Часи лихі і непевні для краю настали,
Коли ляхи погромили козаків повсталих.
Павлюка і Остряниці полки подолали.
«Золоте десятиліття» для ляхів настало.
Навіть, Січ козацьку ляська залога зайняла,
Козаків по всіх усюдах звідти розігнала.
Хто у плавнях шукав прихист, в островах ховався.
А хто плюнув на все теє та й на Дон подався.
Там зібралося багато «черкаського» люду,
Що ходили у походи із донцями всюди.
Чи так було, чи здається та, як запорожці
Між дончаків поселились, то у тому ж році
Підбурили донських хлопців на Азов сходити
Та в турецької залоги фортецю відбити.
І пішли, і захопили. Три роки тримали.
Турки клопоту від того чималенько мали.
Бо, хоч скільки вони військо слали до Азову
Та мусили відступатись від стін знову й знову.
А козаки за мурами надійно засіли.
Та ще й з-під того Азову у море ходили.
Саме тоді і трапилась ця лиха пригода,
Про яку я розказати хочу вам сьогодні.
Поки зима та морози, турки відступили
І до весни у спокої Азов залишили.
А, що далі робитимуть, козаки не знали.
Чи знову за морем турки військо лаштували?
Чи залишили в спокої? Та ж то треба знати.
Тож надумались податись «язиків» шукати.
За два тижні перед Паску струги зготували.
Шістсот козаків у море відправитись мали.
Триста донців та і стільки ж запорожців було.
На дванадцяти всі стругах вітрила напнули.
Та і в море подалися. Погода хороша.
Керував отим походом Яковлєв Тимоша.
Пройшли вони за протоку, під Кримом пройшлися.
Наловили татар собі, які лиш знайшлися.
Ті татари мало знали. Та й звідки їм знати,
Що там турки у Стамбулі можуть планувати?
Та отаману донському чомусь так здалося,
Що тих «язиків» для діла уже буде досить.
Але хлопцям-запорожцям то здалося мало,
Під Туреччину сходити запропонували.
Там-то краще мають знати. Отаман уперся:
- І чого б то я у далеч невідому перся?!
А, як турки перекриють нам шлях до Азову?
Та, коли уже так дуже вам кортить?! Чудово!
Пливіть собі в Туреччину «язиків» шукати,
А я назад зі своїми буду повертати!
Тож донці і розвернулись, у Азов подались,
А гарячі запорожці у морі зостались.
Зійшлись струги, щоб обрати собі отамана
Та й обрали в один голос ним Миська Тарана.
Розвернулись та й на південь за море поплили.
Там біля містечка Різе турок наловили.
Не простих, а тих, що, звісно, дещо могли знати.
Та й взялися до Азову назад повертати.
Дійшли уже до протоки, що моря єднає.
А тут уже флот турецький на них і чигає.
Перекрили всю протоку, що не прошмигнути.
Тож на захід козаченькам прийшлось повернути.
Раз їх турки у Азовське море не пускають,
То вони ще шлях навколо, через Дніпро знають.
Обійшли навколо Криму, до Дніпра помчали,
Та там уже під Очаків їх турки чекали.
Також шлях загородили, аби не пустити.
Що козакам серед моря сердешним робити?
То козаків не бентежить, не первина, звісно.
Поплавали перед турком по морю навмисне.
Вночі берега пристали, щоб турку не знати,
Та й взялися до лиману струги ті тягати.
Турки з моря виглядають струги ті козачі,
Щоби усі потопити у морі, не бачать,
Що козаки вже з лиману в Дніпро піднялися
Та й до Лугу Великого скоріш подалися.
Знаючи про ту залогу, що в Січі сиділа,
Подарунки полковнику вперед спорядили.
Та просили, щоб дозволив в плавнях заховатись,
Коли турки вслід за ними надумають гнатись.
Душинський прийняв дарунки, ласо роздивився,
Але й струги вимагати у них заходився.
Козаки ж на те не згодні. Самим ще згодяться,
Коли здумають до Дону знову добираться.
А Душинський розізлився на оту відмову
Та козакам за відмову дав помститись слово.
Посланця послав негайно до турка в Очаків
Та розказав, де від турків сховались козаки.
Пообіцяв, що закриє далі їм дорогу,
Аби турки розправитись з ними мали змогу.
Турки були здивовані, бо ж не уявляли,
Щоб свої своїх у руки ворогу здавали.
Вирішили, що то пастка. Так і відказали.
Тоді ляхи заручників в Очаків прислали.
Як же тут не довіряти? Тож сили зібрали
І на козаків у сховку над Дніпром напали.
Бились з турком козаченьки із ранку до ночі.
Бачать, що вже смерть усім їм зазирає в очі,
Бо ж тих турок значно більше. Стали відступати.
А ляхи за ними стали, аби не пускати.
Між двох вогнів опинились. Отож шаблі взяли,
Розвернулись і на турка всі разом напали.
Бились, поки і останні в тім бою не впали.
Та з собою воріженьків чимало забрали.
Злі були від того турки. Такі злі зробились,
Що одразу і на ляхів потім напосілись.
Налягли з усії сили, так нагнали страху,
Що втікали без оглядки з того поля ляхи.
Вже надвечір стало тихо. Турки відступили,
Все, що цінного спіткали, собі прихопили.
Залишились лиш козаки на полі лежати,
Наостанок пригортала рідна земля –мати.

Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
А як йому, скажіть, було рости,
Як його треба спершу посадити
Та біля нього добре походити.
А їм же лінь. Тож вихід був простий.
Трава навколо і сама росте.
Скоси її та висуши і маєш.
Продай і уже грошики тримаєш.
Чого б не заробляти так? Проте…
Його ж до міста ще доправить слід,
Аби комусь на ярмарку продати.
Але баюра на дорозі клята.
Лише узимку, як візьметься лід,
Проїхати можливо по дорозі,
На ярмарок відвезти сіно те,
Продати його вигідно…Проте
Аж до зими чекати ті не в змозі.
Звичайно, можна було всім зійтись,
За два-три дні засипати болото.
Та ж москалям то зайвина роботи –
Цілих три дні, як проклятий трудись.
Ніхто того робити не збиравсь.
Тим глитаї місцеві й користали.
Вони задурно сіно купували –
По п‘ять копійок. Клали у запас.
А взимку на той ярмарок везли
І там уже по сорок продавали.
Селяни ж швидко гроші пропивали,
На глитаїв тих, звісно злі були.
Хоч лаялися заздрісно на них,
На другий рік знов те саме робили:
Скосили, продали і все пропили.
Напевно, то влаштовувало всіх.
Воно б, мабуть і далі так було.
Але якось якийсь начальник їхав,
Застряг в баюрі тій собі на лихо.
Страшенно розізливсь на те село.
Велів, як вибравсь, сипати дорогу.
Москаль же, поки не ударить грім,
То і не перехреститься. Затим,
Як повелів начальник злий і строгий,
Вони лишень усім селом взялись
Й баюру ту засипали. І, звісно,
Могли тепер возити сіно в місто.
Лиш глитаї у накладі були.
Такі вони у всьому – москалі:
Усе життя в болоті будуть жити,
Поки начальство змусить щось зробити.
Ото як в тому давньому селі.

Вкрилася земля попелом і кров'ю,
І наша незалежність задушена з любов'ю.
Земля, яка розорена, спотворена і скривджена ганьбою,
Вже зайнята ордою: червоною, новою.
Й остання та надія розстріляна в Поліссі,
І сотні легіонів поховано у лісі.
І ще стікає кров по білосніжній ризі,
Як висновок про смерть нам підписали в Ризі.
Як гірко на душі утомленім народу,
Та втратили вони черговую нагоду.
Й сумнії отамани, як тії хрестоносці:
Нащо в Єрусалимі поклали жовті кості?

27 серпня 2023

Іще не вечір та вже йшло до того.
Десь сонце загубилося в хмарка́х.
Між пагорбами пролягла дорога,
Що звалась з давніх пір Поліський шлях.
Вела з Підгайців через Старе Місто,
Загайці в Новосілку, звідтіля
Вже далі на Тернопіль, з нього, звісно,
Де аж Поліська тягнеться земля.
Хоч шлях і битий, але в ту годину
Самотньо й пусто досить виглядав.
Проїдеш і не стрінувши людини.
Хоч іще зранку, видно по слідах,
Проїхало тут чималенько люду.
Тепер же лише кілька козаків
Легкому вітру підставляли груди.
Найстарший, вже немолодих років
Козак із оселедцем зовсім сивим
На коні чорному перед усіх скакав.
За ним молодші правували живо.
Старого все ж ніхто не обганяв.
Загальці проминули, Старе Місто,
На пагорб на високий піднялись.
Уже Підгайці перед ними близько.
І тут найстарший раптом зупинивсь.
Поглянув вправо і перехрестився
На три кургани, що обіч стоять.
Загін маленький також зупинився.
