І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
зі змієм боровся,
поки до пекла не скинув!
Потім на Миколи
він, як святий Миколай,
людей щиро віншував
і переможним духом освячував!
А на Різдво,
як Син Божий,
во Славі Вселенській народжувався!
І вже тепер на Водохреща
хреститься перед усім народом
на Собор України,
на Соборність Великую і Вічную
цілої нації української!
Воскресла Україна!
Воістину воскресла!

28 листопада 2004 р.,19 січня 2005 р., Київ

Прем’єр угорський Орбан заграє
Постійно з москалями. Мутить воду,
Щоби завдати Україні шкоди:
Європа вчасно поміч не дає.
З ним зрозуміло, бо таких, як він
Москва багато в світі розплодила.
На чомусь десь, можливо підловила
І в КаДеБе агент іще один.
А потім став агентом еФеСБе,
Коли Союзу врешті-решт не стало,
Росія естафету перейняла.
Бо ж служба та не відпуска тебе
До смерті. От і мусиш їй служить
За гріх якиїсь в роки молодії.
Тож Орбана я добре розумію,
Але ніяк не можу зрозуміть
Народ угорський, що, мабуть забув,
Як москалі кров їхню проливали,
Як ворогам зламати помагали
Дух незалежний. Мов ніхто не чув,
Як москалі з австрійцями колись
В крові їх революцію втопили,
Коли угорці волі захотіли
Й за зброю проти Австрії взялись.
Уже б, здавалось і перемогли.
Та москалі війська свої послали
І разом революцію здолали.
Погоджуюсь, забути вже могли
Про то угорці. Стільки вже пройшло?
Адже сто сімдесят п’ять літ минуло.
Дивує інше. Як вони забули,
Що сімдесят лиш літ тому було?
Ще ж, мабуть, люди деякі живі,
Які оте жахіття пережили?
Іще онуки ходять на могили
Тих, що москаль тоді зі світу звів.
Й вони мовчать?! Та слухаються тих,
Які із москалями дружбу водять.
На мітинги протесту не виходять.
Здається, то влаштовує все їх?!
Отож, мені б хотілось нагадать
Про ті події. Пам‘ять освіжити.
Бо зі «склерозом», може й легше жити
Та ж можна, врешті і манкуртом стать.
Не хтось один, а весь народ-манкурт,
Без племені і роду. Так буває.
Такий народ урешті-решт зникає.
Такий вердикт виносить Божий суд…
Але до справи. В світовій війні
Угорці разом з Гітлером стояли.
І ту війну урешті-решт програли,
Тож мусили скоритися вони.
Їх землі москалі окупували.
А там, де став лиш чобіт москаля,
Уже «ісконно русская» земля.
Там комуняки голови підняли.
І їхній «сталін» - Ракоші почав
До влади рватись. Вибори, одначе
Програли комуняки. Та невдача
Лиш запалила. Бо ж в запасі мав
Свою уже поліцію таємну,
Що москалі створить допомогли.
Отож, ті поліцаї почали
Суперників всіх прибирати ревно.
Тих залякали, тим «впаяли» строк
По справах сфабрикованих і скоро
Над опонентами взяли, нарешті гору.
Належно той засвоївши урок,
Соціалісти, що живі зостались,
До комуністів мусили пристать.
І тим вдалося легко владу взять.
Коли ж до влади врешті-решт дорвались,
«Соціалізм» взялися будувать.
Всі партії «чужі» заборонили.
А Ракоші й прем‘єром ще зробили.
Той Сталіна узявсь копіювать.
Всі фабрики й заводи відібрав,
Став розробляти п‘ятирічні плани.
В колгоспи заганялися селяни.
Також на церкву «наїздити» став.
Репресії в країні почались.
Пройшов крізь табори кожен десятий.
Щоб конкурентів в партії прибрати,
То й за близьке оточення взялись.
Потрапив у немилість Ласло Райк,
Що й заснував поліцію таємну.
І Кадару теж влаштували «темну»,
Хоч той живим залишився, однак.
На жаль… Отож політика така
Плоди свої вже дуже скоро дала:
Адже продукти дефіцитом стали.
Була й так економіка слабка.
А тут ще й репарації платить,
Адже на боці німців воювали,
Тож постраждалим заплатити мали.
Нелегко стало у країні жить.
Щоправда, скоро Сталін дуба дав.
Москаль, щоб часом «не зірвало крани»
В угорців, бо життя зовсім погане,
Послаблення якесь країні дав.
Премְ’єрство в того Ракоші забрали
Та Імре Надю його віддали.
Реформи там робити почали.
Селян в колгоспи вже не заганяли.
Заводи не спішили будувать,
Податки менші, збільшили зарплати.
Та припинили в табори саджати,
А, хто сидів, то тих взялись звільнять.
Так під шумок і Янош Кадар вийшов.
Вже краще б він довіку там сидів…
А Ракоші копичив в собі гнів,
Чекав на мить на підходящу лише.
І дочекався, доінтригувавсь,
Що Імре Надя заарештували,
Назвавши буржуазним лібералом.
І Ракоші до влади знов дорвавсь.
За сталінський узявся знову курс…
Але його часи уже минали.
Вже Сталіна на з‘їзді «розвінчали»,
Хрущов від сталіністів відвернувсь.
Як наслідок, повстання почались:
То німці у Берліні збунтувались,
А то поляки в Познані піднялись,
За зброю проти комуняк взялись.
Лиш танки зупинити їх змогли.
Якби іще й угорці збунтувались,
То москалям добряче би дісталось.
До цього щоб часом не довели,
То Ракоші зняли з його посади.
Але було вже пізно. Почалось.
Студентство перше в жовтні піднялось.
Вернути вимагали Імре Надя,
Війська радянські вивести зовсім,
Дозволити і партії, й свободи…
І поштовхом то стало для народу.
Зненацька бунту вдарив грізний грім.
Всі вулиці надвечір зайняли
Народу юрми. Змін всі вимагали.
То комуняк серйозно налякало,
Вони на певні поступки пішли.
Знов Імре Надь тоді прем‘єром став,
Став партією Кадар керувати.
А москалі взялися готувати
Одну з своїх, вже звичних їм, розправ.
Шість тисяч війська в Будапешт ввели,
Кілька сот танків, щоби налякати
Мітингарів і хутко розігнати.
Та надто самовпевнені були.
Якраз на площі під парламентом
Зібрався мітинг – сотні тисяч люду
Оратори аж надривали груди.
За комуністів не стояв ніхто.
І тут, мабуть з наказу із Москви,
Хтось став стріляти – чи то поліцаї,
Чи москалі – того ніхто не знає.
А москалі ж зовсім без голови,
Взялися з танків по юрбі стрілять.
Народ також за зброю став хапатись,
Бо не збирався москалям скорятись.
А зброю тоді легко було взять,
Бо ж армія на їх бік перейшла,
Поліція також (та не таємна).
Тож москалям улаштували «темну».
Не один танк раптово запалав
Від пляшок із «коктейлем». Москалі
Такого, звісно, зовсім не чекали.
По вулицях заплутаних мотали,
Не мали ж плану міста взагалі.
Лишалося одне лише – втікать.
«Непереможну» техніку кидали.
Повстанці сотню танків так дістали,
Якими можна й далі воювать.
Події ці країну підняли,
Як тільки люди про розгром почули,
В усіх містах повстання спалахнули.
Ловити комуністів почали,
Таємних поліцаїв й самосуд
Влаштовувати, так уже дістали.
А москалів вертатись закликали
В Московію. Страшенно злий був люд.
Надь лад якось старався навести.
Швиденько новий уряд сформували.
Війська забрати москалів прохали,
До своїх баз військових відвести.
Війська свої забрали москалі,
Бої у Будапешті припинились.
Містяни лад наводить заходились.
Поліцію таємну Надь велів
Всю розпустити, в‘язнів відпустив,
Які там «за політику» сиділи,
Ще багатопартійність відновили.
Перемогли, здавалось, москалів.
Та треба ж знати добре москаля.
Вони не ті, що легко їх прогнати.
Де ступить чобіт «руського» солдата,
Там вже «ісконно руська» є земля.
Ще не готові москалі були,
Щоби в крові повстання потопити.
Потрібно було сили підкопити.
Та ще й не знали, як би повели
Себе країни Заходу. Візьмуть
Та і війська на допомогу кинуть.
Тоді всі плани в одну мить загинуть.
Тож обережним треба трохи буть.
Та Захід, навіть вухом не повів.
Ну, звісно, на словах «допомагали»
Угорцям, і боротись закликали.
Та все зосталось лиш на рівні слів.
Англійці і французи у цей час
З Єгиптом за канал Суецький бились.
Іще до них євреї долучились.
І вибори в Америці якраз.
Тож президенту не до того було.
Це розв‘язало руки москалям,
Війська взялись підтягувать здаля
Аж до кордону. То угорці чули.
Питалися Андропова, який
Тоді сидів послом у Будапешті:
Коли ви заспокоїтесь, нарешті,
Чому війська готуєте у бій?
А той позичив очі у Сірка,
Як ото Путін, та й відповідає:
- Ми нападати наміру не маєм,
То просто в нас стратегія така,
Щоб люд наш прикордонний захистить.
Самі, хоча і військо готували
Солдатам – проти кого, не казали.
«Фашистів» говорили, підем бить.
Щоб перед світом виправдання мать,
Повстання заколотом те оголосили,
Який країни Заходу збури́ли .
Та хтось же мав і привід тому дать.
Та москалі на тім собаку з’їли.
Не вперше їм народ провокувать,
Для нападу аби їм привід мать.
Їх прихвостні в підвалах ще ж сиділи.
Тож за наказом із Москви, вони
Юрбу під міськком партії привели,
Розмовами гарячими завели.
Тут постріли ураз зі сторони.
Упали люди. І тоді юрма
В міськком, зламавши двері увірвалась
І лінчувати, кого стрінуть, взялись.
Ніхто жалю до комуняк не мав.
Як вістка про те містом рознеслась,
Взялись ловить агентів держбезпеки
І вішать на деревах недалеко.
Страшенна буря гніву піднялась.
Їх було зовсім легко розпізнать.
Всі в жовтих черевиках гарували,
Що їх усім на складі видавали,
Щоб видом лиш одним людей лякать.
Всі комуняки поховались вмить,
Бо знали, що загинути повинні.
І знали, що самі у тому винні,
Бо стільки зла устигли наробить.
Сам Янош Кадар чимскоріш чкурнув
Із міста, тільки смаженим запахло.
Наклав, напевно у штани від страху.
Та москалям служити не забув.
Десь у підвалі втікачів зібрав,
Що урядом себе проголосили
І москалів у поміч попросили.
Тож москалям формальний привід дав.
Хоч хто вони і хто їх обирав?
Самі себе обрали. Та, одначе,
Для москалів оте не має значень.
Їм аби хто – аби лиш їх позвав.
Угорський уряд все ще вірив в те,
Що москалі не будуть нападати.
Що дали слово і те слово свя́те.
Розчаруватись мусили проте.
Міністр оборони Пал Малетер
Зі штабом, під гарантії Кремля,
Поїхав заявляти москалям:
Коли свої війська ви заберете?
Гарантій тільки й вистачило тих,
Як вони в ставку москалів попали.
Їх усіх тут же заарештували
І до Москви відправили усіх.
В ніч на четверте листопада враз
Армада їхня перейшла кордони,
Порушивши договори й закони.
Та ж так вони робили повсякчас.
Вже не шість тисяч, кажуть, шістдесят,
А то і двісті тисяч наступало.
І літаки, і танки вони мали.
На Будапешт, як десять літ назад
Йшли на Берлін. І бомби, і гармати.
Все йшло у хід. Бо ж був наказ такий:
Тут всі фашисти, тож їх не жалій!
І москалі взялися убивати.
Угорці захищалися, хоч в них
Сил було менше. Але не здавались.
Тож вулиці лише з боями брались.
І не один москаль в боях поліг.
Хоч Імре Надь на увесь світ волав
Про допомогу. Але було пізно,
Стискалися лещата вже залізні.
Із поміччю ніхто не поспішав.
В ООН москаль усі заблокував
Вимоги, щоб війська вони забрали.
Генасамблея лиш поспівчувала.
А генсек НАТО тільки і назвав
Повстання «колективним самогубством».
Тож «поміч» і скінчилася отим.
Піднявся над Угорщиною дим,
Снаряди, бомби вибухали густо.
Народ боровся та все менше сил
Лишалося. Така житейська правда.
Як одинадцяте настало листопада,
Впав Будапешт і слідом всі міста навкіл.
Під західне «зітхання й співчуття»
В крові була потоплена свобода.
А «переможців» зупинити годі.
Для них чуже життя, немов сміття.
Загинуло угорців боях в тих
Три тисячі – повстанців і цивільних.
Та й москалів пошарпали теж сильно.
Сім сотень, кажуть полягло у них.
В посольстві Югославії знайшли
Притулок Імре Надь, його міністри.
В посольстві недосяжні вони, звісно.
Та москалі б не москалі були.
Пообіцяли виїзд із країни
Безперешкодний. Вийшли лише ті
І враз до рук потрапили катів.
А скоро й розстріляти їх повинні.
Арешти неугодних почались,
Десь двадцять тисяч люду засудили,
У табори, в‘язниці посадили.
Близько трьохсот під розстріл підвелись.
І Імре Надь, Малетер поміж них.
А двісті тисяч мусили втікати
Та за кордоном прихисток шукати.
Отак москаль угорців переміг.
Хоч мусив і послаблення зробити.
Не стали вже експерементувать,
«Соціалізм» радянський будувать.
Але війська лишили «сторожити»
А Янош Кадар, що усіх продав
І москалям так гарно прислужився,
В країні керувати залишився,
Аж до самої смерті керував.

