Люби ! Нехай це почуття
Пройме усе твоє життя.
Люби, не підкоряйся злості,
Там, у небесній високості
Вирує радісна цвірінь
Лунких пернатих сотворінь.

Услухайся в ці трелі милі –
Хвала, хвала Надсвітній Силі ! –
У них вируючи звучить.
Мов наречені на весіллі,
Хмарини пролісково-білі
Уславлюють сяйну блакить.

Люби ! Любов’ю все осилиш,
Любовію серця прихилиш
І друга в недругу знайдеш…
Любов не відає поразки,
В атаках милості і ласки
Підкориш сотні злобних веж.

Не змучуйся на цій стежині,
Любов на те й дана людині,
Щоб тягарі й чужі носить…
В ній постає предвічна сила,
Вона, вона усе створила
Й продовжує творить.

Люби відверто і жертовно,
Злосердих і без тебе повно,
Їх душі супротивні дню.
В них ночі згубної темрява…
В тобі ж горить незгарна слава
Священного вогню.

2005

Багряний відблиск,
небокрай,
горить багаття,
зачекай,
один лиш подих пережди,
тоді рушай.
Далеко йди,
щоб вже ніхто не оповів,
про дивний край степів й лісів
і сонця сонця чорного.
Чекай
Не згадуй більше, не співай
про шум дібров
і темний гай, про сонця лід
про ті світи, в яких ти жив колись...
Іди.
Ніщо не згадуй, все забудь,
життя проходить не вернуть,
колишніх радості і страху,
Життя проходить,
з ним іти ?
Чи зупинитись і в світи,
пухмурі й темні, без вогню,
жбурнути іскру
саме ту,
єдину блискітку вогню
Що залишилась від багаття того,
Вже дивного, страшенно древнього й святого...

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Душа моя радіє і співає,
І серце б’ється Іменем Твоїм.
У ньому сонце істини сіяє,
Мій шлях земний чудесно просвітляє
І проводжає у небесний дім.

Творець віків, уславлений Владика,
Єдиний, Вічний, Праведний, Живий !
Даруєш Ти спасіння чоловіку.
У дні грядущі, де не має ліку,
Ведеш серця, що чують голос Твій.

Квітує дух, душа цвіте пахуче
У молитовній, сонячній порі.
Над світом сонним розсуває тучі
Проміння віри світле і могуче,
Запалене від Божої Зорі.

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Співаю я псалми і пісню нову.
Блакить безкрая весело бринить.
Там, знаю я, знайдуть свою обнову
Усі, хто віру йняв Твоєму Слову,
Хто забажав собі Тебе відкрить.

2007

Що життя?
Гра випадку, гра долі,
Гра природи,
наслідок жаги...

...Літня ніч
і запах матіоли.
Сплять дива,
закутані в стоги.

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001

Ступнею босою до річки я заходжу,
Вода мов пух лоскочить тіло,
Навколо сонце, вітерець весняний,
Дивлюсь, не намилуюсь дивом.

Гори, красою обливають очі,
Вогонь потріскує недалеченько,
І в серці посмішки дівочі,
А сонечко сідає помаленьку.

І ось в обіймах лежимо ми разом,
Легенько думкою, словами ніжними кохаймось
На небі вогникі привітно сяють,
А ми серцями назавжди тримаймось.

Так я кохаю, ти мені говориш,
А гори на віки все пам'ятають,
І все в майбутньому в нас буде добре,
Ви не повірите, я впевнений, я знаю.

Я иду за водой
и о дно моего ведра
головами бьются ромашки

В угол локтя
вписана окружность головы

Не надо
ничего
доказывать

Просят у Неба
Навара, приплода, налива.
Жаль, интеллекта не просят.
Но речь не о том.
Видно, Господь наделил нас
Умом справедливо –
Так, что никто
Не считает себя дураком.

Якби я знала, де та квітка
Ховається казкова,
Торкнувшись, і сама розквітла
Для праведного слова.

Якби дізналась, де ті гори,
Що здатна подолати,
Напевно те смолисте горе
Не вдерлося б до хати.

Якби потужні мала крила,
Не йшла б до неба боса,
І те нарешті зрозуміла,
Що не збагнула й досі.

Якби моя душа небоги
Розправила вітрила,
То більше б не питала Бога,
Куди поділись крила.

2009 р.

