Деміург з посмішкою шахового маестро
Палить люльку набиту листями авокадо,
Читає діалоги Платона щоп’ятниці,
Коли скорботи налито по вінця,
Коли Місяць оповні зазирає в зіниці
Черепа світобудови, викликаючи посмішку
Нечемної діви Галактики – зеленовбраної,
Синьокосої, в якої кіт-муркотайло (сірий)
Дивиться на кульгавих вухастих осликів,
Що носять цеглу на будову башти мовчання,
Яку мурують до Неба вільні каменярі
(Прилітайте, чорні орли, прилітайте!).
Термітам смакує дерево – міцне й крислате,
З листями-пальцями, з квітами-снами,
На дошках з якого малюють сумні ікони
Ченці вогненної віри, ховаючи у своїх
Каплицях таємниці перехожих-годинників.
Згадуй, мій друже, згадуй, місто своє біле
З назвою Начебто, з ратушою сера Альберта*:
Етюди на тему «Ad urbem et mures»**
Малюй м’яким пензликом***
На поверхні листя
Осокорів
Юних, як зошит
На якому ще нічого не було написано,
Не нашкрябано, не заплямлено, не зіпсовано
Літерами, яких ніхто не знає, ніхто,
Навіть він – деміург зеленого травня****.

Примітки:
* - не принца, ні. Тим паче, не Чорного Принца.
** - У Теодора Руанського (1296 – 1378) є поема «Ad urbem et mures» писана середньовічною латиною. Вільні муляри і шанувальники троянди та хреста (одночасно) вважали цю поему одкровенням. Хто зна, може вони і праві.
*** - один мій знайомий, художник і винороб, робив собі пензлики з шерсті котячих хвостів. Пензлики виходили м’які і безпосередні. Малював він тими пензликами пейзажі на горіхових дошках.
**** - один моряк (громадянин Кале) запевняв, що під час плавання до Землі Ван Дімена він на одному острові бачив зелених джмелів, яких він назвав деміургами травня (demiurgi viridis Maii). Я впевнений, що то йому привиділось – він зловживав ямайським ромом.

Сонце – вухастий заєць
Малює знаки на жовтій глині,
Якої торкались руки людей,
Що вдягнені в торішні зимові сни
Замість полотняного одягу,
Що взуті в личаки лабіринтів,
Що плетені з кори хлібного дерева,
Яке посадив пастух Таргітай.
Діти глеків-клепсидр:
Їм жити серед жита та єресі,
Серед хаток без вікон і сміху,
На осонні років-метеликів,
На землі, що опалена требами,
Напоєна медовими офірами.
На безлюдному острові квітня
Зібрав знавців давнього трунку,
Друзів сивого доктора Фауста
Під знаком троянди й хреста:
Щоб не блукали в густій темряві,
Коли сам Час довершується,
Як довершують важкі кроки
На вершину високої башти,
Яку мурували (та марно),
Яка стримить за ображені хмари
(Ой, як недоречно-невчасно),
Щоб розповісти зорям-блукальцям
Про нас.
На руїнах римського ринку рабів
Цвіте оксамитом магнолія –
Квітка свідок важких почвар,
Наче гіркий постскриптум
На пергаментній сторінці
Апокрифу.

Я прийшов до брами,
А там самотній гідальго –
На Дон Кіхота зовсім не схожий,
Ані трошечки, ані на цяпочку,
Без коня й кіраси, але бородатий
І сивий як лунь навесні,
І старий як світ варварів,
Ключі мідні причепив до поясу:
Впізнав його ненароком –
То сновида Сан Педро.
Подивився на мене очима сумними:
Чого, мовляв, прийшов дочасно,
Чого, мовляв, мандруєш куди не слід,
Я меча свого в ріллю закопав,
Отут сторожую, отут ключником,
Чекаю на босоногого,
Сідай, марнотратнику слів, побазікаємо,
Вертайся потім туди –
В місто сіре,
Де не очікують,
Нікого, а тебе особливо,
Де сови співають канцони,
Де горобці горожани
Республіки лабіринтів-доріг,
Де коти-філософи
Цитують поганських мислителів,
Особливо Сократа.
Послухав його, пожурився:
І що в словах твоїх камінного,
Окрім міста вовків.

Друге пришестя Пандори:
Назбиралося дерев’яних скриньок,
Нема кому відчиняти і зазирати,
Що там заховано-поховано,
Не цікаво нікому, навіть гетерам,
Що там лишилось на дні
(А лишилась надія –
Останнє болюче нещастя)
(А може і не лишилась?)
Друзяко Улісс!*
На острові Всіх Вітрів
Знову раптова вакансія:
Нема кому пильнувати**
Білих овечок хвиль
Моря отого Егейського:
Всі вітри – вовки, всі злодії.
Тільки ми на цьому острові
Кинули душі мов якір,
Що зачепився за білий камінь
Страждань.
Невже ми навік
Неприкаяні –
Не при Каїні сторожі,
Невже нам годі шукати
Ітаки –
Острова спокою і пісень козопасів
Серед оцих морів
Журби солоної?
Порвали конопляні вітрила
Бородатий Борей та шульга Еол***,
Потрощені старі весла,
Муруємо корабель кам’яний,
Що попливе колись
У майбутнє з минулого,
У країну високого Неба,
Де живуть пастухи зір.


Примітки:
* - Улісс справді був моїм старим другом, хоча мало хто називає другом отакого от хитромудрого харцизяку.
** - був один дивак, що зголосився пильнувати всі вітри на острові-скелі серед самотності. Але він помандрував бозна-куди. І от тепер отаке.
*** - відносно античних алюзій: знав я одного Томаса МакГрегора, так йому дарували титул лорда тільки за те, що він на пам’ять знав всеньку «Іліаду» на мові оригіналу. Ще й декламував її на іонійському діалекті. Він (до речі) служив у легкій кавалерії і під час кримських баталій такі коники показував, що тримайте мене семеро.

Серед лісу черепахових сутінок
Кульгавий мовчазний мельник
На ім’я чужинське Кронос
Загубив своє кам’яне серце
І майструє незриму клепсидру
Над рікою, де бродить чапля
З ліхтарем у гострому дзьобі:
Бородаті пророцтва, вусаті провісники
Віщують синім сновидам,
Солом’яним птахам заброди-весни
Про пісню майбутню солов’я-алхіміка
Пошепки.
Хвостаті знавці квітневих псалмів,
Народ човнів Ріки Небесної,
Вухасті тубільці острівців спокою
Журяться, що квіти очікування
Будуть червоніти, коли патрицій Сонце
Завітає в Країну Вічної Молодості
На зібрання їжаків-сенаторів.
На млині бородатого мельника,
Що меле з моху зелене борошно,
Живе щур у камзолі водяника
І складає свої сіровбрані канцони,
Недолугі совині сонети
Для вечірок тіней самураїв,
Що п’ють свій березовий чай
З порцелянових чаш-спогадів.
Дайте йому солом’яний плащ –
Оцьому зубатому філософу,
Цьому опівнічному поету-скептику
Бо дощить. Бо мокряк-журба,
Бо весна забарилась,
Замислилась.