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
московському царю і звіру.

Чому московці звуться «руські»? –
Колись було Русі корились
(хоч мали й бога, «матір кузькі»,
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними,
де «матір» є російським матом,
як хан-пахан з кацапа зніме
штани, щоб не пропив їх раптом,
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.
Отим конем під Чингіз Ханом**
орда весь схід пройшла по вітру,
і сіла нам на шию паном,
тоді сусідом-московітом,
якій і досі крові хоче
в війні не тільки з українцем,
в Європу теж конем заскоче,
де крові жирної по вінця…

Ні, не погана руська мова,
погані ті, що звуться «руські»,
у світі думка ця не нова:
в так званих руських мізки вузькі.
То ж белькіт ката хан-пахана
про «руськомовних» є дурнею.
Люба із мов йому погана,
і руськомовні люди з нею.

Післяслово

Ми в розвитку – багатомовні,
і навіть руська мова – плідна,
якщо в середині і зовні
нам українська буде рідна.
Вже час згадати, як нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».
** «1223 рік. 31 травня, п’ятниця.
Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець,
біля Маріуполя тече в Азовське море)
почався бій з татарами»,
тобто з татаро-монгольським військом,
очолюваним Чингіз Ханом Темуджіном.
На той час в Україні-Русі розбрат.
Не допоміг і з’їзд у Києві найвпливовіших князів.
Проти навали постали переважно
війська київського князя Мстислава Романовича.
На полі бою полягло 10 тисяч
самих тільки київських воїнів.
Чингіз Хан переміг ціною 100 тисяч
вбитих своїх воїнів, в тому числі
і ціною вбитого старшого сина Тосхуса.
Зляканий відвагою русичів,
повернув військо на схід до Бухари.

В лапках: Лев Силенко «Мага Віра».

Листопад 2025 рік

- Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Дід Микола витяг люльку прокурену з рота:
- Розкажу вам, звісно, хлопці, коли так охота.
Коли уже про війну ту з турком говорити,
То москалі б могли військо все там положити.
Вони ж пруть завжди нахрапом, людей не жаліють,
Устеляти трупом землю тільки і уміють.
Та без нашої підмоги вони б, може, й досі
Десь отам під Перекопом колупались в носі.
Було то, ще Січ стояла, ще москалі кляті
Не устигли нашу матір упень зруйнувати.
Калниш був за отамана, добрий козарлюга.
Кажуть, десь на Білім морі гука тепер «пу-гу!»
А в той час ми москалям ще були так потрібні,
Що вони нас обіймали, наче братів рідних.
Від самої Катерини цидулу прислали,
Де вона нас помагати у війні прохала.
Бо ж москалі воювати із турком зібрались
Та в місцях понад Дунаєм взагалі не знались.
Як так можна воювати? Перти і не знати,
Де які річки, озера та як їх долати?!
Тож прислали ту цидулу. Найперше прохали,
Щоби козаки на «чайках» місця ті вивчали.
Та їм карти малювали, описали гарно.
Щоб туди москальське військо не поперло марно.
А, по-друге, попросили загін невеликий,
Що б провів москальське військо через поле Дике
Аж до Криму і поміг там Перекоп узяти.
А, як дасть Бог, то й по Криму гарно погуляти.
Зібрав Калниш тоді раду, недовго гадали
І поміч москалям в тому твердо обіцяли.
В квітні вже Сидловський Яків зібрав собі силу,
Сіли в дев’ятнадцять «чайок» і в море поплили.
Мали добре дослідити далекі простори:
Прибережні усі землі і Дунай, і море.
Щоби москалі не перли наосліп, а знали,
Де які річки і гори на шляху лежали.
Ще просила Катерина загін сформувати
Із пів тисячі козаків й під оруду дати
Ковпаку, що був полковник в Орільській паланці.
Добрий козак. Що про нього ще сказати, братці?
Поки хлопці із Сидловським на Дунай ходили,
Москалі уже зібрали для походу сили.
Вів те військо Довгорукий. А поперед нього
Йшов з загоном Прозоровський. До загону того
Нас й приставили. Бо мали ми шлях визначати,
На кілька днів попереду всього війська мчати.
Від куренів у загін той порівну обрали
Тих, хто степ до Перекопу й за Перекоп знали.
Пройшли москалі, як хмара, землі запорозькі,
Щоби скоро опинитись в Криму на порозі.
В квітні Дніпро подолали та й пішли до Криму.
А ми з отим Прозоровським ішли перед ними.
Ішли скоро. Обоз в центрі, ми по боках нього.
А дозори пантрували навсібіч дорогу
Так, що ворогу підкрастись неможливо було.
Скоро в гирло Білозірки загоном прибули.
Там на річці, на Каїрці весь обоз лишили
З двомастами козаками. Самі ж поспішили
Степ навколо розвідати: чи то не ховає
Десь татарськії чамбули, що здобич чигають.
Чи степ часом не запалять, як раніш бувало,
Що москалі з пів дороги назад повертали.
Та у степу було тихо, нікого не стріли.
Мабуть, всі за Перекопом татари сиділи.
Так Ковпак і повідомив: всі цілі криниці
І, для випасу худоби достатньо травиці.
Поки москалі ще пхали по степу до Криму,
Ми вже й за Сиваш сходили бродами отими,
Що старі козаки знали й нам переповіли.
Але ж знов на тому боці татар не зустріли.
Щоб про татар добре знали, які в Перекопі,
Ковпак виставив пікети та і чекав, поки
Прийде, врешті, Прозоровський. Вже й червень почався,
Коли- таки з авангардом і сам князь припхався.
А слідом і Довгорукий. Взялись готувати,
Щоби того Перекопа атакою брати.
Просив Ковпака князь чинно козаків послати,
Бо хотів глибину рову в Перекопі знати.
З осавулом Кобеляком вночі подалися
Я та троє іще наших, й дончаки взялися.
Нічка темна, але нам то якраз і на руку.
А вже рови виміряти – не складна наука.
Тут тринадцять майже метрів було того рову.
Як для того Перекопу, то-таки здоровий.
Вранці вибрались татари, на військо напали
Та москалі прочухана їм добряче дали,
Що ті мусили сховатись за мури високі.
Відсидітись сподівались, хан виручить поки.
Хотів уже Довгорукий атаку трубити,
Щоб скоріш солдатським трупом отой рів забити.
Та Ковпак, коли спитали, отак йому каже:
- Укріпилась в Перекопі добре сила вража.
Він поставлений для чого? Щоб в Крим не пускати.
Але ж можна і Сивашем його оминати.
Ми всі броди добре знаєм. Перейдем та й годі.
Переведем і московське військо при нагоді.
На тому і порішили. Ми Сиваш здолали,
Прозоровському дорогу також показали.
Підійшли до Перекопу із другого боку.
Тепер уже з Перекопу татарам ні кроку.
Перекрили своїм військом ми усі дороги,
Тож даремно в Перекопі ждали на підмогу.
А Ковпак ще й розвідгрупи кругом посилає,
Навколишню обстановку добре знати має.
Випало одного ранку і нам виступати.
Ковпак загін в сотню шабель вирішив послати.
Подалися ми сторожко, а десь під обідом
Донесла сторожа раптом, що татари їдуть.
Загін десь у триста шабель. Про нас ще не знали.
Тож, не думаючи довго, ми на них напали.
Ті ніяк не сподівались, тож довго не бились.
Розвернулись й чимскоріше втікати пустились.
Ми десяток перебили, двох у полон взяли
І тут же серед дороги обох допитали.
Ті і крилися не надто, сказали, що знали.
А знали, що хан з ордою вже на поміч мчали.
Веде хан аж тридцять тисяч Перекоп звільняти.
Хоче вдарити від моря, військо роз’єднати
Та скинути Прозоровського прямо в Гниле море.
Коли б ми про те не взнали, справді, було б горе.
А так авангард поскубли і вісті узнали.
Та одразу ж Довгорукому про те знати дали.
Москалі заметушились, стали готуватись.
Серед поля півмісяцем взялись шикуватись.
Як то звично запорожцям: спереду піхота.
З боків її прикриває москальська кіннота,
А за нею знов піхота. Ще в центрі гармати,
Та піхота їх до часу має прикривати.
А ми були попереду і донці із нами,
Мали вивести орду ту на гармати прямо.
Аж ось і орда з’явилась, все поле укрила.
Бачимо, що на нас суне величезна сила.
Куряву зніма до неба, аж земля трясеться.
Так оте ординське військо в атаку несеться.
Розігналася добряче, все змести готова,
Москалів всіх потоптати та пустити крові.
Нас помітили ординці та ще припустили.
А ми кинулись втікати від тієї сили.
Летимо, вони за нами, хочуть наздогнати
І на шматки козаків всіх тут же порубати.
Махнув шаблею полковник і ми розділились.
Одні вправо, другі вліво. Вся орда відкрилась.
Ще не встигла зрозуміти – вдарили гармати.
Картеч стала ряди цілі в орді виривати.
Перші падають, а інші на них ззаду пхають.
А гармати безперервно ревуть, не змовкають.
Зрозумів хан, що попався у козацьку пастку.
Велів орді розвертатись, щоб потім напасти.
Та тут кінні, що стояли по боках піхоти
Налетіли на орду ту, взялись до роботи.
А ми також розвернулись, вдарили від моря.
Погнали орди частину на гармати скоро.
Розлетілась орда степом. Одні поховались,
Між солоними озерами купами збирались.
Ми їх добре потріпали, до тисячі вбили.
Вони звідти й подалися втікати щосили.
А хан їхній попереду. Верст тридцять їх гнали,
Аж до Кам’яного мосту. Аж там вже відстали.
А ті усі в Перекопі бачили, що сталось.
Зрозуміли, що надії у них не зосталось.
Тож ворота відчинили та й мусили здати.
Не прийшлось солдатським трупом той рів засипати.
Тепер шлях у Крим відкритий. Хан не має сили,
Яка б москалям дорогу в Крим перепинила.
І знову ми попереду. Спершу до Козлова.
А за нами москалики марширують знову.
Тільки вже не Прозоровський веде їх, а Броун.
Такий собі іноземець, бундючності повен.
Карасубазар минули – ніхто не спиняє.
Сонце палить, піт солоний очі заливає.
І пилюга, що забила і носи, і очі.
Вже козаки утомились, відпочити хочуть.
Десь за тридцять верст від Кафи Ковпак дав спочити.
Три дні на одному місці вдалось посидіти.
Хоч, що значить – посидіти? Доки спочивали,
Наша сотня пішла в гори, татар пошукала.
Вони ж села покидали і в гори сховались.
Відсидітись у тих горах, певно, сподівались.
Ми підповзли по-пластунськи, зненацька напали
І татар по усіх горах звідти розігнали.
Взяли тридцять полонених, коней та худоби.
Ще і майна прихопили, поживитись щоби.
Бо ж козак живе із того, що здобуде з боєм.
У нас двоє загинули й поранених двоє.
Правда, москалі одразу, як про здобич взнали,
То наказом князя все те у нас відібрали.
Ми позлилися, звичайно. Та, щоб про те знали,
Москалям би про ту здобич не доповідали.
Дісталися, врешті, Кафи. Москалі вже вчені.
Не подерлися на мури міські височенні.
Здумали, як з Перекопом – виманити з міста
Силу вражу та й розбити її в полі, звісно.
Турки спершу побачили, що москалів мало,
Вийшли з міста і на них вже майже і напали
Та помітили, що суне Довгорукий з військом,
Повеліли повертатись гарнізону в місто.
Ми зненацька налетіли, аби їх відтяти
І у місто повернутись всім туркам не дати.
Але нас для того діла було геть замало,
Хоча турків чималенько ми там порубали.
Але більшість відступила, за мури сховалась.
Москалі слідом на мури дертися помчались.
Та ударили гармати із мурів фортечних
І попадали солдати кругом під картеччю.
Стали вони відступати, але генерали
Ще з дороги полки нові в атаку погнали,
Аби вдертися по трупах, ту Кафу узяти.
Кинувся Ковпак москальських солдат рятувати.
Прилетів бігом до князя, показав на гору,
Звідки би могли гармати дістати й до моря.
Москалики постарались, виперли гармати
На ту гору та й взялися звідтіля стріляти.
Що в тій Кафі почалося?! Всі у порт рвонули,
Обсіли кораблі так, що ледь не потонули.
А тут бомба ще у погріб з порохом попала.
Так бабахнуло, що мури міста затріщали.
Довгорукий велів далі і порт обстріляти.
Кілька суден потопили москальські гармати.
А на них же людей стільки уже навсідалось.
Не усі із них по тому берега дістались.
Рішив князь, що того досить, налякав невірних.
І тепер вони фортецю здадуть йому мирно.
Відправив парламентера… а ті його вбили.
Тоді бомби знов на місто густо полетіли.
Довгорукий розлютився, велів не жаліти.
І гармати заходились по вулицях бити.
Зайнялися там пожежі, чорний дим піднявся.
І тоді паша, нарешті з гарнізоном здався.
Відчинилися ворота, паша й знатні люди
Винесли ключі від міста, як прийнято всюди.
Кафа впала. Спитаєте, чому Кафу брали,
А Бахчисарай позаду, не взявши, лишали?
Та ж Кафа – портове місто, кораблі із військом
Зі Стамбулу сюди саме прибувають, звісно.
Тепер куди прибувати? Для них порт закритий.
Тут москальськії гармати можуть їх зустріти.
А Бахчисарай і інші міста, як узнали,
Що Кафу взяли із боєм, здаватися стали.
Хан подався до Стамбулу помочі просити.
Та москалі уже встигли весь Крим захопити.
Ми добряче постарались та повоювали.
Хоча між собою трьох лиш убитими мали.
Як москалі віддячили, хочете спитати?
Наказали всі трофеї наші відібрати.
Довгорукий полковнику подякував сухо,
Про потреби козацькії, навіть, не послухав.
Послав на Кінбурн від турка його боронити.
Довелося там, скажу я, земельки порити.
Із вершників в землерийок ми перетворились.
Хоч від турок, як припхали, ми таки відбились.
А уже перед зимою, стало холодати,
Ми отримали наказу на Січ повертати.
Крим, бач, нашими руками москалям дістався.
Та козак від того всього лишень облизався.
Скажу більше, коли б Крим той москалі не взяли,
То і Січ – козацька мати досі би стояла…
Мабуть, я сьогодні, братці, сказав забагато, -
І став знову дід Микола люльку набивати.

