Кроком руш до своєї мрії
Ціль одна вона лишень твоя
Слід від літ на світлім тілі
У віках загартована душа

Життя посеред зораного поля
З сім’я правди виросла сім’я
Незалежиш нівідкого -божа воля
Божеволієш від долі і від її ти ім’я

Квітнем ваблять її губи
У долонях сніг лежав
Локони колосся пестять руки
По твоїй гомілці Березень розтав

Журавлина горобина у моїх садах
Яблучна на смак калина на твоїх ланах
Цвіт із сонячного світла у твоїх очах
І весняна чарівниця у моїх думках

Серпнева ніч, злива, гроза і дика іволга
Крик стривоженого лісу принесла вона
Наближається Воно, те –чого ще не було
Що ховається у хащах? Що, чи хто – Воно?

Будиночок у горах, що понад озером
Тримається на відстані доріг
Вона приїхала із міста цього літа
Пів місяця назад ставши на його поріг

Третя ночі, заспані в утомі очі
Літера на моніторі зависа
З лісу Воно дивиться щоночі
За вікнами дощі льють як із відра

Шкребеться щось у двері, тінь та за вікном
Воно вже знову поруч -ти з неточиним ножом
Тиша гнітить спокій, страх все тіло прониза
Воно ліпить гнізда на деревах – вільха чи сосна

Дочекалась ранку, валізи вже на ганку
А перед очима це Воно…

Ось і слон, хоча ні, то сон
Білий, білий сон як із снігу слон
Сон - це ти, ти є сонце
А слон то я – вічність з небуття
Мальована моя ти сон-трава
Ти квітка степова, що ожила
У снах священного слона

Вітер вкрав цю квітку польову
Він кидає виклики слону
Сила вітру плоті набула
З снів забрала квітку в небуття

Сніг поплив – білу річку сотворив
В хвилях корабель із вітру потопив

Сон-трава та ожила
Кольору природи набула
Й білою рікою зацвіла
У скарбниці з мрій,
Слона із небуття…

Привіт мила, моя файна пані, привіт моя любове
У голові немов сафарі, пишу із міста - Лева я листа
Хурделиця, метіль з думок лише за тебе – о боже!
Перед очима - чарує моє серце твоя уквітчана коса
Сиджу я тут, наразі, у лабіринті немов той мінотавр
Смакую каву, млинці твою любиму згущеку-круасан
Цукати –Львівські, липучі далебі трішки, у моїх руках
Солодкі губи, завше у моїх думках, на твоїх, м́м́ губах
Кавярню цю, заполонило прозорим димом з цигарок
Згадав я сон - про тільки наш божественний танок
Переплетіння пальців рук у такт ходи–ми були боги
В шаленстві пристрасті, під небесами, літали ми тоді
І заклинали пучину сновидінь, ми духи – ті що ожили
І гнулась ти немов лоза і погляд твій блажений з леза
І різала коханням серце на шматки в чеканні рейса
Ось і мій літак – цей рейс, на самоті, Львів - НьюЙорк
Варшава, Познань і Берлін, - Париж, Мадрид і океан
І переліт, через рутину мрій –де я, лист тобі і аероплан

Хочеш – я зігрію твою ніжність білими снігами
Теплом тіла зтануть, на очах, втомою наснаги
Хочеш – я вкраду, для тебе, зоряні кришта’лі
Буду місячну солодку вату з неба дарувати

Хочеш - я зриватиму із тебе листя, що на то’бі
По листочку опадатиме платя барвінкове
Хочеш – я домовлюся із вітром , з небесами
На хмаринці мою радість будуть колисати

Хочеш – розтелю я поле, з квітів, в тебе під ногами
Залицятися, у снах, до тебе, стане пелюстками
Хочеш – вічність із натхнення у руках тримати
Солов’їну, рідну мову , всим на світі людям дарувати

А хочеш, у снах твоїх, за тебе слоненят я порахую –один і два
Хочеш – сьогодні час я зупиню, дійсність в камінь оберну
Все живе на мить завмре, ця мить – твоя, вона лиш для добра
Хочеш – потаємний сховок покажу, у сни свої - з твоїх, тебе я заберу

