Олена Фортеріна


І знову відчиняється віконце
В яскравий світ поетових думок,
А очі навіть захлинають сльози -
Незвично стільки бачити зірок.

Де ще зустріти стільки різнобарв’я?
А де зібрати стільки дивослів?
Найвище ж право – жити у коханні,
У споминах, піснях, житті синів,

Лише найкраще на землі лишити,
Окремих хоч не викреслиш рядків,
Важливо за життя не розгубити
І друзів, і братів, і добрих слів…

Чого для щастя треба ще поету?
Найбільше щастя іноді – вірші
І, може, чашка чаю й сигарета...
Знайти б слова – вони й самі прийшли...

Обманливу оману оминути,
Відправити до біса ворогів
Й на фініші, дай Боже, не спіткнутись,
Й померти, заступившись за живих...



30.09.2013

Останній день у вересні… Останній
і у житті? Чому? А далі – край?..
...і піднімаюся в божественній осанні,
і вже ось-ось – чи пекло, а чи рай…

Я не боюся іспиту сумління -
перед Отцем схилю своє чоло.
Він знає все – усі мої стремління,
усе, що відбуло і не було…

Моя душа не в силі щось змінити…
Прощаю і простіть – як вмів, так жив…
Лиш тихе слово прошу, лиш молитву
за Україну, що я так любив…

25.09.2013

Світлій пам"яті поетів-учителів, поетів-друзів


Миколи Вінграновського

Такий був сонячний!
Але –
Ранково-сонячний:
Вже теплий,
Шпаркий до слова і дотепний,
Але не так, щоби аж зле
Було від жарту, як від жару...
Зігравши щойно Орлюка
В кіно,
Він оплесків чекав
І визнання – не гонорару.
Горнувсь до нього щирий люд.
І я – частинка того люду –
Горнувсь...
Ніколи не забуду
Миколин людяний "прелюд"
В травневій тиші
На морськім
Високім березі
В Одесі!
Принишкло все на синім плесі
Й на видноколі приміськім...



Василя Стуса

…Згадую-пригадую Стуса Василя…
Травень по Одесі сонячно гуля,
Чорне море плещеться біля наших ніг…
Василя немає – пам’ять я зберіг.
Він – дитя "відлиги",
Жертва злої гри –
Плакали за Стусом тамті табори,
Тамті, ще єжовські, сталінські, оті,
Прокляті навіки, на віки – святі.
Василя нема вже:
Ватрою згорів
У пожежі брежнєвських "тихих" таборів.
…Бачу я: ворушиться табірна земля…
Скільки в ній ровесників Стуса Василя?



Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру...
Кров’яниться зірниця.
То значить: скоро вже помру,
Зустріну скоро Гриця.
Не падаю у трави ниць
В пітному переляці –
Перед очима світлий Гриць
На львівській Погулянці.
А над застоллям:
Кру, кру, кру...
Й Галинчине сопрано.
І Гриць – живий.
І я – не вмру.
І взагалі ще рано...



Миколи Щепенка

Багатьох я вже похоронив
Старших і молодших,
І не знаю,
Чим я перед ними завинив, –
Вістки з того краю ж бо не маю.
Дорогий Назаровичу, Ви,
Як ніхто, прощаючи, любили…
А тепер – з-під снігу, з-під трави –
Хто простить, любивши?
Сон могили –
Непробудний! Топчемо траву,
Косимо і знову ждем отави,
Маримо – безславні – наяву
Славні за життя робити справи.



Миколи Данька

Ми жили не в тій епосі –
Стежини звивисті й вузькі
То в хутірськім губились просі,
То в просі гинули міськім.
Я з проса виповз до гороху
Й на кукурудзянім лану
Перехитрив страшну епоху –
Змінив її на менш страшну.
Однак звільнитися від страху
Я до кінця життя не міг –
Перестрибнувши через плаху,
Знов наривався на батіг.
І лиш тепер, коли всі друзі,
Не дочекавшись перемін,
Спіткали смерть,
В перенапрузі
Я піднімаюся з колін.



Микити Чернявського

Ви пішли без вороття
Із мого життя –
Лиш тепер я зрозумів,
Ким були для мене Ви.
Розгубився,
Загубивсь
Між трьома я кленами
І тупцюю без пуття,
Як мале дитя.



Івана Савича

Івану Савичу так праглося дожить
До третього тисячоліття!
Покрилось інеєм ялин зелене віття
Біля могили, де поет лежить...
А час – біжить. Нелюблене століття
Минає – заметуть його сніги...
Новій епосі на свої круги
Виводити яскраве різноквіття
Щасливих весен!



Олега Бішарєва

До скорого побачення, Олеже,
За обрієм, де ніч і небуття!
Намарне ти життя своє обмежив
Піввіком,
Не поживши до пуття…
В мажорному цвітінні люботравня
Хіба ж доречні ревнощі пусті?!
Нехай поплаче дружба наша давня
На самоті,
Уперше у житті…



Петра Скунця

Сутужно так і тужно без Петра!
Його обійми дружні не замінить
Дворукий хрест...
Печалиться пора
Осіння
І свавільно половинить
Остиглу душу.
Стежка на Ужем
Повужчала –
Не розбіжишся дуже,
Присутність наша вистуджена вже
Й не мружить вічі сонце небайдуже...
Не траплю вже до міста на Ужі,
Позбавлений Петрового магніту,
Блукаю, непридруджений, по світу,
Де навіть земляки мені чужі.



