Ще прізвищ в давнину не існувало,
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з них одночасно правив.
Тож багатьох князів і прозивали,
Щоб люди їх, хоч якось розрізняли.
Був Ігор Ста́рий, Мудрий Ярослав,
Великий Володимир, Святослав
Хоробрий та Мстислав Удатний.
Ще й Осмомисла треба б нам згадати.
Ці правили на землях, які нині
Належать незалежній Україні.
А, як Залісся ми згадаєм дике,
То Всеволод там був Гніздо Велике.
Ще Юрій Довгорукий, теж нівроку
Прозвався. А іще Мстислав Безокий.
Різниця аж кидається у вічі.
У нас князі і мудрі, й героїчні.
А в них взялися прізвиська давати:
Той спадкоємців наплодив багато,
Той пхав усюди свої руки довгі.
І, видно ока не було у того.
Не за хоробрість прізвиська давали,
А зовсім інше на увазі мали.
Це так, для вступу… Скажемо, одначе,
Про того, світ що навкруги не бачив.
Чому Безоким його називали?
Був без очей чи зовсім інше мали
Тодішні люди. Їм було видніше.
А ми розгадку на кінець залишим.
Тож вперше він в літопису з‘явився,
Як вже добряче «у колодки вбився».
Тоді Андрій, що Боголюбським звався
(Мстиславу тому дядьком він являвся)
Його на князя в Новгород призначив.
Але загрозу через рік побачив
Він від своїх племінників і миттю
Заборонив в Русі їм, навіть жити.
Тож братики в Візантію подались,
Там на «роботу», навіть влаштувались.
Став правити Мстислав у Аскалоні.
Але «запріг він незабаром коні»
Та і на Русь із братиком погнали.
Він у Трипіллі княжить став – прогнали.
Хотів до дядька в Переяслав впхатись.
Та той не захотів з ним, навіть знатись.
Тоді він до Чернігова подався
Та в Городці-Остерському зостався
За князя. Та мав гонору надміру,
В свою зорю високу дуже вірив.
І от настала, начебто година,
Коли він долі своїй виклик кинув.
Сказати слід про те Залісся дике,
Яке цабе вважалося великим,
Що вони вічно з кимось воювали,
Усе на чужі землі позирали.
То вони Русь ходили грабувати,
То до сусідів до других багатих.
А, як кудись в походи не ходили,
Тоді один одному пики били.
І чубилися, кров рікою лилась.
Напившись крові, начебто мирились.
І знов сусідам було місця мало,
Бо «залішани в гості» завітали.
Тож Юрій Довгорукий довго пхався,
Поки й навіки в Києві зостався.
Синок Андрій продовжив справу тата
І крові на Русі пролив багато.
Та «залішани» Новгород не взяли,
Під Вишгородом їм добряче дали.
Князь, при якому не пограбувати,
Для тих заліських важить не багато.
Нема грабунку – князя геть такого,
Заточені ножі вже ждуть на нього.
Тож вірні слуги злобу затаїли
Й Андрія Боголюбського убили.
В Заліссі тому три столиці було:
Ростов, Владимир, Суздаль не забули.
Старе боярство в Суздалі сиділо
Й Ростові. На Владимир той гляділо,
Як на холопів- мулярів своїх.
Тож різні були погляди у них.
Владимирці в князях хотіли мати
Братів молодших того супостата -
Щоби Михалко із молодшим братом
Могли скоріше вільний стіл зайняти.
Старі ж бояри Суздаля й Ростову
Не захотіли Юр‘євичів знову.
Позвали Ярополка і Мстислава.
Тож знову опинивсь Мстислав при справі.
Він сів в Ростові, братик Ярослав
Так само стіл у Суздалі зайняв.
Тут ще і князя Гліба слід згадати,
Що у Рязані всівся князювати
Іще до того. Взяв сестру Мстислава.
Тож помогти – то вже сімейна справа.
Бояри й Гліб той добре помагали,
Суперників з Владимира прогнали.
Ті жалітись в Чернігів подалися.
Із князем Святославом обнялися.
Той, хоч Мстиславу дядьком був, одначе,
Хорошого нічого в нім не бачив.
Тож, знаючи амбіції у того,
Боявся, що стола утратить й свого.
А він же Київ уже мав на оці,
Щоби Владимир був на його боці,
Сидіти князем на столі повинен
Той, хто йому багато буде «винен».
Тож Юр’євичам дав він допомогу
І полк великий вирядив в дорогу.
Син Володимир став на чолі раті…
В Заліссі про те скоро стало знати.
Отож одразу Ярополк з Мстиславом
Збиратися взялися на виправу.
Рішили: Ярополк піде із раттю,
Суперників щоб військо зупиняти.
Мстислав же відстаючих дочекає
Та й на Владимир чимскоріш попхає.
На тому й порішили. Але плани,
Що ними готувалися старанно,
Супроти волі Божої – дурниці.
Це те ж, що головою в стіну биться.
Отож, Михалко захворів в дорозі,
Везли чи то на ношах, чи на возі.
Йшли до Москви. А Ярополк навстрічу,
Зустрітися на полі вічі в вічі.
І нині ( хай це трохи не по темі)
В Московії з дорогами проблеми.
Тоді ж доріг тих взагалі не мали,
Лісами часто без доріг блукали.
Отож, ішли назустріч й розминулись.
Вже вороги на Суздаль потягнулись,
А Ярополк лиш до Москви дістався.
Про хворість там Михалкову дізнався.
На радощах, чуткам він тим повірив,
Нічого сам як слід не перевірив.
Листа до брата із гінцем відправив,
Складаються, мовляв чудово справи.
Михалко хворий, війська мало в нього.
Тож Ярополк слідом за ним в дорогу.
Наздожене і битву дати має,
Отож, Мстислав хай тут же поспішає,
Аби Владимир чимскоріш зайняти,
Ввійти Михалку в стольний град не дати.
Мстислав підняв дружину і подався,
Мов полювати на зайців зібрався.
І, навіть вістку не відправив брату,
Щоб якось разом битву планувати.
Доскочили Владимира й дізнались,
Що й вороги вже близько підступались.
Гадав, що сил ворожих малувато,
Отож не став очікувать на брата.
Ба, більше, в місті не схотів зостатись,
Зі стін же міста ліпше відбиватись.
Велів пройтися вулицями міста,
Бій дати ворогам у полі чистім.
І так спішив він ворога здолати,
Що й на дружину всю не став чекати.
Як перші вже за пагорбом стояли,
Останні ще по місту маршували.
Отож, ще вся дружина не зібралась,
Коли вороже військо показалось.
Ішли спокійно, напад не чекали.
Про військо Ярополка добре знали.
Мстислава стріти тут не сподівались.
Отож до бою і не готувались.
І раптом із-за пагорба у бронях
Швидким аллюром вискочили коні.
Мстислава стяг над ними розвівався.
