Він називав її Лу
І просив не шкодувати про забуття,
А для мене ці звуки
Ця сукупність літер
Зовсім не імено кралі
Яскравого плаття
І паризької зачіски,
Це назва царства вузькооких людей,
Де жив бородатий філософ.
А ще чомусь згадуються птахи
З рожевим пір’ям
І журавлі,
Які сідають на руки
На долоні – як спогади
На дроти пам’яті.
Дивак Гійом –
Він так само глухнув від канонади,
Так само мислив квітами мигдалю,
Коли навколо був тільки бруд бліндажів
І в’язке болото шанців,
І бачив якусь красу
В чорних миттєвих квітах вибухів,
Так само думав, що не повернеться:
Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
А я співаю про міст над Бистрицею,
Теж не знаю, чому я ще є,
Теж не знаю, чому так все минає,
Але спогади… Спогади…
Невже вони розчиняться
В порожнечі Ніщо?

Благодатний дощ змив спогади,
Як змиває зграя метеоритів
Темряву ями Неба –
Такого ж бездонного,
Як майбутнє,
Як сам Час – незачесаний старець,
Першонароджений біловбраний.
Благодатний дощ змив спогади –
Пам’ять перетворилася
На чисту сторінку,
Де жодного слова
Не написано про перші юнацькі захоплення.
Дощ, який все змиває,
Все оновлює, все робить чистим,
Як листок Китайського майстра,
Який тільки мислить,
Які ієрогліфи написати,
Який навіть не почав розтирати туш,
Який не має картини навіть в уяві.
Після дощу – особливо цього – літнього
Все так прозоро
Наче в краплі води.
Ось так і живу – без спогадів
Про сумне минуле своє…
Сьогодні. Серед дощу. Майбутнє!

Місто,
Яке засипало попелом
Сірим, наче кроки Господаря в сутінках,
Попелом
Спалених душ єретиків
Чорної віри старих дерев
Білого запашного цвіту,
Твердих блискучих горіхів:
Старі дерева теж моляться:
Богам потойбічної темряви:
Вони просто не знають,
Що смерть – це вогонь,
Це сліпуче світло,
А не густа пітьма.

А Місто все засипає попелом,
А диваки-люди:
Шанувальники кави,
Поціновувачі містерій.
Громадяни Міста Попелу
Все думають, що то не попіл,
А пелюстки дерева Фудзіяма,
Що то не дим, а квіткове марево.
Попелясті міщани
Споглядають свої чорні сорочки і плаття,
Виглядають з вікон сажотрусів чорних,
Готують свої марципани
На сковорідках кіптяви.

Піддані свого короля попелястого
Думають, що вони діти темряви,
Сини і дочки синьої ночі,
А вони лише кваки
Ставка з камінними берегами,
Де замість води попіл –
Все той же сірий попіл
Душ, що палали на площах
Автодафе мовчання.

Я посадив своє серце
Замість куща трояндового
Серед площі Великої Пустки
Міста Сірого Попелу.
Може щось виросте.
Може.

Замуровую вікна
У моєму домі,
Що збудований з каменю
Жовтого, як патлате сонце,
Білого, як вицвіле небо,
Сірого, як падолистові будні,
Темного, як глибини моєї свідомості.

Замуровую вікна
У моєму домі,
Що нагадує башту-замок
Якогось гонорового лорда,
Що володів болотами:
Від одного пагорба до іншого.

Замуровую вікна:
Не хочу їх перетворювати
На бійниці для іржавих гармат
Та кашляючих замасляних крісів.
Замуровую вікна:
Всі крім одного:
Хочу в темряві
Запалити свічку пам’яті.
Лишу одне віконечко –
Нехай у цю шпарку
Зазирає щоночі Місяць –
Цей солдат на сторожі,
Повстанець останній
Чорного поля Неба.

Замуровую вікна
Чи то в домі,
Чи то в димарі,
Чи то в колодязі:
Не хочу щоб козопаси бачили,
Що я з війни повернувся…

Тікаю від власної тіні –
Від себе – такого самого «Я»,
Тільки темного, тільки плоского
Безтілесного.
Тікаю туди, де Сонце,
Де бджоли влаштовують оргії
Над квітучими абрикосами
Розчиняючись в синяві –
Синій безодні Істини.

Серед білого марева,
Серед вишневого аромату
Підставляю долоні чекаючи
Дощу весняного першого.
Його краплі важким намистом –
Розірваним, наче днів сув’язь
Падають, падають, падають.
На оце біле марево,
На оце рожеве марення,
Де бджоли влаштовують оргію –
Нектару та аромату.

І були б серед тої казковості
Кумедні вухаті ослики –
Була б це тоді Іспанія:
П’янка Андалусія,
А не країна вершників –
Сарматів з руками пошерхлими
І з черепами спотвореними
Сарматів-номадів
Та їх кам’яних ідолів.

Але вишням байдуже:
Все вітер наповнюють
Вином свого аромату…

Хочеться взути теплі й важкі
Черевики безбатченка Сонця –
Такі собі світлоступи та теплокроки,
Коли чисто ірландська мокрінь
Вдирається в душу злодієм:
Так, наче граф кирпатий Стронбоу
Знову шматує пагорби Ерінн,
Як шматують кавалки торфу,
Перш ніж кинути їх на поталу
Вогню-оранжисту. Добре що вітер –
Цей жорстокий зайда країн опівнічних,
Цей філософ зажури, цей гностик
Цей злий казкар, провісник недобрих легенд
Заходить гостем у мою кам’яну хату –
Хату, де ніхто не живе. Ніхто,
Окрім бородатого привида –
Сивого, наче той лунь – місячний пугач боліт.
Добре, хоч отакого гостя-нездару
Маю щоднини, маю щоночі,
Маю щовечора, маю щоранку:
Гостя, вбраного в листя сухе і жовте,
Так, начебто, ми не на Острові
Смарагдових Схилів (вниз, тільки вниз,
У Небуття, в Сід невблаганний),
А серед жовтих сторінок книг,
Які написали дерева і кинули в порожнечу
Холоду.

