Мій чуйний Лелю пізньої весни,
Мій буйний хмелю втомленого літа,
Купайлоньку, сьогодні я – Леліта,
А завтра відійду у сни, у сни.

Я ще цей день і ніч переживу…
Засвічуся, освідчуся, а потім –
Немов бліда Морена у скорботі
Зійду у сон-траву, у сон-траву.

Відпий мене, допоки я жива,
допоки ще зозуля не кувала,
допоки світлі ночі на Купала,
а потім… що ж, нехай і сон-трава.

Хмелій… лелій мене посеред літ,
Серед сльоти осінньої незгоди…
Відпий мене, мої цілющі води,
бо, може, я остання із Леліт.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Княгине, ще твій серпень не пробив!
Ще на вінці женців ти не просила.
Іще журавка воду не носила,
Іще журавлик трав не покосив…
Навпроти, красень Місяць-Молодик
на тебе визира сліпучим Оком,
і білоткані ризи над потоком
пильнує з очеретів Водяник…
Серед латаття, паполо́м* із ряск,
ти наче вперше – диво-Королівна –
тебе вінча симфонія наспівна
тіарою людських, природніх ласк.
Ти над усім – у снах і наяву –
на пальчиках терни́ переступаєш,
на сім вітрів вітрила розпинаєш:
мій світоньку, я – світло, я – живу!

Семиярило, боже Семияр,
Спали мене купальськими вогнями,
Нехай згорю – без страху і без тями –
Як дар Землі, Природи щедрий дар!

…Чи то в роду у диво-королівн
без каяття вичерпувать скарбниці:
я – одержима! Рими світлолиці
сплітаються в огромний пісне-гімн!

Як молитовно тепляться уста –
То від Купайла жар-перо… жаринка,
То в папороті знайдена пір’їнка
Тобі вінець із Літа випліта.

*паполо́ма - архаїчне: покривало


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

***
Мольфарять гори над тобов,
А ти, задивлений у простір,
Лежиш навзнак і легко, й просто
Приймаєш чари і любов.

Росте крізь тебе первоцвіт,
І сон-травою день лоскоче
Твоїх думок стежки пророчі,
Що висихають, наче піт

На позолоті ран і скронь,
У зморшках марень. Білі хмари
У чані неба сонце варять
І підсолоджують, либонь.

Стікає мед із небесі
І губи липнуть до молитви,
А час, у келихи розлитий,
Чекає тостів. Звідусіль

Ідуть, мов янголи, корови.
Життя з тобою заграє.
Ти вже не знаєш: де ти є?
Та не здаєшся. Гонорово

Мовчиш і дихаєш. Лежиш.
Гойдають гори, мов колиска,
Твою любов. Ти надто близько.
Шепочуть трави: ворожи…

Вростає тіло у шовки
І пахне вітром тіло Бога.
І раю грішна насолода
Лежить на відстані руки.


12.06.17

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
розташований на скляному острові, де все прозоре...

На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

                          І
Осіння Гея дихає зимою.
І це не дивувало би, якби
стихія не явилася такою
останньої і першої доби.

У перший день зими – часи урочі.
Не хочеться печалі без вини.
Бо що розпочалось цієї ночі,
триватиме до самої весни.

Іду по лісу, у якому бродить
овіяний легендою Борей,
що віє, навіває, і ворожить,
і уникає, як і я, очей.

Та є надія, що повіє дужо,
позавіває язву морову,
і ницих, і лукавих, і байдужих
людей, поміж якими я живу.


                          ІІ
По колії, накатаній щороку,
уже не дожену я карооку,
що осінню нагадує весну.
Почимчикую ген у далину,
де без людей не так і одиноко
розвіювати білу пелену.

Не маюся оманою цією.
Нічого не взяла, не додала
до не чужої долі із моєї.
У іній кане осені зола.
А Берендей таємною лижнею
веде мене до кращого села.

                              01.12.2016

Очеретяний кіт і повітряний змій,
Ходіть слова мого почути.
Зазиваю у дім, вже не довго зимі,
Присідайте ось тут, на покутті.
Попеляста сова, цокотливий ховрах,
І для вас маю місце у домі.
Мої глечики слів наливають поля,
Але глеки насправді – бездонні.
Тож зі мною гайда проти ночі у ліс
На чотири хрести нести світло.
На чотири пори, рівно навхрест, навскіс,
Щоб добро повернулося світу.
Цокотливий ховрах, ти примножиш тепло,
Змій пробудить від сплячки любові.
Попеляста сова розіллє молоко,
Кожну душу ним спраглу напоїть.
А тобі, любий мій очеретяний кіт,
Злі вузли розв’язати прийдеться
І взивати людей поважати цей світ
Та навчити дивитися серцем.

Чи був за райськими кущами
Той спірний факт, чи не було,
А й досі бідними умами
Гуляє оповідь про ЗЛО...

