Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покозачилася людність, міста не чекали,
Перед військом добровільно брами відчиняли.
Гомель, Мозир чи Берестя вже в козацькій владі.
Звісно, що поміж литвинів не всі тому раді.
Поки Хмель облягав Збараж, де ляхи засіли
І чекав, щоб їхнє військо на поміч поспіло,
Аби його так, як треба «гостинно» зустріти.
Радзивілл узявсь козацтво у Литві тіснити.
Мав для того добре військо – люду тисяч вісім.
І гусари, і рейтари, і драгуни, звісно.
Ще й піхота іноземна, навчена до бою.
Та і сорок гармат військо мало із собою.
Стало військо Радзивілла міста штурмом брати,
Покозачитися щоби всій Литві не дати.
Впав Бобруйськ і Мозир, й Турів. Стало зрозуміло,
Що на Київ буде пхати військо Радзивілла.
Поки Хмель блокує Збараж й короля чекає,
Захистити Київ сили в козаків немає.
А, зайшовши в тил козацтву, він шкоди накоїть.
Допустити Хмель не може загрози такої.
Тож Кричевскому велів він десять тисяч взяти,
Радзивіллу навперейми бігом виступати.
Звісно, оті десять тисяч – в більшості селяни.
Мають хіба коси й вила, навчені погано.
Але інших ніде взяти. Тож полковник взявся
За доручення і швидко за Прип‘ять подався.
Сподівався на підтримку козацтва отого,
Що іще перекривало литвинам дорогу.
І Голота, й Подобайло кілька тисяч мали,
На Чорнобиль і на Лоїв шляхи прикривали.
Під Лоєвом переправа через Дніпро була.
Саме туди Радзивілла полки й повернули.
Під Загаллям розгромили загони Голоти,
Взяли Лоїв, козаків там змогли побороти.
Подобайло не став з ними у битву вступати,
Відійшов на лівий берег, щоб перекривати
Переправу. Хоч литвини двічі намагались,
Переправу захопити їм так і не вда́лось.
А тут вістка прилетіла – Кричевський вже поряд.
Між двох вогнів опинитись доведеться скоро.
Тож свій табір під Лоєвом взялись лаштувати,
Якщо треба, то із нього штурми відбивати.
Звели табір понад річку, що дуже багниста.
Звісно, ворог з того боку не захоче лізти.
Того ж дня відправив гетьман два кінні загони
В кілька тисяч, поки він тут міцнить оборону,
Нехай знайдуть, звідки військо Кричевського пхає.
Бо ж він чув, але нічого про нього не знає.
Але ті із козаками розминулись, певно
Та виконувать завдання продовжили ревно.
Козаки ж вночі до річки Лоєвки дістались.
На другому боці військо враже розміщалось.
Щоб дістатися до нього, чи річку долати
Та в багні її надовго даремно застряти,
Чи то через вузьку греблю. Як перейдуть вдало,
Тоді ворога здолати усі шанси мали.
Десь годині о дев‘ятій й рушили помалу
У надії, що литвини в таборі ще спали.
Та на біду, якийсь шляхтич раніш підхопився
І козацтво на тім боці річки надивився.
Звісно, що підняв тривогу, піхота приспіла
І вогнем впритул козацтво на тій греблі стріла.
Довелося відступити, взялись шанці рити,
Щоб, як сунуться литвини, то вогнем зустріти.
Чекать довго не прийшлося, бо кінні хоругви
Узялись переправлятись – одна, слідом друга,
Бо ж гребля зовсім вузенька. Козаки засіли
І вогнем оті хоругви литовські зустріли.
«Панцерних» ущент розбили. Та пішли гусари.
Полк на правий фланг козацький з силою ударив.
Ті мусили відступати під «залізним» тиском.
А Радзивілл кинув в наступ і піхотне військо,
Щоб козаків тих добити й військо оточити.
Козакам, проте до лісу вдалось відступити.
З-за дерев вони литвинів пострілами стріли.
Ті би, може і за греблю знову відступили.
Та Кричевський вдарив зліва та почав тіснити.
Тепер йому Радзивілла вдалось оточити.
Вже, здавалось, що литвинам кінець наступає.
Але на війні усяке, як кажуть, буває.
Ті загони, що в розвідці козаків «шукали»,
Так нічого й не знайшовши, назад повертали.
Як почули звуки бою – швидко зрозуміли
І зненацька налетіли на козаків з тилу.
Дарма було й сподіватись опір їм чинити.
Лівий фланг весь удалося литвинам розбити.
Хто поліг в бою нерівнім, а хто врятувався.
У густі ліси ховатись від смерті подався.
А Кричевський з правим флангом у ліс відступили
Та укріплений там табір ладнать приступили
З чого уже довелося – гілля, кінські трупи
Та і трупи побратимів – все лягло докупи.
За тим часом Подобайло із другого боку
Від самого ранку в битву не втручався поки.
Але, тільки-но побачив, що сутужно стало,
Козаки в човни й байдаки бігом посідали
І на той бік подалися братам на підмогу.
Гетьману не допустити треба було того.
Ледь покінчив з лівим флангом, став кінноту слати,
Щоби козакам на берег вибратись не дати.
Кричевський легку кінноту навперейми кинув,
А Радзивілл проти неї гусар своїх двинув.
Зрозуміло, що гусари козаків зім‘яли
І до лісу в їхній табір небавом загнали.
А тоді за Подобайла козаків узялись.
Ті бігом поза човнами своїми сховались
Та почали відбиватись. Вогнем німців стріли,
Що з наказу Радзивілла, на них налетіли.
Двічі німців відбивали, багатьох поклали.
Та литвини підтягнули гармати й почали
Вогнем впритул поливати. Нема де сховатись,
Адже козаки не встигли, навіть окопатись.
А, коли уже гармати справу завершили,
То литвини ще кінноту на них напустили.
Козаки назад у річку. Вже човнів немає.
Отож кожен вплав, як може, так Дніпро долає.
А було їх тут чимало, з-за голів козачих,
Говорив литвин, і воду вже ніхто не бачив.
А литвини із берега стріляли й стріляли.
І козацтво їхні кулі щораз діставали.
Ледь третині на той берег дістатись вдалося.
А Дніпру тим за могилу стати довелося,
Кого відвернулась доля. Хіба, може сталось,
Що Дніпром до України їх тіла дістались.
Розгромивши десант, гетьман знов за табір взявся.
Та Кричевський не здавався, мужньо відбивався.
Пробував і нападати – все одно вмирати.
Тут литвини підтягнули знов свої гармати.
Стали вогнем поливати укріплення кволі.
Коли уже видавалось, що було доволі,
То кидалися в атаку. Дарма поспішали,
Бо козаки раз по разу їх вогнем стрічали.
Врешті-решт і ніч настала. Утишилась битва.
І до табору литвинам прийшлось відступити.
Залишили лиш сторожу, щоб спостерігала,
Боялись, аби козацтво вночі не напало.
Ніч минула. Знов литвини штурмувать зібрались
Та у таборі козаків майже не зосталось.
Одні вбиті й поранені. Й Кричевський між ними.
Важко зранений зостався отут між своїми.
Усі інші за Дніпро вже за ніч перебрались.
Тож литвинам лише лікті кусати зосталось.
Мертвих козаків зібрали та всіх поховали.
Та і своїх положили у бою чимало.
Кричевського гетьман дуже хотів врятувати,
Бо суперника такого як не поважати?
Та даремно, бо смертельні виявились рани.
За три дні живим не стане уже отамана.
Велів гетьман поховати його, як героя.
Звели хреста над високою могилою тою.
Хоч гетьман і гонорився з тої перемоги,
Але сил іти на Київ вже не було в нього.
Хоч Кричевський і загинув, зробив свою справу.
Тож між лицарів славетних тепер він по праву.

Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивився,
У графу «національність», побачити щоби,
Що у нього «русскій», навіть світиться на лобі.
Про ватутіних усяких годі й говорити,
Усі вони Московії прокажені діти.
Ще про одного героя хотів би згадати.
Його «славним українцем» прийнято вважати
Було в часи при Союзі. Пам‘ятник в столиці,
Де він конем Україну «визволяти» мчиться,
Вулиці в містах і селах - «пам‘яті» багато,
Хоч не варто українцем його називати.
Адже «щорсів» в Україні ніколи не було.
Таких прізвищ в Україні ніколи й не чули.
Батько десь із Білорусі до Сновська прибився.
Саме там отой Микола в нього й народився.
Чи бачив себе українцем – не варто й гадати,
Бо російською умів він тільки розмовляти.
Скінчив початкову школу, в фельдшери подався,
Мабуть, людей лікувати згодом сподівався.
Та тут війна почалася світова, кривава.
Щорс подався добровільно на військову справу.
«Царю-батюшкі й отєчєству» подався служити.
За війну устиг сухоти собі заробити
І у званні підпоручик з армії звільнився.
Незабаром у Поволжі чомусь опинився.
У поглядах до есерів спершу дослухався,
Потім із більшовиками надовго зв‘язався.
Аж до смерті. Бо живими ті не відпускали
Того, кого в свої лави вони запопали.
Коли німці з України москалів прогнали,
Більшовики на кордоні збиратися стали.
У отій «нейтральній смузі» вздовж всього кордону
Збиралися більшовицькі криваві загони,
Щоб, як виникне нагода, одразу ж напасти,
Україну в свої кігті бігом запопасти.
Щоби якось «українськість» загонам надати,
Українськими їх стали вони називати,
Хоча там тих українців майже і не знати,
Москалів, китайців всяких стали набирати
Та казахів, що в краях тих тоді працювали.
От вони те «українське» військо і складали.
Формуванням тих загонів Щорс тоді й зайнявся.
А ще у «кохання чари» Микола попався.
Зустрів «свою половину» - красунечку Фруму,
Що в чекістах працювала. Хто би то подумав,
Що така була жорстока: і «контру» хапала,
І сама її судила, і сама стріляла.
Не дивилась – чоловіки то, жінки чи діти?
У потилицю їм кулю запросто пустити.
Тож, поки Щорс збирав військо й з жінкою кохався,
Уже зовсім незабаром й наступ розпочався.
Революція у німців саме відбулася
І вся армія німецька назад подалася.
Більшовики про угоди усякі забули,
Наче й слово не давали, про нього й не чули.
Хлинула орда одразу край знов воювати.
Нема кому в Україні землю захищати.
Чубились поміж собою, хто патріот більший.
А від того Україні було тільки гірше.
Щорс уже командир полку Богунського. Скоро
Над військами українців вони взяли гору
Та і Київ захопили. Щорсу ж комендантом
У столиці незабаром удалося стати.
Ненадовго. Українське військо наступало.
Скоро на шляху на Київ і Бердичів взяло.
Довелося українців звідти вибивати,
А Щорсу безпосередньо всім тим керувати.
А тим часом отаманів кругом розвелося
І Григор’єву повстання підняти вдалося.
Не схотів з більшовиками більше справу мати.
Скільки сили потратили, щоб те подолати.
Уже сили набралося більшовицьке військо.
Вже, здавалось перемога їхня зовсім близько.
Гратися у «українськість» можна й перестати,
Ненадійних командирів теж скоріш прибрати.
Бо знайдеться ще «григор’єв» та поверне зброю
Проти москалів. Як бути із бідою тою?
Тож і узялись «шерстити» тих, хто ненадійний,
Більшовицькій не скорявся жорсткій дисципліні.
І не тільки в Україні. Думенко, Миронов,
Що вели до перемоги не якісь загони –
Цілі армії. Одначе, чимось провинились
Й, навіть пам‘яті по тому від них не лишилось.
Те ж сталося і з Боженком – таращанським «батьком».
Вівся зовсім незалежно та вмів воювати.
Загризся з більшовиками, бо дружину вбили.
Вони його незабаром взяли й отруїли.
Сталінське «нема людини – то проблем немає»
Тоді між більшовиками уже процвітає.
Так і з Щорсом поступили. Як він не старався,
Як не служив – ненадійним все одно зостався.
В дев‘ятнадцятому в серпні. Вже кінчалось літо
Довелось Миколі, врешті смерть свою зустріти.
На Житомирщині бились вони й галичани.
Для більшовиків складався той бій непогано.
Кулеметники, щоправда, дуже заважали.
Як піднімешся в атаку, одразу вражали.
Щорс спостерігав в бінокль за діями тими.
І тут кулю в потилицю зненацька отримав.
«Свої» були біля нього. Хтось і постарався.
В тридцять сьомому у тому Дубовий зізнався,
Що був тоді біля Щорса, заступник у нього.
Та в ЕнКаВееС сказати можна і не того.
Треба за щось розстріляти, тож привід шукали,
А для цього дні і ночі його катували.
Тож у тому він й зізнався. Хоч вбив зовсім інший,
Що крутився біля Щорса. Не гонор свій тішив,
А виконував лиш вирок тоді Реввійськради.
Боялися, щоби Щорс їх раптово не зрадив.
Він, мабуть і не збирався – перестрахувались,
Щоб, не дай Боже, нічого надалі не сталось.
«Мавр виконав свою справу», то можна прибрати.
Революція «дітей» так вже звикла зжирати.
То вже з мертвого пізніше героя зліпили.
Та більшовики, звичайно так завжди робили.
При Сталіну усіх майже, що їх захищали
В громадянську, шельмували та і розстріляли.
Звісно, їх тепер не можна було прославляти.
Але ж треба було комусь «героя» чіпляти.
Отож мертвих і згадали – чого їм «пришити».
Із них тоді і взялися героїв робити.
І Щорсові, і Чапаю тому і вдалося
Стать «героями», бо інших просто не знайшлося.
Мертві вже не заговорять і не скажуть правди,
Тож більшовики героїв з них й робили радо.
А хто вижив? Будьоний зоставсь й Ворошилов,
Бо були тупі і вірно Сталіну служили.

ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)


«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»

(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)


СЦЕНА І: Тінь над Євфратом
(Південний Палац Навуходоносора ІІ. Вікна виходять на Висячі сади, які вночі здаються чорними горами, що задихаються від власного листя. У повітрі стоїть важкий дух обпаленої сонцем цегли, гіркого асфальту з вавілонських мурів та ладану. На ложі, вкритому тирським пурпуром, який у темряві став кольором запеклої крові, метається від вогневиці Александр. Його шкіра гаряча, як мідна плавильня у Сузах.)

АЛЕКСАНДР:
Вавілон... Оселя Мардука, велика блудниця на семи водах Євфрату, ти п’єш мої сили, як розпечений пісок пустелі п’є кров жертовного ягняти! Твої стіни, покриті синьою глазур’ю, стискаються навколо мене, наче кільця підземного змія Мушху́шу. Чому моє дихання стало важким, як сира глина в долині Шинару? Мої коліна, які раніше розбивали хребти горам і топтали корони царів, тепер слабші за прибережний очерет у болотах Сузи, що гнеться під нічним подихом бога Шамаша.
Хто зв’язав мої руки – руки, які тримали чотири сторони світу? Хто насипав попелу під мої повіки, що бачили край великого Океану? Смерть підкрадається до мене, як тать уночі. Вона дихає мені в обличчя гнилою водою підземного царства Ерешкігаль, де їжею є прах, а питвом – суха земля. Я був диким биком, який рогами вивертав каміння Лівану! Я був левом, який розривав пащі бурям! А тепер я – риба, яку рибалка викинув на гарячий базальт біля брами Іштар. Вода близько, річка під стінами реве, а мої легені повні сухого вогню.

СЦЕНА ІІ: ПРИВИДИ СЛАВИ
(Гарячка-вогневиця стає густою, як нафтова смола. Стіни палацу розсуваються, впускаючи нічне небо Месопотамії, де зорі – це палаючі очі бога Сіна. З кутів покоїв, зливаючись із димом кадильниць, сочиться сизий туман. З нього викристалізовується постать. Це Тінь Гефестіона. На ньому немає зброї, лише потемнілий грецький хітон, а з грудей сочиться сухий пил замість крові. Його очі – дві згаслі зірки над пустелею.)

АЛЕКСАНДР (підводиться на лікті, ложе під ним рипить, як військова колісниця на повороті):
Ти прийшов?.. Мій щите, мій мечу, моя права руко, яку забрали боги, ображені моєю величчю! Чи це привид, сотворений моєю змученою головою із пилу Вавілона та холодного місячного світла Іштар? Говори зі мною! Бо голоси живих навколо мене звучать як пищання мишей у порожній коморі.

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Я прийшов із великої сухої країни, Александре. З країни, де немає царів, де немає рабів, де царські діадеми валяються в поросі, як розбиті горщики. Твоя слава, сину Філіппа – чи сину Амона, як ти себе нарік, – летить попереду тебе, наче зграя чорних шулік над полем битви після Граніка. Ти чуєш цей шепіт? Це шепочуть тіні тих, кого ми залишили в праху під Гавгамелами.

АЛЕКСАНДР:
Не нагадуй мені про прах! Згадай золото! Згадай, як ми увійшли в Сузи, і скарбниці великого Дарія розкрилися перед нами, як стиглі гранати! Срібло лежало купами, наче зерно на току після жнив. Наші воїни черпали золоті дари шоломами, як воду з колодязя. Ми пили вино з кубків, які тримали в руках володарі Азії тисячу років тому! Хіба це не безсмертя, Гефестіоне?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Ти спалив Персеполь, Александре. Твій смолоскип упав на кедрові балки палацу Ксеркса, і полум’я сягало самих зірок Анаїти. Ти думав, що палиш камінь, але ти спалив пам’ять. І тепер цей попіл, гіркий та гарячий, повернувся. Він лежить на твоїх губах, і жодне вино Вавілона не змиє цей смак. Ти повернув ріки назад, ти будував мости там, де ходили лише риби. І тепер мул цих річок забиває твоє горло.

