Там де роси у травах блукали
Де не чулося ехо розмов
Мої очі до неба злітали
Щоб до мене - з признанням прийшов

Колір туги не буде перечить
Смуток інший притулок знайде
Змовкнуть , висохнуть - стомлені болі
Моя участь тобі доведе

Як у райдузі промені сяють
Сліпить неба - безкрая блакить
Як душа у душі проростає
Як любов - у коханні горить

Там де квіти красою вражають
Де бажання - сіяє зорі
Там і я , поряд з ними чекаю
Коли час мій - проб'є чари тьми.
2012р

У надії я буду палати
Берегти - те тепла твоїх рук
Стану зіркою шлях той шукати
Розуміть - ми сильніші розлук

Не питай даремно вітру
Що у справах поспіша
Де народжується щастя ?
І чому болить душа ?

Чи цвітуть зимою квіти ?
Чи живуть в серцях слова ?
Хто коханню дозволяє ?
Сіяти - зерном добра

У взаєминах відносин
Не рівняють берегів
Де плітки , ганьба , і чвари
Там панує - тільки гнів

Подивись навколо себе
Враження - свої відкрий
Не потрібно потім буде
Тратити - даремно сил


Кожна доля виняткова
Кожен має - свою ціль
Де шанується людина
Там і відповіді - всі.
2010р

Материнське слово вічне
Хто почув - той і прожив
Материнське серце світле
Поряд з ним - ти не один

Її воля - твоя доля
Оберіг усих зусиль
Твоя пісня колискова
Наполегливість - для крил

Мати завжди зрозуміє
Приховає , захистить
Дасть пораду , обігріє
Не осудить - а навчить

Тож любіть її єдину
Опікайте , бережіть
Умножайте цю турботу
І дітей своїх - учіть.
2013р

Коли сумнів не знає покою
Забирає наснагу і сон
Я звертаюсь до віри , і бога
Щоб мене у собі - віднайшов

Захистив від пекельного болю
Велич неба в мені відкривав
Силу духу - підняв із коліна
У молитві відвертій сприймав

Щоб узяв під свою він опіку
Наше щастя - що сам дарував
Щоб залишив мене він з тобою
Скрізь у парі - ходить по стежкам

Принесемо у справах щоденних
Йому вдячність , любові його
Те зерно що посіяв між нами
Зростимо - у загальне добро.

Ти був один - один і знаєш
Коли з добром , коли на сміх
Так просто вже не довіряєш
Не той грануєш - монускрипт

Цікаво бути на одинці
Розвіять прикрість самоті
Забути - за потреб гостинці
Побути руслом у собі

Один просив, один отримав
Здобутки ті - що заслужив
Непересічна є людина
Можливо та - що загубив

Тримайся міцно за минуле
Воно тобою дорожить
Деб ти не був - поєднуй спільне
Що маєш - з тим і будеш жить.
2008р

У промінні заблукавши - шукаю затінку
Різні люди ,різна вдача - всі знають оцінку
Тут у парі , у розмові - розділений погляд
Хтось боронить , хтось осудить - отриманий досвід

Режисури постановка - невивчені ролі
Репетиції у пробах - акторів паролі
Мій герой у цій виставі - без сумніву цілить
Досить часто нарікає , не туди все мітить

Запозичив чужу думку - на себе вдягає
Не той колір , не той розмір - а він зволікає
Свій завжди застерігає - зупинить , розкаже
Заздрість у притик стріляє - своє забирає

Все було уже по ходу - і злет , і падіння
Віднімали , додавали , цінили уміння
Бій курантів , звін зеркальний - у золоті срібло
Тільки пальці поніміли - в'язати плетіння

Так минули три десятки - ні сім'ї , ні дому
Повернули без остатку , все в чистому полі
Відганяю сновидіння - ночами блукаю
Лист пишу , розповідаю - спішу , сповідаю.
2013р

Мова з небом і землею , погляд серця із душею
Від народження до смерті , з невідомості до честі

Терни , перепони , брід - плани переваг у хід
Практика , майстерність рук - жертва , самосуд і плід

Вибір в правилах на два - чи кар'єра , чи сім'я
Рівновага пополам , тут і там - проблем вага

Заповідей повний сонм - запитання і закон
Відповідь , за все платить - щоб не підписать вердикт

Так один за одним родом - поспішаємо за сходом
А на заході питаєм - чи салют , чи зорепадом ?...

