Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
Поривається все встати та кудись пройтися.
А діди його спиняють: - Та угомонися!
Колись ходив у дружині княжій у походи.
Та постарів, тепер тільки по Подолу й ходить.
Хоча в молодості бачив він багато чого,
Отож діди й чіпляються постійно до нього:
- Розкажи нам щось, Микито. Ти ж ходив із князем.
Певно, що всю Русь велику за свій вік облазив?
От він й згадує потроху про свої походи,
Які в житті довелося пережить пригоди.
Нині також причепились. – Що ж вам розказати? –
Задумавсь на мить Микита, щось хотів згадати,
Мабуть з того, що ще досі дідам не повідав.
А потім почав казати із серйозним видом:
- Як Ростислав з Ізяславом вчергове зчепились
Та ділити руську землю знову заходились,
Ізяслав рішив нанести удар тому в спину.
До Берладника Івана відправив людину
Із проханням – «берладників» якось натравити,
Щоби київську торгівлю трохи прищемити.
Ті «берладники» мостились десь аж під Дунаєм,
Володіли необжитим та багатим краєм.
Рибалили, полювали, розбоєм займались,
Коли якусь гарну здобич мати сподівались.
Тож підбити на розбої їх не важко було.
Зібралася їх ватага, як таке почула.
У лодії свої сіли, яких вдосталь мали
Та чи то Дністром, чи Прутом до моря помчали.
Далі морем до лиману, що Дніпро впадає.
А ми з греками торгівлю саме Дніпром маєм.
Задля того у Олешші торг побудували.
Туди купці і з півночі, й з півдня прибували.
Там можна було продати товар і купити.
Княжі вої те Олешшя мали сторожити.
От «берладники» й рішили отам поживитись,
Несподівано в Олешшя оте нагодитись.
Хто ж на таке сподівався? Місто мирно спало,
Як «берладники» зненацька на нього напали.
Стали місто грабувати, з воями схопились,
Які місто боронили. Ті, хоч вправно бились,
Але було їх замало. Полягли у битві.
Лише кільком удалося у степ відступити.
А «берладники» взялися товар вигрібати,
Бо ж купців якраз зібралось у місті багато.
Купців всіх пограбували, людей пов’язали,
Бо ж і на торгівлі людом також заробляли.
Хоч усе розграбували, але не спішили
Полишати і торгівлю всю перепинили.
Пливуть купці із півночі на лодіях в греки.
На Дніпрі одні пороги подолать нелегко.
А тут ті розбійні люди їх перестрівають
І добре, коли товар лиш у них відбирають.
Скоро вістка про тих татів Києва дісталась.
Купці дуже розлютились, як таке дізнались.
Пішли жалітись до князя свого Ростислава.
Той послухав, обіцяє вирішити справу.
Викликав бігом Якуна на Гору до себе,
Сказав: - Хутко із Олешшям вирішити треба!
Не діло, що шлях у греки таті перекрили.
Візьми собі моїх гридів та берись за діло.
Бери Юрія з собою, він ті краї знає.
І рушайте. На новини я гарні чекаю.
Тож веліли воєводи нам – гридям збиратись.
Розсілись ми на насади й почали спускатись
Униз Дніпром. Дісталися скоро до порогів.
Понад берегом човнами вибита дорога.
Бо ж нікому не охота тут судно розбити,
Отож берегом доводиться його волочити.
Обійшли ми ті пороги, крізь плавні проплили.
А там втікачів з Олешшя, нарешті зустріли.
Вої, що живі зостались у бійні кривавій,
Розказали, як в Олешші складаються справи.
Щось «берладники», напевно, про нас уже знали,
Бо лодії у дорогу швидко готували.
Тож не стали ми чекати, налягли на весла,
І вода нас до Олешшя швиденько понесла.
Біля берега в Олешші лодій було мало.
Більшість татей уже, видно, звідси повтікала.
Найбільш жадібні зостались – не все іще взяли.
Тож ми берега пристали і на них напали.
Вони стали розбігатись, а ми їх ловили.
За годину усіх татей уже й перебили.
Полонених позвільняли, від них і дізнались,
Що «берладники» з товаром на Дунай подались.
Що ж, Олешшя ми звільнили, шлях купцям відкрили.
Деякі назад вертати уже говорили.
Нестерович їх підтримав та Якун уперся:
- Не для того я у далеч отаку приперся,
Щоб тих татів відпустити і не покарати.
Треба в лодії сідати і тих доганяти.
Сперечалися не довго, затим порішили:
Нестеровича і трохи воїв залишили,
Щоб Олешшя сторожили, на насади сіли
І з Якуном вниз рікою далі полетіли.
Не так часу і багато поки проминуло,
Як «берладники» ті кляті з Олешшя гайнули.
Свої лодії товаром й полоном напхали,
Що ті лодії бортами аж воду черпали.
Тож і рухались повільно. А ми ішли легко.
Уже лиман проминули, Дунай недалеко.
Ми на весла налягаєм, вже на видноколі
Бачимо, як флот тих татів рухається кволо.
Нас помітили, у гирло стали повертати,
Намагалися у плавнях лодії сховати.
Та ми йшли за ними слідом, того не давали.
Врешті, коли міста Дциня таки наздогнали.
Їм там нікуди діватись і не заховатись.
Тоді узялись до бою вони розвертатись.
Та лодії в них повільні, товаром забиті.
Ми насадами устигли на них налетіти.
Й почалась різня кривава. Вони боронились,
Але, видно, утікали та дуже втомились.
Жадібність їх погубила – стільки б не хапали,
Тоді ми би їх, напевно і не наздогнали.
А тепер їм довелося за те заплатити.
І ми ж, звісно, не збирались нікого жаліти.
Ті з «берладників», що встигли берега пристати,
По кущах та очеретах кинулись тікати.
А всіх інших перебили і полон звільнили.
На лодіях, що зостались, на весла всадили.
Усі лодії забрали, що не потонули
І тоді уже всі разом назад повернули.
До Олешшя, потім в Київ воєвода правив.
Отак гарно закінчилась та наша виправа.

Син увечері прийшов та й спитав у тата:
- Взяв оце читати книжку я у дядька Гната.
Там історії про те, як колись жилося,
Нашим предками з ким колись воювать прийшлося.
Згадувалась там також Куликовська битва,
Де московським князем був хан Мамай розбитий.
Правда, коротко про те там розповідалось,
Як під Дмитра прапори всі полки зібрались.
Вийшли в поле зустрічать мамаєві орди.
Зібралось на полі тім тисячі народу.
Чи одна, чи дві, чи й три сотні тисяч люду.