І я люблю це торфовище:
Так м’яко тут ступати
І минуле сумне згадувати,
Ховати в його утробі
Важкі й холодні заліза шматки.
А потім щось вишукувати,
А потім землю як пиріг різати –
На паливо.
Ми стільки разів це торфовище підпалювали,
Стільки його рискалями різали,
Заступами тлумили, лопатами шматували,
Наче не торфярі ми, а копачі могил,
А воно все квітує, все ковдрою камені криє,
Все з нутра джмелів та щурів плодить,
Чого тільки ми не викопували:
І ножі іржаві, і треби страшні, і кумирів пращурів,
А все намарно – не для нашої пам’яті,
Не для наших хворих спогадів,
Не для наших черевиків цвяхи
З тих кавалків мечів минулого.
А люблю це торфовище:
Все одно.
І овець волохатих дзвоники,
І конюшини весняні трилисники,
І вересу п’янкий сон,
І вітру прощання сумне…

Місто, яке живе поночі.
Місто, яке блимає очима ліхтарними
У пітьму вічного вчора.
Тут живуть одні ліхтарники:
За покликанням.
Тут складають пісні променями
Жовтого нічного світла,
Тут несуть світу щовечора,
Ховаючи її язик гарячий
Між долонями досвіду
Живу пташку свічку –
Вогник Істини,
Затуляючи її помаранчеве серце
Від вітриська байдужої осені.
Ці ліхтарники
Та їх замріяні дочки
Ніколи не споглядають Місяця –
Оцього нічного злодія,
Оцього пастуха котів чорних,
Бо ховаються від світил пітьми
Під ковдру мереживну ліхтарну,
Запалюючи
Цілу ніч запалюючи
Нові і нові ліхтарики,
Наче не люди вони,
А світлячки вусаті.
Запалюють
І лишають
На поталу росі.

Я би відчинив сіру вулицю,
Як відчиняють ковані двері
Господині притрушені борошном –
Білим, наче друїд на Белтайн:
Відчинив би для перехожих
Не зайд, не пророків і не жебраків,
А саме для перехожих у капелюхах,
Перехожих - бідних як я.
Я перетворив би бруківку в дзеркало,
Щоб у ньому сама журба себе бачила,
Щоб сумні перехожі зрозуміли,
Що кожен із них не самотній,
А шкутильгає Містом Невчасним
На пару з журбою – незримою мишою,
Наче наше життя сірою.
Я писав би на хмарах слова Істини,
Щоб перехожі (сумні особливо)
Інколи споглядали Небо
І ворушили устами мовчки
Слова оті подумки читаючи.
Я би виглядав щоранку кріз шибу
Шукаючи поглядом перехожого –
Сумного, як стара казка про шибеника
(Про три шиби й одну шибеницю),
Аби якось його розрадити,
Чи то намовити сірий плащ
Снів зими сльотавої
Не вдягати,
Під чорний капелюх
Ночей наших енотерових, горобиних
Не ховатися.
Я би розрадив його сонячними зайчиками
До пори в скриню мою схованими,
Якби в місті цьому
Не було так порожньо….
І жодного перехожого…
Жодного…

Мені сумно так
Йти дорогою жовтою
Услід старому прочанину,
Шукаючи серед пухнастого пилу
Сліди його посоху ясеневого,
Йти біля колючого поля:
Такого ж безплідного,
Як чорний метелик пустелі спогадів,
І ти не дізнаєшся
До чиїх голосів прислухатись
Мушу, дійшовши до муру
Без вікон, без сенсу, без дотиків рук,
Що височить серед степу
Збудований – ким – невідомо,
На який не сідають ніколи
Птахи туману,
Що чистять пір’я свої
Вечорами дощавих трагедій.
Сандалі Едіпа
Хтось забув у таверні
І босим пішов –
Туди, де серце міряють дюймами,
А люди мовчать,
Чекають дзвону пророцтво
У хижках своїх зміїних.
А Небо
Все так само шукає
Серед порожніх полів
Давно позабуте селище,
Де ніхто не живе:
Навіть миша ртуті хвилин.
Ніколи
Не буду вкривати
Чорнильною ковдрою ночі
Останній ліхтар селища,
Де колись шанували пророка.
Танцюй, хвостатий художник забутого,
Танцюй…

Незримі коти
Ловлять незримих мишей.
Корабель з вітрилами,
Що зіткані з променів
Пливе
До міста, яке збудував Леонардо*
Сьогодні –
Четвертого дня чуми**
Року Божого 1519-го.
А незримі коти
Все ловлять незримих мишей,
Які були б сірими,
Якби існували насправді,
А не в світі вигадок.
Але на то нема ради:
Незримі коти на службі,
Інакші б ті кляті миші
З’їли б рукопис –
Манускрипт таємний
На якому прозорими чорнилами
(Точніше прозолами***)
Давно доведена квадратура кола
Тим диваком бородатим:
Поетом струнких геометрій****,
Тонких ліній трикутників,
Гнучких парабол
Експонент нескінченних.

Примітки:
* - він і справді в той день в своїй уяві збудував ідеальне місто, що ділилось на нижнє – порт, та верхнє, що стояло на горі. Планувати ідеальні міста тоді стало модно.
** - чума тоді була не в долині ріки Луари, а в Іспанії, в Кордові.
*** - Лодовіко Моро вважав, що якщо вже чорнила прозорі, винайдені для тайнопису, то називати їх чорнилами не можна. Він навіть придумав неологізм – синонім виразу inchiostro trasparente – «прозорі чорнила» - слово inchirente. Я переклав це слово як «прозоло».
**** - Папа Лев Х колись висловився так: «Leonardus est auctor geometria novam, quae mihi poetica libri…»

Черленою рискою Захід
Малює художник Сонце,
А в мої сірі очі (сірі як сутінки)
Зазирає блукалець – волоцюга доріг
Світу нашого металевого:
Від срібла ріки ночей
До брязкоту сталі – крок,
Гасне світу свічадо
І сутінкові звірі
Йдуть стежиною Часу:
Олень колючого сну,
Заєць всього нетутешнього,
Кабан всього потойбічного,
Тур всього незворушного:
Під дубом прокляття семи лісів
Там.
Повідай блукальцю,
Чому я приречений хриплим гавканням
Віщувати епоху вечора – Епоху Сутінок.
І чому я став псом мисливським
Свого повелителя-домінуса,
Наче я в Римі, а не на острові –
Торфяній Гібернії –
Цього світу кельтів-варварів,
Наче я теж пес Кулана – коваля неохайного.
Скажи мені, блукальцю,
Друїде семи лісів темних,
Семи дерев старих безплідних,
Скажи.
Може, хоч ти знаєш: що і навіщо,
Де і коли, і чи доречно.
Може ти, а може й ніхто….

