Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Скидається, Україна – головний їх ворог.
Чомусь про гріхи москальські забулися скоро.
Я мовчу вже, скільки крові москалі пролили,
Поки всі повстання польські вони придушили.
Забули тридцять дев’ятий, про Катинь забули.
А там жертв не на десятки – сотні тисяч було.
Та масових демонстрація по тому немає,
Бо то лише Україна поляків вбиває.
А я хочу ще сторінку одну нагадати,
Де полякам довелося нести важкі втрати,
А москалі відвернулись, хоч можливість мали,
Але не прийшли на поміч, не порятували.
Одні байдуже дивились, як гинуть поляки,
Інші поміч надавали в тім німцям усяку.
Мова іде про повстання трагічне в Варшаві.
Москалі тоді зробили свою чорну справу.
Коли у тридцять дев‘ятім війну розпочали,
Польща перша під німецьким чоботом упала.
Уряд за кордон подався, в Лондоні вмостився
І вже звідти формувати військо заходився.
Називалося те військо Армія Крайова.
Хоча, військо? Партизани лише, одне слово.
Вони на теренах Польщі тоді воювали,
Часом і на українські села нападали.
Поки в німців була сила, то й надій не мали,
Щоби Польща їхня, врешті незалежна стала.
А, як москалі поперли, стали німців гнати
Та й союзники взялися уже наступати,
Уже й впевненість з‘явилась – недовго зосталось.
Тож поляки, відповідно також готувались.
Ті, що в Лондоні сиділи, хотіли спочатку
В усій Польщі одночасно повстання підняти,
Як москальське військо стане уже підступати,
Щоби «визволити» Польщу москалям не дати.
Бо ж нутро москальське знали із досвіду: всюди,
Де москальський чобіт стане – Москальщина буде.
Але сил було замало відсіч німцям дати,
Тож рішили у Варшаві повстання підняти,
Коли вже москальське військо упритул підійде.
Як столицю лиш повсталим захопити вийде,
То, чия буде столиця – того і країна.
Бо так було у Парижі, Празі чи Афінах.
Тут якраз в сорок четвертім москалі й попхали.
Від Дніпра і аж до Вісли німчуру погнали.
Десь вже й Віслу форсували, зайняли плацдарми.
В Лондоні рішили часу не гаяти дарма.
Генерал Бур-Комаровський отримав наказу:
Тільки москалі підійдуть - піднятись одразу
І столицю захопити, москалям не дати
У Варшаві свою владу якусь наставляти.
На порядність сподівались москалів, забули,
Що й до того прецеденти відповідні були.
Уже Армія Крайова повстання здіймала
В Львові, Вільнюсі і німців звідти проганяла.
Та москалі, ледве тільки до міста вступали,
Тут же у повсталих зброю усю відбирали.
І багато хто по тому в табори попали.
Москалі би і в Варшаві панькатись не стали.
Та наївний польський уряд у Лондоні мріяв,
Що утвердитися в Польщі по війні зуміє.
Тож повстання готувалось. Запасали зброю,
Формувалися загони, готові до бою.
Зброї, правда було мало: трохи автоматів,
Пістолети та гвинтівки. Та й то не всі мати
Могли зброю. Сподівались, як дійде до бою,
То у німців собі візьмуть набої і зброю.
Москалям вже до Варшави кілометрів двадцять.
Пару годин і в столицю зможуть увірваться.
Німці вже і установи вивозити стали.
Вирішив Бур-Комаровський – година настала.
План зарані розробили: кому і що брати.
(Хоча зброю між повсталих мав кожен десятий)
Тим не менше. Перше серпня, сімнадцята днини,
Наступила вирішальна для Польщі година.
Люди узялись за зброю, бої розпочали.
Згідно плану, на все-про все вони три дні мали.
За три дні розіб’ють німців, москалі припхають
І Варшаву уже точно німці не втрима́ють.
Та все пішло не по плану з самого початку,
Ключові об’єкти в місті не вдалося взяти.