Стали битися вони тоді груди в груди.
Билися аж цілий день, орда піддалася.
Втік Мамай і вся орда слідом подалася.
Жоден хан від руських військ досі так не бігав.
Тож звільнилась тоді Русь з монгольського іга.
Що тут правда, а що ні, хотілось би знати.
Тату, розкажи мені. Ти ж знаєш багато?!
- Знаєш, синку, книжка ця ще тоді писалась,
Коли кляті москалі всіх дурить старались.
Навигадували так казочок багато,
Що де правда, а де ні – важко розібрати.
З тою битвою якраз не усе так гладко.
Чи була? Чи й не була? Але по-порядку.
Перше, спогадів про ту битва в нас немає.
Хоч «Задонщина» про те нам розповідає.
Та написана вона пізніш після того,
Вже й з учасників живих не було нікого.
Хто писав, той там не був. Звідки міг узнати,
Може, дідусь розповів, то й взявся писати?!
Далі, місце, де була битва, нам відоме.
Копались багато літ вже на полі тому,
Щоби сліди віднайти великої битви.
Така битва не могла слідів не лишити.
Але слідів не знайшли, все перекопали.
Де ж загиблих сотні тисяч тоді поховали?
Та і поле там таке – розвернутись ніде.
Може, з тридцять тисяч ще якось туди ввійде,
То й то добре. Та ж іще, люди не стояли.
Там же цілі кінні орди весь час наступали.
Де ж там розвернутись їм? Як їм наступати,
Як нема на полі тім де й ногою стати?
Отож, бач, як не крути – важко зрозуміти:
Чи була, чи, може й ні та «велика» битва.
Та, допустимо, була. Хто із ким там бився?
Ти у книжечці отій, мабуть, надивився,
Що московський князь Дмитро пішов на Мамая,
Щоб відвадити монголів від рідного краю.
Бився він за рідну Русь проти іга злого.
І весь православний люд молився за нього.
То москальська все брехня. Бо, як факти знати,
То по іншому те все можна прочитати.
А було усе то так. Ще з часів Батия,
Що начепив москалям те ярмо на шию,
Московітські всі князі монголам служили,
На улус заліський край весь перетворили.
Звичаї перейняли, завели порядки,
Як в Орді. Добро в Сарай тягли без оглядки.
Кажуть, що часом орда якась налітала
І нещадно отой край вона грабувала.
В тому дивного нема. Вся Орда так жила.
І по здобич до сусідів частенько ходили.
Такі ж самі москалі, теж не відставали
І ординськії міста також грабували.
Особливо, як в Орді порядку не стало,
Коли ледве не щороку ханів там міняли.
Та московськії князі з усіх сил старались,
Вислужитись перед ханом весь час сподівались.
Тож і данину везли у Сарай щороку.
І отак воно було до тих пір, аж поки
Колотнеча почалась у Орді велика.
Хоч порядки там були, скажу, досить дикі.
Коли темник силу мав, міг поставить хана,
Який у усій Орді царювати стане.
Але ханом стати міг Чингізид і тільки.
Слава Богу, в Чингізхана синів було кілька.
Тож потомків розвелось: різали, вбивали,
Але хана на престол де узяти мали.
Отож, той, хто силу мав, ставив свого хана,
Правив іменем його. Наче ж, без обману.
Був там темник в них Мамай. Мав орду велику.
Із ордою кочував він у полі Дикім.
Щоб ясніш тобі було, поясню, що нині
Кочувала б та орда півднем України.
Із сусідами Мамай легко уживався:
Із литовцями дружив, із Рязанню знався,
З генуезцями в Криму знайшов спільну мову.
Навіть, жаль, що він не був Чингізид по крові.
З москалями не дружив, знав їх підлу вдачу.
І московської орди небезпеку бачив.
Особливо, як з‘явивсь конкурент у нього –
Тохтамиш, який припхавсь із Сибіру свого.
Тамерлан його схотів на трон посадити,
Щоб ділами і Орді Золотій вершити.
А в Сараї на той час Арабшах при владі.
Мамай його посадив на трон – той і радий.
Думав довго усидіть тихенько, як миша.
Але тут шайтан прислав йому Тохтамиша.
Сам Арабшах сил не мав з Тохтамишем битись,
Тож у поміч сам Мамай поспішив явитись.
За спиною Тамерлан був у Тохтамиша.
В Азії він на той час і був найсильнішим.
Проти Азії тії слід силу збирати.
Отож Мамай попросив йому помагати
Ягайла, що мав привести ще полки литовські.
А Олег також полки рязанські і пронські.
Генуезці обіцяли теж поміч надати.
Тож Мамай збирав теж сили аби воювати.
Мали у борні зійтись Азія й Європа.
От цікаво, а за кого ж Московія «топить»?
Москалі ж тоді були злі на Арабшаха,
Бо ж на П‘яні, на ріці вони дали маху.
Рік минув, як Арабшах побив їх добряче.
Сорому такого світ досі ще не бачив.
Тож, як тільки Тохтамиш велів полки брати
І полками йти у степ йому помагати,
Дмитро миттю підхопивсь, кинув клич і скоро
Зібралися москалі коло його двору.
Воювати москалям – не в полі робити.
Тут багато слів для них нащо говорити.
Повелося так давно – коли хан гукає,
То одразу із Москви військо виступає:
На Литву, чи на Кавказ, чи аж до Сибіру.
Тож відкликнулись усі москалі допіру.
Вирушили у похід, щоб в степу пристати
До ординців Тохтамиша, Арапшу прогнати
Із Сараю. Тоді, можна грабувати вволю.
І от військо московітське вже у чистім полі.
Не дрімав й Мамай тим часом, за усім дивився.
Тільки хан Дмитро московський в похід спорядився,
Рушив йому навперейми, щоб тому не дати
З Тохтамишем своє військо у степу з’єднати.
Йшов поспішно, вів з собою орду невелику.
Уся орда залишилась стоять в полі Дикім.
Думав Дмитра погромити, з‘єднатись не дати,
А тоді уже з ордою в похід виступати.
Стрілися вони на полі отім Куликовім.
Чи багато пролилося на тім полі крові?
Думаю, що не багато. Москалі торочать:
Цілий день тривала битва. Ціну набить хочуть.
Хоч раніше говорили – лише три години.
Отак вони із роками набивають ціну.
Як в комедії відомій, де герой жалівся
І один костюм у нього в три перетворився.
Історію, люди кажуть, переможці пишуть.
Тож від москалів ми знаєм про битву лише.
І не факт, що у тій битві вони гору взяли.