PS

Лице покійного поета,
Живе, розквітле для привіту,
Явила відеокасета
Озлілому, черствому світу.
І світ, їй-богу, подобрішав
І почистішав перед Богом,
І добрим виповнилась ніша,
Що спорожніла після злого.


* * *
Опікуйтесь поетами живими –
Не ждіть, допоки в злигоднях помруть,
Аби провести їх в останню путь
Помпезно! Поспілкуйтеся із ними,
Живими: то ж наївні дітлахи
І разом з тим – прозірливі пророки,
Беріть у них, живих іще, уроки,
Як жити і не множити гріхи…

Опікуйтесь поетами щодня:
Вони ж небесним янголам рідня!

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004

А скрипці звук пече у пружні груди,
Трембіта бачить з поміж хмар озон.
Чому такі дешеві стали люди?
Не пісня з приймачів луна – «музон».

І душить кашель Лесину сопілку,
Їсть дримбу дим, неначе той черв’як.
Мого колегу прийняли у спілку,
Але у ній він жайвір-одинак.

Шиплять йому:твоє не популярне,
Хоч живеться з самого джерела.
Від матів стіни чорні у кав’ярнях,
По горло у шансоні …voila*.

Жебрак-скрипаль, як песик під порогом,
Його «Гуцулка…» нині не в ціні.
Сльозу зронив музика одноногий,
Вона торкнулась до душі й мені.

*Ось (із французької);

пір'їнка в пір'їнку одежина
усе до лиця і статі
несуть свою вроду гордо
і крихітні і цибаті

я заздрю журавці до крайнощів
живе собі без дилем
у що одягтись сьогодні
на зустріч із журавлем

пелюстка в пелюстку - без промаху
і жодних проблем жіночих
була б я ромашка - не бýли б
знаком питання очі

якась неприродня гармонія
інопланетна сутність
бродять клітинно м'ячики
грішні і м'ятно-ртутні

тому і ніяк не в'яжуться
ніжність п'янкої лілеї
збитошна моя зовнішність
і весь гардероб до неї

10/09/13

Кометою усміхненою мчав,
Яскраво-доброю, хмаринами овацій.
І звіт, і злет оцінюю: «Дванадцять!»
А вище – насолоду слухачам.

Почав Ерот іще один колчан,
Летіли стріли і серця козачі.
А чи гарячі голови пробачать:
Ти зіронька лише моїм очам.

Людино, жінко, поетесо славна,
Товариша послухай побажання:
Не одноденних – на віки віршів,
І долі тільки радісних мелодій,
Любові лебединої, польотів
Орлиних до краси, весни вершин!

2011-2013

Присячується дуже талановитій кременчуцькій поетесі Нілі Волковій (Нінелі Новіковій)

Було насправді?
Чи, може, сниться?
У Кайзервальді шумить діброва.
Там пахне сонцем серпнева глиця,
Звучить чарівна вкраїнська мова.

Павлюк сідлає свого Пегаса,
На крилах віршів летить Знесінням,
І кожне слово – душі окраса –
Знаходить відгук та розуміння.

Там Нечуйвітер у повній тиші
Про ніжну панну мольфарить знову.
Столітні буки, що на узвишші,
Призупинили свою розмову.

Вірші Світлани, хто їх не любить?
Бринить натхнення у кожнім слові.
Згадаю Тані, Оксанок, Люби,
Галинок, Улі вірші чудові.

Нам Ваня Гентош моргне лукаво,
Своє читає – від сміху плачеш.
Як не згадати про Мирослава,
І чорні вуса його козачі?!

На Лису гору – вузька стежина,
Провалля поряд – таке нівроку.
І голос Лесі з верхів’я лине:
«Зніміть! Благаю! Не дам і кроку!»

Король співає про Юлю, Вітю,
Бомбезно вміє він це робити.
Лірична пісня пливе блакиттю,
Та, правда, настрій став сумовитий.

Пора прощатись. Дівчат Петришин
Всіх цілував би до ранку, схоже.
А вітер крони дубів колише,
Та Ярослава спинить не може.

Було? Чи сниться?
Спитати в кого?!
Життя триває і у розлуці.
Нової стрічі прохаю Бога,
Як фото бачу, що на Фейсбуці.

26.08.2013р.

Тетяні Рибар
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже пахнуть черешні, лунає поезія літа.
Диктує Всевишній… І шле вам найперш гаразду.
Вам зичу я щиро, щоб серцем лише молодіти.

Цей райський куточок у тихому краї землі,
Мовчить огорожа замішана з різних матерій.
Порушують тишу лише онучата малі,
Як подих рядочки лягають на білім папері.

І тягнуться пальці зірвати черешню одну –
Між листом зеленим росинку солодку, загуслу.
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже літом запахло, у небі хмаринки, як мушлі.

Цей райський куточок чекає сьогодні дощу,
Та падають строфи з небес, замість крапель вологих.
Зачерпнути поезії можете тут досхочу,
Щоб світом рознести, щоб аж находилися ноги!
М. Мукачево. 2013

Музиканта справжнього – від Бога,
Генія з співочими крильми,
Гетьмана мистецтва хорового
Привітаєм з ювілеєм ми.