АЛЕКСАНДР (його голос стає гучним, наче удар у мідний щит):
Я не жалію за спаленим! Земля була старою і сонною, я розбудив її своїм залізом! Ми пройшли крізь залізні брами Кавказу, де хмари лежать під ногами, як овеча вовна. Ми спустилися в індійські долини, де небо щодня падає на землю кривавими зливами. Згадай Гідасп! Згадай, як земля здригалася під лапами слонів царя Пора, наче жінка під час важких пологів! Повітря було чорним від стріл, а трава стала червоною, як перські килими. Моя сарисса пробивала мідні панцирі, як сухе листя. Я тримав за горло сам Час, Гефестіоне! Я змусив весь світ говорити моєю мовою!

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Світ заговорив, але ти занімів. Подивись на себе. Навіщо тобі Вавілон? Навіщо тобі цей трон Навуходоносо́ра? Халдейські жерці молилися на твоїх дорогах, вони благали тебе: «Не входь крізь браму під знаком Нергала, планети смерті!». Але ти зневажив їхніх богів, як зневажив і наших.

АЛЕКСАНДР:
Бо я сам – бог! Хто такий Мардук? Хто такий Зевс? Вони – лише імена, які люди дають своєму страху перед грозою! Мій батько – не Філіпп, мій батько –Амон, який дихає вогнем у пустелі Лівії! Я пройшов піски, де гинули армії, і синє небо схилилося переді мною. Чому ж тепер, коли я заплющую очі, я бачу не золоті тріумфи, а чорні очі Кліта? Я бачу, як мій власний спис проходить крізь його груди на тому проклятому бенкеті в Мараканді... Його кров тече по моїх руках, і вона холодніша за лід Скіфії. Чому стіни Вавілона шепочуть мені прокляття зруйнованого Ти́ра?

Тінь ГЕФЕСТІОНА:
Бо кров не засихає в землі, Александре. Вона стає підземними водами, які отруюють колодязі твоїх палаців. Твій тріумф був великим, але кожна твоя корона – це камінь, вирваний із серця живої людини. Хвора колісниця твоєї Долі під’їжджає до краю скелі. Чуєш? За стінами вже збираються твої пси. Твої воїни, яких ти вчив загризати народи. Вони хочуть бачити, як помирає їхній бог. Вони йдуть.

(Здалека, з глибини вавілонських вулиць, починає доноситися низький, монотонний гуркіт – це не грім бога Енліля і не обвал мурів. Це ритмічний, тисячоголосий тупіт ніг македонської фаланги, яка наближається до палацу.)

СЦЕНА ІІІ: ОСТАННІЙ ПАРАД
(Палац Навуходоносора. Сонце сходить над Вавілоном, наче розпечений щит бога Шамаша. Крізь колонади долинає ревіння живого міста. Чути гучні удари молотів у гаванях Євфрату, де фінікійці тешуть кедр для нового флоту. Чути крики десяти тисяч рабів і воїнів, які, наче мурахи, розгрібають глиняні завали Етеменанки – великої вежі, що має знову сягнути хмар. Запах свіжого бітуму, річкового мулу, пилу та квітучих садів вривається до покоїв.
Посеред зали, навколо ложа царя, натягнута величезна завіса з тонкого тонкого перського шовку кольору запеклої крові. Позаду неї, у напівтемряві, на ложі напівлежить Александр. Сонце б'є в завісу ззаду, перетворюючи постать царя на чітку, але далеку, монументальну тінь. Він здається величним барельєфом, а не живою людиною.
Двері зали розчиняються. Входять македонські ветерани. Вони йдуть без наказу, мовчки, щільними рядами. Залізо їхніх панцирів потемніло від поту й пилу доріг. Вони зупиняються перед завісою. Вони бачать лише Його Тінь.)

АЛЕКСАНДР (внутрішній монолог, його погляд прикутий до завіси, крізь яку він бачить обличчя своїх солдатів):
Слухай, Гефестіоне... Слухай, як за стінами реве мій новий світ. Земля стогне під заступами моїх будівельників. Вони риють лоно для моїх кораблів, які мали приборкати море Нергала. Вони тягнуть цеглу, щоб підняти вежу Мардука до самого неба, вище, ніж летять орли. Місто кипить, наче казан на вогні, воно повне золота, фініків, та нової зброї… Світ тільки-но народився з моїх рук! Він дихає, він рухається! Чому ж моє власне тіло застигає, як забута в пустелі глина? Я дав життя імперії, але не можу втримати іскру у своїх грудях. Світ живих і мій новий Вавілон – там, за шовком. А я вже тут, у тіні Ерешкігаль. Вони прийшли шукати бога, але бог став лише силуетом на перській тканині.

ХОР ВОЇНІВ (зупиняючись перед заслоною, карбуючи важкий, монотонний крок; кожне слово — наче падіння каменя на бруківку):
Ми не бачимо твого обличчя, наш дикий бику, наш вождю, наш боже! Але ми бачимо твою Тінь, і вона для нас вища за стіни Вавілона. Подивись на нас своїми згасаючими очима – ми залізо твого гніву, яке ти провів від холодних ручаїв Македонії до цих гарячих річок.
Твій Вавілон будується, твої кораблі готові до завоювань, твої нові стіни тримають небо. Але залізо без тебе – це лише мертва руда. Твоя армія крокує повз твоє ложе, щоб забрати твій останній погляд, наче святу воду з джерела. Не мовчи, сину Амона! Подай нам знак, що твоя залізна воля ще з нами!

(Один за одним повз криваво-червону заслону проходять сиві ветерани. Вони піднімають свої посічені мечі на рівень очей тіні. Александр за завісою, кусаючи губи від болю і збираючи останні сили свого колись могутнього тіла, повільно піднімає праву руку. На тканині відображається рух величезної чорної правиці – важкої, наче вилитої з бронзи.)

АЛЕКСАНДР (рука його тремтить за завісою, але тінь на тканині здається непохитною):
Дивіться на мою тінь, мої пси війни! Дивіться на свого бога, якого здолала крихітна отрута месопотамської води! Ви пройшли за мною крізь льодовики, де замерзали птахи на льоту, крізь піски, де плавилися шоломи. Ми топтали корони царів, як сухе листя під ногами. За стінами Вавілона раби будують вежу, але ви – моя справжня вежа, висічена зі шрамів і мужності. Місто за вікном буде жити, купці рахуватимуть срібло, жерці палитимуть ладан... але без мене все це розсиплеться, як сухий пісок, коли налетить буря з пустелі. Я забираю з собою ваше сонце. Ця завіса – це брама, і я вже зачиняю її…

(Рука Александра повільно, наче підкошена гілка, падає на пурпурне простирадло. Тінь на тканині раптово ламається і зникає. Шум будівництва за вікном раптово стає тихішим, зливаючись із гуркотом фаланги, що віддаляється).

Ідіть... Будуйте... Руйнуйте... Я чекаю на вас... на полі... де немає царів... де є лише... вічна... слава.

(Очі царя застигають, відображаючи золото вавілонського сонця).

ХОР ВОЇНІВ:
Ти підкорив чотири сторони світу, ти змусив Вавілон говорити мовою наших матерів. Твоє ім'я висічене на базальтових стовпах від Еллади до Гангу. Крок за кроком... сталь сарис і потемніла мідь. Ми прощаємося з Твоєю Тінню. Хворого лева остання рана… Вона вестиме нас у битвах, навіть коли твоє тіло стане прахом. Прощавай, сину Амона!.. Прощавай, царю царів!.. Ми підемо за тобою навіть у темряву Ку́ру, коли прийде наш час.

(Звуки будівництва міста – крики рабів, удари молотів у гавані, рипіння колісниць – на мить спалахують тріумфальним, але тривожним аккордом, а потім усе поглинає важкий, ритмічний, монотонний тупіт ніг армії, що відходить у вічність).
***

Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні були.
Сам Святослав в Карачеві сидів,
А Рюрик в Овруч спочивать подався.
На ту біду ніхто не сподівався.
Аж раптом вісник з поля прилетів.
І полум‘ям, що вітер розганя,
Та вість по землям руським рознеслася:
- Орда іде! Орда в степах знялася!
Кончак вже осідлав свого коня.
І Гзак із ним. На Русь орду ведуть.
Міста і села скоро запалають.
Що буде так, то люди добре знають,
Пізнають на собі ординську лють.
Всьому виною Ігорів похід.
Йому, напевно слави забажалось.
З князями його військо не зібралось.
Тепер же, бачте, надолужить слід.
Тож і зібрав він сіверські полки
Та добивати половців подався.
І сам же в пастку половців попався.
Про те вже Руссю поповзли чутки.
Полки свої в степах тих положив,
Сам у полон до половців потрапив.
Орда тепер за те іде карати,
Щоби на Русь весь вихлюпнути гнів.
І час же вдалий. Сіверщина вся
Лежить відкрита. Ратники всі в полі.
Кому уже яка дісталась доля.
Над ними хмари вороння висять.
Кончак і Гзак, щоправда не змогли
Рішити, куди саме нападати.
Кончак збирався йти, щоб Київ брати,
У Гзака інші погляди були.
Казав він Кончакові: - Йдем на Сейм.
Там Ігоря зостались жінка й діти.
Полон готовий, лиш встигай ловити.
Міста займемо, села їхні. Йдем!
Але Кончак на згоду не пішов.
Тож Гзак з ордою на Путивль подався.
Без нього Київ дарма б сподівався
Кончак узяти. Лиш пролити кров.
Отож на Переяслав повернув.
До степу ближче. Як князі зберуться,
То він у степ устигне повернуться.
Степ під орди копитами загув.
Хоч того Переяслав не чекав,
Сусідство степу пильності привчило.
Як тільки в місто вістка долетіла,
Що вже Кончак орду свою підняв,
Князь Володимир зразу ж повелів
Дружину по тривозі піднімати,
Негайно полк городовий збирати.
Зібрались миттю ті без зайвих слів.
Не так то просто Переяслав взять.
Могутні стіни місто збудувало,
Трубіж і Альта стіни прикривали.
Котли смолою повні вже стоять.
Готові вже каміння і колоди
Аби збивать нападників зі стін,
Щоб не доліз до верху ні один.
Зарані запасли харчі і воду.
Готове місто. А гінці його
До Києва та інших міст помчали,
Щоби князі дружини піднімали
Та відігнали ворога того.
Поки князі збиралися десь там,
Орда під Переяслав прилетіла,
З усіх боків одразу оточила.
Кончак під мури показався сам,
Мовляв, готуйтесь, я по вас прийшов.
А потім дав сигнал і налетіли,
Від поля усі стіни обліпили.
На стіни щедро полилася кров.
Ті лізли, наші відбивали їх.
Вже і на стіни деякі забрались.
І там вже вої з ворогом змагались.
А князь зібрав дружинників своїх
Біля воріт, моменту лиш чекав,
На половців зненацька налетіти,
Від міста аж у степ його відбити.
І от, здавалось той момент настав.
Вже видерлись на стіни степняки,
Готові були в місто увірватись,
Аби звичайним грабежем зайнятись.
Князь повелів лиш порухом руки
Воротарям ворота відчиняти
І кинувся з дружинниками в бій.
І меч скривавив тої ж миті свій,
Став половців від місті відтісняти.
Назад не озирався, вірив, в то,
Що його гриді йому вслід помчали.
Та більшість, мов укопані стояли.
З них помирати не схотів ніхто.
Такого не бувало од віків,
Щоб гриді князя у бою кидали.
Але ж буває й те, що не бувало.
Трапляються моменти й не такі.
А половці помітили, що князь
З собою зовсім мало гридів має,
Коней своїх до міста повертають,
Оточують загін у той же час.
І стискувати узялись кільце,
Щоб гридів біля князя перебити,
А вже самого князя полонити.
Та Володимир не зважав на це.
Бивсь, наче лев, хотів, мов довести,
Що йому геть не страшно помирати.
Поранений вже тричі, крові втратив,
Але меча із рук не відпустив.
Коли убили попід ним коня,
То бився пішим та не піддавався.
Ледь не один між половців зостався.
Уже в останнє, мабуть меч підняв.
Як раптом ті дружинники його,
Що були в місті, страх свій подолали,
На половців, мов коршуни напали,
Аби відбити князя в них свого.
Пораненого, всього у крові,
Вони його у місто повернули.
Ціна, щоправда, дорогою була.
Замало їх зосталися живі.
Та й половцям теж сутужно було.
Багато їх дружинники поклали.
Тож місто штурмувати перестали,
У степ ординське військо відійшло.
Та не далеко, лиш на день їзди,
Ще на підмогу на орду чекало.
Гінця із Переяслава послали
До Києва: «Князь, з поміччю іди!»
Князь Святослав у Києві вже був
І Рюрик теж із Овруча примчався.
Князь Київ захищати сподівався,
Коли гонець за поміччю прибув.
Тож Святослав із раттю поспішив.
З ним Рюрик. Лиш смоляни не бажали.
Вони, мовляв би, Київ захищали.
А так втомились. Князь їх розумів,
Смоленськ далеко у лісах стоїть
І половцям до нього не дістатись.
Чого ж тоді на бій із ними братись?
А Святослав із військом уже мчить.
Коли Кончак про той похід узнав,
То із ордою у степи подався.
Ще Римів розорити постарався.
Вступати в бій з князями він не став.
А Гзак Путивль даремно облягав.
Не зміг узяти. Розорив навколо,
Набрав полону та й подався в поле.
Із того лише вигоду і мав.
Князь Володимир ще два роки жив.
Сказались рани, що в бою дістались.
Із князем місто із плачем прощалось,
Бо ж проявити він себе зумів.
Ховали князя, наче свого сина,
Весь Переяслав князя проводжав.
А літописець вперше написав:
«І плакала по ньому Україна».

ЦИКЛ І МЕСОПОТАМІЯ (Додаток)

«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
Ашшурбанапа́л – великий цар Ассирії, засновник бібліотеки, владика чотирьох сторін світу.
Сін-шар-ішку́н – останній цар Ассирії, приречений правитель.
Набопаласа́р – цар Вавілона, месник і завойовник.
Кіакса́р – цар Мідії, суворий воїн зі сходу.
Голос Жреця (за сценою).
Хор ассирійців (воїни, писці, городяни).
Хор мідійців та вавілонян (вороже військо).

ПРОЛОГ: ТІНЬ ХРОНОСА НАД ТИГРОМ
(Повна темрява. Звучить низький, вібруючий гул ритуального гонга, що імітує відлуння тисячоліть. Поступово вступає монотонний, глухий стук великого барабана, який б'є в ритмі спокійного людського серця. На сцену падає холодний промінь світла, вихоплюючи монументальну постать Хроноса).
Голос Хроноса (Часу Старого Світу):

…Постали мури з каменю й глини, де Тигр котив свої мутні води.
Сірі блоки вапняку тримали Небо, сирцева цегла вросла у хмари.
Двадцять ліктів завширшки, сорок ліктів угору – неприступна твердиня.
Ніневія палала золотом, дихала силою, тримала у страху весь відомий світ.
Тут правили царі, чиє слово було гострішим за залізне лезо колісниць.
Сінахери́б спорудив акведуки, напоїв сади, підняв брами з крилатими биками.
Ашшурбанапа́л, владика чотирьох сторін світу, збирав не золото – мудрість.
У палацових залах, під захистом ламасу́, народжувалася перша пам'ять людства.
Тридцять тисяч глиняних табличок, обпалених у вогні терпіння й знання.
Слова клинопису, карбовані очеретом, ховали таємниці зірок, закони й міфи.
Там Гільгаме́ш шукав безсмертя, там плакала Іштар, там рахували рух світил.
НІНЕ́ВІЯ була серцем, що билося в такт із самим Часом, горда й вічна!

(Ритм барабана раптово сповільнюється, стає важчим. На задньому плані чути шурхіт величезного об'єму сипучого піску):

…Але навіть найгучніший стук серця можна спинити.
Я підіймаю руку – і пісок у моїх вагах починає зворотний відлік.
Боги Ассирії заснули у своїх золотих ковчегах,
А за стінами вже збирається ніч, сповнена люті й заліза…

З’ЯВА І: ЛІГВО ЛЕВІВ. ВЕЛИЧ МІСТА БІЛИХ СТІН
(Сцена заливається яскравим сонячним світлом. Сліпучі білі мури, величні брами, облицьовані глазурованою синьою цеглою, прикрашені барельєфами гігантських крилатих левів та биків Шеду. На підвищенні – цар Ашшурбанапал у ритуальних золотих шатах, оточений воїнами та жерцями).

Голос ЖРЕЦЯ (за сценою):
«Поглянь на північ, де Тигр піниться гнівом,
Там стоїть Вона… скріплена кров'ю й залізом.
Вежі її – сягають зірок, де Шамаш тримає терези.
Хто прийде сюди з мечем – від меча й поляже,
Бо НІНЕ́ВІЯ – це серце, що б'ється в грудях самого Ашшу́ра!»

Хор ассирійців
(Співає під чіткий, маршовий ритм тарілок та бубнів):
Гляньте на Ніне́вію, корону на голові світу!
Її мури – наче гори з Білого Каменю, що вросли в піднебесся.
Річка Тигр лиже її стопи, мов приборканий звір,
Коні Ашшу́ра топчуть землю далеких народів,
Золото Юдеї та срібло Єгипту течуть у наші скарбниці!
Хто зрівняється з тобою, місто Крилатих Левів?

Ашшурбанапал:
(Оркестр затихає, залишається лише самотня, велична і водночас тужна мелодія давньої флейти):
Я – Ашшурбанапа́л, цар усього, великий і сильний!
Моя правиця тримає лук, що трощить хребти бунтівникам.
Я наповнив це місто величчю, якої не бачили предки.
Але я знаю: Час – руйнівник, що пожирає тіла і каміння…
Царі помирають, і плоть їх стає порохом під колісницями наступників.
Що лишиться від мого гніву, коли мої кості зігниють у гробниці?
Тільки камінь і залізо?.. Ні, камінь кришиться під дощами,
Залізо іржавіє від подиху вітру.
Тому я збудував іншу фортецю, яку не здобуде жоден таран!

