У цьому краю живуть тільки тіні –
Тіні людей та собак.
Вони заходять в тіні будинків
І відпочивають на тінях диванів,
І їдять тіні смачних страв,
Бо ті будинки давно спалені
Під час божевільного ритуалу –
Офіри чи то жертвоприношення
Деміургу суспільного божевілля,
Аресу сучасної Марни.
Люди тікали з цього краю,
Кидали непотрібні тіні.
Вони не знали, що тіні
Лишаються жити тут
Своїм життям химерним
Нікому не зрозумілим,
Бо вони тіні,
Вони можуть жити навіть у місті,
Що згоріло вщент.
Тільки скажіть мені – невігласу:
Як отим людям-втікачам
Жити без тіней
У місті чужому?

Я гортаю сторінки
Важкої трагічної повісті
Без кінця і початку,
Ковтаю як пігулки
Гіркі і прості слова
Липкі абзаци
І сумні метафори.
Як хочеться знайти автора
І сказати йому кілька слів
Чи то запитати:
Навіщо з кожної сторінки
Виглядають маски тирана,
Морди диких варварів,
Силуети руїн
І могили, могили, могили?
І навіщо у цю сумну повість
Він кинув тінь мою
Персонажем недоречним?
Писав би краще веселе
Щось
І життєрадісне чи еротичне…
А то знову –
Темний розділ про смерть.

Серед листя живуть птахи,
Доки ці клапті життя
Не розфарбує осінь,
Доки не пообриває
Падолист сього світу
Ці сторінки правди,
На яких літописи писані
Буття зранених кленів.
І я серед листя:
Нехай і осіннього,
Пишу про маленьку істину
На сторінках берези,
На жовтих листках клена,
На брунатних долонях бука
Часопис сумної осені.
Пишу темним чорнилом
Наточеним з вен широких –
З рук, що колись тримали
Весла човна життя…

Яблуко-сонце
Кинув у глибінь моря
Бородатий Бог
За виднокрай-риску:
Туди, куди пливли-не-вертались
Капловухі вітрильники –
Білі, як шерсть овець-неслухів.
Долинає шум: весняний вітер:
Коли блукає островом – запашний,
Коли прилітає з моря – солоний.
Був би єретиком, якби жив давно,
У темних хащах минулого,
Був би книжником,
Якби за стінами кляштору
Шукав би забутої істини
Волохатий хвіст
У темному лісі літер,
Був би блукальцем,
Якби море покликало
Кинути людей свого клану.
Лишилося тільки чекати,
Що в пошерхлих долонях
Старий пересмішник Бог
Знову принесе нам яблуко-сонце,
Яке кинув так необачно
Він
В океан спогадів…

Листям весняних дерев мені
Шелестить Слово.
Білими хмарами шиються шати –
Чисті, як порожнеча –
Одяг для вищої істини,
Що приходить оголеною
У наше хворе марення,
Яке ми звемо «реальність».
У піснях синиць,
У безнадійному крику зозулі,
У голосі чайок (прощання)
Вловлюю звуки Слова,
Його прозорі літери,
Його незриму присутність
Мені підтверджує вітер –
Оцей теплий, вологий, весняний.
На видноколі пагорбів
Бачу лише кольори:
Зелений, білий і синій.
Буду чекати (довго, можливо, вічність)
Коли зацвіте вересень І земля пофарбує рожевим
Оцей світ безталанний:
Кольором смутку,
Кольором ностальгії...

Вусате літо
Вітає мене гудінням
Вусатих блискучих жуків,
Білими хмарами вати спогадів
Про блукання лісами бажань
Темних, як кожні пошуки
Невідомого
Серед хаосу пожовклих манускриптів
І глиняних табличок «минуле».
Квітами синьої вероніки
Неба шматочки під ноги мріям.
Вужем жовтовухим свідомість
Повзе в невідоме – в хащі
Абетки цвяхованого Всесвіту
У затінок крон:
Білим пугачем чи то круком
(Теж альбіносом)
У пошуках вічних
Привітанню назустріч.

Сліди на піску.
Їх лишали босоногі монахи
У чорних рясах ночі
З вервечками днів у руках,
Їх лишали бородаті воїни
З білими щитами,
Посрібленими мечами
І картатими зелено-чорними кілтами.
Сліди на піску:
Їх читав сивий крук,
Мружачи блискуче око
Від променів жовтого небесного ока,
Що падало каменем
У темно-зелене море,
Їх загортав вітер,
Бо розумів – не треба
Лишати ці літописи
На піску вічності.
Сліди:
Босих ніг, цвяхованих чобіт,
Дерев’яних мокроступів,
Пальчатих лап,
Пазурів та копит,
Втомлених тіл, судомних рук –
Сліди на піску.
Вас змило море,
Вас зневажали мурахи,
Падаючи у ваші безодні,
Тікаючи від мурашиних левів.
Я лишив їх
У своїй покаліченій пам’яті,
Щоб написати про них у книгу,
Сторінки якої – теж піщинки,
Бо все на світі – пісок
Розбитого піщаного годинника.

нащо зібрав каміння і розгатив греблю
я ж так берегла оберіг мурний
укривала епітеліальністю її усю
сонце затуляла волоссям
аби тільки цільним лишилося пристанище надійне
вітри псами дикими рвали їй мязи розкидували плаєм
і знову цокали каменюки у білім подолі
крешучи пісню каменяра розіп’ятого
вода мертва затхла вода карбувала на округлостя її
заповіді свої на зеленаво барвуючи
фортеця неприступного пристанища упала
ти мури порозбивав поглядом торкаючи стан шовковий
викрав каміння вивіз за межу і межі усі відомі
юдою зрадливо пестив уста мареновим алізарином устелені
де почуття відчуттєво нетривкі твої
в котрих присягав і точилося миро із очей
пішов пішки проштрикнувши наостанок
списом римлянина неголеного тиждень
чи день була чи ніч
не кинув навіть альфа клич
за невидимо зриму провину вкарав укотре
і квилить зранене срібною кулею вовче єство моє
і ховаю в долонях цикорійний кварц
останній із виду свого уцілілий
як писанку чистобезкінечноврочисто зодягнену
як всесвіт неосяжну і як макове зерня
що стернею покотом пішло і не згубилося
і докотилося до ніг перекотиполем
і рукам боляче
і устам спрагло
і очам слізно
і кропиться писанка прозорістю
і добре од цього
і брила зсередини розсипається
святОсвячує відчуваю це
2015

Учора я відтинала один за одним окрайці сонця,
прикладала їх до свого серця - і не могла його відігріти.
В моїх кишенях повно сухариків,
а сонце, як і раніше, весело перебирає павутину неба.
Боже, твоє всепрощення безмежне.