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
Кацапу-мокші, звіру…
Чому ті мокші звуться «руські»?
У ті часи Русі корились
(хоч мали бога: «матір кузькі»
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними
в чужій не їхній Україні.
А хан кацапу штани зніме
і казку збреше, як дитині,
щоб той пішов людей вбивати,
і на штани награбувати.
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.

Післяслово

Вже час осмислити нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».

Листопад 2025 рік

І

Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже гострили свій у спину ніж.
Стелили м‘яко, жорстко спать було,
Як те москальство у наш дім прийшло.
Брехня і підступ – зброя москалів
Запанували всюди на землі,
Де кожен вільним себе почував
І раптом москалям слугою став.
Те, проти чого воював козак,
Знов повернули москалі назад.
Вчепились, наче до кожуха воші
І лопотять, які вони хороші:
І визволителі, і браття-православні.
Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
Незчулись люди – з ляської неволі
Вони в москальську втрапили недолю.
А там ще гірше, ніж було при ляху .
Як зрозуміли вже, що дали маху,
То було пізно – українці досі
Тепер усі зробились малороси.
Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
Щоб і дихнути люди не могли.
Старшину перебили чи купили,
Козацтво або в війнах погубили,
Або панам в кріпацтво віддали
І думали, що вже й перемогли.
Та дух козачий у народі жив,
Хоча старавсь москаль, його не вбив.
Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
Як Залізняк на захист люду встав.
Кривава рана Кодні ще жила
І кров із неї у серцях текла.
Іще ходили краєм кобзарі,
Співали від зорі і до зорі
Про славний час, про гетьманів, про Січ,
Москальську розганяли темну ніч.
Отож народ на лише на мить чекав,
Щоб новий гетьман булаву узяв,
На бій за волю їх усіх повів,
Звільнив з обіймів клятих москалів.
Тим часом знахабнілі москалі,
Яким замало власної землі,
Взялися знову з турком воювать,
Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
Та то для дурнів. В них мета була
Аби до ніг Туреччина лягла.
Вони б усі Балкани зайняли,
Заволодіть протоками могли.
І Чорне море їхнім стало все.
Від мрійних планів москалів несе.
Хоч турки проти них були слабі
Та стали в поміч їм у боротьбі
Країни європейські. Проти них
Москаль нічого вдіяти не зміг.
Назад їм довелося відповзать,
На землях Криму ворогів стрічать.
То тільки в мріях москалі могли
Вважати, що усіх перемогли.
На ділі, як дістали по зубах,
Побачили, що їх чекає крах,
Про козаків вони згадали знов,
Які роками проливали кров,
Аби москальські дупи врятувать.
А то не раз бувало, як згадать.
Та дивна пам‘ять в москалів отих.
Як козаки порятували їх,
В подяку оті кляті москалі,
Женуть усіх їх з рідної землі.
А тут притисло. Царські маніфести
Могли надію трударям принести,
Бо там всіх в ополчення закликали
Аби вони країну рятували.
І так писалось в маніфестах тих,
Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
Що вже про неписьменних говорить.
Здалось селянам, що настала мить
Скидати клятий кріпосницький гніт,
Йти в козаки… А тут сказати слід,
Що у селян ніхто ж не запитав,
Як землі українські роздавав
Усяким іноземцям й москалям.
Їм в нагороду роздана земля,
Що вільний люд старанно обробляв.
Тепер на неї вже не мав і прав.
Як таргани чужинці наповзли,
Народ, немов у рабство узяли.
В своїм маєтку кожен пан робив
З селянами усе, що захотів.
І панщина, й пригони, згони, гвалти.
Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
Городи і прядіння, і толока,
Даремщина. Отож, з якого боку
Не глянь, селянам продиху не було.
Та вони досі волю не забули.
І, ледь почули царські маніфести,
Які попи їм мусили довести.
Бо ж грамоту вони лише і знали,
Їм лише царська влада довіряла.
Знайшлись такі попи, які читали
Те, що селяни стільки літ чекали.
Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
Що знову люд у козаки приймають.
Хто хоче батьківщину захищати,
Той козаком одразу може стати.
І вже на пана може не глядіти.
Вже вільним буде він і його діти.
У тих церквах, де інше говорили,
Попів селяни ледве не побили
Та від них «правду» царську вимагали.
На панщину вертатись не бажали.
Нема кому у полі працювати,
Пани уже рахують свої втрати
Та мчать жалітись чимскоріше владі,
Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
Поросся все «розруха» охопила,
На схід до Конотопу підступила.
Всі раптом покозачитись рішили,
Кріпацтво вже терпіти їм несила.
Згадали славних предків, що за волю
Життя покласти ладні в чистім полі.
Та в доброго царя жила ще віра.
То все пани місцеві, чисто звірі
Готові шкіру з селянина здерти,
Щоби з тарілі золотої жерти.
Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
Наводити «порядок» заходилась.
Комісію якнайскоріш створили
Аби селянам «правду» говорила.
А, щоб її селяни не прогнали,
Війська слідом у поміч їй послали.
Отак тоді події відбувались,
Що «Київська козаччина» прозвались.

ІІ
Весна на Канівщині була неспокійна.
Чутки з повітів із сусідніх йшли,
Що люди козаками знов були
І почувались від кріпацтва вільні.
Що десь папери знайдені були,
Які попи по церквах поховали.
Золотий хрест папери оті мали
І також царські золоті орли.
Печатки в них стояли золоті,
І китиці із золота звисали
По їх краях. З столиці розіслали,
Але попи сховали по путі.
Тож люди добре тих попів трясли,
Поки прокляті з схронів їх дістали.
Чого би люди то брехати мали?
Не бачивши, як описать могли
Указ той царський? А іще чутки,
Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
Указ той царський свою силу втратить.
І, хто не встигне, лишиться таки
У кріпаках. Збиралися селяни
Ще з березня по селах деяких,
Ішли юрмою до попів своїх,
Щоб до козацького вписали стану.
Ті, звісно, відмовлялися та все
Казали, що указу не існує.
Але селяни, мов того не чують.
Вже десь юрма попа свого трясе.
Хтось згодився й охочих записав
На папірці, щоб тільки відчепились.
Десь дременув піп, поки похопились.
Десь «грамотій» місцевий перо взяв
Та став писати списки. Йшли чутки,
Що десь начальство з Києва примчало,
Сусідам землю наділяти стало.
Хто встав раніш – добилися-таки.
Начальства у повіті не було
Вже на той час. «Гасити» подалися
Повіти, що раніше піднялися.
А військо? Військо на війну пішло.
Отож, немає сили у панів,
Поки гарячий, слід метал кувати.
Хотілось людям так козакувати,
Що ладні, навіть, згинуть на війні.
Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
Тож відправляли в Київ депутатів,
Щоб «правди» в губернатора спитати.
Десь, підсвідомий подолавши страх,
В церквах папери стали розбирать.
Хоч неписьменні та надію мали,
Що той указ одразу б упізнали.
А, як вдавалось десь і відшукать
Якісь папери, схожі на указ,
То вже селян не можна зупинити.
Могли попа добряче і побити.
Когось садили до свиней у баз,
Когось в холодну воду, а кого
І на дзвіниці часом закривали.
Хоча сімей попів не зачіпали.
Ті могли вільно дременуть бігом
У повітовий центр щоб пожалітись
На те «свавілля». Квітень наступив
І в Таганчі взялися за попів,
Щоби указу царського добитись.
Десь інвентарні правила знайшли,
Які були оформлені яскраво.
Рішили, що з «указом» мають справу.
На панщину гуртом вже не пішли.
Пани бігом в столицю донесли.
Комісія до Таганчі примчала,
Яка селянство заспокоїть мала.
От голова комісії велить,
Щоб в день наступний прибули сюди
По десять душ від сіл – нехай почують,
Що той указ, насправді не існує.
Але тим більше наробив біди.
Селяни ж, як почули, що прибув
Начальник й делегатів викликає,
Рішили, що указ читати має.
І весь маєток в одну мить загув.
Усім почуть схотілось той указ,
Тож сходитися юрбами поча́ли.
Священиків поперед себе пхали.
Зібравсь великий натовп на той час.
Комісія, як не вмовляла їх,
Як не страхала, все даремно було.
Здавалося, селяни їх не чули.
І по юрбі лиш грізний гомін біг.
Хтось закричав, що самозванці то,
Таких не міг прислати губернатор
Та треба їм добряче чосу дати.
Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
Що військ в Полтаві й Києві нема.
Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
Тож криків самозванців не почують.
Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
Злякалася комісія й бігом
З очей селянських в шинок заховалась.
Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
Оскільки не добилася свого.
Від страху, що їх точно тут поб’ють,
Комісія зібралась і помчала
У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
Тож ті швиденько подолали путь.
Селяни ж за священиків взялись
Та стали знов указу вимагати.
Взялися у Корнилівці шукати,
У Гарбузині. Із попом велись
Не дуже гречно. Ледве той утік
І чимскоріш до Корсуня подався,.
Там їх вже цілий виводок зібрався.
У Корсуні підняв начальник крик,
Щоб слали військо чимскоріш сюди.
Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
Тоді уже не вибратись з біди.


ІІІ
Солдатська рота в Корсунь поспішала,
Бо ж там начальство в розпачі було.
Щоб до кровопролиття не дійшло,
Отих невдах порятувати мали.
Та пішки лінь і важко москалям.
Десь би підводи хоч якісь дістати
Та коней, тоді можна й поспішати.
Уздріли село Ситники здаля.
Пішли кілька єфрейторів в село.
Велів їм підпоручик не зівати,
Хоч силою в селян підводи взяти.
А у селі під церквою було
Якраз тоді населення усе.
Попу указ їм видати веліли
Та босого по колючках водили.
Попа уже від страху аж трясе.
А тут якраз з‘явились москалі,
В селян підводи стали вимагати.
Ті не схотіли їм нічого дати.
Сказали «Ні коней, а ні волів,
А ні телят нема для москалів!»
Ті на юрбу зі страхом погляділи,
Не солоно сьорбавши, відступили.
До офіцера повернулись злі.
Той теж озлився, як усе почув.
Із двох боків велів в село вступити,
Попа живого у селян відбити.
Солдат уздрівши, натовп враз загув.
Гадали, що оточують село
Та й розбігатись чимскоріше стали.
«Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
Та страху у селян і не було.
Все ж голіруч на військо не підеш.
Розбіглися, дрючки десь похапали.
До москалів знов підступати стали,
Гадали, може справляться. Та де?
Солдати розігнали їх умить.
Кого устигли, того похапали.
Підводи і коней в селян забрали,
Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

