ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Леся Горова
2025.09.13 22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,

Борис Костиря
2025.09.13 22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.

Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,

Олег Герман
2025.09.13 17:17
Передмова

Вітаю! Нещодавно я відкрив для себе нове хобі, в якому намагаюся поєднувати приємне з корисним, а саме написання есе психологічної тематики. Деякі стали підсумком багаторічних спостережень в ході роботи з пацієнтами, інші є інсайтами, що вини

Марія Дем'янюк
2025.09.13 13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.

Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,

Віктор Кучерук
2025.09.13 05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?

Борис Костиря
2025.09.12 22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.

Померкло світло враз.

Іван Потьомкін
2025.09.12 21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не

Юрій Гундарєв
2025.09.12 08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув

Артур Курдіновський
2025.09.12 05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,

Віктор Кучерук
2025.09.12 05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.

Володимир Бойко
2025.09.11 22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.

І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя

Пиріжкарня Асорті
2025.09.11 22:15
дива з вівса суха солома різка токсин в гаю гриби плуги чужі що страх узяти якщо з воріт а вже заслаб стіна товста панель основа своя зігрій і на верстак і квітку щоб на скотч узяти one day однак осот не квітка рак не риба вона це фіш носій ік

Борис Костиря
2025.09.11 22:14
Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.

Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.

Євген Федчук
2025.09.11 18:08
Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп

Сергій Губерначук
2025.09.11 17:51
Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,

Артур Курдіновський
2025.09.11 17:08
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.

До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,

С М
2025.09.11 12:14
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам

друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“

Віктор Кучерук
2025.09.11 07:57
Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?

Борис Костиря
2025.09.10 21:41
Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,

Іван Потьомкін
2025.09.10 21:09
И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова

"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...

Олег Герман
2025.09.10 20:27
Частина І. Народження порожнечі

Я прокинувся. Здавалося б, цей день нічим не повинен був відрізнятися від попередніх та наступних: трохи домашньої рутини, робота протягом більшої частини дня і вечір перед телевізором. Але цього разу все було інакше. За

Леся Горова
2025.09.10 19:54
Проведи мене, Боже, між краплями чорної зливи,
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над піками жовтих тополь.

Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисних

Віктор Кучерук
2025.09.10 05:41
Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу

Володимир Бойко
2025.09.09 22:42
Любити ближнього краще здаля. Ворог ворогові ока не виклює. Забреханий москаль гірше забрьоханої свині. Диктатор наділяв себе правом наліво й направо. Надія вмирає останньою, а першою хай вмирає безнадія. Найважливіше у житті - не розминут

Борис Костиря
2025.09.09 21:38
Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні

Олександр Сушко
2025.09.09 20:39
Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.

Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір

Юрій Гундарєв
2025.09.09 19:59
Неймовірно актуальний проект - поетичні перлини українських класиків у рок-інтерпретації! Супер сучасно все - і вокал, і саунд, і аранжування. А найголовніше, напевно, те, що вкотре переконуєшся в тому, що справжня класика не має жодних часових меж. Нав

Сергій Губерначук
2025.09.09 15:31
Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?

Світлана Пирогова
2025.09.09 15:28
Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог

М Менянин
2025.09.09 13:53
Від Бога залежні,
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!

Юрій Гундарєв
2025.09.09 09:24
Відійшов у засвіти Патрік Хемінгуей, єдиний із трьох синів славетного американського письменника, який дожив до сьогодення. Він помер на 97-ому році життя у своєму будинку в Бозмені, штат Монтана.
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ

Віктор Кучерук
2025.09.09 05:55
Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.

Борис Костиря
2025.09.08 22:04
Тиша шепоче вночі,
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.

Іван Потьомкін
2025.09.08 16:20
Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою

С М
2025.09.08 08:50
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось

Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод

Віктор Кучерук
2025.09.08 08:04
Свого домігся чоловік
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ірина Єфремова
2025.09.04

Анелла Жабодуй
2025.08.19

Одександр Яшан
2025.08.19

Анастасія Волошина
2025.08.13

Василь Пастернак
2025.08.04

Олександра Філь
2025.07.17

Сергій Святковський
2025.06.27






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2025.09.11 18:25 ]
    Перемога Ігоря Святославовича, князя Новгород-Сіверського над половцями біля річки Хирія в 1183 році
    Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
    А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
    З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
    По обіді, наче влітку землю зігріває.
    По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
    Є від спеки де сховатись. Але не до того.
    Попереду ще нелегка стелиться дорога.
    Треба пильно розглядати, що впадає в очі.
    Їде загін Залозником, степи оглядає:
    Чи де ворог не чаїться, щоб раптом напасти.
    А таке в степу буває тепер досить часто.
    Нема кому в степ далеко половців прогнати,
    Як було при Мономаху. Нема Мономаха.
    Нема тепер і Мстислава, що вмів воювати
    І нещадною рукою злодіїв карати.
    Нема вже перед князями у половців страху.
    Та й самі у тому винні – між собою б’ються.
    Часто половців у поміч собі закликають.
    І ті, як степах у себе, по Русі гасають.
    І від того ріки крові нескінчені ллються.
    Попереду їде старший, літ отак під сорок.
    У кольчузі, у шоломі. Меч йому при боці.
    Озирає пильно землю він на кожнім кроці.
    Чи щось хоче відшукати в трав’яному морі.
    Його вої теж пильнують, зорять на всі боки.
    Від поглядів їхніх пильних сховатися годі.
    Звикли добре розглядатись вони у поході.