2013

поїхав шапіто
одиноку самотність межи очі кинув
невідворотність покинутої ляльки
останню насмішливу посмішку
самими кутиками губ обкусаних у кров
у спадок лишивши по собі
лялечко безтурботно щаслива колись
як житимеш далі
у далині відблиски вечірніх свічок міста
відбивають сяйво діамантових крапельок
галактики твоєї монодичної
молю не зрони коштовність душі
не дай розбитися і розлитися потопом собі
тримайся дівчинко
я у тобі з тобою
я
ти
єдине ціле
ми
2015

Ти викручуєш собі руки
і не бачиш попереду світла,
сидиш і малюєш малюнки,
у яких є тепло й доброта.
На підлозі роздерта бумага,
на столі ще невипита кава.
Ще невипита і вже холодна,
скоро виллється все на папір,
але жде його доля та сама,
як холодна гірка твоя кава,
потече все у водопровід...
Так і ці малюнки твої,
що витають, як мрії сумні.
Захолонуть розкішнії барви,
як холодна гірка твоя кава,
побулькоче у водопровід.

11.01.15

У моєї музи
Дороги нині важкі:
Розбиті і понівечені,
Вузькі і осінні -
Вітри цього падолисту злого
Наповнили дороги моєї музи
Відчаєм та смутком.
Тому в верлібрах моїх
Лише відтінки сірого,
Лише холодна вода
І крижане небо невчасності.
Добре, хоч моя муза-жебрачка
У туніці своїй плямистій
Кольору мертвої трави і цвілі,
З ліхтариком тьмяним
У Данте старого позиченим,
Цими дорогами мовчання,
Дорогами крижаного вітру
За мною втомлено плентається,
Інакше подер би я цю книжечку
Записну на клаптики, слова — на звуки,
І запалив би з тих клаптиків вогник
(Навіть не вогнище),
Щоб зігріти замерзлі руки,
Які втомились стріляти...

Була у мене торба посмішок -
Кольорових, як шматочки літа,
Запашних, як букет квітів,
Прозорих, як небо ранньої осені.
Дарував ці посмішки людям -
Сумним з обличчями-масками,
Байдужим з гранітним серцем,
Людям, що йшли на смерть.
Але торба нині порожня,
Латана-перелатана:
Пуста, як чорнота сухого колодязя,
Виритого у кам'яній пустелі.
Їду в осінні сутінки
По землі зритій громом,
По землі, що ввібрала
Стільки крику і болю,
Що ще тисячу літ буде луною
Віддавати ці кавалки звуків
Людям, що її топчуть
Чоботами лихої віри
Чи черевиками черствої байдужості.
Іду до крижаної пані
Білої жорстокої королеви
(Але не сніжної, і не в казку)
З якою теж любив жартувати,
Розгубивши свої посмішки.
Але розрізняю їх сліди в повітрі,
Де колись були люди,
Що лишили по собі тільки тіні -
Такі невловимі,
Як ті — кинуті на саван трави
Собачою зіркою Сіріусом...

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім
На хиткій межі буття,
На кордоні між «Я» та «реальність»,
Стискаючи в жмені пісок –
Все, що лишилося від країни «вчора»
(А там жили люди).
Я сію ці піщинки як зерна –
З кожної виросте країна
Наших химерних спогадів
(Бо це все, що у нас лишилося).
Кожна з цих країн пустеля:
Замість саду в кожній з них
Тіні хмар.
Замість квітів – каміння.
(А ви думали яблуні)
Ці дерева пізнання
Ще слід зростити
Поливаючи живою водою слів.
Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
Щоб споглядати зі смутком,
Як вітер часу обриває пелюстки,
Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
Порожнечу в торбі «наше»,
Дірки в черевиках «треба»
(Не ті, що «офіра»),
І пилюку в сувої «шлях».
Люди країни Вчора!
Ви живете в долині моїх спогадів,
Серед хащів моєї свідомості.
Хто ж про вас згадувати буде
Якщо не я…

В дитинстві ми бавились в хованки.
Ми – діти старого Дубліна.
Ми ховались від самих себе
У закоулках минулого
Потім виросли і ховали Дублін
У закутках свого химерного Я.
Ми бавились у буття –
Не знаючи, що воно насправді.
Ми думали, що гра це гра –
А воно насправді. Підросли і виявили:
Життя – це лише пуста гра.
А тоді ж – у дні радісні
Гра була змістовною.
Бо сповнена безпосередністю.
Нині ж ховатись нікуди –
Бо ми на острові:
Хіба сховаємось разом з ним –
Від очей заздрісних.
Але ж той бородатий –
Не Бернард Шоу, ні –
Отой, старіший, серйозніший
(Хоча він теж жартівник,
А може він теж ірландець?
Бо хто ж такий світ придумати
Пришелепкуватий та безглуздий
Міг ще?)
А поки що ми – діти:
Бавимось собі і не здогадуємось,
Що життя сумне то насправді
І забагато в ньому сірості…

