Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Який тягар не витримають плечі.

Вирує навкруги якесь життя,
Що сповнене солодкого сміття,
Мої ж рядки - про згублене й потворне.

За скупченням затактів та синкоп
Рука журби кладе в калейдоскоп
Одноманітні скельця - тільки чорні.

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

31 травня 1989 р., Київ

***

Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.

До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.

Тримайся, друже! Буде ще весна!
Блакитне небо і вершини гір...
Живи з надією! Борися! Вір!
Ми переможемо - впаде стіна!
Між нами кілометрів біль, війна.

(С)Інна Рибцова

***

За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?
Невже за горя чорного батист?
Або за нескінченну цю війну?

Котрий вже рік годує сатану
Гнилий, продажний світ-авантюрист!
За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?

Стару світлину міцно пригорну:
На ній життя, в якім був сенс і зміст.
Холодний вітер, листопада свист
Несе мене у сіру далину.
За що триматись - досі не збагну...

(С)Артур Курдіновський

Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.

Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
І не літати на таланту крилах".

Та я вхопив за бороду цю твар
І потягнув в донбаські вирви, ями.
- Дивися, отче! Це твоя робота? Дар,
Яким нагородив дітей своїх зіп'яну?

Ти - злий. Чужий, жорстокий, навісний!
Загрався, впився владою і кров'ю.
Мені не бачити наступної весни,
Тобі не бачити вкраїнської любові.

А хрест важкий. Несу його, несу,
У спину чую лайку та прокляття.
Стікає плечами, мов кров, журба та сум,
А наді мною плаче сива матір.

8.09.2025р.

Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
Ні? То хто в цілому світі
вас рятує од пристріття
нашої української смерті?
Удруге було.
А це вже втретє.

13 квітня 2004 р., Київ

https://www.facebook.com/share/p/1G79yWG3eF/

Віщувала заграва вітер
У багрянім захо́ді сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хата́х віконця.

Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
Ніч осіння на вахту стала:

Повела навпростець у хмари
Сни-вітрильники кольорові –
І рясні́ маяки стожарів
Засвітилися пурпуро́во.

У минулім зостались літа
Феєрверкові зорепади...
А душа так воліє жити
І приймати планет паради.

Вересень 2025 року

О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.

Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Тож чимчикуй! Мені тебе не жаль.

В сумному підземеллі, в темнім льосі
Померли сподівання всі мої.
Я зустрічаю рятівницю осінь,
Що розфарбує парки та гаї

У жовтий колір вічної розлуки,
Довіри до фантазій та химер.
Ніхто мені вже не зігріє руки,
Нема тепла і ніжності тепер.

Холодна осене! Твій подарунок
Так монотонно стукає у скло.
Я дякую тобі за поцілунок
Не у вуста знекровлені. В чоло...

Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.

Вже завтра нечутно
у зелень узутий
невловлений смуток
прийде до дверей
й націдить попутно
в серпневі здобутки
злотавий й незбутий
осінній єлей.

Останній день літа.
До осені мита
ще можна прожити
безмежжя тепла.
Дивитись привітно
на в’янучі квіти
і щиро радіти,
що осінь прийшла.

31.08.25

Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та війну
Згадаю не раз ще, проте не сьогодні.

То зараз хай спогади линуть увись,
Де сонце танцює на хвилях із вітром.
Можливо, теплом ще зігріє колись
Порожнє, знецінене, вистигле літо...



31.08.2025

Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злили́сь навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!

Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію хорей –
Я чекання своє римував у вірша́х.

І вона зрозуміла, читаючи їх,
Що потрібна мені лиш єдина-одна,
Що кохання до неї у серці зберіг
І що сумнівів чашу я випив до дна.

А якщо вже у Бога проси́ть майбуття –
Бути з нею у парі, допоки живу.
Хай Тетяні Він день довжиною в життя
Подарує зі мною удвох наяву.

Серпень 2025 року

***
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!

Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
На кораблі підняв усі вітрила!

Трояндові червоні пелюстки
Запитують відверто: ці рядки -
Освідчення чи пісня лебедина?

Скінчилися серпневі конфетті.
Мій прихисток останній у житті -
Самотня осінь. Я люблю жоржини.

