Волоколамський Йосиф вивів строго
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю сприймали москалі.
А церква, звісно, все те дозволяла,
Бо ж цар від Бога – не переч йому.
Сама ж від того часом і страждала.
І захистити не було кому.
Царі ті скільки вигубили люду,
Навряд чи зможе хто порахувать.
Тож говорити я про те не буду.
Хотілось би хоча б «владик» згадать,
Яких царі оті замордували.
Велів був Грозний, як напався шал,
Й опричники митрополита взяли,
Як москалі говорять «на підвал».
Бо в церкві той митрополит відкрито
Опричнину прилюдно засудив.
За що був люто «на підвалі» битий.
Малюта його там же й задушив.
Культурна європейка - Катерина
З Вольтером переписочку вела.
Та у скрутну фінансову годину
У церкви її землі відняла.
Коли ж митрополит взявсь проклинати,
Хто землі ті церковні відбирав,
Веліла та його арештувати
І кат живим в стіні замурував.
Онучок Олександр був не кращий,
Закатував архієпископа за то,
Що на царя «відкрив той свою пащу».
Царю не смів противитись ніхто.
Царі від того, звісно, нахабніли.
Он Олексій Романов у свій час
Ходив, як вдома, в церкві й поміж ділом
На увесь голос лаявся щораз,
Немов якиїсь вуличний бурлака.
На патріарха якось напосів
У П‘ятницю Велику. Той від ляку
І слова проти вимовить не смів.
Це той, що в москалів «Тішайшим» звався.
Такий богобоязнений, мовляв.
А він ходив по церкві й матюкався,
Як в службі хтось помилку допускав.
Отож в москальській церкві виживали
Лиш ті, хто царям вірою служив.
Які не лише руки цілували.
І не важливо, хто на трона сів.
Митрополит московський комунякам
Так вірою і правдою служив,
Що сталінським портретам «у подяку»,
Немов іконам, кланятись велів.
А в шістдесятих раптом патріархом
Безбожник й комуняка Ротов став.
Служив він владі вірою, без страху,
Від КаДеБе таке завдання мав.
І ні для кого вже не є секретом:
Під рясами погони в їх попів.
Всі моляться на Путіна портрети.
Та Бог в церквах їх бути не схотів.

Над рікою туман висить.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
Чумаки? Так возів нема.
Та й з людей лиш один сидить.
Свою люльку в руці трима,
На вогонь із близька глядить.
Наче й, дивиться на вогонь,
Що сухий пожирає хмиз,
Та не бачить зовсім його,
Бо думками помчав кудись.
Про похід бойовий згадав
Чи татарський лихий набіг?
Як товариш з коня упав,
А він в поміч йому не встиг,
Бо і сам ледве відбивавсь.
Напосілися вороги.
Сам на сам проти них зоставсь
І здолати не до снаги.
Не втомилась поки рука,
На шматки рубав ворогів.
Аж зробилась шабля важка,
Стільки крові нею пролив.
А тоді кінь порятував,
Тільки свиснув і той подавсь.
З ніг татарських коней збивав,
Як спинити хто намагавсь.
Кінь позаду орду лишив.
Ще свистіли стріли кругом.
Він Покрову святу молив,
Щоб укрила плащем його.
Чи Покрова, чи то бахмат.
Та лишився козак живий.
Озирався весь час назад,
Але стих за курганом бій.
І погоні було не чуть.
Опустився густий туман,
Що сховав із очей, мабуть,
Наче то Покрова сама.
Вже за річкою зупинивсь
Та пасти́ся коня пустив.
Ще Покрові раз помоливсь.
Та під верби вогонь розвів.
Тепер дума козак, сидить,
Наче, хоче вогню спитать:
Що він міг би тоді зробить,
Щоб товариша врятувать.

У корчмі, що понад шляхом Кучманським стоїть,
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток та й сидить.
Козак йому жаліється: - Як же важко жить!
