Сторінками книги століття-калічки,
Сторінками цього збірника фейлетонів,
Цього альманаху сумних анекдотів
Блукає синя кішка,
Що лишає сліди-плями
На початку кожного розділу,
На початку кожного зачину-реквієму
По нашому буттю справжньому.
Синя кішка розкаже сумну історію
Людства неотесаного дерев’яного
(А десь вогнище,
А десь Час-палій
Пожежу роздмухує,
А ми все будуємо
Хатки свої паперові,
Кораблики свої шкаралупові,
А ми все поливаємо
Корені людей-дерев
Давно посохлих).
Синя кішка сновида
Розкаже історію
Мишей-людисьок
Про звитяги їх сірі,
Про битви їх хвостаті,
Про королів їхніх волохатих
Зубатих та сиролюбних,
Про філософів шарудіння,
Про ораторів писклявих,
Про патріархів темної нірки,
Про інквізиторів комірчини.
А Місяць-дивак
Все слухає, все зазирає-кліпає
У ці хащі кипарисові,
Де плете свою розповідь
Синя кішка,
Яка на осінньому вітрі
Збирає каміння...

Моє рідне селище
Засипає попелом спогадів.
Стежка, що веде в минуле
Чебрецем пахне – рожевим як сон.
Збираю той попіл жменями,
Забирає той попіл вітер –
Вітер епохи,
Несе той попіл по світу вітер –
Вітер тьми.
Моє рідне селище фарбоване в чорне
(Там – в минулому),
Моє селище шукачів каменю
Чорного, але вогненного.
Моє селище дігерів-копачів,
Шукачів давно зниклого,
Давно схованого – там, в глибинах,
У безоднях темних,
Серед тверді непрозорої
Там.
Розгрібаю той попіл спогадів,
А він все падає, падає, падає –
Наче сніг.
Що шукаю я там – за Горою Лисою,
За балкою Сніжною, Глухою та заметеною,
Серед дубів давно зрубаних,
Серед хат давно спалених,
Серед колій, що ведуть у ніщо?
Себе.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

Може колись ось так і помру,
Споглядаючи жовте листя
І слухаючи спів осіннього вітру,
Коли шлях осені
Дійде до хиткого мосту –
Дерев’яного мосту
Над потоком Часу
Між двома існуваннями.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

Вона блукає між людей і собак,
Між машин і трамваїв,
Мимо будинків,
Двері яких завжди зачинені,
Навіть для осені,
Навіть для осіннього вітру,
Навіть для сліпих подорожніх,
Навіть для кота, що бавиться
З Часом, як з мишею.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.

І хай над рівниною
Летять зітхання глухі
Осіннього вітру,
Я знаю: мій шлях
Тут – стежею асфальтною,
Що в’ється гадюкою
Містом байдужих людей,
Біля дерев, що гублять
На твердь землі
Блискучі брунатні горіхи:
Стук, стук, стук.
Бруківка австрійська,
Важке помпезне бароко
Рудих кам’яниць
І книжка зім’ята
(Наче листок осені)
Поета давно померлого
З островів, де звикли люди
Співати про смерть.
Вітер сарматів, трава Кімерії.

А осінь у Скіфії
Так само сумна як війна.
А осінь...
Так само як кожна війна
У нашій Загірній Країні
Сумна чи весела – хто зна,
І пісня сумна як весела війна
А осінь...
Як міст над рікою,
Як шлях над водою,
Як смерть над журбою,
Як ми над війною –
Сумна.

Я блукаю
Серед подертого шовку Неба,
Серед ластовиння
Кирпатого бешкетника Сонця.
А моїх волів черлених жене Час-сколот:
Туди – за обрій чеснот,
Туди – в жовту, як сніп, Іспанію,
У Толедо на торжище,
На забій – на арену,
Матадору фантасмагорій.
А ми мандруємо шляхом зоряним
До моря гнилого соленосного-соледарного:
Біло, біло, біло – у мішок по жмені їдкій,
А може ми теж матадори –
Тільки в минулому,
У сонячному, неприкаяннаму,
У шкіряному годиннику вестготів.
А я все блукаю
За сонцем услід
Шукаючи Андалусію-тугу
Навпіл – шмат війни горожанської,
Шмат кориди, шмат тачанки
І вогонь скоростріла –
Просто осінь – про літо жарке спогади:
Кожний листок золотий –
Шматок літа іспанського
Не в той край занесений,
Не тим гідальго, але на арену
Де глядачі сліпі жадають видовища.
На арену, де Гемінгвей бородатий
Розкаже тобі кавалок казки
Про полювання
Чи то на слонів, чи то на левів зубатих
Чи то на заброд –
На волохатих варварів.
А я все бреду
Полем жовтим вестготським
Гішпанським та іберійським
Сарматом-номадом
Малюючи автопортрет
Дивака-гідальго.

Я живу в кам’яному домі –
Старому, як напівзабуті спогади
Про вік кам’яний – важкий,
Вогню жадаючий,
Я живу в кам’яному домі –
Темному, як часи короля Едварда,*
Холодному, як ольстерський жовтень,
Високому, як дерев’яна шибениця
На пагорбі в Тіпперері**
У часи короля Георга.***
Я живу в кам’яному домі,
Що під дощем-дощиськом
Стоїть і дивиться вікнами-очиськами,
Банькуватими більмами
У простір туманний
Вже не одне століття-жахіття.
Живу я у цьому домі-кляшторі
Зі своєю подружкою –
Коханкою мовчазною
На ймення Самотність.
З ким, з ким, а з цією дивною жінкою
Мені весело:
Привела гостей-друзів
До обителі моєї сутінкової:
Привела Дощ – гомінкого співбесідника,
Музику невгамовного.
Вікно прочинивши
Привела Вітер – філософа мудрого,
Знавця таємничого, цирульника яблунь.
Привела Осінь – красуню небачену,
Що забарвлює кольорами
Дні нашої сірості епохи занепаду.
Отож з цими друзями-музиками
Співаю про тишу,
Веду розмови веселі
Мовчанням.

Примітки:
* Король Едвард – верховний король Ірландії Едвард Брюс. У 1315 – 1318 роках носив він корону Ірландії та поклав голову за її свободу...
** - в графство Тіпперері дорога далека... Для мене особливо. Не тільки для них.
*** - маю на увазі короля Великобританії Георга ІІІ (1738 – 1820). Нічого особистого – просто історія... Особливо історія 1798 року...

