“Гать будуйте кріпку і високу…”
Б.Лепкий)
…Кидаю слова...
Стою і кидаю у грунт живі слова,
Немов ратай руде зерно у спраглу ниву...
Дивлюсь на схід і прислухаюсь, мов сова:
Чи дихає рілля, чи буде диво?...
Надіючись на те, що дух зерна,
Між скиб ріллі, де все життя моє,
Розбудить юна дівчинка Весна...

…І те зерно, поставши в стебла і колосся,
Напившись сили Сонця в сіножать,
Почувши дзвонів голосних многоголосся –
Постане в гать!...

…Постане, щоб спинити грізну повінь...
Постане, щоб збудити внуків знову!..
Щоб пам’ятали ми прапредків славних слово…
Щоб не забули ми на смак своєї крові...

…А я стою, дивлюсь на схід і тихо слухаю:
Пітьму просторів, круговерть подій...
…Орю...
Впрягаюся в ярмо – і землю рухаю,
Та дзвін гуде, як і колись, тривожно:
- Ді-і-і-й!...

- Вставай! Вставай! Великий і малий!
Бо землю боронити треба вміти,
Щоб не прокляли нас з тобою наші діти,
Щоб ми з тобою у багні не зогнили!..

…І, через гамір, шум, біду і рев скажений:
- Будуйте гать! Будуйте гать! Будуйте гать!..
А поміж внуків і дідів і я, блаженний,
Метаю слово своє в гать ту, як печать...

…Слова мої впадуть униз, немов насіння,
У каламуть води, на саме дно...
А звідти, завдяки майстрів умінню,
Зведуться в мур: каміння, глина і вапно...

…А що, як стане диво, й жовті стебла,
Ті, що впадуть на чорну землю в сіножать,
З самого споду піднімуться в грізну греблю,
Й постануть в гать!..

…А від словес моїх, немов від муру греблі,
Відступить з шумом в океан ворожа хвиля!..
І стануть води каламутні тихі й теплі...
Невже не пропадуть мої зусилля?...
І так, як мур товстий просте вапно скріпляє,
Слова скріплятимуть в основах те насіння,
Яке, як богатир, з води зростає,
Бо муром тим нові проходять покоління...

…Слова – наріжний камінь, а на ньому,
У травах і квітках – висока гребля:
Тінисті липи, що знімуть смертельну втому,
Яскраві квіти і хлібів златаві стебла...
І безтурботні хмари на блакиті,
До них тягне свій стан тонкий струнка тополя…
Щасливі діти – галасливі, вільні, ситі,
І двоє душ – він і вона, посеред поля…

…А десь далеко, грізне море, в скали вперте,
Годує хвилю ненаситну жовтим соком…
Тому, живіть і до самої миті смерті,
У праці щирій відкривайте своє серце,
І –
Гать будуйте, кріпку і високу!...

Кумпала Вір,
22.10.-03.11.2007 року, м. Хмельницький

В кругу хороводов седых облаков
Усталое солнце седеет луной
Забыв обо всём, теряют покой
Беглые птицы в дороге домой
Мы ищем ключи от старых замков
Оставшись с собою один на один
Но время стареет на оборот
Не замечая душевных морщин
Убегая в себя сквозь серебряный лес
За собой рассыпая оставленный прах
Мы не в силах сдержать слёзы небес
Убивая синицу в холодных руках
А шрамы на сердце рвутся по швам
Приборы не в силах заставить дышать
Земля будет пухом усопшим ветрам
Они только знают, кто из нас был не прав...

Як тяжко приручити Ангела, що літає там на небесах,
для нас вони завжди щасливі, а сум таїться в їхніх серцях...
І як на Землю вони спускаються раз в житті своєму,
вони дикими стають і ми їх не впізнаємо...
О, Дикий Ангел! Де ти літаєш? чи там у небесах, чи ходиш по Землі?
та тільки тут я тебе бачу, як ти сумний ходиш там в далі...
Невже кохання ти даруєш, воно назавжди в наших серцях,
та ти приходити до нас невмієш, тому приходиш тільки в снах...
А як тебе ж я можу приручити? якщо живеш ти серед хмар...
собі ти не береш, а коному із нас вручаєш дар....
Чому ти ніколи не говриш? чому спускаєшя на Землю тільки раз?
адже хто ми є для тебе?але ти всеодно на Землі охороняєш нас...
Робота Ангела тяжка й невдячна, але вони щось бачать у наших серцях,
вони це бачать, чують і розповідають всім на небесах....
Але живуть Ангели і на Землі....вони спускаються в подобі людини,
ці Дикі Ангела, і ми так само змішуємось в побуті разом з ними...

Отче наш, Боже єдиний,
У всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина,
Що вірить у день свій грядущий!

Ім’я Твоє хай святиться,
Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця,
У Царстві кружляє всесвітнім.

Хліб дай нам, Отче, насущний
На день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще,
Як свято Своє великоднє.

Пробач нам гріхи і слабість,
Як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість -
І пастирям Твоїм, і грішним.

Хай нас не введуть у спокусу
Брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу,
Просимо, Отче, ласкаво.

Бо є Твоє Царство і Сила,
І слава Твоїх Творінь!
В ім’я і Отця, і Сина,
І Духа Святого - віднині
Й вовіки віків.
Амінь.

Якось вранці прийшла розпука,
Походила по хаті скрізь…
Опустились безсило руки
Підступила до серця млість
Світ, мій Боже, такий жорстокий
Стільки в ньому біди і сліз
Мабуть, плаче Всевишнє Око,
Коли дивиться долі вниз,
Мабуть, буде спочинок світу –
Он, усюди, - вогонь і дим,
Бачиш плачуть старці і діти,
А потішити їх нічим…
Тут , у світі, як в злому вирі,
Душу витрясуть, так і знай,
А на небі в святому мирі,
Богу моляться…Хочу в Рай!
Засміялась розпука глухо,
Піділляла масла і сліз
Янгол білий в куточку слухав
І за плечі обняв навскіс
-Дам я, серце, тобі розраду -
Побиватися нема путя,
За воротами того Саду
Як-не-як, але є Життя!
А за нього велика плата,
Бо за нього – Господня кров,
Він для тебе, спитай Пилата,
На Голгофу з хрестом пішов!
Сонце знову встає незмінно
Крізь каміння росте трава
Ти для Нього, дитино, цінна,
Ти прекрасна, бо ти – жива!
Ти надія Його, ти воїн,
Дій, кріпися, молися знов,
Серед страху, вогню і воєн
Цьому світу неси любов!
Може хтось за тобою в тузі,
Хтось тебе потребує вкрай,
Може рідні, кохані, друзі?
Їм без тебе і рай не рай…
Усміхалась моя розрада
І тоді міркувала я
З чим піду я до того Саду -
Мушу сповнити завдання
І тепер - я розпуку гоню,
А коли вже немає спасу
Пригортаю до серця доню
І читаю для неї казку… )

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

Колись ви тюремні згадаєте ночі,
І дні арештантські, до болю сумні,
В нужденнім одінні обличчя дівочі,
Крізь сльози відспівані нами пісні.