(С)Артур Курдіновський

***
Самотня осінь. Золоті жоржини.
Палкий мотив і відчай навісний.
Кружляє, як Пегасова пір'їна,
Твоя любов, та світ для рим тісний.

Моя ж душа у потойбіччя лине,
Спокутує пером багряні сни.
Для тебе ця нескорена вершина -
Загублена дорога до весни.

А я - лиш привид, невагома муза,
Омана на осінніх вітражах.
Блищить мій діамант у чорних ружах.

Тускніє у рядках примарний шанс.
В кав'ярні, що зоветься “Просто друзі”
Не вип'ємо його на брудершафт…

(С)Лілія Ніколаєнко

У забутім гнізді розоренім
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:

Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
Знов і знов проросте воно,

А душа у зневірі з о́страхом
Зо́всім ви́чахне наніве́ць –
І стара із трухлявим ко́стуром
Напророчить мені кінець,

Де у муках душа пожертвою
Поховає зневіру й страх…
Хай надія горить, не жевріє,
І звиває гніздечко птах!

Серпень 2025 року

Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.

Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Бо Україна - це мій рай у ружах...

А поки світ у тьмі, не голубий,
В птахів сталевих тризуби на крилах...
А в дітвори похилені чуби
Завчасно снігом огортає білим.

26.08.2025р.

Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.

Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають мої вечори.
Не цікаві нікому зворушливі пам'ятні дати,
Я крокую сумною дорогою царства жури.

Я тебе не зустрів. Скілька можна солодких ілюзій?
Я для тебе - лише непомітний простий персонал
Чергової кав'ярні, яка називається "Друзі" -
Для сучасних стандартів це - дуже низький номінал.

Всі рядки - тільки туга, зневіра у кожному слові.
Розчинюся в промінні байдужих нічних ліхтарів.
У минулому я не побачив ясної любові -
Про майбутнє ти теж не бреши. Я тебе не зустрів.

Жив без жінки у холодних снах,
Радості лишалося на денці.
Ну, а нині на душі весна,
Овид у шафрановій веселці.

Казку вимальовує стилО
І дарує вірш гарячий Єві.
О, дружино! Світла джерело!
Щебетом обарвлюй шлях життєвий.

Ти моє надій і мрій крило!
Роду вогнептахового древо!
О, дружино! Світла джерело!
Щебетом обарвлюй шлях життєвий.

А над нами небо у зірках
Шле привіт мені та вірній жінці.
ОдеснУю пОдруги рука
Зігріває втомлену правицю.

15.08.2025р.

Дональд Трамп і путін вова
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.

Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
хизувалися цим нащось.

Виглядали нездорово
й Дональд Трамп і путін вова.
Миролюбство обсудивши,
вигляд набули ще гірший.

Спільно їстоньки не стали –
крові в тарілках замало.
Печивком не вдовольнити
їхні мирні апетити.

путін обіцяв люб’язно
зупинить війну відразу,
як домучить Україну –
моментально, в ту ж хвилину,

бо росія прагне миру:
послідовно, завше й щиро.
Не насильство, тільки мир
лізе з всіх російських дір.

Трамп зрадів цьому прориву:
так шляхетно, справжнє диво,
справедливо й благородно –
Україна буде згодна.

Облобизавшись на тому,
повернулися додому
ці величні результати
підданим демонструвати.

**
в Анкориджі, на Алясці
здибалися дві гімняшки,
вгорнуті в людську подобу –
Дональд Трамп і путін вова.

16.08.25

Пустельників- мовчальників катма,
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.

Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
Мене ніколи і ніхто не слухав.

Тече повз мене земляків ріка,
Я вільний. Ґрати виламано в кліті.
Тож доживаю вік без язика
У чорній, аж до п'ят, важкій хламиді.

18.08.2025р.

Моя поезія - сумна,
Бо в мене доля невесела.
Мої пегасові джерела -
Не квіточки та не весна,

А смерть, самотність і війна,
Скорботи вбивчі децибели.
Моя поезія - сумна,
Бо в мене доля невесела.

Чутливе серце розтина
Байдужість кам'яної стели.
Затоплює тонку новелу
Рядків банальних рідина.
Моя поезія - сумна.