Літа краплі останні
Додав до віскі терпкого
Старості моєї нескінченної
Дивак-менестрель вересень.
Тепер тільки осінь
У моїй Ірландії моретравній
Мореплавній і морепрозорій
Чи то назавжди,
Чи то просто сторінками книги –
Повісті про журбу й одкровення
Шелестить невдаха-вітер.
Літо довершилось,
Як довершуються династії
Вождів непокірних кланів,
Як довершується сама історія
Землі Еогайна-мрійника,*
Лишається тільки спокій,
Тільки сумна пісня вітру,
Тільки погляд на кам’яні брили,
Що чомусь поставали колом
Навколо могили-пагорба,
Навколо Сіду темного**,
Навколо світу нашого реального
(Світу-вигадки).
А ви собі човни будуєте з листя торішнього
Горобинового і кленового,
А ви собі на банджо без струн
Все ту ж мелодію
Пісні хворої дівчини –
Пісні про смерть.
А ви собі все грона і все виноградові
Вичавлюєте (сусло між пальцями),
А ви собі про сонечко,
А воно холоне....


Примітки:
* - мав на увазі королівство Тір Еогайн. Тут ніяких метафор і ніяких натяків. Не шукайте алюзій там, де їх немає...
** - а ви думали Сід світлий??? Тір на Ног світлий, але це не зовсім Сід. Точніше зовсім не Сід...

Всі годинники зупинились:
Ніхто вже час не міряє –
Ні вздовж, ні в поперек.
Часоміри затихли,
Наче ковтнули рибину –
Ту, холодну, що тхне аміаком,
Ту, банькувату, в очі якої
Зазирав Торквемада,
Лускою якої
Засипало срібним попелом
Не одні Помпеї розпусні.
Годинникарі
З останнім живим дзигарем
Пішли у вигнання
Шляхом битим-розбитим,
Білим шутером всипаним.
А може то сам Час
На людей прогнівався?
Чи може бог коліщаток,
Демон зілля-дурману,
Що планетами-кульками бавиться
Поселив нас серед болота «сьогодні»
І застеріг думати
Про прийдешнє
Навіть йому неясне....

Цей світ – це крамниця дзеркал.
Кожне око вола від роботи втомленого,
Кожне крило метелика з тінями літа,
Кожен пазур крука, що ситий падлом –
То свічадо, в яке зазирає
Сліпа дівчина Сонце.
Приходять в цю крамницю-шибеницю
(Для шибеників марнословів)
З монетами-каменями
(Навчилися жебраки-королі
Карбувати монети з каменів)
Люди з зеленими віями-повіями:
Міняють камені на свої відображення:
Кричать їм крамарі босоногі:
Купіть замість відображення дзеркало,
А вони пальцями
По струнах цих гострих поглядів
Відображень себе у дзеркалах нескінченних:
Може хоч десь ще є музика –
Не нашими кристалами солена,
Не нашим залізом кривавлена:
Бо навіщо ж
Бо чого ж
Бо ніколи ж –
Нам помирати час, а ви в дзеркало
Зазирати вчились і марно,
Тепер продаєте за безцінь чи то фарбуєте
Світло своє чорними літерами:
Наче цей світ закіптюженими,
Непрозорими
Як зворотній бік дзеркала.
Куди зазирати не вільно.
Нікому. Навіть вам...

Він повернувся –
Тінню старого ясена,
Криком сови серед ночі тужливих снів,
Шурхотом миші
На горищі порожньої хати минулого,
Жеботінням струмка
Серед лісу торішніх снів.
Він повернувся –
Вологим туманом дощавої осені світу,
Світлом місяця холодної ночі буття,
Квіткою звіробою,
Холодом джерела,
Стукотом крапель дощу
(Того, що падав сьогодні
На мій тимчасовий прихисток).
Він повернувся –
Круговертю сонця над отарою хмар,
Останнім променем вечора,
Першим променем ранку.
Він повернувся –
Жаром вогню,
Тишею вересневого лісу:
Мокрого і сумного, як наше минуле
(Вересовий трунок),
М’якістю моху, твердістю каменя,
Блиском металу і легкістю дерева,
Світлом і темрявою
(Заплющую очі).
Він повернувся.
Він поруч.
Незримий для всіх.
Але не для мене...

а, знаешь, даже если случайно
вырвется наружу тепло
то все города
мигом здесь заиграют, будем танцевать
мы под этим мостом.

и ты согласись — что-то весит всё это:
стекать мне соком,
греть слёзы летом,
падать дождём на асфальт,
от жары умирать при свете.

Ты видишь!!! осень не наступила...
Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
согреешь ладошки ним ты
и на ступенях сидеть устанешь
исчезнув в переплётах
надежд разбитых.

а, знаешь, даже если однажды
кто-то умолкнет из нас двоих –
второй подхватит дыхание слаще
мирно уснув на сгоревшей любви.

07.08.17.

Синім конем скаче провісник світанку,
Сіріус – неба блідий поет складає касиди
Про незримих прочан у плямистих сутанах.
А я бавлюсь у гру індійську з пані примхливою
На ймення Самотність. Бавлюсь фігурами
Що звуться передчуттями – світанку. Чи може
Візиту кулі огненної, імення якої Сонце.
Чи стане мені безодень зіниць, щоб втопити
Все світло – біле як спалах агонії, як цвіт анемони?
Місто порожнім келихом у найтемнішу годину –
Перед світанком – жадає бути повним вином Світла.
Серед ночі без Місяця, серед ночі бронзових цезарів
І мармурових августів – порожніх, як шкаралупа горіха
Бавлюсь передчуттями. Передчуттями світанку.
Разом з птахами кельтів, яким перерізали горло
Щербатим ножем Беніто болотяних вепсів,
Чи лезом цирульника Франсіско мокшанського.
Може люди в брудних халатах не знали,
Що світанок приходить за сірістю Неба,
Опісля найтемніших годин, найглухішого часу,
Байдуже – крикне вістун довгохвостий пророцтво
Чи лежатиме мертвим – ганчіркою з пір’я
Серед соломи вчорашнього дня – байка.
Серед моря безсоння лишається бавитись в шахи:
На тирсовій дошці. Без королів і слонів.
Серед чорних клітинок ночі. Серед голок зірок.
Серед сірості передчуття
Світанку.

Дзеркало
В яке зазирнула ніч
Висить на стіні між світами «вчора» й «дотик».
Тільки темрява
Крізь яку проростає трава
Так само нечутно, так само незримо
Як кванти моїх меланхолій –
Джазових ретроілюзій.
Федеріко зіграв на гітарі
Ноктюрн Порожнечі
Перш ніж піти – по-іспанськи.
Країна загірна моїх мрій кольорових
Стала садом ноктюрну
В якому прозорі яблука
Дозволяють побачити тьму –
Ту, що там, у нірвані –
Царстві вічного спокою.
Та, за межами скла,
Там, де око втомилось бути вітрилом
Джаз Порожнечі грає дивак
МузИка-безхатько Час.
Я ледве торкаюсь леза ножа
(А він теж металеве дзеркало)
І думаю необачно:
Якщо у кожне свічадо Ніч зазирне,
Якщо кожен почує
Ноктюрн нірвани?
Погризене яблуко
Планети Земля,
Пісня першого землероба,
Що помер на світанку...
А пам’ятає тьму,
Яка панувала у просторі,
Де зірки всі без винятку
Згасли на мить...