…Один був створений так само
Як і вона, із «глин» земних,
А другий, звідки й хто – не знамо,
Мав розум й мудрість – не про них.
Один гуляв із нею Раєм,
Минали лíта, падав сніг.
А другий кинув ока краєм -
Пішла земля з-під її ніг…

Чи може думала й вагалась?
До свого серця прислухалась?
Проймали враз сльоза і сміх…
В розумні очі закохалась -
На Змія вибір її ліг…
(…Адам їх долю не вберіг –
До неї серце не схилялось,
Бо сумував ще за Ліліт,
Що кинула його й заклялась
Ходити в гості в Божий світ…)

Чи розповів їй Змій про себе,
Чи про межу землі, край неба,
Про вічний спір добра і зла?
Як довго розповідь тривала,
Чи все почула, що чекала?...
Та повернулася вона –
Знання нові у Рай несла!….

Чи то від ревнощів, чи туги,
Надрозумової натуги
Адам сказав: – То смертний гріх!,-
Що сам второпати не зміг.
І приструнив свою подругу –
Каструлі мий, готуй пиріг!
Ще й зараз нарізно міркують
І один одного не чують….

І досі крається й німіє,
Бо загубила свого Змія....
Жага пізнання – то не гріх, -
Дорога людства між зірками…
Та Зміїв мало між Адамів.
Тому вона притихцем править:
Підкаже, натякне, злукавить -
До знань штовхає нас усіх,
Дарма, що вигнана із Раю,
Світ не закінчився на них…
Вже і знання не під замками
Її ж і досі колють – гріх!

Жаль, Зміїв обмаль між Адамів…
Адами ж мріють про Ліліт…..
Щасливі ті під небесами
Хто досить мудрі й можуть самі
Єднати крайнощі в собі….

...З тих пір минуло безліч літ
Та все незмінне поміж нами…..

© 10.07.2016

Колись я знов на Ма́гуру** зійду,
Смерекою постану на вершині,
І вроду свою статну молоду
Віддам Бескидам неприступним синім.

Душею в скелі глибоко вросту,
Розлоге гілля блискавкам підставлю –
Відкрию руки стрічно божеству,
Бо не для мене настрої сльотаві!

Перуне-батьку! Кидай в мене спис!
Я тим вогнем випалюю оскверни.
Очистивши весь ненависний слиз,
Від краю бі́ди й злигодні відве́рну!

Угору крила зламані здійму,
Сини мої, звитяжні духом вої!
Свіча в серцях долатиме пітьму,
Не бійтеся лиш істини святої!

У мене – сотні, тисячі імен,
Тож ворогам ніколи не здолати!
Я гордовито струшую з рамен
Облуду лицемірну супостата!

Всім спраглим я живильної води
У хмарах грозових несу напитись.
Перуне-батьку! Ти – наш поводир,
Ми - лиш твої сліпі затяті діти.

Та врешті решт свій внутрішній запал
На діло праведне опришківське спрямуєм!
Із Магури пошлю усім сигнал,
Що час долати в душах хижих вуїв***,

Бо саме там вони уже давно -
Ходи прогризли, оселившись в серці.
Сини мої, вам силу всім дано
Здолати враже у нерівнім герці!

*Магура - божество з Велесової книги, донька громовержця Перуна, хмарна діва — прекрасна, крилата, войовнича. Магура схожа на скандинавську валькірію. Серце її навіки віддане ратникам, богатирям. .
**Магура - вершина в Українських Карпатах, у масиві Сколівські Бескиди
***Вуй - ведмідь

Усі задачі уряду нового
ті самі, що і плани у старого:
побільше накопичити бабла,
ходити за командою ла-ла
і насолити власному народу
конаючого де-не-де села
за те, що революція була,
коли у нього не питали броду.

І дмухаючи на холодну воду,
смакуємо її гіркий розсіл.
А у Європі на Росію спрага.
Нема уже ніякої Гааги.
Америку понесло у ІДІЛ.
А Україну дістає зі сходу
і має у ефірі переваги
уже агонізуючий дебіл.

Немає на Донбасі мирних сіл.
А у Європі є ще правий сектор.
Його годує Раша із руки,
І Путя усідається за стіл,
як той почесний у Сорбонні ректор,
який тасує карти і віки,
де Ахіллеса колесує Гектор,
хоча було у Трої навпаки.

Про це і говорити не з руки.
Але і наша братія ступає
у роз’ярілу течію ріки.
Народ сміється. Весело аж-аж.
Триває урядовий епатаж
і податі фіскал іще здирає,
і на маєтки, і на їжу має,
і видає субсидії на транш.

05.2016

Знаєш, що таке грудень?