Ми зловили округлу рибу
Гарячу, як споконвічний вогонь,
Жовту, як глина долини
Усіх Таємниць,
Сяючу, аж сліпило очі
Не тільки нам,
Але і шаманам дощу,
Що кликали воду з Неба
Злого й байдужого
До людей-собак.
Зловили ту рибу в ятір,
Що сплетений з минулого –
З його ниток липких,
Наче докучливі спогади.
Зловили цю норовливу рибу,
Що пручалась, вистрибувала
Ніби гралася з нами, рибалками.
Зловили,
А виявилось, що та риба – Сонце,
Що пірнуло в глибінь,
Танцюючи під сопілку Вічності,
А ми зловили,
Бо звикли шукати здобич
У глибині ріки
Або у вирі минулого –
Круговерті жорстоких хвилин,
Чи в безодні вічності.
Зловили та й відпустили,
Бо досить нам уже
Уста спалювати
Їдким вином невизначеності
І язиками вовчими
Вогню.

Злива.
Ніби то не літо Калігули,
А часи бородатого Ноя:
Мокнуть граки дзьобаті
І самотній безхатько
У чорному плащі сутінок,
Наче він не філософ буднів,
А дерево лісу бетону й асфальту.
Нехай,
Доки навколо вода:
Між руїнами і дзвіницями
Храмів казуїстики та апокрифів,
Між калюжами-плямами і вікнами
Колючих поглядів,
Між пелюстками півонії
І казкою про опришків
Зійду на палубу корабля вигадки
Намальованого синім чорнилом
На плечі лісової відьми
Чи то німфи, чи то лисиці
(А в неї людське обличчя),
Втечу від живих квітів
І мертвих сторінок книг
Про дивака П’єро
І поставлю над літерами
Теплих днів пожежі Сонця
Апостроф.

Вдягнена в сіре руно
Збирає у кошик зорі –
У кошик темряви.
Вдягнена веслярем з «Арго»
(Дарував одяг овечий –
М’який як світ
Без свічада бронзового)
Ходить м’яко, нечутно
Босоніж
(Інколи вдягаючи
Мокасини волові –
Шиті з шкіри рогатого,
Що ховав Місяць на лобом),
Ходить-колобродить
Світлячковим лісом
Вічної ночі.
Вдягнена в м’яке руно
Рахує цеглини
Мурів старого міста,
Що схоже на Вавилон,
Мурів зачинених брам
До серця глиняного
(Сходи прямісінько в Небо).
Вдягнена безпритульною овечкою
Назбирала зорі до снідання:
Буде пекти марципани
З мигдалевого тіста Галактики.
А зорі шепочуть у кошику,
Наче не зорі вони,
А жуки-світлячки,
Наче не тьма навкруги,
А море спокою,
Наче не ми їх споглядаємо,
А курча пухнасте і жовте –
Як мідний ніж святенника,
Що накликає дощ.
Стукаю в бубон Вічності,
Повторюю слова, що лунали
Одвіку.
Голосно.

З блискучої ртуті моєї фантазії
Злітають здивовані чаплі
Під дощем непотрібних метафор
(Нікому).
Ця радість безглузда –
Споглядання мінливого світу:
Порадую серце своє
Келішком ірландського віскі:
Падають з Неба кванти блакиті –
Кристали моїх нездійснених ілюзій:
Трохи дороги – до видноколу,
Трохи брил кам’яних
До храму готичної віри,
Трохи помріяти про місто радості,
А потім летіти
У неминуче –
В завершення часу*.
Одного рожевого ранку
Я бачив у Небі срібне
Крислате прозоре дерево.
Ave, холодному вітру!
Ave, володарю хмар**!
Після дощу пелюсток карми
Між морем і лісом Ніщо
Шукаю сліди тварин на піску –
Сліди потвор***.
Невже аромат хризантем****
Єдине, що лишилось отам –
Під сонцем Аустерліцу*****?

Примітки:
* - у нашому Всесвіті є куточки, де сам час припинив бути.
** - у часи готичні алхіміки називали володаря хмар Dominus Nubium і приписували йому створення допотопних потворок.
*** - а колись таки блукали. І лишали сліди на піску. Навіщо?
**** - аромат хризантем дуже пасує до холодного осіннього вітру.
***** - тоді під селищем Аустерліц направду було холодно. Корсиканець підтвердить, якщо його покликати.

Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.

Вузькими вуличками пошуків Істини
Блукає трамвай прозорості минулого.
Обличчя відкриті туману: вже ніч,
Так темно, що вогні стеаринових свічок
Та гасових лямп безбожника Джузеппе
Нагадують світло галактик – рожеве,
Наче то не круговерті зірок, а блимала
Амстердаму – міста моряків і вітрильників
Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
Знавця капелюхів, шукача Невідомого.

Збираю каміння блискучі
На березі ріки Вічності:
А вже осінь світу людей,
А вже падолист кольорових снів
Мрійників задивлених в Небо.
Вітер над очеретом нещасть –
Годую коней з руки – коней планет
Зерном, що розсипала Гера*.
Я знав двох Джузеппе** –
Обидва романтики і втікачі
Від буденності. Від «реальності»,
Яку вигадав Кронос***.
Все крокую назустріч холоду,
А в мріях цвітуть орхідеї,
Де і коли, на якій понурій рівнині
Назбираю в крисаню жуків-світляків
Щоб побачити стежку у тьмі –
Хоч трохи.

Примітки:
* - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
*** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…

Частуєш мене вином дощу,
Ніби то не зима, а маленький острів
У часопросторі життя орачів,
Ніби то Туамоту хлібних зерен,
Розбита скарбничка слів
Аборигенів заячих хащів:
Можу пригостити хлібом
Пеліканів моїх дерев’янів снів,
А можу запалити свічку
Біля камінного Будди,
Що стоїть між бамбуковими хижками
Міста поетів-рибалок
Майбутнього.

Частуєш мене міцним віскі ночей,
Які нагадують реінкарнації
Мовчазного цвіркуна готичного свічада:
Павуки, що плетуть числа
У мереживі лабіринтів черепа –
Там блукають свої Мінотаври –
Трохи ритму, а трохи пісень паротягів.

Частуєш мене спогадами чаплі,
Що літала над Колізеєм –
Місцем розваг мармурових вершників,
Що вміли читати книгу блискавок:
Авгур біловбраний
Завше заплющував очі,
Коли бачив оцього птаха –
Жабоїда-писаку,
Що закидає назад голову,
Бо не хоче відкривати зіниці Сонцю,
Коли воно сумує і забуває
Пісні весняних річок.