Ляхи кляті урізають, бач, козацьких прав.
І в реєстр брать не хочуть, і з Січі женуть.
Нема де мені приткнутись, кому послужить!
Метаюся туди-сюди. Добуваю харч.
Добре, шабля є при боці, тож не пропаду!
Може, де війна почнеться, на війну піду.
Вам, селянам набагато легше жити, бач!
- Легше жити? – мужикові аж забило дух, -
Та ти знаєш, як живеться нині у селі?
Пани зе́млі нахапали собі чималі,
А ти волів своїх власних запрягай у плуг,
Чи косу бери у руки, чи іди на тік.
Та три дні на тиждень маєш пану відробить.
А за те, що пан земельку тобі наділи́ть,
На Різдво чи на Великдень маєш кожен рік
Зерном панові віддати, безліч каплунів,
Курей, гусей, качок та ще всякого добра.
Ще й грошима заплатити, як врожай зібрав.
А, крім того десятину віддай з баранів,
З поросят, із меду та ще з того, що в саду
Чи вродило на городі. А, як є воли,
Щотрироки пан віддати третього велить
Із приплоду. Хоч і жалко, а беру, веду.
А дрова возити пану, дороги ладнать,
В пана стільки є роботи – не переробить.
І за то ніхто й копійки не буде платить.
Хоча пан того й не має права вимагать.
А, як що не так, одразу гайдуки біжать,
Спину так розполосують, радий, що живий.
Хоч, порівняно з другими, пан ще й добрий мій.
Другий може і до смерті так замордувать.
Он по панах по сусідніх тільки того й чуть.
Той бажає наречену в першу нічку мать,
Той не хоче православних до церкви пускать.
А у того за непослух смертним боєм б’ють.
У козаки би податись? А куди сім’ю?
Та і бачу, що й в козаках життя вже не те.
Та, гадаю скоро сім’я гніву проросте
І діждуться пани-ляхи на кару свою.

Кажуть, був їх Іван Третій скупердяй страшний.
Аж білів, коли копійку діставав з мошни.
Хоч багатства мав чимало: вже і сам надбав
Та й від предків своїх скупих теж чимало мав.
І країну мав безмежну, і багатства в ній.
Та сидів на тих багатствах, наче Скрудж скупий.
Посланці, бува приїдуть із чужих країн,
На утримання продукти треба видать їм.
Виділить овець отару, може й не одну,
Але шкури вимагає назад повернуть.
А то від Максимільяна посланець прибув –
То відомий імператор в Німеччині був.
Просив в князя імператор (любив полювать)
Білих кречетів для нього із Москви прислать.
Бо славилась Москва ними. Іван, хоч бажав
З імператором дружити, все ж йому послав
Білого лише одного, чотирьох других
Лиш червоних. Хоч ці були значно гірші тих.
А послові через скупість шубу він вручив,
Що вже й міль її поїла. Як посол уздрів,
То образився страшенно. І було чого.
Бо ж образив Іван Третій у лиці його
Всю імперію велику. А Іван страждав,
Що ще майже нову шубу послові віддав.

Часи лихі і непевні для краю настали,
Коли ляхи погромили козаків повсталих.
Павлюка і Остряниці полки подолали.
«Золоте десятиліття» для ляхів настало.
Навіть, Січ козацьку ляська залога зайняла,
Козаків по всіх усюдах звідти розігнала.
Хто у плавнях шукав прихист, в островах ховався.
А хто плюнув на все теє та й на Дон подався.
Там зібралося багато «черкаського» люду,
Що ходили у походи із донцями всюди.
Чи так було, чи здається та, як запорожці
Між дончаків поселились, то у тому ж році
Підбурили донських хлопців на Азов сходити
Та в турецької залоги фортецю відбити.
І пішли, і захопили. Три роки тримали.
Турки клопоту від того чималенько мали.
Бо, хоч скільки вони військо слали до Азову
Та мусили відступатись від стін знову й знову.