Хор писців
(Підхоплює репліку у повній тиші, синхронно вибиваючи ритм очеретяними паличками по підлозі):
Слово, висічене на глині, сильніше за царський меч.
Ось воно – дихання віків, запечене в горнилі.

З’ЯВА ІІ: СКРИПТОРІЙ БЕЗСМЕРТЯ
(Освітлення змінюється на м'яке, камерне. Зали Великої Бібліотеки Ашшурбанапала. Повна тиша, яка порушується лише ледь чутним, містичним перебором струн арфи. Ашшурбанапал стоїть сам, тримаючи в руках табличку з «Епосом про Гільгамеша»).

Ашшурбанапал:
Усі шукають безсмертя, як Гільгаме́ш у прадавні часи.
Він шукав квітку на дні океану, а я знайшов її тут, у тиші скрипторію.
Я зібрав сюди мудрість Шумеру, Аккаду й Вавілона.
Кожне слово – це крок проти течії Часу, що все змиває.
Нехай замовкнуть тарани і сурми, тут говорить Вічність.
Коли народи забудуть моє ім'я як завойовника,
Вони прочитають ці знаки – і я заговорю до них знову.

(Музика арфи раптово обривається.)

…Коли моє царство зникне, як міраж у спекотний день,
Людина майбутнього підніме цю табличку, прочитає мій клинопис –
І я знову воскресну в її думках!

(Цар дивиться у вікно, де спалахують перші блискавки):

Час іде за мною... Я чую його кроки в шелесті піску.
Але те, що записано рукою моїх писців,
Переживе і мене, і цей палац, і саму Ассирію…

З’ЯВА ІІІ: ПОДИХ КІАКСАРА І НАБОПАЛАСАРА. ПОПІЛ
(Музичний хаос: какофонія війни, гуркіт таранних ударів, дикі вигуки та швидкий, шалений ритм бойових барабанів. Сцена затягується червоним та задимленим світлом. Мури зруйновані. На авансцені – останній цар Ассирії Сін-шар-ішкун із залишками воїнів. З двох боків наступають війська Мідії та Вавілона).

Сін-шар-ішку́н
(Перекрикуючи гуркіт бойових барабанів):
Боги відвернулися від нас! Шама́ш сховав своє обличчя!
Води Тигру підмили наші брами, ворог усередині міста.
Палає палац Сіннахері́ба, руйнуються золоті колони.
Ніневіє, лігво Крилатих Левів, невже це твій кінець?..

…Якщо Ашшу́р впаде – я не стану рабом у чужих кайданах!
Мій палац стане моїм жертовником!..

Набопаласар, цар Вавілона:
Це година помсти за святу землю Вавілона!
Я – Набопаласа́р, підняв свій народ із праху та приниження!
Ти топила наші храми в крові, горда Ніне́віє,
Тепер твої святині стануть підніжжям для моїх коней.
Твій трон розсиплеться, твоє ім'я піде в небуття,
Щоб навіть пам'ять про твою жорстокість поросла травою пустелі!

Кіаксар, цар Мідії:
(Музика Мідії – дикі, пронизливі звуки ріжків та швидкий темп шаманських бубнів):
Я – Кіакса́р, молот зі сходу, володар мідійських гір!
Мій вогонь пожере твою гординю, Ассиріє!
Довго твої колісниці топтали наші землі,
Тепер пий попіл із власних чорних стін!
Час розплати прийшов! Час падіння твоєї гордині!

Хор мідійців та вавілонян
(Потужне, агресивне багатоголосся):
Палай, Ніне́віє! Палай, місто крові!
Вогонь пожирає твої палаци, дим піднімається до самих зірок!

(Сін-шар-ішкун із криком кидається у полум'я палацу. Вогонь повністю охоплює сцену. Багатоголосся бою різко обривається в повну тишу. Чути лише тріск згасаючого багаття та скорботне, тихе співуче гудіння).

Хор ассирійських писців, воїнів та мешканців Ніневії
(Співає акапельно, без інструментів, протяжно і тужно, як поховальний плач):
Впали величні вежі, завалилися брами,
де колись стояли крилаті варти.
Загинула Ніне́вія, потонула в попелі Часу!..

(Червоне світло згасає. Промінь білого світла вихоплює купу попелу, з якої крізь дим проглядають розпечені глиняні таблички. Повертається початкова велична і безпристрасна мелодія арфи).

Голос Часу Старого Світу (Хроноса):
Тріумфуйте, завойовники! Руйнуйте камінь, паліть палаци!
Наївні смертні!.. Ви лише виконуєте волю Долі.
Ваш вогонь, що спалює дерево й плоть,
Тільки загартовує… робить вічною цю обпалену глину!
Палаци впадуть і покриються піском на тисячоліття.
Царі Кіакса́р і Набопаласа́р стануть лише іменами в сувоях.
Але слова, запечені в цьому попелі, воскреснуть.

…Велична Ніне́вія зникне в піщаному годиннику Часу,
але її Слово набуде безсмертя…

…Бо Час безсилий проти знаку, висіченого на глині!..

(Музика повністю затихає. Чути лише чіткий, ритмічний звук падаючих піщинок у порожнечі.)

Зовсім звичайним ранок видававсь –
Похмурий, сірий. Ще в Москві не знали,
Що німці фронт під Вязьмою прорвали
І до Москви Гудеріан вже рвавсь.
Москву не було кому захищать,
Бо армії в оточення попали
І тисячами у лісах вмирали.
На них вже смерть поставила печать.
А у Москві робилось щось не те.
Машини з ночі вулицями мчали
На схід, на тракт Владимирський тримали
Вночі не розібратися, проте.
Тривожним ранок видався, однак.
Метро чомусь зовсім не працювало.
Раніш там люди прихисток шукали
Під час бомбардувань. Тепер ніяк.
Ніхто із влади їм не пояснив,
Що робиться. Хололи батареї
В квартирах і без теплоти тієї
Ставало страшно. Кожен розумів,
Що неспроста то все. Збирались люди
І чимскоріш на вулиці ішли,
Адже лиш там новини взнать могли.
Закрилися чомусь аптеки всюди
Й лікарні. І від того всього страх
Ставав все більшим. А машини мчали.
То все начальство із Москви втікало
У розпачі в народу на очах.
Потік машин з Застави Ілліча
Не зупинявся. Можна розібрати,
Хто у якім авто зібравсь втікати.
Як лімузин ще й закордонний мчав
З сиренами – начальство то велике.
На «емках» - то уже не лімузин,
Дрібніші з міста рвалися «тузи».
У «газиках» старих виднілись пики
Дрібнішого начальства. А дрібне
В автобусах звичайних утікало,
В «швидких». Машини різні похапало –
«Хліб», «Молоко» - бо ж думало одне –
Як вибратися. Хтось «пожежну» взяв,
Хтось «чорний воронок» аби скоріше.
Хтось на «вантажні» ухопився лише.
А хто таких можливостей не мав
Із рядових партійних, ті втікали
По тротуарах пішки і тягли
Валізи і авоськи, і вузли.
Тим приклад безпартійним подавали.
В потоці тім змішалося усе:
І люди, і машини, вози, коні,
І трактори, корови, що їх гонять
З колгоспів підмосковних. Всіх трясе
Від страху. Прагнуть встигнути бігом
Мости здолати. У бедламі тому
Ніхто не поступається нікому.
Бо кожен прагне врятувать свого.
Здавалося, немов гнійник прорвало
І гній тепер назовні витіка.
Увесь непотріб із Москви тіка,
Що та Москва за роки назбирала.
Начальство документи викида
Секретні, щоб майно порятувати
Своє, а на секрети всім начхати.
Місцями вже трапляється біда –
Затори виникають. Бо ж спішать
Один перед одного, підрізають,
Машини глохнуть, шлях перекривають
І вже ні обійти, ні обігнать.
Ні, щоб прибрати зі шляху авто,
Яке застрягло, люди накидались,
«Удачливих» з машин тих викидали.
На чин, вік, стать вже не дививсь ніхто.
«Чужі» летіли речі із машин,
І пасажири там нові всідались,
Та від «нахабних» інших відбивались.
В юрмі отій загинув не один.
Міліції і видно не було.
Чи вже втекла, чи просто поховалась.
І люди в тому хаосі зірвались,
До грабежу і мародерства йшло.
Хоча плакати навкруги висіли
«Усі на захист встанемо грудьми!»,
«Захистимо від німців місто ми!»,
До того не було нікому діла.
Під крики: «Щоби німцям не дісталось!»
Взялися магазини грабувать,
Замки бігом з дверей складських збивать.
Усе моментом тут же розметалось.
Додому люди лантухи тягли,
Везли візками, що вдалося взяти.
Одні одного ладні розірвати.
То вже не люди – звірі то були.
Куди у них й подівся рабський дух.
Ще вчора ладні слухатись начальство,
Тепер готові в прірву зла упасти.
І, лиш від того, що пронісся слух
Про німців. Той, хто владу не любив,
Книжки партійні узялись палити,
Щоб німців-«визволителів» зустріти.
А хтось квитки партійні вже палив,
Готовий був і німців зустрічать,
І їм служити. І жінок чимало
Зрання до перукарень поспішали,
Щоб зачіску для німців гарну мать.
А хаос перекинувсь на вокзали,
Вагони всі забитими були,
Тулились у них люди, як могли
І на дахах там гронами звисали.
Заводи закривалися, у них
Вже вибухівку завезли зарані,
Зібралися зірвати, щоб останні
Фашистам не дісталися. Хоч тих
Ще якось можна було зупинити.
Але нахабна, жадібна Москва
Уже зарані склала «два» і «два» -
Хай хтось вмира, а вони мають жити.
Тож хтось зарані все награбував
Й тепер вивозив. Хтось лише узявся,
Всього награбувати намагався.
Що буде завтра – то ніхто не знав.
Де Сталін – того теж не знав ніхто.
Та й не питався. Людям видавалось,
Що сталінської влади не зосталось,
Отож, уваги й не звертав на то.
В Москві був хаос. Попід рев машин,
Юрби волання, наче кінець світу,
Здавалося, Москва вмирала сита.
Рішить вже скоро долю її Він.
За один день розніжена Москва
Зробилась тим, чим і була насправді –
Ордою, що усе понищить радо.
Вже дух Наполеона ожива.
Що врятувало у ті дні Москву,
Сказати важко. Мабуть, Там рішили,
Що рано ще копати їй могилу.
Її потрібно лишити живу,
Мов, ще не все вчинила вона зло,
Не всі ще війни в світі розв‘язала.
Тож ласка Божа її врятувала.
Не знаю, чи то правильно було?!
Можливо, думав Бог, що та біда
Научить москалів по-людськи жити
І зла другим народам не робити.
Але від них дарма того Він ждав.

«ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ: Коли Океан закрив Небо»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється в унісон із підводними рифами.
Хор атлантів – плем'я велетнів-титанів, що народилися з піни та золотого насіння; володарі хвиль.
Голос Океану – первісний пращур-деміург, чий подих підіймає материки, а шепіт стирає царства.

СЦЕНА 1: На вершині Гордості
(Посейдоніс – серце міфічного світу. Три гігантські концентричні кола мурів із чорного, білого та полум'яно-червоного каменю тримають на собі вагу небосхилу. Наче сонце, що впало в море, палає Храм Посейдона, щедро залитий священним Оріхалком. Атлант стоїть на вершині жертовника, обличчям до безкрайньої води).

ХОР АТЛАНТІВ:
Ми вийшли з морської піни, і море лягло нам під ноги.
Ми навчили дику хвилю слухатися людського голосу.
Наші човни птахами летять за обрій, туди, де заходить сонце… і повертаються, обважнілі від чужих скарбів.
Ми розітнули закриті надра землі, ми дістали звідти священний Оріхалк – застигле сонячне світло, що сміється в очі ночі.
Наша держава АТЛАНТИДА вічна!..

АТЛАНТ (підносить золотий тризуб, його голос подібний до гуркоту прибою в гроті):
Нехай Зевс на Олімпі береже свої іржаві блискавки. До хмар далеко, а Океан – ось він, під моїми долонями.
У наших жилах тече гаряча і солона кров Бога, ми не вигадуємо молитов – ми самі диктуємо Долю.
Ми загнуздали море, як дикого коня, ми змусили безодню світити на наших вежах.
Мої воїни вже гострять списи на сухі міста Сходу. Завтра впадуть Афіни, післязавтра схилиться гордий Єгипет.
Я – АТЛАНТ, володар води і суші. Моє слово – закон для припливу, і цей світ належить моєму племені!

КЛЕЙТО (вбігає, розриваючи на грудях пророчі шати; її пальці закривавлені від дотику до вівтаря):
…Зупинись, царю! Твій голос заглушив твій розум!
Поглянь на вівтар: сонячна сіль згасла. Оріхалк, що палав віками, став чорним і холодним, як серце небіжчика.
Посейдон відвернувся. Він занурився на саме дно, і ми залишилися сиротами у власному кам’яному гнізді.
Твої мудреці копали занадто глибоко. Вони розтривожили сни тих, хто мав спати до кінця віків.
Я чула, як під нашими ногами, в темних гротах землі, ворушиться первісний жах.
Боги більше не радяться. Вони піднесли мечі. Океан уже відкриває свою пащу, щоб злизати нашу гордість з обличчя землі!
.

СЦЕНА 2: Ніч гніву Посейдона
(Раптом Небо розривається, наче стара тканина, впускаючи гігантську чорну хмару. Сонце зникає в одну мить, лишаючи світ без очей. Земля під ногами перестає бути твердю, вона ходить хвилями, дихає смертю. Гігантські палаци й храми тріщать, білий та червоний камінь перетворюється на порох. Звідусіль чути дикий, первісний гуркіт води, яка вимагає свого).

ХОР АТЛАНТІВ (у паніці, розкидаючи руки до сліпого неба):
Земля роззявила пащу, і підземне полум’я злизує наші вежі!
Усе, що ми будували віками, рушиться в пил, золото стікає в тріщини гарячими сльозами!
Погляньте на обрій... О боги, це не море, це жива стіна води!
Чорна гора піднялася з безодні, вона головою торкається хмар, вона вища за наші найвищі шпилі!
Куди бігти, якщо сама стихія повстала проти свого племені?

ГОЛОС ОКЕАНУ (гуркоче тисячами одночасних штормів, цей звук іде з-під Землі і змиває Небо):
Ви забули, чиє насіння дало вам життя, нерозумні діти Атлантиди!
Ви обміняли мудрість – на гнилу гординю, а благородство Духу – на криваві завоювання.
Моя піна породила вас, моє лоно вигодувало вашу велич… і моя ж рука забере вас назад у вічний спокій.
Я закриваю Небо… Мине одна ніч – і усе ваше золото, ваші закони і ваше горде ім'я стануть лише тихим міфом у пам'яті смертних!

КЛЕЙТО (падає на уламки зруйнованого вівтаря, холодна солона піна вже обмиває її коліна):
Атланте! Поглянь на свій тризуб – це просто шматок мертвого металу, він більше нічого не накаже морю!
Вода підіймається все вище, вона вже ковтає наші храми, вона хоче втопити самі зорі!
Наш захист, наші величні кола мурів – усе рушиться, наче дитячі іграшки, зліплені з мокрого піску.
Прощавай, прекрасна, осліпла Атлантидо! Ми повертаємося туди, звідки прийшли... В бездонну, темну колиску.

СЦЕНА 3: БЕЗОДНЯ ЗАБУТТЯ
(Гігантська хвиля накриває Посейдоніс повністю. Вода поглинає храми, золоті вежі та людей. Столиця й увесь острів повільно, але невблаганно занурюються на саме дно океану. Світло згасає, лишається тільки товща синьої та чорної води. На уламку вівтаря, що йде на дно, височіє постать царя, яка до останнього не схиляє голови перед стихією).

АТЛАНТ (фінальний монолог; його голос зривається на крик, перекриваючи рев безодні, а пальці міцно стискають тризуб):
...Топи свій трон, батьку Посейдоне! Змивай наш прах, великий Океане!
Ти ковтаєш наші тіла, ти глушиш наші крики, але тобі не втопити наш Дух!..
Смертні шукатимуть нас на дні, вони видивлятимуться наші обриси у кожному штормі, вони маритимуть нашою золотою колискою!
Нехай погас священний Оріхалк, але міф про Атлантиду палатиме вічно!
Океане, пращуре грізний... прийми своїх блудних синів!
(Хвиля повністю накриває Атланта. Тризуб вислизає з його рук і повільно падає у темну глибину).

ЕПІЛОГ
(На сцені панує абсолютна тиша. Світло стає глибоким, синім, пронизаним тонкими променями, що пробиваються крізь товщу води. На передній план виходять поодинокі постаті з Хору – тепер вони схожі на примарні тіні, їхні голоси звучать усе глухіше, доки не перетворюються на бульбашки повітря що розчиняються у воді).

Поодинокі голоси ХОРУ АТЛАНТІВ:
– Все скінчилось. Одне дихання бога – і велична цивілізація стала німим мулом.
– Там, де виблискували золоті вежі, тепер панує вічний сутінок і спокій.
– Світ забуде наші дороги, наші кам’яні кільця розчиняться в солі води, а Час титанів обернеться на пісок…
– Але доки б'ється море об береги землі, доки люди дивляться на захід сонця –тихий шепіт хвиль розповідатиме нащадкам казку про втрачений рай…
– …Про гордий рай, який колись носив наше ім'я... АТЛАНТИДА…

***

«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»

(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)

«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер, «Іліада»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
АХІЛЛЕС (Пелеїд) – син смертного царя та безсмертної німфи Фетіди. Меч Ахеї, чиє ім'я тридцять літ сіяло попіл і смерть. Сонце, що заходить у пурпурі власного гніву, але шукає земного прихистку в обіймах ворога.

