Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Але той клятий русин не дає.
Та жалітись в орду немає сенсу.
Орда у тім не має інтересу –
Ярлик бо у Данила також є.
Тож ханові чого туди встрявать,
Де між собою чубляться васали?
У хана і своїх турбот чимало.
Доводиться самому воювать.
Хоч він емір, але ж не Чингізид,
Сусід Мауці і той вище нього.
Коротша в нього у Сарай дорога,
Бо має землі від Дніпра на схід.
А він – таммачі, має захищать
Орди кордони від сусідів…Має…
От він, як може, так і захищає.
Та як йому з Данилом тим зладнать?
Хотів Бакоту в нього захопить
Та Болоховські землі приєднати.
Зумів одне лише містечко взяти,
Намісника другого міста вбить.
Ото і все. На Кременець сходив,
Щоб Галицьке Пониззя покорити.
І знов ні з чим прийшлося відступити.
Данило ж прикордоння розорив
В отвіт на те. Пройшов по кочовищах,
Побив людей і табуни забрав.
Тепер Куремса всіх людей зібрав.
Шість тисяч повноцінних воїв вийшло.
Облогові машини прихопив
І вирішив не просто погуляти,
А Володимир на Волині взяти,
Де брат Данила у князях сидів.
Гнав своє військо, дуже поспішав,
Аби зненацька місто захопити.
Та змогли вісті швидше долетіти.
Вже Володимир на орду чекав.
Куремса подививсь на мури ті.
Такі йому не вдасться швидко взяти.
Данило встигне і війська зібрати.
А, може, вже він з військом у путі?!
Тож вирішив від міста відступить,
На Луцьк своїх ординців повернути.
Його узяти легше має бути.
Він на крутому вигині стоїть
І мурів взагалі в його нема.
Приходь, бери, пали, грабуй, як хочеш.
Данило не устигне їх заскочить.
Отож, орду Куремса підніма
І з усім військом рухає на схід,
Щоб Луцька того чимскоріш напасти.
Та, мабуть, десь заспало його щастя.
Здолали скоро шлях, сказати слід.
Та поміж ним і Луцьком тим ріка
Широка Стир. Хоч і зима, неначе.
Але морозів ще ніхто не бачив.
І Луцьк уже на їх орду чекав.
Вже зруйнували греблю, що вела
На той бік річки, міст також спалили.
Шляху орді на той бік не лишили.
А тут місцевість мокра вся була.
Де не ступи – одні лиш мочарі.
Немає, навіть, де шатро поставить.
Нічого, він їм скоро мозок вправить,
Розвидниться хай трохи надворі.
Уже пороки складені стоять,
Вже тятива натягнута, як треба.
Нехай-но тільки посвітліє небо,
Вони каміння розпочнуть кидать
На місто. Не врятується ніхто.
Вже стільки міст монголи зруйнували,
Як ті ворота їм не відкривали.
Свої пороки він і взяв на то.
Гнів трохи спав від роздумів отих.
Куремса глянув із шатра. Світає.
З-за річки свіжий вітер налітає.
Хоч звечора, здається, зовсім стих.
Майстри вже при пороках гомонять.
Каміння носять, купами складають.
Вони лежати під рукою мають,
Щоб потім на те час не витрачать.
Ледь посвітліло, повелів емір,
Каміння перше вгору полетіло.
Упало в річку. То лиш для прицілу.
Майстри взялися поправлять візир.
Тепер вже точно в місто попадуть.
І на тім боці перша кров проллється.
І неслухам тим скоро доведеться
З Куремсою зговірливішім буть.
Знов тятиву в пороках натягли.
Каміння вклали. Вітер враз зі сходу
Ударив сильно, збаламутив воду.
Хоча приціл майстри і узяли
Та вітер всю роботу перебив.
Каміння його опір не здолало,
Посеред річки з булькотом упало.
А вітер ще сильніший налетів.
Такий, що взявся з ніг людей збивати.
Куди там було камені кидати.
Змітав усе, що бачив на путі.
Здавалось, що розсерджені боги
Взялись за щось Куремсу покарати.
У місті дзвони стали калатати.
Щось там святкують, наче вороги.
А вітер вже ввірвався у шатро.
Прийшлось його скоріше полишити.
Стояв Куремса, бив у груди вітер,
Здавалось, проникав в саме нутро.
І тут почувся тріск. І на очах
В еміра вітер став ламать пороки.
Здіймав і кидав їх об землю, поки
Емір богам молитися почав,
Щоб захистили від чужих богів,
Що так нещадно узялись карати.
Майнула думка лиш одна: втікати,
Адже такий страшний той божий гнів.
Стояв, тримався із останніх сил,
Щоби в болото вітром не скотило.
А воно втихло, як і налетіло.
Емір Куремса озирнувсь навкіл.
Пороки всі розтрощені лежать.
Шатри кудись за вітром полетіли.
Не всі батири, мабуть уціліли.
Як з таким військом місто облягать?
А десь Данило вже, напевно йде.
І брат і з ним, і син з’єднали сили.
Це місце може стати за могилу,
Як князь сюди те військо приведе.
На Луцьк поглянув у останній раз,
Велів негайно військо піднімати
І до порогів знову повертати.
Обрав невдалий для походу час.

