Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, якось вже б змирились.
Вже би шаблями, можливо, чогось і добились.
А тепер за тим минулим аж болить у грудях.
Стали пізно розуміти – що то царська ласка.
Як потрапили в обійми, то вирватись годі.
- Так, Свириде, москалі, бач, іншої породи.
А ми до них прихилились…Така неув’язка.
Коби ж знати? Позітхали. Свирид починає:
- Важко ж було розібратись. Та ж і ляхи кляті.
Не схотіли нас за рівних собі визнавати.
Бач, литвини із ляхами рівні права мають.
Їм правами поступились, з нами – не схотіли.
А були б ми разом, хто би посмів нас чіпати.
Могли б кожному сусіду добре в зуби дати.
Бо не було б по Європах рівної нам сили.
- Хіба ж тільки вина ляхів? А чим кращі наші?
Я говорю про старшину. Хто до кого тягся.
Той за рублі у московське ярмо хутко впрягся.
Той тягнув до ляхів воза. Заварилась каша.
При Хмелеві разом були. Кого велів – били.
І ніхто не смів супроти і слова сказати.
А не стало – кожен прагнув булаву тримати.
І козацтво, і країну вони й розділили.
А що ми – прості козаки могли розуміти?
Старшина на те й старшина – вела за собою.
І довела – один з одним ставали до бою.
А ворогам залишалось прийти та й ділити.
- І я про те, - Свирид знову, - скільки сил поклали,
Скільки своїх положили в ворожнечі братній.
Що нас голими руками можна було брати,
Бо ми, навіть опиратись уже сил не мали.
Та що там ми. І старшина, полковники, часом
У тій усій веремії теж не розуміли,
За ким ішли, задля чого витрачали сили.
Землю кров’ю козацькою поливали рясно.
Богуна усе не можу я ніяк забути.
І розумний, і сміливий, а все, бач метався.
Так до кінця життя, певно і не розібрався
Із ким, власне в колотнечі отій має бути.
- А ти добре Богуна знав? - Так я з його полку.
Разом стільки у походах, стільки пережили.
На моїх очах Івана ляхи і убили.
Не зміг спасти, та й від того було б мало толку.
- Розкажи, як воно сталось? Як усе то було?
Ми то чули, що загинув. Що ляхи убили.
А за що? Чому раптово? Ми не розуміли.
Та і скільки пліток різних про те усе чули.

- Коли ляхи під Чудновим москалів побили
Та їхнього воєводу в полон захопили,
Рішив король, аби часу дарма не втрачати,
А піти на Лівий берег москалів ганяти.
Те, що зима попереду, його не спиняло.
Хоча в ті часи зимою все ж не воювали.
Отож, грошей не жаліли, жовнірів найняли.
І драгунів, і гусарів, і піхоту мали.
Ще й Тетеря - новий гетьман прибув і з полками,
Досвідченими в боях з тими ж таки москалями.
Ще і татар запросили, а ті й не вагались –
Тисяч двадцять Україну грабувать припхались.
Богун пішов з Тетерею, нам із ним прийшлося.
Отож, вже у листопаді військо й подалося.
Не на Київ. Аби часу під ним не втрачати,
Король вирішив, що краще його оминати.
Повернули ми на Ржищів, там Дніпро здолали.
Вже таки тоді добрячі холоди настали.
Москалі тоді не встигли ще сили набратись,
Тож мусили перед нами хутко відступатись.
Ромодановський не зваживсь з нами в бій вступити,
Брюховецький, зрозуміло, теж не в тім’я битий.
Котилися перед нами з полками своїми.
А ми міста й села брали, йшли слідом за ними.
Ті і опір не чинили. Хіба що татарам,
Бо то ж були, всі то знали, людолови ста́рі.
При королю намагались все ж не нахабніти
І подалі з очей його людей полонити.
Король знав про те, одначе з тим мусив миритись.
Бо без татар з москалями важко буде битись.
Не всі міста відчинили перед нас ворота.
Ніжин, а за ним Батурин не мали охоти.
Та вже ж зима, ми стирчати попід них не стали.
Не здалися – і Бог з ними, просто оминали.
Потім будем розбиратись. Глухова дістались
Вже в двадцятих числах січня. Та там і зостались.
Місто встигло зготуватись. Посад попалили,
Самі в замок відступили та й в ньому засіли.
Були там полки козацькі, з трьох полків зібрались.
Кілька сот стрільців московських в замку окопались.
Керував усім тим, кажуть полковник Дворецький,
Що й не думав, що сидіти в місті доведеться,
Просто собі з Москви їхав та й застряг у місті,
Коли туди про наш наступ долетіли вісті.
Перший тиждень ми спокійно місто облягали.
Рили шанці та по місту із гармат стріляли.
В ляськім таборі постійно банкети збирали
Та пиячили і близькі села грабували.
А татарам попід містом сидіть не бажалось,
Шастали навкруг по селах, добра наживались.
Тихцем ясир полонили й на Крим відправляли.
А ми, звісно, про те знали – що думати мали?
Чи хотілося нам дуже братів воювати?
Грабувати людей своїх клятим помагати?!
Минув тиждень, королеві сидіти набридло
Під якимсь «мізерним містом», де засіло бидло.
Велів поробить підкопи, порох закладати
Та і стіни тим порохом скоріш підірвати.
Кажуть, в місті за тим часом козаки знайшлися,
Які вирішили: краще би ляхам здалися.
Тож Дворецького схопили, аби місто здати.
Проте кинулись козаки, міщани й солдати
Та й Дворецького відбили, а тих всіх побили.
Ми ж не знали й під стінами спокійно сиділи.
Хоча, хто зна? Богун, бачив, ходив, наче хмара.
Видавалося, що, наче він сам себе сварить.
Якось викликав до себе мене та й питає:
- Ти, я чув, доволі вправно із лука стріляєш?
- Можу вцілити в монету, навіть зі ста кроків.
- Добре. Але про розмову маєш забуть поки.
