Нависають кучугури
Із небесних площ –
Невеселі і похмурі –
Певно, буде дощ.

І пливуть, не поспішають,
Десь у далечінь.
Вітер шепче кожній з гаю:
- Стань і відпочинь.

Вилий тугу, вилий горе
Морем теплих сліз.
Смуток радістю побореш,
Як поглянеш вниз.

А внизу - дерева спраглі -
Хочуть літніх злив.
Щоби їх гілок смарагди
Щастям зацвіли!

13.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Зимі не завше притаманні
Ці відчуття: як дощ-мусон,
Весь день – немовби у тумані,
Весь день – неначе сивий сон.

І часу невагомі хвилі
Навіюють сонливий стан.
І дрімота до ліжка хилить,
Повіки склеплює й вуста.

Ще у саду так біло-біло,
Пускає позіхи зима.
Природа – мов осоловіла,
Дрімає стоячи, сама.

У флегматичнім часоплині
Сонливе бачу диво он –
Немов жаринами в каміні,
Вогнями закуняв неон…

18.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує
У нашому дворі.

Взяла нову перину,
Легенькі подушки.
Принадну скатертину,
Пошила кожушки.

Гаптує наодинці
Мереживо на склі.
Солодкі сни - гостинці,
Подивляться малі.

Мандрує сніговиця,
В імлі зника танок.
Тримає у правиці
Щасливий Дзень-дзвінок .

10.12.2017
НЙ

Калина знову опускає віти,
готуючись до сонної пори.
Пелюстками поопадали квіти.
І на подвір'ї витирає вітер
осінні пурпурові кольори.

Затуманіли силуети сонця.
То явиться маною калити,
то щукою пірне у ополонці
і навіть не загляне у віконце
донизу зі своєї висоти.

Лишається на літо уповати.
Його пора попереду іде,
аби зимою побілити хату,
весною одягти зелені шати
і замінити убрання руде.

А поки-що, минаючи Покрову,
чекаємо Меланку й Василя,
Різдво одне ...і друге. А земля
оновлюється травами, і знову
озимина заврунює поля.

Ось-ось ударять хугою морози
і віхола загляне у вікно
як на екрані ретро у кіно.
Розлукою заойкають мімози...

Але нема чого ронити сльози
за тим, що не вертає все одно.

                                      11.2017

                                І
У цьому місяці ще осінь.
Її усе по світу носить
у цей шалений падолист,
а він їй чеше буйні коси,
бо іноді і цього досить,
аби почути вітру свист,
побачити її наряди
у лузі, в полі, у саду
і наче лісову наяду
любити фурію руду,
яка вигулює по плаю
як не тумани, то дощі,
або іде по небокраю
уже у білому плащі,
показує знайомі лики
усього сущого у ній:
то водолій, то суховій...

                                ІІ
Він і вона «не в'яжуть лика».
Танцює джигу буревій.
Тремтять осоки і осика,
дерев'яніє деревій.
Живицею палає сосна,
і не скидає на морозі
зелену хвою голий ліс.

                                ІІІ
А фея одягає й досі
дубову мідь, кленову бронзу
і щире золото беріз.

                                      11.2017

Яблуками пахнуть твої губи –
Ніжний і солодкий аромат.
І п'янкий, нестримний подих згуби,
Кличе, манить томно в листопад.

І віддав би все тобі, єдиній,
Навіть з неба зорі золоті.
Осінь, Осінь, хто з тобою нині?
Бо зі мною все не ті, не ті!
26.10.17