Мовчали, не наважившись спитать
Про ті кургани. Щось, мабуть, важливе
Пов‘язане із ними в козака.
Там побратими сплять його, можливо.
Тож кожен мовчки поглядав, чекав.
Старий щось тихо шепотів про себе.
Чи то молився, чи з кимсь говорив,
Іноді позираючи на небо.
Та молодим не чутно було слів.
Нарешті рушив знову по дорозі
У бік Підгайців. Молоді за ним.
Один козак, утриматись не в змозі,
Погнав вперед, зрівнявшись зі старим
Та й запитав: - А що то за кургани?
Старий, немов прокинувшись зі сну,
На молодого лише скоса глянув.
- То, синку, спогад про одну війну,
Яких прийшлось багато пережити
Народу українському, який
Хотів в своїй державі, власній жити.
За те і став з сусідами на бій.
Та жадібних сусідів так багато.
І кожен тягне пазурі собі,
Щоб Україну на шматки порвати.
Вже скільки нас лягло у боротьбі.
А їй кінця не видно, а ні краю.
Весь Правий берег пусткою лежить.
Руїною недарма ж називають,
Бо тут і, справді, неможливо жить.
Постійні війни землю сплюндрували,
Людей, немов худобу, розтягли.
Кого до Криму у ясир забрали,
Кого на Лівий берег відвели.
Гетьманів ціла купа розвелася.
Теж помогли добряче ворогам.
Без того Україна б не здалася,
Якби для когось не була, як крам,
Яким вони постійно торгували,
Аби лиш ухопити булаву.
І братню кров річками проливали,
Кроїли Україну ще живу.
Не так багато було поміж тими,
Хто би про неї, як про матір дбав.
Словами «захищали» лиш одними,
На ділі кожен свій шматок урвав…
А в тих курганах мої побратими,
Які прийшли, щоб ляхам дати бій.
Лягла свобода наша разом з ними….-
Старий поправив оселедець свій,
Що подих вітру на обличчя кинув.
Огледівся, а вже всі козаки
Не десь йому далеко поза спину,
А обступили із усіх боків
І слухають, не пропускають слова.
- Так розкажіть, як все воно було!
- Ох, не коротка, хлопці, то розмова.
Давайте, як про те уже зайшло,
В корчму заїдем, щоб перепочити.
Там я усе вам і переповім…
В корчмі, як закінчили їсти, пити,
Старий козак почав казати їм:
- Було то, хлопці, саме в тому році,
Як москалі нас ляхам продали.
Собі забрали землі на тім боці,
А ляхам правий берег віддали,
Хоча ж клялися нам допомагати.
Та звідки віра клятим москалям?
Їм легко слово дати і забрати.
То вам не чесний гонористий лях.
Отож, Андрусів розділив країну,
Надвоє по-живому розідрав,
Але не змусив стати на коліна.
По тому гетьман Дорошенко став
Собі нових союзників шукати,
Бо тим вже віри зовсім не було.
Рішив султану за васала стати.
Як не кажи, але то менше зло,
Аніж прокляті москалі чи ляхи.
Он молдовани вже віки живуть
Попід султаном. І живуть без страху,
Що їх у мусульманство заженуть,
Як то женуть у католицтво ляхи.
Тим більше, під султаном кримський хан.
Перед ордою аж трясе від страху
І москалів, і ляхів. Молдован
Ті не чіпають, щоб не злить султана.
Султан і Україну захистить.
Без його згоди нападать не стане
На нас орда. А разом зможем бить
І москалів, і ляхів. Бо вже ж били.
Хоч те нелегко було зрозуміть.
Бо ж скільки ті ординці зла вчинили,
Хіба про те забудешся за мить?!
Але самим нам, звісно, не встоя́ти.
Занадто сильні вороги у нас.
Тож довелось султана в поміч звати.
Нелегкий вибір у нелегкий час.
Тоді і ляхам непереливки було.
Ледь з Любомирським справилась держава.
Все зі скарбниці на оте пішло.
Яка там в Україну ще виправа,
Коли військам немає чим платить?
Тож Дорошенко тим і скористався.
Полки збирати у похід велить.
Хан кримський прийти в поміч обіцявся.
Ще і султан приправив яничар.
Хай небагато – та усе ж потуга.
Навряд чи Польща втримає удар,
Відкотять кляті ляхи аж до Бугу.
Так ми гадали. Бо усе, що мав
Собєський – польний гетьман в Україні –
То тисяч двадцять війська назшкрібав.
Та ми в полках похідних мали нині
Двадцять чотири тисячі. До них
Три тисячі додайте яничарів.
Та тридцять тисяч ще ординців злих.
Та ми на отих ляхів як ударим!
У вересні ми рушили в похід.
Орда до нас спішила Чорним шляхом,
Аж пилюгою затягло весь схід.
Десь там збирали свої сили ляхи.
Собєський спершу в Кам’янці сидів,
Аби до Львова перекрить дорогу.
Коли ж наш шлях, нарешті зрозумів,
То часу ледве вистачило в нього,
Аби Підгаєць досягти бігом.
Там вирішив він, врешті, битву дати.
Та війська він не взяв, проте, всього,
Велів шляхи загонам захищати,
Щоби орда не розорила край.
Коли татари не союзні були,
Так само й ми робили, зазвичай.
Ми поки про загони ті не чули.
Дізнались, де Собєський той сидить,
Вже на підході, тож не оминули.
В тилу вороже військо залишить
Ми не могли, отож і завернули.
В Підгайцях стіни бачили міцні?
Рови, вали надійно захищають.
А то зовсім немало у війні.
Та ляхи не за стінами чигають.
Височину за містом зайняли.
Місцевість та, як бачили, горбиста.
Татари б їх з боків не обійшли,
Бо береги у річки болотисті.
Густі ліси із півдня – не пройти,
Яри глибокі, а на дні потоки.
Ставки в тилу – і там не обійти.
Ми до Підгаєць прямували поки,
Вже ляхи понасипали валів,
Ровів та шанців встигли накопати.
Тож за валами тими лях засів,
Назустріч нам поставивши гармати.
Ми з ходу не вступили з ним у бій.
Спинилось військо, пагорби зайняло.
Татари густо кублились, як рій.
Козаки справа за потоком стали.
Не надто гарне поле перед нас.
Орді не було місця розвернутись,
Щоб скубати тих ляхів раз по раз.
І нам прийдеться лоб у лоб зіткнутись.
Подумавши, як краще учинить,
Щоб ляхів звідти викурить, здолати,
Керім-Гераю гетьман наш велить
З ордою уздовж шляху наступати,
Що з міста тягне аж до Бережан.
Орда повинна ляхів відтягнути,
Щоб головним він наступом вважав
Оті потуги. Як орда закрутить
Танок смертельний, змусить ляхів тих
Супроти неї усі сили кинуть,
Тоді вже вдарять козаки на них,
Через потік прорвуться попід стіни,
Відріжуть ляхів і вже їм гаплик…
Орда на шанці кинулась юрмою,
Бо ж розгорнутись не давав потік –
Один і другий – вузьке місце бою.
На неї ляхи вдарили з гармат,
Рушниці з шанців упритул їй били.
Але орда не рахувала втрат
Та насідала, диким воєм вила.
Тоді хоругви вдарили в юрму.
Татар хоч більше, та ж не розвернутись.
І тисли ляхи ту орду тому,
До шанців не давали їй добутись.
Гармати ж густо сипали з валів
В юрму татарську, сотнями вбивали.
Топталися татари дуже злі,
Та змоги, щоб пробитися, не мали.
У розпал бою вдарили полки
Козацькі. Швидко з пагорба спустились,
Ще ворог не очухався поки
І до потічка у яру пробились.
Кіннота ляхів вдарила на нас
Та ми її потроху відтіснили
Аж до Загайців. Але у цей час
На нас хоругви нові налетіли.
Кривавим дуже скоро став потік.
Хоч ми і бились з ворогом завзято.
Та вже ішов на сотні смерті лік.
Тож нам назад прийшлося відступати.
Та тут татари звідкись узялись,
Хоругви ті по полю розметали.
Й ці ляхи до Загайців подались,
Де вже одні хоругви ляські стали.
Але Керім-Герай почав здавать.
Великі втрати, мусив відступити.
Собєський миттю витрішив послать
Усю кінноту, щоб козацтво бити.
Сюди ж обозну челядь всю послав.
Гармати густо вдарили. З Загайців
Лях кінними хоругвами напав.
Тож звідусіль прийшлось обороняться.
У видолинку поміж двох горбів,
Поміж потоком й Підгаєцьким ставом,
Затиснуті юрмою ворогів…
Нелегкі наші видалися справи.
Але пробились, врешті до своїх.
А вже і вечір…Вщухло поле бою.
Тоді взялись збирати, хто поліг.
А смерть пройшлася хвацько із косою.
Татари вбитих по хатах знесли
Й Загай ці й Старе Місто запалили.
У них такі, бач, звичаї були.