На другий день на світанку враз загуркотіло
І в двох місцях мури замку в повітря злетіли.
В один пролом подалися найманці і ляхи,
Подерлися у пролом той, неначе мурахи.
Сам Собеський штурм очолив, повів їх на стіни.
А за ним уже й Тетеря полки наші двинув.
Підняв Богун полк й подався під Водні ворота,
Аби в пролом увірватись та місто збороти.
Перед тим мене підкликав, велів лука взяти
І стрілу до сагайдака тихенько сховати.
Папірець на ній маленький, прив’язаний міцно.
- Як під’їдемо під стіни, то стріляй у місто.
Як удасться, то поцілься, щоб кудись устряла,
А то упаде під ноги і, вважай, пропала.
Поки найманці і ляхи пролом штурмували,
Ми до другого пролому всім полком помчали.
Та не велів Богун лізти до пролому того.
Ми туди-сюди гасали лише мимо нього,
Щось кричали та угору з мушкетів стріляли.
Як казали потім ляхи: «номер відбували».
А я дістав свого лука та й у місто стрілив,
Бачив, як стріла в якомусь вже стовпі стриміла.
А ми ото погасали та й назад вернулись.
А для ляхів їх атака лихом обернулась.
Перш за все там поряд гребля і кругом болото.
А пролом невдалий вийшов. Козаки навпроти
Барикаду спорудили, витягли гармати
Та в нападників взялися картеччю стріляти.
Купу ляхів положили, найманців багато.
Довелося із пролому ляхам відступати.
Король, звісно, розізлився, що місто не взяли,
Велів усім, аби новий приступ готували.
За тим часом стали вісті грізні долітати.
Кримський хан у поміч ляхам збиравсь виступати,
Так Сірко на Крим наскочив. Хану не до того.
Та й татари з-під Глухова зібрались в дорогу.
А тут іще Брюховецький рушив із полками,
Під Батурином з’єднався уже з москалями.
Та й до Глухова попхали. А міста, що вчора
Королеві присягали, піднялися скоро,
Знов від ляхів відвернулись, царю присягнули.
Так, що чутки, скажу прямо, невеселі були.
А ще ж король на литвинів поміч сподівався.
Та москаль зі своїм військом до Литви ввірвався
Й довелося тим литвинам від них відбиватись.
Тож на поміч від них марно було й сподіватись.
Тим не менше, король рішив спробу ще зробити,
Щоб атакою урешті місто захопити.
Восьме лютого, здається. Ще сонце не встало.
А ляхи уже до штурму військо зготували.
Поробили знов підкопи, пороху заклали.
Де збирались підірвати, вже війська стояли.
Ще й поставили гармати в тих місцях навпроти,
Щоби спершу оборонців їх вогнем збороти.
Десь о шостій ранку раптом стало вибухати.
Ще пилюга не осіла, взялись штурмувати.
Хто зна, як воно там було: чи не там копали,
Чи то, може не весь порох одразу зірвали.
Тільки ляхи підступились під стіни, як раптом,
Земля взялась попід ними на дибки ставати.
Поки ляхи зрозуміли, поки розбирались,
Оборонці вже до бою в місті зготувались.
За будинками засіли, на стінах розбитих,
В наступаючих мушкетним вогнем взялись бити.
А, як ляхи зазівались, то на них напали.
Не витримали того ляхи та і повтікали.
А ми знову удавали: ляхам помагаєм –
Попід стінами товчемся та вгору стріляєм.
Ще і діжки із порохом під стіни лишили,
Наче порохом тим стіни зірвати хотіли.
Звісно, порох той урешті глухівцям дістався.
Видно, Богун і до цього діла теж доклався.
Ляхи були злі страшенно. Та що їм робити?
Довелося з-під Глухова війську відступити.
Та вже не по тій дорозі, що сюди дістались.
Ромодан із Брюховецьким уже поєднались
І шлях той перерізали. Табори згорнули
І на північ, на Московію спершу повернули.
Зайшли в Сєвськ. Та іти далі вже сили не було,
Отож, звідти на Новгород-Сіверський звернули.
Іти довелось холодним та голодним краєм.
Ще й москалі з козаками часом нападають.
Від холоду люди гинуть та коні здихають,
Адже чим їх годувати у війська немає.
Ляхи злі, король сердитий, взялися шукати
На кому би за поразку своє зло зігнати.
А хтось, видно, нашептав вже на Богуна, тому
Повелів король до нього з’явитися йому.
Богун, наче відчував щось, якесь собі лихо,
Тож велів мені одному разом із ним їхать.
Під’їхали до шатра вже, де король знаходивсь,
Бачимо, загін при зброї вже до нас підходить.
Та на обох позирають очиськами злими.
Офіцер з якимсь папером вийшов перед ними.
Богун мені: - Розвертайся, ушиватись треба!
Я миттєво розвернувся, чую позад себе
Раптом постріли з мушкетів. Тільки озирнувся,
А кінь Богуна зненацька, неначе спіткнувся
І той полетів на землю. Хотів повертати,
Аби Богуна до себе на коня узяти.
Та він кричить: - Тікай, дурню! Мені не поможеш,
А сам тепер через мене загинути можеш!
А і, справді, знов мушкети ляхи зарядили.
Я й пустив коня галопом з усієї сили.
Кулі мимо пролетіли, жодна не попала.
Певно, що свята Покрова мене врятувала.
А вже Богуна відтоді живим я не бачив,
Видно, навік обірвалась там доля козача.

З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Паплами", "Лед Зеппелін", "Квінами",
а по цей бік - партійно-комсомольським чванством!

Та зчовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
дівоча тема – доторкалися мистецтва,
високого, немов небес шатро з зірками…
Я звідти вийшов - з тих часів римарством.
Та й далі стільки ще було – на розі тями.
І хай не кожному вогню повік палати,
та днів тих радощі втамовували втрати,
і пам'ять повнили новими іменами.