Збирається вже в хмари вороння,
На падалі готове жирувати.
Уже недовго москалям чекати,
Вже скоро стрілки Смути задзвенять
І встане над Московією дим,
І ріки крові потечуть до моря.
Уже ударить грім розплати скоро
Та стукатиме Смерть у кожен дім.
За все те зло, що встигли учинить
По всьому світу – вже чека розплата.
Як в давнину – устане брат на брата
І син прийде, щоб батька свого вбить.
І нова Смута ступить на поріг,
І чергова почнеться колотнеча
Та ляже тягарем важким на плечі
Тим, хто в цій бійні уціліти б зміг.
І мертвим будуть заздрити живі,
Посеред ночі в страху прокидатись
Та за сокиру в відчаї хапатись,
Вдивляючись з тривогою у світ.
Вже скоро… Але клятим москалям
До тої Смути, звісно, не звикати.
Вони пережили їх так багато,
Що кров’ю пропиталася земля.
І громадянська Смута, що прийшла
В Московію разом з більшовиками.
І Пугачов, і Разін з козаками.
А ще ж Велика Смута в них була.
Хоч москалі вважали винних в тім
Якісь підступні закордонні сили,
Вони самі в тих смутах завинили.
Та кожна Смута, як розплата їм
За все оте, що скоїли вони.
А перше, їх правителі бездарні,
Що стільки люду погубили марно.
Хоч і народ не менше завинив.
Отож, Велика Смута… Цар Іван,
Що москалі ще Грозним називають
І за державця видатного мають
(Хоча то все їх черговий обман)
Країну до трагедії привів.
Опричнина, де він громив завзято
В Московії і бідних, і багатих,
Зміцнити владу власну тим хотів.
Роди боярські вирізались ним,
Міста і села нищились, а люди,
Безвинні, винні гинули усюди.
І смерть не оминала жоден дім.
А потім він в Лівонію попхав,
З Європою узявся воювати.
Смерть утомилась данину збирати.
Але народ москальський все мовчав.
Його вбивали, але він терпів,
Хвалу цареві по церквах возносив
(Як ото роблять москалі і досі).
І Доля, врешті, проявила гнів.
Оскільки цар, як бог для москалів.
Для них завжди він і святий, і правий,
Хай би який був підлий і кривавий,
Жорстокий і нещадний взагалі.
Тож саме там і нанесла удар.
Хоч мав Іван жінок біля десятка,
З потомством не усе було в порядку.
Мав лише трьох синів законних цар.
Але одного власноруч убив
В припадку гніву, другий ще маленький.
Середній же був взагалі дурненький,
Лише молитись по церквах умів.
Отож, як врізав дуба Грозний цар,
То лиш два сина в нього і зосталось.
Дмитро малий ще. Царство і досталось
Середньому. Та то ще не удар.
Хай дурнуватий, але ж цар-таки.
Дмитра малого в Угличі сховали,
На повнолітті, певно що, чекали,
Щоб зміг державу взяти до руки.
Та цар й для нього «спадок» залишив,
Бо був він епілептиком, говорять,
Що й привело урешті-решт до горя –
Він сам у себе ножичка встромив…
Говорять… Може, правда, помогли.
Бажаючих тоді було багато
Помститися та царський трон прибрати
Собі до рук. Вже мертвого знайшли.
Зостався Федір, але він не зміг
Потомства мати. Як помер небавом,
То без царя зосталася держава.
І Смута вже ступала на поріг.
На Федорі скінчився древній рід,
Що брав іще від Рюрика початки.
У Рюрика «скінчилися» нащадки.
То горе москалям – сказати слід.
Хоч баєчку про Рюрика того
Іван сам був і вигадав, бо ж прагнув
В корінні древнім відчувать наснагу.
А «вчоні» волю втілили його,
В літописах про Рюрика знайшли
І хутко родовід підлаштували.
Тепер і москалі «коріння» мали,
Царі їх також древніми були.
Й за те, можливо цар і заплатив,
Що рід весь вимер?! Та ж бояр багато.
Не всіх Іван устиг їх «порішати».
І не один з них родовід свій вів
Від Рюрика. Від Гедиміна хтось.
Царя було із кого вибирати.
Борису Годунову першим стати
Царем по смерті Федора вдалось.
Бо ж, як не як, сестру свою віддав
За Федора. Та й, власне він і правив
Замість отого Федора в державі.
Тож зрозуміло, як царем він став.
Хоча, сказати, що поганим був
Не можна. Щось робити намагався,
Змінити щось в Московії старався.
Та гнів боярський на собі відчув.
Бо ж заздрили усі оті йому,
Себе на троні бачити хотіли,
Отож чутки усякі розпустили.
А москалі ж живуть не по уму,
А по чутках. Й тоді отак жили,
Й тепер: що зверху скажуть – то і правда.
У наклепи усякі вірять радо,
Хай би які дурні вони були.
Отож, як цар Борис той не старавсь,
Народ на нього скоса подивлявся,
Бо ж у крові той чомусь не купався.
Чи то несправжній, може цар попавсь?
А Доля почекала кілька літ
І москалям добряче ще піддала.
Причому дуже здалека почала.
А москалі й не чули про той світ.
Отож, в Перу далекому якось
Вулкан прокинувсь, так уже рвонуло,
Що і за сотні миль його почули.
У небо стільки пилу піднялось,
Що попіл той і сонця світ закрив
По всьому світу. Й москалів дістав.
Три роки у них голод лютував,
Який третину люду заморив.
Дощі постійні, заморозки, сніг
У вересні – звідкіль врожаю взятись.
Багатіям самим би врятуватись.
Отож, тягар на плечі царські ліг.
Бояри швидко скористались тим.
То все чутки по світу розпускали,
Що за Бориса небо всіх карало.
А то веліли кріпакам своїм
Іти кудись та прожиття шукати.
Ті купами збиралися в Москві,
На хліб собі просили ледь живі.
Хоч цар і став запаси роздавати,
Та ж всіх він не спроможний годувать.
А москалі, хоч царський хліб той їли,
На нього ж зле і підле говорили.
Ну, що з тих можна москалів узять?
Отож, одні товклися по Москві,
Другі в розбійні зграї гуртувались,
Гуртом на люд проїжджий нападались.
Москальський дух прорвавсь, нарешті в світ.
І ледве тільки Годунов помер,
В Московії таке тій почалося,
Монгольське іго раєм їм здалося.
Жорстокий звір Москальщину роздер,
Що зветься Смута. І опричнина, й війна –
Людське життя знецінилося в державі.
І на бояр вже не було управи.
Тож москаль Смуту заслужив сповна.
Поки бояри гризлися за трон,
Свого царя всадити намагались,
Інстинкти дикі у низах піднялись.
І ті, і ті попрали геть закон.
Озлоблені «маленькі» москалі
Взялись за вила, всюди запалало.
Селяни цілу армію зібрали.
Болотніков Іван став на чолі
І все те військо на Москву повів.
І козаки до нього доєднались,
Дворяни із загонами припхались.
Чиряк враз лопнув, гній усе залив.
І бовталась країна в гної тім.
Хто з ким, за кого – важко розібратись.
Тут самозванці почали з‘являтись.
Дмитро ж загинув в Угличі малим.
Та москалі не можуть без царя.
Та ще й щоб справжній, царської був крові.
Отрєп‘єв скористався тим чудово.
Безрідний в бійку за корону встряв.
Прийшов не сам, і ляхів ще привів.
Тим поживитись дуже вже бажалось.
Хто би повірив? Але «диво» сталось.
На царський трон той самозванець сів.
Це тільки в москалів таке бува.
Їм локшини навішали на вуха,
Що цар прийде і буде їм житуха.
Вони ж наївні вірять у слова.
Дарма Лжедмитрій у цю справу встряв.
В Москальщині не тільки з «грязі в князі»,
А й навпаки можливо - «з князі в грязі».
Лжедмитрій ще і не дійшов до справ,
Як вже чутки бояри рознесли,
Що цар не справжній. Й на списи підняли.
Був цар Дмитро і вже його не стало.
На Шуйського корону одягли.
Неначе ж свій, москальський, із бояр.
Але ж другим свербить теж царювати.
І знов чутки взялися розпускати,
Що отой Шуйський теж несправжній цар.
А тут Болотніков знов суне до Москви,
Веде десятки тисяч за собою.
Нема кому ставати з ним до бою.
Роздору змій кубло у владі звив.
А тут отой, що вбили на очах
У сотень люду знов живим з‘явився.
Як Фенікс Дмитро вбитий відродився.
І знову з військом пре на всіх парах.
В країні хаос. Кожен собі цар.
Всяк пристає до сильного. Бояри
Метаються. Свавілля, бунти, чвари.
І небо чорне з воронячих хмар.
Литовці, ляхи та і козаки
«Гуляють» вільно по усій державі.
Бо ж мають шаблі, значить мають право.
І Смуті тій нема кінця поки.
Побачивши, що можна легко взять
Те, що раніш віками здобувалось,
В Московію відкрито ляхи впхались.
Схотів король в Москві теж царювать.
Бояри уже згодні і на то.
Та Шуйський в поміч шведів закликає.
І тим ще більше горя накликає.
Бо ж запросити легко, але хто
Спроможний шведів вигнати з країни,
Як здобичі вони відчули смак?
Побив тих шведів й москалів поляк,
Московію, однак, швед не покинув.
За поміч плату самостійно взяв –
Добрячий шмат Московської держави.
А чому ні? Бо ж сильний має право.
А хто б йому зробити то не дав?
Московія уже по швах тріщить.
Все ближче до Москви підходять ляхи.
Вже Шуйського постригли у монахи.
Не знають вже, що з троном тим робить.
Тим часом ляхи у Москву ввійшли.
Бояри, щоб від того щось та мати,
Вже згодні й короля царем обрати.
Вже й слово Сигізмундові дали.
Та що москальські вартують слова.
Сьогодні дали, завтра вже забрали.
Вони й самі собі не довіряли.
Тож скоро нові почались «дива».
Уже чутки в Московії повзуть,
Що в католицтво заганяти будуть.
І бубонять поміж собою люди –
У них «батьківські» віру заберуть.
А москалі ж готові й далі жить
В багні і п‘яні, але в «православ’ї»,
Часи батьківські згадуючи «славні».
От москалям цього вже не пропить.
Тож «православний» люд збиратись став
Аби Москву від ляхів визволяти.
Взялись вони ополчення збирати.
І першим клич до зброї їм подав
Не той, хто з предків православним був.
Татарин Мінін. Так не раз бувало –
Москальщину неруські рятували,
Бо з москалів ніхто і в вус не дув.
Бояри – ті в інтригах увесь час,
На трон бажали свого посадити.
А москалям простим кому служити,
То було не проблемою якраз.
Вони хоч дідьку згодні послужить
Аби їм пити й жерти дозволяли.
А поки край у зграях грабували,
Хапали все, що десь не так лежить.
Є особливість в москалів одна:
Вони усі по п‘яні патріоти.
Готові ворогів всіх побороти.
А тут усіх проти усіх війна.
Клич Мініна, як булька у болоті.
Так булькнуло, аж хвилю підняло
І по усім болоті понесло.
Зібралися по-п‘яні патріоти
І подалися визволять Москву
Від підлих ляхів. Слово хоч давали,
Ледь Владислава не коронували.
Та своє слово встигли вже й забуть.
Прогнали ляхів, врешті із Кремля.
Царя взялись бояри обирати
Так, щоб собі теж шкоди не завдати.
Обрали все ж на радість москалям
Царем собі Романова Мишка.
Гадали, буде він тихцем сидіти.
Вони ж, як схочуть, будуть ним вертіти.
В Москальщині політика така.
Так і Хрущов колись в вожді попав.
Гадали того дурника поставить,
Його руками потім тихо править.
А він над ними, бачиш, гору взяв.
Так і тоді з Романовим Мишком.
Романови у трон той так вчепились,
На триста літ вони на нього всілись.
Отож не був Мишко той дурником.
А москалі царя отримали,
Потроху бунтувати перестали.
Багато років, правда, воювали,
Хоча не все тоді назад взяли,
Що в Смуті тій утратить довелось.
Та, ледь по Смуті тій на ноги стали,
Знов на сусідів позирать почали,
Що би у них урвати удалось.
Бо ж москалям аби з ким воювать.
Якщо сусідів не ідуть громити,
Тоді своїм візьмуться морди бити.
Отож, царям, щоб легко царювать,
Потрібно завжди ворога знайти
І москалів на нього натравити.
Хоч пів країни трупом положити
Та переможно пусткою пройти.
Москаль готовий у багнюці жить,
Але й сусідів в те багно втягнути,
І тим нещасним старшим братом бути,
Болотну ту імперію вершить.
На жаль, не знали браття-козаки,
Що вільно по Московії гуляли,
Чим все скінчиться. Тож не розваляли
Хитке те царство. А могли-таки.
Минула Смута і через роки,
Вже москалі в козацький край припхали
І нас в болото їхнє те упхали.
І не на роки вже, а на віки.

Володимиру Діброві

О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.

Нема. Нема. Невже повимирали ви,
неначе пресловутий динозавр?
Пішли на дно та обросли коралами -
Лук'ян Гервасій Опанас Назар

Параска Домна Феодора та Горпина...
Порозтавали мов торішній сніг.
Вже не писатиме про вас чудових книг
новий Шевченко... Часу безупинно

кружляє колесо - й раптовий рекетир
посаду обіймає робінгуда.
За димними стовпами ходять люди,
але червоні хвилі розкотить

новітньому пророку не під силу.
Програма оголошує прогноз.
'Веселка' видає 'Спінет і Силос'.
Хому читають (але це здалось).

І тільки по зусиллі нелюдськім,
чи з перепою дуже гидко стане:
в обличчі Джорджа бачиться Яким
і за повії абрисом м'яким

ввижається 'малюточка Оксана'.

Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брехні в тому нема. – дід спокійно каже.-
Довелося побувать мені в землях вражих.
У Туретчині бував, зазирав до Криму.
З бусурманами весь час воював отими.
Ех, колись воно було геть не так, як нині.
Розлінились козаки, сказати повинен.
От, коли був Сагайдак, було по другому.
Він спокою не давав на Січі нікому.
Козак в Січі не сидів. В походи ходили
На турків і на татар. Весь час колотили
Чорне море, що з того бусурман качало,
Ані вдень, ані вночі спокою не мали.
- Розкажіть же! Розкажіть! – парубки насіли, -
Як до турок і татар ви в гості ходили!
- Розказати? Чому б ні?! В тім нема секрету.
Хіба… чарочку мені за те піднесете?!
- Цілу пляшку піднесем! Вже в корчму послали!
- Коли так, чого б тоді ми чекати стали?!
Усідайтеся кругом, бо ж розмова довга.
Навстоячки заболять у вас, хлопці ноги.
Повсідались парубки так, щоб добре чути.
А дід випростався весь, бо ж сидів зігнутий.
Наче, молодість згадав, засіяли очі.
Бо ж послухати його знайшлися охочі.
- Як гетьманувати став Сагайдак на Січі,
Заявив, що козакам сидіти не личить,
Ськати воші, а скоріш треба шаблю брати
Та з неволі християн-бранців виручати.
Загуділо на Січі, все завирувало,
На островах козаки «чайки» майстрували.
Як готові вже були кількадесят, тоді
Товариство їх усі спустило на воду.
Сіли ми на «чайки» ті та і подалися,
Наче в розвідку пішли, під Кримом пройшлися.
Порозгонили татар, трохи погуляли
Та зі здобиччю уже до Січі вертали.
За тим часом на Січі ще «чайки» зробили.
Ми до літа посиділи, трохи відпочили
Та і знову подались уже далі морем,
Дісталися до Місіврі турецької скоро.
Ніхто нас там не чекав, славно погуляли.
Звісно, по окрузі всій турок розлякали.
Ті хапали, що могли та у гори мчали,
А деякі за два дні у Стамбул пригнали.
Стали жалітись на нас самому султану.
Той збиратися велів флотові негайно.
В морі нас не підловить, велів адміралам,
Щоб в Очакові вони на нас зачекали.
Нам же мимо не пройти, в Дніпро не попасти.
При Очакову на нас і зможуть напасти.
Пішов весь турецький флот – галери, байдаки
Та і стали на шляху нашому лайдаки.
Думали підстерегти, на те сподівались,
Що така велика сила тут у них зібралась.
Сагайдак же добре знав із ким справу має.
Підійшли із моря ми, стоїмо, чекаєм.
Нам то добре видно їх, бо ж щогли високі.
А низенькі «чайки» їм і не видно поки.
Дочекались, як уже і темно зробилось,
Тоді уже козаки за весла вхопились.
Тихо з моря підійшли. А турки вже спали.
І ми всі тоді на них зненацька напали.
Такий гуркіт підняли та крику такого,
Що, напевно й увесь Крим пробудивсь від нього.
Утікали турки так, лиш п’яти світили.
Нам дісталось шість галер і байдаків сила.
Зі здобиччю отією і назад вертали.
Ті галери аж на Січ тягнути не стали.
Затягли в одну з проток, там і залишили.
А самі з усім добром на Січ поспішили.
Зима пройшла, як завжди. Хто в Січі зостався,
А хто, як було куди, на волость подався.
Зате на Січ навесні сірома зібралась,
Вибратися у похід новий намагалась.
Захотілося і їм добра десь нажити.
Але вперся Сагайдак: не буду ходити.
Влітку чи то восени поведу вас, братці.
Але рано навесні дарма вибираться.
Та ж хіба зупиниш їх, коли закортіло.
- Тоді підемо самі! – вони заявили.
Сперечалися іще – куди іти саме.
Одні кричать, що підуть аж за море прямо,
Другим давай Аккерман, щоби недалеко.
Врешті, між собою спір вирішили легко.
Одні сіли й подались «чайками» за море.
А другі до Аккерману відчалили скоро.
Лопат собі узяли і підкопну зброю…
Повернулися назад з вісткою дурною.
Їх же десять «Чайок» йшло, щоб фортецю брати,
А там було яничар по вісім на брата.
Куди його штурмувать? Довелось вертатись.
А пізніше і про долю удалось дізнатись
Тих, що морем подались. Буря налетіла,
Розметала «чайки» всі, більшість потопила.
Хто залишився живий, на берег дістався,
Від турецьких ятаганів там навік зостався.
Пожурились козаки. Але ж самі винні.
Дослухатися до слів розумних повинні.
Сагайдак же зачекав, як тепло настало
І штормити Чорне море уже перестало,