Колись пригадаю і я мимоволі,
Як з вами ділила надію-печаль,
Як мріяла вголос і прагнула волі,
Хоч марно ті прагнення рвались, на жаль.

Тоді ж я, потайки, у думці, звичайно,
Складала невольничі вірші про вас
І в них виливала всі помисли тайно,
Про що у розмовах мовчала не раз.

Нехай ви знедолені, щастям забуті,
Пройшли крізь знущання, тортури, біду,
Безправні і гнані, у морок закуті,
Одначе лиш з вами я далі піду.

І вам я віддам свою музу убогу,
Нехай тільки з вами іде вона в світ
І чесно пройде ту страждальну дорогу
Крізь тюрми й заслання, крізь сталінський гніт.


1949
Львівська тюрма "Бригідки"

- Він пише надто спрощено і дивно,
Воно не варте навіть і гроша…
- Можливо це здається примітивним, -
Так відчувають серце і душа.

- Ну де, скажіть, тут милозвучність рими,
Політ фантазій, витонченість слів?
- Я, звісно, завше переймаюсь ними,
Та більше тим, що висловить хотів.

- Якісь і стиль і форма тут туманні,
Банальні порівняння й почуття…
- Окрім да Вінчі також Піросмані
Напевно має право на життя?
==========================
Крізь хаос «еґо», шкіл і філософій
Незримо і одвічно пророста
Та, до котрої підійти б хоч трохи -
Господніх слів велика простота…
2009

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

Когда-то радость
Изливая щедро,
Была ты девушка – весна,

Прекрасною ромашкой,
В лучистом свете весело
Кружилась в танце лёгком,

Красавицей,
Глазами ангела смотрела
В мир счастья дивный,
Широкой чистоты,

Где крылья радости
В объятиях безбрежных,
Раскрывала нежно,
В мечтах девичьих
Красота природы …

Но вот, с небес далёких
Странствий бесконечных,
Прозрачными ладонями
Тебя коснулось лето,

Тёплыми устами
Целовало юность,
Шептало тайные
Слова стыдливо,

Трепетно вторгалось
Дрожью, неизведанных
И сладких ощущений в тело,

И первые ростки
Любви несмелой,
Тянулись жадно к солнцу,
Испить напиток жгучий,

Обжигаясь,
В объятиях сжимая
Радости дары,
Невесты огненной
Переживаний острых,

И сердца боль,
Почуяв душу рядом,
В глубины самости
Проникла сокровенно,

Раскрывши тайну знаний,
Прочного покоя,
Стеною нерушимых чувств
Покрыло тело
От ощущений жизни спрятав;

Взгляд осенний,
Из глаз твоих стремится,
Убить настойчивость тревог
Решительно и верно,

Сердца ровность
Растворяет чувства,
Покрываясь льдом
Далёкого экстаза
Мысли безупречной,
И тайной чистоты,
В ладонях мудрости
Хранишь надёжно ты
Прикосновение
Зимы холодной …

***

... лови мене, мій світе! О, лови!
В кублі – пташина, у норі – лисиця.
До кого Сину Людському проситься?
До кого йтиме Постать сяйнолиця?
Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По зáсвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Теплінь у світі. Господи, лишень
Хай не зникає цей безокрай синій,
Цей сад молінь, і злагоди, і скиній.
... лиши мені леліточку на глоді,
Лиши мені ці спалахи вишéнь,
Повеликодню тишу – й годі, годі...


10 квітня 2009 р., Київ

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Навернути мене на дорогу,
Де є істина, я ж бо грішу.

Обіцяю хранити таланти,
Боже, дай же мені талану.
Я хранителю, свому атланту,
Довіряю ввесь день і час сну.

Під крилом Христа і Марії
Я навчилась корити свій гнів.
Якщо Божа любов мене гріє,
То хто ж невірів так обділив?

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Показати, де моя дорога,
Бо творити добро я спішу.


Грудень 2008 р.Б.

Однажды, стекло
Беспечной жизни
Треснет - холодными
Ресницами моргнёт
Бездушно, и тогда,
Щербатина кровавая
Полезет в сердце криво,
На миллион осколков
Изгибаясь ядовито,
Так больно сдавит грудь
Корявою рукою,
Пытаясь вырвать
С корнями радости
Из глубины сознания
Последнюю надежду…

Ты помнишь как
Порхала бабочкою
Пёстрой, беззаботно,
Вёсёлая мечта о раё
Вечных наслаждений,
И славы дым слащавых
Оргий, незаметно, касался
Ядовитым мёдом
И осадком горьким
Обволакивал он душу;
На стенках сердца
Закупоривал сосуды,
Перекрывал дыханье,
Постепенно высасывая
Красоту пиявкой тайной,
Пенистыми волнами
Ощущений сладких
Упивался вдоволь…

Хотя,

Поклонники еще
Дарили долго,
Цветы - букеты
Драгоценностей,
За тело,
Лелеяли, любили
Рефлекторно, но
Плодотворно,
Красоту земную,
Ценили щедро,

Нити радости
Девичьей ткали,
Оплетая сердце
Струнами порока,
И прочно, как паук
На мотыльков беспечных
Ловушку прядет,
Невидимою нитью ловит их
Летающую радость…

Но истощилась
Молодость и сила
Быть любимой
Среди бездушных
Мимолетных манекенов,
Измялись вскоре
Нежных чар цветочки,
Осыпалась пыльца
На крылышках измятых;
И мотылёк висит
Истрепанный,
Ненужный вовсе,
Колышет в паутине
Равнодушно его ветер…

И ядом чёрным
Вытекают слёзы
Из сердца раны …



***

06.04.09

Ти чекаєш надворі стомлено.
Очі дивляться, очі споминів.
Біль ще в мозок проходить списами,
Розгортає душевні стогони.