Я заглянул к себе ночью в окно

И увидел
что меня там нет

И понял
что меня может не быть

Возможно
мир изначально
был черно-белый

и глухонемая природа
при помощи цвета
подавала нам какие-то знаки

А мы
смешали азбуку красок
окрасили землю
небо
воды

Тайна останется нераскрытой

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

* * *

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю! Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий, Син людський.

Зачем обнимать
если нельзя задушить

зачем целовать
если нельзя съесть

зачем брать
если нельзя взять навсегда
с собой
туда
в райский сад

Время чтения стихов
это время их написания

прикосновение
стокрылого ангела
книги

разговор рыб
ставший слышимый
птицам

оно где-то
между подушкой
и утром

Стихи мои!

Будут пытать
не выдам
сожгут все списки
не вспомню

Время чтения стихов

Спешите!

Оно никогда не наступит

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932
Із збірки "Медобір"

Життя зупинилося, тиша навколо.
Застигли ілюзії, стали прозорі,
усе зупинилося, зникли думки,
немає куди, навіщо іти.

А ти стоїш, серце моє тримаєш
і ніби життя моє забираєш.
Мовчанням своїм б'єш боляче серце,
пусти мене, так буде легше

Не має думок, не має страждань,
не має нічого, ні сподівань,
не має ні серця, не має душі ,
ти все в мене вкрав, хоч відпусти.

Як би я могла поділитись з тобою,
кохання мого вистачить двом,
але не потрібно, для тебе це гра,
твої почуття лиш порожні слова.

Чому ти мовчиш? За що мене караєш?
Чому то кидаєш, то підіймаєш?
Зі мною не можеш буть, хоч не знущайся.
Іди собі тихо і не прощайся.

Прагнем до сонця, обпалюєм крила,
Шукаючи де краща, наштовхнемось на каміння.
Завжди чогось замало, завжди чогось бракує,
своїми ж руками,щастя ми руйнуєм.

Чому ж ми не цінуємо,чому усе не те?
Ми прагнемо покою, та й спокій дістає.
Завжди шукаєм винних, ми в помилках своїх.
За мрії не здійсненні, ми лаєм увесь світ.

Та може просто жити нам спробувать хочь раз?
Без цих порожніх слів, лайок та образ.
Не думати де краще, радіти що вже є.
Життя воно прекрасне, воно у нас одне!


2009 р.

Не можна жити без кохання,
Лише у ньому сенс буття.
Без нього - марні всі старання,
Без нього - шлях у забуття.

Живемо раз на цьому світі,
Прожити як найкраще треба.
Всі на Землі ми Божі діти,
Ми тягнемось до світла і до неба.

Кожен має різні мрії,
Які дають наснагу пізнавати
Цей світ романтики й надії...
І знай: життя в житті треба вбачати.

Свіча, що змінює життя,
Горить і не погасне.
Вона запалює серця,
Із світлом - все прекрасне!

Свіча - це Бог, який дає любов,
Він хоче всіх зігріти, освятити.
Нам світить в серце знов і знов,
Бажає в нього нам любов вселити.

Нехай горить свіча в серцях і не згорає!
Своїм теплом всіх зігріває!
У темні всі куточки проникає...
Нехай любов ніколи не згасає!

В дощі журба моя сховалася...
В промінні сонця - радість.
Веселка з небом поєдналася,-
Свідоцтво Боже нам, як данність.

Веселка - букет із кольорів,
Що зір людей красою вабить,
І хто її хоч раз зустрів,
Творця, за мить таку, він славить!

Я смотрела как дерево, сменяя сезоны,
Жёлтый цвет переводит в голый, а голый – в зелёный
И словно ребёнку в имитации взрослых,
Мне становилось то грустно, то весело после
Правду дерева летом я искала во влаге
Но листья иссохли, листья не лгали
И когда я решилась любить их любыми
Я увидела, что они мёртвыми были

Холод, слякоть и монохром
День идеальный для похорон
Но вместе с листвой положите меня
Я знаю, что дерева суть у корня

де та мова де ті змовники?
ненормоване життя се
парфумер збирає дзвоники
рейки гнуться числа мстяться…

ти на волі мов на волику
на підробленому слові
в вічність в’їхати поволеньки
сподівавсь – за дрібку солі

замість вічности – у відчаї
потрапляєш (за нізащо?!)
маска мертва – за обличчя і
замість Бога – мертвий пращур

замість чаю з цукром – стевію
замість стевії – з цикутою
нерозріджену (містерії)
рідину в собі спокутуєм

молим – молимся – замолюєм
Бога – янголам святим і
Богородиці – знеболює
ненадовго! невситимі

бо гріхи огріхи – пострілом
все розтрощують єдиним
слова голого «апостоли»
хижі клоуни без гриму

грубу пластикову фрезію
годі сплутати з живою –
поверніть мені поезію
живину і диво в Слові!