Монету,
На якій написано «Меланхолія»
Викинуло море (бавлячись)
На пісок, що насипав Еол
З міху торішніх надій.
На березі, де зітлів «Арго» -
Корабель незбагненних мрій.
Лишив на піску сліди
Сліпий кіфаред Данай.
Трохи пісень –
Але берег порожній,
Трохи музики –
Але навколо пустка:
Тільки сухе дерево,
На якому журився птах
Алконост.
Берег, якого цурались рибалки,
Який так любили полози,
Зелені, як мідна епоха,
Що конала в агонії.
Берег,
На якому оселився вигнанець
У подертій овечій свиті,
Але з шматками папірусу,
На яких описував сни:
Видіння і марення,
І ховав ті рукописи-манускрипти
В кам’яній скрині вічності,
Ховав від крапель дощу
І злих очей невігласів.
Ховав – не сховав.
Запитання висіли в повітрі,
Руки шукали опори,
Очі – покручених мушель.
Тільки отой вигнанець
Очікував ночі,
Коли приходить Морфей.

Розмови втопились в старому озері,
Що поросло ряскою та лататтям:
Розмови занурились в темінь води:
Ними ласують вусаті риби –
Мовчазні, наче старе дерево.
Два дні в Копенгагені,
Де писав свої тексти
Знавець парасольок дірявих**
Блукаючи вулицями оселедців
І дихати вологим повітрям
(Неможливо забути, що поруч море,
Але спробую),
Під вітрилами рук
Пливе корабель свідомості
До архіпелагу сну.
Я знав, що русалки цінують морозиво,
Я знав, що шпалери в домі філософа
Кольору шотландського віскі,
Але все одно креслив літери
Грецького алфавіту ілюзій,
Марно сподіваючись, що ім’я Сократа
Складеться якось невимушено,
Наче мозаїка
На підлозі візантійської базиліки:
Мій друг хвостатий
Теж басилевсом був –
Повелителем спокою.
Досить мені меланхолій!
Свій день незабутніх стежок
Зачиняю в шафі-шахті
Тіней.


Примітки:
* - «Чорно, наче рана пам’яті…» (Пауль Целан)
** - у Копенгагені справді колись жив чоловік (не Гамлет), що писав сумні історії і ходив гуляти містом виключно з дірявою парасолькою, щоб бачити, чи часом не закінчився падати дощ.

Мокрі лицарі осені –
Поважні птахи граки
Провіщають мені майбутнє –
Чорним крилом падолисту.
Вони теж скрипалі,
Тільки музику свою таємну
Сховали в пивницю буднів –
Тамплієри нудної мжички:
Чи буває їм весело?
А може вони паяци?
Їх іржаві залізні ноти
Цятковано сонячним золотом
Для квиління-нагадування
Банальної одвічної істини,
Що існують (не зникли) зорі
Сховані сірими хмарами:
Направду. Я не вигадаю.
Дзьобаті свідки апокрифів,
Казкарі темних віків,
Вісники чи то листоноші
Слів доречного існування
Не хочуть мені повідати
Про кралю майбутнього –
Чорнооку ворожку Іштар.
Птахи святого Томи –
Звіздарі перелітні –
Граки.

Смугасті кіклопи
Вистрибують з текстів Гомера,
Копають рів
Навколо непорушних Мікен духу,
Навколо Аргосу диких жадань.
Наповнений мушлями келих*
Моря кам’яних вусатих котів
(Для кентаврів –
Для кого ж іще?)
У цій піраміді вікопомних дельфінів
Фиркають песики меланхолії,
Трохи планетарного «якби»,
А ще трохи марсіянського «ніби»,
Атож: осіннє полювання
Мокасинових знавців сопілок
На пурпурових мамутів зими.
Таки трохи.
Ледь-ледь.
Ботанічні фортеці Перікла,
Де стирчать колючками башти,
Які нагадують капелюхи**
Вщерть насипані-наповнені
Фальшивими флоринами світанку***.
Променисто виглядає пальто
Заброди зозулі.
Громадяни Парижу!
Слухайте!
Мером обрано Квазімодо!
Сяйво готичних вогнів
Часів чуми.

Примітки:
* - мушлями молюсків виду Cerastoderma glaucum (Bruguière, 1789).
** - капелюхи-крисані.
*** - жив колись в Мілані генуезець Пеппо Джовані Рікардо. Він виготовляв фальшиві флорини з мідного сплаву і збував їх нетямущим. За це його потім посадили до в’язниці і катували. Середньовіччя ж бо…

Маленький крук
Завбільшки з око левіафана
Став чужинцем на руїнах Лариси
І співає пеани пеласгів
(Тільки його слова і ноти
Не розуміють папуги,
Яких привезли на Самос,
Чи то на Родос, чи то на Лесбос
Пророки).

Маленький крук –
Він також вміє допомагати
Сукупно: каменярам та мірошникам –
Там, за млином водяним
(Пірнають в ставок каппи),
Тягне в гніздо старе
Шнурівки для черевиків
Подорожніх квіткових доріг:
Лускаті долівки палаців,
Де замість паркету зуби коней,

На верхівках дерев життя
Самотній маленький крук
Придумує новий погляд
На квітучий сад Епікура.

Маленький крук
Збирає сталеві голки
Для полку кравців і шевців
Деррі
Під час вільямітських війн,
Співає псалми гугенотів
На могилах єретиків
Божевільної секти
Рибалок Дубліна.
Salvete, piscatores!
Salvete, autumni domini!

Коли слово посіяне
Зерном сваволі
На рінні святого Томи,
Де в тіні крисані
Чекаєш пришестя Пандори,
Відпочинь у гавані келиха
За столом у весталок чи то валькірій,
А ж тут журба – некликана,
Неочікувана,
Наче дзьобаста озерна чайка
(Мальована чорним по білому).
Доки не покличемо вусатого пророка*,
Не розтлумачимо, чого ми хочемо**
Чи то почути, чи то поглухнути
Від слів нареченої приблуди кота,
Доти черевики будуть лише нагадуванням
Про холерні роки олійних фарб***.
Придумав собі зорю,
А вона згасла,
Топтав полинову землю****,
А вона стала подихом,
Написав на папері кавалок Істини,
А він побілів крейдою.
От і пиши після цього
Поеми пташиними знаками
На сирій глині найперших.


Примітки:
* - Фрідріха – він теж пророк.
** - а раптом ми нічого не хочемо? Що тоді?
*** - це я про часи Мікеланджело Мерізі да Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio), а зовсім не про модерн.
**** - точніше, євшанову – ту, що поросла Artemisia austriaca.

Портрет намальований зорями
Прочанина, що приходить щоночі
На горище, де сплять кажани
До весни – дзьобатої сірої птахи,
І шукає пошерхлі слова
Зітлілої книги старої поезії,
Яку можна лише шепотіти,
Ковтаючи звуки еламські
Засохлих жовтих троянд,
Ніби не темрява гусне як клей,
А лише жебонить лабіринт
Мушлі крученої – голосом моря,
Мушлі важкої блискучої,
Яку привіз капітан кульгавий
З острова, де ніхто не живе
Відколи дме вітер,
Що гойдає пальмову гілку
Пустелі колючих сонетів.
Дослухаючись до часопростору –
Отого, між галактиками,
І бавлячись у гру вовків-диваків
Зі старою королевою круків.
І що окрім цього?
У цій ароматній пітьмі,
Що гусне від вчора,
Що ковтає звуки мов чапля,
Якій смакують зелені кваки
Очеретів відлюдника Ніби,
Яка роздзьобує кварки,
Зловлені тут – в каламуті ріки,
Що тече.