Очі плачуть, кричать, бо... зломані.
Ти в них серце відняв дароване.
І залишив їм, закатованим
Тільки подих Свій замордований.

Очі дивляться, поневолені,
І вбивають у тебе стогони.
Ти любов віддав загартовану.
Їхнє серце віддав короноване.

3.04.2009

(Переспів болгарської християнської пісні)

Перед Тобою на колінах, стою, о Боже, зі слізьми
Благаю – будь же милостивий і щире каяття прийми.
Почути радість дай і втіху і Свого не ховай лиця,
Щоб я біліший став від снігу і, вдячний, прославляв Отця.

Згрішив я - ніде правди діти, вчинив лукавство, заздрість, гнів,
І не дотримав заповіти, покірним бути не зумів.
Подай же, Боже, серце чисте і духа віднови в мені.
Вщаслив Своїм благоволінням тепер, завжди і по всі дні.
2009

Безудержной свободою пленима
в погоне за улыбкой синей птицы,
собой побеждена и так ранима,
что, снежная весна, тебе вновь сниться?

Не песни ли зовущих океанов,
что разбивают боль всю о причалы,
не сказочно ль пленительные страны,
где ты концам всем ищешь все начала?

Не шёпот ли ветров зовущих в бездну,
что буйствуют, с вершинами играя,
не мертвая ль трава, что вновь воскреснет,
и обретает вечность умирая?

Зачем себя так яростно терзаешь,
рабыня необузданных желаний,
скитаясь где-то там, здесь исчезаешь,
без очага и веры вечный странник.

Куда ты не придешь, там нет уж места,
согревшись, вновь зовешь к себе дорогу,
сбежавшая несмелая невеста,
что снова упадет к чьим-то порогам.

Нет сил тебя держать, нет сил проститься,
ты будто на цепи, мой нрав нескромный,
что, милая тебе, теперь присниться,
я спрятала себя в себе укромно...

Я слухав передачу про глухих -
Ті почуття і жаль забути важко...
«Яка в вас мрія?» - запитали в них,
Хтось відповів: «Почути пісню пташки…»

Бринять у серці досі ті слова…
А зовсім поруч не глухі і зрячі
Ведуть себе, як часто це бува,
Так, начебто, не чують і не бачать…

Як мало ми цінуєм Божий дар -
Ходити, чути, бачити, любити,
Розгледіти щось дивне поміж хмар,
Дощу і сонцю тішитись, як діти.

Дещицю, як задуматись на мить,
У цьому світі треба чоловіку…
Даруй нам, Боже, віру не згубить
І ще – людьми лишатися довіку.
2009

Посвящение Валере Бугаеву,
замечательному Человеку и Учителю,
суфию, представителю Ордена Каландеров


Эти Люди приходят от… Бога –
От того, что в самих нас живёт:
И от них сразу Света так много,
И желанья – идти лишь вперёд;

Разобраться в себе и в событьях,
И Любовью наполнить Сердца.
Эти Люди для нас – как открытья:
В каждом светится Мудрость Отца!

Эти Люди – лучами в пространстве –
Открывают иные Миры.
Они учат – с Любовью нас, страстно –
Принимать нашей Жизни дары.

Эти Люди – наместники Знаний.
Их орбиты идут сквозь Сердца.
Они лечат – одними руками!
Они любят – одними глазами!
Они верят – одними Сердцами!
Остаются – как Ангелы – с нами –
До Любви,
до Небес,
до конца!

Переклад відомого християнського гімну

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.

Ти серце зболене зігрів
І всі жахіття змів.
Мені до віку не забуть
Ту мить, як я прозрів!

Крізь бурі, пастки і шторми
Нам довелось пройти -
До дому рідного в кінці
Нас допровадиш Ти.

Лише добро і благодать
Від Господа мені,
Моя надія тільки в Нім
Довіку, по всі дні.

Забракне десять тисяч літ
Щоб славить раз у раз
Отця, і Духа, і Христа
Що нас від смерті спас.

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.
2009

Дощ, не дощ, та й не сніг здається,
а тут все раптом у сонце обернеться...
Ось так і у житті: то дощ, то сніг,
і хоч би промінь сонця допоміг!
Крапля за краплею, дощ починається,
від нас біжить, куди - незізнається...
Сніжинка кружляє і вже на Землі розтає,
свою прохолоду їй віддає...
То знову сонце з-за хмар посміхнеться,
і та посмішка у кожному з нас відіб"ється...
Ось так і у житті: то падаємо, то знову вгору летимо,
і здається ж не спіши, а ми жити - спішимо...
Дощ, не дощ, та й не сніг здається...
а то знову із-за хмар сонце посміхнеться...
А у нашому житті: то смуга чорна, то смуга біла,
але все не так, як ти хотіла....

Слова, що кинуті на вітер більше значення не мають,
вони десь в голові, десь там блукають...
Навіщо вже їх перекручувати знов і знов,
а може то є пристрасть, а не любов...

Слова ти кинув, а в голові вони місця собі не знаходять,
просто між рядками цими тихо бродять,
Вони навіюють печаль і серце більше не може розриватися,
і плакати не можу, і навіть щиро посміхатися...

Слова, що в собі не мають більше сили,
Вони не оживуть, якби ми не хотіли,
Вони зруйнували все, нічого вже немає
щоб повернути тих хто ще кохає...

Слова, слова, слова...а чого вони вартують,
то їх намагаються позбутись, то без них сумують...
А вірші, поеми, пісні без них вони не живуть,
без них вони пусті, без них вони і не існують...

Олександру Б.
присвячується

Тут все на схилах. Інколи крутих.
Все віддано вітрам, бува пожежам.
Лиш на вершинах ніби видно тих,
Хто вийшов на пласке лівобережжя.

І зазираючи в торішні сни,
Щоб відібрати віщі поміж віщих,
Упевнені, що всі – в о н и –
Батьки, сини – ніколи не колишні.

