Мить без Тебе – втрачена,
День без Тебе – згублений.
Ти – любов небачена,
Ти – мій сон улюблений.

Ніч без Тебе прірвою
Є мені глибокою.
Шлях до Тебе міряю
Вічністю неспокою.

Як душі дозволити
Каменем зробитися,
Серце поневолити,
Горю покоритися?

Ще не все в нас втрачено:
Долю перемінимо
І любов небачену
Ще колись зустрінемо!

У світах самоти ми, мабуть, не одні –
Раптом хтось добре слово промовить мені,
Хтось пришле гарну звістку з далеких світів
І розвіє мій смуток, що в серце забрів.

Хтось молитву промовить за душу мою,
Щоби дух мій зміцнився в нелегкім бою,
А як ворог на мене піде із мечем –
В мить останню хтось завжди підставить плече...

Хоч тернисті дороги ведуть крізь життя –
Свою душу лиш вірою зцілюю я,
А ще - Друга словами, що сум прожене
І життя моє світлом осяє земне!

Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив.
Пив і мовчки слухав, що вуста говорять,
Ти на них давно вже спокій свій згубив.

Я ж до тебе стиха, Любий, промовляла:
"Вже тобі від мене не втекти, повір!".
Я це говорила, хоч сама не знала,
Ти - для мене святість і мій шлях до зір...

Цілував ти руки, випивши живицю,
І вуста медові й очі цілував.
Нам співали гори повінчальну пісню,
Водограй, мов батько, щиро промовляв:

Хай не роз"єднає вас розлука й горе,
Хай не розлучають люди вас повік.
Де б ви не зостались - пам"ятайте гори,
Що дали вам щастя і безсмертя сік!

...Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив...

Зарано йти, нам ще потрібно жити,
Нам треба ще до себе дорости!
Цей хрест, крім нас, нікому не знести,
Не вирвати душі і не змінити.

Лише такі – залюблені у світ,
Які вдихають волю повногрудо –
Вмиратимуть, та віритимуть в чудо,
На все в житті шукаючи одвіт.

Над прірвою крутою стоячи,
Як хижа смерть у вічі зазирає –
Недолі виклик завжди ми кидаєм,
Коли весь люд впокорено мовчить…

Нам рано йти!
Душі ще рано йти!...

Чим далі йду – тим більше скрізь могил,
Одні хрести – мовчазні свідки краху.
Де взяти мудрості, терпіння нам і сил,
Щоб вирватись з тенет безсилля й страху?

Чим далі йду – тим більше безнадій,
Зневіра душу кидає за грати.
І в серці вже немає навіть мрій:
Ніж жити так, то краще помирати.

Чим далі йду – то все коротший шлях
До рубежу, що вічність прочиняє.
В душі так важко вбити власний страх,
Коли надія в зародку вмирає.

А я все йду крізь темряву світів
І промінь світла в мороці шукаю.
Лиш мерехтить в очах від тих хрестів,
Й могильний холод в душу проникає...

До тебе, Господи, взиваю
І сподівання щирі маю –
Що Україна вільна буде
Від лицемірства і облуди,
Від бездуховності й зневіри
Людців, душею зачерствілих;
Від злої долі та безправ’я,
І тих, які завжди лукавлять;
Від нетерпимості і зради,
Ярма грошей, полону влади;
Від фарисейства лже-героїв
І збайдужілості людської;
Від тих, хто дух вкраїнський нищить,
Забувши все святе та вище,
І наче круків хижа зграя
Вкраїну навпіл розривають,
Розбрату сіючи в нас зерна...
Від всього зла, всієї скверни
Зціли, Всевишній нас Владико,
Щоб вільним став народ великий!!!

У всі часи між нами жили Юди,
Не зайди, не чужинці – земляки,
Заручники лукавства, лжі й облуди,
Що відробляють зради мідяки.

Немає в них ні честі, ні сумління,
Продати й матір здатні за гроші.
Не знають, що у зради павутинні
Не віднайдуть поживи для душі.

Не є герой христопродавець Юда,
На нім довіку буде кров Христа.
Хто зрадив раз – до скону зрадник буде,
Така у світі істина проста…

Сумні часи, на жаль, ми маєм нині,
Між нами повно зрадників й нікчем.
Але є й ті, які свою Вкраїну
Не зможуть зрадить навіть під мечем!

Ми - сильні духом, здатні за Ідею
Іти до бою, з вірою, вперед.
Відстоїмо святу нашу Ідею
Й життя достойне завтра оберем!

Чому душа так боляче болить,
Стикаючись з життям цим очі в очі?
Вона мов з тіла вирватися хоче,
Тамуючи за світлом ненасить.

Вона торкнутись прагне вічних істин,
До котрих люд давно вже збайдужів.
І лиш у мить – зі смертю на межі –
Від скверни й зла душа себе очистить.

В житті чи в смерті більше переваг?
Допоки тут ми – це нам не збагнути.
Та лиш душа, любовію діткнута –
Щаслива буде тут й на небесах!
2009р.

Ні, не вдасться втекти від жорстокості днів,
Від життя, що так міцно тримає.
Не позбутися їхніх болючих обійм,
Що в лещатах мій дух затискають.