Зітхнула Осінь стиха крізь туман
І розплела вербі руденькі кіски…
Спинилась, прихилилась до берізки,
А Вітер свій докурював кальян.
Той день багрянцем золотим палав,
Загравою високо до півнеба…
У золоті найвищих проб потреба:
Ним листопад всю землю укривав.
Нічого, що всього на дрібку днів,
Що вся краса від спалахів розтане,
Підуть дощі і вип'ють синь тумани,
Та й пропаде вся розкіш килимів.
Піднявся Вітер – все йому не так.
Ті килими розкидував байдуже
Та оберемками позасипав калюжі –
Похизуватись вмінням він мастак.
А потім, раптом, Осінь підхопив
І закружляв у танці дивовижнім:
То пристраснім, а то не в міру ніжнім.
Що ж, танцювати він завжди любив.
В осіннім парку перехожі враз,
Їх танцем зачаровані, спинялись,
Красі, шаленству й ласці дивувались,
Допоки сонця промінь не погас.
25.10.17

На осонні зашарівся пень -
На краєчок мавка гола сіла...
Дідугану серце - тень-телень! -
- Ех, - зітхає, - сіла, та невміло!..

Пам'ятаю, був я молодим,
То й русалка на гілках висіла
І до неї кіт, п' янезний в дим,
Няв-нявчав по ділу й не по ділу!..

І давно колись через ріку
Як тяглась калинонька в намисті!..
Красивіш не бачив - та й таку
Років сто назад, як Божу милість...

Як же добре бути молодим!..
Прагнути когось кохати, друже...
Не пеньком зітлілим... Менше з тим...
Кожному котюзі - по заслузі.


24.10.17

Спека подалася за моря
перелітну птицю обігріти
і минає сяюча пора
оксамиту бабиного літа.

Майорять багряні кольори.
Напинають золоту завісу
хащі, косогори і яри
на щетині голеного лісу.

У зеніті догорає день,
падаючи тінями на гору.
На осонні зашарілий пень
забуває, що було учора.

Обсідає діда сивий мох,
бородою виросли губ'яки.
А колись, один із багатьох,
аж у небо піднімав гілляки.

Ну а нині все його досьє –
тирса і украдені колоди.
Та охороняє нічиє
володіння лісового роду.

А на пам'ять – щедрий урожай.
Як уже не раз бувало досі,
чується у небі стоголосе
і її останнє, – прощавай,
забирай усе, що має осінь.

Забувай – як мій хрещений дід –
цю палітру, голоси і тіні.
Та не забувай своє коріння.
Залишаю за собою слід –
золоте і срібне павутиння.

Оглядаю із усіх боків,
де іще ховаються дарунки
лісової мавки і чаклунки.
І сміюся, – не насуплюй брів,
ти єдиний із усіх дідів,
що вважає осінь за онуку.

                                      10.2017

Хати чубами мріють* на осонні
Між кучерявих, коханих садів,
І гріються на айстрах трутні сонні
В солодких запахах незбираних медів.

Уже калина надягла коралі,
Красується і пишна, й чепурна,
До перелазу вийшла наче краля -
Така розкішна у селі одна.

Ще яблука блищать в садах і груші:
Останні, пізні - нині їх пора,
А срібні павутинки прямо в душу
Бринять сумними струнами в дворах.

Димками тягне терпко, прілим листом,
Летять, кружляючи, зажурені буськи
У небі, що сіяє аметистом…
Збирає осінь в кошики грушки.

*МРІТИ – бовваніти, ледь виднітися.
27.09.17

Знову щось незбагненне, таке таємниче…
Сива далеч могутня нависає дощем
І туманом осіннім за обрії кличе,
Огортає холодним і вогким плащем.

Нашорошили вуха кущі край дороги,
Скоро ніч знов розіллє чорнилом пітьму.
У тополі старої змерзли репані ноги.
І чому їй так зимно, я в толк не візьму.

Місяць в хмари сховався, на землю й не гляне,
Горобиними ночі прозвали такі.
Вітер всіх відцурався й шматує тумани
Й горобинові грона зриває гіркі.

Завиває і плаче він вовком скаженим
І розпачливі стогони кидає в ніч,
Смика коси дерев, мов отой навіжений
І кричить в піднебесся, як зляканий сич.