Жили отам, де призабута нині справжність,
тулились дійсності розкритими чуттями,
одними повнились тремкими відкриттями,
так мало відаючи про усепродажність.
І ось тепер, коли старе пішло з димами,
а новочасне - бездиханна неминучість, -
все більше згадувань юнацьких непідкупність
тривожить: що це з нинішніми сталось нами?

Ніч була темна. Місяц, хоч зійшов
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все прахом йде. Чи й буде вороття?!
Колись величним його Хорсунь був
І росіїв про всіх округах знали.
В яких краях вони лиш не бували?
Про войовничість їхню хто не чув?!
Та, як каган у Київ перебравсь,
Вщухати стала войовнича слава.
В торгові більшість подалася справи.
Меч не таким прибутком вже здававсь.
Як він хотів усе знов відродить!
Повести воїв за моря, за гори.
Гадав, що якісь землі собі скорить
І буде там каганом вільним жить.
Аскольд поки ще в Києві сидів,
Його у Хорсунь правити призначив.
У ньому він суперника не бачив.
Тож Хорсунем Рурк вільно володів.
Вважав, що майже незалежним був.
Хоч росіїв все менше залишалось,
До Києва вся знать вже перебралась,
Хоч Руський край безлюдним ще не був.
Та, як Олег у Києві з’явивсь,
Аскольда вбив та Ігоря поставив
Каганом. Хоча сам, насправді, правив,
Як самозванець. Рурк на те дививсь
Вороже, хоч і мусив покорятись,
Бо сил відкрито виступить не мав.
Олег же все крутіше забирав
І сталось те, що, врешті й мало статись:
Якось Олег відкрито заявив,
Що Київ буде «мати» Руським градам.
Він вістку стрів ту в Хорсуні не радо,
Бо ж з Хорсуня свої початки вів
Каганів рід. Він й Переяслав був
Із Києвом на рівні. Та віднині
Всі Києву скорятися повинні.
Як Рурк ту вістку з Києва почув,
То до кагана родіїв помчав,
Щоб його думку про оте дізнатись.
Та той чомусь надумав не пручатись,
Бо сили, як і Хорсунь, вже не мав.
Рурк і до Крука в требище ходив,
Де Хорс могутній з висоти дивився.
Але Крук негостинно з ним повівся.
Послухав і спокійно відповів:
- Так хоче Хорс! Щоб сили вдосталь мать
І племена, народи покоряти,
Потрібно руські землі об’єднати…
Він спробував розворушити знать,
Що в Хорсуні поки ще зоставалась,
Але підтримки також не дістав.
А хтось із них, мабуть, його й продав,
Бо звідки ж тоді в Києві дізнались
Про його плани? Вірні звідтіля
Доправили йому таємну вістку,
Що помстою Олег вже загорівся.
Вже через Перепетові поля,
Напевно, мчить загін його велінням
Негайно Рурка в Хорсуні схопить…
Тож в темряві над Россю він стоїть.
Нема бажання в порубі загинуть.
Бо ж норов у Олега, ох, крутий!
Тікати треба. У степи безкраї.
Там угри дикі його добре знають.
Із ними він поверне Хорсунь свій.
Ще в темряві із вірними людьми
Покинув Хорсунь. І степи сховали.
Погоня, як була, то десь відстала.
У балці вздріли кочові дими.
Угорський стан. Ті «гостей» прийняли,
При вогнищі усіх нагодували.
Провідника в степах безкраїх дали,
Щоби кочів’я Альмоша знайшли.
Про угрів Рурк багато чув чого.
Вони зі сходу в ці степи прибули.
Їх печеніги з тих земель зіпхнули.
Напору не утримавши того,
Знялися угри та і подались
На захід й в ці степи прикочували.
З хозарами якіїсь справи мали.
В степах, немов господарі велись.
Ходили часто в землі до слов’ян
Пограбувати та рабів набрати,
Щоб їх тим же хозарам продавати
Або й у Рум за море-океан.
Та печеніги не лишили їх
І тут в спокої. Крізь хозар прорвались
І знов на угрів нападати взялись.
Щоб врятуватись від набігів тих,
Збирались угри далі кочувать
На захід аж за гори, за Карпати.
От би йому у поміч їх дістати?!
Олегові він міг би відсіч дать.
В кочів’ї Альмош зверхньо його стрів.
Все ж вислухав та і почав питати:
Що саме він із того буде мати.
А вже багато з того захотів.
І різну здобич, і слов’ян-рабів,
І хліб, й худобу, бо ж їм кочувати
Ще доведеться всім аж за Карпати.
Ну, й, звісно, срібло-золото собі.
Подумав Рурк й погодитися мусив.
А що він міг? Хоч добре розумів,
Що б ворога у рідний дім привів.
Та як би він інакше повернувся?!
Тож Альмошу всього наобіцяв.
«Там буде видно!» - сам собі помислив.
Вже Альмошові не терпілось, звісно.
Він тут же всюди вісників послав,
Щоби угорські сходились роди,
В далеку вибираючись дорогу.
І скоро стали сходитись до нього
Усі підвладні і велять: «Веди!»
Рурк добре всі шляхи-дороги знав.
Знав, де за Рось дістатись непомітно,
Щоби сторожу росіїв не стрітить.
Сором‘язливо очі відвертав,
Як угри грабували все підряд
У землях руських, як людей в‘язали.
Рабами ті з його вини ставали.
Та він не озирався вже назад.
Бо вже назад й дороги не було.
Хоч на душі щось неприємно тліло.
Тут славних предків росіїв могили,
А він привів на ці могили зло.
Без бою майже Хорсунь узяли.
Він повернувся, аби править в ньому.
Хоч то одному Хорсові відомо,
Чи згоду небеса на те дали.
У супроводі угрів він пішов
До Хорса, щоб від нього згоду мати.
У Хорсуні каганом справжнім стати.
Старого Крука в требищі знайшов.
Сказав: - Я хочу слово Хорса чуть!
Як здавна наші предки обирали
Собі кагана, з Хорсом справу мали.