Пливу…тобою марю

Іду…тобою марю

Що

Зімною сам незнаю

Їду…твій образ на узбіччі

Твої кришталики зіниць

Спрямовані

У мо’ї вічі

Мить…

Ти

НЛО

Попереду

Цього

Авто

А

Далі…

Тисну я по гальмах…

Кермо спрямоване

В зворотній відлік часу’

Мій плямистий леопард

Від несподіванки

Вилітає

На зустрічну полосу

Вітер в скронях

Серце ожило

Й

Прокинулось

І

Через

Що

Задумалось

Але,

Мабуть було

Вже

Байдуже

І

Навкруги

Все райдужне

Від

Паніки

Й

Гідравліки

Керма

Й

Ребра

І

Пошматованого

Ремня

Безпеки

Де

Ж

Ви

Мої

Лелеки-

Швидкої допомоги

й

беззвучні монологи…

Лиш

Спалахи

В прожекторах

Очей

Тих

Хрестиків червоних

Медсестер

Що

Зашарілись

На крилах побажання

Твойого сподівання

Й

Відвантажили

Твої думки

Із

Попелу

Отого

ДТП

Мить…

І

Ти

Є

Не

В

Авто

А,

В

МРТ

Тієї машинерії

Мить…

І

Ти - прокинувся…

Домашнє ліжко…

І

За вікном

Той

Місяць-пан

Зорі-панянці

Нірвану

Грає

На сопілці…

Зимовий сад Карпат…

Камін...

Оніміння пальців на руці

На якій

Тепло

І

Вічно-Твоє

Ніжне

НЛО…

ЇЇ коханка

Філіжанка

А

Ще

Чорнява

Шоколядка

Її

Вуста цукати

Бажання

Вічність там блукати

Вона

То є

Солодкі муки

Прийняла

Якось вона

Руки

З коридорів влади

Тієї слави

Химери стимулятора

Антропоанотатора

У шлунку алігатора

Що

Мешкають

В дніпровських заводях

І хвилях - хвилюючих обіймів

Тих разючих

Та осінніх

Сплесків прохолоди

Й

Пірнає в струни

Мелодій снів

Чарівних

Теплих

Ніжних

і

Трішки

Ідеальних

Але

По справжньому

Не справжніх

А

Трішки

Ідеальних

і

Вайлуватим присмаком

Смакує

Доти

Доки

Буде імпульс насолоди

Той

Роздаватись

В

Ділянці

Скроні

і

Наближатись

В

Ділянку

Псевдо – Мандельброта

Тії

Абстракції сердець

На полотні уяви

Взаємності

Де переплітаються

Вони

Системи рівноцінні

Нервово дихальні

Й судинні

що

Заряджають

Вічний

Той двигун

Життя

і, мов

Рятують від агонії

Прописаний

Аптекопекарем

Рецепт

Від меланхолії

Тієї

Втоми

Дурниць

і

Маячні

Тієї…

Рецепт

Тобою

Зветься

З

Семи тих літер

Тії

Абетки

Й

Джоконди репродукції

і

Методом дедукції

Само

То

Випливає

Дніпро…

Дніпровська хвиля…

Тиха гладь води…

Дніпровська переправа…

Рясний той дощ…

Погода невблаганна…

і

Ти

Дніпровська Ніагара

Я з радістю розділю тепло крила
І зможемо разом все подолати
Фізичну втому в спекотні ті жнива
А ще солодкі паляниці споживати
***
Я з радістю заручу'сь із небесами
Не дивлячись на сліпоту і німоту
І пестити усю твою красу вустами
Волосся з злата цілувати, леліючи у зорю
***
Я з радістю зітру з лиця землі все-все
Залишимось ми на одинці, більш нікого
На острові кохання ти пізнаватимеш мене
Рай у насолоді ми створимо для цього
***
Портрет для тебе я намалюю на воді
Як корабель він попливе морями
На палубі ми будем лиш одні
Безсоромно переплітаючись тілами
***
Ми час загубим десь у океані
Нічна зоря із сонцем поміняються місцями
І знову й знову нас накриє насолода із цунамі
І час від часу дельфіни з чайками літатимуть над нами
***
І все ж це знову сон
Який бере в полон і знову в кандалах
Нічні метаморфози із піска і корабля
І лиш приємна згадка на моїх – твоїх вустах...