Я буду завжди
Тобі хлібом свіжим.
Нехай нескінченний цей шлях.
Я - є твоя правда гірка,
Я - зірка нічна
І я не помру на вустах.

Я буду завжди,
Як цукор і сіль,
Ти - сонце, яке я люблю!
Я виходжу всю і зтру
Душевну ту біль
Цілунком, що рідко бринить.

Та тільки, коли
Очей я зімкну собі,
Я шепочу щось
Так тихо-тихенько було:
Хай блискавці край...
Я ж бо назавжди твоя!

23.07.17.

Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
А квіти на цій галявині-ораторії нотами:
Кожна часткою пісні про чорноголового птаха,
А на дах хижі відлюдника краплі дощу –
Струнами гітари іспанської,
босоногими танцюристами
Острова карибських елегій:
струни
дощу.
А ви думали, що то слова чужої пісні
Лісового заброди-привида чи то волохатого.
Ні. Це нитки тканини мокрого неба –
Пошию з них собі одяг
Для тіла свого гарячого. Тіла втечі
Від пилу міст і слідів нафтоїдів:
Банькуватих гумолапів склолобих.
Втеча. До дому стелі зеленоколючої:
Стін лускатих смолою плямованих.
Втеча. Куди і навіщо? Куди....
Куди тікай, не тікай – День заграє тобі на гітарі
Фламенко липневої зливи,
Нагадає тобі про Іспанію,
З якої тікай – не тікай,
Танцюй – не танцюй,
Стріляй – не стріляй,
Літо. І жмуток трави.
І Сонця колесо – туди закотися,
Куди коні блукають щовечора –
Коні зоряні.
І Сонця колесо – таки крутися,
Нагадає тобі про вічність
І про скрипку без струн
Нічного метелика нічийого
Й сірого – наче ти – відлюднику...

А за вікном – нічого крім темряви
(Друже, ти гортаєш книгу,
А там: на чорних сторінках
Чорні літери Ночі),
Ти дивишся в Небо –
На полотно оксамиту
(З якого кат шив собі балахон) –
Там нічого крім темряви –
Чи то зорі згасли,
Чи то очі посліпли:
Тьма Ніщо нескінченного,
Там – за дверима світу,
Тут – за межею повітря,
Нічого, нічого, нічого
Крім Темряви.
Шиють із неї шати,
Стелють тканиною Тьми
Постіль. Для сну.
Навіть яблукам Небуття
Нікуди падати:
Ні верху, ні низу –
Нічого крім темряви.
....................................
А може хтось
Почувши крик птаха чубатого
Птаха хвостатого
Замовить собі в шинкарки
Темряву на сніданок.
Може.
А може хтось
Зробить з тої тьми струни
І заграє нам пісню Вічності.
таки в тому шинку –
Життя п’яного.

Я слухав шепіт каменю,
Що загубив кудлатий бог
Під час блукань пустелею
Своїх снів неотесаних,
З кишені своєї дірявої.
І камінь мені стогнав-шепотів
Слова свої холодні одвічні
Про те, що Час це тягар,
Що це не ріка прозора
З вирами та перекатами,
Водоспадами та ямами,
Це тягар, що тисне на плечі,
Розчавлює – навіть душі камінні,
Навіть те – незворушне –
Стирає на порох.
Час – це не туман, що все засмоктує,
Що киселем вишневим душу заповнює,
Що ховає все молоці зоряному,
А це тягар – важчий самої важкості,
Який нести – не переносити всім –
Навіть їм – каменям – на спині своїй
Пошматованій
Батогами дощів, ланцюгами снігів,
І кожен шрам – пам’ять –
Монетка тьмяна, що кидають нам –
Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
У світі камінному,
Де жодної речі
Не зроблено з дерева.

Забуття совою сивою
Торкається кучерів –
Моїх та коханої:
Тої, далекої, тої, загубленої.
Забуття мені приніс вітер –
Цей, не сьогоднішній,
Цей, холодний,
Прозорий, незримий – цей.
Забуття крилате літає нечутно
Серед ночі світу сього,
Серед мертвих – на тінь мою схожих,
Літає. Пугачем мишолапним,
Банькуватим птахом сутінок
Серед руїн минулого,
Серед рукописів на війні писаних,
Серед слів давно сказаних і забутих,
Тоді
Коли світ ще був молодим,
А друзі живі, міста незруйновані
І душі вогнем не опалені – тоді,
Забуття мені приніс вітер:
Ось тоді, мандрівниче,
Сову-супутницю: Атену сколотську
Дай мені лишень нагороду:
Підступного чи то требу,
Плату чи то подарунок:
Радощі твої забуті,
Кохання твоє давно мертве,
Свободу твою ілюзорну:
На шляху твоєму то зайве:
На шляху твоєму лише полин
І махновські тачанки,
Для чого тобі ото… Для чого…

Серед глупої ночі епохи занепаду
Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
(Їй зашили рота шовковими нитками,
Тканими в Китаї роверів),
До мене в хату-фортецю сарматську
Залетів бородатий ангел
У чорній хламиді замість білої,
На порохотязі замість крил,
У боліварі замість вітру кучерів,
З рукописом замість саксофона
(У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
Чи то помилково, чи то випадково,
Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
І то не богемний містик, а поет мрій,
І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
Він не знав, йо Війон давно помер
(А може й ні – може він досі блукає
У пошуках себе і пише послання братам,
Що лишаться жити опісля нас),
А може просто – такі у нього жарти,
Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
Кидатися головою в воду брудну і холодну,
Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
Яко Маркес – блукалець спеки,
Але в мене не було часу пояснювати,
Що в мене немає ста років самотності,
Є тільки хвилина в якій я живу,
Є тільки темрява, в якій я мислю,
Є тільки я, що є насправді ілюзією,
І що я не полковник, а лише капітан,
І то поранений колись в голову,
Хоча мені теж ніхто не пише,
Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
Насправді це Едо, а я самурай,
Що вихоплює з простору шматочки весни
І складає з них фрази – перед останнім зітханням.

Місто, де продають черевики
З вогнетривкими підошвами,
Місто, де я граю на вулиці блюз
На старому банджо без струн.
Місто, що здалеку виглядає,
Наче місто вогнів –
Наче марево Магеллана
На краю Ойкумени,
Місто, де все зроблено з вогнів –
Будинки і вікна, ліхтарі і трамваї,
І навіть душі людей-перехожих
(Все проходить, навіть люди –
І ті – перехожі, перехожі вогню,
Огнепоклонники потойбічного Агні –
Перехожі. Горожани-городники,
Що городять дитинець на попелищах).
Місто Вогнів. Місто Вогню.
Де люди живуть-палають,
Де серця смолоскипи,
Де сонце – вогняна куля,
А Місяць – згарище попелу,
Де відчиняють двері
Тільки до вічного світла,
Де свічки замість монеток,
Де кава ранкова – і то вогняна,
Де огненні ангели віщують пророцтва.
Місто Вогнів.

