Як знімали Хрущова і намагалися Горбачова.

Так, багато при Хрущову устигли зробити.
І супутник, і людину перші запустити
В космос. Цілину при тому дружно піднімали,
Хоча про те у казахів згоди не питали.
Культ особи «подолали», невинних звільнили,
Що мільйонами в ГУЛАГУ роками сиділи.
Та при тому і дурного робилось чимало.
Кукурудзою поля всі чомусь засівали.
То якіїсь раднаргоспи здумали творити,
Щоби ними міністерства старі замінити.
А у справах закордонних іще гірше було.
Думаю, що і усі про «Кузькину мать» чули.
Хоч бував по закордонах та вівся, бувало,
Лиш головами за кордоном про таке хитали.
Стукав в ООН черевиком, «холуєм» міг звати
Зарубіжного якогось Хрущов дипломата.
Із Китаєм посварився, з Кубою загрався,
Що ядерний ледве в світі конфлікт не почався.
А чиновники в Союзі мусили сидіти,
Як на голках, бо не знали, що може вчудити
«Цар» той лисий. А чим далі, тим гірше ставало.
«Бонзи» всі за свої крісла вже переживали.
Як стукнуло вже Хрущову сімдесят, багато
Йому що надарували, влаштували свято.
У обличчя посміхались та сраку лизали.
Та самі уже заміну йому готували.
Шепталися за спиною, як його звалити
Та, як потім після нього владу поділити.
Всі чекали на момента, щоб його прибрати
Та до того і країну стали готувати.
Бо товари в магазинах пропадати стали.
Мовляв, то Хрущов і шайка так докерували.
В жовтні вирішив Микита трохи відпочити,
У Криму своє здоров’я добре укріпити.
Ще не навідпочивався, чутки донеслися,
Що якіїсь підозрілі розмови велися
Між «соратників» найближчих. Узявся дзвонити
До Москви «на господарство» дуже злий Микита.
Слухавку узяв Полянський (змовник проти нього).
Хрущов з матом-перематом повідомив того,
Що дізнався про інтриги, за три дні поверне
І тоді догори дригом Москву переверне.
А Полянський знав Хрущова, що той дурнуватий,
Як захоче, то всіх зможе він пересаджати.
Підгорного, Кириленка й Брєжнєва покликав,
Розказав, що небезпека нависла велика.
Хтось, напевно «розколовся», Микита дізнався
І тепер, щоб розібратись, в Москву повертався.
Злякавшись за свої шкури, ті заметушились,
Дати, врешті бій Хрущову зграєю рішились.
Скликали усю еліту партійну, зібрали,
Всю кремлівську охорону швидко поміняли.
Хрущов прилетів сердитий, лаятися взявся,
Залякати, розігнати усіх сподівався.
Та накинулася зграя на нього одного
Та з усіх боків клювати узялися йо́го.
Що лишень не пред‘являли у лице Микиті.
Що сільське він господарство зумів розвалити.
Що наплодив раднаргоспів, розвів кукурудзи,
Ставив людей на посади не по їх заслузі.
Що культ власний взявсь творити, був волюнтаристом.
Другий брався говорити, не встиг перший сісти.
Наслухавсь в той день Микита про себе багато.
Ще й на другий день рішили його розбирати.
Та вночі він Мікояну подзвонив, зізнався,
Що такого він від «друзів» чуть не сподівався.
Наслухався він такого, аж холоне в грудях.
Тому вирішив: боротись далі він не буде.
- Я старий, я вже втомився. Головне вдалося.
Чи при Сталіну комусь би сказать довелося,
Щоби той пішов в відставку?! Та таке би сталось.
Від людини б, навіть мокре місце не зосталось!
А тепер немає страху, розмова на рівних.
Як би не було, заслуга в тім моя все рівно.
Далі Пленум, де «за станом здоров’я» Микиту
Вирішили із посад всіх негайно звільнити.
Він був першим, хто із трону ще живим спускався.
Не помер, не розстріляли. Та й він не чіплявся.
Щоб багато влади в руки одні не давати,
То посади між своїми стали розділяти.
За прем‘єра став Косигін. У Верховній Раді
Керувати став Підгорний. А партійну владу
Брєжнєву тоді віддали. Думали – не довго.
Покерує та й посаду відберуть у нього.
Отой Брєжнєв аж до смерті у Союзі правив.
Потім ледь живий Андропов продовжував справу,
Далі «царював» Черненко трохи більше року.
Так би «смертники» і далі «царювали», поки
Молодого Горбачова в «царі» не обрали.
А Союзу за п‘ять років і «кранти» настали.
Горбачов хоч і старався його врятувати,
Усі дірки та щілини якось залатати.
Та як його врятувати, як усе валилось?
«Соратники» на «реформи» зі злістю дивились.
Бо ж хотіли ще роками сидіти при владі.
Вони того Горбачова й повісити раді.
Та й рішили зібратися, як Хрущова зняти.
Дочекались, як поїхав у Крим спочивати.
Там його ізолювали, зв‘язок обірвали.
Самі себе ГеКаЧеПе називати стали.
З Горбачова у відозві хворого зробили,
А самі, бач, колективно його замінили.
Вони, начебто зібрались Союз рятувати,
Та на них ніхто в країні не хотів зважати.
Хоч вони в Москву і танки, і війська нагнали,
Але тим нікого зовсім уже не злякали.
Кілька днів ще посиділи та і розійшлися.
І Союз благополучно скоро розвалився.

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі.
Проте присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють участю своєю долі.

Коли ж вони нарешті покидають сцену,
тоді провіщене й доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбів Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а заодно і передати лист подяки -
уклінно Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
аби збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотою вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горбів Богів туди птахи й помчали?

Цар запитав, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків?
- Біда, що служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних надписах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Насправді, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбах Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож так напевно варто діяти і зараз.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим як вибивалися монети,
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Дзвеніли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
без пограбунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що отой не знає віку, -
бо як навчав його, був тим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника й спитали,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік - вони на боці спокою і ладу.
То задля них наказ потрібен - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
будови зводилися, правились лаштунки!

І дійсно став покій і лад - богам дарунком!
І хоч ніхто їх в цих краях не зустрічав,
але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростання блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбів Богів, де правив радник.

Та він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу!
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут для них є все потрібне,
то звідси ні ногою, й що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож радник Бардесан бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - розповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали поміж собою
два геть загублені в минулому діди,
чи стосуватися могло часів прийдешніх?
Край процвітав, майбутній цар вдягав корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід вчорашнім дням.

*
Абгар помер - на Пагорбах Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, стару накидку скинув,
і показавши мужа плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І, видивом захоплений, вбирався люд
в духмяні пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що линули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика негучно урочиста,
немов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками,
що із наспівами на невідомій мові,
серця розчулені вкривала забуттям.

Боротьба за владу після смерті Сталіна.