Не сховатись мені від журби-самоти,
Не втекти в далечінь неозору.
Не так легко позбутись життя гіркоти.
Ще не скоро, не скоро, не скоро!

Не втечу ні від себе, ані від життя,
Ні від болю, що душу згризає.
Чи є сенс, щоб боятись свого майбуття?
Страх лиш силу в людей забирає.

Та, на жаль, не втекти і від власних страхів,
Що, мов круки, кружля наді мною.
Я ж втікаю у світ своїх марев і снів
І зціляю в них душу маною...
2000р.

На церковні хрести із вікна
Поглядає душа крізь туман:
Порятунку жадає вона
Від образи людської і ран.

Зазираю у неба блакить:
В піднебесся сягають хрести.
Голос Божий тут вічно звучить,
Наші душі бажає спасти.

Тихо голос з небес долина,
Та у серці відлуння, мов грім.
Він звучить, як чаклунка-весна,
Помагає прокинутись всім.

Він звучить, як ранкова земля,
Мов глибінь у морської води,
Промовляючи Боже ім’я,
Відвертаючи нас від біди.

Він звучить різнобарв’ям тонів,
В нім мелодії всі й голоси.
Це – неначе всіх янголів спів
І відлуння святої краси...

З-під небес Божа ласка зійшла,
Я готова їй серце розкрить.
Порятунку волає душа,
Голос Божий для неї звучить!
2001р.

(Валерію Войтовичу)

…Блукає білим світом осінь золота…
Мокоша-Мати хліб-вино збирає в кошик…
Перун дощами кропить села і міста,
І я багатої весни в Дажбога прошу…

«…А ти накрий мене своїм святим крилом…
А ти накрий мене святим Покровом білим…
Ти огорни і відігрій мене теплом:
Нетлінну душу, сущий дух і тлінне тіло…»

…А десь на Січі козаки, зібравшись в Круг,
Болотом вибілять чуприну отаману…
О, як давно я не підтягував підпруг,
У коней наших, білогривих і буланих…

…І я засну, і в мене буде дивний сон:
Йде перший сніг, а серед поля Діва боса
Із немовлятком на руках, немов з ікон:
Мокоша з Хорсом на руках, простоволоса…

Кумпала Вір,
14.10.09 р. м. Хмельницький

Ти, моя люба, довго спала,
Тепер прийшла в моє життя.
І з моїх віч нарешті спала
Прадавня темінь забуття.

Ти двері в світ мені відкрила,
В якім не була я ні раз.
І я душею, мов на крилах,
Літаю там крізь простір-час.

Ти надихаєш на творіння,
Бентежиш душу мою й кров.
А я корюсь твоїм велінням:
Берусь за ручку знову й знов.

Не раз не чую місяцями
Поезій пристрасних твоїх.
Та ось ти поряд, й мов до тями
Приходжу знову я від них.

Тепер ми рідні, наче сестри.
І навіть в мить, як я сумна,
Твої вірші, немов оркестри,
З висот небесних долина...
2000р.

Місячне світло дивним промінням
Землю покрило, мов злилося з нею.
Нас поглинають нічні сновидіння,
Плоть розділяючи нашу з душею.

Сяйво його обіймає планету,
Дивні світи виринають довкола.
Місяць заманює нас у тенета,
Чарів його не позбутись ніколи.

Ми відчуваєм, як силу незриму
Нам в повнолуння хтось наче дає.
Кров закипає у жилах нестримно,
І чоловік, мов примара, стає.

Що диво-світло вночі з нами робить?
Цього напевно ніхто ще не знає.
Місяць нас в світ таємничий заводить,
Двері в незвідане нам прочиняє.

Часто живемо й не знаєм самі,
Хто ми такі і чого ми бажаєм.
Може, себе віднайдемо в пітьмі,
Власне призначення врешті пізнаєм?

Може, знайдемо в країні тіней
Те, що бракує в реальному світі?
Може, загадки землі і людей
Місячне світло поможе розкрити?

Накотилася ніч, дивних марев пора,
Ніби й сон мене мав вже зморити.
Та жорстоке безсоння, неначе мара,
Знов не хоче мене залишити.

Мов якесь божевілля: рояться думки
І свідомість багаттям палає.
Наче струмом пронизує душу й кістки –
Це безсоння мене розриває.

Я бажаю покинути це вигнання,
У яке мене ніч заточила,
І поринути в сни, де, немов вороння,
Мої мрії літали б на крилах.

Я бажаю втекти від жорстокості днів,
В ірреальні полинувши сфери.
Від безсоння втікаю до кращих світів
І у снах відчиняю в них двері...

Лиш той герой, який своє життя
Без страху за вітчизну покладає.
Лиш той поет, який всі почуття
На волю з серця-клітки випускає.

Лише герой на зло всім ворогам
Зуміє шлях тернистий подолати.
Лише поет простим для нас словам
Безсмертну силу й мудрість може дати.

Лише герой готовий йти на прю
Зі світом зла й ніколи не скоритись.
І лиш поет промовить: ” Я згорю,
Щоби у власних віршах відродитись!...”.
1999р.