Місто нескінченного часу:
Такого липкого й текучого:
Наче вишневе варення:
Я не знав,
Що час такого самого кольору:
Вишень: тих, що хрущі
Над – ще квітучими,
Але вже вагітними соком:
У кулястих краплях-сховищах,
Густим, як кров.
Місто нескінченного простору:
Блукай – не блукай лабіринтами –
Марно: нема тобі сенсу і виходу
З того часопростору:
Місто: не вічне, але нескінченності.
Збирай свої медитації,
Свої одкровення,
Як збирають монетки
Сліпі музиканти,
Що грають на вулицях блюз –
Такий нескінченний,
Як місто,
В якому вулиці колами –
Без кінця і початку,
Де в кожній вітрині скрипки,
Де торгують одними струнами,
Де музика кружляє серпантинами:
До Неба.

Мою долю майструє володар
Черлених кленів і холодного вітру,
Молока туману і прозорої води неба
Володар
Теше-витесує з теплого дерева жовтня –
Липи м’якої, як глина – вирізує
Днів моїх майбутніх божницю,
Ночей моїх одкровення мальоване.
Володар
Повітря п’янки легенд-п’ятниць:
Жорстоких, наче моє сьогодні,
Повелитель долин поцяткованих золотом
Та гір мокрих і важких каменів
(Бердо. І тижні краплинами ртуті
Для капелюха крислатого.)
Дні – крапками недописаних рондо,
Сонетів жовтого листя (осінь Петрарки),
Король нумізматів-крижнів
(Їм летіти, а мені бути – доля)
(І той повелитель ночі,
Отой лендлорд Місяця
Dominus порожнечі
Нині майстер – і то не кухля
З якого ми пили мед юності,
А долі – таки ренесансної –
Схизмата-єретика
У сірому плащі буднів.)

Що там, у лабіринтах моєї душі,
У її найтемніших закутках,
У глибинах найглибших
Моря моєї свідомості?
Там тиша.
Яка там почвара
Ховається, нуртується, вирує
У темряви пущі
Душі моєї неприкаяної
Прочанина до Землі Невідомої
Terra incognita холодної?
Там ненависть:
Кубло своє звила
Стиха
Наче стихія
Мовчання.
Що там – у пустелі моєї свідомості:
Сахарі без жодного дерева
Без жодного сховку-склепу,
Без жодної билинки-зернодариці,
Без жодної яшірки-усмішки,
Прудкої наче сміх Сервантеса?
Там самотність.
Що там,
У пралісі дрімучому моїх спогадів –
Давньому, наче смерть сама,
Замшілому, наче день негоди
Гіпербореї посліплої-зоряної?
Там привиди –
Блукальці епохи невизначеної
Чужої і навіки темної.
Там.
Що там – між рядками моїми
Недоречними,
Між словами віршів моїх
Так невчасно сказаними?
Там прірва –
Куди мені падати-помирати,
Летіти-тікати
Чи то просто бути-не-бути
Там.
Не тут.
У сховку моєму. Неіснуючому.

У цьому місті живуть сумні трамваї,
Що вештаються вулицями без пасажирів,
Дзеленчать, горобців мавпуючи
(І то нездало),
Замість капелюхів одягають дощ,
Замість макінтошів фарбують боки вохрою,
Замість черевиків мастять колеса шміром,
Замість газет читають назви зупинок,
Замість котів бавлять дитячі ровери,
Ховаються в безліхтарну темряву,
У сутінки провулків брукованих,
Коли їм стає сумно,
І риплять ресорами – коли весело.
Як прикро, що в місті цьому
Будинки – лише бутафорія,
Церкви – лише доми пустки,
Пошта – давно зачинена,
Бо писати листи нікому –
Бо не можна в листах-папірусах
Сповідатися про сумні колії,
Якими доля по колу водить
Залізних громадян-мешканців
З одним електричним оком (для ночі),
Про журбу ліхтарів-мовчальників –
Вартових нічного відчаю.
Отак вони і катаються –
Громадяни міста несправжнього,
Городяни міста без імені,
Жителі міста залізного,
Холодного, камінного й електричного
З музиками-дзвониками.

Сонце монахом-схимником
Тиняється над іржавими дахами
(Кольору Марса – тільки темніші)
Міста пророків Судного Дня.
Хмари сірістю мурів середньовіччя
Шиють рясу чи то хітон
Цьому писарю чи то центуріону
Наших дощавих літописів
Червня.
А я теж золотар:
а ви як думали?
Час іржавий
позолотою крию-вкриваю
Дахи жерстяні
кам’яниць-склепів
На вулиці без сезону,
Де немає жодного дерева,
Де навіть жебрак-клошар
Замість солідів Веспасіана
Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
Золоті промені Сонця:
Бо той монах теж золотар –
Томазо. Отой – Кампанелла.
Він золотив ренесанс хворий
Фальшивими монетами Міста Сонця,
Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
А ми іржу фарбуємо:
Словами захмарними.
Іржу сього світу залізного
Доби старих цвяхів і нових ножів
Цієї епохи занепаду,
Цієї Країни Мертвих
(Барди ж бо)
(Трубадури, начебто)
(Співаки пісень темряви)
(А ви думали – мовчання)
Тільки не кажіть, що то надаремно.
Все.

Перехожі – всі ми перехожі
На вулицях міста життя.
Небо згасло – ліхтар цього завулку,
Цієї брудної корчми-планети.
Перехожі. Сумні перехожі.
Все так само несуть свою плоть,
Свої язичеські імена та прізвища –
Трохи іспанські, трохи дрімучі
(Лісів неіснуючих)
(Ну, зовсім трохи)
Несіть свої торби
Мимо крамниць – обабіч
Товарок з очима журби:
Вони продають компаси
Капітанам сумних анемон.
Перехожі
Заходять один за одним у дзеркало,
Забуваючи зачиняти двері –
З собою, з гуркотом,
А хтось із них боявся смерті,
А хтось здогадувався, що це вигадка,
А хтось грів душу меланхолійними спогадами
(Життя – це балада про мертве місто).
Мій морок – для серця,
Щоб легше йому стукалося-грюкалося
(Тук-тук).
Ти йдеш собі – інколи поруч.
Я казав кожному, що це місто –
Місто осені, але мені не вірили
Перехожі,
Вдягнені в макінтоші чорні,
Такі ж жебраки як і я.
І тільки темне обличчя Мадонни
Над дверима будинку
В якому ніхто не живе...

Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

А я вписую літери хмар
У літопис синього неба,
Пишу про лордів гонору,
Про графів торфовища гиблого
(Гибій, писарю, гибій!),
Про горобців замку зруйнованого
(Цвірінькайте, вам то що...)
А я пишу пером крука –
Того самого, що Каханна Фіах,
Занурюючи в чорнильницю
Ірландського моря:
Тому й слова мої прозорі,
По синьому писані,
Ніхто їх не прочитає
Крім птахів легких як вітер,
І то лише лебедів – тих самих –
Золотим ланцюжком поневолених,
Яких шукав Мак Лір, але марно,
Бо все в наших літописах
Намарне,
Навіть якщо вони писані
Не на синьому небі,
А на шкірі корові білої.
А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
У прозорість гіркосолону –
До лускатих срібляників –
Холоднокровних мовчальників,
А день, як завше, гасне –
Кельтські бо сутінки,
А бруківка з наших надгробків мощена,
А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
Старця сивобородого
(Йому в торбу, а Землі в скриню),
Добре хоч вона не прозора,
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося...

Я звик грати на залізних скрипках
Музику білої панни з очима блискучими,
Що дарує безодню Ніщо (і панна, і музика),
А тут дощ – чи то другом сумним,
Чи то прочанином, чи то просто морем –
Морем Дощу.
А я скрипаль глухий, що пішов у Мовчання
Від своєї музики тікаючи.
А в цього гостя-базіки струни:
Скрипка-клепсидра мокра і зачарована:
Грай, скрипалю, грай оцю сумну музику,
Яку ніхто крім тебе не чує,
Яка нарешті не дарує нікому Ніщо,
Яка тільки посмішка
На вустах мідного Будди.

А ми живемо в новелах Борхеса
Серед пампасів Аргентини сріблястої
(Кому ще срібляників не дісталося?
Дзень-дзелень кожному – в калитку,
До скрині-сховища: як не дідівської,
То все одно залізом оперезаної й череватої).
А в западині ночі дощ –
Недостатньо теплий для Півдня,
Недостатньо блискучий для ножа гаучо,
Недостатньо холодний для Порожнечі,
Недостатньо тихий для Споглядання.

А моїм життям бавиться
Володар осені:
Жовтоокий руками холодними:
Грається повелитель вихорів:
Бо життя моє – йому іграшка:
Похвилинена, кленолистяна.
І кому який сенс шукається,
А мені вітер над стріхою,
Де старих гнізд горобиних
Купа спогадів,
А на дворі життя калюж брудних:
Кожна як не свічадо то дзеркало,
А мені сонця півжмені і то далекого
Нетутешнього і байдужого,
А мені товаришем забуте опудало:
Співбесідником і порадником,
Що тобі дні мої, повелителю осені,
Оберемком листя – і то в вихорі,
Кудись несеш, бо навіщо:
Забагато осінніх філософів
На землі сарматського холоду:
Кому весна, кому теплий прихисток,
А мені сад осінній з квітами падолистовими:
Останніми, може айстрами,
Що вітер осінній напоїти збиралися
Своїми пахощами йому непотрібними.
Чому ж блукаєш садом моїм, володарю,
Садом оцим вічної осені.

Написано в ніч на Самайн.

Тігану О’Фарреллу – щиро

Босими ногами по колючій стерні
Поля – колись охайного й ячмінного,
Потім – диких трав. Навіть не конюшинових.
Навіть не запашних. Бо які аромати падолисту,
Крім тліну? І повітря холодного і вогкого? Які?
А ми танцюємо. Серед тьми і біля вогню життя:
Такого ж жаркого, жаданого, жагучого. Жаль,
Що комусь ніч перейти не судилось. Ніч Самайну:
Самуна, Савуна, Саваня, Савіна. Чи то гейси незнані,
Чи то ніч – біловбраний павук: чорна, з тенетами,
Але вдягнена в біле – інколи, коли місяць оповні,
Чи то просто банші: приходять цю ніч звідти,
Звідки ніхто не вертався – крім них прозорих,
Ніч як поле – нескінченне, овече і самодостатнє
Для пастуха-вітрильника (теж його вітер жене),
Поле як море, поле ночі Самайну. Бубен серцем
Шаленим калатає. Бубен звучить і кличе до танцю:
Танцю останнього. Вистукують ноги по землі холоду,
По землі, що чула ще не такі стукоти – копит і чобіт,
Що носила ще й не таких танцюристів – джиґунів,
Вітрогонів меча, сновид леза ножа, зеленовбраних нас.
Нині ми між світами танцюємо. У ніч відчинених брам.
У ніч
жертвоприношень.

Лишається
Слухати тишу
Коли все проминуло,
Коли тільки земля
Шепоче тобі
Твоє забуте ім’я.
Ми так любили
За цю землю вмирати,
Ми так любили
Оці високі шибениці,
Оці грубі зашморги,
Що так пасували нам
Замість краваток,
Ми танцювали
На цій землі
Свої божевільні танці,
Витанцьовуючи ритм
Чогось потойбічного:
Може самої смерті.
А чужинці тим часом
Нам майстрували шибениці
З наших таки ясенів,
І от все примарне:
Літописи і тіні повстанців
Давно полеглих,
Існуючих тільки в пам’яті,
Забуті звуки й пісні
Нашої таки мови – гельської,
Як примарно все
Серед трилисників конюшинових:
Навіть наша земля
Стала примарою…

Осінь слідами крука-нездари
На мокрій землі сподівань
Шкандибала за хвіртку холодних днів,
Блукала-блудила жінкою божевільною
У сукні подертій для вітру-коханця
(Бо така вона – осінь
Без імені, без бажань-гирьок:
А на терезах все, навіть спогади),
Але йшло Щось, гупало-тупало
У темряві кроками важкості**,
Ступаючи шкірястими стовпами-ножиськами
На листя опале жовте
(Жовтіє все),
І мало не все стало тліном –
Навіть хвилини-монетки торжища:
Полічені, позбирані, погублені, позначені:
Мало не все
Обернулось у тлін:
Сірий, як сама буденність.
Трохи тліну – на горище,
Трохи длані – в пивниці,
Трохи Ніщо – жебракам в капелюхи,
Трохи ночі – в торбу безхатькам,
Трохи заліза – в кишені потопельникам,
Трохи глузду – капітану «Титаніка»,
Трохи щастя – самогубцям,
Трохи чорнила – мені***.
Щось: розмовляю з ним і тішуся:
Не до мене воно прийшло, а до осені,
Все стане тліном, але не сьогодні****,
Я старий, а світ ще старіший,
А хтось зістарівся ще в утробі матері,
А хтось живе на Місяці –
В кратерах його колодязях.
Тільки не Щось – не воно…

Примітки:
* - Переклад Мойсея Фішбейна
** - Ноги його нагадують плоско ступи слона.
*** - Та не треба мені того чорнила… І так вірші напишу – гілкою на снігу.
**** - А може і сьогодні. Тільки не кажіть, що я вас лякаю…

