ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.10.09 22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,

Іван Потьомкін
2025.10.09 21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький

Олександр Буй
2025.10.09 20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.

Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить

Євген Федчук
2025.10.09 20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач

Сергій Губерначук
2025.10.09 15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:

С М
2025.10.09 13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то

Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то

Віктор Кучерук
2025.10.09 12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.

Сергій СергійКо
2025.10.09 12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм

Юрій Гундарєв
2025.10.09 09:47
Сьогодні, 9 жовтня, йому могло би виповнитися 85 років. Але він пішов у захмар’я сорокарічним.
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.

Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл

Борис Костиря
2025.10.08 22:17
Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,

Сергій СергійКо
2025.10.08 16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.

Сергій СергійКо
2025.10.08 16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.

Леся Горова
2025.10.08 15:15
Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.

І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком

Володимир Мацуцький
2025.10.08 13:20
грудня 2025 року Норвезький Нобелівський комітет винесе рішення: «нікому з глав держав не присуджувати премію миру». До такого рішення потенційні члени комітету прийшли заздалегідь, ознайомившись з дослідженнями міжнародної групи науковц

Володимир Бойко
2025.10.08 11:12
Колись бункери були прихистком героїв, а нині по бункерах рятує шкуру якесь пуйло. У майбутньому вивчення історії рашизму буде справою не політологів, а паразитологів. Право сильного сильне, але не праве. Малодушним завжди мало загублених душ.

Віктор Кучерук
2025.10.08 06:14
Зранку за вікнами осінь
Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...

Борис Костиря
2025.10.08 00:05
Скільки часу ми втрачаємо
на сон! Як шкода,
що безліч годин
іде в нікуди.
Сон - це ніби інша реальність,
але часом така моторошна.
Важко зрозуміти,
яка реальність є справжньою:

Олег Герман
2025.10.07 23:14
Давайте чесно, ми всі вже давно живемо не просто з телефонами, а в телефонах. Колись електронна пошта була чимось "вау", тепер це приблизно як відправити голуба. Ми досягли такого рівня спілкування, де відповідь є функцією швидкості пальців, а не мозку.

Олександр Буй
2025.10.07 21:12
Останнє золото кленове
Здимає осінь із палітри...
Зими морозна передмова
Уже вчувається в повітрі...

Довкілля стане чорно-білим,
Де півтони – у сірій гамі...
Вітри мереживні метілі

С М
2025.10.07 15:15
Відусюди чую кроки марші тисяч ніг бо
Уже літо і знову час настав
Для уличних утіх бо!
На що ти годен отут
Самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба
Уличних вояків
От

Юрко Бужанин
2025.10.07 14:17
В пухнастому світі
Пухнасті створіння
Пухнасто щасливі
У всіх поколіннях.
І сонце пухнасте
Їм світить ласкаво.
В пухнастому небі –
Пухнасті заграви.

Сергій Губерначук
2025.10.07 12:23
Материк.
Атмосфера.
Зирк!!!
Птеродактиль – Неандерталець.
Далі
просто
людей
п

Олександр Сушко
2025.10.07 12:01
Поховах і донечок, й синів,
Нащо жити? Може, ліпше вмерти?
Бо осліп від горя, онімів,
Бо від горя став чорніший смерті.

Плюнула вогнем у рай орда
І потік в Дніпро ручай кривавий.
Боже! Я б своє життя віддав

Віктор Кучерук
2025.10.07 05:55
Темні хмари, а під ними
Міцнокрилі журавлі
Подаються невдержимо
До заморської землі.
Сіра далеч, а з-за неї,
Добре чутно звіддаля, -
Кличе теплістю своєю
Облюбована земля.

Борис Костиря
2025.10.06 22:11
Похмурий горіх
із зів'ялим після морозу листям.
Він нагадує старого,
який просить милостиню.
Голосіння дідугана
ударяються об небо
і осипаються
не золотими монетами,

Віктор Кучерук
2025.10.06 16:04
На отому далекому березі,
Де було веселіше стократ, -
Гожу днину догулює вересень, -
Мій зрадливий поплічник і брат.
Не подався за мною в бік сирості,.
Не проник до осінніх глибин, -
Не явив аніякої милості,
Щоб не був я один на один

Олег Герман
2025.10.06 15:49
Приходить осінь в дім
Неквапно, тихо. Втім,
Ніяк я не збагну, чому настільки сумно.
Застудженій душі не хочеться вже мрій,
Лише холодний дощ і роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках,
Змінили просто так

Світлана Пирогова
2025.10.06 13:45
Р-апсодія жовтня журлива,
А-фіші розвісила осінь.
П-рислухайся: ліра чутлива,
С-крипаль милозвучно доносить.
О-рнамент мальований листям,
Д-ерева у міді та охрі,
І килим на землю встелився,
Я-ворик старенький заохав.

Іван Потьомкін
2025.10.06 13:00
Якщо віриш, що можна щось зіпсувати, повір, що можна також і полагодити. 2. Краще вірить у дурниці й ошуканство і вірить також у правду, аніж не вірить ні в що. 3. Той, хто завжди говорить правду, матиме успіх. 4. Усе, що ти бачиш на світі, – це для ви

Іван Потьомкін
2025.10.06 12:47
Якщо віриш, що можна щось зіпсувати, повір, що можна також і полагодити.
2. Краще вірить у дурниці й ошуканство і вірить також у правду, аніж не вірить ні в що.
3. Той, хто завжди говорить правду, матиме успіх.
4. Усе, що ти бачиш на світі, – це для ви

Ольга Олеандра
2025.10.06 10:55
Страх з усіх радників, мабуть, найгірший.
Страшно російському вурдалаці, тож кількість обстрілів він вчергове збільшив.
Більше смертей. Більше руйнувань. Щось бажане він отримує з цього?
Титул недолюдка, кровопивці, нездари. Більше нічого.

Геовеличч

Артур Курдіновський
2025.10.06 05:53
Зустрілись ми в короткому рядку
Написаного спільним болем вірша.
Моя душа злітала вище й вище
Та мріяла про долю не таку.

Жорстока правда: я тобі ніхто.
Для тебе я навряд чи кимось буду.
Навколо мене - чорний попіл всюди,

М Менянин
2025.10.05 23:31
Коли промінь сонця
сягне твоїх вій –
гайда від віконця
і більше не стій.

Пора, мудрий брате,
настав вже той час
дорослішим стати –

Борис Костиря
2025.10.05 22:40
Чому молода дівчина
так часто буває на кладовищі?
Чому вона ходить туди
щоразу? Молодість і небуття -
що може бути
більш протилежним?
Пам'ять, яка застрягла
у глибоких тріщинах граніту,

Тетяна Левицька
2025.10.05 22:29
Мела вишнева заметіль
і падала додолу цвітом,
як потягло їх звідусіль
одне до одного магнітом.

Він воював, як на війні,
за право бути тільки з нею.
У непроглядні дні сумні

Олександр Буй
2025.10.05 21:01
Мед із полиновим присмаком –
Твій поцілунок п’янкий...
Плутать кохання із пристрастю,
Богом благаю, – не смій!