Це коли небо горілиць проводжає Сонце у найдальшу дорогу
і на розгойданому маятнику поштиво готує Святу Вечерю.
І хтось у бесагах занесе на крем’яну гору медову кутю – на подяку
і повернеться з Колядою – визрілою громовицею на нову трембіту.

Це коли птахи задзеркально позирають на розкиданий вогнями бісер
і ціпкими міліметрами крил зупиняють здичавілий вітер.
Дрібні зорі, ухопившись за кожухи Вертепу, підспівують колядки
і світами галактик котиться Коляда – горіхи, яблука, бублики...

І узяв він сопілку...
І заплакали Карпати джерелами,
Й потекла музика ріками й озерами
Аж до самої Тереблі,
А там мостилася на греблі,
Ставала птахою, летіла знову до вершини...
І так щоднини...
Допоки не угледіла здалеку
Чарівну смереку.
І оселилася у її вітах,
Наче подих у мітах...
Тепер, як вітер теє дерево гойдає,
То чується, як сопілка грає...
Бо там музика жиє,
Є.....

Іде по лісі заєць, вмивається сльозами,
Іде на став топитись, хоч знає, що це гріх.
«Та як життя,--питає,--прожить між ворогами:
нікому не страшний я, а сам боюся всіх?»

І чує він зненацька, наблизившись до ставу:
лунає серед тиші раз-по-раз «хлюп» та «плиг».
Це жаби, що сиділи, крекочучи, у травах,
зі страху пострибали в води зелену глиб.

Зрадів тоді наш заєць—не хоче більш топитись,
зарожевіло сонце в душі його смутній.
«Ні, я ще не пропащий, коли у цьому світі
хоч хтось мене боїться, і я комусь страшний».

Отак по всьому світі—і люди, і країни
занепадають духом, як ніби не свої:
нехай би хтось боявся—чи рідні, чи сусіди,
чи літаки у небі, чи жаби у траві.
2014

Не дивись на талу воду
То оман , холодний біль
Не дивись - засліпить розум
Всюди ворог , стережись

Не віддай у здобич вроду
Бо пораниш - до крові
Перетворять серце в камінь
Ще й покотять - по землі

Не дивись бо пожалкуєш
Зачарує - хтивий звір
Не полюбиш вже ніколи
Стане світлий світ - чужий...
2011р

Коси розплітала - по воді пускала
Руки омивала , ворожила ніч
Мавки шепотіли - очі мерехтіли
Вгледіти єдиного - прагнула вона

Слова заклинання , по поверхні хвиля
Палко цілувала - марева вуста
Собі нагадала , себе утішала
Вірила у диво - квітами душа

Бачила у сяйві , як скакав по полі
Вершник гнав галопом - місяця благав
Сили дати духу , подолати відстань
Покохати щиро - тонкий лади стан

Час біжить , крокує , ранок сонце чує
Чари помирали - заіскрився став
Мрію проводжала , коси заплітала
Відпускала грішна - непокірний дар.
2012р

Старенькій торгівці

На вулиці узбіччі, де покИ
Міліція ще не здирає мито,
Старенька бабця продає грушки.
Я підійшов і зажадав купити.

Купити?.. Ні... Я гроші всі віддам
В твої від старості і праці спраглі руки.
Стою і сили не даю сльозам,
Збагнувши, як в житті терпіла муки

Від влади, від жорстокості людей,
Як зрадила тебе твоя держава,
Як "мусор" гроші вимагав з тебе,
Забувши, що таке і честь і слава...

Старенька, дай тебе я обійму!
Ти- честь. Ти- слава. Незалежна. Сильна.
Ти як могла, все йшла скрізь цю пітьму,
Як Україна. Вільна. І- не вільна.

Дай Боже, щоб ти вдало продала
Нехитрий свій товар, дарунок літа,
Доїхала щасливо до села,
І мала вдома їсти що і пити.

Онучкам любим щоби ти змогла
За продане гостинців накупити,
Для діток тягарем щоб не була...
І- щоб ніхто не заважав дожити...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481974
рубрика: Лірика
дата поступления 26.02.2014
автор: Сокольник

Літні люди

Старенькі кволі люди
В немодній одежині,
Як згорблені верблюди,
Крокують по стежині...

Вона його тримає
Щоб він, бодай, не впав.
А серце пам"ятає,
Як він її тримав...

Кохання відлетіло
Невідомо куди...
Лиш вірність залишилась-
Минулого сліди.

Немов шепоче доля-
Мине усе, мине!..
І серце мимоволі
Схиля до них мене.

Старенький та старенька,
Ви листя золоте,
Мов таїнство натхнення-
Високе та просте...

Вони, старі, пізнали
Всі таїни буття.
Як час телеканалу
Кінчається життя...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473941
рубрика: Лірика
дата поступления 20.01.2014
автор: Сокольник

Я вернусь…

Я вернусь. Непременно вернусь.
В этот край. В это самое место,
Где когда-то рассыпал я грусть.
Где когда-то ушедшего детства

Память яркие краски берет,
Память бледные краски теряет,
Где надежда на встречу живет,
Где фантазия меры не знает...