Ми ж вирили над шляхом три могили
На пагорбі високому і всіх
Загиблих в тих могилах поховали.
Кургани три насипали над них.
Щоб люди про героїв пам‘ятали.
Там і товариш мій - Карпо лежить,
З яким ми солі по півпуда з‘їли.
А я не зміг за смерть його помстить,
Хоч ляха ми добити всі хотіли.
Та гетьман тоді вирішив, що й так
Лягло козацтва у бою багато.
Не став на ранок битися. Однак,
Рішив те ляське військо облягати.
Навряд чи в них запаси є харчів.
Поголодують з тиждень-два від сили.
Тож сторожити всі шляхи велів,
Аби обози в місто не ходили.
Щодня у герцях сходилися ми
Із ляхами, як то було іздавна.
Боями коротали дні тими.
Для нас – козаків то є звична справа.
Татарам же на місці не всидіть.
Їм здобич треба, тож і розбрелися,
Щоб крамом свої підсумки набить,
Людей хапати у ясир взялися.
Але Собєський – дуже хитрий пес.
Він здогадався про все те зарані.
Тож полк в Підгайці він привів не весь.
Велів, нехай малі загони стануть,
Татарам перекриють всі шляхи.
Тож не один чамбул пішов на лови
Та повернувся битий і лихий,
Неначе пес побитий, одне слово.
З-під Збаража вертались, Бережан,
Бо там «гостинно» ляхи їх зустріли.
Та й люд місцевий зовсім не бажав,
Щоб ми й татари в їх краю «гостили».
Обози наші «патрали», бува,
Та «вовчі ями» на дорогах рили.
Ні дня спокою «ворог» не давав,
Хоч ми для них же справу цю робили?!
Обложені ж поляки кожен раз
Вигадували, щоб татар лякати.
Хотіли, щоб покинули ті нас.
То в них бочівки бралися кидати
Обсмолені. То «бовдури» візьмуть,
Поставлять на колеса й з них стріляють,
Немов картеччю то гармати б‘ють.
То новою підмогою лякають.
Чутки пускають, що ідуть полки
Уже зі Львова, щоб їх виручати.
Орда не піддавалася поки,
Хоча набридло їй вже тут стирчати.
Та ми б дотисли ляхів все одно…
Якби ж свої не вдарили у спину.
Отак буває у житті воно.
Здавалось, що вже лях і на колінах.
А тут зненацька донеслись чутки:
Сірко із Рогом у Криму гуляють.
Пішов Сірко, а з ним січовики
І вже аули у Криму палають.
Не знаю, що його на те сподвигло:
Чи дурість, чи ненависть до татар,
Чи москалі так наструнчити встигли
Його нанести підлий той удар.
Цар недарма ж листа прислав по тому,
Говорять, де Сірка за те хвалив.
А, може давній гнів сидів у ньому
На Дорошенка – тож так і вчинив?!
Того не знаю. Та з чуток тих клятих
Татари розлютились, просто жах.
І нас були готові розтерзати.
А тим одразу ж скористався лях.
З татарами домовився швиденько,
Щоб ті зібрались та й на Крим пішли.
А що тоді лишалось Дорошенку?
Ні, сили битись в нас іще були.
Та ж, як татари вернуться до Криму,
Ті ляхи, що засіли по шляхах,
Зберуться та й ударять нам у спину.
Прийняти бій в таких умовах – жах.
Подумавши, пішов на перемир’я
І гетьман з ляхом. Що ж було робить?
Він в перемогу вже так сильно вірив
Та змушений був, врешті, відступить.
Татари поверталися до Криму,
Ясир чималий по шляху тягли.
Домовився Собєський, наче з ними,
Щоб вони вільно той полон взяли.
Сльозами й кров’ю вмилась Україна.
Зусюди крик і стогін долітав.
А вже вставала на весь зріст Руїна,
І села поглинаючи, й міста.

Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вперся у паркан.
Самі вже руки за кілок вхопились.
Де й сили взяв та й висмикнув ураз.
Тепер би хай до нього підступились!
Хотів метнутись ще за перелаз,
Але аркан злетів, щоби скрутити…
Та не попав. Татарин підлетів,
Аби конем Степана придавити.
Уже і шаблю вихопить хотів.
Але Степан кілком махнув щосили.
Якраз дістав ординця по спині.
З коня, як вітром вихопило тіло.
А вже за мить Степан на тім коні.
Враз роззирнувся – що робити далі:
Тікати?! У сусідському дворі
Сусіда два татарина напали.
Той саме в хаті був о тій порі.
На дзвін із хати вискочив, за вила
Устиг схопитись, як влетіли ті.
Уздріли гарну здобич, аж завили.
Один конем ізбоку підлетів.
Та Гнат на нього виставив трійчата.
Той мусив трохи осадить коня.
Та другий вже зібрався нападати.
А в Гната ж в хаті чимала рідня.
В Степана часу думати не було.
Рвонув коня, в подвір‘я залетів.
Татари озирнулись, щось відчули,
Та той, що опинився на путі,
Зваливсь з конем якраз під ноги Гната.
Другий татарин, поки гав ловив,
Устиг кілком по голові дістати.
В того, що впав, Гнат вила устромив.
Здалека галалайкання почулось,
Шум бійки, звідкись димом потягло.
Сусіди вдвох на вулицю метнулись.
Ні, не здалося татарві село.
Торохнули десь постріли. Татари
Завили. Видно, Федора взялись
Пограбувати. Звідти залп ударив.
Був отой Федір козаком колись.
Сини у нього уже всі дорослі.
Військовій справі батько їх навчив,
Ще як були малими голі й босі.
Тож татарву «гостинцями» зустрів.
Поки татари по селу промчали,
Вже люди встигли зброю в руки взять
І, як належить, ворога стрічали.
Сусід спішив сусіду помагать.
Бо ж разом бити ворога зручніше.
Загін татарський невеликий був.
Десь із півсотні, може, кінних лише.
Дарма в село у їхнє завернув.
Бо тут завжди зі степом на кордоні
Були готові стріти ворогів.
Тепер татар не порятують коні.
Хто жив у крайніх хатах, перекрив
Уже возами із села дороги.
І зброя напохваті є у всіх.
Втекти тим татям вже не буде змоги.
Тут переб’ють чи переловлять їх.

1
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи випили й уголос тепер розмовляють.
На те, що їх усім чути, навіть не дивились.
Говорили все про долю неньки-України,
Про москалів, що все більше народ утискають,
Про татар, які із того зиск чималий мають.
Та про ляхів, що надії ніяк не покинуть
Знов загарбать Україну, козаків здолати.
Старі часи повернути, панувати знову.
А вже скільки пролилося в Україні крові,
Що, напевно б, море вийшло, як усю зібрати.
Та все більше те, що нині усім дошкуляє –
Москалі, неначе воші кожуха вчепились
Та встановлювать порядки свої заходились.
Кожен гетьману Богдану про те закидає.
Дарма він, мовляв піддався на москальську ласку.
З тої ласки Україна скільки горя має,
Бо москаль усе сильніше в обіймах стискає.
Та затягує на шиї шкіряного паска.
- Дурний був Богдан. – говорить один із козаків.-
Нащо він із москалями підлими злигався?
Краще би на власні сили уже сподівався.
Та ніколи б не здолала нас Польща ніяка?!
А він москалям повірив, здав їм Україну.
Тепер через його дурість мусимо страждати.
Розділились українці, пішов брат на брата.
Тепер через того Хмеля Україна гине!
Поряд за столом сусіднім сидів козак сивий.
Що козак – по його виду добре було знати.
Слухав мовчки він до часу козацькі дебати
Та не втримався і каже: - Ви, хлопці, можливо,
Мало знаєте про Хмеля – його ж не застали.
Десь почули слова чиїсь – маєте за правду.
Вам би, може, старших думку почуть не завадить.
Усі голови до нього враз поповертали.
Хоч і була кров гаряча та знали з малого,
Що слід старших поважати, тож і не скипіли.
Один каже: - Може б ви нам про те розповіли?
Бо ж і, справді, не застали ми вже часу того.
Може, краще будем знати, краще розуміти.
Може й, справді на Богдана дарма намовляли.
- Так. Так. – молоді по тому разом закивали.
- Що ж, - зітхнув старий, - чому б нам й не погомоніти?!
Я тоді був десь такого, як ви нині, віку.
Мав сяку-таку освіту. Але ж не сиділось
Мені вдома. Шабля батька якраз знадобилась.
Він у мене бойовим був, хлопці, чоловіком.
Згинув десь під Берестечком. Одну лиш шаблюку
Передав його товариш, що живим зостався.
Отож я узяв ту шаблю й до Хмеля подався,
Щоби досвіду набратись і набити руку.
Військо Хмеля, пам‘ятаю під Жванцем стояло.
Облягало в місті ляхів, вже от-от дотисне.
Аж тут москалі з‘явились й, думаю, навмисне
Про союз наш з москалями на весь край волали.