Губи чуттєво калиняться,
Світять смарагди очей...
Жаль тільки час не зупиниться
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Федір Александрович
2025.10.01

Ірина Єфремова
2025.09.04

Сергій СергійКо
2025.08.31

Анелла Жабодуй
2025.08.19

Одександр Яшан
2025.08.19

Анастасія Волошина
2025.08.13

Василь Пастернак
2025.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2025.10.09 20:30 ]
    1594 рік. Татари, козаки, Наливайко та інші…
    Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
    А козаки запорозькі уже про то знають.
    Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
    На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
    Тобто через Україну – вже козаки взнали
    І ту вістку королеві одразу й послали.
    Наче, вибухнула бомба посеред Європи,
    Бо у всіх-усіх одразу появився клопіт.
    Перш за все, татари мали в похід готуватись.
    Розуміли, що їм ляхів нічого боятись.
    Ті не стануть на дорозі. Усе ж зі Стамбула
    До короля із вимогою посланці прибули.
    Зажадали, щоб татарам там не заважали
    І в похід Галичиною пропустити мали.
    А ще мали приструнити козаків. Татари
    Боялися, що в поході ті на них ударять.
    Ляхи, звісно, відмовили, гонор показали,
    Але потім заважати татарам не стали.
    Потім ще татари в турків поміч попросили,
    Щоби флотом перехід їх за Дніпро прикрили.
    Бо ж козаки… А, крім того, щоб підстрахуватись,
    Кинулися і з Москвою також домовлятись.
    Щоб Січі не помагала, зброї не давала.
    Та й сама на Кримське ханство часом не напала.
    Москалі на все пристали та наобіцяли.
    Хоч татари обіцянкам тим віри не мали.
    Знали, що москаль, що хочеш може обіцяти,
    Але слово оте царське нічого не варте.
    Щоб козаки за ордою не швидко ганяли,
    То татари табуни в них за весну покрали.
    Тож, як видно, хоч татари на угрів збирались
    Та найбільше в тім поході козаків боялись.
    За тим часом вже і цісар про похід дізнався,
    Ґвалт страшенний у Австрії одразу піднявся.
    Бо ж Угорщиною цісар володів в ту пору.
    Папа римський того ґвалту долучився скоро.
    Стали думати-гадати, як сили збирати.
    Узялись просити ляхів татар не пускати.
    Ті відмовити не сміли, адже папа просить.
    Та ото наобіцяли і вважали – досить.
    А ще удвох до козаків посланців послали,
    Бо на одних сподівання, мабуть тільки й мали.
    Вся Європа на ту пору про них говорила,
    Як вони непереможних не раз турок били.
    Ляхи, що на Україні з Жолкевським стояли
    Війська всього дві тисячі кварцяного мали.
    А хан, чули сотню тисяч в похід піднімає.
    Тож Жолкевський зупинити його сил не має.
    На козаків ляхи перше звисока гляділи,
    Тепер же самі в козацтва помочі просили.
    Та козаки і без ляхів руки не складали,
    А загони вже зарані для бою збирали.
    Один з таких Наливайко набирати взявся.
    Він із князем із Острозьким таки розпрощався.
    Може, тому, щоби турки князя не винили.
    Звісно, що ті всі б загони орду не спинили
    Та пошарпали б добряче, сили б підірвали.
    Отож, значить, папа й цісар посланців послали
    Аж на Січ – бо на козаків була в них надія,
    Що вони орду спинити на шляху зуміють.
    Тож, куди не кинь, одначе, козаки - єдина
    Сила, що татар і турок не один раз била.
    Тож іще у листопаді про похід дізнались,
    А вже весна проминає – орда все збиралась.
    Арон-деспот, що на троні у Молдові всівся,
    Наче вуж на сковорідці у той час крутився.
    І з цісарем вів таємні весь час перемови,
    І татарам помагати давав чесне слово.
    Кому більше прихилявся – то важко сказати.
    Але на шляху ординськім складав провіанти.
    Табуни коней зусюди для татар зганяли,
    Аби вони у поході собі свіжих мали.
    Тож не дивно, що козаки про те усе взнали.
    То взимку із Лободою туди завітали.
    Погромили весь Оргеєв, здобичі набрали.
    Та й пішли, хоч молдовани вслід за ними гнали.
    У березні запорожці в Аккерман сходили,
    Де вони багато турок тоді перебили,
    Які теж в похід угорський звідтіля збирались.
    Отож там багата здобич козакам дісталась.
    Щоби отих запорожців в море не пускати,
    Туркам довелось в Очаків цілий флот прислати.
    Час ішов, орда із Криму досі ще збиралась.
    Наливайківці діждатись вже й не сподівались.
    Тож надумав Наливайко в розвідку сходити,
    Склади на шляху ординськім трохи пошерстити.
    Узяв хлопців та й подався в похід до Тягині,
    Де турки тоді сиділи. По дорозі кинув
    Цю ідею, узяв міста Ягорлик й Паркани,
    Де на орду уже склади чималі чекали.
    Набрав добра та полону ще й табуни коней