Війна уже закінчилась. Сталін став дряхлішим.
З «однодумців» себе кожен вже думками тішив,
Що, як Сталін вріже дуба, можливість настане.
Він по головах пройдеться і вище всіх стане.
І Молотов, й Каганович – партійці бувалі,
І Берія із Хрущовим, що пізніш пристали,
І Маленков молоденький, що був у фаворі.
Кожен мріяв, що вже Сталін «скопититься» скоро.
Той же все не вгомониться – тридцяті згадає
І ворогів-конкурентів між своїх шукає.
На кожного підозріло весь час поглядає,
Чи той камінь за пазуху часом не тримає.
Вже по новій ленінградців взяли, постріляли,
Вже під Берію велінням Сталіна копали,
Бо «великого менгрела» він велів шукати.
А Берія ж із менгрелів, кому то не знати?!
Отож Сталіну в обличчя кожен усміхався,
Бажав, проте поза очі, щоб в пекло забрався.
Берія скоро дізнався, що справу готують,
Докази знайдуть, брехнею теж не погордують.
Сам же із тії системи, її добре знає,
Тож готується, звичайно, також не дрімає.
Добре знав, що Сталін хворий, кремлівська лікарня,
Лікарі найкращі йо́го доглядають гарно.
Тож на лікарів тих кращих він справу заводить,
Про «шкідницьку» їх діяльність «докази» знаходить.
Лікарів усіх в «кутузку». А тут «раптом» сталось,
Що у Сталіна на дачі «припадки» почались.
Ніхто до самого ранку не входив до нього,
А він зваливсь із дивану прямо на підлогу.
Коли вранці помітили, лікарів не звали,
Бо ж кремлівські всі в «кутузці» тоді гостювали.
Викликали самих перших соратників того.
Ті зібралися не скоро, бо ж довга дорога.
Той лежить, весь обісцявся, говорить не в змозі,
А ті радяться, на нього дивляться в тривозі.
А, як встане? Прикинувся?! Що його робити?
Може, взяти усім разом та мерщій добити?
А, як «друзі» перевірку таку влаштували
І на «зрадників» кайдани уже зготували?!
Лікарів не викликали, могли б врятувати.
Але страшно, коли зможе той і, справді встати!
Так і вмер тиран, а «друзі» лише удавали,
Що вони за ним жаліли та переживали.
Та, як впевнились, що, врешті, смерть його забрала,
Урочисте поховання йому влаштували.
Ішли, сльози утирали, «пониклі від горя»,
В мавзолеї положили із Леніним поряд.
«Ленін, Сталін» написали, щоб всім зрозуміло,
Як вони вождя народів усі так любили.
Ще лежало в домовині його мертве тіло,
А вони вже його спадок – вже владу ділили.
Маленков очолив уряд, всі інші зайняли
В уряді пости й посади, що значення мали.
І в Політбюро вони всі, звісно ж влаштувались,
Бо «царем» небавом стати усі сподівались.
Поки ж тільки придивлялись на кого опертись,
Щоб на «трон високий царський» могли вони здертись,
Поставили «царювати» Хрущова Микиту,
Як на клоуна на нього звикли всі глядіти.
Бо ходив у вишиванці та міг станцювати
Гопака, щоби на дачі «батька» розважати.
Думали, як ввійдуть в силу, проженуть Микиту
Та і будуть на тім троні високім сидіти.
Та поки на «однодумців» своїх позирали.
Більше всього усіх сила Берії лякала.
В нього ж вже чекістський досвід набрався чималий,
Він на кожного у папці мав матеріали.
А у кожного ж, звичайно «в пуху було рило».
Інші б за такі проступки вже б давно сиділи.
Тож на Берію зі страхом вони й поглядали…
Сталіна до мавзолею тільки-но поклали,
Домовились його більше вже не восхваляти,
Кожен мріяв, що культ власний почне будувати.
Та найбільше мали шансів, бо ж були «крутими»
Берія із Маленковим і Молотов з ними.
Берія (то зрозуміло), мов «цар» уже вівся,
На «соратників» і «друзів» звисока дивився.
А вони тихцем збирались «дружить» проти нього.
Та й «здружились». Зібралися вони дня одного,
Берію арештували та під суд віддали,
Там вони йому всі страхи свої пригадали.
Суд був скорий, вищу міру «злочинцеві» дали,
Не чекаючи, в той самий день і розстріляли.
Молотов із Маленковим удвох керували
Та уваги на Хрущова вони не звертали.
А той сили набирає, людей своїх ставить,
Бо ж теж хоче «царювати», Росією править.
Роз’їжджа по закордонах (коли то бувало).
Вже й «соратники» на нього озиратись стали.
А він з уряду небавом прогнав Маленкова,
Жукова зробив міністром оборони знову.
Бо ж хотів підтримку мати, як «гніздо осине»
Із «соратників» і «друзів» у небуття скине.
На двадцятім з‘їзді взявся він культ розвінчати
І не скільки, щоб з померлим вождем воювати,
А, щоби «дубину» мати на однопартійців,
Вона йому знадобиться уже в скорій бійці.
Що вона невідворотна, було зрозуміло,
Бачити «царем» Хрущова вони не хотіли.
А при Сталіну посади всі вони займали,
Тож у злочинах часів тих участь теж приймали.
Часу від отого з‘їзду пройшло не багато
Й на Політбюро Хрущова вирішили зняти.
З одинадцяти його членів семеро готові
Вже були з «царя» прогнати Микиту Хрущова.
Але хитрий той Микита про те все дізнався,
Тож зарані до подій тих добре зготувався.
«Змовники» лиш про відставку говорити стали,
Як ввірвались з ЦеКа люди й з ними генерали,
Заявили, що не мають ті права рішати,
А потрібно весь Центральний Комітет зібрати.
Більшість там – Хрущова люди (встиг підготувати),
Отож вони добре знають, як голосувати.
Хоч-не-хоч, а довелося отим поступатись,
І Пленуму ЦеКа того скоро дочекатись.
Щоб вони не встигли швидко чогось зготувати,
То військові літаками звезли делегатів.
Жуков з доповіддю вийшов, по усіх пройшовся,
Для кожного цілий список злочинів знайшовся.
Натякнув, що, як сьогодні «змовників» не зняти,
То всіх членів ЦеКа може чекати «розплата»,
Як то було у тридцяті. Проголосували
І з Політбюро усіх тих змовників прогнали.
Маленков і Каганович, Молотов, Шепілов
І Булганін від безсилля, мов змії шипіли.
Але мусили змиритись, бо ж таки програли.
І раділи хоча б тому, що не розстріляли.
Після того, як «мавр» Жуков зробив свою справу,
Хрущов його із міністра в відставку відправив.
Залишився Хрущов тепер один на вершині,
Можна йому «царювати» в Росії віднині.
Хоча «ворог» недобитий, зв‘язки іще має.
Тож на двадцять другім з’їзді Хрущов піднімає
На щит знову культ особи. Скільки наказали,
І Сталіна, й поплічників брудом поливали,
Що й повік їм не відмитись. Хоч не розстріляли,
Бо при Сталіну їх тільки би то і чекало.
І вже вишенька на торті – рішення прийняли:
Сталіна із мавзолею врешті-решт прибрали.
Закопали, як простого смертного – не бога.
Щоби люди не ходили вклонятись до нього.
Здавалось, Хрущов до смерті буде «царювати»,
Та зосталось «царем» бути йому небагато.

Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«Смутне врємя» в Московії з того почалося.
І чимало на трон сісти охочих знайшлося.
Годунови, Шуйські…Скоро Лжедмитрій з’явився,
Видавати за живого себе заходився.
Мовляв, в Угличі убили не його – другого,
Тепер прийшов, щоби трону повернути свого.
Привів із собою ляхів, що багатств хотіли,
Вони його на трон, врешті, в Москві посадили.
Став царем, поправив трохи, хотів щось змінити,
Щоб по-людськи в Московії люди стали жити.
Не сподобалось боярам, народ збунтували.
А москалі й у ту пору голови не мали.
Вбили того Лжедмитрія. Та новий з’явився,
Під Москву привів він ляське і козацьке військо.
Тобто, влади, як такої країна не мала,
Що хотіли там бояри, то і витворяли.
Народ взявся бунтувати та бояр громити.
Неспокійно зовсім стало в Московії жити.
Тож надумав король Жигмонт: що дарма сидіти,
Коли можна з Московії добрий шмат вхопити.
Хоч ті землі повернути, що москалі вкрали
У Литви, коли з самою нею воювали.
Бо ж то землі не москальські, а руські прадавні.
Коли вкрадене забрати, хіба ж то погано?
Тож узяв з собою військо й на Смоленськ подався.
Той Смоленськ москалям також від Литви дістався.
Хоч свої у них фортеці були дерев’яні,
А тут встигли звести мури зовсім непогані.
Не так легко ту фортецю можна було взяти.
Довелося аж два роки під нею стояти.
Бачить король, що не взяти йому ту фортецю,
Козакам, мабуть, вклонятись знову доведеться.
Коли в ляхів усе добре – вони зневажають
Козаків і їх за бидло звичайне вважають.
А, як почне припікати – на поміч гукають
І тоді вже і братами, навіть, називають.
Отож, клич король і кинув по всій Україні,
Що козаки йому в поміч прибути повинні.
А козакам вже без діла набридло сидіти,
Чого б не піти, копійку якусь заробити?
Та й на москалів давненько вони зуба мають,
Бо всю підлу їх натуру дуже добре знають.
Тож в загони в кілька тисяч козаки збирались,
Обирали отаманів та і відправлялись
Під Смоленськ, де королівське військо тупцювало.
Одні тут і залишались, мури штурмували
Та у розвідку ходили, харчі здобували.
