Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.

Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.

Поема про людей без обличчь –
Її пишуть на сторінках кам’яних книг
Знаками, що нагадують сліди черепах
На піску річки, назва якої табу
Для людей-пічкурів, для народу човнів* –
Тесаних з кривого замшілого дерева**,
Що не цвіло ніколи білими квітами,
Навіть весною світу сього зеленого,
Світу здивованого і очманілого,
Що дивився очима синіми в дивне майбутнє,
Світу такого босоногого і необачного часу,
Коли гори були молодими й веселими,
Коли плямисті рисі непролазних хащів
Тільки ростили собі вуса-антени,
Якими слухали голоси галактик***,
Що шепотіли про Вічність моторошну,
Яку малював на глеках народ човнів:
Креслив на глині вохрою, золою чорною,
Білою крейдою – знаки кручені оленячі:
Опалені обіцяним вогнем світанку –
Вогнем, що відкриває очі і ворохобить душі,
А на глині лишає воронячий знак,
Люди народу човнів майстрували весла
І місили липку незайману глину
Над тою ж важкою водою, над площиною
На якій жили і ловили в глибинах здобич,
Над якою лунав кожного недоброго вечора
Сірої чаплі крик.

Примітки:
* - в Ірландії в старі часи народ човнів називали Fear a Bhàta, але в різних країнах теж жили люди, яких називали Народ човнів.
** - колись учні теслі показали Чжуан-цзи старе криве замшіле дерево і сказали, що воно вже нікуди не годиться, нічого з нього не змайструєш, на що Чжуан-цзи відповів, що під цим деревом можна сидіти і мандрувати нескінченністю.
*** - у старі часи не тільки коти і рисі вміли слухати голоси галактик, але і люди народу човнів. Потім, коли прийшов час довгих залізних мечів цей дар людьми було втрачено. У час Великого Неспокою орачі навмисно заводили в хижах котів, щоб слухати в самотині голоси галактик, які переказували їм коти довгими безнадійними вечорами.

Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
Ти подих ночі, що дарує натхнення мойрам,
Ти крапля дощу життєдайного,
Що тамує спрагу тополь,
Що стримлять шпичаками в Небо**,
Ти юнак, шо носить на пальцях перстені
Моїх недолугих спогадів,
Ти брат кленової осені,
Що здобуває місячне сяйво
Як нагороду сну надвечір’я,
Ти прядиво брам ренесансу,
Ти вишня достиглих бажань,
Що під склепінням блискавок
Червоніють як вогнище масок,
Що крокують від свята до свята
Наче художники,
Що розфарбовують червень – час квітів,
Ти камінь, що принесли вільні муляри
У підмурок башти алхіміків***,
Ти доктор Браун,
Що відшукав філософський камінь
Серед снігу, на якому лишили сліди
Коні журби****.
Ти синява хусток синиць,
Що дзьобають дні як зерна,
Ти кам’яна книга прозорих вікон.

Примітки:
* - «Станіслав – це місто готичних ілюзій…» (Альбрехт Дунклерманн)
** - пірамідальні тополі – це гострі голки, що роблять Небу боляче. Їх можна було б не садити серед міста і в передмісті, але цей біль нагадує Небу про наше існування. Так що без них насправді не можна…
*** - у Станіславі жив колись один алхімік – Фредерік Зухер (Friedrich Sucher) (1655 – 1734) родом із Трансильванії, про нього колись розкажу окремо, тут недоречно.
**** - у XVIII столітті у Станіславі «конями журби» (konie rozpaczają або הסוסים מתאבלים) називали срібні годинники.

А ви любите літати
Там, де кружляє вихор?
Той самий – вихор радості,
Трохи лускатий – як риба,
Яку зловив Одіссей
Для німфи Каліпсо,
Трохи злодійський – як сонети Нептуна
Проспівані в день солоний –
День віскі.
Збудував собі крипту –
Для квітневої повені –
Весняної як відпочинок.
Світ шкутильгає,
А я за ним дибаю,
Наспівую, щось мугикаю
Про овечок глиняних
Та про журавлів троянських
Про яких можна лише пошепки –
Навіть мені – сивому,
Навіть мені – флорентійцю північному,
Що на дворику італійському
Споглядає забаву паяців фарбованих
І шукає очима зимове небо –
Там, вгорі. Там, між баштами –
Між Torri Petrarca.
У соляній шахті
Слухаю серце світу – стукає,
Пишу про імена забуті,
Про тіні вершників
Над Понтом Евксинським.

У старій лютеранській книзі
Надибав слова про хвилі
І черевики весняного подорожнього,
Що ненароком прийшов у Гамбург,
Коли крізь загублений капелюх
Проросли прочани-підсніжники
(Далебі).
Якщо залишається дещо,
Якщо повз нас
Стрибають фіолетові зайці –
Посіпаки весни,
То співати любовних пісень
Доречно
Не тільки їжаку-баламуту
І не тільки пугачу – монаху сонному,
Але й вам шестигранним
(Сонечко).
Бавився в кубики,
Грався з квадратиками
І голочками ялиновими
(Доречно).
Окрайцем хліба
Нагодую невдаху березня,
Присвічу йому шлях
Недопалком каганця лойового:
Схоже
Я теж пильную в закутку
Хижаків моєї свідомості
І задуманих мамонтів.
Бронзові почуття
Подаровані на іменини Сонця.