Посередність у віддачі , загартованість у втраті
Повсякденна боротьба - сенс принад всього життя.
2009р

Потоком талої води
Відвертість - чуйність відпускала
У зерна зібрані плоди
Безповоротно - роздавала

На скільки вишуканий смак
Граційно витончені - грані
Зібрав набуте в нотний такт
Всі оминаючи - омани

І день , і ніч , взяли в обхід
У шані шану віддавали
За те - що так любов беріг
Всі почуття відсвяткували

За все що доля подала
За випробовувань - стигмати
За плідну працю відкриття
За іншого - відповідати

Потоком талої води
Я зможу завжди - пригадати
Де в пам'яті зберіг стрічки
Які нам - заплітала мати.
2013р

Крепчает ветер, волком подвывая,
Волну сгоняя на прибрежный лёд.
А одиночество кричит не умолкая:
Теперь у вас всё задом наперёд...

Когда мы научились быть чужими?
Не уж то разучились мы любить?
Любимая! мы просто позабыли
О тех словах, что надо говорить.

Мы даже ночь раздором продлевали.
И было видно, как сквозь чуткий сон,
Наш плакал сын ещё не сознавая,
Что вскоре будет в безотцовстве он...

Ты сквозь меня глядишь, как неживая,
Как в темноту, где вовсе нет огня.
А я тебя уже не узнавая,-
Винить пытаюсь только не себя.

Всё это стало лишь моим недугом,
Давно созревшим втайне от меня.
Тот третий лишний оказался другом
Тебе... Черту под мною подведя.

Но прежде, чем расстаться вспомни осень,
И золотистый, тёплый листопад;
Как дым твои распущенные косы,
Слова любви и шёпот...невпопад...

Ты мне прости, стоящему у края.
До слёз печален тот последний край.
Я пред тобой колени преклоняя,-
Кричу тебе: " Меня не покидай!"
-----------------
...Крепчает ветер и пространство стынет.
А одиночество глядит глазами сына...

Улюблене дитя чужого бога
Ідеш по тернам - що у звабі б'ють
Нещастям тим постелена дорога
Застерігає - безутішним буть

Відповідаєш за рідню родини
Боїшся гніву - що в тобі болить
Витримуєш , переступаєш глиби
Що ждуть нагоди - випадково вбить

Свій ризик вже у звичку ставиш
Так розумієш - це твоя війна
Наперекір обставин тратиш
Стійкі зусилля - ворогів добра

Ти спотикався падаючи плідно
Виносив вирок - на своїх плечах
Ти намагався донести те зерно
Що проростало - із долонь в літах

Відпочиваєш зранений , і чистий
Достойно , гідно - у тіні ночей
Не поспішаєш , ти доволі ситий
У насолоді - нагород людей.
2013р

Кохання - благодатний рай
Зірниця доленосних течій
Любові - самоцвітів край
Квітучі аромати прерій

Кришталем - б'є ручай зізнань
Амуром вісники симфоній
Мелодій - чародійний плай
Застіллям у серцях історій

Тут вічність - у своїй красі
Життєвий , сокровенний досвід
Тут сповіді дітей землі
Духовність - домінує в щасті.
2013р

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами...
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані...

28.12.2014

Так тяжко жити в однині,
Оставленим коханням,
Ще тяжче – камінь на душі,
Полюблене в останнє.

Літає в мріях таємних,
В краях далеких носить,
Пером напише на стіні,
Сльозою лиш пригостить.

То сонце, то метіль в душі,
Бува й бузок пахучий,
Та все ж нема весни ніяк,
Лиш лід між нас скрипучий.

Я тут, а воно там,
Те щастя неминуче,
Потішить теплим вітерцем,
Й сховається за кручі.

Прийди до мене, пригорнись,
Тебе прийму з душею,
Сонет до неба напишу,
Й навік будеш моєю!!!.....
2014.12.31 грудня.