Королеві, його війську добре помагали.
Другі краєм розійшлися – чого тут сидіти,
Коли можна якимсь містом їм заволодіти,
Поживитися у ньому – з того тільки й мали,
Бо ж від короля й копійки для них не давали.
Доки король під Смоленськом із військом сиділи,
Козаки по всій Московії, як вдома ходили.
Курськ і Білгород палали, і Твері дісталось.
Під Торжком та біля Вологди козаки з’являлись.
Попід Кострому бували, а дехто з завзятих
Попід самим Архангельськом зумів побувати.
Брали штурмом міста, села, монастирі часом,
Бо саме там могли бути чималі запаси.
Тож добряче погуляли за оті два роки,
Поки Жигмонт під Смоленськом мав собі мороку.
Врешті, москалі здалися, хоч ще сили мали.
Дарма лишень на підмогу два роки чекали.
Зайняли фортецю ляхи, москалів забрали,
З воєводами усіми у полон погнали.
Хоча війна ще тривала та король зібрався
Та і назад із військами своїми подався.
Козаки ж, хто повернувся назад в Україну,
Хто москалів грабувати і далі не кинув…
У корчмі біля Полтави козаки зустрілись,
Поверталися з походу та й розговорились,
Попиваючи із кухлів, про свої пригоди,
Про бої із москалями, бойові походи.
Один козак, уже літній з довгими вусами
Та із сивим оселедцем, довгим таким самим,
Почав першим: - Я з Дмитром ще під Москву подався.
Той у Тушинському стані надовго зостався.
Вже і вістка прилетіла, що король вступився
І Смоленську ту фортецю брати заходився.
Отож князь Роман Ружинський нам велів збиратись
Та у поміч королеві бігом відправлятись.
А що нам? Чи під Москвою тут дарма сидіти,
Чи де місто захопити та й добра нажити.
Отаман не до Смоленська нас повів, одначе.
«Чого - каже, - під Смоленськом я отим не бачив?
Краще підем, якесь місто візьмемо на списа.
Там добряче поживитись зможемо ми, звісно!»
І повів він нас на Білу, теж фортеця гарна.
На шляху москалів стріли, намагались марно
Вони там нас зупинити. Та ми їх побили,
Зо три тисячі вояків в бою положили.
Підступили під ту Білу, стали вимагати,
Що присягу королеві місто має дати.
Та москалі не схотіли, із мурів кричали,
Та всіляко короля та і нас ображали.
Як могли ми то стерпіти? На стіни подались,
Одну вежу запалили, на вали забрались.
Та москалі із мушкетів так рясно палили,
Що не втримались ми, врешті та і відступили.
Мусили тоді ту Білу у облогу взяти.
А ви ж знаєте, як важко без діла стирчати.
Тож стали ми по окрузі по селах ходити.
Добра всякого у табір притягали звідти.
Оковитої чимало також здобували,
У маєтках у багатих її там чимало.
Ну, а там, де оковита, чом не погуляти?
Пісень наших українських чом не поспівати?
Хоча дехто й не знав міри. Ото пам’ятаю,
Москалі вже заявили: здаватись бажають.
Надіслали воєводи посланців із міста
Домовлятись, як здаватись вони будуть, звісно.
Наче ж все обговорили, досягли угоди.
Та прибіг Микита п’яний та й наробив шкоди.
До одного москаля він чогось причепився.
Видається, що багато занадто напився.
Кричав, начебто із мурів отой неборака
Йому – славному козаку показував сраку.
Вихопив свою шаблюку й рубонув небогу.
Ніхто з наших не встиг, навіть зробити нічого.
Ну, москалі розвернулись, вбитого забрали.
А ми далі у облозі фортецю тримали.
Отак з-за одного дурня довелось стирчати
Іще довго, поки Білу удалося взяти.
- А ми, - тут другий озвався, - на Мосальськ ходили.
Тисяча зібралась наших, тисяча схотіли
З пахолків й собі сходити та добра набрати.
Ляхи, видно не схотіли своїх слуг спиняти.
Тож, обрали отамана та і подалися.
І одразу штурмувати місто узялися.
Взяли місто, за ним замок, усе запалили,
Людей усіх постинали, кого лиш зустріли.
А добра у тому місті знайшлося багато.
Повні вози добра того ми змогли набрати.
Як закінчили ту справу, відійшли та й стали.
Звісно, в місті оковиту, що знайшли, забрали.
Та й взялися святкувати. Святкуєм, одначе,
Все, що робиться навколо, знане діло, бачим.
Пахолки окремо стали. Хоч місто й не брали,
Тільки позад нас товклися й голосно кричали.
Та, як справа до грабунку, вони вже дорвались.
І добра собі ще більше, ніж ми нахапались.
А тепер, аби із нами добром не ділитись,
Відійшли від нас подалі та стали дивитись,
Як то ляхи – як на бидло. Бо ж тепер багаті.
Три дні нам під тим Мосальськом прийшлось простояти.
І ті пахолки три дні всі до міста вертали,
Та усе, що тільки знайдуть, на вози таскали.
Жадоба їх і згубила. Ми, хоч випивали,
Але з доріг навколишніх ока не спускали.
Хтось з москальських воєвод був про Мосальськ провідав
Та і послав кілька тисяч дончаків по сліду.
А пахолки на дорозі їм якраз стояли.
Отож, саме на них перших москалі й напали.
А від їхнього волання ми попрокидались
Та із возів собі табір будувати взялись.
Поки дончаки старались, пахолків ловили,
Ми уже їх за возами з мушкетами стріли.
Вони трохи покрутились, взнали, що ми з Січі.
Зрозуміли: поживитись їм тут буде нічим.
Отож, далі подалися пахолків ловити,
А ми табір розвернули та й рушили звідти.
Тут і третій обізвався: - А в нас веселіше.
Нам із нашим отаманом удалося більше.
Про Іскорку-отамана, всі, напевно чули.
Так от, ми до Стародуба спершу завернули.
Замок там, скажу, дебелий встигли збудувати.
Його ні литві, ні ляхам не вдавалось взяти.
Перед штурмом, як годиться, стали ми питати,
Чи не хочуть добровільно вони місто здати.
Щоби кров не проливати, майно не губити.
Та пихаті стародубці, з нічого робити,
Наших посланців побили, відміряли кпинів,
Та добряче надавали дрючками по спині.
Непристойними словами наших проводжали,
На спинах наших до Польщі аж в’їхать обіцяли.
А трьох козаків із наших, взагалі схопили
І на мурах перед очі наші люто били.
Роз’ятрені з пихи тої, ми з чотирьох боків
На той замок ударили і билися, поки
Примушені відступитись, взялись по другому:
Із двох боків запалили стіни в замку тому.
Налетів нам в поміч вітер, той вогонь роздмухав.
Криків отих стародубців вже ніхто не слухав.
Хтось із них в вогонь кидався, аби не піддатись,
Але багатьом прийшлося у полон нам здатись.
Тих пихатих стародубців кілька тисяч вбили,
Передмістя, як і замок дощенту спалили.
Узяли гармат п’ятнадцять, князя-воєводу,
Що тим містом непокірним тоді верховодив.
Ще й шістьох бояр багатих. В’язнів не тримали,
Королеві в подарунок тоді ж відіслали.
Та на згарищі отому не стали сидіти
І до Почепа скоріше подалися звідти.
Там же зовсім недалеко. Прибули на ранок.
Москалі не починали ще, певно й сніданок.
Тут не стали умовляти та час витрачати.
Прибули та і одразу взялись штурмувати.
Гармати у нас вже були, тож вдарили ними,
Що й сніданками вдавились почепці своїми.
Та й подерлися на мури. Та ті похопились,
Швидко вибрались на мури й вперто боронились.
З ранку до самої ночі битись довелося,
Врешті, замок підпалити нам-таки вдалося.
Як вже полум’я подерлось на високі стіни,
То вже почепці, нарешті впали на коліна.
Воєвода перший з замку отого спустився,
За ним попи, тоді й мир весь в ноги повалився.
Дарма тільки боронились: кілька тисяч вбили,
Замок їхній дерев’яний дощенту спалили.
Нашим, звісно, теж дісталось – триста душ пропало:
Сотню вбито, а ще двісті там рани дістали.
Тож ми добре погуляли, добром розжилися.
Та й Московією далі гулять подалися.
- Ну, а ми, - четвертий каже, - отим скористались,
Як з Почепом й Стародубом ви так розібрались.
Гунченко – то наш полковник, як про то дізнався,
Взяв три тисячі з собою та й бігом подався
До Новгорода-Сіверського, аби його взяти.
На той час сніги навколо стали розтавати.
А в Москальщині ж дороги…тобто, їх немає.
Як весна, то все в болоті ураз загрузає.
Тож прийшлося де їхати, де човнами плисти.
Та дісталися, нарешті ми майже до міста.
По дорозі пощастило сторожу схопити.
Вони дуже налякались, стали говорити,
Що місто вже укріпили і нелегко взяти.
Але нас словами тими важко налякати.
Підійшли під самі мури, здатись зажадали.
Там про долю Стародуба й Почепа вже знали.
Тож ворота відчинили, вийшли воєводи,
І бояри, і дворяни, і купа народу.
Тут же і присягу дали в ім’я Владислава.
На тім, власне й закінчилась та наша виправа.
Правда, зброєю у місті добре підживились.
Сто гаківниць нам дісталось, згодом знадобились.
Два десятки гармат, ядра та порох, та кулі.
Цілий арсенал у місті ми тоді здобули.
А із таким арсеналом можна й погуляти,
Адже з ним високі мури буде легко брати.
На вулиці вчувся гомін, козаки схопились.
Тож на тому їх розмови, врешті й припинились.