Час – це плямистий щур
З очима кольору ночі,
Що ласує маримухами,
Які назбирав божевільний
В лісі сутінок спогадів,
У хащах осиротілих просторів,
Де блукає сліпою вдовою осінь –
Оця, в картатій сукні минулого,
Оця, пастушка тихих мелодій
І розмов біля вогнища – марних.
Трохи диму між поглядами,
Трохи живої поезії (ще),
Трохи холодного вітру – між листя:
Скрипка лісового паяца
Тихіша їжакового тремтячого серця,
Що теж співає про сон падолисту:
Майструйте із барв драбину
До загуслого синього неба,
Що просякло трунком свободи –
Таки вітряної і холодної,
Таки завислої в між часами,
У ніч, коли відкриваються двері
І на столі розсипана сіль.
До останніх яскравих квітів,
Які забули зів’янути
Йди нечутними кроками,
Наче не бруківка то,
А печера черепа.
Назбирайте оберемки
Кленового гостролистого золота –
Для подорожніх.

P.S. Написано в ніч на Самайн (Савунь), яку я таки пережив, бо, певно, не порушив жоден із своїх гейсів…

На битій дорозі
До кумедного міста Реймса*,
Де собор колючий
Наче щетина дика,
Мене зустрів лігурійський граф**
Чи то поліграф,
Чи то монограф,
Чи то оліго але теж граф
(Трохи підсліпкуватий,
З моноклем та ясеневою тростиною)
І подумав, що я дзвонар
(Переплутав, бо Плуто)
Та й порадив:
«Квазімодо, не спи,
Краще спалюй мости
До поганського Ріміні***.
Або кораблі –
Лишай лише сивий попіл
На піні хвиль.
Мешканцю готичної башти!
Ти не герой і не варвар,
Ти клишоногий мисливець
На лангобардів.
Зціплюєш зуби,
Заховавши під каптур
Ім’я заповітне Рома****,
Малюєш собаку білого
Між дірками черевиків
На чорній воловій шкірі спокою
Пензликом скрипторія Сонце!»

Краще б той граф
Тікав би за обрій
До королівства тополь
На П’яцца-дель-Пополо*****
Чи купив би корову Му
На ринку Мантуї.

Примітки:
* - там у соборі колись невідомо звідки з’являлась олія, якою мастили голову чергового дивака-франка. Тому і кумедне оте місто – Реймс.
** - насправді то був не граф, а герцог. І не з Лігурії, а з П’ємонту. Такий собі альпійський Савонарола. І походив він від кондот’єрів гвельфської орієнтації.
*** - був один Малатеста – сеньйор Ріміні, що називав себе поганцем і бешкетував. Навіть влаштовував у Ріміні поганські ігрища. За це на нього Папа образився.
**** - переважно заповітне ім’я Рома ховали не під каптур, а в шкіряну трикутну торбу. Але монахи…. Хоча вони теж…
****** - на П’яцца-дель-Пополо неодноразово бачили привидів. Микола – скіта посіденте (scita possidente) збрехати не дасть…

Я блукаю між хмарочосами,
Як останній король модерну,
А мені кричать галантні гарсони
У чорних краватках-метеликах:
«Агов, містере!»
Мені посміхаються смугасті коти –
Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
Знавці італійського сиру і сірих метеликів,
Посміхаються,
Наче не коти вони, а рибалки,
Що ловлять старого сома спокою –
Незворушного, як сама Порожнеча –
Стара бабуся Будди-Всесвіту
Медитуючого серед чорноти Вічності*.
Я блукаю між хмарочосами –
Скляними потворами Андрія Варголи**,
Виглядаю мишу на ім’я Сьогодні,
Що бігає між металевими, галасливими
Гусаками-автомобілями***
(Пливіть собі рікою часу, пливіть!),
А мені натякають, що то не миша, а щур,
Сірий, як вчорашнє безглуздя,
І хто натякає (стиха)? Зубата жінка Сонце!
Щур, який догризає насіння годин,
Що ми назбирали в торбинках овечих,
Бо гадали, що ми пастухи, а не женці
Всього, що лишилося
На цій ниві осінній порожній****.
Я блукаю, а місто-страховисько
Поглинає шматочки майбутнього,
Про яке знає лише хвостатий
Пророк.

Примітки:
* - люблю думати про Вічність, а особливо писати про неї. А вона любить… Що ж вона любить, ця стара діва з вицвілими очима? Не знаю… Не знаю…
** - краще б він малював годинники, а не бляшанки з супом.
*** - бо вони гелгочуть як гуси (коли в дорозі). І такі ж неспокійні мандрівці – туди, в невідоме. Бо прийдешнє завжди невідоме.
**** - весняна нива теж порожня – бо ще нічого ще не проросло. Посадіть там просо.

Збудували над річкою замок
На кручі, над урвищем,
І став він найпорожнішим,
З найтемнішими баштами
І кімнатами.
Збудували його випадково,
Ненароком начебто,
З цеглинок світла –
А вийшла темрява.
Поселили там найменших
Мешканців –
Потворних карликів,
А вони втекли.
Бо Сонце – то руда коза:
Рогата, як полудень,
Наче медова офіра
Пазурастого яструба,
Що шукав поцяткованих звірів
Серед білого Неба – намарно.
Скидали маски
І робили з них опудало,
Але його ніхто не лякався –
Жоден зорнодзьоб-горобейко,
І ніхто не вірив,
Що то справжні обличчя,
А не облуда сновид:
У цього каштеляна
Купа ключів мідних,
Тільки він не знає
Де знайти двері,
І для чого їх прочиняти.

Наше плем’я скрипалів зібралось
На березі каламутного моря –
До потвори зубатої порту:
Полювати на череватого кита-пароплава,
Залазити в його ненаситне нутро,
А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
І шматки мертвих тварин,
І переміщуватись у часопросторі
По солоній воді хиткій
Пінистій (Афродіто, врятуй!).
Позавтра чи то Лугназад,
Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
Пихатого графа Кілдера:
День стиглих м’ячів-яблук
І гіркого ірландського віскі.
Електричні мотузки-дроти
Сказали мені по секрету каменярів,
Що я ще трохи живий,
Що я необачний зовсім,
Як рудий нетутешній кролик,
Як стиглий заборонений плід,
Наче єнот, що їздив на лижах
З гори поцілунків
В ущелину жебраків.
А чому?
З кожного німого дерева
Стирчать гілки-руки,
Прагну, як чорний грак,
Осені (коли достигають горіхи),
Ховаюсь у сірий дим
Чужих тютюнових люльок,
Щось там гукаю оклично
З цього сивого присмерку,
Чи то кличу когось,
Чи літаю…
Над м’яким океаном трави.

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.