Діти старого Дубліна:
Я теж колись з вами босоногими
Жив у країнах ліхтарних
Жовтого світла містовечора,
У часи не дуже електричні,
Бавився в буття казкове,
Світ міряв провулками і під’їздами,
Двір між кам’яницями вікторіанськми
Бачив Галактикою поснулою,
Гадав, що завтра буде через тисячоліття,
Рік уявляв вічністю,
Цукерку мрією,
А дерев’яного паровозика
Таємницею таємниць і сенсом буття.
Всі люди здавались добрими,
Всі казки правдою,
Всі годинники таємничими,
А батьки вічними:
Бо думалось,
Що дитинство не закінчиться,
Бо до юності ще безодня часу,
А місто це просто колодязь,
Де люди звикли діставати відрами
Свої маленькі й великі радості.
Вулиці були затишними,
А коти мурчиками.
Де ж той клубок закотився,
З якого бабуся в’язала мені
Не светр – долю –
Ірландця дивакуватого…

Там – за хмарами – тиша.
Там – над хмарами – тільки небо.
Високе і синє.
Може тому воно так нагадує
Вічну дорогу у нескінченність.
Ви назавжди полетіли в небо –
Чисті й прекрасні люди.
Ви залишили нас тут –
На цій Землі божевільній
Серед істот,
Що ходять між нами, людьми,
Що так нас – людей нагадують,
Але, які не мають душі.
Які одним натисканням
Кнопки на залізній почварі
Знищують мрію
Радіти сонцю і людям.
Ви лишили нас тут –
На цій хворій Землі,
Заповідали сказати
Негідникам, що вони негідники.
Сказати вовкулакам,
Що вони вовкулаки.
Сказати, що не можна
Землю перетворювати в пекло.
Але не тільки…
Ви нас лишили домріяти
І дорадіти.
І сказати правду.

Доки пагони стиглої плоті
Мовчки плетуть втіху
Довкола,
Доки жінки відчувають
Перепади температури
І річкову течію,
Доки туман, який стелиться,
Осідає не вище щиколоток,
Доки синусоїди внутрішніх
Вибухів залишаються
Пунктирами й точками,
Доки любов осідає у глотці
Льодом і джином,
І тане на твоїх піднебінних
Мигдаликах,
Доти триватиме січнева
Порожнеча,
І соціальна сегрегація,
Площинний кубізм
Як елемент синерезису
Твого серця,
Перельоти маленьких
Птахів із одного човна
На інший.
Повертаються лише ті,
Кого очікуєш,
Бо минуле – це постійна
Трасологія карданових
Осердь на ґрунтовому
Манжеті твого
Теперішнього життя,
На простріляних жилетах
Твоїх спогадів,
На внутрішній стороні швів
Твоїх пульсуючих ран.
Життя вимірюється
Глибиною вдиху.
Смерть – кількістю
Потопельників.

2014.

Коли ірландці у дірявому човні надії
Вирушали скорботної п’ятниці
У нескінченність океану порожнечі,
Між ними і холодною водою днів
Була тільки шкіра бика – чорного,
Як наші ірландські ночі
(Бо не завжди у нас були дні –
Не все ж коту масляна,
Як говорять веселі анти),
І все ж ми пливли (не знаючи для чого),
Замість вітрил здіймаючи віру,
Але зустріли за морем тільки
Негостинний острів Оєр Талун,
Що годився хіба для відлюдників,
Що не родив навіть трави вівцям,
Що гірчив як ненависть.
Там ми знайшли свій олтар
Для молитов відчаю,
Там ми тікали від суєтності
Світу цього грішного,
Там замість хліба ми дякували за камін,
Там замість радості ми вітали буття,
Там ми вчилися цінувати тепло,
Будувати не хижки – келії з каменю,
І ловити рибу слизьких років…
Аж доки не прийшли вікінги.

Вона перчила мені піднебіння,
Доки я звикав до її язика,
Вологого і теплого,
Який віддавав кавою, потім
М’ятою чи іншими синтетичними
Пахощами,
Зважаючи від смаку її жувальної
Гумки.
А потім нашіптувала мені своїми
Губами, що я вловлював її
Присмеркове дихання, а після
Нього слова, які заповнювали цю
Порожнечу:
«Дивись, говорила вона,
Кожен мій чоловік – це моє особисте
Депо на літньо-зимовий період,
Мені з ними або надто тепло,
Або надто холодно,
Але завжди затишно, бо ці
Чоловіки мої.
А ти – це лише проміжна станція,
Через тебе проходять чергою
Жіночі голосні ваговози,
А ти мовчиш, бо серце
Твоє м’яке, напевно, уже переспіле,
Бо в грудях у тебе ніжність,
Бо в пальцях у тебе втіха.
І ти, ніби, нормальний чувак,
Але добрий надміру.
Через те з тобою хочеться бути,
Причому бути назавжди.
І цим ти мене лякаєш».
Вона забирала свої обручки,
І розкидані пасма волосся,
Маленькі стікери шоколаду,
Половину гранату,
І мою юнацьку незайманість,
Таку ж неправдиву, як її
Передчасну вагітність.
Тільки потім вона пересилала
Листівки із своїм сином
І теперішнім чоловіком.
Тільки перший був дуже схожий
На мене,
А другий – ні.


2014.

Моя земля завжди пахла вересом –
Невагомим та оксамитовим,
Квіткою забутого трунку,
Але вже сто років вона пахне полином.
Хоч кажуть, що то євшан-зілля,
Хоч кажуть, що так воно є, бо небо
Теж синє і сиве як і ці листя абсентні,
Але запах гіркий – не п’янить, засмучує,
Бо земля теж сивіє – стає полинною,
Якщо й поростає бадиллям, то чорним,
Але все одно лишається сивою,
Бо руки людей забувають доторки,
Окрім доторків до холодного заліза,
А небо стає мовчазним і німим,
Хоч колись співало і шепотіло
Свої таємниці кельтам-мрійникам –
Колись, як вранішнє сонце рудоволосим
А нині теж сивим. Дочасно.
Бо навіть дим тільки сивий
Клубочеться над моєю землею –
Над Ольстером.

