Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість далі наживати.
Тож про Данила Галицького знову,
Його життя поведемо розмову.
Як він хотів отримати багато,
А в результаті й те, що мав, утратив.
Коли на стіл він в Галичі усівся,
То вже й на Київ заздрісно дивився.
Хотів і Київ під собою мати
Та не спішив його завоювати.
Йому ж і Галич не так легко дався.
Бо ж конкурент на стіл місцевий мався.
Чернігівський Михайло теж дивився,
Якби на стіл він в Галичі усівся.
Тож, ворогів собі щоб не плодити,
Узявся з князем київським дружити.
Бо ж той Михайло дуже ж був амбітний,
Хотів також і в Києві сидіти.
Тож і «здружились». Разом більше сили,
Щоб поодинці їх не захопили.
А у Михайла теж союзник мався.
Він Ізяславом із Путивля звався.
Він був онуком Ігоря отого,
Що «Слово…» нам повідало про нього.
Оскільки Київ ближчий набагато
Чернігову, тож мусив помагати
Данило Володимиру і, тому
Послав підмогу невелику йому.
Бо ж розумів: як Київ той утратить,
Тоді лишень Михайла слід чекати
Під Галича міцні високі стіни.
А Галич невідомо, як то стріне.
Бо ж галицькі бояри, наче оси,
У Галичі Данила терплять досі.
Та вжалять, як ослабнуть його сили.
Тож Києву і помагав Данило.
Та в грудні князь чернігівський зібрався
З полками й Київ воювать подався.
Тих сил, що Володимир мав, замало,
Щоб вони стольне місто відстояли.
Тож мусив він гінця Данилу слати
Із вісткою, мовляв поможи, брате!
Із тим Данило довго не вагався,
Зібрав полки й до Києва подався.
Михайло, як почув, не став чекати
І мусив у Чернігів повертати.
А в Києві князі рядочком сіли
Та про подальше переговорили.
Раз вже зібрались, чом назад вертати?
Михайла, мабуть краще покарати.
Чернігів взяти, поки мають сили…
Як вирішили, так і поступили.
Тим більше, брат двоюрідний Михайла,
Якому той залив за шкуру сала,
Рішив проти Михайла виступати,
Князям у оборудці помагати.
І подалась союзна рать походом
Поки зимова дозволя погода.
У землі як чернігівські вступили,
То по Десні всі села розорили.
Сосницю, Сновськ і Хоробор узяли.
Дрібні містечка і не рахували.
Чернігова, нарешті підступили,
Де князь Михайло і полки засіли.
Чернігів мав міцні, високі мури.
І дертися на них хіба, що здуру.
Князі того робити і не стали,
А місто у кільце облоги взяли.
Під стінами не просто так сиділи.
Таранів і пороків наробили.
Пороки ті велику силу мали,
Такі великі камені кидали,
Що важко було й вчотирьох підняти.
Пороки стали камені жбурляти
На півтора аж, кажуть, перестріли.
Князі зламати стіни так хотіли,
Щоб потім місто легше було брати.
Побачивши, Михайло через брата
Мстислава заходився мир просити.
Бо ж бачив, що тут довго не всиді́ти.
Князям також уже було доволі
Отак сидіти й мерзнути у полі.
Тож мусили на мир-таки пристати.
Михайлу шкоди завдали багато.
Земель йому багато розорили,
Тож він не скоро набереться сили.
Мир підписали, на хресті клялися
Та і назад на Київ подалися.
Погостював у Києві Данило,
Набралися полки з походу сили
Та і зібрався в Галич повертати…
Аж тут з‘явився Ізяслав проклятий.
Він у степи до половців подався
І там про поміч з ними домовлявся.
А був же сином половчанки, тому
Ті половці пішли назустріч йому.
Орда велика зі степів припхала
І розоряти Київщину стала.
Як вісті стали в Київ долітати,
Данила Володимир став прохати
Проти орди тієї разом стати
І у степи від Києва прогнати.
Але Данило не пристав до того,
Втомилось, каже воїнство у нього.
Від Хрещення і аж до Вознесіння
В походах і боях були постійно.
Тож він надумав в Галич повертати.
А, щоб з ордою в битву де не стати,
То йти зібравсь шляхами лісовими,
Бо ж половці не будуть пхатись ними.
А Володимир, справді побоявся,
Чи то змінити думку сподівався
Данилову, подався проводжати.
Мовляв, орда ж бо може нападати.
Данилові від неї не відбитись.
А разом буде легше боронитись.
Від Києва не відійшли далеко,
Як і орду оту несе нелегка.
Зіткнулись під Звенигородом з нею.
Ішла орда дорогою тією,
Щоб здобичі по селах нахапати.
Але рішила в битву не встрявати.
Тож розвернулась і у степ помчала.
Кияни в Київ повертати стали.
Але в Данила раптом кров заграла:
- Чого б ми, раптом відступатись мали?
Чи ж так належить воїну вчиняти,
Коли надумав в битву він вступати?
Перемогти він має чи загинуть,
Непевній долі мужньо виклик кинуть!
Чого ж це так збентежились, одначе?
Лякливі душі маєте ви, бачу.
Чи ж в Києві не став я вам казати,
Що втомленим не треба в бій ставати?
Тепер чого ж? Раз ворога зустріли,
Коли це його русичі не били?
Тож, замість того, щоб іти на Галич,
Полки на південь повертати стали.
До Торчеська самого підступились
І там уже з ордою в полі стрілись.
Орда звідтіль втікати не збиралась,
До бою із князями готувалась.
Тож руське військо також в полі стало.
Киян і галичан у центрі мали,
Що були піші. А на флангах стали
Кінні дружини, що їх прикривали.
З ординцями не вперше в бій ставали,
Тож тактику ординську добре знали.
Ті перше кінних лучників пускали,
Щоб стрілами ті воїв вибивали.
А потім в бій важка кіннота мчала
І стрій своїм ударом пробивала.
Як на полки посипалися стріли,
Щитами вої піший стрій прикрили.
Хоч половці стріляли і стріляли,
Не так багато у строю упало.
І стріли теж у відповідь пускали,
На суху землю половців збивали.
А половці відкочувались й знову
Кидались в бій, ковзаючись по крові.
Та полки руські, як стіна стояли.
Як половці вже вкотре нападали,
Не стримався, нарешті князь Данило,
На них ударив з усієї сили.
І половці відкочуватись стали.
Дружинники мечами їх рубали.
Ні на одну хвилину не спинялись.
Ряди ординські в одну мить змішались
Й орда у поле швидко покотила.
За нею слідом полетів Данило.
Мчав уперед він на коні гнідому,
Рубав мечем ординців без утоми.
Тікали з поля половці все далі,
Дружинники ж услід за ними мчали.
Ось перемога!.. Аж душа раділа…
Поки коня під князем не убили.
Тоді велів дружині розвертатись,
До свого війська переможно мчатись.
Не знав Данило, що орди частина
Йому у полі показала спину
Й подалі за собою заманила.
Лишилась основна ординська сила.
Отож, на полі зовсім інше сталось.
Як піша рать без прикриття зосталась,
На неї враз ординці налетіли,
З усіх боків полки їх охопили,
Із луків, мов дичину вибивали.
А вої дати відсіч чим не мали.
Побачили, що дарма відбиватись,
Тож кинулися врізнобіч ховатись.
Князь Володимир і кінні пробились,
У Торчеську одразу зачинились.
Полки ж усі розсіялись по полю,
Сам кожен рятував вже свою долю.
Данило, про розгром коли дізнався,
Бігом до свого Галича подався.
Князь Володимир і бояр багато,
Що кинулися в Торчеськ рятувати
Своє життя, не довго там ховались,
Урешті в руки Ізяславу зда́лись.
І у полоні до тих пір сиділи,
Поки за себе викуп не сплатили.
А Ізяслав на княжий стіл усівся,
Великим князем в Києві зробився.
А що ж Данило? В Галич повернувся.
Здавалось, переляком лиш відбувся.
Але бояри заколот підняли,
Данила з того Галича прогнали.
Він мусив до Угорщини втікати,
Аби своє життя порятувати.
А Галич втратив. Скільки літ змагався,
Щоби йому той Галич був дістався.
І от тепер один раз помилився,
Знов на початку шля́ху опинився.
Не став би дурно у той бій встрявати,
Міг в Галичі і далі князювати.

Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де дадуть окраєць хліба, де води попити,
А бува, що утришия і проженуть звідти…
Сивий дід звернув з дороги до першої хати.
Нога ліва покручена, тож мусить кульгати.
Правої руки по лікоть у нього немає,
А у лівій руці міцно палицю тримає.
Він на неї спирається аби крок зробити.
Вздрів господаря за тином, попросив попити.
Той уважно подивився, хто це там питає.
Вздрів, що то жебрак та хвіртку йому відчиняє.
- Заходь у двір, чоловіче та спочинь з дороги.
Уже, певно находився, болять твої ноги?!
- Болять, болять, чоловіче. На ногах із ночі.
А ще ж сонце припікає, мов спалити хоче.
А в дорозі ні струмочка, ні якоїсь річки.
Тож і змушений уклінно просити водички.
- Сідай он в тіні під липу, а я до криниці.
У мене така холодна, джерельна водиця,
Що знімає вмить утому, спрагу проганяє.
Приніс тому води в дзбані, у руках тримає,
Жебракові ж того дзбана в руці не втримати.
Той припав, ковтнув два рази, мусив почекати:
- Ой, холодна вода в тебе, аж зуби ламає.
- Пий без поспіху, спокійно, а я потримаю.
Випив жебрак всього дзбана, дякувати взявся.
Підхопився, мабуть далі рушати зібрався.
- Почекай, - господар йому, - напевно ж голодний?!
А у мене якраз риба печена сьогодні.
Наловив з самого ранку, тож можу вгостити.
А ти розкажи, що знаєш, що робиться в світі.
Та й про себе. Що з ногою? Де руку утратив?
Чому мусиш ти по світу так жебракувати?
Та спочатку поїж добре. - Приніс риби з хати.
Сам пішов кудись за хату, не став заважати.
Бо подума, що господар у рот зазирає.
І голодний же, а риби ж без кісток немає.
Жебрак справився скоренько, бо ж всяке бувало.
Бувало, що й шмат із рота в нього забирали.
Та й голодний. Третю днину не мав ріски в роті.
Тут й господар: - Сяду поряд, коли ти не проти.
Розкажи ж мені, що знаєш, хто ти, звідки родом?
- Жебраки ми, - той всміхнувся, - туди-сюди бродим.
Сам я родом з Чернігова, Никодимом звати.
Колись були батьки в мене, була своя хата.
Та так доля повернулась, що усе пропало.
І батьків давно немає, і хати не стало.
А Нежатина клята Нива каліку зробила.
От відтоді і блукаю по світу без діла.
- Це там, де Олег із братом половців припхали.
Русі усій, руським людям зрадниками стали?!
Жебрак пильно подивився чоловіку в очі:
- От, що тобі, чоловіче, я сказати хочу:
Не завжди ті, кого люди винним називають,
Перед людьми й перед Богом винними бувають.
Просто той, хто винен, прагне себе обілити,
Поспіша вину на когось іншого звалити.
Половців припхав, говориш?! Та ж князі, бувало
І до того в наші землі орду закликали.
Мономах же сам хвалився, як орду приводив.
Хіба орда не завдала тоді Русі шкоди?
Та ж зрадником Мономаха ніхто і не кличе.
То й Олега називати зрадником не личить.
Не він винен, дядьки винні були переш всього,
Бо ж неправду учинили вони проти нього.
Розкажу тобі, як хочеш ти правду узнати.
Бо ж я був побіля князя і бачив багато.
Як приставився великий Святослав, по ньому,
Всеволод би мав сидіти на столі отому.
Але він чомусь відмовивсь та не став сідати,
Віддав стіл отой великий Ізяславу-брату.
Сам подався у Чернігів та спокійно правив.
А на Русі почалися недостойні справи.
Ярославичі взялися уділи ділити.
Постраждали в першу чергу Святослава діти.
