Вистачає сумнівів, щоб не піддатися збоченню
Ти вириваєш квіти з корінням, мов злочини
висмикують на допиті з рецидивіста
В тобі є все – і начинка, і тісто,
Але воно, як репутація, трохи підмочено

Ти виринаєш із прапором на демонстрації
Усюди політики – вони прагнуть люстрації
І твій прапор схожий на піратський стяг
А гасло у відповідь їм - просто “fuck”
І ти знаєш – політику врятує кастрація.

Ти хочеш прозорості і, принаймні, відвертості -
Декларації давно не відображають чесності.
Демократія, євро-ліві чи націоналізм
Байдуже. Аби не цей дибілізм
Що рветься до куполу під видом гротескності.

Ви хочете Латвію, Польщу чи Грузію –
громадянське суспільство? Це наші друзі…-
у мріях ще вистачить місце ось цьому.
Та кадри по «ящику» набивають оскому
Реальність жорсткіша, ніж наші ілюзії.

На жаль, Твоя Європа ще далеко дуже
Ані комісари, ані УЄФА – її не наблизять
Не сподівайся на тих, хто від нас туди їздить
Бо Азія у нас самих засіла, друже.

Мені приснився шум дощу.
Гірські потоки
змивали на своїм шляху
минулий спокій,
змивали бруд, змивали дух
запліснявілий,
а по дощі посипав сніг
сліпучо - білий.
І стало чисто на землі.
Всміхнулись люди.
Того, що до дощу було -
уже не буде.
Я не повірила б колись,
що в нас можливі
такі дощі,така гроза,
і такі зливи.
А сніг все йшов, не холодив,
а ніжно пестив.
І рік новий на тім снігу
майбутнє креслив.
І тут прокинулася я,
глядь у віконце –
у помаранчевім вінку
сходило сонце.

2005

За що любити, Україно,
тебе, зневаженій мені?
За те, що мати заробляла
на твоїх землях трудодні?
За те, що дід - великий майстер -
помер в недолі і нужді?
За що любити, Україно,
тебе неправедну мені?
За тих поетів, кращих з кращих,
що відправляла у Сибір?
Лиш після смерті піднялися
вони у небо з чорних дір.
Чи за селян, яких зимою
в тридцяті взяв голодомор?
Чи нинішні хвалити болі,
як хвалить підлабузний хор?
За що любити, Україно,
тебе, покинуту всіма?
За те, що в нинішній Європі
таких країн, як ти, нема?
Аби дочок своїх вродливих
кидали на поталу псам,
в гареми їхні відправляли.
За що тебе любити нам?
За те, що ти злодіїв, хамів
виношуєш в нутрі своїм
і молоком плекаєш мами,
не перекривши кисень їм?
Твої пісні вже відспівались,
твоя калина відцвіла,
і вишивки порозшивались,
і оголилися тіла.
І ледь жива душа народу
на простогалині тремтить.
Якого ми, до дідька, роду,
якщо цей рід нам не болить?
Хіба? Тоді чому кидаю
оці образливі слова?
Якби тебе я не любила,
то ненавиділа б хіба
всіх нас - байдужих і невірних.
Коли у скруті ти, ми - пас.
О, Україно, Україно,
за що тобі любити нас?

2012

Мені подруга з Англії листа
прислала сповненого болю.
Вона писала: "Олю, дорога,
я бідність проміняла на неволю.
У бідності своя є висота -
вона немилосердна, та свята.

Похмуро тут, як в наш осінній день,
із моря вітер завжди віє,
у свята не співають тут пісень,
по нашому ніхто не розуміє".
Я відповіла подрузі своїй:
"Ще гірше, як не розуміє свій!"



2012р.

Серед трави зім’ятої вітром
Дикий кіт зі зламаним годинником
У лапах простору.
Блукаю лісом історії
Де замість дерев ідоли,
Де замість суниць – вовчі ягоди,
Де замість неба – дірява парасолька Мао
Де замість вовка – Калігула
Влаштовує чергову оргію
Чи то у Римі бундючному
Чи то в Москві у горілці втопленій.
І всі стежки переплутані,
І всі білки – «білочки»,
І кожен ведмідь людожерисько
І кожен гриб мухоморище…
Кортить на галявині
Собі могилку вирити
Але заступ зламаний.
Тому блукати приречений
В цьому лісі дрімучому
Не одне літо-літечко
А ціле тисячоліттячко
Аж поки журавель
Чорним мічений
Не заспіває світанку
Пісеньку…


(Світлина автора)

Все тут бізнес,
Все лиш гроші,
В цій державі дійсність,-
Всі отут «хороші».