Дві тисячі нас узяв та й подався в море.
Куди саме ідемо, дізнались не скоро.
Один гетьман про то знав. Узяв потурнаків,
Що в Туретчині були по містах усяких.
Як потрапили в полон, турки напосіли,
Щоб на віру мусульманську ті свою змінили.
Хочеш жити – довелось. А втекти вдалося,
То уже у православ’я повернулись досі.
Вони знали де і що можна здобувати,
Отож, Сагайдак і взяв їх, щоб направляти.
Море вільно перейшли й на Трабзон упали.
Турки всі о цій порі спокійненько спали.
Ніхто на нас не чекав. Тож ми й погуляли.
Скоро із усіх боків місто запалало.
Турки бігли, як зайці чимскоріше з міста,
Залишаючи добро для козацтва, звісно.
Ми там довго не були. Добром розжилися,
Позвільняли всіх рабів, далі подалися.
Потіснились у човнах, щоб своїх забрати.
Та й захоплене добро треба ж десь складати.
Від Трабзона розвернулись, пішли сонцю слідом.
Хтось з козаків заявив – на Синопу підем.
Ще з Трабзона не дійшла до Синопи вістка,
Тож зустріло міцним сном нас багате місто.
Ми спокійно підійшли, берега пристали
І спочатку до фортеці міцної помчали.
Гарнізон спокійно спав, хоч брама й закрита.
Та хіба то козаків могло зупинити?
Увірвалися туди, гарнізон побили,
Чималенький арсенал собі захопили.
Потім містом зайнялись, що вже прокидалось,
Ще не знаючи, яке лихо у них сталось.
Тут уже гуляли ми, не спиняв нас гетьман.
Спершу підбирали все, що було. Та де там,
Стільки всякого добра, прийшлось викидати
Та собі лиш найцінніше у будинках брати.
Турок нищили підряд, зовсім не жаліли.
Де які мечеті стріли, то ті попалили.
Попалили й судна, що в гавані стояли,
Щоби турки йти за нами на чому не мали.
Позвільняли християн, що в полоні були.
Підпалили місто та й спокійно відбули.
Зрозуміло, що про нас вістка розлетілась.
Знать, Туретчина уся мигом підхопилась.
Десь чекають вже на нас. Цілий флот послали.
Ми ж вертатися назад ще не поспішали.
Дуже хитрий Сагайдак знає що робити.
Поки турки до Дніпра пішли нас ловити,
Він подався під Стамбул. Хто ж нас там зустріне,
Коли султан до Дніпра усі судна кинув?
На Стамбул ми не пішли та поряд пройшлися,
По околицях його шерстити взялися.
Нажили іще добра. Вельможу впіймали
І від нього новину про султана взнали.
Як почув було султан, що Синопа взята,
То візира наказав свого тут же стратить.
Ледве дочка і жона його упрохали,
Аби дідугана того смертю не карали.
Але ж треба було злість вилити султану,
Так він його відходив добре буздиганом.
Ще вельможа потвердив, що флот вже подався,
Перестріти при Дніпрі нас він сподівався.
В гніві повелів султан всіх нас перебити
А всі «чайки» захопити і на дно пустити.
А ще султан повелів, щоб нас не пускати,
То фортеці над Дніпром швидко збудувати.
Беглербек Ахмет-паша зібрав флот великий.
І галери, і сандали, яничарів диких.
Та й до Дніпра поспішив, щоб там нас чекати.
З Аккермана повелів доставить гармати.
Поставили ті гармати в Очаків на стіни.
Флот навпроти став в лимані та якорі кинув.
Знаючи козацьку хитрість, перестрахувався.
Сам із флотом у лимані при вході зостався
Та послав частину суден угору лиманом.
Як хтось із нас і прорветься боєм чи обманом,
Аби там перехопили. Стоять та чекають.
Та, напевно, Сагайдака ще погано знають.
Поки турки нас із моря марно виглядали,
Ми Кінбурн з другого боку обходити стали.
Зайшли тихо у затоку, щоб туркам не знати,
Стали «чайки» до лиману посуху тягати.
Перетягли усі «чайки», пливти далі стали…
Та й зустріли отих турок, що вперед послали.
Довелося пробиватись. З турками зчепились.
Пробивались, доки всі ще не нагодились.
На жаль, не всім удалося, братчиків дві сотні
Там навіки й залишились у той день спекотний.
А ще двадцять удалося туркам в полон взяти.
Відвезли їх до Стамбула аби там скарати.
А ми на Січ повернулись. Добра стільки взяли,
Що козаки в оксамиті і шовку гуляли.
А вже зброю яку мали, що й князям би впору.
А вже золота та срібла притаскали гору.
Турки дуже лютували та погрози слали
До Варшави, щоби ляхи нас всіх покарали.
Ляхи щось пообіцяли, на тому й скінчилось.
А ми у похід збиратись новий заходились.
Звісно, що не того ж року. Щоб все було вдало,
Ми за осінь нові «чайки» собі зготували.
Щоб, як скаже Сагайдак нам негайно рушати,
Ми б могли на воду зразу цілий флот спускати.
А що вже було охочих у похід сходити,
То і «чайок» треба було багато зробити.
Проминула зима, врешті, пора наступила.
Махнув гетьман булавою, ми на «чайки» сіли
І знов Дніпром подалися, пройшли повз Очаків.
Ніхто чомусь перепон нам не чинив ніяких.
А нам тільки того й треба. Море подолали
На восьмидесяти «чайках» на Стамбул напали.
Не на сам Стамбул, звичайно, куди його взяти?
Та ж там навкруги палаців багатих багато.
Ми пройшлися по Мізевні та ще Архіоці.
Попалили та побили все на тому боці.
Здобичі багато взяли, полону звільнили.
Кажуть, самого султана ледь не полонили.
Він десь був на полюванні зовсім недалеко,
Тільки но дими помітив, помчав, як лелека
До Стамбулу та за мури високі сховався.
Як прийшов до тями, страшно лаятися взявся.
Обіцяв усіх повісить, на кіл посадити,
Якщо тільки нас не зможуть негайно побити.
Бігали ті адмірали, як солоні зайці.
Удалось їм дуже швидко з силами зібраться.
Ми добряче погуляли, Стамбул полякали
Та й додому повернули. А ті вслід погнали.
Ми на весла налягали, а вони за нами.
Не знаходили, щоправда мови із вітрами.
Дули їм не з того боку. А ми весла брали,
Навіть і супроти вітру добре налягали.
Так дістались до Дунаю. У плавнях Дунаю,
Як в дніпрових, нехай тільки спробують, спіймають!
Думали, не схочуть турки в Дунай запливати.
Куди з каторгами тими – тут мілин багато?
Але турки, мабуть дуже султана боялись,
Отож, з голови дурної у плавні й упхались.
Ну, ми їх тут і зустріли. Нам Дунай, як рідний.
«Чайки» пурхають по ньому, а каторги слідом.
На мілини посідали, здобиччю зробились.
Отоді ми брати штурмом їх і заходились.
До вечора того флоту вже не існувало.
Одні в руки нам ціленькі доволі попали.
Другі ми на дно пустили. Навіть, адмірала
Того флоту пораненого у полон узяли.
Він просився відпустити, мовляв, йому треба.
Тридцять тисяч золотими обіцяв за себе.
Та визволення не діждався, помер у полоні.
А ми гідно відбилися, врешті від погоні,
Вийшли собі із Дунаю, в Дніпро завернули
І зі здобиччю спокійно на Січ повернули.
Були козаки багаті, ще багатші стали,
Бо добра такого, мабуть і князі не мали.
І найбільші голодранці у шовках ходили.
У корчмі не мідяками – золотом платили.
Зима ледве проминула, Січ завирувала,
Скільки козаків охочих вона ще не знала.
Всі іти були готові ледь не стало льоду.
Сагайдак рішив, що, мабуть, зовсім не зашкодить
Трохи турок полякати, розвідку зробити.
Тож спочатку на Очаків відправив сходити.
Бо ж було більмом на оці, море закривало.
Було б краще, коли б його та й не існувало.
Зійшлось нас дванадцять тисяч під отой Очаків.
Турки бились відчайдушно, мабуть з переляку.
Та ми місто захопили й упень зруйнували.
А гармати, що стояли до Січі забрали.
Десь у квітні на Січі вже козаків зібралось
З тридцять тисяч. Із волості всієї збігались.
Велів гетьман кілька тисяч в розвідку сходити
Та султану трохи сала за шкуру залити.
Отаман Василь Стрілковський на Стамбул подався.
Не дійшовши, узбережжя патрошити взявся.
Султан, як почув про теє, страшно розлютився.
Послав проти них галери. Але помилився.
Козаки не полякались та у бій вступили.
Кілька галер потрощили, одну захопили
Зі здобиччю повернулись спокійно до Січі.
Під Очаковом спинити їх вже було нічим.
А у липні Сагайдачний вже і сам зібрався,
Взяв дві тисячі з собою та й Дніпром подався.
У лимані нас ескадра турецька чекала,
Що не випускати в море наші «чайки» мала.
Новий адмірал турецький вислужитись мріяв,
Отож першим бій в лимані із нами затіяв.
Дарма лишень сподівався. Хоч турки старались,
Але ми крізь стрій галерний турецький прорвались.
Відтіснили їх у море та і подалися.
Тепер уже трохи вліво морем узялися.
На світанку ми тихенько до Кафи пристали,
Де турецькі різні судна у порту стояли.
Та ми спершу саму Кафу узяли на списа,
Тоді місто грабувати й палити взялися.
Полонених, що на ринках сотні продавали,
Ми звільнили і з собою на «чайки» забрали.
Місто ущент попалили, добра стільки взяли,
Що на «чайках» уже й місця для нього не мали.
Тож все зайве на турецькі судна загрузили
І з добром тим усі судна оті попалили.
Дим такий стояв над містом, що весь Крим злякався.
Хан у гори рятуватись чимскоріш подався.
Велів калзі брати військо та нас зупиняти.
Та хіба нам на дорозі хто спроможний стати?
Дійшли до Бахчисараю – їхньої столиці.
Дали спершу калзі тому добряче по пиці.
А тоді міста і села взялись грабувати,
Полонених православних з неволі звільняти.
Потім вийшли знову в море. Татари гадали,
Що ми підем до Козлова. Там військо зібрали.
Та чекали нас даремно. Ми на весла сіли
І на південь до Синопи знову полетіли.
Знов Синопа запалала та і Трабзон слідом.
Та на тому не скінчились ще турецькі біди.
Вони думали, що будем ми назад вертати,
А вони нас у лимані будуть зустрічати.
Тож зібрали там до біса галер і байдаків.
Сподівались – не проб’ється там «чайка» ніяка.
Ми й не стали пробиватись. Хай дарма чекають.
Козаки шляхи додому й інші добре знають.
Зайшли у Азовське море, де Молочна річка.
Піднялися нею вгору. Як стала потічком,
Витягли на берег «чайки» та й потягли в Кінську.
А далі знов подалися в Дніпро усім військом.
За тим часом, поки морем ми ото ходили,
Турки землі запорозькі зненацька вступили.
Якийсь паша з своїм військом взявся грабувати
Зимівники та козаків у полон хапати.
Нахапали добра вони, полон та худоби
Та й до Конки подалися зі здобиччю, щоби
Було чим їм похвалитись хоч перед султаном.
Зупинились відпочити над Кінською станом.
А тут і ми повертаєм якраз із походу.
Турки, в чому народились, шугонули в воду,
Щоб до Криму утікати. Та ми їх ловили,
Кого шаблями рубали, а кого топили.
Не зосталось з того війська, напевно, нікого.
Ми ж забрали всю їх здобич та й знову в дорогу.
Козаки уже на Січі у похід збирались,
Кривдників отих догнати в степу сподівались.
На Січі нас товариство з тривогою стріло,
Та, коли про все дізналось, дуже пораділо.
А наступною весною востаннє вдалося
Мені у похід сходити. Козацтва зійшлося
На Січі тоді до біса. «Чайок» наробили
З півтораста – скільки їх ще в похід не ходило.
Турки також зготувались. Ескадри прислали,
Десять галер, двісті менших суден зготували.
Не знали, де нас чекати, сил не порошили.
Тож тримали в однім місця усі свої сили.
Ми спокійно в море вийшли та плавати стали.
П’ятдесят ще стругів з Дону у морі пристали.
Взялись судна грабувати торгові і морі.
Турки, звісно, дізналися про те дуже скоро
Та й подались нас шукати. А ми те й хотіли
І на захід чимскоріше підняли вітрила.
Поки турки нас по морю даремно шукали,
Ми на ту ж таки Місіврю зненацька напали.
За два роки відродилась та відбудувалась,
Що ми більш не нападемо, мабуть, сподівалась.
А ми місто погромили, все пограбували,
Турків вирізали або у полон узяли.
Та і назад узялися на Січ повертати.
Мені випала, щоправда, нещаслива карта.
Один турок із мушкета пробив мені груди.
Думав, що уже на світі і жити не буду.
Добре, братчики вмирати там не полишили.
Рану тісно зав’язали та кров зупинили.
Як верталися додому, я не пам’ятаю.
Вже прийшов до тями, коли на Січ завертаєм.
Рана була не простою, куля там сиділа,
Тож братчики в Трахтемирів мене відрядили.
Там монахи справу знали, кулю ту дістали
І мені від того всього зразу легше стало.
Довелося провалятись, правда ще півроку,
Поки зробив самостійно знову перші кроки.
Як набрався, врешті сили, знов на Січ подався.
А там Яцько Бородавка під Хотин збирався,
Бо просили дуже ляхи проти турка стати.
Ішов султан, за собою вів війська багато.
Тож і я із ним подався в окопах сидіти,
Бо ж відтоді мені в море не вдалось ходити.

Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотворить змогли.
Та гонор гору взяв. Отож не помирились.
А в результаті ті нахабні москалі
Спочатку нас розворохобили й скорили,
Полякам з нами підточили добре сили,
А потім їх усіх скорили взагалі.
Була століттями міцна Річ Посполита,
Тевтони, шведи подолати не змогли.
А москалі над ними гору узяли.
Хоч піднімались кілька раз гоноровиті
Та намагалися свободу повернуть.
Все ж москалі в крові ті прагнення втопили,
Здавалось, гонор їх навіки заглушили.
Та варто було подих волі їм відчуть,
Коли дорвалися до влади комуняки
В Московії. І дух свободи знов ожив.
Народ піднявсь, Річ Посполиту відродив.
Здавалось, сила не здола її ніяка.
Та, замість того, аби сили об’єднать
Із нами разом – узялися воювати
Та наші землі віковічні відбирати.
Хоч москалям змогли добряче в зуби дать.
Та отой гонор знов над ними гору взяв.
Поки вони свободи подих в нас душили,
Сусіди їхні набирали злої сили
І орел польський під їх чоботами впав.
Вони боролись, знов по світові шукали
«Наполеона», щоб звільнитись допоміг.
Але москаль вступити в Польщу перший встиг
І, наче ж, Польща незалежна й вільна стала.
Насправді ж воля та москальською була.
Бо де москальські брудні чоботи ступали,
Там усе вільне й незалежне пропадало.
Тож до поляків оте «звільнення» прийшло.
Не тільки їм дісталось, вся Європа Східна
Тоді потрапила під чобіт москалів.
Скрізь комуняки у них стали на чолі
Й творили все, що велить партія їм «рідна».
Було поляків все ж нелегко загнуздать.
Вони боролись, тож прийшлося комунякам
Робити їм якісь послаблення усякі.
Селян в колгоспи не вдалося їм загнать.
Тож там земля в приватній власності була.
І підприємці теж приватні процвітали.
А ще ж і церква на них вплив великий мала.
Зламати то ніяка влада не змогла.
А де приватне, там і власна думка є.
І за своє людина завжди битись буде.
Хоч до Москви тягли поляків їх «Іуди»,
Та довести народний опір не дає.
Поки тримали схід Європи москалі,
Їм опір силою доводилось долати,
То німці було взялись голову здіймати,
Що довелось війська кидати взагалі.
А то угорці вириватись почали
В п‘ятдесят шостім, довелось в крові топити.
То чехи раптом захотіли вільно жити.
В шістдесят восьмому реформи почали.
І знову силою загнали їх назад.
А от поляки – ті постійно бунтували.
В п‘ятдесят шостому із військом воювали,
Лиш за два тижні удалось «навести лад».
В шістдесят восьмому студенти збунтувались,
По всій країні тоді мітинги пройшли,
В містах з поліцією сутички були.
І під Гомулкою вже крісло захиталось.
В семидесятому, як ціни підняли,
Поляки знову узялись протестувати.
Прийшлось Гомулку їм на Герека міняти,
Народ інакше втихомирить не змогли.
Той Герек, наче виглядав, як демократ,
З суспільством взявся компроміси він шукати
І, навіть з церквою рішив не воювати.
Здавалось, в Польщі наступив, нарешті лад.
І стала Польща ліберальніша з усіх
Країн Варшавського отого договору.
Та ситуація погіршилася скоро.
Кредитів Герек той набратися устиг
По всьому світу, щоб заводів збудувать.
Та, що проїли, а що просто перекрали.
Тепер позичене те віддавати мали.
А нема грошей і немає де їх взять.
Просити став у москалів, а в тих самих
З грошима туго, де б самим у кого взяти.
В Афганістан іще полізли воювати,
Що відвернуло гроші західні від них.
Щось нашкребли, бо ж розуміли москалі,
Що можуть Польщу вони втратити. Одначе,
Тих грошей, навіть на відсотки їм не стачить.
В Москві на Герека були страшенно злі.
А той рішив, раз гроші треба віддавать,
То можна кошти із народу ті зідрати:
Підняти ціни та урізати зарплати.
Не вперше так в бюджеті діри закривать.
І тут же ціни на продукти підняли.
Народ і так на комуняк тих був сердитий,
А тут ще гірше доведеться людям жити.
Отож, поляки бунтувати почали.
На верфях Гданська піднялись робітники,
Що змін в країні узялися вимагати.
А їх було не дві-три сотні, а багато,
Другі заводи доєдналися-таки.
А згодом інші доєдналися міста,
Тож скоро бунти всю країну охопили.
Ні, люди мирно свої заходи робили.
І «Солідарність» у всіх була на устах.
Людей дістали комуняцькі профспілки,
Які нікого і ніяк не захищали.
Тож люди вільної профспілки вимагали.
І назва та, з чиєїсь легкої руки,
По всіх містах й по всьому світу зазвучала.
Хоча, насправді не в профспілках була суть.
Хотілось людям волі справжньої вдихнуть,
Яку в них кляті комуняки відібрали.
Ще в Польщі церква величезний мала вплив.
І уявіть, як всім їм гонору додало,
Що їх Войтилу римським папою обрали.
Він нещодавно, навіть в Польщу приїздив.
Уже як папа. Польща вийшла вся стрічать.
Усю дорогу папі квітами встеляли
І це поляків також дуже об‘єднало.
Цей дух єднання люди стали відчувать.
У солідарності у Польщі всій злились
Практично всі: чоловіки, жінки та діти.
Нічого влада не змогла із тим зробити.
Зі страйкарями перемовини велись.
Ім‘я Валенси тоді знали геть усі.
Той Лех Валенса був й до того непокірний.
Тепер очолив цей протест всепольський мирний.
Недарма ж потім президентський пост посів.
Хоч комуняки і кричали на весь світ
Про руку Заходу у всіх отих подіях,
Але нічого не могли із тим удіять
І зрозуміли, що на поступки йти слід.
Їм москалі ніяк би не допомогли,
Бо тільки саме у Афган вони упхались,
Все по-швидкому там зробити сподівались,
Але загрузли. Вже і вийти не могли,
І залишатись – лише гірше з того їм.
Тож не до Польщі. На якийсь час то відклали.
Хоч розуміли, що поляки б приклад дали
І москалям, і холуям москальським всім.
Тож підписали комуняки договір,
І «Солідарність» врешті легалізували,
Свободу слова і свободу друку дали.
Звільнили в’язнів політичних, що допір
За гратами тримали. Щоб людей
Хоч заспокоїть, з влади Герека прибрали.
Тоді генсека собі нового обрали.
Станіслав Каня далі партію веде.
Але і він занадто «м‘яко» себе вів,
Що москалям було зовсім не до вподоби.
Вони в Москві сиділи і бажали, щоби
Він у крові той рух до волі потопив.
Отож злостилися та сили набирали
Аби «угорщину» у Польщі повторить
Та бунтівних поляків кров‘ю «замирить».
«Вже краще Каня, ніж на танку руський Ваня»-
Казали в Польщі. Ніхто крові не хотів.
Але ж чи можна зупинити москалів.
Миритись довго москалі із тим не стануть.
Щоб москалів «рішать» питання не пустить,
Взялася армія «наводити» порядок.
Взяв Ярузельський – генерал у руки владу.
Вдалося чітко й легко то йому зробить.
«Бунтівників» найперших заарештували.
Ввели військовий стан. Безкровно все пройшло.
Фактично й опору в країні не було.
Спокійно досить те населення сприйняло.
А москалі…кусали лікті, бо ж тепер
Підстав війська свої уводити не мали.
Самі поляки за них справляться, гадали.
Задушать дух свободи. Але він не вмер.
І десять років з того часу не пройшло,
Як вся москальська та система розвалилась
З «обіймів братніх» Польща врешті-решт звільнилась.
Й життя в країні на покращення пішло.

Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці

«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»

…той оситняк** не сниться,
що замість хліба їв,
як мацав кат в колисці,
шукаючи зерно?
Вже не просієш в ситці
те борошно, все змів
єврей***, і навіть в мисці
залишив саме дно.
Чи сниться, як хлопчина
в болоті рве ситняк?
Як плаче в тім болоті
безсилий і страшний?
Він плаче, як причинний,
бо голод пупа втяг.
Ні духу вже, ні плоті,
лиш очі – з порожнин.
Нарве, складе до купи:
для брата і батьків.
Та те, що склав – поцупив
голодний, як і він.
Життя в катів не купиш.
Біда з усіх боків.
Приплівсь до хати, стукав.
Ніхто не відповів.
Останній вже, єдиний,
на призьбу ліг грудьми.
В живих – ані людини
немає між людьми.
Бо ті, що ще живії,
через годину мруть…
Усіх катюга виїв
у Бога і в миру.