Голос розбився об скелі німі,
Тиша гнітюча тримає за горло.
Думи блукають в молочній пітьмі,
Мовчки стіна виростає з безодні.

Сіті незримі сплітають слова
І розчиняються в тінях пониклих.
Десь у глибинах дрімає душа,
Серце завмерло — ні стуку, ні крику.

Хто нас почує крізь попіл і дим?
Згинуло сонце у багнах обману.
Світ огортається болем страшним,
Мовби густим, непроглядним туманом.

Кроком неспішним ступає мара,
Більше нічого не чути, крім тиші.
Віра щезає, мов тінь комара.
Що нам насправді готує Всевишній?


12.08.2025

МАГІСТРАЛ

Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків.

1

Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.
Міський чарівник за плечима ховає торбинку,
В якій чорно-біле барвистим стає, кольоровим.

З минулим своїм недосяжним, ясним та чудовим
Мене розлучили пробудження тихі сльозинки.
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

Реальна історія - осінь гірка, бурштинова...
Пов'яже поет фіолетову шийну хустинку
І прийме він вдячно холодну кінцеву зупинку -
Не встиг забезпечити вірну, надійну основу
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом.

2

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Дерева ведуть між собою таємну розмову,
Уважно їх слухає кожна зелена травинка.

Квітучим каштанам кричу: "Зачекайте хвилинку!
Бо в долі моєї постійно нахмурені брови!"
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.

Усе, що колись там було - несерйозна розминка,
Корисна для грубих, невдячних, глухих, гонорових.
Таємний суддя у своїх урочистих промовах
Зачитує вирок за всі необдумані вчинки.
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.

3

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим
Дитинства мелодія. Може, і не випадково
Як нотки симфонії, сипляться білі родзинки

З високої яблуні, квіти, легенькі пір'їнки,
Говорять про щось. І крихка, таємнича ця мова
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.

Все далі і далі від мрії. Життя біжить стрімко.
Куди почепити для щастя дієву підкову?
Кому відобразити сенси мої міжрядкові?
Весна, як великої втіхи маленька частинка,
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки.

4

Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.
Гортаю у пошуках правди блокнот у клітинку,
Знаходжу невидимий всім візерунок ліловий.

Здається, що блискавка з громом вступили у змову...
Що може зробити зелена м'яка пелеринка?
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.

Рукопис на лавці - спізніле зізнання письмове.
У ньому живуть рідні люди, моя половинка.
Коли буде осінь - прозора, легка павутинка
Підхопить слова недописані обов'язково...
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?

5

Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!
У снах я блукаю шляхами спустошених ринків,
Щоб щастя купити. Чекатиму диво ранкове.

І, не дочекавшись, зітхну та прокинуся знову.
Світанок проспект мій покриє, немов скатертинка.
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!

Знекровлений спогад напише мені післямову,
Вона неодмінно прикрасить порожню хатинку!
Шукав я тепло в простоті, наче в морі піщинку.
Цей світ, в порівнянні з моїм, є таким дріб'язковим!
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.

Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.

Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.

Пливе життя - довічне покарання.
Де сили для нового вірша взяти?

Щовечора відлюдника чекає
Холодна спорожніла сіра хата.

Вночі на мене дивляться ікони.
Життя назад не можу відмотати!

Виносить вирок осяйне дитинство,
Французька карусель, солодка вата.

Один... Один... Минулого отруту,
Коктейль жури доводиться ковтати.

Лишилися світлини в телефоні.
Наснилася незіграна соната.

Тепер - чекати звільнення від світу.
Молити Бога. Плакати. Мовчати.

На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.

В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я знову слухаю у Ічні,

То хлюпне хвилею Десна
Біля Чернігова старого,
То ніжно задзвенить струна
І пісня ши́риться розлого...

Високі пагорби, Дніпро,
Травневе молоко каштанів...
Я зичу Києву добро,
Але у ньому я – прочанин.

Пробачте, Лаврськії Святі,
І зі столичної неволі
Мене додому відпустіть
Пізнати в мирі щастя-долі!