Всі отут гарненькі,
Перед твоїм словом,
Галку в бюлетені,
Їм дістати б згодом.

Їм би лиш забрати,
Твої й мої гроші,
Вклались вни в плакати,
Й «відбивати» хочуть.

Все отут лиш бізнес,
Інвестицій купа, -
Добре, що на Світі,
Мож щось інше слухать…

Подих вітру вічний.
Й Сонце буде сходить,
Серце хай покличе
На нові пригоди.

Хай тебе не манять,
Тут чужі закони,
Гроші хай не ваблять,
Хай Душа говорить.

Дякую:-) 4.09.2012р.

***
В небі – зірниці! У місті – дівиці!
Мирру і ладан – ковтають легені!
Хрест на чоло накладають правиці…
Праві і Ліві – на штучній арені!
Публіка стогне! Ой, публіка плаче!
В око сусідові бризкає потом!
Ти не журися так, друже-юначе!
Все ще попереду! Все буде потім?!
Потім – робота, будинок, родина,
Подорож, діти, далека країна…
Потім - весілля! І потім – зарплата!
Зараз – на штанях гігантська заплата…
Це не біда! Аби бути здоровим!
Наше життя є таким кольоровим!
Смужка біленька, сіренька і чорна …
Але безжально розчавлюють жорна
Миті, години, роки і життя…+1
Вчора і завтра – усе в забуття! +1
Праві і Ліві на штучній арені
Потом і кров’ю забризкують натовп!
Жадібно дихають літом легені…
Ставлю тут крапку, свій підпис і дату!

30 серпня 2012 р. Маріуполь

Аллах! Йєгова! Яхве! Боже милий!
Чому не мій народ є обраним у Світі?!
Стою перед тобою зовсім сивий
Що напишу онукам в заповіті?!
Чи буде взагалі щось заповісти…
Аллах! Йєгова! Яхве! Боже милий!
Малі онуки хочуть диню з’їсти,
На яблуньку під хатою залізти,
По радіо почути рідну пісню…
Восьмиконечна Зірка Вифлиємьска
Осяяла дорогу до Різдва
І молодь не розбещена студентська
До Незалежності нас разом привела!
А потім що?! А потім серіали
Маргоши, букіни, мєнти, кадзєти, соплі…
Всіх разом залюлюкали, приспали
Нас не побачиш навіть крізь біноклі…

м .Маріуполь, 8 березня 2012 р.

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Письменників – нема,
Крім одного,
Найбільшого, –
Пророк він і месія,
Бо книгу "Україна – не Росія"
Встругнув...
Хвалімо ж, людоньки, його!

А тим,
Хто справді книгу цю писав,
Заціпитися слід –
Із вуст ні пари...
Їм виписані щедрі гонорари
Й Пегасові насипано вівса.

У кожній Людині
На денці у серця
Є крихітка раю, -
Ти знаєш чи ні?
То чом безупинно
Шукаємо жертву,
Її роздираєм,
Немов на війні?!
Вростає байдужість
У нас споришами.
"Яке милосердя?
В нас ера вовків!" -
Ти кажеш, мій Друже,
Без тіні розкаянь,
І в голосі твердо
Відлунює гнів.
Не слово - цикута*,
Жалі в небо квилять,
Довіра на друзки,
Мости у вогні,
Душа на розпутті,
Надломлені крила,
І двом - надто вузько
На стежці одній...
Для ближнього стигне
Отрута в бокалі -
Традиція давня
Людської пихи.
Кривавляться стигми,
"Світ надто лукавий!" -
Таке виправдання
Лише для слабких.
В життя круговерті
Стираються грані
Між світлом і тінню,
Між добрим і злим,
Втрачають опертя
Людські сподівання
На вічне й безцінне...
Суцільні вузли
Надміцно сплелися
У сітях омани,
Що згублені душі
Затягує в вир.
Лиш янголи в висі
Скривавлені рани
Оплакують дужче,
Аніж до сих пір...

Людино, одужуй!
Сама ж собі лікар,
Пусти в душу світло,
Збори в собі зло!
А знаєш, мій Друже,
Мистецтво велике -
Ненависть зцілити
Любові теплом!