Квітень 2007

*НКВД – Народный комиссариат внутренних дел СССР.
**оситняк (розмовне) – рослина схожа на очерет.
***«Хто організував голодомор? Що за люди?..
Хто був у цій сатанинській владі?..
Із 500 членів вищої радянської адміністрації
83 відсотки становили євреї».
(Левко Лук’яненко, стаття «У листопадові жалобні дні»
із збірки статей «Кому був вигідний голодомор?»,
Бібліотека журналу «Персонал», Київ 2003, МАУП).

І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
зі змієм боровся,
поки до пекла не скинув!
Потім на Миколи
він, як святий Миколай,
людей щиро віншував
і переможним духом освячував!
А на Різдво,
як Син Божий,
во Славі Вселенській народжувався!
І вже тепер на Водохреща
хреститься перед усім народом
на Собор України,
на Соборність Великую і Вічную
цілої нації української!
Воскресла Україна!
Воістину воскресла!

28 листопада 2004 р.,19 січня 2005 р., Київ

Прем’єр угорський Орбан заграє
Постійно з москалями. Мутить воду,
Щоби завдати Україні шкоди:
Європа вчасно поміч не дає.
З ним зрозуміло, бо таких, як він
Москва багато в світі розплодила.
На чомусь десь, можливо підловила
І в КаДеБе агент іще один.
А потім став агентом еФеСБе,
Коли Союзу врешті-решт не стало,
Росія естафету перейняла.
Бо ж служба та не відпуска тебе
До смерті. От і мусиш їй служить
За гріх якиїсь в роки молодії.
Тож Орбана я добре розумію,
Але ніяк не можу зрозуміть
Народ угорський, що, мабуть забув,
Як москалі кров їхню проливали,
Як ворогам зламати помагали
Дух незалежний. Мов ніхто не чув,
Як москалі з австрійцями колись
В крові їх революцію втопили,
Коли угорці волі захотіли
Й за зброю проти Австрії взялись.
Уже б, здавалось і перемогли.
Та москалі війська свої послали
І разом революцію здолали.
Погоджуюсь, забути вже могли
Про то угорці. Стільки вже пройшло?
Адже сто сімдесят п’ять літ минуло.
Дивує інше. Як вони забули,
Що сімдесят лиш літ тому було?
Ще ж, мабуть, люди деякі живі,
Які оте жахіття пережили?
Іще онуки ходять на могили
Тих, що москаль тоді зі світу звів.
Й вони мовчать?! Та слухаються тих,
Які із москалями дружбу водять.
На мітинги протесту не виходять.
Здається, то влаштовує все їх?!
Отож, мені б хотілось нагадать
Про ті події. Пам‘ять освіжити.
Бо зі «склерозом», може й легше жити
Та ж можна, врешті і манкуртом стать.
Не хтось один, а весь народ-манкурт,
Без племені і роду. Так буває.
Такий народ урешті-решт зникає.
Такий вердикт виносить Божий суд…
Але до справи. В світовій війні
Угорці разом з Гітлером стояли.
І ту війну урешті-решт програли,
Тож мусили скоритися вони.
Їх землі москалі окупували.
А там, де став лиш чобіт москаля,
Уже «ісконно русская» земля.
Там комуняки голови підняли.
І їхній «сталін» - Ракоші почав
До влади рватись. Вибори, одначе
Програли комуняки. Та невдача
Лиш запалила. Бо ж в запасі мав
Свою уже поліцію таємну,
Що москалі створить допомогли.
Отож, ті поліцаї почали
Суперників всіх прибирати ревно.
Тих залякали, тим «впаяли» строк
По справах сфабрикованих і скоро
Над опонентами взяли, нарешті гору.
Належно той засвоївши урок,
Соціалісти, що живі зостались,
До комуністів мусили пристать.
І тим вдалося легко владу взять.
Коли ж до влади врешті-решт дорвались,
«Соціалізм» взялися будувать.
Всі партії «чужі» заборонили.
А Ракоші й прем‘єром ще зробили.
Той Сталіна узявсь копіювать.
Всі фабрики й заводи відібрав,
Став розробляти п‘ятирічні плани.
В колгоспи заганялися селяни.
Також на церкву «наїздити» став.
Репресії в країні почались.
Пройшов крізь табори кожен десятий.
Щоб конкурентів в партії прибрати,
То й за близьке оточення взялись.
Потрапив у немилість Ласло Райк,
Що й заснував поліцію таємну.
І Кадару теж влаштували «темну»,
Хоч той живим залишився, однак.
На жаль… Отож політика така
Плоди свої вже дуже скоро дала:
Адже продукти дефіцитом стали.
Була й так економіка слабка.
А тут ще й репарації платить,
Адже на боці німців воювали,
Тож постраждалим заплатити мали.
Нелегко стало у країні жить.
Щоправда, скоро Сталін дуба дав.
Москаль, щоб часом «не зірвало крани»
В угорців, бо життя зовсім погане,
Послаблення якесь країні дав.
Премְ’єрство в того Ракоші забрали
Та Імре Надю його віддали.
Реформи там робити почали.
Селян в колгоспи вже не заганяли.
Заводи не спішили будувать,
Податки менші, збільшили зарплати.
Та припинили в табори саджати,
А, хто сидів, то тих взялись звільнять.
Так під шумок і Янош Кадар вийшов.
Вже краще б він довіку там сидів…
А Ракоші копичив в собі гнів,
Чекав на мить на підходящу лише.
І дочекався, доінтригувавсь,
Що Імре Надя заарештували,
Назвавши буржуазним лібералом.
І Ракоші до влади знов дорвавсь.
За сталінський узявся знову курс…
Але його часи уже минали.
Вже Сталіна на з‘їзді «розвінчали»,
Хрущов від сталіністів відвернувсь.
Як наслідок, повстання почались:
То німці у Берліні збунтувались,
А то поляки в Познані піднялись,
За зброю проти комуняк взялись.
Лиш танки зупинити їх змогли.
Якби іще й угорці збунтувались,
То москалям добряче би дісталось.
До цього щоб часом не довели,
То Ракоші зняли з його посади.
Але було вже пізно. Почалось.
Студентство перше в жовтні піднялось.
Вернути вимагали Імре Надя,
Війська радянські вивести зовсім,
Дозволити і партії, й свободи…
І поштовхом то стало для народу.
Зненацька бунту вдарив грізний грім.
Всі вулиці надвечір зайняли
Народу юрми. Змін всі вимагали.
То комуняк серйозно налякало,
Вони на певні поступки пішли.
Знов Імре Надь тоді прем‘єром став,
Став партією Кадар керувати.
А москалі взялися готувати
Одну з своїх, вже звичних їм, розправ.
Шість тисяч війська в Будапешт ввели,
Кілька сот танків, щоби налякати
Мітингарів і хутко розігнати.
Та надто самовпевнені були.
Якраз на площі під парламентом
Зібрався мітинг – сотні тисяч люду
Оратори аж надривали груди.
За комуністів не стояв ніхто.
І тут, мабуть з наказу із Москви,
Хтось став стріляти – чи то поліцаї,
Чи москалі – того ніхто не знає.
А москалі ж зовсім без голови,
Взялися з танків по юрбі стрілять.
Народ також за зброю став хапатись,
Бо не збирався москалям скорятись.
А зброю тоді легко було взять,
Бо ж армія на їх бік перейшла,
Поліція також (та не таємна).
Тож москалям улаштували «темну».
Не один танк раптово запалав
Від пляшок із «коктейлем». Москалі
Такого, звісно, зовсім не чекали.
По вулицях заплутаних мотали,
Не мали ж плану міста взагалі.
Лишалося одне лише – втікать.
«Непереможну» техніку кидали.
Повстанці сотню танків так дістали,
Якими можна й далі воювать.
Події ці країну підняли,
Як тільки люди про розгром почули,
В усіх містах повстання спалахнули.
Ловити комуністів почали,
Таємних поліцаїв й самосуд
Влаштовувати, так уже дістали.
А москалів вертатись закликали
В Московію. Страшенно злий був люд.
Надь лад якось старався навести.
Швиденько новий уряд сформували.
Війська забрати москалів прохали,
До своїх баз військових відвести.
Війська свої забрали москалі,
Бої у Будапешті припинились.
Містяни лад наводить заходились.
Поліцію таємну Надь велів
Всю розпустити, в‘язнів відпустив,
Які там «за політику» сиділи,
Ще багатопартійність відновили.
Перемогли, здавалось, москалів.
Та треба ж знати добре москаля.
Вони не ті, що легко їх прогнати.
Де ступить чобіт «руського» солдата,
Там вже «ісконно руська» є земля.
Ще не готові москалі були,
Щоби в крові повстання потопити.
Потрібно було сили підкопити.
Та ще й не знали, як би повели
Себе країни Заходу. Візьмуть
Та і війська на допомогу кинуть.
Тоді всі плани в одну мить загинуть.
Тож обережним треба трохи буть.
Та Захід, навіть вухом не повів.
Ну, звісно, на словах «допомагали»
Угорцям, і боротись закликали.
Та все зосталось лиш на рівні слів.
Англійці і французи у цей час
З Єгиптом за канал Суецький бились.
Іще до них євреї долучились.
І вибори в Америці якраз.
Тож президенту не до того було.
Це розв‘язало руки москалям,
Війська взялись підтягувать здаля
Аж до кордону. То угорці чули.
Питалися Андропова, який
Тоді сидів послом у Будапешті:
Коли ви заспокоїтесь, нарешті,
Чому війська готуєте у бій?
А той позичив очі у Сірка,
Як ото Путін, та й відповідає:
- Ми нападати наміру не маєм,
То просто в нас стратегія така,
Щоб люд наш прикордонний захистить.
Самі, хоча і військо готували
Солдатам – проти кого, не казали.
«Фашистів» говорили, підем бить.
Щоб перед світом виправдання мать,
Повстання заколотом те оголосили,
Який країни Заходу збури́ли .
Та хтось же мав і привід тому дать.
Та москалі на тім собаку з’їли.
Не вперше їм народ провокувать,
Для нападу аби їм привід мать.
Їх прихвостні в підвалах ще ж сиділи.
Тож за наказом із Москви, вони
Юрбу під міськком партії привели,
Розмовами гарячими завели.
Тут постріли ураз зі сторони.
Упали люди. І тоді юрма
В міськком, зламавши двері увірвалась
І лінчувати, кого стрінуть, взялись.
Ніхто жалю до комуняк не мав.
Як вістка про те містом рознеслась,
Взялись ловить агентів держбезпеки
І вішать на деревах недалеко.
Страшенна буря гніву піднялась.
Їх було зовсім легко розпізнать.
Всі в жовтих черевиках гарували,
Що їх усім на складі видавали,
Щоб видом лиш одним людей лякать.
Всі комуняки поховались вмить,
Бо знали, що загинути повинні.
І знали, що самі у тому винні,
Бо стільки зла устигли наробить.
Сам Янош Кадар чимскоріш чкурнув
Із міста, тільки смаженим запахло.
Наклав, напевно у штани від страху.
Та москалям служити не забув.
Десь у підвалі втікачів зібрав,
Що урядом себе проголосили
І москалів у поміч попросили.
Тож москалям формальний привід дав.
Хоч хто вони і хто їх обирав?
Самі себе обрали. Та, одначе,
Для москалів оте не має значень.
Їм аби хто – аби лиш їх позвав.
Угорський уряд все ще вірив в те,
Що москалі не будуть нападати.
Що дали слово і те слово свя́те.
Розчаруватись мусили проте.
Міністр оборони Пал Малетер
Зі штабом, під гарантії Кремля,
Поїхав заявляти москалям:
Коли свої війська ви заберете?
Гарантій тільки й вистачило тих,
Як вони в ставку москалів попали.
Їх усіх тут же заарештували
І до Москви відправили усіх.
В ніч на четверте листопада враз
Армада їхня перейшла кордони,
Порушивши договори й закони.
Та ж так вони робили повсякчас.
Вже не шість тисяч, кажуть, шістдесят,
А то і двісті тисяч наступало.
І літаки, і танки вони мали.
На Будапешт, як десять літ назад
Йшли на Берлін. І бомби, і гармати.
Все йшло у хід. Бо ж був наказ такий:
Тут всі фашисти, тож їх не жалій!
І москалі взялися убивати.
Угорці захищалися, хоч в них
Сил було менше. Але не здавались.
Тож вулиці лише з боями брались.
І не один москаль в боях поліг.
Хоч Імре Надь на увесь світ волав
Про допомогу. Але було пізно,
Стискалися лещата вже залізні.
Із поміччю ніхто не поспішав.
В ООН москаль усі заблокував
Вимоги, щоб війська вони забрали.
Генасамблея лиш поспівчувала.
А генсек НАТО тільки і назвав
Повстання «колективним самогубством».
Тож «поміч» і скінчилася отим.
Піднявся над Угорщиною дим,
Снаряди, бомби вибухали густо.
Народ боровся та все менше сил
Лишалося. Така житейська правда.
Як одинадцяте настало листопада,
Впав Будапешт і слідом всі міста навкіл.
Під західне «зітхання й співчуття»
В крові була потоплена свобода.
А «переможців» зупинити годі.
Для них чуже життя, немов сміття.
Загинуло угорців боях в тих
Три тисячі – повстанців і цивільних.
Та й москалів пошарпали теж сильно.
Сім сотень, кажуть полягло у них.
В посольстві Югославії знайшли
Притулок Імре Надь, його міністри.
В посольстві недосяжні вони, звісно.
Та москалі б не москалі були.
Пообіцяли виїзд із країни
Безперешкодний. Вийшли лише ті
І враз до рук потрапили катів.
А скоро й розстріляти їх повинні.
Арешти неугодних почались,
Десь двадцять тисяч люду засудили,
У табори, в‘язниці посадили.
Близько трьохсот під розстріл підвелись.
І Імре Надь, Малетер поміж них.
А двісті тисяч мусили втікати
Та за кордоном прихисток шукати.
Отак москаль угорців переміг.
Хоч мусив і послаблення зробити.
Не стали вже експерементувать,
«Соціалізм» радянський будувать.
Але війська лишили «сторожити»
А Янош Кадар, що усіх продав
І москалям так гарно прислужився,
В країні керувати залишився,
Аж до самої смерті керував.