А козаки за мурами надійно засіли.
Та ще й з-під того Азову у море ходили.
Саме тоді і трапилась ця лиха пригода,
Про яку я розказати хочу вам сьогодні.
Поки зима та морози, турки відступили
І до весни у спокої Азов залишили.
А, що далі робитимуть, козаки не знали.
Чи знову за морем турки військо лаштували?
Чи залишили в спокої? Та ж то треба знати.
Тож надумались податись «язиків» шукати.
За два тижні перед Паску струги зготували.
Шістсот козаків у море відправитись мали.
Триста донців та і стільки ж запорожців було.
На дванадцяти всі стругах вітрила напнули.
Та і в море подалися. Погода хороша.
Керував отим походом Яковлєв Тимоша.
Пройшли вони за протоку, під Кримом пройшлися.
Наловили татар собі, які лиш знайшлися.
Ті татари мало знали. Та й звідки їм знати,
Що там турки у Стамбулі можуть планувати?
Та отаману донському чомусь так здалося,
Що тих «язиків» для діла уже буде досить.
Але хлопцям-запорожцям то здалося мало,
Під Туреччину сходити запропонували.
Там-то краще мають знати. Отаман уперся:
- І чого б то я у далеч невідому перся?!
А, як турки перекриють нам шлях до Азову?
Та, коли уже так дуже вам кортить?! Чудово!
Пливіть собі в Туреччину «язиків» шукати,
А я назад зі своїми буду повертати!
Тож донці і розвернулись, у Азов подались,
А гарячі запорожці у морі зостались.
Зійшлись струги, щоб обрати собі отамана
Та й обрали в один голос ним Миська Тарана.
Розвернулись та й на південь за море поплили.
Там біля містечка Різе турок наловили.
Не простих, а тих, що, звісно, дещо могли знати.
Та й взялися до Азову назад повертати.
Дійшли уже до протоки, що моря єднає.
А тут уже флот турецький на них і чигає.
Перекрили всю протоку, що не прошмигнути.
Тож на захід козаченькам прийшлось повернути.
Раз їх турки у Азовське море не пускають,
То вони ще шлях навколо, через Дніпро знають.
Обійшли навколо Криму, до Дніпра помчали,
Та там уже під Очаків їх турки чекали.
Також шлях загородили, аби не пустити.
Що козакам серед моря сердешним робити?
То козаків не бентежить, не первина, звісно.
Поплавали перед турком по морю навмисне.
Вночі берега пристали, щоб турку не знати,
Та й взялися до лиману струги ті тягати.
Турки з моря виглядають струги ті козачі,
Щоби усі потопити у морі, не бачать,
Що козаки вже з лиману в Дніпро піднялися
Та й до Лугу Великого скоріш подалися.
Знаючи про ту залогу, що в Січі сиділа,
Подарунки полковнику вперед спорядили.
Та просили, щоб дозволив в плавнях заховатись,
Коли турки вслід за ними надумають гнатись.
Душинський прийняв дарунки, ласо роздивився,
Але й струги вимагати у них заходився.
Козаки ж на те не згодні. Самим ще згодяться,
Коли здумають до Дону знову добираться.
А Душинський розізлився на оту відмову
Та козакам за відмову дав помститись слово.
Посланця послав негайно до турка в Очаків
Та розказав, де від турків сховались козаки.
Пообіцяв, що закриє далі їм дорогу,
Аби турки розправитись з ними мали змогу.
Турки були здивовані, бо ж не уявляли,
Щоб свої своїх у руки ворогу здавали.
Вирішили, що то пастка. Так і відказали.
Тоді ляхи заручників в Очаків прислали.
Як же тут не довіряти? Тож сили зібрали
І на козаків у сховку над Дніпром напали.
Бились з турком козаченьки із ранку до ночі.
Бачать, що вже смерть усім їм зазирає в очі,
Бо ж тих турок значно більше. Стали відступати.
А ляхи за ними стали, аби не пускати.