Напишу слово «абстракція»
На сірому акулячому асфальті
В Донецьку на Ільмовій вулиці.
І скажу машиністам тролейбусів:
«Президент вашої «республіки»
Нині зветься граф Дракула –
Приїхав у броньованому саркофазі
З Мокшанської Трансільванії.»
Пані Абстракція! Товаришу Арманд!
Я знаю, Ваше ім’я походить від слова
Тан чи то «мік ан тойшіх»,
Бо місто в якому ви поселились –
Оця чарівна тополина Юзівка
Заснована скрипалями-ірландцями:
Х’юзом з веселою компанією.
Тому читайте Іммануїла Канта
Його рукописи просякнуті Кенігсбергом
Під впливом мистецтва барочного
У вівторок, коли повний місяць,
Коли абажур з квіточками,
А стеля біла. Танцюйте свої
Рожеві танці, таксисти аеропланів,
Тут – під хмарочосами кукурудзи.

Цей острів ми хотіли назвати Едохас,
Хоча слід було б назвати Ар Аш,
Але назвали його островом Сокола,
Чи то самотнім островом Горм,
Бо бачили ми там ірландського птаха,
Що летів до берегів милої серцю Ерінн,
До якої ми марно шукали шлях,
І вже не вірили, що повернутись можливо,
І вже не вірили, що вона десь є в Океані –
Цьому темному Океані Неповернення
Є наша зелена Вітчизна, наша земля трави,
Зілля ніжного спокою і тихої радості,
Не вірили, що в цьому Океані Зневіри,
У Морі Вічних Блукань є наша земля радості,
Земля пісень вогненних свят і сумного вересу,
Земля мовчазних монахів і гомінких скрипалів,
Земля дзвону молитов і безглуздих жартів,
Земля квітки Нонін і дерева Кранн Кулінн –
Наша Ірландія…

Примітки:

Якщо стояти на березі Океану в графстві Клер, точніше в графстві Конте ан Хларь (Contae an Chláir) то хвилі інколи співають: «Ná teacht ar ais!» Не вірете? Тоді постійте і послухайте…

Селище гірких суниць
Справляє свято одновухого вовка.
Половина дороги до неба
Сховалась у торбу гори
Колючих кущів терену –
Дерев клаповухих зайців.
Кожний святий мріяв
(Якщо не човном плисти) –
Топтати траву байдужості
Нескінченним кроками неспокою
Подорожі до неіснуючого –
Омріяного, як мріють про
Захмарне і світле – як оці самі
Квіти суниці, що не стануть
Гіркими ягодами світу,
Які мусимо їсти жменями,
Бо не вистигли інші,
Які мусимо ковтати
Примовляючи: «Так треба!»
Бо в самому селищі все прогіркло
І молоко корів з сумними очима,
І недопечений хліб чадної печі,
І масна юшка сліпих господинь,
І зелені яблука проклятого саду.
Я минаю це неохайне селище:
Босими ногами торую шлях*
У темний ліс глухоти (не тиші),
Повз луки де не співають птахи**
(Бо жайвори без слухача німіють),
Мимо висохлої криниці***
З якої вдови вичерпали всю живу воду
І навіть жаби не заглядають
У її темне нутро.
Я мандрівник. Моя доля – минати…

Примітки:

А оті суниці (що на світлині) я зірвав саме там.

* - якщо шлях проклали воли, то не торуйте його – просто йдіть. Особливо якщо цей шлях Чумацький…

** - я вже бував неодноразово на луках, де не співають ніякі птахи – тільки метелики шурхотять там своїми крилами. Коли вітер мовчить… Але якщо не мовчить…

*** - Айвазовський ніколи таких криниць не малював.

Дні мої світлі в синій сорочці:
Дарую вас туманному світанку.
Літо прийшло суничне
У мою осінь бересклетову:
З того часу черлені світанки
Кожного ранку полуничного*
Гасять голос дзвону старого храму
Чи то в сліпоті туману «минуле»,
Чи то в кислуватому присмаку
Недозрілих ягід радості**.
Пахне трава – як пахне тільки тут –
На вологих росяних луках Ерінн,
Де тиша тільки червневої ночі,
Коли птахи-поети сплять
У верховітті дерев буття.
Хтось одягнув сині шати неба
На ці зелені пагорби Керрі***,
Хтось поселив чорноту ночі
У кинутих замках Голуей****.
А я – сивобородий мандрівець
У сивому тумані «сьогодні»
Розчиняюсь…

Примітки:

* - колись в графстві Роскоммон колишній поштар Даніел Догерті вирощував дуже смачну полуницю. Казали, що цей сорт полуниць він сам створив, але це неправда. Це сорт «Джорней» - він привіз розсаду з Вірджинії у 1959 році.

** - а радість завжди кислувата на смак. Ейфорія не рахується – це інша пара кльошів. Я це зрозумів, коли в свій час після п’яти днів блукання в тайзі на Юконі ми раптом вийшли на селище індіанців. Давненько то було…

*** - до речі, в графстві Керрі в мене є хороший знайомий – Ронан МакНейлл. Крім того, що він хороший скрипаль, він ще знає на пам'ять купу давніх ірландських скел, в тому числі скелу «Руйнування дому Да Хока» («Togail Bruidne Da Choca»). Він живе в місті Дінгл на вулиці Ан Гарран. Колись він мав власну крамницю – що там тільки не продавалось, але і чудове віскі «Тірконелл». Це віскі з моєї маленької батьківщини – з Донеголу (Дун на нГаллу)…

**** - правильно все таки казати не «Голуей» і не «Голвей», а Галлів. Старих кинутих замків там багато, але є один особливий – замок Фіддон біля селища Туббер. Там місцеві жителі бачили привид О’Фіахраха Айдне – чесне слово!