З Новгорода сина Гліба в тришия прогнали
Та й убили. І з Давидом панькатись не стали.
Взяли із Переяслава аж в Муром запхали.
От Романа – того вони поки не чіпали.
Як сидів в Тмутаракані, так там і зостався.
Олег теж лихої долі від дядьків діждався.
Володимир відібрали й не дали нічого.
Мусив їхать у Чернігів він до дядька свого
І у приймах в того жити. Принизили князя.
Зрозуміло, зачаїв він на дядьків образу.
Тож з Чернігова подався до Тмутаракані
До Романа – бо надія то його остання.
Прихистив Роман ізгоя, не став проганяти.
Там зустрівся із Борисом – двоюрідним братом,
Що теж зоставсь без уділа. Горів аж помститись.
І рішили вони разом все ж свого добитись.
До ханів до половецьких про поміч звернулись.
А ті радо на той заклик зразу ж відгукнулись.
Підняли князі дружини, охочих набрали,
Орду половців велику також доєднали
Та і на Русь подалися, щоб правди шукати.
Звісно ж, на Русі про теє стало швидко знати.
Всеволод, коли дізнався, то не став чекати,
Думав, що й сам розбереться, без помочі брата.
Думав, військо невелике племінники мають,
Тож його сувору руку досить скоро взнають.
Але вийшло по-другому, половці напали
І чернігівську дружину в полі потоптали.
Загинули у тій битві кращі воєводи.
Всеволод, коли побачив, скільки зробив шкоди,
Рвонув в Київ, з Ізяславом щоби об’єднатись,
Щоб з Борисом і Олегом на рівних змагатись.
Ізяслав його послухав, сказав не тужити:
- Скільки раз мені вдавалось в Києві сидіти?
Скільки раз брати зі столу мене проганяли,
Але столу великого так і не відняли?
Буде на Русі нам місце - то обом, побачиш,
А не буде – то складемо голови, одначе.
Велів він в похід збиратись з мала до велика
Та синів собі у поміч і друзів покликав.
Ярополк привів дружину з Вишгорода сво́ю,
Був готовий разом з батьком ставати до бою.
Всеволод у Переяслав родовий подався,
Там поповнити дружину свою намагався.
Зі Смоленська Володимир Мономах із раттю
Також вирушив, щоб з дядьком й батьком разом стати…
Як племінники розбили Всеволода в полі,
То здавалось, що всміхнулась їм, нарешті доля.
До Чернігова вступили, де їх радо стріли,
Бо Олега своїм князем бачити хотіли.
Та недовго князювати тому довелося,
Бо вже вороги зібрались і до битви йшлося.
Хотіли-бо поодинці ворогів розбити,
Але то їм не вдалося. Що тепер робити?
Вирушили в чисте поле знов половців звати,
А чернігівцям веліли дядьків не пускати.
Скоро раті Ізяслава й Всеволода стали
Попід містом. І смоленці вже до них пристали.
А Олега ще не видно, щось не поспішає.
Може він про ту навалу досі ще не знає.
Позвав мене воєвода, велів коня брати
І негайно до Олега в поле вирушати.
Знайти того в чистім полі, нехай поспішає,
Бо утриматися довго місто сил не має.
А уже пішли смоленці від Стрижня на місто,
До посаду та й на стіни узялися лізти.
Я проскочив, як дороги ще не перейняли.
Озирався всю дорогу та гнав коня чвалом.
Бачив чорний дим у небі – посад запалили.
Мабуть, з боєм у дитинець наші відступили.
Думав я, що доведеться по полю ганяти,
Щоб Олега і Бориса з раттю відшукати.
А вони уже назустріч мені виступають,
Мабуть, про біду у місті самі добре знають.
Розповів князям усе я, що було відомо,
Просив, аби поспішали в поміч без утоми.
Але уже по обіді сторожа примчала.
Виявилось: дядьки місто вже не облягали.
Як дізнались, що на поміч Олег поспішає,
То вирішили, що у полі битву дати мають,
Щоб між двох вогнів не стати. Тож всіма полками
Уже рушили назустріч Олегові прямо.
А в цей час вже рать дісталась Нежатиной Ниви.
Князі військо зупинили на полі хапливо.
Якщо битися, то краще в широкому полі,
Адже орді половецькій потрібно роздолля.
Щоб могла маневрувати, з боків нападати.
Якщо треба, щоби було й куди відступати.
Стали станом на край поля. Ледь розташувались,
Як із того краю поля вороги припхались.
Побачили, зупинились, стали лаштувати
Собі табір, не збирались битви починати.
Рать привели величезну, пів поля зайняли.
Як побачив Олег військо, страшно йому стало.
Скільки в них тії дружини? Половців багато.
Але половці не здатні удари тримати.
Ледь притиснуть їх, одразу кинуться втікати.
А без них полки ворожі нам не подолати.
Отож вночі князі сіли, поки раті спали,
До самого майже ранку удвох розмовляли.
Олег казав: - Давай, брате, не будемо битись,
Давай краще із дядьками будемо миритись.
Може підуть на поступки, виділять уділи.
Боюсь, щоби наші кості в полі не біліли.
А Борис же був гарячий: - Не будем миритись!
Я готовий, один стану проти дідьків битись!
Тож Олег і поступився: - Будем битись, брате.
Може і не переможем – один раз вмирати.
Вранці стали шикуватись в чистім полі раті.
Олег передав Борису військом управляти.
Той на вигадки мастак був, щоб сили зрівняти,
Вирішив ворожім війську сюрприз влаштувати.
Половці хай починають, стріл хай не жаліють,
Враже військо на час якийсь стримати зуміють.
Пил піднімуть, потім раптом розскочуться в боки,
Ворог поки зрозуміє, зготується поки,
Борисові кінні гриді вріжуться в їх лави.
А тоді вже чи до смерті піде, чи до слави.
А Олег уже ударить, як ворог прогнеться.
І тоді полкам ворожим уже не минеться.
Саме так і почалося. З гиканням і свистом
Половці вперед помчали, стріл пустили, звісно.
Поки вони там метались, Борис взяв дружину
І помчав, поки ховали половецькі спини.
Половці стріл напускали, розбігатись стали.
Ми гадали, що Бориса вони пропускали.
Але виявилось гірше, бо навстріч Борису,
Розігнавши коней чвалом, вороги неслися.
Зіткнулися дві дружини з гуркотом у полі.
Там Борисова, нарешті і скінчилась доля.
Прохромили списом князя, із коня звалився.
Олег скреготів зубами, як на те дивився.
Стяг Бориса впав одразу, хоч вої тримались,
Обступили тіло князя та не піддавались.
Поблід Олег, тепер йому одному рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Розмірковував не довго, велів списи брати
І повів полки ворожих пішців проривати.
Як тараном ми врубались в ті лави ворожі.
Натиску вони такого втримати не можуть.
Під списами і мечами купами лягають.
А ті, що стоять за ними, назад позирають,
Вже готові утікати. Аж раптом крізь лави
Став наперед пробиватись якийсь вояк бравий.
А за ним із сотню піших високих і статних.
Видно, хочуть нас спинити, прорватись не дати.
А вої, що озирались, втікати збирались,
Уже назад повернули, стали відбиватись.
А той вояк в гарній броні уже й перед мене.
А позаду Ізяслава князеве знамено.
Я тоді зовсім не думав – князь то чи хтось інший.
Коня уперед направив, взяв списа міцніше.
І списом в плече поцілив, біля серця саме.
Той лиш охнув і звалився попід ноги прямо.
Я не встиг і озирнутись, хтось скочив до мене.
Я відчув, як мою руку втнула сталь калена.
Кров з культі зацебеніла. Я з коня звалився.
Під ногами в людей, коней умить опинився.
Ще при пам‘яті був, раптом чиїсь кінь копитом
Наступив і мені ногу устиг розчавити.
Далі я свідомість втратив. Що було – не знаю.
Лише вранці серед поля очі відкриваю.
Навкруг тиша. Закінчилась, певно давно битва.
Хто кого здолав у полі – то не зрозуміти.
Культя моя у пов‘язці, хоч кров проступає.
Нога болить так, що моці моєї немає.
Ходять полем чиїсь вої, мертвих підбирають.
Десь у братськую могилу, напевно складають.
А поранених окремо до возів відносять.
Підійшли й до мене двоє, стоять, очі косять:
- Чий ти будеш? – той, що вищий у мене питає
- Гридь Олегів. – зовсім тихо я відповідаю.
- Зрадника того – і стало мені зрозуміло,
Що дядьки узяли гору, Олега побили.
- А де Олег? – став питати, - Чи живий, чи вбитий?
- Десь вже до Тмутаракані устиг долетіти!
Подивилися на мене, мабуть, пожаліли,
До поранених на воза знесли, положили.
Я оклигав, але, бачиш, ні на що не здатний.
Отож, тільки і зосталось, що жебракувати…
На Русі багато чого по тому змінилось.
Крім Всеслава в роду старших більш не залишилось.
Ізяслав загинув в полі від руки моєї.
Борис також не вернувся із битви тієї.
Тож Всеслав на стіл великий в Києві усівся.
Мономах бігом в Чернігів, в Русь перемістився.
Ярополку Володимир і Туров віддали.
А ми стали жебраками, хоч за них вмирали.
Олег, правда, не змирився, усе повертався,
Повернуть собі Чернігів не раз намагався.
Але доля так рішила – хоч нещадно бився,
Але, врешті без нічого так і залишився.
Десь, говорять на чужині у чехах чи ляхах
І помер, усі надії пішли його прахом.

Під городом під Фелліном гримить канонада.
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а за що купляти?
Нема чим козацьких коней зовсім годувати.
Тож претензій до гетьмана в козаків багато.
Але все то не важливо, все умить забулось,
Коли звістка розлетілась, що гетьман вмирає.
Вже ніколи перед військом конем не заграє.
Його доля незрадлива, врешті відвернулась.
Як то ангел не побачив кулю випадкову,
Яка гетьманові раптом груди прохромила?
Булавою не пограє вже рука безсила.
Хіба зможе проказати хоч останнє слово.
Лежить гетьман серед поля на снігу на білім,
Що поволі усе більше навкруг червоніє.
Стоять козаки навколо, дихнути не сміють.
Гетьмана порятувати свойого безсилі.
Хижий вітер налітає, в лице снігом кида,
Мороз під кожухи лізе, заморозить хоче.
Та від гетьмана козаки не відводять очі.
А той лежить, не здвигнеться з побілілим видом.
Іще дихає, бо груди здіймаються зрідка,
Теплиться життя ще в тому козацькому тілі.
Які думки перед смертю гетьмана обсіли?
Мабуть, усе пригадалось, чому був він свідком.
Щось в лиці йому змінилось чи, може здалося,
Якось, наче просвітліло, розправились зморшки.
Видавалося, що й губи усміхнулись трошки.
Все життя перед очима в нього пронеслося.
Канів рідний, де дитинство його проминуло.
Січ козацька, Вишневецький, найперші походи
На татар, де вчився хану завдавати шкоди,
Щоби шлях до України, нарешті забули.
Смерть Дмитра десь у Царграді. Вольниця козача
Його гетьманом обрала. А він і не проти.
Отож, довго не барився, взявся до роботи.
Така уже була в нього невсидюча вдача.
Розумів, що не татари одні в тому винні,
Що кривавлять Україну ледве не щороку.
Бо ж за їх спиною турки шпигають під боки.
Отож, не одні татари каратись повинні.
Тих по суші не дістати, але ж є ще море,
Яким колись славні предки й в Царграді бували.
Недарма ж всі Чорне море Руським називали.
Буде не лише татарам, а і туркам горе.
Велів «чайки» майструвати. І майстри знайшлися.
Знайшлися і ті, що знають, як в морі ходити.
І вийшли козаки в море галери громити,
На яких нещасні бранці на веслах тяглися.
Не одні тоді галери гнів козацький знали.
Козлов, Ізмаїл, Кілія, Аккерман, Очаків.
Всього і не пригадати, де турок заплакав,
Коли козаки у гості туди завітали.