Між двох вогнів опинились. Отож шаблі взяли,
Розвернулись і на турка всі разом напали.
Бились, поки і останні в тім бою не впали.
Та з собою воріженьків чимало забрали.
Злі були від того турки. Такі злі зробились,
Що одразу і на ляхів потім напосілись.
Налягли з усії сили, так нагнали страху,
Що втікали без оглядки з того поля ляхи.
Вже надвечір стало тихо. Турки відступили,
Все, що цінного спіткали, собі прихопили.
Залишились лиш козаки на полі лежати,
Наостанок пригортала рідна земля –мати.

Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
А як йому, скажіть, було рости,
Як його треба спершу посадити
Та біля нього добре походити.
А їм же лінь. Тож вихід був простий.
Трава навколо і сама росте.
Скоси її та висуши і маєш.
Продай і уже грошики тримаєш.
Чого б не заробляти так? Проте…
Його ж до міста ще доправить слід,
Аби комусь на ярмарку продати.
Але баюра на дорозі клята.
Лише узимку, як візьметься лід,
Проїхати можливо по дорозі,
На ярмарок відвезти сіно те,
Продати його вигідно…Проте
Аж до зими чекати ті не в змозі.
Звичайно, можна було всім зійтись,
За два-три дні засипати болото.
Та ж москалям то зайвина роботи –
Цілих три дні, як проклятий трудись.
Ніхто того робити не збиравсь.
Тим глитаї місцеві й користали.
Вони задурно сіно купували –
По п‘ять копійок. Клали у запас.
А взимку на той ярмарок везли
І там уже по сорок продавали.
Селяни ж швидко гроші пропивали,
На глитаїв тих, звісно злі були.
Хоч лаялися заздрісно на них,
На другий рік знов те саме робили:
Скосили, продали і все пропили.
Напевно, то влаштовувало всіх.
Воно б, мабуть і далі так було.
Але якось якийсь начальник їхав,
Застряг в баюрі тій собі на лихо.
Страшенно розізливсь на те село.
Велів, як вибравсь, сипати дорогу.
Москаль же, поки не ударить грім,
То і не перехреститься. Затим,
Як повелів начальник злий і строгий,
Вони лишень усім селом взялись
Й баюру ту засипали. І, звісно,
Могли тепер возити сіно в місто.
Лиш глитаї у накладі були.
Такі вони у всьому – москалі:
Усе життя в болоті будуть жити,
Поки начальство змусить щось зробити.
Ото як в тому давньому селі.

Вкрилася земля попелом і кров'ю,
І наша незалежність задушена з любов'ю.
Земля, яка розорена, спотворена і скривджена ганьбою,
Вже зайнята ордою: червоною, новою.
Й остання та надія розстріляна в Поліссі,
І сотні легіонів поховано у лісі.
І ще стікає кров по білосніжній ризі,
Як висновок про смерть нам підписали в Ризі.
Як гірко на душі утомленім народу,
Та втратили вони черговую нагоду.
Й сумнії отамани, як тії хрестоносці:
Нащо в Єрусалимі поклали жовті кості?

27 серпня 2023

Іще не вечір та вже йшло до того.
Десь сонце загубилося в хмарка́х.
Між пагорбами пролягла дорога,
Що звалась з давніх пір Поліський шлях.
Вела з Підгайців через Старе Місто,
Загайці в Новосілку, звідтіля
Вже далі на Тернопіль, з нього, звісно,
Де аж Поліська тягнеться земля.
Хоч шлях і битий, але в ту годину
Самотньо й пусто досить виглядав.
Проїдеш і не стрінувши людини.
Хоч іще зранку, видно по слідах,
Проїхало тут чималенько люду.
Тепер же лише кілька козаків
Легкому вітру підставляли груди.
Найстарший, вже немолодих років
Козак із оселедцем зовсім сивим
На коні чорному перед усіх скакав.
За ним молодші правували живо.
Старого все ж ніхто не обганяв.