Ти якось сказала мені:
– Ти ж поет? Ми давно знайомі,
А ти досі не спромігся написати
Хоча б коротенького вірша про мене!
Я промовчав тоді….
Зім’яв чимало аркушів усередині себе,
Перш ніж щось народити.
Однак, довго не виходило так,
Як я того хотів.
І справа не в тому, що розбігалися слова.
В іншому.
Про тебе не писати, тобою – жити треба!
Насолоджуватися,
Коли ти сонна в моїй футболці
Йдеш умиватися;
Обіймати і гладити,
Коли почуваєш себе
Маленькою дівчинкою;
Благословити й відпустити,
Коли хочеш завіятися з подругами.
А по поверненні – міцно стиснути в обіймах,
Щоб відчувала: як же я скучив!
І повір мені, скільки б я ще
Не списав усередині себе паперу –
Не зможу передати інакше,
Як саме й чому я тебе люблю…

Острів, який виринув з туману «нічого»,
Який з’явився на видноколі ранком,
Що називався в календарі осені «можливо»,
Ми побачили млин з крилами приречення.
Похмурий мельник з поглядом «бути»
Сказав голосом глухим як обкладинка
Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
В його глухих стінах святого Кіарана,
У круглій вежі сліпого короля,
Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
Сказав словами, гідними літер огама,
Говорив, наче кидав слова-каміння:
«Тут мелеться половина хліба
Вашої сумної вересової Ірландії,
Що дивиться очима повними сліз
На похмурий обрій майбутнього,
Тут мелеться все, що горе чорне
Приносить на ваш острів сумних пісень,
Візьміть цього сірого борошна,
Наповніть ним ваші трюми,
Цього корабля – чорного пса вітрів,
Може відвезете його кудись за море,
А не на вашу землю неорану,
Де скорботи більше ніж очерету
На болотах Монтех Хларай,
Тільки не просійте його крізь пальці
Бо море і так скорботне…
Ви – блукальці одвічні…»

У нас закінчись яблука – ті солодкі,
Як закінчиться колись все,
Бо нічого немає вічного –
Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
Чи то в її спогадах на човні надії.
На острові, що нам трапився –
Чи то випадково, чи то так мало бути,
Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
Але будівничі зникли – певно,
Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
В раю на вічній будові, чи то просто
Їм стало не потрібно бути
Серед острова крейдяних скель.
Ми знайшли там тільки кота –
Такого маленького, який знав істину,
Тільки ховав її на кінчиках вух –
Така вона була маленька, але справжня.
Він стрибав на кам’яних колонах
Зниклої цивілізації мудреців,
Він бавився зі століттями,
Як бавляться сірими мишами вечора,
Він сміявся з нашого невідання,
Він бачив нас тінями смішного суспільства,
Він був єдиною реальність нашої казки
(Бо кожне життя це казка,
Кожна смерть вигадка,
Кожен день подарунок).
Ми розвіємо вітром попіл
Мертвого юнака-єретика,
Порушника давніх заповідей
І попливемо далі… Бо час…
Ми не хочемо, щоб він зупинився…

Вони очікували – але не нас.
Вони теж – орачі холодного моря,
Вони теж дивляться поглядом безнадії
На нескінченну вервечку хвиль,
Вони теж думали, що хвилі це гори,
Тільки солоні, прозорі та сині,
Вони теж просякнуті запахом риби
І майструють човни, як колиски,
Вони закидали сіті в безодню легенд,
Вони теж ловили рибу «майбутнє».
Але вони чекають – вічно чекають,
Марно вдивляючись в ультрамарин:
Людей на човнах – але не нас!
Людей вісників – але не нас!
Людей-блукальців – але інших!
Ми залишимо їх – в очікуванні,
Збирати слова
В подерті мішки спогадів,
Будувати свої хижі
З важким каменів надії.
Бо ми не ті , ми завжди не ті…
Ми лише шукаємо…
Ми лише віримо і сподіваємось…
Лишаємо за туманом острів Очікування
Який більше ніхто не знайде…
Людей, до яких більше
Ніхто не прийде…

Острів, де жили лише вільні птахи
На сліпих скелях сірої зневіри,
Де лише птахи кричали чи то молилися
Богу прозорого повітря,
Богу польоту й свободи,
Співали свій нескінченний псалом
На мові пташиної Біблії
Пророка сивокрилонебесного –
Чайки снів сумного ірландського моря.
І лише ми – хто ховав друзів
У глибині води, хто плив незбагненним
У пошуках острова мрії – лише ми
Зрозуміли, що це молитва
А не крик обтятої порожнечі.
І ці витерті епохами скелі –
Не громада німого каміння,
А храм предковічної віри
Давнішої, аніж клан Мак-Артур.*
І не птахи це, а душі монахів,
Що кинули нудний рай
І моляться за скорботну землю
Залишену там – за хвилями,
За нашу святу Ірландію…

Примітка:

* - у ірландців є така приказка: «Є три речі найдавніші у світі: диявол, оці пагорби і клан Мак-Артур.»

Епона – богиня коней
Пасе на острові табуни вітру,
Коней високого неба, коней часу,
Що летять вихором крізь повітря вічності.
Епона в травні – місяці коней і перегонів
Жене табуни островом буття
Серед Океану Небуття – жене вихором
Божевільних календарів «завтра»,
Жене крізь хмари днів і тумани ночей.
Ми, гели, ми, нащадки людей моря
Славимо коня неба, що несе
Срібноруке сонце над островом мрій
І смарагдів зела. Ми, гели,
Славимо тебе, Епона,
І твоїх велетенських коней
З вітрилами копит – коней синього неба.
Ми – вершники пагорбів,
Ми – діти Сонця, пастухи років,
Століть і тисячоліть
Пливемо нині
Здійнявши вітрило віри
По морю життя.
Ми, ірландці, роковані
Вічно плисти в пошуках острова –
Острова істини…

Всі слова, що в собі зберігала віки, вже давно стерлись у попіл
Берег моря. Маяк
Віддають маяки своє світло у ніч заблукалим у морі
Заблукалим, що втратили шлях свій земний
Ніч сховає, як завжди, від допитливого ока
І ти стиха розкажеш, як пливуть кораблі
Як магічно у відкритому морі