IV
Тим часом із околичних всіх сіл
Збиратись стали люди, щоб рушати
До Корсуня похапаних звільняти.
Юрба росла. З усіх сторін навкіл
Ішли все нові юрби. З вуст і уста
Якісь чутки весь час передавали.
Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
А той загін, що при начальству став,
То лише арештанти. Їм за то
Начальство обіцяло проплатити,
Щоб помогли селянство придушити.
І сумнівів у тім не мав ніхто.
А ще казали, як їх половить,
Тих арештантів, ще й подяка буде
Від уряду. Ішли спокійно люди.
Що арештанти стануть в них палить -
То не боялись. Хтось чутки пустив,
Що в арештантів лиш сліпі набої.
Тож люди легко зломлять їх юрбою.
І страх відходив та копичивсь гнів.
А в Корсуні все навпаки було,
Велике замішання почалося.
Великих військ діждатись не вдалося
І все, здавалося, до того йшло,
Що буде, як то в Умані колись
При гайдамаках. Крові пролилося.
Жидам найнеспокійніше велося.
Вони з округи всі сюди зійшлись.
Солдати стали збройно на майдані.
Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
Про сили «вражі» сповістити мав,
Як близько вже опиняться останні.
Той своїм басом, як юрбу уздрів,
Кричати став: «Народу, наче хмари!»
Той крик по місту, мов кнутом ударив.
Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
Юрба спокійно на майдан прийшла.
Попереду йшло виборних дванадцять.
Один на рушнику ніс з хлібом тацю
І сіль на нім насипана була.
Побачивши, що мирно люд прийшов,
Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
Юрба уклякла та зігнула спини.
Москальська в того аж заграла кров.
«Чого прийшли?» - питатися почав.
«Жалітися прийшли на свого пана.
Життя під ним зробилося погане.
Нас від знущань лихого пана збав!»
«А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
У козаки негайно записали.
Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
Бо ж царський саме так велить указ!»
І тут начальник зовсім страх забув.
Став говорити, що нема указу.
Що якийсь піп розніс оту заразу,
За що уже розстрижений він був
І висланий негайно у Сибір.
«Вам послух і покору треба мати
Інакше влада буде вас карати».
Юрба сприймала мовчки до цих пір
Його слова. Та, коли він сказав:
«Ви маєте в покорі працювати.
А вольності ніколи вам не мати!»
«Як то не мати?» - голос пролунав
В юрбі притихлій. Селянин рудий
Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
У панства аж на лоб полізли очі,
Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
І вся юрба на ноги піднялась,
Киї короткі діставати стали.
Пани ураз за військо повтікали.
Селяни вслід за ними подались.
Тут їм солдати шлях загородили.
Селян не зупинило то, однак.
Натиснули на стрій солдатський так,
Що ті на кілька кроків відступили.
Та тут короткий пролунав наказ
Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
Сипнули кулі в натовп по наказу.
Сам унтер завалився в той же час.
Чи хтось поцілив в голову його
Сокирою, чи рекрут з переляку
Пальнув у нього. Бути могло всяко.
Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
Солдати із багнетами услід
По вбитих і поранених ступали.
По втікачах ще залпів кілька дали.
Ураз немов перевернувся світ.
Проти кийків пустили москалі
Свинцеву смерть. А що від них чекати?
Тож людям довелось мерщій втікати.
Завзятіші зостались на землі.
І не було людей вести кому
На ті багнети. Тож кийки кидали.
Аж повний віз їх потім назбирали.
Тут би живим зостатись самому.
Юрба за греблю вихопилась вмить,
Аж під горою, врешті зупинилась.
Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
Порадилися, певно: що ж робить.
Солдати знов вернулися у стрій,
Бо ж панам страшно – раптом вони разом
Знов через греблю кинуться одразу.
Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
Солдати всі завмерли у строю,
Свої гвинтівки у руках стискали.
Пани з-за них на гору поглядали
Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
Напружені минали миті. Враз
Юрба попід горою розійшлася
І по домах, напевно, подалася.
Минулось москалям і на цей раз.
Тоді вже розходилися вони
І мститися за всі страхи почали.
Селян по селах юрбами хапали.
Не завжди і доводили вини.
Хто до в’язниці по тому попав,
Хто різками відбувся. Били кляті
Селян нещасних довго і багато.
Не кожен після того сам устав.


V
Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
Про них чутки по Корсуню ходили,
Кінний завод, неначе погромили
І скоро знов панів товкти прийдуть.
Що, наче вже кіннота є у них
І, навіть, прихопили десь гармати.
Настраханих неважко залякати.
Кур’єри полетіли з усіх ніг
До Києва, щоб помочі прохать.
До Корсуня прибув сам губернатор
Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
Як водиться у них «мать-перемать»
Місцевих всіх начальників обклав,
Що в таку далеч виїздити мусив.
Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
А потім військо в Таганчу послав.
Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
Помічника Веселкіна направив,
Аби належно вирішив він справу,
«Приніс порядок» врешті у село.
Зачувши, що ідуть в село війська,
Чоловіки всі по лісах сховались.
Жінки і діти по хатах зостались.
Від москалів, ну хто би не втікав?
Вступили москалі у Таганчу
Під барабанний бій. На площі стали.
Жінки та діти в вікна виглядали.
Хотіли щось про долю свою чуть.
Солдати простояли цілу ніч.
На другий день вдалося їм дізнатись,
Що юрба в полі почала збиратись.
Для чого? Невідомо, звісна річ.
А війська ж привели, мов на війну:
Піхота і кіннота. Тож послали
Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
Напала з тилу на селян та й ну,
Її в село повільно заганяти.
Уже на площі у самім селі,
Селян всіх пов’ְязали москалі
Пасами, що в селян змогли забрати.
Тоді вже сам Васільчіков прибув,
Коли вже не було чого боятись.
Трьох присудив на каторгу заслати.
У нього суд короткий зовсім був.
А інших всіх пороти повелів.
Та і подався. А уже солдати,
Яким прийшлося цілу ніч стояти
Ще й під дощем, були страшенно злі.
Тож вимістили злість всю на селян.
До крові били, шкіру геть знімали.
Жінки з плачем за тим спостерігали.
То додавало зла лиш москалям.
Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
Дивилися, як різки краять тіло
Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
Ну, як когось тут можна пожаліть?
Побили так, що кілька довелось
Відправити одразу до шпиталю.
А москалі тоді по селах стали
Пороти всіх, кого зловить вдалось.
Ота жорстокість змусила селян
Всі мрії про козаччину забути…
На якийсь час. Того ж не може бути,
Щоби навік. Бо ж матінка-земля
Козацьким духом сповнена була.
Та й москалі, хоча селян здолали,
Але урок добряче пам‘ятали.
За кілька літ і воля надійшла.
Не та жадана. Та землі шматок
Зміг селянин у володінні мати.
Щоб з малороса українцем стати
Зосталося зробити лише крок.

Дорога то спускалася униз,
То знову піднімалася угору.
Воли плелися по шляху не споро,
Тягли набитий всяким крамом віз.
На возі двоє: уже сивий дід
Сидить собі попереду, дрімає.
Він, начебто волами управляє,
Хоч ті самі чвалають куди слід.
За дідом, вклавшись на укритий крам,
Дрімає хлопець, літ отак п‘ятнадцять.
Рішив із дідом в Вишнівець податься,
На ярмарок, щоб спродатися там.
Крам хоч не свій. То діда пан послав
З товаром в місто. Повелів продати.
Дав пахолків той крам охороняти,
Бо ж зовсім неспокійний час настав.
А ще ж дорога через Чорний ліс.
Тож не дай Бог, як здрайці перестрінуть,
То ті й до тіла голого роздінуть.
Та й відберуть і цих волів, і віз.
Хлопчак, напевно на пригод чекав,
А тут дорога лиш одноманітна.
На возі залишалося сидіти.
А часом біля воза крокував,
Аби йому розвіятись хоч трохи.
Дарма, вже думав, з дідом напросивсь.
Уже би краще по селу носивсь.
Ще й сонце припіка, аж піт горохом.
Натерши боки, хлопець, врешті встав,
Сів коло діда та і став питати:
- А ще дорогу довго нам долати?
Дід головою тільки похитав:
- Та ще далеко. Лопушне минем
І ще верстов з п‘ятнадцять буде, мабуть.
Хлопчак зустрів ту новину не радо,
Скривив обличчя й без того сумне.
Дід скоса подивився й усміхнувсь
Тихенько в вуса: молоде, гаряче.
Кудись спішить, іще життя не бачив.
Тоді захриплим голосом звернувсь:
- А знаєш ти, Степане, що отам
Колись велика битва відбулася,
Коли ордою до нас Крим припхався.
В бою нелегко довелося нам.
Та ми здолали кляту ту орду
І багатьох у річці потопили.
Бажання знов приходити відбили.
Хлопчак оглянувсь. Прямо на виду
Дорога, річка, недалеко ліс,
Яри та балки. – А то правда, діду?
- Звичайно, правда, Бог у тому свідок.
Я тоді саме службу в князя ніс.
Ще князь Михайло був тоді живий,
Що був Дмитрові нинішньому дідом...
- А розкажіть поки оце ми їдем!
Хотілося б почути про той бій.
Дід ще раз погляд кинув навкруги,
Помовчав трохи та посмикав вуса,
Мов згадував, як саме бій відбувся,
Під шаблями як впали вороги.
- Було то все багато літ назад.
Литва з Москвою часто не мирилась,
Бо тій собі забрати Русь хотілось.
Багаті землі, кожен був би рад.
Але, оскільки підлі москалі
Самі з Литвою справитись не здатні,
То стали кримчаків у поміч звати,
Щоб вдерлись ті до нашої землі.
Тож тисли на Литву із двох боків.
Лише встигай від клятих відбиватись,
Не знаючи, звідкіль ті будуть пхатись.
І так воно на протязі років.
Татарам то подобалось й самим,
Бо на землі не звикли працювати,
А лиш своїх сусідів грабувати.
Отож грабунком тільки й жили тим.
Буває враз зненацька налетять,
Міста і села на шляху зруйнують
Та для ясиру люду наполюють,
Щоб всіх їх до Туреччини продать.
Страждали і Поділля, і Волинь,
І Київщина від отих наскоків.
Не було, мабуть ні одного року,
Щоб не було орди. Як чорна тінь,
Тоді лягала на весь руський край.
Кров, сльози, попіл по землі усюди.
Страждали від отих набігів люди.
Як пережив один – другий чекай.
Ні, влада, звісно, думала про те,
Як землі від татар оборонити,
Де на шляхах фортеці спорудити.
Та вічно грошей не було. Проте,
Хоча не скрізь фортеці ті звели,
Десь їм шляхи набігів перекрили.
Та, коли йшла орда великій силі,
Фортеці ті спинити не могли.
Упхається орда, поставить кіш,
Розпустить скрізь розбійницькі загони.
І ті, бува, аж під Варшаву гонять,
Врізаються, немов у масло ніж.
Міста попалять, села рознесуть,
Добро захоплять, наполонять люду
І скоро до коша вертатись будуть.
Добро везуть та і ясир ведуть.
Але якось два роки перед тим
Орда до нас у «гості» не ходила.
Спокійно люди у полях робили,
Не треба було хоронитись їм.
Та на початку березня прибув
Якийсь гонець з Молдови. Сигізмунду
Доніс, що навесні ординці будуть
Іти набігом. Бо господар чув,
Що в Чорнім лісі тулиться орда,
Понад Інгулом та трави чекає.
Як тільки степ зазеленіти має,
То вибереться з лісу і гайда.
Король одразу діяти почав,
Став посполите рушення збирати,
Велів бігом хоругви піднімати,
Бо ж зрозуміло, часу мало мав.
Та з безгрошів‘я скільки набере
Там того війська? Тисяч шість зібрали.
Та й то частину залишити мали.
А як орда другим шляхом попре?
Велів король й Острозькому тоді
Збирати сили, щоб орду стрічати.
Той став бігом намісників скликати,
Щоб разом перетяти шлях орді.
Збиралася до бою руська рать.
Не вперше було з ворогом стрічатись,
Тож довго й не було чого збиратись.
Вже зброя наготові, лише взять.
Наш князь Михайло нас усіх зібрав,
Дав день на збори та і на виправу.
На ранок уже вийшли із Брацлава,
Бо князь Острозький вже на нас чекав.
Туди ж і Андрій Збаразький прибув
З своїм загоном. Ми з ним добре знані.
Не раз стрічались у походнім стані,
Коли якийсь набіг татарський був.
Іще дрібні загони прибули.
Всього нас десь три тисячі зібралось:
З Поділля десь із тисячу примчались,
Дві тисячі з Волині теж прийшли.
Не так багато, щоб спинить орду,
Але й немало, щоб дрібні чамбули
У нашім краї обережні були,
Бо не минути клятим їм біди.
Уже не вперше татарві було
В наш край ходити, отож добре знали,
Де в нас фортеці над шляхом стояли.
Тому татарське військо не пішло
Кучманським шляхом. Бучач, Язловець
І Теребовля надто їх лякали.
Щоб часом у халепу не попали,
То рушили ордою, накінець
По Чорному шляху аж на Волинь.
Сторожа наша шлях той пильнувала,
Тож ми про їхній рух все добре знали.
Та з нашим військом вийди-но, зустрінь
Ті двадцять з лишком тисяч. Мало сил,
Щоби ординцям шлях перепиняти.
Тож довелося лиш спостерігати,
Дивитись, щоб не розповзлись навкіл.
Поляки теж збиралися, хоча
Повільно надто. Виступили з Львова,
Як кілька тисяч їх було готово.
Коронний Камєнєцький розпочав
Свій рух, як уже й квітень проминув.
Мав десь чотири тисячі при собі,
Все більше кінних, з татарвою щоби
У чистім полі він на рівних був.
У кінці березня татари вже були
Під Кузьминим, де перший кіш заклали.
Там у кінці усі збиратись мали.
По тому більшість із коша пішли
По межиріччю Серета і Збруча,
Вздовж Стрипи, понад Горинню аби
Під Буськом кіш іще один зробить.
А звідти вже чамбули їх летючі
По навколишнім краю розійшлись
Міста палити та людей хапати.
Вдалось їм аж під Львовом побувати,
Поза Дністром біля Стрия пройшлись.
Спалили Городок, Олеськ дістали,
Під Золочевим трохи потовклись,
До Любліна аж, кажуть доплелись.
Усе палили, били, грабували.
Іноді знахабніла татарва
За здобиччю, закривши очі, гналась,
Що від коша далеко відривалась,
Тож хтось із наших відсіч їй давав.
Чамбул такий зустрінемо, бува,
Загонимо в болото чи до лісу
Та й виріжемо весь його до біса.
Бо ж в «гості» їх до нас ніхто не звав.
Та більшість тих чамбулів все ж змогла
Добряче в нашім краї поживитись.
Аж боляче було на те дивитись,
Як вимер край, де татарва пройшла.
Обтяжені ясиром і добром,
Чамбули всі до коша повертались,
Управитись якнайскоріш старались,
Бо відчували, певно, що нутром,
Що тільки-но ми сили зберемо
Докупи, то на них разом ударим
Та задамо уже проклятим жару.
Й до Криму ледь живих проведемо.
Тож два-три тижні потовклась орда
У наших землях та й бігом зібралась
І, здобиччю обтяжена, подалась
До Криму. А поляки по слідах.
Орду під Буськом прагли захопить,
Але спізнились. Та уже знялася
Й неспішною ходою подалася.
Вже не боялась, то ж чого спішить?
Якби ж поляки чухались скоріш.
Острозький ще коли до них звертався,
Щоб він із ними хутко поєднався
І вдарили би разом. Але ні ж.
Діждались, як орда вже подалась
Зі здобиччю, вже все пограбувала,
Тоді лишень за нею вслід попхали.
То добре, що орда ота велась
Нахабно надто, зовсім не боялась,
Бо знала, що достатньо сил її,
Аби здобутки захистить свої.
Отож спокійно йшла, не озиралась.
Дізнавшись, що під Буськом вже нема
Орди, взялись поляки поспішати,
Щоб на шляху її десь перейняти.
Полк ляський шлях на Вишневець тримав.
Поляки не обтяжені були
Обозом, тож і рухались скоріше.
Орда тяглася Чорним шляхом лише,
Поляки вже під Вишнівець прийшли.
Спинилися якраз під Лопушним,
Аби орді дорогу перекрити.
Нам у той час вдалось чамбул розбити.
З три тисячі ординців було в нім.
Не встигли ляхи табір спорудить,
Як ми до них в ярах тих доєднались.
Хоч нас й тепер утроє менше малось,
Рішили все ж орду не пропустить.
На другий день татари підійшли.
Ішли безпечно, як вже в себе вдома.
Вважали, що не вдасться вже нікому
Їх зупинити. Впевнені були,
Що вже ніхто ясир не відіб’є.
І здобич гарну, що змогли узяти,
Ніхто уже не зможе відібрати.
Хоч, навіть не питались: де ж ми є?!
Станіслав Лянцкоронський, що тоді
Був посполите рушення очолив,
Вивідників своїх послати зволив,
Щоб краще розібратися в орді.
Тож скоро ми вже знали, що орда
Стоїть безпечна і необережна,
Тримаються чамбули незалежно.
Ніхто шляхи, як слід не огляда.
Обтяжена полоном і добром,
Орда була геть неповороткою.
Для нас якраз удалий час для бою,
Помацати гниле її нутро.
Отож зібрались наші воєводи,
Аби план бою переговорить.
І кожен першим стати в бій горить,
Як вже, нарешті трапилась нагода.
Поляки гонорилися при тім,
Що в них і зброя краща, й ліпші коні.
Вони на ту орду страху нагонять.
Та князь, одначе, суперечив їм.
Бо він, мовляв з татарами давно
В степах воює, хитрощі їх знає.
В поляків того досвіду немає.
Тож може боком вилізти воно.
Ще б довго сперечалися, мабуть.
Сторожа суперечку перервала.
Орда про наше військо вже прознала
І купчиться. Тож скоро бою буть.
І воєводи кинулися вмить,
Аби війська до бою готувати.
Домовилися: де кому стояти,
Щоби напевно ворога розбить.
Ми із полком Острозьким справа стали.
Поляки зліва поле зайняли.
Між нами піхотинці залягли
І дві гармати ворога стрічали.
А далі за поляками стояв
Іще полк руський Яна Одровонжа.
Він, в разі чого, війську допоможе,
Якби не втримавсь хтось і відступав.
Бо ж у татар багато дуже сил,
Нам буде з ними справитись нелегко.
Там, за ордою, зовсім недалеко
Займав татарський кіш пологий схил.
А в ньому люду, наче мурашви.
Ясир багатий татарва зібрала
Й до Криму продавати в рабство гнала.
Не всіх, звичайно, доведуть живих.
Тож, ж дивлячись на той татарський кіш,
Ми лиш від того злішими ставали.
І стільки в собі сили відчували,
Що рвалися у бій вступить скоріш.
Татари, мовби відчували то.
Орда зненацька з місця підірвалась
І на поляків перш за все помчалась.
Та до лав польських не домчав ніхто.
Герць зачіпний вони розпочали.
Перед полками польськими кружляли,
Зі своїх луків без кінця стріляли.
Поляки із рушниць відповіли.
Друга орда насунула на нас.
У нас теж стріли хмарами летіли.
Дошкулити татари нам хотіли.
Між нами чулись крики раз по раз.
Когось татарська влучила стріла,
Бо ж ми доспіхи гірші польських мали.
Тож нам ті стріли більше дошкуляли.
Орда враз на нас силою пішла.
Удар такий був, що відкинув нас
Аж до самого лісу, що позаду
Стояв стіною. Саме він завадив,
Щоб вдарили татари водночас
На нас із тилу. Відбивались ми,
Хоча, усе ж, поволі відступали.
Проти орди нас було зовсім мало.
Вже видно – не відбитися самим.
Тут дві хоругви польські прибули
Та на татар ударили із боку.
Стрімким в орду урізались потоком.
Утриматись татари не змогли
І відступили. На коротку мить
Змогли хоч трохи ми передихнути.
Назад свої позиції вернути.
Аж тут орда знов силою летить
Ще більшою, ніж до цього була.
Напевно, все, що мали, підібрали.
Земля від того тупоту дрижала.
Яка би сила їх спинить могла?!
Хоч ми тримати намагались стрій,
Та як могли протистояти силі?
Татари все сильніше нас тіснили,
Ставав усе напруженішим бій.
Уже не встояв дехто з волинян
Та кинувся до лісу відступати.
Для паніки ж потрібно не багато.
Тим більш, татари пхають, як таран.
Ми ще стоїм, якось тримаєм стрій,
А вої позад нас уже втікають.
Тут на коні Острозький вилітає
Та завертає воїнство у бій.
Якраз чотири роти підійшли
У поміч нам поляків. І татари,
Хоча навкруг кружляли, наче хмари,
Зламати полк волинський не змогли.
Як вся орда уже вступила в бій,
На нас і на поляків насідала,
Здавалось, перемогу уже мала,
Полк руський, обійшовши польський стрій,
Ударив раптом збоку на орду.
Татари тоді миттю сполошились
І до коша до свого відкотились.
А ми за ними мчали по сліду.
Гадали, що уже перемогли.
Але раділи трохи поспішили.
Орда кільцем той кіш свій оточила,
Бо ж там здобутки їхні всі були.
Тепер вже ми насілися на них,
Вони лиш відчайдушно відбивались,
Ясир уберегти свій намагались
Та ще чекали на прихід своїх.
Бо ж ще не вся зібралася орда,
Десь ще чамбули села грабували
І до коша ось-ось прибути мали.
Тоді би, звісно нам була біда.
Тож налягали ми із усіх сил.
Урешті-решт якій хоругві польській
Прорватись крізь татарський стрій вдалося.
Вони мерщій піднялися на схил,
Людей від пут звільняти почали.
Кількох звільнили, знов до бою стали,
Бо ж татарва за ними вслід примчала.
Та люди, що звільнитися змогли,
Товаришів своїх звільняти стали,
Хапали все, що бачили до рук,
Злі на татар від пережитих мук,
Вони із тилу на орду напали.
Татари раді, що ясир взяли
Такий багатий – чи не більш самої
Орди було татарської отої.
Тепер же тим налякані були.
Хай і без зброї, але страшно злі
І так багато на татар напали.
А ми з другого боку насідали.
Із мурзами своїми на чолі,
Ординці тоді кинулись втікати.
Але не багатьом то удалось.
Комусь до річки пхатись довелось,
В болоті потопилось їх багато.
Хтось вирвався, всю здобич полишив,
Що у набігу встиг награбувати.
Таких «щасливців» було не багато.
Коня десь у Криму аж зупинив.
Не знаю, скільки їх там полягло.
Казали, тисяч двадцять з гаком буде.
Ми ж втратили всього лиш сотню люду.
А все добро, що у коші було,
Дісталось нам. Самих лише коней
Зо десять тисяч нам тоді дісталось.
А на возах речей усяких малось.
Та не оте привабило мене.
Шістнадцять тисяч звільнених людей,
Що одночасно й плакали, й сміялись,
Раділи волі, що живі зостались.
Що рабство попереду їх не жде.
Не знали, як і дякувати нам.
Ходили геть обірвані і босі…
Але щасливі… Пам‘ятаю й досі.
І ми щасливі… Що там якийсь крам?!