О, Господи, зміни моє життя
Та прожени з душі лукаву зграю!
Не гумова забава для биття,
Судини в хворім серці не міняю.

За що? За що? О, Господи, прости.
Невже тебе сама вела на страту,
Вбивала в руки цвяхи та хрести
Здіймала за наказами Пілата?

Кричала за Вараву на суді?
Невже була сестрицею Іуди?
Чи я зреклась від тебе у біді,
Як той Петро, що плакав від облуди?

Клялася всує іменем твоїм,
Брехала, ненавиділа, блудила?
Хай свідком стане весь Єрусалим,
Що Господа ніколи не ганьбила!

Можливо, пращур мій таки там був.
Не тільки за свої гріхи страждаєм.
Він, може, той, хто оцет простягнув,
Щоб ти вознісся, Господи, над раєм.

Всем тем, кто в силу каких-либо обстоятельств не может отдаться своим мечтам этой осенью, всем, кто своей силой воли уничтожает свои желания посвящаю этот стих...

Снова горит панк-рок
Громким, багровым чувством,
Как в прокуренных комнатах потолок
Дышит честным искусством.

Как пиздят за спиной поэты,
Как расставляют приоритеты,
Как мы можем все в этом мире.
НО ничего не хотим
Как божественно и как красиво
Солнце стекает с витрин.

Снова терзает панк-рок
Уставшее время года,
Как в пламени этой осени
Плавится наша свобода.

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила:
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

Повітряне місто-над містом
земним.Там спливають зірки
до того нічного намиста,
зіркового.В чащі стрімких

прозорих поверхніх відбитків,
без снів наших скутих і злих,
є виблиски хмар чистих,
не схожі на шлях ледь живих

істот замилено-оких,
тінями мраку підкресленних.
Хмари застигнуть у спогадах,
щоб в серці хоч щось не щезло.

Розбий навік в собі невір'я,
Не розгубись на віражі.
Виходь з вогню гріха й повір"я,
Зламавши розбрату ножі.

Розбий ущент! Розвій по вітру,
Хай пропаде навіки слід -
Усіх навчителів нехитрих,
Що топлять в ложці білий світ.

Високе небо над тобою,
Бо вже прийшла твоя пора.
Мандруй із піснею дзвінкою,
Та повертайся до Дніпра.

Чи розминешся ти з брехнею?
Чи попадеш до неї в бран?
Прошкуй колючою стернею,
Та не зарий в гріхи талан...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997),
нова редакція.

Я люблю велику тайну
Тихих, зоряних небес.
І в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес.

І прозріли серця очі,
І розкрилися вуста.
Я побачив серед ночі -
Сина Божого - Христа...

І хоч я щасливий нині,
Не забуду дні тривог.
Усміхнеться Україні -
Милосердний, браття, Бог...

Тож любіть велику тайну
Тихих, зоряних небес,
Бо в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес!

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Десь, за недопитою чаркою за перерозподіл світу
та заздалегідь переходу бажання в палке лібідо,
де зліва – завмре наболілим, знайомим аж до крові, справа –
спрагою долонь – лопотіти, зникатиме відлунням браво.

Там розгорнулась, мов білий прапор, моя невпинність,
та дегустую, те недолите на сіль та винність.
Як не дивився – себе не бачив на місці лобнім
в сорочці сніжній чи в балахоні з мечем оздобним.
А небо низько, мов на колінах, і тягне соки
із річки щастя по краплі віри по окостоку.
Як дьогтю бракло для брами раю, щоб не рипіла –
в душі копальню за ним нагнувся у робі тіла.
Комусь до діла – аби рипіло, та не остигло,
аби не в яму, аби не в чорну... і Бог не вигнав
де світ за очі себе ховає, а зорі в тернях,
де все нерідне та одиноке і я – мізерний
розвів руками, повів плечима, перехристосив
всіх тих, прибитих i відгорілих в пекельних стосах,
i тих, хто били та прибивали, вогні спускали –
хортів голодних, що в небо гнали по зубоскалах,
бо плаха струхне, а попіл здмухне зі стосу тризна,
і знову чиста понад землею висить білизна,
висить і сохне аж доки треба, аж доки кара
ще недоспіла у громі й блиску. Мов недогарок
від свічки, стліє у веремії вірша багаття,
роздали ролі – бліду сорочку і меч для ката.
Спадай – жахайтесь, січи – бо дане у руки право
укоротити комусь по плечі, собі – во славу.
Такі то справи, такі забави, що й гріх збагнути,
як землю крутять, та не заглянуть – як тут по суті.
А тут господньо, як має бути – дороговкази,
наліво – коле, направо – колом, до неба – разом.