Где горит, как фантомная боль,
Недопетая песня с тобою.
Улетевшая в память любовь,
Как простуженный нерв, беспокоит...

Не иссох этот светлый родник
С философской живою водой.
Я вернусь... Я вернулся... Приник...
Малой Родины голос родной,

Что живительной влагой поил,
В час нелегкий напомнит опять-
Кто воды этой в детстве испил,
Тот вернется сюда... Умирать.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510496
рубрика: Лирика
дата поступления 10.07.2014
автор: Сокольник

Абсолютное зло

Это бремя страны. Долго нам не везло.
Но сегодня пришло АБСОЛЮТНОЕ ЗЛО.
Погляди в этот тупо-звериный оскал.
Это злоба и ложь. Это воет шакал
По тебе, по земле, по отчизне твоей.
Он вползает в твой дом. Он, гиены подлей,
Изнутри разрывает страну на куски.
Оглянись. Это злоба сжимает виски
За семью, за детей, за поруганный кров.
Оглянись. И услышь в тишине этот зов.
Это раненый крик Украины твоей.
Сохрани! Защити! Стань сильней и умней.
И уже никогда не позволь темной мгле
Править бал Сатаны на Родимой Земле!



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494289
рубрика: Гражданская лирика
дата поступления 22.04.2014
автор: Сокольник

Рабиня ( 16+ )

У залі, де віск, мов сльоза, омиває свічки,
Оголена вся, білотіла, цнотлива Рабиня,
Присвяту Господарю, ніжний танок, залюбки
Для мене ти з шалом коханки виконуєш нині.

Тобі ці жорстокі світи непотрібні були,
Навіщо холодна потреба буремної волі?
Кайдани, тоненькі і ніжні, намистом лягли
На шию, і тіло стікає бажаннями. Доля

Твоя не у тому, щоб шмата черствого шукать,
Втішаючись думкою, що от одірвешся, вскочиш,
Та підеш від мене... Як гарно в таночку кружлять
З таким відчуттям, що для мене ти створена. Ночі

Наповнені трунком п"янким поцілунків. Грудей
Тих подихів ніжних, і лона вологого шалу...
В неволі солодкій щасливіша серед людей-
Уява не висвітлить наших "Пирів Валтасара"...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476992
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 04.02.2014
автор: Сокольник

Вівця та Вовк. Прадавня дуже притча

В Прадавній Греції здавна
Філософи писали притчі.
Сподобалась мені одна...
Оця... Жіночо-чоловіча...

...Струнка Овечка молода
Раз Вовка хижого зустріла,
І ну тікати, бо шкода,
Як в пащі згине юне тіло.

Та все кричала на ходу-
Рятуйте! Ме... Рятуйте! Мамо!..
І от, на щастя чи біду,
Забігла в огорожу храму.

Спинився Вовк. В святі місця
Йому дорога перекрита.
Промовив він- Моя Вівця!
Одначе будеш ти убита.

Якщо не з"їм, то жрець тебе
Хоч як, та принесе у жертву!
Відповіла Вівця на те-
Усе одно мені, де вмерти!

Їй Вовк- Який меркантилізм!
Яка вузька в Вас точка зору!
Вам все одно, та не мені-
Я їсти хочу, як на горе!..





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497369
рубрика: Байка
дата поступления 07.05.2014
автор: Сокольник

Вуж та Чапель (Байка. Таке ви ще не читали)

Хитрющий- прехитрющий Вуж
Схотів, пролізши крізь болото,
Залізти в хату, та чимдуж
Затято взятись до роботи-

Перекусати хазяїв,
Наїстись сала у коморі,
Спалити наостанок хлів...
Коротше, наробити горя.

Та поки дурень радо ліз,
Від щастя закотивши очі,
Під"ївся Чапель- довгий ніс,
Його сковтнувши серед ночі.

Мабуть, прийшов мені гаплик-
Подумав Вуж, та все ж поліз
Поміж кишками до сідниць,
Щоб вилізти, неначе Глист.

Та файний Чапель- мудрагель
(як довгий ніс, то й довгий розум!)
Сідниці деревом підпер-
А ну, вилазь, якщо ти в змозі!

Так лазив Вуж, туди- сюди,
Аж поки весь перетравився.
І тільки бачили Глисти,
Як Вуж дурний занапастився.
....... ....... ....... .......
Побачить можем паралель-
Коли в чужу залазять хату,
То цих непроханих гостей
Назад не можна випускати!


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494760
рубрика: Байка
дата поступления 24.04.2014
автор: Сокольник

Відьма. Спокута. Поміж часів.

Ти ходила нічними ярами
В Чарі Дійства прогоркло-солоній,
І нічні наполохані трави
Лоскотали оголене лоно...