Серпень 2025 року

Вітру перешіптування з листям.
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
Залишайсь, як хочеш відпочити,
розкладайся у гостинних кронах
вистеляться в ложе дружні віти,
заколишуть ніжно і синхронно.
Солодко й спокійно подрімаєш,
злюбишся із тимчасовим домом
й гайнеш чимдуж до землекраю
по своє зовуче невідоме.

03.08.25

Для боїв із ворогами час настав.
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.

Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
Не в ціні людська свята кровиця.

Сни четвертий рік уже в димах!
Сміх в журі, а радість у прокляттях.
Думаю про майбуття, то "їде дах",
Біс украв під старість дрібку щастя.

З Україною у вир біди лечу,
А зі мною разом жінка й діти.
Доки помсти не погашено свічу
Буду супостатів люто бити.

4.08.2025р.

1

Повіривши у перший промінь літа,
Зухвало проводжав свою весну.
Щось заважало все ж таки радіти
Крізь драму особисту та війну.

Так солодко й святково пахли квіти,
Благословив бузкову далину.
Питав себе: чи зможу захистити
Усе, що добрим словом спом'яну?

Вмирав мій світ. Лишалися руїни.
Сумуючи над згарищем блідим,
Пригадував дитинство щохвилини.

Не знаю досі: керувався чим?
Ловив крихку надію швидкоплинну -
Яким я, Боже, був тоді сліпим!

2

Яким я, Боже, був тоді сліпим!
Але померти міг до болю зрячим!
Оточений реальним світом злим,
Читав листи розтоптаної вдачі.

Сам не помітив: раптом став ніким.
Сміявся фатум: "Схаменись, диваче!"
Складав свою любов у монорим,
Бажання тіні власної відзначив.

Раділи всі бездумному життю,
З повітря їм хотілося зварити
Порожніх слів солодкий конфітюр.

А мій фінал - рядочки заповіту -
Скорботний недописаний ноктюрн...
Принаймні, так судилося прожити.

3

Принаймні, так судилося прожити...
Не бачив справжнє. Дурень! Ідіот!
Ми, начебто, усі - вчорашні діти,
Та в кожного - окремий поворот.

Там будувати можна чи трощити,
У веремії галасливих од
Життя гіркою ниткою прошите,
Неначе станом вистражданих нот.

А доля світла стежкою гуляла,
Ішла шляхом незвіданим, чужим,
Розради залишалося замало!

Хіба що бути лицарем сумним...
Мовчати з-під закритого забрала,
Вважати щирістю отруйний дим.

4

Вважати щирістю отруйний дим -
Оманлива дорога та невдячна.
Хотілось бути вічно молодим?
Підкорювати всіх костюмом фрачним?

Миритися зі світом цим глухим
Цілком можливо. Тільки однозначно
Розчарування буде надшвидким -
Така гримаса вчинків необачних.

Втрачають сенси оклики: "Вперед!"
Ніхто не скасував одвічне мито
За легковажно створений памфлет.

Хіба людину рідну воскресити
Строкатістю фальшивих оперет?
Душа моя жалобою покрита.

5

Душа моя жалобою покрита,
І віднедавна мій тернистий шлях
Сльозами та безсонням оповитий,
Тримається на зламаних думках.

Я міг багато у житті зробити!
В мені панує невимовний страх.
Стою над прірвою сумний, побитий,
Попереду й позаду - тільки крах.

Без сумніву, цей іспит Богом даний:
Спізніле каяття - хрестом важким,
Тягар пекельний чорної бандани.

Нікому не потрібен пілігрим!
Байдужістю хизуються тирани.
Сонети - мертві. Кладовище рим.

6

Сонети мертві. Кладовище рим.
З'явилася іще одна могила.
Вона тепер болить лише своїм,
Чужому - взагалі немає діла.

Зупиниться під поглядом нічним
Єдине нерозгадане світило.
Кому потрібно бути видатним,
Якщо нікуди не піднімуть крила?

Велика мудрість - цінувати час...
Раніше щось, можливо, міг змінити,
Коли дивився на іконостас.

О, скільки нині сліз гірких пролито!
Ось цвинтар незаслужених образ -
Мені тепер довічно тут ходити.

7

Мені тепер довічно тут ходити,
Шукати й не знаходити своє.
Щоночі римувати пережите,
Чекати ніч, яка, нарешті, вб'є.