Просто, саме в розпал битви, уже так співпало,
До Мамая прилетіла вістка, що з ордою
Тохтамиш летить на нього скорою ходою.
А він військо в степу лишив, тож мусив кидати
Москалів тих недобитих та у степ рушати.
Москалі його на полі тому не побили,
Хоч самих тоді ординці добре покришили.
Не до того було, щоби їм у степ ходити.
Та і сам Дмитро добряче був в бою побитий.
Тож москалі і вернулись. Мамай же домчався
До орди та з Тохтамишем битися зібрався.
Та даремна була його по степу гонитва.
Тохтамиш встиг його військо вже переманити
І те військо відмовилось до бою ставати
З Чингізидом. Довелося Мамаю втікати.
Втік у Крим, де генуезці його і убили.
Тож москалі перемогу і проголосили.
Мовляв, то вони побили Мамая у полі.
Правду буде хто шукати, не знайде ніколи.
А що ж Тохтамиш? В Сараї він ханом усівся.
На орду московську косим поглядом дивився.
Бо ж не виконали волі, військо не прислали.
Та й про свою перемогу на весь степ кричали.
Тож не Тохтамиш виходить, здобув перемогу?
Відбирають московіти оту честь у нього.
Укріпившись у Сараї, Тохтамиш зібрався
І васалу московському «дякувати» взявся.
Прийшов туди із ордою, щоб Москву узяти.
А Дмитро, лиш те почувши, кинувся тікати.
У лісах десь заховався, поки люта сила,
Стольний град його узяла і ущент спалила.
Отака була «подяка» за те кляте поле,
Де і, власне, перемоги не було ніколи.
Самі себе нахвалили, носяться і досі.
А почують лише правду, аж крутить у носі.

Увечері у байраку тихому спинились.
Поміж дерев із кущами вогонь розпалили.
Хмизу кругом назбирали, тож ним і топили.
Засмажили собі м‘яса та добре наїлись.
Запили його водою, зі струмка, що жваво
Жебонів поміж дерева, десь до ріки мчався.
Молодий знов у старшого тоді запитався:
- А як же воно було далі? Як склалися справи.
Уже всі навкруг багаття сиділи, дрімали,
Чи то зброю оглядали. Старший усміхнувся:
- Я думав, що про розмову ти уже й забувся.
Коли ми назад з походу того повертали,
Я полон весь перевірив, віднайшов знайомих.
Став у них про свого брата меншого питати,
Який тоді перше мене вискочив із хати.
А, що сталося з ним далі – мені невідомо.
Хтось згадав, що його бачив серед тих бідаків,
Кого половці устигли за річку погнати.
Тож його десь в Дикім полі варто пошукати.
А у мене на те шансів не було ніяких.
Проте в гридниці у князя з гридями в розмовах,
Узнав я, що коли орда взимку прибігала,
То князі супроти неї теж військо збирали.
І київський Святослав був ішов пустить крові
Отим зайдам. Разом з сватом Рюриком, одначе
Чернігівський Ярослав їм того не порадив.
Сказав обом, що погода зможе їм завадить
І на літо похід помсти на орду призначив.
Ті послухали й вернулись, не стали ходити.
Якби ж ото не князь Ігор, пішли б супостати.
Не вдалося б хоч частину орди подолати.
А вже весна проминула, наближалось літо.
Тож подався я до князя свого запитати.
Розказав про свого брата, що віднайти хочу.
Запитав, чи він ітиме. Той всміхнувся в очі:
- Ні, у Новгороді свому планую сидіти.
- Відпусти, - прохаю князя, - до Києва поки.
Схожу в похід із князями, брата відшукаю
Та і назад повернуся. Відпусти, благаю?!
- Іди вільно, - князь говорить, - на чотири боки.
Повернешся, візьму знову у свою дружину…
Отож я бігом зібрався та й в Київ подався.
Тоді якраз саме липень місяць починався
І Святослав клич збиратись до походу кинув.
Прийшли полки з Переяслава, прийшли із Волині,
Із Галича, із Турова…та й других чимало.
Уже в Києві і місця всім не вистачало.
Знайшлося й для мене місце в київській дружині.
Прийшло князів чималенько, лише брати князя
Іти в похід відмовились, мовляв, їм далеко.
Та і землі без пригляду залишить нелегко.
Звісно, що на них у князя засіла образа.
Десь у середині липня військо все знялося.
Подалися вздовж Дніпра ми по правому боці.
Поспішали. Підганяв князь на кожному кроці.
По дорозі ще й клобуків приєднать вдалося.
Тож зібралась чималенька в Святослава сила.
Ще й половці, очевидно, на нас не чекали.
Десь у степах знов набіги, мабуть, готували.
Тож рухалось наше військо уздовж Дніпра сміло.
Перейшли на лівий берег Дніпра й подалися,
Дійшли врешті до Єрелі, половців не стріли.
За Єрель Інжирським бродом. Там військо спинили,
Князі тоді полки свої оглядать взялися.
Далі військо розділилось. Попереду нього
Пішов князь переяславський славний Володимир.
Пішли з ним переяславці, киян трохи з ними.
І дві тисячі клобуків перед війська того.
А вже слідом усе військо тоді подалося.
Я з киянами був тими, що вів Володимир.
Ми рухались попереду ворога шукали.
Але половці, дізнавшись про нас, утікали.
Ми цілих п’ять днів даремно ганялись за ними.
Потоптавши степ даремно, назад повернули.
Дійшли тоді ми до місця, що Угол зоветься.
Думали, що тут на наших чекать доведеться.
А половці за тим часом, напевно, збагнули,
Що ми і є усе військо, всі сили зібрали.
Хан Кобяк орду очолив. Кинулись за нами.
Кобяк був тоді у силі, був хан над ханами.
Отож на отій Єрелі нас і наздогнали.
Ми з одного боку річки, а вони з другого.
Один в одного взялися стріли ми пускати.
Вони весь час намагались річку подолати,
Ми ж старались не пустити до берега свого.
Отак довго колотились, до князів послали
Аби до нас поспішали, бо ж мало нас зовсім.
І не втримаємось скоро, як тримались досі.
Князі ж, тільки-но про наше становище взнали,
Тут же помочі послали, з усім своїм військом
Обходити поза Єрель половців взялися,
Щоби шансів врятуватись ті зовсім не мали.
Святослав зумів так добре все розрахувати,
Що поміч прийшла до стану тоді, як все військо
Було в тилу у половців вже доволі близько.
І йому не вдасться полем хутко утікати.
Половці ледве уздріли ту до нас підмогу,
Вирішили, що все військо до нас підступає.
Кобяк тоді з нами битись одразу кидає,
Щоб орду порятували швидкі кінські ноги.