Хай лунає пісня величава
В сонмі із найкращих голосів
Шана від народу Вам і слава,
Вам уклін від кобзарів усіх!

Мужність, сила хай в очах ясниться,
І багато стелиться доріг,
Хай злітають руки, ніби птиці,
Над народом, наче Оберіг.

Щедрих літ, як золота пшениця,
Хай вісімдесятка не спиня –
В дев`яносто мав козак жениться,
Бо не міг сідати на коня.

Хай же множиться славетна праця,
Обминають хай думки сумні.
Ми бажаєм Вам і у сто двадцять
З нами залишатись на коні!*

І став ти сам дорогою до храму
Посмертно:
Твій текучий псевдонім
“Бі-
-ли-
-во-
-да”
Під храму світлу браму
Струмком прижебонів,
І Божий дім
Присутністю твого живого духу
Наповнився...
Заблукані сини
Крізь ідеологічну завірюху
Пробилися до вічної стіни.
Прийшов і я в цей храм, що під горою
Під білою: затеплюю свічу
Не янголу – трагічному герою
Безчасся...
В храмі білому мовчу,
Можливо, вперше так – молитвоусто
І всезбагненно: в грішному житті
Таких, як ти, правдивих, є не густо,
Щоб і тілесні, і прості, й святі
Водночас...
Я за власною бідою
Ще не забув про біди світові –
В містечку цім над білою водою
Всі почуття текучо-хвильові
Злились в одне душевне потрясіння...
На вулиці Біливоди Петра
Пора вмирання в пору воскресіння
Перетіка... Це значить, що пора
Збирати вже розкидане каміння
І будувати з нього білий храм
Надій і сподівань, –
Таке веління
Сьогодні всім Іванам і Петрам
Від Господа й трагічного героя
Петра – благословення починань
І звершень,
Тут,
Під білою горою,
Де річка Деркул схожа на Йордань.

...Охрещуюся вдруге по роках
Безбожного на світі існування
І плазування,
Свічечка в руках
Символізує тихе осіяння
Відтерплої душі...
До білих вод
Прямує рівна вулиця від храму
Й тече по ній
У білий світ
Народ –
Перетіка з трагедії
У драму...



2000

Іванко Гентош полюбляє квас.
Квас натуральний, прохолодний - клас!
Як можна лиш такий напій не пити?!
А як немає квасу, то... абзац!!!




2013

Крім киці,
в тітоньки Насті
ще й циці -
білі й пухнасті.

2013

Нас рими пов’язали. Вже роки

Пройшли з тих пір, коли кохання крало

У нас години ночі. І ріки

Тієї в Міжсезонні було мало.

Аби напитися очей і слів.

Та Серпень знав, що робить. Достеменно.

Він у вінок сонетів нас уплів.

Тож рідко бачимось, зате натхненно.

У нас любов одна на фестиваль.

І що нам відстань, статуси і штампи?

Не боїмося осуду. Нехай

Пліткують. Всі, їх знаєш сам ти.

Верлібром відзовуся, хоч і важко

Тобі сприйметься він, бо жити звик в піснях.

Я засинала під твою «Неказку»…

А в тебе був «Непоцілунок» на губах…

Я придумав цей дім, щоб ховатися в ньому від болю,
коли правда гірка, наче повінь, затопить роки.
Це фортеця моя, я її не полишу без бою,
бо живе тут любов і прихильні до неї боги.

Я придумав його, відкриваючи настіж всі двері,
почуття не ділив бісектрисою жалісних слів,
бо у цьому житті є щось вище від хатньої стелі,
а ще більше того, що у ниці до никлих голів.

Я придумав його, щоб образи чужі забувати
і на чистих листах не збирати себе на війну,
і душевну жагу, наче лот, на торги виставляти,
і радіти тоді, як заплатять за неї ціну.

Я покину цей дім, коли Всесвіт почне помирати
у клітинах душі, крила слів несучи на вівтар.
Я зруйную його, коли мрія не зможе літати
і натхнення моє за борги перекупить трунар.

Хоч прожити їй випало мало,
Але гартом тверда, мов скала.
Свою силу всю в слово поклала,
І та сила велика була.

Тим, хто ще на шкільній сидить лаві,
Хай взірцем вона буде в житті:
Не кохалась у розкоші й славі,
А служила великій меті.




1994 - 2013

Ну глаза, ну носик, чуть не до губ
Непослушный локон. Кто ей не люб,
От неё отскочет, как мяч от стенки.
Полностью не ведая стильных драм,
Смертным боем бавится по кружкам
Хрупкая, решительная студентка.

Хоть совсем уж изредка, как желе,
Хоть порядок в съёмном её жилье,
Мир её неровен ещё, непрочен.
Были однокурсник, шатун шатен,
Пристальный художник, крутой спортсмен,
Но однако ей как-то всё не очень.

Так, немного водит, слегка поёт,
Вовремя и в тему сдаёт зачёт,
И читает модное в позе "Лотос".
Сжились стрекоза в ней и муравей.
Нет, не то чтоб в теле, - вообще у ней
Чёрная дыра и несметный космос.