Із криком вражий полк на них помчався.
Михалко й Володимир не злякались.
Поки на них кінні ворожі мчались,
Вони полки взялися шикувати,
Щоб ворогу достойну відсіч дати.
В повітря миттю сотні стріл злетіли.
Когось із коней на дорогу збили.
Тут лучники на конях доєднались.
Все небо вкрилось стрілами, здавалось.
Мстислава рать іще в атаку мчала,
А вража рать зростала і зростала.
На Болоховім полі місця вволю.
Полки щитами городили поле
І виявилось, що їх так багато.
Малій дружині їх не подолати.
Й злякалися дружинники Мстислава,
Не про життя, про смерть іде вже справа.
Не стали, навіть в битву і вступати,
Коней своїх взялися розвертати.
Немов зайці, розбіглися по полю.
А там уже у кого яка доля.
Одні по балках, по ярах сховались,
Другі в полон до ворогів попались.
А самі хитрі і втікать не стали,
Вони ж бо броні такі самі мали,
Як вороги, тож з ними і змішались.
І так живими й вільними зостались.
А Юр’євичі стольний град зайняли,
Жону і матір Ярополка взяли
В полон. Сам Ярополк в Рязань подався.
Мстислав же аж у Новгород сховався.
У Новгороді його пам‘ятали,
Отож до себе княжити позвали.
Ну, чим погано? Хай замало влади,
Але другий і тому був би радий.
А цей в Ростові мріяв знов сидіти,
Заліссям тим болотним володіти.
Лише чекав він на момент удалий,
Щоби на князя знов його позвали.
І дочекався. Хворь Михалка взяла,
Й на світі скоро вже його не стало.
Хто буде князем? Запросив Владимир,
Щоб Всеволод надалі правив ними.
Ростов же мріяв знову стольним бути,
Про Всеволода не схотів і чути.
Смерть до Михалка тільки підбиралась,
Ростовська делегація дісталась
До Новгорода та й просить взялася,
Щоби Мстислав знов княжить повертався.
Та лестилися, дивлячись у очі,
Що більш нікого бачити не хочуть.
Що ще живий Михалко – не сказали.
На скору смерть вже сподівання мали.
Мстислав бігом зібрався у дорогу
Та новгородцям не сказав нічого.
Таємно місто уночі покинув
Та й до Ростова чимскоріше двинув.
Образилися, звісно, новгородці,
Були відтоді не на його боці.
Коли Мстислав дістався до Ростова,
То із дороги уже знав чудово,
Що ще живий Михалко. Що із того?
Не перешкода то була для нього.
Тож енергійно готуватись взявся,
Тільки б з життям Михалко розпрощався,
Вже на Владимир у похід рушати.
І полк ростовський взявся він збирати.
Й дружини ще боярські доєднались.
Тож сила чимала в похід збиралась.
В Ростов як тільки вістка долетіла,
Що охололо вже Михалка тіло,
Мстислав одразу рать підняв й подався,
Взять «теплим» він Владимир сподівався.
Та Всеволоду те відомо стало.
Зробити встиг він на той час чимало.
Владимирці великий полк зібрали,
Дружина власна попід стяги стала.
Племінник Ярослав з Переяславля
Теж обіцяв податись на виправу.
Не плутайте Переяславль Залісський
Із нашим. Тож зібратись мало військо
Чимале. Але Всеволод вагався,
Все ж вирішити миром намагався.
Отож послав бігом гінця Мстиславу,
Давай, мовляв, так вирішимо справу:
Тобі Ростов, мені Владимир буде,
А в Суздалі нехай рішають люди
З ким бути. І Мстислав вже був готовий
Рішити справу, не проливши крові.
Але ростовські вперлися бояри,
З Владимиром в них за старшинство чвари
Уже давно. Тож хочуть, щоб Владимир
Ходив обов‘язково попід ними.
- Зі Всеволодом хочеш мир ти мати?
Та ми його не будемо давати! –
Отак сказали. Що йому робити?
Без ростовчан рать вражу не розбити.
Та й виженуть його, як стане проти.
А йому ж князем бути так охота.
Тож і відмовив. Рать ішла до раті,
Щоби на битву, на криваву стати.
Під Юр‘євом і Ярослав з‘єднався
Із Всеволодом. А, коли дізнався,
Що миром той хотів усе рішити,
То воєводи стали говорити:
- Ти, бач, добра Мстиславові бажаєш,
А він твоєї голови шукає.
Іди на нього, досить перейматись,
Що сім’ї наші можуть їм дістатись.
Ще й дев‘ять днів не минуло відтоді,
Як тіло твого брата у колоді.
А він вже кров готовий проливати.
Та чи ж таке ми можемо прощати?!
Тож на світанку річку Гза здолали
Й полки на полі шикувати стали.
А попід річку Липицю навпроти
Полки Мстислава ладились збороти
Полки ворожі. Стільки було сили,
Що раті поле чималеньке вкрили.
В народі поле Юр‘євським то звалось.
Ніколи стільки війська не збиралось,
Мабуть, на ньому. Є де розвернутись.
Тож скоро битва мала та відбутись.
Той Всеволод на справі ратній знався.
Поставив зліва він переяславців.
Великий полк весь центр займав по праву,
А суздальські полки стояли справа.
Як завше, справу лучники почали.
Спочатку піші, вслід кінні помчали.
Упали перші у полках убиті.
А потім, власне й почалася битва.
Піднялись стяги і стрільці розбіглись.
На той час раті зготуватись встигли.
З обох боків кіннота полетіла,
Зіткнулись серед поля тіло в тіло.
Розпочалась страшна кривава січа,
Крізь дзвін мечів, лунали біль і відчай.
Валилися поранені й убиті.
Кружляло в небі вороння несите.
Переяславці, врешті подолали,
Тіснити ворогів потроху стали.
В цей час уже зіткнулися і піші.
Владимирці натиснули сильніше
Й ростовців стали з поля відтісняти.
Кричали воєводи їм стояти,
Не піддаватись. Та ж ломила сила.
Переяславці налетіли з тилу.
І тут ніхто не слухав вже нікого.
Уже не було, власне й війська того.
А переможці всіх підряд рубали.
Ростовські воєводи мертві впали.
Чинити опір хтось ще намагався,
Та, хто вцілів, той у полон здавався.
Бояр чимало та чимало знаті
Примушені були полоном стати.
Мстислав із тим, що залишилось в нього
З дружини, на Ростов здолав дорогу.
Але побачив, що дарма старався,
Бо ж місто боронити не збирався.
Не було з ким. Лягла ростовська сила
На тому полі. Місто не хотіло
Облогу й штурми ще переживати.
Та ще й загиблих треба їм ховати.
Тож в Новгород тоді Мстислав подався.
А Новгороду він навіщо здався?
Невдаха. Тож згадали йому зразу