Султан, звісно, розлютився, став ляхів лякати,
Що війною на них піде. Ляхи й полякались,
Козаків то підкупляти, то струнчити взялись.
Та ж чи вольницю козацьку можна до рук взяти?
Скільки б міг зробити, коли б не доля зрадлива?!
Здумали вони тим роком за море сходити,
У Синопі та Трабзоні трохи погостити.
А тут буря налетіла та страшенна злива.
Розметало «чайки» морем, які потопило,
Які берега прибило на камені гострі.
Хіба ж так вони гадали завітати в «гості»?
На ледь живих яничари раптом налетіли.
Кого вбили, кого зразу ж у мотуззя взяли.
І на ринку, як худобу взялись продавати.
Щоби потім на каторгах до весел кувати.
Звідти люди вже, говорять, спасіння не мали.
Може й так. Двадцять п’ять років гребти довелося.
Скільки люду перемерло, що з ним веслували.
Але турки зразу ж нових до весла кували.
За той час зробилось білим вже його волосся.
Кажуть, турки жартували, як його схопили:
«Хотів плавати по морю – то ж і плавай вволю!»
І він плавав та не думав нарікать на долю.
Мріяв знову стати вільним, беріг в собі сили.
Хоча турки й насідали та не зрадив віри,
Як то бува поступали слабкі потурнаки.
З вірою він не боявся труднощів ніяких
І щодня молився Богу віддано і щиро.
Видно, вимолив у Бога. Вийшли із Трабзона
На галері Алкан-паші, море подолали
І на рейді при Козлові біля Криму стали.
Він колись сюди приходив з козацьким загоном.
Тоді місто воювали, тепер, як невільник.
Та стріпнулося у грудях знов серце козаче.
Як не зараз, то ніколи Дніпра не побачить.
І надія раптом в серці пробудилась сильна.
Алкан-паша до Козлова гуляти подався.
Забрав туди яничарів. Трохи їх зосталось
На каторзі. Хіба ж вони на бунт сподівались?
А тут Бутурлак проклятий з канчуком припхався.
Зрадив віру православну та й став наглядати
За колишніми братами по вірі Христовій.
Щоб вислужитись, міг побити весляра до крові.
Просто так, щоби на комусь свою злість зігнати.
Совість мучила, напевно. Часто напивався
Та приходив до Самійла в віру навертати.
Тоді теж напився, важко язик повертати.
Та лаяти християнську віру заповзявся.
А Самійлові вдалося ключі в нього взяти,
Що на поясі висіли, від усіх кайданів.
Коли Бутурлак в комірці спати вклався п’яний,
Узялись вони ключами кайдани знімати.
Та Самійло велів хлопцям, щоб не поспішали.
Хай відімкнуті кайдани на собі тримають.
Бо ж турки бува до трюму часом зазирають.
Щоб вони раніше строку про то не прознали.
Ключі тихцем повернули, як всіх відчинили.
Дочекалися до ночі, як турки уклались.
Тоді уже потихеньку нагору піднялись
І всіх турків перебили, яких лиш зустріли.
Поки Бутурлак прокинувсь, все уже скінчилось.
Невільники уже судном усім володіли.
І наглядача скарати уже приступили.
Уже йому до горлянки руками вчепились.
Та Самійло заступився – може ще згодиться.
І згодився, бо ж одразу гарну дав пораду:
«Одягти турецьку одіж усім не завадить.
Нащо туркам кругом знати, що отут твориться?!»
Так і вийшли із Козлова. Хто би здогадався,
Що невільники на судні тепер порядкують.
Алкан-паша у Козлові ще й досі святкує
І не знає, що без судна свого він зостався.
Розвернулися на північ та і полетіли.
І знову примхлива доля їм привітна була.
І вітри якраз попутні у вітрила дули.
І суден ніде ворожих на шляху не стріли.
Більше того, біля Тендри козаки стояли,
Гетьман Скалозуб походом на турок зібрався.
Вздріли козаки галеру, гадали – попався
Якийсь турок. Вже кинулись, всі разом напали.
А звідти їх зустрічають невільники криком…
Отак тоді лихоліття його завершилось.
Невільники повернулись, із рідними стрілись.
Сам Самійло на той час вже похилого віку,
У свій Канів повернувся старість доживати.
Куди йому вже в походи? Відходив, відплавав.
Та вже скоро повернутись мусив він до справи,
Бо, як пропав Скалозуб, то прийшли його звати
Козаки гетьманувати. Хіба ж міг відмовить?
Хоча був вже зовсім сивий – та молодий духом.
Тож і голоси козацькі, і душу послухав
Та й подавсь гетьманувати він до Січі знову.
Спорядили Скалозуба на морі шукати,
Бо ж, казали: до полону його турки взяли.
Але, на жаль від гетьмана і сліди пропали.
Довелося товариству ні з чим повертати.
Ні, здобичі захопили, пусті не вертали,
І невільників звільнили. Але гірко було,
Що славного козаченька на Січ не вернули.
Хоч не довго довелося за тим сумувати.
Із Валахії примчали помочі просити,
Бо господар Михай здумав з турком воювати.
Хіба ж можна в такій святій справі відмовляти?
Удалось тоді Михаю добре пособити.
Потім той схотів Молдову підгребти під себе.
А там тоді сидів ляський ставленик Могила.
А у ляхів воювати зовсім мало сили.
Тож знову в козацьких шаблях виникла потреба.
Він погодився, одначе, зажадав від ляхів
І збільшити реєстрових, і гроші віддати,
Які козакам устигли вже заборгувати.
І вернути всі ті землі, що забрала шляхта.
Ляхам нікуди діватись, мусили скоритись,
Щоб не втратити Молдову. Не втратили, звісно,
Як Самійло привів в поміч козацькеє військо.
Удалося від волохів Могилі відбитись.
А козаки повернулись. Недовго сиділи.
Велів він їм знову «чайки» в похід готувати.
Захотілось йому знову морем погуляти.
Чи й востаннє. Адже роки невпинно летіли.
Не погуляв. Знову ляхи про поміч волають.
Десь в Лівонії зі шведом за віщось зчепились.
І, поки козацькі шаблі ще не затупились,
Козаки, мовляв надати ляхам поміч мають.
Нелегко було прийняти рішення Самійлу.
Бо ж козакам край далекий той був не потрібний.
Вони звикли воювати при земельці рідній,
Адже вона їм давала підтримку і силу.
Та й що їм зробили шведи? Нічого! Одначе,
Не зумів він королеві «Ні!» тоді сказати.
І повів він кілька тисяч козаків завзятих
У ті землі, що ніколи козак їх не бачив.
Мабуть, знову повернулась доля другим боком.
Хоч козаки відчайдушно там і воювали,
Але землі під собою рідної не мали.
Та й на душі у самого було одиноко.
Відчувала душа, мабуть, що рідного дому
Вже не бачити ніколи, отож і тужила…
Відкрив очі він востаннє, знайшов в собі сили,
На козаків своїх глянув та й помер по тому.

Москалі уже віддавна люблять похвалятись,
Як їх предки з ворогами уміли справлятись.
Як усіх перемагали не числом, а вмінням,
Тому-то й непереможна Московія й нині.
Можна було б про ті брехні говорить багато,
Прикладів наводить сотні, як їх предки кляті
Були биті тими, з ким же воювати брались,
Як тим москалям добряче могло діставатись.
І не числом часто били, а умінням саме.
Отож, «ахові» вояки – предки, скажем прямо.
Щоби «мислію по древу» тут не розтікатись,
А в військовому уміння тому розібратись,
Хочу просто пригадати, як тих предків били,
Тобто, як вони насправді «воювати» вміли.
Було то, як Петро Перший – їх царьок завзятий
Вирішив собі у шведів Прибалтику взяти,
Щоби знов Балтійським морем в Європу ходити,
А не дозволу у шведів на прохід просити.
Знайшов собі союзничків, ласих до чужого.
Кожен мріяв шмат урвати у шведа отого.
Бо ж король Карл молоденький, вісімнадцять має.
Що воно там у військовій отій справі знає?!
Петро почав готуватись, армію збирати.
Зумів до двох сотень тисяч до війська нагнати.
Хоч не навчені і зброї своєї немає
(Бо ж Росія за кордоном зброю закупляє).
Й дисципліна в тому війську яка там у греця,
Та й керують отим військом одні іноземці.
Своїх нема генералів, то чужих набрали,
Щоби вони москалям тим землі здобували.
А найперше захотілось Петру Нарву взяти,
Бо звідтіль вже і до моря рукою подати.
Хоч міцна її фортеця, достатньо припасу,
Та Петро уже на неї облизався ласо.
Зібрав війська сорок тисяч, двадцять на підході,
Думав, що таку ораву зупинити годі.
Поки Карл десь по європах із військом ганяє,
Бо ж союзники Петрові його нападають,
Петро вирішив напасти і Нарву ту взяти,
А тоді уже із Карлом іти, воювати.
Ішло військо по дорогах російських відомих.
Їх дощі так розмочили, що з болота ноги
Ледве могли витягати. Ще ж обоз, гармати.
Уявляєте, як то все по багнюці пхати.
Хоч і сунули повільно, але постачання
Не встигало доганяти, навіть і останніх.
Тож, як люди, так і коні сунули голодні.
А голодні і ті, й другі воювать не годні.
Уже тоді Петро думав роботу почати,
Щоб товари закордонні своїм заміняти.
Тож сукно і замінили англійське допіру,
Із москальського пошили солдатські мундири.
А мундири ті вже скоро розлізлись, розпались,
Тож солдати майже голі до Нарви дістались.
Та ж дістались та й взялися Нарву облягати.
Притягли по тій багнюці, нарешті гармати.
Нарва стоїть в луці річки Нарови, тож стали
Рови рити глибоченькі, вали насипали.
Від берега до берега вали височіли,
Так, щоб і маленька пташка там не пролетіла.
На вали втягли гармати по Нарві стріляти.
А, не дай Бог, Карл надума прийти, визволяти
Нарву, то в тилу так само рови покопали
Та вали також високі скрізь понасипали.
Оточили своє військо валами й ровами
Та й з гармат взялись палити по фортеці прямо.
Правда, стачило запасів на два тижні всього.
Та й користі ніякої зі стрільбища того.
Бо й гармати нікудишні (москальська робота),
Й порох такий, як то кажуть: ні в тин, ні в ворота.
Більшість ядер до стін Нарви і не долетіла,
А, як і долетіли, шкоди не зробили.
Поки москалі допхались до Нарви отої,
Поки вони готувались під містом до бою,
Карл з союзниками встиг вже швидко розібратись
І в Прибалтику скоріше із військом податись.
До Петра дійшли ті вісті. Щоб контролювати
Шляхи сюди, Шереметьєв мав загін узяти,
Перекрити всі дороги. Шведи підуть тільки,
Щоби знати: куди ідуть вони та їх скільки.
Той і вирушив, спинився, розпустив солдатів,
Щоби навкруг роздивитись та пограбувати.
Поки вони грабували, по селах ходили,
Ті загони поодинці шведи перебили.
Шереметьєва дістались, з гармат обстріляли.
Шереметьєв з москалями тільки драла дали.
Був вже кінець листопада, зима на порозі.
Примчав в табір Шереметьєв, підняв по тривозі
Царя свого, став жалітись, що його побили,
Що півсотні тисяч шведів раптом налетіли.
Хоч він мужньо відбивався…Петро розізлився.
В Шереметьєва, говорять аж синець зְ’явився…
Нижче спини. Та, одначе Петро налякався
Та із Меншиковим раптом в Новгород подався,
Начебто по допомогу. Війська він зоставив,
Замість себе іноземця керувать поставив. Герцог де Круа не надто порадів із того,
Зрозумів, що козла хочуть зробити із нього.
Все-таки п‘ятдесят тисяч проти нього пхають,
А вони тут ледве тридцять із хвостиком мають.
Хоч іще не воювали та вже втрати мали:
Від голоду та від хворі солдати вмирали…
Хоч, начебто й готувались напад відбивати,
Встигли ровів із валами скрізь набудувати.
Але місця між валами лишили так мало,
Ще й бараків дерев‘яних там набудували,
Що ніяк і розвернутись війську поміж ними.