Блукати неприкаяним піїтом
І про чуже питати: "Це чиє?"
Тягнутись екзальтованим магнітом
До парку - для натхнення все там є.

Таким шляхом іду в самотню осінь
Пустельником, відлюдником німим,
А хочеться - у царство літніх сосон!

Мандрівником лишаючись простим,
За обрієм заплутаних відносин
Пригадувати щедрість інших зим.

8

Пригадувати щедрість інших зим
Примусив грудень, що покрився горем.
Він остаточно поглядом скляним
Жорстоко повінчав мене з мінором.

Єдиним словом, грубим, льодяним
Поплив зі мною тим скорботним морем,
В якому сильний робиться слабким -
Я раптом став беззахисно-прозорим.

О, скільки знаків долі пропустив,
Довірившись туманній перспективі,
Захоплюючись візерунком слів!

Тут роздалися оплески брехливі.
А саме там, де непомітно жив,
Можливо, відчував себе щасливим?

9

Можливо, відчував себе щасливим
В країні осяйних дитячих мрій...
Тоді весь світ здавався справедливим,
Надворі запускався добрий змій.

Пливли під сонцем золотаві ниви,
Вклонялися мелодії простій
Легкого вітерця, що так примхливо
Перетворитись міг на буревій.

Лишився тільки вигорілий спомин,
Його плекає постарілий франт.
З сучасністю - ніяких перемовин!

Не до душі яскравий літній бант!
Навіки втратив рятівний свій човен
Замріяного січня ад'ютант.

10

Замріяного січня ад'ютант
Страждає у червневому полоні.
Спізнілий, зовсім не потрібний ґрант -
Дорогоцінні камінці в короні.

Тут скрізь багато зірваних троянд,
А хочеться петуній на балконі,
З барвінку міцно сплетених веранд,
Адажіо Томазо Альбіноні.

По-іншому вчинили небеса,
І усмішка єдина незрадлива
Тепер є тільки там. Мені - сльоза.

Крокую я проспектом галасливим...
Коли життя було, мов бірюза,
Усі листи підписував курсивом.

11

Усі листи підписував курсивом,
Ховав у непідписаний конверт.
Нехай постійно був я норовливим
Та кожний день сприймав, немов концерт.

Слова ласкаві, райдужні, пестливі
Вважав простою логікою жертв.
Тоді лишив собі прерогативу
Послухати, що крикне екстраверт.

Логічний результат - глуха темниця,
А в ній сидить нікчемний дилетант,
Якому вже десяток літ не спиться.

Тут вічний сон - єдиний варіант,
Бо доля, непомічена вдовиця,
Знецінить квіти, славу і талант.

12

Знецінить квіти, славу і талант
Життєва проза, немічна облуда.
Давно чіткий існує прейскурант,
Від цього не подітися нікуди.

Читав нудний та довгий фоліант,
Я вигадану лікував застуду.
Щось награвав натхненний музикант,
Дивився, слухав те, що скажуть люди.

А як оцінить натовп? Та ніяк!
У порожнечі надто вередливий
Поет. Хіба йому пасує фрак?

Лунають дурнуваті наративи.
Душа хворіє на смертельний рак -
Шматочок темряви в осінній зливі.

13

Шматочок темряви в осінній зливі,
Душі моєї вбитий промінець,
Ще пригадає всі слова красиві,
Занедбану дорогу навпростець,

Яка вела до свят гучних, бурхливих...
Та непомітно їм прийшов кінець.
А я став раптом немічно-вразливим,
Знущання-оклик чую: "Молодець!"

Чекаю день, коли свої кайдани
Зламаю, мов порожній транспарант,
Здолавши кам'яні міцні паркани.

Живу на світі, наче квартирант.
Не дасть ні крихти світлої омани
Жорстока пам'ять - чорний діамант.

14

Жорстока пам'ять, чорний діамант
Засяє в персні та над головою.
Дуель чекає. Де ж мій секундант?
Самотність пише власною рукою

Запрошення мені. Я - дебютант,
Захоплювався не такою грою.
Моя жура - успішний окупант,
Що має вічну владу наді мною.

Всесильний Боже! Змилуйся! Пробач!
Гріхи свої так хочу відмолити!
Хіба потрібен тут перекладач?