Небо
В якому підвішено зорі:
Не тільки Сіріус –
Собачу зірку відчаю,
Інші – яскраві,
Інші – кулясті,
Існувало тільки над шибеницями –
Тільки над цими крислатими
Кипарисами сухого дерева.
Ми згадували про існування Неба
Тільки тоді – дня вітряного,
Ми – повстанці:
Люди сутінок,
Що здіймаючи очі д’горі
Бачили тільки зелену стелю:
Стелю покрови лісу.
А там – під шибеницями
Ми сміялися кату в обличчя,
Вітер нас кликав з собою –
В Небо: таке синє й високе,
Таке недоречне й прозоре
Як паротяг, як потяг,
Що димить хмарами,
Поспішаючи в кострубате майбутнє,
Що свистить, наче хоче сказати,
Що все тимчасове:
Все.
Навіть оцей політ
В повітрі,
У висоту нескінченності

Місто-квітник
Плекає старий садівник
Сивобородий з сумними очима:
Синіми, наче шмати неба*,
У білих шатах,
Що не брудняться землею чорною**.
На цій круглій клумбі,
Що оточена мурами***
Цвітуть тільки сірі троянди
Камінні.
І люди-тюльпани:
Ніжні й тендітні,
Наче вусики білих тарганів,
Нагадують птахам-рокам
Бруньки та пуп’янки
Життя-плісняви.
Квіти стинає Безмовна
Незримими ножицями
Жозефа доктора****,
Парадигмою вічності.
Кому подарує
Оці букети-прогалини,
Пісні жовтої глини?
Навіщо ця жінка мовчання
Блискучими лезами ранку,
Чорними бритвами ночі,
Іржавим ножем вечора,
Мідним серпом дня
Стинає, стинає, стинає
Квіти
Камінні й живі.
Стинає,
Обертає квітник в пустку.

Примітка:
* - про те що в нього очі синього кольору писав один ірландський книжник і містик XIV століття – Кервол О’Фаррелл, що був монахом і жив в абатстві Маністір Мор (ірл. - An Mhainistir Mhór).
** - не знаю чому. Кажуть, що такі білі шати бувають. Білі шати дуже пасують до його сивої бороди і синіх очей.
*** - не всі подібні квітники оточені мурами, деякі водою, як в країні телят…
**** - доктор Жозеф прославився як великий гуманіст в Галії – країні хвостатих птахів.

Доволі листя,
Забагато насипала ти, Осене.
Повний міх,
Ще й дороги всі засипано,
Всі шляхи, всі стежки,
Всі подвір’я,
Всі левади і всі могили –
Все засипано….
І то жовтим, багряним –
Кольорами минулого,
Кольорами сторінок
Книг зотлілих:
В яких було все написано,
Але не знайшлось нікого,
Хто б міг зрозуміти
Хоч літеру.
Доволі вже листя:
Щоб нас поховати,
Щоб все заховати,
Щоб все заперечити –
Все – навіть Час…

Доволі вже листя:
Кожен листок - це сторінка
Книги старого алхіміка –
Містика і чорнокнижника.
Забагато істин:
Навіть для мене –
Прочанина…

Ми думала, що це місто
І жили в ньому, кохана.
А виявилось, що це лише брама
Між двома пустелями,
Між двома небуттями,
Між двома купами піску вічності
(Бархани вітру і жодної квітки).

Ми думали, що це селище,
Де живуть люди веселі,
А це пустка,
Де око не знає спочинку,
Де жодного дерева,
Де жодної краплі зелені –
Тільки пустище випалене
Злим пастухом Сонце
(люди-вівці).

Ми думали, що це ліс:
Прихисток для німф та сатирів:
Зелений ліс відлюдників,
А виявилось, що це джунглі
Зі своїми страшними законами,
З квітами-людожерами,
З галявинами-порталами
У ніщо.

Ми думали, що це Небо –
Закон буття вічного,
А це порожнеча:
Ніщо нескінченне,
В якому не летимо – падаємо
У Всесвіт-прірву,
У забуття вічне,
У чорноту, з якої не повертаються,
В якій зникають-розчинюються.

Ми думали, що це колиска:
Першопочаток сущого,
Паросток Невідомого,
Проростання Таємного,
А це домовина
З дерева сколочена:
Зі старого каліки-ясена
З листками-перами:
Не зміг злетіти, став деревом:
Йому скрипіти,
А нам домовини витесувати –
Якщо не собі,
То старому годиннику,
Що втомився час міряти:
Море – воно не міряне, не осмислене:
Всі пливли-починали,
Ніхто не доплив
Того берега.

Лишаємо слід
На килимі жовтого листя
Ми – лилики тьми:
Нескінченно темного Всесвіту:
Слід порожнечі
На візерунках осені:
Там пройшли ми –
Кажани –
Діти блідого Місяця:
Жовтуватого, наче сама Осінь:
Пані з оксамитовим одягом
(Роздягнись, Осене!)
Нам літати
У часи густих сутінок
Нам розгортати
Шкірясті крила-вітрила,
Нам, дітям пітьми – лиликам –
Побратимам Сіріуса –
Синьої зірки минулого,
Живим вітрильникам ріки Ерідан
У сутінках знання потаємного
На межі між «сьогодні» і «завтра»,
В годину старого ліхтарника,
Що запалював світильники ночі
І забув, наразі, згасити:
Лишаємо слід порожнечі
Ми – лилики –
Шкірясті
лицарі
Темних Віків.


