***

Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?

Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Наносячи якісь нові мазки...

А жовтень, виявляється, пророчив
Мені зустріти неповторні очі,
Без зайвих слів, штампованих тирад.

Освітлює сонет осінню тишу.
Яку тепер історію напише
Непередбачуваний листопад?

(С)Артур Курдіновський

***

Освітлює сонет далеку відстань,
Для двох теплішим стане листопад.
Складаємо рядків магічну пристань,
Минаючи порожній маскарад.

З тобою може стати променистим
Беземоційний білий снігопад.
Все навкруги новим наповню змістом,
Вкладаючи тепла крихкий каскад.

На горизонті скалить зуби холод,
Вривається в оселю груднем кволо
Й думки морозить кригою питань...

Розвіє сумнів слова спільний подих,
Зігріє нас міцних обіймів дотик...
Розчинимось у пристрасті зізнань.

(С)Любов Інішева

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

Мене щоб не помітили, забули,
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.

Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
І погляд невдоволений небес.

Складається не лірика - сатира,
І ляпаса дає безбарвний день.
О, листопаде! Ти - моя зневіра,
Мінорний лад усіх моїх пісень.

Моя кохана осене! Ну знов ти
Даруєш чистий ілюзорний світ.
Мене з собою забирає жовтень...
О, листопаде! Ти - мій заповіт.

Повертаюсь по колу в колишні кордони.
В дорогу рідну гавань я знов повернусь.
У торбині нічого, лише забобони
Осідають на плечі, як пил або гнус.

Повертаюсь по колу, нічого не взявши
Із собою з мандрівки, немовби жебрак.
Повертаюсь вигнанцем, покинутим завжди.
В очі небу дивлюся, такий неборак.

І мене земляками зустрінуть привільно
Наша воля свята і земний оберіг.
Усміхаються зорі глибинно, привітно
І доносять мені те, що в серці зберіг.

Повертаюсь по колу крізь пастку апорій,
Крізь болота сум'ять, парадоксів рої.
Так велику історію з сотні історій
Я створю, щоб цвіли ці величні краї.

16 вересня 2024

Пожовкле листя падає в обличчя,
Як сон віків похмурий і страшний.
І довга сукня осені не личить.
Вона сховає від страждань земних.

Пожовкле листя хоче говорити
Зі мною мовою повільних рік.
І більше пекло годі нам створити,
Ніж те, що нині творить чоловік.

Пожовкле листя висловить всю правду
Без недомовок і без лакувань.
Ти відокрем від праведності зраду
Й почуй далекі крики катувань.

Пожовкле листя скаже щось сакральне
Упанішадами сумних лісів,
Мов голос вічності в пустелі дальній
У розмаїтті диких голосів.

14 вересня 2024

Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.

Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
Коли триває буревій.

Це сонце може спопелити
Тебе у магмі нищівній.
Воно постане в сотні ликів,
Мов танець з-під небесних вій.

І спис прохромить ту істоту,
Що заступатиме шляхи
До істини, яка достоту
Нам відпускатиме гріхи.

30 серпня 2024

«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору
опісля голодомору.
Що ж я наробила?!
Дев’ять місяців носила.
Раптом уплодила – й зразу з’їла!
Україна салом заросла!

З вилами сидів дід на возі.
Кістяки збирав по дорозі
ще живі й не дуже.
Навіть голова колгоспу
не дотримав два роки посту.
Україна салом заросла!

Розкошем була гнила картопля.
Адже все життя – сльози й соплі,
лобода й коноплі.
Нащо на могили – квіти,
краще на салати їх скришити!
Україна салом заросла!

4 серпня 2008 р., Київ

Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.

Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Тотем, що боронить в облозі вогнів.

Вогненні мечі прорубають дорогу
Крізь хащі фальшивих, облудних понять,
Відкривши єдину стежину до Бога
І вже відбиваючи жерла проклять.

