На острові іржавого літа
І теплих, як ренесанс вишень
Зозулі малюють портрети:
Вони найкращі художники-маляри:
Найкращі знавці барв –
Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
Який колись вигадав вершник –
Гідальго в залізних чоботях.
Зозулі поєднують фарби.
Зозулі – знавці палітр
Екзотичних. На пальмовім листі,
Яким вітали колись молодого равві,
Мальовані синім портрети:
Такі ж , як у Небі:
Синім по синьому,
Синім по білому – на хмаринках
Портрет необачний – Того, хто приходить,
Того, хто відходить,
Того, хто очікує
Нас.
Малює зозуля, літає зозуля
Губить-знаходить свій олівець,
Яким написана доля
Легка – співакам, що весну пророкують,
А потім до краплі її випивають
З келиха-глека глиняного – глека лелек,
На денці якого ніжно-зелене листя
Явора.
А над гірською ущелиною
Над гірською стежкою
Услід неприкаяним душам
Летить зозулі крик.

Буття – це прядиво сну,
Який бачив колись Оріон
На березі захланного Стіксу
Зазираючи в його темні води
Смаку гіркого мигдалю.
Сон – це прядиво синього льону,
Що ростили колись лотофаги
В часи гончарів пеласгів:
Прядиво снів:
Тільки там і лишається мріяти,
Тільки там і лишається
Торкатися ногами босими
Мокрого піску сподівань,
Тільки там і лишається згадувати
Про серпанок епохи зерна,
Про вовну овець золотого руна,
Про дерева тюльпанові оксамитові,
Що зросли з насіння колючого –
Насіння сутінкової віри друїдів
У затінку. Поклик чи може крик
Під небом оливних книг –
Недобрих, як клекіт алхіміка:
Ходімо зі мною в зелений морок
Лісу духмяних папоротей:
Чи можна ще спати-снити-блукати,
Коли омелюх провістив пришестя
Того, хто малює скалічені тіні
Довші за посох прочанина-чорнокнижника
Серед червня духмяних суниць:
Не плач, моя сестро Кліо!

На кам’яних островах самотності
Троянди спраглі жадають води
Напередодні грози.
Море вечорів молодого листя
І сердець – мідних шматочків Неба:
Прислухаюсь до цокотіння годинника,
Коли троянди спраглі жадають води.
У Всесвіті яблуневому, серед порожнечі слів
Де псалом лунає несподіваним громом
У храмі дітей вдови,
Що збудований з дикого каменю
Напередодні грози,
Коли троянди спраглі жадають води
На межі між минулим і прийдешнім,
На межі між Землею і Небом,
На межі, що колись була прірвою,
Безоднею триликої Гекати
Очікую на блискавку-спалах. Очікую.
Провісницю буття світла.
Двері зроблені зі старої скрині
Відчиняю, наче розплющую очі
Серед тьми вічного «незабаром»,
Хочу впустити грозу майбутню
В келію смутку,
За вікном якої зелені троянди
Жадають води.

З прозорих цеглин повітря
Збудував собі дім вічний:
Між пухнастими хмарами лісу,
Між громадами хмар гір,
Між химерами хмар замків:
Збудував, ніби я муляр у фартусі:
Вільний як вітер-зброяр
Між сонячних променів:
Між.
Важкий ключ носив одвіку
У торбі залатаних мрій –
Синіх як небо у травні –
Якраз на Белтайн – день вогню.
Важкий ключ мідний хрещатий
Змайстрував зі старих ножів,
Якими володіли люди дольменів:
Ключ від дому ще неіснуючого,
Незнаного і незвіданого,
Хоч і мого сокровенного.
Відчиняю ним прозорі двері,
Як відчиняють келію
В якій живе Час – монах бородатий,
Що гортає палімсести літописів
І пише сонети містралів,
Елегії ірландських туманів,
Наче не Час він, а сторож Міста –
Отого, що ніколи не буде збудоване:
Хіба що у п’ятницю – скорботну.
Такими як я муралями-мурахами…

Чорним бусолом
Над лісом мрій здичавілих
Літати, як снити, літати, як марити
Щоночі – у тьмі земляній.
З імен збудувати хижку:
Ренесансну, як мрії художника.
Хижка-годинник
Вказує час незнищенності,
Коли після сну квіткового
Метелика поцяткованого
Називаю братом (ні, не Каїном,
І навіть не Авелем, і не чорноризцем,
І не братом по зброї,
Просто братом – по перевтіленнях).
Літати як бусол –
Чорним вісником вікінгів
Чи може вітрилом
Отого корабля Піфея,
Що почорнів від мандрів
Між скель холодних Ультіма Туле.
Літати як бусол
Над водоспадом –
Над прозорими краплями
Лишаючи мури позаду –
Замки і села, вітряки та похмурі вежі,
Що росли як гриби над дорогами готів.
Літати як бусол
Над димом, над полем кольору попелу,
Над попелом кольору поля,
Над згарищем,
Над Еріданом-рікою,
Де рибалки-гностики тенетами ночі
Ловлять форель зозулясту пам’яті.

Місто камінних спогадів
Мурували над річкою води прозорої,
Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
Навколо сутінки – а ми мурували,
Навколо темінь – а ми тесали каміння,
Відчуваючи сіру важкість
І пошерхлість злу його граней
Пальцями, що звикли до скрипок
(Хоч і залізних, але джерел музики –
Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

Місто камінних спогадів,
Де камінні гості і камінні господарі
Камінних будинків і камінних вулиць,
Камінних дерев під камінним небом,
Місто, яке росло все вище – до хмар
Готичними вежами вільних мулярів
Самотності нашої –
Самотності, яка завжди чужа,
Яка нагадує старе вино Провансу,
Яке цінував граф Раймунд Сьомий –
Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів
Ховається в торбу ночі,
На якій останній віщун катарів
Малював знак риби –
На полотні сірому:
Полотні, що ткали жебрачки Еринії
У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:
Там живуть сови і чаплі –
В чагарях на березі Ерідану
І ловлять срібну рибу
У його каламутній воді
Завжди.
Навіть тоді, коли вартові поснули –
Вартові свідомості.
Я п’ю це густе вино самотності
Черлене, як вечір у червні,
Як вишні, що достигли в минулому,
Коли тінь моя горнулась у плащ.
Їй не затишно.
У місті камінних спогадів.