Знову багаття потріскує
Безліч імен промовляють вуста
Я вся у твоїх історіях
І пісок так нечутно утікає, неначе вода, поміж пальців
Жести й погляди стали німою грою

У пам'ять, ніби у провалля, лячно заглянути. Краєм ока
Пам'ять на сторожі
Адже все це не триватиме довго
Вогонь догорить
І торкаючись словом, ти розтанеш вночі
А я залишусь на березі моря, танцюючи разом із хвилями
У пітьму вдивляючись, як відпливають твої кораблі

Дивись, я п’яна від самих лише очікувань любовного голоду
Але шлях од берега до берега тобі вкажуть все одно маяки


21(05)2014

Я останній з супутників Брендана,
Останній, хто лишився у світі людей,
Останній прочанин країни Високих Хвиль,
Останній охоронець давніх календарів Ерінн,
Останній носій забутої істини знаків Фаль.
Я так давно жив на цьому острові Орла,
Що сам час став єдиним моїм сучасником,
Тільки вітер простору лишився мені другом,
Свідком моїх омовінь в озері історії.
Мої супутники стали супутниками тіней,
Наш корабель став тліном минулого,
Спогадом зашкарублих старечих рук,
Трухою років, пилом минувшини.
Їжте цих овець, що блукати приречені
Разом зі мною – відлюдником одкровення,
Цих кудлатих громадян забутої республіки,
Цих волохатих підданих давно зниклого короля,
Імення якого забули навіть червоні зорі Ведмедя,
Навіть краплі туману не згадають його голосу.
А ще виглядайте величезного хижого птаха,
Подивіться на диво з див – озеро молодості,
Перш ніж вирушити у нескінченне море сучасності
І лишити мене тут – чекати на одкровення –
Століття, а може й вічність. На одкровення
Яке ніколи не прийде на цю землю руїн…

Острів, на якому ми знайшли блідий затишок,
Острів, на якому ми знайшли безбарвний захист,
Острів, на якому ми хоч трохи спочили
У нашій нескінченній синій подорожі
По океану життя – у подорожі кудлатих мрій,
З якої майже ніхто не вертається,
В якій навіть залізні фенії широкого меча*
Стають розбійниками подертих вітрил.
На тому острові були кам’яні двері
Між одним людським буттям та іншим –
Тим, що пахне гілкою горобини
Чи то листям крислатого дерева Карханн.
Ці двері відчиняють міцні руки,
У ці двері входять потріпані вітром,
Що несе брадахів і скоттів хвилями крику,
Від берега високих трав Альби до берега сили,
Вітром, що грає на сопілці скель,
На чорному оргАні гір Каледонії,
На божевільній флейті Ойлєнь Фаро**,
Вітром, який регоче почувши бажання
Жити спокійно на березі світанків.
Відчиняємо ці важкі кам’яні двері –
Ми звикли йти в невідоме…
Ми – люди ірландського моря…

Примітки:

* - а був такий король в Ірландії - Еохайд Айлтлехан — (ірл. — Eochaid Ailtlethan) —Еохайд Широкий Меч (роки правління 285 — 274 до н. е.).

** - Ойлєнь Фаро (ірл. - Oileain Fharo) – це справді не острови, а якась божевільна флейта північного вітру… Недарма племена Богині Дану припливли в Ірландію саме з північних островів – може саме з Ойлєнь Фаро…

Яблука виснуть важкими тягарями
На островах нашої свідомості,
На гілках наших мрій листянозелених,
Падають у траву життя – густу, як літо,
Несподівану як травневі зливи,
Гірку як полин нашого отруєного часу.
Там мали б водитися химерні почварки –
Огидні, як зайди, колючі, як ці дні.
Але там порожньо. Стиглі яблука
Збирають тільки втомлені руки
Моряків розхристаного моря хвилин.
Якби не ці яблука, якби не цей острів,
Ми б не знали, що в цьому світі вітрів
Існує ще щось, крім солоної води «сьогодні»,
Крім гіркого присмаку морської піни,
Крім хвиль, що співають пісню смерті,
Але острів яблук – нам трапився…
Нам – орачам ірландського моря,
Нам – загорненим в картаті тканини,
Нам – приреченим на блукання…
Розфарбуйте це яблуко долі
Кольорами заграви…

На цьому острові всі птахи монахи,
Вода в долонях стає дзеркалом,
А сиве волосся стає одягом,
Дикі каміння – домом одвічним,
Хвилі – пейзажем, а вітер – храмом.
Моя пісня – вічне мовчання туману,
Мої слова стають тишею краплі
Ще до того як вони були сказані.
Я спалив свій човен дірявий
Зроблений зі старого горіха –
Той човен легенд і палімпсестів
На якому я плив ірландським морем –
Морем яке не повертає блукальців,
Яке фарбує небосхил віри
Кольорами дощів – тільки не літніх.
Якщо ви ступили на мій острів –
Острів лише одного сивого монаха,
Що забув слова людей, але вивчив
Слова білих і сірих птахів скель,
Що не звикли мовчати чи повторювати лжу,
Як любить це робити більшість сліпих людей
Країни жорстокого лисого карлика.
А краще – пливіть собі далі,
Або до дому – якого у вас немає,
А є лише територія, на якій дозволяє
Вам жити ваш божевільний король.

