Ранок…Київ…Небеса багряні
І тривожно в храмі вдарив дзвін.
В мить не стало брата на майдані,
Тільки в травні одружився він.

Як сказати мамі і коханій,
Що на мить здригнулася земля.
Його батько вижив у Афгані,
Спить під серцем в милої маля.

Він поліг за нього і за мене
І за тебе він загинув теж.
У душі не мав нічого злого,
Як нема в сльози печалі меж.

Двадцять років… Майже ще дитина…
Двадцять років…Він мені, як син.
Два смертельних постріли у спину!
...Збережи всіх, Боженьку, спаси!

Біль у серці, наче в ньому рана.
Як же крикнуть: с н а й п е р е, НЕ СМІЙ!
…Мого брата вбито на майдані,
Він мені не рідний, але – мій!

2014

Небесна сотня – і уся земля
у дні жалоби наче посивіла.
І падав дощ, і плакала свіча,
і плакала, і … тугою горіла.

Рушає сотня з нашого життя,
обпалена вогнями і димами,
із виру днів, де люта « беркутня»,
і снайпери, і смерть під прапорами;
де кожну мить викочувався гнів
із іскри болю в полум’я відплати,
де море сліз і не ставало слів
для прощення, зупинки і розради;
де кожен час із тисячі живих
до лави мертвих гуртувалась черга,
бо гідність, честь – це ореол для тих,
чия наснага волі не померла.

Рушає сотня в сині небеса,
які їй стануть тим утішним домом,
в якому кожна зронена сльоза
залишиться у пам’ятті і з Богом.
Потрібні сотні, тисячі звитяг,
яким мерзота не прострелить горло
у тих святих погибельних боях
за майбуття, свободу, вільне слово.

Рушає сотня і болить одне –
чи ми, живі, за спинами героїв
надію не зведемо на пусте,
вертаючи з Майдану до покоїв;
чи ті вожді, що звали уперед,
не повернуть у лігво обіцянок,
не перервуть відродження і злет,
і не змарнують зоряний світанок…

Рушає сотня, залишає біль.
У світі з болем не звикати жити.
У тому світі, де людина – ціль,
яку так легко снайперу убити…

24/02/2014

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

Вдарили дзвони! Бентежно, нервово, розлого!
Вдарили дзвони у болісно-лютий набат.
Відзвук сполоханим птахом полинув до Бога,
Криком тривожним наповнивши душі стократ.

Дзвони все били, і били на білій дзвіниці.
Глух паламар, та видзвонював гучно, як міг.
Годі! Отямтеся! Кров - то не просто водиця!
Дзвони, немов заклинанням, благали усіх.

... В тата безсило котилися сльози рікою,
В грудях у матері бився розпачливий крик:
"Сину мій, сину! Синочку єдиний! Герою!
Ти для Вітчизни і матері був захисник..."

Дзвони дзвеніли, шаліли від крику і болю.
"Отче Правдивий Святий, що на небі єси,
Хай буде воля Твоя, - пронеслось над юрбою, -
Боже, почуй! Збережи нас, помилуй, спаси!"

22ю02ю2014 р.

Спочатку побили – натхненно, уміло
і душу надії, і змучене тіло.
Лупили, бо знали, нічого не буде,
а може і буде – медалька на груди.
Кийком по макітрі, ногою по нирці.
Якщо не скорився, то знову по пиці.
А потім в додачу ще порцію «мата» –
за пайку, за батю, нашивку і брата.
Ну просто герої – на дошку пошани
і зірочки срібні у повні стакани.
А тих, кого били – за що і навіщо?
Із вибитим оком - Бандера!? Так смішно…
За те, що ходили, за вільне повітря.
За те, що хотіли до правди, до світла.
За те, що у стрічці означено вибір.
За те, що сваволі не мовив: - Спасибі!
За те, що людина – це гідно і гордо.
За те, що обличчя – не пика, не морда.
За те… можна довго, та все без причини.
З пихатої висі – оскал мертвеччини.
А потім до суду, побитих і крайніх,
і всіх під копірку, і перших й останніх:
як бидло до стайні – у камери тюрем
і страшили лячно: - Надовго засудим!
Так довго тягнули – і час, і волинку,
і плакали слізно, згадавши ялинку.
Тепер скаженіють і Бога не знають,
в прямому етері стріляють, вбивають…
Мільйон терористів – супроти закону?
Одне лиш питання: закону якому?!
Отому, щоб жити рабами смиренно,
та силу зневаги терпіти щоденно?
Не знаю, що стане – війна, перемир’я
і плід перемоги чи знов межигір’я?
Та знаю єдине: ніхто не забуде
відірвані руки, прострелені груди.
І прощення звіру ніколи не буде,
бо нащо у хлопців… прострелені груди…

