Звідки-б? Тепло після ранку холодного.
Навіть в сорочці зігрітись вдалося.
Бабине літо? Непереконливо!
Краще кажіть "нерозсерджена осінь".

Звідки-ж тепло є? Бува, не з Чорнобилю?
Хмарка срібляста промацує просинь.
Крики знадвору: "Капуста!!! Картопля!!!"
Тихше, кажу! Не розбурхайте осінь.

17.10.2007

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий,
Под лёгким вздохом ветерка
Трава свисает с кручи.

Но кроны вспыхнули, и вот,
То пламя отражая,
Во весь простор широких вод
Зарделась гладь речная.

Пылает лес. И дым бело
Гривастится на сини.
Но ветра лёгкое крыло
Огонь потушит ныне.

Сдвигая пену облаков
От солнечной глазури,
Художник-ветер вновь готов
Сменить сюжет в лазури.

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий.
А кто-то видит облака
Да сизо-белы тучи.

Автор сам відкрива завіси.
Знов прем’єра.
І ми у залі.
Феї-хмари – нові актриси,
пишні сукні, ажурні шалі.
Сцена:
вільний танок із вітром.
Вітер – майстер своєї справи.
Тиша скрипкою за пюпітром
серед хвиль-оркестрантів.
«Браво!» -
зал весь подумки прошепоче,
зачарований диво-грою.
Незабаром вже вихід ночі.
Ну а поки для нас з тобою
сонце серце своє гаряче
опускає у глиб безодні.
І феєрія фарб,
неначе
у заграві весь світ сьогодні.

Годинник ратуші дванадцять відбиває,
На вулицях снують казкові тіні,
Човном по небі місяць пропливає,
Нам сни свої нашіптує осінні.

Над Львовом ніч застигла, наче хмара,
Виблискують свічки в душних кав’ярнях.
Це осінь випускає свої чари,
Неначе сонми постатей примарних.

Ось Опера стоїть собі поважно,
Невидимий оркестр Шопена грає.
На Ринку леви - лицарі відважні,
Крізь вир століть мрійливо поглядають.

Церкви й цукерні тихо засинають,
Закутавшись у шаль мелодій ночі.
Лише з пітьми самотньо виринають
Вогні машин, немов лякливі очі.

Опале листя кольору бажання,
Потомлених компаній гамір хмільний,
І вічні зорі, мов ліхтарики кохання,
І міста дух – нескорений і вільний!...
2001р.

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку -
Була оголена і п’яна, струнка і гарна, як смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом -
Удалину, за виднокраї, шалене літо відлетіло.


10.09.2010

День такий: ні холодно, ні жарко,
День байдужий, мов ні те, ні се.
Заглядає вітер в неба шпарку
Й непахучий дим по нім несе.

Лиш в зеленій лісовій безодні
Чуть різкі воронячі слова:
- У свічаді вересня холоднім
Ще купається якийсь дивак.

Потьмяніло в лісовій алеї,
Скоро сутінь у гілки вросте...
Тільки перстень золотий лілеї
На лататті озера цвіте.

4.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Легкий дим на озері од вітру
Ніжно плесо хмарою гойднув,
Стомлено на дзеркало зітхнув...
Промінь сонечка печаль ту витре,

Завібрує ледь тремтливим сяйвом,
Бризкаючи злотом з-поміж віт,
Мов глибинам темним шле привіт,
І в небесний океан пірнає.

3.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Я пригадав оці розчулені уста -
ціною в злитках, починаючи зі ста, -
вони зривали з мене безтурботно дах,
тому і з грішми був я першим із невдах.

А потім ті, хвилясті, вивершення губ,
де значно більше за юнацький перехлюп -
щоденне виверження у вірші, хвала...
Невже тому, що своєчасно не дала?

Я був останнім, що цікавило її,
тож і конав із мадригалу в рубаї -
стакан портвейну і гадаю - „де” і „як”.
Але в руці у неї також не коньяк.

А що, здавалося, би вміст її руки.
І, нібито, нічого від Луки,
а скільки я не зупинявся: "Ні!", та й "Ні!".
Не впізнавала навіть пристрасті в мені.

І чорнота відьмацька хвилі на плечі,
де стільки губ шукало нестяму ключі,
а я б на вушко шепотів лоскотний смак,
бо це найближче до повік, що мовлять „так!”…

І ось гляджу в розкосі контури грудей,
чиї зіниці вже не прагнуть з неба „play”,
і досі зважую, чи та скінчилась гра -
всіма відбитками пожовклого пера.