Ось де вони, міцні глаголи, розчавлені неначе грона –
нектар терпкий та оковитий в посудинах судин холоне.

31 Серпня 2009

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Кожен день я бачила твої очі,
А зараз я їх уявляю ...
І ці мої безсонні ночі
Скоро приведуть до краю...
Незнаю чому так сталось,не питай,
Мене ти тільки не проганяй.
Я тону як бачу тебе,
А як посміхаєшся мені - я плачу,
Я мрію, щоб це була любов,
А ти напевне думаєш інакше...
Я хочу побіжати за тобою,
Схватить плече, сказать "Прощай",
Та тільки вириваються три слова,
Які вже так відомі...

2009 рік

Мне страшно
Моя жизнь от тебя зависит
Раскроешь ли объятья
Или ты припасла для меня нож
Всегда на чеку, красные глазища
Я – сам себе сторож

Но время
Придёт, мне придётся уснуть
Ты однажды захочешь спать тоже
Крепко
Руки твои я возьму
И положу их в свои ладоши

Чого всміхаешся мені
Нечиста, темная потворо
А ще являешся у сні
Жадаєш розуму покори

Невже душа моя сліпа
Втамує твою хтиву спрагу
Чи переможеш ти, хтозна
Чи я отримаю звитягу…

«я» є спасіння душ слабких
У світло-янгольському вбранні
Розкольник вірувань хитких.
Полегшую Земне страждання

«я» той, хто плаче, мов дитя
Щоб жаль накликати на себе
Й не потребую каяття
І молитов нестерпний шепіт…

«ти» хлань, що кинеш на узбіччя,
Жадано довго сміючись.
І в час відходу в потойбіччя
У пеклі душу спопелиш

Одеж «твоїх» – лиху оману,
Фальшивий плач – облудний біль
Від ока прихистиш старанно
Від серця не сховаєш гниль.

18.01.2008

Кохання птах
Твої поранив груди,
І кровоточать почуття -
У простір линуть,

Та пильна будь –
Бо хижий вітер зради
В відкриту душу
Дме підступно,

Шукає рану ту,
Він поряд виє,
Що очерет надій
Хитає пружно…

Не будь відкрита
Людям, їх любові –
Вона крихка,
Зрадлива, жалюгідна

Тут тисячі
Скалок колючих зради
Втинаються у серце,
Ріжуть єство біллю,

А рана ниє,
Сумніви стинають,

Аж ось,
Підбитий птах любові
Тихо гине –
Ти помстилась,

І сльози лишень
Капають на крила
Та сіль туги
Ті рани гоїть …

***

25.07.09

***

Душа неприкаяна ходить по Раї,
У вічнім Раю вона раю шукає,
Згорьовано сльози ковтає гарячі:
Вона у раю, але Раю не бачить!

Молитву свою надсилає до Бога,
А та зависа, не знаходить дороги.
Слова замерзають в прозорі градини,
Що впавши із неба, шмагають по спині.

До неї спускається Ангел-Хранитель,
Щоби, горопашну, крильми захистити,
Та пір’я цих крил, що м’які, як з туману,
Мов леза нагострені, бідную ранить.

За віщо покара, у чому провина?
Чому ця душа так страждати повинна? –
Біда її в тому, що в райську обитель
Із пеклом у серці вмудрилась вступити.

Вона була чиста, вона була гожа.
Як трапилось теє, як бути так може? –
А все це тому, що, блукаючи миром,
Душа ненароком утратила віру.

Побачивши всюди обман і облуду,
Вона поступово зневірилась в людях.
Коли ж довіряти всім їм перестала,
То й віри у себе залишилось мало.

Як в себе не віриш – то вірити в кого?
Так в серце вросла недовіра до Бога:
”Наскільки я грішна, чи варта я Раю?
Чи Бог пожаліє, чи Бог не скарає?”

Ці сумніви спрутом її обплітали…
Ввійшовши до Раю – його… не впізнала.

***
О, як би всім нам поскидати ці шори! –
Рай тут, на землі – не в небесних просторах.

Зробили ми пекло із нього відмінне,
Та в силі змінити ще все докорінно.
Земля знову стане вселенським Едемом,
Як віру у себе самих віднайдемо.