19/02/2014

крові рідної квіти червоні
душі болем безмовно п"ють
плаче мати у регіоні
батько сльози втира в краю
сатана сміючись тронне крісло
укріпляє усім напоказ
і нема ні месій ні місій
щоб зламати його каркас
брат на брата іде вороже
зло кладе ультиматум добру
простягни свою руку о Боже
зупини цю абсурдну гру

20.02.14.

Розпука і біль...
Що ж ви, нелюди, робите?
Під небом,
безлюдним як степ,
ви душі людські,
наче хліб святий, дробите
в коритища власних потреб.
Ви долі людські,
як насіння лузаєте.
Лушпинням обмов плюєтесь.
І давитесь Правди зернятком...
А знаєте?
Й на вас меч розплати є десь.
Гадаєте, він обмине вас?
Побачимо.
Все має логічний кінець.
Я вірю, народу моєму терплячому
колись та й урветься терпець.

2003

Складаються пазли волі
У долю Вкраїни. Кров’ю
Вмиваються руки влади.

Ладнаючи власні справи
Справляють нужду велику –
Потребу усе забрати
Безбожні кати народу.

Герої стоять на варті,
Воюють брати з братами,
А бидло тікає звідси
В Європу, яку таврує
При кожній малій нагоді
На всіх Інтернет порталах,
У пресі і на каналах,
Що брешуть щодня красиво.

Машини горять й намети,
Вмирають надії й люди,
Бійці молоді і сильні
Вбирають у груди кулі.

Метро не працює. Світло
Погасло довкола серця.
Та дальній кінець тунелю
Тримає тендітну свічку
І полум’я розгортає
Червоно і чорно прапор
Нової країни. Завтра
Поставить до стінки зраду
Продажних повій партійних,
Що вічно міняють шапки…

Ми мали учора право
Собі вибирати вбивцю…

18-19.02.14

Знову стріляють в прямому етері.
Вибухи, гази, бруківка і біль
стукають в серце, у душу, у двері
в рану заюшену сипати сіль.
А чи поступиться влада поганська?
Стільки украли – куди їм іти?...
Хвиля народна і повінь повстанська
змиють в клоаку злочинні сліди!

18.02.2014

Моя земля і мій народ зі мною,
Моя земля і мій народ в мені.
Я жити хочу не на полі бою,
Померти хочу не на чужині.

Забудь мене, бо я уже зникаю,
Не вчи мене, як вірити словам.
Немає Бога і немає раю,
Де кров*ю кроплять навіть Божий храм.

Тут ультиматум називають «воля»,
На поступки без поступок ідуть.
Де, мій народе, твоя мирна зброя?
Беззбройних тут не чують, тільки б*ють.

Де, мій народе, твоя домовина?
Ще зовсім трішки – он її несуть.
До стінки ставлять і стріляють в спину.
Це вже було… Примарилось, мабуть.

Усе було: морили, убивали –
Не дай нам, Боже, рухатись назад.
Вже й, наче, вільні, незалежні стали,
А пут на шиї більше у сто крат.

16.02.2014р.

Тут Керзон, там «кирзак» одкраяли наживо
цілушки запашної вкраїнської душі…
Спокійно-гордий Сян і Дон величний плинуть
і відгомоном слави шепочуть комиші…

…Тужив червоно Сян, гуділи в небо стріхи,
як є – вставай і йди, а не ідеш – вмирай!...
Підвода, шкапа, сніг, дрібноти повні міхи –
аби усі живі! Тоді і пекло – рай…

…Аби лише живі… Зігріємось на сонці:
хай тільки вороги позгинуть, як роса…
Нарешті, запанýєм?! - самі в своїй сторонці…
Піднімемось у Славні до Дону і по Сян!..