У моїх снах закохані змії
Танцюють повітряні танці,
На березі, що не знав тягаря
Жодної дерев’яної хатки:
Тільки кораблетрощі – у спогадах.
Споглядаю гілку модрини
Коли літо ще не довершилось,
Не сконало в вересневих агоніях,
Не стало готичним минулим:
Космос насичений ароматом хвої,
Речі, які зависають у просторі,
Дерево, що розділило століття
На дрібні кавалки подій,
На шматочки пародій творіння:
Метелик літає в безоднях Галактики,
Коли я слухаю вітер –
Хаотичну пісню «реальності»:
Зелені ножі трави боліт –
Гострих країв можна торкнутися –
Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою.
Я зрозумів нарешті,
Чому я прийшов на берег
Озера-моря диких як вишні сарматів,
Свавільних, як Місяць оповні –
Савонароли отари зірок:
Слухати пісню очеретяного цвіркуна –
П’єро прибережних дюн,
Сеньйора республіки літа:
Його Флоренції мальв і шипшини.
Що лишається нам від снів?
Що лишається світу від спогадів?
Що, крім паперових клаптиків –
Папірусів літописів сьогодення?
Наших снів – таких знедолених,
Таких безхатьок і волоцюг,
Синіх як Небо….

P. S. На картині – П’єро ді Лоренцо – він теж бур сеньйором республіки квітів і літа, як той цвіркун – музика невдаха… Він теж став безхатьком – як наші сни.

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

Бачити – це значить хотіти,
Жадати: споглядати шматочок вічності
На межі руїн замку часу
І вихору на схилах пагорбу поглядів.
Бачити – значить відчувати плин
Журавля мрій над морем буття,
Ластівки споглядань над містом плачу:
Апокриф – ні, не читати, лише відчувати,
Наче ящірка, що біжить в затінку лавру,
Який тільки мріє цвісти надіями (слів).
Хотіти – це хвалити гонорового Одіссея,
Що відшукав Ітаку подихів та олив:
Ось, тільки куди віднести мені дар
Навісного Сонця плачу порад,
Гонорового, наче золота монета,
Яку відшукав сліпець прощань
Між сторінками манускрипту чаклуна-папи:
Обраний дивак Герберт і прозаїк зітхань.
Назавжди. Просторіка подяк
Зорезнавець фортуни, що цвяхував маренням
Два Сонця ілюзій якось у понеділок:
Краватка дивака Караваджо:
Яскравими фарбами
Малювати на полотні сірості –
Такої ж як сьогодення буденності.
З томиком Петрарки під подушкою
Мріяти про Флоренцію – ненароком.

Місто рудою хвостатою кішкою
Відловлює галасливі трамваї –
Втікачів зі світу духмяних яблук
Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
На жменю жолудів – стиглих, як небо,
Місто простягнутих рук,
Де сойки кричать про смородину радості плоті,
День, коли осінь назавжди
У гості в чайний будиночок,
У хатку під вишнями, нехай і торішніми,
Нехай замороженими, але на гостину –
Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
Що потім втопили в бездоннім колодязі
Сліпі музиканти – гравці на кото.
Перехожі під чорними парасольками
Дивляться вниз, під ноги – в асфальт,
Мислять лускатими рибами,
Що пливуть проти течії часу,
Кожен годинник – плямиста форель,
(Все так однозначно, що хочеться бути),
Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
Жадають побачити ратушу декларацій,
Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки,
Сірі як комин, як попіл каштанів,
Як очі осіннього ангела алегорій,
Проспівають хвалу чи то гімн
(А може пеан чи елегію)
Невідомому.

У порожнечі липкій міжзоряній
Марево синіх ялинових мрій
Схоже на заморожені айстри.
Зелений олень і прозора троянда
І серце схоже на жмуток трави.
Плутана стежка в інферно задимлене,
Бита дорога в холодне чистилище:
Кіпріда стала пастушкою босоногою –
Йдемо так довго дорогою битою,
Вівці танцюють танго – під хмарами,
А Сонце – мій брат чи то побратим,
Говорить про вічність:
Цитатами. З мітів недобрих.
Квітку незнану назву Левкотоя,
Припильную світанок кентавра
Над джерелом, що назву Бористен.
Хоч насправді то Лета. Біля витоків.
Країна Загірна видається Гранадою,
Хоч зовсім не схоже:
Навіть мигдаль не цвіте. Ніколи.
Не дозріває інжир, божевільний гідальго
Навіть не мріє про подорож.
З мороку плащ мені шиє печаль,
Радить сховатись від крапель
Дощу, що накликав олень,
Дощу, що зволожив троянду,
Яку досі ніхто не бачив.
Ніхто. Навіть вісник мовчання
У своєму прихистку-пустищі,
Де повітря важкою ковдрою
Огортає самотність.
Помираючий вечір!

Стукає в дерев’яні двері
Епоха полум’яних птахів
(Відчиніть!)
Епоха, що замість мантії
Огорне тебе мереживом снігу,
Перетворить притулок на капище
Твоїх уривчастих журавлиних снів,
Твої сірі очі – на свічада просвітлень,
А твої пасма думок незачесаних
На завірюху спіральних галактик.
Срібна мотузка-змія –
Це дорога, якою твої коні нестямні
Женуть навіжено
У царство чистих озер,
Де вітер пише крилами чайок
Сонети журби очерету.
А ті, що лишились на березі
(Рибалки поранених слів)
Біліють самотніми постатями
Серед сухих чорнокорих дерев,
Які втомилась рубати
Щербата сокира варварів.
Ми рушаєм на Південь:
У країну квітучого лавру,
Що цвіте, коли сходить Сонце,
Де на скелях малюють човни,
Темну арфу ховають в печері,
Вірші декламують пошепки,
А море вважають могилою
Мрій.

Медон-оповісник
Такий же пастух як і всі
Жителі приблуди-острова
(Приблуди в легенду)
Збудував мені сховок,
Мені – рибалці мрій-втікачів,
Що схожі на пстругів прудких –
Схожі. Направду.
Називають мене Триптолемом
Всі хто йдуть по дорозі в гори
Снів нездари сови.
А я лишень під час тесмофорій
Дарував усім колосків жменю
Пшениці перестиглої солодкавої
І славив байдуже Сонце –
Прабатька кружляння одвічного.
Лишень.
Слухав пісні Демодока –
Такі ж темні і запізнілі
Як світанок на цьому острові,
Як дика троянда –
Квітка собак і людей весла
(Повертайтесь. Хоч інколи.)
Падає сніг
На море кольору мандрів.
На журбу кольору попелу.
На птаха кольору ночі.
Падає.