Ти літала нічними містами
І кропила їх кров"ю сердець,
Щоб в пожежних вогнях вихорАми
Легковірність звести нанівець...

І у шалі пізнань ексцентричних
Ніч, торкнувши тебе, тріпотіла,
Наче подруга зваб еротичних,
Обійнявши оголене тіло...

Ці знання, що від Темряви Ночі,
Від закритої іншому Брами,
Жаром вогнища жалять охоче...
Закрутились на тілі цепами...

Час не той... І не та нині Ера,
Щоб у клубах гламурно "світитись"...
Середвіччя примхлива Химера-
Доведеться за все розплатитись...

І "бомонду" образи відчуєш...
І плебейське шипіння незгодних...
І Епоха Майбутня парує.
І "зіркове" те вогнище модне.

Тільки раз. За долоню узявшись,
Ту, що нею ти Коло обводиш,
Мов на подіум стрімко піднявшись,
Ти, як Зірка, на вогнище сходиш.

Ти вся гола стоїш перед ними...
Вже вогонь доторкнувся до тіла...
Тільки раз у житті є хвилини...
Це-твоє. Ти сама так схотіла.

Лине крик твій останній, мов пісня...
У Майбутнє Рука волохата
Душу тягне, в Минулім завислу...
Жменя попелу. Стомленість ката...





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525681
рубрика: Лірика
дата поступления 25.09.2014
автор: Сокольник

Одна Гієна- "Круть і верть",
Підліш трусливого шакала,
"Свята та божа", ніби смерть,
Над тілом Лева завивала-

О горе, горе! Як болить!-
Не прислухАлись! Я ж казала-
Не можна спротиву чинить-
От бачите, що з Левом стало?

Сидів би тихо у кущах-
Не огризався на мисливців,
Все б тамував у серці страх-
Не згинув би. Живим лишився.

У зоопарку б тихо жив,
Поміж гієн й бридких шакалів.
Всім посміховиськом служив,
І пальці в нього всі б тикАли!..

З бридкої пащі линув гній,
Коли Гієна завивала.
Заслухалась на власний вий...
І тіло Лева розтерзала.
... ... ... ...
Коли країна у вогні-
Не слухай підлих "пацифістів".
Борись на смерть. Скажи їм- НІ!!!
Не слухай іх продажну пісню.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485551
рубрика: Байка
дата поступления 13.03.2014
автор: Сокольник

Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
Нам казку заповів – священний скарабей
Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
На острові журби громадили курінь
Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
Бо досить хвилями колИсати руїни
Ти краще у майбутнє наше линь.
Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
Згадати змусять мертве слово давнини
Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
Коли смеркало оповів легенду сивини.
Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
Де старості й журби немає й поготів.
Навколо пустка вересова й осінь.
Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…

Примітки:

Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…

* - а таки кельтських. Старина Вільям правий…

** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.

*** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…

Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
І я благословив прозорий світлий день -
День давніх королів і Уснеха синів.
Вогонь Белтайну на вершині догорів,
Згас, у ніщо пішла остання квітня тьма,
Прийшов Белтайн. А з моря вогка мла
Уже як літня. Вже, неначе, з неба дар
Як Улл плоди із білих-білих хмар
В долоні падають ласкаві літні дні,
Пастух овечій м’якості ще не співав пісні,
Ще жодну волохату не назвав Карах,
З чобіт дірявих не змивав росою прах,
Ще сиру не варив із торфу запаливши ватру,
Ще не журився вихиливши кварту
Гіркого віскі днів. Журба ще не доспіла
Ще все цвіте, ще вітер водолій і Ерінн посивіла
Ще радісна, ще не вдова. Ще верес не цвіте
Ще птах співає, водоспад шумить, трава росте
Іще не випитий п’янкий червневий ель,
Дарує сміючись життя бог сонця – Бел.

Космічний автобан Чумацький Шлях
На зоряні парсеки шаль накинув, -
Туди, де астероїди шумлять,
Як серце дальнобійної машини.

Не спить і око пильного Тільця -
Прожектор над'ясний Альдебарану,
Комети у Юпітера в гостях -
Пустунки, що хвостами небо ранять.

Сидить на троні дригом догори
Любителька похвал, Кассіопея,
О, батьку Посейдоне, довго рив
Могилу темну підданим Кефея?

О, діти Зевса, - дика іпостась,
Праматір ви забули, сиву Гею,
Хулою запаскудили вуста,
І досі кирпи гнете, мудрагелі!

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

Небо дивовижні хмари малювало.
Білосніжні хмари хвилі забавляли.
І торкались ніжно їх пухнасті щічки,
кучеряві вуса до самої річки.
Річка - одаліска берегу крутого,
забажала мати рубля золотого.
Хмари розійшлися,стало видно сонце:
золота монета в річки на долонці.
Та не хочуть хмари такої любові,
миттю полетіли у гаї дубові.