Зелен сад за тво’їм парканом
Бачу у снах я щоночі
Свіжістю трав твого аромату
Зорі розсипані у патлах волосся
Подихом вітру відчуваю флюїди
Тіла твойого сонного в ліжку
Крила створила нічна та чарівність
Злетів я із даху мов птаха у пошуках квітки
Літав я по закутках безхмарного міста
Випадково зламавши крило об граніт обеліска
І впав я камінням додолу з розгону
Під ліжко похилого дому Подолу
Проспав я півночі на схилах Дніпрових
Прокинувся в снах від холоду двору
З шаленим запалом пірнув я у воду
Щоб сплеском емоцій потрапити в твою діброву
Діброва зеленого саду природи
Ніколи не зрів такої я вроди
Лежиш на перині і щічка на голій долоні
Дивлюся твій сон і повнівстю в твоїм полоні…

Не свердли мене своїм крижаним поглядом

Зазираючи в глибину підсвідомості

Не розбещуй моє бачення вульгарним доглядом

Осягаючи збудники рефлекторної заподатливості

***

Не жери мене язиками аморфними

Підкидаючи вуглинки зрадливої асиміляції

Не зваблюй мої зіниці протеже оманливими

Декламуючи бажання псевдо анотації

***

Не виставляй моє табу на ідеальні утопії

Балансуючи інтереси соцмереж архівованих

Не плекай ти прагматизму в антифілософії

Колапсуючи на грані в мовах поміркованих

***

БО РОЗІБ’Ю ТВОЮ ГЛИБУ В ТРИВІАЛЬНИЙ ДРІБ’ЯЗОК

РЕЛАКСУЮЧИ СТРАХ У НАДСВІДОМОСТІ

БО НАДЕРУ ТВОЮ ДУШУ В АСТРАЛЬНИЙ БІ-ЗВ’ЯЗОК

КОМПЛЕКСУЮЧИ ЛІБІДО МОВ ТВОЄЇ БАНАЛЬНОСТІ

За вікном вікно у небеса…

Чистота…

Спонтанності

Тієї…

Твоєї

самовідданості

за стиль життя…

Який

ти

осягла…

І

відбираючи

із натовпу

метеликів,

що

налітавшись в небесах

спочити

забажають

від

втоми

життєвої рутини

на розмаїтті

магії

тієї парасолі

й

лілії

афродизіака…

Дяка,

за ті

зухвалі

вії…

Які,

все

безсоромно

пускаючи

ті феромони

насолоди

небесного

добра…

В віконні

брами,

а далі

в

небеса…

З

яких біжить роса…

Й

яка

полює

завжди на метеликів

тих,

що

приручила…

Давши сховок

на вустах

солоних…

Від сліз

морських…

що,

створили небеса…

Роса…

Твоя коса

уквітчана у чудеса…

І

парасолька

в небеса…

А

ще,

твоя рука…

Що,

правцю мою обвила

як омела

з

троянд,

прозоро-білосніжних

ніби ніжних…

Але,

наразі

червоно-темних

в

колір

води

з

артерії

небесних водоспадів

пелюсток крил

метеликів-титанів

яких

ти налякала

у

клапанах

свойого серця

з шипів

небесно-білосніжної

троянди

з парасольки…

Добрий день!
Я олень?
Чому тремтиш?
Рука чому холодна…давай зігрію?
Рукавичку можу дати?
Скажи чи можу взнати?
Чи можу я згадати?
Чи просто вирвати з грудей я плятку шоколяду?
І з’їсти, навіть не жувати, а проковтнути?
На очах твоїх і тих,
Хто
Звик слюну ковтати
Гірку, від шоколядоцельофану
Всі заздрять мні.
Ні
Не мні – А нам
Червоні губи на морозі,
Твої липкі
І
Чорні,
І со’лодкогі’ркі
Від того
Цельофаношоколяду
Так,
Я це відчув…
В своїх губах із снігу
Що,
Потекли і полилися
Струмочком гіркошоколяду…
І вимазав твої я губи
В свої сніги
Із шоколяду…

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)2013р.

Холодна пожежа поволі згаса,
Зализує сонце морозні підпали,
Що вельми потужно тріщали й палали.
На землю зійшла страхітлива краса.
Її тимчасово-правічні прикмети
Циклічно висвітлюють факти пожеж
На водах і суші своєї планети,
Яка прикрашає всесвітній манеж,
Де ходить усе, що існує, по колу,
А що не існує, лягло чи літа,
Чи сиплеться іскрами зверху додолу.
Де аспідні райдуги, де пустота.

