На зламі нової доби
зламані плачуть душі,
пливуть домовини в туман байдужо.

Приймає в обійми земля
героїв нового часу,
а яблуні в білім цвіту чекають Спаса.

Обіцянок сизий дим
затьмарює людям розум,
та знову на сході грім, попри усі прогнози.

Лукавих облич колаж
сміється з телеекранів,
та всупереч їм, земля, народжує нових титанів.

На зламі старої доби
нові розпускаються віти,
приходять свій край берегти, і вірити, і любити.

2016

Вільхове Верхосулля –
Вербова журба в оболонях
І чорніші чорнозему ночі
В осінній порі,
І чорняві жінки,
Що несуть в незасіяних лонах
Порожнечу безпліддя,
Невтоленість мрій матерів.

Порожніють щороку
Шкільні коридори і класи,
І все менше роботи
В сільських педагогів-жінок…
Тут минула епоха
В безчассі перетовклася,
І втомився дзвінок,
Мов на сполох,
Скликать на урок.

Тут немає майбутнього –
Все витікає в минуле.
Розростається цвинтар,
І все поглинає бур’ян…
Не старайся так ревно
(Бо я заридаю!), зозуле,
Рахувать многоліття
І множить обман на обман!

2003

Яке це щастя линути додому!
Лелечим шляхом довгим і неспинним
Летіти, не зважаючи на втому,
До рідної землі, до України.

Вiдкрию дверi i зайду до хати,
Вдихну повiтря до сльози знайоме.
Десь тут мене чекають мама з татом –
Чи бачать, що приїхала додому?..

Скраєчку сяду я на віко скрині,
Огляну стiни, вишивками вкритi,
Де хрестиками хиляться стеблини –
Червонi маки i волошки в житi.

Садок у цвіті, примули рядочком,
Барвінок усміхається гостинно,
Чого ж ти серце розливаєш мовчки
По всьому тілу гіркоту полинну?..

… Провiдала. Могилам поклонилась
Та й мушу знов рушати у дорогу.
А, може, то менi лише приснилось?.. –
Пасхальне щастя рiдного порогу.

ой як же важко їхати iз дому

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

Ні, не Баба-Яга –
Кістяної ноги не було –
Із-за яру прийшла,
З невідомого світу і краю
(Знаю: в тамтому світі
Жило загадкове село,
Чув, у тамтім краю
Є щось дивне – від пекла і раю).
Я на вигоні пас
Нашу Катьку – безрогу козу,
Біля припутня грався
Латунними гільзами
Зранку…
Ні-не-Баба-Яга
Від рогозу полола лозу
Й напихала рогозом
Торбинку свою,
Полотнянку.
Потім вийшла на вигін
Присіла спочить поблизу
І шматок скатертини
На вогкій траві постелила,
Корінець рогози посолила –
Вгостила козу,
І мене заодно
Рогозою смачною вгостила.
Ні-не-Баба-Яга
Щось таке бубоніла під ніс,
Чи молитву яку,
Чи якийсь наговір-заклинання,
І від того так рясно
В яру розростався рогіз –
Сорок восьмого року
Єдине поживне снідання.
Призабулося все –
Як-не-як, півстоліття пройшло –
Лиш не смак рогози
Й Ні-не-Баба-Яга із-за яру…
Знов збираюсь поїхати
В те загадкове село,
Що сховалось від мене,
Мов сонце осіннє
За хмару.
Написали мені:
Вже немає лози й рогози
В пересохлім яру,
Висихає криниця остання –
Ні-не-Баби-Яги
Крапелина солона
Сльози,
Отієї,
Якою
Солився рогіз для снідання.
Вигибає минуле –
Не все в нім погане було:
П’ятирічним хлоп’ям
У демонологічному світі
Почувався я добре –
В жар-птиці сидів під крилом,
І гойдали русалки мене
На вербовому вітті;
Уночі мої сни
Вартував домовик-моховик,
Добра відьма мурликала
Біля подушки моєї,
А дідусь-лісовик
Шелестів падолистом осик,
Проганяючи геть
Перелесників і берендеїв.
Де й поділося все –
Пустирі розорали й луги,
Розвалили наш хутір –
Ставки повтікали з руїни…
Вже ніколи, мабуть,
Не знайду Ні-не-Баби-Яги
На просторах
До пня розкуркуленої
України…

01 – 02.03.1998

В криницю плюнув, хоч батьки спиняли.
Недовго думав… – плюнув і на них.
Від несподіванки ті ледь не впали,
Спинилось сонце, теплий вiтер стих.

Прийшли сусiди та уся родина,
Стоять в нiмотi, дивляться на грiх,
Повiрити не можуть, що дитина
Батькам ув очi плюнула при всiх.