    Та і погнав на Поділля здобич ту законну.
    Коней було кілька тисяч, на татар чекали.
    Наливайкові та здобич у нагоді стала.
    Чув, що, наче в запорожців проблема із кіньми.
    А йому ж то замиритись треба було з ними.
    Від Косинського ненависть поміж ними стала.
    Наливайківці ж на військо козацьке напали.
    Якби не його гусари, то кому то знати,
    Чи зумів би той Острозький Криштофа здолати?
    Тож надумав тими кіньми з Січчю поділитись,
    Через те з січовиками, врешті замиритись.
    Саме так воно і сталось. Образи забулись….
    А тут скоро з Криму сурми похідні почулись.
    Хоч похід ще з листопада, наче ж готувався,
    Лише на початку липня хан в похід зібрався.
    Вже півроку всі сусіди про похід той знали,
    Вже півроку з усіх боків його виглядали.
    Довгождане дійство, врешті-таки почалося.
    Видавалось, усе ханство раптом піднялося.
    Рушили, хай не сто тисяч, але близько того,
    До лиману подалися, аби мати змогу
    На другий бік перебратись. Не йшли до Тавані,
    Бо там козаки їм точно на заваді стануть.
    Та козаки ледь почули, що татари вийшли,
    Із гетьманом Микошинським зібралися спішно,
    Під Очаків подалися, щоб татар напасти
    І всій їхній переправі там кінець покласти.
    Тих козаків, правда було тисяча і триста.
    Та їх вся орда татарська не лякала, звісно.
    Налетіли на ті судна, що татар возили,
    Ще і вибрались на сушу та і там побили.
    Та примчався флот турецький – каторги й сандали.
    Тож козаки уже з ними битися почали.
    Захопили кілька суден, скількись потопили.
    Та, під натиском турецьким, усе ж відступили.
    Переправились татари, в Березані стали,
    Бо там на орду Буджацьку вони зачекали.
    А тоді вже й подалися всі Волоським шляхом
    Туди, де їх не пустити обіцяли ляхи.
    А що ляхи? Та нічого. Жолкевський із військом
    Під Заліщики спинився і не рушив з місця.
    У Галичині татари опору не стріли.
    Снятин, Жуків, Тисмениця у вогні згоріли.
    Галич, Калуш і Долина руїнами стали.
    А татари по дорозі полону не брали.
    Не хотіли через гори той полон таскати,
    Отож, усіх кого стріли, мусили вбивати.
    Брали тільки те, що цінне, все інше палили,
    Бо затримуватись довго вони не хотіли.
    Отак дійшли до Самбора, де стояв Замойський
    Із коронними полками й ополченським войськом.
    Українські на поталу землі залишили,
    Лише польські предковічні від татар закрили.
    Та татари не збирались з ними в бій вступати,
    Обминули й подалися звідти за Карпати.
    Перейшли за перевали, до Хуста дістались,
    А вже звідти й в Угорщину шляхи відкривались.
    Наливайко із загоном на татар чекали,
    Саме тому над Кучманським шляхом і стояли.
    Думали, що то татари брехні розпускають,
    Наче вони в Угорщину простувати мають.
    А самі повернуть раптом в Україну, кляті:
    І ходити не далеко, і землі багаті.
    Отож тут їх і чекали. Як тільки почули,
    Що в Галичину татари усе ж повернули,
    Кинулись услід за ними, аби наздогнати
    І копняка добрячого, хоча б орді дати.
    Гнались, гнались – не догнали. В Теребовлі взнали,
    Що татари повернули вже на перевали,
    Тож і назад повернули. А тут чом сидіти?
    Чом би до татар і турок в гості не сходити?
    Кілька тисяч мав охочих, сила чималенька,
    Тож з Поділля до Тягина подався хутенько.
    Місто усе попалили, полону набрали.
    Добра різного у місті собі нахапали.
    Замок, правда захопити все ж не спромоглися
    Тож пустошити околиці тоді узялися.
    Добра стільки назбирали, що аж вози гнулись,
    Ще «ясиру» кілька тисяч за ними тягнулось.
    Задоволені вертались із походу того –
    Відомстити бусурманам отримали змогу.
    Дійшли Дністра, де на той бік переправу мали.
    Ножа в спину від Арона, звісно не чекали.
    Він же обіцяв козакам в бійку не встрявати.
    А тут встиг сім тисяч війська до себе зібрати,
    Підкрався, як тхір смердючий і напав раптово.
    Козаки, хоча до того були не готові,
    Узялися відбиватись. Вороги нависли,
    Та до Дністра козаченьків силою притисли.
    А берег той був високий, водою підмився.
    Як зібрались козаченьки, то він й обвалився.
    Небагато з Наливайком вибралося звідти,
    Довелося і полон весь, і обоз лишити.
    Злий був страшно Наливайко, на той бік дістався,
    Тому підлому Арону помстить обіцявся.
    Та то інша історія. Може, іншим разом
    Розповім я, чи помстився він за ту образу…
    А татари краєм угрів вихором пройшлися,
    Купу здобичі набрали й у Крим подалися.
    Тож хто іще, крім козаків, більше зміг зробити,
    Щоб татарську ту навалу, хоча б зупинити?