Вогненні мечі кличуть ангелів помсти.
Вогненні мечі рвуть на шмаття пітьму.
Вони прокладають без пафосу й помпи
Шляхи на галявину світлу й німу.

11 серпня 2024

Диявол постачає нас вином,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.

Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,
інакше – упадемо в розпусту.

Липовий цвіт заварити умієш? –
Завари липовий цвіт.
Запий мене їм і зрозумієш,
скільки згоріло літ.

24 листопада 1993 р., Київ

Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.

Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.

Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.

Літо мчиться у ніщо, у прах
На сімох невтолених вітрах.

Не здолає споконвічний страх
Те, що не подужав лютий крах.

Не відмолить совісний монах
Ті гріхи, які прийшли у снах.

І тепер кричи в безодню слів -
Лиш відлуння пролунає гнів.

Не знайдеш себе в болотах тих,
Де монах загинув і затих.

Ти дихнеш в лице святих беріз
Буревієм із вогню і сліз.

7 серпня 2024

Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
Ти знаходиш мене
все частіше в безлюдді —
серед зір і рослин,
невагомості сну...
І вдихаєш вогонь
у спустошені груди,
дозволяєш узріти
прийдешню весну.
Ти зі мною ідеш
у ліси і пустелі,
у мовчання і галас,
між втіхи і мук...
І тримаєш мене
над проваллям,
як скеля…
Обіймаю тебе —
і бракує ми рук.

Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.

Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
І падають вниз літаки.

Лиш вістка від Бога печально
Повисла на листях тополь.
Волає вона незвичайно
У плетиві спалених доль.

7 серпня 2024

Го́рне хвилею скреслу кригу
Повновода ріка Десна́…
Мій старий молодий Чернігів!
У нас доля на двох одна.

Починалася світла віра
Від Анто́нієвих печер –
І курганів твоїх кумири
Стережуть її дотепер.

Позолочені шпи́лі Спаса
Підняли́ в небеса хрести –
І мені видається ча́сом,
Ніби ча́су не владний ти.

Не зламали твоєї волі
Ні Батий, ні «нова́ орда».
Тягнуть віти до зір тополі,
Тихий Стри́жень човни́ гойда́…

Під небесно-пшеничним стягом
Ти несеш у новітній світ
Краю сіверського звитягу,
Мудрих пращурів заповіт.

Знов читаю тебе, мов книгу
Про мину́вшину й майбуття…
Мій старий, мій нови́й Чернігів!
Я тобою живу життя!

Жовтень 2025 року

Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.

Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Тягарем непізнаних століть.

Подих осені злетить у небо,
Ніби дух, як невловимий дим.
Він покине суєтні потреби
І навік лишиться молодим.

29 липня 2024

***

Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...

Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Гірше пекельної злої скотини.

В когось на ранок немає родини...
Дико звіріє наш східний сусід.
Київ незламно рахує години,
Біль не втамує за тисячі літ...

Як твої Харківські будні? Плачі?
Також тримаєшся сином єдиним?
Спати виходить, як люди - вночі?
Київ незламно рахує години...

(С)Любов Інішева

***

Харків незламно рахує години.
Чорним крилом опустилася ніч.
Ввечері - обстріли, вранці - новини,
Фоном - тривоги нав'язливий клич.

Інші цей жах називають життям.
Харків незламно рахує години.
Бомби летять. Не піду в укриття!
Мовчки в поезію щиру порину.

Доля малює скорботні картини,
Для одкровення бере псевдонім.
Харків незламно рахує години...
Я не поїхав! Я разом із ним!

Знову загрозою висить зима.
Київ - далеко. Тримає щоднини
Тільки кохання, якого нема...
Харків незламно рахує години.