- Люди! Ратибор вернувся! – рознеслось по Родні. -
Буде свято і гостина у нього сьогодні.
Всіх, хто чує, батьки в гості на вечір скликають,
Вже готується гостина, столи накривають!
Син з походу повернувся, що вже й не чекали,
Думали, що дитя їхнє в чужині пропало.
Як пішов зі Святославом воювать в Болгари,
Так ходила мати містом, наче чорна хмара.
А, як військо повернулось, хто живий зостався,
Святослав в степу загинув, дому не дістався,
А про сина Ратибора ні слуху, ні духу.
Вже і другі укривають шляхи білі мухи.
Уже, наче й поховали – не вірила мати,
Все ходила на дорогу сина виглядати.
І діждала. Повернувся ще й не сам додому.
Ще й гарненька наречена прибула при ньому.
Тож усім було цікаво. Почало сіріти,
А вже місця за столами не було сидіти.
Ледь не вся зібралась Родня. На траві всідались.
І не стільки до гостини, скільки прислухались,
Коли ж Ратибор візьметься про себе казати,
Де він був, чому так пізно довелось вертати?
Коли келихи із медом кілька раз підняли,
Спершу предків своїх славних – росів поминали,
Потім вже за молодого і його дівчину.
Наречена з Ратибором випила чарчину.
Всі до неї придивлялись – і статна, і гарна,
Мабуть, ходив і похід той молодий не марно.
Хоча дівчина-чужинка, а, проте ж слов‘янка.
Сама гарна й ім’я гарне у неї – Білянка.
З Ратибором гарна пара – боги парували…
Коли вже в нічному небі зорі засіяли,
Ратибор піднявся з лави та і став казати:
- Знаю, як я повернувся, хочеться вам знати.
Тож не буду вас томити. Повідаю, люди, –
Глянув на свою дівчину, - Вона свідком буде.
Тож улітку, як ми вкотре ромеїв побили,
Мир вони зі Святославом, врешті заключили.
Було їм вже не до того – з нами воювати.
Воєвода якийсь взявся у них бунтувати.
Схотів на столі сидіти в самому Царграді.
Тож із нами замиритись ромеї і раді.
Поки чубились ромеї із тим самозванцем,
Ми могли в Болгарах вільно зовсім почуваться.
А тим більше, що тамтешній їхній воєвода
Виявився нікудишній – ну, горе та й годі.
Замість того, до війни щоб військо готувати
Та гірськії переходи від нас пильнувати,
Він одно лише пиячив та робив дурного.
Ми ж уваги не звертали взагалі на нього.
Наші часто перевали спокійно долали,
У фракійських, македонських селах «гостювали».
Поки свого самозванця ромеї здолали.
А тоді вже купу війська у той край нагнали,
А воно ж до зими справа, в той час перевали
Люди хіба поодинці нелегко долали.
Святослав в Переяславці зимувати взявся.
А в Великому Преславі наш загін зостався.
Ну, як загін – десять тисяч – чималенька сила,
Ми і місто, й перевали тоді сторожили.
А над нами стояв Сфенкел – добрий воєвода.
Згинув десь під Доростолом у бою. Так шкода.
Тож стояли ми в Преславі. І цар тут болгарський.
Навідувавсь часто Сфенкел у палац у царський.
А при Сфенкелу лишився і Калокір клятий.
Ви про того Калокіра дещо мали б знати.
То він зманив Святослава словами і златом,
Аби пішов для ромеїв болгар воювати.
Так при князеві й зостався, втерся у довіру.
Був він шпигуном ромейським, думаю допіру.
Зі Сфенкелом у Преславі залишився тому,
Бо передавав ромеям, що йому відомо.
Та ще Сфенкела в оману досить часто вводив.
Завдав нам чи не найбільше в Болгарії шкоди.
Ще й зима не почалася, то став говорити,
Як зібрався перевали Сфенкел перекрити,
Що дарма того робити, вони ж непрохідні.
До травня ні одне військо здолати не гідне.
Можна тим не турбуватись і спокійно спати.
Чого воям в тих заметах гірських замерзати.
І повірив воєвода, бо ж Святослав, наче
У клятому Калокірі свого друга бачив.
Тож всю зиму у Преславі ми і зимували.
Кожен день нас воєводи в місті тренували.
Але часу було вдосталь містом побродити,
Зайти в якийсь їхній шинок та винця попити.
Якось я блукав по місту й дівчину побачив.
В очі глянув й… мене громом ударило, наче.
Стою, вилупивши очі, а вона сміється.
І сміх її, наче пісня солов’їна ллється.
- Як зовуть тебе? – спромігся, нарешті спитати.
А вона крутнулась тільки й кинулась втікати.
Я ж погано місто знаю, а вона ж все знає.
Туди-сюди завернула й вже її немає.
Я відтоді досить часто блукав в тій частині
Міста, але більш не бачив красуню-дівчину.
Хоч пізніше взнав – за мною теж спостерігала,
Із віконця непомітно весь час виглядала.
Так зима і проминула, вже весна у краї.
Що робиться за горами – того ми не знаєм.
Думаєм, що все спокійно. Та їх імператор
Уже зібрав попід гори ратників багато.
Уже послав флот військовий до гирла Дунаю,
Щоб нам річку перекрити. Ми й того не знаєм.
Калокір-змія шепоче Сфенкелу: – Ще рано
Перевали перекрити. Там шляхи погані.
Ніхто в гори не попхає, що снігом укриті.
Можна місяць почекати, в місті посидіти.
А ромеї, за тим часом гори подолали,
Недалеко від Преслава на пагорбі стали.
А ми про те все не знаєм, довірились змію,
Який ввести у оману кого хоч зуміє.
У одну квітневу днину зібрав воєвода
Командирів, каже: - В місті засиділись! Годі!
Завтра вийдемо у поле маневри робити.
В місті лиш п‘ятнадцять сотень можна залишити.
Чому на той день призначив? Я того не знаю.
Мабуть, змій той підколодний такого нараяв.
На другий день на світанку вийшли ми у поле.
Уже зеленню буяла вся земля навколо.
Стали в полі шикуватись та маневрувати.
Одні вчились відбиватись, другі – наступати.
Все ішло, неначе ж добре, навик не втрачали,
Вміло в щитах городились, билися мечами.
Раптом крикнув хтось: «Ромеї!». Думали – то жарти.
Коли й, справді, звідкись військо взялось наступати.
Сфенкел наш не розгубився, велів шикуватись
Нам стіною, від ромеїв отих відбиватись.
Згорордилися щитами, списами зустріли,
Коли на нас піхотинці вражі налетіли.
Налетіли, цілу купу трупів залишили.
Нас не здвинули із місця та і відступили.
Кілька разів налітали, щоб стіну пробити.
Але ж і нас воювати не потрібно вчити.
Коли вчергове піхота їхня відступила,
З краю поля їх «безсмертні» на нас налетіли.
Всі заковані в залізо, кіньми потоптали,
Лівий фланг нашого строю в одну мить зім‘яли.
Сфенкел бачить, що недобре повертає справа,
Велів війську без поспіху вертать до Преслава.
Наїжачились списами, строєм відступаєм,
До ворога свої спини ми не повертаєм.
Як ромеї зрозуміли, що саме ми чиним,
Знов кіннота налетіла, вдарила у спину,
Стала вона до Преслава шлях перекривати.
Довелося нашим заднім назад повертати,
Щоб і там списи стирчали та не підпускали.
Ми в оточенні не вперше уже бій приймали.
Поки все ромейське військо навкруг нас кружляло
І дорогу до Преслава трупом устеляло,
Відчинилися ворота, вийшли наші вої,
Що у місті залишались, кинулись до бою.
Вдарили у тил ромеям, їх ряди зім‘яли
І можливість відступити у Преслав нам дали.
Так, багато на шляху тім і ми залишили,
Але більшість все ж цілими в місто відступила.
Поки задні від ромеїв клятих відбивались,
Перші з наших вже на стіни скоренько забрались
Та і згори узялися ворогів вражати,
Щоби браму захопити їм часом не дати.
Відступилися ромеї, брама зачинилась.
А тут якраз все ромейське військо нагодилось.
Стали дертися на стіни, щоб в місто забратись.
Довелося аж до ночі від них відбиватись.
Коли темрява спустилась, битись перестали.
І спокійно до світанку усі спочивали.
Всі та не всі. Калокір той дуже налякався,
Вночі вибрався із міста й в Доростол подався.
А на ранок розбудило якесь гуркотіння,
То машини підтягнули, щоб жбурлять каміння.
Встановили і одразу страшне почалося.
Спершу з тих машин каміння на нас понеслося.
Брили мури розбивали та воїв збивали,
Що на стінах тим ромеям зустріч готували.
Потім підтягли ромеї здорові драбини
Та й подерлись з усіх боків на високі стіни.
Ми їх стрілами збивали, камінням, списами.
Та вони все перли й перли на стіни так само.
Видавалося, що люду у них так багато,
Що ми просто не встигали усіх їх вбивати.
Врешті, хтось із них забрався, зумів зачепитись
І один супроти наших продовжував битись,
Поки інші за спиною його забирались.
Отож їх на стіні скоро багато зібралось.
Наших вони відтіснили, вниз взялись стрибати
Та до брами подалися, аби відчиняти.
Охорону перебили, петлі позбивали
І ворота відчинили, де уже чекали
Нові тисячі ворожі. Замість нападати,
Вони кинулись одразу місто грабувати.
Сфенкел велів, щоб трубили одразу сигнали,
Щоби всі у палац царський бігом відступали.
А ромеї і туди вже устигли дістатись,
Довелося за мечі нам у палаці братись.
Всіх ромеїв перебили, що тут грабували.
Зачинили бігом браму і чекати стали.
Зібралось нас там чимало – вісім тисяч воїв,
Ще й болгари, що із нами готові до бою
Проти клятих тих ромеїв, що вже стільки крові
В краї їхньому пустили. Та припхались знову.
Ми забралися на мури, а внизу ромеї
Збиралися усе більше силою всією.
Та напасти не рішались. Прибув імператор.
Вирішив, напевно приклад усім показати.
Стрибнув з коня, схопив щита в охоронця свого
Та і кинувся в атаку. А всі біля нього.
Обігнали та закрили, щоби ми бувало,
Чи стрілою, чи то списом його не дістали.
Знов подерлися на стіни, усі обліпили.
А ми згори неупинно їх били і били.
Відкотились вони, площу трупом устелили.
Знову кинулися, поки ми не відпочили.
І так кілька раз невдало вони нападали.
Але тільки своїх воїв під мури складали.
Врешті, підтягли машини – велів імператор
Й горщики якісь у замок узялись кидати.
Ті горщики розбивались і все запалало.
Так, що нам у тому замку вже й життя не стало.
Згоримо усі. Тож Сфенкел не став зволікати,
Повелів усім в колону бойову ставати.
- Треба з міста пробиватись, пропадем інакше!
Відчинилися ворота і колона наша,
Настовбурчившись списами, щитами укрита,
Вийшла, щоб собі дорогу із міста пробити.
Йшли повільно, відбивались та воїв втрачали,
Але живі на їх місце одразу ж ставали.
Зрозумівши, що так просто їм нас не узяти,
Стали вони на частини наш стрій розбивати.
Вдарять з поперечних вулиць, відріжуть частину
І тоді вже добивають, поки й всі не згинуть.
Так було і моїй сотні. Відрізали кляті
Та оточувати стали, аби добивати.
Життя дарма віддавати не було бажання.
Кинувся я у провулок, помчав з сил останніх.
Сфенкела не сподівався уже наздогнати,
Але життя своє прагнув-таки врятувати.
Чув, погналися за мною, тупотять позаду.
На вулицю якусь вибравсь, вже знайому, правда.
Туди-сюди повернувся, куди утікати.
А тут мене хтось за комір, як ухопить раптом.
Не встиг, навіть повернутись та мечем відбитись,
Як в півтемряві будинку зумів опинитись.
Дядько сивий показує, що треба мовчати.
А по вулиці, вже чую, тупотять солдати.
Коли тупотіння стихло, завів до підвалу,
Де, соломою укрите, вже ліжко стояло.
Велів тихо тут сидіти й нагору подався.
А я в темряві, в тривозі сам один зостався.
Сів на ліжко, став чекати. Чую, хтось ступає,
Миготливу, мабуть свічку у руках тримає.
Підняв очі, аж та сама дівчинонька, нене,
Стоїть поряд, всміхається лагідно до мене.
Отак я знайшов Білянку – наречену свою.
Далі вже якось складалось все само собою.
Довелось мені в підвалі довго тім сидіти.
Всюди шнирили ромеї, могли б углядіти.
Від Білянки дізнавався останні новини.
Що Сфенкел-таки прорвався, хоч ледь не загинув.
Більшість воїв загинула, але, бачте, його,
До пори та і до часу ще хранили боги.
Що Святослав в Доростолі довго відбивався.
Там і Сфенкел, там і Ікмор на полі зостався.
Мені туди не пробитись, було зрозуміло,
Бо ромеями навколо в краю аж кишіло.
Вчив з Біляною болгарську, вона нашу вчила.
Один одного з півслова, правда розуміли.
Коли Святослав з ромеєм, врешті замирився
І для мене шлях додому, накінець відкрився.
Іти в Доростол не було ніякої змоги.
Тож обрав собі додому я другу дорогу.
Зиму іще перебився, а, як літо стало,
Ми з Білянкою у торби все своє зібрали.
Батьки її геть не проти, бо в їхньому краї
Від проклятих тих ромеїв вже життя немає.
Тож дісталися до Варни, там гостей спіткали,
Що саме якраз з Царграду у Київ вертали.
До одного я найнявся, щоб охороняти.
Я ж військовий обладунок не забув узяти.
А йому мечі надійні потрібні в дорогу,
Як убили печеніги князя у порогах,
То і зовсім знахабніли, як злі шершні, прямо.
Тож доводиться дорогу пробивать мечами.
Правда, нам не довелося мечі в хід пускати,
У порогах печенігів не прийшлось стрічати.
Слава богам, а найперше Хорсові – дав змогу
Мені, врешті, повернутись рідного порогу.

Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість далі наживати.
Тож про Данила Галицького знову,
Його життя поведемо розмову.
Як він хотів отримати багато,
А в результаті й те, що мав, утратив.
Коли на стіл він в Галичі усівся,
То вже й на Київ заздрісно дивився.
Хотів і Київ під собою мати
Та не спішив його завоювати.
Йому ж і Галич не так легко дався.
Бо ж конкурент на стіл місцевий мався.
Чернігівський Михайло теж дивився,
Якби на стіл він в Галичі усівся.
Тож, ворогів собі щоб не плодити,
Узявся з князем київським дружити.
Бо ж той Михайло дуже ж був амбітний,
Хотів також і в Києві сидіти.
Тож і «здружились». Разом більше сили,
Щоб поодинці їх не захопили.
А у Михайла теж союзник мався.
Він Ізяславом із Путивля звався.
Він був онуком Ігоря отого,
Що «Слово…» нам повідало про нього.
Оскільки Київ ближчий набагато
Чернігову, тож мусив помагати
Данило Володимиру і, тому
Послав підмогу невелику йому.
Бо ж розумів: як Київ той утратить,
Тоді лишень Михайла слід чекати
Під Галича міцні високі стіни.
А Галич невідомо, як то стріне.
Бо ж галицькі бояри, наче оси,
У Галичі Данила терплять досі.
Та вжалять, як ослабнуть його сили.
Тож Києву і помагав Данило.
Та в грудні князь чернігівський зібрався
З полками й Київ воювать подався.
Тих сил, що Володимир мав, замало,
Щоб вони стольне місто відстояли.
Тож мусив він гінця Данилу слати
Із вісткою, мовляв поможи, брате!
Із тим Данило довго не вагався,
Зібрав полки й до Києва подався.
Михайло, як почув, не став чекати
І мусив у Чернігів повертати.
А в Києві князі рядочком сіли
Та про подальше переговорили.
Раз вже зібрались, чом назад вертати?
Михайла, мабуть краще покарати.
Чернігів взяти, поки мають сили…
Як вирішили, так і поступили.
Тим більше, брат двоюрідний Михайла,
Якому той залив за шкуру сала,
Рішив проти Михайла виступати,
Князям у оборудці помагати.
І подалась союзна рать походом
Поки зимова дозволя погода.
У землі як чернігівські вступили,
То по Десні всі села розорили.
Сосницю, Сновськ і Хоробор узяли.
Дрібні містечка і не рахували.
Чернігова, нарешті підступили,
Де князь Михайло і полки засіли.
Чернігів мав міцні, високі мури.
І дертися на них хіба, що здуру.
Князі того робити і не стали,
А місто у кільце облоги взяли.
Під стінами не просто так сиділи.
Таранів і пороків наробили.
Пороки ті велику силу мали,
Такі великі камені кидали,
Що важко було й вчотирьох підняти.
Пороки стали камені жбурляти
На півтора аж, кажуть, перестріли.
Князі зламати стіни так хотіли,
Щоб потім місто легше було брати.
Побачивши, Михайло через брата
Мстислава заходився мир просити.
Бо ж бачив, що тут довго не всиді́ти.
Князям також уже було доволі
Отак сидіти й мерзнути у полі.
Тож мусили на мир-таки пристати.
Михайлу шкоди завдали багато.
Земель йому багато розорили,
Тож він не скоро набереться сили.
Мир підписали, на хресті клялися
Та і назад на Київ подалися.
Погостював у Києві Данило,
Набралися полки з походу сили
Та і зібрався в Галич повертати…
Аж тут з‘явився Ізяслав проклятий.
Він у степи до половців подався
І там про поміч з ними домовлявся.
А був же сином половчанки, тому
Ті половці пішли назустріч йому.
Орда велика зі степів припхала
І розоряти Київщину стала.
Як вісті стали в Київ долітати,
Данила Володимир став прохати
Проти орди тієї разом стати
І у степи від Києва прогнати.
Але Данило не пристав до того,
Втомилось, каже воїнство у нього.
Від Хрещення і аж до Вознесіння
В походах і боях були постійно.
Тож він надумав в Галич повертати.
А, щоб з ордою в битву де не стати,
То йти зібравсь шляхами лісовими,
Бо ж половці не будуть пхатись ними.
А Володимир, справді побоявся,
Чи то змінити думку сподівався
Данилову, подався проводжати.
Мовляв, орда ж бо може нападати.
Данилові від неї не відбитись.
А разом буде легше боронитись.
Від Києва не відійшли далеко,
Як і орду оту несе нелегка.
Зіткнулись під Звенигородом з нею.
Ішла орда дорогою тією,
Щоб здобичі по селах нахапати.
Але рішила в битву не встрявати.
Тож розвернулась і у степ помчала.
Кияни в Київ повертати стали.
Але в Данила раптом кров заграла:
- Чого б ми, раптом відступатись мали?
Чи ж так належить воїну вчиняти,
Коли надумав в битву він вступати?
Перемогти він має чи загинуть,
Непевній долі мужньо виклик кинуть!
Чого ж це так збентежились, одначе?
Лякливі душі маєте ви, бачу.
Чи ж в Києві не став я вам казати,
Що втомленим не треба в бій ставати?
Тепер чого ж? Раз ворога зустріли,
Коли це його русичі не били?
Тож, замість того, щоб іти на Галич,
Полки на південь повертати стали.
До Торчеська самого підступились
І там уже з ордою в полі стрілись.
Орда звідтіль втікати не збиралась,
До бою із князями готувалась.
Тож руське військо також в полі стало.
Киян і галичан у центрі мали,
Що були піші. А на флангах стали
Кінні дружини, що їх прикривали.
З ординцями не вперше в бій ставали,
Тож тактику ординську добре знали.
Ті перше кінних лучників пускали,
Щоб стрілами ті воїв вибивали.
А потім в бій важка кіннота мчала
І стрій своїм ударом пробивала.
Як на полки посипалися стріли,
Щитами вої піший стрій прикрили.
Хоч половці стріляли і стріляли,
Не так багато у строю упало.
І стріли теж у відповідь пускали,
На суху землю половців збивали.
А половці відкочувались й знову
Кидались в бій, ковзаючись по крові.
Та полки руські, як стіна стояли.
Як половці вже вкотре нападали,
Не стримався, нарешті князь Данило,
На них ударив з усієї сили.
І половці відкочуватись стали.
Дружинники мечами їх рубали.
Ні на одну хвилину не спинялись.
Ряди ординські в одну мить змішались
Й орда у поле швидко покотила.
За нею слідом полетів Данило.
Мчав уперед він на коні гнідому,
Рубав мечем ординців без утоми.
Тікали з поля половці все далі,
Дружинники ж услід за ними мчали.
Ось перемога!.. Аж душа раділа…
Поки коня під князем не убили.
Тоді велів дружині розвертатись,
До свого війська переможно мчатись.
Не знав Данило, що орди частина
Йому у полі показала спину
Й подалі за собою заманила.
Лишилась основна ординська сила.
Отож, на полі зовсім інше сталось.
Як піша рать без прикриття зосталась,
На неї враз ординці налетіли,
З усіх боків полки їх охопили,
Із луків, мов дичину вибивали.
А вої дати відсіч чим не мали.
Побачили, що дарма відбиватись,
Тож кинулися врізнобіч ховатись.
Князь Володимир і кінні пробились,
У Торчеську одразу зачинились.
Полки ж усі розсіялись по полю,
Сам кожен рятував вже свою долю.
Данило, про розгром коли дізнався,
Бігом до свого Галича подався.
Князь Володимир і бояр багато,
Що кинулися в Торчеськ рятувати
Своє життя, не довго там ховались,
Урешті в руки Ізяславу зда́лись.
І у полоні до тих пір сиділи,
Поки за себе викуп не сплатили.
А Ізяслав на княжий стіл усівся,
Великим князем в Києві зробився.
А що ж Данило? В Галич повернувся.
Здавалось, переляком лиш відбувся.
Але бояри заколот підняли,
Данила з того Галича прогнали.
Він мусив до Угорщини втікати,
Аби своє життя порятувати.
А Галич втратив. Скільки літ змагався,
Щоби йому той Галич був дістався.
І от тепер один раз помилився,
Знов на початку шля́ху опинився.
Не став би дурно у той бій встрявати,
Міг в Галичі і далі князювати.

Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де дадуть окраєць хліба, де води попити,
А бува, що утришия і проженуть звідти…
Сивий дід звернув з дороги до першої хати.
Нога ліва покручена, тож мусить кульгати.
Правої руки по лікоть у нього немає,
А у лівій руці міцно палицю тримає.
Він на неї спирається аби крок зробити.
Вздрів господаря за тином, попросив попити.
Той уважно подивився, хто це там питає.
Вздрів, що то жебрак та хвіртку йому відчиняє.
- Заходь у двір, чоловіче та спочинь з дороги.
Уже, певно находився, болять твої ноги?!
- Болять, болять, чоловіче. На ногах із ночі.
А ще ж сонце припікає, мов спалити хоче.
А в дорозі ні струмочка, ні якоїсь річки.
Тож і змушений уклінно просити водички.
- Сідай он в тіні під липу, а я до криниці.
У мене така холодна, джерельна водиця,
Що знімає вмить утому, спрагу проганяє.
Приніс тому води в дзбані, у руках тримає,
Жебракові ж того дзбана в руці не втримати.
Той припав, ковтнув два рази, мусив почекати:
- Ой, холодна вода в тебе, аж зуби ламає.
- Пий без поспіху, спокійно, а я потримаю.
Випив жебрак всього дзбана, дякувати взявся.
Підхопився, мабуть далі рушати зібрався.
- Почекай, - господар йому, - напевно ж голодний?!
А у мене якраз риба печена сьогодні.
Наловив з самого ранку, тож можу вгостити.
А ти розкажи, що знаєш, що робиться в світі.
Та й про себе. Що з ногою? Де руку утратив?
Чому мусиш ти по світу так жебракувати?
Та спочатку поїж добре. - Приніс риби з хати.
Сам пішов кудись за хату, не став заважати.
Бо подума, що господар у рот зазирає.
І голодний же, а риби ж без кісток немає.
Жебрак справився скоренько, бо ж всяке бувало.
Бувало, що й шмат із рота в нього забирали.
Та й голодний. Третю днину не мав ріски в роті.
Тут й господар: - Сяду поряд, коли ти не проти.
Розкажи ж мені, що знаєш, хто ти, звідки родом?
- Жебраки ми, - той всміхнувся, - туди-сюди бродим.
Сам я родом з Чернігова, Никодимом звати.
Колись були батьки в мене, була своя хата.
Та так доля повернулась, що усе пропало.
І батьків давно немає, і хати не стало.
А Нежатина клята Нива каліку зробила.
От відтоді і блукаю по світу без діла.
- Це там, де Олег із братом половців припхали.
Русі усій, руським людям зрадниками стали?!
Жебрак пильно подивився чоловіку в очі:
- От, що тобі, чоловіче, я сказати хочу:
Не завжди ті, кого люди винним називають,
Перед людьми й перед Богом винними бувають.
Просто той, хто винен, прагне себе обілити,
Поспіша вину на когось іншого звалити.
Половців припхав, говориш?! Та ж князі, бувало
І до того в наші землі орду закликали.
Мономах же сам хвалився, як орду приводив.
Хіба орда не завдала тоді Русі шкоди?
Та ж зрадником Мономаха ніхто і не кличе.
То й Олега називати зрадником не личить.
Не він винен, дядьки винні були переш всього,
Бо ж неправду учинили вони проти нього.
Розкажу тобі, як хочеш ти правду узнати.
Бо ж я був побіля князя і бачив багато.
Як приставився великий Святослав, по ньому,
Всеволод би мав сидіти на столі отому.
Але він чомусь відмовивсь та не став сідати,
Віддав стіл отой великий Ізяславу-брату.
Сам подався у Чернігів та спокійно правив.
А на Русі почалися недостойні справи.
Ярославичі взялися уділи ділити.
Постраждали в першу чергу Святослава діти.
З Новгорода сина Гліба в тришия прогнали
Та й убили. І з Давидом панькатись не стали.
Взяли із Переяслава аж в Муром запхали.
От Романа – того вони поки не чіпали.
Як сидів в Тмутаракані, так там і зостався.
Олег теж лихої долі від дядьків діждався.
Володимир відібрали й не дали нічого.
Мусив їхать у Чернігів він до дядька свого
І у приймах в того жити. Принизили князя.
Зрозуміло, зачаїв він на дядьків образу.
Тож з Чернігова подався до Тмутаракані
До Романа – бо надія то його остання.
Прихистив Роман ізгоя, не став проганяти.
Там зустрівся із Борисом – двоюрідним братом,
Що теж зоставсь без уділа. Горів аж помститись.
І рішили вони разом все ж свого добитись.
До ханів до половецьких про поміч звернулись.
А ті радо на той заклик зразу ж відгукнулись.
Підняли князі дружини, охочих набрали,
Орду половців велику також доєднали
Та і на Русь подалися, щоб правди шукати.
Звісно ж, на Русі про теє стало швидко знати.
Всеволод, коли дізнався, то не став чекати,
Думав, що й сам розбереться, без помочі брата.
Думав, військо невелике племінники мають,
Тож його сувору руку досить скоро взнають.
Але вийшло по-другому, половці напали
І чернігівську дружину в полі потоптали.
Загинули у тій битві кращі воєводи.
Всеволод, коли побачив, скільки зробив шкоди,
Рвонув в Київ, з Ізяславом щоби об’єднатись,
Щоб з Борисом і Олегом на рівних змагатись.
Ізяслав його послухав, сказав не тужити:
- Скільки раз мені вдавалось в Києві сидіти?
Скільки раз брати зі столу мене проганяли,
Але столу великого так і не відняли?
Буде на Русі нам місце - то обом, побачиш,
А не буде – то складемо голови, одначе.
Велів він в похід збиратись з мала до велика
Та синів собі у поміч і друзів покликав.
Ярополк привів дружину з Вишгорода сво́ю,
Був готовий разом з батьком ставати до бою.
Всеволод у Переяслав родовий подався,
Там поповнити дружину свою намагався.
Зі Смоленська Володимир Мономах із раттю
Також вирушив, щоб з дядьком й батьком разом стати…
Як племінники розбили Всеволода в полі,
То здавалось, що всміхнулась їм, нарешті доля.
До Чернігова вступили, де їх радо стріли,
Бо Олега своїм князем бачити хотіли.
Та недовго князювати тому довелося,
Бо вже вороги зібрались і до битви йшлося.
Хотіли-бо поодинці ворогів розбити,
Але то їм не вдалося. Що тепер робити?
Вирушили в чисте поле знов половців звати,
А чернігівцям веліли дядьків не пускати.
Скоро раті Ізяслава й Всеволода стали
Попід містом. І смоленці вже до них пристали.
А Олега ще не видно, щось не поспішає.
Може він про ту навалу досі ще не знає.
Позвав мене воєвода, велів коня брати
І негайно до Олега в поле вирушати.
Знайти того в чистім полі, нехай поспішає,
Бо утриматися довго місто сил не має.
А уже пішли смоленці від Стрижня на місто,
До посаду та й на стіни узялися лізти.
Я проскочив, як дороги ще не перейняли.
Озирався всю дорогу та гнав коня чвалом.
Бачив чорний дим у небі – посад запалили.
Мабуть, з боєм у дитинець наші відступили.
Думав я, що доведеться по полю ганяти,
Щоб Олега і Бориса з раттю відшукати.
А вони уже назустріч мені виступають,
Мабуть, про біду у місті самі добре знають.
Розповів князям усе я, що було відомо,
Просив, аби поспішали в поміч без утоми.
Але уже по обіді сторожа примчала.
Виявилось: дядьки місто вже не облягали.
Як дізнались, що на поміч Олег поспішає,
То вирішили, що у полі битву дати мають,
Щоб між двох вогнів не стати. Тож всіма полками
Уже рушили назустріч Олегові прямо.
А в цей час вже рать дісталась Нежатиной Ниви.
Князі військо зупинили на полі хапливо.
Якщо битися, то краще в широкому полі,
Адже орді половецькій потрібно роздолля.
Щоб могла маневрувати, з боків нападати.
Якщо треба, щоби було й куди відступати.
Стали станом на край поля. Ледь розташувались,
Як із того краю поля вороги припхались.
Побачили, зупинились, стали лаштувати
Собі табір, не збирались битви починати.
Рать привели величезну, пів поля зайняли.
Як побачив Олег військо, страшно йому стало.
Скільки в них тії дружини? Половців багато.
Але половці не здатні удари тримати.
Ледь притиснуть їх, одразу кинуться втікати.
А без них полки ворожі нам не подолати.
Отож вночі князі сіли, поки раті спали,
До самого майже ранку удвох розмовляли.
Олег казав: - Давай, брате, не будемо битись,
Давай краще із дядьками будемо миритись.
Може підуть на поступки, виділять уділи.
Боюсь, щоби наші кості в полі не біліли.
А Борис же був гарячий: - Не будем миритись!
Я готовий, один стану проти дідьків битись!
Тож Олег і поступився: - Будем битись, брате.
Може і не переможем – один раз вмирати.
Вранці стали шикуватись в чистім полі раті.
Олег передав Борису військом управляти.
Той на вигадки мастак був, щоб сили зрівняти,
Вирішив ворожім війську сюрприз влаштувати.
Половці хай починають, стріл хай не жаліють,
Враже військо на час якийсь стримати зуміють.
Пил піднімуть, потім раптом розскочуться в боки,
Ворог поки зрозуміє, зготується поки,
Борисові кінні гриді вріжуться в їх лави.
А тоді вже чи до смерті піде, чи до слави.
А Олег уже ударить, як ворог прогнеться.
І тоді полкам ворожим уже не минеться.
Саме так і почалося. З гиканням і свистом
Половці вперед помчали, стріл пустили, звісно.
Поки вони там метались, Борис взяв дружину
І помчав, поки ховали половецькі спини.
Половці стріл напускали, розбігатись стали.
Ми гадали, що Бориса вони пропускали.
Але виявилось гірше, бо навстріч Борису,
Розігнавши коней чвалом, вороги неслися.
Зіткнулися дві дружини з гуркотом у полі.
Там Борисова, нарешті і скінчилась доля.
Прохромили списом князя, із коня звалився.
Олег скреготів зубами, як на те дивився.
Стяг Бориса впав одразу, хоч вої тримались,
Обступили тіло князя та не піддавались.
Поблід Олег, тепер йому одному рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Розмірковував не довго, велів списи брати
І повів полки ворожих пішців проривати.
Як тараном ми врубались в ті лави ворожі.
Натиску вони такого втримати не можуть.
Під списами і мечами купами лягають.
А ті, що стоять за ними, назад позирають,
Вже готові утікати. Аж раптом крізь лави
Став наперед пробиватись якийсь вояк бравий.
А за ним із сотню піших високих і статних.
Видно, хочуть нас спинити, прорватись не дати.
А вої, що озирались, втікати збирались,
Уже назад повернули, стали відбиватись.
А той вояк в гарній броні уже й перед мене.
А позаду Ізяслава князеве знамено.
Я тоді зовсім не думав – князь то чи хтось інший.
Коня уперед направив, взяв списа міцніше.
І списом в плече поцілив, біля серця саме.
Той лиш охнув і звалився попід ноги прямо.
Я не встиг і озирнутись, хтось скочив до мене.
Я відчув, як мою руку втнула сталь калена.
Кров з культі зацебеніла. Я з коня звалився.
Під ногами в людей, коней умить опинився.
Ще при пам‘яті був, раптом чиїсь кінь копитом
Наступив і мені ногу устиг розчавити.
Далі я свідомість втратив. Що було – не знаю.
Лише вранці серед поля очі відкриваю.
Навкруг тиша. Закінчилась, певно давно битва.
Хто кого здолав у полі – то не зрозуміти.
Культя моя у пов‘язці, хоч кров проступає.
Нога болить так, що моці моєї немає.
Ходять полем чиїсь вої, мертвих підбирають.
Десь у братськую могилу, напевно складають.
А поранених окремо до возів відносять.
Підійшли й до мене двоє, стоять, очі косять:
- Чий ти будеш? – той, що вищий у мене питає
- Гридь Олегів. – зовсім тихо я відповідаю.
- Зрадника того – і стало мені зрозуміло,
Що дядьки узяли гору, Олега побили.
- А де Олег? – став питати, - Чи живий, чи вбитий?
- Десь вже до Тмутаракані устиг долетіти!
Подивилися на мене, мабуть, пожаліли,
До поранених на воза знесли, положили.
Я оклигав, але, бачиш, ні на що не здатний.
Отож, тільки і зосталось, що жебракувати…
На Русі багато чого по тому змінилось.
Крім Всеслава в роду старших більш не залишилось.
Ізяслав загинув в полі від руки моєї.
Борис також не вернувся із битви тієї.
Тож Всеслав на стіл великий в Києві усівся.
Мономах бігом в Чернігів, в Русь перемістився.
Ярополку Володимир і Туров віддали.
А ми стали жебраками, хоч за них вмирали.
Олег, правда, не змирився, усе повертався,
Повернуть собі Чернігів не раз намагався.
Але доля так рішила – хоч нещадно бився,
Але, врешті без нічого так і залишився.
Десь, говорять на чужині у чехах чи ляхах
І помер, усі надії пішли його прахом.