Цей світ стоїть бездушним монолітом.
Даремно жив провин тяжких сівач,
Повіривши у перший промінь літа.

МАГІСТРАЛ

Повіривши у перший промінь літа,
Яким я, Боже, був тоді сліпим!
Принаймні, так судилося прожити,
Вважати щирістю отруйний дим.

Душа моя жалобою покрита,
Сонети - мертві. Кладовище рим.
Мені тепер довічно тут ходити,
Пригадувати щедрість інших зим.

Можливо, відчував себе щасливим
Замріяного січня ад'ютант...
Усі листи підписував курсивом!

Знецінить квіти, славу і талант
Шматочок темряви в осінній зливі,
Жорстока пам'ять - чорний діамант.

Я у цім не зізна́юсь на сповіді –
Хай зі мною помре назавжди́:
У кохання бувають різно́види,
А для мене кохання – це ти.

Паноте́ць не почує розкаяння –
Я тебе́ не вважаю за гріх:
Хай Господь покарання ухвалює,
Коли нам Він зустрітись поміг.

А якщо і просити пробачення –
Лиш за те, в чому винен сповна́:
Що, у праведнім долі тлумаченні,
Ти у мене була не одна,

За візити, неча́сті й непро́хані,
За відведений погляд убік
І за те, що, по вуха закоханий,
Я від тебе раптово утік...

Кару Божу прийму після сповіді
І, благаю, пробач мені ти!
У кохання бувають різно́види –
Ми свого́ не зуміли знайти.

Липень 2025 року

На перехресті моря й сосон
Є диво-вимір інший, ось він –
Гір велетенських світ магічний.
Світ, що закохує навічно!

Тут мешкають красиві люди,
Що варті кадрів Голлівуду.
На зріст як гуллівери Свіфта,
Неначе всі – баскетболісти.

Країна –ліга баскетбольна!
Але також і богомольна:
Як сонце зійде над горами,
Вже чутно дзвони в білім храмі.

І, мов псалми, лунають пальми
В пташинім прибережнім гамі.
А узбережжя – кам’янисте.
Тому морська вода – пречиста.

І час – не витрачений марно,
Бо Чорногорія – прегарна!

липень 2о25

Піду гуляти під дощем.
Як хочеш, підемо з тобою.
У бризках хмарного прибою,
торкаючись небес плечем,
гулятимемо під дощем
з любов’ю.

Стікатиме по на нас вода
лоскотливими ручаями.
Тектиме безборонно нами,
всеомиваюча й свята,
стікатиме із нас вода
і драми.

В численні дзеркала калюж,
розставлені дощем довкола,
ми заглядатимем спроквола,
обравши не іти довкруж
розставлених дзеркал калюж
по колу.

І дощ шумітиме в гілках,
і сонце виглядати буде,
осяявши брильянтів груди,
затаєні по закутках,
як дощ шумітиме в гілках
усюди.

Узгодимо наш спільний крок
з вже відшумілою грозою.
Ідуть омитим світом двоє
з наявного і до зірок.
Продовжуєм наш спільний крок
з тобою.

28-29.07.25

Здавалося б, написано усе,
Але читати геть нема коли:
Роман життя до розмірів есе
Стискає невгамовний часопли́н.

Ну що ж, нехай. Де коротко – талант.
Робити краще – гарне зіпсуєш.
Не на́вчений поет і музикант,
Я у своїм есе не знаю меж.

Межа існує тільки лиш одна:
За нею – епітафії сумні...
Але не дай, Господь, пробити дна –
Творити єресь не дозволь мені!

Допоки крапку не поставиш Ти
В кінці мого останнього вірша,
Дозволь хреста поезії нести,
Щоб римами надію воскреша́ть.

Липень 2025 року

На авансцені – четверта стіна.
Не зрить героїня оглядної зали.
У морок шовковий безтямна вона
по білій мотузці з реалій сповзала.

У звукоцеху кували ліси –
бо, власне, ліси це і є звукоцехи;
як фон – голоси, голоси, голоси,
як тема – бездумно зазубрені шпрехи.