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче !

Щодня бачим стільки облуди –
Серця мізерніють, мабуть...
Лукавством заражені люди
Без честі й сумління живуть.

Ще вчора чесноти великі -
Сьогодні струхнявіли вщент:
Ось знову моральний каліка
Продав рідну матір за цент.

Ось друг тяжко б’ється у груди,
Клянеться про вірність свою.
Він завтра ці клятви забуде
І зрадить найпершим в бою.

А ось той, хто влади заради
По трупах іде до мети,
Забувши батьківські поради,
Довіри спаливши мости...

Ніколи великим не стане
Той, в кого мізерна душа –
Ціною лукавства й омани
Ще слави ніхто не досяг.

Ніколи дорога облуди
До Правди вершин не веде.
Чоло лицемірного юди
Вінець переможця не жде!

Буває, настає хвилина німоти,
хвилина милування першотвором.
Тоді мене божественно світи
від слів звільняють легко. Й скоро
вже розумієш мудреця рядки,
що споглядання — то буття найвище —
без збудження і без напруження думки.
Де спробуєш гармонію знайти ще?
Мистецтво тонке — розчинити дух
І тіло у пилку квітковім,
щоб гомін крові грішної ущух,
щоб припинилась пульсу буйна повінь.
І з пелюсткової роси — зіницями комах —
захопленим мовчанням світ любити.
Або, як птах, з душею на крилах
злетіти і склепіння хмар розбити,
не боячись падіння із-під хмар...
Ось так себе творити у живому!
Вдихати заходу прощальний жар
на повні груди — до утоми.
А вранці десь прокинутись в стеблі,
в пелюшках бруньки на бузкові...
І пилом вкриються папери на столі
й слова на них, бо необов'язкові
рядки віршів, що сплетені із мук.
Частіше дозволяй собі свободу
від примусу поезії із рук...
Дивись, листком останнім падає у воду
душа
кленова...

1989

(Диптих (грец. Δίπτυχος «складений удвічі») – термін, що найперше вживався греками і римлянами щодо табличок для запису (записних книжок), що представляли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані один з одним)

Табличка 1:

…Ці двоє зустрічаються завжди –
Стара карга і зовсім юна панна…
Дві протилежності терезів: «Йди…» й «Зажди…»
Велика пря – анафема й осанна…

…У цьому стрітенні – ненависть і любов…
Непримиренність. Світ і Всесвіт. Чорне й Біле…
Снігур останній, що на білому, як кров…
Найперша ластівка із синьо-чорним тілом…

…І може бути так, що загримить,
Завиє вовком в хащах лютий-громник…
Вода затопить всі пороги і хороми,
І баба з дівкою зустрінуться на мить,

…Щоб освятити воду й запалити,
Від грому-зимобору квітку-свічку…
І воду ту святу, як кров, пролити,
Щоб із вогню й води створити Світло…

…Ці двоє зустрічаються завжди,
На берегах замерзлого Йордана…
Карга Яга, що знає всі сліди,
І юна Леля, що каргою скоро стане…

Табличка 2:

…Вмирав у храмі старець Симеон,
І Сина Божого уздріти щиро мріяв…
Молилась Анна за затоплений Сіон,
Єрусалимський храм очікував Марію…

…Вона принесла сина в Храм в день сороковий,
І Симеона відпустив Владика з миром…
Тут суть така: Старий Завіт, що зняв окови,
Завіт Новий, який приніс Ісус, як вирок…

«…Спаситель Світу, що прийшов в людському тілі…»
Про це розкаже Анна всім в молитві й пості…
Горять свічки в людських долонях, жовті й білі…
Ікони плачуть і не тліють тлінні кості…

…З тих пір минуло безліч зим і безліч весен…
Багатство – зовні, але в душах – тьма і злидні…
Для того й «стрітення» - збагнути і пронести:
«Багатство світові завжди давали бідні…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
14-19.02.2010 року

…У всьому – я. У всьому – ти. У всьому – Бог.
У всьому – ключик золотий для тих, хто вдвох,
Від Коляди до Коляди, рука об руку,
Навіки разом… В суєті і у розлуках…

…В усьому – ти. В усьому – я. Господь – в усьому.
У цьому радісному дні, у сонці цьому…
Трава зійде, почнеться дощ чи сніг розтане –
Невпинне коло: від Йордану до Йордану…

…У всьому – ми. У всьому – мир. У всьому – Слово,
Що проросте або розквітне від Любові…
Життя, це казка, переказана для двох:
У всьому – мир. У всьому – ми. У всьому – Бог.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
19.02.2010 року

Я не вірю у те, що Коханий помер,
Він у серці моєму живий дотепер.
Наче просто пішов, не сказавши, кудись,
Прийде час, і зустрінемось знову колись.

Я вдивляюся нині у неба блакить,
І душа моя знову до Нього летить.
Знаю я, що Він поруч, що десь при мені,
Бо щоночі приходить до мене у сні.

Я вдивляюся знову в небесную вись:
“Мій Коханий, з далеких світів відізвись!”
І до мене відкликнеться Любий згори,
Донесуть його голос до мене вітри.