Чи просив у них Хмель того, чи так їм схотілось?
То не знаю. Та татари, як таке почули,
Всю орду свою одразу на Крим повернули.
Ми один на один з ляським військом залишились.
Ще й татари погрозили ляхам помагати.
Що Богданові робити? Де шукати поміч?
Тож Богдан звернутись мусив до царя по тому,
Бо ж у кого зоставалось помочі питати?
Так, що у Переяславі не з власної волі –
Через підступи москальські мусив підписати
Ті статті, де обіцявся цар нам помагати.
Хоч Богдан, що то надовго, не думав ніколи.
Йому треба було часу, щоб з тим розібратись,
Знайти того, хто Вкраїні буде помагати
І зверхності понад нею не буде шукати.
А поки він із Москвою мусив був «брататись».
Я то знаю усе добре, бо ж служить прийшлося
У Виговського, що писар генеральний звався.
Він забрав, як про освіту про мою дізнався.
Тож не з шаблею вправлятись мені довелося,
А з пером. А він, як писар генеральний мусив
Усі зв’язки закордонні у руках тримати.
Звідти і мені вдалося про те усе знати…
Але… до подій тих давніх тепер повернуся.
Хоч раділи москалі, що шмат ласий вхопили
Та вже зразу то їм боком виходити стало,
Бо, як про свободи наші москалі узнали,
То одразу ж тої волі й вони захотіли.
Стали до нас утікати та тягти родини.
Влада переполошилась та стала писати,
Що ми маємо ловити тих, назад вертати.
А чого ми їх накази слухати повинні?
Звісно, до нас утікали не ледарі всякі.
Тим і в кріпаках, напевно, жилось непогано.
Як без людей працьовитих Московщина стане?
Отож, вони нам грозились скоріш з переляку.
А ще ж треба воювати. Бо ж зобов‘язались
Нам у війні помагати. Дивно помагали.
До Смоленська учепились, в Білорусь попхали.
У Прибалтику до моря, було видно, рвались.
Не подобалось то шведам, які у ті роки
Ніяк землі поділити не могли із ляхом.
Тож рішили: як не словом, то узяти страхом.
Раз із ляхом на ту пору менш було мороки,
Бо ж ми змогли за ці роки сил їм підірвати.
Та й магнати польські надто голови підняли,
З королем за привілеї ледь не воювали.
Тож і рішив король шведський із них і почати.
А, раз ми воюєм з ляхом, то ми йому друзі.
Прислав він до нас посольство, щоб в союз вступити
Аби з двох сторін тих ляхів могли з нами бити.
Звісно, що було б то ляхам за все по заслузі.
Хмель ідею підхопив ту, бо ж вигідна була.
Москалів було можливо вже скоро відвадить
І самим у Україні собі раду радить.
А Москва аж побіліла, як таке почула.
Бо із шведами давно вже Балтику ділили.
Шведи москалів до моря просто не пускали.
А, коли б ще Україну від них відірвали,
То москалі іще б довго в болотах сиділи.
Тож і палиці в колеса почали вставляти.
Посланців перехопили, Богдана лякали,
Що без їхньої підмоги ми би вже пропали.
Хоч Богдана не так просто було налякати.
Все ж воєнного союзу ми не заключили.
Не хотів Хмель раніш строку з москалями рвати.
А ті ревно узялися з ляхом воювати,
Мовляв, бачите, вам в поміч кинули всі сили.
Хоч війська свої послали знов не в Україну.
Вирішили, поки шведи почнуть наступати,
Вони встигнуть шмат добрячий в Польщі відірвати,
Тож пішли з Золотаренком громити литвинів.
Козаки взяли їм Вільно, за Німан забрались.
Але тут взялися й шведи Польщу воювати.
Воювати, то, напевно, голосно казати.
Видавалося, що ляхи битись не збирались.
Бралися міста без бою, дійшли до Варшави.
Король утік зі столиці, за кордон сховався.
Ряд магнатів попід шведську булаву подався.
На погане повернулись тоді в ляхів справи.
За тим часом і Хмельницький не сидів на місці.
Зібрав військо, на Кам’янець з полками подався.
Бутурлін зі своїм військом слідом ув‘язався
Та цареві слав постійно із походу вісті.
Боялися, що із шведом Хмель договориться
І поженуть їх в тришия бігом з України.
Як то москалі говорять: «всадить ніж у спину».
Та завадить він не в силах, тож мусив мириться.
Вже під Кам‘янцем і ляхи посланців прислали.
Обіцяли ледь не гори золоті, одначе,
Хмель всі плани їх підступні дуже добре бачив:
Відірвати нас від шведів й москалів бажали.
Посланцем був, поміж іншим, менший брат Івана
Виговського. Тож на це ще ляхи сподівались.
Але в своїх розрахунках все ж прорахувались.
Бо Богдан на їх умови тоді не піддався.
Москалі тим були раді та рано раділи,
Шведи, що уже на південь Польщі просувались,
На Богдана і на поміч нашу сподівались,
Тож помогти проти ляхів його попросили.
Хоч москалі були проти, Богдан їх не слухав,
Бо ж хотів оту залежність від них розірвати.
Чому б з Шведським королівством нам справу не мати?
Вони, хоч не православні та близькі по духу.
Тож він Кам‘янець покинув і на Львів подався,
Аби бути ближче шведам та їм помагати.
Бутурлін же мусив слідом за ним шурувати.
Ні натякам, ні погрозам Богдан не піддався.
Не маючи сил, щоб Хмелю завадити якось,
Москалі розор страшенний навкруги чинили,
Міста брали, людей били, будинки палили
Та знущалися над краєм тим багатим всяко.
Залишалася пустеля по їхньому сліду.
Це така була в них помста за непослух Хмеля.
Хоч для москалів складались справи невеселі,
Вони з гетьманом мирились, але лиш для виду.
Обложили Львів, нарешті. Хмель не спішив надто.
Хоч Бутурлін дуже злився, велів штурмувати,
Потім змусити все місто царю клятву дати.
А Хмель про те домовлявся, щоб лиш викуп взяти.
Та, поки ми попід Львовом в облозі стояли,
Ляхи майже піддалися шведам, подалися,
Клятви королеві шведів давати взялися
Про підданство, а при тому жалітися стали,
Що Хмельницький їхні землі собі забирає.
Якщо хоче, щоби ляхи клятву ту тримали,
Хай велить козакам, щоби назад відступали.
В Карла Густава виходить й виходу немає.
Став він Хмелю натякати, щоб залишив Львова,
Відступив у Подніпров‘я, щоб ляхів не злити.
А що було Богданові із тим всім робити?
Тож, як бачите, не вийшла з шведами розмова.
Богдан, мабуть, відчував то, отож іще з літа
Слав від москалів таємно посланців в Молдову,
До Волохів, до Ракоці – слав знову і знову,
Намагався про насущне з ними говорити.
І про те, попили ляхи скільки із них крові.
Із правителями тими хотів домовлятись
Щоб в союзі проти ляхів з ними об‘єднатись.
Мовляв, з шведами у нього все уже готово.
Якщо разом вони стануть, то ляхів здолають.
Та господарі там хитрі, все прагнуть під себе.
Їм і в ляхів прихопити шмат добрячий треба.
Але також недовіру до гетьмана мають.
Бо ж в кожного в пуху пика – Тимоша ж убили.
І кожен із них до того руку прикладали.
А про мстивість Богданову дуже добре знали,
Тож потрапить під гарячу руку не хотіли.
А найперший князь Ракоці воду каламутив.
Ляхи йому королівський трон пообіцяли.
Хоча, королем, звичайно, його не обрали.
Але ж він то сподівався, як індик надутий.
Тож Молдову й Волощину від Хмеля відмовив.
Не вдалось тоді Богдану союз той створити.
А восени і від Львова прийшлось відступити,
До союзу з москалями повернутись знову.
Хоч і бачив: москалі ті гребуть все під себе.
Людей змушують цареві клятву всіх давати.
Цар велів великим князем себе називати
І Литовським, й Біло Русі. Скоро схоче, же би
І царем на Україні повноправним стати.
А в Богдана нема досі з ким бути в союзі,
Бо ж навколо України лиш «закляті друзі».
Тож не став поки союзу з москалями рвати.
Сподівався, час настане і він все поправить.
Але доля йому дала всього лиш два роки.
Не встиг. Мусив відбиватись весь час на всі боки.
А по смерті не знайшлося, хто б завершив справу.

2
- Ще ж два роки в нього було?! – молодий озвався, -
Чи ж не міг він за два роки щось-таки змінити?
Знайти нових союзників, щоб ляхів розбити?
Може би йому вдалося, коли б постарався?
- Може…Може… - старий козак на хвильку задумавсь. –
Та не все було так просто, як то вам здається.
Бува, й прагнеш щось зробити та не удається…-
Мовив стиха, а в очах же стільки того суму.
- Справа в тому, що за зиму все сильно змінилось.