Порожнеча трамвайних колій:
Оберемок кульбаб – для вінку,
Що обернувся в годинника:
Показує час для крислатого дерева
Пізнання добра і зла актуального –
Коли цвісти, коли зеленіти,
Коли плоди губити в траву-безодню
Безіменну, густу – наче чорне дзеркало:
В яке дивишся, а бачиш мурах і коників:
І не знайти жодного соковитого яблука:
Лише мушлі-каурі: теж достиглі.
А святий Станіслав на дорозі-пустищі
Голосить про місто вічної молодості:
Нам про нього мріяти, а йому плакати,
Комусь мурувати, комусь нидіти.
Комусь – не нам, тамплієрам таємним.
Як ніч – то Кабірів згадую –
Друзів вогню, світил і землі чорної,
Масної як Всесвіт. І такої ж темної.
Місто, де жодної трамвайної колії,
Жодної рейки пожежної, алярмової
(Кому бити, кому слухати, кому чавуніти)
Місто, де кульбаби щовечора пахнуть
Медом сонячним та чорними бджолами,
Де святий Станіслав написав на цеглинах
Пророцтво.

Винахідникам колеса. Щиро.

Метелик-гетера на ймення Медея
Летить до своєї Колхіди драконячої,
Де зуби стають гоплітами мідновбраними:
Проростають списами гострими
Із землі цегляної втомленої –
Землі пізньоцвіта,
Що зорана круторогими мінотаврами
(На порозі смуток,
За порогом три
Апостоли болю).
Метелик-гетера фарбує
Мої дні сірі оливні
Кольорами радості
(Невже я теж аргонавт?)
(Невже мені теж судилося
Згинути під уламками струхнявілими
Свого корабля світанку?
Невже?)
А я ще тут поблукаю –
Тут, під кипарисами мовчазними,
Де хліборобські елевсинії
Колискову співають зерну
(Спи до весни).
Я кожному апостолу болю
Дарую ім’я квітневе, квіткове
Вишневе й бджолине:
Бо треба – не медова офіра –
Треба.

Паяц павучої ночі
Малює німих вершників
На листках горобини –
Весняними краплями
(А кожна крапля краля)
(А кожна крапля – дзвоник –
На мить).
Радамант-підсніжник
Древлянські будував кораблі
Виключно з тису:
І то в краї сосновому,
І то на березі гірко-солоному
Таласси – озера дикунів-лестригонів
(Даремно).
Його рукописи – звуки кам’яної сопілки,
Що супроводжують богомилів,
Які несуть мішками свої сни двоколірні
До ревнивого Арарату
(Doloroso).
Пошию зі слів данайських собі хітон:
Може я теж свідок Ериній
І літописець метаморфоз Протея.
Співаю літанії Кібелі
Під квітами вкритими снігом –
Літанії віщуна Борея
Серед холодних хвилин
Напередодні безколірних спогадів
Про друзів залізних скрипок.

Першими шаманами були поети,
Що співали пісні вогню.

Ніч руйнує залізні мости
Між кварталами міста ілюзій:
Вбоге житло снів білої чаплі
Ховають ультрафіолетові сутінки:
Все проходить – намарно.
Фальшиві бороди співаків ночі –
Вусатих скрипалів загуслої тьми
Ховають несказане і таємне:
Бо час неподільності, час темних.
Фарбую сторінки спогадів синім:
Гірке вино днів березня-злодія
Настояне на пахощах фіалок сліпих:
Відклади своє перо, менестрелю криги,
Гризота – бабаків пророчих,
Вістунів холоду круків і дощів селезнів.
Снив би Місяцем чи Сіріусом
За цією стіною звуків музики
Цвіркунів забутого монтанного літа:
Але Місяць розчинився як грудка цукру
У гарячій каві серпневої ночі,
А Сіріус проковтнули собаки –
Вовкодави пастухів Гібернії.
Для чого? Може для тебе,
Синьоока Тивер –
Дочка одноокого Тіраса?
Палає степ полиновий, євшановий –
Не тільки в моїх опівнічних мареннях.

Двері зачинені,
А майбутній метелик,
Якому сниться синя квітка Небо
Тікає від тіні дзьобатого пересмішника,
Якого повелителі тіней назвали
Сонце.
Пісню сумного Бога
Слухає і відтворює Бах
Чи то розенкрейцер-лицар:
Хто зна, хтось, не я, навіть не майбутній метелик
Якого друг алхімічних алюзій
Назвав життям.
А він лише повзе по траві Істини
І говорить пошепки про день прийдешній,
А може тікає, може не знає, не відає,
Що бути йому метеликом
Один день.
Але строкатим-барвистим,
Як провесінь танцюючого друїда-язичника
На ім’я квітень-паросток.
Чи то сновида-підбіл.
Жовтий.
Ґумовий день
Перетворився в епоху вершників
Бамбуковий ліс став птахом зеленим,
Що ніколи не втомлюється співати
Про серце ночі.
Гучне.
Солом’яні бороди абеток
Стирчать з торбини мірошника Часу,
Слухаючи дзвони крижини-серця:
Ми не зчулися, не отямились
Як придибала краля
Весна.