Ірландський час шарудить
Шкутильганням старого колієра,
Що пом’ятий картуз натягує
На самі вуха втомлені від свистків,
І слухає як гомонять потяги
Мостами залізними,
Що висять коромислами
Над гленами та затоками,
Озерами та потоками
Форелі плямистої.
Ірландський час шарудить сторінками
Книг пожовклих погризених мишами
(А я думав переступити межу –
А там темрява,
А там тиша,
А там мовчання
Одвічне).
Ірландський час шарудить листям
Старих крислатих ясенів,
Що падолистові й голі:
Шати зірвано,
Розірвано і розкидано:
Тільки шурхіт
Бруківками бездвірниковими –
Вулицями старих міст,
Які й самі забули
(Чи то себе заколисали),
Коли там поселилися
Перші їх волоцюги-мешканці
(Тут і там. І ніде.)
Ірландський час костуром стукає,
Коли годинники всі поламані,
Коли маятники всі гирями
Виснуть у прірву Ніщо
(Історія
Наша чи то чужинська,
Чи то камінна,
Чи то вересова),
А я питаю де і навіщо,
А я читаю псалми серед мурів
Церкви давно зруйнованої:
Читаю співаючи:
Ірландський час.

Одягаються в холод
Жовтодзьобі філософи,
Перехожі неіснуючих вулиць,
Меценати в потріпаних тогах
Століття-потворки.
Данте –
Цей італієць-рибалка
Співак Флоренції-астролябії,
Друг всіх шевців та молочників
І виноробів босоногих доріг –
Він знав, що там холодно,
Але не очікував,
Що холод це одяг,
В який нині ми всі одягаємось,
Не для того, щоб тіло сховати,
А для того, щоб бути помітними
Для інквізиторів не того ренесансу,
Для шукачів єресі – не цієї,
Не альбігойської,
І навіть не падолистової,
Бо цей падолист теж сенатор і римлянин,
Теж одягається в тогу холоду,
Загортається в холод, як в ковдру
Загортається старий паралітик-день
(Бо світло)
(Бо тільки сіре і чорне –
Два кольори пізньої осені –
Тлін),
Межи час, межи епоха, межи –
Люди вдягнені в холод
Збирають опале листя
Жменями
Для старої бабусі Клото
Та її кози білої.

Мисливцям на вурдалаків присвячую. Щиро.

У шкаралупі місячної ночі,
Коли мріяти годі, а вино темряви
Розлито по келихах – по краплі кожному,
Хто тільки в пам’яті, а ще там – в минулому,
А журба моя уламками сну
Покришеного на кавалки келиха
(Кожен смарагдом зірки,
Що світить зеленим оком
На небі чорному)
Кожної ночі жовтий скелет
Ховають по шафах підручників,
Лишились мені шматочки радості
До ранку слухати мишей шарудіння
Разом з котом кудлатим – йому розвага,
А мої розради на тортури схожі:
Бо кожен сон тарантулом
Тягне з нори Торквемади цитати.
А ти хотів, щоб тобі снилась копальня
Не для тебе рита, не тобі ліхтарем в сутінках,
Не тобі далека, не тобі закіптюжена.
Вбиваю осиновий кілок упирю в груди –
Щоб не встав не тинявся
По степах моїх синіх.
А хочеться заснути
Сном осіннього винограду
Або сном старого рибалки
Що ловив диво-рибу
У глибинах ріки
В якій втопилося серце –
Колись, не сьогодні.

Він ще соромиться, але вже починає любити котів
і крадькома пестить їх, коли ніхто не бачить.
Він вітає пса — недбало — коли той витанцьовує коло дверей,
але потім гладить його ногою у шкарпетці,
коли нікого поблизу немає.
Це тому, що посаджене ним дерево,
хоч як він за ним доглядав, не прийнялося.
Це тому, що син пішов із дому
і не відповідає ні на дзвінки, ні на запити.
Це тому, що нічого не вдієш,
коли найбільшого, на що ти здатний,
виявляється замало,
і ти мусиш із цим жити.
І тільки пес вдячно вимахує хвостом,
коли проводиш по його спині великим пальцем ноги,
коти заскакують тобі на коліна і вмощуються,
і ти боїшся поворухнутись,
навіть коли хочеться встати.

2016

Розбитим термометром зір
Я міряю температуру
Цього хворого Всесвіту.
Боюсь подивитись навіть
На цифри готичні приладу:
Раптом переконаюсь,
Що температура сього Всесвіту
Як у мерця.
Хоча десь,
Хоча десь за хмарами туманностей
Сказав мені вголос:
«Докторе!
Не поспішайте діагноз ставити.
Всесвіт живий.
Він навіть не хворий.
Ви лише зазирнули в шпаринку,
Лише побачили обрізані нігті,
А думаєте, що обстежили пацієнта.
Лишіть собі свої цидулки,
Свої прагматичні клізми.
І не треба мене називати «Старим»*
За давнім ірландським звичаєм.
Ви любите розглядати
Одну з моїх іграшок:
Гарну Ви придумали назву:
Всесвіт.
Є в цьому слові щось біле,
Щось від друїдів:
Цих диваків у ліс закоханих ,
Цих збирачів каменів,
Які інколи розмовляють,
А інколи вершать – долю,
Цих ловеласів потойбічного,
Цих біло-вбрано-здивованих.
Отож не журіться, докторе,
Напишіть краще в оцій
Історії хвороби:
Все тимчасове…»

Примітка:

У нас в Ірландії його ім’я теж не прийнято вимовляти намарно. Називають його легким натяком, наприклад Старий. Він не ображається…

Зорі гаснуть
Лишається попіл –
Сірий гіркий попіл.
Тому і небо над країною хмар
Попелясте – бо світить
Попіл – гарячий ще,
Грань замість зір – тих попелищ –
Саме тих – металевих,
Які запалюють не смолоскипи
І навіть не блискавки-треби,
Не учні-нездари
Прометея мрійника.
Запалюють металеві почвари
Диких брунатних варварів.
Зорі гаснуть.
Може тому, що несила
Дивитися з чорноти отої
На дідизну-попелище.
Може.
А може тому, що світло
Таке недоречне
У мороці надто густому,
Надто тягучому
Смолянисто-липкому
І важкому, як цегла
Для підмурків каплиці
Ренесансу отруєного.
Зорі гаснуть.
Не соліть їх попелом
Черствий хліб щоденності.
А може ми просто не бачимо
Того дивака старого
У плащі дірявому,
Що гасить, як свічки,
Наче китайські ліхтарики,
Останні свічада Неба
Епохи занепаду.
В може не гаснуть?
А може це просто світає
Над попелищем Борджіа,
Може з того попелу
Колись виростуть квіти,
Які побачити
Вже буде нікому.