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
московському царю і звіру.

Чому московці звуться «руські»? –
Колись було Русі корились
(хоч мали й бога, «матір кузькі»,
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними,
де «матір» є російським матом,
як хан-пахан з кацапа зніме
штани, щоб не пропив їх раптом,
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.
Отим конем під Чингіз Ханом**
орда весь схід пройшла по вітру,
і сіла нам на шию паном,
тоді сусідом-московітом,
якій і досі крові хоче
в війні не тільки з українцем,
в Європу теж конем заскоче,
де крові жирної по вінця…

Ні, не погана руська мова,
погані ті, що звуться «руські»,
у світі думка ця не нова:
в так званих руських мізки вузькі.
То ж белькіт ката хан-пахана
про «руськомовних» є дурнею.
Люба із мов йому погана,
і руськомовні люди з нею.

Післяслово

Ми в розвитку – багатомовні,
і навіть руська мова – плідна,
якщо в середині і зовні
нам українська буде рідна.
Вже час згадати, як нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».
** «1223 рік. 31 травня, п’ятниця.
Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець,
біля Маріуполя тече в Азовське море)
почався бій з татарами»,
тобто з татаро-монгольським військом,
очолюваним Чингіз Ханом Темуджіном.
На той час в Україні-Русі розбрат.
Не допоміг і з’їзд у Києві найвпливовіших князів.
Проти навали постали переважно
війська київського князя Мстислава Романовича.
На полі бою полягло 10 тисяч
самих тільки київських воїнів.
Чингіз Хан переміг ціною 100 тисяч
вбитих своїх воїнів, в тому числі
і ціною вбитого старшого сина Тосхуса.
Зляканий відвагою русичів,
повернув військо на схід до Бухари.

В лапках: Лев Силенко «Мага Віра».

Листопад 2025 рік

- Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Дід Микола витяг люльку прокурену з рота:
- Розкажу вам, звісно, хлопці, коли так охота.
Коли уже про війну ту з турком говорити,
То москалі б могли військо все там положити.
Вони ж пруть завжди нахрапом, людей не жаліють,
Устеляти трупом землю тільки і уміють.
Та без нашої підмоги вони б, може, й досі
Десь отам під Перекопом колупались в носі.
Було то, ще Січ стояла, ще москалі кляті
Не устигли нашу матір упень зруйнувати.
Калниш був за отамана, добрий козарлюга.
Кажуть, десь на Білім морі гука тепер «пу-гу!»
А в той час ми москалям ще були так потрібні,
Що вони нас обіймали, наче братів рідних.
Від самої Катерини цидулу прислали,
Де вона нас помагати у війні прохала.
Бо ж москалі воювати із турком зібрались
Та в місцях понад Дунаєм взагалі не знались.
Як так можна воювати? Перти і не знати,
Де які річки, озера та як їх долати?!
Тож прислали ту цидулу. Найперше прохали,
Щоби козаки на «чайках» місця ті вивчали.
Та їм карти малювали, описали гарно.
Щоб туди москальське військо не поперло марно.
А, по-друге, попросили загін невеликий,
Що б провів москальське військо через поле Дике
Аж до Криму і поміг там Перекоп узяти.
А, як дасть Бог, то й по Криму гарно погуляти.
Зібрав Калниш тоді раду, недовго гадали
І поміч москалям в тому твердо обіцяли.
В квітні вже Сидловський Яків зібрав собі силу,
Сіли в дев’ятнадцять «чайок» і в море поплили.
Мали добре дослідити далекі простори:
Прибережні усі землі і Дунай, і море.
Щоби москалі не перли наосліп, а знали,
Де які річки і гори на шляху лежали.
Ще просила Катерина загін сформувати
Із пів тисячі козаків й під оруду дати
Ковпаку, що був полковник в Орільській паланці.
Добрий козак. Що про нього ще сказати, братці?
Поки хлопці із Сидловським на Дунай ходили,
Москалі уже зібрали для походу сили.
Вів те військо Довгорукий. А поперед нього
Йшов з загоном Прозоровський. До загону того
Нас й приставили. Бо мали ми шлях визначати,
На кілька днів попереду всього війська мчати.
Від куренів у загін той порівну обрали
Тих, хто степ до Перекопу й за Перекоп знали.
Пройшли москалі, як хмара, землі запорозькі,
Щоби скоро опинитись в Криму на порозі.
В квітні Дніпро подолали та й пішли до Криму.
А ми з отим Прозоровським ішли перед ними.
Ішли скоро. Обоз в центрі, ми по боках нього.
А дозори пантрували навсібіч дорогу
Так, що ворогу підкрастись неможливо було.
Скоро в гирло Білозірки загоном прибули.
Там на річці, на Каїрці весь обоз лишили
З двомастами козаками. Самі ж поспішили
Степ навколо розвідати: чи то не ховає
Десь татарськії чамбули, що здобич чигають.
Чи степ часом не запалять, як раніш бувало,
Що москалі з пів дороги назад повертали.
Та у степу було тихо, нікого не стріли.
Мабуть, всі за Перекопом татари сиділи.
Так Ковпак і повідомив: всі цілі криниці
І, для випасу худоби достатньо травиці.
Поки москалі ще пхали по степу до Криму,
Ми вже й за Сиваш сходили бродами отими,
Що старі козаки знали й нам переповіли.
Але ж знов на тому боці татар не зустріли.
Щоб про татар добре знали, які в Перекопі,
Ковпак виставив пікети та і чекав, поки
Прийде, врешті, Прозоровський. Вже й червень почався,
Коли- таки з авангардом і сам князь припхався.
А слідом і Довгорукий. Взялись готувати,
Щоби того Перекопа атакою брати.
Просив Ковпака князь чинно козаків послати,
Бо хотів глибину рову в Перекопі знати.
З осавулом Кобеляком вночі подалися
Я та троє іще наших, й дончаки взялися.
Нічка темна, але нам то якраз і на руку.
А вже рови виміряти – не складна наука.
Тут тринадцять майже метрів було того рову.
Як для того Перекопу, то-таки здоровий.
Вранці вибрались татари, на військо напали
Та москалі прочухана їм добряче дали,
Що ті мусили сховатись за мури високі.
Відсидітись сподівались, хан виручить поки.
Хотів уже Довгорукий атаку трубити,
Щоб скоріш солдатським трупом отой рів забити.
Та Ковпак, коли спитали, отак йому каже:
- Укріпилась в Перекопі добре сила вража.
Він поставлений для чого? Щоб в Крим не пускати.
Але ж можна і Сивашем його оминати.
Ми всі броди добре знаєм. Перейдем та й годі.
Переведем і московське військо при нагоді.
На тому і порішили. Ми Сиваш здолали,
Прозоровському дорогу також показали.
Підійшли до Перекопу із другого боку.
Тепер уже з Перекопу татарам ні кроку.
Перекрили своїм військом ми усі дороги,
Тож даремно в Перекопі ждали на підмогу.
А Ковпак ще й розвідгрупи кругом посилає,
Навколишню обстановку добре знати має.
Випало одного ранку і нам виступати.
Ковпак загін в сотню шабель вирішив послати.
Подалися ми сторожко, а десь під обідом
Донесла сторожа раптом, що татари їдуть.
Загін десь у триста шабель. Про нас ще не знали.
Тож, не думаючи довго, ми на них напали.
Ті ніяк не сподівались, тож довго не бились.
Розвернулись й чимскоріше втікати пустились.
Ми десяток перебили, двох у полон взяли
І тут же серед дороги обох допитали.
Ті і крилися не надто, сказали, що знали.
А знали, що хан з ордою вже на поміч мчали.
Веде хан аж тридцять тисяч Перекоп звільняти.
Хоче вдарити від моря, військо роз’єднати
Та скинути Прозоровського прямо в Гниле море.
Коли б ми про те не взнали, справді, було б горе.
А так авангард поскубли і вісті узнали.
Та одразу ж Довгорукому про те знати дали.
Москалі заметушились, стали готуватись.
Серед поля півмісяцем взялись шикуватись.
Як то звично запорожцям: спереду піхота.
З боків її прикриває москальська кіннота,
А за нею знов піхота. Ще в центрі гармати,
Та піхота їх до часу має прикривати.
А ми були попереду і донці із нами,
Мали вивести орду ту на гармати прямо.
Аж ось і орда з’явилась, все поле укрила.
Бачимо, що на нас суне величезна сила.
Куряву зніма до неба, аж земля трясеться.
Так оте ординське військо в атаку несеться.
Розігналася добряче, все змести готова,
Москалів всіх потоптати та пустити крові.
Нас помітили ординці та ще припустили.
А ми кинулись втікати від тієї сили.
Летимо, вони за нами, хочуть наздогнати
І на шматки козаків всіх тут же порубати.
Махнув шаблею полковник і ми розділились.
Одні вправо, другі вліво. Вся орда відкрилась.
Ще не встигла зрозуміти – вдарили гармати.
Картеч стала ряди цілі в орді виривати.
Перші падають, а інші на них ззаду пхають.
А гармати безперервно ревуть, не змовкають.
Зрозумів хан, що попався у козацьку пастку.
Велів орді розвертатись, щоб потім напасти.
Та тут кінні, що стояли по боках піхоти
Налетіли на орду ту, взялись до роботи.
А ми також розвернулись, вдарили від моря.
Погнали орди частину на гармати скоро.
Розлетілась орда степом. Одні поховались,
Між солоними озерами купами збирались.
Ми їх добре потріпали, до тисячі вбили.
Вони звідти й подалися втікати щосили.
А хан їхній попереду. Верст тридцять їх гнали,
Аж до Кам’яного мосту. Аж там вже відстали.
А ті усі в Перекопі бачили, що сталось.
Зрозуміли, що надії у них не зосталось.
Тож ворота відчинили та й мусили здати.
Не прийшлось солдатським трупом той рів засипати.
Тепер шлях у Крим відкритий. Хан не має сили,
Яка б москалям дорогу в Крим перепинила.
І знову ми попереду. Спершу до Козлова.
А за нами москалики марширують знову.
Тільки вже не Прозоровський веде їх, а Броун.
Такий собі іноземець, бундючності повен.
Карасубазар минули – ніхто не спиняє.
Сонце палить, піт солоний очі заливає.
І пилюга, що забила і носи, і очі.
Вже козаки утомились, відпочити хочуть.
Десь за тридцять верст від Кафи Ковпак дав спочити.
Три дні на одному місці вдалось посидіти.
Хоч, що значить – посидіти? Доки спочивали,
Наша сотня пішла в гори, татар пошукала.
Вони ж села покидали і в гори сховались.
Відсидітись у тих горах, певно, сподівались.
Ми підповзли по-пластунськи, зненацька напали
І татар по усіх горах звідти розігнали.
Взяли тридцять полонених, коней та худоби.
Ще і майна прихопили, поживитись щоби.
Бо ж козак живе із того, що здобуде з боєм.
У нас двоє загинули й поранених двоє.
Правда, москалі одразу, як про здобич взнали,
То наказом князя все те у нас відібрали.
Ми позлилися, звичайно. Та, щоб про те знали,
Москалям би про ту здобич не доповідали.
Дісталися, врешті, Кафи. Москалі вже вчені.
Не подерлися на мури міські височенні.
Здумали, як з Перекопом – виманити з міста
Силу вражу та й розбити її в полі, звісно.
Турки спершу побачили, що москалів мало,
Вийшли з міста і на них вже майже і напали
Та помітили, що суне Довгорукий з військом,
Повеліли повертатись гарнізону в місто.
Ми зненацька налетіли, аби їх відтяти
І у місто повернутись всім туркам не дати.
Але нас для того діла було геть замало,
Хоча турків чималенько ми там порубали.
Але більшість відступила, за мури сховалась.
Москалі слідом на мури дертися помчались.
Та ударили гармати із мурів фортечних
І попадали солдати кругом під картеччю.
Стали вони відступати, але генерали
Ще з дороги полки нові в атаку погнали,
Аби вдертися по трупах, ту Кафу узяти.
Кинувся Ковпак москальських солдат рятувати.
Прилетів бігом до князя, показав на гору,
Звідки би могли гармати дістати й до моря.
Москалики постарались, виперли гармати
На ту гору та й взялися звідтіля стріляти.
Що в тій Кафі почалося?! Всі у порт рвонули,
Обсіли кораблі так, що ледь не потонули.
А тут бомба ще у погріб з порохом попала.
Так бабахнуло, що мури міста затріщали.
Довгорукий велів далі і порт обстріляти.
Кілька суден потопили москальські гармати.
А на них же людей стільки уже навсідалось.
Не усі із них по тому берега дістались.
Рішив князь, що того досить, налякав невірних.
І тепер вони фортецю здадуть йому мирно.
Відправив парламентера… а ті його вбили.
Тоді бомби знов на місто густо полетіли.
Довгорукий розлютився, велів не жаліти.
І гармати заходились по вулицях бити.
Зайнялися там пожежі, чорний дим піднявся.
І тоді паша, нарешті з гарнізоном здався.
Відчинилися ворота, паша й знатні люди
Винесли ключі від міста, як прийнято всюди.
Кафа впала. Спитаєте, чому Кафу брали,
А Бахчисарай позаду, не взявши, лишали?
Та ж Кафа – портове місто, кораблі із військом
Зі Стамбулу сюди саме прибувають, звісно.
Тепер куди прибувати? Для них порт закритий.
Тут москальськії гармати можуть їх зустріти.
А Бахчисарай і інші міста, як узнали,
Що Кафу взяли із боєм, здаватися стали.
Хан подався до Стамбулу помочі просити.
Та москалі уже встигли весь Крим захопити.
Ми добряче постарались та повоювали.
Хоча між собою трьох лиш убитими мали.
Як москалі віддячили, хочете спитати?
Наказали всі трофеї наші відібрати.
Довгорукий полковнику подякував сухо,
Про потреби козацькії, навіть, не послухав.
Послав на Кінбурн від турка його боронити.
Довелося там, скажу я, земельки порити.
Із вершників в землерийок ми перетворились.
Хоч від турок, як припхали, ми таки відбились.
А уже перед зимою, стало холодати,
Ми отримали наказу на Січ повертати.
Крим, бач, нашими руками москалям дістався.
Та козак від того всього лишень облизався.
Скажу більше, коли б Крим той москалі не взяли,
То і Січ – козацька мати досі би стояла…
Мабуть, я сьогодні, братці, сказав забагато, -
І став знову дід Микола люльку набивати.