Примітки:
А в нас в Ірландії лилики не відлітають у теплі краї і не сплять в часи зими – у нас в Ірландії зими дощаві і теплі, а лиликам на то байдуже…
Вони справді мають шкірясті крила, які нагадують мені то вітрила – темні вітрила ірландських шхун, то сторінки книг – шкіряні сторінки ірландських книг-пергаментів…

Я вирізую собі друзів
З мертвого дерева сподівань.
Я вирізую собі дерев’яних друзів,
Що нагадують шахові фігури,
Фарбую їх лаком,
Домальовую очі
І ставлю на шахову дошку:
Нехай крокують до моря:
Чорно-білого, як усе суще,
Легкого, наче сухий ясен,
Прозорого, як малюнок
Старого китайського художника Бо
Того самого, що Лі.
Я майструю собі друзів
Друзів мовчання,
Друзів глибочезної тиші,
Якої не буває навіть в сухому колодязі,
Що виритий двома пустельниками
Закутими тягарем обітниці.
Я ставлю цих дерев’яних друзів
На шахову дошку дня і ночі,
біля дерев’яних коней, королів і солдат,
Я лишаюся серед тиші
Глухих і важких каменів,
Серед долини, де замовк навіть вітер,
Серед хижі, де давно не палили вогонь,
Де навіть книги німують.
Я обираю мовчання…

Домівка
В якій завжди панують сутінки,
Що гуснуть немов кисіль
Зі стиглими ягодами журби.

Домівка
В якій зітхання
Висить у повітрі зламаним годинником,
Що показує тільки Темні Віки
Завжди,
А стіни фарбовані оксамитово.

Домівка,
Де шафи втомились ховати
Фоліанти та манускрипти,
Писані всі до одного
Мовами саксів та норманів,
Піктів і бритів
І в кожному томі
На пожовклих сторінках
Писано про темне і потойбічне.

Домівка,
Де незриме око
Пильнує за часом,
А двері зачинені,
І чути шепіт
Постійно.
Щовечора.

Домівка,
Де за вікнами чорно –
Дивись – не дивись,
Страждай – не страждай,
Живи – не живи,
Чи тільки грай – живого.

Домівка,
Де господар незримий
Ходить як тінь за тобою,
Схиляється над тобою сонним
І блукає твоїми снами,
Ховаючи рану мовчання.
Одвіку.

Зоряний шепіт
Чути в шелесті книг сторінок,
Зоряний шепіт
Осіннього жовтого листя.
Там – в передсерді
ховається,
Він допоможе
Перетворити серце моє на скла
уламки.
Зоряний шепіт
Вказує стежку
На якій оце плетиво дхарм,
Яке необачно назвали «Я»
Перетвориться в світло –
У жменю фотонів-метеликів,
Невгамовних нейтрино,
Що розчиняться
в темних водах ріки
Порожнеча.
Зоряний шепіт
Повідав мені про Ніщо
Про Небуття,
Про зерна округлі маку,
Що насипав хтось у клепсидру,
Які струменять водою хвилин.
Зоряний шепіт…
Осінь тікає білкою
В темний ліс алегорій.
Петрарка –
Він теж замість музики чув
(Замість кіфари)
Зоряний шепіт…

Вино дощів
Наповнює наші чаші
Кольорів осені,
Де кожна краплинка
Ягодою винограду
Падає на жовте листя ясена
І на блискучі горіхи
Гірких, наче життя, каштанів,
Але таких же прекрасних і сонячних,
Як воно –
Оце буття під зорями,
Що теж зливами –
Зорепадами
У ті ж келихи глиняні
Трипільскі – з малюнком Галактики.
Нас п’янить це вино
Сильніше, ніж віскі
Скелястих берегів Карбері,
Бадьорить сильніше, аніж кокаїн
Вологої сельви кайманів.
Ми п’ємо вино дощу,
Як після конкісти
П’яніли повітрям Кордови
Старі кабальєро.
Небо.
Воно теж сельва,
Теж загірна країна конкісти,
Де стріли і кулі
З камінням утворюють хаос.
Ми вічно в дорозі з тобою
У тій – нескінченній.
І келихи в торбах
Чекають на зливу
Нестерпну.

Літо триває.
Хоча в душі – осінь,
Хоча календарики
З котиками і зайчиками
Такими ж сентиментальними
Як хризантеми Японії
Показують вересень:
Місяць шотландський,
Місяць пиктів та вітру,
Місяць зрілого винограду,
Місяць передчуття:
І куди тепер?
На яку війну сідлати коника,
На якого вампіра
Гострити осиковий кіл,
Які черевики залізні топтати,
Яке віскі росяне ковтати,
Що класти у торбу надій,
Яких розенкрейцерів
Та вільних каменярів
З собою брати у подорож?
Якщо літо ніяк не завершиться,
Якщо осінь і далі чужа господиня
Дому, який не наш?

Пізніше троянд – трава,
Бо квіти цих зірок-пишнот
Надто важкі для кузні:
Для молоту Всесвіту.
Після троянд – чорні айстри.
Ти хотів дихати
Порохом згаслих зірок,
Хотів дізнатися правду,
Що серце твоє – чорнильниця
В яку занурює пера
Зів’яла красуня Ніч –
Ця чорношкіра Сапфо,
Ця мовчазна кіфара
Майстрована з евкаліпту,
Що обгризений наче Місяць
Волохатими коалами Меркурія.
Налию в чорнильницю свого серця
Замість соку бузини ртуті,
Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
(А ви думали – хвойда. Телепні.)
Свої отруйні сонети
Про хвилини й години,
Коли нас вже не буде
За цим дерев’яним столом одкровення,
Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
Біля цього пустища вересового,
Якого ми ненароком
Назвали Вітчизною.
……………………….
Пізніше зелених троянд – чорні.
Пізніше чорних троянд – айстри.
Осінні.

Сад синіх очей
Садівниця-білявка,
Господиня усіх його закутків,
Кожної троянди пишної,
Кожного каменю незламного,
Зрізає квіти нагостреним лезом.
Зрізає.
Сад, де всі стежки заплутані,
Де тиша щоденна гостя,
А птахи мовчать,
Як тільки господиня у білому платті
Прочиняє зі скрипом хвіртку:
Сад синіх очей,
Маків сумних і водозборів-глечиків,
Що збирають страждання по крапелькам,
Сад, в якому колись цвіли вишні.
Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
Коли Сонце здивоване
Зазирало в квітник росяний:
Квітник наших мрій.
Сад, де Калліопа згубила сандалі,
Терпсихора вколола пальчик,
Ерато подерла хітон,
Евтерпа зловила джмеля,
Нині стинає бліда господиня
(Зазирнути би їй в очі –
В оці глибини черепа –
В ці чорні безодні),
Нині зрізає блискучим металом
Кожен прихисток мурахи.