Але та мовчала, і кожен партнер
був ладен її за таке розшматати –
коли упірнула душею в партер,
щоб свій монолог краєм вуст прошептати.

«Я – чайка мертовна. Я – гола струна.
Не можна чіпати це тіло руками…»
Актриса стара, як її старина,
стояла без ролі з моїми думками.

Довкола боянив зірок антураж,
хапались за голови маріонетки.
Писали газети про цей епатаж,
вона ж – у антракті ковтала таблетки.
вона ж – у антракті ковтала таблетки.

23–24 травня 1994 р., Київ

Полювали з Полею на полі
ми на квіти для прикраси долі
і зустріли на дорозі кицю,
що ходила пити до криниці
та напилася водиці вволю,
тож полює на польовку в полі,
там де квітів просто досхочу.
А що далі було – промовчу!

червень 2о25

Ні сирен, ні тривог… від руїн сивий дим…
Палахкоче свіча… Вітер дме верховіттям…
У терновім вінку прихиляється Бог
К убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

Ген, у райськім саду під дощем золотим
Розів’ється той дим лиць рясним дивоцвіттям.
Божі ангели тут щасні долі прядуть
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

На хмаринах легких під Покровом святим
Розростеться той дим страдних душ довголіттям…

…А на рідній землі зронять пух журавлі
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям…

20 липня 2025

А пісня лунає над Баром своєю пишнотою.
А пісня на землю спускається нота за нотою.
І вечір липневий її огортає у затишок.
І місяць стікає доріжкою з неба у келишок.

А пісня така, що ніколи в житті не обманює.
Нехай же ця пісня віка і здоров'я приманює.
І тим, хто співає, і тим хто захоплено слухає -
Самісеньким серцем, не тільки звичайними вухами.

Нас пісня веде білим світом, морськими країнами,
Аби прославляти свою - її звуть Україною!
Бо пісні є царство, і в неї є сила і слава.
І знову в дорогу. Бувай, Чорногорія, хвАла*!

липень 2о25

Дощ, як потяг, іде,
Що іде, а не їде.
І вокзал що двірець -
Так говорять у Львові.
А нічні поїзди
На Одесу чи Відень,
Наче стукіт сердець,
Відбиваються в слові...

10.07.2о25

Літо – по літі… По лІтах – літа…
Човник пливе. Зелен-хвилечка грає!
Хай не минає година свята,
Хай не минає…

Стежечка в житі – тужніють жита…
Зірка твоя мерехтить – не згорає…
Хай не минає лиш бутність ота,
Хай не минає…

Пісня бринить. Пломеніють уста.
Божа любов жаром душу проймає.
Хай не минає ця МИТЬ ЗОЛОТА,
Хай не минає…

18 липня 2025, імпровізація

Моя спокуса і мої вери́ги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожу́хле сонце.
У світ ворота. Із душі́ віконце.

З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Женеш мене від себе і до себе.

Господь створив тебе, щоб чорта злити, –
Вони відто́ді обопільно квити
І всяк із них тебе оберігає.
Але лиш я так пристрасно кохаю!

Липень 2025 року

Ти програєш, я виграю.
Що з цим підходом нездорове?
Чи ми з тобою у бою
списи схрестили гарячково
і має хтось перемогти,
а інший, здоланий, програти?
А переможець святкувати
«поБеду» бажану свою,
її такою вчувши, зможе?
Ти ж бо не був мені ворожим.
Чи може я тобі була?

Ти виграєш, я програю.
А наше МИ – його не стало.
І ця «поБеда» вартувала
цього нестерпного жалю?
За що боролися? Чого
насправді у серцях хотіли?
Навіщо витрачали сили
в цьому безглуздому бою?
Ти програєш, я виграю…
Чим ми займаємось з тобою?
Руйнуємось. Обоє.

14.07.25

Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.

Народився експромт.

Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.

Несвіжою горілкою,
Огидною помийкою
На сайті поетичному смердить.
Чи то гнилою рибою?
Та ні! Смердить Желібою!
Закрийте рота, пане, хоч на мить!

Без Вас цей сайт не житиме!
Махаєте копитами,
У матах захлинається язик.
Забувши совість, правила,
Самі себе прославили...
Оце так слава, пане Самотик!

Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!