19.01.2014

Чорних димів знавіснілі кадила...
Наче із пекла хтось виніс вогонь...

- Нащо, дитино, туди ти ходила, -
Царство моє не від світу цього.
- Доки живеться на білому світі,
Хочеться правди, - сказало дитя.
- Досить тобі одного, - зрозуміти:
Я є дорога і правда, й життя.
- Так, але хочеться кращого стану,
Людських стандартів, свободи і прав...
- Що ж, хай так буде, перечить не стану
Тому, що ти цю дорогу обрав.
Буде звитяга і буде поразка,
Зміниться спокій на пору тривог,
Лиш пам"ятай, мій синочку, будь ласка,
Скороминущість земного.

Твій Бог.

У колі недотичних величин,
попри усе, торкаюсь і не каюсь,
поміж уявних і живих причин
я у ярмо покори не впрягаюсь.
Куди веде дорога без мети,
уздовж якої – розкіш і нестатки,
а ще олжі осяяні хрести
і на життя уставлені податки?
І час, як пес, винюхує сліди,
наздоганяє і гарчить у спину -
із пащі слина капає біди
на золоту надійну середину.
Не заховати віру в сіре тло,
хіба що тлу молитися до скону.
На роздоріжжі, де добро і зло,
шикуються знедолені в колону.

12.02.2014

Стихає і спалахує війна,
а мир стоїть на розі сподівання –
впаде колосу глиняна стіна
чи кров’ю захлинеться ніч повстання.

Ми умістились в часі перемін –
уся країна, сита і убога.
Душа плекає і воліє змін,
та десь блукає суща перемога.

Дволика мрія розмиває путь.
Бруківка у руці, як пошук Бога,
і кожен вбитий молить: не забудь,
ще не уся розібрана дорога…

2014

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

біла муза мовчала…
й скрипіла зубами
чорна - метала
блискавиці
біла нараз заридала -
далі – плакала безупинно
друга муза сказала:
не плач сестрице -
є рада і на зло
і махнула чорним крилом…
над Україну
лютий 2014

Україна – не Руїна. Україна – ненька.
Має доню-берегиню, сина-козаченька.
Не холопи-посіпаки – роботящі люди,
тільки лихо, чорне лихо, розтинає груди.
З того розтину кровиці витікає сила
і чорніє на кургані Кобзаря могила.
« Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,
та приходять лицеміри, несуть мертві квіти.
Посивіли, постаріли заповітні думи,
зажурилися, затихли доленосні сурми.
Зневажає сите панство сіру біомасу,
тільки гонор їх і пиха до пори, до часу,
бо «…не вмерла України ні слава, ні воля» –
берегині й козаченьки дбають іншу долю:
- Ні царі, ні царедворці, ані грязь підніжжя,
не торкайте синє небо й позолоту збіжжя!
Вам до слави як до неба, до святого Бога.
Ваша воля – людські муки і крива дорога.

Україна – не Руїна і народ – не бидло.
Плюньте лиху межи очі, а йому не стидно…

01.02.2014

Чому цей світ такий непримиренний
і Каїнів достатньо поміж нас?
Невже життя – то вірус патогенний,
в якому «Я» перемагає глас –
надії глас на вічне, невмируще,
божественне, небесне і святе;
надії глас на суще і грядуще,
на судний день, що кожного сягне.
Навіщо тоді розум? Убивати
і хитромудро плутати сліди?
Поміж нужденних сито панувати,
не знаючи для чого і куди?
Приходить час, людські нормує біди
у послух, у сумир’я, в дрімоту,
будує глинобитні піраміди,
але тепер вже на свою біду.
Бо інший час підпалює протести,
неначе повінь, розмиває мур
і падають корони, трони, жезли…
і холуї, і пані Помпадур.
Відплати юшка заливає очі
і лютощам немає перешкод.
Вже й Каїна убити є охочі…
А може то не Каїн, а наш код –
код божевілля, вільного від Бога,
благословення на земні гріхи.
Поглянь назад: кровить людська дорога,
усі її принади і віки.
В одному серці – жертва і убивця,
лже-проповідник, юда і герой,
їх лицедійні і натхнені лиця,
і дух любові, поки що ізгой.