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  2. Софія Пасічник - [ 2025.10.06 23:40 ]
    Шепіт осені
    Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
    І листя сипле міддю у журбі,
    А я шука знайому вже дорогу –
    Де вперше ти вплелáся у мені.

    В багря́нці, що змальовує епічне,
    І теплім світлі мрії-маяка
    Я відчуваю – це кохання вічне,
    Хоч осінь листям* шлях наш проклада

    І хай туман встеляє дні розпуки,
    А небо плаче в сивому жалю́, –
    Я все одно, крізь холод і розлуки,
    В цій осені тебе одну люблю́..

    *смутком


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2025.10.02 16:29 ]
    Як київський князь з «берладниками» воював в 1159 році
    Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
    Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
    Ото хіба посидіти та поговорити
    У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
    Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
    Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
    Поривається все встати та кудись пройтися.
    А діди його спиняють: - Та угомонися!
    Колись ходив у дружині княжій у походи.
    Та постарів, тепер тільки по Подолу й ходить.
    Хоча в молодості бачив він багато чого,
    Отож діди й чіпляються постійно до нього:
    - Розкажи нам щось, Микито. Ти ж ходив із князем.
    Певно, що всю Русь велику за свій вік облазив?
    От він й згадує потроху про свої походи,
    Які в житті довелося пережить пригоди.
    Нині також причепились. – Що ж вам розказати? –
    Задумавсь на мить Микита, щось хотів згадати,
    Мабуть з того, що ще досі дідам не повідав.
    А потім почав казати із серйозним видом:
    - Як Ростислав з Ізяславом вчергове зчепились
    Та ділити руську землю знову заходились,
    Ізяслав рішив нанести удар тому в спину.
    До Берладника Івана відправив людину
    Із проханням – «берладників» якось натравити,
    Щоби київську торгівлю трохи прищемити.
    Ті «берладники» мостились десь аж під Дунаєм,
    Володіли необжитим та багатим краєм.
    Рибалили, полювали, розбоєм займались,
    Коли якусь гарну здобич мати сподівались.
    Тож підбити на розбої їх не важко було.
    Зібралася їх ватага, як таке почула.
    У лодії свої сіли, яких вдосталь мали
    Та чи то Дністром, чи Прутом до моря помчали.
    Далі морем до лиману, що Дніпро впадає.
    А ми з греками торгівлю саме Дніпром маєм.
    Задля того у Олешші торг побудували.
    Туди купці і з півночі, й з півдня прибували.
    Там можна було продати товар і купити.
    Княжі вої те Олешшя мали сторожити.
    От «берладники» й рішили отам поживитись,
    Несподівано в Олешшя оте нагодитись.
    Хто ж на таке сподівався? Місто мирно спало,
    Як «берладники» зненацька на нього напали.
    Стали місто грабувати, з воями схопились,
    Які місто боронили. Ті, хоч вправно бились,
    Але було їх замало. Полягли у битві.
    Лише кільком удалося у степ відступити.
    А «берладники» взялися товар вигрібати,
    Бо ж купців якраз зібралось у місті багато.
    Купців всіх пограбували, людей пов’язали,
    Бо ж і на торгівлі людом також заробляли.
    Хоч усе розграбували, але не спішили
    Полишати і торгівлю всю перепинили.
    Пливуть купці із півночі на лодіях в греки.
    На Дніпрі одні пороги подолать нелегко.
    А тут ті розбійні люди їх перестрівають
    І добре, коли товар лиш у них відбирають.
    Скоро вістка про тих татів Києва дісталась.
    Купці дуже розлютились, як таке дізнались.
    Пішли жалітись до князя свого Ростислава.
    Той послухав, обіцяє вирішити справу.
    Викликав бігом Якуна на Гору до себе,
    Сказав: - Хутко із Олешшям вирішити треба!
    Не діло, що шлях у греки таті перекрили.
    Візьми собі моїх гридів та берись за діло.
    Бери Юрія з собою, він ті краї знає.
    І рушайте. На новини я гарні чекаю.
    Тож веліли воєводи нам – гридям збиратись.
    Розсілись ми на насади й почали спускатись
    Униз Дніпром. Дісталися скоро до порогів.
    Понад берегом човнами вибита дорога.
    Бо ж нікому не охота тут судно розбити,
    Отож берегом доводиться його волочити.
    Обійшли ми ті пороги, крізь плавні проплили.
    А там втікачів з Олешшя, нарешті зустріли.
    Вої, що живі зостались у бійні кривавій,
    Розказали, як в Олешші складаються справи.
    Щось «берладники», напевно, про нас уже знали,
    Бо лодії у дорогу швидко готували.
    Тож не стали ми чекати, налягли на весла,
    І вода нас до Олешшя швиденько понесла.
    Біля берега в Олешші лодій було мало.
    Більшість татей уже, видно, звідси повтікала.
    Найбільш жадібні зостались – не все іще взяли.
    Тож ми берега пристали і на них напали.
    Вони стали розбігатись, а ми їх ловили.
    За годину усіх татей уже й перебили.
    Полонених позвільняли, від них і дізнались,
    Що «берладники» з товаром на Дунай подались.
    Що ж, Олешшя ми звільнили, шлях купцям відкрили.
    Деякі назад вертати уже говорили.
    Нестерович їх підтримав та Якун уперся:
    - Не для того я у далеч отаку приперся,
    Щоб тих татів відпустити і не покарати.
    Треба в лодії сідати і тих доганяти.
    Сперечалися не довго, затим порішили:
    Нестеровича і трохи воїв залишили,
    Щоб Олешшя сторожили, на насади сіли
    І з Якуном вниз рікою далі полетіли.
    Не так часу і багато поки проминуло,
    Як «берладники» ті кляті з Олешшя гайнули.
    Свої лодії товаром й полоном напхали,
    Що ті лодії бортами аж воду черпали.
    Тож і рухались повільно. А ми ішли легко.
    Уже лиман проминули, Дунай недалеко.
    Ми на весла налягаєм, вже на видноколі
    Бачимо, як флот тих татів рухається кволо.
    Нас помітили, у гирло стали повертати,
    Намагалися у плавнях лодії сховати.
    Та ми йшли за ними слідом, того не давали.
    Врешті, коли міста Дциня таки наздогнали.
    Їм там нікуди діватись і не заховатись.
    Тоді узялись до бою вони розвертатись.
    Та лодії в них повільні, товаром забиті.
    Ми насадами устигли на них налетіти.
    Й почалась різня кривава. Вони боронились,
    Але, видно, утікали та дуже втомились.
    Жадібність їх погубила – стільки б не хапали,
    Тоді ми би їх, напевно і не наздогнали.
    А тепер їм довелося за те заплатити.
    І ми ж, звісно, не збирались нікого жаліти.
    Ті з «берладників», що встигли берега пристати,
    По кущах та очеретах кинулись тікати.
    А всіх інших перебили і полон звільнили.
    На лодіях, що зостались, на весла всадили.
    Усі лодії забрали, що не потонули
    І тоді уже всі разом назад повернули.
    До Олешшя, потім в Київ воєвода правив.
    Отак гарно закінчилась та наша виправа.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2025.09.28 19:09 ]
    Про Куликовську битву 1380 року
    Син увечері прийшов та й спитав у тата:
    - Взяв оце читати книжку я у дядька Гната.
    Там історії про те, як колись жилося,
    Нашим предками з ким колись воювать прийшлося.