І краплини дощу, що на мене впадуть,
Його ніжність і ласку мені принесуть.
Наче Він, обійме промінь сонця мене,
І в солодкім цілунку зіллємось в одне.

Я не вірю у те, що Коханий помер,
Бо ми з ним поріднились ще дужче тепер.
Розлучити недоля зуміла тіла,
Але душ розвести все ж вона не змогла!

Крізь буревії й долі терня
Іду, долаючи свій путь,
Навколо мене зло та скверна,
Людської зради каламуть.
Іду незнаними шляхами,
Лиш небо синє наді мною,
Колюче терня під ногами,
А за плечима – міх з журбою.
Іду на голос, що лунає
І кличе в далеч невідому.
Там, де весна завжди буяє,
Там, де забути можна втому.
Несу тягар свій за плечима,
Мандрую вперто, без упину,
Щоб скоро власними очима
Побачить край, в якім спочину –
Де благодать й любов є Божа
І де душа радіє кожна...

Як скаже світ - ти крихта у мені!
Йому повім: душа моя - безмежжя,
Йдучи вперід - не знаю я обмежень,
Згораючи - воскресну знов в огні...

Я - крихта, без якої бракне світу
І сили, і потуги, і снаги,
Я - крапля, без якої береги
Ріку життя по вінця не наситять.

Я - нота, без котрої не складе
Маестро душ гармонії в акордах...
Так, крихта я - та впевнена і горда,
Яка до зір крізь терня все іде!!!

Пітьма скрадається з екрану,
Байдужість душі занедбала,
І всіх нас модифікувала -
Жуємо жуйку і рекламу.

Байдужості в порожні очі
Жбурну я світло кришталеве.
Звалю конструкції сталеві,
Що вивергають морок ночі.

Ось так, у латах Дон-Кіхота
Я розпочну свою роботу.
І хай не тішаться зухвало,
Що одного мене – замало.

* * *

Асоціації на
“Страсті Господа
Нашого Ісуса Христа”
(укр. комп. Олександр Козаренко).
Страх і холод,
Що шматують душу,
і болем тріскає
Земля під ногами...
Невірні!
В страсі і бруді.
Полишаючи праведного,
В пустці молились.
У холоді...
Самотньо...
Пусто...
Смерть виголошує Істину!
...

Всі дзвони Надії
Переповнені болем.

Колись у небуття навіки я піду,
Зринатиму лиш в спогадах краплинами дощу.
Безмежність всесвіту мене поглине враз,
Бо в світі цьому править всесильний завжди час.

Життя моє погасне, мов вогонь,
І серце перестане гучно битись,
Тепло не вийде з моїх вже долонь,
В очах промінню більше не відбитись...

Багряний захід сонця на схилі мого дня
Принишкне і згадає про все моє життя:
Про друзів і про рідних, про дім, в якому жила,
Про тих, кого всім серцем в житті своїм любила.

І дзвони церкви, де хрестилась,
Згадають душу мою грішну,
А дім, в якому народилась,
Коли піду, вже стане іншим.

З роками стане вулиця старою,
Кого любила - тих уже не стане.
Лиш в сад родинний за туманною стіною,
Сумуючи, душа моя загляне...

А я піду, не візьму в путь нікого,
Залишуся одна, як і колись,
Лише птахи співатимуть в дорогу,
Душа ж летітиме у неба синю вись...

Ніщо моя душа не забуває,
Вона є вічна, тіло ж - тільки тлінь!
...Я вже пішла, лиш птах все ще співає
Хвалебні гімни сонцю та землі...
1998р.

Споконвіків ми тут несли свій хрест.
Іще з трипільських веж, крізь лихоліття
Вростало в землю, вилось до небес
Мого народу мозолясте віття.

На рідній мові тисячі років
Ми плакали, молились і співали.
Немов добірне зерно засівали
Вкраїнське слово у ріллю віків.

Чому ж сьогодні в нас переважа
Імперський рик північного ведмедя?
Бентежить слух говірка та чужа,
Згина мене аж до земної тверді.

Я підіймусь. І стану я на прю
Сторуким велетом, і стоголосим словом!
Піснями предків небо підіпру.
Ти ще розквітнеш, рідна моя мово!

Дійде від німоти, від юдолі, коли
яничарами звикло ставатимуть діти, -
ви повстанете знову. - О, благослови,
Боже, тих, чия путь - Україні служити!

Дійде злої біди. О, звичайно, не ви,
вороги зворохобляться зводити квити.
Шепотітимете: - Боже, благослови
Тих, що здатні ворожі серця усмирити!

Дійде і до стрільби, і осягнете ви,
що не так умирати - страхітливо жити,
Батьківщину віддавши... О, благослови,
Боже, тих, що зуміють дієво любити!


2010

Ти тримаєш у руках своє життя.
Завжди ціни і відчувай його буття.
Завжди присвячуй і втрачай
З новим натхненням на душі.
Себе вирощуй й віддавай на цій землі.