31/01/2014

День гніву росте щодня,
харчується каплями крові.
У завтрашній рік Коня –
із тезою антилюбові.
Ховали у очі зло,
у посміх і рук вітання,
ховали у сіре тло
для хижого панування.

Але дістали усіх,
але згадали, що… люди.
На білий невинний сніг –
калинові грона всюди.
А вічна жага життя
дістала убивчу наснагу –
дивитись у майбуття
на мушці рушниць спецназу.

День гніву росте щодня.
На силу виходить сила.
Сідлає герой коня,
а то… ворона кобила.
Вона цокотить по склу
одвічного сподівання,
героя несе в імлу
на подвиги і страждання.

30.01.2014

Під Крутами юга віє
холодним, колючим снігом
і кулі гарячі носить
над чистим юнацьким віком.

Зло бехкають пси-гармати...
- Тримаймося, друже, брате!
Щоб жила Україна-мати,
потрібно нам тут стояти!

Як легко героєм бути
далеко від поля бою,
як мало прийшло під Крути
устати на бій з ордою.

- Каму здєсь хахляндію нада?
Криваво налиті очі.
- Спасіть мене, мамо, тато,
я жити, ще жити хочу.

Під Крутами юга віє...
Зів'яли принесені квіти.
У пам'яті часу мерзнуть
розстріляні в січні діти.

Із архіву

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

На часі час очиститись від бруду,
від лихоліття в нашому житті,
від сороміцтва, яничар і блуду
та рідний дім тримати в чистоті.

На часі час очиститись від скверни,
від гонору всевладдя, від ганьби.
Минулі помилки – колючі терни,
що не дадуть приспати ці роки.

На часі час відбутися народом
і кожен день краплинами життя
творити світ по імені „свобода”,
щоб не пішла країна в забуття.

Був на відстані слова з народом
І за нього на попіл згорів.
Не писав жодним партіям оди
І не славив тиранів-царів.

Він пороги не бив в кабінетах
Не лизав різним зайдам чобіт.
Україна – маленька планета,
Україна для нього – це світ.

Не було, навіть, в помислах зради
І поліг, мов листок по дощах.
Не любив він чини, ні посади,
Мав на серці рубці й на руках.

Він не прагнув чинів, ні посади,
Друзі звали його диваком.
Україною жив і заради,
Ради неї і впав він листком…

…Був на відстані серця з народом,
Не кричав, завжди, в груди б’ючись.
А народна любов – нагорода
За жертовність, за мужність, за честь!

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола"...

2000 рік

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року

І немає таких віків,
де би зло не рожало опір.
А згадайте старих богів,
що за око займали очі.

А тут стільки уже очей
і ненависть у кожнім оці,
а тут стільки сліпих ночей
і стріляють на кожнім кроці.

Поціляють і ярий біль
проливає не кров, а зерна,
із яких виростає хміль –
напувати людей і терни.

24/01/2014

О чём ты думаешь, тем ты и становишься.

Брюс Ли

…если думать о… Войне –
то Война будет в Сердце твоём и в Стране твоей!
…если думать о… Разрушении –
то и тебя и твою Страну накроет Разрушение!
…если думать о Созидании –
будет Созидание в тебе самом и в твоей Стране!
…если думать о Любви –
ты весь наполнишься Любовью
и Мир вокруг тебя будет в Любви!

Сергей Цюрко


А Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… расстрел… война…
Крах Жизни и… Крах Света!

Политика…- урод:
Любовь – вне Государства!
Забит… забыт Народ,
А кто-то – словно в Царстве!

Но… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… пожар… война…
Крах Жизни и… Крах Света…

Ты вспомни, кто ты есть?!...
Не множь свой Путь смертями…
Простое Слово «Честь»
Совсем не значит… месть!
С Душой твоей… что станет?..

Да… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… разгром… война…
Крах Жизни и… Крах Света!..

Ты помни – всем назло -
Вбери в себя – навеки:
Мы – с Богом заодно!
Мы – Бого-Человеки!

Майдан… в Сердцах - война…
Крах Жизни и… Крах Света!
Нам Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО!
…
Так думай о… Любви –
И становись… ЛЮБОВЬЮ!!!
Иначе, весь в крови,
Зальёшь Страну всю... КРОВЬЮ!..


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

Нам в Мире - светить - не холодно:
Мы вместе – с Тобой – до конца.
Наполнены Истиной головы,
Любовью полны Сердца!