Передчуття попелу – попелу ангелів –
Вона теж була попелюшкою –
Дівчина, яка блукала-ступала
Ногами босими (наче бусол)
В спалених садах Епікура
Між горою Голготою – черепищем
І небесним крематорієм Фаетона
Він читав вірші на руїнах
Елегії захмарні сина Гіпноса,
Він забув слово «самотність»,
Намагався згадати чи то заспівати
Зазираючи в темну комірчину пам’яті
Але марно. Слово тікало піщинками
Між пошерхлими пальцями дотику
Наче не слово воно, а кавалок пустелі.
Шматок його землі-дідизни,
Де нічого й ніколи не квітнуло:
Де тільки легенди про сад магнолій,
Де тільки катрени Мішеля-лікаря –
Чи то пророцтва катарів Провансу –
Передбачення синьої вічності,
Про яку мовчить птах Див-Алконост.

Посохом мого неспокійного серця
Міряю шлях між зеленими пагорбами:
Витесую себе з брили повітря:
Співаю псалми квітам синім волошок,
Бачу сни під крислатим буком:
Чиста вода з неба у келих мого життя –
Вип’ю його до краплі – не промине
Чаша сія. Віщунка Манто
Напророчила пісню жайвора –
А навколо круки. На руїнах Трої
Тіні кентаврів сивіють – бо смуток,
Бо вмурована в камінь мідна самотність.
Діряву попону білого однорога
Учні дивака Конфуція-писаря
Перешивають на халат для квітня:
Бо холодно вишням цвісти – зимно.
Про мене забули на чужих поминках –
Поминках по Фіннегану,
Що повнились тихим абсурдом
У садах моїх відчужених марень –
Садах Епікура. Я повертаюсь –
На схили зеленого деревію – туди,
Де чиста вода.

Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.

Для птаха сірого ночі зоряної
Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
Впийтеся лісовим вином,
Ви – тіні березневого місяця!
У лісі мертвих дерев
Замість пролісків цвітуть дні і години:
Збираю ці сірі квіти
У скриньку жебрачки Пандори,
Зроблю з них гербарій
Покладу сухі пелюстки квітів часу
Між сторінками літописів
Мертвого міста Гелон:
Сірі квіти самотності
Відвідують сірі джмелі спогадів.
Сиві птахи мовчазних сутінків
Згадують літо лагідне,
Яке стало тліном:
Пийте вино бузинове
Допоки серце не оселиться
У крижаному місті серпанку.
Усміхнений бог очерету
Заплющує свої жовті очі,
Шепоче забуту легенду
Про людину, що лишила слід
На рінні ріки минулого.
Визираю птаха-годинника
Попелястого, зозулястого з келихом
Під крижаним небом чужих сліз,
Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
По той бік скляної межі срібла –
Повість про друзів неба і циркуля:
У сваволі погляду
Вирощую металеві квіти.
Сірі.

Станіслав – корабель у морі Часу.
Я матрос, якого взяли на борт
У гавані синіх мрій.
Під вікном маргаритки –
Громадяни республіки темних ночей:
Наливаю у келих чорне вино –
Тобі, Сіріусе –
Білому оку весняного вечора,
Зірці холоду: крихітці світла,
Душі старого пса-волоцюги
Міста, яке стояло одвіку
На землях сколотів: людей-вовків.
Станіслав: під твоїми вітрилами синіми
Мислити: про серце нашого світу,
Про зерно, яке сіяли чи то загубили
Люди мальованих глеків,
А воно не зійшло, не виросло,
Так і лишилося скарбом
У чорному ґрунті німфи Нюкти,
Де будь-яке око сліпне:
Навіть тих диваків,
Що пройшли крізь браму.
Стукіт
Лунає з глибин планети хворої.
Відчиніть нарешті двері,
Прочиніть цей отвір в комірку буття,
У єство таємного «Я»,
Прочиніть для Істини,
Що крокує босоніж.

Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.

Під лисими зорями,
Над пухнастими хмарами
Лечу
У снах.
Де ти, Конфуцію?
Запитую себе вкотре
Плямуюючи білий папір
Ієрогліфами –
Чорними круками знаків
Поцятковую.
Пензлем.
Будую вежу Малинових Горобців
У снах.
Каміння так само важке
Як на кожній будові:
Готичного замку
Чи романської базиліки
У Царгороді мрій
Чи Вавилонської вежі
Бородатих астрологів.
Каліопа
Позначує кожну цеглину
Пальцями
(А я гадав, що поглядом
Кентавра Хірона).
Чомусь у царстві Морфея
Я будівничий –
Каменяр вільний
І все мурую
(Для чого?)
А в світі руйнувань
Писар – каламар повітовий
(Намарно)
А хотів Сковородою сучасним
Блукати-тікати
Куди – невідомо
В пошуках.

Темні спогади Сонця
Про віки невблаганної тьми,
Коли світло було далеким
І світ не пізнав себе.
Світлі спогади Сонця
Про почвар, що вовтузились
У намулі теплому
Часів папороті,
Про людей, що ліпили глеки,
Шанували коней і світло,
І мислили зорями.
Коли світ ще був молодим,
Коли простір міряли кроками,
А час – летом стріли,
Коли ножі були кольору тіла,
А тіла кольору глеків,
А глеки кольору Сонця,
Тоді жили люди,
Які заперечили тьму.
Мандруючи шляхом зірок-звірів,
Відчуваючи Порожнечу
Як Першопочаток,
Відчуваючи себе смолоскипом,
Відчуваючи в собі Вічність,
Сонце згадує нас.
Несемо йому медову офіру –
Требу кольору Сонця –
Ми – нащадки гелонів
Сонцепоклонників.