Там все інакше. Та не знаю як.
Напевне так, до чого хто притерся.
Ти родич мій, ти ближній мій, земляк,
Протяте часом, як стрілою, серце.

Ще довго сперечатись, хто осліп.
І в потойсвітті є свої макітри.
О, як непросто бачити углиб
Твого життя, опущенного в титри.

А в наших жилах вічність розлива
Одвічну тугу, мов навари м’яти.
І втішно думати, що в нас ще є слова
Самих себе колись переписати.

Від «цілування» до «во істину воскрес!»
Вмістився світу поступ і прогрес,
Убгалася віків ганьба і слава.
…Ми, десь, на точці «відпусти Варраву!

Коли я в печалі — не сила глядіти у небо.
Таким недосяжним стає його спокій і мир…
Любов’ю зігрію печаль і полину до тебе,
крізь виміри світу і час я полину до тебе.
Тепло твого серця — мій посох і мій поводир.

Коли я в печалі — хмаринкою випарюсь в небо.
«Чому мені тужно?» — спитаю ясні небеса.
«За хмарами сонця не видно… Тужити не треба,
бо сонце — в тобі, та захмарене жалем до себе.
Не місце у серці зневірі, образам, сльозам.»

Коли я в печалі — щосили згадаю про радість.
Бажання — тягар, але легкість — моя простота.
Я все відпускаю, бо знаю, не варто чіплятись
за те, що минуло, і з чим би давно попрощатись,
за чим так сумує невсипна моя самота.

Ти бачиш, коханий, — печаль переходить у радість.
Від туги до тиші — півкроку, до мужності — крок,
ще крок — до любові, а далі чекає крилатість.
Все має свій термін, свою глибину, свою вартість,
свій шлях до гармонії, свій неповторний урок.

Может, время и не доктор…
Может, вера в «после», зря…
Ведь, когда башмак истоптан
Под ступней горит земля…

И ступая по осколкам
Разных истин, чьих-то слов,
Ты не сможешь беззаботно
Упорхнуть в пространство снов…

Привыкая жить в прозренье
Объясненья в нем найдешь
И поступкам, и явленьям…
Ты не веришь – ты идешь.

Хрести, хрести, кругом хрести,
А поруч дзвони відбивають…
Цим душам хрест вже не нести,
Вони на показ виставляють
свої хрести!

Крилаті ворони літають,
Збирають дань за упокой.
Нехай останюю співають.
Для цього взяв в ковчег їх Ной.

Хрести, хрести, кругом хрести...
І дерев’яні й кам’яні,
І квіти мертві поросли
пластмасою в живій землі
на вічну пам'ять!

Хтось прийде,
Посидить, сумом обійме
Засіяне тугою поле,
Приборкає сердечне горе
І повернеться у життя,
Чекаючи свого кінця.

Хрести, хрести, кругом хрести…
Ох, Отче Наш, Ти нас прости
І мертвих нас, і ще живих.
Лиш знаєш Ти скільки нести
нам ці хрести!

Анастасія Антіпова
Травень 2008р.

Ті, що народилися згори,
Свої стежки ведуть низами.
Від горизонту і туди,
де ми завжди чекаєм з вами.

Хто міг би впевнено назвать
Той час, коли на перехресті
Наші дороги зможуть стать,
Щоб Богові віддати честі!

А ми давно уже ідем
по цих омріяних стежках,
лиш тільки очі підведем
і знов опустим в молитвах!

А може ми самі згори
Народжені якоїсь днини?
І тільки крила… Ось, бери!
Дарунок Божої Дитини!

Чіпляй собі на свої плечі,
Й за руки в сірому тумані
веди народ, і сам, до речі,
не сумнівайся в свому стані!

Дав Бог ім’я і душу й віру,
Лиш скористайся даром цим,
У серці враз відчуєш силу,
І Господа в житті своїм!

травень 2008р.

На гук Богів Прадавніх я спішу,
запізнююсь,
боюсь,
та все ж іду,
бо тільки но проснувсь,
від сну тяжкого,
що скував давно,
мою країну.
Знаю, все одно,
полуда не спаде вся вмить,
потрібна боротьба
Ну що ж...
Куди Богам спішить ?

Вільна! Сміється день,
дуб горне свої віти
і чути вітер,
і шурхіт хвиль до теплих берегів.
Шумить прибій,
шепоче до русалок нові чутки.

Дійсно! Сміється день.
Раптовий перехожий.
І чути схожі
на шум доріг швидкі думки.
Шалений біг.
Спішить у вирій заклопотаних людей.

Щастя! Сміється день
прикутий ланцюгами,
як дзвін ногами,
як шуркіт хвиль до теплих берегів.
Шалений біг
шепоче про свободу нових ідей.
18 січня 2009 року

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, за межею зефірових хмар — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

(Кармен-Альфонсі-Фернанді-Естрелії-Наталені Королеві,
не українці за походженням, та справжній українці по духу, присвячую.
Написано за мотивами легенди Наталени Королеви “Опойний дим”
з циклу “Легенди старокиївські”)

...Горіло вогнище, лизав пітьму ватран,
Щербатий місяць кидав тіні з-попід гілля...
Волхв бачив лик його, в рубцях і шрамах ран,
А скит сидів і важко дихав димом зілля...
...“Волхове-старче! Чари висвітли мої...
Чому закутує мене хвороба-нуда?..
Чом душу ятрять баї-стріли, як рої,
А серце жаба тисне, ніби чорна груда?”..

...А старець мовив: “Просто дихай і вдивляйсь!..
Дим одягне твій дух у плаття нових духів...
Це ті, хто будуть після тебе, не лякайсь...
Відкрий же серце своє, синку, й просто слухай!..”
...І він вдихнув оте зело, і враз вогонь
Немовби кінь, помчав галопом, крізь століття!..
Дим закрутив у люту вихолу його,
І він побачив війни, сльози й лихоліття...

...От ява перша: ти – ще немовля,
І руки матері вкруг тебе, ніби Сонце...
З тобою міць її молитви й примовлянь,
І в спіле гроно виростає юне гронце...
...І ти вві сні ростеш, і мовби птах, летиш,
І через річку на той бік шукаєш кладку...
І сам не відаєш: це сон, чи ти не спиш?..
Бо бачиш шлях, яким підуть твої нащадки...