(С)Артур Курдіновський

Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної людини гілляки підіймав.
«Ні, я дав би всім.
Вони мені не треба».
Тоді ти захотів би бути птахом.
Щоб на деревах тих лиш дух перевести.
«Ні, я деревом».
Але у дерева немає ніг, і крил немає.
І дерево стоїть, немов дрімає.
От-от осиплеться.
«Воно – це я».
Чому, мій любий?
«А в мене теж немає ніг і крил.
Я – дуб».
Ти хочеш жити триста років?
«Не хочу жити взагалі…»
Тоді пішли хоч пива вип’ємо – і в яму.
«Не хочу пива, хочу пи-ва».
Не-вже то-бі мо-є-ї кро-ві ма-ло?
«В ній пива бродить більше, ніж у інших?
Чи, може, ти, мій любий, бочка з пивом?»
Я бочка з пивом.
«А я дуб…
З якого бочка».

1, 3, 7 липня 1994 р., Київ

Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
є
буде
?
Але чим знатиму, що в ній?

24 листопада 1993 р., Київ

Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.

У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспали,
Ніби голос затихлий у сумі лісів.

Наш поет утомився від вічного гніту,
Що сягає корінням у товщу віків.
Наглий холод упав на незайманість цвіту.
Сніг упав на галявину вільних років.

А Словенія манить теплом надвечірнім,
Де притулок знайшов сивочолий поет,
Де думки і страждання його відпочили
Від колючих, болючих залізних тенет.

18 липня 2024

Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.

Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Не наведе надійних переправ.

Іржаве листя вдарило в обличчя,
Мов ляпас неба, ніби крик вночі.
І запах осені тривкий і вічний,
Немов тривожні журавлів ключі.

Іржаве листя - золото від Бога,
Безцінний подарунок небуття.
І будь-яке пояснення убоге
Не відміняє силу каяття.

13 липня 2024

Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
І стогне без джерел душа німа.

Вона поїхала до борзого коханця,
До бидляка, який стискає так,
Мов демон, до безумного зухвальця,
Що перемеле душу, як тартак.

2 липня 2024

Женуть вітри рябі отари хмар
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…

Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
палаюча - на вогняному троні.

Гаряче листя не пече долонь,
і срібний дощ іти не поспішає -
всміхається, немов Ален Делон:
яка жагуча в осені душа є!

Шановна Редакція Майстерень! Наш видатний покидьок (ой, вибачте) автор Самослав Желіба під черговим ніком продовжує робити гидоту авторам. На цей раз він образив нашу чудову поетесу Тетяну Левицьку. На її вірш "Щенячий" він написав таку рецензію (текст я скопіював).

"Нах*й ти, шм*ро, коменти видаляєш? Чи ти сприймаєш тільки похвали? Якщо так, то це черговий доказ, що ти - х*йня, а не поетеса, як тобі сказав твій підстаркуватий нарцисюга за відмінне лизання ж*пи. Мало того, що ти з нізвідки вилізла кухарка, ти ще й не ростеш над собою. Ти тотальна нездара. Слухай Артурчика та чорнозадого й надалі - вони тобі розкажуть
Давай домовимося. Я пишу корону сонетів, до якої неможливо докопатися, а ви всі утрьох накладаєте на себе руки. Я згодний попрацювати над тим, що мені не близьке, аби тупо вас показово і з ганьбою знищити."

Як на Вашу думку, шановна Редакціє, чи припустима така поведінка? У нас поетичний сайт? Паркан, списаний матюками? Чи підворіття для хроніків, які постійно "під кайфом"? Прошу вжити відповідних заходів і заблокувати всі акаунти Желіби. І бажано на 100 років уперед.

І велелюдно,
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.

Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
от-от розтане грань тонка…

Рубає незачату грушу
чужа напаслива рука.

Її хода здавалася легкою.
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.

Від чар її немає порятунку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
Останніх помаранчевих троянд.

О, жінко-осінь, золотава мрія!
Чи є не ласі на твої принади?
Лише у жовтня жевріє надія,
Що не настане черга листопада.

Дівчинко,
пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…

Я тобі в цій вічності побуду
небом незагрозливим — літай!
Освяти сльозою мої груди —
я ж бо воїн, дівчинко, — бунтар.