Дивлюсь я на землю привабливо-голу,
І мрію про світлі наступні свята.

(2013)

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

дерла, перла - на дерть** стерла,
пухкими перинами дооколо стеле…
*
Покинув, мов порожний келих,
в розкішнім ложі невеселу…
білу стелю розглядати…
*
ти думаєш: уже не вибирати -
все станеться само, не вийти з кола,
кабанчики порохкують довкола…
і… знаєш все, що маєш знати.
*
ілюзії – реальність, життя і смерть
в її житті змололися на дерть…
лишилася… віч-на-віч там, де пусто,
а гола правда доторкнула голих пліч…
і Фіолетта, не молившись наніч…
               пішла у дім розпусти.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
            Концепція Фіолетти

    Розглядаючи варіанти, зупинився на «змололося на дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин». Це є проза.

            Спрощена кольорова схема

    Коли відтінок наповнив простір, то основні (червоний-синій) стали відтінками? Так, в межах квадрата, форму якого набирає тієї ж миті цей простір, очевидно, відтінками відтінку…Ситуація ускладнюється до стану абсурду (реальності). Фіолетовий фрагмент, той, що червоніший, стає червоним (основним), а той, в якому більше синього – синім… В ситуації, коли «новий синій» опиняється у фіолетовому, ще синішому, фрагмент(«новий синій» ) робиться червоним…
    Але, зрештою, якщо цьому простору хоч на мить задати форму прямокутника (глянути вліво, право, вверх, вниз кольорового спектру) - однак сірим!
не 2012

і гарні, й погані у сірім тумані -
затьмарена свідомість позіхає сито…
*
а чорне жорно золоте живе зерно
все меле, меле на білу мукУ,
і крізь дрібненьке сито…
*
усі-усі, великі і малі,
відбувши мУку покори-злості,
у чорну землю свої білі кості…
насправді – сірі у сирій землі.
*
…так грубо тре – змеле на дерть*,
нюансами наповнить дооколо вщерть –
любов червона топиться у морі фіолету,
що аж ховається Джульєтта
за чорно-білу смерть.

* Дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
        Концепція Джульєтти

    Цей антураж так грубо дре, що аж все змелеться на дерть, нюансами наповнить дооколо вщерть – любов червона топиться у морі фіолету, що аж…ховається Джульєтта за чорно-білу смерть.

       Спрощена кольорова схема…

    … передбачає червоний (любов), синій (ненависть) та жовтий (золото), а в ахроматичній схемі чорний (зло) і білий (добро). Відтінки ускладнюють (урізноманітнюють) композицію (логіку), коли компонуються з трьома основними…
    Коли окремий відтінок намагається наповнити собою простір, це рівнозначно нівелюванню змісту у невизначенність – вже не червоний, але ще не синій, що рівнозначно поняттю сірий… Так і в поезії без основоположних любові й ненависті…
    Зрештою, хтось скаже, що море могло би бути синім…Очевидно, так воно й було, на початку, але синій і червоний при змішуванні завжди дають фіолетовий…

ЗИМА
Зима… З морозом уночі
Гуляє люта хуртовина.
Сховався місяць за хмарину,
З ялинами танцює сніг…
А вітер дме у срібний ріг!..
І все ,що дихає мовчить.
Ба.Навіть сич не прокричить
Цієї крижаної ночі.
Сніг скаженіє й сліпить очі!
В наметах білих грузнуть ноги!
Не видно жодної дороги!..
Дрижання й скутість у плечах.
В ногах-утома.
В серці-страх.

5 січня 2002р.

Зима знов аркуш білий стелить
Під сонця райдужну снагу,
І, наче віршики веселі,
Блищать іскринки на снігу.

Радію санному рядочку,
Замету тішусь, як дитя,
І сам уже творити хочу
Подібну лірику життя.

Як стануть думи чисті - чисті,
Мов цей зимовий білий лист,
У слів божественне намисто
Себе загорне серця хист,

Я напишу осанну митям,
Що срібним пахнуть морозцем,
І, дзвоном сонячним налиті,
Бринять перед моїм лицем…

12.01.13

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Зима звелась на крила
і снігом, що мука,
та білістю, що біль,
накрила
той біль, що мука.
2012

худ. Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Білі лебеді з білого саду
прилетіли у білу ніч.
Залишивши тепло позаду,
ми за ними у білу січ.