Та вже виявилось пізно, пастка вже закрилась.
Затисли ми орду кляту своїми щитами.
І лягла вона снопами на тім полі прямо.
Лише ті порятувались, що крізь нас пробились.
Хто не ліг на тому полі, у полон потрапив.
Ми їх сотнями в’язали, докупи зганяли.
Одних вождів більш десятка у полоні мали.
Кобяка самого в січі хтось у полон злапав.
Його потім у Києві стратити веліли.
Розгромивши лукоморських половців у битві,
Ми взялися навколишні простори шерстити,
Знайти вежі тих поганих у степу воліли.
І знайшли. Не всі, звичайно. Та досить багато.
Череди із табунами їхні прихопили.
Та багато родовичів з полону звільнили.
Серед них знайшов живого я і свого брата.
З перемогою вернулись ми у землю Руську.
Привели полон великий. Я взяв частку свою,
Що удалось прихопити після того бою
Та і з братом у Сіверську землю повернувся.

Всує ти в суєті
стоїш, стовбичиш, Сталіне,
старанно стертий старий –
історії протиставлений.

Стиха ступив в застій
з конституційними святами
і заганяв у стрій
наказами заповзятими!

Ні! Сталініст не стомивсь
стіною стальною сунути!
Стоп! Стрепенувсь комунізм,
бо навпаки простуємо…

Усує ви в суєті.
Стали тепер бюрократами.
Перестворити світ
думаєте лопатами?..

Смертник спустив стосій.
Стяги страхає ґратами.
Спруте, спинися… Стій!
Хіба я у тебе стрілятиму?..

25 січня 1990 р., Київ

В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Гетьмани весь час метались, в крайнощі вдавались,
На підтримку простолюду й полків сподівались.
А як людям було можна щось в тім зрозуміти:
Кого нині воювати, а із ким дружити,
Коли, навіть, полковники не часто те знали,
А то з гетьманом відкрито ще й ворогували.
Богдан, коли з москалями дружити затіяв,
Про підтримку України царським військом мріяв.
Та москалі іне надто йому помагали,
Бо про власні інтереси в Україні дбали.
Тож Богдан у вузькім колі говорив, бувало,
Що москалі в Україні всюди носа пхали
І, що, мабуть, доведеться їх вже в шию гнати,
Бо інакше Україні спокою не мати.
Для народу ж того, звісно, ніде не казали.
Тому «зрада» Виговського, наче громом стала.
Тут дружили із Москвою – до ляхів вернулись.
А ще ж ляські ті утиски людям не забулись.
Тож старшині люди «в рота» тільки заглядали.
Що казала та старшина – так і поступали.
Як полковник мріяв собі булаву дістати,
То міг запросто всі плани гетьманські продати.
Так було із Барабашем, що Москві продався.
І від нього цар про плани гетьманські дізнався.
Гетьманові проти нього прийшлось воювати,
Вийшов батько проти сина, а брат проти брата.
Москалі ж боялись дуже козацької сили,
Тож по містах у фортецях у міцних засіли.
Учепилися кліщами - спробуй відірвати.
Треба власні міста з боєм тільки було брати.
Звісно, в Києві найперше москалі засіли
І міцну собі фортецю бігом спорудили.
Засів клятий Шеремєтєв, мав війська чимало.
Правда, ще на Киселівці й козаки стояли.
Полк козацький вів Яненко. Був з гетьманом в згоді.
А от наказний Дворецький (підлої породи),
Мабуть, мріяв з москалями кар’єру зробити,
Шеремєтєву секрети угодився «злити».
Сам Виговський вже зібрався в похід вирушати,
Москалів із України скоріш виганяти.
З ляхами вже замирився і татар покликав.
Так, що сила в нього була на той час велика.
Рушив на Лівобережжя, а, щоб спокій мати,
Треба в Києві москальське військо блокувати,
Щоб не вдарило із тилу, не зробило шкоди.
Велів братові Данилу вирушать походом.
Дав полковників у поміч, татар на додачу.
Велів стати над Либіддю, аби москаль бачив
І сидів в своїй фортеці, як в норі глибокій.
Тоді можна сподіватись гетьману на спокій.
Ледве дійшли до Яненка гетьманські накази,
Як Дворецький москалям те доповів одразу.
Ті бігом заворушились, укріплятись стали.
Часу, щоб підготуватись вони вдосталь мали.
Заготовили припаси, стіни укріпили
І козацької навали чекали, сиділи.
Підійшли полки козацькі, над Либіддю стали.
Ще нічого не робили, мов на щось чекали.
Скоро підійшов Данило Виговський з полками
І татарами, москальські пости розлякали,
Завернули їх худобу, табуни забрали,
Щоб москалі у облозі харчу менше мали.
А козаки ще взялися воду городити,
Щоби москалям у місті не було що пити.
Повелів іще Яненку, нехай виступає
І всіх москалів на Подолі в кайдани хапає.
А вже скоро і сам рушив він фортецю брати,
Хоча інше повеління отримав від брата.
Та ж схотілось, мабуть, слави й здобичі багато.
А москалі його стріли, узялись стріляти.
Ті постріли до Яненка скоро долетіли.
Зрозумів він, що Данило все ж рушив на «діло».
Хоча сам був не готовий та не став зважати:
З Киселівки на Замкову велів наступати.
Інші полки штурмували Золоті Ворота.
Та москальськії гармати взялись до роботи.
Дертись на високі кручі під вогнем ворожим –
То не кожне зовсім військо учинити зможе.
Москалі усіх відбили, від мурів прогнали.
Козаки аж під Печерським монастирем стали.
Узялися шанці рити. Підійшли татари.
Небо нічне поволеньки затягнули хмари.
Данило (уже не знаю – з радості чи з горя)
Зібрав собі полковників, мав горілки море.
Заходились «святкувати», добряче набрались.
На нічний набіг москальський все ж не сподівались.
Козаки на них дивились, кинули роботу.
Кому ж після того бою випить не охота?
А москалі на світанку таки налетіли
І увесь козацький табір ущент погромили.
Данило не похопився боєм керувати,
А на коня бігом скочив, кинувся втікати
До Дніпра, там сів у човен, добивсь до Трипілля.
Звідти він і його люди на підводу сіли
Та й у Корсунь, далі в Білу, щоб військо збирати.
А полковники теж слідом подались втікати.
Один – пішо, той в сорочці одній залишився,
Ледве міста полкового свойого добився.
І татари утікали звідти, що є сили,
У Либеді на болотах коней загубили
Із сідлами, із юками – тож пішо втікали.