Серце темряви
Стугонить в глибинах заліза,
Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
Проростає венами-папоротями
Серед хащів
Над якими завжди гримить гроза:
Синє, наче крило ворона –
Холодне серце темряви
Пульсує незнаними землетрусами
Чужої землі, не нашої,
Не для наших очей створеної
(А нам повертатись)
(А нам зозулями в порожнечу
Вогкого лісу страху кричати)
(А нам сіяти замість зерна зуби
Ясонами голорукими, босоногими
Та голоребрими)
(А нам стежку шукати і не знаходити),
А серце темряви дзвоном
Замість реквієму,
Замість литавр,
Замість.

Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
Що сплять, коли блимає на траву безколірну
Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
Де колись жила довговолоса молода відьма,
Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
Вони:
Твої захмарні сни…
Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.

У кожному пабі іграшок,
У кожній ресторації ностальгій,
У кожний келих черепа
Налита замість літнього віскі зерна,
Замість веселого пива Рембрандта
Нудьга
По вінця.

Місто, де люди замовкли,
Де ніхто не пише елегій
(Бо навіщо),
Де діти ховаються
За брудними вікнами вчорашніх снів,
Де ніхто не бавиться – ніхто,
Навіть дорослі, де
Навіть губернатор забув,
Що таке покер і брідж,
Де сінематограф однооким шульгою
Шепоче ново зліпленим парам
Страшну казку про світ,
Стало вертебою-оселищем
Венери палеоліту,
Яку звати Нудьга.

Перукарі в цьому місті
Гострять ножиці опівдні,
Коли Сонце хоче визирнути
Крізь хмари буденності й сірості,
Але не може.
Кат у місті оцьому
Отримавши свій гонорар
Зачиняється в коморі без вікон,
Судді притрушують перуки борошном,
Сторож кладовища дзвенить ключами
Та поголосом,
Бо це Місто,
Яке змурувала з сірих каменів
Пані Нудьга.

Місто в якому живуть осокори
(Тільки!)
Немає жодної липи,
Жодного ясена, жодного клена,
Жодного явора, жодного глоду
І навіть берези – плаксійки сентиментальної.
Осокори – чорні тополі –
Громадяни міста чорних думок.
Вони відвідують оперети й драми
Про Гамлета-юнака вбраного в чорне,
Як і всі гугеноти-союзники,
Пуритани ренесансу отруєного.
Осокори відвідують чорні крамниці –
Купують собі чорні тканини
Оксамитові
Для шат урочистості.
Осокори засідають у ратуші,
Голосують тополевим пухом
За те, щоб літо не закінчувалось,
Осокори забороняють меблі:
Витвори канібалів,
Трунви братів-дерев,
Осокори війну оголошують
Жукам вусатим, яким смакує дерево:
Легке і терпке наче бренді.
Осокори дерев’яніють безвихіддю,
Ховають у тінь причину,
Темніють, як час –
Сновида підсліпкуватий.
Осокори старіють стоячи,
Осокори журяться мовчки,
Осокори лишають слід
У світі земляних барв
І слухають блюз
ще живого й скрипучого дерева.

розлога яблуня
у мене під балконом
засяяла сліпучим
білим цвітом
неначе в танці
пишна наречена
свої весільні
розметала шати
а на гіллі
немов у гамаку
руденький котик спить
мій підопічний
після нічних пригод
відпочиває
мов сонечко
заплуталось у квітах
його ласкаво
вітер овіває
і не страшні
собаки агресивні
сьогодні котику
напевне сниться
ота пухнаста
незнайома киця
що спілкуватися
не захотіла
а тільки в очі
подивилась ніжно

Жадібна відьма Ніч
Ховає свої чотири Місяці
У мішок чорний Непам’яті,
У тьму Небуття вічного,
І бавиться ними потайки,
Наче не відьма вона, а ворожка,
Наче не Ніч вона, а жебрачка,
Що ховає чотири золоті таляри
У бородатого Володаря вициганені,
На зуб пробувані, об камінь дзень,
У чорнило несвітла, в мішок,
Наче скарб – випадковий,
Чи то дарований, чи то вкрадений
(А нам мандрувати –
Номадами неприкаяними,
Шляхами Каїна – в Ніч,
Теж у мішок її),
А дереву що – рости,
І всього по одному мати:
Одне світило більмом серед ночі,
Одно око вогню серед дня спекотного,
Одну долю – і ту нещадну,
Одного бога і то кульгавого,
Одного птаха і то німого,
Одну тінь і то потойбічну,
Одну смерть і то подаровану,
Одну сокиру і то надщерблену,
Одне мовчання і то назавжди…

Серце моє – ти метелик
З крилами кольоровими –
Кольору Неба.
Серце моє – ти невагоме,
Як оцей лускокрил поцяткований –
Істота повітря теплого,
Тебе теж приколото –
Багнетом, не голкою
До буття нашого страшного,
До часу нашого жорстокого,
До пам’яті моєї простреленої,
Що нагадує хламиду самітника,
Чи то книгу з сумним епілогом
І сторінками перекресленими.
Серце моє – лети доки вітер,
Доки Небо ще не стало
Важким дахом оливним,
Доки Сонце не стало залізною кулею,
Доки Місяць не став вохряний, як кров,
Доки люди не стали жабами,
От тільки багнет…
Яким тебе приколото…
До важкого каменя пам’яті…

(Сучасне)

Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

Бавляться люди серцями
Наче м’ячиками:
Кидаю своє серце – ловіть!
Ловіть, любителі ностальгічних поезій,
Ловіть, читачі, допоки серця-м’ячики
Не зруйнував цезій
(Чи то церій, чи то Цезар – байдуже),
Ловіть, любителі розваг і пігулок,
Ловіть, творці хронічних цидулок!
Одягає сірі футболки
Волейбольна команда,
Що грає серцем замість м’яча:
Моїм серцем!
Не дайте йому
На підлогу впасти,
Не дайте йому
У тенета втрапити:
Бавтеся:
Це ж така забава гарна:
Кидати одне одному моє серце…
Нехай і сто разів
Простріляне-продірявлене,
Нехай нічого не варте:
Але живе і тепле:
Серце моє – м’ячик.