    Згадувалась там також Куликовська битва,
    Де московським князем був хан Мамай розбитий.
    Правда, коротко про те там розповідалось,
    Як під Дмитра прапори всі полки зібрались.
    Вийшли в поле зустрічать мамаєві орди.
    Зібралось на полі тім тисячі народу.
    Чи одна, чи дві, чи й три сотні тисяч люду.
    Стали битися вони тоді груди в груди.
    Билися аж цілий день, орда піддалася.
    Втік Мамай і вся орда слідом подалася.
    Жоден хан від руських військ досі так не бігав.
    Тож звільнилась тоді Русь з монгольського іга.
    Що тут правда, а що ні, хотілось би знати.
    Тату, розкажи мені. Ти ж знаєш багато?!
    - Знаєш, синку, книжка ця ще тоді писалась,
    Коли кляті москалі всіх дурить старались.
    Навигадували так казочок багато,
    Що де правда, а де ні – важко розібрати.
    З тою битвою якраз не усе так гладко.
    Чи була? Чи й не була? Але по-порядку.
    Перше, спогадів про ту битва в нас немає.
    Хоч «Задонщина» про те нам розповідає.
    Та написана вона пізніш після того,
    Вже й з учасників живих не було нікого.
    Хто писав, той там не був. Звідки міг узнати,
    Може, дідусь розповів, то й взявся писати?!
    Далі, місце, де була битва, нам відоме.
    Копались багато літ вже на полі тому,
    Щоби сліди віднайти великої битви.
    Така битва не могла слідів не лишити.
    Але слідів не знайшли, все перекопали.
    Де ж загиблих сотні тисяч тоді поховали?
    Та і поле там таке – розвернутись ніде.
    Може, з тридцять тисяч ще якось туди ввійде,
    То й то добре. Та ж іще, люди не стояли.
    Там же цілі кінні орди весь час наступали.
    Де ж там розвернутись їм? Як їм наступати,
    Як нема на полі тім де й ногою стати?
    Отож, бач, як не крути – важко зрозуміти:
    Чи була, чи, може й ні та «велика» битва.
    Та, допустимо, була. Хто із ким там бився?
    Ти у книжечці отій, мабуть, надивився,
    Що московський князь Дмитро пішов на Мамая,
    Щоб відвадити монголів від рідного краю.
    Бився він за рідну Русь проти іга злого.
    І весь православний люд молився за нього.
    То москальська все брехня. Бо, як факти знати,
    То по іншому те все можна прочитати.
    А було усе то так. Ще з часів Батия,
    Що начепив москалям те ярмо на шию,
    Московітські всі князі монголам служили,
    На улус заліський край весь перетворили.
    Звичаї перейняли, завели порядки,
    Як в Орді. Добро в Сарай тягли без оглядки.
    Кажуть, що часом орда якась налітала
    І нещадно отой край вона грабувала.
    В тому дивного нема. Вся Орда так жила.
    І по здобич до сусідів частенько ходили.
    Такі ж самі москалі, теж не відставали
    І ординськії міста також грабували.
    Особливо, як в Орді порядку не стало,
    Коли ледве не щороку ханів там міняли.
    Та московськії князі з усіх сил старались,
    Вислужитись перед ханом весь час сподівались.
    Тож і данину везли у Сарай щороку.
    І отак воно було до тих пір, аж поки
    Колотнеча почалась у Орді велика.
    Хоч порядки там були, скажу, досить дикі.
    Коли темник силу мав, міг поставить хана,
    Який у усій Орді царювати стане.
    Але ханом стати міг Чингізид і тільки.
    Слава Богу, в Чингізхана синів було кілька.
    Тож потомків розвелось: різали, вбивали,
    Але хана на престол де узяти мали.
    Отож, той, хто силу мав, ставив свого хана,
    Правив іменем його. Наче ж, без обману.
    Був там темник в них Мамай. Мав орду велику.
    Із ордою кочував він у полі Дикім.
    Щоб ясніш тобі було, поясню, що нині
    Кочувала б та орда півднем України.
    Із сусідами Мамай легко уживався:
    Із литовцями дружив, із Рязанню знався,
    З генуезцями в Криму знайшов спільну мову.
    Навіть, жаль, що він не був Чингізид по крові.
    З москалями не дружив, знав їх підлу вдачу.
    І московської орди небезпеку бачив.
    Особливо, як з‘явивсь конкурент у нього –
    Тохтамиш, який припхавсь із Сибіру свого.
    Тамерлан його схотів на трон посадити,
    Щоб ділами і Орді Золотій вершити.
    А в Сараї на той час Арабшах при владі.
    Мамай його посадив на трон – той і радий.
    Думав довго усидіть тихенько, як миша.
    Але тут шайтан прислав йому Тохтамиша.
    Сам Арабшах сил не мав з Тохтамишем битись,
    Тож у поміч сам Мамай поспішив явитись.
    За спиною Тамерлан був у Тохтамиша.
    В Азії він на той час і був найсильнішим.
    Проти Азії тії слід силу збирати.
    Отож Мамай попросив йому помагати
    Ягайла, що мав привести ще полки литовські.
    А Олег також полки рязанські і пронські.
    Генуезці обіцяли теж поміч надати.
    Тож Мамай збирав теж сили аби воювати.
    Мали у борні зійтись Азія й Європа.
    От цікаво, а за кого ж Московія «топить»?
    Москалі ж тоді були злі на Арабшаха,
    Бо ж на П‘яні, на ріці вони дали маху.
    Рік минув, як Арабшах побив їх добряче.
    Сорому такого світ досі ще не бачив.
    Тож, як тільки Тохтамиш велів полки брати
    І полками йти у степ йому помагати,
    Дмитро миттю підхопивсь, кинув клич і скоро
    Зібралися москалі коло його двору.
    Воювати москалям – не в полі робити.
    Тут багато слів для них нащо говорити.
    Повелося так давно – коли хан гукає,
    То одразу із Москви військо виступає:
    На Литву, чи на Кавказ, чи аж до Сибіру.
    Тож відкликнулись усі москалі допіру.
    Вирушили у похід, щоб в степу пристати
    До ординців Тохтамиша, Арапшу прогнати
    Із Сараю. Тоді, можна грабувати вволю.
    І от військо московітське вже у чистім полі.
    Не дрімав й Мамай тим часом, за усім дивився.
    Тільки хан Дмитро московський в похід спорядився,
    Рушив йому навперейми, щоб тому не дати
    З Тохтамишем своє військо у степу з’єднати.
    Йшов поспішно, вів з собою орду невелику.
    Уся орда залишилась стоять в полі Дикім.
    Думав Дмитра погромити, з‘єднатись не дати,
    А тоді уже з ордою в похід виступати.
    Стрілися вони на полі отім Куликовім.
    Чи багато пролилося на тім полі крові?
    Думаю, що не багато. Москалі торочать:
    Цілий день тривала битва. Ціну набить хочуть.
    Хоч раніше говорили – лише три години.
    Отак вони із роками набивають ціну.
    Як в комедії відомій, де герой жалівся
    І один костюм у нього в три перетворився.
    Історію, люди кажуть, переможці пишуть.
    Тож від москалів ми знаєм про битву лише.
    І не факт, що у тій битві вони гору взяли.
    Просто, саме в розпал битви, уже так співпало,
    До Мамая прилетіла вістка, що з ордою
    Тохтамиш летить на нього скорою ходою.
    А він військо в степу лишив, тож мусив кидати
    Москалів тих недобитих та у степ рушати.
    Москалі його на полі тому не побили,
    Хоч самих тоді ординці добре покришили.
    Не до того було, щоби їм у степ ходити.
    Та і сам Дмитро добряче був в бою побитий.
    Тож москалі і вернулись. Мамай же домчався
    До орди та з Тохтамишем битися зібрався.
    Та даремна була його по степу гонитва.