    А зі старшим поряд хлопець молодий, нівроку.
    Видно, вперше в степ подався, все йому цікаво.
    Роззирається навколо, дивується всьому.
    Задає весь час питання старшому отому.
    Той спокійно отвічає йому поміж справи.
    - А як ти, скажи, Микуло, потрапив в дружину? –
    Пита старшого супутник. Той на нього глянув.
    Кистень з руки в другу руку перекинув вправно.
    - То було, коли я був ще таким, як ти, синку.
    - А як то було? – у хлопця загорілись очі, -
    Розкажи, бо ж я нічого про те і не знаю.
    Задумався на мить старший, мов думки збирає:
    - Добре. Розкажу все, синку, коли ти так хочеш.
    Сам я родом із Посулля. Над рікою тою,
    Під Ратмирову діброву село наше було.
    Там його уже немає. Вже й місце забули,
    Змела сила половецька, як пройшла ордою.
    А було то уже більше, ніж двадцять літ тому.
    Я тоді парубкував ще, молодий, безвусий.
    Хоча уже з батьком в полі над сохою гнувся
    Та ще жінку молоденьку не привів додому.
    Вже зима в отой рік кінчалась. Дивна вона була.
    І з морозами, зі снігом та й з теплом, бувало.
    То зима, бува, замети скрізь понамітала,
    То зі степу раптом вітри весняні подули
    І усе пішло водою. Видно, того року
    Половцям в степах їх диких незатишно було.
    Воно, начебто й на весну ще не повернуло,
    Як орда прийшла зненацька з південного боку.
    У такі часи ми, звісно, її не чекали.
    Орда більше влітку, в осінь в набіги ходила.
    Вже зібрали урожаї, на хлібу сиділи.
    Вже череди і отари тіло нагуляли.
    А тут ще зима не скресла й орда на порозі.
    Налетіла серед ночі, село запалила.
    Узялась полон в’язати. Де опір зустріла,
    Там нікого не жаліла. Хто в чім по тривозі
    Вибігали чоловіки, щоб дім захистити
    І під шаблями одразу ж і кров’ю спливали.
    Я теж вискочив із хати, що вже запалала.
    Устиг хіба ото дрюка із тину вхопити.
    А тут половець до двору конем залітає.
    Я його тим дрюком гепнув, він тут же й звалився.
    Чи живий він, чи убитий – на те не дивився.
    Його коня за вуздечку одразу хапаю.
    Вхопив його та до тину прив’язав міцненько.
    Бігом половецьку шаблю вихопив і лука.
    Не забувся тул вхопити. Кинув свого дрюка.
    На коня та і подався за село хутенько.
    А що в селі міг зробити? Померти та й годі.
    А вже вільним міг поганим й шкоди наробити.
    Вони ж у селі не будуть увесь час сидіти?!
    Може, наших порятую, як будуть в поході.
    З отакими от думками до яру подався.
    Коли сонечко вже в небі добре піднялося,
    Усе воїнство ординське із села знялося.
    Один загін десь на Дмитрів, напевно подався.
    Другий полон і всю здобич, що в селі здобули,
    Погнав десь понад Сулою. Я за ними слідом.
    Не наближавсь. На снігу їх сліди добре видно.
    Отож, вони не бачили мене і не чули.
    Подолали вони Сулу і Псел подолали.
    Перейшли на той бік Ворскли і там уже стали.
    Туди і другі загони згодом прибували.
    І полону усе більше у тім стані мали.
    Що я міг отам зробити? У стан не пробратись?!
    Полонених не звільнити?! Що мене одного?
    Коли б сюди княже військо прийшло на підмогу?!
    Тоді б можна із ордою було розібратись.
    Тож подався я на захід. З півночі постійно
    Повертались половецькі загони з полоном.
    У житті іще не було в мене таких гонів.
    Добре, ріки ще не скресли, можна мчати вільно.
    Де, вже і не пам’ятаю, дружинники стрілись
    Князя Ігоря, що правив в Сіверському краї.
    Розповів їм, де половці полон весь зганяють.
    Вони, ледве то почули, миттю оживились.
    Коня свіжого дали та й ми кудись помчали.
    Дуже скоро княже військо у поході стріли
    Та про мене свому князю, видно, доповіли.
    Вони про стан половецький і гадки не мали.
    Ігор вислухав уважно усі мої речі,
    Велів війську повертати та до Ворскли мчати.
    Хоча війська в нього було зовсім не багато.
    Брат був Всеволод з ним поряд з своїми, до речі.
    Був ще Всеволод, що Чермним також прозивався.
    Сини Ігоря. Та йшли ще і чорні клобуки
    З Кулдюрем і Кунтувдієм, що знали науку,
    Як із половцями битись. Я з військом зостався,
    Бо показував дорогу. Як Псел подолали,
    То вже сліди половецькі на снігу уздріли.
    Видно, у стан повернулись усі їхні сили.
    Вже, напевно, свої вежі в дорогу ладнали.
    Князь не став занадто близько підходити Ворскли.
    Пройшли сліди половецькі, на схід подалися.
    По льоду уже там Ворсклу долати взялися.
    Тут повіяв теплий вітер. Дощ із неба порскав.
    Поки іще невеликий. Задумав князь, видно,
    Затиснути тих поганих між Ворсклу й Хирію.
    Мав, напевно, порубати їх там всіх, надію,
    Щоб від орди не лишилось тієї і сліду.
    А тут вітер ще тепліший і дощ ще сильніший.
    Сніг став швидко осідати, тануть під ногами.
    Води річок піднялися поміж берегами.
    Для нашого війська прогноз зовсім неутішний.
    Що про половців казати?! Рушили ми скоро.
    Сніг чвакає під ногами, вода піднялася.
    Але князь не упустити орду сподівався.
    А воно уже й сіріти стало на ту пору.
    Вже і стан ворожий видно. Метаються люди.
    Вже частина на тім боці з вежами своїми.
    Друга топиться у річці. Та і Бог із ними.
    А треті пройти не встигли – нам здобиччю будуть.
    Налетіли княжі вої на стан на ворожий.
    Хто чинити брався опір, того убивали,
    Хто здіймав угору руки - у мотуззя брали.
    Хтось у Хирію кидався рятуватись, може.
    Але течія бурхлива вмить із ніг збивала
    І несла бігом до Ворскли. А вода ж студена.
    Кого вода підхопила – уже не поверне.
    Тож охочих поплавати було зовсім мало.
    Захопили княжі вої полону чимало.
    Полон, який залишився іще тут, звільнили.
    Вежі важкі половецькі також захопили.
    І, коли на виднокраї ясне сонце встало,
    Все уже і закінчилось. Вдалині за річку
    Ще виднілись половецькі останні загони.
    Видно, Кончак чимскоріше у степ орду гонить,
    Розуміє, що можливість має невеличку,
    Доки ще вода не зійде. Тож багно місили,
    В яке степ перетворився від дощу отого.
    Не став Ігор здоганяти Кончака, бо в нього,
    Щоб здолати орду в полі було мало сили.
    Та і так вдалось чимало добра захопити,
    І худоби повернути, й полону звільнити.
    Тепер уже можна було назад не спішити.
    Не хотілось йому дуже теж багно місити.
    Тож збиралися неспішно, втрати рахували.
    Важкі вежі половецькі добром набивали.
    Мені коней половецьких також пару дали
    І до князя на розмову одразу позвали.
    Князь привітно подивився та і став питати,
    Чи не хочу я в дружину до нього податись.
    А чого б мені від того було відмовлятись.
    Отак мені дружинником і вдалося стати.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Прокоментувати:


  2. Сергій Губерначук - [ 2025.09.11 17:33 ]
    Банний день
    Сонцем калюжі висмоктав
    сорок четвертий четвер.
    В баню йдемо, щоб чистими
    бути усім тепер!

    Чорними черевиками
    човгаємо асфальт.
    Чорт його знає, звідки ми,
    як нас без номера звать?

    Пальта висять задрипані,
    шарики у руках.
    Тіменицями обсипані
    з гі́мном несемо стяг.

    Радісно нам і весело,
    чорти вже зна чого...
    Мабуть, у бані воскреснемо,
    змиючи все лайно!

    31 травня 1989 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.75) | "Майстерень" -- (5.85)
    Прокоментувати: | "«Подорож на долонях планети», стор. 106"


  3. Євген Федчук - [ 2025.09.07 19:55 ]
    Маршал перемоги чи кривава бездарність?
    Ще один монстр кривавий між «героїв»,
    Що носяться із ними москалі.
    Ще пошукати треба на Землі,
    Хто поливав би отак щедро кров’ю
    Своїх солдат поля кривавих битв.
    Солдатським трупом він встеляв дорогу,
    Хоча не завжди і до перемоги.
    Скоріше катом був той московіт
    Своїх солдат. Бо він їх не жалів
    Ніколи. І про те солдати знали,
    Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
    «Баби ще нарожають!» - говорив.
    Не дай Бог під його потрапить гнів!
    А ще солдатам він запам’ятався,
    Бо завжди дуже страшно матюкався
    І пики часто генералам бив.
    І то усе – відомий маршал Жуков.
    Ще не святий, здається в москалів.
    Але у них це просто взагалі –
    Святим також зробити того крука.
    Чим же прославивсь їхній той «герой»?
    Чим заслужив звання таке високе
    І орденів, медалей на два боки,
    Щоб його чорне прикривать нутро?
    Москаль типовий, народивсь в селі
    В глибинці. Ну, які там перспективи?
    Там, ну, хіба що спитися можливо,
    Як то і роблять часто москалі.
    Але цьому так дуже пощастило,
    Адже Велика почалась війна.
    Життів мільйони знищила вона,
    Але ж не всіх на тій війні убило?!
    Цей був мобілізований, але
    Контузію отримав і списали
    В запас. Щось з головою, певно стало,
    Адже зробилося жорстоке й зле.
    Чи то воно завжди таке було?
    Того не знаю. Але так вже сталось,
    До влади комуняки вже дорвались.
    В Москальщині нагору підняло
    Усяку погань, ледарів, бездар,
    Які весь світ ненавиділи, наче.
    Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
    «Прорізався» у нім воєнний дар.
    Не знаю, де і як він воював,
    Але отримав першу нагороду
    За винищення власного народу,
    Який був на Тамбовщині повстав.
    Такий «герой» для комуняк був треба.
    Тож скоро і до партії вступив,
    Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
    А думки ж був високої про себе.
    Отож улаштувався непогано,
    На ті часи розкішно досить жив,
    Аж двох жінок тоді собі завів,
    За що партійну лише мав догану.
    Дві жінки в комуніста – то не гріх,
    Від лінії партійної хитатись,
    За те можливо і з життям розстатись.
    Чого чіплятись до дрібниць таких?
    Аби служив партійним інтересам.
    І він служив їм, віддано служив,
    Що партія веліла – то робив.
    Дожив в кінці тридцятих до репресій.
    Від інших на відміну - пережив.
    Таким, як він то легко удавалось,
    Вони по трупах вгору піднімались.
    І він піднятись високо зумів.
    Час зоряний для Жукова настав.
    Японці на Монголію напали.
    А москалі ж усюди носа пхали.
    Тож Сталін туди Жукова послав.
    Де матами, де простим мордобоєм,
    Де розстрілами так всіх залякав,
    Що армію японську подолав
    В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
    За рік вже Бесарабію «звільняв»
    І скоро став начальником Генштабу.
    В теорії він розбирався слабо,
    Але, як йому вислужитись, знав.
    В Європі вже тоді ішла війна,
    Тож і Союз до неї готувався,
    В Генштабі план для того розроблявся…
    Хоча інакше почалась вона.
    «Зненацька» Гітлер на Союз напав.
    Завчасно, бач, не попередив, клятий,
    Що в день такий він буде нападати.
    А Жуков плану іншого не мав,
    Окрім того, що будем воювать
    На чужих землях, ворога долати.
    А тут прийшлося раптом відступати.
    За те Генштаб потрібно розстрілять.
    І Жукова найпершого. Проте,
    Хоч розстріляли кілька генералів
    Та Жукова лише на фронт послали,
    На фронті явить хай мистецтво те
    Військове, чим хвалився увесь час.
    Та і на фронті з нього толку мало.
    Й велику битву танкову програли,
    І Київ німцям віддали якраз.
    Солдат мільйони у полон здали,
    Всю техніку у полі полишали.
    Аж до Москви поспішно відступали,
    Бо німців зупинити не могли.
    Хоч він весь час і їздив по військах,
    Крив матом, бив у морди генералів,
    Солдат на пострах для других стріляли.
    Та був сильнішим перед німцем страх.
    Щоб не пустити німців до Москви,
    Знов керувати Жукова послали.
    Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
    Вже німець у біноклі Кремль ловив.
    То не його заслуга, що вдалось
    Попід Москвою німців зупинити.
    Його ж тоді послали боронити
    Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
    Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
    Солдат за відступ без жалю стріляли.
    Та Жукову того здалося мало,
    Тож він наказом по військах велить
    Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
    Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
    Адже чекісти жалості не знали.
    Як Ленінград він «відстояти зміг»,
    Направили його знов під Москву,
    Де німців трохи взимку відтіснили.
    Тепер же далі наступать рішили.
    Він взявсь за операцію нову
    Так, як і перше – матом і нахрапом.
    Людей на кулемети страхом гнав.
    Та до мільйона там солдат поклав
    Під Ржевом. Але що для нього втрати?
    Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
    Він зовсім так нічого й не добився.
    Звідкіль почав, то там і зупинився,
    Хоч армії лягли на тих полях.
    А далі був, щоправда Сталінград
    І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
    Хоч він собі приписував і того.
    А далі німець покотивсь назад.
    «М‘ясник» на Україну знов прийшов.
    Тут його норов проявився знову.
    Йому хотілось, як вампіру, крові,
    Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
    Створити військкомати наказав
    Скрізь польові. Як села «визволяли»,
    То всіх чоловіків бігом хапали,
    Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
    Хапали молоденьких юнаків
    Й старих дідів – нікого не питали.
    Цеглину в руки і в атаку гнали.
    А, щоб ніхто назад не відступив,
    Чекісти з кулеметами стояли
    Позаду них і убивали всіх,
    Хто у тій бійні уціліти зміг.
    Тим людям, навіть форму не давали.
    Тож звали «чорносвитниками» їх.
    У чім схопили, в тім і воювали.
    Дніпро осінній, хто як міг, долали,
    Аби лишень проклятий Жуков встиг
    До свята Жовтня Київ захопить.
    І сотні тисяч в Букрині зостались.
    Хоча вони ніким не рахувались.
    Ще стільки десь під Корсунем лежить
    Таких же «чорносвитників», яких
    Беззбройних на позиції кидали,
    Де німці тисячами їх вбивали.
    А той «герой» іще хвалитись міг,
    Що він, щоб розміновувать поля,
    Туди людей в атаку посилає.
    Хай половина їх отам лягає,
    Зате розчистить він дорогу для
    Піхоти й танків. От він був який!
    А, щоб Берлін скоріше захопити,
    Туди американців не пустити,
    Людей він безперервно кидав в бій.
    Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
    До сотні танків, літаки, гармати.
    Зеєловські висоти велів брати,
    Хоч обхідні шляхи для того мав.
    Та що йому сто тисяч чи мільйон.
    Зате дістався першим до Берліну.
    Німеччину «поставив» на коліна,
    Життя людське поставивши на кон.
    Як, наче в нагороду за все те,
    Його поставив Сталін комендантом
    Німеччини, щоб лад країні дати.
    Здавалося б, завдання не просте.
    Роботи повно. Але він не тим,
    На тій посаді будучи, займався.
    Він мародерив. До того накрався,
    Вивозив ешелоном й не одним
    Коштовності і золото, картини,
    Хутро, тканини, речі, килими.
    Забив маєтки меблями тими,
    Укрили цінні гобелени стіни.
    А він все крав. Підручні всі його
    Від коменданта теж не відставали.
    Німеччину до нитки обдирали.
    Нажитись сподівалися бігом.
    Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
    Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
    Під приводом відшкодування шкоди.
    Не мав грабунок той ніяких меж.
    А Жуков іще й носа задирав,
    Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
    І Жукова чекісти раптом взяли.
    То була ще одна з відомих справ –
    «Трофейна». Не одного узяли.
    Разом із ним ще й купу генералів.
    Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
    А Жукова з посади лиш зняли.
    Відправили в Одесу воювать
    З бандитами… Як Сталіна не стало,
    Воно вже на Уралі керувало.
    А тут гризня – кому всіх вище стать.
    Всі Берії боялися, тому
    Супроти нього всі «дружити» стали.
    На поміч того Жукова позвали,
    Бо ж військо підчиняється йому.
    Він Берію «звалити» допоміг
    І знов при владі, знову на посаді.
    І знов служити-вислужитись радий.
    За рік на Тоцькім полігоні зміг
    Навчання провести. Там підірвали
    «Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
    Півсотні тисяч «кинули у бій»,
    Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
    Сам Жуков іздалека поглядав
    В бінокль німецький, як його солдати,
    Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
    Та він від того зовсім не страждав.
    Він не страждав. Я ж, був коли малий,
    На свого дядька з острахом дивився,
    Як він страждав і без кінця трусився.
    Бабусі тож доводилось моїй
    Його, немов дитину годувати.
    Пізніше випадково я узнав:
    Десь він під радіацію попав,
    Коли служив у армії солдатом.
    Де саме – я не знаю, може й там
    Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
    Можливо, вбив його той Жуков клятий.
    Десь, мабуть, прислуговує чортам.
    Та то не всі ще подвиги його.
    В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
    Угорщина на комуняк повстала.
    Не захотіла вже життя того.
    І Жуков проти них війська повів.
    Проти цивільних танки і гармати.
    Прийшли війська і стали убивати,
    Він у крові повстання потопив.
    А у Москві знов почалася гризня,
    Хрущов вже стільки «начудив» багато,
    Що всі «здружились» і рішили зняти.
    Та Жуков того сторону прийняв.
    А в нього сила, бо із ним війська.
    Тож змовників швиденько розігнали,
    Усіх з посад високих познімали…
    Подяка ж була Жукову така:
    Його з посади скоро теж зняли,
    Відправили на пенсію й забули б…
    Та незабаром стрілки повернули,
    В Хрущова теж «недоліки» знайшли
    Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
    То став «героя» з Жукова ліпити
    І «перемоги маршала» робити…
    Хоч помсти ще вола пролита кров!


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Коментарі: (3)