Із укріпленнями дуже прогадали тими.
А гармат, хоч і багато під Нарву припхали,
Більшість їх на тому боці Нарови стояли.
Де Круа велів, щоб військо все готове було,
Його тонко понад валом впритул розтягнули,
Щоб підходи всі прикрити. Резерва не мали.
Тож, солдати стали зранку, то так і стояли…
Ніяких п‘ятдесят тисяч у Карла не малось,
То на прості шведські «фейки» москалі попались.
Мав він десь там десять тисяч піхоти й кінноти,
Але москалів побити був зовсім не проти.
Від москалів на відміну, знав про їхнє військо
Все, що треба полководцю було знати, звісно.
Знав, що центр у них сильний та фланги слабенькі,
Тож і вирішив їх військо взяти у обценьки.
Притиснути до фортеці й в річку поскидати.
Може, їх вода холодна навчить воювати.
Москалі з самої ночі втомилися ждати.
О десятій ранку стали десь труби звучати,
Слідом вдарили литаври і шведи з’явились.
У москалів перед очі колони спинились.
Двічі вдарили гармати – на бій запросили.
Що робити, москалі ще досі не рішили.
Тож зібрались на нараду. Думали-гадали.
Одні вийти в чисте поле запропонували
І там шведам битву дати. Де Круа сердитий
Закричав, що швед у полі їх зможе розбити.
Тож рішили за валами шведа зустрічати,
Карлу ініціативу у бою віддати.
А тому того і треба. Не став поспішати.
До двох годин дня у полі продовжив стояти.
Мабуть, просив в Бога поміч…І її діждався,
Бо зненацька дуже сильний снігопад почався.
Так, що і за двадцять кроків нічого не знати.
Отоді Карл велів війську швидко виступати.
Вітер виє, б’ְє у спину, військо підганяє,
А москалям густим снігом очі засипає.
Стоять москалі, від вітру відвертають пики,
Дослухаються, щоб вчути чи тупіт, чи крики,
Щоб, нарешті зрозуміти, що швед наступає.
А ні тупоту, ні криків їм не долітає.
Бо Карл велів іти тихо, наче підкрадатись,
Щоб ворогу раніш часу про те не дізнатись.
Перші дійшли гренадери, кинули фашини,
Що тягли великі в‘язки увесь час на спині.
Закидали рови ними і по них, як мостом,
Перебралися спокійно аж на вали просто.
А москалі дослухають у вий вітру… Раптом
Перед очі появились їм шведські солдати.
Хоч москалів більше було, розтяглись вздовж валу,
Так, що швидко гренадери їхній стрій прорвали.
А другі ж того не бачать, бо сніг заважає.
Іще стоять, на атаку ворога чекають.
Скоро у москальський табір шведи вже прорвались.
Тоді у москальськім війську паніка почалась.
Раптом крики залунали: «То німці прокляті
Зрадили нас!» Замість того, аби воювати,
Москалі взялися бити офіцерів власних.
То уже юрба – не військо шведам стало ясно.
Одні били офіцерів, а другі помчали,
По мосту на другий берег чимскоріш втікали.
Стільки їх туди напхалось, що міст завалився.
Не один москаль в холодній Нарові втопився.
Генерали-іноземці, щоб свої не вбили,
Перед шведами негайно голови схилили.
І де Круа поміж ними. Шереметьєв клятий
Зібрав всю свою кінноту й кинувся втікати.
Лиш на флангах москалі ще якось відбивались,
За возами поховались та не піддавались…
Ніч спустилася і битва затихла поволі.
Вітер вив, поранені кричали від болю.
А москалі, що устигли за вози сховатись,
Вирішували аж до ранку: битись чи здаватись?!
Врешті, вирішили здатись, опір припинити.
Правда, обоз і гармати довелось лишити.
Шведи для них переправу за річку зробили,
Щоби вони, не дай Боже, ніг не замочили.
Пішли москалі від Нарви побитими псами.
Ще не скоро після того прийшли вже до тями.
Вбитих цілих вісім тисяч на полі лишили,
Шведів вдесятеро менше у тій битві вбили.
Весь обоз дістався шведам, мушкети, гармати.
Царську казну в тридцять тисяч удалось забрати.
Ще й полоном захопили десять генералів,
Цілу купу офіцерів москальських забрали.
Правда, більшість іноземці – хто більше заплатить,
То за того вони й будуть далі воювати.
Вилізла тоді та Нарва Петру тому боком,
Хоча стала, слід визнати, хорошим уроком.
Виправдовувався, правда Петро після того,
Що то винні генерали й погані дороги.
І немає чого Карлу носа задирати,
Бо ж у нього військо встигло вже повоювати,
А у Петра мовляв були одні новобранці.
Куди було з таким військом зі шведом тягаться?
А про що ж ти перше думав, чи не бачив того,
Що у тебе не готові для війни дороги?!
Що у тебе не готове військо воювати?
Чого ж було тоді з шведом війну починати?

Коли війна ця, врешті, закінчиться,
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну дати.

Один з часів найтяжчих в Україні
Недарма ж називається Руїна.
Десятиліття тої колотнечі
Збезлюдили весь правий берег Речі.
Міста і села пусткою стояли,
Бо ж багатьох татари в Крим погнали.
Багато хто, і не тримавши зброї,
Загинув, бо ж з озлобленості тої,
Що ворогів роками розділяла,
На люд невинний карами упала.
А москалі, ті просто людей гнали
На лівий берег, згоди не питали.
Тож і збезлюднів край, лежав в руїнах…
Знайшлися ж люди в ту лиху годину,
Які схотіли то переломити,
Міста і села знову відродити.
І то були не москалі, не ляхи,
Які б тут оселилися без страху.
Бо ляхи сюди пхатись не бажали,
Їх небезпеки й труднощі лякали.
Хто допоміг би краю відродиться –
То були, звісно, тільки українці.
Як «помирились» москалі і ляхи
В Андрусові і кинули на плаху
Розтерзану, нещасну Україну,
Отримав кожен свою половину.
За москалями лівий бік зостався,
А правий, весь розорений дістався
Вже ляхам. Що із ним було робити?
Потрібно ж якось край той відродити.
Тож сейм прийняв, нарешті постанову,
Що слід козацтво відродити знову
Та вольності вернути й привілеї,
Щоб повертались до землі цієї,
Її з руїни тої піднімали
І від заброд усяких захищали.
Король Собєський слав універсали,
Які козацтву право те давали.
І козаки в ці землі потяглися,
Відроджувати й стерегти взялися.
Між тих людей, хто тут з‘явився скоро,
Був і Самусь Самійло – на ту пору
Людина в королівстві вже відома,
Бо ж з ворогами бився без утоми.
Як з москалями справи «порішали»,
То лиш татари край цей плюндрували.
Доводилося з ними воювати,
Щоб остаточно край не зруйнувати.
Отож, уперше знаний став Самійло,
Коли очолив він козацьку силу –
Аж цілий корпус. На Дністер сходили
Із ляхами й Сороки захопили,
Де досі турки гарнізон тримали.
Тепер же ляхи в тій фортеці стали,
Аби шляхи набігів перекрити.
А козаки продовжили ходити
В татарські землі та під Аккерманом
Орду просити змусили «аману».
До Кілії дістались на Дунаї,
Де сотні полонених орда має.
Татарські житла козаки спалили,
Татар аж кілька тисяч полонили,
Звільнили бранців та і відпустили,
Щоб ті вернутись в рідний край зуміли.
А вже худоби, здобичі узяли
В ординських землях козаки чимало.
За героїчні ті його виправи,
Про Самуся враз розлетілась слава.
Король Собєський теж його відзначив,
Указом польним гетьманом призначив.
А то, скажу вам, значило багато,
Він міг всіма військами керувати,
Що в Україні на той час стояли.
Над ним лише коронні владу мали.
Як гетьмана коронного немає,
То його, звісно, польний заміщає.
Тож вінницький полковник став в країні
Впливова, і заслужено, людина.
Раз козаки успішно воювали
І землі від набігів захищали,
То люди в ці краї і потяглися,
Відроджувати в них життя взялися.
Та і полків козацьких прибувало,
Бажаючих на те було чимало.
Тих козаків по землях розселяли,
Утримувати їх місцеві мали.
На що вони податки і платили,
Бо ж добре роль козацьку розуміли.
Хоч ляхи тим обурюватись стали,
Утримувати військо не бажали,
Жалілися постійно до Варшави,
Щоб на козацтво там знайшли управу.
Самійло ж, як його полк відродився,
Уже і на Брацлавщину дивився,
Щоби полки там також відновити.
Місцеві ляхи теж були сердиті.
Поки козацтво землю захищало,
Орді татарській впхатись не давало,
Рішили ляхи: «мавр завершив справу
І досить з нього. Слід найти управу
Й урізати всі вольності козацькі».
Собєський би не став за таке браться,
Бо ж розумів, що може тоді стати.
Але прийшла пора йому вмирати.
Товклися ляхи у Варшаві довго,
Щоби обрати короля нового.
Курфюрст саксонський Август ними зробився.
А він із козаками не змирився.
Посипались укази, постанови,
Щоби козацтво «відмінити» знову.
Коронне військо в ці краї послали,
Щоби воно козацтво розігнало.
Аби даремно кров не проливати
І тим орді дорогу відкривати,
Самусь свій полк відвів до Богуслава.
З Мазепою він мав тоді вже справу.
Таємно через Палія зв‘язався
І на його підтримку сподівався.
Ті козаки, що в Богуславі стали,
Новий полк – Богуславський сформували.
Самусь у нім полковником зробився.
На ляхів вже, як ворогів дивився.
Та і другі полковники так само
Про то відкрито говорили й прямо.
У Фастові у Палія зібрались
Якось усі та й говорити взялись,
Що досить уже ляхам тим коритись,
Пора з лівобережжям замиритись
І гетьманщину знову відродити,
Щоб українцям в Україні жити.
А тут і ляхи «підігріли» справу,
Прибули посланці до Богуслава,
Щоби клейноди в Самуся забрати.
Самусь не став із ними в ігри грати,
Велів скарати… От і почалося,
Козацтво знов за зброю узялося,
Щоб з ляхами за волю воювати
Та помочі від москалів чекати.
Та москалі, хоч і наобіцяли,
Із поміччю зовсім не поспішали.
Мазепа і хотів би об‘єднати
Два береги і булаву узяти,
Та не було царевого наказу.
Без нього хто би в ту затію влазив?
Тож козакам самим прийшлося битись,
Аби від влади ляської звільнитись.
Самусь не став на москалів чекати,
Зібрав полки і Білу пішов брати,
Де ляхи із гарматами засіли.
Та ляхи штурм козацький той відбили.
Аби тут час і сили не втрачати,
Зоставив кілька тисяч, щоб тримати
В облозі Білу Церкву. Сам подався
На Вінничину й визволяти взявся.
Полки козацькі слідом підтяглися,
Міста звільнять від ляхів узялися.
Війська коронні під Бердичів стали,
Але повстанці скоро їх напали
І розгромили. Розійшлись по краю.
Немирів, Бихів, Вінницю звільняють.
Бар, Шаргород і Буша піддалися.
Бої уже й в Галичині велися.
Козаки ворогів перемагали,
Але на схід постійно поглядали,
Коли ж то москалі прийдуть у поміч.
Хоч скоро геть зневірилися в тому.
Стрімке повстання ляхів налякало,
Вони козацтво умовляти стали,
Щоб перестало, врешті бунтувати
І розійшлося по своїх по хатах.
А ще призвідців видало короні.
На те, звичайно, козаки не згодні.
Тим часом, москалі теж одізвались.
Вони із ляхом битись не збирались,
Веліли козакам, щоб покорились,
Із ляхами негайно замирились.
Так помочі від москаля чекати,
Він тебе може кожну мить продати.
Хоч віра у царя і підупала,
Та козаки миритися не стали.
Самусь під Білу Церкву повернувся,
Про гарнізон там ляський не забувся.
І скоро ту міцну фортецю взяли,
Собі припасів і гармат дістали.