А Яненкові козаки нічого ж не знали.
Думали, що то Данило взявся штурмувати,
Тож кинулись з Щекавиці москалів збивати.
І вже майже були збили, наспів Борятинський
І гуртом-таки відбили козацькеє військо.
Поки бились козаки там, Шеремєтєв клятий
Устиг загін на обоз був козацький послати.
Хоч-не-хоч, а козаченькам прийшлось відступити.
На тім, власне й закінчилась та невдала битва.
Понадіявся Виговський на рідного брата,
А той з-за своїх амбіцій перемогу втратив.

Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Попереду ще нелегка стелиться дорога.
Треба пильно розглядати, що впадає в очі.
Їде загін Залозником, степи оглядає:
Чи де ворог не чаїться, щоб раптом напасти.
А таке в степу буває тепер досить часто.
Нема кому в степ далеко половців прогнати,
Як було при Мономаху. Нема Мономаха.
Нема тепер і Мстислава, що вмів воювати
І нещадною рукою злодіїв карати.
Нема вже перед князями у половців страху.
Та й самі у тому винні – між собою б’ються.
Часто половців у поміч собі закликають.
І ті, як степах у себе, по Русі гасають.
І від того ріки крові нескінчені ллються.
Попереду їде старший, літ отак під сорок.
У кольчузі, у шоломі. Меч йому при боці.
Озирає пильно землю він на кожнім кроці.
Чи щось хоче відшукати в трав’яному морі.
Його вої теж пильнують, зорять на всі боки.
Від поглядів їхніх пильних сховатися годі.
Звикли добре розглядатись вони у поході.
А зі старшим поряд хлопець молодий, нівроку.
Видно, вперше в степ подався, все йому цікаво.
Роззирається навколо, дивується всьому.
Задає весь час питання старшому отому.
Той спокійно отвічає йому поміж справи.
- А як ти, скажи, Микуло, потрапив в дружину? –
Пита старшого супутник. Той на нього глянув.
Кистень з руки в другу руку перекинув вправно.
- То було, коли я був ще таким, як ти, синку.
- А як то було? – у хлопця загорілись очі, -
Розкажи, бо ж я нічого про те і не знаю.
Задумався на мить старший, мов думки збирає:
- Добре. Розкажу все, синку, коли ти так хочеш.
Сам я родом із Посулля. Над рікою тою,
Під Ратмирову діброву село наше було.
Там його уже немає. Вже й місце забули,
Змела сила половецька, як пройшла ордою.
А було то уже більше, ніж двадцять літ тому.
Я тоді парубкував ще, молодий, безвусий.
Хоча уже з батьком в полі над сохою гнувся
Та ще жінку молоденьку не привів додому.
Вже зима в отой рік кінчалась. Дивна вона була.
І з морозами, зі снігом та й з теплом, бувало.
То зима, бува, замети скрізь понамітала,
То зі степу раптом вітри весняні подули
І усе пішло водою. Видно, того року
Половцям в степах їх диких незатишно було.
Воно, начебто й на весну ще не повернуло,
Як орда прийшла зненацька з південного боку.
У такі часи ми, звісно, її не чекали.
Орда більше влітку, в осінь в набіги ходила.
Вже зібрали урожаї, на хлібу сиділи.
Вже череди і отари тіло нагуляли.
А тут ще зима не скресла й орда на порозі.
Налетіла серед ночі, село запалила.
Узялась полон в’язати. Де опір зустріла,
Там нікого не жаліла. Хто в чім по тривозі
Вибігали чоловіки, щоб дім захистити
І під шаблями одразу ж і кров’ю спливали.
Я теж вискочив із хати, що вже запалала.
Устиг хіба ото дрюка із тину вхопити.
А тут половець до двору конем залітає.
Я його тим дрюком гепнув, він тут же й звалився.
Чи живий він, чи убитий – на те не дивився.
Його коня за вуздечку одразу хапаю.
Вхопив його та до тину прив’язав міцненько.
Бігом половецьку шаблю вихопив і лука.
Не забувся тул вхопити. Кинув свого дрюка.
На коня та і подався за село хутенько.
А що в селі міг зробити? Померти та й годі.
А вже вільним міг поганим й шкоди наробити.
Вони ж у селі не будуть увесь час сидіти?!
Може, наших порятую, як будуть в поході.
З отакими от думками до яру подався.
Коли сонечко вже в небі добре піднялося,
Усе воїнство ординське із села знялося.
Один загін десь на Дмитрів, напевно подався.
Другий полон і всю здобич, що в селі здобули,
Погнав десь понад Сулою. Я за ними слідом.
Не наближавсь. На снігу їх сліди добре видно.
Отож, вони не бачили мене і не чули.
Подолали вони Сулу і Псел подолали.
Перейшли на той бік Ворскли і там уже стали.
Туди і другі загони згодом прибували.
І полону усе більше у тім стані мали.
Що я міг отам зробити? У стан не пробратись?!
Полонених не звільнити?! Що мене одного?
Коли б сюди княже військо прийшло на підмогу?!
Тоді б можна із ордою було розібратись.
Тож подався я на захід. З півночі постійно
Повертались половецькі загони з полоном.
У житті іще не було в мене таких гонів.
Добре, ріки ще не скресли, можна мчати вільно.
Де, вже і не пам’ятаю, дружинники стрілись
Князя Ігоря, що правив в Сіверському краї.
Розповів їм, де половці полон весь зганяють.
Вони, ледве то почули, миттю оживились.
Коня свіжого дали та й ми кудись помчали.
Дуже скоро княже військо у поході стріли
Та про мене свому князю, видно, доповіли.
Вони про стан половецький і гадки не мали.
Ігор вислухав уважно усі мої речі,
Велів війську повертати та до Ворскли мчати.
Хоча війська в нього було зовсім не багато.
Брат був Всеволод з ним поряд з своїми, до речі.
Був ще Всеволод, що Чермним також прозивався.
Сини Ігоря. Та йшли ще і чорні клобуки
З Кулдюрем і Кунтувдієм, що знали науку,
Як із половцями битись. Я з військом зостався,
Бо показував дорогу. Як Псел подолали,
То вже сліди половецькі на снігу уздріли.
Видно, у стан повернулись усі їхні сили.
Вже, напевно, свої вежі в дорогу ладнали.
Князь не став занадто близько підходити Ворскли.
Пройшли сліди половецькі, на схід подалися.
По льоду уже там Ворсклу долати взялися.
Тут повіяв теплий вітер. Дощ із неба порскав.
Поки іще невеликий. Задумав князь, видно,
Затиснути тих поганих між Ворсклу й Хирію.
