Спроба абсурдного витлумачення

Узяв навмання три (чотири) тексти в Поетичних Майстернях своїх улюблених поеток… Однієї – бо видається мені, що вона найщиріша…Коли читаю її тексти, в моїй уяві завжди з’являється кохана дружина і… суворо махає пальчиком: но-но-но - дивись мені!; другої – бо несказанно красива, і я завмираю, заворожено видивляючись її Поетично-Майстерний образ…(тим часом дружина продовжує махати пальчиком); третьої, бо я її не розумію… (а дружина не покидає свого – погрожувати! ) Навіть не розумію чому.
Але якщо казати щиро, я не розумію жодної з них. Щось там відчуваю таке… А давайте я зроблюся необмежено відвертим і буду казати все, що прийде мені у голову.

Ксенія Озерна (1969)

***
Листопадовий крик.
Лише тінь так уміє мовчати.
Телефонні гудки. Безотвітні.
Тільки ти так умієш
мовчанням розрізати вени
і кричати безумством зі скронь.
По білому тілі чорнильний вогонь
запалю.
Та зими не зігрію,
зігрію.
Грію
до відлуння тепла,
до роси на морозяних скерцо.
Ртутно-білі листи. Непомітні.
Ти у відповідь пишеш.
І по білому білі сліди,
як по чорному чорні вітри,
уявляю.
А тебе не пробачу,
пробачу.
Бачу
кольорові нитки,
кольорові...

2012
Ксеню! Знаю, що тобі заборгував, але я ще виправлюся… Моє серденько щемить від усвідомлення власного безсилля, що “зими не зігрію, зігрію.” А зима така коротка, вже половини нема… незігрітої. “Кольорові нитки” в’яжуться, в’яжуться…доокола - сам не знаю чиєї зими… і твоє “не пробачу, пробачу” я “Бачу”… і тільки й усього…
Я хотів би, щоб ти мене не зрозуміла!

/ Жозефіна де Лілль (1980) /

Не шукай чорну кiшку

Не шукай чорну кішку в темній кімнаті, милий…
Тим паче, що її там уже нема давно…
Повітруля, знаєш-но… ну, з ким не буває!
Була – й загула – фіть хвостом-помелом – та й по всьому.
А я – залишилася…
Краще шукай мене…
В серці своїм, під шкірою на животі,
Де живе-поживає Живий Бог…
Чуєш, як обвиваю тебе ліаною,
Як медом-вином обціловую
Вуста твої духмянії, рамена, стегна, пальці ніг
Ніжусь на тобі, під тобою, над…
Звичайне роблю надзвичайним,
Розчиняюсь в тобі, тебе розчиняю,
Падаю в прірву та опиняюся на горі
Не шукай мене, не шукай мене,
Милий коханочку, я давно у тобі…

Я аж злякався - ти давно у мені (“я давно у тобі…”)!? Віддавна боявся фліртувати з красивими жінками, щоправда фліртував завжди і з усіма (кожна жінка має щось таке… некрасивих жінок просто не буває). Жозефіно, май совість, я ж уже старша людина, вірніше старий, чорний котяра (можливо, Тетяна Мілевська мої котячі замашки краще розуміє) і шукати себе самого у чорній кімнаті - це усе, що мені залишилося в цьому житті. А ти таке виробляєш… Май совість!

/ Тетяна Мілєвська (2011) /

Інтимно осінь догора...(Миколаїв у листопаді)

Інтимно осінь догора
У листопаді,
Бо листопадова пора
Їй на заваді.
Пожовкле листя з-під вінця
Упало мертво,
А місяць гордий погляда
На неї зверхньо...
Ховає квіти у вінок,
Надія в серці,
Бо падолист їй обіцяв
Мажорних терцій.
Святково знову одяглась,
Блищить в люстерці…
Чекає танцю із дощем
В самій веселці!

Мінорно музика звучить
І б`є стакато…
Самотньо осінь догора,
Немає ради.

10.11.2012

Тетяно! Я так не намалюю, як ти намалювала… хоч і бачив живу барву осінньої веселки… та й маю повно усіляких фарб і полотна… Щось бачу несказанне, читаючи тебе… І як намалюю!.. Ти мене не зрозумієш…Ти скажеш, що то я сам не зрозумів нічого (насправді, можливо так сказала б Оля Лахоцька). Але внутрішнім зором бачу, як “блищить в люстерці” осінь, а уже зима - вона так не уміє… Ані літо, ані весна… не зуміють так видивлятись у те люстерко. Весна гляне мельком, чи макіяж на місці. Літо й не дивиться туди – лиш зиркає кругом, чи ще витріщаються на перезріваючі плоди… і прагне до швидкого порозуміння - осінь вже не за горами… Не хоче розуміти того, що…
Але хіба нам обов’язково треба розуміти усе і одне одного?!*

*На місці тексту Тетяни мав би бути текст Олі Лахоцької – це ж я її “люблю не розуміти”… Але хай вже насправді усе буде навмання.


/ Оля Лахоцька /

Можливо

Дорога крутить чорно-білу корбу,
ідеш по світу непомітним гостем.
– А що ти забереш собі у торбу?
– Можливо, досвід, брате, тільки досвід.

Штурмує душу вічне передгроззя
із пам'яті покинутого саду.
– А що ти загубив на тій дорозі?
– Можливо, радість, брате, тільки радість.

Погасле небо опускає віти,
як руки, над безоднею простерті.
– А що тобі у темряві присвітить?
– Можливо, серце, брате, тільки серце.

Очевидно, “серце” не просто той невтомний м’яз, що у кожного із нас у грудях! Очевидно - “радість” не просто та буденна емоція фізіологічного задоволення тіла людини від їжі, тепла та сексу! Очевидно - “досвід” не просто спроможність майстерно уникати всіляких там життєвих труднощів!.. А тепер скажи, Олю, що я тебе не зрозумів!
Але я зараз “збрешу”, що начебто не сподівався від тебе такого жорсткого (жорстокого) тексту, і що лиш “можливо”( у заголовку) натякнуло, що треба шукати :
Ненадламане світло і день –
як алмази господні,
і від інею сива доріжка, якою ти йдеш…

…і що треба перевернути тебе усю (і всіх усіх) - від першого тексту до останньої крапочки, щоб зрозуміти, як насправді я “тебе (і всіх усіх) не розумію” і… аж плескати в долоні від захоплення!
Боже! Який безконечно-великий світ ти створив і гармонію, і дисгармонію, і гармонію гармонії та дисгармонії, і... і як я несказанно люблю все це диво не розуміти!
2012