А люди живут разрозненно…
Забыли про близость и род.
И Родина ими не познана:
«Мы… электорат, не Народ!..»

Живут, словно всё им дозволено:
Всё топчут – Природу, людей.
Страна – как приют… обездоленный
Для сирот… и странных… идей…

Но есть ещё шанс на прозрение:
Есть тот, кто Сердцам помог
Себя осознать в прощении,
Шепча: «Сохрани вас Бог!..»

Ведь с Ним никогда не холодно!
Мы – с Верой – в Любви – до конца!
Наполнены Истиной головы
И Богом полны Сердца!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

на них ще знак зачавлених печер
в очах лопочуть сови чорнокриллям
де по одній на луджене плече
де по одній що очі їм закрила

вони ідуть як вийдуть зі стіни
перепрошиє кроки пір’я гостре
і білим світлом упаде на них
а на очах замерзне перший постріл

вони ідуть вони колись минуть
як проминає все на білім світі
осушуючи винами вину
оглушуючи час гучною миттю

та перед тим коли стальна земля
мінятиме своє найтонше листя
від них відстане той хто не стріляв
ховаючи в рукав осліплий вистріл

Заблискотіли без вагання
Найперші кулі з пелени…
Гучним призивом до повстання
Озвуться предки з давнини.

Розвівши мирні побрехеньки,
Стріляли мирно в громадян…
Рядками вічного Шевченка
Озветься з неба Нігоян.

На пасмах льоду білих-білих
Рясніє цівка, наче кпин…
Озветься рвучко й зрозуміло
Жизневський, білоруський син.

Озвуться гордо і крамольно
Оті, що досі ще живі.
Війна, кривава і визвольна –
Останній козир в рукаві.

22.01.14

Рубікон, Рубікон – це кривава ріка.
Тоне доля у хвилях скажених
і вітає ту смерть лже-гаранта рука.
Їй потрібна країна смиренних.

Повернути назад кров убитих не дасть,
їхні болем затулені очі.
Це не наші вожді, це від аспида «власть»,
що в рабів обернути нас хоче.

22.01.2014

Межу олійники й колесніченки
Упевнено-нахабно перейшли.

…Забули, мо`, що Ліні й Симоненку
Каски оті потрібні не були.

І кинули комусь ганебну зіґу:
“Автівок – ісключітєльно по пять!”

…Оно Свобода йде автопробігом.
У нім авто – мільйонів сорок п`ять.

“Все здєлано на общіе патреби,
Обдумано, ніяк не впопихах…”


…Ісусу, що возносився до Неба,
Завадою не став кривавий цвях.

21.01.14

Надію дістаю з дірявої кишені,
ховаю в тишу слів, нехай живе дитя,
а сам у бій іду, наповнивши легені
повітрям із димів засніженого дня.

Бруківки вже нема – розібрана на зброю
і барабанить час по вікнах і броні.
Стомився Каменяр, стоїть перед стіною.
Навколо суд очей і бісові вогні.

Чекає ні мене, ні тисячі безсилих,
ні маячню вимог, де кожен за своє –
героїв сподівань, окрилено-сміливих,
що переможуть зло, якщо воно десь є…

21.01.2014

забіліли сніги
забіліли сніги
заболіли…
на замерзлім асфальті-
сліди закривавлених лиць...
в душах наших дітей розривались гранати
не в тілі
бо тіла чорна сила збивала
і кидала ниць…
ой синочки мої
ой синочки чиїсь
лебедята…
ця кривава свобода гірка і така непроста...
вас матусі нікого
нікого не вчили вбивати
хоч заради Христа...
хоч заради Христа...
а навколо іуди…іуди…
для яких не вартує копійки геройство святе...
сохранімо синів наших
чуєте
чуєте люди
помолімось за те…
помолімось покаймось не даймо себе обдурити
різні ігрища сильних –
то зрада і єресь і гріх...
на холоднім асфальті
лежать неприкаяні діти...
не вдаваймо чужих...
***
ой людоньки
ой людоньки
ой лю…
гаряча кров нікого ж не зігріє…
і як скажіть я світ цей полюблю
в якому вже сплюндровано надії...

Час Великої Смути настав.
Я не відаю, як тебе звати –
ти такої Вкраїни бажав,
обивателю з крайньої хати?