Цикута* - отрута, яка зафіксована в анналах світової історії, як речовина, якою отруїли в свій час великого Сократа...

в театрі абсурду де грає еліта
на струнах душевних народу
з гримерки генсека вусатого кітель
настійливо рветься у моду
за ширмою привид очима хижацьке
крізь люльки димок поглядає
і цілиться прямо у морди кулацькі
в яких милосердя немає
я силою волі мартенові печі
снагою дороги залізні
а ви все звалили злочинно на плечі
і у мільярдери полізли
моє галіфе і мій кітель скромненькі
стіл крісло уся обстановка
а ваші пихаті усі витребеньки
в мені знову збуджують вовка
сидять глядачі і міркують що далі
а далі довершена ява
де вовк розідрав на лахміття шакалів
і впала куліса кривава


07.06.12

Десять літ, сорок, а то й більше ста
Мовою мами весніють уста,
Сили немає ніхто проти слів,
Що проростають з осердя єства.

06.06.12

Я з іншого і племені, і роду, -
Валдайський край – колиска прабатьків,
І я дитя російського народу,
Мені близькі і мова ця, і спів.
Та видно так розпорядилась доля,
Що Україна прийняла наш рід.
Там дорогі могили біля моря
І у Карпатах теж лишився слід.
Мене малу зростила Україна. -
Тут перші кроки, тут моє життя,
Тому вона така для мене мила,
Люблю, люблю її до забуття!
Захоплена історією краю,
Всмоктала мову і її пісні,
І запах запашного короваю,
Колосся жита золоті й рясні.
Я мови прабатьків не забуваю.
«Продала рід свій» - скажуть. – Ні, не те!
Але я й іншу мову поважаю.-
Для мене це – велике і святе!
Не розумію я мужів тих «славних»,
Що розчерком єдиним від пера
Зіпхнули мову із основ державних
У ейфорії з криками: «Ура!»
Хіба без мови Батьківщина буде?
Хіба без пісні нація жива?
На милий Боже! Схаменіться, люди,
Бо Україна для усіх одна!

Калинова (обережно):
- Ти ба... Язик...На каву завітав?

Язик (невимушено):
- Цілую ручки! Діво калинова.
Переселився я. Ось речі, самовар.
І почуваюся уже неначе вдома.

Калинова (зболено):
- Ще стигми не загоїлись як слід,
У пам’яті печуть відкриті рани
Знайомства незапам’ятних часів
Новітнього ярма будуєш плани...

Ти Пушкіна читав неначе бог
І признавався, наче принц, в коханні,
А потім онімів, осліп, оглух...
І плюндрував, знущався... Не востаннє...

О, не жартуй – цей сміх неначе яд!
У мене немовлята у колисці!
По-варварськи зі мною гомонять.
Пекельний час! Рятуйте материнську!

Ой, не треба нам «війни»!
Хто сказав про це? А ти!
Мабуть, дуже вже хороший,
І тобі не треба гроші,
То ж втішаєш не себе.
Ач, велике, мать, цабе!
Ой не треба нам «грози»?
А в народу ти спросив,
Що вже хоче автоматів,
Щоб стріляти по пихатій
Пиці дяді з того Дому,
Бо не бачить він ні в чому
Відповіді на питання:
Як це можна на зарплаті
Жить в триповерховій хаті,
Їздити на мерседесі,
Відпочинок не в Одесі,
А в Парижі, і не гірше,
Чи то гривні в нього інші,
Чи то зовсім ішний курс,
Тільки ссяк уже ресурс
У народу до пихатих,
Що сховались в Диво Хаті,
То ж у нього не проси,
Тільки б не було грози.

Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі.
Чудесно єднає вона,
Ця нитка червона міцна,
Оте, де кремлівська стіна
І те, де у нас любі друзі.
Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі…