Про його втечу з міста – про образу.
Сказали: - Ти п‘ятою місто вдарив,
Тебе втягли ростовці в свої чвари.
Михалка взяв Господь. А з його братом
Він розсудив вас. Що іще сказати?
Чого прийшов? Іди від нас із Богом.
І знов Мстислав подався у дорогу.
В Заліссі вже ніхто йому не радий.
Лишилася в Рязань дорога, правда.
До князя Гліба тож він і подався.
І до пори, до часу там зостався.
Сховатися в Рязані, звісно встиг,
Але на місці всидіти не міг.
Все ще тягло його престол зайняти
І князем над отим Заліссям стати.
Тож взявся підбивати князя Гліба,
Не ради себе, ради нього, ніби,
Щоб разом проти Всеволода стати.
Удвох, мовляв спроможні подолати.
А Гліба того й умовлять не треба.
Від злості аж виходив він із себе.
Поки князі там чубились в Заліссі,
Добра награбувати він спромігся.
Сусідів грабував і так нажився.
Та весь той «труд» на ньому окошився.
Як Всеволод зумів свій стіл вернути,
То про грабунки довелось забути.
Ба, більше, став іще той вимагати
Негайно награбоване віддати.
І довелось… Тож виріс зуб у нього
На вискочку, на Всеволода того.
Тож Гліб одразу став полки збирати
Та родичів покликав помагати.
Найняв орду ще половців для бою.
Братів взяв Ростиславичів з собою
З дружинами та й потайки подались.
Поки ще про похід той не дізнались,
Дійшли Москви та всю її спалили,
Всіх жителів полоном захопили.
А Всеволод поїхав в Переяслав
Залісський, тож узнав про те невчасно.
Поки дійшла до нього вістка чорна,
Гліб здобичі встиг нахапать проворно
Та і назад в Рязань став повертати
Неспішно, бо ж добра було багато.
Взяв Всеволод дружину й вслід подався.
Відбити здобич в татя сподівався.
Хоч що тої дружини проти раті?
Та хто в гарячці буде рахувати?!
Хто зна, чим би оте все закінчилось,
Але посли із Новгорода стрілись
Та Всеволода стали умовляти
На полк із новгородців зачекати.
Зібрати сили, а тоді рушати.
Гліб із обозом довго буде пхати.
Тож встигнуть наздогнати і відбити.
І Всеволод рішив так і зробити.
Тож він до Володимира подався
Та й до походу на Рязань збирався.
Тим часом і зима вже наступила.
Зібралась в нього чималенька сила:
Свої полки, прийшли від Святослава
З Чернігова сини два на виправу.
Племінник з Переяслава із раттю.
Тож було ким з Рязанню воювати.
Хоч снігом всі дороги завалило,
Зате річки всі кригою укрило.
А лід міцний, справжнісінька дорога.
Дістатись куди хоч річками змога.
І скоро князь Коломну вже побачив.
А то уже Рязанщина, одначе.
Та на Рязань іти вони не стали,
Бо тут – попід Коломною узнали.
Що князя Гліба задавила «жаба»,
Сподобалось, як він Москву пограбив,
Тож вирішив дарма час не втрачати,
Привів орду Владимир грабувати.
Околиці всі зовсім розорили,
Церкви пограбували, захопили
Полону більше, аніж під Москвою.
Вертаються неспішною ходою.
Тож Всеволод свою рать розвертає
І проти Гліба чимскоріш рушає.
Його догнали на ріці Колокші.
Обоз великий – то нелегка ноша.
Допхатися не встигли до Рязані.
Тож над рікою влаштувались станом.
А Всеволод спинивсь на тому боці,
Аби тримати ворога на оці.
Хоч крига річку вже товста вкривала,
Ні той, ні другий не ризикували
Долати річку на виду ворожім.
Багато втрат завдати ворог зможе.
Тож цілий місяць так вони стояли.
Стрільці лиш мляво іноді стріляли.
До битви не доходило. Гліб, кажуть,
Домовитись хотів із князем вражим.
Та Всеволод такий був злий на нього,
Що не бажав і слухати нічого.
На масляному тижні все ж рішився
Зробити, щоб Гліб чимось спокусився.
Тож спорядив обоз, загін при ньому.
Все, щоб рязанці бачили при тому.
І за Колокшу той обоз відправив.
Тим враження на Гліба, звісно справив.
Щоб той шанс упустив пограбувати?
Та вже повік такому не бувати!
Не знав, щоправда Гліб, що, як стемніло,
Переяславці слідом полетіли
За тим обозом. Сам Всеслав із раттю
На Прусковій горі рішили стати.
І сталось так, як воно й статись мало.
Бо ж Гліба його жадібність здолала.
Мстиславу повелів дружину взяти,
Догнати той обоз й пограбувати.
А сам з синами й половцями разом
На Прускову гору пішли одразу,
Щоб Всеволода з раттю звідти збити
І переможно справу завершити.
Мстислав тим часом наздогнав обоза.
Його здалека чутно на морозі.
Вони на охорону налетіли.
Але та дружній опір учинила.
І, поки той Мстислав із ними бився
І Володимир з військом нагодився.
Переяславці до возів притисли.
А охорона із возів нависла.
Мстиславових побили, порубали
Та по ярах і балках розігнали.
Мстислав сам ледве вирвався, подався,
Бо ж Гліба попередить сподівався.
Що ж, попередив… Та було вже пізно.
Спустилась стрімко рать ворожа грізна
З гори й полки рязанські розметала.
На половців одна лиш смерть чекала.
Нікого князь велів в полон не брати
Із половців, одразу ж убивати.
А всіх «своїх» ловили та в‘язали.
Князь Гліб і син Роман в полон попали.
Мстислава теж схопили. Ярополку
В Рязань втекти вдалося… Ну, а толку?
Що може місто, як немає князя?
Тож Ярополка й видали одразу,
Як Всеволод став того вимагати…
Бояр теж «наловили» там багато
Й дружинників. У стольний град погнали.
Так Гліба його жадібність здолала.
Вже вибратись в Рязань і не вдалося,
Смерть в порубі прийняти довелося.
Мстислава в поруб також посадили.
Та скільки з братом шкоди наробили,
Що жителі взялися вимагати
Належно отих татів покарати.
Мстислава з Ярополком осліпили
І потім на всі боки відпустили.
Кому страшні сліпці? Нехай блукають
Та жебранням собі хліб заробляють.
Та все ж князі. Хоч і сліпого, навіть
У Новгород позвали знову править.
За рік він врізав дуба. Брат по ньому
Теж князювати став у місті тому.
Чутки ходили, що він так молився,
Що знов на світ очима подивився.
Чи правда то, чи ні – того не знаю.
Але в житті усякого буває.
Одначе ж, не про нього ішла мова.
Мстислав помер. Тож і кінець розмові.

- Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва прийшла.
А все князі… Не чубились вони,
А разом проти супостата стали,
Ми б ворога під стінами не мали.
Отож, лише із їхньої вини
Ослабла Русь. Не здатна відсіч дати.
А предки наші ж славнії були,
Царград тримати у страху могли.
А ми не здатні цю орду здолати.-
Вже сивий дід у гридниці сидів
І воям, що від бою спочивали,
Казав повчально, щоби пам‘ятали,
Яких потомки видатних батьків. –
Воно завжди, повірте, так бувало,
Як тільки розбрат між князів іде,
Обов’язково супостат прийде
І візьме те, що в ноги йому впало.
Я пам‘ятаю, дід розповідав,
Як щось подібне у нас уже було,
Відтоді з сотню років проминуло,
Як в Києві усівся Ізяслав.
Прогнав він Довгорукого. Між тим,
Недовго порадіти довелося,
Бо смерті одурити не вдалося
І мрії всі розтанули, мов дим.
А для Русі настав тривожний час,
Бо ж знову свара між князів почнеться,
Страждати бідним людям доведеться.
Адже отак бувало кожен раз.
Всяк прагне сісти на великий стіл.
Чи є у нього тяма, чи немає
Та він, бач, бути над всіма бажає
І прагне того столу з усіх сил.
Помер князь. Його дядько Вячеслав
Старий вже був, недовго йому жити
І тим столом великим володіти.
Його племінник рідний Ростислав
Сидів в Смоленську. А в Переяславі
Сидів Мстислав – син рідний Ізяслава,
А на Волині менший Ярослав.
В Заліссі Довгорукий зачаївсь,
Чекав моменту, щоби знов припхати
З ордою і великим князем стати.
А поки лише здалека дививсь.
В Чернігові сидів теж Ізяслав
Давидович та заздрісно дивився,
Як би він гарно на той стіл усівся,
Хоча на те ніяких прав не мав.
Ще Ольговичі в Сіверській землі
На Київ також ласо поглядали.
Про Гліба ще би ми не забували,
Який свою теж павутину плів.
Той Гліб був Довгорукого синок
Від половчанки. Отож був онуком
Аєпі-хану. Йому й карти в руки.
Задав бо йому батечко урок
Орду зібрати у степу у поміч.
Тож той якраз в степу і промишляв,
Вже скоро чималу орду найняв,
Бо ж ім‘я діда було в поміч йому.
Найпершим заходився Ізяслав,
Гадав, що, якщо першим Київ візьме,
То стане князем київським залізно.
Тож з військом він до Києва попхав.
Та Вячеслав теж, видно не дрімав,
До Ростислава помогти звернувся.
Почув то Ізяслав та і вернувся.
Спинятись Вячеслав на тім не став
Та Святослава на свій бік зманив
Зі Сновська. Адже він йому між ділом,
І Пінськ, і Туров виділив уділом.
Тепер він був готовий до війни.
Як тільки в Київ Ростислав прибув,
Його він соправителем призначив.
Хай молодий вирішує задачі,
А він аби великим князем був.
Чернігівський і сіверський князі,
Коли про таке рішення узнали,
Гінців до Долгорукого послали,
На Вячеслава були дуже злі.
А той рішив, що час його настав,
Є привід, щоби Києвом зайнятись.
Велів полкам в новий похід збиратись.
Коли про те дізнався Ростислав,
Рішив того походу не чекати
Та об’єднатись ворогам не дати,
Полки збирати на Чернігів став.
Але події розвивались так –
Князі за ними просто не встигали.
На Переяслав половці напали,
Що Гліб привів. Той Гліб хотів отак
Плацдарм для батька наступу створити
На Київ. Коли б місто запопав,
Загрожувати Києву би став.
Отож, аби того не допустити,
Щоби орда та місто зайняла,
То Ростислав відправив до Мстислава
У поміч свого сина Святослава.
Тож спільно рать відбитися змогла.
Гліб мусив відступити за Сулу
І розвитку подій в степу чекати.
А Ростислав гаряче став кувати.
Щоб першими удар завдати злу,
Знов на Чернігів вирішив іти,
Щоб Ізяслава змусити нагально
Від Києва відмовитись негайно.
Удар щоби зненацька нанести.
Разом із ним відправились в похід
Переяславці зі своїм Мстиславом
І Святослав, що в Пінську тепер правив.
Й клобуки чорні рушили услід.
А Вячеслав у Києві зостався.
Куди старому пхатися у похід,
Коли йому пора вже на той світ?
Князь за Дніпро вже з раттю перебрався,
Як вістка наздогнала: князь старий
Відправився в «похід» останній свій.
Тож Ростислав сам на столі зостався.