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
Кацапу-мокші, звіру…
Чому ті мокші звуться «руські»?
У ті часи Русі корились
(хоч мали бога: «матір кузькі»
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними
в чужій не їхній Україні.
А хан кацапу штани зніме
і казку збреше, як дитині,
щоб той пішов людей вбивати,
і на штани награбувати.
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.

Післяслово

Вже час осмислити нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».

Листопад 2025 рік

І

Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже гострили свій у спину ніж.
Стелили м‘яко, жорстко спать було,
Як те москальство у наш дім прийшло.
Брехня і підступ – зброя москалів
Запанували всюди на землі,
Де кожен вільним себе почував
І раптом москалям слугою став.
Те, проти чого воював козак,
Знов повернули москалі назад.
Вчепились, наче до кожуха воші
І лопотять, які вони хороші:
І визволителі, і браття-православні.
Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
Незчулись люди – з ляської неволі
Вони в москальську втрапили недолю.
А там ще гірше, ніж було при ляху .
Як зрозуміли вже, що дали маху,
То було пізно – українці досі
Тепер усі зробились малороси.
Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
Щоб і дихнути люди не могли.
Старшину перебили чи купили,
Козацтво або в війнах погубили,
Або панам в кріпацтво віддали
І думали, що вже й перемогли.
Та дух козачий у народі жив,
Хоча старавсь москаль, його не вбив.
Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
Як Залізняк на захист люду встав.
Кривава рана Кодні ще жила
І кров із неї у серцях текла.
Іще ходили краєм кобзарі,
Співали від зорі і до зорі
Про славний час, про гетьманів, про Січ,
Москальську розганяли темну ніч.
Отож народ на лише на мить чекав,
Щоб новий гетьман булаву узяв,
На бій за волю їх усіх повів,
Звільнив з обіймів клятих москалів.
Тим часом знахабнілі москалі,
Яким замало власної землі,
Взялися знову з турком воювать,
Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
Та то для дурнів. В них мета була
Аби до ніг Туреччина лягла.
Вони б усі Балкани зайняли,
Заволодіть протоками могли.
І Чорне море їхнім стало все.
Від мрійних планів москалів несе.
Хоч турки проти них були слабі
Та стали в поміч їм у боротьбі
Країни європейські. Проти них
Москаль нічого вдіяти не зміг.
Назад їм довелося відповзать,
На землях Криму ворогів стрічать.
То тільки в мріях москалі могли
Вважати, що усіх перемогли.
На ділі, як дістали по зубах,
Побачили, що їх чекає крах,
Про козаків вони згадали знов,
Які роками проливали кров,
Аби москальські дупи врятувать.
А то не раз бувало, як згадать.
Та дивна пам‘ять в москалів отих.
Як козаки порятували їх,
В подяку оті кляті москалі,
Женуть усіх їх з рідної землі.
А тут притисло. Царські маніфести
Могли надію трударям принести,
Бо там всіх в ополчення закликали
Аби вони країну рятували.
І так писалось в маніфестах тих,
Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
Що вже про неписьменних говорить.
Здалось селянам, що настала мить
Скидати клятий кріпосницький гніт,
Йти в козаки… А тут сказати слід,
Що у селян ніхто ж не запитав,
Як землі українські роздавав
Усяким іноземцям й москалям.
Їм в нагороду роздана земля,
Що вільний люд старанно обробляв.
Тепер на неї вже не мав і прав.
Як таргани чужинці наповзли,
Народ, немов у рабство узяли.
В своїм маєтку кожен пан робив
З селянами усе, що захотів.
І панщина, й пригони, згони, гвалти.
Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
Городи і прядіння, і толока,
Даремщина. Отож, з якого боку
Не глянь, селянам продиху не було.
Та вони досі волю не забули.
І, ледь почули царські маніфести,
Які попи їм мусили довести.
Бо ж грамоту вони лише і знали,
Їм лише царська влада довіряла.
Знайшлись такі попи, які читали
Те, що селяни стільки літ чекали.
Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
Що знову люд у козаки приймають.
Хто хоче батьківщину захищати,
Той козаком одразу може стати.
І вже на пана може не глядіти.
Вже вільним буде він і його діти.
У тих церквах, де інше говорили,
Попів селяни ледве не побили
Та від них «правду» царську вимагали.
На панщину вертатись не бажали.
Нема кому у полі працювати,
Пани уже рахують свої втрати
Та мчать жалітись чимскоріше владі,
Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
Поросся все «розруха» охопила,
На схід до Конотопу підступила.
Всі раптом покозачитись рішили,
Кріпацтво вже терпіти їм несила.
Згадали славних предків, що за волю
Життя покласти ладні в чистім полі.
Та в доброго царя жила ще віра.
То все пани місцеві, чисто звірі
Готові шкіру з селянина здерти,
Щоби з тарілі золотої жерти.
Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
Наводити «порядок» заходилась.
Комісію якнайскоріш створили
Аби селянам «правду» говорила.
А, щоб її селяни не прогнали,
Війська слідом у поміч їй послали.
Отак тоді події відбувались,
Що «Київська козаччина» прозвались.