ПОЛІКСЕНА – троянська царівна, донька Пріама. Тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі Іліона. Земля, що готова прийняти попіл свого губителя; втілення жертовної та очищувальної любові.

ПАРІС – троянський царевич, месник за кров царевича Гектора. Сліпе знаряддя в руках німого Сонця-Аполлона. Тінь, що виходить із жертовного диму зі срібним луком божого гніву.

МОЙРА – невблаганна пряха людських доль. Безпристрасний голос Фатуму, що тримає в руках пурпурну нитку людського безсмертя та залізні ножиці неминучого кінця.

ХОР ТРОЯНСЬКИХ ТІНЕЙ – голос попелу, пам'яті та Вічності. Свідки кінця доби титанів, які оплакують крах великих міст і народження нової долі.

ПРОЛОГ: Голос Фатуму
(Повна темрява. Звучить низький, глухий гул струни, який поступово переходить у шум далекого прибою. На сцену виходить Хор у чорних плащах. Обличчя приховані. По центру, у промені холодного срібного світла, з'являється Мойра. У її руках – важке веретено та залізні ножиці).
.
Хор Троянських Тіней:
Слухайте попіл... Слухайте землю, що пила кров царів і титанів.
Там, де Скамандр котить свої червоні води, де море б'ється об скелі Сігею, заходить велике сонце Еллади. Закінчується час героїв, що були рівними богам, але лишилися смертними у своїй гордині.
Погляньте на вівтар Стріловержця: там уже горить вогонь, але дим його пахне не ладаном, а жертовною кров'ю. Хто йде туди? Наречений чи жертва? Переможець Трої чи бранець власного серця?
Слухайте тишу, бо зараз заговорить та, чиє ім'я старше за самого Зевса.

Мойра
(Її голос рівний, безпристрасний, позбавлений людських емоцій):
Я не маю очей, але бачу кінець кожної дороги.
Я не маю серця, але знаю вагу кожного подиху.
Ця нитка – пурпурна. Вона пахне морем, пожежами та безсмертною славою Пелеїда. Тридцять років я пряла її з люті та заліза. Тридцять років світ здригався, коли ця нитка натягувалася на ковадлі війни.
Але погляньте: на самому кінці пурпур стає білим, мов сукня троянської царівни. Вогонь прагне земного спокою. Лев шукає миру в обіймах ночі.
Я заносила залізо над тисячами міст, але сьогодні моє залізо слабше за подих любові. Мить наближається. Колесо Фатуму робить останній оберт.
Я відкриваю завісу. Дивіться, як заходить ваше сонце.

(Мойра різко перерізає тонку нитку на веретені. Звук металевого клацання ножиць відлунює у темряві. Спалахує тьмяне пурпурне світло Сцени 1).

СЦЕНА 1: Межа нитки МОЙРИ
(Намет Ахіллеса. Тут немає побуту, лише тіні. Тьмяне світло ллється крізь важкий пурпур тканин, наче кров, що загусла на сонці. Ахіллес сидить нерухомо, мов гранітна стела, витесана на березі вічності. Поліксена стоїть навпроти — тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі).

Ахіллес:
Суха ця слава, царівно. Руки мої – то жорна, що тридцять літ мололи людські кості, обертаючи царства на попіл і порох. Я випив Аресову чашу до дна, але на денці знайшов лише солоний мул.
Тепер я дивлюся у твої зіниці. Бачу в них не вогонь Іліона – бачу спокійну заплаву Лети. Ти не полонянка, царівно. Ти – ніч, що прийшла заколисати моє закривавлене сонце. Мій гнів, який колись підпалював ріки, тепер стікає безсилим воском біля твоїх ніг. Навіщо мені золотий обладунок, якщо він став моєю живою труною?

Поліксена:
Ти шукаєш миру в серці бурі, сину Фетіди. Але коріння нашої зустрічі глибоко вросло в підземні володіння Аїда. Твій меч зрізав колосся мого роду. Гекторова тінь усе ще стоїть між нами – прозора, холодна стіна з криги.
Але дивно мені: я дивлюся на твої долоні, і замість заліза бачу нитки сивих Мойр. Вони сплели наші душі в один трагічний вузол. Ти – вогонь, що пожер мою батьківщину, але я – земля, що приймає твій попіл. Ця любов не для життя, пелеїде. Це – поховальний плач, який ми співаємо один одному вдосвіта.

Ахіллес:
Нехай колісниця Геліоса спалить світ! Нехай Мікени й Троя стануть єдиною пустелею! Якщо Терези Зевса дозволять мені зважити подих твій проти всієї моєї слави – я виберу твій подих. Я розіб’ю свій щит об скелі Скамандра. Завтра, під оком Аполлона, ми переступимо межу, де закінчується війна.

Поліксена:
Аполлон не прощає тим, хто затінює його промені своїм хижим блиском. Ти йдеш у його храм як наречений, але Стріловержець уже готує жертовний ніж. Любов ворогів – це солодкий отруєний мед. І ми п'ємо його на порозі пітьми.


СЦЕНА 2: Кривавий приплив
(Одинока скеля над Сігейським мисом. Море вирує, кидаючи на берег сиву піну. Небо кольору стиглого граната. Ахіллес стоїть на краю, його плащ тріпоче, мов крило пораненого грифона).

Ахіллес:
Чуєш, мамо?..

Хвилі твого Понту сьогодні плачуть срібними сльозами. В кожному сплеску я чую передзвони крилатих коней. «Короткий вік – але зірковий спалах!» – так співали німфи біля моєї колиски. Я вибрав блискавку, що сліпить очі вікам. Тепер ця блискавка спалює мене зсередини.
Повітря пахне асфоделями. Повітря пахне іржавою міддю.
Патрокл уже там, на блідих луках тіней. Він простягає до мене безкровні руки, і поклик його гучніший за сурми ахейців. Поліксена подарувала мені земну мить, але золото моєї Долі вже переплавляється на свинець.
На вежах Іліона я бачу не Паріса. Я бачу саму Смерть. Вона сидить на мурах із натягнутим луком божого гніву.
Я не боюся заліза, бо сам я – залізо! Але як важко випускати з рук земну нитку, коли вона пахне коханням...
Колесо Часу завершило свій оберт. Земле, тримай: я готовий повернути тобі твій запозичений вогонь!..

СЦЕНА 3: Вівтар німого Сонця
(Храм Аполлона Фімбрейського. Величні колони губляться в піднебессі. Горить жертовник, але дим від нього повзе по підлозі, мов туман. Ахіллес опустився на коліно, спираючись на держак меча, як на посох мандрівника. З його п'яти сочиться темна, майже чорна кров, в яку впилося крилате жало стріли. З глибини святилища, наче згусток тіні, виходить Паріс. Його срібний лук світиться фосфоричним блиском).

Ахіллес:
Ось воно... Останній вузол моєї Мойри.

Не в груди, де серце стукало в такт ковадлу Гефеста... Підступний лучнику! Ти – лиш сліпе знаряддя в руках німого Сонця. Твоя стріла знайшла ту єдину краплю смертної глини, яку не омив священний Стікс. Моя єдина земна слабкість... Тепер вона палає підземним вогнем, розчиняючи мою силу.
Світло згасає. Колони храму стають кипарисами Аїду. Поліксено... ми хотіли перехитрити долю, але доля перехитрила нас.
Та я не проклинаю цей день. Я закриваю очі, пізнавши найвищу таємницю: сильніший не той, хто сіє смерть. Сильніший той, хто здатний згоріти від любові.

Патрокле, лови мій дух, що відлітає...

(Ахіллес падає. Звук його падіння глухий, мов руйнування вежі).

Паріс:
Погляньте на цей згаслий метеор, безсмертні олімпійці! Оце і є той страшний Пелеїд, чиє ім'я змушувало здригатися мури Трої?
Величний кедр, що затіняв усю Азію, впав від одного поруху срібної струни. Ти шукав тут шлюбного ложа, Ахіллесе, але знайшов жертовник власної пихи. Ти думав, що кохання змиє кров з твоїх рук? Ні. Тіні вбитих героїв взивають про помсту.
Божественний Феб сам висвітив ту єдину шпарину в твоєму безсмерті, куди могла увійти людська кара. Твоя сила була дарунком богів, але твоя слабкість виявилася твоїм істинним корінням.
Спи, Леве!.. Твоя слава стане їжею для майбутніх поетів. Але сьогодні Троя вдихає чисте повітря, вільне від твого смертоносного дихання. Океан твого гніву висох, залишивши на дні лише одну бліду перлину нездійсненого кохання.

(Паріс розчиняється в тумані за вівтарем).

Далі буде.

***

Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.

Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
А видих у вічність, далеку від гарту.