Якщо раніш москалики так сильно бажали,
Щоби вони разом з нами ляхів подолали,
Тепер вони рятувати ляхів заходились.
Тепер Швеція їм стала ворогом найбільшим.
Щоб ослабити їх, треба з ляхами зладнати.
Проти шведів захотіли з ляхом виступати.
А то гетьмана, повірте, вже не надто тішить.
Невдоволені в Москві вже, що козацька влада
Не дає, щоби з литвинів царю клятву взяти,
Що утікачів московських не хочуть здавати.
Між козаків з москалями геть немає ладу.
Вже й до сутичок доходить. Москалі тим часом
Воювати проти ляха зовсім припинили,
З ляхами про перемир’я вже заговорили.
Гетьман було своїх в Вільно посилати взявся,
Де велись ті перемови. Москалі, одначе,
Їх туди не допустили. Хоч в Переяславі
Дали слово, що рішати закордонні справи
Будем разом. Та про теє москаль забув, наче.
Богдан просив, щоб і наш там інтерес зважався.
Але ляхи на своєму усе ж настояли.
І цареві трон варшавський знов наобіцяли,
Той, таке почувши, миттю від нас відцурався.
Просив Богдан, щоб по Віслу кордон встановили
Там, де люди українські здавна проживали.
Москалі тоді ж у Вільно нас ляхам продали,
Договір Білоцерківський з ними відновили.
Тож на Київщині тільки козацтво лишалось
Та і то під королівську руку повертали.
Ми ще й ляхам з москалями помагати мали.
Отак «дружба» з москалями боком поверталась.
Порушивши всі умови «Статей Березневих»,
Москалі нас знов під ляську корону загнали.
А у нас про те і думки, навіть не спитали.
Богдан тоді страшно злого нагадував лева.
Але що він міг зробити? Де поміч шукати?
Тож чекали нас непевні часи попереду.
Москалі оголосили скоро війну шведам
Стали одне по одному міста здобувати.
Динабург, Кокнес упали, Рига у облозі.
Щоб її порятувати, шведи війська зняли
З Польщі…Москалі виходить ляхів врятували.
І тепер, мабуть із нами їм не по дорозі.
На проблеми, як буває і «друзі» злетілись.
Кожен прагнув нас до себе тоді доєднати,
Щоби силою козацтва вільно користати.
Посланці від хана скоро до нас нагодились.
Умовляли помагати ляхам проти шведів,
Ще й грозились, як не станем ляхам помагати,
То вони на нас ордою будуть нападати.
Але гетьман небезпеки у тім не угледів
Та й відмовив. Довелося вже самим татарам
Йти та помагати ляхам. На нас не напали.
Тут і шведи, й трансільванці умовляти стали:
А давайте проти ляхів знов разом ударим.
Гетьман довго опирався, бо ж розумів добре:
Як порве із москалями, то з ким тоді буде.
Бо ж і шведи, й трансільванці ненадійні люди.
Замість проблем невеликих матиме їх торбу.
Знав він, про що домовлялись трансільванці й шведи.
Король шведський обіцявся Ракоці в уплату
За ту поміч українські землі віддавати.
Тож чекала ще і з тими війна попереду.
Та, коли вже зрозуміло Богданові стало,
Що москалі нас продали, з ляхами злигались,
В Прибалтиці проти шведа воювати взялись,
Тоді уже варіантів других ми не мали.
Стали з шведом домовлятись спільно воювати.
Шведи, звісно ухопились, бо ж поміч їм треба,
Правда, договір складали тільки лиш під себе,
Сподівались, щоб із нами їм не прогадати.
Тож ми мали з москалями договір порвати,
Своє військо направити, щоби ляхів бити,
Самі його утримувать та усе робити,
Що король шведський накаже. На себе ж багато
Шведи брати не хотіли, то й так прописали
Все у тому договорі. Що було робити?
Як не хоче Москва разом з нами ляха бити,
То ми іншого союзу відшукати мали.
Москва, звісно, розлютилась, бо ж дуже хотіла,
Щоби й нашими руками шведа подолати.
А ми, бачиш, не схотіли з шведом воювати.
Самі ж вони проти шведа були геть безсилі.
Вже у січні трансільванці до Польщі вступили.
Ракоці про королівство уже польське мріяв.
Перейшов через Бескиди, маючи надію,
Щоби землі українські найперше скорили,
Ті, що згідно договору, шведи їм віддали.
Бач, як легко вони нами торгувать взялися!
Галичани ж взяли зброю, їм не піддалися.
Тож безславно трансільванці звідти відступали.
За тим часом і Жданович привів своє військо –
Двадцять тисяч, скажу чесно, то сила немала.
Під Самбором із Ракоці війська об’єднали,
Воювати польські землі разом подалися.
Взяли Ланцут, взяли Тарнів, Краків захопили.
Не жаліли ніде ляхів, жорстоко вбивали.
Бо ж про похід на Поділля ляський пам’ятали,
Як вони над мирним людом там чорне творили.
Більшість ляхів саме звідси ішли грабувати,
Тож тепер і мстились наші, вини не питали.
Трансільванці – ті ж від злості просто лютували,
Намагалися від наших аби не відстати.
Що ж, жорстокість на жорстокість. Що ляхи творили,
То тепер на їхні землі назад повернуло.
Щоби ляхи ту жорстокість на собі відчули.
Звісно, що вони тим ляхів тільки розізлили.
Взяли Люблін і Замостя, Брест та і Варшаву.
Вже здавалося, що ляхам спасіння немає.
Швед, щоправда Ченстохову довго облягає…
Але скоро іншим боком повернулись справи.
Стали ляхи підніматись та за зброю братись,
Доєдналися сусіди і війська послали.
Скоро ми уже Варшаву залишити мали.
Як ведмедю від собак злих прийшлось відбиватись.
А Чарнецький – отой самий, побив трансільванців.
Наші полки теж добряче ляхи потріпали.
Тож із втратами поволі наші відступали.
Вважай, нанівець звелася уся їхня праця.
Хоч Богдан велів нізащо їм не відступати.
Послав їм Юрка у поміч з полками новими.
Та ті вже аж на Поділлі були зі своїми,
По квартирах козаків всіх взялись розпускати.
Богдан сильно розізлився, говорять із того.
Був і так вже дуже хворий, ще більш розхворівся.
Зліг небавом він від того і вже не підвівся.
І вся справа розвалилась вже скоро без нього.
Як бачите, хоч багато «союзників» було,
Але кожен прагнув власну вигоду в тім мати:
Комусь нашими руками ворогів долати,
Комусь наша земля дуже-дуже очі муля.
А ті в цім стовпотворіння здобич добру мали,
Бо не було кому клятих в тришия прогнати.
Хотів Богдан – та не було з кого вибирати.
Бо усі, неначе круки над нами кружляли,
Доки, врешті і порвали Вкраїну на шмаття.
Землі наші розорили, народ розігнали.
Та найбільше шкоди, мабуть, москалі завдали
І тепер ще й величають себе «старші браття».

Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в світ глядять.
Одного прізвище одразу видає,
А інший в Україні народився.
А третій жив роками тут і вчився.
В четвертого тут друзі й рідні є.
Але вони не українці, а манкурти,
Які народ свій за те крісло продали.
І такі ж самі ту імперію звели,
Яка криваві тепер шкірить зуби люто.
Чомусь одразу Безбородька я згадав:
Полковник, генерал, таємний радник,
Сенатор, граф, світлійший князь і радо
Він канцлером в імперії тій став.
А то людина друга у державі.
Найвище імператор лиш стояв.
І він увесь той шлях проторував,
Московії підніс високо славу.
Не України. Що вона йому?
За гроші, славу і чини продався,
Тому отак високо і забрався.
Про нього й поговоримо тому,
Щоб зрозуміти, як такі, як він
Свої таланти й розум укладають,
Народ свій упокорить помагають.
Бо ж той манкурт далеко не один.
Тож Олександр в Глухові родивсь.
Був його батько писар генеральний
З нових еліт. Отож бажав нагально,
Щось вигадати, щоби син гордивсь
Відомим родом. Тож розповідалось,
Що предок при Хмельницькім воював,
В бою хтось підборіддя відрубав,
Тож Безбородьки звідти і прозвались.
Був батько його вискочка, зумів
З канцеляриста догори піднятись,
Бо знав, як і до кого підступатись,
Зв’ְязки з самим Румянцевим завів.
На хабарях, говорять погорів.
Та, мабуть знав кому «на лапу» дати,
Тож зміг й суддею генеральним стати.
То вік був Катеринин на дворі.
Як Катерина «вольності» дала
Всьому дворянству, старшина́ взялася,
В оте дворянство скопом подалася,
Зробить кар’ְєру при дворі могла.
Не німці, що вершили при Петру
Політику, й наступниках, як досі,
До влади подалися малороси,
Змінивши ту політику стару.
Гудовичі, Трощинські, Розумовські…
Тепер нові звучали імена.
Можливість їм прославитись дана.