    Тохтамиш встиг його військо вже переманити
    І те військо відмовилось до бою ставати
    З Чингізидом. Довелося Мамаю втікати.
    Втік у Крим, де генуезці його і убили.
    Тож москалі перемогу і проголосили.
    Мовляв, то вони побили Мамая у полі.
    Правду буде хто шукати, не знайде ніколи.
    А що ж Тохтамиш? В Сараї він ханом усівся.
    На орду московську косим поглядом дивився.
    Бо ж не виконали волі, військо не прислали.
    Та й про свою перемогу на весь степ кричали.
    Тож не Тохтамиш виходить, здобув перемогу?
    Відбирають московіти оту честь у нього.
    Укріпившись у Сараї, Тохтамиш зібрався
    І васалу московському «дякувати» взявся.
    Прийшов туди із ордою, щоб Москву узяти.
    А Дмитро, лиш те почувши, кинувся тікати.
    У лісах десь заховався, поки люта сила,
    Стольний град його узяла і ущент спалила.
    Отака була «подяка» за те кляте поле,
    Де і, власне, перемоги не було ніколи.
    Самі себе нахвалили, носяться і досі.
    А почують лише правду, аж крутить у носі.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2025.09.25 17:59 ]
    Битва на Орелі в 1183 році
    Увечері у байраку тихому спинились.
    Поміж дерев із кущами вогонь розпалили.
    Хмизу кругом назбирали, тож ним і топили.
    Засмажили собі м‘яса та добре наїлись.
    Запили його водою, зі струмка, що жваво
    Жебонів поміж дерева, десь до ріки мчався.
    Молодий знов у старшого тоді запитався:
    - А як же воно було далі? Як склалися справи.
    Уже всі навкруг багаття сиділи, дрімали,
    Чи то зброю оглядали. Старший усміхнувся:
    - Я думав, що про розмову ти уже й забувся.
    Коли ми назад з походу того повертали,
    Я полон весь перевірив, віднайшов знайомих.
    Став у них про свого брата меншого питати,
    Який тоді перше мене вискочив із хати.
    А, що сталося з ним далі – мені невідомо.
    Хтось згадав, що його бачив серед тих бідаків,
    Кого половці устигли за річку погнати.
    Тож його десь в Дикім полі варто пошукати.
    А у мене на те шансів не було ніяких.
    Проте в гридниці у князя з гридями в розмовах,
    Узнав я, що коли орда взимку прибігала,
    То князі супроти неї теж військо збирали.
    І київський Святослав був ішов пустить крові
    Отим зайдам. Разом з сватом Рюриком, одначе
    Чернігівський Ярослав їм того не порадив.
    Сказав обом, що погода зможе їм завадить
    І на літо похід помсти на орду призначив.
    Ті послухали й вернулись, не стали ходити.
    Якби ж ото не князь Ігор, пішли б супостати.
    Не вдалося б хоч частину орди подолати.
    А вже весна проминула, наближалось літо.
    Тож подався я до князя свого запитати.
    Розказав про свого брата, що віднайти хочу.
    Запитав, чи він ітиме. Той всміхнувся в очі:
    - Ні, у Новгороді свому планую сидіти.
    - Відпусти, - прохаю князя, - до Києва поки.
    Схожу в похід із князями, брата відшукаю
    Та і назад повернуся. Відпусти, благаю?!
    - Іди вільно, - князь говорить, - на чотири боки.
    Повернешся, візьму знову у свою дружину…
    Отож я бігом зібрався та й в Київ подався.
    Тоді якраз саме липень місяць починався
    І Святослав клич збиратись до походу кинув.
    Прийшли полки з Переяслава, прийшли із Волині,
    Із Галича, із Турова…та й других чимало.
    Уже в Києві і місця всім не вистачало.
    Знайшлося й для мене місце в київській дружині.
    Прийшло князів чималенько, лише брати князя
    Іти в похід відмовились, мовляв, їм далеко.
    Та і землі без пригляду залишить нелегко.
    Звісно, що на них у князя засіла образа.
    Десь у середині липня військо все знялося.
    Подалися вздовж Дніпра ми по правому боці.
    Поспішали. Підганяв князь на кожному кроці.
    По дорозі ще й клобуків приєднать вдалося.
    Тож зібралась чималенька в Святослава сила.
    Ще й половці, очевидно, на нас не чекали.
    Десь у степах знов набіги, мабуть, готували.
    Тож рухалось наше військо уздовж Дніпра сміло.
    Перейшли на лівий берег Дніпра й подалися,
    Дійшли врешті до Єрелі, половців не стріли.
    За Єрель Інжирським бродом. Там військо спинили,
    Князі тоді полки свої оглядать взялися.
    Далі військо розділилось. Попереду нього
    Пішов князь переяславський славний Володимир.
    Пішли з ним переяславці, киян трохи з ними.
    І дві тисячі клобуків перед війська того.
    А вже слідом усе військо тоді подалося.
    Я з киянами був тими, що вів Володимир.
    Ми рухались попереду ворога шукали.
    Але половці, дізнавшись про нас, утікали.
    Ми цілих п’ять днів даремно ганялись за ними.
    Потоптавши степ даремно, назад повернули.
    Дійшли тоді ми до місця, що Угол зоветься.
    Думали, що тут на наших чекать доведеться.
    А половці за тим часом, напевно, збагнули,
    Що ми і є усе військо, всі сили зібрали.
    Хан Кобяк орду очолив. Кинулись за нами.
    Кобяк був тоді у силі, був хан над ханами.
    Отож на отій Єрелі нас і наздогнали.
    Ми з одного боку річки, а вони з другого.
    Один в одного взялися стріли ми пускати.
    Вони весь час намагались річку подолати,
    Ми ж старались не пустити до берега свого.
    Отак довго колотились, до князів послали
    Аби до нас поспішали, бо ж мало нас зовсім.
    І не втримаємось скоро, як тримались досі.
    Князі ж, тільки-но про наше становище взнали,
    Тут же помочі послали, з усім своїм військом
    Обходити поза Єрель половців взялися,
    Щоби шансів врятуватись ті зовсім не мали.
    Святослав зумів так добре все розрахувати,
    Що поміч прийшла до стану тоді, як все військо
    Було в тилу у половців вже доволі близько.
    І йому не вдасться полем хутко утікати.
    Половці ледве уздріли ту до нас підмогу,
    Вирішили, що все військо до нас підступає.
    Кобяк тоді з нами битись одразу кидає,
    Щоб орду порятували швидкі кінські ноги.
    Та вже виявилось пізно, пастка вже закрилась.
    Затисли ми орду кляту своїми щитами.
    І лягла вона снопами на тім полі прямо.
    Лише ті порятувались, що крізь нас пробились.
    Хто не ліг на тому полі, у полон потрапив.
    Ми їх сотнями в’язали, докупи зганяли.
    Одних вождів більш десятка у полоні мали.
    Кобяка самого в січі хтось у полон злапав.
    Його потім у Києві стратити веліли.
    Розгромивши лукоморських половців у битві,
    Ми взялися навколишні простори шерстити,
    Знайти вежі тих поганих у степу воліли.
    І знайшли. Не всі, звичайно. Та досить багато.
    Череди із табунами їхні прихопили.
    Та багато родовичів з полону звільнили.
    Серед них знайшов живого я і свого брата.
    З перемогою вернулись ми у землю Руську.
    Привели полон великий. Я взяв частку свою,
    Що удалось прихопити після того бою
    Та і з братом у Сіверську землю повернувся.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  6. Сергій Губерначук - [ 2025.09.24 16:31 ]
    Поступ
    Всує ти в суєті
    стоїш, стовбичиш, Сталіне,
    старанно стертий старий –
    історії протиставлений.