Він мусив військо спішно залишить,
Вертатись, Вячеслава поховати
І княжий стіл у Києві прийняти
Та вирішити – далі що робить.
Смерть Вячеслава принесла розкол
В ряди його прихильників. Кияни
Уже не так підтримували р‘яно.
Адже, як розібратись отак о,
То Юрій Довгорукий більше прав
Мав на той стіл і мав би князем стати.
А Ростислав зробився узурпатор,
Бо ж незаконно княжий стіл займав.
Так воєводи київські йому
На раді прямо в очі і сказали.
Хоча князі на його бік пристали,
Підтримали у намірах, тому
Рать знову на Чернігів подалась.
А Ізяслав від того налякався,
На Юрія ж не скоро сподівався.
Та й Святослав би скоро не примчавсь.
Тож він до Гліба посланців послав,
Адже у того тільки була сила,
Яка би його ворога зломила.
А Гліб на те прохання вмить пристав.
Бо ж міг би Київ батькові здобуть:
Чернігівці каленими мечами
І шаблями своїми половчани.
Підняв орду та і подався в путь.
Рать княжа під Черніговом стояла,
Як взнав про похід Гліба Ростислав.
Тож з Ізяславом домовлятись став,
Поки про те в Чернігові не взнали.
Дарма надіявсь, Ізяслав вже знав
Та відповів – миритися не буде,
А їхній спір один лиш Бог розсудить.
Часу чекати Ростислав не мав,
Бо ж Гліб вже близько. Тож підняв полки
Й назустріч рушив. Вороги зустрілись
При Білій Весі, що ріки тулилась.
Став Ростислав на березі ріки,
Що кригою товстою уже вкрилась.
А на тім боці половці крутились.
До бою не доходило поки.
Так, лучники стріляли раз по раз
Та намагались ворога дістати,
Але від того невеликі втрати.
Але, коли орду побачив князь,
Що, наче хмара берегом кружляла,
Злякався, мабуть. Вирішив тому,
Що Київ не потрібен вже йому,
Бо ж тут питання про життя стояло.
Щоб Юрія у Київ не пустить,
Рішив свій стіл віддати Ізяславу.
Хай далі той вирішує всі справи.
А, щоби справу зовсім закріпить,
Й Переяслав йому пообіцяв.
Відомо стало про таке Мстиславу,
Який законно в тім князівстві правив.
До Ростислава у ту ж мить примчав
І заявив: «Якщо так підло вчиниш,
Переяслав мій спробуєш віддать,
Тоді і тобі Києва не знать!»
Союзний стан з дружиною покинув.
У ступорі від того Ростислав
Не знав, що далі має він робити.
А Гліб атаку повелів трубити.
Орду спочатку по слідах послав
Мстиславових. Та військо наздогнала,
Розсіяла його у одну мить.
Бо що загін з ордою міг зробить?
Тоді орда на княжий стан напала.
Смоленці і кияни аж два дні
Той половецький натиск відбивали.
То хмарами їх стріли поливали,
То половці, заковані в броні,
Неслись на табір. Ростислав поник,
Уже не знав, як військом керувати.
А воїни несли великі втрати
Та замерзали на снігу. А крик
І стогін від поранених додав
Сум‘яття війську. Війська вже не було.
Команди воєвод уже не чули.
Спочатку поодинці хто втікав.
Коли князі втікати почали,
То вже і всі втікати подалися
Та добивати половці взялися
Тих, що у стані досі ще були.
У паніці подався й Ростислав
Втікати та під ним коня убили.
Були б, мабуть ординці й полонили.
Та син йому коня свого віддав.
Лиш Святослав – князь туровський і пінський
Ще відбивався від орди, як міг.
Але втекти від половців не встиг,
В полон потрапив з залишками війська.
А Ростислав до Любеча діставсь,
А потім у Смоленську заховався.
Мстислав до Переяслава дістався,
Узяв сім’ю та чимскоріш подавсь
До Луцька. Усе військо полягло,
В полон попало чи порозбігалось.
Кому орду спинити не зосталось.
Отож до Ізяслава прибуло
Із Києва посольство, щоб просить
Скоріше стіл у Києві зайняти,
Щоб половцям не дати сплюндрувати.
А той на це погодився умить.
На радощах, щоб Гліба в друзях мать,
Рішив йому віддати Переяслав.
Але радів не довго тому щастю,
Бо йшла на Київ Юрієва рать.
Із ним тягатись князь не захотів,
Тож в свій Чернігів чимскоріш подався.
Без бою Київ Юрію дістався.
Отак воно буває у житті.
Поки князі до згоди не дійдуть
І чубитися будуть між собою,
Прийде хтось і візьме усе без бою…
Чи з боєм стіни київські впадуть.