Вони тепер імперію підносять.
Тож Олександр ще з малого мав
Можливість дуже високо піднятись.
Бо ж батько допоміг, з ким треба, знатись.
А, окрім того, він таланти мав.
По-перше, пам‘ять. Міг запам‘ятать
Ім‘я та біографію людини,
Про яку чув в житті хоч раз єдиний
Й експромтом будь-коли розповідать.
По-друге, працьовитість. День і ніч
Він був готовий завжди працювати.
Не треба його було підганяти,
З‘являвсь одразу, тільки кинуть клич.
Закінчив Могилянку, а тоді
Румянцев під крило узяв небогу.
І почалась стрімка кар‘єра в нього.
Румянцев той на місці не сидів.
Розпочалася з турками війна.
Румянцев військом на війні керує,
І Безбородько часу не марнує,
В похідній канцелярії сповна
Себе усій роботі віддає.
Ще й участь в битвах іноді приймає,
Полками керувати помагає
І врешті-решт полковником стає.
Побили турок. За ту перемогу
Румянцев був обласканий. Ще й зміг
В двір протягти двох протеже своїх,
Що добре прислужилися у нього.
Красунчик Завадовський зразу став
При Катерині, навіть фаворитом.
(Хоча Потьомкін зміг його «відшити»).
А Безбородько шансів тих не мав.
«Не вийшов рилом». Тож їх і не мав.
Товстий, негарний, в очі не кидався
Тож тільки добре працював, старався.
Тим тільки шлях собі і прокладав.
Що там про Україну? Про рідню
Не так переживав, як про «роботу».
Нащо йому отой «сімейний» клопіт,
Як він кар’єру робить день по дню.
Сестра Уляна тяжко захворіла,
В Німеччину просила відвезти.
Та він часу на те не зміг знайти
І в Петербург карета полетіла,
Бо з турками там святкували мир.
Дивися, і йому б щось перепало…
Сестри через два роки і не стало,
Бо поміч не діждала до тих пір.
Тож він секретарем при Катерині
Від люду «чолобитні» всі прийма.
На те не треба доброго ума.
Та перед ним вже декотрі гнуть спину.
Тим часом він і мови ще вивча –
Французьку, італійську та німецьку.
Та все біля імператриці треться,
Часу, як то говорять, не втрача.
Розказують, на Масляну якось
Секретарів усіх позвала Катерина
До себе на млинці. Він був єдиний,
Кого знайти в палаці удалось.
Всі інші вже розбіглися давно,
А він трудився. Тож його й позвали.
З ним Катерина довго розмовляла.
Само собою вийшло так воно,
Що про якийсь закон вона згадала,
А той його умить процитував,
Чим дуже Катерину здивував.
Відтоді вона завжди вимагала,
Щоб він про справи їй доповідав.
Тож справи всі йшли через його руки.
Придворну добре вивчив він науку
І всяк до нього завжди доступ мав.
Здавалося б, навіщо то йому?
Та ж люди про те будуть говорити,
Й до Катерини може долетіти.
Дивись, авторитет зросте тому.
Десь там в душі хохол його дійма,
Щоб і про Україну міг подбати.
Та він літопис взявся лиш писати
Про свою Малоросію. Дарма
Послаблення чекала Україна.
Як борг державний слід було заткнуть,
Податки в Малоросії введуть –
То «подарунок люблячого сина».
Вислужувався. Скоро заслужив
Чин бригадира, землі з кріпаками.
Всіх конкурентів відтирав боками,
З Потьомкіним сюсюкав та дружив.
Потьомкін довго в фаворитах був,
Від Катерини багатьох «відвадив».
Та з Безбородьком уживався радо.
Ніхто про їхня «контри» і не чув.
Бо з Безбородька що за конкурент?
На нього Катерина і не гляне.
Тож хай собі державні справи тягне.
Щоправда, був між них іще момент:
На армії обидва наживались.
Чималі мали бариші з того́.
Чутки постійно ширились кругом
Та так чутками тільки і зостались.
Помітивши в свого секретаря
В товстому тілі дуже тонкий розум,
Імперського, що тягне добре воза,
То стала Катерина довірять
Йому іще і справи іноземні.
Оскільки він з Потьомкіним «вась-вась»,
Росія за Туреччину «взялась».
Бо в того одне око та недремне.
Він бачить, де нажитись можна їм.
І вдвох шептати стали Катерині,
Що турків треба гнати з України,
Проектом «грецьким» звабили своїм.
І от вже мріє Катерина та
Візантію на півдні відродити,
Там Костянтина – внука посадити.
А в москалів всього ж одна мета:
У когось щось негайно відібрать
Й москальським навіки проголосити.
Украсти й за рахунок того жити.
Й нащо тоді потрібно працювать?
А Безбородько в тім допомага.
Вислужується. Крим веліли взяти
І до Московії негайно приєднати.
Тож він, не сумніваючись: - Ага!
І вже москальський незалежний Крим,
А Безбородька величають графом.
Народ на те, хоч трішечки зі страхом,
Та потай насміхається над ним.
Та вискочка і привід дає всім,
Про етикет придворний забуває.
То у панчохах у палац припхає,
Одягнених невправно, а, при тім
І пряжки теліпають в черевиках.
Ще ж страшно він лякався тарганів.
Говорять, якось у селі однім
Тарган на руку скочив. Той із криком
Без капелюха по селу помчав.
А слідом натовп – всім цікаво стало:
Що ж так ото вельможу налякало.
Та граф на те уваги не звертав.
Він тягся вище, тож старавсь, як міг
Всю відданість цариці показати,
Готовий рідну матінку продати…
Тут якраз знову чорний кіт пробіг
Поміж «миролюбивих» москалів
І турок. Знов війна розпочалася.
Московія забрати узялася
Ще добрий шмат османської землі.
Хоча війні й раділи москалі,
Бо ж то для них здобуток і розвага.
Та вивітрилась скоро їх наснага,
Застрягли і на морі, й на землі.
Бо ж в турок флот, а в москалів нема,
Отож на морі турки і панують,
На Крим вже, зазіхаючи, пантрують.
Тут Швеція ще голову здійма.
Оголосила москалям війну.
Прийшлося на два фронти воювати.
А де на те людей і гроші брати?
Тут витягнути б їм хоча б одну.
Та тут «підсуєтились» малороси:
А, може би козацтво відродить?
Хто за них краще турка зможе бить?
Хоча цариця і вертіла носом,
Та довелось на поступки піти.
Козацьке військо швидко відродили.
А козаки і, справді, знали діло.
Вдалося москалям вперед піти.
Козацькі чайки турок відігнали,
Очаків взяти швидко помогли,
Що москалі ще б довго не змогли.
Отож поволі турки відступали.
А Безбородько з шведами узявсь
Мир заключати. І таки умовив.
Для москалів то вигідні умови.
Та ж Безбородько не дарма старавсь.
Таємним дійсним радником зробивсь.
А то, скажу я вам – чини високі.
Із турками ще воювали поки.
Та їх Суворов дечого добивсь.
При Римніку розбив, і при Фокшанах
Турецьке військо, Ізмаїл узяв.
Вже за Дунаєм він порядкував.
Дивись, уже попхає на Балкани.
Тож турки тоді згодились на мир.
Потьомкін мав із ними домовлятись,
Але помер. Кому ж за те ще взятись?
І Безбородько в Ясси мчить допір.
Він досить вдало турків уламав
І шмат у них добрячий відпанахав,
Нагнав на турків чималого страху.
За що п‘ять тисяч кріпаків ще мав.
Та в москалів вже слина аж тече,
Їм ще давай, бо ж України мало.
Тепер поляків в оборот узя́ли,
«Підставили по-братському плече».
З австрійцями й пруссаками зібрались
І в три присіста з‘їли Польщу ту.
Поляки взнали істину просту:
За що боролись, то на те й нарвались.
А дали б українцям вільно жить
В одній державі, ніякі б сусіди
Не принесли в таку країну біди.
Тепер прийшлося голови схились
Перед отим злиденним москалем,
В чиїй столиці вже колись сиділи
І переможно навкруги гляділи,
Бо ж козаки допомогли. Але
Проклятий гонор їх в оману ввів.
Тепер за те розплачуватись мають,
Плоди свого безумства пожинають.
Копичать до майбутніх бунтів гнів.
А Безбородько за свої труди
Іще п’ять тисяч кріпаків отримав,
Рублів півсотні тисяч золотими.
От, що то значить – москалям вгодив.
А далі служба і нові чини,
Здається, що зловив він свою хвилю,
При Катерині влаштувавсь всесильній.
Хоч добре знав, що може бути з ним,
Як Катерина Богу душу дасть.
Вона ж не вічна. А її синочок
Павло із ним водитися не хоче.
Не любить Безбородька. От напасть!
Не знаю, як там вже воно було.
Чутки ходили, наче Катерина
Не хоче на престолі бачить сина.
А, вже коли до смерті їй ішло,
То написала, наче маніфест,
Щоб внука імператором назвати
Та сину сісти на престол не дати.