ранок
ще не день
що ранимий ритмами
потоками свідомості

не опалений
болем відстані
сталеним поглядом
не омитий
несталий
непристальний

не свідок Єгови
а його освітлення

не пищить
піщиною бурі у склянці
у плині подій розпливається

до весни
ще сім дюймів снігу
а дюймовочка
залишається доживати дні
з кротом

ще восени
її рятівницю підстеріг волохатий кіт
коли намотував собі на вус
мишині страхи
і пташині висоти

його шлунок
нашестя барабанного дробу
йому байдуже
що засихатиме на мордочці
молоко
чи кров
кожна подушечка на лапах
пестить крадькувату обережність
і приховує пронизливу кіхтлявість

він жадібно
роздирав
і поглинав
крилату мрію
похрускуючи ніжністю кісток
обезголовлюючи казку

небо не дивилося
псом
не дивувалося
а набивало щоки
хмарами
і видувало їх
мов мильні бульбашки
які лускали дощовими краплями

кап-кап
ще б пак

принцу буде байдуже
що не зустріне
саме таку половинку
а може четвертинку
чи якось так

кап-кап
ще б пак

хай
залишиться
сотворінням
видуманим
виплеканим
виплаканим
у крихтах світла
у маячні життя

кап-кап
ще б пак

котик ситий
дихайте миші
для вас
казочка триває

кап-кап
ще б пак

землянка крота
не палац на Криті

кап-кап
ще б пак

ранок
ще не день

4 Лютого, 2020

Ніч бавиться моїм серцем
Як чужинка дорійського племені
Склерос
Бавиться глобусом Птолемея.
Дивиться! Дивіться!
Це видовище буде тривати!
Адже ми в Римі
Напередодні років Аттіли
Шепочемо на готському діалекті
Цитати з вульгати:
«Коли думки мої болючі…»
Вдягаюсь у чорне –
Відчуваю себе відступником:
Прокидаюсь босоніж:
Хоча б тому, що так ходить Істина
По саду яблуневої паморозі
Να χαίρεστε κύριοι!
У вкритому пилом дзеркалі
Бачу когось схожого на себе
Чи то на якогось єретика,
Що радіє життєдайності холоду:
Якщо вода стає попелястою
Наче гризун міста плащів і площ
На яких виглядають вдову.
Майстер-штукар
Носить у скриньці кельми і циркулі,
А на вулицю втрачених мрій
Визирають пусткою двері:
Хто зірвав вас з петель?
Чи може це зовсім не Рим?
Теж вічне, але не місто?
Сюди ніхто не прийде.
На прогулянку.

Безбарвні сліпі телефони
Наче кавалки віконного скла
Хати, де жив синій кудлатий пес –
Замість людей-димарів,
Замість круків-нездар,
Що плутають гілку ясена
(На якій так зручно старіти,
На якій так зручно бути самотнім)
З хатою-пусткою, п о р о ж н е ч е ю,
Де вікна вибили ще вовкулаки
За часів сумного Трояна –
Князя ілюзій та мрій сорочиних,
Батька синів зими Бористена.
Де вікна зірвали з петель
Ще печеніги-зайди: заброди трави.
Телефони як зайці – скачуть у сни,
Вистрибують з темних шаф –
Лабіринтів залізних комах:
Все безбарвно – навіть зимовий сад,
Де Афродита з Конфуцієм
Садила колись черлені бегонії
В торф. Добутий з болота венедів:
Було де ховати мечі і перстені:
Треба. Ті – непомітні треби жадали,
Офіри – меду й вина. І вохри.
Якої в нас вдосталь.
Над димарем безбарвним
Апостоли снігу.

Пісня вдівця

Сонце як та черепаха
Мандрує до світу тіней,
На цю падолистову ніч-домовину
Дихають холодом брили гранітні,
Які важко кладуть у підмурок дому
Невгамовних годинників-цокалів,
Що крадуть мою тишу
В недовершених днів:
Днів-єретиків. Одкровення.
Ненароком пригадую час
Коли сороки були синіми павуками
І плели мереживо крадених намистин
На покрівлі готичної башти,
Яку збудував понтифік
(Білий дим і димар як голка).
Зазираю в очі місяця без богів:
Я – нетутешній книжник,
Що читає нудні епітафії
Пошепки.

Пісня вдови

Зоряний лікар
Лікує мою меланхолію
Плямами сяйва місяця,
А на площі – моя посестра:
Вдова з металевою посмішкою
Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.
А хтось повторює казку:
«Всі ми діти вдови…»
Котрої? З нас?
Осіннє бароко
На довжелезній стіні палацу
Пише свої ієрогліфи –
Ніби Вольтер, що на ринку рабів
Славословив якусь китайщину –
Нікому незнану, навіть Атені-сові.
Тіні мають серця – такі легкі і сірі
Наче пір’я далеких чапель,
Що колись прилетять – у сни.
Білі як мушлі студеного моря
Сліз.
Кожен келих, який розіб’ється,
Кожна ніч, яка сліпне пугачем,
Кожне Ніколи, що стане вічністю
Цілує мене в уста.

Пісня дощу

Я друг тиші і темряви,
Володар наяд і тритонів
І повелитель риб.
Торкаюсь до скроні людини,
Що мислила квітами
І співала журливу пісню шамана
Якому Бог наказав стукати в бубон,
Бо зорі стають оселями
Душ безіменних дерев Гондвани:
Дюни жадають зростити траву,
Люди жадають бути,
Час жадає співати
Шелестом оповідок піщинок
Чи ляпами крапель в клепсидрі –
Дочці моїй незаконній.
Браму розчахніть для осені,
Не лишайте її в яругах
Наче жебрачку прозорості.
Браму холодного міста
Журби. Відчиніть.