Нашумить і натомиться, звісно, до ранку…
І несправджені мрії, і туги жалі
Рознесе, розкидає і стане на ґанку
Проводжати в далекі краї журавлів.

А заплакана ніч, вся розхристана й боса
Осідлає баского на ранок коня
І помчить в сиву даль, лиш її чорні коси
Навсібіч розлетяться, як те вороння.

Всі зітхнуть із полегшенням: врешті минеться
Ця глуха, нескінченна, гнітюча мара.
У осіннім мінорі щось дивне озветься:
Саксофон щось так ніжно й натхненно загра.
13.09.17

Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...

Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2017)

Яснолиця тітка Осінь
Дітям кошики розносить:
Тим, хто помагає мамі,
Сипле яблука рум’яні.
Тим, хто дуже любить тата,
Принесе грушок багато.
І опеньки, і лисички –
Тим, у кого є сестрички,
В кого ж братики молодші –
Тому ягід найсолодших.
От така то тітка Осінь.
Натрудила ногі босі,
Щоб тепер малій дитинці
Дарувати по гостинцю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

В зіниці літа входить осінь
Така прожовкла й зовсім золота
Пшеницю пестить сонця промінь
Тихенько вітру шелест лоскота.

У туге зав'яле перевесло
дожинає вересень жита.
Чує канцелярія небесна,
що пора і їй сушити весла
поки не явилась саме та –
та, яку чекаємо ночами...

Пущами і хащами, ярами,
берегами, плесами ріки
заповзає в душі холодами
та, що переорює роки,
а на зиму засіває поле,
поки є ще роси і дощі
і останнє лебедине коло
понесе до вирію ключі.
Є у неї синьо-жовті крила,
і уже уквітчана коса,
і дорога є – у небеса…

За далекий обрій полетіла
у весни украдена краса.
Буревій приймає естафету.
Віє димом на усю планету.
Де у полі дихає війна,
не щезає хижа сарана.
Істерія застує поету.
А вона? Мандрує, як у Лету
за озиминою ярина...

А вона вітрила напинає.
А вона, мов коней, запрягає
буйні неосідлані вітри...

Осінь дує на холодну воду
і приймає на льоту погода
місію озимої пори.

                              09.2017

Мружать очки дрібнії дітки.
Дрібним діткам спати пора.
Сплять дерева, пташки і квітки.
Нічка настала – спи, дітвора!

Мружить вічка темная нічка,
Коло пічки спить світлячок.
Моя лялю, спи, моє личко,
Спи, моя чічко, ляж на бочок.

(З музичної книжечки для дітей «В лапку джміль бере смичок». – Львів:Ліга-Прес,2008)

Диво дивне - Дивина
Жовта квіточка
На подвір"ї зацвіла
Щастя зірочка,

Бджілки-Мушки гомонять,
Ніби граючись,
Джмелик Сонечко обняв
Позіхаючи.

День новий в святій росі
Умивається,
Диво дивне - Дивина
Усміхається,

Переповнює усіх
Радість Літечка...
Диво дивне - у дворі
Жовта квіточка.

31.07.2017.

В лапку джміль бере смичок,
тихо скрипка грає.
В танці муха й черв'ячок
по траві кружляє.

Каблучки - тук-тук, чав-чав!
Ритми відбивали!
Половинку калача
музиканту дали!

Потім черв'ячок навчав
танцям слимачиху.
Джміль за гарну гру дістав
шоколад з горіхом!

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів:Ліга-Прес,2008)

В літній вечір на полянці
жабку смажили в сметанці.
Так-так ось!
Так-так ось!
Чапля в гості жде когось...

По болоту без дороги
біжить бузько довгоногий.
Так-так ось!
Так-так ось!
Бузько згамкає когось!

Не добігла тільки качка,
запізнилась - от невдачка!
Так-так ось!
Так-так ось!
Облизатись довелось...

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес,2008)

Заколисує Небо Зорі:
- Хай насняться вам сни прозорі.
Про Лебедика в синім морі
В легкокрилім своїм уборі.