2007, Бердичів

Нитка тягнеться невиразними строфами,
Відчуваю сивий біль і в серці щем:
Плаче вітер над страждальною Голгофою
Гострим і косим дощем.
На хрестах безжалісно розіпнуті
Три злочинці, серед них один,
Що помер заради вічності,
Той, хто звався божий син.
І гроза вривала відчай слізно,
Мов кричала до сліпців земних –
Тільки пізно, тільки надто пізно,
Хоч і зраду Він простив.
І пішов на зустріч дня і світла,
Перейшовши в тридцять три дорогу,
Що назвалася гріховним світом,
Що веде прозрілих ще до Бога.
Там стояв глухий байдужий натовп,
Той, що зрадив, той, що засудив,
Чи ж невже я дійсно їх нащадок,
Їхня кров, земля через віки?..
Терен в’ївся в душу, мов розплата,
Нитка тягнеться поволі серед мли,
Намагатимусь її не розірвати,
Лиш за гріх мій, Господи, прости.

Випити долю свою – отруїтись
Піною розмислів... Втратити суть
Віщих словес... В небутті притаїтись,
Доки куранти „час оний” проб’ють.

Визріти житом на зоряних нивах,
Ангельським хлібом наситити дух.
Бути собою в сердечних надривах,
Зливою йти у пустелі задух.

В лона буття не стікати сльозами,
Щирими прощами всіяти край,
Світ, що із темінню зрісся пазами,
Намертво злився у сплавлений спай,

Трутними кігтями вп’явся у шкіру
Осиротілої духом юрби...
Доки ще вірити їй бузувіру ?
Скільки тинятись у руб'ях раби ?..

В грубці епох тріскотять лихоліття,
Плавляться руди сумбурних часів.
Земле ! – коли досягнеш повноліття ?
Щоб тебе нарід блаженний посів...

Холоне час в агонії морозній,
У крижаному ступорі серця.
Любов злягла в пучині коматозній,
Без неї світ став схожим на мерця.

За млою мла, за ненавистю злоба,
Як мало нині справжності в добрі...
Їдкою жовчю повниться утроба,
Омани дух ячить в людській гурбі.

Звіряча хіть пускає зле коріння,
Порочністю затруює уми...
Бездушна твар, чи мудре сотворіння ?
То ж ким насправді є сьогодні ми ?

Ми від життя тікаємо у згубу,
Не відаючи чого відреклись !
Людське єство віддавши душогубу,
Як Істину пізнаємо колись ?

Та все ж колись прийде пора розплати,
Страшний час помсти... Віримо чи ні –
Нас власна совість буде розпинати,
На Суд привівши пристрасті земні.

Явивши все заховане, потайне,
В ясному Світлі Вічності... В цю мить
Як рине дух у Царство Святосяйне,
Коли крізь нього темрява струмить ?

Котилася монета я підняла
Монета срібна наче чарівна
До моїг ніг вона припала
І тут підбіг юнак і крикнув
Ти моя
Я думала він крикнув про монету
А потім підійшовши ближче
Він мене обняв
Обняв так страсно і душевно
Як у житті ніхто не обнімав
У голові моїй була картина моря
Тихий пейзаж і ніжність незимна
Довкола мене мокре місто
І серед нього я стою одна
Чи може це насправді було
Чи може в світі десь такий існує
Що може у мить мене до моря віднести
Можливо є та прагну я не цього
Я хочу бід, страждань але від нього
Я хочу від єдиного коханого мого
На томість у руках моїх монета
Холодний дощ і хмарність в небесах
Старе містечко і пуста оселя
І як завжди замріяність в очах
Та в ту секунду була і надія
І в мить монета полетіла
І зникла під колесами машин

Гіркою правдою лиш тече сльоза,
Переконання у думках що я твоя.
А за вікном оманливі сніги,
На карнавал ідуть дари зими.
Там дивні маски, сховані обличчя,
Там маскарад очей поринулих у біль,
Там діаманти но не справжні лиця,
Які показують для всіх не справжній сміх ,
Лиш жаль що у середині сумні думки -
Вернутись в русло й спати полягти.
І показати повсякденність без мети,
І з тугою чекать прихід весни.
Бо кожен знає з чим іде весна
І що сніги щороку тануть не з проста,
Бо за снігами справжність і краса.
Без масок, стразів, сміху й карнавалів.
І Найгіркіша у вікні сльоза
На вік постане найсолодша
І гори біди і не співчуття – Потануть
Як й потанули морози.

Двоэ людей двы однаковы мрії
Місяць і зорі лише для них двох
Все це в тумані усе це надії
Любов це великий переполох

Здавалось ще вчора кохання блистіло
Як капля роси на червоній троянді
Від ніжного дотику тіло тремтіло
милувались зірками вони на веранді

Сьогодні це все навпаки обернулось
Любові немає розбиті серця
напевно кохання від них відвернулось
Напевно не разом їм йти до кінця

Немає вже неба лиш тільки для них
Ту лебедів пару вони розєднали
Тепер поділились вони на чужих
Такого сюжету вони не чекали

Вже сонце сідає не так як колись
І Сніг не такий випадає лапатий
Та ти не спіши ти постій озирнись
І добре подумай чи варто кохати

нервові клітини ніхто не відновить
І шрами на серці швидко не заживуть
Як що навіть хтось кохана промовить
то вибере в другу сторону путь