26.06.12

Твої слова пуста полова,
Безсиле стадо ставиш ними в стайню бруду і лайна,
Як злива на поля,коли поля дощами й так залило
І весь посів близький вже до гниття.
Не вдається смородом залити тільки поле вкрите снігом
Без Бога рогом за поріг прорватись хочеш щоб ввійти у незахищені серця,
Рекламним спамом на бігбордах ставиш посмішку в підступних мордах,
Зриває вірус тонкий дах в гарненьких незахищених хатах,
Замість ікон притаївся по хатах,замість хліба на столах,
Зате зостався сіллю,тільки солить тепер глибше
І не овочі і не тваринну плоть,а душу і в ній дух людський вбиває.
Він – вій,він вже між нами не блукає,вже чітко знає й бачить ціль,
Пустив на наші очі цвіль,Верховна Рада повна гниль
В ній міль у трухляве порохно усе живе перетворила.
Церкви для них вже не спасіння,без віри порятунку навіть церква не несе,
Релігія тепер рушійна сила,в істини словах змінили суть,
Істини слова лиш агітації несуть,
Стільки конфесій,що ведуть країну до розколу.
Тепер країна займає в серці інше місце,
Сусідам готові рідний край продати за нікому не потрібний хлам
Неспроможні керувати,так двір свій ділять пополам.
Не обачні!Не бачать навіть неба за стінами реклам,
І часу плин за милом опери,але тепер на більш знайомій мові.
Так швидко від свідомості лишилась сіра маса,
Що можна з маслом подавати на обід,
так для чого крізь новини у верхах шукати вирішення бід,
Коли самі через пусту полову слів реклами,
через сльози моніторів і екранів не помічаємо в болоті брід.11.02.2012

У ЯКИХ РУКАХ МАІБУТНЄ
Очі широко відкрий,
поглянь в чиїх руках твоя країна.
Що чекає твоїх дочку й сина?
На роботі спина зігнута від кнута,
а плата кинута хіба скорина хліба і то,
коли просити будуть на колінах.
Грошима віру міряють,
самі вже ні у що не вірують
ще й виривають інших душу
чи душать перевертні в пагонах тих кого не покорити.
На долонях в них лиш море лих і крові,
немає правди в жоднім слові,
живуть забруднені в недобрій славі і думають,
що в силі себе оправдають.
Я не вірю,що ти в сирій землі готовий дух свій закопати
або втікати в вирій,коли кусатимуть голодні звірі.
Достатньо шершнів ненаситних годувати,
їх пора зігнати з рідної землі,
звести вітрила на свому кораблі,
щоб вітер вів по вірному лиш курсу.
21:49, Птн 02.12.2011

Сыпятся на голову людям химикаты,
те, что распыляют самолёты НАТО.
Кто не смотрит в Небо - их и не увидит.
Что же с этим делать, как бы их обидеть...

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c0gcloty1rc#!

З’явилось запитання, породили страх і гнів,
І відповідь ту знали,був вогник, що вже тлів.
Забрязкало металом все навкруги, з рупорів,
Хотіли знову правди, розіп’явши без хрестів.

Я чую свіжий сморід, то принесли вітри,
І бачу світлі лиця над рівнями землі.
Я знаю, що не брешуть людські прості вуста,
Та знаю де сховали і правда не проста.

Та істина вбиває, бо помсти не минуть,
І поруч справедливість, хай як її клянуть.
Не стримати пожежі, жаринка дасть врожай,
І згинуть світлі лиця, не бачити їм рай.

2012

Річка текла і не думала,
що колись їй потрібно зустрітися з морем.
Річка текла і не думала,
що у ній живуть риби.
Річка текла і не думала,
що весною приносить декому горе.
Річка текла і не думала, -
думати в неї нічим..

*-*-*
Хитка свобода врешті
На термін - два прийдешні
Гігантському омару
Попалася у клешні.
*-*-*
Перекупка заядла -
Оця верховна Рада.
Мільйон вартує шкура
Отруйливого гада.
*-*-*
Тремтять від ностальгії
Труїти волю змії,
А що це правда суща
Показують події.
*-*-*
В ілюзії базару
Розтягують "на шару"
Хто фабрику , хто землю
Без гадки про покару.
*-*-*
Прийдуть на суд до Бога:
Магнат і бабця вбога,
Усіх на кладовище
Веде одна дорога.


20.05.12

Добродій сохне - лиходій цвіте.
Маліє важне - дужає пусте.
Будяк над клумбою панує...
Не те із нами, люди, щось не те.

14.05.12

Макушки пирамид – цари,
блюстители своих законов,
кто ваше племя озарил
а под ноги – стелил знамёна
и не напрасно…

Испита чаша – не вина,
настойка горести с обманом.
Когда завет всему – война,
ответ за жизнь – не по карману
приходит гласность.

Отцы парадного каре,
оффшоры сливочных откатов,
вы так могучи на заре
и столь безмолвны на закате,
о Ваша Ясность.