    Стиха ступив в застій
    з конституційними святами
    і заганяв у стрій
    наказами заповзятими!

    Ні! Сталініст не стомивсь
    стіною стальною сунути!
    Стоп! Стрепенувсь комунізм,
    бо навпаки простуємо…

    Усує ви в суєті.
    Стали тепер бюрократами.
    Перестворити світ
    думаєте лопатами?..

    Смертник спустив стосій.
    Стяги страхає ґратами.
    Спруте, спинися… Стій!
    Хіба я у тебе стрілятиму?..

    25 січня 1990 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.75) | "Майстерень" -- (5.85)
    Прокоментувати: | "«Подорож на долонях планети», стор. 91"


  7. Євген Федчук - [ 2025.09.21 16:47 ]
    «Скавичщина» - бій за Київ 1658 року
    В історії України скільки раз бувало,
    Що самі ж і «верховоди» її продавали.
    Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
    Хотів слави. Замість того сорому набрався.
    Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
    Тому то наша історія така і кривава.
    Гетьмани весь час метались, в крайнощі вдавались,
    На підтримку простолюду й полків сподівались.
    А як людям було можна щось в тім зрозуміти:
    Кого нині воювати, а із ким дружити,
    Коли, навіть, полковники не часто те знали,
    А то з гетьманом відкрито ще й ворогували.
    Богдан, коли з москалями дружити затіяв,
    Про підтримку України царським військом мріяв.
    Та москалі іне надто йому помагали,
    Бо про власні інтереси в Україні дбали.
    Тож Богдан у вузькім колі говорив, бувало,
    Що москалі в Україні всюди носа пхали
    І, що, мабуть, доведеться їх вже в шию гнати,
    Бо інакше Україні спокою не мати.
    Для народу ж того, звісно, ніде не казали.
    Тому «зрада» Виговського, наче громом стала.
    Тут дружили із Москвою – до ляхів вернулись.
    А ще ж ляські ті утиски людям не забулись.
    Тож старшині люди «в рота» тільки заглядали.
    Що казала та старшина – так і поступали.
    Як полковник мріяв собі булаву дістати,
    То міг запросто всі плани гетьманські продати.
    Так було із Барабашем, що Москві продався.
    І від нього цар про плани гетьманські дізнався.
    Гетьманові проти нього прийшлось воювати,
    Вийшов батько проти сина, а брат проти брата.
    Москалі ж боялись дуже козацької сили,
    Тож по містах у фортецях у міцних засіли.
    Учепилися кліщами - спробуй відірвати.
    Треба власні міста з боєм тільки було брати.
    Звісно, в Києві найперше москалі засіли
    І міцну собі фортецю бігом спорудили.
    Засів клятий Шеремєтєв, мав війська чимало.
    Правда, ще на Киселівці й козаки стояли.
    Полк козацький вів Яненко. Був з гетьманом в згоді.
    А от наказний Дворецький (підлої породи),
    Мабуть, мріяв з москалями кар’єру зробити,
    Шеремєтєву секрети угодився «злити».
    Сам Виговський вже зібрався в похід вирушати,
    Москалів із України скоріш виганяти.
    З ляхами вже замирився і татар покликав.
    Так, що сила в нього була на той час велика.
    Рушив на Лівобережжя, а, щоб спокій мати,
    Треба в Києві москальське військо блокувати,
    Щоб не вдарило із тилу, не зробило шкоди.
    Велів братові Данилу вирушать походом.
    Дав полковників у поміч, татар на додачу.
    Велів стати над Либіддю, аби москаль бачив
    І сидів в своїй фортеці, як в норі глибокій.
    Тоді можна сподіватись гетьману на спокій.
    Ледве дійшли до Яненка гетьманські накази,
    Як Дворецький москалям те доповів одразу.
    Ті бігом заворушились, укріплятись стали.
    Часу, щоб підготуватись вони вдосталь мали.
    Заготовили припаси, стіни укріпили
    І козацької навали чекали, сиділи.
    Підійшли полки козацькі, над Либіддю стали.
    Ще нічого не робили, мов на щось чекали.
    Скоро підійшов Данило Виговський з полками
    І татарами, москальські пости розлякали,
    Завернули їх худобу, табуни забрали,
    Щоб москалі у облозі харчу менше мали.
    А козаки ще взялися воду городити,
    Щоби москалям у місті не було що пити.
    Повелів іще Яненку, нехай виступає
    І всіх москалів на Подолі в кайдани хапає.
    А вже скоро і сам рушив він фортецю брати,
    Хоча інше повеління отримав від брата.
    Та ж схотілось, мабуть, слави й здобичі багато.
    А москалі його стріли, узялись стріляти.
    Ті постріли до Яненка скоро долетіли.
    Зрозумів він, що Данило все ж рушив на «діло».
    Хоча сам був не готовий та не став зважати:
    З Киселівки на Замкову велів наступати.
    Інші полки штурмували Золоті Ворота.
    Та москальськії гармати взялись до роботи.
    Дертись на високі кручі під вогнем ворожим –
    То не кожне зовсім військо учинити зможе.
    Москалі усіх відбили, від мурів прогнали.
    Козаки аж під Печерським монастирем стали.
    Узялися шанці рити. Підійшли татари.
    Небо нічне поволеньки затягнули хмари.
    Данило (уже не знаю – з радості чи з горя)
    Зібрав собі полковників, мав горілки море.
    Заходились «святкувати», добряче набрались.
    На нічний набіг москальський все ж не сподівались.
    Козаки на них дивились, кинули роботу.
    Кому ж після того бою випить не охота?
    А москалі на світанку таки налетіли
    І увесь козацький табір ущент погромили.
    Данило не похопився боєм керувати,
    А на коня бігом скочив, кинувся втікати
    До Дніпра, там сів у човен, добивсь до Трипілля.
    Звідти він і його люди на підводу сіли
    Та й у Корсунь, далі в Білу, щоб військо збирати.
    А полковники теж слідом подались втікати.
    Один – пішо, той в сорочці одній залишився,
    Ледве міста полкового свойого добився.
    І татари утікали звідти, що є сили,
    У Либеді на болотах коней загубили
    Із сідлами, із юками – тож пішо втікали.
    А Яненкові козаки нічого ж не знали.
    Думали, що то Данило взявся штурмувати,
    Тож кинулись з Щекавиці москалів збивати.
    І вже майже були збили, наспів Борятинський
    І гуртом-таки відбили козацькеє військо.
    Поки бились козаки там, Шеремєтєв клятий
    Устиг загін на обоз був козацький послати.
    Хоч-не-хоч, а козаченькам прийшлось відступити.
    На тім, власне й закінчилась та невдала битва.
    Понадіявся Виговський на рідного брата,
    А той з-за своїх амбіцій перемогу втратив.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2025.09.11 18:25 ]
    Перемога Ігоря Святославовича, князя Новгород-Сіверського над половцями біля річки Хирія в 1183 році
    Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
    А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
    З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
    По обіді, наче влітку землю зігріває.
    По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
    Є від спеки де сховатись. Але не до того.
    Попереду ще нелегка стелиться дорога.
    Треба пильно розглядати, що впадає в очі.
    Їде загін Залозником, степи оглядає:
    Чи де ворог не чаїться, щоб раптом напасти.
    А таке в степу буває тепер досить часто.
    Нема кому в степ далеко половців прогнати,
    Як було при Мономаху. Нема Мономаха.
    Нема тепер і Мстислава, що вмів воювати
    І нещадною рукою злодіїв карати.
    Нема вже перед князями у половців страху.
    Та й самі у тому винні – між собою б’ються.
    Часто половців у поміч собі закликають.
    І ті, як степах у себе, по Русі гасають.
    І від того ріки крові нескінчені ллються.
    Попереду їде старший, літ отак під сорок.
    У кольчузі, у шоломі. Меч йому при боці.
    Озирає пильно землю він на кожнім кроці.
    Чи щось хоче відшукати в трав’яному морі.
    Його вої теж пильнують, зорять на всі боки.