Я чувствую в сердце надрыв,
Когда становлюсь на колени
Пред ликом заброшенных нив
И ожиданья видений.

Мой спутник рога положил
На тучи небесного стада,
Бежа средь далёких светил
И не встречая преграды.

Я странник остывших полей,
Идущий своею тропою,
С молочным туманом над ней,
Наощупь ступая ногою.

А где-то судьба вдалеке
Ключи от меня мои прячет:
Возможно в потухшем костре,
Или в замёрзшей реке,
Забывши, где спрятала - плачет...

А я всё пытаюсь понять
И плачь её и деянья.
Догнать бы её и отнять
Свои мне ключи...в наказанье.

И выдержать всё и прогнать,
И страхи свои и сомненья.
Не долго осталось мне ждать
Грядущего мига прозренье.

Я сторож своих неудач,
Я путник потерянных дней,-
Никто не услышит мой плач
В молочном тумане полей...

Ах, матери наши! По детски наивные...
От нас перенесшие слёзы и боль.
К их боли порой, мы бывали пассивными,
Играя свою неприглядную роль.

Как будто межа проходила меж нами,
Нередко политая горькой слезой.
И кто-то забыл о единственной маме,
Шагая своей отчужденья тропой.

Теперь с опозданьем и тихим раскаяньем
Приходим на холмики влажной земли.
И там перед Ней ничего не скрываем мы:
О всём говорим - раньше что не смогли...

Ничто не заменит нам больше святую,
Явившую миру нас этому мать.
И каждому стОит поэму большую
На вечную память о ней написать.

Не прячься в слова! Неестественно это.
Нам помнить всё надо, но только не лгать.
Ведь матери нет... И во мрак того света
Когда-то придётся и нам прошагать...

Життя живу і маю в ньому силу,
Ту гілку вірних почуттів,
Що схожа так на зливу,
То сонцем сяє чарівним,
То вкутається в хмари,
Буває заболить в душі,
Й сховається в кошари.
Але без неї не прожити,
Не бачити натхнення,
Бо все що маю у житті,
Її святі навчення……..
2014

Музика душі моєї
Мова музи - скрипаля
Співставляю паралелі
Тонкощів - квіток поля

На ді мною небо тане
Мрія мрії - почуття
Все за мене серце каже
Рифмою - свого биття

Невагомість віддаляє
Чари в чарах - відкриття
Значуще гірке стирає
Цілиться - криниць вода

Відлітаючи минаю
Круч бурхливих - поворот
Тут я справжній , спочиваю
Звільнений - від всих думок.
2013р

Простяглася до
неба стежина,
Там де зорі сіяли
сумні,
Місяць по небу в
блакиті,
Там де зірки
світили тобі.
Роси сльозу
оплекали,
Та насів той
ранковий туман,
Що ми в
озері-щастям назвали,
Називався він
сивий обман,
Де твоє, де моє,
Хто це знає,
Де правда, де
доля гірка,
Лихорадкою щастя
тримало,
Змахом птиці, і
криком грака,
Вже очистились
води від спеки,
І не гріє так
сонце ясне,
Жайвір у полі
співає,
Про колишнє,
насущне, й святе,
І осиплеться
листя вербове,
Понесе його чиста
вода,
За моря, океани
дрімучі,
Туди де немає
тепла,
Я так вірив і
вірю у тебе,
Ти у мене єдине й
святе,
Залишайся
листочком з вербою,
І вода тебе хай
не несе,
Так душа болить,
давить нудьгує,
Загубилась вона у
степах,
Віднайди її
промінь щасливий,
У лісах у ланах
та степах,
Обігрій, зачаруй
невпізнанно,
Розтопи свої
чисті слова,
Дай води і
свавілля напитись,
Прийде віра і
правда нова,
Я з тобою і в
горі і в правді,
І у щасті-і ласці
тепла,
Хай Господь нам
подарить крильчата,
У любові кохатись
до тла.

В думках твоїх я хочу оселитись,
Щоб думала про мене кожну мить,
Щоб не змогла ти більше зупинитись,
Щоб в серці було те, що не згасить.