На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:

Творцю хвалу співає плющ
Крізь морок вікон-зіниць
Крізь тьму, де світло вітає ніч
І перед мороком падає ниць,
Ми всі безсилі, ми всі лиш тіні
Позаду безодня років.
Що наша плоть? Нетривке миготіння
Витвір нескАзанних слів.
Там, за межею, там, за стіною
Буття, що як гніт догоря
Нам сниться минуле, нам сниться життя
Наше. Чи то чужих людей, нам сниться зоря
Прийдешнього і того – за межею. І тло
Страшної казки і наша дійсність. Пройшло.
Проминуло. Сто поколінь
Бачили тут одне:
Трава, вода і плющ на стінах,
І наше життя скляне:
Скалками гострими і кришталевими
Дні. Музика вічності, хащами, хащами йти.
Думаєш справжній, думаєш сущий – ти?
А там за стіною, там за межею
Там, де ми всі малі.
Істина ходить, істина бродить
Там – в чорноті землі.

Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.

Ми всі живемо в середині годинника,
Між його коліщатками та пружинами,
Слухаємо оце вічне «тік-так» маятника
І сперечаємось: хто цей годинник заводить,
Хочемо зазирнути на циферблат
І дізнатися – котра година,
Одне в одного про це перепитуючи.
А коліщатка крутяться –
Без упину й спочинку,
А камінчики виблискують –
Нас до себе ваблячи,
А ми все між гвинтиків бігаємо,
Сенсу цього годинника шукаючи –
Хто його змайстрував і навіщо,
І для чого
Отой час невпинний він міряє...
Світ коліщаток: чи то лабіринт,
Чи то марення Акутагави понуре,
Чи то просто час – чорніє прірвою.
Зав’яжіть очі чорною шматою
І слухайте: це наше «сьогодні»...

Світ прекрасний,
Бо в ньому є зрада і омана.
Бо в ньому є лицемір'я і байдужість.
Сонце сяє, шукаю біль і Тіла.
Є дволикість, парує чай, зречення
та вичікування...
Ніхто тебе не підставить так,
як рідна людина.
Сповідники лиш
серед спійманих зненацька.
Ліси, дощі, лицедійство відчаям...
Молода мама обнімає дочку
"Зараз я розкажу тобі
казку про звичайного хлопця..."

2016

А мені – вершнику – тільки шматок дороги.
Хіба що. І то запилюженої. І то під ноги.
А мені – вершнику – торбу наповнену часом
І то не хвилинами. Вічністю. Хоч і торба латана.
І подерта-роздерта зорями – тими, що над Океаном,
Що світили Колону-мрійнику чи то морекроку.
А ти, Федеріко, такий же аміго, як той –
З очима сумними і бородою куцою,
Провісник усіх ідальго майбутнього (епоха мельників).
Всі ми такі – волоцюги-безхатьки, вершники
На дорозі (ковтати пил і про воду прозру мріяти),
Як той – недоречний, як ми – не сучасники. Часу.
А Ернест як завжди – милування дійством кривавим –
Бика на арені – залізом у серце, кров на пісок.
І війни півслова на клапоть паперу, доки є час –
Між пострілами. Між сафарі страшними і чаркою,
Що палить вогнем над рівниною наших спогадів.
Федеріко. Доки мигдаль відцвіте, вже й по вечору:
А ти кажеш: «Дон Педро», а ти кажеш: «Місяць
Шукає своє відображення, плинь, річко, плинь…»
А мені - вершнику - тільки б назад не вертатися
До оцього дому неіснуючого, до цих каменів-якорів,
А мені, вершнику на цих дорогах втомлених,
На цих каменях смерті-мовчання тільки б не згадувати,
Тільки б забути. І коню-схизмату на вухо прошепотіти:
«Ми приречені…»

А далі – тільки поле порожнє, засніжене,
Бо в черепі замість думок ростуть сталактити,
Бо все відібране на полях війни горожанської
Замість слова «кохаю» - лускаті постріли,
Замість пісень гармати. І мерці, що пишуть вірші,
І мерці, що вірші читають. Не тільки мої.
І мерці, що вірші шматують, ріжуть їх на дрібні літери,
На звуки. А музику – на кавалки струн,
Що нагадують дротики, які потім поскручують
У колючки такі іржаві і скажуть нам,
Що то теж струни – грайте на них мелодії,
Мелодії сталактитів черепа.
……………………………………
У країні поетів розстріляних,
У країні копалень бездонних
Тільки поля засніжені
Для тіней безпритульних,
Що блукають мішенями сірими
Для окупантів собакоголових
Та
Хто про що – а я про Іспанію,
Кому що, а мені криця
Меча не тутешнім вітром іржавленого,
Не тутешніми вершниками щербленого,
Вітряки, не тутешніми теслями окрилені,
Кінь, не тутешньою тьмою народжений,
Мовчання, не тутешньої тиші шматок.

Коли замовкнеш моє серце?
Коли затихнеш, згасиш стукіт
Як гасне свічка, коли гусне тьма?
Коли в обіймах світла
Перетворишся в мовчання?
Я запитав це в кедра, що поему
Складає і співає споконвік
Вже не одне століття – там,
В обіймах вітру, на скелястих брилах
Ґорґан замшілих, що луною досі
Повторюють слова повстанців,
І серед туманів, що поглинають все,
Як губка, як вогкий старечий Час.
Я запитав і марно чекаю одкровення,
Я – блукалець,
Я – короткий спалах у пітьмі
Доріг чи то шляхів, чи то стежин
Нізвідки в нікуди. Іспанця Федеріко
Цікавило одне старе питання. Одне. Лише.
А мене цікавить, крім цього віковічного,
Коли
Не буде чути тупіт окупантів –
Чобіт свинцевих тупіт по моїй землі?
Коли?
Та кедр мовчить
Чи може я не чую, як він промовив:
«Та тоді
Як ти – бо більше нікому –
Проженеш цих зайд з землі
Яку тобі даровано, яка твоя.
І вже тоді мовчи у віковічній тиші,
І вже тоді в потоці світла гасни,
Там, за межею України,
З межею степу, лісу, води і неба.
Там.

Я наповню мій келих туманом
Густим, непрозорим, липким,
Як молоко корови білої та комолої,
Тої самої, що блукала
Чорнотою Всесвіту і
Розлила з м’якого вимені
Білу смугу Галактики,
По якій ось так і мандруємо
Кермуючи возом бурлацьким
Від одного Сивашу до іншого
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А у снах на махновській тачанці
Скоростріл затискаючи пальцями
Все так само кладу окупантів
У траву, у траву, у траву.
Гусне вечір. Як раніше, не спиться,
Не сниться, не мариться і не літається.
У кинутій хаті,
Що стримить дерев’яною вежею,
Дитинцем дитинства
Серед лісу кудлатої містики
Я ковтаю туман
Як ковтають вино забуття,
Як проціджують смерть
Крізь сито діряве років,
Крізь зуби століть.
Як п’янить цей туман...
Як хилять на сон
Ці подушки мохів...
Ці дерева в імлі,
Що шепочуть: «Засни!»,
Ці черлені брусниці краплини -
Черлені, як кров.
І це дерево - тепле на дотик
І легке, як життя,
І своє, як труна.
Прозорими крилами бабки
Дні шурхотять. Я живу.
Я блукаю. І келих туману
Я п’ю...