По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Помилуй нас, прости і захисти!"

На місяць тричі той сигнал тамтешній
Нагадує про "целі есвео".
Попереджає: "Будьте обережні,
Бо зараз відпрацює ПВО".

В них, а не в нас хай будуть некрологи,
Бо ПВО - це відповідь і лють.
А щогодинна харківська тривога
Гуде: "Увага! Скоро вас уб'ють!"

Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.

А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
А сад натхнення у квітках.

Де жінка - голубіє небо!
Веселка світиться в душі!
Для мене - муза ти! Евтерпа!
Наснаги й добрих справ рушій.

Ми день розпочинаєм вальсом,
Ведем любовний діалог.
Дружина - спокою оаза,
Амріти чисте джерело.

13.07.2025р.

В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
"Терпи! Вони нічого нам не винні!"

Блювати хочу. Пухне голова.
Трамп - маразматик, Дуда - гоноровий.
А наш народ вигукує слова:
"Та ви задралі с етай вашей мовай!"

Мені напишуть, не відчувши суть:
"Пиши про квіточки, добро та світло!"
Ой, важкувато, друзі, бо пливуть
В однім човні нормальні люди з бидлом.

Битим склом уламки серця на асфальті,
А душа – мов пошматована газета.
Як майстерно доля б’є свої пенальті!
Як мені самотньо стало на планеті!

Зі́йде сонце і нова́ настане днина,
Мов надія на повернення до тями,
Але ніч її безжалісно поглине,
Сподівання всі мої зведе до ями.

Я злечу у ліфті на бетонну скелю, –
Із її вершини геть не видно світу, –
Проміняю небо на високу стелю,
Із пітьмою зраджу сонячному світлу.

Відчуваю я, що скоро мить настане:
Розженуся по бетонному каскаду
І зірвуся вниз, у свій політ останній,
Щоб душі́ і серцю врешті дати раду.

Липень 2025 року

Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Не розтискай! Ще хвильку.
Хвильку на все життя.
І на наступне також.
Ставити почуття
світочем кожного шляху
із доторкання рук,
пестощів і обіймів,
в цикли прощань та злук
вплетені невіддільно.
Для животворчої гри
ніжності із жагою
вкотре я оберу
Тебе. Твої. З тобою.

04.07.25

А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!

І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
Тебе люблю, як у блакиті небо.

Тебе за руку в рай щодня веду,
І хоч я у літах, ти - сивий лебідь,
Але і досі ружею цвіту,
Танцює вальс душа побіля тебе.

07.07.2025р.

Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
А пахне, наче молодий аїр.

Малюю світлим Словом неба струни,
І це моє покликання - не гра.
Висріблює життя на долі руни,
Жовтогарячі пагони добра.

Помежи квінт, октав, тріолей, терцій,
Війни, нещастя, часу пилюги -
Огорнуте вишиванкою серце
Освітлює моїм братам шляхи.

06.07.2025р.

Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручником речей,
з якими серце світить і не гасне.

З якими ми ніколи не впадем,
яким підвладні і моря і скелі,
які є ворогом існуючих систем,
які є річкою у цифровій пустелі.

Вони не потребують навіть уст,
вони стріляють влучно як пістолі.
Ті речи - розум, правда, глузд,
а головніше Воля! Воля! Воля!

Дикі маки забігли поміж пшениці,
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.

Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’явились тоді,
Як судилося долею статись біді.

Коли крові краплина скотилась у пил,
Коли світ захитався, став дуже крихким,
Коли шабля козацька впала з руки,
Тоді стали червоними і пелюстки.

Кожен мак, як могила, котра без хреста,
Кожен мак, наче спомин про тих, хто не встав.
Проростає коріння в чорнозем сухий,
Мак на вітрі тріпоче тривожний, тонкий.

Бачить поле ще в снах і коней, і шаблі,
Хоч і бігають діти по ньому малі.
Та яке в них майбутнє: чи мир, чи війна,
Чи земля пам’ятатиме їх імена?

Чи насіється маку ще більше, ніж трав?
Чи захочуть у рабство піти? Боже, збав!
Незалежність вони оберуть, чи навспак?
Хай подумає той, хто зриватиме мак.

26.06.2025 р.