Загальці проминули, Старе Місто,
На пагорб на високий піднялись.
Уже Підгайці перед ними близько.
І тут найстарший раптом зупинивсь.
Поглянув вправо і перехрестився
На три кургани, що обіч стоять.
Загін маленький також зупинився.
Мовчали, не наважившись спитать
Про ті кургани. Щось, мабуть, важливе
Пов‘язане із ними в козака.
Там побратими сплять його, можливо.
Тож кожен мовчки поглядав, чекав.
Старий щось тихо шепотів про себе.
Чи то молився, чи з кимсь говорив,
Іноді позираючи на небо.
Та молодим не чутно було слів.
Нарешті рушив знову по дорозі
У бік Підгайців. Молоді за ним.
Один козак, утриматись не в змозі,
Погнав вперед, зрівнявшись зі старим
Та й запитав: - А що то за кургани?
Старий, немов прокинувшись зі сну,
На молодого лише скоса глянув.
- То, синку, спогад про одну війну,
Яких прийшлось багато пережити
Народу українському, який
Хотів в своїй державі, власній жити.
За те і став з сусідами на бій.
Та жадібних сусідів так багато.
І кожен тягне пазурі собі,
Щоб Україну на шматки порвати.
Вже скільки нас лягло у боротьбі.
А їй кінця не видно, а ні краю.
Весь Правий берег пусткою лежить.
Руїною недарма ж називають,
Бо тут і, справді, неможливо жить.
Постійні війни землю сплюндрували,
Людей, немов худобу, розтягли.
Кого до Криму у ясир забрали,
Кого на Лівий берег відвели.
Гетьманів ціла купа розвелася.
Теж помогли добряче ворогам.
Без того Україна б не здалася,
Якби для когось не була, як крам,
Яким вони постійно торгували,
Аби лиш ухопити булаву.
І братню кров річками проливали,
Кроїли Україну ще живу.
Не так багато було поміж тими,
Хто би про неї, як про матір дбав.
Словами «захищали» лиш одними,
На ділі кожен свій шматок урвав…
А в тих курганах мої побратими,
Які прийшли, щоб ляхам дати бій.
Лягла свобода наша разом з ними….-
Старий поправив оселедець свій,
Що подих вітру на обличчя кинув.
Огледівся, а вже всі козаки
Не десь йому далеко поза спину,
А обступили із усіх боків
І слухають, не пропускають слова.
- Так розкажіть, як все воно було!
- Ох, не коротка, хлопці, то розмова.
Давайте, як про те уже зайшло,
В корчму заїдем, щоб перепочити.
Там я усе вам і переповім…
В корчмі, як закінчили їсти, пити,
Старий козак почав казати їм:
- Було то, хлопці, саме в тому році,
Як москалі нас ляхам продали.
Собі забрали землі на тім боці,
А ляхам правий берег віддали,
Хоча ж клялися нам допомагати.
Та звідки віра клятим москалям?
Їм легко слово дати і забрати.
То вам не чесний гонористий лях.
Отож, Андрусів розділив країну,
Надвоє по-живому розідрав,
Але не змусив стати на коліна.
По тому гетьман Дорошенко став
Собі нових союзників шукати,
Бо тим вже віри зовсім не було.
Рішив султану за васала стати.
Як не кажи, але то менше зло,
Аніж прокляті москалі чи ляхи.
Он молдовани вже віки живуть
Попід султаном. І живуть без страху,
Що їх у мусульманство заженуть,
Як то женуть у католицтво ляхи.
Тим більше, під султаном кримський хан.
Перед ордою аж трясе від страху
І москалів, і ляхів. Молдован
Ті не чіпають, щоб не злить султана.
Султан і Україну захистить.
Без його згоди нападать не стане
На нас орда. А разом зможем бить
І москалів, і ляхів. Бо вже ж били.
Хоч те нелегко було зрозуміть.
Бо ж скільки ті ординці зла вчинили,
Хіба про те забудешся за мить?!