Я ж маю право тут каганом буть!
Крук впірив в нього очі і сказав:
- Хто ворога приводить в землі рідні,
Каганом бути в землях цих не гідний!
І посохом, що у руках тримав,
Об землю стукнув. Та, немов здригнулась.
Усе перед очима попливло.
Те, що сиділо глибоко було,
Враз вирвалось на волю. Лиш почулись
Чи крик, чи стогін. Рурк на землю впав
І тіло його корчилось і билось.
В страху від нього угри відступились.
Як бог чужинський таку силу мав,
То краще буде його не чіпати.
Пограбували Хорсунь, як змогли
І далі вже до Києва пішли.
Хотіли і його теж звоювати.
А Рурк зостався на землі лежать
Нікому на цім світі не потрібний,
Бо виявився росієм негідним.
Ніхто б його не взявся поховать.
По роській розграбованій землі
Лише руїни й згарища димились.
Людей живих не надто і лишилось.
Лежали мертві і старі, й малі.
Дорослі ж разом з уграми пішли
Не волею своєю, а рабами.
Вони для угрів були просто крамом
Й жаліли, що померти не змогли.
Зосталось Хорса требище одне
Посеред пустки. Угри не посміли
Його чіпати. Так і полишили.
Іще сто років із тих пір мине,
І Володимир Хорса забере
До себе в Київ. А до того часу
Кров півнів буде споживати ласо.
Під молотами в Києві й помре.
А в землях тих, де росії жили,
Кочівників кагани поселяли,
Щоб ті кордон Русі сторожували.
Туди вернутись руси не змогли.

Сидять діди під кормою. Сонце припікає.
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похвалялись тим минулим, напевно ж хотіли,
Щоби знову повернулась молодість і сила.
Старий козак Петро мовчки слухав ті розмови,
Навіть і не намагався вставить своє слово.
Чи не мав чим похвалитись? Чи то скромний дуже?
От Іван його й питає: - Скажи, Петре, друже,
Ти ж козакував, говорять, ще із Хмелем знався.
Чи ж ти був тоді у Львові, як Високий брався?
Петро тільки усміхнувся: - Доводилось бути.
Ми ж його із Кривоносом і змогли здобути.
- Ви Високий замок брали? – діди здивувались –
Ми думали – ти зі Львова?! Як воно так сталось,
Що ти прийшов з козаками рідне місто брати?
- Ну, я родом з Чигирина. Львів‘янином стати
Вже пізніше удалося. Так вже доля склалась,
Бо ж нічого у тім краї живим не зосталось.
Хто би тільки не приходив: москалі чи ляхи,
Чи то турки, чи татари – смерть лишали шляхом.
Була колись і багата, й гарна Україна,
А тепер весь правий берег – суцільна руїна.
- То ми знаємо, - озвався сивий дід Микола, -
Стискається, повір, серце через те від болю.
Та ти краще розкажи нам, як Високий брали.
Бо ми тоді теж у Львові ще не проживали.
- Розказати, - задумався Петро на хвилину,
Погляд очей своїх сірих кудись в далеч кинув. –
Ну, спочатку про Пилявці тоді слід сказати.
Удалось нам тоді чосу добре ляхам дати.
Вони звідти так втікали, що й штани губили.
Деякі за день до Львова звідти долетіли.
А то триста верст, їй Богу. Як слід налякати,
Щоби за день таку відстань можна подолати.
Коли перші «пилявчики» до Львова дістались,
То від виду їх одного паніка піднялась.
Хтось зібрав свої манатки й на захід подався.
Хто «бідніший», той у замок Високий сховався.
Звісно, бідних там не було – євреї та ляхи
За його високі стіни сховались від страху.
А правителі місцеві на раду зібрались
Та до оборони міста бігом зготувались.
Стали грошики збирати, щоб людей найняти,
Які будуть від козацтва Львів обороняти.
А керівником Ярему «нашого» обрали,
Йому зібрані всі гроші й клейноди віддали.
Він поклявся перед всіма, що захистить місто,
Але, як отримав гроші, то й дременув, звісно
До Замостя. Залишилось місто і без грошей,
І без війська. Обстановка зовсім не хороша.
А, тим часом Хмель із військом підійшов до Львова.
А слідом іще загони прибували нові.
І орда прийшла татарська разом з Тугай-беєм.
Скориставшися одразу силою тією,
Велів Хмель у передмісті усе захопити.
Отоді-то всі «при грошах» й дременули звідти
У Високий замок. Кажуть, стільки їх зібралось –
Зо три тисячі, напевно в замку заховалось.
А замок же невеликий і припасів мало,
Бо ж його до оборони ще не готували.
Війська там було десь сотня, на стінах гармати.
А стоїть же він високо, спробуй-но узяти.
Хмель спочатку й не збирався, сподівався, звісно,
Що, аби зостатись цілим, то заплатить місто.
Штурмом брати не збирався та людей втрачати,
Бо ще ж треба було ляхів аж в Польщу загнати.
Але ж місто Вишневецький встиг «пограбувати»,
Тож нелегко було викуп великий зібрати.
Затяглося те стояння, сподівались в місті,
Що приведе Вишневецький на підмогу військо.
Довелося тоді Хмелю містян налякати,
Велів він Високий замок Кривоносу взяти.
Замок той далеко видно, поставить гармати,
То й до середини Львова можна з них вціляти.
Ми стояли на Тарнавці тоді за горою.
Недалеко Тугай-бей теж стояв із ордою.
Отож, нам і випадало разом замок брати.
хоч татари не майстри в тім, та, проте, завзяті.
Ще і донці підключились, що поряд стояли,
Попід Лисою горою станови́ще мали.
Отримав Максим наказ той і став готуватись
Та до підступів до замку пильно придивлятись.
Стіни високо здіймались, важко підступити,
Бо ж усі шляхи-дороги проглядались звідти.
Двоє воріт в замку були – західні і східні.