Когда вершины по плечу –
моря мельчают, как и люди.
Короны блеск – брезгливость чувств,
придворного притворства студень,
везде опасно.

Вам так идёт – вести в бой рать,
гвоздём в запястие вбиваться.
Но на штыках не устоять,
не настоять, не удержаться
когда ненастно.

Ведь баррикады, как грибы,
дождя попутного дождутся,
в негодовании толпы
стеной на мостовой сомкнутся,
с глазами настежь…

Там точки "пли" расставит боль,
зальётся сердце кровной местью.
Живой сценарий, где за роль
заплатят кровью Вашей Чести
и вашей масти.

В тот час орлы слетят с гербов,
а львы – сбегут. Не дрожь в коленях,
а вновь ослепшая любовь
на чью-то голову наденет
венец всевластный.

9 Мая, 2012

Десятки літ б’є дзвін : ХТО ЗАВИНИВ ?...
Сльозу спинити геть немає сили.
Сьогодні, в день закінчення війни,
Цвіте бузок на дідовій могилі.

Косила дочок, падали сини
І вижити – надія лиш на Бога…
Сьогодні - день закінчення війни.
Коли ж настане Свято Перемоги?...

Травень 2012

Втопи мене у яблуневім цвіті.
Запамороч парфумами бузку.
Заворожи безгрішністю жасмину,
аби забув, безболісно забув,
що то блаженний сон.
Маестро травень
навіює симфонію весни,
блукаючи у солов’їнім співі
відлунням не розтятої струни.
Втопи, сп’яни, але не поверни
мене із тих видінь, аби повірив,
що у житті є щось окрім боїв.
Крім відчуття отруєної віри,
сліпих надій і неправдивих слів.
Зціли мене у яблуневім цвіті.
Влий в груди подих справжньої весни
й допоможи між квітів зрозуміти,
що сни, які й не є – то тільки сни,
котрі минають...
і маестро травень
згорить од спеки літнього вогню,
загубиться в осінніх листопадах
і скрижаніє між зимових звій.
А може ні? Та все ж хіба мені
вирішувати помах пензля долі,
благаючи зорю, аби без болю
збагнути марність кришталевих мрій,
коли єдине, що лишилося, - то біль,
шалений біль і невгамовні туги?
І досить вже про чорно-білі смуги,
приреченість і зойки виправдань
трагедії розтятої струни
в холодному безжалісному світі.
Сп’яни мене у яблуневім цвіті,
і в тім проханні не шукай вини.
Сп’яни, сп’яни, до безладу сп’яни.
І може десь в безодні глибини
чи сутності, чи віри, чи надії
я все збагну і усвідомлю дії
розвію заскорублені навії
й повірю, не оманливо повірю
осяжності цілющої весни.
2012р.

Сухе життя вже не дає
Мені заграти…
Сухе дитя, сухотно б’є
Сухій гітарі вже не грати…

Я лину в музику – чудову
Лише у снах…
Лише почую суху мову –
Прокинусь, їде дах.

Моє життя незграбно суне –
Не йде, не лізе, не пливе
Суха дорога, сохну я –
Чи вистачить мені життя?

Щоб стати кращим, стати кращим!
І завжди мати зсохлу душу, -
Яка не має співчуття
І ось усе моє буття…

Ти для мене Висоцький України,
Але невизнаний серед своїх.
Багато писав про Батьківщину,
Але вони не віддячили тобі.

Тебе зламали тоді два сірі орли.
Пройшли роки, а там і досі покидьки такі.
Можливо, ти народився не тоді.
Уявляю, як тобі було важко в ті червоні дні.

Змінилась держава, однак система ще та -
Так само гнила, холодна та пуста.
У цю ніч нестерпну промовляють мої вуста:
"Сподіваюсь тобі там краще. До зустрічі на небесах!"

17.01.2012

Система робила нас слухняними,
Та є в нас Божі непослухи...
Україні ж не личить бути заржавленій...
І нашим дітям не ходити старцями системи.
2012р.

Усі ми, любі друзі, українці!
Живемо в хаті з краю і любимо всі гроші!
Ми по за очі обісрать умільці,
А в очі завжди милі і хороші.

Шкода, що в нас такий менталітет:
Для друзів ставимо в колеса палки,
Начальству дружньо робимо мінєт,
А радитись біжим всі до гадалки.

Ми правду й справедливість маєм в сраці.
Й за шию душить жаба нас щоночі,
Коли плоди чужої бачим праці –
Бо від зусиль своїх постійно коле в боці.