Чарівна і пречисто біла
наречена стоїть - земля.
Їй торкнулись душі і тіла
білих ангелів два крила.

2012

Є зима…
...та сама, та сама, та сама…
А немає як літо!.. І нема, і нема…
грудень 2012 р.

худ. Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Господи, яка кругом краса
і які ясні у небі зорі.
Біла розпласталася зима
у однім незайманім узорі.
Холод сосен, скованість дубів.
Велич неприступної цариці.
І по серцю, наче спів чи плач -
завивання вовка і вовчиці.
Та якщо у Всесвіті зима
десь і є така ж з чиєїсь волі,
то весни подібної нема,
як земна у сонячному колі.
Хай біліють навкруги сніги,
й холодом проймають зледеніння,
паростки майбутньої весни
вже ось-ось покажуться з насіння!

2012

Колише осінь на своїх гіллях
пожовкле листя.
Лунає тихо ледь відчутний звук -
осіння пісня.
Погойдуються стиглі і важкі,
солодкі "Бере".
А вишивку в гарячих кольорах
вдягнули клени.
Он барбарису ягоди рясні,
за ними - "Йони".
Вічнозелені у кутку стоять
рододендрони.
Мій сад - моє життя увесь
полумяніє,
а серце і душа від щастя
мліє, мліє.

2012

В café-chantant влетіла в «mini»,
Що тіло тісно облягло.
- Я б пригостив тебе "Martini"...
Знайомі будьмо: я - Павло.

А як твоє ім'я?.. Послухай,
У тебе вигляд - вищий клас!..
(Я закохався враз по вуха
І уявив у ліжку нас).

- Батьки і друзі кличуть Звінка...
- О, як незвично! Це не жарт?
(Ти засміялась щиро й дзвінко.
Почервонів я, наче рак).

- А гордовита, як принцеса -
Не підступитися!
- Та де!
Сьогодні вперше я в Одесі
І чула, тут є "дикий" пляж.

Я на такому засмагала,
Як приїздила в Коктебель...
- А, є такий... Назвали - «Чкалов»...
Спускайся схилами до скель.

А знаєш, я не проти, діво,
Й сам провести тебе туди -
Ми там, немов Адам і Єва,
Позасмагали б... Згодна ти?..


28.11.2012


* Звінка (наголос на першому складі) - зменшувальне від Звенислава.

До перехрестя трьох доріг
дійшла я в пошуках нового.
Самотній стовп сліди зберіг
письма далекого, чужого:
"Підеш направо, то тоді
загубиш грішне своє тіло,
наліво підеш - у пітьмі
навіки втратиш горді крила,
а якщо прямо ти підеш -
швиденько будеш на вершині.
Тільки сама, повік сама,
єдина лишишся в родині."
Я зважувала, як оцю
дилему краще розв'язати;
і вирішила з манівців
назад додому повертати.

Білим лебедем неначе
Вісник холоду майнув.
Я сьогодні зранку бачив
Гаю першу сивину.
Він - як я ще духом юний,
І у спогадах - такий,
Лиш мотив на сонця струни
Вже лягає не палкий.
Помужнів , змудрів за літо,
Не злякався днів зими,
Ще змахне, як я у квітні,
Він зеленими крильми.
Хай у вітті нині голо,
Віє інею печаль,
Гай зими морозне коло
Вже долати розпочав…

17.11.12

Я, наче воду, міряла життя:
ось по коліна, далі, попід груди...
І раптом мене повінь понесла
так швидко, що жахнулись люди.
Я, наче воду, міряла життя.

Минала я знайомі береги.
Покинула рожеві сподівання.
На гребені надій пливла туди,
де вірила, що там живе охання.
Минала я знайомі береги.

Усяка буря з часом промине.
Вода велика пошумить й спадає.
В країні мрій - кохання промайне.
В реальнім світі - просто не буває.
Усяка буря з часом промине.

2012

худ Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Мати, мати, материнка,
пів’яблука – половинка.

Пів’яблука мого –
половинка твого.

З ТАМАРИ ГАНЕНКО - ВИШНЯ
(переспів з російської мови)

Вишня в снігу - квіткою білою…
Тішусь тобою єдиною-милою,
топлюся-тону в очей глибині,
руку торкаю, але… мов у сні.