Чи ж ти, дитятко, менше всiх поїло,
Чи мало ми голубили тебе,
Що пiна з рота раптом полетiла
I стало головою ти слабе.

Який це сором i яка скорбота,
І біль пекучий і нестримний гнів.
Яка важка і клопітна робота –
Очищення від бруду і плювків.

А чистити потрібно. Бо з криницi
Пили дiди i прадiди вiки,
I буде пити з джерела водицю
Наш рiд, допоки в небi є зiрки.

А ти вернешся, перейшовши броди,
Постукавши у безлiч iнших брам.
Але плювати в чисту свiжу воду
Бiльш не посмієш – захлинешся сам.

За грiх учинений отримаєш ти пекло –
На цьому свiтi, а не десь-колись.
Як маєш каяття, то ще не смеркло.
Земля простить – на неї ти молись.

Не з похмілля болить голова –
Від високого тиску.

Цілу ніч я мережив красиві слова
І не маю від того ніякого зиску.
Не друкують поетів. Нехай помира
Найдревніше мистецтво високого слова.
Не пора – для пера!
Хай Гомер позира
Із презирством:
«Яка ж бо доба безголова!»
Хай кепкує Шекспір:
«До яких іще пір
Будуть виродки ждать ренесансу?!»

І звіріє людина.
Людиною ж звір
Вже не стане –
Ніякого шансу
На олюднення звіра немає...

Болить
Голова опустошена,
Задурманіла.

2002

Сиве плесо –
Ні сплеску –
Сула край села
Посумніла при місяці.
Сонність осіння
Заспокоєних сосон.
Перевеслом Сула
Пов’язала село.
Зорі ніч пересіяла
З високосних небес –
В соковиту росу,
На сум’яття осик,
Осоки та осоту,
А довершує цю
Досконалу красу
Незворушний вітряк –
Архаїчний достоту.
Та і сам я, мабуть,
Край села,
На горбі –
Призабута всіма
Й недоречна істота,
Бовванію, мов хрест,
Кам’янію в собі,
І для мене цей горб –
Своєрідна Голгота.

жовтень 1995

Самоїди ми і самовбивці.
Хто зробив нас такими й коли?
А були ж ми колись – українці,
Запорожці колись ми були!

Наша нація гарної вроди,
Наша пісня повсюди звучить...
Що ж ми нині не маємо згоди,
Хто від матері нас відлучив?

Наша слава на інші не схожа,
І неслава також не така –
Що ворожка чужа наворожить,
З тим і згодні нащадки Сірка.

Криворізько-донецьких республік,
Новоросій комусь подавай –
Україна ж не ламаний бублик,
Не покраяний геть коровай!

В нас Пилявці були й Жовті Води,
А не тільки полтавська ганьба –
Переяславські чорні угоди
З українця зробили раба.

Хто загоїть кривавицю-рану,
Що загрожує смертним кінцем?!
Відрубайте правицю Богдану –
Він спасибі вам скаже за це!

1993

Вимирають поети, як мамонти,
В цій мерзоті чи мерзлоті…
Та невже, Україно-мамо,
Ти
Їм такого бажала в житті?!

2002

Життя іде. Туди, та не тудою.
Дорогу видно лиш на пару кроків.
Нема дарунків, все береться з боєм.
Штурмуєм волю вже багато років.

Тій білці в колесі до нас далеко -
Біжи й крути, і думати не треба.
А тут помисли, як злетіть, лелеко,
З підбитими крильми у синє небо.

Воно то можна длубатись в пилюці,
З калюжі пити каламуть смердючу,
А ми рвемося в невимовній муці
До сонця, вверх, у далечінь сліпучу.

Нам шлях скривляють, ставлять перешкоди
Чужі нещирі і свої щербаті.
Та ми мілкого не шукаєм броду,
Повзти не вміємо – бо ми крилаті.

Злітаєм, падаємо, знов злітаєм –
Чи то наш хрест, а чи проста потреба?
Є істина, яку з дитинства знаєм, –
Хто крила має, завжди прагне неба.

Україна – мати.
А держава –
Мачуха,
Гендлярка
І повія…

Тільки й слави,
Що золотоглава
Предковічна
Київська
Софія!

Тільки й щастя:
Пісня солов'їна,
Цвіт калини,
Запах м'яти-рути…

Йшов до мрії –
Думав: Україна…
Пустка –
Слова рідного не чути!

2003

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Лист від майбутніх наших
нащадків – до нас



Колись у нас була земля
Найкраща на землі:
Текли меди по ній,
Зілля
Буяли в рясті,
І гілля
Горнулось до землі.

Колись у нас була вода,
Смачніша від води
Живої, –
Пружно-молода,
Козацьку чайку розгойда
Й підніме із води!

Колись-то слава в нас була
І лицарі були,
Та слава в безвісті втекла,
Лягла на лицарів хула –
Неначе й не були...