Мав, напевно, порубати їх там всіх, надію,
Щоб від орди не лишилось тієї і сліду.
А тут вітер ще тепліший і дощ ще сильніший.
Сніг став швидко осідати, тануть під ногами.
Води річок піднялися поміж берегами.
Для нашого війська прогноз зовсім неутішний.
Що про половців казати?! Рушили ми скоро.
Сніг чвакає під ногами, вода піднялася.
Але князь не упустити орду сподівався.
А воно уже й сіріти стало на ту пору.
Вже і стан ворожий видно. Метаються люди.
Вже частина на тім боці з вежами своїми.
Друга топиться у річці. Та і Бог із ними.
А треті пройти не встигли – нам здобиччю будуть.
Налетіли княжі вої на стан на ворожий.
Хто чинити брався опір, того убивали,
Хто здіймав угору руки - у мотуззя брали.
Хтось у Хирію кидався рятуватись, може.
Але течія бурхлива вмить із ніг збивала
І несла бігом до Ворскли. А вода ж студена.
Кого вода підхопила – уже не поверне.
Тож охочих поплавати було зовсім мало.
Захопили княжі вої полону чимало.
Полон, який залишився іще тут, звільнили.
Вежі важкі половецькі також захопили.
І, коли на виднокраї ясне сонце встало,
Все уже і закінчилось. Вдалині за річку
Ще виднілись половецькі останні загони.
Видно, Кончак чимскоріше у степ орду гонить,
Розуміє, що можливість має невеличку,
Доки ще вода не зійде. Тож багно місили,
В яке степ перетворився від дощу отого.
Не став Ігор здоганяти Кончака, бо в нього,
Щоб здолати орду в полі було мало сили.
Та і так вдалось чимало добра захопити,
І худоби повернути, й полону звільнити.
Тепер уже можна було назад не спішити.
Не хотілось йому дуже теж багно місити.
Тож збиралися неспішно, втрати рахували.
Важкі вежі половецькі добром набивали.
Мені коней половецьких також пару дали
І до князя на розмову одразу позвали.
Князь привітно подивився та і став питати,
Чи не хочу я в дружину до нього податись.
А чого б мені від того було відмовлятись.
Отак мені дружинником і вдалося стати.

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

31 травня 1989 р., Київ

Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був той московіт
Своїх солдат. Бо він їх не жалів
Ніколи. І про те солдати знали,
Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
«Баби ще нарожають!» - говорив.
Не дай Бог під його потрапить гнів!
А ще солдатам він запам’ятався,
Бо завжди дуже страшно матюкався
І пики часто генералам бив.
І то усе – відомий маршал Жуков.
Ще не святий, здається в москалів.
Але у них це просто взагалі –
Святим також зробити того крука.
Чим же прославивсь їхній той «герой»?
Чим заслужив звання таке високе
І орденів, медалей на два боки,
Щоб його чорне прикривать нутро?
Москаль типовий, народивсь в селі
В глибинці. Ну, які там перспективи?
Там, ну, хіба що спитися можливо,
Як то і роблять часто москалі.
Але цьому так дуже пощастило,
Адже Велика почалась війна.
Життів мільйони знищила вона,
Але ж не всіх на тій війні убило?!
Цей був мобілізований, але
Контузію отримав і списали
В запас. Щось з головою, певно стало,
Адже зробилося жорстоке й зле.
Чи то воно завжди таке було?
Того не знаю. Але так вже сталось,
До влади комуняки вже дорвались.
В Москальщині нагору підняло
Усяку погань, ледарів, бездар,
Які весь світ ненавиділи, наче.
Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
«Прорізався» у нім воєнний дар.
Не знаю, де і як він воював,
Але отримав першу нагороду
За винищення власного народу,
Який був на Тамбовщині повстав.
Такий «герой» для комуняк був треба.
Тож скоро і до партії вступив,
Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
А думки ж був високої про себе.
Отож улаштувався непогано,
На ті часи розкішно досить жив,
Аж двох жінок тоді собі завів,
За що партійну лише мав догану.
Дві жінки в комуніста – то не гріх,
Від лінії партійної хитатись,
За те можливо і з життям розстатись.
Чого чіплятись до дрібниць таких?
Аби служив партійним інтересам.
І він служив їм, віддано служив,
Що партія веліла – то робив.
Дожив в кінці тридцятих до репресій.
Від інших на відміну - пережив.
Таким, як він то легко удавалось,
Вони по трупах вгору піднімались.
І він піднятись високо зумів.
Час зоряний для Жукова настав.
Японці на Монголію напали.
А москалі ж усюди носа пхали.
Тож Сталін туди Жукова послав.
Де матами, де простим мордобоєм,
Де розстрілами так всіх залякав,
Що армію японську подолав
В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
За рік вже Бесарабію «звільняв»
І скоро став начальником Генштабу.
В теорії він розбирався слабо,
Але, як йому вислужитись, знав.
В Європі вже тоді ішла війна,
Тож і Союз до неї готувався,
В Генштабі план для того розроблявся…
Хоча інакше почалась вона.
«Зненацька» Гітлер на Союз напав.
Завчасно, бач, не попередив, клятий,
Що в день такий він буде нападати.
А Жуков плану іншого не мав,
Окрім того, що будем воювать
На чужих землях, ворога долати.
А тут прийшлося раптом відступати.
За те Генштаб потрібно розстрілять.
І Жукова найпершого. Проте,
Хоч розстріляли кілька генералів
Та Жукова лише на фронт послали,
На фронті явить хай мистецтво те
Військове, чим хвалився увесь час.
Та і на фронті з нього толку мало.
Й велику битву танкову програли,
І Київ німцям віддали якраз.
Солдат мільйони у полон здали,
Всю техніку у полі полишали.
Аж до Москви поспішно відступали,
Бо німців зупинити не могли.
Хоч він весь час і їздив по військах,
Крив матом, бив у морди генералів,
Солдат на пострах для других стріляли.
Та був сильнішим перед німцем страх.
Щоб не пустити німців до Москви,
Знов керувати Жукова послали.
Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
Вже німець у біноклі Кремль ловив.
То не його заслуга, що вдалось
Попід Москвою німців зупинити.
Його ж тоді послали боронити
Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
Солдат за відступ без жалю стріляли.
Та Жукову того здалося мало,
Тож він наказом по військах велить
Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
Адже чекісти жалості не знали.
Як Ленінград він «відстояти зміг»,
Направили його знов під Москву,
Де німців трохи взимку відтіснили.
Тепер же далі наступать рішили.
Він взявсь за операцію нову
Так, як і перше – матом і нахрапом.