Я хочу мрією твоєю стати,
Я хочу, щоб в тобі палав вогонь,
Давай не будем більше зволікати,
Ти лиш в собі не охолонь…

Ти лиш знайди мене у своїх снах.
Поглянь, не відпускай на волю,
Ти мед відчуєш на вустах
І вирватись з обійм я не дозволю.

Я не дозволю бути в самоті,
Я буду з тобою до світання.
Той сон мине у темноті,
Та не мине моє кохання…

Прости, що перервав польоти мрій,
Прости слова націлених образ…
І оксамит обманутих надій,
Й, отрутою розбавлений сарказм…

Прости мене за ласку, за печаль
За ніжність і розбещеність мою…
За те, що моє серце не кришталь,
За те, що все життя Тебе люблю..

Ніч п’янкою була аж до рання…
На світанку почув cолов’їв…
Я напився земного кохання
І любов’ю тебе напоїв…

Я чекав на цю зустріч роками,
В безнадії надію плекав…
Та не тими блукав я стежками,
І не тих до грудей притискав…

Казка-ніч розчинилась в бажанні,
Загорнулась в ранкову імлу...
Я з тобою був наче в останнє;
Віддавався з любов'ю теплу…

Я росою сріблястою вмився,
Загорнувся в серпанковий дим…
Та на ціле життя запізнився
Ще відтоді, як був молодим….

Ніч п’янкою була аж до рання…
На світанку почув cолов’їв…
Я напився земного кохання,
І любов’ю тебе напоїв…

Любов- це надзвичайне відчуття,
Яке дарує у житті наснаги.
Воно не потребує каяття,
А потребує ласки та уваги.
Краса неголовне в коханні,
Душа окраса всіх часів,
Любов покається в зітханні,
Якщо кохать по-справжньому схотів.
Під час душевних поривань,
Людина здатна на неможливе,
Вона не боїться страждань,
Коли її життя щасливе!

Пролетіло літо,
Пронеслись роки,

Й ти любове
вічна,

Пронеслась в
віки.



Так кохалось
тяжко,

Так впізнало
крах,

Відвернулась
доля,

У твоїх руках.



Не співа вже
пташка,

Не дзвенить
струмок,

Все на дно осіло,

Від лихих чуток.

Життя прожити, не
поле перейти

Казала мені мама,

Усе впізнать,
побачить все,

Та цього дуже
мало,

Звести свй дім, і
власний сад

З натхненням
посадити,

Щоб внуки й
правнуки життя

У ньому ще
дожили,

Зустріть, любить,
не відпустить,

Кохання п*яні чари,

Життя прожить і
хліб зібрать,

Де колосяться
ниви.

Почему горизонт стал казаться
мне краем обрыва,
Но не местом откуда
желаю взлететь к небесам?
Почему Восходящее Солнце
не вливает мне новые силы,
А мир вижу лишь в точке,
что выдумал сам?

Почему от меня сумрак ночи
Вечность скрывает?
Голос ветра не кажется больше,
как раньше живым.
Почему мою грудь пустота и печаль
наполняют?
Небо вижу беззвёздным
и не голубым…

Боже! Неужели меня
уж Любовь покидает?
Неужель я теряю сознанье
единства с Тобой?
Смолкла Музыка Сфер,
её звон с высоты не вещает.
Отчего Красота и Единство
простились со мной?
Что ж случилось?

Укажи мне провину, Несказанный!
Кого предал?
Кому нА сердце я наступил?
Что присвоил себе?
Где злобою я связанный?
Где я волю свою
от Твоей отделил?

Ах, Единый!
Взорви сердце моё своей Истиной!
И пусть вместо него
будет рана, страдания боль…
Пусть бездомным скитальцем
будет дух мой расхристанный,
До тех пор, пока сыщется мною
прощенье и Истины соль…

Бежим, торопимся куда-то день за днём,
То ли по делу, то ли по привычке.
О смерти друга часто узнаём
В закрепленной к надгробию табличке.

Меняются прописка и родство
(Он где-то бродит в запредельной дали),
Но что-то ведь осталось всё равно,-
Ведь он тут был и мы об этом знали!