Сотні сонць гарячих
Моєї Вітчизни загірної,
Замріяної як папороть,
Сонць, які запалював
І гасив наче воскові свічки
Весляр мовчазний Харон,
Легко
Торкаючись води важкої і чорної
кінцями пальців десниці
(Темна ріка).
Легко
Забути ім’я – своє і чуже,
А потім згадати
Знову і знову (як Сонце).
А ти думав за брамою світло?
А там річка – глибока й холодна,
Темна, як спогади чаплі –
Спогади про.
Тисячі сонць малювати на глині
Надією марною, потім трощити
Глеки легкі кольорових спогадів
(А може то сон…)
Над небом твоїм –
Понад бузковими хмарами
Літати як бусол:
Тільки не білий – сірий:
Попелястий чужим мовчанням,
Застиглим мов запах
Вогкої зими
Сьогодення.

Кібела кидає важкі зерна
В зораний ґрунт Аркадії
Орачами-кіклопами –
Велетами залізного плугу,
Що зазирають за пагорби
Оком своїм вогненним
І думають, що то не зерна, а зорі,
Що то не Аркадія, а безодня
У якій все розчиняється
І все народжується.
Навіщо вони ріжуть плугом
Камінну землю кентаврів?
Хіба не знають вони – одноокі,
Що землі роблять боляче?
Що плаче вона сльозами мовчання,
Наспівує стиха веселу мелодію смерті?
Збирати суниці
І чавити їх черлені цятки
Між сторінками книги Істини.
Потріпаний манускрипт Кроноса –
Там написано, що все почалось з Хаосу
І довершилось маривом.
Але не сьогодні.
Після епохи Сонця,
Напередодні епохи дощів
Заплюющую очі:
Серед пітьми
Нашого злого часу
Знову панує Кібела –
Втілення першопочатку:
Вчить нас повторювати
Слова невідомі.
Слова забуті.
Слова, що прийшли в наші дні
Босоніж.
Із зерен Кібели виростуть зорі-світи
На які будуть дивитись
Діти еллінів,
Діти варварів.

Ріміні – це каламар старого монаха,
Що пише хроніки готів-варварів
Пером цибатого журавля-жабоїда:
Сірим. Бузиновим чорнилом.
На козячому пергаменті світла.
Ріміні – це торба рибалки-блукальця,
Що серед моря вишукує берег –
Скелястий –
З якого добре ловити лускатих
Вирячкуватих скумбрій-зірок
Мереживом білих тунік.
Джуліано! Тебе теж кидали в море –
Може подумали, що ти риба Іхтіс,
А потім малювали тебе на стінах
Ренесансних мурів рудих (цегла),
Що росли на землі храмів поганських
Наче дерева шовковиці на чорному полі.
Не носив я ту цеглу, не місив оту глину
Липку і в’язку – наче сьоме століття
Після Тіберія – свідка мурах.
Не писав я тростиною пісню повітря
Про хвилі, що лишилися вільними,
Про коней, що бачили Прометея –
Я так відчував, так мислив
Під фресками Паоло Веронезе,
Так я пам’ятав. На порозі безодні Неба –
Синьої, як імена, як днища келихів.
Ріміні – це слід на дорозі кесаря
До Колізею чорних лебедів.
Йди.

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:
Подарував йому своє імено,
А він каже, що не ім’я то, а темінь.
Прошу його летіти через ріку бажань,
А він кличе мене мов чужинця
До сповіді пастору віри хмар:
Повідай йому про свій шлях манівцями
До Істини нікому не потрібної,
А гривастий кінь очікує вершника серце,
Хтось лишиться на цьому полі колючому,
Що засіяне залізними зубами дракона,
Еринії краплі дощу дозбирують
У келих Кібели кольору ночі.
Делос – корабель серед хвиль марноти:
Пливе невідомо куди під вітрилом треби
З пристані мідних ножів хліборобів.
Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
Дарував мені якось кіфару посріблену,
Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
День недоречний.
Як все біля входу в Тартар –
Недоречне.

Дірявий черевик осені:
Взуваю його на босу ногу
І блукаю дорогами листя
Ілюзій моєї свободи.
Майстри нескінченних колій
Грають на віолончелях
Допотопних свистунів-паротягів.
У небо!
Долоні не можуть бачити,
Навіть якщо на їх рівнинах
Намалювати очі вуглиною серця.
Порожні глеки холодних днів:
Якби ж то я міг полетіти
Круком данайської мудрості
За хмари чужих голосів і пророцтв:
Для нас
Напнуті вітрила літер-знаків
Герпетолога Кадма (теж вільного муляра –
Задовго до лицарів Храму
Кельмою зводив Кадмею).
Книги жовтого листя
Читаю наче літописи Кроноса
Писані попелом – сірим по жовтому
Після війни з дикунами
Чи то лестригонами.
Мовчи листяний апокрифе.
Хоча б про мій біль – помовчи…

Дикі квіти сягають Неба –
Оцього, синього. Оксамитового.
Якого не торкнешся руками.
Босоногі чорновбрані монахи
З думками про святого Стефано
Торкаються п’ятами каміння,
Відчувають, як будуть вони мурувати
Руками пошерхлими книжників
Кам’яні суцвіття каплиць.
На вулиці Двадцятого вересня
Відкрита Небесна Брама.
Відчуваю, що я був колись дверима
У світ кольорових ілюзій
Та чорно-білих снів-дерев.
Пальцями запитував ребристу мушлю
Cerastoderma edule:
«Про що ці три тисячі літ
Країни Сатурна? Для чого?»
Місто, в якому каміння висить в повітрі,
Місто, в якому гора зазирає в море
Місто, в якому достиг виноград казок
В амфорах.
Місто не хоче літати,
Місто не хоче падати,
Місто, яке хоче бути у снах монаха Козімо.
Між орбітами Кроноса.
Мандри – це спроба стати лицарем
У нічній варті аптечних слів
Середньовічної латини алхіміків.
Відчуваю, як місто спить,
Відчуваю, як місто прокидається
І називає мене Ясоном.
Руно-сонце. Над Ріміні.