Тут Безбородька, мабуть інтерес.
Можливо, він ідею ту подав,
Бо ж Катерина йому довіряла.
І маніфест отой йому віддала.
А він його тихенько приховав
Й Павлові його згодом передав.
А той раденький. Сам на трон усівся.
І Безбородько в кріслі залишився.
Весь у Павла на нього гнів пропав.
Чого би то? Фельдмаршалом стає.
Куди вже вище? Сорок тисяч люду
Із кріпосних іще у нього буде,
До тих ще тисяч, що у нього є.
Отримав титул він світлійший князь,
А згодом став і канцлером в державі.
Отож ішли угору його справи.
Хоч він уже й хворіє раз по раз.
Воно й не дивно. Дуже ж він любив
Багато жити. Бали та обіди,
Немов йому грошей дівати ніде.
А де гулянки, там добряче пив.
Як молодий був, сили ще було.
Зіллють води холодної уранці
І він уже готовий хоч на танці.
Усе похмілля в одну мить пройшло.
Але роки таки своє беруть.
Уже й вода не завжди помагає,
Уже і лікар кров йому пускає,
Щоб при дворі, немов «огірчик» буть.
Дві пристрасті у нього у житті –
Жінки і карти. Вже такий вродився
Негарний, тож ніколи не женився.
Та жіночок, як водиться, хотів.
У грі йому постійно не щастить,
А по жінках ходок він був відомий.
«Обхожував» актрис він без утоми,
Міг за «любов» ту і озолотить.
Як хто у око вже йому запав,
То вже «відбитись» бідній було годі.
Хоча між них траплялися й « не горді».
Він од одної, навіть доньку мав.
Отож розгульне те життя його
І принесло «на старості» хвороби.
Він у Павла просився, навіть, щоби
Той у відставку відпустив бігом.
В Німеччину збирався лікуватись.
Але Павло тягнув з тим і тягнув,
Поки параліч бідного зігнув
І скоро із життям прийшлось розстатись.
Ще ж молодий, лише п‘ятдесят два.
На що життя потратив він і сили?
Манкурт! Такі імперію й творили.
Еліта у Московії нова.
Коли Павлові, кажуть, донесли,
Що Безбородько вмер, той відмахнувся,
- Всі Безбородьки в мене! – відгукнувся.
Оті слова даремними були.
Про них він за два роки пожалів,
Бо ті, що Безбородька замінили,
Вночі в його ж палаці Павла вбили.
Чи то би Безбородько допустив?
Отак прожив москальський вірний пес,
Стеріг імперську золоту корону,
Весь час москальські розширяв кордони.
Служив – і в тім його був інтерес.

В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно постаравсь,
І лизоблюди, що навкруг його́
Весь час крутились, щоб їм перепало
Від пирога державного чимало.
Тож дружно всі паплюжили того,
Кого убито. Знайдуться і ті,
Хто «вчені» книги візьметься писати
Та переможця всяко прославляти.
Доводити: той зовсім не хотів
Суперника вбивати та, однак,
Другого просто виходу не мали.
І густо брудом вбитих поливали,
Що їм і не відмитися ніяк.
Он хоч і Петра Третього узять.
«Пришила» його бідного дружина,
Великої ще й славу заслужила.
А про Петра що можемо ми знать?
Що, як ще носить отаких земля,
Бо він такий був і сякий, і всякий.
І що правитель з нього був ніякий.
Тож його вбивство – в користь москалям.
Та не про нього мова йде тепер.
Хотілось про Павла б поговорити,
Що, кажуть, власним сином був убитий.
Хоч офіційно пишуть: він помер
Лиш від апоплексичного удару.
Інсульт на його, бачите, напав.
Москаль на віру, звісно то прийняв,
Не буде ж влада заявляти дарма?!
Давно повзли в Московії чутки,
Що самодур цар, щось дурного робить
І скоро так Московію угробить.
Напевно ж, що змовлялися-таки.
Зарані грунт для вбивства готували?
Тож розібратись би хотілось в тім,
Чим же Павло так насолив усім,
Хоч царював, насправді зовсім мало.
Ще від народження чутки тоді ходили,
Що Катерина нагуляла з кимсь його.
Хоч схожим був лицем на батька він свого.
Але кому було яке до того діло?!
Єлизавета, як Павло лиш народивсь,
Його одразу в Катерини і забрала,
Його виховувати шльондрі тій не дала.
Тож він з малого у державних справах вчивсь.
Любив читати. Щоб потішити його,
Бібліотеку йому бабця прикупила
Найкращу, щоб науки та дитина вчила.
Він і читав, отож багато знав чого.
Окрім усього того, знав іще п’ять мов,
Міг по-німецьки, по-французьки говорити,
По-італійськи, та латині розуміти…
Поки він ріс, попила мати добре кров.
Як під арештом довелося йому жить,
Тож звідки було йому матір ту любити?
З ним небезпечно було комусь і дружити,
За те й в Сибір можливо було загриміть.
Він жив відлюдником і мріяв увесь час,
Як царем стане, то усе повідміняє,
Що у Московії «матуся» витворяє.
Жахався тих її порядків кожен раз.
Говорять, мати не хотіла, аби він
Ставав царем. І маніфеста написала,
Де Олександра царем новим називала.
Бо ж Павло був один-єдиний її син.
Вона ж онуків більше бавила, ніж сина,
Тож і хотіла внуку владу передать.
Та маніфест комусь вдалося «перейнять».
Говорять, стала потім канцлером людина.
То все чутки, щоби навішать всіх собак
Ще на Павла. Лиш дні правління почалися,
Такі чутки по всій країні розповзлися.
Щоб не робив він, все одно було не так.
Отож, за що так ненавиділи його?
Кому за шкуру він залив багато сала?
Ну, перш за все, військові зуб на нього мали.
Казали, що він понімечився бігом.
Порядки пруські став уводити у війську.
Залізна муштра, буклі, паклі, парики.
Нащо солдату маскарад, скажіть, такий?
Проте, якщо з тим познайомитися зблизька,
То не у тому, звісно діло там було.
По-перше, поки Катерина царювала,
То розвелося, як собак тих, генералів.
Прогодувати б стільки військо не могло.
Тож Павло хутко усіх зайвих розігнав.
А то з три сотні, а, можливо, навіть більше.
Кому, скажіть від того всього стало гірше?
Раніше кожен дворянин там право мав,
Ще немовлям свою дитину записати
У військо. Поки син дворянський виростав,
Дивись, у війську вже він офіцером став.
Він міг роками у частині не бувати.
Та служба йшла. Отож у армії бардак.
А ще ж гвардійці, що царів на трон саджали,
Себе у ті часи елітою вважали.
Отож робили, що хотілося і як.
Павло ж залізну дисципліну вимагав.
Хто не служив, той на відставку прав не має.
Хай при частині офіцер перебуває,
Щоби ніде у своїх справах не гасав.
А ті вже ж звикли на широку ногу жить.
Тож на Павла за те великий зуб і мали.
А ще ж за злочини дворян карати стали.
Хоча раніше, не дай Бог дворянство бить.
При Катерині заборонено було
Дворян лупити. А тепер це відмінили.
І не одного привселюдно так побили.
Отож, дворян то вдовольнити не могло.
Ба, більше того, видав ще Павло указ,
Що і солдат тепер могли нагородити
За мужність. І таких не можна бити.
А то дворянам тільки заздрості якраз.
А ще шинелі для солдат тоді ввели.
Щоб не вони, то, як французи наступали,
То москалі в шинелях тих не замерзали
І зиму люту пережить тоді змогли.
Та для дворян тим не закінчилось воно.
Тоді ж кріпацтво у країні процвітало,
Селяни день і ніч на барщині «пахали».
Хоча панам то було мало все одно.
Павло ж законом всім дворянам повелів
Щоб лиш три дні на них селяни працювали
У тиждень. А в неділю спочивали.
Ніхто в неділю турбувати їх не смів.
Хоч продавали, як раніше, тих селян,
Заборонив цар їхні сім’ї розділяти,
Лише сім’ְєю можна було продавати.
І тим також дістав увесь дворянський стан.
А ще в столиці він кімнату був завів.
Усім можливо було скаргу написати
І у кімнату ту у вічко укидати.
Ключем один лише Павло і володів.
І всі ті скарги до одної він читав.
І справедливі, кажуть рішення приймались.
Отож сваволити пани уже боялись,
Щоб, не дай Боже, цар за все з них не спитав.
Щоб кавардаку в царюванні не було
Й кого попало на престола не саджали,
Закон він видав: лиш сини найстарші мали
На трон сідати. Чи ж у тому було зло?
Адже століття колотилася Москва,
Одних вбивали, а других на трон саджали,
Жінки та їхні фаворити керували.
З перипетій отих аж пухне голова.
До революцій відчував огиду він,
Тому й Суворова надумався послати
В Європу, щоби із французом воювати.
