Добродій сохне - лиходій цвіте.
Маліє важне - дужає пусте.
Будяк над клумбою панує...
Не те із нами, люди, щось не те.

14.05.12

Макушки пирамид – цари,
блюстители своих законов,
кто ваше племя озарил
а под ноги – стелил знамёна
и не напрасно…

Испита чаша – не вина,
настойка горести с обманом.
Когда завет всему – война,
ответ за жизнь – не по карману
приходит гласность.

Отцы парадного каре,
оффшоры сливочных откатов,
вы так могучи на заре
и столь безмолвны на закате,
о Ваша Ясность.

Когда вершины по плечу –
моря мельчают, как и люди.
Короны блеск – брезгливость чувств,
придворного притворства студень,
везде опасно.

Вам так идёт – вести в бой рать,
гвоздём в запястие вбиваться.
Но на штыках не устоять,
не настоять, не удержаться
когда ненастно.

Ведь баррикады, как грибы,
дождя попутного дождутся,
в негодовании толпы
стеной на мостовой сомкнутся,
с глазами настежь…

Там точки "пли" расставит боль,
зальётся сердце кровной местью.
Живой сценарий, где за роль
заплатят кровью Вашей Чести
и вашей масти.

В тот час орлы слетят с гербов,
а львы – сбегут. Не дрожь в коленях,
а вновь ослепшая любовь
на чью-то голову наденет
венец всевластный.

9 Мая, 2012

Десятки літ б’є дзвін : ХТО ЗАВИНИВ ?...
Сльозу спинити геть немає сили.
Сьогодні, в день закінчення війни,
Цвіте бузок на дідовій могилі.

Косила дочок, падали сини
І вижити – надія лиш на Бога…
Сьогодні - день закінчення війни.
Коли ж настане Свято Перемоги?...

Травень 2012

Втопи мене у яблуневім цвіті.
Запамороч парфумами бузку.
Заворожи безгрішністю жасмину,
аби забув, безболісно забув,
що то блаженний сон.
Маестро травень
навіює симфонію весни,
блукаючи у солов’їнім співі
відлунням не розтятої струни.
Втопи, сп’яни, але не поверни
мене із тих видінь, аби повірив,
що у житті є щось окрім боїв.
Крім відчуття отруєної віри,
сліпих надій і неправдивих слів.
Зціли мене у яблуневім цвіті.
Влий в груди подих справжньої весни
й допоможи між квітів зрозуміти,
що сни, які й не є – то тільки сни,
котрі минають...
і маестро травень
згорить од спеки літнього вогню,
загубиться в осінніх листопадах
і скрижаніє між зимових звій.
А може ні? Та все ж хіба мені
вирішувати помах пензля долі,
благаючи зорю, аби без болю
збагнути марність кришталевих мрій,
коли єдине, що лишилося, - то біль,
шалений біль і невгамовні туги?
І досить вже про чорно-білі смуги,
приреченість і зойки виправдань
трагедії розтятої струни
в холодному безжалісному світі.
Сп’яни мене у яблуневім цвіті,
і в тім проханні не шукай вини.
Сп’яни, сп’яни, до безладу сп’яни.
І може десь в безодні глибини
чи сутності, чи віри, чи надії
я все збагну і усвідомлю дії
розвію заскорублені навії
й повірю, не оманливо повірю
осяжності цілющої весни.
2012р.

Сухе життя вже не дає
Мені заграти…
Сухе дитя, сухотно б’є
Сухій гітарі вже не грати…

Я лину в музику – чудову
Лише у снах…
Лише почую суху мову –
Прокинусь, їде дах.

Моє життя незграбно суне –
Не йде, не лізе, не пливе
Суха дорога, сохну я –
Чи вистачить мені життя?

Щоб стати кращим, стати кращим!
І завжди мати зсохлу душу, -
Яка не має співчуття
І ось усе моє буття…

Ти для мене Висоцький України,
Але невизнаний серед своїх.
Багато писав про Батьківщину,
Але вони не віддячили тобі.

Тебе зламали тоді два сірі орли.
Пройшли роки, а там і досі покидьки такі.
Можливо, ти народився не тоді.
Уявляю, як тобі було важко в ті червоні дні.

Змінилась держава, однак система ще та -
Так само гнила, холодна та пуста.
У цю ніч нестерпну промовляють мої вуста:
"Сподіваюсь тобі там краще. До зустрічі на небесах!"

17.01.2012

Система робила нас слухняними,
Та є в нас Божі непослухи...
Україні ж не личить бути заржавленій...
І нашим дітям не ходити старцями системи.
2012р.

Усі ми, любі друзі, українці!
Живемо в хаті з краю і любимо всі гроші!
Ми по за очі обісрать умільці,
А в очі завжди милі і хороші.

Шкода, що в нас такий менталітет:
Для друзів ставимо в колеса палки,
Начальству дружньо робимо мінєт,
А радитись біжим всі до гадалки.

Ми правду й справедливість маєм в сраці.
Й за шию душить жаба нас щоночі,
Коли плоди чужої бачим праці –
Бо від зусиль своїх постійно коле в боці.

Накапати, закласти ми умільці
І відкупитись можемо від всього,
Сам біс боїться бути з нами в спілці,
Бо крайнього ми завжди зробим його.

Усі ми, любі друзі, українці…..

Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
І вже він ось…

Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…

Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…

О рідна мамо Україно!

Писать про тебе,кажуть, гріх.

Неординарно мислить треба,

А я старий пускаю піт!

Неправда все!Без тебе, мила,

Всім новоявленим кінець.

Якщо ж в тобі нема потреби,

Для чого нам іти на герць?

Бо, як не ти, якийсь загреба

Здобутий одягне

вінець.


2000

Україною їду і душить
мене суміш сліз і туги,
бо все бачу нещасні душі,
як і я,що мовчать навкруги.
Всю довкола нові хазяї
розділили землю мою:
зранку встану ,як сонце засяє -
і уже на чужій стою.
Що ти робиш ,мій добрий народе -
все батрачиш ,як і раніш?
Як раніш будуть нас пороти,
неслухняних .Вганяти ніж -
хто говорить багато .Будуть
купувать нас за гречки кіло,
в демократію гратись -люди,
ну невже буде так,як було?!
Будем старанно і надалі
їх від себе охоронять -
ешелони зерна і сталі
розкрадають то кум ,то зять,
що залишиться - посадівці
розтягають і СБУ…
А народ…а народ ,що вівці
і життя його-так…б/у .
Україно моя ,прокиньсь
від парів алкогольного смраду !
Прожени розжирілих киць,
що з`їдають мою зарплату
за один обід у кафе,
серед вбогості ставлять палаци,
демонструють свої "лаве"
і цинізм-це усе баласти,
паразити в тілі твоїм.
Поспішай їх кудись подіти -
хай вже ми наслужились їм,
так у нас ще зростають діти!
Від Карпат до дніпровських степів,
від Полісся до самого Криму -
скільки вже наш народ стерпів
і змовчав ,але нескоримо
дух свободи в ньому живе.
Прийде час -і повірте ,браття:
знов зародиться слово нове,
загориться нове багаття -
що чистилище для панів,
за обманні надії народні.
І не спинять праведний гнів
ті ,хто ссуть нашу кров сьогодні!
2011 p

життя стражденних - на поклоні
" старцями" ті, що при законі.
в еволюції влади - корупційна грижа:
не подаси - не дамо вижити
2012р.

Так пророкував Єзекіїль
Про царя із просторів Магога:
Він прибуде із північних піль
Воювати із народом Бога.

Всі племена з ним. Окружать стан, -
Галілею, землю Завулона…
Із джерел мільйонів людських ран
Потече рікою кров червона.

Буде то війна, що від віків
Не було і вже не буде потім…
Описати це - забракне слів,
Розказати - пересохне в роті.

І, якби не втрутився Господь,
З неба жаром огняним не кинув,
Кров стекла би до Йорданських вод,
Трупи би накрили Палестину .

Цар той Гог із розширів Магог,
Швидше усього уже при владі,
І веде з царями діалог,
Що Єрусалим розбити раді.

Північ. Хитрий цар. І як оце
Розуміти , наче річ відому?
Часу плин вистругує лице
Знане всім і водночас нікому.

07.03.12

О Боже Великий, скажи, що зробити,
Щоб нам Україну від хамів звільнити,
Щоб мати парламент і владу надійну,
Щоб мати роботу, зарплату постійну.

Щоб міг українець дітей прокормити,
Щоб міг у державі себе захистити,
Щоб міг він гаранта надійного мати,
Щоб міг у державі господарем стати.

А що в нас гаранти, лишень обіцяють,
Як люди живуть, вони зовсім не знають,
У села не їдуть, майдани минають,
Заміну надійну собі підбирають.

Та славити Бога, що є в нас Герої,
Які не байдужі до нашої долі.
Майдани збирають, народ піднімають,
А також із заходу їм помагають.

Ці люди не можуть з свавіллям змиритись
І ми не повинні байдужо дивитись,
А братись за справу, щоб правди добитись,
Не дати гарантам над нами глумитись.

Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь ти на себе, на світ подивися.
Що роблять з тобою, народе терплячий,
Глухий із німим та не зрячій.

Один нас не чує, майдан зневажає,
А інший законом кайдани вдягає,
А третій на сході нам щастя шукає,
В Європу не хочуть, москаль не пускає.

Якщо ми сьогодні, ще можемо встати,
Та мирним горном, своє щастя кувати,
То треба брати розуміння шукати,
Для чого потрібно брат брата вбивати.


Країно прокинься, з колін піднімися
Подумай про себе і Богу молися.
За справжніх Героїв синів України,
Що тіло поклали, за волю країни.

Молімось за те, щоб хватило нам сили.
Змінити на краще життя Батьківщини.
Усім ми не в праві сьогодні чекати,
А братись за справу країну спасати.

Гарант не хай їде в Китай, Емірати,
Для себе там може підтримку шукати.
А може він хоче холопів з нас мати?
І знов під царя Україну віддати.


Країно прокинься з колін піднімися
Подбай про майбутнє, назад озернися.
Дав Бог нам свободу, самим розвиватись,
Для чого нам знов в кабалу повертатись.

Що хочемо знову республіку мати?
За старшу сестру свою кров проливати?
Державу та й волю москалям віддати,
Щоб знов на віки нам невільними стати.

Гаранта Європа як слід оцінила
То все для Росії є живляча сила,
Ми, мабуть, забули за кого нас мали,
Як наші святині з землею рівняли.

Ми вільна держава тим треба пишатись
І нічого нам до Росії вертатись,
Ми маємо їй усю правду сказати
І старшу сестру лише гостею мати.


Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь на село і низенько вклонися.
За те, що постійно нас місто, годує,
За те, що не спить, а щоденно працює.

І має від того, лиш тільки мозолі,
Не має достатку ні доброї долі.
Не має сьогодні надії в майбутнє,
Тому що у його начальство бездушне.

Не може воно все як слід оцінити
І дати народу належно пожити.
Село розучилось сьогодні співати,
Там клуби закриті,занедбані хати.

Там сіяти треба і треба орати,
А чим як там тільки серпи та лопати.
Щоб сіяти вчасно і вчасно збирати,
Потрібно гаранта надійного мати.

М.О.Головацький

Якщо вміє людина мріяти,
Тільки та і уміє діяти.
Бездіяльні душі у круків,
Не летючі думки, а муки!!!

Якщо мріє людина про волю,
То добуде його для кола,
Не оцінять, така біда,..

У історика і у поета
Лише правда -
дорога до злету!

Вже куди полетить:
На біду чи на славу,
Просто діять інакше
немає права!
—

Як звично нам поплакатись на долю,
І брата пожаліти( сміх в очах),
Красу землі розп`яту, світлу волю…
Співать про це! Ми тихий вічний жах!

«Прости мене», - сказати Україні?
Хай Бог мене карає кожну мить!
Прости, що я, дитя твоє, при силі,
Пустила, мов сирітку, бідну жить…

Невзмозі я себе простити, брата,
І друга, й незнайомця! Обіч всіх!!!
Ми "вибач" - для матусиного ката?
Такою кров`ю? Це прощення - гріх!

Прощати лиш і плакатись на долю -
То вічним буде горе і сваволя!

taniamilewska
26.02.2012

О ні, диявол – не чортя
З хвостом і копитами
І не в аду його буття,
А десь помежи нами.
То він у рясі і з хрестом
Відводить люд від правди,
То б'є з екрану напролом
Розпусним жаром знади,
То із провладних крісел він,
Втаївши кривдні грані,
Швидким приходом перемін
Електорат дурманить,
Який собі й не дме у вус,
Бо знає - біс рогатий!
Якби ж то так, тоді б Ісус
Не мав так постраждати.

Диявол все ще маскарад
Провадить у вселенні.
Іще пустує райський сад
І ще не всі спасенні.

19.02.12.

Де та сила, де та воля
встати з серцем на долонях?

Скиглить, плакати, боятись,
очі в небо - Бога звати,
чуда прагнути, чекати
у болоті скраю в хаті…

Вирви серце, дай роздути
вітру вогник призабутий.
Підійми над головою,
глянь навколо – люд з тобою!

Світять душі заповзятих,
На болотах палять хати,
Розганяють морок ночі,
Шлях у темряві пророчать.

2011р.

Тяжке, давке, гнітюче
поняття окупація -
бридке, слизьке, смердюче …
Конає мила нація.

Чужі закони, правила.
В загоні рідне слово.
Героїв обезславили.
Майбутнє на піскові.

Снують лискучі гади,
а люди їм лиш миші.
В повітрі пахне ладан,
та в ньому тліє грішне.

Чи відростуть колючки
на спинах їжачкові,
Щоб не ставали люди
для змій кормами знову.

О, де ти наш де Голль вкраїнський?
Чи Прометей? Чи Жанна Д`арк.?
Стоїть, окутана намистом,
Вкраїна з розпачем в очах.

На окупантів схожі люди
По-хамськи нишпорять в речах,
Цинічно пхають носа всюди,
Гвалтують волю на очах.

Ти той герой, що нашу матір
З дитям свободи на руках,
Звільнить від напасті сарматів
В лісах, в полях і у мізках ?

Ти - наш герой! Я знаю, зможеш
Байдужість хуком положити,
Покинуть ліні грішне ложе…
Тобі ж бо в цій країні жити.

2012р.

Хочу вІрші писати - не можу,
В однострОї шикую рядки,
Обігрію їх, слІзьми зволОжу,
До людей відпускаю іти.

Хай розбудять у людях те вічне,
Що вони пронеслИ крізь віки,
Богом дане, а може язичне:
З колін встань , розпрямись та іди.

Нема сто правд. Лише одна – єдина.
І хай у всіх людей вона своя.
Так, як за днів святого Августина
Й тепер отрую* порскає змія.
Невинний старець мав протиотруту, -
Багаттям віри спопеляв обман.
Чи й нам не варто нею ризикнути,
Щоб сил фальшивих не здійснився план.
Та гасне пломінь, а сирі поліна
Киями міжусобиць розтяглись.
І пасербами зраджена Вкраїна
Усе ще прагне правди. Як колись.

* отруя - отрута(діал)


14.02.12

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

Зіпрів ефір від «голої» культури,
Від бездуховних і пісних пісень.
Залитий кров’ю у боях наруги,
Стріляє телевізор кожен день.
І ранить юне та вразливе серце,
Вбирає кожну днину в чорноту,
Розводить час рекламою із перцем,
Щоб здивувати дивом бідноту,
Оту, що сотворили. Бо захланність
Опанувала рульових серця…
І шкварить стриптизерка звинно танець,
Й безглузді серіали без кінця
Дурманять голови. І де той встид, рум’янець?
Коли і хто зупинить балаган?
Тріщить ефір, зітхає пуританець…
А ким зросте дитина, як туман
Впаде й осяде у наївну душу,
І пустить корінь чорний та їдкий?
Зітхає хтось, а інший каже:- Мушу,
Привикнути, бо світ тепер такий.
Який? – зачахлий у плісняві та байдужий,
Чи болісно наїжений й сумний?
Від нас рішучості чекає. Де та мужність?
Патріотизм? – Лише цинізм гіркий
Усівся звинно та керує вправно…
А ми? – Поїли сито, й мовчимо.
Вже як безвихідь буде допікати,-
Візьмемо вила і побіжимо
Шукати гонор і кого б побити,
А так.. Послухаємо нову тріскотню,
Ще маєм час поїсти і попити…
А після нас? – Хто принесе вогню?

Завісу при відкрито.
За нею було скрито
розбите корито
і невідоме нам життя
за давнім сюжетом.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито,
і хоч не цілковито,
та видно, що покрито
суцільним шаром бурих плям
поверхню вивороту…

Завіси, що розшита
золотим вишитям.

Завісу при відкрито…
А там.?! Могил нарито,
кругом крові налито…
Снують зловіщі тіні там
і чорні силуети.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито нам.
Вже нові фаворити
товчуться там…
До 2000

А він товчеться об ворота. От баран!
Надіється узяти ті ворота сходу, на таран…
Та ж, крім одних воріт, кругом того будинку
нема ні штахетинки!

А він товчеться головою об ворота…
Хай голову розіб’є, коли йому аж так охота.
А ми мимо воріт – і вже в садочку.
Взяли і розляглися в холодочку.

Він все товчеться головою…
Не хочеш з нами? Біс з тобою!
А ми собі не гаємось,
в ставочку аж купаємось!!!

Він усе товчеться…
Він біля них минеться.
Тим часом ми вкушаємо плодів,
яких і Зевс би захотів.

А він…
В ворота, мов у дзвін,
все лупить головою.
Нам не дає спокою.

А що коли, з'явилась думка в нас нова, -
залізна в нього голова!?

до 2000 - 2012

Маленький Світ,-
Так і котиться довкола,-
Тільки він тобі,-
Не додасть нічого...

Тільки забере,-
Твої цінні роки,-
В порошок зітре,-
Те, що так глибоко...

Тільки розіб'є,-
В інститутах-школах,-
Все, що є твоє,-
Зітне до нічого,..

Змусить зароблять,-
На життя копійку,-
Поки усі сплять,
Забере все світло...

Так у роботáх,-
У чужих проблемах,-
Пролетять літа,-
Без того, що треба.

Без твоїх надій,-
Щастя мрій шалених,-
Є маленький Світ,-
Зветься він Система.

Та, яка усім,-
"Розписала" цілі,-
В цей маленький Світ,-
Змусила повірить.

Змусила піти,-
Дріб'язковим шляхом,-
Щоб ти міг "знайти",-
Те, що їй до смаку.

Щоби ти боровсь,-
Тут за гроші ревно,-
"Мріяв" щоб збулось,-
Те, що світу треба:

"Щоби ти пішов,-
В інститут і в школу,
Дім, сім'ю знайшов,-
І повірив в бога.


Щоби ти просив,-
Милості за вчинки,
В страху щоб прожив,-
Всі свої хвилинки..."


Може б я і жив,
У такому світі,-
Але він тісним,
Став мені в ці миті,-

Став Світ замалим,-
Повним тут абсурдом,-
І у ці рядки,-
Я уклав, що думав.

І у ці рядки,-
Я вписав, що бачу,-
Може й після них,-
В світі стане краще...

Може полетить,-
Десь-кудись Система,-
І в щасливу мить,-
Ми себе знайдемо...

Дякую:-) 8.01.2012р.

У нетрях лісу вовк не виїсть ока вовку
І миша миші не наставить мишоловку.
У нас, буває, пруть, немов делікатеси,
Брат брата з гаслом на устах : хутчій проковтуй!

22.12.11.

Коли чорно,
а на зубах пісок,
обов’язково чорний ще мазок
лягає повторно
поверх зімкнутих вій,
як чорна паранжа, і задихаюсь в ній...
Коли чорно, і черевик
наводить блиск об ніжність губ,
і не спасуть китиці рук, і крик...
Коли рубці і шрами,
і кровоточиві рани
накриють ніжності сліди дев’ятим валом -
тоді аж надчутливі стануть...
аж можна буде бачити губами
крізь бетон.
До 2000

Клятий вітер не голубить -
Ломить віти в кроні дуба.
Ворон кряче, стогнуть громи,
Небо плаче з перевтоми.
Осінь квилить, рве волосся,
Люд безсилий волі просить.
В душі темінь безпросвітна.
Дайте кремінь - прагнем світла!
Очі страхом повноводні,
Нема шляху - вир безодні,
Під руками мокра скеля.
Де ж той камінь? Невеселі
Бродять люди, наче мертві,
Прагнуть Чуда - "Вирви серце!
Де ж ти, Данко? Озовися!"...

До останку люд молився...

Було це ще за атеїзму.
До клубу лектор завітав.
Про світлу путь до комунізму
Без Бога виклад зачитав.

Вкінці звернувся до присутніх:
- В знак згоди дулю утворіть
І дайте Богові! Ануте
Крушити релігійний гніт!

Всі як один скрутили дулі
І підняли немов штики,
Лише один старий дідуля
Не йшов за усіма таки.

- Дідусю, що ви, - каже лектор, -
Усе ще вірите в Христа,
У те, що рай і грізне пекло
Не небувальщина пуста?

А дідуся це усміхнуло,
Бо каже логіка сама:
- Кому показувати дулю,
Якщо Спасителя нема?..

2011

Віками нам казали: "ви не люди,
Без роду-племені, невільники, отара...",
Вбивали Віру, Волю в наших грудях
Голодомор, Сибір, катівні, чвари...
Мільйони душ обірвані на злеті,
Розтрощені кістки не заростають.
Надміру вже сумних на долі вплетень,
Що досі кров'ю чорною стікають!
Минають люди, племена, держави цілі,
І "бумеранговий закон" чимраз сильніший.
Болюча пам'ять не повинна вкритись цвіллю!!!
Мільйони жертв людських покладено НАВІЩО???

Горить свіча…Не гасне вже роки.
Відкриті очі скинутих в провалля.
Худенькі плечі, стиглі колоски
За небуття раптового вуаллю.

Свіча мигне – немовби те «пробач»,
Немов потреба вічного «прощаю»,
Як скрегіт смерті, як дитини плач,
Апофеоз відвертого одчаю.

Як не злякати поглядом живим,
Як не згасить століть мінливим вітром
Її вогонь, що спогади, як дим,
Малює в нас уперто своїм світлом.

Перед очима знов усі вони,
Заручники обірваної долі,
Що їли і людей, і бур’яни,
А потім в яр котилися поволі.

Чужі вуста промовлять «геноцид».
Та ні, цей ген німий ніяк не вбити.
Під салом років він таки сидить,
Хоча про це й незручно говорити.

Цей ген, клубком у горлі він застряг.
Для нього полум’я свічі замало –
Мороз по шкірі, невимовний страх
За тих, кого це пекло поламало.

Горить свіча… Нехай собі стоїть.
Ми всі застигнем з нею у печалі.
І не дозволим в жодному з століть
Таку наругу ще комусь почати.
2010

Він не купить кота у мішку
і ніколи мішок не розв’яже...
Цуценя, котеня там? Хто скаже?
Норовлять же підсунуть свиню... у мішку.
...За мішок... в темний кут... і ... об мур -
скільки сила стареча дозволить,
а що там немовля лежить голе,
то таке й не присниться йому!..

Він не купить кота у мішку...
Він не купить кота без мішка...
Він не купить мішок без кота...
Він не купить...
Але, де не ступить,
ПРИРЕЧЕНИЙ МАТИ СПРАВУ З КОТАМИ В МІШКУ.

До 2000

поки проби зніме із трибун ювелірно-довершений час
з невловимим кінцем оселилася казка в серцях
а у морі життя де манливою ниткою в'яжуть ярмо
видається і вітер попутній плечем на шляхах
і на фоні розбитого глека амбіції тішать згори
і огненно записує ноти в майбутнє зоря
як до дна доторкнутися легко в графі застигає рука
і така заслабка на супротив облуд течія...
знову сірість осінніх тайнописів никне зникає в гербах
і у запране небо сльоза заглядає тихцем
а як стане мандат на дорозі у владні круги
знову нас розпинатиме пальмове гілля дилем...
2011

А Миханько Срібленький мов* пару файних** коней,
і добрий кавал*** полі,
й два морги**** лісу,
стодолу, хату під зелізом....*****
І тагі би****** і роду був богацького,
а виглєдов, ну просто по жебрацки,
бо вліті******* він вдєгов мішок на голе тіло.
А тіло!? Тей би земленька свєта, чорніло.
А як любив він коней своїх?! Наде всім!
За німців навіть потерпів на тім:
як вів єдного разу коней з водопою,
то передибали го******** по дорозі німців двоє.
Приставте ви себі два красні коники на беріжку,
а збоку...Чорт якись в мішку...
Як німаки до сита сі нареготали,
пан офіцер до фіри запригтисі приказали,
коней для сміху з боку прив’єзали.
І мусив фіру Миханько кігнути,
і що ще гірше - чоботи зазути
і штани вдєгти. І так мало-немало -
аж поки німців не нагнали
і поки не прийшли совіти,
штани носити й чоботи кігти.
А як прийшли.. а як прийшли совіти,
так по сей день
тирчут гі пень
середь дороги: ні вобійти, ні вобменути,
і скоро не буде кому й спімнути*********
про Миханька.
А доленька його така:
щоб до колгоспу коників забрати,
то Миханька хіба було замордувати...
І замордували!

Його кати спроміж грішного люду
хіба що Божого тепер діждуться суду.

До2000р.

*мов - мав.
**файних - гарних.
***кавал(кавалок) - шматок.
****морги - гектари.
***** під зелізом - криту цинкованою бляхою.
******тагі би - так ніби.
*******вліті - літком.
********передибали го - перестріли його.
*********спімнути - згадати.

Я продовжити можу безмірно
"Чорний список" людського розтління,
Перероджень Людини у звіра
І спотворення істин безцінних,
Перетворень малого в велике,
Обезкровлення дерева Роду,
Розпорошення Духу на крихти,
Звиродніння Душі у народу,
Перемноження страху на відчай,
Упокорення болі стернею,
Укоріннення масок у вічі,
Перекреслення правди брехнею,
Поневолення волі насиллям,
Уневажнення честі й моралі,
Розпорошення в колах безсилля
Переломлених долі скрижалей...

Перекраєні віхи історій
І сплюндровані вір постулати,
Заколисана, приспана, хвора,
Запроторена совість за грати.
Розстриножені коні стихії,
Потривожене небо від зречень,
І любов, яка душу не гріє
Ні у спеку, ані в холоднечу.
Перепалені мрії на попіл,
Перетовчені кості в могилах,
Недовивчені нами уроки
Пеленою оман нас сповили.
Запорошені серця судини
Чорним снігом людської облуди,
Замордований люд безупину
Всі віки у засліпленні блудить...

Сумно янголи дивляться з висі.
Може, далі продовжити список?...

Було нам важко помирати,
Коли в вухах гримів салют,
Двигтіли сірі каземати,
І святкував "Октябрь" люд.

Кати у вічі нам сміялись,
А крик лиш розум тамував,
Червоні полотнища розвівались,
Криваві квіти на сорочці наганом
Виконавець малював.

І ми котились у могили.
В очах прозрілий ранок кляк,
І вільне тіло невільної Вкраїни
У яму падало навзнак.
1996р.

Ля–
гай –
І мовчки, бо ми ж культурні.
Співучі і мудрі трудяги.
Та
знай:
У чомусь ми крупні дурні
Й не маємо самоповаги.


Ле–
жи
І вдúхуй пилюку кволо.
Про страх цей казав нам генетик.
Дри –
жи,
Немов над нами – моголи
Чи в лапах катів – пістолети.

Май–
дан
Уперше цей страх розвіяв.
Ми бачили – нас не здолати.
Та
план –
Убити спочатку надію,
Узяти на сміх «нас багато!»

За–
тим –
Пануй, розділивши простір,
Жируй, поділивши багатства,
У–
сім
Убивши у мозок просто,
Що ми – не країна, не братство!

Зі
шпальт
Ізнову тече отрута.
Плетуть перелякано сітку.
В ас–
фальт,
В асфальт – це тепер так круто,
В асфальт закатають нас швидко.

Ля–
гай.

Че–
кай.

Це оті, що кричали: "Варраву
Відпусти нам на свято", це ті,
Що Сократу отруєну страву
У затворній дали тісноті.

Їм би вилити це ж саме пійло
В їхній рот, що намови в нім хіть,
Працелюбам убійного діла,
Мастакам з виробництва сиріт.

Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?
Мучені тобою в школі діти, -
Апелює неук до освіти.
Ось, наприклад, Сталін, а чи Гітлер
Не учені, а які цабе!!!
Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?


30.09.11

З доісторичної каменоломні
В шибу ідилії кинуто каменем,
Де із марксизму у класах екзамени
Учні здавали голодно - бездомні.

В школі закинута Марксова книга,
Час подолав свою певну дистанцію,
Нині обізнані всі із фінансами, -
Пенсіонер і елітний барига.*

Тільки одне - поміж ними провалина,
Переступити яку не зуміють
Разом узяті оракули хвалені,
Щоб подолати їм буржуазію.

30.09.11.

*Барига – нечесний ділок.

Свята покрова наступає -
Захисників Вітчизни день.
Людський плач, стогін долинає
Народний дзвін БАМ-ДЗЕНЬ, БАМ-ДЗЕНЬ

Благають Матір Божу люди
ДАть сили їм життя вернуть.
Прийде Народ до панства, буде
Питать за що його гризуть.

Гризуть безбожно, безупину
і навіть продиху нема.
Прижме козак панка до тину
Спитає волі без ярма.

Покрова здавна була Святом
Що піднімало весь Народ,
До бою праведного з катом,
що люд відріже від свобод.

Підняли зброю гайдамаки,
і козаки збирали кіш,
Стрільці Петлюри рвали грати
Покрова йде, посвятить НІЖ.

Коли совиний крик тривожить душу мою
Мені не хочеться роками жити у тюрмі
Я про свободу мрію у неволі
І про неволю забуваю у ярмі

Я полечу крізь призму цих просторів
До вільної безмежної землі
І на волі не згадаю про неволю
Я там світанок зустрічатиму ввісні

Я все віддам за цю хвилину щастя
І плакати не буду наяву
Лиш ти мене зустрінь рідненька хато
У світанково яблуневому саду

травень 2008

Нам цей світ вже НЕ переіначити.
І в добі непевній, нетривкій
Що ми можем, що ми можем значити –
Вбогі, й безталанні, і слабкі?!

В праведника каменем вціляємо.
Множим зло і скверну день при дні.
А хребти не злетами ламаємо –
Лиш колінкуванням у багні.

Правди гостре терня очі виколе.
Ницість дасть сумлінню відкоша.
І дрижить, дрижить листком осиковим
Зрадницька Іудина душа.

Не страшно
у смерть, як у сон-летаргію,
пірнути надовго й до дна.
Страшніше прокинутись
у безнадії –
ще крутить Землею
війна.
Націлені помсти
«іржаві» зенітки
на чийсь волелюбний зеніт.
І знову
навзаєм
держави-сусідки
клянуть, як баби через пліт.
І звично –
у двадцять якомусь! –
столітті
торгують «ранетами» бомб.
І ріками
кров розливається в світі,
де луснув ненависті тромб.
І вірусом зла
ще хворіє планета,
в коралях
майорок і мальт.
…І дивиться з болем
чеченка Комета*
з пожовклих
прострілених
шпальт.

2002 (2011)

Не зайди з-за чужинської межі –
Таки свої братове-українці –
Накинулися круками мужі,
Судилище влаштовуючи Жінці.

Обпали зграєю, неначе люті пси,
І, ненаситні, душу рвуть на шмати.
Вона ж – стеблинка. Крапелька роси.
І – хай там що! – чиясь Донька і Мати.

Світ каменіє: та який це суд?!
ФАШИЗМ! Середньовіччя! Тьма печерна!
Простили б їй шляхетність і красу,
А от за РОЗУМ жінці – вирок смертний.

І невтямки їм, сірим і тупим:
Розп’ято ЖІНКУ на скрижалях болю.
Коса пшенична – німбом золотим.
І біле плаття – мов хрещенська льоля.

Втішаєтесь, вгодовані кати:
«Їй в брудові тюремному не встоять!»
А вона чиста – чиста без води! –
Омита всенародною сльозою.

Хай інквізиторське багаття гуготить,
А кат тавро незмивне розпікає –
Усе переболить. Переболить!
І нас усіх уб’є. Чи побратає.

2011 р.

Говорит один воронежский мужичок:
Скоро всем свободы станет на руб пучок,
Мол, там тебе кисель да щи за вторым бугром.
А ты не верь, не верь, казак, ты беги бегом.

Там хомут и кнут. Под них ли, казак, ты рос?
На прощанье, что ли, бабу целуй взасос.
Разливают пули в Туле и льют в Твери.
На поход Аксинью - ну её! - не бери.

Пулемёт ли строчит? Ручкой ли аксакал?
Это тятька-Мишка шкуру свою спасал.
Не ловись-ка, Гриш, как ловят иных тетерь.
Разбитным Советам, Гриша, не верь, не верь.

Не играй с пустой надеждой - надежней страх.
Не отъесться тебе, дружок, на родных харчах.
Ты коня своего вороного пусти в намет -
Здесь тебя и Советы отыщут, и Бог найдет.

2011

«…безсмертний!!!» –
аж хитається юрба.
З часів Христових
не було так... юдно.
Припнули
до хвалебного стовпа,
щоб знов каменувати
привселюдно.

2011