  4. Євген Федчук - [ 2025.09.04 19:08 ]
    Як Московія свою Америку закрила
    Московія у ті часи росла.
    Мов ракова пухлина розповзалась.
    Земель собі в Європі нахапалась,
    Уже й до Польщі руки простягла.
    Упхавши Казахстан за дві щоки,
    На Індію вже хижо позирала,
    Хоч Англія в той час там панувала
    Та москалі вже мріяли – «поки».
    А про Сибір не варто й говорить.
    Вона ж бо конкурентів там не мала,
    Отож усе хапала і хапала
    В надії хоч колись перетравить.
    А руки загребущі вже тяглись
    За море далі. Берінг постарався,
    Уже і до Америки дістався.
    Слідом авантюристи подались.
    Займалися тим самим, що в Сибіру:
    Місцевий люд взялися обдирать,
    Аби примусити на себе працювать
    Та хутряного полювали звіра.
    То тільки у москальських казочках,
    Яка у них історією зветься,
    Аборигенам гарно так живеться
    При «благородних», «щедрих» москалях.
    Вони ж бо не англійці, не французи,
    Не німці і колоній в них нема.
    І «марку» та Московія трима:
    Приходять москалі туди, як «друзі».
    Насправді ж, на Алясці москалі
    Місцевий люд і гнобили, й вбивали.
    Ті неодноразово повставали,
    Через нахабний той грабунок злі.
    Та москалі нікого не жаліли,
    Стріляли непокірних, бо ж у них
    Були гвинтівки проти луків тих.
    Не знати скільки й тисяч перебили.
    Із алеутами, тлінкітами вони
    Велися так, як із народами Сибіру –
    Їх обдирали, наче справжні дикі звірі,
    Вбивали, навіть не питаючи вини.
    А ще й хвороб з собою різних привезли.
    Від них в туземців не було імунітету.
    Десятки тисяч з того канули у Лету.
    Тож москалі ще й цим «прославитись» змогли.
    Їх не цікавило міста побудувать,
    Вони дороги не збирались прокладати.
    Їм би хутро знайти, каланів вполювати
    І можна в стелю уже, лежачи, плювать.
    Тож на Алясці збудували кілька міст
    Вздовж узбережжя, ще факторії та форти.
    А розвивати край їм було не охота.
    Не, як господар москаль вівся, а як гість.
    Оскільки там лиш «гостювали» москалі,
    Ні господарства, а ні міст не розвивали,
    То у іспанців часом хліба купували
    У Каліфорнії. Схотілось їм землі
    Іще й тієї, щоби хліб собі ростить.
    Тож припливли і свій Форт Росс там заснували.
    Тут обробляти вони землю планували.
    Та ж москалі не люблять на землі робить.
    Іспанці скоса позирали лиш на те,
    Адже ці землі вони власними вважали,
    Та з москалями загризатись не бажали.
    А в москалів хліб поганенько щось росте.
    Вони ж хотіли хліб в Аляску постачать,
    Аби на тому гарні гроші заробити,
    Та не змогли й свою роботу окупити
    За увесь час, що спромоглися там стирчать.
    Та і Аляска при «господарях» таких
    Прибутку зовсім москалям тим не давала.
    Туди Московія лиш грошики вкладала,
    Не сподіваючись, що знов повернуть їх.
    Та і вкладала – то, мабуть, не зовсім так.
    Бо ж з тої суми, що для неї виділяли,
    Дві третіх йшло на петербурзьких чинодралів,
    Яких в Аляску не заманиш ту ніяк.
    Там москалів не так багато і було.
    Бо кріпаків туди московських не пускали,
    Дворяни лише по Європах гарували.
    То звідки б там оте населення росло?
    Отож, Аляска, як валіза їм була
    Без ручки – жаль і кинути, неначе.
    Та і тягти?.. В тім перспектив ніхто не бачив…
    З людей розумних. Та ж Московія жила
    Лише «вялічієм» - не розумом. І тому
    «Валізу», очі витріщаючи, тягли.
    Вони б «нагарбаного» й «п’ядь» не віддали,
    Згноїли б, та не поступилися нікому.
    Та ж час іде і та Московія росте.
    Уже Центральну взялись Азію скоряти,
    Щоб аж під Індію землі собі набрати.
    А тут з Китаєм зачепились, як на те.
    Обмахлювали і примусили Китай
    Далекий Схід і Забайкалля їм віддати.
    Вони і тут не устигають грабувати,
    Куди тягтися ще й у той заморський край?!
    А тут із Англією зовсім на ножах.
    Захоче, клята, зможе легко відібрати.
    А хто спроможеться ті землі захищати?
    Тож ситуація така, що просто жах.
    Розумні люди царям радили тоді,
    Що ту Аляску треба би комусь продати,
    Щоби хоча б якусь копійку вторгувати.
    Бо, коли візьмуться англійці, буть біді.
    Але царі москальські впертими були:
    Збирали предки, а ми маєм роздавати?
    Поки живий, ніколи тому не бувати!
    Та час прийшов – Форт Росс спочатку продали.
    Іспанцям думали та ті ж бо не дурні.
    Чого за свою власність мають ще й платити?
    Візьмуть задарма, як підуть москалі звідти!
    А москалі у Форті вже рахують дні.
    Усе ж швейцарцю землю всучили оту
    За тридцять тисяч та і то не всі одразу.
    Колись віддасть. Він же порядний, не образить.
    Та чи оддав – про новину не знаю ту.
    А скоро Кримська розгорілася війна.
    Москалі думали Туреччину здолати
    І всі Балкани із протоками забрати.
    Та повернулась по інакшому вона.
    Нахабство москалів вже всіх дістало,
    Бо ж вони пхали носа скрізь, куди й не слід.
    Тож об‘єднався проти них нормальний світ.
    Англійці разом із французами напали
    На москалів. І зрозуміло стало всім,
    Що та Московія лиш силою хвалилась,
    Бо після перших же ударів повалилась.
    Війна прийшла тепер до москалів у дім.
    Про Севастополь скрізь горлають москалі,
    Як героїчно вони місто боронили.
    Та ж у Криму весь флот і армію згубили
    Із адміралами своїми на чолі.
    А ще ж англійці під Архангельськом були
    І Петропавловськ-на-Камчатці штурмували.
    Аляску, правда, в ту війну не зачіпали,
    А то би запросто всю захопить змогли.
    Микола Палкін від новин тих дуба дав.
    А Александр був доволі тямковитий
    І зрозумів, що щось потрібно з тим робити.
    Отож реформи він проводити почав.
    Велів між іншим і Аляску ту продать.
    Хоч якісь гроші будуть, що дарма тримати?
    Взялись англійцям спершу те пропонувати.
    Та тим свойому б «господарству» раду дать.
    Тож до Америки звернулися тоді.
    Та б і не проти. Та війна якраз почалась,
    Де за майбутнє Південь з Північчю змагались.
    Тож не до того. Та москаль чекав, сидів.
    І дочекався. Як закінчилась війна,
    То до питання того повернулись знову.
    Тепер уже була Америка «готова».
    Зуміла грошей накопичити вона.
    Поторгувались та й зійшлися у ціні.
    За сім із хвостиком мільйонів зговорились.
    Ще москалі, говорять, навіть, ухитрились
    І хабаря на лапу дати. Так чи ні?
    Того не знаю. На Алясці москалі
    Про то не знали. Тому дуже здивувались,
    Коли про те, що вони продані, дізнались.
    Але кому вони потрібні взагалі?!
    Москві Америка всі гроші віддала,
    Хоча в Московії ніхто їх не побачив.
    Тож говорили поміж люди, наче
    Та шхуна, що ті грошики везла,
    Десь затонула. Й грошики тю-тю.
    Мені здається, що їх просто розікрали,