Але самим нам, звісно, не встоя́ти.
Занадто сильні вороги у нас.
Тож довелось султана в поміч звати.
Нелегкий вибір у нелегкий час.
Тоді і ляхам непереливки було.
Ледь з Любомирським справилась держава.
Все зі скарбниці на оте пішло.
Яка там в Україну ще виправа,
Коли військам немає чим платить?
Тож Дорошенко тим і скористався.
Полки збирати у похід велить.
Хан кримський прийти в поміч обіцявся.
Ще і султан приправив яничар.
Хай небагато – та усе ж потуга.
Навряд чи Польща втримає удар,
Відкотять кляті ляхи аж до Бугу.
Так ми гадали. Бо усе, що мав
Собєський – польний гетьман в Україні –
То тисяч двадцять війська назшкрібав.
Та ми в полках похідних мали нині
Двадцять чотири тисячі. До них
Три тисячі додайте яничарів.
Та тридцять тисяч ще ординців злих.
Та ми на отих ляхів як ударим!
У вересні ми рушили в похід.
Орда до нас спішила Чорним шляхом,
Аж пилюгою затягло весь схід.
Десь там збирали свої сили ляхи.
Собєський спершу в Кам’янці сидів,
Аби до Львова перекрить дорогу.
Коли ж наш шлях, нарешті зрозумів,
То часу ледве вистачило в нього,
Аби Підгаєць досягти бігом.
Там вирішив він, врешті, битву дати.
Та війська він не взяв, проте, всього,
Велів шляхи загонам захищати,
Щоби орда не розорила край.
Коли татари не союзні були,
Так само й ми робили, зазвичай.
Ми поки про загони ті не чули.
Дізнались, де Собєський той сидить,
Вже на підході, тож не оминули.
В тилу вороже військо залишить
Ми не могли, отож і завернули.
В Підгайцях стіни бачили міцні?
Рови, вали надійно захищають.
А то зовсім немало у війні.
Та ляхи не за стінами чигають.
Височину за містом зайняли.
Місцевість та, як бачили, горбиста.
Татари б їх з боків не обійшли,
Бо береги у річки болотисті.
Густі ліси із півдня – не пройти,
Яри глибокі, а на дні потоки.
Ставки в тилу – і там не обійти.
Ми до Підгаєць прямували поки,
Вже ляхи понасипали валів,
Ровів та шанців встигли накопати.
Тож за валами тими лях засів,
Назустріч нам поставивши гармати.
Ми з ходу не вступили з ним у бій.
Спинилось військо, пагорби зайняло.
Татари густо кублились, як рій.
Козаки справа за потоком стали.
Не надто гарне поле перед нас.
Орді не було місця розвернутись,
Щоб скубати тих ляхів раз по раз.
І нам прийдеться лоб у лоб зіткнутись.
Подумавши, як краще учинить,
Щоб ляхів звідти викурить, здолати,
Керім-Гераю гетьман наш велить
З ордою уздовж шляху наступати,
Що з міста тягне аж до Бережан.
Орда повинна ляхів відтягнути,
Щоб головним він наступом вважав
Оті потуги. Як орда закрутить
Танок смертельний, змусить ляхів тих
Супроти неї усі сили кинуть,
Тоді вже вдарять козаки на них,
Через потік прорвуться попід стіни,
Відріжуть ляхів і вже їм гаплик…
Орда на шанці кинулась юрмою,
Бо ж розгорнутись не давав потік –
Один і другий – вузьке місце бою.
На неї ляхи вдарили з гармат,
Рушниці з шанців упритул їй били.
Але орда не рахувала втрат
Та насідала, диким воєм вила.
Тоді хоругви вдарили в юрму.
Татар хоч більше, та ж не розвернутись.
І тисли ляхи ту орду тому,
До шанців не давали їй добутись.
Гармати ж густо сипали з валів
В юрму татарську, сотнями вбивали.