Затужили Зірки-малята,
Мерехтять і благають тата:
- Нам би звідси, із високості,
Хоч на хвилю б на землю в гості!
Не побачим її погаснем,
І чекай тоді, тату, напасті!

У задумі сивіє Небо –
Десь на морі біліє Лебідь…

У ті ночі світлі безсонні
Радить Небо коханим доням:
- Ради втіхи і щастя ради
Ви пограйте в земні зорепади.

Покидають Зірки постелю
І спадають з небес на землю,
І сміються всю ніч на морі
З білим Лебедем білі Зорі.

(З першої поетичної збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).

Добрий день тобі, волошко!
Посумуй зі мною трошки.
Бачиш: хмарка набіга,
Блискавиця, як дуга,
Дощик плаче по землі
За образи чималі...
Захлинаючись в одвіт,
Вітер кинувся до віт,
Грізно полем пролетів,
В куряві пробурмотів
Про свою відому силу,
Про мою волошку милу,
Що всміхнулася: «А нумо
Не дамо дороги суму.
Проженем його скоріш,
Щоб не ліз у гарний вірш».


(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Жив на світі Жужа-жук.
Мав багато ніг і рук.
Мав дружину – Жужелину,
Чепурненьку, мов жоржину.
Мав малесеньких малят –
Сім жвавеньких жужелят.

Знали всі, що Жужа – пан:
Він вбирався у жупан,
Брав червоні чобітки
І вивчав усі кутки.

Раз сімейство Жужаків
Повилазило з кутків,
Пообідало нівроку
І гуляло аж півроку.
Посідало на кущі,
Дуже змокло на дощі,
А маленькі жужелята
Застудили ноженята.
Позлітались свояки –
Жу́же-Жу́жо-Жужаки,
Довго думали, гадали,
Жужеляток наставляли:
«Не лякайтесь, жужелята,
Грійте в травці ноженята,
З квіточок беріть нектар,
І нектар погасить жар».

Днів за три, а то й за п’ять,
Ніжки більше не болять,
Жужелята жужелять,
Тата й маму веселять.
Чуєте: жужу-жужу!
Підійдете – покажу:
Ось листок, немов перина,
Тут вся Жужина родина
Цілу зиму буде спати…

Цить-бо, годі жужеляти!


(З першої збірки "Дзеркала". - Львів: Каменяр,1991)

Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне́,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

І від злих язиків,
і від того скептичного ока
я у гущі лісів заховаюсь,
ніхто й не знайде.
Тільки мій П е р е л е с н и к
злетить над лісами високо
і озветься з берези:
- О де ти, о де ти, о де!..

Коли вирветься втома,
а вона ще чорніша від ночі,
і пітьма півпритомна
долоні безсонь простягне,
спалахне у мені,
заіскриться в мені,
затріпоче
твій високий вогонь:
- О рятуй, П е р е л е с н и к, мене!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Слава тобі, Хапі-Ніле, що з Підземного Світу виходиш,
а приходиш сюди, аби Світ Людей оживити.
Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.

Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
Ти – улюбленець Сонця, веселій же благою ходою.
Хай тварини ситніють травою, а поле розродиться в зерня.
Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
Як підніметься Непрі, прийми сонцеглавий сувій.

Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
Зеленій! Зеленій! Зеленій!

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

(ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів:Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua

Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!

Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…

Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!

А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!

Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

                        І
Малюю картину. Палітру згущу.
Яка від людей допомога?
Очікую манну. У небо кричу.
Та де місяцями немає дощу,
немає ніякого Бога.

Мене випробовує сам сатана.
Який же це промисел Божий?
Краса у луги подалася одна.
За хатою – вата, у хаті – війна
і доля знущається, схоже.

Не хочу я видіти пику, і тин,
і як заглядає у двір сучий син,
хоча я людина не горда.

Мої забобони гіркі як полин.
Допоки ще я виживаю один,
мене виживає природа.