Ми – це вода,
Що падає з неба шекспірівських драм:
Розділяємось на краплини
Прозорі, як день навесні,
Такі ж невагомі як сон,
В якому ти в гості приходиш до мене.
Ми – це весняна гроза,
Що пахне квітами сливи,
Що стоять і чаклують повітря кімнати
В порцеляновій вазі династії Хань
З синім абстрактним малюнком,
Який малював пензлем із шерсті кота
Майстер козлинобородий
На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
Майстер Бо – китаєць-блукалець.
А може ми злива?
Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
Квітка китайська – біла, як спрага,
Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
Що прийдуть, грядуть неминуче
Тоді, коли хмари зберемо у кошик
Як чисту білизну збирає мальована праля.
Ми – це дощисько тропічний:
Теплий, як ніч на Сейшелах
Під пальмами босих монахів-рибалок:
Нірвана дощу: він падає з Неба
На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
В падінні. У вільному…
Кохана, ми дощ – ми краплини,
Що виснуть на квітах, ми свіжість,
Ми прозора вода.

Лицарям Судного Дня присвячую.
Щиро.

Герцог тиші
Набиває свою порцелянову люльку
Сухими пелюстками
Черленої квітки папороті.
Повелитель мовчання
Шукає своєї дідизни
Серед туманів найглибших ущелин
Гір сліпої імли наших спогадів.
Герцог мовчання
Мурує свій замок
На вершині вічної криги,
Де бракне повітря
Для невгамовних птахів,
Для людей важкоступів,
І навіть для звуків
Бракне.
Герцог тиші
Вербує солдат серед квітів ночі:
Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
Серед тихих завулків
Міста, де живуть сумні люди,
І зроду не було трамваїв.
Князь тиші
Оглядає свої полки мовчазні
Понурих залізних жовнірів
Поглядом чорного ангела.
Граф безсловесної німоти
Закриває чорнильниці,
Перетворює пера в труху,
Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
А нас у відлюдників.
Герцог тиші – повелитель мовчання.

Загубитись так легко в морі:
Коли вітрило подерте
Загубитись так легко
У бурхливому морі життя.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен-пірогу
Несе невідомо куди течія.
Загубитись так легко
У темному морі книг.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен пробитий кулями,
У морі солоному наче кров
Загубитись так легко
У нещадному морі війни.
Загубитись так легко в морі:
Коли зорі згасив ліхтарник-дивак,
А сонце заплющило очі,
А пам’ять засипана квітами –
Пелюстками троянд.
Загубитись так легко
У нескінченному морі минулого.
Загубитись так легко в морі:
Коли зловив почварку,
Що тягне тебе в далечінь-глибочінь
Синю: загубитись так легко
У неспокійному морі людей.

Небо – це просто розкрита книга
Яку ми хотіли би прочитати,
Але не вміємо: ненароком забули літери,
Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
Отоді – тої осені.
Добре, що ми не забули, що це книга,
А не просто колодязь наповнений порожнечею,
Куди стрибають здивовані люди,
Чиї роки полічені, як монети в глечику:
Стрибають і не вертаються.
Тому Небо-книга нам надсилає
(Добре хоч інколи – не щоденно)
Зливу холодну. Зливу-нагадування.
Зливу слів.
Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
Бо забули ми, що ми народ блискавок,
Що над скелями, як серпокрильців зграя
Свої домівки-склепи мурував-громадив
(Фір Болг).
А небо все кидає з безодні себе
Слова холодні краплями прозорими,
Так наче це не слова, а вода.
І наче не вторити нам, а пити,
Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
Так наче не мішковина до плечей липне,
А істина. Буцімто…

На кінчику леза ножа
Живуть тридцять два аптекарі:
Торговці еліксиром зеленим
І один сажотрус – конче сентиментальний,
А ми все танцюємо танці:
Танго та тарантелу
На лезі ножа – того самого
Що

На лезі ножа
Чи то бритви, чи то катани
Самурая, що згорів у вогні Фудзі
Чи то просто меча
Мертвого лицаря плинного часу –
Володаря замку, що мурували між хмарами
В королівстві Прозорості
На лезі – такому гострому
Ми танцюємо танці:
Під звуки гітари гішпанської
Гітари, яку загубив Лорка
Викрутаси на лезі ножа –
Того самого
Що

На лезі ножа
Крім танців і струн,
Аптекарів і сажотрусів
Живуть несподівані тексти
Народжені музою – надто нервовою,
Зачаті поетом-мрійником (тато):
Тексти без крапок.
І поміж халупами
Оцих ефемерних мешканців
Ми танцюємо танці
З худорлявою жінкою в білому
Джигу на лезі ножа –
Того самого
Що

Серце людське
Схоже на шматок синього неба
Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
Щоб мурувати з нього гніздо –
Прозоре як мертва істина.

А я пливу в човні забутих слів
По річці буття несьогоднішнього…

Серце людське
Схоже на жмуток трави
Яка росте на двогорбій могилі
Оксамитових легенд майбутнього –
Терпких як запах вересу.

А я пливу в моєму човнику мрій
На межі між тьмою води і тьмою Неба…

Серце людське
Схоже на гірське замшіле болото
На водяними очима якого
Літають плямисті бабки
З прозорими крилами.

А я пливу в човні дерев’яному
Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…

Серце людське
Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
Літають відчайдухи від хмари до хмари
У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
Пісня вогню і загірного степу.

А я пливу у човні кинувши весла:
Хай несе мене течія у тьму Небуття
У Нірвану солодку…

І навіть якщо ти
Будеш мене вести
Шляхом серця,
Що навіть діти чужі
В мені батька шукатимуть,
Я смиренно скорюсь,
Даруватиму світло їм.
Тільки дозволь крім цього
Ще й музикою звучати,
Від якої сльози на очі навертаються,
Дерева ростуть,
Душі молодшають.
Я загину без співу,
Зламаюсь без слова,
Твого чистого слова,
В небеснім огні настоянім,
Схованому в тенорі моєму.
Дай потрібного вітру
Показати полум'я світові.
Бо так пече у грудях
І не минає!