Топталися татари дуже злі,
Та змоги, щоб пробитися, не мали.
У розпал бою вдарили полки
Козацькі. Швидко з пагорба спустились,
Ще ворог не очухався поки
І до потічка у яру пробились.
Кіннота ляхів вдарила на нас
Та ми її потроху відтіснили
Аж до Загайців. Але у цей час
На нас хоругви нові налетіли.
Кривавим дуже скоро став потік.
Хоч ми і бились з ворогом завзято.
Та вже ішов на сотні смерті лік.
Тож нам назад прийшлося відступати.
Та тут татари звідкись узялись,
Хоругви ті по полю розметали.
Й ці ляхи до Загайців подались,
Де вже одні хоругви ляські стали.
Але Керім-Герай почав здавать.
Великі втрати, мусив відступити.
Собєський миттю витрішив послать
Усю кінноту, щоб козацтво бити.
Сюди ж обозну челядь всю послав.
Гармати густо вдарили. З Загайців
Лях кінними хоругвами напав.
Тож звідусіль прийшлось обороняться.
У видолинку поміж двох горбів,
Поміж потоком й Підгаєцьким ставом,
Затиснуті юрмою ворогів…
Нелегкі наші видалися справи.
Але пробились, врешті до своїх.
А вже і вечір…Вщухло поле бою.
Тоді взялись збирати, хто поліг.
А смерть пройшлася хвацько із косою.
Татари вбитих по хатах знесли
Й Загай ці й Старе Місто запалили.
У них такі, бач, звичаї були.
Ми ж вирили над шляхом три могили
На пагорбі високому і всіх
Загиблих в тих могилах поховали.
Кургани три насипали над них.
Щоб люди про героїв пам‘ятали.
Там і товариш мій - Карпо лежить,
З яким ми солі по півпуда з‘їли.
А я не зміг за смерть його помстить,
Хоч ляха ми добити всі хотіли.
Та гетьман тоді вирішив, що й так
Лягло козацтва у бою багато.
Не став на ранок битися. Однак,
Рішив те ляське військо облягати.
Навряд чи в них запаси є харчів.
Поголодують з тиждень-два від сили.
Тож сторожити всі шляхи велів,
Аби обози в місто не ходили.
Щодня у герцях сходилися ми
Із ляхами, як то було іздавна.
Боями коротали дні тими.
Для нас – козаків то є звична справа.
Татарам же на місці не всидіть.
Їм здобич треба, тож і розбрелися,
Щоб крамом свої підсумки набить,
Людей хапати у ясир взялися.
Але Собєський – дуже хитрий пес.
Він здогадався про все те зарані.
Тож полк в Підгайці він привів не весь.
Велів, нехай малі загони стануть,
Татарам перекриють всі шляхи.
Тож не один чамбул пішов на лови
Та повернувся битий і лихий,
Неначе пес побитий, одне слово.
З-під Збаража вертались, Бережан,
Бо там «гостинно» ляхи їх зустріли.
Та й люд місцевий зовсім не бажав,
Щоб ми й татари в їх краю «гостили».
Обози наші «патрали», бува,
Та «вовчі ями» на дорогах рили.
Ні дня спокою «ворог» не давав,
Хоч ми для них же справу цю робили?!
Обложені ж поляки кожен раз
Вигадували, щоб татар лякати.
Хотіли, щоб покинули ті нас.
То в них бочівки бралися кидати
Обсмолені. То «бовдури» візьмуть,
Поставлять на колеса й з них стріляють,
Немов картеччю то гармати б‘ють.
То новою підмогою лякають.
Чутки пускають, що ідуть полки
Уже зі Львова, щоб їх виручати.
Орда не піддавалася поки,
Хоча набридло їй вже тут стирчати.
Та ми б дотисли ляхів все одно…
Якби ж свої не вдарили у спину.
Отак буває у житті воно.
Здавалось, що вже лях і на колінах.