Здавалося, вже скоро перемога.
Та інші плани, певно були в Бога.
Коронне військо знову підступило,
Під Старокостянтиновим зустріло
Козацьке військо. У жорстокій битві
Вдалося ляхам козаків розбити.
Лягло на полі козаків чимало,
Козацтво із Поділля відступало,
На Київщині аби сил набрати
І з ляхами по новій воювати.
Зміцнили Білу, Богуслав і Фастів,
Щоби не дати козакам пропасти.
Ще на москальську поміч сподівались
І «помочі» від них-таки діждались.
Зібрались в Нарві ляхи з москалями
І у трактаті написали прямо,
Що спільно мають козаків здолати.
На те цар має військо посилати
На правий берег. Правда, не так сталось,
Як москалі і ляхи сподівались.
Бо ж шведи на обох їх напосіли,
Чимало територій захопили.
Тож козаки їм знов потрібні стали,
За їх щоб інтереси воювали.
Мазепа з військом за Дніпро ступили,
Полки козацькі радо їх зустріли.
Щоправда, щоби ляхів не лякати,
Кількох старшин взялись арештувати.
Найперше – Палія, він нього ляхи,
Мабуть, найбільше натерпілись страху.
Аж на Сибір відправили небогу.
Туди козацтво знало вже дорогу.
Та Самуся не стали зачіпати,
Продовжував полком він керувати
У Богуславі. Разом із полками
Подавсь Мазепа аж до Львова прямо.
Самусь з полком своїм побіля нього.
Ледь не дійшли до Белза до самого,
Де уже чисто ляхи проживали.
На чужі землі ми не зазіхали.
Поки війна зі шведами велася,
Річ Посполита дуже подалася.
Утратила вона колишню силу,
«Ляльки» московські «кашу» там варили.
Самусь все більше й більше зневірявся,
Що з москалями клятими зв‘язався.
Мазепі вірив… Та після Полтави
У того шкереберть пішли всі справи.
Був змушений в Туреччину втікати,
Аби життя своє порятувати.
Самусь же в Богуславі залишався,
Своїм полком, як і раніш займався.
Чекав нагоди знову зброю взяти
І рідну Україну захищати.
Мазепа вмер і Орлик став за нього,
Він вирішив продовжить справу того.
Отож з військами за Дністер подався
Та Україну визволяти взявся
Від москалів і ляхів. З ним татари.
На Білу Церкву перше він ударив.
Полки козацькі Київщини, звісно
Поповнили його козацьке військо.
Самусь з полком був першим коло нього.
Колись узяти Білу мав він змогу,
Тож і тепер би Орлику згодився.
Та гарнізон в фортеці укріпився.
Засіли ляхи за високі стіни.
Хоч козаки і лізли без упину
На оті стіни, лиш дарма старались.
Бо ляхи штурмам тим не піддавались.
Татари ж, що під Білою стояли,
На стіни лізти наміру не мали.
Навколо по окрузі розбрелися
Та грабувати людність узялися.
Побачив Орлик, що погані справи:
Під Білою він не здобуде слави.
Даремно лиш козацька кров проллється.
Тож відступати звідси доведеться.
Із повернув назад він до Молдови.
Ні з чим козацтво залишилось знову.
Не став Самусь кидати Україну,
Рішив боротись далі до загину.
А москалі із ляхами з‘єднались,
Козацтво разом добивати взялись.
Самусь засів в своєму Богуславі.
Іще козацька не померла справа.
Хоч москалів і ляхів більше було,
Козацьку силу все ж вони відчули.
Бо бились козаки, не піддавались,
І в полі, і зі стін оборонялись.
Все ж сила і чисельність взяли гору.
Козацьке військо оточили скоро.
В бою Самійла з сином полонили,
Старшину теж козацьку захопили.
Хоч бій тривав і далі, аж до ночі.
Козацтво піддаватися не хоче.
Старі й малі у руки зброю брали
І в боротьбі за волю помирали…
А що Самусь? Яка подальша доля,
Мабуть, ми не дізнаємось ніколи.
Бо москалі, як завше постарались,
Щоби про нього й сліду не зосталось.
Чи то скарали, чи в Сибір заслали?
Так чи інак – живим не відпускали.
Гадали, що забудеться, зітреться
Про нього пам‘ять. І не доведеться
Їм за свою зрадливість червоніти.
Дарма старались – пам‘ять не убити.

Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж опинився.
Мав походження шляхетне і освіту гарну,
Міг й глухого вговорити… Та потратив марно
Свої здібності. Нічого в житті не добився,
На історії задвірках, врешті й опинився.
Не про Україну думав, а власну кар’єру,
Всім готовий був служити той Павло Тетеря.
Чигирин, Москва, Варшава – не перебирався,
Від одного до другого увесь час мотався.
Коли Павло народився – то ніхто не знає,
Але таке на ту пору з багатьма буває.
Ніхто ж не зна, хто виб’ється високо літати,
А хто стане непомітно життя проживати.
Та те, що ніхто не знає, не може згадати,
Коли саме довелося Павлу помирати,
Так багато нам говорить. Не проста ж людина,
Був же гетьманом відомим колись в Україні.
А помер десь невідомо, ніхто й не заплакав.
Отака була Тетері від народу дяка.
Та й із прізвищем у нього теж незрозуміло:
Чи Тетеря, чи Моржковський? А ще угляділи
У реєстрах, що Мошковський він також писався.
Та для нас він був Тетеря, таким і зостався.
Народивсь скоріше в бідній шляхетській родині,
Таких родин чималенько було в Україні.
Вчився в уніатській школі, вибився у люди,
Влаштувавшись урядовцем до луцького суду.
Уже тоді придивлявся та зв‘язки заводив,
Бо ж життя все просидіти у суді не згоден.
Хотів більшого, амбіцій було забагато.
Щоб пробитися нагору, зв‘язки ж треба мати.
Не знаю, чи помогли би ті зв‘язки Павлові,
Чи замовив би за нього нагорі хтось слово.
Він і сам не надто вірив та не сподівався,
Але тут на Україні Хмельницький піднявся.
Запалала Україна. Розділились люди.
Хто за Хмеля, хто за ляхів воювати буде.
Вишневецький, Кисіль стали ляхів захищати.
Та ж вони були й до цього знані і багаті.
А отакі, як Тетеря перспектив не мали.
Хто ж до Хмеля приєднався – полковники стали.
Їм і почесті, і слава. Молодий, амбітний.
Чого ж йому в урядовцях у Луцьку сидіти?
Схотів спробувати щастя, до Хмеля подався.
Звісно, з шаблею на ляхів у бій не кидався.
Таких, як він освічених, як не шанувати.
Тож в полку переяславськім став писарювати.
Бував часто в Чигирині, знайомства заводив.
Зумів себе показати так добре, що згодом
До стольного Чигирина писарем забрали.
У Виговського Івана роботи навалом.
Треба зв‘язки з закордоном було розвивати.
А Тетеря народився, немов дипломатом.
Умів і поговорити, умів і вмовляти,
Умів і пораду гарну Виговському дати.
Сам Хмельницький став Тетерю скоро цінувати,
Навіть, місії важливі йому доручати.
Саме він з Тимошем їздив сватати Розанду,
Хоч в Молдові українців стрічали не радо.
З володарем семиградським довелось рядити,
Щоби якось ту Молдову на двох поділити.
Скоро Ракоці із Хмелем горщики побили.
Та Тетеря потихеньку, якось поміж ділом
Продовжував переписку, щоб Хмель не дізнався.
А раптом би той Ракоці колись і придався.
Кажуть, що теля покірне аж двох мамок смокче.
Ото якраз про Тетерю. Заводив охоче
Він знайомства поміж знатних – колись та згодиться.
Тож, коли Павло надумав вперше одружиться,
Узяв сестру Виговського за себе Тетяну.
З начальством породичався – то вже непогано.
Вже не знаю, де поділась та перша дружина.
Чи померла, чи то, може, Павло її кинув,
Бо удруге одружився вже на доньці Хмеля,
На Олені. Отакі от маневри веселі.
А була ота Олена на той час вдовою -
Брат Виговського Данило уже упокоївсь.
Не кохання шукав, тільки вигоди для себе,
То для власної кар‘єри йому було треба.
Та то трохи ми забігли наперед, одначе.
Хмель, услужливість Тетері таку як побачив,
То полковником поставив у Переяславі,
Хоч постійно помагав він гетьману у справах.
Зустрічав бояр московських, що встигли припхати
В Переяслав, Україну щоби прив‘язати
До Московії. А потім Богдан посилає
У Москву, нехай з царем там договір ладнає.
Він і тут від своїх звичок не зміг відступитись.
Вже не знаю, чим цареві вдалось прислужитись,
Та отримав привілея від царя на Смілу.
Хоча привілей не мав той ніякої сили,
Бо ж землею в Україні Хмель розпоряджався.
Щоби гетьман про дарунок отой не дізнався,
Грамоту оту Тетері прийшлось закопати.
Та по смерті Богдановій кинувся шукати,
А та грамота зотліла. Довелось просити
«Царя-батюшку» сердечно її відновити.
Як помер великий гетьман, то питання стало,
Кому саме би козацтво булаву віддало.
Сам Богдан свого Юрася з булавою бачив.
Але, окрім свого сина називав, одначе
І Виговського, й Мартина Пушкаря. Між ними
І Тетерю, який мріяв булаву отримать.
Та, поки в Москві Тетеря з царем «домовлявся»,
Щоби гетьманом затвердив, врешті той Юрася,
Старшина козацька швидко усе переграла
І Виговського Івана гетьманом обрала.
Повернувсь з Москви Тетеря, що було робити?
Тому гетьману новому довелось служити.
Від Москви почав Виговський скоро відвертати,
Із поляками, подумав, краще справу мати.
І Тетеря поряд, наче ж йому помагає,
Але також із Москвою зв‘язків не втрачає.
І, при тому із Виговським горщики побили,
Бо Виговські йому, бачте, майна не вділили.
Все ж Виговський з Тетерею мусив мати справу
І писарем генеральним недарма поставив,
Бо ж розумний був, чортяка, зв’язків купу має.
Тож в таких важких умовах нехай помагає.
Тут зібралися поляки знову воювати,
Треба було тій напасті якось раду дати.
А хто краще то зуміє? Хто в тім досвід має?
Тож Тетерю домовлятись гетьман відправляє.
Півроку мотавсь Тетеря: Чигирин – Варшава.
Все ж на літо домовився, вирішилась справа.
У Гадячі підписали все, що домовлялись.
Хоч виконувати ляхи того не збирались.
Не схотіли українців за рівних вважати,
Довелося Україні й далі воювати.
Сам Тетеря доїздився до ляхів, що кинув
І полковництво і, врешті, саму Україну.
У Варшаві влаштувався, експертом зробився.
Бо ж хто краще в українських справах розумівся?
Вже здавалось, мить спокою у житті настала:
Є маєтки, служба, гроші. Хіба ж тобі мало?
Ще й одружений на доньці Хмеля… Та, одначе
Він себе із булавою гетьманською бачить.
А тут ляхи під Чудновим москалів розбили
І Юрася Хмельниченка до себе зманили.
Козаків уже дістало москальське нахабство,
Що тягли їх, не питались у Московське царство.
Тож король послав Тетерю знов до Чигирина,
Бо ж йому була потрібна там своя людина.
Та й Юрась просив за нього, хотів, як і тато,
При собі в часи нелегкі порадника мати.
Скоро писарем поставив його генеральним…
Але гетьманство Юрася видалось провальним.
Не мав він ні сили волі, ні того таланту,
Щоб старшину і козацтво в кулаці тримати.
Тож у монастир подався. Булаву зоставив
У Тетері, замість нього щоб той далі правив.
Становище наказного гетьмана, одначе,
Не подобалось Тетері, бо ж він себе бачив
Справжнім гетьманом, якого на раді обрали.
Щоб йому козацька рада булаву ту дала.
Були, правда, конкуренти булаву ту взяти.
Іван Нечай, що так само був у Хмеля зятем.
Хтось Виговського ще думав гетьманом обрати.