2013

- Лесю, Лесенько, Лесуню, –
батько доні промовляв.
І раділа би красуня,
якби Бог здоров’я дав…

Так палко, і тепло, і чисто
горіла стражденна свіча,
та днів хворобливих намиста
торкнулося лезо меча.
Торкнулося й темрява тиші
розлилася смутком у світ.
Заплакали янголи висі
і плачуть уже сотню літ.
Не Леся – душа України,
бездонна квітуча незла,
цієї серпневої днини
до Бога на сповідь пішла.
У лірі кохалася Мавка –
живої краси оберіг,
духовності нашої планка,
щоб кожен тягнутися міг.
Натруджена вічність мовчала,
ховаючи пісню між зір,
а пісня ще вище злітала
і падала в зоряний клір.
Безсмертя народжене словом
і ним же укриті роки:
ті перші, під батьківським кровом,
і ті, що зросли у віки.

01.08.2013р.

навіяна в мушлі
у шепоті згуслім
наповнюю русла
до серця ріки

на душу гойдливу
лягаю щаслива
як сонячна злива
на вітер щемкий

сповита у русі
повітря у вусі
я промінь безвусий
і тальвег для сну

неси мене крове
мов небо у слові
в країну любові
у смутку труну

багата на кисень
на витівки лиса
вихлюпуюсь лісом
що ласий на страх

вслухаюся морем
що чайками хворе
мов пастка в коморі
де сир для невдах

коли наступаю
то більше немає
криївок для таїн
ні меду ні сліз

ні світла в тунелі
ні вошей в шинелі
ні стін ані стелі
я тиша в золі

29 Липня, 2013

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

В товаристві найвірніших муз,
Що зійшлись у романтичне коло,
Ювілей святкує Чорногуз,
Побратимів кличучи до столу.

Відчуття розбурхує вино
(Хай емоцій не згасає лава),
І до смерку щоб лилось воно
В день знаменний пана Ярослава.

А як вечір тихо сплине в ніч,
Хай життя триватиме, мов чудо:
Згаснуть лиш вогні півсотні свіч,
Буде… молодим завидно буде!

І нові народяться рядки
Україні-матінці на славу.
Вірю, що полинуть у віки
Рими й ритми пана Ярослава.

На блискучі, образні слова
Доля хай дарує Вам натхнення,
І додасть наснаги на дива:
„Ярослав” – великокняже ймення.

Хай не сивіє козацький вус!
Я ж, панове, впевнений в одному:
Через півстоліття Чорногуз
Друзів скличе знов до свого дому!



15.07.2013

У пам'яті людській є імена,
Чиї карби у часі не тьмяніють:
Нехай Івана з нами вже нема,
Його вірші від того не міліють.

Із відео, із спогадів і книг
Зринає голос тепло і душевно,
Насамперед до рідних і до тих,
Хто правду зберігає в серці ревно.

Любив цей світ, далеко не святий,
І так писав, неначе словом дихав.
Душею щирий, духом молодий,
Він до єднання Україну кликав.

Земну печаль оманливих років
І світлу втіху праведної днини
Вливав пером у ручаї віршів,
І ті впадали в океан людини.

Безмірно вірив, що лихе мине
І каменем наріжним ще постане
Не блуд грошей, а чисте низове,
Де Божий дар – життя багатогранне.

Народний дух майбутніх поколінь
Поета Низового не забуде,
Бо не міняв високе він на тлінь
І завжди знав, що «… як напишеш, так уже і буде».

гаплик

«А годы проходят…
Всё…»


Не верь поэтам плачущим…
Подругам – глаза прячущим…
Подаркам – много значащим..
А только верь в себя…
Жизнь быстротечней радуги,
Не соткана из радости…
Но только надо все ж…расти…
Нет время делать глупости…
У мудреца всё просто ведь…
А жизни звук – не только медь….
Но надо бы лишь всё успеть…
И песню свою спеть…
Нельзя откладывать дела…
И баловать нельзя тела…
И чтоб тебя звезда вела…
Должна ты верить ей…
У жизни множество дорог,
Но отчий, лишь, один порог…
Не верь в судьбу и страшный рок…
Хозяйкой будь себе….
Пусть воплощаются мечты
И цели будут достижимы…
Но лишь не мелкими, простыми…
Достойными тебя,
А Ты… достойна Их...

Несется поезд-жизнь
Я пассажир…
Где полустанок мой
И где мой мир?
И сквозь вагоны я
Назад бегу.
Мосты понтонные
Годов стелю.
Но только стелятся
Они вперед.
Вперед над пропастью,
Там мой черед…
Я рядом лягу в нём
Заподлеца…
За мной бегущего
Ни зги лица…
Легко, ступаючи,
Несется прочь
Несется жизнь моя,
Как вечер в ночь.
И я не в силах встать,
Себе помочь!
Но руку мне подаст
Однажды…
Дочь….

Слезятся старчески глаза,
Их свет по-малу угасает,
А не послушная слеза,-
Не умиляет, раздражает…
А что прикажешь старику?
Он прожил жизнь, уже всё в прошлом,
Смахнет слезинку на ходу,
Чтоб выглядеть не очень пошло…
И без дороги, невпопад,
Он продолжает путь изгоя…
Не страшен дождь, ни снегопад!
Он про себя поёт – я Гойя…
Но шаг его еще упруг,
И ясен взгляд, он не в тумане…
И ждет его, конечно, друг…
И есть пятак в его кармане.
Он ценит уже каждый миг,
Он кладезь мудрости – бесценный…
Он почти всё уже постиг,
И не страшны ему измены…
Встречает тусклый он рассвет…
Зорю с восторгом провожает…
Есть результат, ведь день прожит…
И он спокойно засыпает….