Це зовсім не значить що не треба любити
Та треба спокійно й ти до мети
Ти будеш щаслива тієї лиш миті
Коли слово коханий казатимеш ти

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

Не буде більше сліз, вже не почує плачу
Ця зранена, замучена земля.
Зустріне сонце усмішку дитячу,
І звеселить Вселену немовля
Щасливим сміхом…
Вірую ! Так буде !
Нехай мене безумцем назовуть
За ту Надію… Нею квітнуть груди,
І вся душа її плекає суть…
Не буде більше мук, часи страждань минуться.
Нехай не скоро ця настане мить,
Та вірю, по-братерськи обнімуться
Усі народи, і замайорить
Над світом стяг Правдивого Месії…
Життя як цвіт весінній спалахне,
Священний Вітер з висоти повіє,
Все велелюддя Словом сколихне,
Тим Вічним Словом…
Вірую, так буде !
Пророцтва древні, вичекавши дні,
Здійсняться всі…
Хіба Всецар забуде ?
Хіба зречеться своїх власних Слів ?
Його Святе, Божественне терпіння
До покаяння нині кличе всіх.
Нема в нікому іншому спасіння…*
Воно в Христі, що знищив смерть і гріх.
Не буде більше сліз, вже не почує плачу
Відроджена, оновлена земля.
Зустріне сонце усмішку дитячу,
І звеселить Вселену немовля
Щасливим сміхом…
Вірую, так буде …!

За мною йдуть по новородках – по слідах,
і дивляться під ноги, ніби у безодню.
А як зайдуть за клітку, під Господній дах –
умиються теплом і здують кисень з водню

з кармінних чаш. Як отченаш, уклавши біль,
купатимуться в золоті мого "ні слова".
Заміряють опалу славу по собі –
кришитимуть світил хлібці на стіл Христовий,

аби забився у куток і наслухав
як до вікон, мов до ікон, припала злива,
як зі сузір`я Риби вариться уха,
густіє в сні та молоці тілесне мливо,

i рани відкривав для зраджених і тих,
що опікали, обпікали, обпеклися.
Бог у мені аж до самого крику стих,
аж чутно стало як спадаю листям

на срібну до самого скону сивину,
скороблений, мов роблений не з тої глини.
Через життя летів, через себе й вину
за переліт, за все, що не дісталось сину.

Лежу, а наді мною протікає синь,
у вени колір огортаються протоки.
І затихають, ніби ватра, голоси
розворушивши тіні предків крок-за-кроком.

7 Січня 2010

Яскраві дні моїх надій юнацьких,
Скорбот моїх пекучих темні дні,
Я вами жив і на шляхах чумацьких
Щаслива доля марилась мені.

Я виглядав зорю свого натхнення,
До неї йшов, бувало, навмання,
І прозрівав, почувши одкровення
Якогось нетутешнього Знання.

В кипучий сніг, в гарячі заметілі
Земних страстей неслись мої літа.
Журна душа томилася у тілі,
Труїла серце млосна самота.

Іржавий дим осінньої розпуки,
Мазкі слова пересудів пустих
Стікали з вуст в якісь томливі звуки,
І розчинялись в померках густих.

Стогнала ніч у зморах та безсоннях,
Стирала в пил сердечний супокій,
Лиху судьбу звіщала по долонях,
Та я не вірив ні на хвильку їй.

Щось у душі моїй мені шептало,
Щось відживляло виснажений дух,
Коли брехні ядучо-трутне жало
Впиналось в ум, тупило зір і слух.

Щось у мені цвіло і в стужі люті,
І у спекотні, найжаркіші дні,
У тісноті, у немочах, у скруті
Давало сил не щезнути на дні

Глухих проваль безвір’я та гордині,
Не розчинитись в мороці буття.
Бажання йти за покликом Святині
Вливало смисл у все моє життя.

Я зрозумів, що мислив примітивно,
І необачно про цей вік судив.
Бувало, вперто, навіть агресивно,
Сприймав духовне, думами блудив

У суєті, тікаючи від Бога,
Від щирих Істин… хтозна аж куди
Мене б завела ця крива дорога ?
Чиї б тоді поповнив я ряди ?

Та – слава Богу ! – совість не мовчала,
І – слава Богу ! – мучила, пекла
Моє єство… А темрява сичала
Як гадина, а темрява сікла

Усе благе, що в серці проростало…
Аж раптом Світло в сяйві неземнім
Заради мене мертвого постало,
Щоб нині я живим знайшовся в Нім…

Я відчувала подих зими.
Я відчувала холод й сніги,
я відчувала її гордість й силу.
Не відчувала, твоєї, я віри.

Бачила я , як сонце зайшло,
ніч відкривала своє крило.
Бачила я , як зорі зійшли,
не бачила я , твоєї руки.

Чула, як вітер колиску гойдав.
Чула, як ніжно мене колихав
і як самотньо в лісі блукав.
Не чула, лише, як ти мене звав.

Очі дивились на спокій краси,
губи німіли від співі зими,
я завмирала від подиху снів,
а ти пішов, не побачивши їх.