    Всі чинодрали по кишенях розіпхали,
    Бо вони геть всі казнокради по життю.
    Що ще цікаво. Коли москалі
    Форт Росс продали, через кілька років
    Там золота знайшли за кілька кроків.
    І «лихоманка золота» на цій землі
    Розпочалася. Та від того москалям
    Лише оскома через такі втрати.
    Могли би бути в золоті, багаті.
    А мусили дивитись звіддаля.
    А далі – гірше. Москалі пішли
    З Аляски – не змогли її пожерти,
    П‘ять доларів за кожен кілометр
    Вони з американців узяли.
    Не встиг москальський вивітритись дух,
    Як на Алясці золото знайшлося.
    І знову москалям тим довелося,
    Роззявивши роти, ловити мух.
    Здається, Доля насміхалась з них.
    Чи вона, може просто не хотіла,
    Щоб москалями ще і там смерділо.
    Тож копняками й виштовхала їх.
    Аляска, бач і нині процвіта
    У піку теж багатому Сибіру,
    Що з москалями зубожів допіру.
    Багатим із багатством тим не став.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2025.08.28 19:20 ]
    Про російсько-японську війну
    Цар москальський скликав кодло все на раду.
    Пика скривлена, немов життю не радий.
    Вся зібралася на раду ту «еліта».
    Скоса зиркають, немовби пси побиті.
    Забагато розвелося «горлопанів»,
    Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
    Що зажерлась влада та народ бунтують.
    Мабуть, стиха «революції» готують.
    Стали бомби під чиновників кидати,
    На царя взялись самого нападати.
    Страшно, навіть і на вулиці з‘являтись,
    Можна бомби попід ноги дочекатись.
    А народ на те все дивиться й радіє,
    У багатих є нагарбати надія.
    А вже ж любить люд москальський грабувати,
    Лиш послаблення якесь їм варто дати.
    Тож і супиться, і сердиться «еліта».
    Врешті, цар прокашлявсь, взявся говорити:
    - Щось народець без війни наш засидівся.
    І забздівся весь, добряче засмердівся.
    Вже на владу почав косо позирати.
    Треба якось, мабуть нам повоювати.
    За війни народ всі «дурощі» забуде,
    За царя і віру воювати буде.
    Об‘єднається бігом навколо влади,
    За Расєю піде помирати радо.
    Тільки ж нам потрібно «ворога» обрати,
    Щоб не довго з супостатом воювати.
    Щоб війна була маленька й переможна.
    На таку народ зманити легко можна.
    Хай іде чужі народи грабувати…
    Тож, якого би нам ворога обрати?
    У Європі всіх слабких ми вже скорили.
    Воювати з німцем в нас немає сили.
    З турком братися та лізти на Балкани?
    Так Європа знову разом на нас встане.
    Лізти в Азію? Там Англія панує,
    Тільки впхаємось, вона одразу «вздує».
    - А давайте, - хтось озвався із «еліти», -
    У Маньчжурію підем японців бити!
    Щось вони там уже зовсім знахабніли,
    Пхати носа у Китайнаш захотіли.
    Наш народ терпіть не може «косооких»,
    Тож нам вигідна війна і з цього боку.
    Тих «япошок» подолати ми зумієм,
    Візьміть карту та погляньте на Росію,
    Що розкинулась, пів Азії займає.
    А Японія ледь з моря визирає…
    І від того збадьорилася «еліта»,
    Узялась ногами радо тупотіти
    Та «Маньчжуріянаш» вголос верещати.
    І в народ пішли «глашатаї» завзяті.
    Говорили про «япошок косооких»,
    Що загрожують Росії з того боку,
    Де вона уже утвердилась в Китаї.
    На «нажите потом-кров’ю» зазіхають.
    Одкоша потрібно тим «япошкам» дати,
    Щоб не сміли «чесно на́жите» чіпати.
    Хоч народ не мав з Маньчжурії нічого,
    Та ж «вялічіє», немов інстинкт у нього.
    Як це так – комусь Маньчжурію віддати?
    Та ми шапками їх зможем закидати!
    І «Маньчжуріянаш» став народ горлати,
    Вже готовий з ким завгодно воювати.
    Потяглись на Схід Далекий ешелони,
    Москалями вщерть набиті всі вагони.
    Колією однією все тяглися,
    Бо ж прокласти другу ще не спромоглися.
    Поки військо москалі перекидали,
    Вже японці на Маньчжурію напали.
    Всіх хвалених генералів погромили
    І на північ поступово відтіснили.
    Флот москальський потопили, розігнали.
    І на морі враз господарями стали.
    А, оскільки стали в морі панувати,
    Хто ж їм буде війська везти заважати?
    В москалів поки дивізія прибуде,
    У японців ціла армія вже буде.
    Ще й бездарні товстопузі генерали
    Всі бої один по одному програли.
    Тож японці Порт-Артур взяли в облогу
    Та кільце стискали швидко навкруг нього.
    Москалі ж все далі й далі відступали,
    Хоча війська, часом більш японців мали.
    Ляоян, Шахе, Мукден звучали світом,
    Де японцям удалось їх погромити.
    Москалів на фронті гинуло багато
    Та чого за ними владі жалкувати.
    Цар чекав на перемогу, генерали
    Все реляції йому бравурні слали.
    Що от-от вони Японію здолають,
    Тільки хай ще більше війська присилають.
    Та потрібно флот японський потопити,
    Щоби він не міг поповнення возити.
    Москалі усе, що плаває зібрали
    І нову ескадру з Балтики послали.
    Щоб далекої Японії дістатись,
    Довелось навколо Африки їй пхатись,
    Бо ж англійці по Суецу не пустили.
    Отож довго вони пхалися, диміли.
    Припливли…Японці, звісно їх чекали,
    Москалі ж бо на весь світ про те кричали.
    Під Цусімою японці їх зустріли,
    Супер-пупер ті корита потопили.
    А якісь іще на абордаж узяли.
    Йшла ескадра ціла і за день не стало.
    Нема флоту, піше військо відступає,
    Порт-Артур уже японців зустрічає…
    Тут уже «еліті» не до перемоги,
    Як би цілими звідтіль уне́сти ноги.
    Бо ж народ, що «рвався» так «япошок» бити,
    Став на владу з «перемог» отих сердитий.
    На горілку й до війни не вистачало,
    А з війною грошей геть зробилось мало.
    Як «япошок» не вдалось пограбувати,
    Чому б царські не пошарпати палати?
    Та й «буржуї» вже добряче нажилися.
    Ще й тут різні горлопани узялися
    Всіх багатих іти бити закликати.
    Москалям аби кого пограбувати.
    З «перемоги» там таке заколотилось,
    Що за голову «еліта» ухопилась
    Та взялась бігом Америку просити,
    Щоб з Японією та прийшла мирити.
    Замирились, нові землі не придбали,
    Навіть втратили те, що до того мали.
    Як народ наш дуже влучно одізвався:
    «Йшов по вовну, але стриженим вертався!»
    Віддали і Порт-Артур, пів Сахаліну,
    Заплатили, правда не високу ціну.
    Бо ж на карті, як Московію узяти,
    То й не видно, майже отієї втрати.
    Війну зовнішню, нарешті, завершили
    Та країну вже добряче колотило.
    Йшли справжнісінькі бої в містах і селах.
    Ледь царя та «революція» не зме́ла.
    На два роки розтяглось тії мороки.
    Заспокоїли…всього на десять років.
    А за десять років і царя не стало,
    І «еліта» з горлопанів нова стала…
    А не треба на сусідів нападати,
    Бо гірка прийде урешті-решт розплата.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Прокоментувати:


  6. Євген Федчук - [ 2025.08.24 15:41 ]
    Святополк «Окаянний»
    Як же доля зовсім різно у людей складається.
    Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
    А в потомках за святого він уже вважається.
    Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
    А другий нічого ж, наче не зробить такого.
    Інші, бува набагато більше шкоди вчинять,
    Та потомки навішають всіх собак на нього.
    І висить тавро на ньому те чорне й донині.
    Я про князя Святополка, брата Ярослава.
    Один «Мудрим» прозивався, другий «Окаянним».
    Жили вони одночасно, але різна слава
    Залишилася в потомках. Тож, давайте глянем,
    В чому вина Святополка, що зробив такого,
    За що те тавро отримав на віки на вічні.
    Хоч не так багато й знаєм нині ми про нього.
    Мало джерел збереглося про те історичних.
    Ми ж того не знаєм, навіть, чиїм був він сином.
    Одні кажуть, що «грекині», другі – «чешка»- мати.
    Як «грекині», тоді інше знати ми повинні –
    Хто був батьком? Бо ж літопис не став би брехати,
    Кажучи, що та «грекиня» була жона брата
    Ярополка. Володимир велів його вбити.
    А її взяв за дружину. Адже була знатна
    Та, при тому, вже й вагітна – вже могла носити
    Святополка. Володимир назвав його сином.
    А хто батько був, то, звісно, ніхто і не знає.
    Було йому десять років – ще зовсім дитина,
    А його вже Володимир в Турів відправляє
    Князювати. Хоча дива немає у тому.
    І до цього князі часто теж таке робили.
    Як правило, воєвода мудрий був при ньому.
    А княжич ріс та учився, набирався сили.
    Знову ж, як в часи ті було прийнято робити,
    Щоби з ляхами проблеми якісь порішати,
    Володимир Святополка рішив одружити,
    Дочку князя Болеслава за нього узяти.
    З нею духівник приїхав, що Рейнберном звався.
    Видно, княжичу багато нашептав на вуха,
    Що той змову проти батька готувати взявся.
    А хтось, видно, про ту змову синову підслухав
    Та і доповів у Київ. Князь був страшно лютий.
    Велів взяти у кайдани і сина, й невістку
    І Рейнберна. Та й у поруб кинути закутих.
    Мовляв, нічого у змову проти батька лізти.
    За два роки Ярослав теж змовивсь проти батька.
    Він у Новгороді правив, відмовивсь платити
    Те, що місто те на Київ щорік мало дати.
    Велів батько готуватись та мости мостити
    Щоб йти, сина покарати. Та помер раптово.
    І тут щось незрозуміле в Русі почалося.
    Князівської пролилося чималенько крові.
    А виявити – хто убивця й досі не вдалося.
    Коли помер Володимир, сім синів зосталось.
    А лише за рік по тому загинуло троє.
    І ніхто не зна докладно, як все воно сталось.
    Звинуватили в смертях тих нашого «героя».
    Хоча сидів він у порубі з дружиною разом.
    І, як дехто каже, зразу ж до Польщі подався.
    Хоча інші кажуть, всівся в Києві одразу,
    Ледве тільки про смерть батька рідного дізнався.
    Чи вбивав братів, як то все в літописах пишуть,
    Невідомо. Бо ж пізніше всі вони писались.
    А могли потомки, звісно й локшини навішать.
    Чи годили князю, чи то, сліди замітались?
    В Святополка у одного потомків не було,
    Тож нікому ім’я чесне його захистити.
    І на нього усі смерті братів і звернули,
    Аби справжнього убивцю за тим обілити.
    Та й ті смерті якось дивно зовсім виглядали.
    Борис був якраз в поході, як про смерть дізнався.
    Мав дружину, що його би на стіл посадила.
    А він розпустив дружину й чекати зостався,
    Щоб прийшли якісь убивці та його і вбили.
    Дочекався. Гліб же, наче з Мурома вертався
    До Києва. Під Смоленськом люди Ярослава
    Сказали, що до Бориса вбивця вже дістався.
    Звідки в Новгороді знали, спитати цікаво?
    Святослав же, що в древлянських тоді землях правив,
    Як про смерть братів дізнався, кинувся тікати
    Чи до чехів, чи до угрів свій загін направив,
    Та убивці на дорозі встигли наздогнати…
    Якось дивно виглядає вся оця картина.
    Трьох братів убив, а решта що – не заважали?
    Вже би винищив усіх він, зостався єдиний.
    Чи то в нього на те часу було зовсім мало?
    Але ж грошей, як не дивно, встиг накарбувати,
    Доки Ярослав із військом під Любеч з’явився.
    Зібрав військо, печенігів також встиг позвати.
    Тож отам він під Любечем з Ярославом бився,
    Але програв та з Києва мусив утікати…
    Ярослав чомусь у Київ не зразу подався.
    Чи кияни не пускали, чи ще з кимсь боровся?
    А, коли, нарешті в Київ все-таки припхався,
    То і церкви погоріли. З чого б то взялося?
    Як на мене, то події не так розвивались.
    Як помер князь Володимир, Святополк звільнився.
    Він найстарший – тож і право в нього на те малось:
    Прийшов в Київ й на стіл отчий князювати всівся.
    Хоч, можливо, Володимир бачив там Бориса.
    Але в того менше права. І то усі знали.
    Він до справ державних зразу братись заходився.
    Дружинники, що з Борисом були, як узнали,
    То вертатись мали в Київ, там, де князь законний.
    Адже вони князю служать, а Борис затявся.
    Чи боявся, чи розсердивсь – не повернув коней
    До столиці, а на Альті, мабуть, що зостався.
    Хто убив його – не знати. Може й печеніги.
    Може, й слуги Ярослава до нього дістались,
    Доки він там понад Альту у розпачі бігав.
    А потім те ж саме й Глібу під Смоленськом сталось.
    Далі Ярослав із військом прийшов воювати
    Стіл батьківський. Під Любечем довгенько стояли,
    Кожен Дніпро повноводий долати боявся.
    Доки, врешті, новгородці на киян напали
    І розбили Святополка. Той кинувсь тікати.
    Не до Києва – на захід з залишком дружини.
    Навіть, жінку із Києва не устиг забрати.
    Боявся, що, як ті двоє, від брата загине.
    Ярослав же слідом кинувсь. А вісті тривожні
    Долетіли до Волині, де Святослав правив.
    Про смерть братів уже знав він, боявся, що, може,
    І до нього тепер дійде у убивці справа.
    Святополк встиг прошмигнути, до Польщі дістатись.
    Святослава з дружиною варяги догнали.
    Дружинники потомлені, звісно відбивались,
    Але усі разом з князем під мечами впали.
    У Києві Ярослава не радісно стріли,
    Бо ж чутки про братовбивство вже містом блукали.
    Тож до Києва пускати, мабуть не хотіли,
    Довелося з боєм. Тому церкви і палали.
    Святополк примчав до тестя помочі просити.
    Скоро Ярослав із військом теж туди припхався.
    Удалося одне місто йому захопити.
    Та зима прийшла, тож в Київ, додому подався.
    А вже влітку тесть із зятем рушили на Київ.
    Десь на Бузі Ярослав їх перестрів з військами.
    Але ляхи йому добре намилили шию.
    Тож він звідти на Новгород поцурпелив прямо.
    Святополк вступив у Київ, де його зустріли
    З хлібом-сіллю. Чи б убивцю отак зустрічали?
    Ярославу ж аж за море з ляку закортіло.
    Новгорордці його ледве встигли – перейняли.
    Найняли для нього військо, самі доєднались
    Та уже й наступним роком рушили на Київ.
    Болеслав подався в Польщу. Ляхи, що зостались,
    Вирішили, що вже можуть всістися на шию
    Місцевому люду, але в тім прорахувались.
    Піднялися люди й ляхів всіх тих перебили.
    А тут саме новгородці зі своїм припхались.
    А у Святополка саме геть немає сили.
    Тесть не прийде помагати, образився, звісно.
    Довелося в степ тікати, печенігів звати.
    Привів Святополк до Альти печенізьке військо,
    З Ярославом тут зустрівся, щоб бій йому дати.
    Цілий день тривала битва, доки Ярославу
    Удалось зламати, врешті печенізьку силу.
    Аж під вечір завершилась розгромом виправа.
    Розгромлені печеніги у степ відступили.
    А Святополк, що отримав у бою тім рану,
    Утікати став на захід, чи до тестя свого?
    Але з кожним днем все більше почувавсь погано.
    Кажуть, десь між ляхи й чехи і помер небога.
    Тоді його Окаянним ще не називали.
    Хіба, гудили за те, що привів печенігів.
    Братовбивцею, напевно ж, також не вважали.
    Бо про те ані рядочка не було у книгах.
    Вже пізніше, коли святих узялись шукати.
    Бо ж у всіх є святі, бачте, а в Русі немає.
    То на роль Бориса й Гліба надумали взяти,
    Про їх смерть іще в народі досі пам’ятають.
    Та ж на когось треба було тавро почепити
    Братовбивці. Ну, не скажеш то на Ярослава,
    Що і Мудрим його встигли вже проголосити.
    То й «віддали» Святополка тоді на «розправу».
    Дітей нема, нема кому за честь постояти.
    Та і приклад для потомків, щоб так не робили.
    За чужі гріхи прийшлося йому постраждати,
    Нехай душі православній, коли вже не тілу.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Прокоментувати:


  7. Євген Федчук - [ 2025.08.17 17:31 ]
    Кидати союзників – американська традиція
    Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
    І, як не жаль, все більше розумію,
    Що, коли хтось на нього мав надії,
    Що він до миру світ цей приведе,
    То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
    Месія, що світ буде рятувати.
    Скоріше буде світом торгувати.
    Адже він – бог, а інші всі – ніхто.
    Він Україну вже б давно продав
    Своєму другу Путіну, одначе,
    Як то зробити «гарно» – ще не бачить.
    Щоб ще за те і премію він мав.
    Якби ж народ наш опір не чинив,
    Якби ж Європа мовчки споглядала,
    Вже б нам Росії гамузом продали,
    Пішли б на всі умови москалів.
    І, навіть не про Трампа я тепер,
    А про оту Америку, що здатна
    Таких, як Путін, легко зупиняти.
    Він би супроти неї не попер.
    Америка – хвалений лідер світу
    «На стражі демократії стоїть».
    Не здатна президента зупинить,
    Що розтоптав століттями нажите.
    Америці отій не первина
    Союзників і друзів продавати.
    Афганістан хоча би пригадати.
    Вже півстоліття там іде війна,
    Яку ще запалили москалі.
    Коли Америку війна та зачепила,
    В повітря башти-близнюки злетіли,
    Америка взялась на цій землі
    Довгостраждальній ворогів шукати.
    Війська ввела, взялась навести лад,
    Уклала грошей не один мільярд.
    Взялася демократії навчати.
    Та Трамп прийшов уперше, все зламав,
    Заколотив так у цілому світі,
    Що довелося забиратись звідти.
    Та то не він, вже Байден розгрібав.
    Так поспішали – кинули усе.
    А головне – людей, що мали віру
    В Америку й зосталися допіру
    Беззахисні, бо знали, що знесе
    Талібська буря всіх зі світу їх.
    Американці їх не рятували,
    Бо ні бажання, ні часу не мали.
    Взяли на душу (вже не вперше) гріх,
    На смерть страшну лишаючи людей.
    Про гуманізм, про людяність забули,
    Заледве тільки смалене зачули.
    Вже не до демократій та ідей…
    Чому не вперше? Бо ж уже давно
    Стоїть на них страшне тавро В‘єтнаму.
    Бо там колись також було так само.
    Тут тільки повторилося воно.
    Хто мого віку, добре пам‘ята,
    Бо кожен день звучало у новинах,
    Як бідні люди у В‘єтнамі гинуть,
    Американська давить їх п‘ята.
    І Сонгмі, і карателі, й напалм…
    Але все те в‘єтнамців не зломило.
    Вони в повітрі і у джунглях били
    Тих, хто на них «підступно» так напав…
    Насправді ж, звісно, все було не так.
    Колись отам французи панували,
    Індокитай – ті землі називали.
    Війна у світі скінчилась, однак
    Радянські і китайські комуняки
    Поклали око на багатий край.
    Комуністичний тут створити «рай»
    Їм забажалось за ціну за всяку.
    Знайшлися ті, хто втілював в життя
    Дурні ідеї – кров лилась струмками.
    Робилось все в‘єтнамськими руками.
    Та в комуняк немає каяття.
    Хай всі в‘єтнамці згинуть у борні,
    Але розширить «світ соціалізму».
    Йшла без кінця в країну зброя різна,
    Горіло все в пекельному вогні.
    Французи були змушені піти,
    Боротись за ці землі не схотіли.
    На четверо частин все поділили:
    Лаос, Камбоджа стали, поряд з тим
    Аж два В’єтнами. Землі під Китай
    В‘єтнам Північний взяв, комуністичний.
    На Півдні уряд був демократичний.
    Здавалося б, війні прийшов вже край.
    Ось вибори повсюдно проведуть
    І вже тоді країну об’єднають.
    Та комуняки ж совісті не мають,
    Нікому обирати не дадуть.
    На Півночі вождь їхній Хо Ши Мін
    Усіх незгодних винищив безжально,
    Бо в комуняк то правило нагальне,
    Щоб міг спокійно верховодить він.
    Та готуватись взявся до війни,
    Щоби під себе й Південь підім‘яти.
    Чого б їм жити вільно дозволяти?
    До «раю» хай долучаться вони.
    Як не земного, то на небеса
    Одразу відправляються, до Бога.
    Хоч комуняки і не вірять в Нього.
    Над Півднем вже загроза нависа.
    Народ там Нго Дін Д‘єма обира.
    Загрозу він прекрасно розуміє,
    Тож в нього на Америку надія,
    Тож з нею домовлятися пора.
    Америці то, звісно, ласий шмат,
    Вважай, задарма. Тож пообіцяли
    І поміч, й захист. Зброю надіслали,
    Інструкторів теж чималенький штат.
    Та й Нго Дін Д‘єм, звичайно не дрімав.
    Дав людям землю, армію узявся
    Творити, на народ свій сподівався,
    Хоча проблем, звичайно купу мав.
    Бо ж казнокрадів було, глитаїв,
    Що крали і безбожно продавали
    Та хабарі за оборудки брали.
    Державні гроші мали за свої.
    Це нам близьке… І в них таке було.
    Тим часом Хо вже воювати взявся.
    З договорами він не рахувався,
    Робив усе, що в голову прийшло.
    В’єтконгівці полізли звідусіль:
    І через лінію, що землі роз‘єднала,
    Через Камбоджу і Лаоса пхали.
    Їм не важливо – як, важлива ціль.
    Тож дуже скоро Південь запалав.
    Американці ( бо ж пообіцяли)
    Сюди війська все більше й більше слали.
    В’ְєтнам американцям в горлі став.
    Бо ж професійна армія у них
    Лише тепер. Раніше – по призову
    Служили всі – тож проливати крові
    У чужі землі посилали всіх.
    Не дивно, що і бунти там були,
    Бо ж люди воювати не бажали.
    Але тоді в них згоди не питали.
    Тож домовини і везли й везли.
    Хто винен в тому? Президент рішив,
    Що Нго Дін Д’єм. Його слід замінити.
    Дали команду, аби його вбити.
    Їх ставленик переворот здійснив.
    Але від того іще гірше стало.
    Народ тому хоч трохи довіряв.
    Тепер бардак у уряді настав,
    Його ледь не щомісяця міняли.
    В’єтконгівці ж, неначе таргани
    З усіх щілин на Південь проникали.
    Всіх «зрадників» нещадно убивали
    І нищили все на шляху вони.
    Американці і труїли їх,
    І джунглі всі напалмом поливали,
    І «килимово» все бомбардували.
    Ніщо, як тарганів, не брало їх.
    Їм би шляхи з Камбоджі перекрить,
    Через Лаос на південь не пускати.
    Але ж договори, кордони – свято.
    Та й воювати треба також вміть.
    От проти регулярних військ – то так,
    А тут – удень йде в поле працювати,
    А уночі хапає автомата.
    І ти ж його не виявиш ніяк.
    Народ сидів заляканий, мовчав.
    Ще прийдуть уночі і вже не жити.
    Бо ж комуняки – ті самі бандити.
    Як президентом уже Ніксон став,
    То хоч дозволив бити по шляхах
    В Лаосі і Камбоджі. Та вже пізно.
    Занадто сила піднімалась грізна
    І доля Півдня бачилась лиха.
    За Північ був комуністичний світ.
    Не лише зброю безкінечно слали,
    Але й народи світу «обробляли».
    Америка, мовляв багато літ
    Кров у В‘єтнамі щедро пролива.
    Не хоче, щоб країна возз‘єдналась.
    А люди по всім світі дослухались.
    В Америці лунали теж слова,
    Що із війною покінчити слід.
    «Чого б десь наші хлопці помирали?»
    Про те газети, радіо кричали.
    До рішення «дозрів», нарешті світ.
    Те комуняцьке на весь світ брехло,
    Яке, на жаль, і нині не змовкає,
    Людей наївних так переконає,
    Що, навіть чорне білим в них було.
    Про те, що там на Півночі, ніхто
    Не знав нічого. А про Південь, звісно
    Про все по світу розлітались вісті.
    І кожна смерть вже виростала в сто.
    В‘єтконгівцям люд всюди співчував,
    Американців всяко обзивали.
    Їх просто окупантами вважали…
    І от, нарешті, той момент настав.
    Щоб вибори наступні не програти
    Із-за тієї клятої війни,
    Американські узялись чини
    Політику нашвидкуруч міняти.
    Рішили, щоб самі в’єтнамці там
    Із комуняками отими воювали.
    Із Хо Ши Міном домовлятись стали,
    Щоби, нарешті мирним став В’єтнам.
    Домовились. Війська всі відвели,
    Як в договорі те і прописали.
    Та комуняки на те все начхали.
    Війну вони і далі повели.
    З Китаю і Союзу зброя йшла
    Потоком наскінченим. Йшли військові
    На Південь, щоби проливати крові.
    До дупи їм домовленість була.
    Америка ж, хоч обіцяла та
    Покинула людей напризволяще.
    Зі сторони ж бо споглядати краще,
    Як «червоніють» села і міста.
    Америка на те закрила очі,
    Конгрес війська послать заборонив,
    А через рік і поміч припинив.
    Рятуйтеся, мовляв, хто вже як хоче.
    Через два роки і Сайгон упав.
    Американці, звісно ж «помагали»
    Кількох «своїх» та сім’ї врятували.
    А для країни смертний час настав.
    Мільйони опинились в таборах.
    Десь півмільйона море потопило –
    Тікали, жити в «раї» не хотіли.
    Запанував по всім В’єтнаму страх.
    Америка ж забулася про них.
    Що там в’єтнамці – вибори на носі!..
    Такі вони зосталися і досі
    І вже, мабуть, не переробиш їх.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2025.08.14 20:47 ]
    Про «одноокого сатира» Кутузова
    В Московії чимало тих «святих»,
    Яким хіба лише до пекла є дорога.
    Вони ж не надто переймаються від того,
    Бо в москалів завжди усе святе для них,
    На кого вкаже нинішній їх «цар».
    Нехай тавра уже на ньому ставить ніде,
    Для москалів святий такий, одначе піде.
    І Сатану вони піднімуть вище хмар.
    Колись про Невського я вже розповідав,
    «Пройшовся» якось по Суворову «святому».
    Приділимо тепер увагу тому,
    Хто від Наполеона, кажуть, «врятував»
    Московію. Іще один «святий»,
    Що носяться з ним москалі допіру,
    Борець із тих, що за «царя і віру,
    Й отєчєство» йшли з «ворогом» на бій.
    Масон та ще й усім відомий педофіл
    Святим зробився в москалів – і то не диво.
    У москалів отих і не таке можливо,
    Хай буде, навіть він із найтемніших сил.
    Рід його давній був, іще із тих бояр,
    Із новгородських, що їх Грозний колись різав.