P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.

Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.

Злітають звідтіля провіщення всілякі -
неначе випадкові промінці спадають
на різні речі у кімнаті сьогодення.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі майбутньому доречні.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
а також тишком відібрати у громади
усе, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди уже стікалися архівні справи,
проте бажалося й величнішого тла.

І що бібліотекар міг із цим вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий нікому в сьогоденні не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік, -
у супровід грошей – несуть ясне́ майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим, і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло,
а про живі стосунки, що раніше в храмах
були коштовності й розписки у богів,
а ті не відбирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

Та писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
у цій будові вкупі з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Минула осінь. А в зимові дні раптово
бібліотекар застудився і помер -
за пару тижнів до великої пожежі,
що за ніч вичистила сховище нове
від усього, що там було – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перенесеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і виявили, що у шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

Як знімали Хрущова і намагалися Горбачова.

Так, багато при Хрущову устигли зробити.
І супутник, і людину перші запустити
В космос. Цілину при тому дружно піднімали,
Хоча про те у казахів згоди не питали.
Культ особи «подолали», невинних звільнили,
Що мільйонами в ГУЛАГУ роками сиділи.
Та при тому і дурного робилось чимало.
Кукурудзою поля всі чомусь засівали.
То якіїсь раднаргоспи здумали творити,
Щоби ними міністерства старі замінити.
А у справах закордонних іще гірше було.
Думаю, що і усі про «Кузькину мать» чули.
Хоч бував по закордонах та вівся, бувало,
Лиш головами за кордоном про таке хитали.
Стукав в ООН черевиком, «холуєм» міг звати
Зарубіжного якогось Хрущов дипломата.
Із Китаєм посварився, з Кубою загрався,
Що ядерний ледве в світі конфлікт не почався.
А чиновники в Союзі мусили сидіти,
Як на голках, бо не знали, що може вчудити
«Цар» той лисий. А чим далі, тим гірше ставало.
«Бонзи» всі за свої крісла вже переживали.
Як стукнуло вже Хрущову сімдесят, багато
Йому що надарували, влаштували свято.
У обличчя посміхались та сраку лизали.
Та самі уже заміну йому готували.
Шепталися за спиною, як його звалити
Та, як потім після нього владу поділити.
Всі чекали на момента, щоб його прибрати
Та до того і країну стали готувати.
Бо товари в магазинах пропадати стали.
Мовляв, то Хрущов і шайка так докерували.
В жовтні вирішив Микита трохи відпочити,
У Криму своє здоров’я добре укріпити.
Ще не навідпочивався, чутки донеслися,
Що якіїсь підозрілі розмови велися
Між «соратників» найближчих. Узявся дзвонити
До Москви «на господарство» дуже злий Микита.
Слухавку узяв Полянський (змовник проти нього).
Хрущов з матом-перематом повідомив того,
Що дізнався про інтриги, за три дні поверне
І тоді догори дригом Москву переверне.
А Полянський знав Хрущова, що той дурнуватий,
Як захоче, то всіх зможе він пересаджати.
Підгорного, Кириленка й Брєжнєва покликав,
Розказав, що небезпека нависла велика.
Хтось, напевно «розколовся», Микита дізнався
І тепер, щоб розібратись, в Москву повертався.
Злякавшись за свої шкури, ті заметушились,
Дати, врешті бій Хрущову зграєю рішились.
Скликали усю еліту партійну, зібрали,
Всю кремлівську охорону швидко поміняли.
Хрущов прилетів сердитий, лаятися взявся,
Залякати, розігнати усіх сподівався.
Та накинулася зграя на нього одного
Та з усіх боків клювати узялися йо́го.
Що лишень не пред‘являли у лице Микиті.
Що сільське він господарство зумів розвалити.
Що наплодив раднаргоспів, розвів кукурудзи,
Ставив людей на посади не по їх заслузі.
Що культ власний взявсь творити, був волюнтаристом.
Другий брався говорити, не встиг перший сісти.
Наслухавсь в той день Микита про себе багато.
Ще й на другий день рішили його розбирати.
Та вночі він Мікояну подзвонив, зізнався,
Що такого він від «друзів» чуть не сподівався.
Наслухався він такого, аж холоне в грудях.
Тому вирішив: боротись далі він не буде.
- Я старий, я вже втомився. Головне вдалося.
Чи при Сталіну комусь би сказать довелося,
Щоби той пішов в відставку?! Та таке би сталось.
Від людини б, навіть мокре місце не зосталось!
А тепер немає страху, розмова на рівних.
Як би не було, заслуга в тім моя все рівно.
Далі Пленум, де «за станом здоров’я» Микиту
Вирішили із посад всіх негайно звільнити.
Він був першим, хто із трону ще живим спускався.
Не помер, не розстріляли. Та й він не чіплявся.
Щоб багато влади в руки одні не давати,
То посади між своїми стали розділяти.
За прем‘єра став Косигін. У Верховній Раді
Керувати став Підгорний. А партійну владу
Брєжнєву тоді віддали. Думали – не довго.
Покерує та й посаду відберуть у нього.
Отой Брєжнєв аж до смерті у Союзі правив.
Потім ледь живий Андропов продовжував справу,
Далі «царював» Черненко трохи більше року.
Так би «смертники» і далі «царювали», поки
Молодого Горбачова в «царі» не обрали.
А Союзу за п‘ять років і «кранти» настали.
Горбачов хоч і старався його врятувати,
Усі дірки та щілини якось залатати.
Та як його врятувати, як усе валилось?
«Соратники» на «реформи» зі злістю дивились.
Бо ж хотіли ще роками сидіти при владі.
Вони того Горбачова й повісити раді.
Та й рішили зібратися, як Хрущова зняти.
Дочекались, як поїхав у Крим спочивати.
Там його ізолювали, зв‘язок обірвали.
Самі себе ГеКаЧеПе називати стали.
З Горбачова у відозві хворого зробили,
А самі, бач, колективно його замінили.
Вони, начебто зібрались Союз рятувати,
Та на них ніхто в країні не хотів зважати.
Хоч вони в Москву і танки, і війська нагнали,
Але тим нікого зовсім уже не злякали.
Кілька днів ще посиділи та і розійшлися.
І Союз благополучно скоро розвалився.