А сила некая безжалостной рукой
По знаку свыше нити обрывает
Судеб людских и прекращает бой
Сердец. И свечи наши задувает.

А где мы были? Что-же нас гнетёт?
(Пульсирует неведомая сила...)
Так это ж память в нас живёт,
И по ушедшему, как мать заголосила!

Ах, если бы! Ах, если б мы могли
Быть рядом, когда жизнь теплилась
В его глазах. На наши бы мольбы,
Уж смерть бы точно жизни уступила.

...Что толковать, коли оборван путь?
Лишь запоздалые слова витают,
Кричащие, текущие как ртуть.
Увы! Они друзей не возвращают...

Ой у вишневому саду
Не соловейко щебетав
То плаче , кличе сива мати
Синочка - що в бою пропав

Пішов на войну , за свободу
Своє майбутнє боронить
Панів , катів - на місце ставить
Їх верховенство приструнить

Не в тому річ , не в тому річ
Що він з братами спротив , січ
А в тому звірство , в тому гріх
Що це над ними - крові гніт....

А з неба падали зірки
Згасаючи у славі
А люди вже несуть свічки
Поранені - шипами

То вже не сонце сліпить так
Не місяць - ясно світить
То душі вірних соколят
Спішать вершить - прозрітим

Ой у вишневому саду
Там соловейко щебетав
Дітей , батьків , дідів , синів
В молитві з богом - поминав...
20014р

Не плачте квіти , не плачте зорі
Нам більше нікуди спішить
Не плачте дні , не плачте ночі
Цей грім без нас повинен жить

Ми крові дзвін свого народу
Народу - що зумів повстать
Відстояти право закону
Із честю гордо заявлять

Ми не раби , не ярлики
Якими можна потурати
Ми не запроданці ганьби
Яку нам звикли подавати

Ми діти вільної землі
Вам в доказ - наша смерті слава
Ми заповідей голоси
За вашу зреченість розплата

Ми тут з народом , на посту
На варті доленосних рішень
Тризуб над головами тих
Кому ми станем - довіряти.

Така вже гарна осінь на дворі…
Вальсує по деревах жовте листя
Яке прекрасне сонце восени…
Сумує вітер і летять лелеки;
Стоять могутні клени й ясени
І сріблом покриваються смереки…

Задумливо курличуть журавлі…
Летять кудись у свою теплу осінь;
Несуть журливу пісню на крилі,
Вдивляючись в небес блакитну просинь...

Яка чудова осінь надворі…
Який багряно-жовтий килим з листя…
І лише ми – два голуби вгорі-
У піднебесній вічності злилися…
Стоять дуби, мов ті богатирі,
І коси на березах розплелися…

* * *
Якби вдалось впіймати дві зорі,
Веселки обв'язати перевеслом,
Тоді б напевно подарунки ці
Сьогодні в подарунок тобі принесли.
Але по нашій немочі людській
Мені, на жаль, таке не вдасться,
Тому бажаю щиро, від душі
Кохання вічного, здоров'я й щастя!

Осіяний сонцем, і небом, і світом,
Ніжності вітру коханий взірець,
Душа золота-нещасна і вірна,
Якого ти поля? і неба гонець.
Тобою живу я, і вірю у тебе,
До Бога благання свої я все шлю,
Осяй окропи наші душі благиї,
Навіки їх разом прошу збережи.

Весенний воздух, и луна,
И звёзды светят нам лаская,
Всё берега и берега,
Река и жизнь совсем другая,
Цыгани карты раздают,
Кому валет, а кому даму,
Костёр не гаснет до утра,
И освещает чётко Каму,
Там из-даль лодочка плывёт,
Её волна любя качает,
И где судьба моя сейчас,
Цыганка старая гадает,
То кладёт крест, то туз червей,
То даму старую вздыхая,
Заводит новый мне куплет,
Над Камой песнями рыдая

З вуст твоїх я п’ю зелений чай
Вдихаю аромат цілющих трав…
Ти поцілунком кажеш: «Прощавай»,
А серцем просиш, щоб не відпускав…

Та я піду у чорну хижу ніч,
Пірну у неї з головою я …
Там не зустріну твоїх протиріч
Й твоєї гостроти, Печаль Моя.