Людей на кулемети страхом гнав.
Та до мільйона там солдат поклав
Під Ржевом. Але що для нього втрати?
Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
Він зовсім так нічого й не добився.
Звідкіль почав, то там і зупинився,
Хоч армії лягли на тих полях.
А далі був, щоправда Сталінград
І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
Хоч він собі приписував і того.
А далі німець покотивсь назад.
«М‘ясник» на Україну знов прийшов.
Тут його норов проявився знову.
Йому хотілось, як вампіру, крові,
Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
Створити військкомати наказав
Скрізь польові. Як села «визволяли»,
То всіх чоловіків бігом хапали,
Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
Хапали молоденьких юнаків
Й старих дідів – нікого не питали.
Цеглину в руки і в атаку гнали.
А, щоб ніхто назад не відступив,
Чекісти з кулеметами стояли
Позаду них і убивали всіх,
Хто у тій бійні уціліти зміг.
Тим людям, навіть форму не давали.
Тож звали «чорносвитниками» їх.
У чім схопили, в тім і воювали.
Дніпро осінній, хто як міг, долали,
Аби лишень проклятий Жуков встиг
До свята Жовтня Київ захопить.
І сотні тисяч в Букрині зостались.
Хоча вони ніким не рахувались.
Ще стільки десь під Корсунем лежить
Таких же «чорносвитників», яких
Беззбройних на позиції кидали,
Де німці тисячами їх вбивали.
А той «герой» іще хвалитись міг,
Що він, щоб розміновувать поля,
Туди людей в атаку посилає.
Хай половина їх отам лягає,
Зате розчистить він дорогу для
Піхоти й танків. От він був який!
А, щоб Берлін скоріше захопити,
Туди американців не пустити,
Людей він безперервно кидав в бій.
Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
До сотні танків, літаки, гармати.
Зеєловські висоти велів брати,
Хоч обхідні шляхи для того мав.
Та що йому сто тисяч чи мільйон.
Зате дістався першим до Берліну.
Німеччину «поставив» на коліна,
Життя людське поставивши на кон.
Як, наче в нагороду за все те,
Його поставив Сталін комендантом
Німеччини, щоб лад країні дати.
Здавалося б, завдання не просте.
Роботи повно. Але він не тим,
На тій посаді будучи, займався.
Він мародерив. До того накрався,
Вивозив ешелоном й не одним
Коштовності і золото, картини,
Хутро, тканини, речі, килими.
Забив маєтки меблями тими,
Укрили цінні гобелени стіни.
А він все крав. Підручні всі його
Від коменданта теж не відставали.
Німеччину до нитки обдирали.
Нажитись сподівалися бігом.
Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
Під приводом відшкодування шкоди.
Не мав грабунок той ніяких меж.
А Жуков іще й носа задирав,
Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
І Жукова чекісти раптом взяли.
То була ще одна з відомих справ –
«Трофейна». Не одного узяли.
Разом із ним ще й купу генералів.
Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
А Жукова з посади лиш зняли.
Відправили в Одесу воювать
З бандитами… Як Сталіна не стало,
Воно вже на Уралі керувало.
А тут гризня – кому всіх вище стать.
Всі Берії боялися, тому
Супроти нього всі «дружити» стали.
На поміч того Жукова позвали,
Бо ж військо підчиняється йому.
Він Берію «звалити» допоміг
І знов при владі, знову на посаді.
І знов служити-вислужитись радий.
За рік на Тоцькім полігоні зміг
Навчання провести. Там підірвали
«Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
Півсотні тисяч «кинули у бій»,
Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
Сам Жуков іздалека поглядав
В бінокль німецький, як його солдати,
Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
Та він від того зовсім не страждав.
Він не страждав. Я ж, був коли малий,
На свого дядька з острахом дивився,
Як він страждав і без кінця трусився.
Бабусі тож доводилось моїй
Його, немов дитину годувати.
Пізніше випадково я узнав:
Десь він під радіацію попав,
Коли служив у армії солдатом.
Де саме – я не знаю, може й там
Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
Можливо, вбив його той Жуков клятий.
Десь, мабуть, прислуговує чортам.
Та то не всі ще подвиги його.
В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
Угорщина на комуняк повстала.
Не захотіла вже життя того.
І Жуков проти них війська повів.
Проти цивільних танки і гармати.
Прийшли війська і стали убивати,
Він у крові повстання потопив.
А у Москві знов почалася гризня,
Хрущов вже стільки «начудив» багато,
Що всі «здружились» і рішили зняти.
Та Жуков того сторону прийняв.
А в нього сила, бо із ним війська.
Тож змовників швиденько розігнали,
Усіх з посад високих познімали…
Подяка ж була Жукову така:
Його з посади скоро теж зняли,
Відправили на пенсію й забули б…
Та незабаром стрілки повернули,
В Хрущова теж «недоліки» знайшли
Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
То став «героя» з Жукова ліпити
І «перемоги маршала» робити…
Хоч помсти ще вола пролита кров!

Московія у ті часи росла.
Мов ракова пухлина розповзалась.
Земель собі в Європі нахапалась,
Уже й до Польщі руки простягла.
Упхавши Казахстан за дві щоки,
На Індію вже хижо позирала,
Хоч Англія в той час там панувала
Та москалі вже мріяли – «поки».
А про Сибір не варто й говорить.
Вона ж бо конкурентів там не мала,
Отож усе хапала і хапала
В надії хоч колись перетравить.
А руки загребущі вже тяглись
За море далі. Берінг постарався,
Уже і до Америки дістався.
Слідом авантюристи подались.
Займалися тим самим, що в Сибіру:
Місцевий люд взялися обдирать,
Аби примусити на себе працювать
Та хутряного полювали звіра.
То тільки у москальських казочках,
Яка у них історією зветься,
Аборигенам гарно так живеться
При «благородних», «щедрих» москалях.
Вони ж бо не англійці, не французи,
Не німці і колоній в них нема.
І «марку» та Московія трима:
Приходять москалі туди, як «друзі».
Насправді ж, на Алясці москалі
Місцевий люд і гнобили, й вбивали.
Ті неодноразово повставали,
Через нахабний той грабунок злі.
Та москалі нікого не жаліли,
Стріляли непокірних, бо ж у них
Були гвинтівки проти луків тих.
Не знати скільки й тисяч перебили.
Із алеутами, тлінкітами вони
Велися так, як із народами Сибіру –
Їх обдирали, наче справжні дикі звірі,
Вбивали, навіть не питаючи вини.
А ще й хвороб з собою різних привезли.
Від них в туземців не було імунітету.
Десятки тисяч з того канули у Лету.
