Бурлить Польща, шипить Польща, Польща вимагає,
Що робити Україна має – що не має.
Чиє їм’я прославляти, а чиє ганьбити,
Щоб дозволили поляки з собою дружити.
Піднімають на знамена події минулі,
Мовляв, злочини ми ваші й досі не забули.
Про Волинську різанині весь час колють в очі,
Видається, щось із того отримати хочуть.
І, чим далі, тим страшніші цифри називають,
За скільки жертв українці відповісти мають.
А про вбитих українців чомусь забувають.
І бажання розібратись у тому не мають.
Бо ж поляки теж вбивали і села палили.
Чом поляків тих цікавлять лиш польські могили?
І УПА в тім винуватять… Хотів би спитати,
Якщо раптом хтось з поляків виявиться катом,
То поляків всіх вважати ми катами маєм?
Вибачте, але такого в житті не буває.
Не всі в УПА убивали в ті часи поляків
І нема відношень тому в більшості ніяких.
А усіх фарбують в чорне, мов кожен був катом.
А чому все відбулося, хочеться спитати?
Чи не винна польська влада, що усе то сталось,
Адже вона задля того добре постаралась.
Чи ж не вона захопила землі українські?
Чи ж не вона тут велася в тридцяті по-свинські.
Обіцяла автономність українцям дати,
А сама взялася Польщу сюди насаджати.
Закривала українські школи, не бажала,
Українцями щоб люди себе уважали.
А, щоб польськість цього краю доводити світу,
То поляків на ці землі взялася селити.
Наче тут була пустеля, не було нікого.
Заохочували, звісно, поляків до того.
Чи ж раділи українські із того селяни,
Бо ж поляки тут панами, а вони – мужлани.
Злість копичилася, звісно, а, як почалося,
То платить простим полякам кров‘ю довелося.
Це політика прадавня – своїх розселяти,
Щоб місцевих у покорі і землі тримати.
Так імперії прадавні колись поступали:
Ассирійці, перси, греки – прикладів чимало.
Так і римляни велися – землі наділяли
Ветеранам – у місцевих землі відбирали.
Так Московія робила всі віки до цього,
Розселяла по усюдах московина свого,
А місцевих виселяла чимскоріше звідти,
Щоб московськими ці землі навіки зробити.
На Крим лишень продивіться. Не встигли забрати,
Змогли туди сотні тисяч москалів напхати.
Так робили і поляки, не лиш в Україні.
Десь потомки проживають польські і донині.
От хотілося б сьогодні про Литву згадати.
Незалежність вона свою змогла відстояти.
А історію Литва та дуже давню має.
Колись вона володіла й українським краєм.
Називалася Велика, з москалями билась,
Бо тим землі відібрати у неї хотілось.
І найперше – українські – родючі й багаті.
Так хотілося достойних би їм предків мати.
Як в Литви не стало сили землі боронити,
Тоді помочі у Польщі довелось просити.
Отак от Річ Посполита на світі й постала.
Над литовцями поляки скоро гору взяли.
Відібрали Україну та й в Литву попхали,
Корінні литовські землі швидко заселяли.
Тож, так само, як зі Львовом – українське місто,
Та туди поляків, німців напхалося, звісно,
Що уже сто років тому вони більшість мали.
І, коли по війні раптом імперії впали,
То претензії поляки на Львів заявили.
Українці ж відстояти місто не зуміли.
Хоч хоробро опирались та битву програли,
Тож Волинь з Галичиною поляки забрали.
Та вернемось до литовських справ. Щоби ви знали,
Що поляки тоді Вільнюс Вільно називали.
Більшість там жили поляки – землі заселили,
Хоч здавна тут височіли литовські могили.
Край литовський був іздавна. Поляки ж бажали,
Коли їх Річ Посполита вже вдруге постала,
Щоб Литва знов стала польська. Змову готували,
Але справа для поляків скінчилась невдало.
Як зчепилась з москалями Польща воювати,
Довелося Литві Вільно полякам віддати.
Москалі, як наступали, то край захопили,
Але Польщі віддавати його не схотіли.
Литва слабша, в неї легше потім відібрати.
Хоч поляки й не хотіли – мусили пристати.
В липні москалі те Вільно литовцям віддали,
А поляки із Литвою в жовтні підписали
Ще й угоду у Сувалках, в якій визнавали,
Що претензій на те Вільно вони вже не мали.
Папірець то підписали – де амбіцій діти?
Бо ж так кортить вже полякам краєм володіти.