Накапати, закласти ми умільці
І відкупитись можемо від всього,
Сам біс боїться бути з нами в спілці,
Бо крайнього ми завжди зробим його.

Усі ми, любі друзі, українці…..

Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
І вже він ось…

Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…

Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…

О рідна мамо Україно!

Писать про тебе,кажуть, гріх.

Неординарно мислить треба,

А я старий пускаю піт!

Неправда все!Без тебе, мила,

Всім новоявленим кінець.

Якщо ж в тобі нема потреби,

Для чого нам іти на герць?

Бо, як не ти, якийсь загреба

Здобутий одягне

вінець.


2000

Україною їду і душить
мене суміш сліз і туги,
бо все бачу нещасні душі,
як і я,що мовчать навкруги.
Всю довкола нові хазяї
розділили землю мою:
зранку встану ,як сонце засяє -
і уже на чужій стою.
Що ти робиш ,мій добрий народе -
все батрачиш ,як і раніш?
Як раніш будуть нас пороти,
неслухняних .Вганяти ніж -
хто говорить багато .Будуть
купувать нас за гречки кіло,
в демократію гратись -люди,
ну невже буде так,як було?!
Будем старанно і надалі
їх від себе охоронять -
ешелони зерна і сталі
розкрадають то кум ,то зять,
що залишиться - посадівці
розтягають і СБУ…
А народ…а народ ,що вівці
і життя його-так…б/у .
Україно моя ,прокиньсь
від парів алкогольного смраду !
Прожени розжирілих киць,
що з`їдають мою зарплату
за один обід у кафе,
серед вбогості ставлять палаци,
демонструють свої "лаве"
і цинізм-це усе баласти,
паразити в тілі твоїм.
Поспішай їх кудись подіти -
хай вже ми наслужились їм,
так у нас ще зростають діти!
Від Карпат до дніпровських степів,
від Полісся до самого Криму -
скільки вже наш народ стерпів
і змовчав ,але нескоримо
дух свободи в ньому живе.
Прийде час -і повірте ,браття:
знов зародиться слово нове,
загориться нове багаття -
що чистилище для панів,
за обманні надії народні.
І не спинять праведний гнів
ті ,хто ссуть нашу кров сьогодні!
2011 p

життя стражденних - на поклоні
" старцями" ті, що при законі.
в еволюції влади - корупційна грижа:
не подаси - не дамо вижити
2012р.

Так пророкував Єзекіїль
Про царя із просторів Магога:
Він прибуде із північних піль
Воювати із народом Бога.

Всі племена з ним. Окружать стан, -
Галілею, землю Завулона…
Із джерел мільйонів людських ран
Потече рікою кров червона.

Буде то війна, що від віків
Не було і вже не буде потім…
Описати це - забракне слів,
Розказати - пересохне в роті.

І, якби не втрутився Господь,
З неба жаром огняним не кинув,
Кров стекла би до Йорданських вод,
Трупи би накрили Палестину .

Цар той Гог із розширів Магог,
Швидше усього уже при владі,
І веде з царями діалог,
Що Єрусалим розбити раді.

Північ. Хитрий цар. І як оце
Розуміти , наче річ відому?
Часу плин вистругує лице
Знане всім і водночас нікому.

07.03.12

О Боже Великий, скажи, що зробити,
Щоб нам Україну від хамів звільнити,
Щоб мати парламент і владу надійну,
Щоб мати роботу, зарплату постійну.

Щоб міг українець дітей прокормити,
Щоб міг у державі себе захистити,
Щоб міг він гаранта надійного мати,
Щоб міг у державі господарем стати.

А що в нас гаранти, лишень обіцяють,
Як люди живуть, вони зовсім не знають,
У села не їдуть, майдани минають,
Заміну надійну собі підбирають.

Та славити Бога, що є в нас Герої,
Які не байдужі до нашої долі.
Майдани збирають, народ піднімають,
А також із заходу їм помагають.

Ці люди не можуть з свавіллям змиритись
І ми не повинні байдужо дивитись,
А братись за справу, щоб правди добитись,
Не дати гарантам над нами глумитись.

Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь ти на себе, на світ подивися.
Що роблять з тобою, народе терплячий,
Глухий із німим та не зрячій.

Один нас не чує, майдан зневажає,
А інший законом кайдани вдягає,
А третій на сході нам щастя шукає,
В Європу не хочуть, москаль не пускає.