                        ІІ
Не дивина, що і дощу немає,
і вітер тучі в тартари несе,
і двоєликих Бог недочуває,
коли одне теля двох маток ссе.

В моїм краю одна існує мова
яка лунає ще споконвіків.
Не чує небо язика катів,
ані молитви, ні чужого слова.

Не відає лукавих і лихих,
паяца і заїку, і нічого
із того, що обчовгує пороги
у мачухи. Не чуючи німих,
не знає небо і минає тих,
що моляться і сатані, і Богу.


                        ІІІ
Мені щебече соловейко –
усім куняти не дає.
Не дихаю і за Бутейко
треную житіє своє.

А я і грому не почую,
хоча і насуває ніч.
І поки вдома не ночую,
на мене не чатує сич.

І поки квакають моралі,
готую вила й рогачі.
По радіо наобіцяли
метеорологи дощі.

А Бозя не кує й не меле.
Очима блимає Зевес.
Чекає житіє веселе,
немає манни із небес.

Напевне небеса почули,
що обіцяли нам орли,
як неоперені були
і як обіцяне забули.

Позачергово обманули
і учергове підвели.


                              06.2017

Лишіть мене з Богами наодинці,
У цьому сокровенному саду.
Нехай між колихливих тих пагінців
Я душу на Природі одведу.

Її я на Природі заспокою,
У хвилі поринаючи трави.
Хай вітерець тремтливою рукою
Куйовдить сиві пасма голови.

Хай Велес поведе пером незримо
Щоб світ оцей красою напоїть.
І задзвенить розкуто, легко рима,
Як музика сяйливих верховіть.

Як пестощі коханої в минулім,
З якого у майбутнє знов іти…
Крізь віти раптом ніжно посміхнулись –
Чи сонечко чарівно так чи ти?!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не плюй в колодязь цей пречистий,
І не замулюй нам джерел.
Бо вдарю, як Перун, вогнисто,
Як в змія вцілює орел!

13.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ніщо так не тішить весною
як пізня пора дощова
і рання, на сонці, трава,
умита дрібною росою.

Люблю молоду мураву,
якої у лузі найбільше
і, може, для того й живу,
аби описати у вірші.

У поле стежина біжить,
минає зелені отави
і ось вона, жа́дана мить –
упасти у скошені трави.

Старенні Зміїні вали
ведуть у глибокі провалля.
Чумацькі вози і воли
кочують все далі і далі.

А я на високій горі
шукаю на щастя підкову.
Жену череду́ на парі,
де стеляться трави шовкові.

Росте високосна трава.
П'яніє моя голова.
Парують лани пелехаті.

До самого обрію путь,
а люди все косять і жнуть
даровані їм сіножаті.

                              05.2017

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах.
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Простелилася днина ясна,
Пригорнула гаї світлоруко.
Чарівлива красуня весна
Забуяла розкішно на луках.

І розвіялась ночі імла,
Має зачіска густоволоса.
Смарагдові* стрічки заплела
У розкішні усміхнені коси.

Рідну землю торкнула крильми,
Провела рукавом променисто,
І трави запашний оксамит
Все укрив, наче груди – намисто.

Чути – ллється з гілля залюбки
Звуків радісних сонячна злива…
Обціловують співом пташки
Постать юну і вічно вродливу.

24.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшов у турфірму Слон,
Хочу, мовляв, на Цейлон,
А прегарна Слонянка,
З турфірми панянка,
- Не Цейлон, - виправляє, - Шрі-Ланка!

- Вибачте, пані, але
І на Цейлоні не зле,
Боже дай тій Шрі-Ланці,
І милій Слонянці
Прокидатись щасливими вранці!

- Вибачте, пане, квиток -
То не магічний місток,
Не буває оказій
На острів фантазій,
Де вирують фонтани мальвазій!

Так із панянкою Слон
Довго триндів про Цейлон,
Що прегарній Слонянці
Освідчився вранці,
І побрались вони на Шрі-Ланці!