Мости, штаби, склади німці втримати зуміли
Та повстанців і від Вісли, навіть відтіснили.
І тут новина тривожна: москалі спинились.
Виявляється, війська їх страшенно втомились
І тепер далі ні кроку не зможуть ступити.
Кілька місяців потрібно, щоб їм відпочити.
Тепер самі варшав‘яни воювать повинні.
Як казав москаль відомий колись: співпадіння?
Тепер стало зрозуміло уже усім – здуру
Уряд польський був затіяв оцю авантюру.
Кинув людей на гармати. На що сподівався?
Щоби Сталін задля Польщі вільної старався?
Щось в Лондоні урядовці, мабуть начудили?!
Він вже свій привіз в обозі, в Любліні сиділи.
Як Варшаву звільнять, миттю прискакають радо
І Радянську проголосять в усій Польщі владу.
Чого б мав жаліть поляків, що там помирали?
Та вони своїх на полі штабелями клали.
Тож повсталі залишились битись наодинці.
А, тим часом, підтягнули підкріплення німці.
Взялись квартал за кварталом на порох стирати.
Усіх винних і невинних заодно вбивати.
І москалі їм у тому добре помагали,
Що тоді на боці німців уже воювали.
Називали себе «Руські» й не соромно було.
Хоча деякі поляки то перевернули.
Чомусь РОНА українським військом уважали.
Ще й «Галичину» до того сюди приписали.
Хоч її біля Варшави і близько не було.
Отож, всю злість орди тої Варшава відчула.
Але люди не здавались боролись і далі
За життя своє і рідних, а не за медалі.
Миколайчик, що в Москві був, до Сталіна кинувсь.
Москалі Варшаву зможуть врятувать єдині.
Просив помочі, щоб Сталін повелів одразу.
А той байдуже отвітив: «Я віддам накази!»
Тому б тим і вдовольнитись. Та став вимагати,
Що повинен Сталін Вільнюс і Львів їм віддати.
Сталін і так не збирався нічого робити,
А від того вмить зробився ще більше сердитий.
Аж до січня війська, навіть кроку не зробили,
Поки німці остаточно повстання згубили.
Англійці, хоч і вважали, що то авантюра,
Що затіяв Миколайчик те повстання здуру.
Усе ж літаки послали припаси скидати
На Варшаву, щоб повстанцям помочі надати.
Та з Італії літати неблизька дорога.
Тож багато посилати в них не було змоги.
Стали Сталіна просити, аби змогу мати
Десь, хоча б на Україні літакам сідати.
Сталін на те не дав згоди, мовляв біда сталась
І летовищ на те цілих у нас не зосталось.
Думав, що ось-ось і німці повстанців здолають
І тоді війська можливість наступати мають.
Та повстання затяглося. Варшава змагалась.
Обстрілам й бомбардуванням весь час піддавалась.
Німці місто не жаліли, блокаду стискали.
Лише трупи ї руїни позаду лишали.
Щоби імідж свій не втратить «борця за свободу»,
Сталін літакам сідати дав англійським згоду.
З Італії вилітали, ішли на Варшаву,
Вантаж там скидали й далі уже на Полтаву.
Та і літаки москальські за ту справу взялись.
Тільки якось зовсім дивно вони там старались.
То скидали де попало – німцям діставалось.
То зовсім без парашутів – усе розбивалось.
Навіть, з гармат по Варшаві узялись стріляти.
А у вересні «вдалося» і Прагу зайняти –
То варшавське передмістя на лівому боці
Ріки Вісла. Німців тут вже не було й на оці.
Вони всі на тому боці без кінця товклися,
Винищити до останку повстання взялися.
А повстанців усе менше, зашморг все тісніший.
Скоро одне Середмістя зосталося лише.
А уже на друге жовтня і воно упало.
Живих десь п‘ятнадцять тисяч тоді зброю склали.
Двадцять тисяч поранено та п‘ятнадцять вбито.