Не розірветься кавалькада дум,
Бо біль душі вже не відчуєш Ти…
І не розтане в поцілунках сум -
Його запестить смуток самоти…

І вічність обійме гірлянду літ,
Благатиме покою у Творця…
Й неначе яблуневий первоцвіт
Заполонить образою серця….

Усьому є початок і кінець…
Зів’янеш ти в сліпій своїй красі…
Розтоптано й спаплюжено вінець
У степовій запиленій росі…

І моїх скронь сріблясту сивину
Вже не покриє поцілунок твій
Ти так і не відчула глибину,-
Її замів осінній суховій…

З солодких вуст я пив зелений чай,
Вдихав цілющий аромат із трав…
Ти шепотіла: «Милий, прощавай …»
Холодний місяць зорі цілував…

Нагадує твій подих-запах м*яти
А милий голос - шелести дібров…
Тобі б красу на щастя поміняти,
А скромну загадковість – на любов…

Тобі б забути снігові замети,
Не слухати б ні подруг, ні сестер…
Не вірити у cни та у прикмети
Ні вчора, ані завтра… ні тепер.

Тобі б мороз на квіти поміняти,
Помандрувати б в зоряні світи…
Понад морями чайкою літати
І з польовими квітами б цвісти…

З любов'ю милі очі цілувати,
У тьмі ночей серця переплести…
Сумні пісні на радість поміняти
І все життя б ту радість берегти…

Тобі б Красу на Щастя поміняти,
А загадкову скромність – на Любов…
За це я зміг би геть усе віддати,
Що в цьому світі грішному знайшов...

Сердце забилось тремтінням
Чия в тому є сивина,
Доля без грані і сили,
І випита чаша до дна.

Тобі, я завжди дорікаю,
За тебе, я Бога молю,
Твої чарівні рученята,
Цілую і вічно люблю!!!

Пролетіло літо,
Пронеслись роки,
Й ти любове вічна,
Пронеслась в віки.

Так кохалось тяжко,
Так впізнало крах,
Відвернулась доля,
У твоїх руках.

Не cпіва вже пташка,
Не дзвенить струмок,
Все на дно осіло,
Від лихих чуток.

Минають дні, минають ночі
Біжать роки, за ними дні,
Листки календаря гортаєм,
Чоло у сивий сивині.


Дитинство я своє згадаю,
І маму й тата ще не раз,
І те коли мене вони вели за руку,
Найперше в світі в перший клас.

Життя було барвистим степом,
Де колосилися жнива,
Там по другому соловейко тьохкав,
Та пісня й досі ще жива.

Росли і вірили у вічність,
Бажали ми усім тепла,
Не знали що роки у збіжжя,
Ріка їх випила до тла.

Мы с тобою совсем не совпали
В ту далёкую зимнюю ночь.
Я с тобою тогда поскандалил,
Не прогнавши сомнения прочь.

Не совпали, как небо с землёю,
Как не дружит с зимою гроза.
И в ту ночь, расставаясь с тобою,
Я лишь видел сухие глаза...

Твои мысли собрались в дорогу,
Увозившую в даль навсегда
Мою боль и мою недотрогу,
И вопрос к нам обоим - Когда?

Не совпали с тобой. Не совпали
Наши мысли о зле и добре.
Они порознь куда-то летали,
Не вернувшиеся в декабре.

Разошлись кто куда...Потеряли
Мы себя на изломах дорог.
Не совпали - единым не стали,
И прожили мы жизнь, кто как смог...
- - - - - - - - -
...А теперь, ты сидишь предо мною,
Перешедшая Зимний порог.
Мы глядим друг на друга с тоскою,
Подводя нашим судьбам итог...

...Губы шепчут волшебное слово,
Позабытое ими давно.
Встрепенулась душа, будто снова
Кто-то стукнул в ночное окно...

Это прошлое мысль источает,
Возвратившись глухою порой:
"Я - люблю! - и как белая стая
Слова эти кружАт надо мной.