2017

У бразильца речного каймана
Не украсть портмоне из кармана:
Он таится на дне,
Да и нет портмоне
И кармана на теле каймана.

Африканка ленивица львица
Не спеша догнала бы ленивца,
Без труда! - но на практике
Он не водится в Африке,
Как бы быстро ни бегала львица.

Слон размером едва ли не равен с луной,
Но и слон поступается кобре тропой,
Потому что она
Почти невидна,
Но плюется в глаза совсем не слюной.

Австралийка малютка коала
Не встречает нигде каракала,
Да и сам каракал
Не встречает коал -
Нет коалы в меню каракала.

Грозный лев уступил бабуину
Буйволятину, даже слонину -
Стадный зверь бабуин
Не приходит один,
Где один - стаду быть бабуинну.

Черепах был ценителем панциря,
В гости рака зазвал он из Франции,
Но убит Черепах:
Ослепительно наг,
Новый друг заявился без панциря!

У жирафы в далекой Танзании
Непростое довольно задание:
Головой из облак
Дотянуться до благ
Щедрой почвы далекой Танзании!

2017

Як хороше, хоч в розпалі зима
Й мороз хапає кігтями за щоки.
І сніг лежить, подекуди глибокий
І ожеледь в напрузі нас трима.

Та є краса у тінях кучугур,
Що землю гріють, до грудей припавши…
І як стрибає радісно снігур…
На небеса рожеві схожий, пташе.

А на мосту – ріка вогненна фар
Подібна магмі вогників ця зграя.
Її небесний засвітив мольфар.
Вона у море вічності впадає!

15.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

М. Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Річко Сниводо, річко Сниводо,
Чом узимку не спиш?
Поміж берегами ген сивими
Тихий дзюркіт чуть лиш.

Ген до Бугу ти, ген до Бугу ти
Води свої несеш.
Вийду на берег я послухати –
Де зупинишся, де ж?!

Ти не спинишся, ти не спинишся,
Всміхнена ти краса.
Очицями синіми, синіми
Дивишся у небеса…


2.01. 7524 р. (Від Трипілля) (2017)

С. Іванів, Калинівський район, Вінниччина

Зимовий сад, зимовий сад
Принишк, завмер на мить без вітру.
І знову шелест… і не в лад
Співає пісеньку нехитру.

І вторить десь йому пташа,
Ледь чутно й ніби напівсонно.
Згасати день не поспіша,
Привітно підніма долоні.

І усміхається немов
Голубооке піднебесся
Листок на гілці хоч схолов –
Як пташка пурхає й сміється!

27.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Замерзле озеро не тане,
Суха пороша навкруги
В кущах потріскує гортанно,
Вертає холод на луги.

І тільки тінь бліду лишає
Від звикло-теплої зими.
Міцний мороз іде до гаю,
Змахнув на обрії крильми.

І знову кров у жилах стигне,
Тепло поволі умира.
Короткочасної відлиги
Уже минулася пора.

Чом сумувати? Тільки грудень…
Ще сонце кригу не лама.
Нехай дзвінка, іскриста буде
Надворі справжня ця зима.

11.12. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

Все затихло, завмерло десь між верховіть
І пташина ущухла розмова.
І гілки не тривожить бадьоре: «Віть-віть!»
Огорнула все сплячка зимова.


І сніги навалились на сонне гілля
І озера льодами закуті…
Колір білий цей - погляд мені звеселя,
Наче явище Божої суті.

Ніби чорного, глянеш, навколо нема –
Пекло й горе снігами накриті.
Так немов би на мить забілила зима
Все погане на білому світі.

3.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Повітря бадьорить легенько,
Хоч день несонячний тепер.
Ледь уловиме і маленьке –
Legato* хвиль в імлі озер.

Дихне вітрець на mezzo piano**
І зарябіла вод гладінь.
Creshchendo*** срібла бездоганне
У межах Дани**** володінь.