Я назад не вмію відступати.
І коли іду — лише вперед.
Хочу лиш тебе одну читати,
шкірою вбираючи, як мед.

У вогні долонь твоїх згорати —
найпривілейованіша з кар.
Не боюсь пекельної я раті,
доки у руці — твоя рука.

Дівчинко, душа зазнала болю,
тіло знемагало від жаги,
але доки дихаю тобою —
ми непереможні, як боги.

Дівчинко, пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…

Поки що не жовтий.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.

Жовтень.

Поки що не змовкли
світанкові співи
сойок гамірливих.
М’яко прохолода
ходить по дорогах,
каже перехожим,
що торкнутись може.

Жовтень.

Вже дозрілий поклик.
Поки не зустрітий
приязним відвітом.
Клени пожовтіють
й облетять. А мрії
полетять, невсохлі,
крізь чарівний жовтень.

7.10.25

«Хто Ви такий?», – спитає «Берліоз» –
І, ніби Майстер, я зніякові́ю,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання́ – у повній безнадії...

У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
Крізь їх товсте́нні па́фосні «романи».

Та не для того я пишу вірші́,
Щоб сокровенне «поминати всує»:
В них кожне слово – часточка душі́,
Якою принципово не торгую!

Якщо зерни́ні доля прорости,
Вона постане ко́лосом на ниві,
І раз оці рядки читаєш ти,
То апріорі я уже щасливий.

Жовтень 2025 року

Слова, слова, слова —
пустелі слів…
Душа німує вóгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.

Небажані
дощі, дощі, дощі
час уплітає інеєм у коси.
І ніч ховає зорі-дукачі —
в урочому саду —
дочасна осінь.

Де́шево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гро́ші на дорогу:
Гро́шей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!

Так чому́ ж не кинути було
Те, що зо́всім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Але як? Тебе воно бентежить?

Прийнято вважати, що усе
Контролюєш Ти один-єдиний...
Поясни тоді, чому несе
Бомба з неба смерть малій дитині?!

Де Твій захист ангельським крилом?
Чом антихристи не знають кари?
Що зробилося з Твоїм попо́м,
Біс якому наливає в чару

І який війну благословля,
Бря́зкаючи раз-у-раз кадилом?
Позая́к ще крутиться Земля,
Значить, це Тебе не розгнівило?!

Всі ми – діти Божі, як один,
І хвалу Йому щодня возносим.
«Не убий, Господь, між нами клин!», –
Заблукалий раб у Тебе про́сить...

Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.

Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з душі найпрекрасніші перли з імли.
Мов ключі журавлів, пролітають послання болючі
У безмежній блакиті і падають в серце золи.

Ми покличемо дух порожнечі, що в лісі заснула.
Ми ударимось в стіну німотних пекучих благань.
В ріку часу впаде невідступне і вічне минуле,
Щоб уже не відчути списи невгамовних волань.

31 травня 2024

Закричав боло́тяний бугай
І шаманка вдарила у бу́бон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було́ – ніко́ли вже не буде.

Гай дубовий листям шелестить,
Ки́дає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І збагни моє кохання чисте!

Казкою страшною уночі,
Піснею сумною на світанні –
Хай там як, а тільки не мовчи!
Ми з тобою любимось востаннє...

Невблаганна вранішня зоря –
Їй для сходу не шукать причини.
Ти від завтра більше не моя...
Нашої у тім нема провини.

Хай шаманка виконає свій
Ритуал на грані потойбіччя:
В нім ти – ще моя, а я – ще твій,
В нім іще кохання наше – вічне...

Жовтень 2025 року

КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:

«КАРАМБОЛІНО –КАРАМБОЛЄТТО!!!!!»