Часоплинність клаустрофобії
На поверхню ріки пелюстками
Позаторішніх квітів мертвих віршів
Про любов - таку ж неіснуючу
Як подерті шматки спогадів,
Про жінку, що поїхала з химерними мріями
До країни кущів кокаїнових
І гір зубатих як пащека мегалодона.
Де ти блукаєш? Між якими
Індіанськими селищами
Давніх, як мої сни.
А в мене лишилися спогади,
А сліди твої шукаю нашими горами -
Таки лагідними, таки тими,
Де кожен водоспад співає про тебе,
Де кожна квітка мені дорікає,
Що тобі мною не подарована,
Де кожна хмарка, як та,
Що ми колись з вершини бачили,
Отоді перед громовицею,
Отоді - ще не перед прощанням,
Отоді, коли під смереками
Далай-лама нам про щось нашіптував
Своєю старою книгою.
Чи може то просто молодість
Мені так необачно згадується,
Чи може просто здається,
Що досі ти зі мною блукаєш
Оцими горами дощавими
Замшілими й чебрецевими,
А не тими селищами,
Де продають забуття жменями...

Про що тобі в тій жаркій чужині мріялось
Незабута моя, недолюблена,
Коли блукав я війни стежками?

Ми капітани - наші вітрильники
Тесані й клепані з прозорих слів,
Ми капітани - пливемо чи то летимо
По морю холодної води оповідок
Коли сумних, коли і веселих,
Але кожна про смерть бліду -
Бо більше писати й нема про що
(Не писати ж про життя
Не пристойно ж бо,
Як можна писати про те,
Про ще не відаємо).
Отож і пишемо - ми дітлахи,
Що замість іграшок з літерами бавляться,
Про те, чого не існує,
Про те, чого не буває,
Про те, що придумано,
Вигадано й нафантазовано:
Нібито смерть якась є,
Нібито ми «помираємо»,
А не мандруємо-валандаємо нескінченно,
Доки сам час існує-іншує
(В іншому-інакшому)
З одного світу до іншого,
Геть чисто все забуваючи,
І про вічність мріючи
(Так, нібито, її забрати можуть),
І якоюсь «смертю»
Один одного лякаючи...
Ми капітани - в кого каравела,
А в кого корито,
В кого вітрило, а в кого
Паротяг-шміровоз засмальцьований
(Дим, дим, дим)
Але хвилі - вони завжди.
Без них нудно. Без них не колисково.
Без.

Мій човен пливе
А я на березі...

Вона подивилась на тебе... оточений...
Люди минають, тіні летять... я.
Бездушний павук з її ніг і рук
схилився наді мною... він відчуває.
Вона наблизилась у поцілунку... відкусила
голову.
До сніданку вона відкладе яйця... я
не правий, допоки мої
картинки-непрощені_спогади не засліплять
мене.
Куримо і п'ємо сік чекаючи на "хто перший
піде". Біляве тім'я грає в промінні
ранкового сонця... їй сподобалося
вночі перекладати мене,
вчора вона була заговорювати мені зуби.
Загинув, я хочу, щоб ти була права...

2016

Ви примушуєте мене думати
Про те, чого я не знаю,
Ви примушуєте мене ліпити
Поеми-глечики з глиняних слів
(А вони розіб’ються –
Коли висохнуть,
Коли сонце опалить їх
Товсті боки-метафори
І скам’янить вогонь буття
Жаркий як жадання,
Світлий як одкровення).
Я гончар – а ви думали, що поет
Я глиноміс – а ви думали - проповідник,
Я винороб – а ви думали – пастух.
Я замішую глину павзами,
Вона злипається,
Як сторінки Біблії
Втікача-єретика, що ховає
Кожну свою думку-блискавку
У торбу-хлібосховище
Сухих сухарів цитат
І вина вакханалій-віршів
Босоногого циклопа Ероса,
Волоцюги Меркурія.
До Ефесу ще
Не примандрував Павло-безхатько,
Щоб біля руїн сховку Артеміди
Мав сказати нам, що ми теж глина:
З нас ліплять філософів
(А ми не хочемо),
Нас називають людьми
(А ми пручаємось),
Бо такі ми вже
Стадострижені вівцегромадяни
Полісу Сатурналій.

Вітер теж бачить сни –
Такі ж скуйовджені,
Такі ж різнобарвні,
Як трава на вершині гори лисої
Кожного пройдисвіта червня
(Бо він не святкує Белтайн,
Не зустрічає епоху Світла –
Епоху шаленого Бела,
І навіть не знає,
Що бувають часи темряви,
Коли сонце скупе і холодне,
Приходить лише на час
І дивиться ображено й сумно
На селища людей-грішників).
Вітер теж бачить сни –
Сповнені пахощами захмарними,
Швидкими, як пісня жайвора,
Солоними, наче спогади старого рибалки.
Я знаю про це, я беріг цю таїну,
Аж допоки
Вітер не знайшов прихисток
У моїй дивакуватій свідомості,
Допоки
Ми не почали бачити однакові сни
І літати у снах над пагорбами ялівцевими,
Над кам’яними хатками чорних димарів,
Де досі шепочуть легенди привиди,
Де співають пісні тіні,
Де буркоче про сучасне глечик
У пічці вогню життя.
Ми літаємо над
У снах…

Інколи в снах моїх кольорових,
Що прибиті іржавим цвяхом
До стіни тесаної деревяної
Старого ірландського шинку,
Мені часом мариться,
Що хмари - це просто помилки,
Одруківки бородатого Бога-поета,
Писані лебединим пером
В книгу високого синього неба.
Ми варимо трунок
З чорних краплин ночі
(І то не у снах)
П’ємо з білих горняток ковтками:
Так п’ють божевілля
Художники шахових дошок
З білих горняток,
Ліплених з сонячних днів,
Опалених Агні-хотаром
(Таки посередником).
Рудобородий король
З очима кольору трав
Здіймає ірландський прапор
Над зруйнованим замком -
Свою мрію лишає останній твердині
Королівства загиблого Томонд*.
А ти, Маргарито,
(Так називав я тебе
У снах-палітрах казкових)
У долонях зігріла прощання,
Коли йшов на війну чергову
За свободу Ірландії.
На ту саму з якої вернусь
Тільки спогадом.

Примітка:
Звичайно не Томонд, а Туадмуман (ірл. - Tuadhmhumhain). Томонд я написав, щоб читачам було зрозуміліше...