А цивільних двісті тисяч. Хто їх мав жаліти?
В німців втрати десять тисяч. Такі результати.
Якщо взяти й порівняти ті бойові втрати:
За одного німця вбито сто тридцять поляків!
Арифметика, скажу вам відверто – ніяка.
Як Варшаву зруйнували і кров‘ю залили,
Тоді лиш війська москальські, врешті «відпочили»
І продовжили свій наступ, звільнили Варшаву.
Але німці вже зробили свою чорну справу.
При москальській байдужості, не слід забувати.
А поляки українців в чомусь винуватять.

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було війн, де б ті предки не перемагали.
Хоча, не вони ті війни, звісно ж починали.
То все кляті супостати і пхали, і пхали,
На їх болота і хащі вічно зазіхали.
Хоч, насправді, Московія та була такою,
Що сусідам її бідним не було спокою.
Й воювали по дурному, силою ломили,
Своїм трупом устеляли, інакше не вміли.
Коли силою не брали, на підлість пускались,
Підступністю «перемогу» собі здобували.
Тож хотілося б вже вкотре, може нагадати,
Як, насправді оті предки вміли воювати.
Щоб за прикладом далеко мені не ходити,
Хочу я про Бортєнєвську розповісти битву.
Пройшло вже достатньо років, як Батий з ордою
Пройшов по заліссі тому смертною ходою.
Убивав, палив та нищив усе, що лиш бачив.
Але в болотах тих жити не схотів, одначе.
В степ подався. Орда часом набіги робила.
Щоби про них залішани забувать не сміли.
А, щоб вони не єднались і не бунтували,
Комусь ярлик на княжіння ординці давали.
Хто отримував ярлик той, той ставав над всіми,
Керував усім Заліссям і князями тими.
Збирав данину. Монголам, мабуть ліньки було.
Вони тоді приходили, як непослух чули.
Ярлик ханський, то не тільки була честь велика,
Але й гроші, під шумок щоб для себе насмикать,
Данину відправить хану та й для себе має.
Отож всяк тепер у хана милості шукає.
Ладен всю рідню продати, аби ярлик мати.
Одним словом, москалики, що із них узяти?!
Городецького Андрія коли Бог покликав,
Боротьба розпочалася за ярлик великий.
Тверь з Москвою зчепилися, хто ублажить хана,
Саме той великим князем у Заліссі стане.
Не за народ, не за славу, а за ханську милість
Князь Тверський і князь Московський між собою бились.
То Тверський Михайло візьме в боротьбі тій гору,
То Московський Юрій в нього ярлик вхопить скоро.
Зумів-таки хитрий Юрій над тим гору взяти.
Удалось йому в Узбека-хана зятем стати.
Взяв сестру його за себе та й породичався.
Тож йому ярлик великий, врешті і дістався.
А, крім того ще і кінний загін Кавгадия.
Ну, тепер він взяти гору над Тверью зуміє!
Не встиг до Москви вернутись, став сили збирати,
Все Залісся попід стяги свої піднімати.
Збирав сили, але страхи його діставали,
Бо ж силу й могутність Твері усі добре знали.
Знали добре і Михайла, що вмів воювати.
Такому і всім Заліссям годі раду дати.
Хоч зібрав сил, скільки в Твері люду й не бувало,
Та від страху видавалось йому усе мало.
Тож звернувсь до новгородців, просив допомоги.
А у Новгорода зуб був на Михайла того.
Бо ж спалив Торжок їм їхній, захопив полоном
Бояр, воєвод їх, кажуть, клятий віроломно.
Тож зібрали новгородці рать та й подалися
Під Торжком спинились станом, чекати взялися
На усе залісське військо. Стоять та чекають,
А Юрія з усім військом немає й немає.
Він застряг в Волоколамську, ніяк не рішиться
Чи биться йому із Тверью, чи, може й не биться?!
Новгородці підганяють, а той тільки слуха,
У задумі морщить лоба й потилицю чуха.
Не втримались новгородці на князя чекати,
Самотужки надумались з Тверью воювати.
Вломилися в тверські землі, грабувати стали.
Та не встигли розвернутись, як свого дістали.
Князь Михайло раптом з раттю перед них з‘явився.
Дав добряче, не один з них кровію умився.
Довелося тим воякам йому чолом бити,
Аби тільки мир із Тверью вдалось заключити.
Повертались новгородці, як собаки биті.
Зрозуміли, що з Москвою краще не дружити.
А князь Юрій все ще чуха потилицю свою,
Ніяк усе не рішиться ставати до бою.
Хоч союзника вже втратив та сил іще має
Стільки, що, мабуть, шапками ту Тверь закидає.
А іще ж загін монгольський від самого хана.
Хто ж посміє ризикнути й проти нього стане?
Врешті, чи то сам рішився, чи всі напосілись,
Бо ж у Твері поживитись дуже їм хотілось.
Знялась орда і рушила облавою краєм.
Все руйнується навколо, все кругом палає.
Мирний люд чи то вбивають, чи женуть полоном.
Не спиняють їх ні Божі, ні людські закони.
Князь Михайло, хоча серце обливалось кровью,
Тим не менше, із ордою не ставав до бою.
Вибір в нього невеликий, якщо виклик кине,
То і військо все погубить, і весь край загине.
А, як лишиться із військом він Тверь боронити,
То, хто зна, можливо й вийде ту орду відбити?!
Бо Тверь мала міцні стіни. Та й війська достатньо,
Аби ворогу достойну було відсіч дати.
А орда уже під боком, накінець припхала,
За п‘ятнадцять верст від міста своїм станом стала.
Подивилися на стіни, стало страшнувато.
Тут покласти можна й військо, як їх штурмувати.
Тож зайнялись звичним ділом – грабувати стали
Околиці, щоби в місті про те добре знали.
Виманить Михайла з міста вони тим хотіли.
Та даремно, хоч в пустелю край перетворили.
Так не вийшло, то рішили знову схитрувати.
Кавгадий послів направив, почав умовляти,
Щоб князь хоча б ординцям дав у місті стати.
Вони ж від самого хана, хоч їх не багато,
Але, мовляв допоможуть і мир заключити,
І від зазіхань ворожих зможуть захистити.
Та Михайло не повірив хитрості монгола.
Довелось послам вертати ні з чим в чисте поле.
Аж п‘ять тижнів простояла орда попід містом,
Розорила, попалила навкруги все чисто.
Так, що й їй уже не було як тут зимувати.
Вирішили відступитись й понад Волгу стати.
Не те, щоби відмовлялись від своєї цілі.
Просто, аби грабувати ті землі, що цілі.
Кавгадий на переправі стояв зі своїми.
А князь Юрій із полками стояв головними
Попід Бортєнєво. Часу аби не втрачати,
Розпустив свої загони землю грабувати.
Тільки ворог відступився від міста й подався,
Князь Михайло виступати у похід зібрався.
З Кашина діждав підмоги, зібрав все, що має,
Та і по слідах ворожих швидко виступає.
По обіді дійшли місця, де стан вражий знати.
Князь Михайло не дав війську сходу наступати.
Дав спочити, сам тим часом усе роздивлявся.
Від сторожі все про військо враже дізнавався.
А надвечір дав команду, щоб атакувати.
Попереду кінні князя мали виступати,
Піша рать за ними слідом. Війська небагато,
Але ж ворог на атаку не міг і чекати.
Воно й, справді, московіти краєм розбрелися.
А оті, що були в стані, хто чим зайнялися.
Як побачили, що сила на них вража пхає,
Заметалися. Полки князь чимскоріш збирає.
Воєводи кричать, щоби усі шикувались.
В плутанині полки, врешті сяк-так розібрались.
Князь Михайло вів дружину, як єдину силу
Туди, де князівські стяги Москви майоріли.
Сподівавсь, як уб‘є князя, то й битва скінчиться
І уже з тою ордою не прийдеться биться.
Врізались вони тараном у ворожі лави,
Списи кинули, мечі вже узялись до справи.
Князь Михайло попереду до Юрія рветься.
Юрієва охорона, проте на смерть б‘ється.
Захищає свого князя, вмира під мечами,
Ніяк крізь них не проб’ються стрімкі тверичани.
На Михайлові доспіхи порубані всюди,
Та надійно захистили і голову, й груди.
Він уваги не звертає на удари вражі,
Сподівається, що от-от охорона ляже
І він Юрія дістане та за все помститься.
Тож в порубаних доспіхах продовжує биться.
За тим часом тверичани піші підступились
І в московськії порядки бойові врубились.
Ті, що гарно з мирним людом вміли воювати,
Під тим натиском ворожим стали відступати.
Сам князь Юрій налякався та й військо покинув.
Не догнали, у темряві, як приблуда згинув.
Брат Борис його полоном у бою був взятий.
А московські «славні» вої кинулись втікати.
По лісах порозбігались, а було багато,
Хто в полон рішив здаватись, аніж утікати.
І монголам теж дісталось, багатьох побили.
Кавгадий і рештки ледве у стан відступили.
А уранці Кавгадий сам на поклон припхався.
Поклонився в ноги князю і у полон здався.
Юрій так втікав із поля, що про все забувся,
Та не лише переляком він страшним відбувся.
Він же і свою дружину притягнув до стану,
Ту саму сестру Узбека – монгольського хана.
Тож вона тверському князю за здобич і стала.
До Твері, як полонянка поїхати мала.
Юрій, як прийшов до тями, став хану жалітись,
Що в невигідних умовах був змушений битись.
Що вірного Кавгадия тверський князь принизив.
Що його – ханського зятя ледве не зарізав.
Не зумів в бою здолати, став підло чинити
Та на свого переможця всяке говорити.
А тут іще вістка чорна із Твері приперла,
Що жона його Агафья зненацька померла.
Став кричати: тверичани її отруїли
(Хоча, може його люди то так і вчинили,
Щоб звалити на Михайла – хан не піддавався
І Михайла покарати чомусь не збирався).
Та, як вістка долетіла (із Москви звичайно),
Він Михайла викликає у Орду негайно.
І велить його скарати. Отак московіти
Підло знищили того, що не здолали в битві.
Отак вони й «воювали» - підло і підступно.
І не краще покоління діяли наступні.
Такі вони і сьогодні, ніяк не змінились.
І ні жить, ні воювати так і не навчились.

Карфаген повинен
бути зруйновано
ми погостювали
Барка
нам час

караван
у вигинах барханів
просуває свій шлях
крізь
можливість
бути
залишитися
лише змінюючи
одягу
обличчя
не впізнаючи себе
на порох
пісок
чи вітер
сонце
осушить чашу
нашу
не встигнувши
торкнутися тебе
Барка
нам час
у дорогу

слів
не вимовимо
заносить
пісок
хто
був
буде
з нами
потім
поведе
караван
далі
ми погостювали
Барка
нам час
час у дорогу

2024

Бурлить Польща, шипить Польща, Польща вимагає,
Що робити Україна має – що не має.
Чиє їм’я прославляти, а чиє ганьбити,
Щоб дозволили поляки з собою дружити.
Піднімають на знамена події минулі,
Мовляв, злочини ми ваші й досі не забули.
Про Волинську різанині весь час колють в очі,
Видається, щось із того отримати хочуть.
І, чим далі, тим страшніші цифри називають,
За скільки жертв українці відповісти мають.
А про вбитих українців чомусь забувають.
І бажання розібратись у тому не мають.
Бо ж поляки теж вбивали і села палили.
Чом поляків тих цікавлять лиш польські могили?
І УПА в тім винуватять… Хотів би спитати,
Якщо раптом хтось з поляків виявиться катом,
То поляків всіх вважати ми катами маєм?
Вибачте, але такого в житті не буває.
Не всі в УПА убивали в ті часи поляків
І нема відношень тому в більшості ніяких.
А усіх фарбують в чорне, мов кожен був катом.
А чому все відбулося, хочеться спитати?
Чи не винна польська влада, що усе то сталось,
Адже вона задля того добре постаралась.
Чи ж не вона захопила землі українські?
Чи ж не вона тут велася в тридцяті по-свинські.
Обіцяла автономність українцям дати,
А сама взялася Польщу сюди насаджати.
Закривала українські школи, не бажала,
Українцями щоб люди себе уважали.
А, щоб польськість цього краю доводити світу,
То поляків на ці землі взялася селити.
Наче тут була пустеля, не було нікого.
Заохочували, звісно, поляків до того.
Чи ж раділи українські із того селяни,
Бо ж поляки тут панами, а вони – мужлани.
Злість копичилася, звісно, а, як почалося,
То платить простим полякам кров‘ю довелося.
Це політика прадавня – своїх розселяти,
Щоб місцевих у покорі і землі тримати.
Так імперії прадавні колись поступали:
Ассирійці, перси, греки – прикладів чимало.
Так і римляни велися – землі наділяли
Ветеранам – у місцевих землі відбирали.
Так Московія робила всі віки до цього,
Розселяла по усюдах московина свого,
А місцевих виселяла чимскоріше звідти,
Щоб московськими ці землі навіки зробити.
На Крим лишень продивіться. Не встигли забрати,
Змогли туди сотні тисяч москалів напхати.
Так робили і поляки, не лиш в Україні.
Десь потомки проживають польські і донині.
От хотілося б сьогодні про Литву згадати.
Незалежність вона свою змогла відстояти.
А історію Литва та дуже давню має.
Колись вона володіла й українським краєм.
Називалася Велика, з москалями билась,
Бо тим землі відібрати у неї хотілось.
І найперше – українські – родючі й багаті.
Так хотілося достойних би їм предків мати.
Як в Литви не стало сили землі боронити,
Тоді помочі у Польщі довелось просити.
Отак от Річ Посполита на світі й постала.
Над литовцями поляки скоро гору взяли.
Відібрали Україну та й в Литву попхали,
Корінні литовські землі швидко заселяли.
Тож, так само, як зі Львовом – українське місто,
Та туди поляків, німців напхалося, звісно,
Що уже сто років тому вони більшість мали.
І, коли по війні раптом імперії впали,
То претензії поляки на Львів заявили.
Українці ж відстояти місто не зуміли.
Хоч хоробро опирались та битву програли,
Тож Волинь з Галичиною поляки забрали.
Та вернемось до литовських справ. Щоби ви знали,
Що поляки тоді Вільнюс Вільно називали.
Більшість там жили поляки – землі заселили,
Хоч здавна тут височіли литовські могили.
Край литовський був іздавна. Поляки ж бажали,
Коли їх Річ Посполита вже вдруге постала,
Щоб Литва знов стала польська. Змову готували,
Але справа для поляків скінчилась невдало.
Як зчепилась з москалями Польща воювати,
Довелося Литві Вільно полякам віддати.
Москалі, як наступали, то край захопили,
Але Польщі віддавати його не схотіли.
Литва слабша, в неї легше потім відібрати.
Хоч поляки й не хотіли – мусили пристати.
В липні москалі те Вільно литовцям віддали,
А поляки із Литвою в жовтні підписали
Ще й угоду у Сувалках, в якій визнавали,
Що претензій на те Вільно вони вже не мали.
Папірець то підписали – де амбіцій діти?
Бо ж так кортить вже полякам краєм володіти.
Ще не висохли чорнила на отій угоді,
Як генерал Желіговський сказав раптом: «Годі!»
Він дивізію «литовську» тримав під рукою
Та не схотів визнавати угоди такої.
Пілсудського «не послухав» (хоч відомо стало,
Що ті плани у Варшаві, звісно ж, розробляли)
Отож, «заколот» підняв він й на Вільно подався.
Ніхто на таку підступність там не сподівався.
А «зелені чоловічки» місцевих побили,
Місто Вільно і округу скоро захопили.
У Пілсудського кричали, що «нас там немає».
Що нехай самі «литовці» ту справу рішають.
Вже за кілька днів у Вільно ота «нова влада»
Незалежність цього краю зголосила радо.
Республіка утворилась – Литва Серединна.
І тут Польща «ні при чому», поляки не винні?
Хоч вважалась незалежна та війська поляків
Стерегли край від «претензій» литовських усяких.
Желіговський «правителем верховним» зробився,
Готувати «референдум» в краї заходився.
Він, щоправда «плебісцитом» тоді називався.
Але ж суть його та сама – генерал збирався
Не тягнути – «всенародно» проголосувати,
Щоб до Польщі «Серединні Литву» доєднати.
І два роки не минуло, як сеймик зібрали,
Доєднатися до Польщі проситися стали.
А полякам того й треба, погодились миттю
Край Віленський, край литовський до Польщі включити.
(Не нагадує нічого? Землі відхопити –
Треба перше ДеНееРів всяких наплодити).
Як в Литві до цього всього відноситись мають?
Желіговського героєм, мабуть, не вважають?
Скоріш ворогом. А в Польщі узялися нині
Прославляти генерала – «визволитель Вільно».
Не думають, що литовцям «образливо» буде,
Бо ж і землю відібрали, й загинули люди.
То поляків не цікавить. От «Волинь» палає.
Дослухатись, зрозуміти ніхто не бажає.
А в Москві з того радіють: хай чубляться більше,
Їй прийти «по трупах» й взяти зостанеться лише
Україну, затим Польщу. Бо така розплата
Дурням, що ніяк не хочуть правди визнавати.

Могутнє царство Лідія лежить,
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
Збирати гроші. Вже підвали він
Засипав златом, сріблом аж по вінця.
Є перед світом чим йому хвалиться.
Та в Лідії такий він не один.
Міста багаті, як гриби ростуть.
Купці торгують крамом, багатіють
Та на палаци гроші не жаліють.
Тож про багатство їх далеко чуть.
Могутнє царство Лідія, бо там
Велике військо. Як, бува на свято
По вулицях візьметься маршувати,
То бог війни за тим слідкує сам
З небес високих. А родючих нив
У Лідії, напевно не злічити.
Вина достатньо світ весь напоїти.
І мрією в країні кожен жив –
Розбагатіти. Й кожен багатів.
Здавалось, вічно так повинно бути.
Бо хто ж посміє зачепить могутню,
Хто втрапить забажа під її гнів?
Тим часом десь на сході серед гір
Нещасне плем‘я персів проживало.
Колись їх вороги туди загнали,
Так і жили упроголодь з тих пір.
Бо ж землі бідні, важко щось зростить.
Тому і голод вічно відчували
Та заздрісно із гір тих позирали,
Хотіли, як їх сусіди гарно жить.
Аж поки не з‘явився поміж них
Цар Кір – хоч босий, а, проте завзятий,
Закликав їх сусідів грабувати
І об‘єднати навкруг себе зміг.
І запалали села і міста,
Криваві ріки потекли до моря.
На голови сусідів впало горе.
Кір для них, наче кара божа став.
А перси все, що бачили, тягли.
Раділи, що тут є чим поживиться.
Удома буде їм чим похвалиться.
«По-людськи» вперше перси зажили.
Сподобалося їм таке життя.
Готові йти за Кіром куди скаже.
Їх не лякала жодна сила вража,
Що й опір не чинила до пуття.
Скоривши навколишні племена
Й країни, Кір за Мідію узявся.
Її скорити швидко похвалявся.
Колись була могутньою вона.
І зброї мала вдосталь та царі
Ту зброю на всі боки продавали,
Що військо лиш мечі іржаві мало.