...От ява друга: в тебе шолом, а не шлик,
І в крицю крита рать, і степ, і січа!..
І ріки крові, й меч горить, як вовчий клик,
І Борисфен тече червоний через вічність...
...А ти, від крові п`яний, правиш межи хвиль,
А смерть сплітає ворогів в плетво й обійми...
Ця помста й ненависть – розряд твоїх зусиль,
І ти глитаєш перемогу й спиш спокійно...

...От ява третя: знову річка Борисфен...
Встає волосся! Поміж хвиль заходять люди!..
Та що ж за дим опойний в воду їх зове?!..
Що бачать очі їхні – Сонце чи полуду?!..
...Нові волхви вчать про покірність і любов,
Одначе хрест їх – наче меч твій коло паса...
Що ж принесе на Землю правнуків сей Бог?..
Чи ж буде Дух твій з ними під іконостасом?..

...Четверта ява: Нестор каже – вір, не вір:
“Хрестились люде, а князі з них глузували...”
А імена у них чудні – Аскольд і Дір...
Чиєю ж волею ті браття князювали?..
...І знову брязкіт, зойки смерті і біда,
Палання мурів, тупіт воїв, кінське ржання!..
І воля Божа – Бату-ханова орда?!..
І воля Божа – Боголюбського гуляння?!..

...Наступна ява: люди всі – такі, як він,
Спішать до бою знову – піші, і комонні!..
А понад Руссю калата набатний дзвін,
І Сонце з Місяцем горять за склом віконним...
...А дим угору йде, палахкотить вогонь,
І нові скити з кров`ю змішують руїни...
А дух колопняний розморює його,
А Борисфен крізь сон несе до України...

Кумпала Вір,
02-03.04.2007 року, м. Хмельницький

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось заритись у шторм нашим білим вітрилам?...
Чи судилося нам диво-птаха у нетрях знайти?...
Чи судилося нам не спалити його білі крила?...
Чи судилося нам знати міць нерозімкнених рук?...
Чи судилося нам розірвати неволі вудила?...
Чи судилося нам стати з ворогом в полі на пру?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через скло!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Він до тебе мовчить, він ковтає, як дим, твоє зло...
Але ти у омані своїй палиш крил його тіло...

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось йому, як герою, на сцені померти?...
Хто з нас першим до краю дійде? До межі – я чи ти?!...
Хто навспак розверне скакунів, що летять навстріч смерті?...
Чи судилося нам перейти перевали вершин?...
Чи судилось нам випекти хліб, той, що нива вродила?...
Чи судилося нам переміряти долі аршин?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить через час, він стає у вогонь!...
Він приносить офіру – він кидає в жар свої крила...
Але води відносять тебе, ти не чуєш його...
Ти дрейфуєш, як тінь, стяг спустивши і склавши вітрила...

...Чи судилося нам пережити зневіру зими?...
Чи судилося нам у любові і мирі прожити?...
Хто нам скаже про те, як востаннє побачимо ми
Сонця схід і як зранку у полі колоситься жито?...
Чи судилось дійти до кінця нашим чайкам-човнам?...
Чи написано нам загасити запалені крила?...
Чи подивляться ще, навзаєм, в очі він та вона?...
Чи пристануть човни, чи впізнає Він наші вітрила?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через млу!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Догорає вогонь, він згортає докупи золу...
Свої крила він спалить ще раз, щоб човни наші стрілись...

Кумпала Вір,
08-09.02.2008 року, м. Хмельницький

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Зашкарублі перила підвіконня,
зашкарубле моє смішне життя,
а за вікном холодна ніч й бездоння,
і втрачені навіки почуття.

А за вікном осінні плачуть зливи,
хоч кажуть всі, що вже давно зима,
я знаю - істина мінлива,
або, напевне, істини й нема.

Колись фарбовано в блакитне батареї,
обшарпані, облуплені та теплі,
проведено світами паралелі,
і через те так холодно й нестерпно.

В струхлявілім вікні гуляє протяг
і холодом торкає моє тіло,
і мій відходить від платформи потяг,
який, на жаль, не встигла, не зустріла.

А душі покалічені навколо,
змордовані самі своєю зверхністю,
життя все знов замкне у своє коло,
а потім сльози назвемо відвертістю.

А потім забуття знайдемо в крайнощах,
і розум затуманений від жалості,
і як непотріб совість йде на звалище.
Все результат духовної відсталості.

мне страшно! Господи помилуй
возможно если мимо пронеси
судьбу лихую. Но даруй же силы
назначен если путь мне сей еси.

храни мя Боже от души роптанья
ума последних капель не лиши
святую кротость подаруя в тайне
блаженна аки немощность души.

о славен Господи! Я силою Твоею
былинки немощной пониже во стократ
прости мне гордости! О том сказать не смею
как был вчера ещё я несказанно рад.

во теле немощном прославься Сущий в Вышних
душе покров и упованье рук.
ведь я сих не бегу! Чужих помилуй (слышишь?!)
на жизненном пути мне созерцаньем мук.

так страшно участи что не снесу по тяжести
углами острыми мне давит этот крест
дорогой ровною даруй хотя бы радости
и милых лиц видением окрест.

велик и немощен Ты в Сути Триединой!
Знаменье Крестное - надежда Ты моя!
от злая участи мя Господи помилуй
во гневе тяжка ведь десница нам Твоя!

не мало сердце небу помолилось
дела же рук черствеют кожурой...
осанна Вышний! Уповать на милость
хочу я всё же утренней порой.

Тисячі судеб, доль, життів
Повз, крізь мене, крізь душу,
Тут не треба ні щирості, ні почуттів,
Стати каменем, зчерствіти мушу.

Тисячі гірких слів, мов каміння летять,
І мене розбивають і страшно,
Після чого примушу себе знову встать,
знов зродитись із пеплу відважно.

І шалено хитається дикий мій світ
І мене теж від нього хитає,
Ми залишим по собі скупий слизький слід,
І як йдуть – вже назад не вертають.

В мене знову запаморочилось в голові,
Чи від себе, чи може від ритмів,
Всі навколо як роботи, мов неживі
У неонових лампах зігріті.

Всі снуються, копошаться , грають в життя,
А вночі не заснуть від запитань,
тут не треба ні щирості, ні почуття
вічних жертв спаленілого світу.