Як перейшов я у четвертий клас
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про нього правду знав.
Це зараз можна правду віднайти,
Злочинця у «герої» розпізнати
Чи то героя в усіма «проклятім».
Ім‘я потомкам чесне зберегти.
Та то не про Котовського. Хоч з ним
Носились, як з героєм комуняки:
І вулиці, й міста і книги всякі.
Хоч би й бери та визнавай святим.
Тож народився був Котовський той
У Бесарабії в сім’ї москальки й ляха.
Зостався рано сиротою бідолаха.
І певний час ним не опікувавсь ніхто.
Можливо, це на нього вплинуло тоді.
Чи то москальські гени – хто там знає,
Чого таке ото з дитини виростає,
Що стільки чорних залиша слідів.
Хрещений його врешті прихистив,
Барон вірменський Манук-Бей. Старався,
Щоб хлопець до життя пристосувався –
Навчання агрономом оплатив.
Та ж непутяще геть воно було,
За хуліганство скоро і прогнали.
Тож грошики хрещеного пропали,
Навчання тому в користь не пішло.
Усе ж хрещений допоміг йому
Училище вже інше закінчити.
Отож, воно отримало освіту
Та працювати, бач, не по уму.
Все норовив когось обмахлювать,
Рішав питання вічно матюками,
А, як не помагало – кулаками.
Прийшлось за те аж двічі побувать -
За мордобій та і «мать-перемать»-
Котовському у арештантській робі.
Але він з того висновків не зробить.
Йому охота бити й грабувать.
Щоб знову не сидіти, він пішов
В підпілля. Із есерами зв’язався.
Розбоєм він, як і раніш займався
Та виправдання, начебто знайшов.
Адже тепер не просто грабував,
А в інтересах, бачите, народу.
Есерам з нього вийшла тільки шкода,
Бо ж він за рік всю групу звалував
Покинуть небезпечний тероризм.
Вони простим розбоєм зайнялися
І жити по блатному узялися.
Кому потрібен клятий той «марксизм»?!
А тут війна негадано прийшла.
Потрібно йти з японцем воювати.
Життя блатне не хочеться ж кидати.
Тож він «святий обов’ְязок» послав.
За те його арештували знов,
Послали примусово воювати.
Та з пів дороги удалось тікати,
За когось не схотів він лити кров.
Вернувся в Бесарабію і там
Зібрав навколо себе горлорізів,
Які з-за грошей куди схочеш влізуть.
І страшно стало селам і містам.
Маєтки грабували, банки та
Людей заможних, де лиш гроші були.
Хрещеного маєток не забули.
Та що там «благодійник» для Кота –
Так його знали у блатному світі.
Усе ж попався. І дванадцять літ
За те отримав каторжних робіт.
Та до кінця не захотів сидіти.
Утік звідтіль, двох конвоїрів вбив.
Та знов узявся за розбійну справу.
Не було на Котовського управи.
Весь край тоді про нього говорив.
А він не тільки-но бандитом був,
А ще і брехуном висококласним.
Так само, звісно, як москаль сучасний.
Хто тільки в Бесарабії не чув
Про те, який же благородний він.
Ну, чистий Робін Гуд – бере в багатих,
Щоб потім бідним людям роздавати.
Чутки ті розпускав сам сучий син.
Можливо, що копійку комусь дав
Із тисяч тих, що зміг награбувати.
Та зміг при тому «гарно» виглядати,
Мов на майбутнє все прорахував.
Бо, коли вп‘яте узяли його
І смертну кару, врешті присудили,
Про нього поміж люду говорили,
Як, наче, про захисника свого.
На мітинги збиралися аби
Йому ту смертну кару відмінили.
Та й тонкосльозі барині просили.
Хоч мав за діло – конвоїрів вбив.
А тут війна Велика вже трива.
Народ дарма не хочеться озлити,
Тож довелось злочинця відпустити -
На фронт – хай кров‘ю ту вину змива.
Та то уже сімнадцятий був рік.
Більшовики захоплять скоро владу.
«Бардак» почнеться. А Котовський радо
Одразу перейде на їхній бік.
Котовський до душі більшовикам.
Хоч горлоріз – вони ж нічим не кращі.
Зібрались в зграю п’яниці ледащі
Аби пустити кров багатіям.
І вже Котовський до Одеси мчить,
Щоб з Муравйовим захопити владу.
І всіх, хто зустрічав не надто радо,
Бандити ті розстрілювали вмить.
Дві тисячі розстріляно було,
Поки вони ту владу встановляли.
Та прийшли німці, їх бігом прогнали.
Котовського з Одеси понесло
В Донбас, щоб УеНеР там колотити,
Сепаратистську владу встановлять.
Звідтіль їх також удалось прогнать,
Аж до Москви прийшлось йому летіти.
Та влітку вісімнадцятого він
Знов у Одесі взявся грабувати,
Денікінців, французів убивати.
Зухвалий був і діяв не один.
Хоча йому усе одно було
Кого вбивати чи пограбувати:
Румунів, ляхів, бідних чи багатих,
Своїх бандитів – все під ніж ішло.
А українців ненавидів він.
За українську мову міг убити.
Ходив у друзях він поміж бандитів.
Нальотчик був із поміж них один,
Що Мішкою Япончиком прозвавсь.
Для нього «Кот» був «паханом» відомим.
«Кота» Япончик слухався у всьому.
Якось речам солодким так піддавсь,
Що кинув клич в блатний одеський світ
У більшовицьку армію вступати,
Де офіційно можна грабувати,
Вбивати і не нестимеш отвіт.
Зібралася одеська «блатота»,
Пішла «на Україну» воювати.
Пройти їй удалося небагато,
Під Вознесенськом всяк своє дістав.
Солдати українські стріли їх.
Бандитів перебили, розігнали.
Япончика схопили, розстріляли.
Котовський, правда, врятуватись зміг.
За «подвиги» йому більшовики
Дивізію «козацьку» доручили.
У ній би молдаван, татар зустріли,
Євреїв та китайців, ще таких
Собі киргизів. Козаків же там
Не було справжніх. Тож і воювали,
Міста і села люто грабували.
Жалю ні дітям, ані старикам.
Де треба було кров’ю заливать
Народний спротив – «козаків» тих слали.
Вони без жалю різали, вбивали,
Щоб по собі пустелю залишать.
Як Україну кров’ю залили,
Тамбовщину взялися «втихомирить».
І там велися, наче люті звірі.
Тож і там спротив подолать змогли.
Як залишки від війська УеНеР
Пішли зимою край свій визволяти,
Котовського послали їх «стрічати».
Бо знали, що то лютий живодер.
Він, мавши набагато більше сил,
Розбив тих українців під Базаром.
А потім влаштував над ними кару,
Більш як три сотні залишивши тіл,
Тих, хто в полон до «козаків» попав.
Полонених безжально розстріляли
І то зовсім за злочин не вважали.
Котовський після того «знаним» став.
Пішла кар‘єра вгору у «Кота».
Такі більшовикам були потрібні,
Які не пожаліють матір рідну.
Він корпусом командувати став.
Обрали ще його в Центрвиконком
Та головним зробили ревізором…
А тут уже і НЕП почався скоро.
Котовський, хоч і став більшовиком,
Та у душі зостався тим бандитом,
Що лиш наживу бачив навкруги.
Тож скоро він «поплутав береги»
Та бізнес заходивсь собі робити.
Штаб його корпусу у Умані стояв.
Більшовики в той час доправились до того,
Що у країні розпочався лютий голод.
Хоч армію все ж Ленін годував
Та на «підніжний корм» перевели
Більшовики війська – самі годуйтесь.
Чи заробляйте, чи когось грабуйте.
Тож командири «бізнес» завели.
В Котовського з «собачок» почали.
Солдати псів, котів кругом ловили.
Із тушок мило без кінця варили,
А шкірки на взуття і шапки йшли.
Тоді цукровим бізнесом зайнявсь,
Варили також пиво й продавали.
Сировину ж задешево купляли,
Бо хто б з селян військовим опиравсь.
Солдати ж там задурно працювали.
Отож Котовський і демпінгував,
Дешевше, аніж інші продавав.
На тому вже мільйони заробляли.
Котовський десь ті гроші всі дівав.
А куди саме – то ніхто не знає.
І та торгівля увесь час зростає.
Уже він тут, немов диктатор став.
Добився автономію створити
Молдавську, самому щоб там «рулити».
Закон не діяв, він тут сам рішав.
«Республіка Котовія» тоді
Сучасне Придністров‘я називали.
Московську владу, звісно то лякало,
Бо розуміли: скоро буть біді.
Як зміцниться, то схоче відірвать
Ту область від радянської держави.
Початись можуть нехороші справи.
Пора було з Котовським тим кінчать.
У двадцять п‘ятому агенти ДеПеУ
Його й пристрелили тихенько. Поховали.
Вину за те на «ворогів» поклали,
Які, мовляв, ненавидять Москву.
Героя стали з мертвого ліпити.
Що він бандит був – хто про те згада?
«Життя за революцію віддав!»
«В серцях народу буде вічно жити!»
Так обілили «трупа» отого,
Що й не впізнати було після скону.
Хоча бери, малюй з нього ікону.
Міста назвали, вулиці бігом
Його ім‘ям та пам‘ятників купу,
Кіно зняли…Він мертвим більш зробив
Корисного для тих більшовиків.
Виходить ефективно, хоч і тупо.
Отак бандит героєм скоро став.
З усіх стовпів ім‘я те прославляли,
Так, що і всі в ті брехні вірить стали.
Бо ж не було вже тих, хто правду знав.