Усе вирішили гроші. Взявся роздавати
Їх Тетеря, щоб старшину хоч переманити.
Сипав грішми, аби лише голоси купити.
Не своїми сипав. Жінка принесла в приданім.
Гроші й стали аргументом виборів останнім.
Хоча козаки Тетерю знали й не любили.
Але гроші свою справу врешті-решт зробили.
Не козаки ж обирали, а лише старшина,
Бо козацтво б не обрало бісового сина.
Кажуть, винесли Тетерю у кріслі на люди,
Старшина ревла осанну йому на всі груди.
А козаки узялися шапками жбурляти.
Якби швидко не забрали, могли б закидати.
Щоби народ вгомонити, дріб‘язок кидали
Та барилами горілки роти затикали.
А коли король дізнався, дуже здивувався,
Адже дозволу Тетеря в нього не спитався.
Щоб король не був сердитий, то писати взявся:
Булаву дали насильно, хоч він відмовлявся.
Щоби ту гірку пігулку ще й підсолодити,
Заходився Україну до Польщі тулити.
Почав Яна-Казимира у листах вмовляти
Спільно з ним Лівобережжя також приєднати.
Під своєю булавою об‘єднати щоби
Україну. Не усім то, правда до вподоби.
Не всі прагли клятим ляхам знову підкорятись,
Деякі полки за зброю, навіть стали братись.
Та Тетеря зумів швидко розправитись з ними.
А тут і король припхався з полками своїми.
Рушили Лівобережжя вони воювати,
Хоч вже осінь наступила, стало холодати.
Козаки лівобережні коритись не стали.
Що там міста, навіть села лиш приступом брали.
Велись ляхи і татари з народом жорстоко,
Тож любов чекати дарма було з того боку.
Хоч Тетеря намагався, слав універсали,
Вони гетьману не надто були помагали.
Вів полки свої Тетеря та все озирався,
Чи хто булаву у нього забрать не збирався.
Виговського запідозрив, що той хоче й досі
Стати гетьманом. Тож ляхам написав доноса.
Ті не довго марудились, взяли й розстріляли.
Та Тетері щось від того спокійніш не стало.
Бо ж Богун живий ще, може він претендувати
На булаву. І на нього довелось писати.
Того ляхи теж схопили й розстріляли скоро.
А тут Юрась Хмельниченко озвавсь на ту пору.
Хоч і монах, але ж може булави схотіти.
Написав. Поляки й того мусили схопити.
Правда, хоч не розстріляли… Може й треба було,
Скільки б біди України отим відвернули.
Дійшли ляхи до Глухова та Сєвськ обложили.
Але зима прийшла люта, витримать несила.
Ще і рік був неврожайний, тож голодно було.
І не витримали ляхи, назад повернули.
Повернувся і Тетеря теж до Чигирина.
Та, полишили заледве ляхи Україну,
Як козацтво піднялося, не могло простити,
Що поміг Тетеря ляхам Богуна згубити.
Та й з поляками не надто в козаків складалось.
Не всі ляхи відступили. З Чарнецьким зостались
Іще ті, що пантрувати мали Україну.
А велися так жорстоко. Тож, Сірко як кинув
Клич піднятися й прогнати Тетерю і ляхів,
Піднялись на правім боці всі полки без страху.
Й лівобічні доєднались, москалі припхали.
Вони теж на правий берег свої плани мали.
Хоч Тетеря відбивався, ляхи помагали
Та все більше з усіх боків його обступали.
Ляхам стало не до нього, в самих бунт почався,
Любомирський саме проти короля піднявся.
Тож, залишивши Ханенка наказним на правім,
Взявши булаву, Тетеря подавсь до Варшави.
Прихопив іще клейноди, сподівався скоро
Повернутись. Та вже пізно було на ту пору.
Ляхи помочі не дали. Король, хоч поставив
Його старостою, щоб він в Україні правив.
Та хто ж його туди пустить? Хіба що зарплата
Ішла йому. Не з голоду ж йому помирати?
А поки він лизоблюдив, під ляхами слався,
Без маєтків в Україні врешті-решт зостався.
Захопили ті маєтки якіїсь магнати.
Спробуй-но тепер ті землі у них відібрати.
І судився, і пороги оббивав високі
Та підтримки не отримав ні з якого боку.
В ляхів клопоту й без нього тоді вистачало.
А хто він? Колишній гетьман? Та ж таких чимало!
Розізливсь на них Тетеря, до турків подався.
Натравить на ляхів турок, мабуть, сподівався.
Нічого з того не вийшло. Турки не схотіли
Воювати. А Тетерю раптом отруїли.
Мабуть, то були поляки, що турок боялись,
Відвести війни загрозу, певно, сподівались.
Отож, скільки він потратив амбітної сили,
Але сам собі при тому викопав могилу.
Де похований, то досі ніхто і не знає.
З тими, хто багато хоче, отаке буває.

Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Сивуватий вже Кормило між них наймолодший.
З виду, начебто статечний і слухач хороший.
Та, бува щось таки ляпне, втриматись не може,
Хоч і зна – перебивати, хто старший, не можна.
Але біс, мабуть у ньому сидить та штовхає,
Тож, бува чиюсь розмову він перебиває
Слівцем гострим. Всі на нього шикають одразу,
Хоча, звісно не сприймають все те за образу.
Ось і тепер, ще Микула не встиг закінчити
Розповідь, як довелося у похід ходити
Проти половців, щоб здобич здобути та славу,
Як Кормило своє слово єхидненьке вставив:
- Знайшов, мабуть половчанку собі для утіхи?!
Враз під старим осокором зробилося тихо.
А Микула повернувся і сердито глянув:
- Зараз костуром цим добре по спині дістану!
Щоби я свою Орину проміняв на когось?!
Та ніколи в житті моїм не бувало того!
Я і так три роки мучивсь, як вона пропала.
Хвала Богу, що нас доля знову поєднала…
- Розкажи, - діди навколо враз загомоніли.
Враження ті неприємні згладити хотіли
Та й почути, бо ж про теє вони ще не чули. –
Розкажи-но нам, Микуло, як то воно було?!
Дід Микула ще раз скоса зиркнув на Кормила.
Добре, що між них два діда на лавці сиділи,
А то б костуром і, справді по спині пройшовся.
Видно, в душі з тим бажанням все іще боровся.
Все ж пробурчав: - Добре, хлопці, хочете почути?
Розкажу вам про Орисю. Так тому і бути.
Було то, як Боголюбський, отой Андрій клятий
Привів орду горлорізів Київ грабувати.
Я тоді ще молодим був, у силу вбивався
Та якраз в свою Орисю саме й закохався.
Хоч сусідили ми з нею та з малого знались,
Бігали кругом Подолом, в Ручаї купались.
Не звертав на те уваги, як вона зростала
Й, несподівано для мене, така гарна стала.
Якось вийшов я із двору, вона йде по воду.
Став я, витріщивши очі, крок ступити годі.
А вона лише сміється: - Що рота роззявив?
А я стою та дивлюся…Отакі-то справи.
Став з Орисею відтоді я зорю стрічати,
Слухати спів соловейка, до ранку не спати.
Уже справа до весілля… А тут той припхався.
Князь Мстислав до оборони готуватись взявся.
Мав свою дружину, звісно. Та ж Київ великий.
Тож киян також у поміч до себе закликав.
Ми ж не кинем свого князя. Взяли в руки зброю
Всі, хто міг її тримати, готові до бою.
Незабаром із Залісся орда та припхала.
Відпочити із дороги в Дорогожич стала.
Зі стін добре було видно, як за Щекавицю
Усю ніч вогні палали – бігали дивиться.
А на ранок розійшлися, місто оточили.
І вже скоро попід стіни самі приступили.
Два дні бились. Вони перли, а ми відбивались.
Кров лилася ручаями та трупом встелялась
Вся земля попід валами. Важко нам прийшлося.
Хоча спершу відбивати приступи вдалося.
Та, нарешті, збунтувались торки й берендеї,
Що стояли серед міста ордою своєю.
В місті битись їм незвично, їм би в поле чисте.
А Мстислав чомусь загнав тих ординців у місто.
Стали з ворогом змовлятись, щоб їх пропустили.
Захищати з князем Київ далі не схотіли.
А нас, навіть з ними, менше в кілька разів було,
Аніж із отим Андрієм під Київ прибуло.
Та ми вирішили битись, зброю не кидати,
До останнього із князем місто захищати.
Знов на третій день полізли вороги на стіни.
Поки ми їх відбивали, вдарили у спину.
Кажуть, Гліб переяславський тайкома пробрався
Із загоном та на стіни потайки забрався.
Стали вони нам у спину із луків стріляти.
- Ворог в Києві! – десь люди почали кричати.
Паніка розпочалася. Кинулись по хатах
Своє життя, своє добро хоч порятувати.
А вороги вже на стінах, браму відчинили.
Князь з дружиною із міста вирватися вспіли.
Лишили напризволяще і людей, і Київ.
А із князем зникла з міста остання надія.
Хоч не раз в часи минулі в Києві бувало,
Що одні князі втікали, а другі вступали
У права на стольний Київ. Все мирно минало.
Бо ні Києва, ні люду вони не чіпали.
Але ці прийшли, неначе з поля орда дика.
Не жаліли ані жінки, ані чоловіка.
Кого бачили при зброї, того убивали,
В хати, в храми уривались і все грабували.
Ґвалт над містом піднімався, все навкруг палало.
Зграї вороння у небі здобичі чигали.
В мене думка про Орисю. Меч не випускаю.
Де біжу, а де дорогу собі прорубаю.
Вже біля самої хати на загін нарвався,
Що на вулиці всі хати грабувати взявся.
Я, неначе пардус бився, але їх чимало.
Хтось списом у спину вдарив…і усе пропало.
Уночі прийшов до тями. Все навкруг палає.
Крики, стогін, божевілля – то орда гуляє.
Зібравсь з силами, до льоху заповзти вдалося.
Там ще кілька днів сидіти мені довелося,
Поки та орда забралась, місто полишила.
Трохи затяглася рана, додалося сили.
Якось вибрався нагору. Київ не впізнати.
Лише комини стирчали, де стояли хати.
Люду ніде і не видно, собаки ганяють
Та ще зграї воронячі хмарами літають.
Поховав я батька й матір, заодно й сусідів,
Тільки мертвої Орисі ніде не увидів.
Десь погнали у Залісся чи орда забрала,
Може, бідну та нещасну за море продала.
Думав, що один зостався на весь град, одначе,
Тих, хто теж порятувався недалік побачив.
Десь ховалися, навалу ту і пережили.
Значить, не усіх прокляті ординці побили.
Значить, будем далі жити, Київ будувати.
Не змогли убити Київ суздальці прокляті.
Незабаром стольний город Київ відродився,
Хоч не такий метушливий, як раніш зробився.
Андрій свого стрия Гліба над містом поставив,
Щоби іменем Андрія той Києвом правив.
Не схотів я попід князем отаким ходити,
Тож зібрав свої манатки та й подався звідти
До Білгорода, до Мстислава проситися взявся.
Тож у князевій дружині скоро і зостався.
Мстислав не сидів на місці, завжди у дорозі,
Піднімав свою дружину часто по тривозі.
То половці, то клобуки, на Волхов ходили.
Мене, правда, новгородці ледве не убили,
Як ми з суздальцями разом місто штурмували.
Лиш заступництво Господнє мене врятувало.
Та то таке… Де б не був я, то всюди питався
Та Орисиного сліду по світу шукався.
Все даремно. Мов під землю люба провалилась.
Мабуть-таки, десь за морем, в греках опинилась?!
Кілька років князь з братами з Андрієм мирились,
На його замашки дикі терпляче дивились.
Та і він не намагався братів зачепити,
Потім щоб не довелося про те пожаліти.
Коли Гліб спочив у Бозі, може і зарано,
Віддав Андрій Київ брату Мстислава Роману.
Та той «мир» був тимчасовий, колись би урвалось,
Бо ж суздальцям всіх під себе підім’ять бажалось.