Ще не висохли чорнила на отій угоді,
Як генерал Желіговський сказав раптом: «Годі!»
Він дивізію «литовську» тримав під рукою
Та не схотів визнавати угоди такої.
Пілсудського «не послухав» (хоч відомо стало,
Що ті плани у Варшаві, звісно ж, розробляли)
Отож, «заколот» підняв він й на Вільно подався.
Ніхто на таку підступність там не сподівався.
А «зелені чоловічки» місцевих побили,
Місто Вільно і округу скоро захопили.
У Пілсудського кричали, що «нас там немає».
Що нехай самі «литовці» ту справу рішають.
Вже за кілька днів у Вільно ота «нова влада»
Незалежність цього краю зголосила радо.
Республіка утворилась – Литва Серединна.
І тут Польща «ні при чому», поляки не винні?
Хоч вважалась незалежна та війська поляків
Стерегли край від «претензій» литовських усяких.
Желіговський «правителем верховним» зробився,
Готувати «референдум» в краї заходився.
Він, щоправда «плебісцитом» тоді називався.
Але ж суть його та сама – генерал збирався
Не тягнути – «всенародно» проголосувати,
Щоб до Польщі «Серединні Литву» доєднати.
І два роки не минуло, як сеймик зібрали,
Доєднатися до Польщі проситися стали.
А полякам того й треба, погодились миттю
Край Віленський, край литовський до Польщі включити.
(Не нагадує нічого? Землі відхопити –
Треба перше ДеНееРів всяких наплодити).
Як в Литві до цього всього відноситись мають?
Желіговського героєм, мабуть, не вважають?
Скоріш ворогом. А в Польщі узялися нині
Прославляти генерала – «визволитель Вільно».
Не думають, що литовцям «образливо» буде,
Бо ж і землю відібрали, й загинули люди.
То поляків не цікавить. От «Волинь» палає.
Дослухатись, зрозуміти ніхто не бажає.
А в Москві з того радіють: хай чубляться більше,
Їй прийти «по трупах» й взяти зостанеться лише
Україну, затим Польщу. Бо така розплата
Дурням, що ніяк не хочуть правди визнавати.

Могутнє царство Лідія лежить,
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
Збирати гроші. Вже підвали він
Засипав златом, сріблом аж по вінця.
Є перед світом чим йому хвалиться.
Та в Лідії такий він не один.
Міста багаті, як гриби ростуть.
Купці торгують крамом, багатіють
Та на палаци гроші не жаліють.
Тож про багатство їх далеко чуть.
Могутнє царство Лідія, бо там
Велике військо. Як, бува на свято
По вулицях візьметься маршувати,
То бог війни за тим слідкує сам
З небес високих. А родючих нив
У Лідії, напевно не злічити.
Вина достатньо світ весь напоїти.
І мрією в країні кожен жив –
Розбагатіти. Й кожен багатів.
Здавалось, вічно так повинно бути.
Бо хто ж посміє зачепить могутню,
Хто втрапить забажа під її гнів?
Тим часом десь на сході серед гір
Нещасне плем‘я персів проживало.
Колись їх вороги туди загнали,
Так і жили упроголодь з тих пір.
Бо ж землі бідні, важко щось зростить.
Тому і голод вічно відчували
Та заздрісно із гір тих позирали,
Хотіли, як їх сусіди гарно жить.
Аж поки не з‘явився поміж них
Цар Кір – хоч босий, а, проте завзятий,
Закликав їх сусідів грабувати
І об‘єднати навкруг себе зміг.
І запалали села і міста,
Криваві ріки потекли до моря.
На голови сусідів впало горе.
Кір для них, наче кара божа став.
А перси все, що бачили, тягли.
Раділи, що тут є чим поживиться.
Удома буде їм чим похвалиться.
«По-людськи» вперше перси зажили.
Сподобалося їм таке життя.
Готові йти за Кіром куди скаже.
Їх не лякала жодна сила вража,
Що й опір не чинила до пуття.
Скоривши навколишні племена
Й країни, Кір за Мідію узявся.
Її скорити швидко похвалявся.
Колись була могутньою вона.
І зброї мала вдосталь та царі
Ту зброю на всі боки продавали,
Що військо лиш мечі іржаві мало.
І, як конфлікт із персами назрів,
То виявилось – нічим воювать.
Мідійський цар тоді згадав про Креза.
Бо ж то не у лідійських інтересах
Голодних персів на кордоні мать.