ЗНАЧИТЬ,

КУЛЯ ВАША

ЧЕРВОНА

ДУРЕПА СКАРЖИТЬСЯ, а дівчинка НАДІЯ
МАЛЮЄ у постелях свій МОРОЗ…

16 червня 1993 р., Київ

Останнє золото клено́ве
Здимає осінь із палітри...
Зими́ морозна передмова
Уже вчувається в повітрі...

Довкілля стане чорно-білим,
Де півтони́ – у сірій гамі...
Вітри́ мере́живні метілі
Закрутять довгими ночами...

Та віхолі не роз’єднати
Сердець, закоханих у літо!
Їх доля – холоди́ здолати
І молоду весну зустріти!

Зігріють серед холоднечі
Нас літні спогади яскраві...
Картатий плед огорне плечі
У ніжнім ароматі кави...

Жовтень 2025 року

Материк.
Атмосфера.
Зирк!!!
Птеродактиль – Неандерталець.
Далі
просто
людей
п
о
т
і
к,
ударяючих
палець
о
б
палець

31 січня 1993 р., Київ

Поховах і донечок, й синів,
Нащо жити? Може, ліпше вмерти?
Бо осліп від горя, онімів,
Бо від горя став чорніший смерті.

Плюнула вогнем у рай орда
І потік в Дніпро ручай кривавий.
Боже! Я б своє життя віддав
За родину! Ліг би у згорілі трави!

У руїнах власного гнізда
Вию в небо з розпачу та болю.
Ціль одна тепер життєва - люта мста!
Бісів упиватимуся кров'ю.

07.10. 2025р.

Приходить осінь в дім
Неквапно, тихо. Втім,
Ніяк я не збагну, чому настільки сумно.
Застудженій душі не хочеться вже мрій,
Лише холодний дощ і роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках,
Змінили просто так
Свою палку красу на вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга і давить тишина
Без клавішної гри та струнних переборів.

Отак згоріли ми,
Немов тонкі свічки,
І воском розтеклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди, та прикро, хоч кричи,
Дивитися на це із жалем запізнілим...



08.11.2013
(27.09.2025)

Страх з усіх радників, мабуть, найгірший.
Страшно російському вурдалаці, тож кількість обстрілів він вчергове збільшив.
Більше смертей. Більше руйнувань. Щось бажане він отримує з цього?
Титул недолюдка, кровопивці, нездари. Більше нічого.

Геовеличчя й величчя без гео не буде.
Буде лише зростання скаженого зуду.
Нещадно нестерпно свербить власна нікчемність.
Тамувати її мордуючи інших – справа даремна.

А світ отримав можливість спостерігати за перебігом хвороби.
Побачити перші симптоми, їх розвиток за відсутності лікування й закономірні ітоги.
І кожен отримав можливість подумати – чи хочу я перетворитись на щось подібне,
бо втрата людяності починається з самопотурання на дрібних наче несуттєвих рівнях.

05.10.25

Зустрілись ми в короткому рядку
Написаного спільним болем вірша.
Моя душа злітала вище й вище
Та мріяла про долю не таку.

Жорстока правда: я тобі ніхто.
Для тебе я навряд чи кимось буду.
Навколо мене - чорний попіл всюди,
Сумний парад розчарувань і втом,

Лише архів несправжніх почуттів,
І ще одне до нього додалося.
Звела з тобою нас красуня осінь...
Даремно я прощатись не хотів...

Знущання долі, посмішку легку
Ми помилково прийняли як милість.
І все-таки згадай, як ми зустрілись
Лише на мить. В короткому рядку.

Мед із поли́новим присмаком –
Твій поцілунок п’янкий...
Плутать кохання із пристрастю,
Богом благаю, – не смій!

Губи чуттєво кали́няться,
Світять смарагди очей...
Жаль тільки час не зупиниться
Поміж осінніх ночей –

Він розчинився у просторі,
Як у повітрі ефір.
Буде з тобою не просто нам:
Тягне буденність у вир,

Бореться звичка із пристрастю –
Відлік зворотний пішов...
Мед із поли́новим присмаком
Нам зберігає любов.