Ростиславичі ж не надто скорятись хотіли,
Бо боротися з Андрієм відчували сили.
А зчепилися з-за чого? Новгород ділили.
Суздальці давно на нього око положили.
Ростиславичі ж під себе його лаштували,
Бо з Олегового часу ще таке бувало,
Що князь київський у місто садив свого сина.
Під Києвом новгородці ходити й повинні.
Андрій страшно розлютився, вважав – має право
По всій Русі самовільно вирішувать справи.
Тож велів братам, щоб швидко з Русі забирались,
Сіли тихо у Смоленську, там і залишались.
Племінника Ярополка й Всеволода – брата
Прислав, щоби у Романа Київ перейняти.
Роман вівся боягузом, за стіл не чіплявся,
Взяв дружину і тихенько у Смоленськ подався.
Та Мстислав з братом Давидом коритись не стали,
Із Києва тих заїжджих прийшли та прогнали.
Брата Рюрика на Київ князем посадили.
Андрієвим посіпакам з Русі повеліли
Чимскоріше забиратись у своє Залісся.
Зрозуміло, Андрій з того страшенно завівся.
Прислав мечника він свого Михна передати:
Рюрик має забиратись у Смоленськ до брата,
Давид в Берлад нехай пхає, а, щодо Мстислава,
То на Русі залишатись він не має права.
Нехай їде світ за очі. Мстислав, як почув те,
То поблід, за меч схопився і зробився лютий.
Позвав мене, ще трьох воїв, велів Михна брати,
І бороду і волосся йому зістригати.
Той стояв такий нахабний перед моїм князем
І, що той серйозно мовить, не повірив зразу.
А ми його попід руки гарненько затисли.
Він пручався так, що в нього і сорочка трісла.
Ілля взяв свого ножаку, поки ми тримали,
І його оббалабонив, що аж заблищало.
Тоді вивели з світлиці княжої й турнули,
Передати привіт князю сказать не забули.
То для будь-якого воя страшенна образа –
Бороди позбутись. А ще більшою для князя
Його була. Андрій, звісно страшно розлютився.
Готувати похід помсти на нас заходився.
Став полки свої скликати: суздальські,
рязанські,
Владимирські, білозерські і переясла́вські,
Муромські, ростовські ще і новгородські з ними.
Князів більше двох десятків керувало тими.
Ратників півсотні тисяч під стяги зібрали.
Правда, що не під Андрія отого началом.
Чи злякався, що, як піде, його «вірні друзі»,
Що при ньому перед князем повзають на пузі,
Когось іншого посадять на стіл у Владимир.
Ходять чутки, що у князя нелади із ними.
Тож іти сам побоявся, Юрія відправив -
Малолітнього синочка. Отакі то справи.
Радник Борис Жидиславич талантів не має,
Як потрібно воювати – ні греця не знає.
Тож ні Юрія, ні його радника отого
Князі всерйоз не сприймали. То і слава Богу.
Андрій же напутнє слово сказав перед раттю.
Велів Рюрика й Давида із Русі прогнати.
А Мстислава живим взяти, до нього доставить,
Аби зміг, як Андрій мовив, мізки йому вправить.
Коли вістка про похід той до Русі дісталась,
Ростиславичі від того страшно налякались.
Роман засів у Смоленську – «моя хата скраю».
Мов відношення до того взагалі не має.
А, Андрія щоб не злити, дав свою дружину
Для походу проти братів. Правда, велів сину
Полк смоленський в похід вести. Прикинувся, клятий,
Наче хворий, що і кроку не може ступати.
Рюрик теж перелякався та Київ покинув
І у Овруч свій удільний поскоріше двинув.
Тільки Мстислав із Давидом битись побажали.
Із дружинами своїми в Вишгороді стали.
Київ їм не захистити, великий занадто.
Та й не встигли іще стіни навкруг підлатати
По Андрієвім погромі. Вишгород, при тому,
Стояв міцно на дніпровім березі крутому.
Навкруги рови глибокі і вали високі.
Тож не просто підступитись ні з якого боку.
Давид довго не усидів, небавом зібрався
І з дружиною своєю у Галич подався
В Ярослава Осмомисла помочі просити.
Тож один Мстислав й зостався місто боронити.
Із високих стін ми лівий берег розглядали,
Бо зо дня на день приходу ворога чекали.
А він і не забарився. Скоро закуріло,
Військо Юрія на берег лівий підступило.
То по стягах було видно, не треба й питати.
На цей берег не спішило, взялося чекати.
Скоро підійшли до нього полки Святослава.
Слідом прибув Володимир із Переяслава.
Ростиславичі привели свої полки в поміч,
Брати менші Андрієві прибули по тому –
І Всеволод, і Михалко. Коли всі зібрались,
То тоді на правий берег, на Київ подались.
Зайняли град стольний, але довго не стирчали,
Тільки ще орду клобуків собі доєднали
Й на Вишгород подалися. Розтяглися раті.
Одні тільки із Києва взялись виступати,
А другі уже зі стін нам стало добре знати.
Першим Всеволод примчався. З Андрієвим братом
Ігор з полком сіверянським. Здобичі бажали.
Тому перші під Вишгород вони і примчали.
Молоді ще та гарячі. Полки шикували.
В центрі Всеволод та Ігор з дружинами стали.
Новгородці та ростовці боки їм прикрили.
Ми із князем за тим дійством із башти слідили.
А Мстислав же теж гарячий. Не схотів сидіти
За стінами, повелів нам виходить на битву.
Кінні лучники найперше у бою зіткнулись.
Стріли хмарами знялися, дзенькання почулось,
Як ті стріли в броні бились. Перші вбиті впали.
А кінні один за одним по полю ганяли.
Все ж не витримали гриді, стали відступати,
Бо ж ворожих сил супроти них було багато.
А князь кинувсь навперейми, завертати взявся.
Видавалося, він смерті зовсім не боявся.
Став кричати: - Що ж ви, браття, зовсім честь забули?!
Що втікаєте? На князя погляди б звернули!
Я ж їх війська не боюся, хоч їх і багато.
Ладен один проти всього того війська стати.
Бо надіюся на Бога, честь оберігаю.
Та про вашу мені клятву нагадати маю.
Проявіть же свою вірність і мужність сьогодні!
І подіяли слова ті на них благородні.
Розвернули свої коні, знову в бій вступили.
І тут ми – важка кіннота з усієї сили
У Всеволода полк врубались. Від того напору
Його гриді лягли трупом, подалися скоро.
Кинулись було втікати, але новгородці
І ростовці, що стояли в тих гридів на боці,
На нас з боків напосілись. Все раптом змішалось.
Ми в оточенні ворожім, мов леви рубались.
Крики, стогін, мечів дзенькіт, тріск списів лунає.
Сотні людей пил угору хмарою здіймають
Так, що вже й не розрізнити, де піший, де кінний.
Ми продовжували битись спиною до спини.
Поки стали відчувати - натиск став спадати.
Тоді стали ми до міста шлях свій прорубати.
Нас не надто й намагались спинити, тримати.
Поранених було купа, вбитих – небагато.
Ми до міста відступили, вороги – від міста.
Не схотіли після раті знову і бійку лізти.
Незабаром показались всі ворожі сили
І Вишгород облягати вони приступили.
Тяжко було у облозі. Дев’ять тижнів цілих
Вони пхалися на стіни, взяти їх хотіли.
Ми на місці не сиділи, частенько, бувало
Виходили за ворота та у бій встрявали.
Щоб не надто розслаблялись вороги під містом.
Хоч багато було вбитих й поранених, звісно.
Але суздальці не надто також почувались,
Навіть, в таборі своєму весь час озирались.
У Мстислава свої люди були поміж ними.
Тож ми знали, що чинилось між князями тими.
Юрій був авторитетом між князів не надто,
Тож Святослав з Чернігова взявся керувати.
А других князів то, звісно, дуже дратувало,
Коритися «самозванцю» вони не бажали.
А тим часом їм у поміч Ярослав припхався
З Луцька. Вже наш час останній надійшов, здавався.
Але, виявилось, зовсім по-другому склалось.
Бо ж князі на стіл великий сісти сподівались.
Ярослав прийшов не просто, Ольговичів тиснув,
Щоби саме він на стіл той сів небавом, звісно.
Святослав же сам збирався на той стіл сідати,
Не схотів він Ярославу те місце віддати.
Ярослав на те озлився, став перемовлятись
З Ростиславичами, потай про стіл домовлятись.
А Мстиславу того й треба. Чом згоду не дати?
Хочеться на стіл великий? То можеш сідати.
Вирішивши те питання, Ярослав подався
До Білгорода, де тим часом Рюрик заховався.
Мстислав велів своїм людям в таборі ворожім,
Може вони на клобуків подіяти зможуть.
Бо ж ті київському князю підкорятись мали.
А ті, як про Ярослава й домовленість взнали,
Заявили Святославу, що табір лишають
І віднині союзникам вже не помагають.
Увечері ті клобуки всі скопом знялися.
А весь стан на те ворожий з острахом дивився.
Наші люди поміж ними ще й чутки пустили,
Що клобуки Ярославу у поміч спішили,
А той військо привів, щоби нам допомагати…
Для утомлених боями треба не багато.
Смута в стані почалася, крики долинали.
Видно, ті чутки їм страху добряче нагнали.
Наступила ніч та крики голосніш здавались.
Ніхто не міг зрозуміти, що ж там відбувалось.
Воєвод ніхто не слухав, у страху всі були.
Паніка розпочалася, як раптом почули,
Що підходить враже військо. Наші постарались.
І тоді вже враже військо зовсім налякалось.
Тисячі зірвались з місця, до Дніпра подались.
В лодії свої скоріше на весла всідались.
Не чекали, доки інші сядуть, вигрібали.
Битися поміж собою за лодії стали.
Мстислав суєту помітив, зумів здогадатись,
Що ж там робиться, дружині повелів збиратись.
А що нам збиратись? Ми ж то броні не знімали,
Із мечами попід боком всі ці тижні спали.
Відчинилися ворота й ми вдарили дружно
На ворожий стан, взялися «помагать» оружно.
Кого встигли, доганяли, голови рубали.
А, хто опір не чинив нам, то у полон брали.
Вже до ранку від ворога й сліду не зосталось.
Все добро в ворожім стані нам тепер дісталось.
А добра того багато, адже рать чимала
Руські землі покорити з півночі припхала.
Було тут і купи зброї, і срібло, і злато.
Було що у свої торби дружинникам взяти.
Я й собі, хоч втома брала, наклав добра в торбу.
Ще у один віз забрався, промишляти щоби,
Коли раптом чую голос знайомий: - Микуло!
Для мене неначе вітром минуле дихнуло.
Озирнувся, стоїть поряд кохана Орися.
Я аж вибалушив очі, стояв та дивився
І очам отим не вірив – чи не привид бачу?
А вона мені на груди кинулася з плачем.
Її сльози вмить всі страхи із душі прогнали.
Отак ми удвох із нею довгенько стояли.
Навкруг вої метушились добра запопасти.
А я знайшов найдорожче для себе багатство.

Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни, кров одна у нас.
Насправді, неуважно ми читали
Історію – літописи, бо в них
Було багато прикладів таких,
Як ще монголів предки їх не знали,
Коли вони зухвало так велись,
Себе в Русі найпершими вважали.
Чужої думки слухать не бажали,
Але одразу ж за мечем тяглись.
Залісся їхнє, наче пуп землі
І вже від того, наче право мали –
Мов вотчиною, Руссю керували,
Хоча іще й не звались «москалі».
Чи то в отих краях така земля?
Чи від боліт їх мізки запалились
Й вони такі жорстокі поробились?
Світ ще тоді взнав душу москаля:
Підступну, хитру, жадібну, нахабну,
Жорстоку, але рабську, разом з тим.
Що ладен у чужий упхатись дім,
Погвалтувати, вбити та ограбить.
Хтось, може, думать – вигадки все то.
Багато чого можна розказати,
Але ж, при тому, докази слід мати.
Пустим словам не вірить вже ніхто.
Отож, щоб голослівним, все ж не бути,
Історію одну переповім.