Ми виривалися не раз
З тієї мли-хули,
І від Карпат аж по Кавказ
Дзвенів наш голос,
І Тарас
Щоразу нас хвалив!
Ми знову скинули ярмо,
Й налигача – нема....
Нема!.. А ми усе йдемо
Тим шляхом проклятим,
Немов
Не можем без ярма!..

А ми – до мачухи-Москви...
Таж ні, не ми, а ви,
«Раби, підніжки, грязь Москви»,
З-під київської булави
Повзете до Москви!
Вас розплодилось на землі,
Мов гадів у багні:
На все своє нещадно злі,
Напівхохли, чвертьмоскалі,
Перевертні страшні!

Таж будьте прокляті, діди,
І ваш «менталітет»
За те,
Що – виблядки орди –
І нас ви тягнете туди,
В той сморідний клозет!
1995

Я дивний сон побачила вночі:
Сидить прадід при вогнику свічі
Весь білий-білий, наче молоко,
Літа мечами посікли чоло.

- Скажи мені,- я в очі заглядаю:-
За що біда і горе в моїм краю?
Чом України цвіт, надія і краса
Сотня за сотнею ідуть у небеса?

І мовив дід старий,як білий світ:
«Смерть і біду в твій Дім приніс СОВІТ.
…Дивись: світанок, роси, зелень трав.
Пшениця золота, сріблиться став.

Дав Бог родючу землю й чисту воду,
Мужчинам – силу, жінкам-вроду…
Та ложка дьогтю у солодкий мед -
Зажерливий, брехливий, злий СОСЄД.

Зловісним оком він дивився,
А в тридцять другому помстився:
ЛЮБОВ, НАДІЮ- знищив, розстріляв,
А ВІРУ у Сибір заслав.

Хоч герб його - це Серп і Молот,
Для України-Смерть і Голод!
Безбожний люд йде у хатини
Все відбирає до зернини…


Напившись крові вволю,досита,
Смерть п’яна в дикім танці живота,
Реве, регоче, скаче і кружляє,
А ГОЛОД першу скрипку грає.

Земля тремтить в німому страсі.
Вітри вовками виють в стрісі,
Двері розхристані стогнуть від болю,
Вікна осліпли запечені кров’ю.

…Глечик в печі … вода закипає…
Пальчик - промінчик ледь виглядає –
Він то пірне, то знов визирає
Пальчик Василька живих звеселяє.

Мати ,мов тінь,- до вікна, - до дверей,
Зирк божевільний страшить дітей,
Зібгана хустка, руса коса
Ковтуном сивим на плечі звиса….

…………………………………………………..
………………………………………………….. .
ЧОРНЕ ЗНАМЕНО – сигнал у селі
Пусто. Немає живої душі.

Мчать із Росії п’яні «брати»,
Їдуть селитися в мертві хати,
В ящик «багатство» своє спакували:
Про їх майбутнє Сталін подбали.

Новий господар, п’яний вже зранку,
Вдяг, як належне, чужу вишиванку.
Мови вкраїнської вже не чувати,
Замість молитви мат прийшов в хати.

Знявши ікону святу з покуття,
Кинув глумливо у купу сміття.
Ликів святих не видать з рушників -
Хитрі усмішки з портретів вождів.

Глиняний горщик, що варив борщі,
Мусить терпіти чужинськії щі.
Вже не Катрусю колиска гойдає,
Зайда малий в снах солодких літає.

Бісове плем’я в землю вростало,
Жерло, пило, гнило, споживало!!!
Хлібом єдиним жило, не душею,
Зверхньо несло старшинства ідею.

СОВЄТ українцем так і не став,
Хоче в наш храм насадить свій устав
Просить підмоги в самого Сатани:
«Нас обіжают!.....Спаси нас! Спаси!»

« Буки» , «Торнадо» прийшли рятувати:
Смерть зачастила у мирні хати!
------------------------------------
------------------------------------


Вітер здійметься, грядуть ПЕРЕМІНИ,
Фальш він змете із лиця України.
Прийде Мойсей, крові вашої буде,
Він для народу щастя здобуде,

А на підмогу зберуться усі:
Жінки і діти, дорослі й малі.
Дужий козацький дух з домовини
Встане,воскресне на захист Вкраїни!

Нечисть вся згине, як вранці роса,-
Сонце очистить землю й небеса!
Прапор буде, як колись, жовто-синім.
Мир запанує в усій Україні!»

-------------------------------------
---------------------------------------
«А завзяття, праця щира ще свого докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відіб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.»

Божественно квітує абрикоса!
Душа в полоні сяючого дива…
Щороку цей сюрприз весна підносить,
А звикнути до нього неможливо!