Цей вірш був написаний як відповідь на вірш
Сергія Дяківа:
"-Я перший раз живу і ще не знаю,
Де продають перепустки до Раю.
-У Пеклі каса, там стоїть межа,
Єдині гроші там - твоя жива душа".
**************************

Ми тільки раз живемо на землі,
Коротка мить, а далі зустріч з Богом...
Вузька межа, як лезо у меча,
Один лиш крок і ти вже за порогом.

Життя одне, а ти марнуєш дні,
Розкидуєш без ліку їх як гривні.
Життя пройде і всі прийдем на суд,
Там пропуск в Рай показувать повинні.

Не в пеклі каса, щоб придбать квиток,
Перепустку за гроші не придбати,
Лиш Божий Син, розп'ятий на хресті,
Нам хоче в рай дорогу показати.

Лише прийди до нього і бери,
Бери без плати, й миті не вагайся,
Лише вручи життя своє Христу
І у гріхах своїх Йому признайся.

9-го березня 2009

Матір
Маємо милу
Мову маємо мудру,
Містить міжзоряна
Мрія
Майбутню майстерність
Митців.

Ми
Мусимо мати
Мужність,
Мов меч металевий
Міцну,
Мороку мракобісся
Мстити
Моралі мушкетом
Метким.

Може
Марнуємо мозок
Милицями мови
Москальскої,

Мов мавпа
Микаємось масово,
Мудрість москалика
Маємо?



***


--------------------------

ПЕРЕКЛАД
Цікавості заради:

--------------------------


***

Мать
Имеем милую
Язык имеем мудрый,
Содержит межзвездная
Мечта
Будущее мастерство
Художников.

Мы
Должны иметь
Мужество,
Словно меч металлический
Крепкое,
Мраку мракобесия
Мстить,
Морали мушкетом
Находчивым.

Может
Расточаем мозг
Костылями языка
Москальского,

Словно мартышка
Мыкаемся массово,
Мудрость москалика
Имеем?


***

02.03.09

Снігів доторкання і подих морозу,
Берези, берези… причастя і сльози.
Берези і сосни, берези, ялиці.
Кущі забіліли, запіли синиці.
Дерева зусібіч прийшли закружляли –
Відсутність у часі, загубленість в далі…
Пропасти, згубитись... Утрата дороги,
Утрата всіх прагнень, утрата тривоги.
Турботи утрата, а завтрашній ранок –
Пробудження в спокій, без древньої рани.
Утрата досади, образи, рутини,
Утрата всіх «треба», «ти мусиш», «ти винна»…

Незнана земля, чи планета спочатку?
Душа, як праматір, безвинне дівчатко.
Сусіда – сам Бог, а дияволу – пусто,
Нема заборони, нема і спокуси.
Не стало зміїного жала пізнання –
Утрата сивин і утрата страждання.
І тиша безкрая і хор повнозвучний.
Утрата запитань, учителя й учня.
Сплітаються віти – зливаються лиця,
Утрата стіни і утрата границі.
Неначе вигнанку додому вертають,
У рідну оселю забутого раю.
Розкрилося серце, як двері – у свято.
Вигнання вигнання! Утрата утрати!

переклад з російської

Казала ти
що треба йти
Куди? Не знала
із серця гнала
Не пускала в душу...
Я ж не порушу
твого спокою
і рукою
зітру печаль
Той тихий жаль
з твого лиця.
Без компліментів
пливли моменти
Із м'яти пили чай
Ну що ж? Прощай.
В альбом життя
я поскладаю
зловлені миті.
я не прощаюсь
не п'ю на прощання віскі
йду по-англійськи....

весна светится еле заметно
кому-то
каплями воды на проводах,
отражением шагов в разбитых сосульках,
воспоминанием лета,
запахом земли да грязью на сапогах,
тучами в луже,
рыжей кашицей снежных кружев,
почерневшим гнилым валежником...

а кому-то
нужны подснежники.
и только.

Покарай мене, Боже, за хтивість,
Доторкнися до моїх думок,
Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –
Я чіплявся за землю, аж змок.

Але хвиля людської зневіри
Мене змила до темного дна,
І я бачив життя лиш у кольорі сірім:
Так, неначе мені Сатана

Окуляри на очі нап’ялив,
І забув я про всі кольори.
Тільки ступені сірого світла буяли.
Навіть пекла вогонь засірів.

Зогрішив я відтоді багато.
Покаяння настав мені час.
Не залиш мене , Боже, без кари і ката,
Але барви… Хай сяють в очах

Хоча б день, хоч годину…хвилину!
Дай побачити світ в кольорах.
В мені знову заграла та хтивість нестримна
Але в серці залишився страх,

Що не буде прощення, і милість
Не зійде з твоїх сильних долонь.
Відчуваю: хвилини мені залишилось
Існувати. О! Боже! Либонь

Не померти без віри у краще,
Не згоріти у пеклі без барв!
Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…
Погребальний вогонь відгорав…

Дим угору злетів. Крематорій
Працювати почав як завжди:
Нових трупів привозили голими з моргів
Попіл свіжий огидно смердів.

Цього попелу купа сіренька
Залишилася з дядьки того,
Що про Бога згадав у останній свій день та
Безбарвно пішов у вогонь.

Дозволь мені відкланятись – як жив,
в Твоїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. З рамки стелі

набратися бездихання, бездих...
Відчувши як душа скидає тіло,
ставати голосом і силою води,
закладеним під небеса тротилом.

Мій весевіт вибухне. Повстання зір,
відродження галактик – одночасно.
І я збудую землю, сад і двір
і цю кімнату і бажання власне –

дозволити відкланятись – як жив,
в Своїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. Знову стеля...

25 Лютого 2009

Наділи мене дихати словом,
місцем крапки над `і` називати
із Влахернського храму Покрову,
де свій полог знесла Богоматір.

Зневажай в мені все що від хвойди.
Що устами присплю та зігрію
знеязичеться, прийме аскольдно,
мов сліпий німоти веремію.

То ж даруй за тожсамість до смути –
так я знатиму, де моя сила,
де земля утікає забута,
а в кирилиці думка носилась.

Назбирай в торбу серця каміння,
щоби важко було відірватись,
але помічно гнутись корінню,
те, що п`ю, освятити на water.

І коли з неба випаде коло,
пасмо днів колотнечі із тінню,
приведи мене, правдонько гола,
у наступне душі покоління.