Чуже як сніг одкровення:
Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
Під склепінням храму-постави Сант Агостіно
Тоді
Світ здавався надкушеним яблуком
(А правда,
Що черепахти-годинники
Дозволяють нам літати у снах?)
Небо-дзвін над містом-помилкою Ріміні
Нагадує квітучу крону мигдалю
(Відчуваю запах).
А може, це просто квітень
Такий гіркий та осяйний:
Він пам’ятає –
Я ночами вишукував
На Небі сузір’я Лебедя
І мріяв про гірські троянди
(Знак розенкрейцерів – готичне марево),
Просив Мнемозину жебрачку
Пригадати свої життя минулі,
Коли я був монахом августинцем
Кляштору Сан Джовані
І ховав за мурами
Своє розірване серце
І малював на стінах Едем.
Не вистачає на Небі зірок-цяток,
У річці буття не стає хвилин-хвиль:
На поріг смерті хтось кинув камінь
(Певно, вона – Прозерпіна).
Довелось йти шляхом Евтерпи
Від одних сатурналій до інших
І ростити в саду мрій кипариси.

Тягнуться в небо
Жовтими свічками
Окличні знаки романських веж –
Torri di guardia
З дикого каменю.
Коли з мене вітер солоний
Зірвав білу мантію спогадів
Про необачну требу
На тризні мідних дзвонів,
Коли відчувалося
В меланхолійній Адріатиці
Щось більше ніж синява,
Коли згадувалось, що твердь
Сьогодні не хвора на лихоманку
І цей палаццо, як був дзьобатим свідком
Необачних подеста
Так і лишиться –
Тоді я майже жив, майже був,
Майже відокремився від Порожнечі,
Якою переповнені п’яццо та страде
У місті, яке нагадало місцевому Федеріко
Маленьке лігво вовчиці.
Твої інші руки
Шукають у густих сутінках
Журавлиного вечора тисячоліття
Знаки буття, що мальовані на лусочках риб –
Пічкурів. Отих, що «іхтіс»,
Отих, що малювали в катакомбах
Люди й колишні легіонери вбрані туніки.
У домі, що двічі зруйнований,
Але нині заповнює моє око
Я споглядаю течію часу.
Пливу.

Під дощем пелюсток
Березневі розмови про каву
І пухнастих котів-монахів,
Кожен з яких Сеньйор дель Тетто
І споглядає п’яццу крізь скло,
Крізь туман пеларгоній.
Довічно під небом –
Довічно о шостій
Під перстом вказівним Паоло П’ятого –
Букініста й законника
Чи то колеги охоронця ключа…
Дивлюсь оком блукальця,
Дивлюсь на спрагу годин,
Дивлюсь і забуваю
Про себе чи то про розфарбований Всесвіт,
Бо кожна людина – то Всесвіт –
Вихор галактик, гра одвічної Порожнечі.
П’яцца графа Камілло –
Герцога Ресорджіменто.
Під горою святого Маріно
Опинився на площі
Міста перук і білого карнавалу,
Де співали пісню світанку
Серед ночі ілюзій треченто.
Називаю своє ім’я
Важкому монументу на березі легкості,
Очікую темінь
Весняного вечора.

Кам’яне, кам’яне, кам’яне
Серце міста рибалок на березі моря,
Міста доріг і коханців, поетів і катеринок
І слова «авжеж».
Долучаюсь до березня на перехрестях часу,
Мовчання велике і синє,
Наче небо над Ріміні, що читає вірші
Маріо де Каронезі (він теж був поетом).
У мережеві спокою зазираю в зіницю міста,
Яка зроблена з солі і повторюю,
Як вони колись – вони – посередники
Середньовіччя рудого вандальського
Вторили:
«Cedo bonis».
З усіх катедр кедрових тесаних
Мореплавного сну (напніть вітрило!)
Питаю в годинника механічного –
Онука клепсидри-плакси:
«Хвилі несли тебе, колисали, бавили –
Навіщо? Куди? В яке єретичне прийдешнє?»
Зцілюю хворі літописи –
Домислюю щось світле й прекрасне
На площі
Білого слова «поруч»
Коли на бруківки падають тіні
Башти думок алхіміків,
Дзвіниці-тюрми (голос).

Ти вмієш без страху
Дарувати мені квітку мигдалю,
Натякаючи на майбутнє гірке літо:
Стоязикий замок
Вкриває моє здивування весняне
Білим.
Захотілось стати повітряною кулею:
Наповнитись димом гарячим
І літати-висіти над цим кастелло,
Що збудував Пандольфо,
В якому він мріяв про квіти,
Що цвітуть на камінні
В порожнечі старих димарів.
Володар цієї ночі – привид карабінера
(Віровідступника та рибалки)
Примушує забувати слова
Зіпсованої латини лігурів,
Гасить як свічку
Парафінову пісню
Про море, в якому танцюють риби.
Пандольфо!
Навіщо ти вполював журавля
І ласував його м’ясом
На бенкеті-іргищі Сонця:
Ти думав це осінь злодійка?
А це лишень синій
Павук думок,
Що плете тенети
На дереві ренесансу.