Тож москалі ще й цим «прославитись» змогли.
Їх не цікавило міста побудувать,
Вони дороги не збирались прокладати.
Їм би хутро знайти, каланів вполювати
І можна в стелю уже, лежачи, плювать.
Тож на Алясці збудували кілька міст
Вздовж узбережжя, ще факторії та форти.
А розвивати край їм було не охота.
Не, як господар москаль вівся, а як гість.
Оскільки там лиш «гостювали» москалі,
Ні господарства, а ні міст не розвивали,
То у іспанців часом хліба купували
У Каліфорнії. Схотілось їм землі
Іще й тієї, щоби хліб собі ростить.
Тож припливли і свій Форт Росс там заснували.
Тут обробляти вони землю планували.
Та ж москалі не люблять на землі робить.
Іспанці скоса позирали лиш на те,
Адже ці землі вони власними вважали,
Та з москалями загризатись не бажали.
А в москалів хліб поганенько щось росте.
Вони ж хотіли хліб в Аляску постачать,
Аби на тому гарні гроші заробити,
Та не змогли й свою роботу окупити
За увесь час, що спромоглися там стирчать.
Та і Аляска при «господарях» таких
Прибутку зовсім москалям тим не давала.
Туди Московія лиш грошики вкладала,
Не сподіваючись, що знов повернуть їх.
Та і вкладала – то, мабуть, не зовсім так.
Бо ж з тої суми, що для неї виділяли,
Дві третіх йшло на петербурзьких чинодралів,
Яких в Аляску не заманиш ту ніяк.
Там москалів не так багато і було.
Бо кріпаків туди московських не пускали,
Дворяни лише по Європах гарували.
То звідки б там оте населення росло?
Отож, Аляска, як валіза їм була
Без ручки – жаль і кинути, неначе.
Та і тягти?.. В тім перспектив ніхто не бачив…
З людей розумних. Та ж Московія жила
Лише «вялічієм» - не розумом. І тому
«Валізу», очі витріщаючи, тягли.
Вони б «нагарбаного» й «п’ядь» не віддали,
Згноїли б, та не поступилися нікому.
Та ж час іде і та Московія росте.
Уже Центральну взялись Азію скоряти,
Щоб аж під Індію землі собі набрати.
А тут з Китаєм зачепились, як на те.
Обмахлювали і примусили Китай
Далекий Схід і Забайкалля їм віддати.
Вони і тут не устигають грабувати,
Куди тягтися ще й у той заморський край?!
А тут із Англією зовсім на ножах.
Захоче, клята, зможе легко відібрати.
А хто спроможеться ті землі захищати?
Тож ситуація така, що просто жах.
Розумні люди царям радили тоді,
Що ту Аляску треба би комусь продати,
Щоби хоча б якусь копійку вторгувати.
Бо, коли візьмуться англійці, буть біді.
Але царі москальські впертими були:
Збирали предки, а ми маєм роздавати?
Поки живий, ніколи тому не бувати!
Та час прийшов – Форт Росс спочатку продали.
Іспанцям думали та ті ж бо не дурні.
Чого за свою власність мають ще й платити?
Візьмуть задарма, як підуть москалі звідти!
А москалі у Форті вже рахують дні.
Усе ж швейцарцю землю всучили оту
За тридцять тисяч та і то не всі одразу.
Колись віддасть. Він же порядний, не образить.
Та чи оддав – про новину не знаю ту.
А скоро Кримська розгорілася війна.
Москалі думали Туреччину здолати
І всі Балкани із протоками забрати.
Та повернулась по інакшому вона.
Нахабство москалів вже всіх дістало,
Бо ж вони пхали носа скрізь, куди й не слід.
Тож об‘єднався проти них нормальний світ.
Англійці разом із французами напали
На москалів. І зрозуміло стало всім,
Що та Московія лиш силою хвалилась,
Бо після перших же ударів повалилась.
Війна прийшла тепер до москалів у дім.
Про Севастополь скрізь горлають москалі,
Як героїчно вони місто боронили.
Та ж у Криму весь флот і армію згубили
Із адміралами своїми на чолі.
А ще ж англійці під Архангельськом були
І Петропавловськ-на-Камчатці штурмували.
Аляску, правда, в ту війну не зачіпали,
А то би запросто всю захопить змогли.
Микола Палкін від новин тих дуба дав.
А Александр був доволі тямковитий
І зрозумів, що щось потрібно з тим робити.
Отож реформи він проводити почав.
Велів між іншим і Аляску ту продать.
Хоч якісь гроші будуть, що дарма тримати?
Взялись англійцям спершу те пропонувати.
Та тим свойому б «господарству» раду дать.
Тож до Америки звернулися тоді.
Та б і не проти. Та війна якраз почалась,
Де за майбутнє Південь з Північчю змагались.
Тож не до того. Та москаль чекав, сидів.
І дочекався. Як закінчилась війна,
То до питання того повернулись знову.
Тепер уже була Америка «готова».
Зуміла грошей накопичити вона.
Поторгувались та й зійшлися у ціні.
За сім із хвостиком мільйонів зговорились.
Ще москалі, говорять, навіть, ухитрились
І хабаря на лапу дати. Так чи ні?
Того не знаю. На Алясці москалі
Про то не знали. Тому дуже здивувались,
Коли про те, що вони продані, дізнались.
Але кому вони потрібні взагалі?!
Москві Америка всі гроші віддала,
Хоча в Московії ніхто їх не побачив.
Тож говорили поміж люди, наче
Та шхуна, що ті грошики везла,
Десь затонула. Й грошики тю-тю.
Мені здається, що їх просто розікрали,
Всі чинодрали по кишенях розіпхали,
Бо вони геть всі казнокради по життю.
Що ще цікаво. Коли москалі
Форт Росс продали, через кілька років
Там золота знайшли за кілька кроків.
І «лихоманка золота» на цій землі
Розпочалася. Та від того москалям
Лише оскома через такі втрати.
Могли би бути в золоті, багаті.
А мусили дивитись звіддаля.
А далі – гірше. Москалі пішли
З Аляски – не змогли її пожерти,
П‘ять доларів за кожен кілометр
Вони з американців узяли.
Не встиг москальський вивітритись дух,
Як на Алясці золото знайшлося.
І знову москалям тим довелося,
Роззявивши роти, ловити мух.
Здається, Доля насміхалась з них.
Чи вона, може просто не хотіла,
Щоб москалями ще і там смерділо.
Тож копняками й виштовхала їх.
Аляска, бач і нині процвіта
У піку теж багатому Сибіру,
Що з москалями зубожів допіру.
Багатим із багатством тим не став.