19 Лютого 2009

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

Говорять "мудреці", що світ це – просто тлін,
І що життя – лиш мить сліпа у Всесвіту просторі,
Тому не варто віддавать йому поклін,
І сенсу жодного в препетіях долі.

Ніщо не є важливим на Землі,
"По-філософськи" на життя дивіться:
Ми всі – мурахи на безглуздя тлі,
У медитацію усі хутчій перенесіться!

А я не згідна з твердженням таким,
Це вчення зерна злі у душі засіває,
Життя повинне мчати вихором палким,
А не жевріти попелом, що серце розтліває.

Ми маємо свою жарптицю упіймать,
А птаха ця аж надто вередлива.
Потрібно радощів і смутку скуштувать,
Щоби вдихнути в груди: «Я щаслива!»

Сумна ніч, втомившись спати, тихо відлітає
А веселий соловейко Сонечко вітає.
Соловейко той щебече, радісно порхає,
На Вкраїні, у садочках, любоньку шукає.

Чує співи соловейка, Сонечко, й радіє –
Бо мабуть земний народе вже не лиходіє.
На Вкраїну щиро ллється, пестить та й питає –
Чи дбайливо стара мати дітей споглядає?
Чи розумні її діти, щасливі й багаті
Сильні духом та величні, вдячні чи пихаті?

Подивилась в очі сумно Україна мати -
Нема чого, Сонечку, мені розповідати,
Не шанують мене діти та й не пам’ятають,
Всі розумні, язикаті – а душі не знають.
Сили духу теж не мають, величі не мають,
Занедбають, розкрадають, брехні потурають …

Бо прижились вражі Змії підлого й дурного,
Того Світу, що прямує до всього лихого.
Пазурами, заздрощами - серце нишком крає,
Діточок моїх дурненьких злиднями лякає.

Дітоньки не люблять правду, брехнею плекають,
А наймудріші серед люду тільки сплять й читають.
Гадають оті мудреці – які ж бо ми розумні,
Культурні та освічені, не те що інші дурні,

Що нам діло до людини – спокою не мати,
Як нам добре на Вкраїні спати й розмовляти.
Боятись нам нема чого – нас усюди чують,
Порадами цікавляться, люблять та шанують.
Сплять спокійно мудреці – не турбуй їх, мати,
Все що їм не до вподоби - не бажають знати.

Засмутилось Красне Сонце, нахмурило вічі,
Схвилювалось, засіяло яскравіше втричі:

«Отакеньки дітки стали,
Перед злом пасивні.
Розвиватись перестали,
Такі жалюгідні,
Знати Всесвіт не бажають,
Мудрість позабули,
Про кишені тільки дбають -
Які дрібні люди!»

- «Отакої, Сонечко, каже сумна мати,
Не одній моїй Вкраїні плохих дітей мати.
Розповсюдилась по Світу ця брехня погана,
Коли Істина далеко - тільки й грошам шана.

Коли позабули Мудрість, Правду позабули,
Позабули тяжку Волю, що батьки здобули.
Проростає в серцях людських це лихе насіння,
Проростає, не минає жодне покоління...»

Послухало Красне Сонце що то каже мати,
Більш нічого не спитало, зникло на ніч спати.

А на ранок сяйвом лине, величчю сіяє,
Будить матінку Вкраїну, і питає далі:

« - А чому ж ти, люба мати, оце зволікаєш,
Та дітей своїх сонливих чом не виховаєш?
Чом не вкажеш їм лінивим, як то треба дбати,
Щоб не тільки жити в світі, а ще й душу мати.

Щоб душа в людей світилась, ніби сонце сяє,
Щоби щира правда лилась немов птах співає,
Щоби думка бистрокрила розум прикрашала,
Щоби Сонячна Вкраїна гідних дітей мала?»

- Ой не можу, Сонце любе, я їх виховати,
Бо тоді потрібно людям прочухана дати,
Та й добрячого такого, щоб їм нагадати,
Те, що Сонце є їх батько, а Земля їм мати.
Їх натомість огрубіла, Голосу не чує,
Тільки побут свій будує, а Землю плюндрує…

«- Прочухана, кажеш, дати? – не складне завдання:
Бо який матеріал – таке й використання!»
Посміхнулось Сонце сяйвом, хитро засіяло,
Та на Землю й до Вкраїни променів послало:

«Летіть мої промені, діточки маленькі,
Лагідні, усміхнені, кругленькі і миленькі,
Летіть мої дітоньки, робіть свою справу –
Перетворіть повітря в витончену страву,

Тільки незвичайну, з сонячним промінням -
Нехай буде нове цим живим створінням.
Нехай собі дихають, Сонечко куштують,
А що саме робиться той недомудрують.

Нехай
Величне й світле –
Радісно засяє,
А низьке та темне –
Хай собі зникає.
Нехай серце щире –
Світлом упивається,
А грубе та підступне –
Хай від світла вдавиться!
Нехай Країна Сонячна –
В Світі сяйвом лине,
А все лихе й брехливе –
Хай від світла гине! »


***

08.02.09

Тиша…

Останній промінь вкрала
Байдужа ніч. Її безмежні крила стискають чорноту,
Темрява холодно змикає вії, шукає серце,
І т́́уги хижий птах чекає здобич ласу …

А ти сама.

Я знаю, пам’ятаєш моє дихання
Поряд ночі,
Ласкавий погляд… Далекі та тужливі очі,
Обіймів лагідних дарунки,
Й солодкі поцілунки дня…

Ти не моя…

І квіточки зів’яли, котрі збирали разом,
Щирими долонями удвох тримали казку
Незайманої радості простих весняних квітів;
Де серед пахощів в обіймах засинали,
В тиші лісів, втомившись, спочивали
Й плекали мрії лісової пісні...