- А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від нас тоді втікав.
- То розкажи нам, Петре! Розкажи! –
Всі козаки одразу ж загуділи, -
Цікаво ж, справді, як там було діло!
За вухо оселедця заложив
Петро неспішно. Мов, і ми такі,
Не в тім‘я биті. Теж повоювали.
І москалям добряче надавали…
Думки солодкі – роздуми гіркі,
Як подивитись, як воно пішло
Не у той бік із тими москалями,
Бо ж, все одно, вони правують нами.
А скільки люду у боях лягло?!
Але думки оті гіркі прогнав
Та і неспішно став розповідати:
- Я у Полтаві став козакувати.
А тут гонець від гетьмана пригнав,
Тоді ще Брюховецького Івана,
Що ми з царем порвали договір.
Із Дорошенком підемо допір
Під руку до стамбульського султана.
Що, поки Дорошенко набере
Достатньо сил і прийде із ордою,
Самі ми маєм справитись з бідою,
Як силою москаль на нас попре.
А скоро вже донесли звідуни,
Що москалі (мов те зарані знали)
На наші землі з трьох боків попхали.
Хотіли швидко впоратись вони.
Щоб до Полтави їх не допустить,
Рішив полковник в прикордонні стати,
Котельву перш за все обороняти.
Тож наказному Бугаю велить
Йти до Котельви, взявши кілька сот
Козацтва полку. Там стояти має
Полк Гадяцький, Остренко що тримає.
Теж бойовий, обстріляний народ.
Котельву маєм разом боронить,
Поки і прийде гетьман нам у поміч.
Отож ми й попрощалися на тому
Та й подались за мурами сидіть.
Котельва, звісно, сотенне містечко
Та досить міцно вкріплене воно.
Бо ж прикордоння нестійке давно.
А москалі вже, чути, недалечко.
Пре в усій силі Бєлгородський полк.
Григорій Ромодановський над ними
У воєводах. З силами отими
Він до Полтави край би весь потовк.
Та нас йому ніяк не оминуть.
Нас кілька тисяч місто боронило.
В тилу собі лишити такі сили
Той воєвода налякавсь, мабуть.
А тут ще й запорожці підійшли.
Теж кілька сот. Всі браві вояцюги.
Тож, видно, славна буде в нас потуга.
Готові стріти ворога були.
В останній березневий день до нас
Урешті-решт сам Ромодан припхався.
Над військом ще здалека пил здіймався,
Тож знали ми про прибуття завчас.
Не встигли ще розсістись москалі
Та від дороги дальньої спочити,
Як подалися ми «гостей» зустріти
Із сотником завзятим на чолі.
Отам, де міст Куземинський стоїть,
Вже москалі свій табір лаштували.
Тож ми на них зненацька і напали
Та розігнали зайд отих за мить.
Хто в річку кинувсь, хто від шаблі впав,
Хто дременув мостом, аж закуріло.
Ми б їм багато шкоди наробили,
Але наказ вертати сотник дав.
Ми ледь ворота встигли зачинить,
Як москалі з усіх боків попхали.
Та ми тоді на стінах вже стояли,
Щоб гаряче «гостинцями» зустріть.
Побачивши, що просто нас не взять,
Взялися шанці москалі копати,
Аби по місту з шанців тих стріляти.
Зарилася у землю вража рать.
Ми почекали й через кілька днів
Ті їхні шанці знов атакували.
Підкрались зранку, поки ті ще спали
Й тоді вже разом вихлюпнули гнів.
Хто в чому був, метались москалі,
Не знаючи, куди би їм втікати.
Мені попавсь якийсь вояк багатий,
Бо тяг каптан багатий по землі.
Хоч сам і був в сорочці, без штанів.
Такого, навіть жаль було вбивати.
Я плазом шаблі встиг по сраці дати.
В отвіт почув лиш матюки одні.
Тож я йому по голові додав.
А хтось списа встромив йому в сідницю.
Ще й бердишем заїхали по пиці.
Хоч посміялись, як він утікав.
Пізніше взнали – син боярський був.
Якийсь Афонька Жаріков, казали.
Йому за те ще й нагороду дали,
Неначе перемогу він здобув.
Отак поволі і минали дні.
То москалі на наші стіни пхали,
То ми у них гарненько «гостювали».
Та виглядали поміч вдалині.
А помочі нема все і нема.
Вже й травень місяць. Фуражу де взяти?
Не буде чим вже й коней годувати.
То настрою ніяк не підніма.
Кінчається вже й порох, і свинець.
І ядер мало. Гармаші стріляють
Вже зовсім рідко. Економить мають.
Коли ж та поміч буде, накінець?!
Нарешті перша вісточка прийшла,
Надії трохи нам подарувала.
В Опішні ( за п‘ятнадцять верст стояла),
Збиратися потуга почала.
Полковник мій Кублицький вість прислав,
Що вже із запорожцями гуртує,
Нам допомогу, звісна річ, готує.
Остренко щоб Котельву не здавав.
Та ми і не збиралися поки.
Та вістка, звісно, сили нам додала.
Тож знову ми на москалів напали,
Там, де якраз стояли дончаки.
Ми знатно їх пошарпали тоді,
По їхніх шанцях, як щурів ганяли.
Одного, навіть стольника дістали -
Косагова. Такий, при бороді,
Щось намагався військом керувать.
Аби вони нам опір учинили.
Та чиясь куля його з ніг і збила,
Ледь москалям вдалось порятувать.
А уже скоро поміж москалів
Якусь тривожність стали помічати.
Вони на схід взялися позирати,
Все менш до наших дерлися валів.
Напевно, наші близько десь. Ідуть!
Тож москалі й тривожаться від того.
А нам у радість та їхня тривога,
Підмоги дочекаємся, мабуть.
Хтось з того боку вістку передав.
Вона по місту швидко розлетілась:
За Ворсклу наші вже перемістились.
А з ними ще і чимала орда.
В москальський табір скоро прибули
Сторожові загони геть побиті.
Мабуть, принесли нехороші вісті,
Бо москалі збиратись почали.
Казали потім, від татар, немов
З полону утекли два москаляки.
Вони наговорили з переляку,
Що кримський хан з ордою суне знов.
Хоч того хана й близько не було.
Та ж, кажуть, у страху великі очі.
Москаль із ханом битися не хоче.
Тож і збиратись військо почало.
Із поспіхом всі шанці полишили,
Вози з усього табору стягли
Та й табір будувати почали,
Як то частенько й козаки робили.
Хоча вся справа була уночі
Та ми не спали, а спостерігали,
Як москалі оті вози тягали,
Щоб захиститись від орди, йдучи.
Вози у війська стали із боків.
Між них піхота їхня і гармати.
Кіннота мала табір прикривати.
Коли моменти випадуть тяжкі,
То теж могла сховатись між возів…
Остренко у Котельві залишився,
А, хто схотів, до війська долучився.
Я також на коня на свого сів,
Що, хоч охляв в облозі та ще сил
Достатньо мав, аби мене носити.
На північ поспішали шляхом битим,
Повз москалями винищених сіл.
Пішли ми москалям напереріз,
Аби їх до кордону не пустити,
А по дорозі десь ущент розбити.
Ворожий табір ледве-ледве ліз.
За ніч сім верст устигли подолати,
І до Хухри удосвіта прийшли.
Ми тут на переправі їх знайшли.
Якраз вози взялись на брід в’їжджати.
Тулилася піхота поміж них.
Момент удалий вдарити на клятих,
Поки не встигли річку подолати
І потопити в річці геть усіх.
Та Ромодан досвідчений вояк.
Ледь нас помітив, то кінних відправив,
Щоб не пускали нас до переправи.
Ми налітали вже і так, і так.
То козаки наскочать, то орда.
То ми разом їх шарпали. Одначе,
Стояли кляті, кам‘яні, неначе.
Хоча уже скривавилась вода.
Ми з ними бились цілих п‘ять годин,
Аж доки річку москалі здолали.
Тоді й кіннота відступати стала,
Зайшла до каламутної води.
Ми вільно переправитись дали,
А потім слідом річку подолали
З татарами, на ар‘єргард напали,
На тих, що у кінці самому йшли.
Велів нам гетьман якось так зробить,
Щоб ар‘єргард від війська відірвати,
Стіну возів суцільну розірвати
І москалів усіх там перебить.
Насіли ми на них з усіх сторін,
Затисли, на вози уже забрались,
Їх швидко роз‘єднати сподівались.
Та тут москальський ще прибув загін
Попід орудою Скуратова Петра.
Як налетіли та нас потіснили.