Аж засвітліло, зарябіло,
По наростаючій пішло.
І барву тьмяну, чорно-білу
Поволокло, розмивши тло.

Природи ця предивна сила
У мене раптом увійшла,
Журбу в душі моїй розмила,
Хлюпнувши пригорщу тепла.


27.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Люблю тихенький цей куток,
Цей пляж і восени і взимку –
Відчути хвиль ясну підтримку,
Щоб погляд мій на хвильку змок

І увібрав снагу озерну,
Як Водсворт з Кольриджем колись
Поезії збирали зерна,
Що їх порозсипала вись

На лоні тихому, німому
Ледь потьмянілої краси
Мого молитвеного дому…
Й натхнення Велеса просить.

Дивитися, як вечоріє,
Схилившись ніжно до сосни.
Як зорі – недосяжні мрії –
Леліють загадкові сни.

І мати втіху превелику,
І дякувати геть за все,
Що ці душевні, Божі ліки
Природа-матінка несе.

19.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Знову у пущу далеку
линуть крізь ночі і дні
парами – білі лелеки,
і чорногузи – одні.

Ночі і дні – епізоди.
А у еліти – літа.
Перелітає за воду
осінь її золота.

Птахи високого лету
знають, що небо дає.
Барди, паяци, поети
чають уміти своє.

Сіре вибілює чорне
зранку до заходу дня.
Ночами білу ворону
чорне клює вороння.

Масті козирної мало
мають бубнові низи.
Мало що з неба упало,
поки тасують тузи.

Дами себе поважають,
мітять своє королі,
ну, а валети ламають
піки за них на землі.

Фауна інде міняє
і болота, і гаї
на осіянні краї.
І як лелека, шукає
вирію. Та не чекає
інша порода її.

10.2016

І
У полі віє хугою-пургою.
Посивіли дерева і трава.
Але цією ранньою зимою
ще диригує осінь дощова.
І на її пюпітрі щогодини
і що-не-день – новий репертуар:
то об’являє фуги хуртовини,
інде опереджає роковини,
а то назад гортає календар.
Не виплакані арії із опер
цієї симфонічної пори,
і, чинячи зимі шалений опір,
жовтогарячі, та бліді і мокрі
ще майорять осінні прапори.
І чуються нечувані мотиви.
То соло сюр, то шоу увертюр.
То буревій, розпелехавши гриви,
як огир б'є копитами алюр.
Що не чекай, а пізно або рано
і морозенко запряже у сани
булану, і гніду, і ворону,
а далі черга віхоли настане,
яка огорне мрякою тумани
і одягне у білу пелену
пейзажі й декорації казкові...
Почуємо рапсодію зимову,
її поліфонію затяжну
і на волинці місячну сонату...
І завітає гостею у хату
снігуронька, і занесе дари
улюбленець всієї дітвори –
із палицею – дідо пелехатий.
І, може, подарують меценати
забуті новорічні вечори.

ІІ
Зима іде із півночі і сходу.
Не помагають західні вітри,
і явно остогиділо народу,
що не утихомирює погоду
хороша міна на лиці у морди
і не така її манера гри.
Принесене чумою моровою
те саме, що украдене зимою
у осені – даремна суєта.
Але Кощій із торбою-сумою
існує. І не осінь золота,
а насуває золота орда,
на іншій території якої
одна яса і темрява густа.
У пам'яті малюємо ще казку
із контурами довоєнних мап,
і приказку, і лиховісну ласку
тісних обіймів і медвежих лап.
Десь вибухають карлики-гіганти
і на землі з'являються мутанти,
яких немає навіть у Перро.
І Лоухі* Ягою заглядає
за Калевалу*, де ще сонце сяє,
а Сампо* перемелює добро,
за сині води моря і Дунаю,
за Гоголевий, а не наш, Дніпро,
який і досі юний і широкий
у їхнє море чайок не жене.
Мотаються сороки білобокі,
сова, буває, крилами майне,
або ворона на вербі високій
очікує скоромне і смачне.
А іншого нічого не буває,
хіба що засумують упирі
на Лисій маргаритиній горі.
І очамріла пам'ять умирає
зимовою луною попурі...