Але украла щастя - лиха хмара,
Шматками темними вкриває твою душу,
Вкрапила в серце щільно міць отрути
Триває розум в мареві підступнім…

І згасла ти…
Мов сонце з’їдене іржею ночі,
З середини… не зовні…

В темряві,
Примара-нетопир чигає кроки пильно,
Накрила тебе тінь…І ссе життєві соки
В жадобі, непомітно …

Шепчу у вічі – «Згинь біда підступна!»…
Але дарма. Мене ти вже не чуєш.
Геть пустощів шумних несуть строкаті крила,
Плекають мрію на життя солодке…

А я закрив…

Своє таємне серце,
Й думок прозорих очі щирі,
Не треба мені пестощі дівочі
Коли нема кохання, мрії…

Минуло літо, скінчились розваги
Заможні друзі повиїжджали в місто,
Їм не до снаги одноманітні страви
До смаку йде інакше товариство…

А осінь мокра холодними вітрами
Дме в душу…
Хворобою, поволі, топче тіло,
Вкриває пилом, сплутує волосся,
Косим дощем по щоках ріже сльози…

І неміч охопила подих,
Мов м́ара, мороком в липких обіймах,
Твої принади повиває сумно,
Склепіння тиші…

І т́уги хижий птах шматує здобич…


***

                             Героям Крут

...І їх нема...
Чия важка могила
Зависочіла праведним
хрестом?..
Це Україна тут
похоронила,
На верхогір'ї,
над святим Дніпром,
Їх, воїнів, що
у похмурім полі
Від ворога не знали
вороття.
Їх, лицарів,
що віддали за волю
І молодість,
і радість, і життя...
...Тоді вони
пішли в завію,
Задивлені в блакитну мрію,
І круто стали біля Крут!

...А орди пруть,
а орди пруть...
Не зупинили... полягли
В снігу...
Серед важкої мли...

...Колись розкаяний Каїн,
Що брата свого убив,
Тікав од страху стежками
Серед зарослих нив.
І юродивий Юда,
Що грішно продав Христа,
Як зникла з очей полуда,
Мов неприкаяний став.
Оглушений тяжко глумом,
Не стерпів намулу мук,
І, гнаний, немов самумом,
Сам зачепився за сук.

А більмоватий більшовик
До крові, до розбою звик,
Стріляв, і різав, і колов,
Розтрощував
злорадно кості,
І п'яний
захлинався в злості
Аж поки труп не захолов...
Вгамуйся, серце...
Не руш їх спокою, не руш...
Чи чуєш голос їхніх душ?
— Як вони нас катували!
— Вістрями очі виймали...
— Недостріляних
розпинали....
— Багнетами протинали...
...В той день,
коли вони у Київ
Удерлися, як татарва,
І біль неначе серце виїв,
І з туги никла голова,
Прийшла до мене
скорбна мати
І слізно мовила: — Яка
Недоля!.. Важко розказати...
Я мала — Боже мій! — синка,
Як сонце в небі...
Він пішов
Тоді до Крут. Пішов у бій!..
І не вернувся...
О, де ти? Де ти, сину мій?!
Коли б я заломила руки
І проблагала: — Пожалій!
Стигне кров...
То він би не пішов з розпуки
Туди, де кат і лиходій.
Та я... Не сила розказати!
Перехрестила я дитя...
Його чекала друга мати,
Її жалі, її життя.

О, рідна Мати-Україно,
Благословенна з матерів,
Клянемося тобі уклінно
Життям і долею синів —
У цій Аскольдовій могилі,
Де Володимирська гора,
Ми їх, померлих, схоронили,
Та воля наша не вмира!
Вона здіймає гори-хвилі,
Як гнів ревучого Дніпра!


1958

І

Тоді на площу вийшла вся столиця
І залунала, наче клич, сурма.
Ідуть! Ідуть!
Чи наяву, чи сниться?..
Що їх зове?! Що крила підійма?!
Вони ж ішли — ясніла синь Софії,
Переливалось золото хрестів,
Шалів мороз, але їх гріли мрії
І колихав, неначе хвиля, спів!..
Трисотня йшла... Тризуби, наче зорі,
Іскрилися серед юнацьких лав,
Летів Богдан на скелі, як на морі.
І рвійно в бій за волю посилав!
Вони ж ішли — їх кроки й досі чути!
Як сонце в небі, сяяла мета!
їх кликали, в снігах чекали Крути!
І Володимир простягав хреста!

II

Вихрить зима, встеляє землю снігом,
Скрипить над шляхом сивий осокір.
Згасають зорі. Місяць вовчим слідом
Бере в полях, вітрам наперекір!
У ніч таку — її не позабути! —
Коли здригала й студеніла мла,
Трисотня тихо облягала Крути,
Трисотня в шанцях грізно залягла!..
Над Бахмачем курів кривавий обрій,
Доносивсь гуркіт, віяло димком.
І в цій хвилині, довгій і недобрій,
Здавалось, вічність маяла крилом...
А коли ранок крокував полями
І стрінувся із сонцем вдалині,
Неначе грім, рокочучи в нестямі,
Ударив бій!.. Як у гарячім сні.
Земля стогнала, корчилась від болю,
І сніг чорнів від сажі і від ран...
— Вогонь! Вогонь!.. Немов табун по полю
Хрипить орда — лютує Джінґісхан!..
Та триста куль, як блискавки летіли.
Неначе знов підвівся Святослав
І кидав жаром смертоносні стріли
І печеніга згубою долав!..
— Вогонь! Вогонь! — палав порив залізний,
І курінний Омельченко в бою
Метавсь, як тур, віддавши для вітчизни,
Своє життя і молодість свою!..
...Зловісна ніч — її не позабути! —
Пливла над полем, студеніла...
Лягла трисотня у бою за Крути,
За Україну у снігах лягла!..
Ти чуєш?.. Чуєш?.. Де ж є Твої лави!?
Де Мати-Січ... Батурин... Козаки!..
Де, Україно, цвіт Твоєї Слави!?
Що Ти жива! Що йдуть Твої полки!
Що не Трисотня стріне хижу зграю,
А вся Ти встанеш з ворогом у бій!..
Я плачу, Рідна, плачу, як згадаю
Тих, що лягли із мукою надій!..

III

І прийде час... В тайзі Ти зраниш крила,
Ти скропиш кров'ю слід на Колимі...
Тоді сувора, в горі заніміла
Ти знов підеш назустріч злій зимі!
Ти знову станеш на широкім полі
І грізно глянеш в синю далечінь,
І знову — Боже! — знов на видноколі
Орду побачиш — Джінґісхана тінь.
Та вдарить грім, і спалить блискавиця
Усіх неситих — і не стане пут!
І Ти злетиш на Волю, як орлиця,
Напоєна снагою Крут!