Своя хата – радіє душа.
Своє щастя у ситій оселі.
Та духовна могила чужа
трохи вище від хатньої стелі.

Остогидла система із лжи,
із украдених пенсій, зарплати.
Із довічного: буде все, жди,
бідолахо із крайньої хати.

Що зупинить стихію душі,
цю анархію, мати порядку?
Недолугі державні мужі,
що жирують на святі достатку?

Час Великої Смути настав…
Чи ти зможеш на себе узяти
оту кривду, якій присягав,
винуватцю із крайньої хати?

21.01.2014

Услід героям дивляться віки.
На білих простиралах – чорні тіні.
То попелом усипані сніги,
де гинули сміливці не уклінні.

У вічності немає злих часів,
є лиш байдужі та покірні люди.
Заради них під гостроту ножів
і під огонь ставали робінгуди.

Коли ілюзій рушились мости,
а волелюбству бракувало міцці,
ішли на спротив гибельний вони,
хто в зрілому, хто в молодому віці.

Зриваючи окови та замки,
поправши смертю „золоте” мовчання,
несли вони свої й чужі хрести,
приречені на муки і страждання.

Услід героям дивляться віки...
У пам'яті вселенської відваги
є й України видатні сини
найвищої жертовної наснаги.

Із архіву

Спокій на всіх лже-кордонах
дач палацових, квартир.
Люди у масках й погонах
їм забезпечують мир.

Тільки сьогодні – не вчора.
Завтра чекати дарма,
Сила утрачена слова.
На черзі уже війна?

Пахне в повітрі снігами,
опором і мечем.
Зло не вступає. Вітрами
носиться дим над вогнем.

Легко стріляти у себе?
Легко убити раба?
Правду не скаже вам небо.
Правда, як віра, сліпа.

Яра артерія часу.
Яра жага почуттів.
Крила обріжуть Пегасу,
щоб на війну не летів.

20.01.2014

Хрести нас, Боже, чистою водою,
своєю благодаттю нас хрести,
щоб ми були народом, не юрбою,
і це ім'я із гідністю несли.

Хрести нас, Боже, подихом свободи,
майданом Незалежності хрести,
щоб перемоги жданої клейноди
навік у добрі руки перейшли.

Хрести нас, Боже, світочем пізнання,
зірковою наснагою хрести,
щоб в час лихий поетів віршування
могли у бій за правду повести.

Хрести нас, Боже, духом просвітління
і щирим серцем, розумом думок,
щоб в душах не селилось марнослів’я
і сила не втікала у пісок.

Хрести нас, Боже, милістю, любов'ю,
неприйняттям жорстокості та зла,
щоб з материнським молоком і кров'ю
ввібрали ми окрилення добра.

Хрести нас, Боже, Словом-Заповітом
на щастя, на добробут, на життя
і ми, хрещені, зринемо над світом,
що сповідав мораль без каяття.

Хрести нас, Боже, святом і трудами
на благодатній батьківській землі
і станемо ми сестрами й братами
в одній великій праведній Рідні.

Хрести нас, Боже, пам'яттю в минуле,
де на щитах великі імена,
де невмирущі Кобзареві думи
й Каменяра не злуплена скала.

Хрести нас, Боже, вірою в майбутнє,
де кожний рід, шануючи своє,
проріс би плоттю в древо самобутнє
і древо те Вкраїною назве.

Хрести нас, Боже, дзвоном-переспівом
і золотом дозрілих колосків,
у небі синім журавлиним клином
і шепотом осінніх голосів.

Хрести нас, Боже, степом і лісами,
донецьким кряжем і старим Дніпром,
Поліссям, Кримом, ще й Карпатським краєм,
щоб ми були єдині й заодно.

Хрести нас так, щоб вічно пам'ятали
цей доленосний волелюбний час,
коли країна із колін устала.
Хрести нас, Боже, і помилуй нас.

2005-2014

Схоже, принтер зовсім збожеволів
і друкує на вимогу «Я»
без тире, без крапок і паролів
заборони й ляки для життя.

Ну навіщо нам це божевілля
поголів’я жирних баранів,
що гуляють пашею свавілля,
туляться до клану пастухів.