Тож, поки іще Мідія стоїть
І персів тих на віддалі тримає,
Цар Крез лідійський не переживає.
Та варто край цей персам захопить,
Побачать вони ниви і міста
Лідійські. І вже їх не зупинити…
Послав мідієць помочі просити.
Крез посланця би й слухати не став,
Але давно ж багатством не хваливсь,
В свої підвали не водив нікого.
Тож посланця прийняв, нарешті того.
І вислухав. І, навіть, зажуривсь.
І Мідії, як слід поспівчував.
Й на персів гнівно висловив прокляття.
Та в поміч військо не схотів послати.
На те причин, звичайно, купу мав.
Бо ж свято скоро, провести парад
Потрібно буде. Усе військо днями,
Марширувати учиться полями.
Надати поміч, звісно, був би рад,
Але проблем без того вистача.
І знову став мідійцям співчувати.
Та зброю теж не побажав давати.
Бо для параду треба теж…Хоча,
Все ж виділив іржавих він мечів,
Списів трухлявих, що в складах зогнили.
Мідійці, правда й тому пораділи,
Як цар «велику» поміч ту вручив.
Колись могутня Мідія, тепер
Зовсім ослабла. Хоч і військо мала,
Але давно ні з ким не воювала.
Сусіди мирні. Але тут попер
На неї перс. Не кожен зброю взяв.
Хтось вийшов битись, інший заховався,
Та пережити якось сподівався.
А хтось в краї сусідні драла дав.
Тож результат відомий зразу був.
Відбитися мідійці не зуміли,
Їх перси досить швидко покорили.
Задумавсь Крез, коли таке почув.
Бо ж персів, кажуть суне ціла тьма.
Та ще й мідійців з схованок зігнали
І воювати край чужий погнали.
Та Крез усе ж іще надію мав
На гроші та на військо, бо ж його
Він мав багато. Персам не зібрати
Ніколи стільки. Будуть воювати?!
То він зітре на порох їх бігом.
Спитатись до оракула послав,
Що мав робити: чи то наступати,
Чи в своїм краї ворога стрічати?
І відповідь вже незабаром мав:
«Якщо за Галіс військо поведеш,
Державу згубиш сильну!» Гарні вісті!
Державу персів він загубить, звісно.
Перс свою смерть у тім бою знайде.
І він зібрав усі війська свої.
Десятки тисяч шляхом простували.
Їх обладунки золотом сіяли.
І колісниці вслід летіли їм
Теж в золоті. Великий цар радів.
Ніхто такого війська не здолає.
Він перемогу вже в кишені має.
Тож особисто сам те військо вів.
І от на полі їх війська зійшлись.
Лідійське військо полем розтяглося.
Воно безкраїм ворогу здалося.
Та не на кількість ворог їх дививсь.
На золото. Як військо те здолать,
То кожен зможе золота набрати
І зробиться за один день багатим.
Тож прагли чимскоріше починать.
Лідійці ж красувалися лишень.
Їх військо було гарне для парадів,
А не для битв. Ні, воно билось, правда.
Та кожен, хто у золоті – мішень.
Накинулась на золото орда,
Побила військо Креза, порубала.
Земля на полі вся кривава стала.
Надвечір від лідійців ні сліда.
Багатство їх згубило і пиха,
Що вони кращі, що вони сильніші.
Та то усе тяжка обуза лише.
Гординя тому й в десяти гріхах…
Розніжена, розбещена Європа
Ніяк не здатна й досі зрозуміть,
Що, поки Україна ще стоїть,
То москалі – малий для неї клопіт.
А, не дай Боже, станеться біда,
Ніщо Європу вже не порятує.
Москаль її роздягне і згвалтує.
Поки не пізно, Креза хай згада.

Старий Овсій вмовив сина у Базар відвезти.
- Помирати, - сказав, - скоро. У останнє хочу
Своїм славним побратимам «подивитись в очі»,
Бо такий тягар нелегко усе життя нести.
Приїхали. Овсій чомусь пам’ятник минає,
Що поставлений котовцям, полеглим у битві.
Син лише услід поглянув батькові сердито
Та подумав, що, напевно він чогось не знає.
Пішов слідом. Пройшов батько доволі далеко.
Серед поля зупинився, зняв шапку поволі.
Вітерець чуприну сиву потріпував кволо.
Опустились старі плечі, мов вага нелегка.
Син не став підходить ближче, не став заважати.
Лиш здивовано дивився: що тут могло бути.
Ні горбика, хоч би хрест тут десь стояв забутий.