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі,
а ще присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють долі участю своєю.

Коли ж вони у втомі покидають сцену,
тоді провіщене доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбу Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а ще умовити узяти подарунки -
подяки Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотами вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горба Богів туди птахи й помчали?

Цар зрозумів, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків.
- Авжеж, бо служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних написах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Направду, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбі Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож певно вартувало так чинити й нині.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Гриміли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
їх без грабунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що йому немає віку, -
як вчив малих їх, був отим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника - спитати,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік: вони на боці спокою і ладу,
і задля них наказ віддати - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

Ману відважився - бо і ознаки в небі,
а ще чутки, яких нема, а вже були б,
якби складалося навколо них як завше!
Та, головне, аби у Рим дійшли дарунки,
а гроші згодом він без поспіху поверне.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
мінялося життя, будови, облаштунки!

Постали лад і покій дійсним подарунком!
Богам напевно теж, та хто їх зустрічав?
Але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростали блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбу Богів, де правив радник.

І він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу.
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут у них є все потрібне,
то звідси ні ногою, що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож перший радник і бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - оповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали межи собою
два геть загублені в минулому діди,
як стосуватись це могло часів прийдешніх?
Край квітнув, старший син вже приміряв корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід ладам вчорашнім.

*
Абгар помер - на Пагорбі Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, накидку звичну скинув,
і показавши іншу плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І в хвилі видива раптово вбрався люд
у свіжі пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика - негучно урочиста,
і мов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками.
Що із наспівами на невідомій мові
серця розчулені вкривало забуттям
і відпусканням щойно втраченого світу.

Боротьба за владу після смерті Сталіна.