ІІІ
Але зима лишається зимою.
Учора обіцяли снігопад,
а там і рік Новий не за горою...
Аби не кулі… І якби – не град.
Нехай і не поезія, а проза:
у синій іній заснують морози
узори віт і білі килими,
і на вікні мальовані мімози
засяють силуетами зими.
Її візаж, її мініатюри –
на дзеркалі хрещеної води.
І на новій зимовій партитурі
рефренами ударять холоди –
форте і п'яно на клавіатурі
голодної куті і коляди.
А на багату – обіцяють візи,
а не фермати і нові репризи
з діезами – а ля і – о-ла-ла,
а декому і оперні круїзи
аби у серці Муза ожила,
аби були герої й героїні,
достойні поетичного пера.
І молодий гуцул у полонині
заграє, наче вітер на соснині,
мелодію любові і добра;
почуємо, – ой, вівці та отари,
узріємо, навіяну у сни,
наяду, і уявимо до пари
її, як дивину старовини.
І хай би полонила амазонка
гусара-гусляра не на війні,
але, таки, на білому коні,
або яка русалка з ополонки,
та хай би і знайома незнайомка
покликала поета уві сні.
Тоді якоюсь іншою порою,
нараяне погодою ясною,
прокинеться торішнє і земне
і так повіє ранньою весною,
що і зима такого не утне.

11.11.2016

І знову мряка вийшла на луги,
І тисне сум захолоднілу далеч.
І розгулявся вітер навкруги,
Тепло втікає, світла – мало-мало.

Короткий день зіщулився, поблід,
За обрій утікає він крізь віти.
І вечір – темряви густої – плід,
Усе навколо хоче оповити.

Імла-нудьга оточує мене,
Протягуючи щупальця далекі.
Гілки, дерева злиті ув одне,
Дня молоко мов допили із глека.

12.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Очеретиння шепче стиха –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна -
Цвіте у серці й не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осколки недонищених гаїв…
І хмарний дим над ними попелястий,
Де помисли високі всі мої
І залишки романтики і щастя.

Знаходжу втіху тут собі просту
У цих просторах, присмерку імлистім.
Заповнює сердечну пустоту
Приємне шурхотіння падолисту.

І душу закривавлену мою
Лікує аура ясна свободи.
Всі прикрощі нікчемними стають,
Дрібніють перед величчю Природи.

5. 11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

А серце радістю: тень-тень!
І перестало враз боліти.
Благословився Божий день,
Неначе усміх цього світу.

І цей безлистий листопад
З його дощистою нудьгою
Засяяв, як весняний сад,
В якому рани серця гою.

І сонце радісне мені
Хлюпнуло пригорщами сили,
Хмарища темні і сумні
Посунуло із небосхилу.

4.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Тільки всупереч, не завдяки,
Поміж кураїв і сухостою,
Крізь намиті бонзами піски
Проросла ти справжньою красою.

Задивлюся я на віти ті,
На струнку поставу гордовиту…
Ніби вперше бачу у житті
І від щастя хочу пломеніти.

Має пишна сукня золота,
Всі вітри схилились, наче лорди.
Велич королівська, простота –
Символ незнищенності Природи.

1.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Доспівує день пісеньку свою –
Усміхнено-багряно-ясночоло…
Як затишно в осінньому гаю,
Аби не вітер цей, аби не холод!

Удвох аж навалилися вони
На віти і тендітні верболози.
Посилюється подих крижаний –
Вітання мов од Дідуся Мороза.

І жалить, жалить холод, як оса…
Вечірнього де взяти Прометея?!
Осіння вся зіщулилась краса
І зблідла, наче небо понад нею.

23.10.7524 р. (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай