Чому отак ведуться москалі:
Приходять, усе нищать і вбивають?
Чи зовсім Бога у душі не мають,
Не вірують у Нього взагалі?
Про їхню віру важко говорить.
Вони, хоч люду втричі більше мають,
Про свої храми все ж не надто дбають,
Не поспішають в храми ті ходить.
Бо ж православних, кажуть, в них громад
Ще менше, навіть, ніж у Україні.
Як наші церкви еРПеЦе покинуть,
То буде їм, сказать культурно – «зад».
Бо ж звідси еФеСБешники-попи
Грошей везуть в Московію вагони.
Їм наплювати на якісь закони.
Без цих грошей віз еРПеЦе скрипить.
Вже звикли – нам московську локшину,
А ми на церкву несемо й останнє.
Не знаю: чи дурні то ми, чи п’яні,
Бо ж подаєм кацапам на війну,
На сатанинську, а не Божу справу.
Вчепилися у той москальський храм,
Який, насправді-то, належить нам.
Й немає на фанатиків управи.
А москалі й не надто в церкви йдуть,
Аби лише комусь чогось довести.
Туди не поспішають гроші нести,
Застосування краще їм знайдуть.
От і виходить – проти нас війну
Самі ж, насправді ми і фінансуєм.
Ні Бога, а ні розуму не чуєм.
На когось перекладуєм вину.
Для українців церква – то є храм,
Для москалів нічого то не значить.
Що скаже влада, то він і побачить,
Подумати над чимсь не здатний сам.
Москальська ж церква – покруч то такий –
Вона не Богу служить, а державі,
Тож віруючим має мізки «вправить»,
Щоб владі вони вірили своїй.
І віра якась дивна в москалів.
Як патріарх розмахує кадилом
Та заклика, аби ішли, убили.
Як з Богом поєднати взагалі,
Коли давав він заповідь «не вбий»?
Як заповіді так перекрутити,
Щоб закликати знищувати, вбити?
Там править, певно, Сатана, який
Прикинувсь Богом. З пекла підірвавсь,
Коли Господь був зайнятий, напевно,
Та й заходився верховодить ревно.
Зрадів, що люд такий тупий попавсь,
Що вірить слову кожному його.
Готовий йти вбивати і вмирати.
Тепер він може душ у пеклі мати,
Всі казани наповнити бігом.
У їхніх храмах верховодить Сатана
І правлять службу еФеСБешники у рясах.
Вони страшенно до чужого ласі
І вчать, що шлях до Бога – то війна.
Той Сатана там править вже давно
У церквах їхніх та народ збиває
На нечестивий шлях. Із того має.
Отак в сусідів повелось воно.
Згадав оце «Великого» Петра,
Що москалі з ним носяться і досі.
Від славослов’я того крутить в носі.
Відкрити б очі, може вже пора?
Бо ж не Петро то, а Антихрист був,
Який з’явився у людській подобі.
То вже була його не перша спроба,
Він слабину у вірі тут відчув.
Тут Бога мало хто і шанував.
Ходив до церкви, але не до Бога.
Таким до пекла перш за все дорога.
Отож царем Петром Антихрист став.
Те, що Петро із церквою творив,
То можна цілий трилер написати.
Та хочу я Собор один згадати.
Не той, що Богу той Антихрист звів.
А Всеблаженнійший і всеп’яніший та
Найшалапутніший. Чи ви про такий чули?
В Московії ж таке не дивним було.
Чого не зробиш, як душа пуста?
Замолоду в Москві ще той Петро
В німецькій слободі весь час проводив.
Горілку пив, говорять, наче воду
Та чорне виполіскував нутро.
Звідтіль багато нахапавсь ідей
Дурних. І це також пішло, напевно, звідти:
На церкву взявсь пародію створити.
А цар велить – не дінешся ніде.
Та й хто б, скажіть, ото із москалів
Був проти, щоб до смерті упиватись,
З повіями злягатись, матюкатись?
Чи є москаль такий узагалі?
Отож і сотворили той Собор.
Все чин по чину. П’яні «кардинали»
«Князь-папу», наче в Римі обирали,
Зачинені в кімнатах на запор.
Як «папу» вже обрали, то його
Тоді в ковші великому саджали,
Несли в будинок, де Собор збирали,
Знімали з нього одягу всього
І голим в чан великий опускали,
Що повний був і пива, і вина.
Збиралась «гоп-компанія» одна,
Без сорому всі одяг познімали
І пили з чана пійло всі підряд
Та безсоромні все пісні співали
Аж доки чан до дна той випивали.
Антихрист, звісно, був такому рад.
«Князь-кесаря» Петро сам призначав.
Й Статут Петро узявся сам писати.
У тім Статуті через слово – мати.
Та й кожен член Собору кличку мав,
Аби у ній обов’язково мат.
Отак один до одного й звертались.
На «сходках» «до всирачки» напивались.
А в п’янці москалю сам чорт не брат.
Співали сороміцькії пісні.
Хоча у ризах, начебто ходили
Та на «офені» лише й говорили.
Тож звідти, мабуть і до наших днів
Злочинна «феня» так і дожила.
Жінки теж участь в оргіях приймали.
І не прості, бо титули всі мали.
Найперш, «княжна-ігуменья була.
Петро «протодияконом» вважавсь,
Тримався в стороні. Хоч напивався,
Сивусі ж Сатана не піддавався,
Тож, мабуть з того всього реготавсь.
Всі разом напивалися вони
І по Москві саньми кругом літали.
«Богослужебні» з матами співали.
Розлякували видом всіх одним.
А потім завертали в чиїсь дім.
Багато там жило аристократів.
Велів столи господар накривати,
Щоб догодити «соборянам» тим.
Як напивались - оргія була,
Без сорому злягались, наче дикі.
У них гріхом то не було великим.
Московія давно вже так жила.
Поки й Петру вмирать прийшла пора,
В Московії Собор той верховодив.
Недарма ж між москальського народу
Шептались про «Антихриста – Петра».
А скільки тих правителів було,
Які народ від Бога відлучали.
Тож москалі з того такими й стали –
Несли у світ все сатанинське зло.

Згадати хочу знов про комуняк,
Що сімдесят літ кров з народу пили,
З Москвою на колінах говорили.
Питається: а чому воно так?
Та тому, що компартію оту
Нам москалі в своїй Москві створили.
Від них, що би вони не говорили,
Москальством тим смерділо за версту.
А відбувалось все воно отак.
Більшовики, що владу захопили
В Московії, тоді ще не ділили
Свою бандитську партію ніяк.
Для них одна Московія була,
Хоч сотні там народів проживали,
Великороси всюди панували.
І партія ту ж лінію вела.
Імперію не прагли розділить
І незалежність націям надати,
Як встигли вже усім наобіцяти.
Робили, що імперський дух велить.
Їх в Україні також розвелось,
Як тарганів… Хоч, як порахувати
На весь народ – то зовсім не багато.
Не встигли владу взяти, довелось
Втікати, адже Брестський договір
Велів їм з України забиратись.
Куди там було німцям опиратись?
Втікали звідси, як побитий звір.
Зібралось в Таганрозі те лайно,
Зализувати рани узялися,
До думки до одної всі зійшлися:
«Вони нас в двері, ми до них – в вікно!
Раз Україна незалежна то,
Ми маємо компартію склепати,
Та ще і українською назвати.
Тоді вже не зупинить нас ніхто.
Ми ж – українська партія!» Отак
Вони у Таганрозі порішили,
У Леніна спитатись поспішили,
А він подумав і сказав «Ніштяк!»
Тож влітку в вісімнадцятім, в Москві
Зібралися оті, що драла дали.
Вони ніяких, звісно, прав не мали.
Втекли із України всі живі.
Як же можливо партію творить,
Як в Україні спільників немає?
Це ж ким ЦеКа їх керувати має?
Хто буде там політику робить?
Та коли то спиняло комуняк?
В Москві дві сотні «діячів» зібралось,
Що українці тільки називались.
Сам Ленін на їх «з’їзд» прибув, однак.
І керував ним. Хто він був такий
Для України? Там не був ні разу.
Але до рук взяв керівництво зразу,
Бо ж розумів: без України бій
Зі світом їм не виграти ніяк.
Від голоду всі скоро передохнуть.
Не встигнуть комуняки, навіть охнуть…
Хотілося б сказати ще однак,
Про кількість комуністів і їх склад.
Чотири тисячі з хвостом тоді їх мали.
Тридцять мільйонів в Україні проживало
Населення. Яка там влада Рад?
А українців з комуняк отих
Було тоді аж … цілих три відсотки!
Ті, що «за Україну рвали глотки»,
Були євреї й москалі. Для них
Лиш годівниця була Україна,
Тому і рвались, щоб її «звільнять».
Рішив той з‘їзд повстання готувать,
Поставить незалежну на коліна.
Під гасла їхні всі: «Совєтам власть»,
«Звільнивши», до Росії приєднати.
Хоч Ленін встиг раніш наобіцяти,
Що незалежність всім, хто схоче, дасть.
Хоч партія і створена була
Та самостійна, звісно ж, не вважалась,
Вона в Російську партію включалась
Й політику однакову вела.
Створили, звісно і ЦеКа тоді,
Яке повинно ними керувати.
Секретаря взялися теж обрати.
Тим місцем П‘ятаков заволодів.
Він, як і Ленін – родом із дворян
Російських. Батько в нього мав заводи.
Чим йому рідний тато так «нашкодив»,
Що він в лайно те більшовицьке встряв?
В ЦеКа взялися членів обирать
І кандидатів. З двадцяти одного,
Євреїв в ньому було більше всього –
Аж дев‘ятеро, росіян ще п‘ять,
Грузин був німець і поляк у нім.
Щоб в Україні з них не глузували,
Ще українців чотирьох обрали.
Отож, нарешті й покінчили з тим.
Взялися Україну визволять…
Від українців. Славно послужили
Більшовикам. Хоч довго й не прожили.
Про долі їх хотілося б сказать.
Чотири в громадянській полягли…
Чи так її можливо називати?
Раз москалі прийшли нас воювати,
То ж війни завойовницькі були.
Ще трьох до самогубства довели
«Товариші» – бо чимось не вгодили.
По таборах сидіти не схотіли,
Тож добровільно із життя пішли.
В кінці тридцятих в одинадцятьох
Знайшли «гріхи» і просто розстріляли.
Ще два баланду табірну сьорбали.
Знайшов, як саме покарати Бог.
І лиш один єврей-таки зумів,
Напевно, власну долю одурити,
Репресії щасливо пережити.
Чом не упав на нього Божий гнів?
Того не знаю. Та і чорт із ним.
Хотілося, аби ви просто знали,
Із чого комуністи починали
І хто, насправді всі були вони.

Історія – учителька життя.
Та, як на мене, люди досить часто
Науки тої поганенько вчаться,
Тому її й не знають до пуття,
На граблі наступаючи весь час.
Та, ледве гулі у них сходять з лоба,
Вони наосліп знову кроки роблять,
Отримуючи граблями щораз.
Я про сусідів та не москалів.
Про тих нема чого і говорити.
У тих синці й на задниці набиті,
Вони не сходять з грабель взагалі.
Я про поляків. Давній наш сусід.
Такі ж, як ми – слов‘янського коріння.
Були і дружба поміж нас, і війни.
Бо ж має кожен погляд свій на світ.
До виборів сьогодні Польща йде.
І бачу: більше сили набирає
Той, хто на Україну зуба має,
Політику «від москалів» веде.
Народ все більш підтримує його.
Тут, зрозуміло, від війни утома,
Чужих приймать не хочеться нікому.
Від столу частку віддавать свого.
Та й наші теж часом себе ведуть
Нахабно, чим відразу викликають
До українців всіх. Й таке буває.
Тому за отим Менценом і йдуть.
Не думають чомусь вони про то,
Що москалі, як зможуть нас здолати,
Сусідами полякам можуть стати.
І Польщу не врятує вже ніхто.
Поки щитом ми перед них стоїм,
Поки у москалів немає сили.
Вони б давно Європу покорили
Та ж ми дорогу заступаєм їм.
Хотілося б полякам нагадать
Історію відносин поміж нами.
Бік о бік з ними ми жили віками.
Вдалось полякам нас завоювать,
Не силою. Як кляті москалі
З Литвою узялися воювати,
Тим поміч в Польщі довелось прохати,
Бо ж згинути могли узагалі.
Отак Річ Посполита і взялась.
За поміч у важку оту годину,
В Литви вони забрали Україну.
І шляхта в наші землі подалась.
Магнати наші землі розділили.
Для них ми «бидлом» лише і були.
Вони всі соки із землі тягли.
Та ми потроху набирались сили.
Козацтво шаблі в руки узяло,
Готове Україну захищати,
Загарбникам усяким відсіч дати.
В боях свою відвагу довело.
З поляками стиналося не раз,
Не раз із ними у строю стояло.
Поляки їхню силу визнавали.
Здавалося б, прийшов, нарешті час
Прийняти нас, немов своїх братів,
Аби державу разом захищати.
Та гонор польський того визнавати
Ніяк у Посполитій не хотів.
Скоріш робилось зовсім навпаки,
У «стійло» українців заганяли.
Тож всім народом, врешті ми повстали,
У бій пішли не тільки козаки.
Хоч у поляків армія була
У ті часи в Європі найсильніша,
Хмельницький їхній армії «навішав».
Війна кривава кілька років йшла.
Хмельницький попервах і не хотів
Робити незалежну Україну.
Якби поляки визнали за рівних,
Ішли би далі разом по путі.
Поляки, українці і литва
Таку б могли державу сотворити.
Не смів би жоден ворог підступити.
І не була би нам страшна Москва.
Та гонор польський тоді гору взяв.
Поки один одному кров пускали,
Тут москалі «у поміч» нам припхали.
Здавалось: зрозуміти б час настав.
Вже й після Хмеля кілька спроб було,
Щоб українців рівними признали,
Ми б разом москалям добряче дали.
Та гонор учинив полякам зло.
Не захотіли «бидло» визнавать
Собі за рівних. Тож у результаті
Король фактично Україну втратив,
Аж по Дніпро прийшлось Москві віддать.
Москва сильніша стала від того́,
А Польща слабша, хоч гоноровита,
За що і була москалями бита,
Поволі віддаючи їм свого.
Та ж гонор… Карл Дванадцятий почав
Із москалями скоро воювати,
Союзників собі почав шукати.
Як під Полтаву, врешті-решт попав,
Туреччину узявся закликать
Разом на москалів отих напасти.
Тоді Москву побити швидше вдасться.
Й Туреччині щось удалось би взять
З того, що відібрали москалі
У них раніше. Та поляки взнали,
Від того турків відмовлять почали,
То туркам, мов, не треба взагалі.
Ще і хабар великий піднесли,
Щоб Карла турки слухати не стали.
Хабар той турки жадібні узяли,
Тому на поміч шведам не прийшли.
Карл ту війну без помочі програв.
А турки надто пізно сполошились,
Як наодинці з ворогом лишились.
Москаль в них скоро землі відібрав
Аж по Дунай. Ослабив турків так,
Що, хоч бери їх голими руками.
Поляки з того не прийшли до тями,
Бо гонор не давав того ніяк.
Все між собою чубились вони
Аби усім той гонор показати,
Поки прийшли сусіди-супостати
І Польщу розділили без війни.
Найбільше прихопили москалі.
І Австрії, і Пруссії дісталось.
Полякам і шматочка не зосталось
Від їхньої великої землі.
Була держава і нема її,
Хоч гонор польський все одно зостався.
Народ постійно волі сподівався,
Шукав, хто би тепер підтримав їх.
А тут якраз Наполеон піднявсь,
Усю Європу взявся воювати.
Поляків з ним у бій ішло багато,
І кожен з них, звичайно, сподівавсь,
Що допоможе імператор їм
Державу їхню знову відновити.
Вдалося тому Пруссію розбити
І Австрію. На польських землях ним
(Відібраних у жадібних сусідів)
Все ж герцогство засноване було.
Воно б і далі існувать могло.
Та ж гонор знов на них накликав біди.
Як взявсь Наполеон іти в похід
На москалів, то мусив він рішати,
Яким же саме шляхом наступати,
Щоб збавити від москалів цей світ.
На Україні взнали теж про то
Та узялись таємно готуватись.
Вдалось полки козачі сформувати.
Не здогадавсь із москалів ніхто,
Що ті полки зовсім не в поміч їм.
Відправили до Польщі генерала
Закревського. І довго умовляли
Наполеона Бонапарта в тім,
Щоб він крізь Україну наступав.
Його народ підтримає одразу.
І москалям швиденько скрутять в’язи.
Посол французький теж саме казав,
Отой, що у Туреччині сидів.
Однак, поляки того не бажали,
Всяк українців брудом поливали,
Аби він в Україну не ходив.
Наполеон послухав, врешті, їх.
Але пішли поляки, навіть, далі,
Про «змову» ту в Москву все передали.
Наполеон ще й рушити не встиг,
Як москалі полки ті розпустили,
Роззброїли, щоб далі від гріха.
І доля у Закревського лиха:
Його підступно москалі схопили
Й заслали до Сибіру. Чим війна
Та закінчилась – добре всім відомо.
Прогнали Бонапарта аж додому.
І в тому і поляків є вина.
За що ті поплатилися сповна.
Державу їхню москалі забрали
І до земель москальських доєднали.
Хоч певна самостійність їм дана.
Та їм то мало. Кинулись вони
Одне, друге повстання піднімати.
Та заглушили голос їх гармати.
І не вступивсь ніхто зі сторони.
Хоч до поляків врешті-решт дійшло,
Покликать в поміч нашого народу,
Мовляв, за нашу й вашу ми свободу.
Але занадто пізно вже було.
По трупах польських москалі пройшли,
Розрізнені загони подолали.
Права всі автономні відібрали,
Які в поляків до того були.
Отак державу гонор погубив.
А визнали б за рівних українців,
Добряче б дали москалям по пиці.
Москаль би й досі в болотах сидів.

Сидять козаки у шинку при битому шляху,
Яким колись йшли татари воювати ляхів.
Тепер уже так не ходять, тепер не до того,
Навіть, носа не покажуть вони з Криму свого.
Та і турки попритихли, бо ж добряче, видно
Надавали у минулім році їм під Віднем.
Ледь не з усії Європи загони зійшлися
Та з облоги визволяти Відень узялися.
Самі б точно не справились, ляхів запросили,
Бо то, кажуть, у Європі є найбільша сила.
Ляський король Ян Собеський керував військами.
І австрійськими, й німецькими й ляськими полками.
Отож, турків розгромили і облогу зняли,
Потім турків аж до Буди до самої гнали.
Хоч вже й часу проминуло та ще й досі люди
Про ту славну перемогу розказують всюди.
Розпитують, хто що знає, щоб нове пізнати
Та щоб було що знайомим своїм розказати.
Тож і козаки у шинку того не минули.
А, тим більше, від Свирида отаке почули.
- Та я сам був під тим Віднем з Апостолом разом.
Я там всі яри і гори навколо облазив.
- Ти був там? Казали ж, наче козаків там мало
Зовсім було. Одні ляхи з турком воювали.
- Нас і, справді небагато під тим Віднем було.
Та, якби ви отих «ляхів» були там почули,
То, одразу б зрозуміли, що більша частина
Із них з Галичини, Поділля, Волині.
Такі ж самі українці, як оце ми з вами.
Хоча, звісно і не можна їх звать козаками.
- Розкажи нам щось, Свириде, як ви воювали?
Ми ще досі очевидців справжніх не стрічали.
- Воювали й воювали. Звична для нас справа.
Майже кожен рік ходили у якісь виправи.
Он, Микола хай розкаже про те, як ходили
За Дунай та «язика» там між турок ловили.
Непроста то була справа, не усім під силу.
Козакам не випадково її доручили.
Ну, чого мовчиш, Миколо, розкажи, як було.
Всі голови до Миколи зразу повернули.
А він сидить у куточку, такий непоказний.
Що то козак героїчний – не скажеш одразу.
- Та я що?! Та я нічого! Справді, було діло.
Двох «язиків» тої ночі були захопили.
- Ти розкажи все детально. Бо ж людям цікаво,
Як ви саме провернули ту нелегку справу.
Видно, не хотів Микола про те говорити,
Але ж братчиків так само не хотілось злити.
Тож почав: - Король ще поки у похід збирався,
А вже за його наказом до Відня подався
Маршалок надвірний Речі Любомирський з військом.
Мав три тисячі з собою. Поміж ними, звісно,
Було й кілька сот козаків. Бо ж той рід з Волині,
Вони там скупили землі ледве не всі нині.
І своїх узяв надвірних. Я був в королівських.
Ну, і ляхи, звісно були також у тім війську.
Десь уже у кінці липня ми під Віднем стали.
Свої війська з автрійськими зразу ж поєднали.
Командував усім військом князь Карл Лотарінгський.
На той час орда турецька була зовсім близько.
Ішли вони сараною, все навкруг змітали,
Адже більше сотні тисяч вони війська мали.
Взяли Відень у облогу. А в нас сили мало,
Тож за Дунай перебрались й на тім боці стали.
Турки Відень оточили, б’ють з гармат по ньому.
А скільки їх, що планують – то нам невідомо.
Щоб довідатися, треба «язика» узяти.
Не простого, а такого, щоб міг більше знати.
Отож Карл той Лотарінгський кинувся шукати,
Кого би йому в той пошук із війська послати.
Його люди, наче й згодні та вимогу мають –
Хай не менше кількох тисяч тоді посилає.
Любомирського він кличе та велить послати
Тоді ляхів на той берег «язик» здобувати.
Ляхи теж, як менше сотні – іти не бажали.
Тоді, врешті й про козацтво вони враз згадали.
Зібрав усіх Любомирський та і став питати,
Хто бажає на тім боці «язика» дістати.
Сотник Петро перший вийшов: - Я піду на діло!
- А скількох візьмеш з собою, чи багато смілих?
- Та ще трьох і буде досить. Отак воно й сталось,
Що нас четверо на діло те піти зібрались.
Петро, я та ще Микита і Павло із нами.
Як стемніло, подалися до Дунаю прямо.
Взяли ножі із собою та луки і стріли.
Зброї іншої з собою брати не схотіли,
Бо лиш буде заважати. Коли треба буде,
То й у ворога ту зброю для себе здобудем.
Нічка видалася темна, місяця немає.
Вона нас від злого ока вірніш заховає.
В очеретах знайшли човен, що нам зготували.
Налягли на весла й скоро вигрібати стали
На стрімнину, але скоро її подолали
І тихенько в очерети свій човен загнали.
Нічка тиха, ніщо, навіть не шелесне поряд.
Чуємо, десь недалеко чужинці говорять.
Я турецьку трохи знаю – від батька навчився,
Він п’ятнадцять літ в неволі турецькій томився,
Тож і вивчив. Я пробрався до берега тихо.
Чую, турки при багатті залилися сміхом.
Потім довго говорили про всякі дрібниці.
Раптом одному схотілось до річки умиться.
Недалеко там місцина на березі була,
Не заросла очеретом. Ми її минули,
Коли пливли з того боку. Треба врахувати.
Те дізнавшись, до човна я взявся повертати.
Там повідав, що дізнався. Щоб не мудрувати,
Вирішили: можна пастку турку влаштувати.
Я узяв очеретину та й пірнув у воду,
Поплив бігом під водою до того проходу
Та й у воді зачаївся, узявся чекати,
Коли комусь закортить ще до води припхати.
Не довго і довелося. Ще один явився.
Зайшов в воду по коліна, тільки нахилився,
А я його хап за шию та рота затиснув.
Так здавив йому горлянку, що він і не писне.
Він посмикався, звичайно та й затих поволі.
Витяг я його на берег. А був майже голий.
В його одяг одягнувся та й, наче вертаю.
Хоча лице від багаття своє відвертаю.
А турки сидять спокійно, про щось розмовляють.
Про те, що їх смерть чекає, напевно ж не знають.
Я пройшов поза їх спини, мов хмизу узяти,
Шаблю вихопив і взявся голови рубати.
Зрубав одному, другому, третій підхопився,
Навіть і за ятагана свого ухопився.
Та я шаблю під горлянку. Тут і мої поряд.
Пов’язали тому турку руки й ноги скоро
Та і Петро взявсь питати, що той турок знає.
Але, звісно, що той турок простий знати має.
Проте, вияснили в нього одну річ цікаву.
Ця сторожа сама крайня над рікою справа.
Далі вже нема нікого. Сидять тут до ранку.
Їм прибути має зміна саме на світанку.
Прибудуть аж два старшини та приведуть зміну.
Тобто, шестеро в загоні їх бути повинно.
Виїжджають вони, звісно, великим загоном,
Але зміну забирають назад в табір згодом,
Як назад уже вертають. А ці ж тут останні.
Хлопці швидко узялися до перевдягання.
Турка того пов’язали, в очерет сховали.
Чи ще «язика» здобудем, того ми не знали.
Скоро небо вже на сході стало рожевіти.
Чуємо, десь недалеко тупотять копита.
Луки ми наготували, щоб кожної миті
Могли в турок свої стріли всі разом пустити.
Ще ж не знаєм, чи то справді їх шестеро буде.
Раптом більше? Отож серце тріпотить у грудях.
Коли, справді, дісталися до нас кінних двоє
І четверо слідом піших швидкою ходою.
Старші коней полишили, ближче підступили.
Петро махнув і ми стріли одразу пустили
У тих піших. Всі четверо своєї дістали,
Покрутилися й на землю мертвими упали.
А у нас вже нові стріли на старшин готові.
Вони усе зрозуміли одразу чудово.
І до коней не устигнуть, і шаблю не взяти.
Забрали ми у них зброю, взялися в’язати.
Я з Микитою турецьких коней половили.
Чого би ми таку цінність туркам полишили?
Вже світало, отож часу дарма не втрачали.
Павло човна нам хутенько берега причалив.
Усілися ми у човен, коней також взяли.
Ті за човном на прив’язі самі пливти мали.
Того турка в очеретах вбити довелося,
Бо для нього в човні нашім місця б не знайшлося.
І так глибоко усівся. Налягли на весла
І вода нас на той берег невпинно понесла.
Вже стрімнину подолали, як турки уздріли.
З того берега услід нам кулі полетіли.
Але жодна не дістала. Дунай же широкий.
Тож спокійно причалили ми зі свого боку.
Тут на нас уже чекали, бранців підхопили
Та і кудись потаскали, а нас полишили.
Та ми і самі дорогу до табору знали.
Прийшли та і спочивати бігом полягали.
А прокинулись, то князь нас до себе покликав.
Говорив, що учинили справу ми велику.
«Язики» багато знали, усе розказали…
Тож від князя ми за справу по таляру мали.
Витяг таляр той Микола, взявся підкидати.
- Отака у ляхів, бачте, за всю поміч плата!

Трамп і Путін в один голос взялись вимагати,
Що Зеленського потрібно з посади знімати.
Мовляв, строки вже минули, вибори потрібні,
Щоб до влади в Україні прийшли люди «гідні».
Ті, що зможуть домовлятись, здатні поступитись,
Бо інакше з москалями нам не замиритись.
Мовляв, президент Зеленський – перешкода миру…
А я згадав історію забуту допіру.
Вже розказував, здається про Мюнхенську змову,
Коли Гітлер землі чеські захопив без крові.
Про ту змову говорити не буду багато.
Хотілося б дещо інше тепер пригадати.
Був у чехів президентом тоді Едвард Бенеш.
І розумний, й дальновидний. В ті часи скажені,
Був блискучим дипломатом, вмів маневрувати,
Вмів про народ і державу свою власну дбати.
Тож держава була сильна, гарне військо мала.
Жодна б армія, напевно, її не здолала.
Але… Гітлер був підступний, союзники кволі.
Їм було зовсім начхати на Чехії долю.
Гітлер прагнув підім’яти Чехію під себе.
А для цього президента поміняти треба.
Бо з Бенешем не зговориш, не піде на зраду.
Треба вибрати такого, що згодиться радо.
Європейські «миротворці», що війни боялись
Та Гітлера замирити скоріше старались,
Теж на Бенеша косились та зняти бажали,
Щоб нічого «врятувати мир» не заважало.
При такому потуранні Гітлеру вдалося
Все зробити - що Бенешу піти довелося.
Перш за все, рішив він чехів у кільце узяти.
Щоб укріплення могутні їм не проривати,
Які чехи збудували вздовж всього кордону
З німцями, щоб зупинити військові колони,
Як здумають наступати. Взявся він мутити
Австрію, щоб забажала до Рейху вступити.
І австрійські «патріоти» проголосували,
Тож Австрію по аншлюсу швидко приєднали.
А чехи тут на кордоні укріплень не мали,
Бо нападу з цього боку вони не чекали.
Далі Гітлер заходився німців бунтувати,
Що століттями між чехів могли проживати.
Жили вони у Судетах, в прикордонних зонах.
Під нацистським керівництвом створили загони,
Отримали купу зброї й узялись за справи:
Стали вони зсередини колотить державу.
Владі чеській удалося той бунт подолати,
Та Гітлер на всю Європу узявся волати,
Про геноцид, мовляв, німців чехи убивають.
Він за бідних і нещасних заступитись має.
А Бенеш його не слуха, уперся проклятий,
Не бажає, бач, Судети Гітлеру віддати.
Тут примчали «миротворці» до Мюнхена, сіли
Із Гітлером, Муссоліні й «проблему» рішили.
В чехів ні одні, ні другі згоди не питали
І пів Чехії раденько Гітлеру віддали.
Із укріпленнями, звісно. Що чехам робити?
Бо ж тепер із усіх бо́ків держава відкрита.
Ота зрада на Бенеша подіяла сильно.
Зрозумів він, що вже далі чинити не вільний.
Вже державу він не в змозі буде врятувати.
Довелося президентський пост йому лишати.
Тут же вибори провели і обрали Гаху –
Політичного такого чеського невдаху.
Він не мав ні сили волі, ні, видно, бажання.
І Чехія доживала дні свої останні.
Коли Гітлер ультиматум перед ним поставив,
Що той має здати німцям власную державу.
Той не надто й опирався, мусив підписати,
Щоби Чехії німецьким стать протекторатом.
Німці його на посаді за те залишали,
Хоча, звісно у державі самі керували.
Він був лиш маріонетка… А нам що робити?
Чи так само, як і чехи маєм поступити?
Ворогів послухать й «друзів» - вибори провести.
Україну на тарілці Путіну піднести?

Про Карпа Перебийноса одні зло говорять.
Кажуть, краще б не пускали нездару на море.
Через нього скільки люду згинуло в поході.
Другі кажуть: бруд на нього уже лити годі.
Був він славним полковником, не раз в морі бився.
І похід отой невдалий не так закінчився,
Як то недруги говорять. Ті хвалять. Ті лають.
А більшість про Карпа того нічого й не знають.
То й не дивно, бо про нього мало що відомо.
Але ж хочеться дізнатись трохи й більше. Тому
Розповім. А чи то правда, чи вигадки, може.
Вірити чи ні, то хай вже обирає кожен.
Отож, якось хан із Криму вдерся на Поділля,
Попалили села, люду захопили силу.
Із добром та із ясиром до Криму погнали,
А козаки перейняти орду не встигали.
Отож, гетьман рішив «чайки» на море послати,
Щоб хоч з Криму невільників тих повизволяти.
Три тисячі козаченьків у ті «чайки» сіли
І ті стрімко вниз до моря Дніпром полетіли.
На чолі того походу гетьман і поставив
Був Карпа Перебийноса, що знав морську справу.
Бо не раз ходив походом до турків чи Криму,
Знав, як саме поступати у морі із ними.
Тож спустились до лиману, ночі дочекались
І мимо того Очакова у море прорвались.
За задумом полковника, треба було скоро,
Поки не продали іще той ясир за море,
Перекрити порти кримські, галери стрічати,
На наявність християн в них всі перевіряти.
Почали ще від Козлова – перший на дорозі.
Варта гарнізон не встигла піднять по тривозі,
Як «чайки» уже пристали та «шерстить» взялися.
А татари з переляку у степ подалися.
Далі дійшли до Судаку, Кафу погромили.
І повсюди невільників багатьох звільнили.
І такого вже нагнали на Крим увесь страху,
Що татари аж у горах молились Аллаху.
Та бігом просили поміч турецького флоту.
А козаки вже під Керчю взялись за роботу.
А тим часом зі Стамбулу та ще й із Азову
Навідався флот турецький – галери здорові.
Сонечко у небі встало, осява протоку,
А турки ідуть з одного і з другого боку.
Що проти такої сили «чайки» можуть мати?
Та ще й вдень? У них на кожній по боках гармати.
І не по одній – десятки. Як бахнуть всі разом,
То і половину «чайок» потоплять одразу.
Утікати від них дарма, піднімуть вітрила,
То доженуть дуже скоро козаків безсилих
Та і з гармат розстріляють. Щоб порятуватись,
Велить отаман із флотом турецьким змішатись.
Налягли на весла хлопці, «чайки» полетіли.
Турки лише одну-двоє вцілити зуміли.
Швидкохідні, в’юнкі «чайки» між галер метались,
А турки з гармат стріляти і не намагались,
Щоб у своїх не поцілить. Коли і стріляли,
То над «чайками» низькими ядра пролітали.
А козаки з фальконетів по галерах били,
Жодне ядро не пропало – мимо не летіло.
Цілий день отак метались, море гуркотіло.
Поки, врешті ніч настала й тиша наступила.
Козаки тоді зібрались та й в море чкурнули.
Доки турки зрозуміли, їх уже й не було.
Без втрат, звісно, не минулось. Турки так палили,
Що кілька козацьких «чайок» таки потопили.
Кількадесят запорожців у полон узяли.
Кого виловили в морі, того й пов’язали.
Поміж них і Богуславця – писаря із Січі.
Уже місяць хижим оком зазирає в вічі,
Як турки прийшли до тями та угомонились.
Уклалися спочивати, бо за день втомились.
А частина флоту зразу ж подалась на захід,
Щоб козакам перекрити повз Очаків шляху.
Та у тиші світанковій «чайки» знов з’явились.
Туркам тоді ще, напевно, сни солодкі снились.
Налетіли на них «чайки», хутко погромили.
Кілька галер й галеотів у морі спалили.
Визволили усіх бранців, що на суднах були,
А тоді уже на захід, на Крим повернули.
Пройшлися по узбережжю, татар розігнали.
Багатьох людей з полону тоді позвільняли.
А на рейді при Козлові і тих турок стріли,
Які шлях перепинити їм на Січ хотіли.
Погромили і військові, й торгові судна.
А на суднах тих турецьких рабів було людно.
Усіх вони позвільняли. Між них відшукався
Й писар Іван Богуславець, що в полон попався.
На радощах у Козлові козаки зостались.
Непогано їм в татарськім місті спочивалось.
Навіть, встигли одружити писаря Івана,
«Висватали» йому дочку якогось там хана.
Забрали усіх невільників – було ж їх багато
Та і стали преспокійно на Січ повертати…
Чи то правда, чи неправда – того я не знаю.
Але у житті, говорять й не таке буває.