"Я - люблю!" - может снова услышишь
Возглас мой в своём тихом раю...
Губы шепчут. Пространство колышет
Недопетую песню мою...

За розбиту ілюзію дякую, Боже,
За Твій істинний світ, частку світла його.
Білий ангел, як завше, стоїть на сторожі,
В моїм серці палючий пильнує вогонь.

І меча свого вістрям торкає легенько
Грубі двері сердечні за кров не мою.
Терези похитнулись на долю маленьку, -
Просто я піднялась на своєму краю.

Просто стало можливим опертись в повітря,
Щоби згодом на небо ступити в страху.
Щоби серце пробило розпечене вістря
В час віддачі з лихвою за пам`ять лиху.

Вдячна, Боже, за те, що усе забираєш,
Залишивши для мене частинку свою.
Поросла полинами дорога до раю,
Та чим далі відходжу, тим ближче стаю.

28.04.09р.

Коли настане Ніч і сказиться Життя,
І в очі більмами загляне відчай дикий,
І серця стук зірветься до виття,

Я стану гордо. Ні, не мій це карб!
Бо я багатий, як ніхто на Світі!
Мене збагачує сердець великих Жар!

Як можна в Світі жити без Людей,
Які приносять сонцями світанок?
Самий ти – ніц, не треба ти ніде.

Спасибі вам, хто вірить в мить мою,
Вклоняюсь Друзям, що зі мною нині,
Без вас я нуль, немов червак в гною.

Спасибі, Господи, я вірую Тобі,
Ти розпростер мені застиглі крила,
Тепер я Радуюсь, не нидію в журбі!

14 січня 2014 року
Ераст ІВАНІЦЬКИЙ

Не грайтесь у мовчанку,
Якщо не зуджено,
Закриє той фіранку,
В кого застуджено...

На льоту завмирають слова,
Не добравшись іще до рядочків,
Злий бо демон хандри заховав
Справжні дотику з римою точки.

У долоні молитви прийму
Хоч би крихту натхнення сяйного,
І недолю мовчання сумну
Освячу всеприсутністю Бога.

Прагне слова спасенна душа.
Болі тіла - і ті воно гоїть!
Оживай, скрижаніле пташа,
В небеса піднімайся строфою!

14.12.14.

Сегодня солнце так и не взошло,-
Оно впервые свой рассвет проспало.
Росой холодной плакало окно,
Как-будто время судное настало.

Не пел петух ни первый, ни второй,
Ни третий, как всегда бывало.
Мир притаился будто бы не свой,
От тайного чего -то, что свершалось...

А пальцы тройцей сложенной ко лбу,
Я подносил. Своё спасенье
Искал, как грешник, брошенный во мглу
Того, что называют искупленьем.

И видел я, как просыпалось зло,
Набросив на рассвет свой мрачный полог.
Я утро ждал, чтоб снова рассвело,
И был тот час так бесконечно долог...

Порожній ефір, наче бочка з-під меду весною.
Ні звуку, ні слова - прокладена й вільна лижня.
Хіба не була Твоя мова знадливо-близькою,
І я не могла би без неї прожити і дня?

Вслухаюся в тишу. Там, знизу - і залпи, і крики.
Знецінився розум, людина до м`яса зійшла.
Хіба не творив Ти її і високу й велику,
Щоб виділа більше, ніж їжу зі свого стола?

Чи тими словами свою засівала свідомість,
Що виріс бур`ян, не потрібен нікому ніде?
Гряде новий час. І зникає старий, а натомість
Іде і Спаситель, і Антиспаситель іде.

Один - за своїми. А інший - украсти собі,
Обманом і страхом відвести людей від безсмертя.
Стають і тілами вже світлі і темні на бій
За душі людей, поки світло земне не померкло.

Вслухаюся в тишу. Там, зверху - постала земля.
То Єрусалим нові свічі запалює в Небі.
То молиться місто. І музика лине здаля -
Столи накривають, готуючи радість для тебе.

Хто вистоїть - прийде. Любов віднайде висоту
І полум`ям серця пропалить темнотне коріння.
Хто вистоїть - прийме і слабкість свою, і мету -
Пізнати майбутнє у світлі свого воскресіння.