Солнце -- желтый жернов
жертвует своей жизнью...
Собран закат рожью
в пору вечерней жатвы.

Вітер тепло коливає,
Твоє серденько бажає,
Почуття що не згасає,
Та щоночі зігріває.

Ніжність квітка полум’яна ,
Вірність деревце рум’яне,
Дружбу можна ж порівняти,
З скелею що не здолати.

В очі б’є краса прекрасна,
Ти сьогодні зірка ясна,
Настрій твій немов погода,
Лиш незмінна твоя врода.

Я росту, вже не дитина,
Біль, розлука за плечима,
Погляди не ті туманні,
Що були тоді востаннє.

Це життя мене навчило,
Хоч і трішечки побило,
Я тепер загартувався,
І в дорослий світ подався.

Там немає просто так,
Щось на завтра, аби як,
Там для мрій немає часу,
Бо в житті нема запасу.

Тяжкі часи спіткали Україну,
Сім ворогів,немов тих сім мечів
Прошили серце рідної країни
Життя забрали в дочок і синів.
Та не зламати їм душі народу,
Не відібрати віру у Христа
Коли такі як Миколай Чарнецький
Із радістю несуть свого хреста.
О,любий отче,владико Миколаю,
Ти добрий приклад українцям всім,
Ти молитвами до Матінки Святої
Приносиш радість й щастя в кожен дім.
Дозволь Тебе нам щиро величати
І прославляти в Господі повік,
А тебе просим нас благословляти
В здоров*ї й радості прожити нам свій вік.
Ти упокоївся й став зіркою на небі,
За твої подвиги Господь нагородив-
Допомагаеш ти усім в потребі,
Коли б і хто Тебе не попросив.
Світися,Славна Зірко України!
Молись за нашу Церкву і нарід
І будь від злого Ти нам охорона-
застерігай нас від гріхів і бід.

Слово. Світло. Земля.
Люди. Час. Пітьма.
Життя. Допитливість. Війна.

Ворожнеча. Крик. Постріл.
Люди. Кров. Розстріл.
Вітер. Пустеля. Кості.

Затишшя. Бідність. Тривога.
Страх. Безумство. Дорога.
Вихід. Бог. Засторога.

Диявол. Розпуста. Влада.
Бездушність. Тіло. Зрада.
Кара. Загибель. Нарада.

Боротьба. Смерть. Кінець.
Людина. Хвороба. Старець.
Світло. Порятунок. Отець.

Китаева пустынь оберни меня в устье,
Укроти мою сладкую слабость,
Обними мою младость,
Усмири мою радость,
Облепи меня влагой,
Побей меня правдой,
И поверь моим вкладам.
Я хочу быть со всеми ладной,
Ладной лодки привязывать к пристани и беречь чужие весла-
богу ведомо повезут они ли вновь.
Китаева пустынь убей меня в пустоте моей.
Демонов бред в ушах убей веслами.
Убей во мне стук гнилой крови и гниль полов в помыслах попали.
Не на крови мне дай поклясться,но из крови убитых в терроре высмотреть имена убийц.
Дай мне быть в тот же миг там где мои побратимы.
Где мои побратимы не мир познают,не девушку,а войну.Дай мне мысленно в пуле, жизнью пули, в чужих Палестины,Ирака.Афгананистана,Грузии встревать.Но докудова точно знать.И когда будет бойне конец-тоже знать.
Дай мне, пуле, в мертвом забыться,за него помолиться и прославленной быть,не найденной в теле жадном до зрелых дней.
Дай мне упасть в награды в теле деименненном,деобособленном,вобщем лишенном.

ти хто рибу ловив для смерти
а потому людей – для життя
ні не книжник не вірник впертий
вже до страху нема вороття

вищих символів мова… темна? –
не для тебе – ти вивірив Ним
силу віри і міцність верви –
Ним Єдиним – навік Живим

Він сказав – ти Мене мій Петре
тричі зрадиш – і це збагнеш
ледве півень запіє втретє…
страшно Господи – не бентеж!

думав – Кіфа – твердий мов криця
вірив – витримаєш усе
та спокутуєш власну ницість –
страх зізнання – мов щур гризе

Він пробачить тебе бо любиш
і підтвердиш любов каяттям
на хресті не заради згуби –
для життя

Мне не простить себя за Бога.