Хвилини минають і дні,
і над нами не владні – о ні!
А мій усміх назустріч рокам:
-Не від-дам!
2012


Тамара Ганенко

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени**

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

Деревляний хлопчик
видерся на стовпчик.

Сюди вітер –
туди вітер!

Червень,
травень.
квітень.

Ах, зачем же ты, девочка, в осень
Так спешишь, споря с ветром гривастым?
Убегаешь из августа босо,
Зачерпнув по дороге ненастья.

Ох, шальная тростинка-девчонка!
Заколдованный алый цветочек
не растёт, где, лучисто и звонко,
обрываются краешки строчек…

Что ж ты, милая, в тоненьком платье,
босиком гололёду навстречу?
Ах, как жаль, что тебя удержать я
не смогу и накинуть на плечи

шаль, что сердцем усталым согрета…
Там, вдали, поседевшие тучи.
Ну зачем же ты ищешь край света,
разобиженный солнечный лучик?

Оглянись. Видишь, лис на дорожке,
средь порхания солнечных листьев?
Пусть глаза и лукавы немножко,
но добра его мордочка лисья.

Как он ждёт твоего возвращенья,
словно песню – забытая нота.
Может, всё твоё спешное рвенье –
это страх ожиданья полёта?

Не спеши, безрассудная, в осень,
Ведь туда ни к чему торопиться.
Может, небо звезду тебе бросит…
Открывают тому, кто стучится…

Ми скорилися
спогаду й осені,
де величному –
стрілки секундні.
Нам, попутнице, -
дні відбатожені,
сотня круків
на долі та груди.

Час розгойдає
титри затьмарені,
вже своїми
назвати їх варто.
Віджонглюймо
одвічними карами,
щоб не взятись
за мічені карти.

Відшукали прожилками
втрачене,
ну а жилам –
ворожі вігвами.
Сто монахів
між нашими втечами,
сто без гАбітів -
Божого краму.

Сто імен
поміняли на блискавки,
запізнілі,
як полум’я Крішни.
Ніби поруч,
мов янголи, близько ми,
а майбутнє –
загубленим віршем…

Ми скорилися…

2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Не моя вина -
Не твоя вона.
Від торкань струна
Не звучить, німа…

Розірву струну -перейду стерню!
Принесу вогню!..

Не моя вина,
Що любов земна...
Не твоя вина,
Що мене нема.

І струни нема, і стерні нема,
У житті зима...

2012.10.21.

Очима жадібно вберу
Красу гаїв барвистих.
Під їх мелодію стару
Так гоже серцем плúсти
В пахучі шерехи дібров,
Грибного царства простір,
Де, в бік який би не ішов, -
Тепла янтарний постріл.
Там сонця входять промінці
Межи лапату хвою,
І пролітають горобці
Строкатою юрмою;
Вітрець намотує на вус
Легеньке павутиння,
І стелить ніжності обрус
На крони далеч синя;
Завзято білочка горіх
Пошукує у листі,
І кришталевий сиплять сміх
Росинки променисті…


21 жовтня

Спочатку він повикидав
всі чорні букви,бо чорні…
А як прийшла зима, повитирав
всі сині, бо холодні.
А як зробилося нестерпно тепло, -
всі жовті і червоні.
Лишилися лише зелені й тло…
Хіба то я трава!?
І зостались непорушними права
лиш білої суті аркуша паперу,
що без звуку
волала: БУКВУ!

***
Тонкий-рожевий профіль панував
на синім тлі холодного квадрата,
а скромний усміх винувато:
а я красива!.. вав.

***
Текст чорний чорною рукою
написав.
Ніяк не налюбується «святою» чорнотою,
лиш білий проміжок між букви
дратував…
Так бракувало повноти для чорних відчутів -
перелетів на чорне тло, мов крук…
О!...
і пропав…
2012

худ. Ярослав Саландяк - Перепетії "чорного" квадрата 2.

У село я приїхала з міста
І, "врубавшись у фішку" "на раз",
Одягла черешневе намисто -
Цю смачну і найкращу з прикрас.

Із соломи сплела капелюшка,
Із ромашок, волошок - вінок,
А сережки із вишень на вушка
Почепила - й пішла на ставок.