2010

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Літні пост скриптуми, щедрість і щирість
Відлітають з вітром думки печальні
Журавлині ключі, а я з Тобою не наговорилась…

Стежками юності, босоніж травами теплими
Дихати, п’яніти, у невагомості поцілунків
Пити з вуст твоїх дикий мед, зливатися римами
Право на миттєвість, нам час – подарунок.

Купатися в зорепадах серпневих красивих мажень
Вітер щоранку приносить рідний запах твого волосся
Життя починається восени - вона нам іще розкаже
Як здійснити все, що не збулося.

Ти бродитимеш слідом містом вишневого цвіту
теплі спогади світлої юності даруватимеш
І колись ми знайдемо в дитячих долоньках літа
Те, що в старості нас на землі триматиме ще…

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Вогні потягів, вечора втомлений спокій
Проводжаю літо, до зустрічі на вокзальній
станції мого міста дитинства наступного року…

28. 08. 2010

• •
І сонцем тане у багряній піні
його бездомний човен - вдалину,
дівча у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню,
та Одіссея друг - осінній вітер,
уже здуває позолоту літер,
зі скель у море сипле: „я люблю!..”

Коні розтріпані,
Розхарапуджені
Випили небо без лишку, до дна.
Чорна сторожа десь
Сонно і знуджено
Брязнула зброєю. Панна одна.

Плаче Принцеса ридма безупинно –
Шкіру повік вже роз’їло слізьмИ…
Ніч обеззорена – дівка причинна,
Тіло неторкане: на ось – візьми!

Сплакана свічкою,
Зранена стигмою,
Так прирікає тобі Зодіак.
Лицарі немощні,
П’яно-нестримані
Топлять в браваді липкий переляк.

Холодно в замку. Вростає каміння
В Панни дівоцтво, що вже відбулось.
Льоля наситилась запахом тління,
Ну ж бо, Драконе, глянь – жертвенна – ось!

Нафіміамлено,
Навстіж відчинено,
Нікуди бігти Принцесі німій…
Вітер не вистудить,
Сонце не вигоїть,
Знаки офіри обмежують: Стій!

Глянцем прописано днесь риму тіла,
Голим по білому… їжа богів.
Це для Дракона в сто років офіра…
Дівич північний з розпуки згорів.

Чарами згублена,
Вироком скривджена,
Шрам амальгами як слід заборон…
Погляд приречений
Птахом у дзеркало:
…З срібного глянцю всміхався Дракон…

25.08.2010

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

Затримайся, вечір,
Корицю на плечі
Мені поклади.
Лілеї на спинки
Напнули косинки
Зі шовку-води.
Вербички патлаті
Лякають в лататті
Вертлявих вертух.
Набігався світом
Паливода-вітер,
Приліг на лопух.
Пилком через сито
Повітря розмито,
Ефірно парить.
А вечір міліє,
В землиці на віях.
На тропах орбіт
Ніде не шелесне.
Довкілля небесне
Цілує вуста.
У душу пірнає
Посланниця раю -
Зоря золота.


Вечерняя

Побудь еще, вечер,
Корицу на плечи
Мои положи.
Надели кувшинки
На нежные спинки
Платки с органзы.
Кудрявые ивы
Пугают в заливе
Вертлявых стрекоз.
Набегался светом
Шалун – вольный ветер,
Прильнул к щечкам роз.
Пыльцою, сквозь сито,
Весь воздух пропитан,
Эфирно парит.
А вечер клонИтся
Земле на ресницы.
На тропах орбит
Покой повсеместно,
В просторе небесном
Кулон с янтаря.
В душе замирает
Посланница рая -
Златая заря.


2010 г.

...В тайному Імені - стержень:
Небо... з Води...

...В тайному Імені - Твердо:
Двадцять Один...

...Шість переходить у Десять,
П'ять гріє П'ять...

- Як же ви довго вчитеся...
В Імені - Я!...

...Цар, у Одному - Триликий:
БОГ...
Суть числа йому несть...

...РОД, Триєдино-Дволикий:
"І", далі - "Єсть",
Знову "Єсть"...

...А поміж ними -"Зело"...
Вогник, малесенька .... "Фіта..."
Райдуга понад селом...
Спраглого виведе Світло...

...Меч - відсікає,
Меч - первоРОДного ріже:

- Вісімка - Вічність...
"Іже"-Або... Або-"Іже"...

...Світ, що тебе не впіймав...
Змій, що хвоста свого зловить...