И страшной местью не упиться.
Ведь он мне так неутомимо долог.
Ведь я его нащупала на теле мирозданья.
Ведь я его отверстые глаза,залила копотью греха.
Мне он приходит всюду на пути.
Я вижу,как устал он от поклажи.
И как звенит его молва.
Мне он являлся всюду на пути.
Но я спешила и не знала.
Не стала время тратить на него.
Скажите, кто не думает:мы знаем бога и не идет вершить дела,совсем не помня для чего.
А вот теперь скажите как найти-любовь,которая лежит в гробу отрады.
И чем сильнее блещет радости забрало,
Тем все быстрее свет уходит в никуда.
И я в своем бессилии пропала.
Но не пропал мой божий дар.

(избранное из цикла)

1.
Мой отец знал что такое надел земли,
что такое родство и ломоть хлеба,
но не видел снов.
Моя мать знала, что такое праведность,
но не знала,
что такое счастье.

А мне нравилось
со всей детской страстью
бродить босиком по пыли
и видеть небо.
Но никто из нас не знал, что такое любовь.
2.
В запахах трав
и в биении вен -
грех.
В буквах лозы виноградной на тёплых камнях стен –
грех.
Стать флейтой для ветра
и, сбросив одежду,
завернуться в жаркий солнечный мех -
грех.

Ваше золото, страсть и презрение -
тлен.
Ваши площади, рынки и храмы -
тлен.
Ваши цари и небесные мытари -
тлен.

4.
Сам Господь говорит им в уши,
у них много детей и овец с шерстью белой,
и на всё есть цена - на хлеб, на чудо, на кровь...

Но когда я прохожу по улицам,
они смотрят мне вслед
и сладострастно щурятся.

Они судят меня за продажность - и мне прощения нет.

Но это я покупала их душу,
Расплачиваясь телом.

Это я покупала любовь...

5.
Мы - разные.
Но даже у мытаря каменноглазого
есть дверца
в сердце.

7.
Когда я танцую на грязных полах харчевен,
и лампа с дешёвым маслом чадит, угасая,
ложатся мне под ноги цветные камни Ниневии,
и звезды другого неба сквозь рваную ткань проступают.
Когда от жажды сквозь почву
приподнимается
Земледержица-Черепаха,
ртом беззубым кусает пятку босую,
и прячутся мне под юбку
от зноя
полдневные тени,
то трещины в письмена
я пальцами ног дорисую
и взглянет
сухая земля в небо
ликами Древних.
Их губы живые,
я в небо вопьюсь без страха,
и накренится белёсого неба чаша,
и воды обрушатся,
и напоят Черепаху,
а с нею напьются и люди,
а также ослы и пашни...

9.
Как улитка свой дом, влачу за собой пустыню...
Люди кругом промятым... куда мне...
под босыми ступнями пепел так ласково стынет.
Идёт презабавное время -
Время разбрасывать камни.

Камню не падать орлом или решкой,
С легкой руки у камня пути просты.
Отче, послушай, если Ты сам безгрешен
Кинь в меня камень - Ты.

1998-…по нынешний момент

Ти хочеш бути більшим за небо,
що не має краю,
але небо - у тобі.

Ти хочеш бути сильнішим за мене,
але проходиш наскрізь.
Бо як тіло твоє в мені,
так діла твої крізь мене у цьому світі.

Я - це пісня. Почуй мене.

І коли земля хоче бути -
я стаю травою.
І коли вітер хоче бути -
я стаю сопілкою.
І коли я хочу бути -
я іду до тебе.

Я - це пісня. Проспівай мене.

Чи не марно кликати тебе,
жбурляючи скалки Імені
у криве дзеркало цієї землі?
Чи не смішно будувати себе із відлуння?

Але ми - вуста Бога,
що кажуть «нехай буде».

І якщо камінь є в твоєму світі,
а ти-в його,
то чи не єдина мова у всього?


Світ - це пісня. Склади ії!



(листопад 1999, 2 квітня 2000)

Сонм невостребованных мыслей
Наружу рвется из тюрьмы.
Поэта не смогли возвысить
Всего лишь блестки в стане тьмы.
Но что поэту возвышенье,
Коль глухи люди к голосам,
Зовущим мыслить? Век ’тупенья.
Покрытым плесенью строкам
На желтых пагубных страницах
Готовы зрение отдать
Читатели. На глупых лицах
Не бродит дум глубоких рать.
И что ломиться в толщи камня,
Объявших скудные умы?..
Но я продолжу мыслей пламя
Бросать из узких стен тюрьмы.