Західні нам із Тарнавки було геть не видно.
Та розвідники доклали, що їх важко взяти,
Адже там і стіни вищі, і стоять гармати.
А от східні видавались місцем непоганим,
Адже були вони майже в аварійнім стані.
Саме їх Максим і здумав перше штурмувати.
Зранку, сонце ще не встало, вдарили гармати.
Але били не по замку, по місту вражали,
Щоби гармаші зі Львова нам не заважали,
Доки дертися ми будем на крутезні схили.
Першими селян до замку в атаку пустили.
Йшли із косами, дрючками, рогатини взяли.
А за ними уже слідом і ми виступали
З татарами. Вози пхали важкі перед себе,
Щоб від вогню прикриватись, коли буде треба.
На возах іще драбини штурмові лежали.
Лучники татарські стали і стріли пускали,
Щоби змусити на стінах ляхів поховатись.
Тоді і нам буде легше до тих стін дістатись.
Але ляхи не зівали, нас вогнем зустріли,
Не змогли зі стін зігнати їх татарські стріли.
Крики, стогін, тупіт, гуркіт - все в одне злилося.
Нам під самі стіни замку дійти удалося.
Навіть, вилом та підкопи під стіни зробити.
Але під вогнем ворожим прийшлось відступити.
Сім разів на штурм ходили. Вже й сонце сідало,
А ми замкові ті стіни досі ще не взяли.
Але й ляхи налякались. Тож бургграф Братковський,
Який у Високім замку опирався досі,
Бачачи, що і продуктів, і припасів мало,
Повелів, щоби цивільних із замку прогнали.
Хто пробився, когось наші у полі зловили,
А деякі доєднатись і до нас рішили.
Вони нам багато чого цінного сказали,
Щоби ми той клятий замок скоріше узяли.
Перш за все, вказали труби, що вели до міста,
Які воду постачали. Хмель повелів, звісно,
Воду місту перекрити. І замку дісталось,
Бо ж тепер у них запасів води не зосталось.
Там була стара криниця та вже занепала,
Тож по воду до джерела оборонці пхали.
Поки ми відпочивали, рахували втрати,
З міста уночі припаси удалось дістати.
Пороху і куль приперли, тільки б боронились.
Ми про те дізнались пізно, щось не додивились.
Другий день почався знову з атаки на замок.
Ми драбини підтягнули попід стіни прямо.
Поки одні ті драбини до стін приставляли,
Другі кайлами у стінах діру пробивали.
А нас ляхи поливали свинцем і кидали
Згори на нас все, що тільки під рукою мали.
Довелося відступити. Вночі до Максима
Викликали наш десяток. Я був поміж ними.
Велів Максим одягнутись у місцевий одяг,
Бо дізнався, де по воду ті замкові ходять.
Сказав до них доєднатись і в замок пробратись.
А там, як буде нагода, до воріт дістатись
І відкрити їх, щоб наші до замку ввірвались.
Та просив нас дуже сильно, аби постарались.
Джерела дістались легко, глечики набрали
Та із замковими разом за мури попали.
Ніхто нас не перевірив, ніхто не затримав.
Правда, хтось-таки помітив. Братковський нагримав
На сторожу, велів скоро усіх нас зловити.
А вже ляхи постарались кількадесят вбити.
Серед них і кілька наших. Я в підвал сховався.
І сидів там тихесенько, ночі дожидався.
А вночі, як трохи стихло, вибрався нагору,
А там уже і на мури вихопився скоро.
Ляхи втомлені поснули, гармати стояли.
А я знайшов купу цвяхів, у нагоді стали.
Забив цвяхами отими отвір для запалу.
Тепер уже ті гармати залізяччям стали.
Не всі, на жаль, лише кілька. Інші сторожили.
Сподівався, що так само теж наші зробили.
А сам назад заховася. Вранці сполошились,
На замкових українців ті ляхи озлились,
Та боялися чіпати, бо ж їх там багато,
Могли би супроти ляхів в замку бунт підняти.
Знову цілий день гриміло – наші замок брали.
Жаль, воріт для них відкрити ми змоги не мали.
Вночі, я пізніше взнав то, послав Максим сотню,
Щоб пробралися до замку й відкрили ворота.
Але ляхи їх уздріли, вдарили на сполох.
Ще і сильний дощ піднявся, гриміло навколо.
Порох відсирів і змоги не стало стріляти.
Тож Микола Небилиця велів відступати.
Зранку спершу було тихо, далі сполошились
В замку люди. Вже, напевно, не надто дивились
За чужими. Тож з підвалу я вибравсь нагору.
Із розмов мені зробилось зрозуміло скоро,
Що Братковський так злякався, що утік до Львова.
Лишив солдат небагато. Новина чудова.
Велів, правда, захищати замок до останку.
Та вже ті, що залишились, тряслись з переляку.
Поки в замку метушились, що робить, не знали,
То ми всі їхні гармати теж позабивали.
Без гармат їм важче буде замок боронити.
Скоро новина: Братковський вернувся сердитий.
Надали йому припаси і назад послали,
Усі ті його відмовки слухати не стали.
Тож вернувся він сердитий та на всіх кидався.
А ще більш, як про гармати зламані дізнався.
Та на ранок наші знову пішли у атаку,
Максим прагнув взяти замок за ціну за всяку.
Ляхи в замку метушились та зі стін стріляли.
Їх донині залишилось уже зовсім мало.
Вони стіни, і ворота стерегти не в змозі.
Тож, сокиру прихопивши – знайшов на дорозі,
Я до тих воріт подався, які наші брали.
Там два ляхи при воротах злякані стояли.
Дослухалися за стіни, назад не гляділи.
Тож моя сокира діло скоренько зробила.
Далі кинувся кілок той стопорний зламати,
Що не здавав міс під’їздний униз опускати
Заскрипіло, барабан враз швидко закрутився.
Чую, з гуркотом на землю той міст опустився.
Враз зацюкали сокири по той бік в ворота.