Я відірвав од ґрунту деревій,
Мов козачка від матері татарин.
Та корінь його білий і кривий
у душу, наче блискавкою вдарив!

2011

О,як багато тих рибалок,
Що в пошуках нових пригод,
Пішли в країни до русалок
На саме дно річкових вод.
І чули вже легенд багато,
Та зачарована краса
Душі дарує пишне свято,
Під воду манить їх коса.
Вдивляючись у їхні очі,
Милуючись за щирий сміх,
Піддайся лиш чарам дівочим,
І кожен упаде із ніг.
І говорити вже не сила,
На темне дно йде Божий син.
Русалка очі опустила,
На жаль він в неї не один…
Не від нудьги вона блукає
Від поплавка до поплавка,
Коханнячко своє шукає
Серед людей цього ставка,
Але усяк , кого полюбить
Її покине у воді,
Клята вода їм душі губить,
Дівча лиша на самоті.
Ось так із року в рік снують
На дні її самотні очі,
І правди нам не видають:
Кого ще покохати хочуть?
2012 рік

Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
Так сумно, коли літо верховодить
Всі ті ж краплини. І життя, як мить
Посеред міста. Червень котить
По небу хмари, а пастух мовчить:
Той – в біле вбраний. Сивочолий,
Що від нудьги цей острів траворунний
Засіяв міфами. Колючками пісень.
Бо недарма оцей мокряк понурий
Землі друїдів провіщає день –
Отой, що справжній. Із роси й туману*
Я книгу склав в зелене вбрану.
І позабув на мить, що кожен пагорб тут
Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
Вістун, який пророчить неминуче.
А я собі на вересовій кручі
Ірландії-вдови із вітром роpмовляв,
Ім’я безсмертне Конайре** назвав.

Примітки:
* - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.

** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…

*** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…

Там, де сонце спиняє рух,
Зачаїлась вчорашня казка.
Спис натхнення в очах потух,
Ставши місяцем не відразу.

Тут немає місця пісням
І брехливим словам ритора.
Клен схилився, немов відтяв
Хтось у нього правицю хвору.

Волошковими стали сни,
Недоречно змішавшись з небом.
Сонце. Попіл. Катма весни.
Власні крила не вірять в тебе.

Більше серця у кожнім русі,
Босі янголи вірять у щирість.
Не важливо на лаври пхнутись,
Вир – як вирій.

Більше серця у кожнім слові,
Щоб тремтіли світи і вії,
Щоб в сузі’я серця стали зорі,
Вище вирію.

Більше сонця у кожнім серці!
Відпусти непотрібні сни.
Ця планета не розіб’ється
Поки серце чекає весни.

Усміхнуло сонечко втому і печаль,
підхопив кораблики весняний ручай.
Я слова нанизую на нитки думок –
весняні коралики – чарівний разок!..

Пригорщами повними сію по рядках…
Покотилась повнею на Чумацький Шлях
весняної ніченьки врода молода…
Крицею свистітиме кована руда

і сімсот в’язальниць - на сімсот серпів,
перевеслом радості - копища снопів,
і зав’яжуть «бороду», і зов’ють вінок!
А на шиї в кожної – чарівний разок…

2000(2013)

- Чи варто жити без покори?
Послухай, друже, хижі гори
нагробком стануть тут тобі
в твоїх гордині та злобі.
У Зевса слуги – сила, влада,
і ти йому слабка завада.
Змирись, титане. Зевс простить,
бо дух нескорений горить
лише на смерть. У прірву днів
усе повергне божий гнів.

- Велінням тих сліпих небес
мене мій друг, мій брат Гефест,
до скелі ланцем прикував.
Йому так батько наказав.
За що питаєш? Я не знаю,
за що розіпнутий страждаю.
Хіба за те, що не стерпів
і жар божественних вогнів
віддав людині для життя.
Тепер від мене каяття
ще й вимагають ці потвори.
О як болить! Ці кляті гори…

- То ж не підкоришся, титане?

- Орел терзає мої рани.
Пекуче сонце. Точить кров
мою печаль, мою любов
на шлях людський. Боги безсмертні
погинуть в часі. Люди ж смертні
піднесуть міць свою у вись
і спом’януть мене колись.
А що той біль? Звичайні рани…

- Ти вибрав долю сам, титане.

7 квітня 2013р.