Свершилось!
Заточенье, что длилось десять лет
И год один – плюс – завершилось!
Теперь стоишь ты у черты…
И новые твои черты тебе понадобятся
Вскоре.
Не горе, что восемнадцать лет ты землю
Топчешь.
Не ропщешь.
Всегда открыта и честна.
Чуть грустновата…весела…
Ты всякая уже была и многое пережила.
Но никогда себе не изменяла…
Других, конечно, извиняла…
Не обижала…
Убивши комара, ты плакала жалея…
Бывало, от обид немея,
Сжималась в кулачок…
И теребя в руках клочок…
Листа иль листика – прощала…
Прощаясь с юностью, листала
Неспешно, школьные года…
Теперь пред выбором – одна.
«Что день грядущий» уготовит?
Я знаю – планов громадьё, и в лёгкой дымке путь
Тебя не остановят!
Пусть,
Неведомая свежесть ветра
Не остудИт твой пыл и страсть… твои желанья…
Ведь впереди ждёт лунная дорожка,
И свет зори, конечно дегтя ложка…
Но ты не бойся… всё проходит!
Увы, так создан мир.
Но избранный тобою клир, я думаю, тебе поможет…
Дорога жизни не проста,
Терниста, даже жестока, порою…
Не скрою,
Без потерь, еще не удавалось пройти отрезок от и до…
А ты старайся….
И поверь, потери только закаляют,
От плевел семья отделяют…
Не унывай, ступай… вперёд
И пусть дорога приведет тебя к желанной цели!
К Храму!..
Да, будут рифы, будут мели…но ты иди, и без оглядки,
Ждёт Рождество, рожденье, Святки…
Так жизнь устроена, - ты верь…
Хотел бы я тебя за руку по жизни провести…
Но ты сама должна пройти…
Я верю, и пройдешь, и никогда не упадёшь…
А если предстоит - споткнутся,
Не бойся носиком уткнуться
В подушку…
Дух переведи, и снова гордая…иди!
…………………………………………..
Когда-нибудь, на склоне дня,
Когда-то вспомнишь ты меня.
Как мы играли и учились,
Как мы мечтали и чудили…
Как было весело порой…
Я жизнь прожил….
Теперь ход твой!

Ты всё взрослеешь, и не погодам, -
Спешишь…
Меня ты тешишь,и даже иногда -
Смешишь…
………………………………….
В своих обидах
ты взрослее всех!
А в радости – смешливей не бывает…
Ты обрастаешь мудростью,
Как дерево листвой…
Как птица Феникс из обид - произрастаешь…
Твои слезинки, как алмаз – в цене,
Хоть и старательно ты их скрываешь…

На план второй - все игры отошли,
И только вело…всё еще в фаворе…
Зато проблемы, что одеть пришли,
А «нечего»…вот это – горе…

Но это всё пустяк … ещё пустяк,
Так, чуточку, на нервах поиграешь,
Ведь знаешь, я отдам пятак
Последний… ты не прогадаешь…

Твой свет очей, и золото волос,
Пускай не высшей пробы самой,
Но отбелили темноту полос
Моей судьбы, моей и мамы…

Ты вся в исканиях, в метаньях вся…
А хочется тебе и всё и сразу…
И стрижку хочется, и чтоб была коса,
И покапризничать, хоть в день по разу…

А хочется еще в кино сыграть,
В туфлях со шпильками на вело прокатиться…
Испечь пирог и торт сваять,
И в ритме вальса в дефиле кружится…

Спешишь, спешишь…но ты права,
Пусть будет всё… сегодня, завтра…
Сомнётся пусть и вырастет трава…
Ведь в этом же - сермяжность правды!!!

Соле..

Вырастай же семицветик
Восхищенье вызывай.
Ты ромашковый букетик
Ты волошковый розмай
Колокольчик ты веселый,
Ты душистая сирень,
Ты весенний цвет вишневый -
Это мне писать не лень…
И как кактус ты - колючий
Все ж бываешь иногда…
Стебелёк крапивы жгучей…
И журчащая вода…
Ты, как солнышко, что утром,
Раскрывает всем глаза..
Иногда, как тучка хмуро
Смотришь молча на меня…
Ты бываешь лунным светом,
Освещая путь в ночи…
Огоньком, что чуть мерцает
Совсем маленькой свечи…
Ты, как ветр , что всё срывает
Ты, как песнь у камелька…
Ты, как нежность колыбели,
Ты, лав стори, для меня…

Две дочки, как цветочки
Наивность и весна.
Их руки – лепесточки,
Как небо их – глаза…
Восторг их не поддельный,
Печаль их – море слёз…
Ведь возраст не предельный
Для дум, мечтаний, грёз…
О чем они мечтают,
Что снится по ночам?
Я все таки, узнаю,
Прочту по их глазам…
Ните у них игрушки
Желания ните…
Чтоб всё как у подружки
Не лучше, но и не…
О чём они мечтают
И что они хотят?
Щенка иметь желают,
И парочку котят…
Еще чтоб были кеды
Такие как у всех,
Икра, чтоб на обеды,
А вместо слёз, лишь смех….
Кино чтоб вечерами…
И танцы, но для всех…
Ну и, конечно, маме,
В театре был успех!
Прошелестят, прольются годы
И сменит вектор ветр…
Хорошей вам погоды
На день, на год, на век!!!