Пелюстки персиків мерехтять
У часопросторі мурів Ріміні:
Вітер з моря – Час наказав мені бути.
Хвилини – вони зупинилися на бруківці
Під воротами мідних чобіт і биків:
Країна телят, місто вітрів, люди доріг:
Звідси.
Кронос камінний. Застиглий.
Його можна торкнутись руками.
Коли риби стають птахами моря,
А смерть жартує: «Ви добре сховались!»
(А я і не думав).
Темні віки – це просто протяг
У чорному замку історії,
Де гостював Папа Адеодат,
У будинку порожньому
Безсловесних годин стебла
Дерева ночі.
Босоніж під аркою
танцюють весталки,
На свято вовків –
На бучні луперкалії
Тягнуть глеки вина – густого як кров
Три кульгавих авгури,
А я і не знав, що лелеки-патриції
Мають власний сенат,
Вершник простоволосий
на щиті пише слово
Вуглиною: «Veritas»
Під тріумфальною аркою
Перемоги, якої не було.
Місяць вовків – фебруарій – минув.
Нині весна. Час легіонам птахів
Летіти над Ріміні – в країну венедів.
Як і мені…

Із синьої річки етрусків
Яка тече тут одвічно
Очима п’ю блакить першим –
Ковтаю відображення Неба:
З ріки де невдало
Топили колись Буратіно,
Але він поплив з країни Снів
У країну помаранчеву Завтра:
Черепахам назустріч –
Черепахам людських днів-гончарів
(Бо люди теж глеки).
З близького солономрійного моря
Виловлюю ребристі мушлі
Схожі на серце блукальця
І несу їх у жмені на міст
Який руйнували готи (марно),
Який належить найглибшому часу,
Який сам став мушлею вапняковою –
В яку сховалися апострофи історії:
Вічність – та я ж знаю її,
Вона молода італійська краля,
Що згубила свою сукню-слово
Між берегами, що поєднані мостом,
Який мурували раби
Зі своїх сердець і життів,
Зі свого минулого і сьогодення.
І блукає тепер Вічність
Вдягнена тільки в намисто:
Схожа на квітку оту –
Квітку – біля оселі:
Пелюстки, пелюстки, пелюстки –
Як сни Петрарки – рожеві.
Як важливо було мені тут почути –
Тут на мосту, між часами:
«Buongiorno, Antonio!»

Остання нитка чужої самотності,
Ночі Одкровення та Істини
В’ється з веретена Галактики
Між двома вогнями галявини тьми:
Коли відчиняться брами,
Коли прокричить сова запахів осені
Стиглі ягоди горобини ночей
Таких же червоних (заграва)
Впадуть у долоні Часу:
Епона жене потойбічних коней
На шалене гульбище Дагди:
Цей Всесвіт казан вирування життя
В якому варяться зорі й планети,
Туманності й чорні діри –
Готується страва для богів і людей,
Для бенкету шаленого:
Самайн. Ніч на вершині осені мрій.
Ніч початку й кінця.
Я жив і любив, страждав і радів,
Блукав стежою людей та собак,
Майже знайшов просвітлення –
Ненароком. Доречно. Але… Айстри…
Вогонь як і перше гріє
і спалює зло.
Ми були і будем. Ми вічні. Ми пастухи.
Отари зірок, що час заганяти до стійбища.
Зимового.
Всі ми вічні.
Як ніч. Як Самайн – між світами.
З гілок горобини – дерева таємниць
Я запалюю ватру – освітлюю Всесвіт
Цим квітучим вогнем-келихом.


Написано в ніч Самайну в 2022 році. Хоча, звісно, правильно вимовляти не Самайн, а Савінь…

Магнолії оксамитові марширують
Під музику Паганіні-вигнанця
З берега моря прямісінько в дворик,
Де жив театрал Буратіно
Зі своїм татом Карло –
Ренесансним філософом,
Що змайстрував йому ключик
Зі зламаного доісторичного саксофона
І шепотів йому потім таємниче,
Що не мідь то, мовляв, а золото:
Aurum Альберта-алхіміка.
Стигмати білого мармуру:
Чи то дорога в каменоломні Каррари,
Чи то корсіканець обабіч дороги
До гнізда орлів Сан-Маріно,
Той самий у трикутному капелюсі,
Що філософствуав про свободу
(В тюрмі).
Березневе місто солоного вітру:
Запивати запаморочення кавою –
Не було слів – так ось тобі:
Зіпсованою латиною
Сучасна весталка Констанція
Розповідає про Данте прийдешнього.
Дерево квітуче на брукованій вулиці –
На дорозі між етрусками і Гарібальді.
Час втопився у річці Марек’я,
А я все вишукую
Неіснуючу книгу
В бібліотеці Папи
Інокентія Десятого.

Примітки:
Темпіо Малатестіано – особистий храм та мавзолей родини Малатеста – кондот’єрів та тиранів Ріміні. Храм спорудив Сіджізмондо Пандольфо Малатеста, якого Папа Римський звинуватив у язичництві і відлучив від церкви. Всі Малатеста «прославились» різними шаленствами, войовничістю та непередбачливими вчинками.

Дорога в праліс років відлюдника
Я прокладав її тростиною синього жайвора:
На перехресті дім мурований із бамбуку –
І кричить наді мною Вічність
Ім’я одвічного крука – володаря німоти.
Піти й не вертатись (під якими зірками!).
Імена, імена, імена – тих, незабутніх.
Мертвих поетів і вершників.
Келихи, келихи, келихи – які не проносять мимо,
Які повні по вінця.
Письмена – про буття вічного міста сови
(Не вовчиці). Даремно шукав сиве марево
На островах, де завмерли сліпі мегаліти:
Дні журавлині і трохи води
З присмаком осені.
Сни.
Звірині слова
Перекладені вільним художником
На мову годинника-шибеника:
Віддай мені час. Мій.
Нині тут хазяйнує Еол –
Син Орсеїди, повелитель вітрів.
Врятувати палаюче плаття осені
Навряд чи зможуть Ясон із Діонісом:
Атаманту наснився «Арго» корабель -
Як пророцтво.
Лишається йти дорогою крука –
У невідоме. У сутінки.