Татари з поля бою враз здиміли.
А ворог все сильніше напирав.
Дісталось особливо сердюкам
Із гетьманського полку. Тих побили,
Двох молдаван полоном захопили.
Тож довелося відступитись нам.
Москальський табір повз, неначе змій,
Лиш курява здіймалась за спиною,
Готовий в будь який момент до бою.
У полі спробуй-но його розбий.
Та попере́ду ще одна ріка –
Кринична – можна там їх зупинити.
Не дати переправу учинити.
Тож гетьман із мурзою не чекав.
Ріку в її верхів’ях обійшли
І на москальський авангард напали.
Хоч москалі на нас там не чекали,
Але і досі табором ішли.
Долали річку ту поміж возів.
Тож нам не було як їх «укусити».
Три рази довелося в бій ходити.
То пішим строєм, то мурза велів
Своїм ординцям кінно нападати.
Та москалі відбили штурми ті.
Тримались міцно за вози пусті.
А ти-но спробуй звідти їх дістати!
Сидять, як то лисиця у норі
І зуби шкірять, як вхопити хочеш.
В той день удруге уже ближче ночі
Ми знов напали. Бо у цій порі,
Потомляться, гадали москалі
І тоді легше табір буде взяти.
Велів нам гетьман уперед скакати.
З піхотою пішов сам на чолі.
Там, де над Ворсклу пролягає шлях
На березі велів піхоті стати.
А кінним козакам з ордою мчати,
Засісти понад шляхом у полях
З другого боку. Москалі прийшли
І, начебто у пастці опинились.
Ми з двох боків на табір напосілись…
Та крізь вози пробитись не змогли.
Десь три години колотився бій.
Ми три години поспіль нападали.
А москалі із-за возів стріляли,
Щоб отой табір захистити свій.
Бо ж розуміли – табір упаде,
Ми їх усіх у полі повбиваєм.
За що – вони й без нас то добре знають.
Тоді вже не сховаються ніде.
Тож три години в смертному бою
Зійшлися ми й татари з москалями.
Лягли вже гори трупів поміж нами.
Та москалі позицій не здають.
Ми відступились. Вони поповзли
Шляхом у бік Московії. Зосталось
Вже зовсім небагато, щоб сховались
В своїй Охтирці, де б ми не змогли
Вже їх дістати. Гетьман все ж рішив
Ще спробувати раз. Вже до Охтирки
Зо дві версти їм залишалось тільки,
Як гетьман знову шлях перепинив.
У відчутті вже власної землі,
Сам Ромодан сміливості набрався.
Піхоту вивів, нею прикривався.
Вогнем пищальним стріли москалі
Атаку нашу. Раз, іще другий.
Лягло татар і козаків багато
Від їх вогню. Щоб дарма не втрачати
Людей, не став продовжувати бій
По тому гетьман. Відступить велів.
І так з Котельви вже облогу зняли,
Аж до кордону москалів прогнали.
Чого би з того гетьман ще хотів?
Іти в оту Московії, аби
В їх болотах та у лісах пропасти?
Навіщо українцям таке «щастя»?
І так, що можна, гетьман вже зробив.
Тож військо до Котельви відійшло.
А москалі в Охтирці заховались.
Відсидітись у стінах сподівались.
Натхнення в Ромодана вже було.
Бігом царю цидулку настрочив,
Як вміло він із козаками бився,
Всіх погромив й на крок не відступився,
Своїх людей зберіг, не погубив.
Що не з Полтави слав, а із Охтирки –
Для нього не важливо то було.
Напише – місто, хоч здобув село.
«Добра» надбає, хоч латає дірки.
Здобуде перемогу, хоч тікав,
Всіх ворогів поб‘є, хоч сам побитий.
Себе важливо гарно похвалити
І нагороди від царя чекать.
Отак ми москалів тих провели
Аж до кордону. Думали – навіки.
Прокляті ж, зализавши рани тільки,
Знов Україну воювать прийшли.
Як таргани. Їх скільки не виводь,
Стає все більше, в усі діри пхають.
Нелегкі, хлопці, нас часи чекають.
Чи й зможемо ту погань побороть?!

«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору
опісля голодомору.
Що ж я наробила?!
Дев’ять місяців носила.
Раптом уплодила – й зразу з’їла!
Україна салом заросла!

З вилами сидів дід на возі.
Кістяки збирав по дорозі
ще живі й не дуже.
Навіть голова колгоспу
не дотримав два роки посту.
Україна салом заросла!

Розкошем була гнила картопля.
Адже все життя – сльози й соплі,
лобода й коноплі.
Нащо на могили – квіти,
краще на салати їх скришити!
Україна салом заросла!

4 серпня 2008 р., Київ

Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’ְїздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не дратувать,
Із кухлями служницю посилав,
Сам з-за шинквасу поглядав тривожно.
На козакові заробити можна,
Щоб під гарячу руку не попав.
Та козакам до нього справ нема.
В них про своє – козацьке говорилось,
Один поперед одного хвалились,
Яку в житті найкращу здобич мав.
- А в мене, бач, шаблюка он яка! –
Степан - старий козак вже з сивиною
Поклав на стіл шаблюку між напої, -
Сама в бою метається в руках.
Бува, за нею не встигаю я.
Не змигнув оком, голову зрубала
В москальського чи ляського гевала.
Уже лежить, хоч тільки-но стояв.
Я у мурзи цю шаблю відібрав
В однім бою. Міцненький був вояка.
Здолав заледве, Богу за те дяка…
А тут Петро між слово його встряв:
- Що твоя шабля?! От пістоль у мене.
Стріляє сам і завжди поціля.
То не важливо – зблизька чи здаля.
Ним один турок володів шалений.
Хотів мене поцілити, мені ж
Його вдалося шаблею дістати.
Вже в ледь живого той пістоль забрати…
- Ви гляньте, краще який в мене ніж! –
Озвався Савка, - Та ножі такі
В князів лиш є. Я й відібрав у князя,
Який мене на вулиці образив.
Погляньте лише, камені які
Ось на руків’ї. Вже москаль один
За нього сотню золотих питався.
Та я його посулам не піддався,
Сказав, нехай іде до дідька він.
Один Мирон тихесенько сидів
На лавці тільки сумно подивлявся.
Мовчав, нічим своїм не похвалявся.
Хоч вже і оселедець посивів.
- А ти, Мироне, що усе мовчиш? –
Спитав Петро. – Нема чим похвалитись?
Ти ж в козаках, як би не помилитись,
Уже літ тридцять, може, навіть, більш.
За тридцять літ нічого не нажив?
Мирон зітхнув: - Та так вже воно склалось:
До рук мені нічого не дісталось.
Неначе чорт мені заворожив.
В стількох боях вже і походах був,
Розбагатіти так і не вдалося.
Удача оминає мене досі,
Немов Господь про мене геть забув.
Один раз посміхнулася була
Сердита Доля – ледве Ромодана
Не взяв в полон. От, було б непогано.
Та здобич мені б статки принесла
Ще й чималі. – А ти часом не бре?.. –
Озвався Савка, - Того воєводу?!
Я в такі брехні не повірю зроду!
Він сам тебе скоріше забере.
Він же хитрющий. Та й ризикувать
Не став ніколи б. То така вже вдача…
- Я про старого не казав, одначе.
Синка його ледь не зумів узять,
Андрія. Того, що тепер сидить
Десь у Криму, в татарському полоні.
Там в нього і посивіли вже скроні.
У батька, кажуть, нічим заплатить.
Бо хан загилив чималу ціну –
Вісімдесят десь тисяч золотими.
А цар не захотів ділитись ними.
Йому потрібні гроші на війну.
Так і сидить нещасний в тім Криму…
Та москалям, напевно так і треба.
Налаштували всіх супроти себе.
Ще довго, мабуть, мучитись йому…
Степан загув: - Так розкажи і нам,
Як Ромодана того ледь не злапав.
На нього саме де й коли натрапив?
Агов, корчмарю, де сховався там?
Неси ще кухлі горло промочить!
Служанка миттю принесла напої,
Щоби козацтво тільки заспокоїть.
І кожен встиг уже й перехилить.
Мирон утерся, трохи помовчав,
З думками, видавалося збирався.
Посмикав вуса, чуба, почесався.
Ще покахикав та і розпочав:
- Оповідач я, хлопці, ніякий.
Отож, прошу́ вас не перебивати.
А хочу ще здалека розпочати.
Хоч, звісно, ви все знаєте-таки,
Бо ж в тім усім варилися самі.
І в тих боях і сутичках бували…
Отож, як москалі вже всіх дістали,
«Раділи» люди їм, немов чумі.
Хоча з Богданом склали договір
Та обіцяли нам допомагати,
Самі ж в Андрусів подалися, кляті
Із ляхом домовлятися допір.
Та по живому розділили нас.
І нас при тому, навіть не спитали.
Тож Україна враз завирувала.
Мабуть, прийшов уже розплати час.
Не тільки люд простий, а й старшина
На москалів за зраду ту озлилась.
На раді уся в Глухові зустрілась,
Здається в січні й визнала вона,
Що, раз московський цар їх одурив,
То під рукою вже його не бути.
Про царську ласку не схотіли й чути.
А гетьман Брюховецький заявив,
Що краще з Дорошенком справу мать,
Проситись під заступництво султана.
Той так нахабно пхатится не стане
І вольності не буде відбирать.
Для москалів то все не в новину.
Вони прекрасно знали й відчували,
Що вже за шкуру сала нам залляли,
Що ми їм оголосимо війну.
Засіли в гарнізонах по містах
І, як щурі, з-за мурів визирали.
Ми з помстою, відомо, не чекали.
Поки ще взимку не тривожив лях,
То й Дорошенко нам пообіцяв
Прийти сюди з татарами й полками.
Поки ще прийдуть москалі до тями,
Прогнати їх аж за кордон к грецям.
Зненацька хоч напасти не вдалось
Та десять міст ми скоро захопили.
Москальські гарнізони перебили.
Багато їх на милість нам здалось.
Лишились в Переяславі хіба,
Остер, Чернігів, Ніжин не здалися.
Ми взяти їх облогою взялися.
Хоча москаль про те усе подбав.
Запаси мав, щоб довго просидіть,
Поки Москва пришле велике військо.
А військо те уже доволі близько,
Вже зі Смоленська, Білгорода мчить.
А головне на Ніжин прямо пре,
Щоб потім до Чернігова рушати,
Аби облогу нашу з міста зняти.
Мов сарана пхнуть, аж мороз дере.
Хоч сильно замахнулись москалі
Та в прикордонні вже вони й застрягли.
Котельву, Глухів, Почеп взяти прагли
Там у боях й загрузли взагалі.
У червні Дорошенко дочекавсь
Алша-Мурзу, який прийшов з ордою.
Вони швидкою рушили ходою
Через Дніпро. В Диканьці він з’єднавсь
Із Брюховецьким. Та на раді там
Івана Брюховецького убили,
А Дорошенка всі проголосили
За гетьмана і правобічним, й нам.
Коли про те дізнались москалі,
То мусили облогу залишати.
Ми їх взялися всіх випроводжати
Скоріше геть із нашої землі.
Вже в липні ні одного москаля,
Окрім отих, що у облогу стали,
Ми по містах і селах не стрічали.
Зітхнула із полегшенням земля…
Та не надовго… Бо Господь від нас,
Здається, відвернувся дуже скоро.
Татари розходились, нам на горе.
Хотіли ж збагатитись і в цей раз.
В Москальщину скоріше подались
Пограбувати біля Севська волость.
Але на полк Великий напоролись.
Дістали чосу тож бігом знялись
Та й поспішили повернутись в Крим.
Тим часом ляхи, поки Дорошенко
Гнав москалів у шию хорошенько,
Швиденько скористалися отим.
Загнали в Кальник гетьманова брата
Григорія, в облогу узяли.
Тож гетьман всім полкам своїм велить
Спішити, аби брата рятувати.
Зоставив тут лиш сіверські полки.
А наказним тоді Дем‘яна ли́шив,
Того, що називаєм Многогрішним.
Надійнішої, мов не мав руки.
Тоді я в Самойловича служив.
В Чернігові Толстого облягали.
У Верхній замок клятого загнали.
Як вовк, він, огризаючись, сидів.
Зібрали скоро сили москалі.
Поставили над військом Ромодана.
Він воєвода досить непоганий,
Хоч трохи полохливий взагалі.
Та, маючи тоді удосталь сил,
Попер на Ніжин. Той не боронився.
Полковник з козаками схоронився
У Носівці. І Ніжин, й все навкіл
Ущент розграбували москалі.
Що не змогли забрати, попалили.
Хто не утік з місцевих, перебили
Чи до чужої вигнали землі.
Монастирі й церкви пограбували!
Ікони, дзвони, книги відвезли
В Московію. І як вони могли?
Ще й православні себе називали.
Згубивши Ніжин, рушили й до нас.
Та наш полковник того не злякався.
За мурами Чернігова сховався,
Тримаючи в облозі, в той же час,
Тих москалів, хто в замкові засів.
Взялися москалі нас штурмувати.
Із трьох боків ударили гармати.
А далі Ромодан і штурм повів.
Хоч ми запекло билися, однак,
Вони крізь браму Любецьку прорвались.
Тоді ми у Дитинці заховались,
Скорятись не збираючись ніяк.
Всю ніч гармати в москалів ревли
І ядра в нас розпечені летіли.
Спалити місто москалі схотіли,
Раз взяти його легко не змогли.
На стіни дерлись цілий день вони
І своїм трупом підступи встеляли.
Ми їх багато попід стін поклали.
Та ж їх багато, спробуй, прожени.
Ми їх вбиваєм, а вони все пруть.
Солдат не хоче Ромодан жаліти.
До Третяка прийшлось нам відступити.
То вже останній наш оплот, мабуть.
А Ромодан за впертість нашу взяв,
Велів Чернігів весь мечу піддати.
І скоро місто почало палати.
Москаль ходив, палив і убивав.
Тоді полковник викликав мене,
Велів таємно з міста пробиватись,
Скоріш до Многогрішного дістатись,
Нехай мерщій полки сюди жене,
Бо ж москалі не випустять живих.
Запасу ж зброї в полку небагато.
Чи довго зможуть бій вони тримати?
Тож я вночі спустився і побіг.
Всі москалі тим зайняті були,
Що в місті убивали й грабували,
Отож мене і не перепиняли.
В селі для мене ще й коня знайшли.
Тож скоро я у Седнев прилетів,
Де і стояв Дем’ян той із полками.
Не мав він полководницької тями,
Отож, на щось чекаючи, сидів.
Напевно, все на Дорошенка ждав.
А той сидів під Каневом в надії:
Ось-ось Кирим-Герай туди наспіє,
Якого в поміч кримський хан послав.
Я до Дем‘яна ледве-но пробивсь,
Став на Чернігів в поміч закликати.
Довгенько довелось його вмовляти.
Він, наче в’юн при смаженні, крутивсь.
І сил мав мало, помочі чекав.
І москалів зібралося багато.
І в них припаси, і у них гармати…
А я все умовляв та умовляв.
Тож він погодивсь, нехотя. Велів
Полкам збиратись. Рушили поволі.
І на біду зустріли в чистім полі
Кіннотників, що Ромодан їх вів.
Не той старий, але синок його –
Андрій – хоч молодий, але завзятий.
Хотів, напевно, вище батька стати.
Отож, вони накинулись бігом…
Коли б то тями отому Демку,
Чи хоч бажання битись з москалями.
А в нього ні бажання, ані тями.
Сам собі долю виправив гірку.
Десь у Сибіру досі загиба.
А, може вже й віддав там душу Богу.
А скільки нам прийшлося через нього?
Якби не він, та ж ми були б хіба
Знов під царем? Під тими москалями?..
Полки в дорозі наші розтяглись.
Поки зібрались, за шаблі взялись,
Вже кінні москалі і перед нами.
Зім’яли нас й погнали на Седнів.
Не всім вдалось за мурами сховатись.
Москаль не став тоді до міста рватись.
До того він іще не знахабнів.
Кінним на мури дертися дарма.
А піших в його війську було мало.
Тож навколишніх сіл пограбували
І вже в окрузі й близько їх нема.
А ми чогось чекаєм, сидимо.
Старшина десь постійно засідає.
Щось там перемовляється, рішає…
Якось із Митрофаном ми йдемо.
Козак місцевий. Тут мене хапає
Хтось за рукав. Якийсь зі старшини.
Я ж звідки можу знати, хто вони?
Підморгує й за клуню закликає.
Я ж, начебто, козак з небоязких.
Товариша на вулиці залишив.
Зайшов за клуню, озирнувся лише.
Той старшина не витерпів, підбіг
І таємниче так зашепотів:
- Тобі негайно треба в Канів мчати,
Бо наказний став зраду готувати.
Свого я посилати не схотів.
Бо, не дай Боже, в руки попаде
Цих зрадників, то і мені не жити…
Із Ромоданом хоче говорити,
Уже від того відповіді жде.
Знов хоче повернутись під царя,
Щоб булаву до рук своїх узяти.
Готовий рідну матінку продати.
Гадає, що зійшла його зоря.
Та й старшина вмовля на те його.
Хоча він сам вмовлятись, звісно, радий.
Вже, кажуть, відбулась таємна рада
І посланця відправили бігом
У табір Ромодановського. Ти
Повинен вістку гетьману донести.
Інакше нам ні милості, ні честі.
Отож, сідлай свого коня й лети…
Не знали ми у Седневі тоді,
Що Дорошенко помочі діждався.
Кирим-Герай із Криму вже причався,
Багато тисяч люду мав в орді.
І вже Григорій – Дорошенка брат
З козацьким військом і ордою тою
Іде, щоб стати з москалем до бою.
Та ж зроблене не вернеш вже назад.
Поки я їхав, Многогрішний встиг
У Салтиковій стрітися Дівиці
Із Ромоданом і договориться.
Умовити, говорять, князя зміг
З просторів України відступить.
За те Дем‘ян той до царя пристане
І визнавати його владу стане.
А князь на те погодився умить.
Бо ж, на відміну від Демְ’яна, знав,
Що проти нього уже суне військо.
Не за Дніпром воно, а уже близько.
Тож вже втікати з України мав.
А тут такий дарунок! Поклялись.
Хоча, яка ціна москальським клятвам.
Їм слово дати і слідом зламати,
То запросто… Тож, поки я зустрівсь
Із гетьманом в дорозі наказним,
Вже москалі Чернігів полишили
І до кордону військом поспішили.
Аби дорогу перетяти їм,
Велів Григорій напрямки іти.
Тим часом Ромодан старий повільно
Пхав по шляху, наляканий тим сильно.
А сина попереду він пустив
З кіннотою, аби вивчала шлях
Та все про супротивника взнавала.
Потуга в нього малася чимала –
З п’ять тисяч, мабуть, воїв, всі верхах.
Дурню, звичайно Ромодан вчинив.
Як то Потоцький Яна - свого сина
Супроти Хмеля попереду кинув
Ще на початку з ляхами війни.
Так то і цей. На розум сподівавсь
Чи на удачу. Той дійшов до річки
Під Гайвороном, досить невеличка.
Він на той берег вибиратись взявсь.
Ледь половина вийшла на цей бік,
Як то орда на пагорбах з‘явилась.
Татари і на мить не зупинились,
Вперед рвонули, дикий знявши крик.
А слідом мчали кінні козаки.
Завзятий Ромодан велів солдатам
Кінним орду також атакувати.
Одні ще тільки вибрались з ріки,
Другі ще досі каламутять воду,
А треті ще й у річку не зайшли.
Поки вони збиратись почали,
Орда атакувала їх із ходу
І розметала. Битви й не було.
Металися драгуни і рейтари,
А їх бігом арканили татари.
Одні було рвонули крізь село,
Аби хоч відірватись від татар.
А там рови, плоти - людські городи,
Щоби худоба не завдала шкоди.
Тож москалів чекав страшний удар.
Кінними тут ніяк їм не пройти.
Отож, кидали коней і втікали .
Та їх ординці легко переймали
Аби в ясир до Криму повести.
Другі з них відступили в мочарі,
Якими там місцевість так багата.
В багні по пояс довелось стояти
Їм там аж до вечірньої зорі.
Та їм же звично, вилізли ж з боліт,
Тож, наче жаби у багні сиділи.
Татари ж туди лізти не схотіли
Та діставали стрілами як слід.
Я з козаками до села влетів,
Як там татари москалів ловили.
Багато вже у мотузках сиділи.
Тож не один татарин збагатів.
За здобич з ними битися дарма.
Тож я помчав конем понад городи.
Аж бачу - москалі біля підводи.
Один коня вже випряг і трима.
Другий в багатім одязі зібравсь
Уже сідати, щоби утікати.
Я миттю налетів, не став чекати.
Той коня кинув і за шаблю взявсь.
Зчепились з ним. Багатий би й хотів
Уже втекти, так між плотами тісно.
Повз мене не просочить йому, звісно.
Я шаблю в того вибити зумів
Та й зарубав. До цього повернувсь
В багатому… Він шаблю теж тримає.
Ну, думаю, усе одно ж здолаю.
Аж чую тупіт. Тільки озирнувсь,
Як налетіла раптом татарва.
Мені по голові дали добряче,
Що я вже й світу білого не бачив.
Не відав, навіть, чи душа жива.
До тями аж увечері прийшов.
Вся голова в крові, вже запеклася.
Коня нема, хоч шабелька знайшлася.
Ледве доплентав, козаків знайшов.
Уже від них дізнався я про те,
Як бій пройшов. Тих москалів, що мчали
Через село, татари похапали.
Небагатьом вдалось втекти, проте.
Їх там не менше тисячі лягло.
Ще кілька сот полоненими стали.
А коней кілька тисяч ми зібрали
Та вдосталь зброї й прапорів було.
Ті ж москалі, що в болота втекли,
Вночі в трясовині тій подалися,
Нагі і босі ледве потяглися,
Але здолати болота змогли.
Десь на світанку вибрались з боліт.
Якраз і військо Ромодана стріли.
Сумні новини йому розповіли
І він, напевно, прокляв білий світ.
Бо ж той в багатім одязі – то був
Андрій – синок старого Ромодана.
Я б його, звісно, взяв, якби не рана…
Якби ж татарин був не завернув…
Зітхнув Мирон, взяв кухоль свій, допив
Та витер вуса. Козаки мовчали.
Вони Мирона тихим уважали.
А він себе по-новому розкрив.

Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух перевести
Та й оселитись. Скільки раз було,
Коли трави на всіх не вистачало,
Тоді сильніші слабших проганяли.
І слабше плем’я в пошуках ішло
На захід, щоб пристанище знайти.
Оскільки все життя лиш кочувало
І жити по-другому не бажало –
Осісти та для себе хліб ростить –
То грабувало всіх, хто на шляху
Йому траплявся. Так було віками.
Як морські хвилі сунули степами,
Несучи долю для других лиху.
Причорноморський проминувши степ,
В Паннонію, нарешті попадали.
Вони у тій долині осідали
Та позирали поза гори – де б
Чого урвати. Ні, щоб працювати.
Земля ж родюча, обробляй, живи.
Та той народ розбійний черговий
Умів лишень сусідів грабувати.
В Паннонії осівши, звідтіля
Вони в набіг Європою ходили.
І перед ними землі всі тремтіли,
І кров‘ю поливалася земля.
Кого лиш там із часом не було.
То гунни з-під Китаю аж примчали.
Здряхлілих римлян грабувать почали.
Таке собі всеєвропейське зло.
А особливо, як Аттіла в них
Вождем зробився – жах скував народи,
Бо зупинити того монстра годі,
Він ладен був понищити усіх.
«Хунгарія» - і досі землі ті,
Мов з острахом, в Європі називають.
Напевно, страх від своїх предків мають.
Та з часом все міняється в житті.
Помер Аттіла, гунни після нього,
Як всі в Європі, жити почали.
Та тут авари зі степів прийшли,
Упхалися бігом до краю того.
І знов Європа у страху тремтить.
І знов Європа спокою не знає,
Орда аварська без кінця терзає.
Немає сили, щоб її спинить.
Сам Карл Великий з ними воював.
Як воював? Звичайно, відбивався,
Аварів тих спинити намагався.
Але найбільший з ними клопіт мав
Народ слов‘янський. Бо ж сусідом став.
Вже наші предки землю обробляли
Та хліб ростили. Через те й страждали.
Весь час народ розбійний грабував.
Хліб забирав, бо жерти дуже хтів,
Людей ловив, щоб в рабство продавати.
Таких сусідів краще вже не мати
Та ж Божі несповідимі путі.
Та скоро край ординський занепав,
Слов‘яни ж бо наругу не терпіли,
З мечем свою свободу боронили.
Тож був, як кажуть «обрин» і пропав.
Розбійний край пустим недовго був.
Прийшли мадяри, що ми «угри» звемо,
З якими й досі біч-о-біч живемо.
І знову європейський край загув.
Бо знов страшні розбої почались.
Орда мадярська шастала усюди,
Тягли майно та полонили люду…
Отож, звідкіль вони тут узялись?
Жили колись ті угри за Уралом.
Одні в землі щось порпались були,
А інші спосіб кочовий вели,
Робити на землі бажань не мали.
Коли ж сусіди потіснили їх
З земель обжитих, то одні знялися
Та в болота на північ подалися.
Там і осіли в болотах отих.
Потомки їхні й досі там живуть
І звуться ханти й мансі. Край багатий.
Там нафта й газ, що й не перекачати.
Та москалі усе собі гребуть.
Тож ханти й мансі животіють там.
Їм з тих багатств лиш дуля дістається.
Але розмова не про них ведеться.
Про тих мадяр цікаво знати нам.
Отож, оті, що з того лиш жили,
Що табуни по всіх степах ганяли,
Під натиском на захід відступали
Аж доки і в Леведію прийшли.
Це десь над Доном. В тих тоді краях
Над усіма хозари панували.
Вони в степах так само кочували,
Наводячи на всіх сусідів страх.
Й слов’янам діставалося від них.
Вони хозарам данину платили.
А угри із хозарами ходили
В набіги. І тягли з набігів тих
Добро слов‘янське та живих рабів,
Яких бігом за море продавали.
Вони би там і далі кочували.
Але тут саме печеніг наспів.
Від печенігів угри і втекли
В Леведію. А ті слідом припхали.
Та знов на угрів нападати стали.
Ще й в тім хозари їм допомогли,
Бо угри й з ними горщики побили.
Прийшлося уграм звідти утікать.
В степах причорноморських кочувать,
Там, де колись сармати й скіфи жили.
Той край вони назвали Етелькоз.
Хоч гарна назва – суті не змінила.
Й звідтіль сусідів грабувать ходили,
І багатьох скорити їм вдалось.
Але і тут не всиділи вони.
Знов печеніги по слідах припхались.
На північ угри до слов‘ян подались.
Опісля невеликої війни,
Прийшли під Київ, облягли його.
В Угорському під Києвом стояли,
Але лиш данину із міста взяли
Та і на захід подались бігом.
Грабуючи все на своїм шляху,
Пройшли вони карпатські перевали
І, врешті у Паннонію попали.
І знов дрижить Європа від страху.
Авар і гуннів ледь пережили.
А тут нова напасть, як кара Божа.
Їх, навіть гори стримати не можуть.
Ордою через гори ті пройшли
І уже Східна Франкія пала.
Баварського маркграфа розгромили,
По вітру всю Моравію пустили.
Болгарії вчинили купу зла.
Не скоро угри ті угомонились.
Тоді чимало крові пролилось,
Поки орду ту зупинить вдалось.
По тому угри врешті-решт усілись
В Паннонії. За «розум узялись»,
Здавалось, хоч у наші землі пхались,
Галичину вхопити намагались,
У ній, немов господарі велись.
Хоча не раз князі їх наші били.
Згадати хоча б славний Ярослав,
Де тим забродам бій великий дав
Наш князь славетний Галицький Данило.
Отак от угри до Європи впхались.
Із-за Уралу, із боліт прийшли.
Тут батьківщину врешті-решт знайшли.
Та їх вожді так дикими й зостались.