    Від поглядів їхніх пильних сховатися годі.
    Звикли добре розглядатись вони у поході.
    А зі старшим поряд хлопець молодий, нівроку.
    Видно, вперше в степ подався, все йому цікаво.
    Роззирається навколо, дивується всьому.
    Задає весь час питання старшому отому.
    Той спокійно отвічає йому поміж справи.
    - А як ти, скажи, Микуло, потрапив в дружину? –
    Пита старшого супутник. Той на нього глянув.
    Кистень з руки в другу руку перекинув вправно.
    - То було, коли я був ще таким, як ти, синку.
    - А як то було? – у хлопця загорілись очі, -
    Розкажи, бо ж я нічого про те і не знаю.
    Задумався на мить старший, мов думки збирає:
    - Добре. Розкажу все, синку, коли ти так хочеш.
    Сам я родом із Посулля. Над рікою тою,
    Під Ратмирову діброву село наше було.
    Там його уже немає. Вже й місце забули,
    Змела сила половецька, як пройшла ордою.
    А було то уже більше, ніж двадцять літ тому.
    Я тоді парубкував ще, молодий, безвусий.
    Хоча уже з батьком в полі над сохою гнувся
    Та ще жінку молоденьку не привів додому.
    Вже зима в отой рік кінчалась. Дивна вона була.
    І з морозами, зі снігом та й з теплом, бувало.
    То зима, бува, замети скрізь понамітала,
    То зі степу раптом вітри весняні подули
    І усе пішло водою. Видно, того року
    Половцям в степах їх диких незатишно було.
    Воно, начебто й на весну ще не повернуло,
    Як орда прийшла зненацька з південного боку.
    У такі часи ми, звісно, її не чекали.
    Орда більше влітку, в осінь в набіги ходила.
    Вже зібрали урожаї, на хлібу сиділи.
    Вже череди і отари тіло нагуляли.
    А тут ще зима не скресла й орда на порозі.
    Налетіла серед ночі, село запалила.
    Узялась полон в’язати. Де опір зустріла,
    Там нікого не жаліла. Хто в чім по тривозі
    Вибігали чоловіки, щоб дім захистити
    І під шаблями одразу ж і кров’ю спливали.
    Я теж вискочив із хати, що вже запалала.
    Устиг хіба ото дрюка із тину вхопити.
    А тут половець до двору конем залітає.
    Я його тим дрюком гепнув, він тут же й звалився.
    Чи живий він, чи убитий – на те не дивився.
    Його коня за вуздечку одразу хапаю.
    Вхопив його та до тину прив’язав міцненько.
    Бігом половецьку шаблю вихопив і лука.
    Не забувся тул вхопити. Кинув свого дрюка.
    На коня та і подався за село хутенько.
    А що в селі міг зробити? Померти та й годі.
    А вже вільним міг поганим й шкоди наробити.
    Вони ж у селі не будуть увесь час сидіти?!
    Може, наших порятую, як будуть в поході.
    З отакими от думками до яру подався.
    Коли сонечко вже в небі добре піднялося,
    Усе воїнство ординське із села знялося.
    Один загін десь на Дмитрів, напевно подався.
    Другий полон і всю здобич, що в селі здобули,
    Погнав десь понад Сулою. Я за ними слідом.
    Не наближавсь. На снігу їх сліди добре видно.
    Отож, вони не бачили мене і не чули.
    Подолали вони Сулу і Псел подолали.
    Перейшли на той бік Ворскли і там уже стали.
    Туди і другі загони згодом прибували.
    І полону усе більше у тім стані мали.
    Що я міг отам зробити? У стан не пробратись?!
    Полонених не звільнити?! Що мене одного?
    Коли б сюди княже військо прийшло на підмогу?!
    Тоді б можна із ордою було розібратись.
    Тож подався я на захід. З півночі постійно
    Повертались половецькі загони з полоном.
    У житті іще не було в мене таких гонів.
    Добре, ріки ще не скресли, можна мчати вільно.
    Де, вже і не пам’ятаю, дружинники стрілись
    Князя Ігоря, що правив в Сіверському краї.
    Розповів їм, де половці полон весь зганяють.
    Вони, ледве то почули, миттю оживились.
    Коня свіжого дали та й ми кудись помчали.
    Дуже скоро княже військо у поході стріли
    Та про мене свому князю, видно, доповіли.
    Вони про стан половецький і гадки не мали.
    Ігор вислухав уважно усі мої речі,
    Велів війську повертати та до Ворскли мчати.
    Хоча війська в нього було зовсім не багато.
    Брат був Всеволод з ним поряд з своїми, до речі.
    Був ще Всеволод, що Чермним також прозивався.
    Сини Ігоря. Та йшли ще і чорні клобуки
    З Кулдюрем і Кунтувдієм, що знали науку,
    Як із половцями битись. Я з військом зостався,
    Бо показував дорогу. Як Псел подолали,
    То вже сліди половецькі на снігу уздріли.
    Видно, у стан повернулись усі їхні сили.
    Вже, напевно, свої вежі в дорогу ладнали.
    Князь не став занадто близько підходити Ворскли.
    Пройшли сліди половецькі, на схід подалися.
    По льоду уже там Ворсклу долати взялися.
    Тут повіяв теплий вітер. Дощ із неба порскав.
    Поки іще невеликий. Задумав князь, видно,
    Затиснути тих поганих між Ворсклу й Хирію.
    Мав, напевно, порубати їх там всіх, надію,
    Щоб від орди не лишилось тієї і сліду.
    А тут вітер ще тепліший і дощ ще сильніший.
    Сніг став швидко осідати, тануть під ногами.
    Води річок піднялися поміж берегами.
    Для нашого війська прогноз зовсім неутішний.
    Що про половців казати?! Рушили ми скоро.
    Сніг чвакає під ногами, вода піднялася.
    Але князь не упустити орду сподівався.
    А воно уже й сіріти стало на ту пору.
    Вже і стан ворожий видно. Метаються люди.
    Вже частина на тім боці з вежами своїми.
    Друга топиться у річці. Та і Бог із ними.
    А треті пройти не встигли – нам здобиччю будуть.
    Налетіли княжі вої на стан на ворожий.
    Хто чинити брався опір, того убивали,
    Хто здіймав угору руки - у мотуззя брали.
    Хтось у Хирію кидався рятуватись, може.
    Але течія бурхлива вмить із ніг збивала
    І несла бігом до Ворскли. А вода ж студена.
    Кого вода підхопила – уже не поверне.
    Тож охочих поплавати було зовсім мало.
    Захопили княжі вої полону чимало.
    Полон, який залишився іще тут, звільнили.
    Вежі важкі половецькі також захопили.
    І, коли на виднокраї ясне сонце встало,
    Все уже і закінчилось. Вдалині за річку
    Ще виднілись половецькі останні загони.
    Видно, Кончак чимскоріше у степ орду гонить,
    Розуміє, що можливість має невеличку,
    Доки ще вода не зійде. Тож багно місили,
    В яке степ перетворився від дощу отого.
    Не став Ігор здоганяти Кончака, бо в нього,
    Щоб здолати орду в полі було мало сили.
    Та і так вдалось чимало добра захопити,
    І худоби повернути, й полону звільнити.
    Тепер уже можна було назад не спішити.
    Не хотілось йому дуже теж багно місити.
    Тож збиралися неспішно, втрати рахували.
    Важкі вежі половецькі добром набивали.
    Мені коней половецьких також пару дали
    І до князя на розмову одразу позвали.
    Князь привітно подивився та і став питати,
    Чи не хочу я в дружину до нього податись.
    А чого б мені від того було відмовлятись.
    Отак мені дружинником і вдалося стати.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (2)


  9. Сергій Губерначук - [ 2025.09.11 17:33 ]
    Банний день
    Сонцем калюжі висмоктав
    сорок четвертий четвер.
    В баню йдемо, щоб чистими
    бути усім тепер!

    Чорними черевиками
    човгаємо асфальт.
    Чорт його знає, звідки ми,
    як нас без номера звать?

    Пальта висять задрипані,
    шарики у руках.
    Тіменицями обсипані
    з гі́мном несемо стяг.

    Радісно нам і весело,
    чорти вже зна чого...
    Мабуть, у бані воскреснемо,
    змиючи все лайно!

    31 травня 1989 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.75) | "Майстерень" -- (5.85)
    Прокоментувати: | "«Подорож на долонях планети», стор. 106"