мои вы маленькие крошки,
мои вы ласковые кошки,
мои прекрасные подружки,
мой лунный свет, мои веснушки,
мой светлый вечер вы весенний,
мой теплый дождичек осенний,
мое стремленье и отрада,
за все грехи вы мне награда,
мое вы солнце золотое,
мое вы счастье дорогое,
вы мне победа над собою,
мне хорошо, что вы со мною,
я с вами тихо засыпаю,
а по утрам вас одеваю,
и я люблю вас до безумства,
не описать мои к вам чувства,
вы мне глоток воды искристой,
вы воздух мне кристально-чистый,
живу я вами, умираю,
и только я одно желаю,
чтоб были вы во всем красивы
и долго, счастливо бы жили…

Ты урчишь на меня, моргая.
Слёзы щиплют краешки глаз.
Ты одна у меня такая,
А слеза твоя, как алмаз.
Нет, не часто мне сердце ранишь,
Чаще смех и улыбки свет.
Ну а скоро кому-то станешь
Ты супругой и мне – конец.

Я же всё, я давно понимаю,
Так проходит мирская слава.
Как представлю - тебя отнимают…
Сердце сжигает Везувия лава.

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса -
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ...
Карається само? Когось карає
За злочин цей, що виміру не знає?
Чи ожили для каяття живі?
Система працювала. Люди в ній
Розподілялись на катів і жертви,
Всі інші, що боялися померти,
Текли, куди поверне плин подій.
Вмивали руки "генії доби"
Й "співці епохи"... Нині при мандатах
Себе посміли числити в солдатах
Чужої - не своєї боротьби.
Мовчали б краще! З їхньої руки,
З їх мовчазної згоди вбили Стуса...
Прославитись - яка ж бо то спокуса
Для вас, мерзенні ви медведчуки!
Не скоро ще з нас витече олжа
Іржею крові - справа Василева
Випереджає нас,
І кроні древа
Поезії його
Ще заважа
Вкраїнське небо:
Штучно до землі
Придавлене воно;
Нема ще Бога
В тім небі;
Наша праведна дорога
Ще топчеться в багні брехні,
В імлі!
А Стус - давно за обрієм.
За ним
Встигатимуть хіба що наші внуки.

Тож каймося. Не умиваймо руки.
Не спекулюймо образом святим.


15.05.2003

А.Хостикоеву
Б.Бенюку

Актеры носят маски,
Со временем мудрее,
И не играют сказки,
Трагедии - милее.

Актеры носят маски,
Они их не снимают,
Меняются лишь краски,
Что сути не меняет.

Актеры носят маски,
А маски словно дети,
Хотят вниманья, ласки,
И, прямо лести в сети…

Актеры маски носят,
Нет времени остановиться,
И новых масок просят,
Как будто похмелиться.

Актеры носят маски
И с каждым днем все старше
И от не хваток масок,
Становится им страшно…

Актеры носят маски,
Под масками стареют,
Уже забыты сказки,
Они уже не греют.

Актеры маски носят
И никогда не снимут,
И только лишь в немногих
Посмертно маску снимут…

Актеры маски носят,
Их маски утешают-
Пускай, что мы стареем
Зато еще играем!…


15,02,2005
Ю.Поплавский

У старика глаза, как зеркало во внутрь…
Не разглядеть его вам отраженья.
Не разгадать вам радость или сожаленья
Его. Как свет ушедший не вернуть…

У старика пастельные глаза…
Как у ребенка мир весь в верх ногами…
Тоска зеленая вползает вечерами,
А по утрам - холодная роса…

У старика безвременье и боль
Сменяется цейтнотом счастья…
И беды мира все – его несчастья…
И океанов всех, на ранах его – соль!

У старика, из будущего – только день…
Жизнь начинается с восходом солнца,
А к вечеру он черпает из донца,
И сумерек ему уже не страшна тень….

Старик – мудрец, философ, меценат.
И если не хватает на подарок,
Он сдаст бутылки, а свечной огарок
Все лица озарит и жизни вернет такт!

Старик – он всё ещё не стар….
И даже если он горбатый,
Он среди нас, он самый с нас богатый!
Не смейтесь… ведь он - суперстар…

Старик…уже не человек…
Он сублимировал в себе все страсти,
Он пережил и счастья, и несчастья…
Он дух Господен…ныне…и во век!!!

27.05.09 Ю.В.

Утро – дорога.
Двери – работа…
Кресло – компютер.
В дырках глаза…
Стрелкою время
центро-стремится…
или из центра
бежит на всегда…
птица с разгона
стекло не разбила…
что в той головке?
не много мозгов…
клюв затупила
перьев лишилась…
я ж не поверил
был дураком…
птица той ночью
ко мне прилетала
лишь на рассвете
меня разбудив…
крылья ломая
сказать мне хотела
вспомнил, хотя бы
чтоб имя… своё…

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Хмари над Вітчизною звисали –
Йшов буремний сорок перший рік.
Ні до чого збори й пишні зали –
Клич поетів дужий чин прорік.