А тут зненацька донеслись чутки:
Сірко із Рогом у Криму гуляють.
Пішов Сірко, а з ним січовики
І вже аули у Криму палають.
Не знаю, що його на те сподвигло:
Чи дурість, чи ненависть до татар,
Чи москалі так наструнчити встигли
Його нанести підлий той удар.
Цар недарма ж листа прислав по тому,
Говорять, де Сірка за те хвалив.
А, може давній гнів сидів у ньому
На Дорошенка – тож так і вчинив?!
Того не знаю. Та з чуток тих клятих
Татари розлютились, просто жах.
І нас були готові розтерзати.
А тим одразу ж скористався лях.
З татарами домовився швиденько,
Щоб ті зібрались та й на Крим пішли.
А що тоді лишалось Дорошенку?
Ні, сили битись в нас іще були.
Та ж, як татари вернуться до Криму,
Ті ляхи, що засіли по шляхах,
Зберуться та й ударять нам у спину.
Прийняти бій в таких умовах – жах.
Подумавши, пішов на перемир’я
І гетьман з ляхом. Що ж було робить?
Він в перемогу вже так сильно вірив
Та змушений був, врешті, відступить.
Татари поверталися до Криму,
Ясир чималий по шляху тягли.
Домовився Собєський, наче з ними,
Щоб вони вільно той полон взяли.
Сльозами й кров’ю вмилась Україна.
Зусюди крик і стогін долітав.
А вже вставала на весь зріст Руїна,
І села поглинаючи, й міста.

Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вперся у паркан.
Самі вже руки за кілок вхопились.
Де й сили взяв та й висмикнув ураз.
Тепер би хай до нього підступились!
Хотів метнутись ще за перелаз,
Але аркан злетів, щоби скрутити…
Та не попав. Татарин підлетів,
Аби конем Степана придавити.
Уже і шаблю вихопить хотів.
Але Степан кілком махнув щосили.
Якраз дістав ординця по спині.
З коня, як вітром вихопило тіло.
А вже за мить Степан на тім коні.
Враз роззирнувся – що робити далі:
Тікати?! У сусідському дворі
Сусіда два татарина напали.
Той саме в хаті був о тій порі.
На дзвін із хати вискочив, за вила
Устиг схопитись, як влетіли ті.
Уздріли гарну здобич, аж завили.
Один конем ізбоку підлетів.
Та Гнат на нього виставив трійчата.
Той мусив трохи осадить коня.
Та другий вже зібрався нападати.
А в Гната ж в хаті чимала рідня.
В Степана часу думати не було.
Рвонув коня, в подвір‘я залетів.
Татари озирнулись, щось відчули,
Та той, що опинився на путі,
Зваливсь з конем якраз під ноги Гната.
Другий татарин, поки гав ловив,
Устиг кілком по голові дістати.
В того, що впав, Гнат вила устромив.
Здалека галалайкання почулось,
Шум бійки, звідкись димом потягло.
Сусіди вдвох на вулицю метнулись.
Ні, не здалося татарві село.
Торохнули десь постріли. Татари
Завили. Видно, Федора взялись
Пограбувати. Звідти залп ударив.
Був отой Федір козаком колись.
Сини у нього уже всі дорослі.
Військовій справі батько їх навчив,
Ще як були малими голі й босі.
Тож татарву «гостинцями» зустрів.
Поки татари по селу промчали,
Вже люди встигли зброю в руки взять
І, як належить, ворога стрічали.
Сусід спішив сусіду помагать.
Бо ж разом бити ворога зручніше.
Загін татарський невеликий був.
Десь із півсотні, може, кінних лише.
Дарма в село у їхнє завернув.
Бо тут завжди зі степом на кордоні
Були готові стріти ворогів.
Тепер татар не порятують коні.
Хто жив у крайніх хатах, перекрив
Уже возами із села дороги.
І зброя напохваті є у всіх.
Втекти тим татям вже не буде змоги.
Тут переб’ють чи переловлять їх.