Над річкою Білою,
Яку печеніги назвали Альма
Збудував хижку дідусь Ол.
Збудував і забув
Про людей, що пили росу
З чаші синьої квітки:
Взяв та й забув
І не згадував.
Забув про коней білих,
Що мають чорну цятку на лобі
І топтали чебрець запашний
Копитами – в червні.
Забув і не згадував.
Забув про косу замашну
Сивої жінки Ули,
Бо мусив забути –
Інакше ніяк, інакше глек
Без дна і води,
Глек, який не наповнити,
Скільки не лий,
В якому живе луна –
Сумна дівчина Ехо.
Дарував йому сулію
Повну вина черленого.
Вершник Юл
Дарував і казав:
«Пий! Бо риби не знають спокою
У річці Білій.
Не знають. Пливуть
З минулого в День Сонячний.
Пливуть.

Примітки:
У печенігів роду Каракарга, що кочував біля річки Молочної був шаман якого називали Ол.
За свідченням Філоктета Олександрійського (234 – 298) таври називали богиню смерті Ула. Але це було таємне ім’я, яке знали тільки жреці. Якщо в таврів хтось не міг померти, то вони кричали, дивлячись на північ: «Ула, прийди!»

Колиска тесана з чорних апострофів
Чи то з важких дерев’яних апокрифів
Писаних апостолом Неба*.
У цьому човнику трояндових снів
Задрімає небіж хмаринок –
Легкокрил синього тролейбуса,
Пазуристий хронікер гомінких бджіл,
Що напише їм історію-вигадку,
Де роки-літа будуть мічені квітами**
Або мітами про крилатого Мінотавра,
Де на кожній пожовклій сторінці
Міняйли нахабно дзенькають
Срібними тугриками Чингісхана –
Вусатого фемініста і модерніста.***
(Дайте йому трохи поїсти
Кобилячого молока
Полинової левади пророків.
Дайте!)
Співаю лагідну колискову,
А мені кажуть, що то заупокійна.
Радію дощу, а мені кажуть, що то радій.
Радій собі, не тужи, Алкіде. Радій.
Поліфем (десь в Палермо)
Бавиться словами приказок.
А ви слухали пісеньку
Однооких потвор-козопасів?
На вершині гори
Лякаю ведмедів пророцтва,
Фарбую їхнє густе хутро
Синявою.

Примітки:
* - в часи порнократії був такий Папа Анастасій ІІІ (час понтифікату 911 – 913). Він крім енциклік і послань (тексти яких до нас не дійшли) написав ще таємний апокриф «Небо, яке мені приснилось».
** - дож Генуї Джорджо Адорно (1350 – 1430) лишив по собі крім бібліотек еротичної та політичної літератури ще мемуари написані латиною: «Memoriam remus domini» («Спогади майстра весла» (лат.))
*** - Чингісхан направду був першим монгольським феміністом: у його кодексі законів сказано: «…жінок заборонено бити палицями і камінням…» А його імперія для свого часу була таким модерном, таким модерном, що Будда борони…

Далеко за озером спокою
Людина йде стежкою невідання
Крізь високу траву забутих Істин –
Колючих, як корсиканський полудень.
Ловлю в цьому прозорому озері
Пічкурів плямистих –
Створінь крижаних джерел
І Неба черствого й байдужого –
Неба Гіпербореї.
Плутаю це озером зі свічадом,
В яке зазирають ондатри –
Зубаті красуні вусатого літа очікування.
Сваволя. Чи то сон лірника,
В якому тільки мелодії сови болотяної,
В якому сліди на піску –
Сліди почвари минулого –
Холодної, як епоха оленяча.
Кидаю в те озеро шовкові сіті –
Може зловиться пструг Пізнання,
Може мені таки щось відкриється,
Як тому диваку-ірландцю,
Бородатому, як всі оповідки
Про людей, що не знали заліза
І сонцеплин вважали виставою
Старої діви-весталки,
Жриці страшної Вічності.
Наливаю в келих сутінки –
П’янкий трунок садівника Епікура,
Вітер гортає тіні – м’які як волова шкіра,
Наче не тіні то, а сторінки
Книги ноктюрну й пророцтв.

Шматок вітрила сірого
Безпритульної дірявої каравели
Флорентійця – сина нотаріуса –
Це маленьке льонове небо,
Яке заперечує довгодзьобий птах*
Смутку чорно-білої самотності,
Окриленої печалі моря:
Чекай**
Одкровення водяної пустелі
Такої ж байдужої як вітер***,
Що вічно дарує неспокій.
Чи може з того шматка вітрила
Змайструвати прапор республіки –
Білий з черленою лілією,
Тільки чим його відбілити –
Оцей сірий уривок тканини –
Все що лишилося, не загубилося
(Окрім надії на повернення,
Окрім хворобливої ностальгії
За вапняковим палаццо),
А ще думки про одного вигнанця,
Що замість необачного повернення
Мандрував до страшного інферно:
Краще б перетворився в чаплю
І мочив свої ноги довгі
В річці Арно – шукаючи кваків
Зелених.


Примітки:
Я хотів написати текст про трьох флорентійців, але написалось лише про двох. Тому в жмені затиснуті тільки два флорини – два золотих, ще тих – республіканських, з лілією та Іваном Хрестителем. Питання в чиїй жмені – в жмені того, Альберіго, чи того, хто обрав поводирем Вергілія?
* - подейкують, що першим птахом, якого побачив Альберіго перетнувши океан була біла чапля. Але то легенда. Сам Альберіго про це ні слова в своїх нотатках.
** - у Равенні розповідають, що нащадок Каччагуйди Єлисейського постійно чогось очікував, але я в то не вірю.
*** - Джироламо Савонарола, якось сказав, що вітер і до нього, і до його слів байдужий. Напевно, натякав, що вітер не буде роздмухувати багаття на якому йому судилось палахкотіти.

Виглядаючи крука –
Чемного, як усі пророки-мислителі**,
Саркастичного, як всі споживачі свіжого,
Стою на запиленому роздоріжжі
Вісьмох фрігійських доріг***,
Де зламаних колісниць скалки
Збирають як сторінки дерев’яних книг****
На яких ще напишуть апострофи
Апостолів древлянської черні,
На яких ще накреслять знаки
Сумних пророцтв неминучих
Якоїсь Сивіли сіверської.
Стою на роздоріжжі між Равенною
І містом Нумітора – авгура племені расна
Біля щербатого каменя*****
Пораненого нестримним вершником
Епохи довгих мечів.
Виглядаю крука –
Посланця космічної ночі,
Єдиного співрозмовника,
Єдиного сучасника:
Завжди і всім сучасного.
Чекаю не поради
І навіть не слова кульгавого втіхи,
Чекаю на крихту пташиної мудрості –
Нехай злої-недоброї,
Як дні опалені Сонцем
Сліпим.

Примітки:
* - «Коли приходить найсумніший образ тієї ночі...» (Публій Овідій Назон)
** - кажуть, що Сократ був нечемним, але це або виняток, або брешуть люди.
*** - а в наших то краях всі дороги фрігійські. Коли ступаєш на таку дорогу, одразу відчуваєш себе вільним. Що вже говорити, коли ти на конику…
**** - багато хто з мудрих людей писав на сторінках дерев’яних книг – Конфуцій, Лао-Цзи і багато ще хто…
***** - нині у нас всі камені поранені – або копитами коней, або щербатими мечами варварів, або злослів’ям заброд.