- Божа Душа, що ж ти мав?...
Плоть, (помираючи):

- С_Л_О_В_О!...

Примітка: (той, хто шукає, най знайде)
БОГ: 70; 3 - 1 ("Аз")
РОД: 100; 70; 4 - 3 ("Глаголь")
IESE: 10; 5; 6; 5 - 8 ("Іже" )
МЕЧ: 40; 5; 90 - 9 ("Фіта")
СЛОВО: 200; 30; 70; 2; 70 - 3 ("Глаголь")

Кумпала Вір, 12.08.2010 року,
м. Хмельницький

* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!


* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................

Ця світлина мої осяватиме стіни...
Буду жити і надихатися! З піни
літа жаркого спрагло тягнутися вгору -
до усмішки чуттєвої, чудного зору,

до руки, що волосся відводить для міни:
- "За слова, що на душу лягатимуть ніжно -
всі плоди, що донині чекали безгрішно..."

2010

Планета палаючих скал:
Розпечені плити базальту
І вітру скаженого шал,
І сполохи з-за горизонту.

Розлючені надра ревуть,
Уверх вивергають каміння,
І лава кипляча, як ртуть,
Пливе із жахливим шипінням.

День білий змінився на ніч:
Ні сонця, ні неба, ні барви…
І попіл летить зусібіч -
У сутінках все і у хмарах.

Оце так зустріла весна:
Вогонь - замість маю-розмаю...
Картина прекрасна й жахна -
Мо', й пекло отак виглядає?

Вулкану пекельного піч -
Як грішникам засторога:
Дивіться - і вже не грішіть!..
Ідіть - й пам'ятайте про Бога...


16.05.2010

У сумці чаїться квиточок.
Прощаюся з парком без свідків.
Не братиму звідси листочків,
А з клумби у центрі - нагідки.

Ген плесо Супою іскриться...
Злітаю у вранішню просинь.
Відтінків шарлату і криці
Стило із цикорію просить.

Алеєю жовтого суму
Шевченко ходив до Супою.
Над цими вербами думи
Пливли у прийдешність – рікою...

З незрушної древньої кручі
Вдивляються в осінь Панфили.
Чебрець тут високий, пахучий.
Немає магнолій, кизилу...

Поїду шукати - до моря.
Всотаю ці пахощі в груди –
І вирушу
в путь -
коридором,
З якого виходять у люди.

2001
----------------------------------------
плануванням парку над Супоєм займався садівник Пельц.
У 1820 році Олексій Розумовський подарував Яготин дочці Варварі,
дружині князя Рєпніна-Волконського.
Княгиня Варвара відома, як близький друг та покровитель Тараса Шевченка.
В Яготині він написав кілька творів.
----------------------------
прохання вірш НЕ оцінювати.

Як дивоптахи на осонні плит,
сидять, леткі вигойдуючи ритми,
жінки, закутані у золотисту,
хвилясто-ніжну храмову тканину.

На головах прозорі чаші з газу -
із жовтих ден у сяєво проміння
стікає запашна ріка парфумів.

Під монотонні завивання флейти
жінки співають, плещуть у долоні,
хвалу богам возносять, у молитві
посланцям просять доброї дороги, -
гойдаються на хвилі кам'яній,
неначе лине в таїні обряду
флотилія царева кораблів.

Молодші в танці зображають поряд,
як те усе повинно далі бути.
Як у протягнуті богам долоні
безцінні падають дари, і повнять
уміло виконані, вбрані цвітом,
убрані у коштовності чани.

Окрім тонкого поясу й намиста
нічого більше на вабливих дівах.
Густе, розпущене, м'яке волосся,
немов нитками чорне полотно
прострочене небесно-голубим
і білим - у золочених віночках.

Тоненькі пальці, човники долонь,
понад покірним нахилом голів.
Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
Яскраво виділені очі й губи.
Спокусливі, у звабному гойданні,
такі доречні промовлянню тіла,
напружені соски на юних грудях.

Підступна м’якість живота у плавнім,
жаданім оку розмиканні стегон,
поміж якими стрічки течія
блакитно покриває таємничу,
таку, щоразу іншу, вищу звабу.

П'янке кружляння досконалих тіл,
що злагодою руху схожі з плином
у чистих водах Річки зграйки рибок...

- Подобається? І богам також.
За день вони танцюють в храмі тричі.
Завчасно, до світанку, будять бога.
А по обіді різно розважають.
А там і спати ложать - із усім,
що знано і богам - як "ніч і жінка"…
...............................
...............................


2001