Жовтень 2025

Жовтого місяця перше число.
Підсумок. Видих. Межа. Рубікон.
Жовтень погладив м'якеньким крилом
Зболене серце. Жорстокий закон

Літа спекотного - вже не формат.
Тільки, хіба що, гіркий післясмак
Рваних надій, тих, яким - шах і мат, -
Наче тонкий, ледь помітний форшлаг.

Жовтня шляхетного перші слова -
Ніби пророцтво в сумну далечінь...
Хмара на небі важка грозова
Раптом розріже повітряну синь.

Мерзне душа. Мовчазні холоди
Йдуть. Неважливо, що в римах було.
Знову зустріну один, як завжди
Жовтого місяця перше число.

Вересню холодний!
Прірву чи безодню
Створиш у пораненій душі?
Дихають алеї
Ямбом і хореєм...
Ти, поете, слухай та пиши!

Вересень сльозливий
Всі відкрив архіви:
Кожний зошит пам'яттю живе!
Крізь важливі дати
Стежка листопада
Поведе в майбутнє снігове.

У душі самотній
Вересень холодний
Сум карбує з невідомих нот.
Лист кружляє в танці,
І лежить на лавці
Гострим болем списаний блокнот.

Чоловік повернувся додому
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.

Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені
І стежки в чорно-білим кіно.

Блудним сином самотнім, печальним
Повернувся уже в нікуди.
Магелланом у тужнім мовчанні
Він шукав у безмежжі світи.

Та зустрів тільки пустку він скоро
І пеньки замість лагідних груш.
І обсипаний тиньк, як покора,
Ліг під ноги в застиглості душ.

16 квітня 2024

1
Сонце виснажує аж до кісток,
Вітер холодний не стишує біль...
Дні покриваються смутком, як цвіль,
Тліє старий непотрібний квиток...

В центрі душі металевий кілок,
В серці давно завелась чорна міль...
Сонце виснажує аж до кісток,
Вітер холодний не стишує біль.

Вже опадає осінній листок,
Скоро местиме холодна метіль.
Може засяє малесенька ціль?
Варто триматись хоча б за пісок.
Сонце виснажує аж до кісток...

(С)Любов Інішева

2
Вітер холодний не стишує біль.
Сміх на обличчі - оманливий шар!
Серце завмерло під натиском хмар...
Темна рапсодія - осені стиль.

Листя танцює останню кадриль.
Тихо вмирає старий календар.
Вітер холодний не стишує біль.
Сміх на обличчі - оманливий шар.

Скільки нам ще кілометрів та миль
Треба здолати? Ілюзій тягар
Знову покличе до царства примар.
Замість кохання - байдужості штиль.
Вітер холодний не стишує біль.

(С)Артур Курдіновський

3
Сміх на обличчі - оманливий шар.
Сонце виснажує аж до кісток.
Доля жорстока збирає оброк
З довгих очікувань на Божий Дар.

Скільки ще кидати буде у жар?
Скільки ще має згоріти свічок?
Сміх на обличчі - оманливий шар,
Сонце виснажує аж до кісток...

Гострий свій біль віддаю на вівтар...
Сонця промінчик освітить вінок,
Зітканий тінями чорних ниток -
Крапля тепла серед тисячі кар.
Світлом зроблю цей оманливий шар!

(С)Артур Курдіновський та (С)Любов Інішева

Тиша дарує мені глибину,
Вмію читати самотності знак.
Думка прозора стискає, однак
Знаю: навряд чи її омину.

Ніби у храмі своєму зі сну
Сяє беззвучність, неначе маяк.
Тиша дарує мені глибину,
Вмію читати самотності знак.

З темряви кличу примхливу весну
Серед красивих осінніх відзнак.
Вічно шукаю свій шлях, мов хижак
Та обираю стезю мовчазну.
Тиша дарує мені глибину.