Київ
2009

Тут центр Всесвіту –
Дитя у ясликах лежить.
А Його Мама тихо спить,
Вона іще всього не знає,
Яка жорстока смерть
Її Дитя колись чекає.
Він виросте і скаже всім,
Що Він Спаситель,
Цар світу і нещасних
Покровитель.
Та не приймуть Його усі,
А лише добрі,
З світлом у душі.

Хто бачив Його чисті очі?
Вони, як сонце проти ночі.
А погляд сильний,
Сповнений любов`ю,
Як можна було
За любов завдати болю?
Як можна було
Йому в очі наплювати?
Як можна було
Його ні за що побити,
Розіп`яти?
Як можна було
Стати натовпом жорстоким
І захотіти знищити
Цей Погляд Одинокий?
Який все міг
Та голову схилив
І дав Себе убити,
Щоб ми могли
В любові вічно жити.

Ісусе, я кладу своє життя
До Твоїх ніг…

2009р.

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

«Од отця Орія походите, і він в лиху годину знов народжується серед вас…» Велесова книга.


1
Вони штовхали геть драбини куті,
Трощили люто палями щаблі,
А ті все дерлись. Лізли, щоб наткнутись
На гострі окривавлені щаблі.

Три тижні не стихала люта січа,
Відтоді, як Батий привів орду.
Повсюди гук чужинського наріччя,
Верблюди, скрип возів і кінський дух.

Ворота Лядські впали під тараном,
І ринула орда в тісний провал.
Бенкетував Батий! Але зарано:
За ніч узвЕли поруч новий вал.

І знов клекоче бій несамовито!
Та враз хитнувсь, розкинув руки вшир –
Немов силкуючись нукерів зупинити –
І впав на мур останній богатир.

Вогонь і меч вершили дику тризну.
Палали хати, корчились тіла.
І був солодкуватим дим Вітчизни,
І чорна мла на Київ налягла.

Понурий ряд рабів світловолосих,
Дівоче голосіння, хтивий сміх.
І волокли живий товар за коси,
На площі впевнившись в незайманості їх.

А навкруги димілася руїна,
І Десятинні впали куполи.
Підпливши кров’ю, мати-Україна
Своїх дітей тулила до поли.

Захрипли дзвони з горя і розпуки.
Розтерзаний, чорнів іконостас.
Сліпий чернець підняв до неба руки –
О, Господи, за що караєш нас?

Устами Первозваного Андрія
Прорік ти славу, що не відлуна
Й на цих горбах засяє наша мрія ...
Та де ж та ласка Божа? Де вона?

І вдарив грім. Сяйнула блискавиця.
Святий Андрій постав перед старим.
- Не богохульствуй! – І підняв десницю –
Не всі боролись із врагом лихим.

Он, княжі раті відійшли за обрій.
Не помогли. Та мудрий Божий глас.
Ваш праотець, засновник роду, Орій
В смутні часи родИться знов між вас...


2
Я знаю стільки, скільки пам’ятаю.
Сочиться час через піски віків.
І те одвічне „Моя хата скраю”
В кривавих ранах вражих канчуків.

Душа Вкраїни знов кричить від болю
У сутінках неправедних і злих.
Вори в законі вершать наші долі.
Для них ми тільки бидло і козли.

Їм легко правиться в байдужості совковій,
В пітьмі чужих думок, чужих речей.
Та народившись в пелені Дніпровій,
Народ зірвав пов’язку із очей.

Вперед, на площі! Світло оживляє!
Відчули ми, що Бог присутній в нас.
Із нами Правда, що усе здолає!
Прабатьку Орію. Вставай. Прийшов твій час.

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

На ній снопи
Твоїх вершинних літ…

Не промини верстви своєї,
Де три дороги…

Найважча перша,
Бо веде до світла…

А друга?
Та, що в темінь…

А третя?
Та веде… в нікуди…

Печалиться Небесне Око…

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

Як довго йду!
І чи прийду колись?..

Мовчиш?
Прозрій, душе!

Як дивно…
Тут нема нікого…
Нап’юся досхочу!

Ледь видима тропа
До вічного потоку, –
Рясне благословення.
2oo9

За кожен день, за кожну мить,
Прожиту в щасті чи журбі,
За дар прощати і любить
Я вдячний, Господи, Тобі.

За мир, що заступає гнів,
За небеса ці голубі,
За друзів і за ворогів
Я вдячний, Господи, Тобі.

Хоч я блукав немов сліпець,
Мене Ти кликав з року в рік,
Обмив гріхи і дав вінець,
Щоб я Твоїм вже був повік.

Я розповісти хочу всім,
Як Ти мене урятував,
Як запросив до Себе в дім,
Щоб я довіку гостював.

Усіх Твоїх благословень
Не зможу я перелічить,
Котрі мені Ти кожен день
Даруєш щедро, й кожну мить.

О, як збагнути ту любов,
З якої Ти пішов на хрест,
Пролив за нас святую кров,
Щоб ми вознеслись до небес!

До Тебе, Спасе мій, молюсь
Щоденно в радості й журбі,
За все, що маю, поклонюсь
Одному, Господи, Тобі.