Ольжич і Теліга у двобої
Полягли, та жить їм – у віках.
Перейняти треба нам з тобою
Їхній дух і волю до звитяг.

Ліра й зброя – хоч антагоністи –
Воєдино, як надходить час.
Патріоти, націоналісти
Ольжич і Теліга – серед нас.


2007

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки віків…»

Крізь ночі повстяну завісу
Загублені душі людей, чи вовків
Ридали чи вили із лісу.
Ридали чи вили вітри в димарі,
Промерзлому аж до піддону…

Не знав Булатович –
Не буде зорі,
Нема вже на неї закону!
Вчувався йому
нетутешній
хорал –
Звучав з потойбічного храму…
Фіналу ж його
недочув
генерал –
Не буде фіналу в хоралу!

Розчахнуто браму,
Розбито вікно,
Не встояли, хряснувши, двері…
…текло по столу
сповідальне
вино,
Чи кров, чи рядок – на папері!
Рубала сокира не лід, не дрова,
І стіл був як стіл, а не плаха…
Розколота,
впала
на діл
голова
Невинного,
в схимі
монаха…
…Вже потім,
по всьому,
чутки і плітки
Прорвали повстяну завісу:
– Багатий він був…
Тож якість бандюки
Вовками й пробралися з лісу…

Нічого не мав за душею монах,
Крім посоха і плащаниці…
Впокоїлась чиста душа в полинах
На цвинтарі біля церквиці.

Забули, розтерли, втоптали у глей
Минуле з прийдешністю вкупі.
І церква згоріла. І висох єлей.
І рубище стліло на трупі…

…Знайшли. Розкопали.
Дістали скелет
Із майже столітньої товщі…

Не варто даремно гортати газет,
Шукаючи звістку про мощі, –
Нема там нічого. Навряд чи й були
Звідомлення…

З темного лісу
Все ті ж вовкулаки прийшли
Й загребли
Той «скарб»
за повстяну
завісу.

Ні лиса, ні біса ніхто не знайде,
Не те, що священну пропажу,
За товщею повсті, де осінь пряде
Обряду павучого пряжу.

Ні в Сумах, ні в Києві, ні на горі,
Що зветься монаським Афоном, –
Ніхто там до істини ще не дозрів
Із їхнім, ненаським, законом.

Ні в бувшій столиці на Охті й Неві,
Ні в Африці, в Аддис-Абебі,
Не треба шукати… Шукайте в Москві:
Там крадене завше в потребі!

Там скрадливо все переписує дяк
З піддячими вірними вкупі,
І ставлять на краденім чорний свій знак,
І навіть на висохлім трупі.

А луциківчани все тихше живуть,
Не вірять ні лису, ні бісу,
Бояться вовків… Що, як знову прийдуть
Із мокрого мороку лісу?!


30.08.2005

Что уносит дым сигар?
Ветер!
Что ведет меня домой?
Вечер!
Что расставит по местам?
Утро!
Как на свете без любви?
Трудно!
В ночь не снятся мне уже
Сказки.
И вокруг меня не те
Маски.
А друзей моих уже
Тени.
Не приходят в дом ко мне –
Лень им.
На закате чаще всё –
Солнце.
И по дну черпаю я –
Донце.
Дни похожи, как листы –
Копий.
Не ломаю я любви –
Копий…
Так проходит день за днем –
Скучно.
Разорвать бы этот круг –
Нужно.
Только осень на дворе –
Холод.
А в желаниях я нЕ –
Молод…
………………………..
Не курю теперь сигар –
Бросил.
Вечером иду домой –
Осень.
Я всему уже нашел –
Место.
Только лишь любви одной –
Тесно…
01.10.2009 Ю.В.

Сандал, рахат лукум и горловое пенье.
Я для неё смешон, руглив и не еда.
Её надменный бог не выжил в воскресенье.
У ней в зобу меж ног - Босфор и лебеда.

У ней меж ног горит весь ветер перекрёстков,
Забытый, словно боль, и громкий, точно жесть.
Одежды шелестят невесело и хлёстко,
С собою не ведут, как будто и не есть.

Не я тебе кармен и ты мне не лжедмитрий,
Не весь наружный мир хмельной мадам Клико.
Танцующей стопой написанное вытри,
У века на часах живая нелегко.

Доселе невредим, в зарницах многоточий
Надеясь попадать в пышнейшую из свит,
Собрался бы стучать,
Но спит царица ночи:
Не покладая губ, восторженное спит.