Якщо ми сьогодні, ще можемо встати,
Та мирним горном, своє щастя кувати,
То треба брати розуміння шукати,
Для чого потрібно брат брата вбивати.


Країно прокинься, з колін піднімися
Подумай про себе і Богу молися.
За справжніх Героїв синів України,
Що тіло поклали, за волю країни.

Молімось за те, щоб хватило нам сили.
Змінити на краще життя Батьківщини.
Усім ми не в праві сьогодні чекати,
А братись за справу країну спасати.

Гарант не хай їде в Китай, Емірати,
Для себе там може підтримку шукати.
А може він хоче холопів з нас мати?
І знов під царя Україну віддати.


Країно прокинься з колін піднімися
Подбай про майбутнє, назад озернися.
Дав Бог нам свободу, самим розвиватись,
Для чого нам знов в кабалу повертатись.

Що хочемо знову республіку мати?
За старшу сестру свою кров проливати?
Державу та й волю москалям віддати,
Щоб знов на віки нам невільними стати.

Гаранта Європа як слід оцінила
То все для Росії є живляча сила,
Ми, мабуть, забули за кого нас мали,
Як наші святині з землею рівняли.

Ми вільна держава тим треба пишатись
І нічого нам до Росії вертатись,
Ми маємо їй усю правду сказати
І старшу сестру лише гостею мати.


Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь на село і низенько вклонися.
За те, що постійно нас місто, годує,
За те, що не спить, а щоденно працює.

І має від того, лиш тільки мозолі,
Не має достатку ні доброї долі.
Не має сьогодні надії в майбутнє,
Тому що у його начальство бездушне.

Не може воно все як слід оцінити
І дати народу належно пожити.
Село розучилось сьогодні співати,
Там клуби закриті,занедбані хати.

Там сіяти треба і треба орати,
А чим як там тільки серпи та лопати.
Щоб сіяти вчасно і вчасно збирати,
Потрібно гаранта надійного мати.

М.О.Головацький

Якщо вміє людина мріяти,
Тільки та і уміє діяти.
Бездіяльні душі у круків,
Не летючі думки, а муки!!!

Якщо мріє людина про волю,
То добуде його для кола,
Не оцінять, така біда,..

У історика і у поета
Лише правда -
дорога до злету!

Вже куди полетить:
На біду чи на славу,
Просто діять інакше
немає права!
—

Як звично нам поплакатись на долю,
І брата пожаліти( сміх в очах),
Красу землі розп`яту, світлу волю…
Співать про це! Ми тихий вічний жах!

«Прости мене», - сказати Україні?
Хай Бог мене карає кожну мить!
Прости, що я, дитя твоє, при силі,
Пустила, мов сирітку, бідну жить…

Невзмозі я себе простити, брата,
І друга, й незнайомця! Обіч всіх!!!
Ми "вибач" - для матусиного ката?
Такою кров`ю? Це прощення - гріх!

Прощати лиш і плакатись на долю -
То вічним буде горе і сваволя!

taniamilewska
26.02.2012

О ні, диявол – не чортя
З хвостом і копитами
І не в аду його буття,
А десь помежи нами.
То він у рясі і з хрестом
Відводить люд від правди,
То б'є з екрану напролом
Розпусним жаром знади,
То із провладних крісел він,
Втаївши кривдні грані,
Швидким приходом перемін
Електорат дурманить,
Який собі й не дме у вус,
Бо знає - біс рогатий!
Якби ж то так, тоді б Ісус
Не мав так постраждати.

Диявол все ще маскарад
Провадить у вселенні.
Іще пустує райський сад
І ще не всі спасенні.

19.02.12.

Де та сила, де та воля
встати з серцем на долонях?

Скиглить, плакати, боятись,
очі в небо - Бога звати,
чуда прагнути, чекати
у болоті скраю в хаті…

Вирви серце, дай роздути
вітру вогник призабутий.
Підійми над головою,
глянь навколо – люд з тобою!

Світять душі заповзятих,
На болотах палять хати,
Розганяють морок ночі,
Шлях у темряві пророчать.

2011р.

Тяжке, давке, гнітюче
поняття окупація -
бридке, слизьке, смердюче …
Конає мила нація.

Чужі закони, правила.
В загоні рідне слово.
Героїв обезславили.
Майбутнє на піскові.

Снують лискучі гади,
а люди їм лиш миші.
В повітрі пахне ладан,
та в ньому тліє грішне.

Чи відростуть колючки
на спинах їжачкові,
Щоб не ставали люди
для змій кормами знову.

О, де ти наш де Голль вкраїнський?
Чи Прометей? Чи Жанна Д`арк.?
Стоїть, окутана намистом,
Вкраїна з розпачем в очах.

На окупантів схожі люди
По-хамськи нишпорять в речах,
Цинічно пхають носа всюди,
Гвалтують волю на очах.

Ти той герой, що нашу матір
З дитям свободи на руках,
Звільнить від напасті сарматів
В лісах, в полях і у мізках ?

Ти - наш герой! Я знаю, зможеш
Байдужість хуком положити,
Покинуть ліні грішне ложе…
Тобі ж бо в цій країні жити.

2012р.

Хочу вІрші писати - не можу,
В однострОї шикую рядки,
Обігрію їх, слІзьми зволОжу,
До людей відпускаю іти.

Хай розбудять у людях те вічне,
Що вони пронеслИ крізь віки,
Богом дане, а може язичне:
З колін встань , розпрямись та іди.

Нема сто правд. Лише одна – єдина.
І хай у всіх людей вона своя.
Так, як за днів святого Августина
Й тепер отрую* порскає змія.
Невинний старець мав протиотруту, -
Багаттям віри спопеляв обман.
Чи й нам не варто нею ризикнути,
Щоб сил фальшивих не здійснився план.
Та гасне пломінь, а сирі поліна
Киями міжусобиць розтяглись.
І пасербами зраджена Вкраїна
Усе ще прагне правди. Як колись.

* отруя - отрута(діал)


14.02.12

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

Зіпрів ефір від «голої» культури,
Від бездуховних і пісних пісень.
Залитий кров’ю у боях наруги,
Стріляє телевізор кожен день.
І ранить юне та вразливе серце,
Вбирає кожну днину в чорноту,
Розводить час рекламою із перцем,
Щоб здивувати дивом бідноту,
Оту, що сотворили. Бо захланність
Опанувала рульових серця…
І шкварить стриптизерка звинно танець,
Й безглузді серіали без кінця
Дурманять голови. І де той встид, рум’янець?
Коли і хто зупинить балаган?
Тріщить ефір, зітхає пуританець…
А ким зросте дитина, як туман
Впаде й осяде у наївну душу,
І пустить корінь чорний та їдкий?
Зітхає хтось, а інший каже:- Мушу,
Привикнути, бо світ тепер такий.
Який? – зачахлий у плісняві та байдужий,
Чи болісно наїжений й сумний?
Від нас рішучості чекає. Де та мужність?
Патріотизм? – Лише цинізм гіркий
Усівся звинно та керує вправно…
А ми? – Поїли сито, й мовчимо.
Вже як безвихідь буде допікати,-
Візьмемо вила і побіжимо
Шукати гонор і кого б побити,
А так.. Послухаємо нову тріскотню,
Ще маєм час поїсти і попити…
А після нас? – Хто принесе вогню?

Завісу при відкрито.
За нею було скрито
розбите корито
і невідоме нам життя
за давнім сюжетом.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито,
і хоч не цілковито,
та видно, що покрито
суцільним шаром бурих плям
поверхню вивороту…

Завіси, що розшита
золотим вишитям.

Завісу при відкрито…
А там.?! Могил нарито,
кругом крові налито…
Снують зловіщі тіні там
і чорні силуети.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито нам.
Вже нові фаворити
товчуться там…
До 2000

А він товчеться об ворота. От баран!
Надіється узяти ті ворота сходу, на таран…
Та ж, крім одних воріт, кругом того будинку
нема ні штахетинки!

А він товчеться головою об ворота…
Хай голову розіб’є, коли йому аж так охота.
А ми мимо воріт – і вже в садочку.
Взяли і розляглися в холодочку.

Він все товчеться головою…
Не хочеш з нами? Біс з тобою!
А ми собі не гаємось,
в ставочку аж купаємось!!!

Він усе товчеться…
Він біля них минеться.
Тим часом ми вкушаємо плодів,
яких і Зевс би захотів.

А він…
В ворота, мов у дзвін,
все лупить головою.
Нам не дає спокою.

А що коли, з'явилась думка в нас нова, -
залізна в нього голова!?

до 2000 - 2012