Ілюзорні вухасті кролики
Гризуть ілюзорну траву*
(Таку ж зелену, як мої сни),
А Шовковий Томас
Ласує морозивом хмар:**
Трохи білого на блакитному –
Наче в Армориці*** – берег і шум
Моря. Того – неспокійного.
Розкажіть про це королю Джону –
Невдасі й муралю замків
Таки на острові, на зеленому****
З каменів, таки диких.
Дочки блаженного Гумберта*****
Виглядають птаха сірої пісні
Крізь заґратовані вікна замку:
А десь гагари оксамитових мрій
Туляться до скель острова Долі.
(Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
А на руїнах замку Мейнут*******
Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
Вирізавши смужку з самого серця
Ірландського прапора.
Повітря прозоре
Після дощу просвітлення
Чи то алегорій зливи –
На відміну від моря прийдешнього:
Завжди темного і непрозорого
В якому ловив банькатих риб
Я – нетутешній поціновувач кави
З чужим прізвиськом Мерфі.
Малюю недолугий пейзаж
На околицях дивакуватого Дубліна
Кавою.

Примітки:
* - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
*** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
**** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.

Пригостив необачно
Трунком, зробленим з крапель дощу
Та пелюсток мигдалю,
Дивака меланхолій П’єро –
Сновиду міста кленового листя,
Співрозмовника блідого лилика.
Поділився черствим окрайчиком
З потріпаним сумним опудалом,
Дерев’яне серце якого дірявлене
Навесні сталевим ножем алегорій.
У глибини холодних рік,
Що течуть на північ від снів,
Я кинув камінь важкий
Своїх зранених спогадів:
Нашкрябав на тому камені
Ієрогліфи – напис
Про те, що немає мети,
Є тільки шлях – порожнечами.
Той камінь проковтнула
Риба-тінь: сіра як дотик,
Що залізним хвостом
Каламутить непевний Час
Лускою колючою
Торкається вигадок –
Риба ріки,
Що тече на північ від серця:
У холодній воді бистрини
Погасили люди мовчання
Свічку прадавнього болю:
Тепер морок пульсує числами,
Тепер фатум наче сліпе дитя
Шукає навпомацки
Мармурове пророцтво.

Ведмежий пастух*
Оком червоним своїм
Глипає в тьму ночі коліс:
Вінценосний слуга
Мусить пройти через ліс
Що стримить голками в Небо
І ховає стражденних лиликів
(Летіть!)
Глибоко в прірві між століттями,
В безодні між фразами
Філософа, що шукав вогню
Як першопочатку,
Як втілення Істини
Птах пересмішник
Прокричав своє незабутнє «прощай!»
З усіма, хто майстрував арбалети
Під зливою – не ховаючись,
Згадуючи гудіння бджіл,
Яким дарували шматочки повітря
До пори. До сонячний днів
Осиротілого ясена,
Що ховає своє дерев’яне серце
Від злого птаха-заброди,
Що пророчив кожному лісорубу:
Крадіжка – це діжка Кра** –
Крука, що бачить усе,
Навіть тіло загублене
Душею мандрівницею,
Яке вона скинула мов плащ сутінок,
Мов тогу патриція мармуру,
З якого будують форум***
Раби.

Примітки:
* - сколоти вважали ведмежого пастуха волопасом, а греки сином Калісто. Шумери називали його Енлілем, що любить справедливість, але насилає на людей бурі і моровиці, аккадці називали його ярмом, араби вершником, а індуси благодатним.
** - ірландці крука Кра вважали супутником Мор Ріоган, а давні слов’яни супутником Мари.
*** - взагалі-то з каррарського мармуру раби збудували базиліку Семпронія та храм Конкордії, що стояли біля форуму.

У краю сліпих кипарисів*,
Що здіймають свої гілки-руки
До порожньої байдужої синяви,
Розмовляю з плазунами-тінями:
У кожному оці змії лускатої
Бачу відображення Галактики –
Ніби то не сіль розсипана,
А ріка: досі майструю човен,
А вже присмерк, вже сутінки:
Куди плисти під чорним вітрилом,
Якщо померло саме очікування,
Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –
Синьоокої швачки пустель.
Всі ріки плинуть –
Навіть ця біла ріка – Галактика,
Тільки впадають в Стікс,
Що океан Забуття напоїти не може.
Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник
Споглядає щоночі череп фанатика,
А подерту свиту днів Поліфема
Латають крикливі вивільги** –
Птахи сваволі й воскових свічок:
Лаври цвітуть за вікнами***,
А днів напророчених чекати годі,
Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
Відображене ненароком чи то необачно,
Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
Глоду****.

Примітки:
* - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.
** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.
*** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…
**** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.

Всерйоз сприймаю міфи:
Наче замріяний Телемах
На своєму острові козопасів:
Загубити, а потім шукати
І не знайти…
Пам’ятаю серпневу ніч,
Коли зажурений Місяць
Вавилонськими піснями
Оповідав мені, книжнику,
Що серце стає квітучим деревом
Через тисячу літ одкровень,
Через тисячу овечих снів,
Через тисячу сторінок апокрифів,
Через тисячу весел варварів.
Птаха синьокрилого нетутешнього
Називаю Гомером солоних квітів,
Наче не птах це, а фіалковий сон.
Флорентійські плямисті бажання
Єдинорогами невагомими
Прозорими наче око сови
Прямують левадою присмерків
У краї, де померла зима.
Гніздо змайстрував собі крук
На ймення Корнелій Сулла,
Бо гадав, що не вишня це,
А зруйнований човен весталок.
Минає ще одна весна масок,
Розчинився в минулому
Прозорий квітень одвічної подорожі,
Хотілось вічності квітучих вишень,
Але на конях прийдешніх снів
Чорніє тавро.

Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчанням.
Сад, де гніздо майстрував омелюх,
Той самий, що розчинився в блакиті
Серед квітучих вишень Табу*:
Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
Під коромислом легким веселки,
Що висить над гніздом омелюха
Радіючи краплям дощу – весняного,
Інфанти мандрують в інферно,
Гомер мандрує в Едем (наосліп),
Портрети мандрують за мури,
Які поруйновані сурмами (чуєте?).
Місто – архіпелаг крихітних моту**,
Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
Над якими літають кажанами щоночі
Писарчуки-чорнокнижники.
Дні вислизають наче вужі смарагдові,
Наче не весна це, а верболозів річка,
Де замість віршів ловлять кваків***
Чорногузи – голоногі судді-брегони****
Наших днів зла.

Примітки:
* - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей.
** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого.
*** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре.
**** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.