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

Трохи опалого листя
Жовтого, наче дукат останнього дожа
Солоного міста води і неба
Венетів, що втратили землю
Під шкіряними підошвами днів Атілли
Трохи холодного вітру – в обличчя,
І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
Трохи просвітлення – того, падолистового,
Просвітлення меланхленів.
І трохи зерна – не в жменю, а в землю
Мокру, як свіжонаписана фраза
Літопису віків попелу народу тополь –
Vox populi – vox sanguinis.
(Parum veritas – sic!)
Трохи посмішок – сумних як бусол,
Що гніздиться на солом’яній хаті,
Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
Трохи осені – трохи синіх пісень,
Які співають перед чужинцями
Під звуки кляшторних скрипок
Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
Що мостять гніздо з мотузок
Високих скрипучих шибениць –
Вітряний день.
Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
Але повні по вінця чаші годинників,
А серце прагне летіти
В безодню холодного неба.
Де срібне руно. Оріона.

я свідчу сьогодні вам про те, що бачив
я свідчу вам сьогодні про те, що чув
я свідчу вам сьогодні про те, що відчував


дмеш мені у вухо
тепло
судини розширюються
бевхає в голові
і стає гаряче від твого подуву
боже що носиш равлика на грудях
здох він давно
всохся
впав під ноги зашкарублим смаркотинням
ракушку носиш
в яку дмеш мені у вухо
скликаючи мавп на бойовище
що гупають лапищами по землі
гудять зубоскалять
дмеш мені у вухо
хочеш щоби оглух чи почув
по/не_чув вереску гавкоту плачу

дихаєш в рота
кажеш живи
повітря рухоме як твій хвіст
вповзає мені в груди змією
в'є гніздо
пробурює ходи до судин
для потоків свіжости
для вітрів
дихаєш мені в рота
маски червоні танцюють поперед очі
скрикую
і народжуюсь вдруге

котиш планету під моїми ногами
вчусь ходити заново
дзьобом підпираєш спину
впираєшся в плечі
як мати качка підштовхує каченят до води
так ти мене
обачливого лякливого
рвучкого поспішливого
падаю обличчям у воду і
виринаю на іншому березі

час Сьомого Сонця настав


я свідчу вам сьогодні про те, що жив
я свідчу вам сьогодні про те, що не жив
я свідчу вам сьогодні про те, що живу

Епоха дивиться в душу
Скляними очима буття,
Епоха записує мемуари
Уривками епітафій (наших).
Епоха одноокого Мінотавра:
Камінь колючий, а ми босі,
Вода з небес, а очі розплющені
Назустріч краплям холодним.
Вода з присмаком віскі,
Віскі з присмаком Антарктиди:
Якщо море, то океан альбатросів –
Птахів журби чорно-білої,
Епохи без снів і слів:
Тільки чорними знаками
Як не писати, то мріяти:
Загортаємось в тоги:
Наче античні аристократи:
Хтось думає, що це саван,
Хтось думає, що ткані вони
Зі стебел мислячого очерету:
Очерет, що квітне раз
На тисячу хворих років:
Час, коли бути вічним сновидою
І міряти шлях лезом меча,
А тепло сагайдачне
Берегти як дарунок
Теплого млосного літа. Блакить.

Тепла осінь сонячних яблук,
А сниться відьма війна.
Сниться, як мариться,
Сниться, як помирається:
Як колобродиться
Старому берладнику Краку:
Ніби стрибок в безодню ущелини
Сон про зубатого змія –
Холодний, як Місяць жовтневої ночі.
Сон.
Олень Петрарки блукав на межі
Часу води і листя: заєць посріблений
Слухає вічність – бо осінь
Краще б прийшов в мої сни,
А не міряв клепсидрою дні. Жовтня.
Там (у снах) цвіли колись проліски,
А нині війна навісна.
Ще осінь і хмиз. І трохи тепла
Очеретяного. Ніби несправжнього.
Такого, як вогнище сутінок,
Що запалене в башті
Старого невтішного замку троянд,
Де шукав я минуле. А знайшов тільки сни.
Сумні як сама Скорбота.
Як пісня панфлейти
В зеніті пожовклого листя.

Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
А знайшли поле кульбаб,
Що відцвіли, і лишився пух,
З якого майструємо собі одяг
Для зими почуттів, для грудня сум’яття:
Вічне чекання холодного вітру,
Вічне блукання-шукання себе чужого
Всім.
Мій шлях до грози синьої –
Давно я не бачив блискавок,
Давно танці крапель
Не турбували гострі пальчасті площини
Листя зеленого кленів
(А час червоніти – їм, не заграві,
Час).
Ступив на шлях, яким мрійники
Блукають одвічно –
В черевиках чужих секретів
І міняють сміх на подарунки тіням
Тих, хто блукав намарно –
Не відшукавши жодної маргаритки
Недбалої осені хмар.

У лабіринтах моїх бажань
Танцюючі дивоптахи метафор
І сумні черепахи вечора:
Назавжди.
(Не мрій, не тужи як Овідій:
Ти тут, а не там).
У лабіринтах моїх хвилин неохайних
Сірі миші плетуть гніздо
Зі старих цитат поетів острова вересу
(Трохи вина після треби –
Після офіри бджіл чи джмелів –
Так квітковіше).
Там осінь нетлінна,
І двері в химерне інферно –
У глину трипільську,
У горно ковальське
Епохи заліза і вохри.
Медеє! Поетко зубатих рептилій,
Коханко прозорих безодень
І берега стиглих ілюзій.
Налий мені трунку в кратер.
Сльоза. Doloroso. І все.
Холодний трунок Колхіди:
У світлі холодному білої зірки
Лоза передбачень – п’янка.
Читаю зоряне небо як книгу
Шепочу ті фрази – повторюю,
Ті – писані квантами світла.