Шаленіє принтер, шаленіє,
видає «поняття» на гора.
Іншого робити не уміє,
як качати неука права.

Ратичками тикають у кнопки.
Благодаті піниться вода.
Підмиває ратиці і попки,
щоб сіяла зовні чистота.

Скаженіє принтер, скаженіє.
Мекає з трибуни на екран
у краватці з вадами повії
зеленню годований баран.

17.01.2014

Що з тобою буде, Україно?
Бог в душі чи переможе зло,
усміх долі чи остов Руїни,
де кийки, іуди і «бабло»?

Половина ходить у тумані
і радіє: Схвалено бюджет!
Інша половина на Майдані
кров’ю пише опору сюжет.

То куди рушаймо? На Голгофу
розтікатись болем по землі,
поклонятись ідолу і лоху,
множитись в гадючому кублі?

Ми – лиш люди, а не Божа сила.
На Голгофі втратимо усе.
Велетенський хрест, під ним могила.
Хто спокуту небу понесе?

Що тебе чекає, Україно?
Верховодять клани і «братки».
Осипає цвіт сумний калина.
Древо її ділять на шматки.

Тож укотре у якім сторіччі
вибір пропонує нам шляхи,
та закляли ноги на узбіччі –
їх скували люди і гріхи.

17/01/2014

Живі! Живі! Ніякі не раби!
Закрийте пельку раціоналістам!
Ми вийшли з історичної юрби,
Нанизані на щастя, як намисто.
Ми – нація, з якої все пішло.
Над нами – оком яблуневим сонце.
Ми – поле, що вже золотом зійшло.
Ми молимось у кожнім нашім кроці,
Щоб далі плинув зоряний наш час!
Скінчились болі – хмурі та пекучі.
Ми бачили в тумані, як Тарас
Сміється радісно, гуляючи на кручах…

Досить марнословити, молю…
Що вам очі оловом залило?!..
Не брешіть хоча би Кобзарю…

Він марить від безсоння у могилі
Та іноді виходить із піску –
Мабуть, приємно думати у русі –
Сідає коло темного ставку
І щось шепоче, плачучи, у вуса.
Я бачив той нічний прозорий став.
Я чув його слова у ту годину:

“Матінко… Чи я тобі брехав?..
Чому ти мені брешеш, Україно?..”

18/2013

Є гуси, з яких вода…
Є хами, з яких ганьба…
Є мудрість, якої немає.
Є дурість – її вистачає
на владу, на нас і на мрію.
Будуємо хепі-Руїну?

Криком волай у пустку…
Бабця зав’є у хустку
своє мінімальне життя
і свічечку на побиття
отих, що ціною глузду
хвалять ціну на капусту,
отих, що гарчать на гоїв
із висі своїх покоїв.

Як їх не бити, люди,
крихами на долоні?
Кара яка остудить
злодіїв у законі?
Як їх не бити, люди,
болем, ганьбою, гнівом?
Вітер словами крутить,
скоро замете снігом.
Прикро – така країна,
майже свята обитель,
та в одного – торбина,
інший – як небожитель.

Є гуси, з яких вода…
Є хами, з яких ганьба…
Є мудрість, що болем зріє.
Є дурість... що тверезіє.

15.01.2014

Ми – яничари. Гвардія. Еліта.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – крові пити… Тільки крові пити…
Але – міцний утримує ланцюг.

Ми – яничари. Бувші полонені.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон і наречених.
Не нам – трава, і літо, і бузок,

Бо скальпами пропахло наше літо,
І добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були малі ми діти…
Та що усохло – вже не ожива.

Угорські, сербські, українські бранці,
Осмалені вітрами забуття…
А потім – вбивці, потім – новобранці.
Ні суму, ні зірок, ні каяття.

Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний місяць Рамадан.
Колись – перлина, нині же – руїна,
Та ще в долоні гострий ятаган.

Ми – яничари. Строгі наші сурми.
Не треба нам від битви срібняків.
Коли якесь містечко взяли штурмом,
То вирізали навіть жебраків.

Ми кинули в пожар камінну браму.
Радів – бо переміг же! – наш султан.
А потім – увірвалися до храму
Місцевої общини християн.