Лиш бур‘ян. «Та щось сюди, бач, притягує тата?!»
Постояв Овсій, постояв. - Поїхали, сину!
Розвернувся і неспішно подався до воза.
А в очах син запримітив – ще блищали сльози.
Звісно, дуже захотілось дізнатись причину.
Вже на воза вони сіли, то й син став питати:
- Що тут трапилось такого, чого я не знаю?
Ти ж бо про своє минуле не розповідаєш.
А онукам що повинен я розповідати?
Подививсь Овсій на сина: - Не на часі, може
Тобі, сину, про те знати та розповідати.
А з другого боку, справді – вже час помирати.
Забирати ж у могилу пам‘ять – то не гоже.
Надягнув, нарешті шапку, що стискав рукою.
- Розкажу, коли вже хочеш, але маєш знати,
Що не всякому то можеш ти розповідати,
Бо й сам можеш постраждати ти з-за правди тої.
Було то в криваві роки, коли Україну
Вже на шмаття роздирали жадібні сусіди.
Не свободу принесли нам ті роки, а біди.
Видавалось, що Господь нас навіки покинув.
Вже, мабуть в останній спробі з поляками стали
Разом супроти червоних. Але й тут невдача.
Мені, правда, удалося Києва побачить.
Та червоні так натисли, що ми відступали.
Мені всього лиш сімнадцять у ту пору було.
Ще горів, щоб Україну вільною зробити.
А прийшлося рідну землю чи й навік лишити.
А поляки нас укотре тоді підманули.
Домовились з москалями, хоч нам обіцяли,
Що поможуть Україну нашу визволяти.
А ми геть уже не мали з чим до бою стати,
Тож за Збруч, на Україну польську відступали.
Хоча то і Україна – там поляки влада.
Відібрали у нас зброю, в табори загнали,
Де від голоду й нужди ми постійно страждали,
Помирали, хоча дух ще не втратили, правда.
Хоч за дротом, але вісті до нас долітали:
Запалала Україна, не хоче коритись,
Всюди піднялись селяни з москалями битись,
Бо ж нещадно Україну вони грабували.
Ух, дали б нам зброю в руки, ми би подалися
Помагати, Україну на бій піднімати.
А доводилось за дротом колючим чекати.
Хоч провідники вже наші за справу взялися.
З поляками домовлялись, щоб ті відпустили
Бажаючих воювати та їм зброю дали.
А поляки все то довго тягли-розтягали.
Вже й весна минула, й літо, а ми все сиділи.
За тим часом москалі вже мусили піддатись,
Щоб селян хоча би трохи якось замирити,
Вирішили продрозверстку, врешті відмінити,
Щоби змусити селянство до праці вертатись.
Тож, поки ми готувались та сили збирали,
В Україні вже поволі затихав той спротив.
Вже селяни повертались в поле до роботи.
Але знову їх підняти ми надії мали.
Хоч повільно, та поляки стали щось рішати.
Всіх бажаючих з-за дроту вони відпустили.
Не давати, правда зброї нам вони рішили.
Ми неправдами ту зброю мали здобувати.
Хтось гвинтівку мав іржаву, хтось пасок приладив,
Щоби не в руках носити. Багато без зброї,
Сподівалися здобути в москалів із боєм.
Але усі готувались до походу радо.
Зима була на підході, як готові були.
Як готові? Хто в шинелі, а в кого немає,
Хтось у чоботах, а інший постоли вдягає.
Не одні ми готувались, від знайомих чули,
Що три групи виступає. Хоч наша найбільша.
Ще були і бесарабська, кажуть, і подільська.
Не знаю, як виглядало у тих групах військо,
Але наша озброєна, схоже, що найгірше.
Генерал Юрко Тютюнник командував нами.
На початку листопада, урешті зібрались
І через Волинь на Київ походом подались.
Уявляли, як повстане Україна прямо.
Було нас десь дев‘ять сотень, а при тому мали
Лиш чотириста гвинтівок та шість кулеметів.
Те не надто хвилювало нас того моменту,
В москалів багато зброї, віднімем – вважали.
По дорозі у поляків відібрали зброю,
Що стояли на кордоні, чекістів побили.
Продзагонів по дорозі декілька зустріли
Та відбили вози з хлібом у клятих із боєм.
Хліб той роздали селянам – нехай добро знають.
Хай беруть у руки зброю та йдуть помагати.
Самі ж Коростень помчали бігом визволяти.
Подивилися, як звідти червоні втікають.
Пораділи перемозі, хоча й не надовго.