Вслухаюся в тишу. То Неба збирається рать.
То воїни Світла будують підвалини храму.
У кожного в серці жива пломеніє печать,
Що закликом світить: "Ставайте до праці із нами".

І темрява сходить, мов тіні у сонячний день,
Як світло в зеніті земну оглядає поверхню.
То вічність готує в життя і у радість людей,
Для цього все зло в них повинно до часу померти.

Вслухаюся в тишу - дзвіночки мелодій як плин
Гірських ручаїв, що несуть свої води у спрагу.
Ні, я не слуга, бо приходжу до Тебе як син.
З любов`ю відкрито приходжу до Тебе без страху.

Бо стелять осінньо і невідворотно обрус
Плодами душі наші ангели надлегкокрилі.
І зводиться в небо свята моя Києва Русь
У Волі Господній, у щасті, в любові і силі.

06.11.14

Із кожною душою у цей світ,
Приходить Янгол, щоб оберігати.
Для когось, це уявлення лиш плід.
Та я тепер не знаю що й сказати.

Мій Янголе, пробач бо я грішила!
І сповіді для мене не знайти,
Та будеш свідок- я в житті любила.
І не жила, не маючи мети.

Прости й за те, що рідко озиралась,
На тих хто відійшов з мого життя.
Та не зі зла, а просто я боялась,
Що для коханих буду як сміття.

І не так часто в небо я дивилась,
Був погляд мій прикутий до юрби.
Можливо лиш про себе я молилась...
Чи не ридав в той час, ти від ганьби?

Мій Янголе прости...бо я грішила,
І ще не раз покаюсь у гріхах.
Та як могла? Як я без тебе жила?
Не можу передати у словах.

Із кожною душою у цей світ...
Приходить янгол, щоб оберігати.
І ти цінуй його важкий політ,
Бо це за тебе буде він літати!

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

- Оце твоє, людино, – хліб у поті.
І ношу цю у гніві не кляни.
Живи в полоні вічної турботи,
спокушена лукавством сатани.

Народжена у муках – в них погинеш.
А там мій суд – єдино правий суд:
чи в небеса осяяні полинеш,
а чи тебе в огненний кину спуд.

Зате ти можеш ті плоди вживати,
що я тобі забороняв колись
і таїни усякі пізнавати,
але пізнавши, скутку бережись.

Не приведи тобі дійти до крапки,
бо далі я – тріада, як одне,
межа пізнань, де всі кінці й початки
не ділені на грішне і святе.

Отож трудись , людино, і учися.
Хай розум не лиша тебе повік.
У час сумнівний в небо подивися –
твоєму «Я» там усебічний лік.

09.11.2014

Так… краткое

Тает, тает ночи тень.
Будет день,
И познание себя-
Не любя.
Не познаешь жар в крови
Без любви.
Не придут покоя сны
Без войны.
Чтобы жизни смысл познать-
Надо БЫТЬ.
И победы не видать
Без борьбы.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520939
рубрика: Лирика
дата поступления 02.09.2014
автор: Сокольник

Спомин про минуле (особисте)

Я літав... Ми літали тоді
Молоді, і щасливі від того,
Що в роках синьозорих надій
Буде все, що попросим у Бога.
Я живим повернувся з війни.
Звідтіля, з чужедальнього краю.
Серця пам"ять приходила в сни...
Та назад вороття не буває...
І я жив... Боже, як ми жили!..
Мотоцикл, полювання, кохання...
Ми навчання пізнАння пили,
І кохались від ночі до рання...
Відійшло. Вдалечінь. Аж туди,
Звідкіля вже листи не надходять.
Друг, кохана...Кого я любив,
З ким дружив, кому був у пригоді...
Відійшли. Хто і жИвим пішов...
Зрадив хто, а хто став нецікавим...
П"ю, як досвід життя, знов і знов
Філіжанку прогорклої кави...
Ночі темні, буремнії дні-
Все здійснилось так саме, як треба.
Та нерідко ще й досі вві сні
Я лечу мотоциклом у небо...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491679
рубрика: Лірика
дата поступления 11.04.2014
автор: Сокольник