Під городом під Фелліном гримить канонада.
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а за що купляти?
Нема чим козацьких коней зовсім годувати.
Тож претензій до гетьмана в козаків багато.
Але все то не важливо, все умить забулось,
Коли звістка розлетілась, що гетьман вмирає.
Вже ніколи перед військом конем не заграє.
Його доля незрадлива, врешті відвернулась.
Як то ангел не побачив кулю випадкову,
Яка гетьманові раптом груди прохромила?
Булавою не пограє вже рука безсила.
Хіба зможе проказати хоч останнє слово.
Лежить гетьман серед поля на снігу на білім,
Що поволі усе більше навкруг червоніє.
Стоять козаки навколо, дихнути не сміють.
Гетьмана порятувати свойого безсилі.
Хижий вітер налітає, в лице снігом кида,
Мороз під кожухи лізе, заморозить хоче.
Та від гетьмана козаки не відводять очі.
А той лежить, не здвигнеться з побілілим видом.
Іще дихає, бо груди здіймаються зрідка,
Теплиться життя ще в тому козацькому тілі.
Які думки перед смертю гетьмана обсіли?
Мабуть, усе пригадалось, чому був він свідком.
Щось в лиці йому змінилось чи, може здалося,
Якось, наче просвітліло, розправились зморшки.
Видавалося, що й губи усміхнулись трошки.
Все життя перед очима в нього пронеслося.
Канів рідний, де дитинство його проминуло.
Січ козацька, Вишневецький, найперші походи
На татар, де вчився хану завдавати шкоди,
Щоби шлях до України, нарешті забули.
Смерть Дмитра десь у Царграді. Вольниця козача
Його гетьманом обрала. А він і не проти.
Отож, довго не барився, взявся до роботи.
Така уже була в нього невсидюча вдача.
Розумів, що не татари одні в тому винні,
Що кривавлять Україну ледве не щороку.
Бо ж за їх спиною турки шпигають під боки.
Отож, не одні татари каратись повинні.
Тих по суші не дістати, але ж є ще море,
Яким колись славні предки й в Царграді бували.
Недарма ж всі Чорне море Руським називали.
Буде не лише татарам, а і туркам горе.
Велів «чайки» майструвати. І майстри знайшлися.
Знайшлися і ті, що знають, як в морі ходити.
І вийшли козаки в море галери громити,
На яких нещасні бранці на веслах тяглися.
Не одні тоді галери гнів козацький знали.
Козлов, Ізмаїл, Кілія, Аккерман, Очаків.
Всього і не пригадати, де турок заплакав,
Коли козаки у гості туди завітали.
Султан, звісно, розлютився, став ляхів лякати,
Що війною на них піде. Ляхи й полякались,
Козаків то підкупляти, то струнчити взялись.
Та ж чи вольницю козацьку можна до рук взяти?
Скільки б міг зробити, коли б не доля зрадлива?!
Здумали вони тим роком за море сходити,
У Синопі та Трабзоні трохи погостити.
А тут буря налетіла та страшенна злива.
Розметало «чайки» морем, які потопило,
Які берега прибило на камені гострі.
Хіба ж так вони гадали завітати в «гості»?
На ледь живих яничари раптом налетіли.
Кого вбили, кого зразу ж у мотуззя взяли.
І на ринку, як худобу взялись продавати.
Щоби потім на каторгах до весел кувати.
Звідти люди вже, говорять, спасіння не мали.
Може й так. Двадцять п’ять років гребти довелося.
Скільки люду перемерло, що з ним веслували.
Але турки зразу ж нових до весла кували.
За той час зробилось білим вже його волосся.
Кажуть, турки жартували, як його схопили:
«Хотів плавати по морю – то ж і плавай вволю!»
І він плавав та не думав нарікать на долю.
Мріяв знову стати вільним, беріг в собі сили.
Хоча турки й насідали та не зрадив віри,
Як то бува поступали слабкі потурнаки.
З вірою він не боявся труднощів ніяких
І щодня молився Богу віддано і щиро.
Видно, вимолив у Бога. Вийшли із Трабзона
На галері Алкан-паші, море подолали
І на рейді при Козлові біля Криму стали.
Він колись сюди приходив з козацьким загоном.
Тоді місто воювали, тепер, як невільник.
Та стріпнулося у грудях знов серце козаче.
Як не зараз, то ніколи Дніпра не побачить.
І надія раптом в серці пробудилась сильна.
Алкан-паша до Козлова гуляти подався.
Забрав туди яничарів. Трохи їх зосталось
На каторзі. Хіба ж вони на бунт сподівались?
А тут Бутурлак проклятий з канчуком припхався.
Зрадив віру православну та й став наглядати
За колишніми братами по вірі Христовій.
Щоб вислужитись, міг побити весляра до крові.
Просто так, щоби на комусь свою злість зігнати.
Совість мучила, напевно. Часто напивався
Та приходив до Самійла в віру навертати.
Тоді теж напився, важко язик повертати.
Та лаяти християнську віру заповзявся.
А Самійлові вдалося ключі в нього взяти,
Що на поясі висіли, від усіх кайданів.
Коли Бутурлак в комірці спати вклався п’яний,
Узялись вони ключами кайдани знімати.
Та Самійло велів хлопцям, щоб не поспішали.
Хай відімкнуті кайдани на собі тримають.
Бо ж турки бува до трюму часом зазирають.
Щоб вони раніше строку про то не прознали.
Ключі тихцем повернули, як всіх відчинили.
Дочекалися до ночі, як турки уклались.
Тоді уже потихеньку нагору піднялись
І всіх турків перебили, яких лиш зустріли.
Поки Бутурлак прокинувсь, все уже скінчилось.
Невільники уже судном усім володіли.
І наглядача скарати уже приступили.
Уже йому до горлянки руками вчепились.
Та Самійло заступився – може ще згодиться.
І згодився, бо ж одразу гарну дав пораду:
«Одягти турецьку одіж усім не завадить.
Нащо туркам кругом знати, що отут твориться?!»
Так і вийшли із Козлова. Хто би здогадався,
Що невільники на судні тепер порядкують.
Алкан-паша у Козлові ще й досі святкує
І не знає, що без судна свого він зостався.
Розвернулися на північ та і полетіли.
І знову примхлива доля їм привітна була.
І вітри якраз попутні у вітрила дули.
І суден ніде ворожих на шляху не стріли.
Більше того, біля Тендри козаки стояли,
Гетьман Скалозуб походом на турок зібрався.
Вздріли козаки галеру, гадали – попався
Якийсь турок. Вже кинулись, всі разом напали.
А звідти їх зустрічають невільники криком…
Отак тоді лихоліття його завершилось.
Невільники повернулись, із рідними стрілись.
Сам Самійло на той час вже похилого віку,
У свій Канів повернувся старість доживати.
Куди йому вже в походи? Відходив, відплавав.
Та вже скоро повернутись мусив він до справи,
Бо, як пропав Скалозуб, то прийшли його звати
Козаки гетьманувати. Хіба ж міг відмовить?
Хоча був вже зовсім сивий – та молодий духом.
Тож і голоси козацькі, і душу послухав
Та й подавсь гетьманувати він до Січі знову.
Спорядили Скалозуба на морі шукати,
Бо ж, казали: до полону його турки взяли.
Але, на жаль від гетьмана і сліди пропали.
Довелося товариству ні з чим повертати.
Ні, здобичі захопили, пусті не вертали,
І невільників звільнили. Але гірко було,
Що славного козаченька на Січ не вернули.
Хоч не довго довелося за тим сумувати.
Із Валахії примчали помочі просити,
Бо господар Михай здумав з турком воювати.
Хіба ж можна в такій святій справі відмовляти?
Удалось тоді Михаю добре пособити.
Потім той схотів Молдову підгребти під себе.
А там тоді сидів ляський ставленик Могила.
А у ляхів воювати зовсім мало сили.
Тож знову в козацьких шаблях виникла потреба.
Він погодився, одначе, зажадав від ляхів
І збільшити реєстрових, і гроші віддати,
Які козакам устигли вже заборгувати.
І вернути всі ті землі, що забрала шляхта.
Ляхам нікуди діватись, мусили скоритись,
Щоб не втратити Молдову. Не втратили, звісно,
Як Самійло привів в поміч козацькеє військо.
Удалося від волохів Могилі відбитись.
А козаки повернулись. Недовго сиділи.
Велів він їм знову «чайки» в похід готувати.
Захотілось йому знову морем погуляти.
Чи й востаннє. Адже роки невпинно летіли.
Не погуляв. Знову ляхи про поміч волають.
Десь в Лівонії зі шведом за віщось зчепились.
І, поки козацькі шаблі ще не затупились,
Козаки, мовляв надати ляхам поміч мають.
Нелегко було прийняти рішення Самійлу.
Бо ж козакам край далекий той був не потрібний.
Вони звикли воювати при земельці рідній,
Адже вона їм давала підтримку і силу.
Та й що їм зробили шведи? Нічого! Одначе,
Не зумів він королеві «Ні!» тоді сказати.
І повів він кілька тисяч козаків завзятих
У ті землі, що ніколи козак їх не бачив.
Мабуть, знову повернулась доля другим боком.
Хоч козаки відчайдушно там і воювали,
Але землі під собою рідної не мали.
Та й на душі у самого було одиноко.
Відчувала душа, мабуть, що рідного дому
Вже не бачити ніколи, отож і тужила…
Відкрив очі він востаннє, знайшов в собі сили,
На козаків своїх глянув та й помер по тому.