Мабуть, через міст пробралась козацька піхота?!
Поки ляхи сполошились та поки зібрались,
Вже козаки і татари у замок прорвались.
Тут драгуни прилетіли, щоб їх зупинити.
Але ту атаку легко вдалося відбити.
Поки тих драгунів били, ляхи всі зібрались
І у внутрішньому замку бігом заховались.
Зачинили враз ворота. Знову штурмувати?
Прийдеться дубову браму під вогнем ламати.
Та мені уже не страшно, я поміж своїми.
І козаки у бій рвуться, й татари між ними.
А Братковський знов злякався, до Львова подався.
Гарнізон без командира фактично зостався.
Бо й заступник його також дременув небавом.
Тож уже до перемоги котилася справа.
Вранці браму проломили і в замок ввірвались.
Солдат ляських тоді в замку майже не зосталось.
Втікачі одні лишались – ляхи та євреї.
Українці також були між юрби тієї.
Як козаки та татари до замку ввірвались,
То від злості уже мстились, мстили – не спинялись.
Ні про стать, ні вік, ні віру уже не питали,
Кого бачили, на місці того убивали.
Хоч багато крові бачив я за свої роки,
Але стільки, вже повірте, ще не бачив поки.
Мені млосно аж зробилось, вибрався із замку,
Бо мене не привертала здобич вже ніяка.
Крики розпачу і крики переможців чулись.
Певно, що усі у Львові від жаху здригнулись.
Зрозуміли, яка доля скоро їх чекає.
І ту долю оминути шансу в них немає.
Тож погодилися швидко, викуп Хмелю дали,
Аби тільки їхнє місто ми не зачіпали.
А нам воно і не треба. Хоч татари злились,
Що не змогли взяти місто і не поживились.
Та отримали від Хмеля чималеньку плату
Й подалися до Замостя, його здобувати.

На жаль, таке в історії бува.
Про когось книги і романи пишуть,
А іншого згадають словом лише,
Хоч багатьом жаліють і слова.
Згадати Оришевського, хоча б.
Хтось чув про нього? Щось про нього знає?
З істориків хтось в двох словах згадає,
Що в гетьманах колись був Божий раб –
Ян Оришевський. То і все, мабуть.
Не до душі, що був з аристократів?
Хоча ми можем багатьох згадати,
Які з якоїсь шляхти рід ведуть:
Чи польська, чи литовська, чи, бува
І українська. Чи ж по тім судити?
Чи то по тому, що устиг зробити?
А дехто, взагалі на те кива,
Що гетьманом король його зробив.
Так інших королі теж призначали,
Чи рішення козацьке визнавали.
А хтось говорить, що між козаків
Багато невдоволених ним бу́ло.
А ви назвіть хоча би одного,
Щоб козаки любили всі його?!
Були й такі, що смерть їх не минула
Від рук козацьких. Тож не в тому суть.
Про всіх потрібно по ділах судити.
Вони одні нам істинно отвітять,
Чи буть комусь відомим, чи не буть.
Тож народився Оришевський був
В Оришеві – маєтку родовому.
Прийшлося вибиватися самому
З дрібної шляхти. Хто б про рід той чув,
Як би не Ян?! При королю служив.
Коморником при ньому рахувався,
На королівську милість сподівався,
Мабуть, старання показать зумів,
Бо, як Баторій набирати став
Собі козацьке реєстрове військо,
То гетьманом, який за ним дивився
Він саме Оришевського послав.
Часи тоді непевнії були.
Козацтво встряло у молдовські справи.
Якиїсь час Підкова у ній правив.
Та втриматись козаки не змогли.
Підкові ляхи голову знесли,
За козаками всюди полювали.
Живих, хіба що плавні заховали,
Де ляхи їх дістати не змогли.
Таке козацтво ляхам не простило,
От-от могла початися війна
Між козаками й ляхами. Однак,
Щоб не втрачати в колотнечі сили,
Бо ж вистача без того ворогів,
Довірив Оришевському король
Тоді зіграти миротворця роль.
І він козацтво швидко замирив.
Найбільш завзятих у реєстр вписав.
Такі йому у війську і потрібні,
Щоби козацтво представляли гідно.
Тож скоро непогану силу мав.
Загін в шістсот завзятих козаків,
Що власний прапор королівський мали,
І булаву, й бунчук, й печатку дали.
І Оришевський їх в походи вів.
За службу Трахтемирів їм віддав
Король та ще й поставив плату.
Нехай то було зовсім не багато:
Козак на рік кожух й червінець мав.
Але ж тепер козак не ворог був.
В однім строю із ляхами стояли,
Разом за землю рідну воювали.
Козацьку силу білий світ відчув.
Спитаєте, чому це ляхи так
До козаків зненацька подобріли,
Що, навіть, ціле військо утворили?
Без того, що, не обійтись ніяк?
А таки так. Уже багато літ
Ішла війна, що відбирала сили.
Вже ляхи воювати не хотіли.
Вона принесла й так багато бід.
А все оті прокляті москалі.
Їм і тоді в болотах не сиділось,
В сусідів поживитися хотілось
Та шмат чужої прихопить землі.
Отой їх дурнуватий цар Іван,
Що Грозним звався, раптом спокусився,
Лівонію скоряти заходився.
Багатий край вже знемагав від ран.
За край той заступилася Литва
Та сил не мала, ляхів запросила.
Вони одну державу утворили,
Що хтось Річ Посполитою назвав.
Ота Річ Посполита і вела
Війну багатолітню з москалями.
Топтали ниви вороги військами.
Міста і села та війна змела.
Вже, начебто й здолали москалів,
На бій останній сил не вистачає.
А тут он сила чимала гуляє.
Чому б не скористатись, взагалі?
Отак реєстр козацький і з’явивсь,
А Оришевський став гетьманувати
Та бити москалів допомагати.
А, коли бивсь козак, то уже бивсь.

Поки в Лівонії товклися москалі,
То козаки до них у гості завітали
І Стародуб, що під Москвою був, узяли.