Небо нині кольору попелу –
Такі фарби були в художника злого,
А життя – це потік прозорий,
Плинь, життя, плинь.

Сонце заплющує нині
Нажахані очі:
А дерева – білі вдовиці:
Над тим же потоком:
Шукають загублене дзеркало:
У житті – потоці прозорому –
Може там – на дні,
Може скалки лише:
Світ нині без дзеркала,
Бо не хоче
Обличчя своє потворне
Бачити.

Павуків забуття кличу:
Най заплетуть тенетами
Цей потік чистий, прозорий,
Най ніхто не знайде
Оте загублене дзеркало,
В яке світ-потворка
Зазирнути боїться,
Чи то просто не хоче.
А художник і далі малює
Пейзажі сірими фарбами –
Кольорів не лишилося,
Окрім кольорів попелу…

Місто
Де кожен доктор на лелеку схожий –
Дзьобатий.
Кожен лікар вбраний у чорне
Димить сіркою, носить намисто
Гірке часникове – бо лікар.
Кожен лікар – лелека.
Кожен знахар – чаклун.
Кожен доктор – Фауст –
Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
Місто, де кожен витягує жереб.
Жереб – жереп – жер би, та вона
Чума – нас жере,
Може я теж щось витягну:
Щось мені випало:
Чи то маска чумного доктора,
Чи то маска Чорного Пса –
Того, що приходив до Фауста,
Що видивлявся Nova Stella
У небі чорному – зірку Lucifer,
Що віщувала чуму –
Яка прийшла таки в Місто,
Що стало Містом Чуми,
Містом людей-лелек
Чорногузів,
Чорновбраних людей-птахів:
Мелянхляйнів Гіпербореї.
Три монети для доктора –
Фаусте, Вам три монети –
Злоті – три ноти –
Заграйте на них музику – на сопілці…

Щоночі
Я будую Місто з кавалків темряви
Початкової – як три горішки у жмені
Старого картяра Бога -
Гравця в божевільну рулетку.
Три горішки з чорним нутром
Три горішки для попелюшки,
Що бавиться з попелом у темряві
(Хтось погасив світло –
Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
Щоночі
Я складаю підмурок своєї в’язниці
З цеглин споконвічної темряви,
Хтось ходить – дзвенить ключами,
Поза дверима Всесвіту:
Я знаю – там нічого крім темряви,
Але запитую себе – хто там?
Навіщо він там ходить
І запирає двері моєї камери
Тюрми, яку я сам собі вимурував –
Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.

А десь човен пливе у тьмі –
Човен жебрачки Венеції,
А десь мурують готичну вежу –
У тьмі.
У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
Назавжди готичної.

Місто темряви.
Немає з нього виходу, бо немає входу –
Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
Дайте мені цеглину – навпомацки –
Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
Я десь згубив свій кутомір і фартух –
Там, на вулицях міста темряви…

У цьому селищі вітер помер,
Його поховали під дольменом старим,
Таким давнім, що навіть Смерть
Не знає коли його громаджено,
Коли ці брили тисли на плечі
Бородатих пастухів-козопасів,
Що відчинили двері туди – в потойбічне,
У темне й незнане, тому одвічне.

Цей вітер міг би вказати
Шлях безтурботним ластівкам,
Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
Чи то подорожнім
Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
Іншим, що кидають сей острів зелений
І летять навмання: дикі гуси.

Вітер помер
Його поховали строчма-стоячи
Як ховали поганців – королів Ірландії,
На менгірі лускатому
Вибили-вишкрябали знаками огаму
Його імення нікому незнане:
Імення вітру-волоцюги
Злого й недоброго опівнічного.

У цьому селищі,
Що стоїть над могилою вітру
Лишилися одні копачі картоплі
З очима кольору черствого хліба,
З руками пошерхлими наче земля привидів,
Земля торфу й вересу,
Земля незачесана, патлата й нечемна,
Земля, яку втомилися люди топтати,
Селище, де помер вітер…

Там, за териконами – джаз,
Постмодернова музика,
Саксофон сірого дня –
Такого ж сірого, як і мої берци,
Від пилу і бруду нескінченних днів
(Довершеність).

Там, за териконами – блюз,
Блюз без сезону: не осінній,
Не літній, не весняний,
І не зимовий навіть:
Блюз нескінченних доріг,
Яких не пройти, не здолати,
І навіть не проповзти,
І не плазувати – про:
Блюз.

Так, за териконами – пустка:
Порожнеча, якої немає,
Ніщо, якого не було, не є,
І не буде – Небуття.
Там. Де музику грає
Джазмен бородатий
Білий, як сніг на чорному.
Там – пустка.

Там, за териконами –
Спогади. Про неіснуюче.
Там, де матерія
Міряє часопростір –
Карма. Там, за териконами –
Сансара.
Босоногий Сітхартха
Кидає мені в долоні
Вервечку хвилин позичених.
Тільки я не ловлю – бо затиснув
Пальцями металеву іграшку.
Холодну. Сансара.

Там, за териконами –
Заперечення
Всіх істин моїх кольорових.
Барабан виграє
Все туж мелодію
Барабан джазмена Бога
(Він вміє тримати ритм).
Там, за териконами – Смерть.
Там просто батьківщина моя розстріляна,
Там.

Чомусь погляд сумний
У цього трамваю з номером
Десять.
Я плутаю місто
Зі старою книгою:
Намагаюсь місто читати,
Намагаюсь блукати книгою,
Намагаюсь бути текстом,
Намагаюсь визирати у вікно метафор.
Прикро: міста на рівнинах мурують.
Прикро: книги пишуть знічев’я,
Чорнилом.
Прикро.
Евтерпа ходить у чорній сукні,
Плащ свій (теж кольорів невеселих)
Подарувала опудалу.
Епоха сумних комедій,
Епоха трагедій кумедних,
Затискаю в руках клубок
Ниток:
Той самий, що колись дарувала
Аріадна Теcею,
Від лабіринту лишилась
Купа каміння,
Навіть меч той зітлів –
Той, яким Мінотавра дірявили,
Перетворився на купорос,
А клубок
Ниток
Все такий. І нитки тонкі.
І не рвуться. І тягнуться.
У нескінченність сріблясту.
Ти мала б людей веселити,
Ти –
Дівчина, вбрана нині у чорне.