Як предки москалів хотіли всім
Командувати й не бажали чути,
Що хтось в Русі зовсім не так живе,
Як вони хочуть. Треба їх провчити
Та розказати, як повинні жити.
Для нас тепер це, звісно не нове.
Отож, як Боголюбський Київ взяв,
Але у ньому не схотів сидіти,
Рішив свій Суздаль стольним він зробити.
Тож Київ погромив, пограбував.
Обдер, як липку. Золота натяг,
В Залісся вивіз, потоптав закони,
Скупавши у крові святі ікони,
Велів в своїх повісити церквах.
Як з Києвом, здається, розібравсь,
Тоді уже на Новгород поглянув.
Було б його скорити непогано.
Був у той час у Новгороді князь
Роман Мстиславич. Саме батька йо́го
Андрій тоді із Києва прогнав.
Той Київ втратив та контролював
Ще Новгород і досі. Досить того
Для князя залішанського було,
Щоб Новгород також пограбувати.
А місто в ті часи було багате.
Розор москальське іго принесло.
Колись то був багатий, справді край,
А нині захолустя. Московіти
Всі витягли давно вже соки звідти.
Від них добра ніколи не чекай.
Андрій рішив, що має право він
І Новгород, як Київ покорити.
І Новгород, як Київ розорити.
Для того привід треба лиш один.
І такий привід скоро віднайшовсь.
Відправив він якось у Заволоччя
Півтори сотні ратників охочих,
Щоб той загін, як граблями пройшовсь
По краю та зібрав всю данину,
Яку, мовляв йому в краях тих винні.
Отож загін туди скоренько й двинув.
А для місцевих то не в новину –
Знов будуть грабувати, бо ж візьмуть
І князю, і про себе не забудуть.
Усе до цурки вигрібати будуть.
По Заволоччю, наче смерч пройдуть.
Та трапилося так, що в той же час
Сюди прибули й новгородські вої
Із Даниславом, теж за даниною.
Отож вони і здибались якраз.
Тут новгородці здавна данину
З людей збирали. А тут татів стріли,
Які забрати їх добро схотіли,
Пограбувати їхню сторону.
Велів їм геть збиратись Данислав.
А в тих же гонор, огризатись стали
Та князевою помстою лякали.
Хоч Данислав півтищі воїв мав.
Догавкались, що й справа до мечів
У них дійшла. Затятих порубали.
Ті, що живі, заледве повтікали.
Тож Даніслав тих залішан провчив.
Зібрав всю данину та й повернув
У Новгород до себе. Залішани ж
До свого князя кинулись негайно.
А він озлився, як про те почув.
Тож привід для походу віднайшов.
І повелів Андрій полки збирати,
Щоб неслухняний Новгород скарати.
Другий би, може, інший шлях знайшов –
Домовився б, провів переговори,
Можливо би, без крові все рішить.
Та ж «московіт» не може так робить.
Як п‘яному йому, неначе море.
Він меч хапа та мститися іде.
Готовий крові море напустити
І по коліна в морі тім бродити.
Бо ж його здобич в тім поході жде.
Зібрали ціле військо зарізяк.
Крім суздальців, рязанці теж припхали,
І муромці, й смоленці поряд стали.
І полочани, бо ж без них ніяк.
Зібралося з півсотні тисяч їх.
На ті часи то чималенька сила…
Зима уже в свої права вступила,
Річками користали без доріг.
Бо вже ж які дороги в болотах.
Андрій сам у похід той не подався.
Чи захворів, чи просто налякався.
За стіл батьківський учепився – страх.
Отож Мстислава – сина відрядив.
Велів йому тим військом керувати.
Боярин Жидиславич помагати
Мав у поході. Пузо так наїв,
Що літописець київський його
Став, навіть Жирославич прозивати…
Тож рать і подалася грабувати,
Набити добре кендюха свого.
У Новгороді знали про похід,
Тож готувати оборону стали.
Високі стіни міста укріпляли,
Дивилися, де підлатати слід.
Там, де не сподівались на стіну,
Острог ще дерев‘яний спорудили,
Щоб залішани міцно тут засіли,
Поклали в штурмах сотню не одну.
Якщо навкруг засядуть вороги
Й захочуть змором їхнє місто взяти,
Харчів зусюди навезли багато,
Щоб оборонцям битись до снаги.
А все те, що не влізло у комори,
В свої далекі села розвезли,
Щоби запаси в них і там були.
Тож новгородці, знаючи, що скоро
Голодна залішанська прийде рать,
Все буде по дорозі грабувати,
Рішили їй нічого не лишати.
Жеруть хай землю, раз прийшли забрать!
Рать лаптьоногих вийшла у похід.
Великі Луки і Торжок узяли,
Міста спалили, все розграбували,
Кривавий всюди полишали слід.
Від сіл один лиш попіл залишавсь.
Нікого із зустрічних не жаліли.
Під Новгород небавом підступили.
Вже мор і голод поміж них почавсь.
Та войовничі ще вони були.
Два дні від міста вдалині стояли,
Укріплення уважно розглядали,
Де би вони прорватися змогли.
Вони і штурмів ще не почали,
Та місто уже встигли розділити,
Кому яку частину захопити,
Щоб вільно грабувать її могли.
Багате місто, вистачить на всіх,
Щоби за здобич битись не почали
Й зарані місце для грабунку мали.
Князі ж бо знали жадібність своїх.
А новгородці в відчаї були.
Вони ж орди такої не чекали.
Отож зі стін зі страхом споглядали,
Не вірили, що б вистоять змогли.
Про мор і голод у орді не знали,
Тож і боялись. А Мстислав то знав,
Тож із початком штурму не чекав,
Боявсь, щоб «перемогу не просрали».
Тож за два дні і кинув всіх на бій.
Присунули з Софіївського боку,
І лучники взялись стріляти поки,
Ординців зусібіч подався стрій.
Ще більший страх все місто охопив.
Мов хмари, стріли з неба засипають,
А тут орда ще із воланням пхає.
Хто б зі страху від того не тремтів?
Та тут архієпископ Іоанн,
Ікону Богородиці узявши,
Обходити став стіни з нею й башти,
Аби підняти всім душевний стан.
На подвиги на ратні вдохновить.
Ішов спокійно, хоч свистіли стріли.
Побачивши те, люди, мов прозріли,
За зброю похапалися умить.
А тут ще якась суздальська стріла
В ікону вп‘ялась. В саму матір Божу!
Та ж то хіба простити таке можна?!
І лють страшна на опір підняла.
Рішили: чи загинуть новогородці,
Чи переможуть. Іншому не буть.
На ворогів всю вихлюпнули лють,
Стрічав він свою смерть на кожнім кроці.
Під стінами топталася орда,
Вмирати, бачте зовсім не хотіла,
Хоч мала вдосталь проти міста сили.
Та в неї із хоробрістю біда.
Один Мстислав лиш Ростиславич зміг
З дружиною пробитись під ворота.
Сокирами взялися ті колоти
Дубові створи. Не один поліг,
Але ворота впали і вони
Змогли в надбрамну башту увірватись.
Мстислав не став за спинами ховатись.
Ввірвався першим, помахом одним
Одного збив, а потім і другого.
Та новгородці напосілись так,
Що потіснити їх не зміг ніяк.
Союзники ж дивилися на нього,
Але ніхто на поміч не прийшов.
Могли б у місто всі разом прорватись,
А там уже і до грабунку взятись.
Та ж в суздальцях дурна заграла кров.
Вони не рівня, що їм помагать?
З-під Києва чогось сюди припхали,
На їхню здобич якісь види мали.
Тож не прийшла Мстиславу в поміч рать.
І мусив він від міста відступить.
Ординці ж шанс єдиний упустили.
Та відступати поки не хотіли.
Продовжили ще лобом в стіни бить.
До вечора під стінами товклись.
Все сподівались скоро місто взяти,
В передчутті, що будуть грабувати.
Та новгородці раптом узялись
І вилазку вчинили. Князь Роман
Й посадник Якун підняли дружину
І вдарили ординцям тим у спину.
Пройшли по трупах, наче ураган.
Вже сонечко до заходу схилялось.
Ординці так налякані були,
Що й опору вчинити не змогли.
А новгородці звідусіль напались.
І гнали, і рубали ту орду,
Полоном брали, хто лишень здавався.
А ворог утікав, не зупинявся,
Лиш сонечко спинило ту біду.
Сховалося. І в темряві прийшлось
До міста новгородцям повертати.
Та й втому уже стали відчувати.
Відкинути їм ворога вдалось.
Та не розбити. Як минула ніч,
Мстиславу військо удалось зібрати.
Хоча пропало воїв і багато
Та ще могутнє військо, звісна річ.
Мстислав готовий знов на місто йти.
Та мор щоденно сотні губить люду.
Мерці уже валяються повсюди.
Дивись, й на штурм вже нікого вести.
Тому назад рішили повертать.
Коней багато з голоду пропало,
Тож довелося - пішки відступали.
Той відступ – жах, в словах не передать.
Бо ж відступали по дорогах тих,
Які самі ж до цього розорили.
Кору дерев, коней останніх їли,
Хоч то порятувало і не всіх.
Самі ж і винні. Не взяли запас.
Гадали, в новгородців зможуть взяти.
Тож довелося з голоду вмирати.
І так у них бувало кожен раз.
Гадали, Київ за три дні візьмуть.
Парадну одіж із собою взяли.
А потім звідси драпака давали,
Адже відчули всю народну лють…
А новгородці радісні були,
Перемогли й полону так набрали,
Що аж…по дві ногати продавали,
Тих, що на них так гонорово йшли.
Тож дух «москальський» був ще в ті часи,
Хоча й Москва ще тільки-но з‘явилась,
Іще на неї звисока дивились
В Заліссі. Та крутило вже носи
Від того духу. Бо ж не у Москві,
Насправді справа, а у тих болотах,
Де кожному пограбувать охота,
І смертовбивство тільки в голові.

Волоколамський Йосиф вивів строго
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю сприймали москалі.
А церква, звісно, все те дозволяла,
Бо ж цар від Бога – не переч йому.
Сама ж від того часом і страждала.
І захистити не було кому.
Царі ті скільки вигубили люду,
Навряд чи зможе хто порахувать.
Тож говорити я про те не буду.
Хотілось би хоча б «владик» згадать,
Яких царі оті замордували.
Велів був Грозний, як напався шал,
Й опричники митрополита взяли,
Як москалі говорять «на підвал».
Бо в церкві той митрополит відкрито
Опричнину прилюдно засудив.
За що був люто «на підвалі» битий.
Малюта його там же й задушив.
Культурна європейка - Катерина
З Вольтером переписочку вела.
Та у скрутну фінансову годину
У церкви її землі відняла.
Коли ж митрополит взявсь проклинати,
Хто землі ті церковні відбирав,
Веліла та його арештувати
І кат живим в стіні замурував.
Онучок Олександр був не кращий,
Закатував архієпископа за то,
Що на царя «відкрив той свою пащу».
Царю не смів противитись ніхто.
Царі від того, звісно, нахабніли.
Он Олексій Романов у свій час
Ходив, як вдома, в церкві й поміж ділом
На увесь голос лаявся щораз,
Немов якиїсь вуличний бурлака.
На патріарха якось напосів
У П‘ятницю Велику. Той від ляку
І слова проти вимовить не смів.
Це той, що в москалів «Тішайшим» звався.
Такий богобоязнений, мовляв.
А він ходив по церкві й матюкався,
Як в службі хтось помилку допускав.
Отож в москальській церкві виживали
Лиш ті, хто царям вірою служив.
Які не лише руки цілували.
І не важливо, хто на трона сів.
Митрополит московський комунякам
Так вірою і правдою служив,
Що сталінським портретам «у подяку»,
Немов іконам, кланятись велів.
А в шістдесятих раптом патріархом
Безбожник й комуняка Ротов став.
Служив він владі вірою, без страху,
Від КаДеБе таке завдання мав.
І ні для кого вже не є секретом:
Під рясами погони в їх попів.
Всі моляться на Путіна портрети.
Та Бог в церквах їх бути не схотів.