Водив мене вітер
Дорогами Островів Відчаю,*
Водив мене вітер
Пустищами забутих слів.**
Співав мені вітер
Про стежки Трістана-мисливця,
Про світи дивака Свіфта.***
Гнав мене вітер
Від стійбища патлатих пастухів думок
До табору волоцюг пісень
Мертвого народу ясена
(А він теж мав своїх шаманів).
Пророчив мені вітер –
Той самий холодний і злий –
Про часи одкровення,****
Про добу великого Ні,
Про епоху мовчазних прочан
У землю заборонених істин
(А я їх стежками…).
Був мені вітер
Єдиним супутником
На дорогах гори Одкровення.
Нині цей вітер
Торкається облич сумних жінок
Змарнілих дочасно,
Зів’ялих, як зламана гілка*****
Століття-жебрака.
Шукайте собі провідника невагомого
Чи то поводиря босого.
А я так – з костуром
Дорогами місячного сяйва…

Примітки:

* - це я зовсім не про острови Кергелен, ні. Навіть не про острови Трістан-да-Кунья…
** - у нас в Ірландії багато пустищ. І вересових, і забутих слів теж.
*** - він теж був Джонатаном – як та чайка…
**** - а вони знову настануть – навіть і не сумнівайтеся…
***** - та, що тичеться в простір.

Бавлюсь з темнотою старих речей
Які ховаються по закутках кам’яного дому.
Дому, що розмовляє тихими ночами зими
З тінню господаря, що танцює на холодній підлозі
Бавлячись з вогнем кахляного п’єца,
Що кидає відсвіти – марно намагаючись
Прогнати з закутків буття тьму – бо не час.
А скрипка проситься до рук у запитує:
«Ти святий Бартелемей чи його ніч?»
Але що розуміє скрипка? Вона лише інструмент,
Вона буде грати будь-яку мелодію,
Вона нічого не вирішує, в її утробі теж тьма,
Вона буде видавати дику какофонію замість музики,
Якщо потрапить до волохатих рук
Старого бандита замість віртуоза-музИки
З тонкою душею, що колись був її господарем,
А тепер сховав свої атоми в глибинах землі,
А свою душу у світі, який годі шукати…
Я наповнюю звуки змістом, я запалюю свічку
І ставлю її на вікно історії. Але за вікном сліпці –
Їм байдуже день це чи ніч.
Вони не повірять в існування свічки,
Вони не повірять в існування кольорів
(Не тільки ультрамаринових),
У них замість душі дірява газета,
Колись вони навчились повторювати слова
Не розуміючи їх змісту.
А нині стали важкими краплями
Густої рідини темноти…
Лишається вірити. Лишається тільки вірити,
Що там – за океаном тьми
На острівцях старих кам’яних будинків
Теж дивляться на вогонь люди
З сумними очима старого музИки…

Шлях
Через гущавину зневіри,
Через очеретяні болота втоми,
Через теренові колючі хащі марноти,
Через ліс власного недосконалого «я»
До
Вогника
Маленького такого
Спалаху в темряві – вогника істини.
Блукаєш біля селища,
Де всі жителі збожеволіли
Бо наїлися мухоморів брехні,
Бо забули як то воно – думати,
Бо забули, що вони люди,
А не двоногі опудала,
Не споживачі чорної браги,
Не мішки для непотребу.
Шлях.
Візьми в свою торбу
Черствий окраєць філософа,
Горнятко для води неповернення.
Тобі йти ще довго…
Дуже довго…

Судного дня
Попрошу косарів нескінченного поля
Нести книгу
Важку, як чавунний міст
Між двома снами алхіміка
У своїй торбі латаній.
Судного дня
Візьму з собою парасольку
Замість іграшкового паровозика
Напишу на її чорному куполі
Круглими кривими літерами:
«Рівнина Брега».
Судного дня
Нагадаю кожному
У цій юрбі чи то черзі,
Що Небо – це сувій пергаменту,
Де зірками замість літер написано
Сумну, але цікаву історію
Про співака-лірника,
Що пісню придумав
Під назвою «Ойкумена»,
Що співав про квіти кульбаби,
Кожна з яких сонечко
У своєму Всесвіті полудня.
Подарую отому лірнику
Великого та круглого годинника,
Бо кому потрібен він
Коли сам час довершився…

Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:

Місто горбатим Езопом
Розповідає мені – блукальцю
Старі банальні жорстокі істини,
Що незримими дзвонами гудуть
На старому католицькому цвинтарі
Біля каплиці святого Патріка
На вулиці, що має початок
Але не має кінця,
На вулиці, де люди знають
Про кожного жителя:
Хто якої віри з художників,
Що розмальовують стіни будинків
Залізними графіті відчаю –
Своїми одкровеннями нервовими.
Колись я був молодим
(Які і всі ви – читачі)
І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели –
Сни пастухів та феніїв,
Шанувальники сонця, плуга й горіха,
Дуба та Каменя Долі.
А тепер сивим птахом
Дивлюсь на світ вітрів,
На море холодних хвиль
І якось тихо повторюю
Сумне одкровення відлюдника:
Я чужий у світі чужих…
Холодні тіні будинків
Цього сірого міста –
Белфаста.

Серед міста
В якому всі будинки сірі,
Де живуть люди з чорними душами,
Я бачив перехожого
Вдягненого у синій плащ,
Що був розмальований метеликами.
Він носив дзеркало
В якому замість весни
Відображалася осінь,
В якому замість людей
Відображалися звірі,
В якому замість квітів
Відображалися мушлі.
Той перехожий казав,
Що заблукав у це місто випадково,
Що він шукав ключ від усіх дверей,
Бо його дзеркало – то теж двері,
Бо кожне вікно цих сірих будинків –
Це зіниці черепа
Старого давно померлого писаря,
Що в похиленій ратуші
Записував у реєстр мертвих,
Не знімаючи чорні окуляри думок.
У тому місті
Зупинилися всі годинники
Коли серед ночі
На дзвіниці зруйнованого храму
Сова прокричала слова одкровення
Мовою давно зниклого народу:
Уривок пророцтва
Про людей вдягнених в сіре.
Тільки ніхто не зрозумів ці речення.
Окрім отого перехожого –
Отого – з дзеркалом.