Час – кульгавий жебрак
З торбою – Всесвітом,
З торбою – Простором,
З торбою, де ховаємось ми
Разом з тією Порожнечею –
Нескінченністю.
Всі сидимо біля вікна
За склом якого одна чорнота
І жодної голки світла
Для ока сліпого, для шкіри
чутливої
(Люди-безхатьки бачать шкірою)
Крила комах
Ти збираєш, Ерато,
Замість квітів прозорих
У букети синього Неба
(Нам літати, їй плакати,
Нам падати, їй плакати,
Нам помирати, їй плакати
Завжди).
Люди шукають знаки,
Що писані давнім шрифтом
На крилах птахів,
На панцирах черепах
(Повільних панцерників)
А горах Еллади
У кам’яній хатці
Досі живуть люди
Які вірять,
Які просто впевнені,
Що Гомер був зрячим.

Я збираю горіхи,
Які падають з дерева,
Що намальоване на стіні
Мого кострубатого сну.
Я кладу до кожної жмені
Дітей горбатого катеринщика –
Таких сумних, як грудневий світанок –
Три горіхи з шкаралупою
Кольору зимового неба –
Сього бородатого старця –
Чорнокнижника Собачої Зірки.
Я кладу у теплі долоні
Замурзаної попелюшки,
Що міняла свої плаття подерті
На сліди сонячних зайчиків –
Три горіхи з тьмяною шкаралупою
Кольору травневого нечуйвітра
(Грай, вітре, грай
Пісню босоногих бузьків:
Чорногузів міста крейди
І поцяткованих писарів).
Я збираю горіхи
Тверді, як віра алхіміка
У збіговисько готичних літер
Книги, яку продали в Венеції
За шматки металу блискучого.
Я збираю горіхи,
Що падають з намальованого дерева
І дарую їх дітям,
Які ніколи не народяться,
Які бавляться потойбічними іграшками,
Незримими ведмедиками
Снів моїх волохатих.
А ці горіхи все падають
На бруківку покручених вулиць
Міста, де ніхто не живе,
Навіть той катеринщик,
Що співає псалми апостола горобців,
Навіть він
У цьому місті чужий –
Перехожий.

1. Радість – у дні моїм.
Темрява згущується до світання.
Приймаю твою темряву, о часе!
Заради світла.

2. Не йтиму проти часу,
шукаючи щасливих доріг у минулому.
Не обганятиму часу,
щоби не втратити можливостей нинішнього.
Іду із часом ні, не за руку, –
дотиком серця і розуму.
Іду з ним через біль
болем.

3. Не поєднані руками, –
поєднані поглядом.
Не поєднані поглядом, –
поєднані простором.
Не поєднані простором, –
поєднані часом.
Не поєднані часом, –
поєднані Богом
у любов.

4. Не розділить уже
ні час, ні простір,
бо у дусі ми
поєдналися
чистотою.

5. Пелюстками долонь
тримаю твоє нестаріюче лице.
Зістарилось?
Керуючий часом
обирає відповідність.

6. Твій час – потребою радості
моєї.
Мій час – потребою відречення
твого.
Яка ж невідповідна відповідність.

7. У долонях мого серця – ти,
у долонях твого серця – я.
І так до безконечності.
На завершенні безконечності –
Бог.
До Нього мільярд часів – мить.

8. Щаслива вічність –
то висока Любов,
яку винесли із Землі.
15. 05. 2016 р.

Місто-мурашник, місто рудих тарганів,
Де стіни вулиць будуються з однакових тіл,
Де замість бруківки сліди важких чобіт,
Де замість вікон мільйони відкритих очей,
Де замість автомобілів істоти, істоти, істоти,
І замість дротів емоції – ненависті і жадання
Хліба й видовищ. Не місто, а вир – лап і голів,
У цьому місті люблять театр-видовище,
Для цього посеред юрмища теслі майструють
Теслі тешуть, цвяхують ешафот дерев’яний.
Будуть там грати вистави – вистави ножа й металу,
Вистави нових емоцій – вистави великих змін.
Для кого слава на мить, для кого влада назавжди,
Для кого наркотик емоцій, для кого нитки маріонеток,
Тільки вистава та сама – постійно, тільки все те саме
Повторюється: вистава вохри й ножа, але байдуже,
Це Місто Юрби. Тут закони диктує Плутон
Писарю-нумізмату з папірусом жовтим,
Що погризений тарганами – тими,
Що живуть в голові, яку носять на плаху паяци:
Сьогодні і завтра, в неділю нероб і в будні сірі,
Бо юрбі треба свята – щоденно –
Свято ножа і вохри рудої, тої що зрошує
Землю і дерево, тої, якою кроплять юрбу
В ім’я юрби.

Місячна ніч –
Монетою срібною жебраку під ноги.
Осені біла сторінка:
На якій не написано
Жодного знаку
І жодної літери.
Тільки тема – для медитацій.

...А падолист пахне димом і тліном.

Місячна ніч осіння:
Гільйотини лезом –
Срібним і потойбічним
Вироком.
Наче весни вже більше не буде.
Ніби то ми стали туманом:
Поети занепаду.

...А падолист пахне димом і тліном.

Уривок холодної осені:
Сріблом карбованим
Королівства давно забутого.
Важкість металу:
Корони й підкови,
Шаблі і молоту.

...А падолист пахне димом і тліном.

Місячна ніч осіння:
Срібною кулею
Для юнака-самогубця,
Для вурдалаки сирості –
В жменю. Набої.

...А падолист пахне димом і тліном.

Брюмера холодного світло
Осінь республіки,
Вітри Бонапарта,
Туман алегорій.
Скриню відкрию осені –
Скриню скарбів:
Срібляники темних ночей
Збирає глитай фрімер –
Володар кахляних п’єців...

...А падолист пахне димом і тліном.