Із Житомира курсанти скоро підтяглися,
Бронепоїзди примчали теж по залізниці.
Тож ми не змогли утримать тоді міста того.
Отмарштейн – такий полковник був у нас в бригаді,
Заявив, що до кордону треба відступати,
Бо у цих боях ми скоро всіх людей утратим.
А місцеві щось за зброю беруться не радо.
Та Тютюнник рішив: треба рухатися далі.
Стрінемо подільську групу, з‘єднаємо сили,
А тоді уже побачим, що б далі робили.
Тож на думку генерала усі і пристали.
На Чоповичі пода́лись, Малин оминули,
Подались до Радомишля його захопити.
Удалося під Заньками нам перепочити.
А вже потім про спочином ми зовсім забули.
Бо під Чайківкою скоро нас котовці стріли
І вже далі невідступно пхалися за нами.
То із засідки ударять, то наскочуть прямо
Та відкочувались швидко, бо ми добре били.
Хоч і нам теж діставалось. Поранених валка
Швидко іти не давала. Та ще ж із боями.
За Тетерів перебрались й подалися прямо
До Димера. Бо там мали подільців зустріти.
Три дні ішли із боями аж поки дізнались,
Що за кілька днів подільці на захід подались.
Тож до Димера даремно нам було спішити.
Надій з ними об’єднатись вже у нас не було.
Вирішили теж на захід тоді прориватись.
Через Тетерів прийшлося знов переправлятись.
А уже на той час снігу добряче надуло.
І мороз уже узявся кригою вкривати
Річку Тетерев. Хоч лід той був зовсім тоненький.
А тут іще і котовці беруть у обценьки.
Довелось тоді нам бродом ту річку долати.
Береги там болотисті, сніг лежить глибокий.
Майже ніхто з переправи сухим і не вийшов.
З пораненими тоді, звісно возилися більше.
Воза ставили на воза, перенесли поки.
У Малих Миньках спинились, щоб доночувати.
Дуже змучилися, тому до обіду «спали».
А уже з обіду шляхом рухатися стали.
Й тут котовці узялися нас атакувати.
Їх три тисячі, нас «цілих» ушестеро менше.
Зав‘язався бій жорстокий, бо ж ми не здавались.
Навіть, голими руками часом відбивались.
А вони уже навколо затягнули вершу.
І рубали нас безжально, шабель не жаліли.
Поранених добивали, які на підводах.
І нікого, видавалось, їм було не шкода.
Може би на шляху тому усіх перебили.
Та Котовський появився, припинив розправу.
Не для того, звісно, щоби нас порятувати.
Треба ж ще подобу суду нам улаштувати.
Та й ми уже добре знали, з ким маємо справу.
Живих усіх позганяли котовці до купи.
Роздивились: генерала немає між нами.
Кажуть, вирвалися кінні й подались шляхами.
Ми стояли, а котовці дивилися тупо.
Вже поранених добили, нас пограбували,
Відібрали все, що цінним тільки їм здалося.
У чотири нам шеренги стати довелося
І назад до Малих Миньок нас вони погнали.
Там у церкві зачинили до самого ранку.
Але й уночі червоні весь час турбували,
Приходили грабувати, їсти не давали.
Вигнали знов на дорогу усіх на світанку.
Кінні сотні оточили, боялися втечі.
Сам отой Котовський лисий й комісар на конях
Під’їхали, запросили в армію червону.
То для них зламати слово запросто, до речі.
Та з нас ніхто не піддався. Тож усіх погнали
Під конвоєм до Базару, знов в церкву закрили
Та ще у дві синагоги. Голодом морили.
Та на допит поодинці цілий день тягали.
Суд у москалів короткий. Вже на третю днину
Перших старшин розстріляли прямо з кулеметів.
Ми на щось ще сподівались до того моменту.
Хоча добре розуміли: проти них – то винен.
Поки в церкві ми сиділи, приходили люди.
То приносили продукти, тихцем віддавали,
То полотно, аби рани ми перев’язали…
А ми в церкві тій сиділи та чекали суду.
Дочекались. Всіх зібрали та у степ погнали.
Там вже людям наказали ями покопати,
Щоби трупи наші було куди їм скидати.
Перед ямами отими ми усі і стали.
Зачитали постанову їхньої «п‘ятірки»,
Що за зраду смертна кара нас усіх чекає.
Знову в армію Червону піти закликають.
Тоді життя своє зможем врятувати тільки.