Москалі уже віддавна люблять похвалятись,
Як їх предки з ворогами уміли справлятись.
Як усіх перемагали не числом, а вмінням,
Тому-то й непереможна Московія й нині.
Можна було б про ті брехні говорить багато,
Прикладів наводить сотні, як їх предки кляті
Були биті тими, з ким же воювати брались,
Як тим москалям добряче могло діставатись.
І не числом часто били, а умінням саме.
Отож, «ахові» вояки – предки, скажем прямо.
Щоби «мислію по древу» тут не розтікатись,
А в військовому уміння тому розібратись,
Хочу просто пригадати, як тих предків били,
Тобто, як вони насправді «воювати» вміли.
Було то, як Петро Перший – їх царьок завзятий
Вирішив собі у шведів Прибалтику взяти,
Щоби знов Балтійським морем в Європу ходити,
А не дозволу у шведів на прохід просити.
Знайшов собі союзничків, ласих до чужого.
Кожен мріяв шмат урвати у шведа отого.
Бо ж король Карл молоденький, вісімнадцять має.
Що воно там у військовій отій справі знає?!
Петро почав готуватись, армію збирати.
Зумів до двох сотень тисяч до війська нагнати.
Хоч не навчені і зброї своєї немає
(Бо ж Росія за кордоном зброю закупляє).
Й дисципліна в тому війську яка там у греця,
Та й керують отим військом одні іноземці.
Своїх нема генералів, то чужих набрали,
Щоби вони москалям тим землі здобували.
А найперше захотілось Петру Нарву взяти,
Бо звідтіль вже і до моря рукою подати.
Хоч міцна її фортеця, достатньо припасу,
Та Петро уже на неї облизався ласо.
Зібрав війська сорок тисяч, двадцять на підході,
Думав, що таку ораву зупинити годі.
Поки Карл десь по європах із військом ганяє,
Бо ж союзники Петрові його нападають,
Петро вирішив напасти і Нарву ту взяти,
А тоді уже із Карлом іти, воювати.
Ішло військо по дорогах російських відомих.
Їх дощі так розмочили, що з болота ноги
Ледве могли витягати. Ще ж обоз, гармати.
Уявляєте, як то все по багнюці пхати.
Хоч і сунули повільно, але постачання
Не встигало доганяти, навіть і останніх.
Тож, як люди, так і коні сунули голодні.
А голодні і ті, й другі воювать не годні.
Уже тоді Петро думав роботу почати,
Щоб товари закордонні своїм заміняти.
Тож сукно і замінили англійське допіру,
Із москальського пошили солдатські мундири.
А мундири ті вже скоро розлізлись, розпались,
Тож солдати майже голі до Нарви дістались.
Та ж дістались та й взялися Нарву облягати.
Притягли по тій багнюці, нарешті гармати.
Нарва стоїть в луці річки Нарови, тож стали
Рови рити глибоченькі, вали насипали.
Від берега до берега вали височіли,
Так, щоб і маленька пташка там не пролетіла.
На вали втягли гармати по Нарві стріляти.
А, не дай Бог, Карл надума прийти, визволяти
Нарву, то в тилу так само рови покопали
Та вали також високі скрізь понасипали.
Оточили своє військо валами й ровами
Та й з гармат взялись палити по фортеці прямо.
Правда, стачило запасів на два тижні всього.
Та й користі ніякої зі стрільбища того.
Бо й гармати нікудишні (москальська робота),
Й порох такий, як то кажуть: ні в тин, ні в ворота.
Більшість ядер до стін Нарви і не долетіла,
А, як і долетіли, шкоди не зробили.
Поки москалі допхались до Нарви отої,
Поки вони готувались під містом до бою,
Карл з союзниками встиг вже швидко розібратись
І в Прибалтику скоріше із військом податись.
До Петра дійшли ті вісті. Щоб контролювати
Шляхи сюди, Шереметьєв мав загін узяти,
Перекрити всі дороги. Шведи підуть тільки,
Щоби знати: куди ідуть вони та їх скільки.
Той і вирушив, спинився, розпустив солдатів,
Щоби навкруг роздивитись та пограбувати.
Поки вони грабували, по селах ходили,
Ті загони поодинці шведи перебили.
Шереметьєва дістались, з гармат обстріляли.
Шереметьєв з москалями тільки драла дали.
Був вже кінець листопада, зима на порозі.
Примчав в табір Шереметьєв, підняв по тривозі
Царя свого, став жалітись, що його побили,
Що півсотні тисяч шведів раптом налетіли.
Хоч він мужньо відбивався…Петро розізлився.
В Шереметьєва, говорять аж синець зְ’явився…
Нижче спини. Та, одначе Петро налякався
Та із Меншиковим раптом в Новгород подався,
Начебто по допомогу. Війська він зоставив,
Замість себе іноземця керувать поставив. Герцог де Круа не надто порадів із того,
Зрозумів, що козла хочуть зробити із нього.
Все-таки п‘ятдесят тисяч проти нього пхають,
А вони тут ледве тридцять із хвостиком мають.
Хоч іще не воювали та вже втрати мали:
Від голоду та від хворі солдати вмирали…
Хоч, начебто й готувались напад відбивати,
Встигли ровів із валами скрізь набудувати.
Але місця між валами лишили так мало,
Ще й бараків дерев‘яних там набудували,
Що ніяк і розвернутись війську поміж ними.
Із укріпленнями дуже прогадали тими.
А гармат, хоч і багато під Нарву припхали,
Більшість їх на тому боці Нарови стояли.
Де Круа велів, щоб військо все готове було,
Його тонко понад валом впритул розтягнули,
Щоб підходи всі прикрити. Резерва не мали.
Тож, солдати стали зранку, то так і стояли…
Ніяких п‘ятдесят тисяч у Карла не малось,
То на прості шведські «фейки» москалі попались.
Мав він десь там десять тисяч піхоти й кінноти,
Але москалів побити був зовсім не проти.
Від москалів на відміну, знав про їхнє військо
Все, що треба полководцю було знати, звісно.
Знав, що центр у них сильний та фланги слабенькі,
Тож і вирішив їх військо взяти у обценьки.
Притиснути до фортеці й в річку поскидати.
Може, їх вода холодна навчить воювати.
Москалі з самої ночі втомилися ждати.
О десятій ранку стали десь труби звучати,
Слідом вдарили литаври і шведи з’явились.
У москалів перед очі колони спинились.
Двічі вдарили гармати – на бій запросили.
Що робити, москалі ще досі не рішили.
Тож зібрались на нараду. Думали-гадали.
Одні вийти в чисте поле запропонували
І там шведам битву дати. Де Круа сердитий
Закричав, що швед у полі їх зможе розбити.
Тож рішили за валами шведа зустрічати,
Карлу ініціативу у бою віддати.
А тому того і треба. Не став поспішати.
До двох годин дня у полі продовжив стояти.
Мабуть, просив в Бога поміч…І її діждався,
Бо зненацька дуже сильний снігопад почався.
Так, що і за двадцять кроків нічого не знати.
Отоді Карл велів війську швидко виступати.
Вітер виє, б’ְє у спину, військо підганяє,
А москалям густим снігом очі засипає.
Стоять москалі, від вітру відвертають пики,
Дослухаються, щоб вчути чи тупіт, чи крики,
Щоб, нарешті зрозуміти, що швед наступає.
А ні тупоту, ні криків їм не долітає.
Бо Карл велів іти тихо, наче підкрадатись,
Щоб ворогу раніш часу про те не дізнатись.
Перші дійшли гренадери, кинули фашини,
Що тягли великі в‘язки увесь час на спині.
Закидали рови ними і по них, як мостом,
Перебралися спокійно аж на вали просто.
А москалі дослухають у вий вітру… Раптом
Перед очі появились їм шведські солдати.
Хоч москалів більше було, розтяглись вздовж валу,
Так, що швидко гренадери їхній стрій прорвали.
А другі ж того не бачать, бо сніг заважає.
Іще стоять, на атаку ворога чекають.
Скоро у москальський табір шведи вже прорвались.
Тоді у москальськім війську паніка почалась.
Раптом крики залунали: «То німці прокляті
Зрадили нас!» Замість того, аби воювати,
Москалі взялися бити офіцерів власних.
То уже юрба – не військо шведам стало ясно.
Одні били офіцерів, а другі помчали,
По мосту на другий берег чимскоріш втікали.
Стільки їх туди напхалось, що міст завалився.
Не один москаль в холодній Нарові втопився.
Генерали-іноземці, щоб свої не вбили,
Перед шведами негайно голови схилили.
І де Круа поміж ними. Шереметьєв клятий
Зібрав всю свою кінноту й кинувся втікати.
Лиш на флангах москалі ще якось відбивались,
За возами поховались та не піддавались…
Ніч спустилася і битва затихла поволі.
Вітер вив, поранені кричали від болю.
А москалі, що устигли за вози сховатись,
Вирішували аж до ранку: битись чи здаватись?!
Врешті, вирішили здатись, опір припинити.
Правда, обоз і гармати довелось лишити.
Шведи для них переправу за річку зробили,
Щоби вони, не дай Боже, ніг не замочили.
Пішли москалі від Нарви побитими псами.
Ще не скоро після того прийшли вже до тями.
Вбитих цілих вісім тисяч на полі лишили,
Шведів вдесятеро менше у тій битві вбили.
Весь обоз дістався шведам, мушкети, гармати.
Царську казну в тридцять тисяч удалось забрати.
Ще й полоном захопили десять генералів,
Цілу купу офіцерів москальських забрали.
Правда, більшість іноземці – хто більше заплатить,
То за того вони й будуть далі воювати.
Вилізла тоді та Нарва Петру тому боком,
Хоча стала, слід визнати, хорошим уроком.
Виправдовувався, правда Петро після того,
Що то винні генерали й погані дороги.
І немає чого Карлу носа задирати,
Бо ж у нього військо встигло вже повоювати,
А у Петра мовляв були одні новобранці.
Куди було з таким військом зі шведом тягаться?
А про що ж ти перше думав, чи не бачив того,
Що у тебе не готові для війни дороги?!
Що у тебе не готове військо воювати?
Чого ж було тоді з шведом війну починати?