Дороги весняного вітру
перетинаються біля старого ільма,
Що крислатим дороговказом
Перетворює думку на знак,
Що чорним калікою
Тичеться в море квітів
Пальцями сухих гілок.
Дороги весняного вітру
Існують у мріях птахів:
У піснях про вічне повернення
До неіснуючого дому
Вічних блукальців легкості.
Дороги весняного вітру
Білим маревом стелють шлях
Розтривоженим душам
До Валгалли хмар –
Білих, як пелюстки вишні
Чи то до кудлатого Сіду –
Темного як нутро глека.
Дороги весняного вітру
Сповнені гудінням
Волохатих прочан,
Що торують своє паломництво
Від храму квітки до монастирська-вулика.
Дороги весняного вітру
Нескінченним лабіринтом
Заводять у хащі музики
З яких нема вороття
Навіть жебраку-скрипалю
З графства Слайго.
Дороги весняного вітру
Стануть колись дорогами осені
Коли зацвіте верес…

Весна – це хатинка для їжаків:
Всі мої думки колючі,
Як апострофи у книзі Судного Дня.
Нагромаджую фрази,
Як каміння, що назбирав
На вбогому полі
Волошкових сутінок.
З чорної тканини ночі
Шию собі сутану монаха-схимника,
З тонких ниток місячних променів
Плету собі хітон орфіка дня.
Мої нічні пісні тихі,
Мої прозорі думки підняті
З бездонного колодязя чорноти,
Мої рядки незачесані
На папірусі пелюсток вишні.
Напишу заповіт:
Слова мої повітряні –
Їжакам лісу темного:
Най бережуть їх на досвітках
Від поглядів злих і колючих,
Черевики мої стоптані –
Синицям пагорбів тисових –
Най зів’ють у кожному
Гніздо маленької істини,
Мій дім відлюдника –
Старому пугачу:
Най живе на його горищі,
Най прокричить серед ночі
Світу сього цинічного
Правду-матінку моторошну,
Мої рукописи вицвілі
Старому круку чорному –
Най читає їх оком блискучим,
Най береже таїну літер
Аж до Суду Страшного Божого…

У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:

Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.

На острові, що відкритий всім вітрам,
На острові, що зачісує свої кучері трави,
На острові, де землі-годувальниці обмаль,
На острові де кожен камінь – межа
Володінь войовничих кланів,
На острові, де гравців зі смертю забагато,
На острові, де вміли співати помираючи,
На острові, де вміли помирати співаючи,
Є країна бородатих – Улад – земля королів.
Земля торфу й картоплі, скрипок і мечів,
Земля священних каменів чорних монахів,
Земля зеленого капелюха і вересового трунку,
Земля довгих пісень і широких ножів,
Земля зруйнованих храмів і гіркої пам’яті,
Ми вміли помирати за тебе – земле смутку,
Ми вміли любити тебе – земле озер і пагорбів,
Ми вміли грати на скрипках і танцювати джигу,
Але так і не навчилися жити тут…

Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…

У місті повітряного ренесансу
На бруківці з чорних доломітів
Біля контори сліпого архіваріуса
На вулиці аптекаря Вергілія*
Божевільні велосипеди
Знайшли свою пристань,
Чіпляючись якорями педалей
За відблиски вітрин принцепса –
Того, хто Германік чи то його син
І Цезар, і Чобіток, і ще й Юлій.
Замість газети читати буду афішу,
Замість сніданку гострою бритвою**
Пошкрябаю свої щоки,
Замість «Добрий день!»
Побажаю нірвани***
Продавцю морозива і тістечок.
Його звуть Клавдій
І він теж любить гриби
І дружину зве Агріпіною,
Він теж пише трактат по етрусків
І постанови про вітри та видовища.
Тільки він любить –
На відміну від того Клавдія
Кататися на божевільних велосипедах.
Він користується підтяжками,
Бо боїться загубити штани вічності.
Пригостіть його фразами.
Тими самими – про нас.

Примітки:

* - я знав двох аптекарів у яких імена були Вергілій. Один жив Дубліні білі Трініті-коледжу і був дуже сентиментальним, а інший в Осло (Христианії) і мав великого чорного кота якого годував сардинами.

** - до речі, гарний спосіб поснідати. Колись я такого способу не цурався, але запустив бороду, згадавши, що слово Улад перекладаєть як «Країна Бородатих».

*** - старе ірландське привітання. Один мій знайомий, якого звали Рорі – в нього ще бракувало двох пальців на лівій руці завжди вітався так: «Метафізичної тобі нірвани у вітряний день!» Хоча сам він був фізиком, зовсім не ліриком. Що не типово для ірландця…

На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…

Сентиментальний цвіркун
У старому кам’яному домі,
Що стоїть на скелі ельфів,
Серед землі вітрів і відчаю,
Ховається за холодною пічкою
в якій ніхто не палив
Веселого вогню затишку,
Не готував на його язиках
Добру вечерю спогадів,
Не грів свої зашкарублі руки
Старого моряка мертвого океану.
Але цей цвіркун –
Цей вусатий мудрець спогадів,
Цей вчитель одвічної журби
Співає мені пісню тихої радості –
Тихої радості людей нашого клану.
Коли я згадую всіх поіменно –
Всіх кого тоді вбили,
Тоді – після Великодня
Року тисяча дев’ятсот шістнадцятого,
Коли земля моя –
Зелена Ірландія
Рахувала вдів і сиріт…

Коли я втомлений,
Коли не пишуться вірші,
Коли навіть Місяць
Не заходить в гості
І не слухає мої довгі роздуми
Про минувщину і вічність,
Про вогні людей і тишу лісу,
Коли навіть кіт не хоче муркотіти
І розказати мені ще раз,
Що життя, зрештою, диво з див
І джерело радості,
Коли вечір здається
Не морем спокою,
А пусткою чорноти.
Тоді
Накриваюсь я не теплим пледом,
Навіть не потріпаним кілтом,
А зеленим плащем –
Зеленим, як мій острів,
Зеленим, як листя кленів,
Зеленим, як трава на пагорбі Слайне.
Зеленим, як серпневе море,
Коли падають на нього вечірні промені
Втомленого світила північного дня
Мені пощастило:
Є в мене дар Неба безцінний –
Журба самотності.