Війна уже закінчилась. Сталін став дряхлішим.
З «однодумців» себе кожен вже думками тішив,
Що, як Сталін вріже дуба, можливість настане.
Він по головах пройдеться і вище всіх стане.
І Молотов, й Каганович – партійці бувалі,
І Берія із Хрущовим, що пізніш пристали,
І Маленков молоденький, що був у фаворі.
Кожен мріяв, що вже Сталін «скопититься» скоро.
Той же все не вгомониться – тридцяті згадає
І ворогів-конкурентів між своїх шукає.
На кожного підозріло весь час поглядає,
Чи той камінь за пазуху часом не тримає.
Вже по новій ленінградців взяли, постріляли,
Вже під Берію велінням Сталіна копали,
Бо «великого менгрела» він велів шукати.
А Берія ж із менгрелів, кому то не знати?!
Отож Сталіну в обличчя кожен усміхався,
Бажав, проте поза очі, щоб в пекло забрався.
Берія скоро дізнався, що справу готують,
Докази знайдуть, брехнею теж не погордують.
Сам же із тії системи, її добре знає,
Тож готується, звичайно, також не дрімає.
Добре знав, що Сталін хворий, кремлівська лікарня,
Лікарі найкращі йо́го доглядають гарно.
Тож на лікарів тих кращих він справу заводить,
Про «шкідницьку» їх діяльність «докази» знаходить.
Лікарів усіх в «кутузку». А тут «раптом» сталось,
Що у Сталіна на дачі «припадки» почались.
Ніхто до самого ранку не входив до нього,
А він зваливсь із дивану прямо на підлогу.
Коли вранці помітили, лікарів не звали,
Бо ж кремлівські всі в «кутузці» тоді гостювали.
Викликали самих перших соратників того.
Ті зібралися не скоро, бо ж довга дорога.
Той лежить, весь обісцявся, говорить не в змозі,
А ті радяться, на нього дивляться в тривозі.
А, як встане? Прикинувся?! Що його робити?
Може, взяти усім разом та мерщій добити?
А, як «друзі» перевірку таку влаштували
І на «зрадників» кайдани уже зготували?!
Лікарів не викликали, могли б врятувати.
Але страшно, коли зможе той і, справді встати!
Так і вмер тиран, а «друзі» лише удавали,
Що вони за ним жаліли та переживали.
Та, як впевнились, що, врешті, смерть його забрала,
Урочисте поховання йому влаштували.
Ішли, сльози утирали, «пониклі від горя»,
В мавзолеї положили із Леніним поряд.
«Ленін, Сталін» написали, щоб всім зрозуміло,
Як вони вождя народів усі так любили.
Ще лежало в домовині його мертве тіло,
А вони вже його спадок – вже владу ділили.
Маленков очолив уряд, всі інші зайняли
В уряді пости й посади, що значення мали.
І в Політбюро вони всі, звісно ж влаштувались,
Бо «царем» небавом стати усі сподівались.
Поки ж тільки придивлялись на кого опертись,
Щоб на «трон високий царський» могли вони здертись,
Поставили «царювати» Хрущова Микиту,
Як на клоуна на нього звикли всі глядіти.
Бо ходив у вишиванці та міг станцювати
Гопака, щоби на дачі «батька» розважати.
Думали, як ввійдуть в силу, проженуть Микиту
Та і будуть на тім троні високім сидіти.
Та поки на «однодумців» своїх позирали.
Більше всього усіх сила Берії лякала.
В нього ж вже чекістський досвід набрався чималий,
Він на кожного у папці мав матеріали.
А у кожного ж, звичайно «в пуху було рило».
Інші б за такі проступки вже б давно сиділи.
Тож на Берію зі страхом вони й поглядали…
Сталіна до мавзолею тільки-но поклали,
Домовились його більше вже не восхваляти,
Кожен мріяв, що культ власний почне будувати.
Та найбільше мали шансів, бо ж були «крутими»
Берія із Маленковим і Молотов з ними.
Берія (то зрозуміло), мов «цар» уже вівся,
На «соратників» і «друзів» звисока дивився.
А вони тихцем збирались «дружить» проти нього.
Та й «здружились». Зібралися вони дня одного,
Берію арештували та під суд віддали,
Там вони йому всі страхи свої пригадали.
Суд був скорий, вищу міру «злочинцеві» дали,
Не чекаючи, в той самий день і розстріляли.
Молотов із Маленковим удвох керували
Та уваги на Хрущова вони не звертали.
А той сили набирає, людей своїх ставить,
Бо ж теж хоче «царювати», Росією править.
Роз’їжджа по закордонах (коли то бувало).
Вже й «соратники» на нього озиратись стали.
А він з уряду небавом прогнав Маленкова,
Жукова зробив міністром оборони знову.
Бо ж хотів підтримку мати, як «гніздо осине»
Із «соратників» і «друзів» у небуття скине.
На двадцятім з‘їзді взявся він культ розвінчати
І не скільки, щоб з померлим вождем воювати,
А, щоби «дубину» мати на однопартійців,
Вона йому знадобиться уже в скорій бійці.
Що вона невідворотна, було зрозуміло,
Бачити «царем» Хрущова вони не хотіли.
А при Сталіну посади всі вони займали,
Тож у злочинах часів тих участь теж приймали.
Часу від отого з‘їзду пройшло не багато
Й на Політбюро Хрущова вирішили зняти.
З одинадцяти його членів семеро готові
Вже були з «царя» прогнати Микиту Хрущова.
Але хитрий той Микита про те все дізнався,
Тож зарані до подій тих добре зготувався.
«Змовники» лиш про відставку говорити стали,
Як ввірвались з ЦеКа люди й з ними генерали,
Заявили, що не мають ті права рішати,
А потрібно весь Центральний Комітет зібрати.
Більшість там – Хрущова люди (встиг підготувати),
Отож вони добре знають, як голосувати.
Хоч-не-хоч, а довелося отим поступатись,
І Пленуму ЦеКа того скоро дочекатись.
Щоб вони не встигли швидко чогось зготувати,
То військові літаками звезли делегатів.
Жуков з доповіддю вийшов, по усіх пройшовся,
Для кожного цілий список злочинів знайшовся.
Натякнув, що, як сьогодні «змовників» не зняти,
То всіх членів ЦеКа може чекати «розплата»,
Як то було у тридцяті. Проголосували
І з Політбюро усіх тих змовників прогнали.
Маленков і Каганович, Молотов, Шепілов
І Булганін від безсилля, мов змії шипіли.
Але мусили змиритись, бо ж таки програли.
І раділи хоча б тому, що не розстріляли.
Після того, як «мавр» Жуков зробив свою справу,
Хрущов його із міністра в відставку відправив.
Залишився Хрущов тепер один на вершині,
Можна йому «царювати» в Росії віднині.
Хоча «ворог» недобитий, зв‘язки іще має.
Тож на двадцять другім з’їзді Хрущов піднімає
На щит знову культ особи. Скільки наказали,
І Сталіна, й поплічників брудом поливали,
Що й повік їм не відмитись. Хоч не розстріляли,
Бо при Сталіну їх тільки би то і чекало.
І вже вишенька на торті – рішення прийняли:
Сталіна із мавзолею врешті-решт прибрали.
Закопали, як простого смертного – не бога.
Щоби люди не ходили вклонятись до нього.
Здавалось, Хрущов до смерті буде «царювати»,
Та зосталось «царем» бути йому небагато.