Засмагала в самому намисті
(Навкруги був густий очерет)
І збирала з латаття і листя
Запашний і духмяний букет.

Уявляла, що я - Greta Garbo,
А коханий (нехай буде!) - Brad.
У болоті про щось дуже гарно
Кумкав жабок маленьких дует.

Я їх слухала досить прихильно
І кричала: "Bravissimo!", "Віs!" -
На овації й оплески сильні
В очерет враз хлопчина прибіг

Несміливий, наївний... Юначе,
Ще не бачив такої краси?..
Підвелась - ненароком неначе
Доторкнувся моєї коси...

Подала йому руку: "Я - Катя!" -
Зашарівся і поряд приліг...
З очерету дивились булькаті
Оченята двох жабок малих.


18.10.2012

Маки засіяли поле.
Болем.
Тихо ховалися зерна:
Терни…
Сонячно небо сльозило.
Било.
Поле атласно горіло,
Мліло:
Душу ховало свою
Уміло.

Вечеря з богинею
неба емоцій
на відстані світла…
О, так – світлова!..
В такому, як пекло,
фатальнім потоці
в сапфіри й на друзки
окличні слова.

Не сховано гОлови
в писану тайстру,
ласкітками зорі,
одягнено стиль,
хоч нам і богам
ще миритись завчасно,
бо вибухи…вибухи…
в колі світил.

Сьогодні нас тішать
небесні вертепи,
щасливого місяця
перший анфас,
а вчора, жагуча,
жбурляла комету,
вогненні дощі
оживляла нараз!

А вчора додолу
політ рукавички
і схрещені шпаги
на захід і схід,
допоки із неба
усміхнене личко
і зуби дракона
у рабство боліт…

Корсет і кольчугу
послабити можна,
і очі сторонні
спочинуть нехай.
Галактики наші
півднЯ не ворожі,
А я вже…
А мною…
віднайдено рай.
2012р.


Художник Ярослав Саландяк "Діва-войовниця", двп, олія.

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

а
в тумані
ані ані
ані полі
ані тані
ані мані
ані гані
ані пана
ані пані
ані йоржиків
в сметані
тане тане
все в тумані
ані ані
ані ані
ані
ан
і
а


21.09.2012

Тремтить червоно-жовтим падолистом,
Пробуджена зі сну, красуня осінь,
Замріяно-розпатлана, барвиста,
Мов дівчина, звабливо-жовтокоса.

У вікна заглядає, як примара,
Лишає по собі холодну просинь,
Впускає в настрій суму товсті хмари,
Що вчора ще співав дзвінкоголосо.

Ковток тепла прощально-життєдайний, -
Миттєвий подих бабиного літа
Для дум лишає простори безкрайні,
Пускає павутиння оксамити.

Ковтками вересневого повітря
Пори нової поглинаю чари,
Очима барв вбираючи палітру
В душі напівпусті резервуари.

Шукаю спокій в листя шарудінні,
Що в серці занотується пластами.
І слабкістю наповнене проміння
Востаннє п’ю я спраглими вустами…

Зо́лота перуку
Торсає вітрець.

Ниву сухоруку
Залишає жнець.

Щедро сіють щиглі
Спів у вись бліду.

Падають достиглі
Яблука в саду.

Літепло втікає
Долом навмання.

Осінь оббирає
Капустину дня…

20.09.12

Йде поміж садиби з оборогами
Вересень отавами вологими

З яблуками в пазусі рум’яними,
З повними туманів чемоданами,

Із весільною до столу піснею,
З бабцею в лазурі славнозвісною,

В душі заглядає ледь присмучені,
Що прийшли до нього стати учнями

Научатись рясно плодоносити
В час нежданої своєї осені…

11.09.12

Я думав, що осінь – то літо у масці,
Яке не бажає безслідно пропасти.
Торкнувся отави, гілок бурштинових –
Це ж панна розкішна, багата, прекрасна!

06.09.12

Зоря досвітня повертає світ
на кут примруженого ока,
погляд вдалечінь,
понад степи,
понад могили,
понад себе.
І Сонце обіцяє світло
назавжди,
допоки є,
допоки ти,
допоки рух
кільця не спинить
промінь червоний.

Воно вертає небокрай,
і ти багатший за богів,
одна твоя така безкрайність
ріки життя без берегів,
блаженне око
в центрі неба –
відвертість болю
та любов.