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати
Вином солодким хмільним.
А я лише глек порожній
З чорної глини світанку –
Кераміки темних пелазгів.
Ти – спів золотої вивільги,
А я лише клекіт
Чорного бусола відлюдника
Над дрімучим болотяним пралісом.
Ти море, в якому втопилося Сонце,
А я лише мить альбатроса
Між блискавкою і поривом вітру.
Над згаслим вулканом книг єретиків
Незавершена осінь саду Дамокла
(Не Епікура).
Трохи терпкої самотності
Лігва вовка-пустельника,
Що сторожив ватру – на вершині мрій.
Якось у чужу п’ятницю,
Коли вогнепоклонники
Виглядають блискавку
Смакую гіркоту перевтілення,
Гортаючи манускрипти Сивіли
(О, для чого?)
Нескінченний мій день-таласса:
По ньому пливуть човни думок
До острова Патос.

Під небом крихким наче скло
Ми ловимо місячних зайчиків,
Наче вони не гризуни вухаті,
А птахи кольору Сіріуса.
Отож одягаймо тоги сенаторів –
Патріархів зерна і цвітіння каштанів,
Відчиняємо брами – як очі,
Відчиняємо вікна – подиху ночі.
Стіл бенкетовий сколочено з дощок
Сакрального дубу мовчуна Сідхартхи
Чи біловбраного пастуха Заратустри.
Що пити нам, як не трунок,
Чим дихати нам, як не вітром –
Буревієм, що обриває квіти,
Пелюстки, якими встеляють світ.
День – це океан ніжного світла
До хвиль якого дослухаємось
Прикладаючи мушлі вічності
Тримаючи їх пошерхлими долонями
Ми – нащадки орачів-сколотів.
Під небом-тканиною озеро:
Там ловити нам рибу пророцтв –
Форель мудрості.
Доки вода в прозора.
Сім ночей як сім одкровень.
І сім вершників.

Сріблясте мовчання дзвону
Зловісне, як вечір на острові Родос:
Острові вітрильників і хрестоносців.
Персики слів: стиглі і соковиті –
Вони падають на каміння,
На колючі вапняки злої епохи
На яких ми стоїмо ногами босими
І виглядаємо вороного коня часу,
Чорного як сама пітьма,
Як порожнеча між островами зірок,
Баского коня гривастого,
Що так і не був приручений,
Що так і не був під сідлом
Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
(Бо він таки вороний – як напророчено).
Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
І срібні цвяхи недоречних хвилин –
Вже навчились робити важке залізо,
Вже мідні ножі стали реліктами
І раритетами мітів про Мінотавра.
Ми у цілому недолугому Всесвіті
Бачимо тільки пісок білий зірок,
Який засипаємо у скляні клепсидри –
Замість води холодної,
Замість вина черленого,
Замість часу невблаганного,
Якого нам обмаль.
Завжди.

Запросив тебе – астролога та алхіміка
Втомленого манускриптами та мінералами
На полювання на синіх мамонтів,
Що затоптали всі квіти вересу,
Взяв крем’яну рушницю дідівську,
Якій ще не придумав ім’я,
Хоч воно і було записане
Пером сріблястим зоряним
У безодні порожнього Неба
Ще до створення світу вусатих метеликів.
(А Небо – воно теж пергамент –
Шкіра навіженого козлотура)
Але замість довгозубів-великоногів
Почали полювати на троглодитів –
Дикунів з цегляних печер.
Знову вигадую гончарне колесо,
Бо без нього в долині квітів порожньо,
Знову глину замішую наче тісто
І бачу в ньому людину ще ненароджену.
Одягав ніч як чужу сорочку
Заплямовану ягодами аґрусу,
Що бояться достигнути:
Бо надто голосно стукає бубон –
Серце старого лісу:
Сьогодні вівторок зітхань,
День шаманів та лебедів,
День несподіваного одкровення
Посеред червоної спеки,
Яку годі сховати в торбу.

Розкажу про людину,
Що була бозна-де
І бачила равликів
У прозорих мушлях,
Що мислили
Про остаточне завершення
Гіпербореї порожніх слів.
Розкажу про ковалика,
Що підковував зелених коників
І слухав, як плаче поїзд,
Що привіз сторожа квітів липи,
Які сняться тільки на каторзі
Читачам книги без літер.
Розкажу про людину,
Що міряла Місяць апострофами
І пророкує нині облуду блискавки,
І розмовляє по дерев’яному телефону
З орачами-сколотами
Ненароком. А може навмисно.
Розкажу про приблуду,
Що черевики геть стоптав
Шукаючи старість
(А знайшов айстри)
І стояв на березі Вічності,
Кидаючи в цю річку каміння
Округлі, наче годинники
Архімеда.

Нікому сказати, зовсім нікому,
Що Небо поранено в скроню,
Що Всеслав досі сидить в порубі:
Колоди пахнуть живицею,
Наче їх щойно витесали,
А не тисячу літ по тому,
Як цвяхи клепали на горі Черепище,
По тому.
Чимало людей сідає до потяга,
Але всі синьоокі і зачаровані
Королем збіговиська – Сонцем.
Нікому сказати, нікому,
Що птах біловолий пронурок
Видзьобав усі зорі-зерна
(Бо Галактика – то ріка),
І тепер чорнота нагадує крик,
Що лунав на хиткому мосту
Понад річкою Стікс. Вчора.
Крик, що замерз торішнім снігом
І розтанув сливовим цвітом,
А тепер падає на голови німих днів
Липневим дощем тамплієрів:
Таке ремесло – малювати
На криці хрест білий – там де серце,
Вирушати до берега солі
Під вітрилом тороченим домотканим,
А потім копати криниці глибокі
Після війни, після румовища.