Та зрозумів, що він воює сам-один,
Бо ж ні австрійці, ні англійці не спішили
У бійку лізти. Тож з французом замиривсь.
З Наполеоном далі битися не ліз.
То вже синок та сраколизи все змінили,
Наполеона так розсердили, що він
Пішов війною. При Павлу того б не було,
Війни жахіття москалів би оминули.
Отож, не в батька зовсім вдався його син.
Павло ж побачив тих англійців-хитрунів,
Які чужими лиш руками воювали,
Самі у бійку надто лізти не бажали,
Забрати Індію багату захотів.
Бо ж не до неї тим англійцям вже було.
Щоправда, виявився той похід невдалим.
Війська з далекого походу повертали,
Бо і дійти туди те військо б не змогло.
Хоч революцій і терпіти він не міг,
Усе ж Радіщєва був випустив з темниці.
І багатьох ще, хто давно там вже томився.
Що Катерина їх туди загнала всіх.
Та і попи не надто в захваті були
Від того, що Павло надумався робити.
Мальтійський орден він зібрався прихистити.
А то ж католики! Щоб єресь тут несли?
Та й сам магістром у отих мальтійців став.
То взагалі уже ні в тин, а ні в ворота!
Попи тут трудяться до сьомого аж поту,
А він католикам і душу вже продав!
Ще й папу римського до себе запросив,
Щоб той сховатись міг в Росії від французів.
Хіба такі у православних справжні друзі?
Ба, навіть більше – той Павло оголосив,
Що вже не буде він ганять старообрядців.
Хай ставлять храми собі де лиш захотять.
Царі століттями їх прагли убивать
Разом із церквою, а тут під хвіст вся «праця».
Ходили ще чутки, що «самодур» - Павло
Велів палити усі гроші паперові.
Ті, що ввела їх Катерина Друга, нові.
Та не чутки то, адже справді так було.
Бо ж Катерина грошей тих надрукувала,
Щоб як в Європі. А то просто папірці,
Адже не мали під собою гроші ці
Підтверджень золотом. Аби було не мало.
Як асигнації ті узялись мінять
На срібло – то лиш кілька днів міняли,
А потім срібла вже на те не вистачало.
Ну, як державу на тих грошах розвивать?
Та і срібні монети часу Катерини
Не мали срібла стільки, скільки б мали мать,
Бо всяких домішок взялись в них додавать.
Якби Павло та не провів тоді ці зміни,
То і загнулась економіка би з часом.
А так фінанси він москальські врятував…
Хто зна, що б було, якби далі царював?!
Та я дивлюсь на те усе й мені не ясно –
Де ж самодурство тут? Де той ідіотизм,
Що так про нього москалі розповідали.
Для мене – то людина мудро поступала.
Та для отих, хто по кістках нагору вліз,
Дворян безжальних та гвардійців вічно п’яних,
Попів, що царів славлячи, жили,
Нові порядки неприйнятними були.
Отож і здумали убить Павла негайно.
Сюди ж і Англія ще всунула свій ніс.
Посол англійський гроші змовникам доставив
І, відповідно на убивство їх направив.
Бо ж мала Англія на того Павла злість,
Що проти Франції відмовивсь помагать,
Що на їх Індію накинув своїм оком.
Отож, в Павла знайшлися зрадники під боком
І, навіть син надумав в тому участь взять.
Вночі ввірвалися в Михайлівський вони,
І на царя гуртом півсонного напали.
Від злості били, ледь живого добивали,
При тім зовсім не відчуваючи вини.
Що він помазаник від Бога геть забули,
Хоча торочили й торочать завжди то.
На Павла захист і не виступив ніхто.
Усі байдуже сприйняли, як то почули.
Такі вони – оті так звані москалі.
Хтось для держави дбав – взяли, його убили
Та самодура ще із нього поробили.
Їм до душі тиран кривавий на чолі.

У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить враз страшенная злива.
Отож, треба було знати, як чинить належить.
Та, крім того лиха, було і не менше лихо –
Розбійники та заброди, всякі гайдамаки,
Що сиділи в Дикім полі по балках, байраках,
Від грабунку отих валок маючи утіху.
А були ще й камишники – ті в плавнях сиділи,
Чи по річках в очеретах, звідти й виповзали
Та чумацькі невеликі валки грабували.
По-легкому роздобути грошики хотіли.
Їде раз чумацька валка шляхом невелика.
Отаман на першій мажі – дядько ще у силі.
Сховав голову від сонця в солом’янім брилі.
Направляє свою мажу без поспіху й крику.
А за ним ще маж з десяток, чумаки на кожній.
Парубків між ними кілька – вчаться правувати.
Бо ж від батька доведеться справу переймати,
Коли він чумакувати буде вже не гожий.
Перебралися за пагорб, спустилися в балку.
По ній річка невелика між верби сховалась.
А навколо очерети так порозростались.
Понад ними і провести треба було валку.
Отаман поглянув пильно, бо ж знав своє діло.
Наче ж нема небезпеки. Хоча хто там знає,
Що оті от очерети у собі ховають?
Отож, валка у ту балку згори й покотила.
Ледве дійшли очеретів, ті зашаруділи,
Звідти вискочило двоє брудних обірванців
Та при списах. Один велів зупинитись валці.
Устромив списа у землю, загорлав щосили:
- Од возів усі негайно, а то повбиваю!
Чумаки усі у розтіч від гріха подалі.
Одного лиш отамана, видно не злякало.
Став коло своєї мажі та батіг тримає.
- Ти отаман? – той питає. – Ну, я! – дядько каже.
- Давай гроші! – Люди добрі, звідки грошам взятись?
Ми ж не їдемо до Криму крамом торгуватись!
Подивися, коли хочеш: у нас пусті мажі.
- Брешеш, - каже, - вражий сину! Але став шукати.
Підніма на возі шкуру, а там геть нічого.
Він бігом тоді подався до воза другого.
Але теж тільки даремно часу свого втратив.
А отаман стоїть мовчки та все позирає,
Чи не сидять в очеретах іще колоброди.
Бо налетять, то відбитись тоді буде годі.
Та, скидається, що більше нікого немає,
Крім цих двох. Зітхнув вільніше, батога покинув.
Витяг з мажі свого дрюка та того, другого,
Який стояв на сторожі, з розмаху усього,
Як торохне по загривку. Той впав на коліна
Та і пикою у порох. Отаман як крикне:
- Сюди, хлопці! Ану, бийте гультяя отого!
Хлопці кинулися разом усі на одного.
Той списом махав та йому заїхали в пику,
Повалили. - А що далі? – в старшого питають.
- А що далі?! Перебийте гультяям тим ноги,
Щоб вони не зачіпали у степу нікого.
Те, що кляті заробили, нехай отвічають!
Хлопцям двічі не казати - ноги потрощили
На гамуз. Та й на дорозі так і полишили.
- Доколіть нас, братці! – слізно ті двоє просили.
Отамана слово хлопці порушить не сміли.
Покотили мажі далі під нещасних крики.
Довго іще вслід лунали та й стихли поволі.
Їде валка чумацькая по Дикому полю.
А над нею в синім небі кружляє шуліка.
Пита парубок у батька. Мабуть вперше їде:
- А як же то нам без грошей було в Крим рушати?
А за що в Криму ми будем солі купувати?
Бо ж гультяй не зміг тих грошей відшукать і сліду?!
- Синку, тим не переймайся. Бо ми гроші маєм.
Їх не кожному гультяю вдасться відшукати.
Бачиш, що колеса мажі трохи товстуваті?!
Ото ми у тих колесах дірки продовбаєм.
Туди гроші поховаєм, заб’ємо гвіздками.
І хто може здогадатись, де гроші шукати?
А вже в Криму при торгівлі можемо дістати
Та і солі накупити чи різного краму.
Так, що добре придивляйся, синку та учися.
Щоб в степу чумакувати, слід багато знати.
Винахідливість, сміливість тут потрібно мати,
Тоді живим і з товаром, може залишишся.

                І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.

                ІІ
О, якби вернутись у той час
як по світу швендяв Перебендя,
а його оспівував Тарас...
і сучасне посилає нас
у минуле, тобто попереднє –
до Шевченка! Їдь або іди...
як не є, а небо привітає
і його, і проліски, і ряст,
і барвінок синій, і не раз
жовті первоцвіти, і сади...
поки нас історія єднає
від яси до нападу орди.
Боязно вертатися туди,
де ось-ось
                "край неба запалає",
як у тому сні...
                і не впізнаю,
де чиї лишилися сліди –
на землі, у вирі водограю,
відкіля поїхав назавжди.

              ІІІ
Та ніколи не кажи, – ніколи, –
говорили пращури-діди.
Поки є ще дальні поїзди,
поки можеш, думкою лети
до своєї пам’яті, до школи
і до Кобзаря...
.....................весна навколо,
то вертай до давньої мети
над війною поза видноколи,
поки не забув, що є куди.

03.2026