Із Оришевським, зрозуміло на чолі.
Хоч увесь замок взяти і не спромоглись,
Та москалів усе ж добряче потрусили,
Набрати здобичі в поході тім зуміли.
Ну, у той час на війнах всі отак велись.
Із тим добром і повернулися назад.
А через рік уже з Михайлом Вишневецьким
Вони взялися за москальського Трубчевська.
Дали добряче москалям отим під зад.
Тож незабаром та москальськая змія
В свої болота була змушена вертати,
Щоби криваві свої рани зализати.
Вдалось Лівонія в лихий час відстоять
Та ще й забрати шмат московської землі.
За що, питається пролито стільки крові?
Не сумнівалися, проте, що прийдуть знову.
Без війн ніяк прожить не можуть москалі.
А за тим часом Оришевський десь пропав.
Чутки ходили, що помер. Велика втрата.
Другого гетьмана прийшлося призначати.
Король маєток його іншому віддав.
Та кажуть, як завчасно ко́гось поховають,
То він ще довго і щасливо буде жить.
Лише два роки з того часу пролетить
І раптом Ян на Запоріжжя прибуває.
Його із радістю зустріли козаки,
На Базавлуку знову гетьманом обрали.
Де пропадав – нічого в нього не питали
Не до розмов, був заклопотаний такий.
Велів поблизу корабельню закладать
Аби на море у походи готуватись.
У Крим, до турків аж за море добиратись,
Не тільки ж землям українським щоб страждать.
А тут і сварка враз затіялась в Криму.
Помер Девлет-Гірей, сини ж не поділились
І за престол в Криму боротись заходились.
А козаки іще й допомогли тому.
Вступились військом в боротьбі тій за Мехмета,
Що із Ісламом, своїм братом воював.
А, як Мехмет у боротьбі отій пропав –
За його сина Саадата. Доки йде та
Війна, тим користають козаки.
То здобули і майже знищили Очаків.
Добрячу здобич в тім поході здобули.
Худоби тільки сорок тисяч привели.
А ще й добро возами привезли усяке.
А то зібрались і пішли на Перекоп,
Аби ще більше собі здобичі добути.
Та на війні, як кажуть, всяко може бути.
На жаль, не завжди так воно виходить, щоб
Усе вдавалось. Був невдалий той похід.
Багато братчитків в поході загубили
Та і здобути Перекопа не зуміли.
Орда за ними степом рушила услід.
Але вернулися, пробилися, однак
На Оришевського козаки злими стали
І його з гетьманства та із Січі прогнали.
Хто ж думав, що воно повернеться отак?!

Та час пройшов і знов згадали козаки
Про Оришевського, бо ж їм «фартовий» треба.
Не змогли кращих відшукати поміж себе.
Знов забажалося їм сильної руки.
Тож Оришевський булаву до рук узяв
І знов татари у Криму тряслись від страху
Та знов на клятих козаків жалілись ляхам.
Але король над ними влади вже не мав.
За зиму тричі Ян ходив походом в Крим,
Орді татарській дуже скрутно довелося.
А козакам узяти здобич удалося
Й на Запоріжжя поверталися із тим.
А навесні, як Ян задумав вже давно,
Козаки сіли в нові «чайки» й подалися
На море, турків «лоскотати» узялися.
І туркам зовсім не сподобалось воно.
Вони ж вважалися грозою всіх морів,
Турецький флот тримав в страху усю Європу.
А тут з якимись козаками такий клопіт.
Султан ледь з розпачу і гніву не згорів.
Бо козаки взяли і Варну, й Аккерман,
Добром усяким собі «чайки» всі набили
Та християн-рабів полонених звільнили.
Від турок чули лише злякане: «Аман!»
Із перемогою на Січ він повернувсь.
Але така уже була його натура,
Що міг би й далі штурмувать ворожі мури,
А він від гетьманства відмовився чомусь.
Рішив пожить життям звичайним. Так бува.
Іноді, правда зустрічався з козаками,
Щоб поділитись королівськими думками.
А то козацькими полками керував
У ляськім війську. І такі тоді були.
Коли Косинський все козацтво зворохобив
І на Острозького повів, помститись щоби,
То посланці тоді до нього прибули,
Аби козацтво вгамувати допоміг.
Із тим у липні в Білу Церкву він подався
Та перемовини вести з Косинським взявся.
Але того переконать ніяк не зміг.
Ба, навіть більше, пригрозили козаки,
Що його стратять, якщо десь зустрінуть знову.
В козацтва ж діло не розходиться зі словом.
Чи ж йому гинуть від козацької руки?
Проте з козацтвом він зв’язків не поривав.
Ходив в похід в Молдову разом з Лободою.
Хоча не мав того завзяття вже до бою
Та шаблю міцно у руках іще тримав.
В похід востаннє до Ліфляндії ходив
З коронним військом, як зі шведом воювали.
Тоді відбили шведське військо досить вдало.
Та той похід дух войовничий не збудив.
До України в свій маєток повернувсь
Десь попід Гайсин. Де і смерть його дістала.
Жалів, звичайно, що прожив ще досить мало.
Із жалем скоро тим він вічним сном забувсь.

Все хваляться по світу москалі,
Як героїчно предки воювали,
Як ворогів усіх перемагали.
Нема, мовляв, сильніших на землі,
Ніж москалі. І носяться із тим.
Роти всім «русофобам» закривають,
Які москальську «правду» не сприймають.
Уже всі вуха просвистіли всім.
Самі уже повірили у то
І верещать, що можуть повторити.
Що ж, можемо про те поговорити,
Щоб в тім не сумнівався вже ніхто.
Тож тищу двісті тридцять восьмий рік.
Орда монгольська зі степів примчала.
Усе Залісся раптом запалало.
Ніхто не знав отим ординцям лік.
Як морська хвиля краєм розлились.
Фортеці «неприступні», що стояли,
Вони всього за кілька днів узяли.