Жовтокрилі піфії
Співають мені пісню-пророцтво:
Антиутопію про кульгавого Торквемаду
Поміж стиглих яблук,
Що гирями пружними
Падають в глибину хащів:
У листя трави
Слимаків опівнічного марення.
Синьокрилі зайці
Шепочуть мені про Еолію –
Далеку як спогади, як торішній сон
Їжака буколистого пагорба:
Трохи вітру і джазу – натомість.
І трохи роси надвечір’я (даруйте).
Еолія – острів, де не було інквізиції,
Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
Нотами чебрецевими античними –
Слухати й мріяти
Про. І крапка.
Квіти сірого попелу
Ховаю за склом –
Наче не квіти вони, а слова
Наче не пелюстки в них, а крижини
Прозорі як ті,
Що лишились у спогадах.
Тільки у спогадах і трохи у снах,
Де сходить над маревом лісу папороті
Блакитне сонце,
Що бавиться моїм серцем
Наче кудлатим звірятком.

Ми тужимо,
Бо майбутнє здається вигадкою:
А там тиша – довершена й повна
Як чаша після дощу
В хащах папороті:
Не журись, синьоока Кассандро!
Стокриле мовчання
Ще запанує у місті трави і весни,
Де тільки шелест і тріпотіння крил
Метеликів:
Дім забуття полишать тіні вітряних брам:
Не схожі на себе, в капелюхах крислатих.
Флоренцію згадую як жовту троянду
Над якою гусне оксамитове небо:
Дихати липневими сутінками.
Коли припиняється дощ
Припиняють ловити краплі в пригоршні
Діти жовтих кульбаб –
Тоді тиша стає музикою –
Піснеспівом глибокого сну.
Передчуваю тишу в місті камінному,
Пророкую шелест трави
І шепотіння квітів вероніки.
Бог наказав нам випити чашу –
Літній дощ і вино – для будівничих Трої.

На острові іржавого літа
І теплих, як ренесанс вишень
Зозулі малюють портрети:
Вони найкращі художники-маляри:
Найкращі знавці барв –
Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
Який колись вигадав вершник –
Гідальго в залізних чоботях.
Зозулі поєднують фарби.
Зозулі – знавці палітр
Екзотичних. На пальмовім листі,
Яким вітали колись молодого равві,
Мальовані синім портрети:
Такі ж , як у Небі:
Синім по синьому,
Синім по білому – на хмаринках
Портрет необачний – Того, хто приходить,
Того, хто відходить,
Того, хто очікує
Нас.
Малює зозуля, літає зозуля
Губить-знаходить свій олівець,
Яким написана доля
Легка – співакам, що весну пророкують,
А потім до краплі її випивають
З келиха-глека глиняного – глека лелек,
На денці якого ніжно-зелене листя
Явора.
А над гірською ущелиною
Над гірською стежкою
Услід неприкаяним душам
Летить зозулі крик.

Буття – це прядиво сну,
Який бачив колись Оріон
На березі захланного Стіксу
Зазираючи в його темні води
Смаку гіркого мигдалю.
Сон – це прядиво синього льону,
Що ростили колись лотофаги
В часи гончарів пеласгів:
Прядиво снів:
Тільки там і лишається мріяти,
Тільки там і лишається
Торкатися ногами босими
Мокрого піску сподівань,
Тільки там і лишається згадувати
Про серпанок епохи зерна,
Про вовну овець золотого руна,
Про дерева тюльпанові оксамитові,
Що зросли з насіння колючого –
Насіння сутінкової віри друїдів
У затінку. Поклик чи може крик
Під небом оливних книг –
Недобрих, як клекіт алхіміка:
Ходімо зі мною в зелений морок
Лісу духмяних папоротей:
Чи можна ще спати-снити-блукати,
Коли омелюх провістив пришестя
Того, хто малює скалічені тіні
Довші за посох прочанина-чорнокнижника
Серед червня духмяних суниць:
Не плач, моя сестро Кліо!

На кам’яних островах самотності
Троянди спраглі жадають води
Напередодні грози.
Море вечорів молодого листя
І сердець – мідних шматочків Неба:
Прислухаюсь до цокотіння годинника,
Коли троянди спраглі жадають води.
У Всесвіті яблуневому, серед порожнечі слів
Де псалом лунає несподіваним громом
У храмі дітей вдови,
Що збудований з дикого каменю
Напередодні грози,
Коли троянди спраглі жадають води
На межі між минулим і прийдешнім,
На межі між Землею і Небом,
На межі, що колись була прірвою,
Безоднею триликої Гекати
Очікую на блискавку-спалах. Очікую.
Провісницю буття світла.
Двері зроблені зі старої скрині
Відчиняю, наче розплющую очі
Серед тьми вічного «незабаром»,
Хочу впустити грозу майбутню
В келію смутку,
За вікном якої зелені троянди
Жадають води.

З прозорих цеглин повітря
Збудував собі дім вічний:
Між пухнастими хмарами лісу,
Між громадами хмар гір,
Між химерами хмар замків:
Збудував, ніби я муляр у фартусі:
Вільний як вітер-зброяр
Між сонячних променів:
Між.
Важкий ключ носив одвіку
У торбі залатаних мрій –
Синіх як небо у травні –
Якраз на Белтайн – день вогню.
Важкий ключ мідний хрещатий
Змайстрував зі старих ножів,
Якими володіли люди дольменів:
Ключ від дому ще неіснуючого,
Незнаного і незвіданого,
Хоч і мого сокровенного.
Відчиняю ним прозорі двері,
Як відчиняють келію
В якій живе Час – монах бородатий,
Що гортає палімсести літописів
І пише сонети містралів,
Елегії ірландських туманів,
Наче не Час він, а сторож Міста –
Отого, що ніколи не буде збудоване:
Хіба що у п’ятницю – скорботну.
Такими як я муралями-мурахами…

Чорним бусолом
Над лісом мрій здичавілих
Літати, як снити, літати, як марити
Щоночі – у тьмі земляній.
З імен збудувати хижку:
Ренесансну, як мрії художника.
Хижка-годинник
Вказує час незнищенності,
Коли після сну квіткового
Метелика поцяткованого
Називаю братом (ні, не Каїном,
І навіть не Авелем, і не чорноризцем,
І не братом по зброї,
Просто братом – по перевтіленнях).
Літати як бусол –
Чорним вісником вікінгів
Чи може вітрилом
Отого корабля Піфея,
Що почорнів від мандрів
Між скель холодних Ультіма Туле.
Літати як бусол
Над водоспадом –
Над прозорими краплями
Лишаючи мури позаду –
Замки і села, вітряки та похмурі вежі,
Що росли як гриби над дорогами готів.
Літати як бусол
Над димом, над полем кольору попелу,
Над попелом кольору поля,
Над згарищем,
Над Еріданом-рікою,
Де рибалки-гностики тенетами ночі
Ловлять форель зозулясту пам’яті.