ІІ
Весна на Канівщині була неспокійна.
Чутки з повітів із сусідніх йшли,
Що люди козаками знов були
І почувались від кріпацтва вільні.
Що десь папери знайдені були,
Які попи по церквах поховали.
Золотий хрест папери оті мали
І також царські золоті орли.
Печатки в них стояли золоті,
І китиці із золота звисали
По їх краях. З столиці розіслали,
Але попи сховали по путі.
Тож люди добре тих попів трясли,
Поки прокляті з схронів їх дістали.
Чого би люди то брехати мали?
Не бачивши, як описать могли
Указ той царський? А іще чутки,
Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
Указ той царський свою силу втратить.
І, хто не встигне, лишиться таки
У кріпаках. Збиралися селяни
Ще з березня по селах деяких,
Ішли юрмою до попів своїх,
Щоб до козацького вписали стану.
Ті, звісно, відмовлялися та все
Казали, що указу не існує.
Але селяни, мов того не чують.
Вже десь юрма попа свого трясе.
Хтось згодився й охочих записав
На папірці, щоб тільки відчепились.
Десь дременув піп, поки похопились.
Десь «грамотій» місцевий перо взяв
Та став писати списки. Йшли чутки,
Що десь начальство з Києва примчало,
Сусідам землю наділяти стало.
Хто встав раніш – добилися-таки.
Начальства у повіті не було
Вже на той час. «Гасити» подалися
Повіти, що раніше піднялися.
А військо? Військо на війну пішло.
Отож, немає сили у панів,
Поки гарячий, слід метал кувати.
Хотілось людям так козакувати,
Що ладні, навіть, згинуть на війні.
Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
Тож відправляли в Київ депутатів,
Щоб «правди» в губернатора спитати.
Десь, підсвідомий подолавши страх,
В церквах папери стали розбирать.
Хоч неписьменні та надію мали,
Що той указ одразу б упізнали.
А, як вдавалось десь і відшукать
Якісь папери, схожі на указ,
То вже селян не можна зупинити.
Могли попа добряче і побити.
Когось садили до свиней у баз,
Когось в холодну воду, а кого
І на дзвіниці часом закривали.
Хоча сімей попів не зачіпали.
Ті могли вільно дременуть бігом
У повітовий центр щоб пожалітись
На те «свавілля». Квітень наступив
І в Таганчі взялися за попів,
Щоби указу царського добитись.
Десь інвентарні правила знайшли,
Які були оформлені яскраво.
Рішили, що з «указом» мають справу.
На панщину гуртом вже не пішли.
Пани бігом в столицю донесли.
Комісія до Таганчі примчала,
Яка селянство заспокоїть мала.
От голова комісії велить,
Щоб в день наступний прибули сюди
По десять душ від сіл – нехай почують,
Що той указ, насправді не існує.
Але тим більше наробив біди.
Селяни ж, як почули, що прибув
Начальник й делегатів викликає,
Рішили, що указ читати має.
І весь маєток в одну мить загув.
Усім почуть схотілось той указ,
Тож сходитися юрбами поча́ли.
Священиків поперед себе пхали.
Зібравсь великий натовп на той час.
Комісія, як не вмовляла їх,
Як не страхала, все даремно було.
Здавалося, селяни їх не чули.
І по юрбі лиш грізний гомін біг.
Хтось закричав, що самозванці то,
Таких не міг прислати губернатор
Та треба їм добряче чосу дати.
Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
Що військ в Полтаві й Києві нема.
Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
Тож криків самозванців не почують.
Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
Злякалася комісія й бігом
З очей селянських в шинок заховалась.
Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
Оскільки не добилася свого.
Від страху, що їх точно тут поб’ють,
Комісія зібралась і помчала
У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
Тож ті швиденько подолали путь.
Селяни ж за священиків взялись
Та стали знов указу вимагати.
Взялися у Корнилівці шукати,
У Гарбузині. Із попом велись
Не дуже гречно. Ледве той утік
І чимскоріш до Корсуня подався,.
Там їх вже цілий виводок зібрався.
У Корсуні підняв начальник крик,
Щоб слали військо чимскоріш сюди.
Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
Тоді уже не вибратись з біди.


ІІІ
Солдатська рота в Корсунь поспішала,
Бо ж там начальство в розпачі було.
Щоб до кровопролиття не дійшло,
Отих невдах порятувати мали.
Та пішки лінь і важко москалям.
Десь би підводи хоч якісь дістати
Та коней, тоді можна й поспішати.
Уздріли село Ситники здаля.
Пішли кілька єфрейторів в село.
Велів їм підпоручик не зівати,
Хоч силою в селян підводи взяти.
А у селі під церквою було
Якраз тоді населення усе.
Попу указ їм видати веліли
Та босого по колючках водили.
Попа уже від страху аж трясе.
А тут якраз з‘явились москалі,
В селян підводи стали вимагати.
Ті не схотіли їм нічого дати.
Сказали «Ні коней, а ні волів,
А ні телят нема для москалів!»
Ті на юрбу зі страхом погляділи,
Не солоно сьорбавши, відступили.
До офіцера повернулись злі.
Той теж озлився, як усе почув.
Із двох боків велів в село вступити,
Попа живого у селян відбити.
Солдат уздрівши, натовп враз загув.
Гадали, що оточують село
Та й розбігатись чимскоріше стали.
«Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
Та страху у селян і не було.
Все ж голіруч на військо не підеш.
Розбіглися, дрючки десь похапали.
До москалів знов підступати стали,
Гадали, може справляться. Та де?
Солдати розігнали їх умить.
Кого устигли, того похапали.
Підводи і коней в селян забрали,
Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

IV
Тим часом із околичних всіх сіл
Збиратись стали люди, щоб рушати
До Корсуня похапаних звільняти.
Юрба росла. З усіх сторін навкіл
Ішли все нові юрби. З вуст і уста
Якісь чутки весь час передавали.
Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
А той загін, що при начальству став,
То лише арештанти. Їм за то
Начальство обіцяло проплатити,
Щоб помогли селянство придушити.
І сумнівів у тім не мав ніхто.
А ще казали, як їх половить,
Тих арештантів, ще й подяка буде
Від уряду. Ішли спокійно люди.
Що арештанти стануть в них палить -
То не боялись. Хтось чутки пустив,
Що в арештантів лиш сліпі набої.
Тож люди легко зломлять їх юрбою.
І страх відходив та копичивсь гнів.
А в Корсуні все навпаки було,
Велике замішання почалося.
Великих військ діждатись не вдалося
І все, здавалося, до того йшло,
Що буде, як то в Умані колись
При гайдамаках. Крові пролилося.
Жидам найнеспокійніше велося.
Вони з округи всі сюди зійшлись.
Солдати стали збройно на майдані.
Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
Про сили «вражі» сповістити мав,
Як близько вже опиняться останні.
Той своїм басом, як юрбу уздрів,
Кричати став: «Народу, наче хмари!»
Той крик по місту, мов кнутом ударив.
Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
Юрба спокійно на майдан прийшла.
Попереду йшло виборних дванадцять.
Один на рушнику ніс з хлібом тацю
І сіль на нім насипана була.
Побачивши, що мирно люд прийшов,
Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
Юрба уклякла та зігнула спини.
Москальська в того аж заграла кров.
«Чого прийшли?» - питатися почав.
«Жалітися прийшли на свого пана.
Життя під ним зробилося погане.
Нас від знущань лихого пана збав!»
«А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
У козаки негайно записали.
Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
Бо ж царський саме так велить указ!»
І тут начальник зовсім страх забув.
Став говорити, що нема указу.
Що якийсь піп розніс оту заразу,
За що уже розстрижений він був
І висланий негайно у Сибір.
«Вам послух і покору треба мати
Інакше влада буде вас карати».
Юрба сприймала мовчки до цих пір
Його слова. Та, коли він сказав:
«Ви маєте в покорі працювати.
А вольності ніколи вам не мати!»
«Як то не мати?» - голос пролунав
В юрбі притихлій. Селянин рудий
Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
У панства аж на лоб полізли очі,
Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
І вся юрба на ноги піднялась,
Киї короткі діставати стали.
Пани ураз за військо повтікали.
Селяни вслід за ними подались.
Тут їм солдати шлях загородили.
Селян не зупинило то, однак.
Натиснули на стрій солдатський так,
Що ті на кілька кроків відступили.
Та тут короткий пролунав наказ
Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
Сипнули кулі в натовп по наказу.
Сам унтер завалився в той же час.
Чи хтось поцілив в голову його
Сокирою, чи рекрут з переляку
Пальнув у нього. Бути могло всяко.
Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
Солдати із багнетами услід
По вбитих і поранених ступали.
По втікачах ще залпів кілька дали.
Ураз немов перевернувся світ.
Проти кийків пустили москалі
Свинцеву смерть. А що від них чекати?
Тож людям довелось мерщій втікати.
Завзятіші зостались на землі.
І не було людей вести кому
На ті багнети. Тож кийки кидали.
Аж повний віз їх потім назбирали.
Тут би живим зостатись самому.
Юрба за греблю вихопилась вмить,
Аж під горою, врешті зупинилась.
Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
Порадилися, певно: що ж робить.
Солдати знов вернулися у стрій,
Бо ж панам страшно – раптом вони разом
Знов через греблю кинуться одразу.
Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
Солдати всі завмерли у строю,
Свої гвинтівки у руках стискали.
Пани з-за них на гору поглядали
Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
Напружені минали миті. Враз
Юрба попід горою розійшлася
І по домах, напевно, подалася.
Минулось москалям і на цей раз.
Тоді вже розходилися вони
І мститися за всі страхи почали.
Селян по селах юрбами хапали.
Не завжди і доводили вини.
Хто до в’язниці по тому попав,
Хто різками відбувся. Били кляті
Селян нещасних довго і багато.
Не кожен після того сам устав.


V
Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
Про них чутки по Корсуню ходили,
Кінний завод, неначе погромили
І скоро знов панів товкти прийдуть.
Що, наче вже кіннота є у них
І, навіть, прихопили десь гармати.
Настраханих неважко залякати.
Кур’єри полетіли з усіх ніг
До Києва, щоб помочі прохать.
До Корсуня прибув сам губернатор
Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
Як водиться у них «мать-перемать»
Місцевих всіх начальників обклав,
Що в таку далеч виїздити мусив.
Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
А потім військо в Таганчу послав.
Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
Помічника Веселкіна направив,
Аби належно вирішив він справу,
«Приніс порядок» врешті у село.
Зачувши, що ідуть в село війська,
Чоловіки всі по лісах сховались.
Жінки і діти по хатах зостались.
Від москалів, ну хто би не втікав?
Вступили москалі у Таганчу
Під барабанний бій. На площі стали.
Жінки та діти в вікна виглядали.
Хотіли щось про долю свою чуть.
Солдати простояли цілу ніч.
На другий день вдалося їм дізнатись,
Що юрба в полі почала збиратись.
Для чого? Невідомо, звісна річ.
А війська ж привели, мов на війну:
Піхота і кіннота. Тож послали
Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
Напала з тилу на селян та й ну,
Її в село повільно заганяти.
Уже на площі у самім селі,
Селян всіх пов’ְязали москалі
Пасами, що в селян змогли забрати.
Тоді вже сам Васільчіков прибув,
Коли вже не було чого боятись.
Трьох присудив на каторгу заслати.
У нього суд короткий зовсім був.
А інших всіх пороти повелів.
Та і подався. А уже солдати,
Яким прийшлося цілу ніч стояти
Ще й під дощем, були страшенно злі.
Тож вимістили злість всю на селян.
До крові били, шкіру геть знімали.
Жінки з плачем за тим спостерігали.
То додавало зла лиш москалям.
Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
Дивилися, як різки краять тіло
Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
Ну, як когось тут можна пожаліть?
Побили так, що кілька довелось
Відправити одразу до шпиталю.
А москалі тоді по селах стали
Пороти всіх, кого зловить вдалось.
Ота жорстокість змусила селян
Всі мрії про козаччину забути…
На якийсь час. Того ж не може бути,
Щоби навік. Бо ж матінка-земля
Козацьким духом сповнена була.
Та й москалі, хоча селян здолали,
Але урок добряче пам‘ятали.
За кілька літ і воля надійшла.
Не та жадана. Та землі шматок
Зміг селянин у володінні мати.
Щоб з малороса українцем стати
Зосталося зробити лише крок.