Рязанці перші у бою зійшлись
З ордою тою. Але не змогли
Устояти. Монголи місто взяли
І всіх, кого зустріли, повбивали.
Руїни залишивши, геть пішли.
Напали Пронськ. Щоб сина врятувать,
Його князь аж до Суздаля відправив.
Загін дав невеликий на виправу,
А сам лишився місто захищать.
Та й згинув там. Син Юрію примчав
Ту лиху вістку про орду велику,
Що десь ото взялася в полі Дикім.
Просив, щоб Юрій помочі прислав.
Та Юрій-князь той боягузом був.
У бій з монголом не схотів ставати.
Рішив у поміч сина він послати.
Вже на той час і новину почув,
Що і Рязань, і Пронськ уже упали.
Вже орда стрімко на Коломну йде.
Там князь Роман тепер на поміч жде,
Бо у самого війська зовсім мало.
Тож велів Юрій синові узять
Дружину княжу, ополчеʹння скликав.
Хоча в бою то сила й невелика.
Та і велів всім до Коломни мчать.
Оскільки Всеволод був зовсім молодим,
Дав воєводу в поміч Єремія.
Той у бою порадити зуміє.
А вої з Пронська теж пішли із ним..
Тож Всеволод мав силу чималу.
Ішов, щоб попередити монголів.
Не битися ж із ними в чистім полі.
Вже краще у фортеці на валу.
Не знав того, що вражий хан Батий
Знав про похід той. Та рішив діждатись
(Щоб по лісах за ними не ганятись)
Та всьому війську уже дати бій.
Нехай зберуться купою, тоді
Він і ударить, зажене у пастку.
Всім доведеться мертвими упасти.
Отож стояв і здалеку глядів,
Коли самі ті в пастку заповзуть.
А ці ж не знали, розвідки не мали.
І стрімголов у ту Коломну мчали.
Гадали там якнайскоріше буть.
На заклик князя вже туди прийшли
І новгородці, й москалів дружина.
Ті москалі тримали гордо спини,
Мов дуже войовничими були.
Аж ось до них і Всеволод прибув.
Велике військо врешті-решт зібралось,
Під стіни поміж рік розташувалось.
Сніг навкруги затоптаний вже був.
Мала Коломна стільки ще людей
Не бачила. Отож і дивувалась.
З монголами до бою готувалась.
Аж раптом чують, що орда іде.
Земля дрижала з тупоту копит.
Зі страхом всі у далеч поглядали.
Так скоро на орду ще не чекали.
Всі кинулися зброю підхопить.
Всі кинулись… Одні лиш москалі,
Ще й ворога не бачивши, злякались
І з поля бою миттю повшивались.
По льоду мчали, наче по землі.
Від того в війську паніка пішла.
І Всеволод також перелякався.
Бо він на дещо інше сподівався.
А вже орда стрімким потоком йшла.
Не витримав такого молодий.
Дружині свиснув, ополченців кинув,
Й кінну дружина понад річку двинув.
З ордою не схотів прийняти бій.
Як ніж, пройшовся по краю орди.
Дружина, вся закована в залізо,
Монголів на шляху стоптала грізно.
Та випадково вдарила й туди,
Де був Кулькан – один з п‘яти синів
Великого самого Чингізхана.
Пройшовшись, як котком, монгольським станом,
Дружину далі Всеволод повів.
Не озирався, у Владимир мчав,
Аби життя своє порятувати.
Забув, що мав Коломні помагати.
Й того він, навіть на той час не знав,
Що той Кулькан загинув. Коли б знав
Та не втікав, а вдарив орду з тилу,
Зламав би може ту монгольську силу.
Та він, не озираючись, тікав.
Монголи ж, як дізналися про смерть
Кулькана, геть від того озвіріли.
На те залісське військо налетіли,
Й наповнилася чаша смерті вщерть.
Орда притисла військо до валів
І вирізала. Князь Роман загинув.
І Єремій, що того не покинув.
Всі покотом лежали на землі.
Вся рать в бою отому полягла.
А хто устиг, в Коломні заховався.
Два дні ще від монголів відбивався.
Але орда все ж місто узяла.
Лиш згарище лишивши по собі,
Орда Москву зачухану спалила,
А далі на Владимир покотила.
Князь Юрій ледь дізнався, то побіг
В ліси ховатись. Сина залишив,
Щоб місто захищати. Той старався.
Як зрозумів, що в пастку знов попався,
То вирватись з дружиною схотів,
Як то біля Коломни. Та, однак,
Усі монголи на сторожі були.
Іще про смерть Кулькана не забули.
Тож він не зміг пробитися ніяк.
Так і загинув. Батечко ж його
По болотах та по лісах ховався.
Монголів пересидіть сподівався.
Батий послав же темника свого,
Щоб втікача в лісах тих віднайти.
Той боягузом виглядать боявся,
Втікаючи, повсюди нахвалявся,
Що він зібрався у лісах отих
Зібрати військо, вдарить на орду.
Хоча того і не збиравсь робити.
Батий повірив та велів убити.
Отож ішли монголи по сліду.
Та і знайшли його ні річці Сіть.
На втікачів зненацька налетіли
І майже всіх із князем перебили.
Там опір не було кому й чинить…
Отак воно в історії було.
Так перші предки москалів втікали,
Як їх та вража сила налякала.
Хоч не багато ще часу пройшло,
А москалі уже тоді взялись
Історію свою переробляти,
І літописців древніх виправляти,
Мовляв, не так тоді все відбулось.
Скажімо, літописець написав,
Що москалі, ще й ворога не взнали,
А з-під Коломни уже дали драла.
Отож москальський перепищик взяв
І просто витер слово «утікали».
Хоч вийшла нісенітниця з того
Та то не хвилювало вже його.
Отак от москалі й «перемагали».
Не всі, на щастя книги їм попали
До рук. Чи прогляділи? Так бува.
Зостались ті осудливі слова,
Щоб ми про ту брехню їх добре знали.

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