Осінь:
Я запалив полум’я космічного спокою
На вершині гори прочанина мрій
Сьогодні –
Посеред дня плачу ангелів,
Що приносять останній окраєць
Хліба нічийного поля
Горобцю непохованої поезії
Теплих лагідних слів.
А вам не холодно?
Осінь:
Гарячий попіл
Загортаю у клапті вчорашнього одягу
Плямистого, літнього, трав’яного –
Щоб зігріти (хоч трохи)
Свої незачесані тексти
На фоні пейзажу,
Де тільки пеньки-плахи
Для поетів, що стали білими птахами,
І простір – синій як мрія,
Як розмова про вічне.
Осінь:
Мушля, яку колось дарувало море
Перетворена в дрібку вапна
Гарячим попелом,
Що лишився від полум’я
Осіннього дня одкровень:
Бавлюсь зі смертю:
Гра стара, як бубон шамана,
А десь там Ітака,
Де келих завжди наповнений
Чорним солодким вином,
І вітер солоний і теплий,
І вистукує птах – дзьобом по дереву
Нескінченні хвилини
Радості.

Дерево синіх ілюзій
Височить самотою
Серед пісків пустелі
Поснулих душ.
Мовчання
Сірим попелом
У долоні троянд
Сиплеться замість золотого піску
Променів
Клепсидри Сонця –
Божества гелонів.
Народ, що живе в Небі,
Понад хмарами міфів
Про мореплавців «Арго»
Дізнався, що сон
Про чорного лебедя дочки Тестія
Зітканий з овечої шерсті
На верстаті Арахни-ткалі
Там – за мурами Ольбії.
Між горобиною й прірвою
Ночі
Мальований візерунок
Риб і зірок
Крейдою на стіні, за якою
Дім, який не належить нікому,
Фіалка, яка належить собі,
Сон, який був тобою,
Нічна варта, що очікує сходження
Зірки Іштар.
А там – за ріками й криками,
За крісами й крисами
Вавилон – цегляний Баб-Ілі
Кадінгір недоречний,
Що буде зруйновано наніц
Незабаром.

Між вчора і завтра
Зорі
Над стежиною Пана,
Над лісом кентаврів,
Над полями Фессалії
Зорі кольору срібного вістря
Стріли.
Чашник тирана Лариси
Пенест Біанор
Бавиться золотом слів
Пеласгів –
Народу забутих пісень
Моря.
Кратер повний вина Метеори
(А може це серце –
Довершене трунком кольору вохри?)
Диво Нефели – час вересу.
Час крапель, клепсидр і агоній.
Час алегорій (бо верес цвіте).
Слово-вогонь
У мідному дзеркалі –
Палає у кузні лапітів.
У рибній лусці візерунок
Забутих письмен лотофагів.
Життя як подвір’я
Палаццо Флоренції –
Квіти в тюрмі кам’яних лабіринтів.
Зернами маку віщую шовкові дороги
Снів про людей –
Видив царства тіней
Кольорових як шкіра гепарда
(Бо осінь, бо дощ
Назавжди).
Майструю зі срібної чаші
Гостре вістря стріли –
Час полювати
На вурдалаків.

Нитку одну, Аріадно,
Кладеш в руку – мені,
У долоню,
Що збагачена досвідом бронзи
Меча.
Нитку овечої вовни
Рогатих кудлатих бербекульок –
Володарів дзвоників – калатал безтямних,
Що віщують заграву
Над пустищем пагорбів
Вапнякових і диких
Як все кам’яне.
Вістрям меча-спати
Пишу епізод
Тої казки сумної,
Яку
Колись елліни
Розкажуть мальованим глекам
На торжищі стиглих олив.
Забава
У сутінках віку каміння:
Ігри жорстокі з потворою-хроносом
І не втекти
За хвилі таласси пелазгів
Під чорним вітрилом,
Моря
Яке до сих під безіменне,
І мурувати міста
З брил велетенських
Руками циклопів,
Що оком єдиним
Глипають в безвість.
Стадо кентаврів
Женуть на гірські полонини
(Бо час).
Де той пастух?

Вітер мені кричав,
Коли осінь стала сірою качкою
На холодному озері одкровення,
Вітер мені кричав
Крізь хмару огненну заграви:
«Де ти тепер? Ти – нетутешній,
Ти – вічний блукач,
Що сховав мідну сову
У своїй шкіряній торбі снів даремних
(А ти думав, що то пророцтва,
А ти думав, що там істина,
Серед тіней отих твоїх марень.
А вона тут – серед холодної осені –
Істина краплі води».
А може то просто луна –
Німфа сумних спогадів
Серед старезного лісу сутінок
В якому я заблукав ще тоді –
Коли чуб був рудим, а не сивим.
Тоді.
Пан заснув до весни.
І замовкла панфлейта
До часів анемон.
А вітер свистав:
Грав ірландську мелодію
На флейті порожніх глеків,
Що лишили
На дерев’яних столах віровідступників
Гості глиняно-жовтого дня:
Доби невідомих радощів.
А я бачу, як олені сфагнових пустищ
Летять у дні майбутні
Крізь страшне сьогодення:
Епохи залізних яблук.
Дерево забутої осені:
Серед моря холодного вітру
Жовті листя думок
Летять в нескінченність
прийдешнього.

Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена.
Малюю пейзажі
Попелом.
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам.
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.