І, як конфлікт із персами назрів,
То виявилось – нічим воювать.
Мідійський цар тоді згадав про Креза.
Бо ж то не у лідійських інтересах
Голодних персів на кордоні мать.
Тож, поки іще Мідія стоїть
І персів тих на віддалі тримає,
Цар Крез лідійський не переживає.
Та варто край цей персам захопить,
Побачать вони ниви і міста
Лідійські. І вже їх не зупинити…
Послав мідієць помочі просити.
Крез посланця би й слухати не став,
Але давно ж багатством не хваливсь,
В свої підвали не водив нікого.
Тож посланця прийняв, нарешті того.
І вислухав. І, навіть, зажуривсь.
І Мідії, як слід поспівчував.
Й на персів гнівно висловив прокляття.
Та в поміч військо не схотів послати.
На те причин, звичайно, купу мав.
Бо ж свято скоро, провести парад
Потрібно буде. Усе військо днями,
Марширувати учиться полями.
Надати поміч, звісно, був би рад,
Але проблем без того вистача.
І знову став мідійцям співчувати.
Та зброю теж не побажав давати.
Бо для параду треба теж…Хоча,
Все ж виділив іржавих він мечів,
Списів трухлявих, що в складах зогнили.
Мідійці, правда й тому пораділи,
Як цар «велику» поміч ту вручив.
Колись могутня Мідія, тепер
Зовсім ослабла. Хоч і військо мала,
Але давно ні з ким не воювала.
Сусіди мирні. Але тут попер
На неї перс. Не кожен зброю взяв.
Хтось вийшов битись, інший заховався,
Та пережити якось сподівався.
А хтось в краї сусідні драла дав.
Тож результат відомий зразу був.
Відбитися мідійці не зуміли,
Їх перси досить швидко покорили.
Задумавсь Крез, коли таке почув.
Бо ж персів, кажуть суне ціла тьма.
Та ще й мідійців з схованок зігнали
І воювати край чужий погнали.
Та Крез усе ж іще надію мав
На гроші та на військо, бо ж його
Він мав багато. Персам не зібрати
Ніколи стільки. Будуть воювати?!
То він зітре на порох їх бігом.
Спитатись до оракула послав,
Що мав робити: чи то наступати,
Чи в своїм краї ворога стрічати?
І відповідь вже незабаром мав:
«Якщо за Галіс військо поведеш,
Державу згубиш сильну!» Гарні вісті!
Державу персів він загубить, звісно.
Перс свою смерть у тім бою знайде.
І він зібрав усі війська свої.
Десятки тисяч шляхом простували.
Їх обладунки золотом сіяли.
І колісниці вслід летіли їм
Теж в золоті. Великий цар радів.
Ніхто такого війська не здолає.
Він перемогу вже в кишені має.
Тож особисто сам те військо вів.
І от на полі їх війська зійшлись.
Лідійське військо полем розтяглося.
Воно безкраїм ворогу здалося.
Та не на кількість ворог їх дививсь.
На золото. Як військо те здолать,
То кожен зможе золота набрати
І зробиться за один день багатим.
Тож прагли чимскоріше починать.
Лідійці ж красувалися лишень.
Їх військо було гарне для парадів,
А не для битв. Ні, воно билось, правда.
Та кожен, хто у золоті – мішень.
Накинулась на золото орда,
Побила військо Креза, порубала.
Земля на полі вся кривава стала.
Надвечір від лідійців ні сліда.
Багатство їх згубило і пиха,
Що вони кращі, що вони сильніші.
Та то усе тяжка обуза лише.
Гординя тому й в десяти гріхах…
Розніжена, розбещена Європа
Ніяк не здатна й досі зрозуміть,
Що, поки Україна ще стоїть,
То москалі – малий для неї клопіт.
А, не дай Боже, станеться біда,
Ніщо Європу вже не порятує.
Москаль її роздягне і згвалтує.
Поки не пізно, Креза хай згада.