..В минулому – угорці, українці.
На срібних лезах – кров жінок, сиріт.
Ми – яничари, дикі чужовірці –
Спинились біля храмових воріт…

Що то за чари, дивні, дивні чари?..
Що то за досі невідома мить?..
Ми – яничари. Дикі яничари.
Та що, та що це в серці нам щемить?

14.01.14

Стоять вожді,
як фалоси років,
обіцянок, прожектів і надії.
Деінде вже
їх п’єдестал зітлів,
як і, до речі, утопічні мрії.

Із того світу
все стоять вожді,
у діянні своїм – криваво-сущі.
І що їм голубИ,
і сонце, і дощі?
Вони давно вже – главо-неімущі.

Час, як стріла,
вражає наповал,
та ці божки, ще за життя дволикі,
вхід стережуть
у бронзовий портал –
де їх гріхи, химерні та великі.

Інакше все:
народи і портал
(як плід ума і нано-революцій),
та в камені
стоїть донині шал
із крові братовбивчої й полюцій.

А динозаври
із сучасних днів
усе пильнують цю іржаву касту.
Знамено їх
у мареві вогнів
ховає «святість», ситу і мордасту.

13.01.2014

Чого не учать в школі
Оце життя любить?
Не вчать як жить на волі,
І стежкою своєю йти.

Не вчать, як дівчину привабить,
І як із нею далі буть…,
І як собі на радість?
Пройти життєву путь.

Чому не вчать як жити?
Як розважатись можна тут:
У гори й в ліс ходити,
І подорожей прокладать маршрут.

Що купа в світі задоволень,
Що радість є у миті цій!
Що твоє серце правду мовить,
Що з ним ти знайдеш Свою Ціль.

Чому не вчать життя любити?
І берегти навколо цей прекрасний Світ….
Лише тренують, щоб робити
На фабриках й заводах кожен зміг…

Щоб залишилися рабами,
Незрячими «дорослими дітьми»
І повзали за «своїми» богами,
Цього лиш «наша школа» вчить….

Усе життя ти будеш працювати,
Тебе для цього добре вчать,
Але прийдеться тут страждати,
Бо зараз й тут тебе нема!
Дякую:) 2014р.

Коли грають у владу без правил
і мірилом є страх та «зело»,
стає прикро – у чехів був Гавел,
а у нас кримінальне зеро.

Не скаженійте, панове
Інтернаціоналісти.
Вам вже слово давали.
Ми не крамольники та не
Фашисти –
Ми просто собі побажали

Мати законне право:
Тою
Землею
Гордитися,
На якій через
Впале
Забрало
Пращур
На ворога
Дивився.

Ми тут пустили
Коріння.
В землю ввійшло – глибоко.
Не допустимо:
Стовпотворіння
Та емігрантам – панегіриків.


Хай буду я дисидент та
Ізгой,
Хай стадо політкоректне волає:
“Зась!” –
Право селитися має лиш
Той,
Хто діє у складі
Нації.

Спочатку
Приходять
З навалою –
Потім читають закони.
Спочатку
Прохають
Мало –
Потім диктують мільйонам.

Скажу я, можливо, вперто
І з надлишком
Прямоти,
Та завдання народу
Перше –
Збереження чистоти.

Кордони для них –
На ключ –
Треба, але не так просто.
Хай верещать на Заході: “Антидемократизм!
Путч!” –
Та ми не хочемо
Другої
Косово.


2013-10-13

Мабуть, лихої слави я володар,
Мабуть, людина ница, далебі! –
Якщо всілякі грамотні заброди
Кричать про це на кожному стовпі.

Це все за те, що п`яний я буваю,
Що прощення у бога не молю,
Що вправно в підлабузників стріляю
І що дивлюсь в обличчя королю;

За те, що пил студентських фоліантів
І мертвий попіл схоластичних книг
Змінив на авантюрності вагантів
І на живу поезію доріг.

Перо й пістоль мені були суддями,
А не пажі паризьких сеньйорит.
Кохав я гучно, буйно, до нестями
В богемних колах у сімнадцять літ.

Мину я кари, бо немає кари
Так само, як і докорів питтю.
Скорився я бокалу і сигарі,
Бо не хотів коритися життю.

Усі слова од вас – брехня, лабети.
Ув іншій площині правдиві зерна:
Коли король почне цінить поетів,
Покину я задимлену таверну!

04.01.14