    Та цей рід вижив, мабуть добре «блюдолизив»,
    Отож уникнув всіх отих пекельних кар.
    Тож зрозуміло звідкіля Кутузов мав
    Задатки гарні блюдолиза й інтригана.
    І влаштувався, звісно, клятий непогано,
    Раз і святим уже в Московії тій став.
    Як всі дворяни, він у армії служив.
    Не надто сильно в ряди перші висувався,
    Перед начальством перше «послужить» старався,
    Від того скоро і піднятися зумів.
    Не за талант якийсь отримував звання,
    За вміння гарно дуже лестити. От Зубов
    Тоді був дуже Катерині в ліжку любий.
    Тож «бравий офіцер» Мишко зрання
    У особняк було до того поспішав,
    Щоб йому каву по-турецькому зварити,
    Іще півсонному піднести фавориту.
    За що і «кавник» прізвисько він мав.
    Але той зовсім не соромився цього.
    Зате отримав, врешті, вигідну посаду:
    Мав у Фінляндії усій військову владу.
    Окрім - директора ще Корпусу того,
    Де молодих тоді кадетів научали.
    Кадети ж були завжди гострі на язик,
    Як його бачили, услід здіймали крик,
    «Хвіст Зубова!» начальство величали.
    Та він на те уваги зовсім не звертав.
    Зате устиг бігом земельку розпродати,
    Казенну. Та ніхто не став карати.
    Бо ж він і Катерині «зад лизав»,
    Й Павлу, що був наступником престолу
    Хоч ті, як кіт тоді з собакою були.
    Та його лестощі Михайлу помогли
    Пройти сувору «лизоблюдську» школу.
    Він Катерину згодом на той світ провів,
    З Павлом устиг ще трохи побенкетувати,
    Синочок тата скоро порішив в палатах
    І на престолі царювати сів.
    І тут Кутузов також, звісно не пропав,
    Бо лестощі – то є велика сила.
    Царі москальські усі лестощі любили.
    Як Александр воювати став
    З Наполеоном тим уперше, то повів
    Війська у поміч «бідній» Австрії вже битій.
    Кутузов саме керував військами в битві.
    І вже тоді під Аусте́рліцем довів,
    Що він нікчема. Адже, мавши більше сил,
    Програв цю битву, погубив купу солдатів
    І бігом мусив з поля бою відступати,
    Лишивши тисячі на полі тіл.
    З Наполеоном скоро замирився цар,
    Пообіцяв: не буде більше устрявати,
    Як знову Франція візьметься воювати.
    Та в москалів, мабуть, природній дар –
    Все забувати. Двоє літ пройшло
    І цар забувся та і знову в бійку лізе.
    Наполеон набив йому мармизу.
    Та до царя й тоді нічого не дійшло.
    А що Кутузов? Цар затіяв було знов
    Зі слабким турком на Балканах воювати.
    Там військом мав Кутузов саме керувати.
    Поїхав за царя свого «пролити кров».
    Але найперше, з чого розпочав,
    Узявсь собі бігом «владичицю» шукати,
    Щоб не було йому отам самотньо спати
    І вибір того педофіла тоді впав
    На дівчину чотирнадцяти літ.
    Але для нього то було усе звичайно.
    Її йому туди доставили негайно.
    Товстий, потворний, одноокий дід
    Не міг, як говорили, існувати,
    Щоб три-чотири жінки не було
    Під боком в нього. Отоді воно гуло.
    Коли йому було,скажіть, там воювати?!
    А ви спитаєте, чи ж то він одруживсь.
    Жонатий, звісно. Жінка часу не втрачала
    І чоловіку також роги наставляла,
    Поки по світу той Кутузов волочивсь.
    Хоча таланту воювать Господь не дав,
    Все ж турка у війні таки здолали.
    Бо турки гірше москалів тих воювали.
    А тут якраз Наполеон узяв напав.
    Хоч на весь світ кричали москалі,
    Що він напав злодійськи. Винні самі кляті,
    Адже ножа знову зібралися встромляти
    Тому у спину. Тож французи були злі,
    Бо віри москалям вже не було.
    Ті слова свого, кляті зовсім не тримали.
    Договори, що тільки-тільки підписали,
    Вони й порушили одразу. Все ж ішло
    Вже до нової з москалякками війни.
    І, щоб удару собі в спину не чекати,
    Наполеон рішив самому нападати.
    Тож заслужили, врешті, ту війну вони.
    На чолі війська всього Александр став.
    Та тями зовсім не було на те у нього.
    Уславши трупом собі купами дорогу,
    Москаль углиб країни швидко відступав.
    Аби не впала на царя за те вина,
    Що відступають, він рішив, поки не пізно,
    Поки французька армія ще грізна,
    Що й до Москви скоро докотиться вона,
    Знайти бігом якогось дурня, щоб його
    У тому програші можливо винуватить.
    Такого довго не прийшлось йому шукати.
    На те призначили Кутузова бігом.
    Той велів війську далі відступати,
    Щоби француз його часом не наздогнав,
    А, коли, врешті, усе військо об’єднав,
    Тоді рішив Наполеону битву дати.
    Те славнозвісне їх Бородіно
    Він теж програв і знову мусив відступати.
    Слідом за тим іще й столицю залишати.
    Отак невдало тоді склалося воно.
    Тоді московський губернатор Ростопчин
    Велів, столицю щоб так просто не здавати,
    Спалити краще. І Москві прийшлось палати.
    Спалив не просто вікову столицю він.
    В вогні поранених згоріли тисячі,
    Що їх Кутузов і не думав забирати.
    Ну, зрозуміло, то були прості солдати.
    Та хто загиблих у Московії лічив?
    Французи вільно захопили стольний град,
    Ще й намагались від вогню порятувати.
    Кутузов мусив до Тарутіно втікати,
    Аби навести у своєму війську лад.
    Поки французи панували у Москві,
    Кутузов, кажуть, знову за старе узявся,
    Ні забезпеченням, ні військом не займався,
    Собі дівчину молодесеньку завів
    Та одягнув її, неначе козачка
    І з нею спав. Куди там військо готувати?
    Та ще велів з народом власним воювати.
    Бо ж кругом склалась ситуація така:
    Народ озлився за війну ту на панів,
    За вила взявся. Скрізь маєтки запалали.
    Отож солдати тих селян і воювали.
    Мов на французах, власний вимістили гнів.
    А ще Кутузов тоді кляузи писав,
    Свою бездарність щоб на когось перекласти.
    За це Барклаю довелось із «неба» впасти,
    Хоч він до цього непогано воював.
    Наполеон, тим часом, у Москві сидів.
    Якби ж йому де продовольство було взяти,
    Ніхто б не зміг його з столиці відігнати.
    Та де було те продовольство в москалів?
    Те кисле щі, що селянин ним смакував,
    Французу їсти було зовсім понад силу.
    Самі селяни скрізь упроголодь сиділи.
    Тож і француз також в Москві голодував.
    І, зрозумівши, що сидіти тут дарма,
    Наполеон рішив на південь прориватись.
    На Україні можна зиму протриматись,
    А далі би Наполеон шанс новий мав.
    Засіли в Малоярославці москалі,
    Аби йому туди дорогу перекрити.
    Гарматам довелося цілий день гриміти
    І ріки крові пролилися по землі.
    І знов Кутузов мусив з міста відступить.
    Програв французам, навіть, більше сили мавши.
    Що дивуватись, як він воював так завше?
    Наполеону б той розгром і довершить.
    Та він подумав, що той може утікати
    Аж до Камчатки. Насувається зима.
    А в солдат одягу зимового нема.
    В голоднім краї нічим військо годувати.
    Та ще й доріг ніяк нормальних не знайти.
    Ліси кругом і болота. І люди дикі.
    Наполеон тому і прозивавсь Великим,
    Що зовсім вирішив з Московії піти.
    Бо зрозумів, що все затіяно дарма.
    Тут – не Європа, дика Азія. Розбити
    Її можливо та Європу не зробити.
    В цих болотах цивілізації нема.
    Він свою армію старим шляхом повів.
    Страшні морози їй і голод дошкуляли.
    А москалі їх паралельно проводжали.
    Чомусь напасти їх Кутузов не посмів.
    А все тому, що був нездара й ледар він.
    Сидів в Тарутіно, не зміг підготувати
    До зими військо, не мав чим і годувати.
    Про те писав його сучасник не один.
    Мороз і голод Бонапарту дошкуляв.
    Але добряче й москалям від них дісталось.
    Немов вовки голодні по слідах скрадались,
    Але ні разу той Кутузов не напав,
    Аби добити. Битв великих не було.
    Березіна могла французів зупинити.
    Там можна було й Бонапарта полонити.
    Та на Чичагова тримав Кутузов зло
    Іще з турецької, бо, бачите, йому
    Замість Кутузова все військо доручили.
    Тож москалі не надто битися спішили
    З Наполеоном відступаючим, тому
    Наполеон спокійно річку подолав,
    Поки Кутузов спочивав два дні із військом.
    То з його боку було, звісно підло й низько,
    Але такий Кутузов підлий норов мав.
    Наполеон прорвався з диких тих боліт,
    Пішов в Європу нове військо набирати.
    Не став Кутузов за ним слідом поспішати.
    Чому, спитаєте? А тут сказати слід,
    Що той Кутузов, не вступаючи у бій
    З Наполеоном, зміг понести такі втрати,
    Що вже не було йому з ким і воювати.
    Сто тридцять тисяч зміг поставити у стрій
    Він у Тарутіно, а на кордон привів
    Лиш тридцять тисяч. Де сто тисяч ще поділись,
    Коли з французами серйозно і не бились?
    Він сотню тисяч тих без бою загубив.
    І до Європи він подався з «козачком»,
    Бо як без дівки. По Парижу погуляли.
    «Дурних ідей», немов собака блох набрали
    Там москалі. І скоро кинулись бігом
    Царя скидати. Та Кутузов не дожив.
    Із «козачком» своїм, мабуть перестарався,
    Отож в Бунцлау в руки смерті і дістався.
    Жону «невтішною» вдовою залишив.
    Що мав в кишені, «козачкові» заповів.
    Хоча сумнівний спадок – все встиг прогуляти,
    Що не було що й спадкоємцям залишати.
    Хіба що цар тих спадкоємців пожалів
    Та триста тисяч якось виділив з казни.
    Того «старого, одноокого сатира»,
    Як Александр називав його допіру
    До Петербурга врешті-решт перевезли.
    Там досі труп його в Казанському лежить.
    Попи святим його надумали вважати.
    Лише в Московії святим можливо стати,
    Хоч все життя в гріху великому прожить.


    Рейтинги: Народний 2 (5.38) | "Майстерень" 2 (5.3)
    Коментарі: (5)