Десь далеко від наших снів,
Далеко-далеко від квітучої вишні,
Де джмелі не гудуть солодкаво,
А час міряють солідами та флоринами,
Все той же дож Теодато Іпато* –
Магістр чужої липкої пітьми
Пророчить про втоплений перстень.
Всерйоз відчувати весну –
Хоча б над морем ілюзій,
Хвилями якого тікати
Під вітрилами білими
(Від моторошної реальності)
І малювати на них квіти,
Наче не вітрила то, а хмаринки:
Даруйте мені необачно,
Що тіні далі грають свою виставу
Ненаписаної п’єси Франческо Бароцці**,
Даруйте мені, що весна така недоречна,
Блукав берегом моря зі свічадом
В яке зазирало Небо – намарно,
Бачило там тільки світло –
Біле як цвіт. Наче троянда Йорків***.
Твоя.
Десь далеко, де ніхто не крикне: «Земля!»,
Коли побачить камінну брилу минулого
На вулиці допотопних автомобілів
І лише прошепоче: «Прощавай, Гійоме,
Отруїли Сонце вином із маримухів,
З дерева таємної жалоби
Змайстрували ворота в інферно».


Примітки:
* - насправді Теодато Іпато недовго споглядав пітьму. Але мені його все одно шкода…
** - Франческо Бароцці писав не п’єси, а пророцтва, в тому числі циркулем і лінійкою. Але це не завадило йому побачити те, що переживаємо нині ми. Дарма його оголосили єретиком. Дарма. Краще б не оголосили, а голосили. Щосили.
*** - а в на в Чигирині теж люблять білі троянди. Хоч і ростять їх тільки біля водяних млинів.
**** - Пауль колись попрощався з Гійомом на мосту Мірабо. Вони обидва помилково вважали, що Сонцю перерізали горлянку одного лиховісного року. Але вони помилялися. Обидва.

Світанок – це сонна чапля,
Що прокидається на озері весни,
В тіні осокору не хочу бути рибалкою
І ловити пічкурів торішніх снів
(А пам’ятаєте той березень синичковий,
Трохи блаватний і геть оксамитовий?).
Ранок – то сонна левада перших кроків,
Коли гаснуть ліхтарі холодного світла
І спалахують квіти-апострофи
З яких роблять вино почуттів
Мрійники країни загірної.
Разом з очеретом з води зимної
Проростають слова одкровення:
Аби ловити журбу нездоланну
Березоль назвався Арахною,
А квіти білі слив тенетами днів
Без хмар, без дощу і без ностальгії:
Наче Сократ, що на кручах глиняних
Борисфену – бородатого схимника
Запитання збирає чи то карбує,
Наче не слова то, а драхми,
Наче не мрійник він, а скарбничий,
Наче то не ріка сколотів, а Ерідан мрій.
Деревій проростає на торішніх згарищах
(Для кого? Хіба ворожбити захочуть
Пророкувати його сухими стеблами
Майбутнє країни загірної
І лікувати болючі подряпини
На руках хворих на клаустрофобію?)
Душі нагадують коней стриножених –
Ще зарано.
Ще надто зарано.

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

Плямистий сон –
Фарбований вохрою:
Там хижка на березі Ерідану
З очеретяною стріхою:
Трохи сопілок і трохи човнів,
Трохи солі – в торбині, де схований світ
Моїх вигадок.
А вода все так само прозора –
Що вчора, що завтра,
І береги журавлині
Так само карбують тінь
Німого апостола березня.
Трохи крижинок – як все тимчасових,
Можна почати цю гру –
На три чверті драбини,
Що спрямована в Небо –
Теж тимчасове (направду),
Тільки Фатум
(Про нього мені прокричав журавель –
Отой, нетутешній, плямистий,
І нагадали шнурівки – на берцах)
Карбує щось вічне – нетлінне.
Одвічне. І псалмозоряне.
Під флорином Місяця
На лобі овечого пагорба
Гортаю свій сон – наче літопис,
Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
Від нас – вершників синяви.
На гілці старої верби
Побачив якось соловейка,
Що віршує шотландською.
І щось знає про піктів.

У долину анемон білих
Повернусь я весняним вітром,
Холодним як вічна Істина.
У долину очитку квітучого
Повернусь диким каменем,
Важким, наче мої спогади.
У долину весняних вишень
Повернусь сірим птахом –
Легким, наче дотик квітня.
Муза в хітоні дірявому
Нашіптує щось потаємне –
Приховане від ока буденності
Під золою злою торішніх пожеж.
А жебрак ренесансу Спіноза
Грає на скрипці світла місячного
За склом прозорого міста,
Де одягають в гіматій Гекату
Сажотруси срібних годинників
Журби хвилин закіптюжених,
Які наче старі монети
Збирають коти-нумізмати
Чорні, як мертве Сонце
Старої бабці-галактики
Загубленої за видноколом.
Я повернусь.
Назбиравши для вас світла.
Пристібуючи його кванти фібулами
До вовняних пеплосів
Імен-блукальців.

Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання
Країною папороті берегів Ерідану
Та водоспадів синіх Гондвани –
Велетенської країни дощів?
Мовчання наодинці з трояндою –
Квіткою, якої немає в дзеркалі,
За межею нетривкого срібла буття:
Спалюю всі імена непевні
Квітів і людей клану Можливо
На жаркому вогні автодафе,
Збагачую себе досвідом небуття,
Відчуваю
Яка нескінченність – там, за порогом,
Називаю предмети й рослини
Новими словами-смарагдами,
Тим часом, коли птах синьокрилий,
Що прилетів з Едему запашних спогадів,
Що співав про храм, що збудують завтра
Огортає літеру «алеф»
Крильми.

Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.

Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.

Поема про людей без облич –
Її пишуть на сторінках кам’яних книг
Знаками, що нагадують сліди черепах
На піску річки, назва якої табу
Для людей-пічкурів, для народу човнів* –
Тесаних з кривого замшілого дерева**,
Що не цвіло ніколи білими квітами,
Навіть весною світу сього зеленого,
Світу здивованого і очманілого,
Що дивився очима синіми в дивне майбутнє,
Світу такого босоногого і необачного часу,
Коли гори були молодими й веселими,
Коли плямисті рисі непролазних хащів
Тільки ростили собі вуса-антени,
Якими слухали голоси галактик***,
Що шепотіли про Вічність моторошну,
Яку малював на глеках народ човнів:
Креслив на глині вохрою, золою чорною,
Білою крейдою – знаки кручені оленячі:
Опалені обіцяним вогнем світанку –
Вогнем, що відкриває очі і ворохобить душі,
А на глині лишає воронячий знак,
Люди народу човнів майстрували весла
І місили липку незайману глину
Над тою ж важкою водою, над площиною
На якій жили і ловили в глибинах здобич,
Над якою лунав кожного недоброго вечора
Сірої чаплі крик.

Примітки:
* - в Ірландії в старі часи народ човнів називали Fear a Bhàta, але в різних країнах теж жили люди, яких називали Народ човнів.
** - колись учні теслі показали Чжуан-цзи старе криве замшіле дерево і сказали, що воно вже нікуди не годиться, нічого з нього не змайструєш, на що Чжуан-цзи відповів, що під цим деревом можна сидіти і мандрувати нескінченністю.
*** - у старі часи не тільки коти і рисі вміли слухати голоси галактик, але і люди народу човнів. Потім, коли прийшов час довгих залізних мечів цей дар людьми було втрачено. У час Великого Неспокою орачі навмисно заводили в хижах котів, щоб слухати в самотині голоси галактик, які переказували їм коти довгими безнадійними вечорами.

Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
Ти подих ночі, що дарує натхнення мойрам,
Ти крапля дощу життєдайного,
Що тамує спрагу тополь,
Що стримлять шпичаками в Небо**,
Ти юнак, шо носить на пальцях перстені
Моїх недолугих спогадів,
Ти брат кленової осені,
Що здобуває місячне сяйво
Як нагороду сну надвечір’я,
Ти прядиво брам ренесансу,
Ти вишня достиглих бажань,
Що під склепінням блискавок
Червоніють як вогнище масок,
Що крокують від свята до свята
Наче художники,
Що розфарбовують червень – час квітів,
Ти камінь, що принесли вільні муляри
У підмурок башти алхіміків***,
Ти доктор Браун,
Що відшукав філософський камінь
Серед снігу, на якому лишили сліди
Коні журби****.
Ти синява хусток синиць,
Що дзьобають дні як зерна,
Ти кам’яна книга прозорих вікон.

Примітки:
* - «Станіслав – це місто готичних ілюзій…» (Альбрехт Дунклерманн)
** - пірамідальні тополі – це гострі голки, що роблять Небу боляче. Їх можна було б не садити серед міста і в передмісті, але цей біль нагадує Небу про наше існування. Так що без них насправді не можна…
*** - у Станіславі жив колись один алхімік – Фредерік Зухер (Friedrich Sucher) (1655 – 1734) родом із Трансильванії, про нього колись розкажу окремо, тут недоречно.
**** - у XVIII столітті у Станіславі «конями журби» (konie rozpaczają або הסוסים מתאבלים) називали срібні годинники.

А ви любите літати
Там, де кружляє вихор?
Той самий – вихор радості,
Трохи лускатий – як риба,
Яку зловив Одіссей
Для німфи Каліпсо,
Трохи злодійський – як сонети Нептуна
Проспівані в день солоний –
День віскі.
Збудував собі крипту –
Для квітневої повені –
Весняної як відпочинок.
Світ шкутильгає,
А я за ним дибаю,
Наспівую, щось мугикаю
Про овечок глиняних
Та про журавлів троянських
Про яких можна лише пошепки –
Навіть мені – сивому,
Навіть мені – флорентійцю північному,
Що на дворику італійському
Споглядає забаву паяців фарбованих
І шукає очима зимове небо –
Там, вгорі. Там, між баштами –
Між Torri Petrarca.
У соляній шахті
Слухаю серце світу – стукає,
Пишу про імена забуті,
Про тіні вершників
Над Понтом Евксинським.

У старій лютеранській книзі
Надибав слова про хвилі
І черевики весняного подорожнього,
Що ненароком прийшов у Гамбург,
Коли крізь загублений капелюх
Проросли прочани-підсніжники
(Далебі).
Якщо залишається дещо,
Якщо повз нас
Стрибають фіолетові зайці –
Посіпаки весни,
То співати любовних пісень
Доречно
Не тільки їжаку-баламуту
І не тільки пугачу – монаху сонному,
Але й вам шестигранним
(Сонечко).
Бавився в кубики,
Грався з квадратиками
І голочками ялиновими
(Доречно).
Окрайцем хліба
Нагодую невдаху березня,
Присвічу йому шлях
Недопалком каганця лойового:
Схоже
Я теж пильную в закутку
Хижаків моєї свідомості
І задуманих мамонтів.
Бронзові почуття
Подаровані на іменини Сонця.

У моїх снах закохані змії
Танцюють повітряні танці,
На березі, що не знав тягаря
Жодної дерев’яної хатки:
Тільки кораблетрощі – у спогадах.
Споглядаю гілку модрини
Коли літо ще не довершилось,
Не сконало в вересневих агоніях,
Не стало готичним минулим:
Космос насичений ароматом хвої,
Речі, які зависають у просторі,
Дерево, що розділило століття
На дрібні кавалки подій,
На шматочки пародій творіння:
Метелик літає в безоднях Галактики,
Коли я слухаю вітер –
Хаотичну пісню «реальності»:
Зелені ножі трави боліт –
Гострих країв можна торкнутися –
Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою.
Я зрозумів нарешті,
Чому я прийшов на берег
Озера-моря диких як вишні сарматів,
Свавільних, як Місяць оповні –
Савонароли отари зірок:
Слухати пісню очеретяного цвіркуна –
П’єро прибережних дюн,
Сеньйора республіки літа:
Його Флоренції мальв і шипшини.
Що лишається нам від снів?
Що лишається світу від спогадів?
Що, крім паперових клаптиків –
Папірусів літописів сьогодення?
Наших снів – таких знедолених,
Таких безхатьок і волоцюг,
Синіх як Небо….

P. S. На картині – П’єро ді Лоренцо – він теж бур сеньйором республіки квітів і літа, як той цвіркун – музика невдаха… Він теж став безхатьком – як наші сни.

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

Бачити – це значить хотіти,
Жадати: споглядати шматочок вічності
На межі руїн замку часу
І вихору на схилах пагорбу поглядів.
Бачити – значить відчувати плин
Журавля мрій над морем буття,
Ластівки споглядань над містом плачу:
Апокриф – ні, не читати, лише відчувати,
Наче ящірка, що біжить в затінку лавру,
Який тільки мріє цвісти надіями (слів).
Хотіти – це хвалити гонорового Одіссея,
Що відшукав Ітаку подихів та олив:
Ось, тільки куди віднести мені дар
Навісного Сонця плачу порад,
Гонорового, наче золота монета,
Яку відшукав сліпець прощань
Між сторінками манускрипту чаклуна-папи:
Обраний дивак Герберт і прозаїк зітхань.
Назавжди. Просторіка подяк
Зорезнавець фортуни, що цвяхував маренням
Два Сонця ілюзій якось у понеділок:
Краватка дивака Караваджо:
Яскравими фарбами
Малювати на полотні сірості –
Такої ж як сьогодення буденності.
З томиком Петрарки під подушкою
Мріяти про Флоренцію – ненароком.

Місто рудою хвостатою кішкою
Відловлює галасливі трамваї –
Втікачів зі світу духмяних яблук
Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
На жменю жолудів – стиглих, як небо,
Місто простягнутих рук,
Де сойки кричать про смородину радості плоті,
День, коли осінь назавжди
У гості в чайний будиночок,
У хатку під вишнями, нехай і торішніми,
Нехай замороженими, але на гостину –
Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
Що потім втопили в бездоннім колодязі
Сліпі музиканти – гравці на кото.
Перехожі під чорними парасольками
Дивляться вниз, під ноги – в асфальт,
Мислять лускатими рибами,
Що пливуть проти течії часу,
Кожен годинник – плямиста форель,
(Все так однозначно, що хочеться бути),
Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
Жадають побачити ратушу декларацій,
Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки,
Сірі як комин, як попіл каштанів,
Як очі осіннього ангела алегорій,
Проспівають хвалу чи то гімн
(А може пеан чи елегію)
Невідомому.