Час на місці не стоїть все постійно кудись біжить

Як за ним встигати і постійно наздоганяти

Все летить немов вода біжить

Та велить не забувати ні в якім разі не сумувати

За тим що там було і могло там бути

Тепер цього нажаль не осягнути

Нажаль а може й не нажаль ніхто цього не знає

Повір таке в житті буває

Буває, повір буває – музика’ в голові лунає

Лямінор і форсмажор по життю як той стажор

Все чогось шукає, блукає, гукає та волає

Думками камінь розсікає вогонь іскри все підливає

Щоб встигути зробити все на світі білім

Відпочивати будем не на білім світі

Розставити пріоритети всі до ла’ду

Розповім давайте вам баладу

Про козака молодого бравого і пробивного

Що пройшов від самої Січі узурпатором надавав на калачі

Порубав їх на капусту, засмальцював їх в бочці

Ще й невинному москалику надавав по почці

Натравив шляхту’на яничар, посполитих на татар

Обєднав ліву й праву в один куляк – неабиякий лобуряк

Підняв руїни з попелу і з глини - етнічний дух все жевріє донині

Так довгого жевріти проте не може - манливий час у цьому допоможе

І все ж давайте забувати життя даремно марнувати.

© 

У братньому колі радянських держав
І наша пішла від багатства до скрути -
Підйом до вершин комунізму лежав.
Його не хотілося нам оминути.

А Ленін показував нижче вершин.
Чому би правицю не вище задерти -
На декілька дюймів або на аршин?
Відчули б різницю не тільки експерти.

Яка не скульптура, яке не панно -
Занижують кут не картуз, то правиця.
Дістались би ми комунізму давно,
А нині таке вже й не кожному сниться.

2012

Життя прожив для плотських забаганок,
При пиві на тарані зуби з’їв,
Розтратив міць і гроші на коханок,
Зіпхнув усе на клятих москалів .

Прийшла пора до Бога йти зі звітом ,
Порожня папка - добрих діл катма:
- То знову ненависні московіти
Поцупили із течки том письма.

Високий градус в пеклі неймовірно,
Кипить душа в широкому чану:
- О, навіть тут якась тамбовська фірма
Дровами постачає сатану.

Отак і проситься сюди мораль:
Як винен сам , до чого тут москаль!

У ніч глуху розсипались стожари
І плай нестримно юнака веде –
Втекли думки вівчара від отари…
Кохання просить серце молоде…

Зухвало залицяються смерічки
Гірського подиху густий дурман
Бурлить життям поміж каміння річка
І що не крок – містерія оман…

Аж тут: на схилі берега дражливо
Вмостились діви згубної краси
І праліс в ревнощах ховає диво…
Ти що за вроду юнки віддаси?

Либонь старий мольфарище зурочив
Чи повний місяць зводить молодця
Та у видіння віриться охоче…
Примарилось, що стали до вінця...

«Захоче, то вітця забуду, неню», -
Схвильовано гарячкував вівчар.-
Вберу в намисто, чобітки червлені
Розділить хай мого кохання шал!»

В колибу біг – у грудях аж кипіло
Та побратим поважний раду дав:
«То повітрулі. Як поступиш вміло –
За жінку буде. Коби крила вкрав!»

А ще казав порадник їх спалити
Та слухати вже сили не було…
Перед очима – щічок оксамити
І повних благодаті хвиль тепло...

ІІ

І зажили вони з тих пір у парі
Сама прийшла – покорена, без крил…
Дзвеніли весни, листя опадало
Щоденності напучених вітрил

Зростав синок… Вона місила тісто,
Пісень співала, прала в потічку,
Літа минали тихо, урочисто…
Та враз найшлися крила у кутку…

Як мужа не було, пішла до льоху
До чого бралась – наводила лад.
І, глянь, пір’їна, друга… І потроху
Із почуттів забився водоспад!

Вернувсь вівчар додому – вітер свище,
Гойдає двері, що ведуть у льох…
Гукав, ридав і вив, як той вовчище,
А слід простиг від найрідніших двох.

Не день, не два блукав осиротіло
Тим лісом, що підступно так манив…
В печері горличка його сиділа
Угледів. І нестриманий порив...

«Іди, втікай», - упала йому в ноги
Кохана зблідло. - Вернуться мої
І пошматують. Та й пробився стогін.
«Втікати? Зараз? Змилуйся… О, ні!»

Коротка мить і тріскотіли крила
На хвої безтурботному вогні…
А жінча* як осика трепотіло
Курликали лелеки в вишині.

……………………………..
…………………………….

Колиба пахне хлібом і медами –
Не вітряна ґаздиня тут живе…
Гніздо родинне стало диво-храмом
Лиш зрідка вітер жалить за живе...

Неявная славь, невеликая честь,
Что вышел, рождённый недаром.
Но спелая родина всё-таки есть,
Чтоб жить невесёлым хазаром.

Окраина счастья чуть-чуть далека,
Затёрты макушка и джинсы.
Но здравствуй, катавшая в банки века,
В тебе на века отлежимся.

К заглавным воротам надёжно прибит,
Хотя никого не просили,
Округлый и гнутый, и взяты на щит
Дозорные башни Итили.