Але вістовий Щербак одразу за усіх отвітив,
Що ніхто з нас України зраджувать не стане.
Мов питався у нас згоди, повернувся, глянув.
Та ніхто не став нічого проти говорити.
Нас поставили над ями, проти - кулемети.
Поки командир рукою не махнув – почали,
Раптом хлопці «Ще не вмерла…» в строю заспівали.
І усі ми підхопили пісню ту моментом.
Ударили кулемети, а ми все співали.
Все тихіше і тихіше, бо ж падали мертві.
Та живі співати далі продовжили вперто.
Навіть, кулі, що свистіли, їх не обірвали.
Я відчув удар у груди і в яму звалився.
Що уже було там далі – того я не знаю…
Прокинувся, бо мені щось дихання спирає.
І темрява. Поряд мене ще хтось ворушився.
Відчув холод. Зрозумів вже – земля наді мною.
Живим кляті закопали. Вибиратись взявся.
Добре, що на трупах вбитих поверху валявся.
Та і земля наді мною не була товстою.
Якось вигрібся нагору. А там ніч вже темна.
Чую, знову піді мною хтось заворушився.
Відривать його руками зразу ж заходився.
Хоч зірвав на пальцях нігті та все ж не даремно.
Відкопав іще й Миколу з нашої бригади.
Вибралися з тої ями, відповзли подалі.
Обмацувати тіла свої , ран шукати стали.
В мене у грудях боліло. Та виявив радо,
Що той хрестик, що ще мама мені начепила,
Мідний вм‘явся, але кулю зумів зупинити.
Тож нема чого раніше себе хоронити.
А Миколу куля тільки трохи зачепила.
Кажу йому: - Давай звідси швидше вибиратись.
А він мені: - Все даремно. Смерті не минути.
Куди іти? Де ховатись? Вороги навколо. -
І від мене лиш рукою відмахнувся кволо. –
Як прийшов час помирати – так тому і бути.
Не став з ним я сперечатись, до лісу подався.
Він в Базарі залишився. Його знов впіймали.
Привели до тої ж ями та знов розстріляли.
Я про те уже пізніше від людей дізнався.
Отож там у тих могилах півтисячі люду,
Що червоні судом скорим там їх розстріляли.
Хоч вони свою країну лишень визволяли.
Та хіба знайдеш ти правду в москальського суду?
Ще дізнався, що ті наші, разом з генералом
Змогли врешті-решт пробитись та порятуватись.
Вдалось польського кордону кінними дістатись,
Хоч котовці вслід за ними всю дорогу гнали… -
Овсій замовк, задумався, а далі і мовив:
- То там вперше мене доля так порятувала.
Але, бачиш не востаннє… Як війна настала,
Ми вважали, що можливість нам відкрилась знову,
Що німці нам допоможуть створити державу,
Коли зможуть з України москалів прогнати.
І ми кинулися в тому їм допомагати.
Та виявилось, що робили ми погану справу.
Німці зовсім не збирались нам волю давати.
Ми їм треба були, поки москалів долали.
А тоді ми їм вже зовсім непотрібні стали.
Отримали не свободу, а кулі і грати.
Ото, коли в сорок першім вже край наш «звільнили»,
Збиралися ми, щоб пам’ять вбитих вшанувати.
Та могили, як належить їм облаштувати.
З‘їжджалася купа люду на оті могили.
Я також туди збирався, але так вже сталось,
Що скалічив собі ногу на рівному місці.
На могили до полеглих не поїхав, звісно.
Хоча серце туди моє, безперечно рвалось.
А зібралось туди, кажуть сорок тисяч люду.
З усієї України вклонитись з‘їжджались.
Німці лиш на те дивились, але не втручались.
Дивилися та гадали – що із того буде.
Знов лунала «Ще не вмерла…» на усю округу,
Хрест воздвигли на могилі, його освятили.
Слів багато про полеглих добрих говорили.
Про те, як зросте держава від Дону до Бугу.
Німці ж брали на замітку найбільше завзятих.
На другий день поодинці вже брати взялися.
І місцевих, і хто звідкись у Базар явився.
До тюрми спочатку, потім уже розстріляти.
Я не був, тож мене доля знов порятувала.
Від німецької тепер вже врятувала кулі.
Оце тепер ми уперше з тобою прибули…
І востаннє. Бо вже часу залишилось мало.
Розкажи, як підростати вже будуть онуки,
І про мене, і про хлопців, що отут зостались.
Що зробити Україну вільну намагались
І пішли заради неї на ті смертні муки.