Чорний камінь
На шляху кинув
Одинак, що не лишає слідів
І не бачить себе у дзеркалі.
На шляху, що заріс рудими кущами,
Що дозріли синіми ягодами
Вчора.
Весь небосхил
Фіалковий, оксамитовий, як мої спогади
Про країну загірну забутих віршів
Запломенів загравою сонцеслів
Цього вечора –
Вечора пророцтв,
Що почали збуватися.
Пророцтв, що були записані
У спаленій книзі пергаментній,
Книзі, яку споконвіку було заборонено
Читати чи навіть бачити
Неписьменним пастухам-козопасам
Книзі, яка написана бузиновою чорнотою
Ще тоді,
Коли люди бачили сни
Неймовірні.
Крізь бескиди журби
Йду слідом за журавлем
В ущелину осінніх днів,
Де ніхто не назве мене свідком
Вільного вітру.

Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Мій хвостатий друг
Колись був будинком
З вікнами-арками:
Готичним прихистком привидів,
Колись височів
Серед міста камінних спогадів,
Нині – співак березневих арій,
Нині – поет муркотання,
Мисливець ночей орхідей,
Знавець гризунів-пискунів.

Колись мій вусатий друг –
Мій співбесідник єдиний,
Співавтор ноктюрнів-елегій
Був камінним домом-фортецею
З химерами сліпими
На стінах холодних алюзій,
Глипав темними вікнами
У сутінки середньовіччя,
Виглядав доктора-алхіміка
Єретика сивочолого,
Чекав його з прогулянок
З чорним псом-пуделем
І ховав у пивниці-безодні
Старе вино оксамитове
У діжці-барилі дубовій.

Мій пухнастий друг –
Свідок звитяжних вігілій
На дахах міста ілюзій,
Шанувальник приблуди Місяця
Знає чужу самотність,
Відає запахи осені,
Коли ніч нескінченною пусткою,
А попереду
Вічність.

1
похмурий ранок
та не темно не холодно
льонок семисвічно
і світить і гріє

2
рухаюся зі швидкістю
середньою між людини
швидкістю і рослини
не поспішаючи не зупиняючись

3
яблуком на асфальті відчуваю себе
коли не знаю що буде далі
чи візьмуть у добрі руки
чи розчавлять бездушними шинами
або ж боляче зафутболять у трави ласкаві

4
напроти мене симпатичні молодички
стрекотять схожі на двох сорок
чи може на одну поділену
на червоно-чорну і біло-блакитну

5
майже посередині дороги чорний пакет
помітно що абсолютно порожній
проте машини остерігаються об’їжджають
а цікаво коли б лежав білий прозорий
якби ті автівки рухалися

щедрий ранок

25 07 2022

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

Не перед брамою шукайте мандрівця,
А там, на тій дорозі - на шляху,
Що пилом вкрився,
Що тугою плететься без кінця
За небокрай, що розколовся навпіл,
Де вказівник – меча уламок,
Де ми вогонь несемо в темінь злу,
Де спраглими вустами ми мед пили,
Де в світлі зір мисливця Оріона
Осиновий кілок ми забивали в серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де дзигар міряв час
Ночей і днів людини і коня
Прочанина меча і вершника віршів,
Де ми шукали сон
Під гіллям дубу й терену,
Де нас зустрів серпанок
Над домом жайвора,
Де на замшілих надгробках марень,
І вишень стиглих сік, і квіти звіробою,
І долі кам’яний огром
І подих річки – Бористену,
Що пливе в країну Гестії, євшану, полину.
Я тут самотній –
На шляху світанку,
На дорозі снів, що йде на Схід,
І де зіниці жовтих черепів
На битому шляху містерій
На Схід зорять, на Схід
Лише на Схід…

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
Яке колись було квіткою – вогню.
Псалом. А знаєш, я співав колись
У церковному хорі
Храму дітей вдови
Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
Пил годинників, завірюха клепсидр
У місті над річкою – над Бористеном,
Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
Мурували будинок – білий, білий
Як вишня весною, як одкровення,
Будували на радість Сонцю,
Місили глину у ночвах Ночі,
Доки блискавка-спалах
Не провістила грозу.

Всесвіт без снігу
Завбільшки з троянду
Розповідає необачному перехожому
Про сни мандрівного голуба
У ритмі ковальського стуку
Сьогодні.
Татусь Христофор –
Італієць. Він чув про зоряну флейту
Дерев’яного хлопчика.
Тому і поплив. Шукаючи шовк.
А знайшов три іржавих цвяхи,
Що прагнули дерева-плоті
Легкого як крик
Дивачки зозулі.
Над прірвою
Серед мокрої папороті
Ховаєш три шрами на спогадах
У лісі чаклунки сови
Мислиш: «Ми тут!»
А там голоси – куди не дійти,
Не доплисти і не долетіти,
Де пророцтва подерті на клапті.
Білі іспанські сорочки
Як мушлі
Ховають бронзову шкіру
Він Сонця ледачого.
Тікають (чому?)
Ці люди останнього берега,
Люди води, кипарисів і ластівок
За видноколи солоні
Шукаючи Всесвіт без снігу.

Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
Відчиняю двері Вічності
(Бо стукала, бо ж писано:
«Стукайте і відчинять»)
І запитую: «Хто ми?
Де ми? Навіщо?»
А Вічність дивиться на мене очима сірими
Наче вона колись, а не тут.
А на кожному чумному хресті
Знак риби –
А ти думав, що ти чорнокнижник
Мандруючи тими дорогами –
Від хреста до хреста
Напитуючи рибалок –
Де вони плели свої сіті?
Віршую норвезькою –
Підбираю метафору до слова
«Приходь»,
Бо сам прийшов до човна
Якого трощили хвилі,
З якого майструють двері
У світ весняного саду,
Де під кущем квітучим трояндовим
Закопано ключ золотий
Від брами камінної
Яку сторожив гідальго
Сан Педро.