2013

А жизнь сложилась!
Сложилась изначально.
Хоть были, вероятно, и печальны
Страницы жизни.
Это уже в прошлом…
Теперь все устоялось,
отстоялось,
в общем
Живем…
творим…
не ропщем…
наверно позабыты проходные роли…
а может не было таких!?
за это доле
опять благодарить не устаёте…
и так от роли к роли вы идете
по жизни…
и кино,
спектаклях…
но что-то все ж теряется…
по каплях,
как будто бы Шагреневая кожа
в размерах уменьшается!
Но что же!?
И жест,
и глас,
и блеск глаз...
тот же!
Слеза послушная сверкает
В лучах юпитеров…
стекает,
Увлажняя лёгкую небритость…
И в шелесте партера растворяясь…
Себе вы говорите –
Не раскаюсь!
И не хочу судьбы иной!
Здесь мой Ковчег!
и в нем я Ной!
Да, вы из Могикан – последний!
По праву же, как принц наследный
Сей театральный оседлали трон…
И ваши роли – камертон
Коллегам младшим и не только!
А сделать еще надо столько….
Вы, - не жалейте ни о чем.
Пусть злеет зависть – вы причем.
И не судите себя строго!
Ведь вы Актер,
Актер от Бога!...
2012

Вот пёс, вот будка, он доволен
Корыто полное еды
Своим хозяином неволен
Ну так и что ж? Ведь нет беды.
А то что цепь за псиной скачет
Шаг вправо, влево – не моги
Он о свободе не заплачет
Не отгрызет себе ноги
Есть жалкий кров и черствый хлеб
Свобода по цепи гуляет
Вот стадо загоняют в хлев
И хлев тот, псина охраняет!
Ему плевать, он тоже скот
Не разорвет грудиной майку
Он открывает вялый рот
Чтоб проглотить свою лишь пайку…
Придет хозяин иногда
Почешет за ухом, погладит
И тут же сразу, сносака
Под дых с улыбкою зарядит…
Не расслаблялся, чтобы пёс
И не скулил на небо глядя
А службу, чтоб исправно нёс
И на лужайке чтоб не гадил…

2013

Зелені барви весняних мелодій
замріяли закохані дерева.
Танцюючи, красуні білокорі
дрібненькі “па” ступають кришталево.

Співає ліс. На повні груди нива
зітхає тепло в тихім надвечір’ї...
Летіла птаха. І перо згубила
на рідному Ганнусинім подвір’ї.

Слова крилаті і крилаті думи,
епітети, метафори, фонеми...
Мов блискітки на киптарях гуцульських
шикуються слова, рядки і теми…

Птахи дитинства відлетіли в ірій.
Здавалося б, давно... А може вчора?
Цвіте родина в усмішці єдиній
і так щебечуть онучата хором!..

Квітень 2001 (ред. 2013)

Солнце очумелое в зените
Льёт, как из весеннего ведра.
Три дивчины в джинсах Нефертити
На скамейке посреди двора

Чешут языками слово к слову
Так, что песней душу не трави.
Тема наболевшая готова -
О большой и пламенной любви.

Каждой в заповедных грёзах снится
Супермен и гиперчемпион.
Девочки боятся ошибиться,
Что сказать и сделать должен он.

"Экселент" должно стоять на парне.
На крайняк сойдёт и "вэри гуд".
Чей из них окажется товарней?
Все свою мечту не подведут!

Все своим избранникам, играя,
Обеспечат мёд и молоко.
Все в одну горлянку утверждают:
Бросят своих нынешних легко.

2013

"Діду Яриш, куди ти шпариш?".

І зі спритністю юнака
За малими ганявся Яриш
По орбіті свого вітряка.

Дід лиш з вигляду був сердитий,
А насправді – такий добряк:
Нас по черзі любив ловити
І носити у свій вітряк.

Під нестрогим його арештом
Кожен спійманець їв млинці,
Що лисніли від смальцю.
Решта
Чергувала при вітряці.

"Діду Яриш, куди ти шпариш?" –
Це вже черга моя прийшла,
І вже Яришу я товариш,
Вже їмо з одного стола,
З однієї тарілі…
Смачно!

Дід підсовує ще млинців.
І ніскілечки вже не лячно
В цім штормуючім вітряці.

Дід умів дарувати ласку
Нам, чужим, бо не мав своїх,
Він ділив і млинці, і казку –
Скільки б нас не було – на всіх.

Світ крутився в обмежжі поля.
Посередині був вітряк.
В ньому – Яриш…
І з того кола
Я не вирвуся вже ніяк.



2000

Мені не знати, де печаль
І де снага твоя і щастя.
Лиш кінська безконечна даль
Порятувала од напасті.

Навіщо мучився давно,
Народ питаючи з докором?..
Тобі підставлю рамено,
Окутий всемогутнім зором.

Петрові довго ти служив
І дослужився до погуби,
І сам собі наворожив
Не рідний край - Мотрині губи.

Та й доля щезла, як мара,
Бо не могла твоєю бути.
Лишилася журба стара:
То дія владної отрути.

Больше правым, нежли виноватым,
За людей, которым нет числа,
Комиссар лишается мандата,
В пять минут сбывается до тла.

Дед Морозом нёс свои гостинцы
Миру, но запыхался, не смог.
О большом и смелом якобинце
Нынче погорюет вечный Бог.

Как он жил - и веря, и рискуя,
Поминая горьковскую мать.
В сущности, он тоже "аллилуйя"
Пел Тому, Кого ходил свергать.

Кто там на него ещё там злится
Из надёжно собранных систем?
Он разносит солнце Аустерлица,
Чтоб оно одно досталось всем.

Пара баб поплачет о пропаже,
Отвезут его за две версты.
Через ровно век очкарик скажет,
Что, при всей попытке доброты,

Стало больше зла и больше гари
В мире. Мир давно лишился чувств.
Маленький укус на комиссаре -
Лёгкий, но заслуженный укус.

2013

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008