И были надёжно в глазу ни одном
Ещё запоздалые инки,
Когда мы, царевне на фарт, под окном
Играли на дутой волынке.

И дальше такой, вот, ещё например:
Для публики неузнаваем,
Сегодня ты сослепу левый эсер,
А завтра проснёшься джидаем.

Мне, знаешь, низовья истоков сродни, -
Всё слышатся, снятся пока мне
Горячие камни, ночные огни,
С тоски посеревшие плавни.

А после - истории тяжкий утюг,
И помнишь как часть катастрофы,
Как осенью поздней сбегают на юг
Ещё не почившие дрофы.

2012

Домовичок - з хитринкою в очах,
Із вусами, які сховали усміх,
У рученятах - хліба ласі кусні,
А на чолі - добробуту свіча...

Домовичок - оселі оберіг
Завжди на чатах затишку і ладу,
Перед дверима по-турецьки сяде, -
І буря вщухне, й вітер наче стих.

Домовичок - священний дух добра,
Але сумні бувають в нього очі, -
Він на горищі інколи бурмоче,
Коли хазяїн дім не догляда.

Домовичок - торкається плеча,
Шепоче людям мудрі постулати, -
Не може він оселю покидати.
Немає дому без домовичка.

В переполненный, в сытый туфтой високосный год
Бабы родят детей и колосья взойдут опять,
И Шойгу напоследок Россию от бед спасёт,
И влюблённые будут, как прежде, мосты встречать.

Пожелал поднести хоть какой-то подарок мне
Полуостров ненастоящих, смурных берёз.
И, дождавшись тепла по вот этой смешной весне,
Зацвело всё единым махом и невсерьёз.

Невеликая радость, но и не большая грусть -
Перешейками привязавшийся материк.
Жить, вокруг него окопавшийся, не боюсь,
И пространству, и обществу в целом равновелик.

Понадеюсь слегка я на лучшие времена,
Потружусь над созданием нематериальных благ.
А потом я, усталый, пойду Украину на...
И она, и она - этот встречный архипелаг.

2012

пересмаглі вуста пливуть долиною
по цнотливому ніжному плесу...
закоханий лад торкнув струну
оголив чоловічу таїну
все що бажаеш тобі
все найкраще завжди
адже ти — чарівниця!
обросилась Музи струна
і перелинула рясно роса
на скрушну парубочу струну:
любо дякую дякую дякую.

2012р.

обо всем забыв на свете, сама с собой наедине
к Тебе взывая, мечтаю в предрассветной тишине.
блаженство, как по струнам, мне по нервам провело,
и гортанно зазвучала я, уподобившись струне.
2012г.

То не хмари білі стрімко
Плинуть небом голубим, -
То чадять боги олімпу,
Із ротів пускають дим.
Байдикують до обіду,
Що їм труд, - вони боги!
Мають пійло, мають їдло,
Занепали й вороги.
П’ють нектар, мед поїдають,
Аж та темніє неба край,
На землі немає раю,
А у них – постійно рай.

Як димами оповило
Незахищену лазур,
Із небес тоді стосило
Обізвався Деміург.
Слів Його не розібрати,
Тільки грому грізний блиск,
А боги давай тікати,
Зойк лишаючи і писк.
Ой і бив їх непутящих,
Гнав за верби і стави,
Заховався хто у хащі,
Хто заліз до кропиви.
Я не знав їх поіменно
А що ліньки їхні - знав -
Є також у людських генах,
То собі науку взяв:


Як за лінь відповідати
Мають навіть і боги, -
Працювати треба, брате,
Не гамуючи снаги!

11.05.12

Розтинаю тепло на чотири повір’я мольби,
На зелені діброви де снігу не впасти;
Розпитаю вітрів про таємні тужіння верби,
Про сивини, у пісні, журні і завчасні.

Заплескаю долонями чорні зернини, в сніги;
Поміж нивами днів буду маки збирати,
І покотиться сонце зтрусивши цілющість перги,
Щоб молитвою, в серці, світились карати.

Розснуються туманища снів, в зграї, зніжених нот
На задвірках вечір’я заплетуться в ноктюрн,
І зомліє на мить, на розхрестищах Всесвіту, лорд —
Престарезний відун, мева торкаючись струн...

Доплетуть кураї свій розтеплений сон
З напівдикого шепоту трав й дідівських билин
І впаде, у росу, сум трипільським хрестом,
І здригнеться сова, в космічному вальсі хвилин.
----Розлетиться, над степом, скіфських дум сивина;
----Попіднеб’я обійме почерленний, правіщий орел,
----Розіллється Дoнець з райського меду вина
----І техесенько вітер підІйме майські мрії, з морель...
Та вже Лада, у ніч, співи дня сповиває:
У відлуння сердець, чар оману; в чал, ковилу;
Й торкає чебрець рунним обрію краєм...
Цвіркотіння балад зливА у Вселенську імлу.