Місто камінних спогадів
Мурували над річкою води прозорої,
Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
Навколо сутінки – а ми мурували,
Навколо темінь – а ми тесали каміння,
Відчуваючи сіру важкість
І пошерхлість злу його граней
Пальцями, що звикли до скрипок
(Хоч і залізних, але джерел музики –
Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

Місто камінних спогадів,
Де камінні гості і камінні господарі
Камінних будинків і камінних вулиць,
Камінних дерев під камінним небом,
Місто, яке росло все вище – до хмар
Готичними вежами вільних мулярів
Самотності нашої –
Самотності, яка завжди чужа,
Яка нагадує старе вино Провансу,
Яке цінував граф Раймунд Сьомий –
Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів
Ховається в торбу ночі,
На якій останній віщун катарів
Малював знак риби –
На полотні сірому:
Полотні, що ткали жебрачки Еринії
У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:
Там живуть сови і чаплі –
В чагарях на березі Ерідану
І ловлять срібну рибу
У його каламутній воді
Завжди.
Навіть тоді, коли вартові поснули –
Вартові свідомості.
Я п’ю це густе вино самотності
Черлене, як вечір у червні,
Як вишні, що достигли в минулому,
Коли тінь моя горнулась у плащ.
Їй не затишно.
У місті камінних спогадів.

Порожнеча трамвайних колій:
Оберемок кульбаб – для вінку,
Що обернувся в годинника:
Показує час для крислатого дерева
Пізнання добра і зла актуального –
Коли цвісти, коли зеленіти,
Коли плоди губити в траву-безодню
Безіменну, густу – наче чорне дзеркало:
В яке дивишся, а бачиш мурах і коників:
І не знайти жодного соковитого яблука:
Лише мушлі-каурі: теж достиглі.
А святий Станіслав на дорозі-пустищі
Голосить про місто вічної молодості:
Нам про нього мріяти, а йому плакати,
Комусь мурувати, комусь нидіти.
Комусь – не нам, тамплієрам таємним.
Як ніч – то Кабірів згадую –
Друзів вогню, світил і землі чорної,
Масної як Всесвіт. І такої ж темної.
Місто, де жодної трамвайної колії,
Жодної рейки пожежної, алярмової
(Кому бити, кому слухати, кому чавуніти)
Місто, де кульбаби щовечора пахнуть
Медом сонячним та чорними бджолами,
Де святий Станіслав написав на цеглинах
Пророцтво.

Винахідникам колеса. Щиро.

Метелик-гетера на ймення Медея
Летить до своєї Колхіди драконячої,
Де зуби стають гоплітами мідновбраними:
Проростають списами гострими
Із землі цегляної втомленої –
Землі пізньоцвіта,
Що зорана круторогими мінотаврами
(На порозі смуток,
За порогом три
Апостоли болю).
Метелик-гетера фарбує
Мої дні сірі оливні
Кольорами радості
(Невже я теж аргонавт?)
(Невже мені теж судилося
Згинути під уламками струхнявілими
Свого корабля світанку?
Невже?)
А я ще тут поблукаю –
Тут, під кипарисами мовчазними,
Де хліборобські елевсинії
Колискову співають зерну
(Спи до весни).
Я кожному апостолу болю
Дарую ім’я квітневе, квіткове
Вишневе й бджолине:
Бо треба – не медова офіра –
Треба.

Паяц павучої ночі
Малює німих вершників
На листках горобини –
Весняними краплями
(А кожна крапля краля)
(А кожна крапля – дзвоник –
На мить).
Радамант-підсніжник
Древлянські будував кораблі
Виключно з тису:
І то в краї сосновому,
І то на березі гірко-солоному
Таласси – озера дикунів-лестригонів
(Даремно).
Його рукописи – звуки кам’яної сопілки,
Що супроводжують богомилів,
Які несуть мішками свої сни двоколірні
До ревнивого Арарату
(Doloroso).
Пошию зі слів данайських собі хітон:
Може я теж свідок Ериній
І літописець метаморфоз Протея.
Співаю літанії Кібелі
Під квітами вкритими снігом –
Літанії віщуна Борея
Серед холодних хвилин
Напередодні безколірних спогадів
Про друзів залізних скрипок.

Першими шаманами були поети,
Що співали пісні вогню.

Ніч руйнує залізні мости
Між кварталами міста ілюзій:
Вбоге житло снів білої чаплі
Ховають ультрафіолетові сутінки:
Все проходить – намарно.
Фальшиві бороди співаків ночі –
Вусатих скрипалів загуслої тьми
Ховають несказане і таємне:
Бо час неподільності, час темних.
Фарбую сторінки спогадів синім:
Гірке вино днів березня-злодія
Настояне на пахощах фіалок сліпих:
Відклади своє перо, менестрелю криги,
Гризота – бабаків пророчих,
Вістунів холоду круків і дощів селезнів.
Снив би Місяцем чи Сіріусом
За цією стіною звуків музики
Цвіркунів забутого монтанного літа:
Але Місяць розчинився як грудка цукру
У гарячій каві серпневої ночі,
А Сіріус проковтнули собаки –
Вовкодави пастухів Гібернії.
Для чого? Може для тебе,
Синьоока Тивер –
Дочка одноокого Тіраса?
Палає степ полиновий, євшановий –
Не тільки в моїх опівнічних мареннях.