Це справжній поет поза всяких торгів.
Прийшов невідчутно, як вітер у полі.
І він по собі не залишив боргів,
Не клянчивши ласки безжальної долі.

Минула епоха махає услід.
Впадає Янцзи у карпатські потоки.
А слово поета промовить, як глід.
Воно відкарбує призначені строки.

1 березня 2026

ЦИКЛ V: АНТИЧНИЙ СВІТ (ТРОЯ-ІЛІАДА)

ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду.
Андромаха – його дружина-царівна, горлиця на спалених мурах, жива пам'ять Кілікії.
Хор троянських жінок – відлуння Пергаму, голос тривоги та скорботи міста.

СЦЕНА 1: Вежа кривавого світла
(Скейська брама. Захід сонця стікає по каменю, наче жертовне вино. Гектор височіє на мурі, закутий у бронзу, мов мідний ідол. Поспіхом, ламаючи кроком тишу, заходить Андромаха. На руках її, мов блідий пагін, засинає дитя).

Хор троянських жінок:
Багряне око Геліоса тоне у мірнім гойданні солоних хвиль. Коні Пеліда копитами крешуть іскри із чорного праху, котять під мури залізну темряву. Жах, наче плющ, обплітає високі вежі Пріама. Чий спис розітне цю ніч, що повзе з ахейського табору? Хто заступить поріг перед кроком блідого Танатоса?

Андромаха
(Припадає до його правиці, пальці її шукають тепла серед холодного металу):
Гекторе! Опоро моя, обмита сльозами! Навіщо ти знову вінчаєш чоло цим шоломом гривастим, що дихає смертю? Твій дух, цей несамовитий Арес у грудях, стане твоїм же катом. Твоя доблесть – то гострий жертовник для власного сина і для мене, приреченої на плач. Невже ти не чуєш, як у полі вже гострять ахейські списи на твою самотню вдову, на твоє беззахисне пташеня?

Гектор
(Обличчя його нерухоме, погляд прикутий до заграви, де димлять грецькі кораблі):
Андромахо! Слова твої падають на серце важким свинцем, розпікаючи душу. Але як мені пити прохолоду фортечних стін, коли мої люди падають горілиць у пил під мечами данайців? Я вигодуваний хлібом великого Пріама, я вчився першим стрічати залізну бурю і сіяти смерть у лавах ворожих. Сором випалить очі моїм нащадкам, якщо я сховаюсь під крило твоєї тривоги від суворого блиску ворожої криці.

Андромаха
(Притискає немовля до його грудей, закриваючи сином дзеркало мідного панцира):
Поглянь на цей пагін, Гекторе! На Астіана́кса, нашого маленького володаря міських мурів! У мене немає більше прихистку під цим холодним небом Олімпу. Батько мій зійшов у Аїд через лють Ахілла, сім братів моїх у єдиний день захлинулися кров'ю серед білих овець. Ти для мене тепер – і батько, і свята мати, і брат мій ніжний, і солодкий мій чоловік! Заклинаю тебе живою кров’ю цієї дитини: не виходь на рівнину, де панує Смерть, лишайся на вежі, будь нашим живим муром!

СЦЕНА 2: Обіцянка небу
(Гектор лагідно дивиться у вічі дружині. Повільним, майже ритуальним рухом він знімає свій важкий мідний шолом із грізною кінською гривою і кладе його на випалені сонцем камені бастіону. Малий Астіанакс, упізнавши обличчя батька, перестає боятися, посміхається і тягнеться рученятами до його плечей. Гектор бере немовля на руки і високо підіймає його над безоднею світу, ближче до вечірніх зірок).

Гектор
(Його голос звучить розлого і міцно, котячись над мурами, мов далекий грім):
Зевсе пресвітлий, великий володарю Олімпу, та інші безсмертні боги, що тримають небо! Почуйте гарячу молитву батька на цих кривавих порогах. Зробіть так, щоб цей хлопчик, мій кволий пагін і спадкоємець троянського роду, став першим серед мужів Іліона. Нехай його рука тримає залізний спис міцніше, ніж моя, а серце ніколи не знає холодного страху в запеклій битві. І коли він повертатиметься з поля слави з кривавою здобиччю, нехай вороги німіють, а свій народ каже: «Він набагато кращий і славніший за свого батька Гектора!»

Хор троянських жінок:
Але мовчать безсмертні боги на Олімпі, важкі свинцеві хмари затягують небосхил. Горючі сльози матері падають на холодну бронзу лат, а палка молитва батька летить у порожнечу згасаючого дня. Мойри вже тримають занесені ножиці над ниткою цього життя.

Гектор
(Повертає дитину Андромасі, ніжно торкаючись долонею її вологої щоки):
Іди додому, Андромахо, під захист рідного склепіння. Пряди тонку вовну зі своїми служницями, доглядай за священним вогнищем і тримай веретено. Ніхто в цьому підмісячному світі не втече від своєї долі – ні блідий боягуз, ні запеклий герой, якщо Мойри вже випряли і зважили його нитку. Війна – це сувора справа чоловіків, які народилися під сонцем Іліона. І моя доля – бути першим серед них. Я мушу йти на рівнину. Син Пелея – Ахіллес – вже чекає на мене біля палаючих хвиль Скамандра.

Андромаха:
(Робить крок назад, притискаючи сина до серця; сльози її світяться в останніх променях заграви)
Я йду, мій царю, мій єдиний володарю... Але душа моя навіки залишається тут, на цих каменях. Позаду тебе – пустеля. Якщо ти впадеш завтра під ударом ахейської криці – весь Іліон згорить до попелу, а нас поженуть у ганебне рабство за солоне море. Прощавай, Гекторе. Прощавай, мій єдиний захиснику і мій останній прихистку.

СЦЕНА 3 Сонце, що тоне в Скамандрі
(Минуло кілька днів. Фатум здійснився: Гектор поліг у пилу, зраджений богами. Андромаха стоїть на тій самій кам'яній вежі, проте простір навколо невпізнанний. Золоті палаци Пріама палають, важкий чорний дим застилає Олімп, а натовп троянок б'ється в істериці під ударами загарбників).

Хор троянських жінок
(Їхні голоси зливаються у суцільний гул поминального плачу):
Горді мури Пергаму впали, розбиті залізним тараном! Колісниці чужинців гуркочуть по наших брукованих вулицях, чавлячи костями мертвих! Священна кров старця Пріама окропила сплюндровані вівтарі, ненажерливий вогонь Гефеста пожирає наш тисячолітній Іліон! Де тепер твій надійний щит, нещасна Андромахо? Де твій богорівний муж, що обіцяв спинити цю залізну хуртовину?

Андромаха
(Одягнена у розірване жалобне шмаття, її тонкі зап'ястя безжально стягнуті грубою мотузкою; грецькі найманці силою виривають немовля з її ослаблих рук):
Одіссею, хитромудрий крутію, нещадний хижаку із суворих скель Ітаки! Не торкайся мого чистого пташеняти, він же лише беззахисне немовля! Ця дитина нікому в житті не вчинила зла, він лише лагідно посміхався вечірньому небу! Навіщо ви тягнете його, мов жертовне ягня, на найвищу вежу палацу? Гекторе! Почуй мій шалений крик із темних глибин підземного Аїду! Устань із праху, розірви кайдани смерті та захисти свого єдиного сина!

Хор троянських жінок
(Закривають обличчя руками, падаючи горілиць):
Страшний падіння політ... Глухий, важкий стук об прадавній камінь... Крик маленького Астіана́кса захлинувся і навіки обірвався в гарячому повітрі. Останній паросток великого роду Гектора знищено нещадним Фатумом. Живий щит Трої розбито на тисячу дрібних шматочків.

Андромаха
(Повільно падає на коліна, її погляд приковується до багряного неба; крик стихає, і голос стає крижаним, моторошно спокійним):
Все скінчилось. Моє земне сонце назавжди потонуло у кривавих хвилях Скамандра, як колись потоне сонце і слава всіх великих міст землі. Везіть мене, царівну Андромаху, в залізних ланцюгах… везіть у ваш далекий Епір, жорстокі сини невблаганного Ахілла! Там, у темному рабстві, я у спогадах серця відбудую нову, невидиму Трою. Я назву чужі річки іменами моїх замордованих братів та свого маленького сина. І до останнього подиху це зранене серце належатиме тільки йому – моєму мужеві Гектору, який залишився лежати під цим величним попелом.

Хор троянських жінок:
Чорний попіл засипає очі живим і мертвим. Ахейські кораблі, важкі від здобичі, відпливають на далекий Захід. Місто зникає, але історія великого кохання стає безсмертною піснею Вічності.

Далі буде.

я приїду у Львів,
ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне

оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем на каву
щонайскоріше

і пірнемо осіннім
сумним містом Лева
в ті роки де були ми
король-королева

в ті часи коли було
все легко та просто
ти була просто Мері
а я просто Костя

запах чорної кави
поверне нас в минуле
і зітре ті роки
що без нас промайнули