Всує ти в суєті
стоїш, стовбичиш, Сталіне,
старанно стертий старий –
історії протиставлений.

Стиха ступив в застій
з конституційними святами
і заганяв у стрій
наказами заповзятими!

Ні! Сталініст не стомивсь
стіною стальною сунути!
Стоп! Стрепенувсь комунізм,
бо навпаки простуємо…

Усує ви в суєті.
Стали тепер бюрократами.
Перестворити світ
думаєте лопатами?..

Смертник спустив стосій.
Стяги страхає ґратами.
Спруте, спинися… Стій!
Хіба я у тебе стрілятиму?..

25 січня 1990 р., Київ

У царстві снігу, як у задзеркаллі,
Все навпаки і манить глибина.
Тебе провалля снігу налякало,
Що пропікає до самого дна.

У царстві снігу безконечнім, давнім
Мороз сягає глибини віків.
Проймає пісня снігу, ніби дайни,
Які не мають зримих берегів.

Немовби спис пронизливий і гострий,
Так воля снігу в тебе проника.
І думка снігу, як вселенське горе,
Спадає тихо, як років труха.

19 лютого 2024

Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.

Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Ти ж знаєш, що не можеш, він є сущим.

Він відповідь на зов твоїх бажань.
Він відповідь. І виклик. І зізнання.
Між вежами уникнень й сперечань
прокладена дорога для кохання.

Спокуса щирістю з-поміж усіх спокус
є найінтимніша, найглибша, найпалкіша.
Ти відчуваєш доторк її вуст
і хочеш, щоб торкалася частіше.

24.05.25

У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.

Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Крізь усе життя указували шлях.

Хоч, напевно, відхилявся від маршруту,
Бо до храмів я не часто завертав,
Та з людьми відвертим намагався бути
І святого у вірша́х не попирав.

Тож прошу́ Тебе мій почерк ущільни́ти,
Щоб на чистих сторінка́х мого життя
Удалося мені щастя умістити
Перед тим, як відійти у небуття.

А на аркуші останнім Ти по праву, –
Трохи згодом, – епіграму напиши:
«Він не втратив честі і не зрадив слави,
Смерті не боявся, жити не спішив»...

Вересень 2025 року

Полиці пам'яті наповнені ущерть
Осмученими спогадами юні...
Вже тричі серце стискувала смерть,
Вливала тьму в роки мої безжурні.

Охороняла неня. Брала біль
На себе. А тепер її немає...
Вона тепер блука між Лети хвиль,
В земне вернутись пекло прагне з раю.

Не варто, мамо. Місце тут лихе,
Орда плюється трутою на світло.
Сьогодні в дім наш прилетів "Шахед",
Убив моїх друзяк дитинства підло.

Пишу. Але дрижить моя рука,
Допомагай із потойбіччя сину!
Ми стрінемося. Тільки зачекай,
Йде боротьба за неньку-Україну.

21.09.2025р.

(Київ. Вулиця Василя Кучера, 2А. В цьому під'їзді жили троє моїх однокласників. Поруч моя школа та дитсадочок. Решту розповідати не можу. "Іскандер" усе зруйнував).

Повертаюсь по колу в свої рубежі,
Стоячи на новій небезпечній межі,
Де уже не лякають старі міражі,
Де і страхи тікають, немовби вужі.

І цей рух по спіралі, прадавній закон,
Він мене закував у цепи заборон,
Де не пройде вродлива тендітна Манон,
Запросивши в гармонію первісних лон.

Нам не вирватись з давнього цього шляху,
Що судився, як фатум, на нашім віку.
Ми сидим, як ворони на ветхім суку,
Проклинаючи долю безжальну таку.

Повертаюсь по колу в ніщоту, у крах,
Де спочине навіки утомлений страх,
Де надії розвіють на лютих вітрах,
Де енергія гасне в безмежних віках.

8 січня 2024