23.12.2009
Тернопіль
Вірш у виконанні автора тут
http://lucaster.podfm.ru/poetrytk/97/

Проскомидія дощу, блаженства сходи,
на небеснім дискосі уламки блискавиць.
Оглашенною ся тиша з нас виходить,
залягає в студнях аби зріти горілиць.

Літургійний переспів у антифоні,
в перевеслах вітру – падолистові снопи.
Проростає в землю святість, що хоронім,
розчиняє згустки перевтоми та ропи.

Ся дотична вічності вода – у трубах,
дзвін у скронях студить і зціляє тіла храм.
Не зосталося в душі сухого руба,
де і дратва нерва, і прошито долю нам.

22 Грудня 2009

Будеш моєю коханкою,
Якщо я раптом стану лезбіянкою?
Чи станеш ти мене любити,
З криниці воду приносùти?

Чи будеш ти мене кохати
Під тином зранку біля хати?
А будеш мèне обіймати,
Пообіцявши не брехати?

А будеш мені ранками
Платить за каву франками?
І чи можливо, що світанками
Читатимемо вслух Ремарка ми?

А будеш ти мені казати,
Що й зірочòк не зрахувати
На небі оченят моїх,
Карих, великих і навік твоїх?

Станеш мені коханкою,
Якщо візьму і перейду до "них"?
Чи зустрічатимеш мене ти ранками,
Якщо я раптом переп'ю келùх?

Будеш їсти мені варити?
Цілуватимеш смачно чоло?
Чи зриватимеш для мене квіти?
Чи втечемо разом у село?

А ділитимеш зі мною ліжко?
Чи їстимеш зі мною хліб?
Писатимеш зі мною життя книжку ти?
І чи візьмеш портрет мій в гріб?

Будеш вірною завше і всюди?
Писатимеш мені довгі листи?
Чи не підеш ти слідом Іуди?
І чи мій ганок будеш мести?

Одним словом, чи будеш любити?
Чи дотримаєш слова ти?
Чи станеш ранами мені кровоточити,
Як ті, що звикли так себе вести?

Чи будеш ти, як "сильної" їх статі
Ходити зранку у халаті,
Не поважати, серце бити,
Чи будеш, всетаки, мої ти ноги мити?

Робитимеш мені ти боляче?
Чи заплачеш, коли я піду?
Чи глянеш сміло в очі ти,
Як іншу знайдеш, собі ж на біду?

Мені ти лиш не обіцяй,
Навіщо слів повітря-букви ті?
Живи, кохай і пий зелений чай,
А решту крапок вже поставить Він тобі в житті.

Почують іще мої співи!
Краплина води - не заллє!
Зійдуть мого слова посіви,
І темрява ночі спаде.

Я буду нести своє слово
Крізь лихо, крізь сльози і страх.
Із Богом вестиму розмову,
Ступивши на зоряний шлях.

Не стане мій біль на заваді
До неба просторів дійти.
Я вірно служитиму правді,
Щоб справжнє багатство знайти.

Серце для дихання духу відкрий.
Церква – легені, а хори – вітри.
Свічки тягар – пломеніти ярму,
номер польоту – молитва Йому.

З ружі вервечка – лічи пелюстки,
глибше за звуки відлунню зайти.
Десантувати колінами звик.
Очі гарпунні, лови із повік –

благо любові. Спасіння мости,
з уст поцілунки лягли на хрести.
Неба мозаїка – душу вложи,
вигой мене від рубців до сльози.

Янголи з пліч – на рекламу майстри
знаків небесних та вибору рим.
Тіла і крові прийми, бо пора.
Пнеться душа виноградно на храм.

21 Грудня 2009

Життя – то боротьба, випробування часом,
Той скориться йому, а інший – устоїть.
Як вип’єш ти до дна свого обіту чашу,
На схилі сивих літ у серці защемить,

І спогади прийдуть, і роздуми, як ліки
На душу молоду, на радість, на печаль...
Спитаєш ти себе: „Ще попереду скільки ?”
А попереду мить і вічності печать.

Що так, а що не так ? Задумаєшся... Богу
Помолишся, сльоза на землю упаде,
Покаєшся за всю неправедну дорогу.
А Він, завжди Живий, на ноги підведе,

І заспокоїть біль, промовить: “Любе чадо,
Чому без Мене ти у марноті блукав ?
Поглянь, за тебе Я, прийнявши муки аду,
Розп’ятий на хресті в безчесті помирав.

Невже Моя Любов взаємності не варта,
Невже пролита Кров для тебе не свята ?
Та нині Я Воскрес, щоб світла, щира правда,
Сподобалась тобі, безмежна і проста.

Я не суджу тебе, як не суджу нікого,
Хто сокрушив свій дух і серцем зрозумів
Ту вічну суєту свого путі земного,
Коли без Мене йшов, куди б тоді забрів ?

Що мав без Мене ти таке, що мав без Мене ?
Я кожному даю і дихання й життя !
Поглянь, як навесні цвіте гілля зелене,
Як зцілює Любов сердечні почуття.”

Становлення людське, народження у дусі –
Найважливіший крок. Тебе Він кличе теж,
Бо праведність в життя не по твоїй заслузі –
По милості Творця, яка не має меж !