Двері зачинені,
А майбутній метелик,
Якому сниться синя квітка Небо
Тікає від тіні дзьобатого пересмішника,
Якого повелителі тіней назвали
Сонце.
Пісню сумного Бога
Слухає і відтворює Бах
Чи то розенкрейцер-лицар:
Хто зна, хтось, не я, навіть не майбутній метелик
Якого друг алхімічних алюзій
Назвав життям.
А він лише повзе по траві Істини
І говорить пошепки про день прийдешній,
А може тікає, може не знає, не відає,
Що бути йому метеликом
Один день.
Але строкатим-барвистим,
Як провесінь танцюючого друїда-язичника
На ім’я квітень-паросток.
Чи то сновида-підбіл.
Жовтий.
Ґумовий день
Перетворився в епоху вершників
Бамбуковий ліс став птахом зеленим,
Що ніколи не втомлюється співати
Про серце ночі.
Гучне.
Солом’яні бороди абеток
Стирчать з торбини мірошника Часу,
Слухаючи дзвони крижини-серця:
Ми не зчулися, не отямились
Як придибала краля
Весна.

Передчуття попелу – попелу ангелів –
Вона теж була попелюшкою –
Дівчина, яка блукала-ступала
Ногами босими (наче бусол)
В спалених садах Епікура
Між горою Голготою – черепищем
І небесним крематорієм Фаетона
Він читав вірші на руїнах
Елегії захмарні сина Гіпноса,
Він забув слово «самотність»,
Намагався згадати чи то заспівати
Зазираючи в темну комірчину пам’яті
Але марно. Слово тікало піщинками
Між пошерхлими пальцями дотику
Наче не слово воно, а кавалок пустелі.
Шматок його землі-дідизни,
Де нічого й ніколи не квітнуло:
Де тільки легенди про сад магнолій,
Де тільки катрени Мішеля-лікаря –
Чи то пророцтва катарів Провансу –
Передбачення синьої вічності,
Про яку мовчить птах Див-Алконост.

Посохом мого неспокійного серця
Міряю шлях між зеленими пагорбами:
Витесую себе з брили повітря:
Співаю псалми квітам синім волошок,
Бачу сни під крислатим буком:
Чиста вода з неба у келих мого життя –
Вип’ю його до краплі – не промине
Чаша сія. Віщунка Манто
Напророчила пісню жайвора –
А навколо круки. На руїнах Трої
Тіні кентаврів сивіють – бо смуток,
Бо вмурована в камінь мідна самотність.
Діряву попону білого однорога
Учні дивака Конфуція-писаря
Перешивають на халат для квітня:
Бо холодно вишням цвісти – зимно.
Про мене забули на чужих поминках –
Поминках по Фіннегану,
Що повнились тихим абсурдом
У садах моїх відчужених марень –
Садах Епікура. Я повертаюсь –
На схили зеленого деревію – туди,
Де чиста вода.

Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.

Для птаха сірого ночі зоряної
Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
Впийтеся лісовим вином,
Ви – тіні березневого місяця!
У лісі мертвих дерев
Замість пролісків цвітуть дні і години:
Збираю ці сірі квіти
У скриньку жебрачки Пандори,
Зроблю з них гербарій
Покладу сухі пелюстки квітів часу
Між сторінками літописів
Мертвого міста Гелон:
Сірі квіти самотності
Відвідують сірі джмелі спогадів.
Сиві птахи мовчазних сутінків
Згадують літо лагідне,
Яке стало тліном:
Пийте вино бузинове
Допоки серце не оселиться
У крижаному місті серпанку.
Усміхнений бог очерету
Заплющує свої жовті очі,
Шепоче забуту легенду
Про людину, що лишила слід
На рінні ріки минулого.
Визираю птаха-годинника
Попелястого, зозулястого з келихом
Під крижаним небом чужих сліз,
Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
По той бік скляної межі срібла –
Повість про друзів неба і циркуля:
У сваволі погляду
Вирощую металеві квіти.
Сірі.

Станіслав – корабель у морі Часу.
Я матрос, якого взяли на борт
У гавані синіх мрій.
Під вікном маргаритки –
Громадяни республіки темних ночей:
Наливаю у келих чорне вино –
Тобі, Сіріусе –
Білому оку весняного вечора,
Зірці холоду: крихітці світла,
Душі старого пса-волоцюги
Міста, яке стояло одвіку
На землях сколотів: людей-вовків.
Станіслав: під твоїми вітрилами синіми
Мислити: про серце нашого світу,
Про зерно, яке сіяли чи то загубили
Люди мальованих глеків,
А воно не зійшло, не виросло,
Так і лишилося скарбом
У чорному ґрунті німфи Нюкти,
Де будь-яке око сліпне:
Навіть тих диваків,
Що пройшли крізь браму.
Стукіт
Лунає з глибин планети хворої.
Відчиніть нарешті двері,
Прочиніть цей отвір в комірку буття,
У єство таємного «Я»,
Прочиніть для Істини,
Що крокує босоніж.

Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.

Під лисими зорями,
Над пухнастими хмарами
Лечу
У снах.
Де ти, Конфуцію?
Запитую себе вкотре
Плямуюючи білий папір
Ієрогліфами –
Чорними круками знаків
Поцятковую.
Пензлем.
Будую вежу Малинових Горобців
У снах.
Каміння так само важке
Як на кожній будові:
Готичного замку
Чи романської базиліки
У Царгороді мрій
Чи Вавилонської вежі
Бородатих астрологів.
Каліопа
Позначує кожну цеглину
Пальцями
(А я гадав, що поглядом
Кентавра Хірона).
Чомусь у царстві Морфея
Я будівничий –
Каменяр вільний
І все мурую
(Для чого?)
А в світі руйнувань
Писар – каламар повітовий
(Намарно)
А хотів Сковородою сучасним
Блукати-тікати
Куди – невідомо
В пошуках.