09.04.2016

Шаленіли кремлівські мессії
Від даремних і марних потуг
Лиш відверто сміялась НАДІЯ
Над чванливістю путінських слуг
¶¶¶¶¶¶¶¶
Другий рік на чужині в полоні
На безглуздій гібридній війні
Між законом і беззаконням
Серед наклепів і брехні
¶¶¶¶¶¶¶¶
Не шанується правда в обличчя
в протоколах судових читань
Фарс імперського псевдовеличчя
Вкрив Російську «тьмутаракань»
¶¶¶¶¶¶¶¶
Тут царі і тирани священні
Височать мавзолеї катам
Лиш свобода не по кишені
Лиш «ГУЛАГ» то є їхній храм
¶¶¶¶¶¶¶¶
В психлікарні , на цвинтар , за грати
Розчиняє злочинний режим
Тисячі без вини винуватих
Проти нього , ті хто не з ним !!!!!


Олекснндр Квітень
22 березня 2016 року
м. Червоноармійськ

Великодня Дажбожа сила –
Я просвітити світ молю:
В цей день сіяч весни – Ярило
Поклав зернину у ріллю.

Я славлю миті дерзновенні –
Угору руки підійму –
Іде весняне рівнодення,
Дажбоже світло боре тьму.

І безконечника дорогу,
І сварги коло молоде
Під покровительством Сварога
Трипільська писанка веде.

І сніг летить під Божі мітли,
Волхви пророчать майбуття.
Великдень – перемога світла,
Святе зародження життя!

20.03.7524 р. (2016)

Це коли небо літеплими вітрами обнімає кам’яну готику Криму
і витрушує з блакитних рукавів на яйлах різнобарвні первоцвіти по снігу.
Напівсонні бджоли насолоджуються люмінесцентним нектаром
і медовіють над квітами аличі та мигдалю стоголосим хором.

Перелітні птахи оповиті снігом хуртовин навпереміш із сіллю субтропіків
у вузликах несуть матриці дітей своїх — до гнізд предків.
А під корою беріз струменіє молоком — гарячий сік
і бруньки суголосно вибухають мирними канонадами у ядерний світ.

Присвячується захисникам України від російських загарбників.

Для Вас, хто любить Рідний край
Не зрікся неба свеї Батьківщини.
Для Вас співає дзвінко водограй
Та світить сонце, сонце України.

Лише для Вас палає новий день
Цвітуть сади, діброви, полонини.
Лише для Вас мелодії пісень
Повітря це, повітря України.

Для Вас сміються нині дітлахи.
І квіти ці, роси ось ці краплини.
Для Вас в гаю цвірінькають птахи
Сини та доньки, діти України.

Для Вас у грудях стукають серця
Живуть у мирi радiснi родини.
Цi погляди, цi вирази лиця
Для Вас це щастя, щастя України.

Для Вас цей простір Рідной землі
Слова подяки, вдячної країни.
Курличуть в небі нашім журавлі
Це все для Вас, Герої України!

© Олександр Крутій

Український спец.признач. -
Вороги від нас всі в скач!
Ти в АТО і я в АТО!
Не замінить нас ніхто!
Я в строю і ти в строю -
Ворогів я всіх уб'ю!
Підем швидко по слідах!
І навієм на них страх!
Най поплачуть і скавчать -
Матимуть тавро-печать!
Ненько наша Україна!
Спец.признач цінуй,як сина!
Будьмо неньку боронить
Ворогів розіб'єм вмить!
10 лютого 2016

Осінь наступає,
Листя з дерев опадає.
Холодні дощі накрапають,
Птахи у вирій відлітають…
Сумно їм відлітати,
Рідний край - покидати,
Журно вони курличуть,
Ніби мене з собою кличуть,
Я їм рукою помахаю,
І Бога за них поблагаю!..
Хай, їх всіх – охороняє.
І щасливу путь їм всім – вистеляє!..
А я їх всіх буду чекати,
І з надією у небо – виглядати,
Як радісно вони весною прилітають,
І своїм щасливим криком і крильми - хмари розганяють!
Як радо їх Вітчизна вітає.
І як швидко їх втома минає,
Я буду їх усіх серденьком вітати!..
І Богу хвалу – відсилати!!!
(09.05 2006р.)
Я їм, журавлям, - рукою помахаю,
І за них Святого Бога – поблагаю:
1.) Щоб їм курс радо стелився;
2.) Щоб ніхто, не дай Боже, не заблудився;
3.) Щоб у всіх журавлів голівка ясною була;
4.) Щоб у їхньому серці: ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ до Бога була;
5.) Хай їх ватажок курс вправно вибирає;
6.) Хай стайка журавлиних ключів весь час лихого оминає;
7.) Хай легко вони на курсі минають усі кордони;
8.) Хай на рідній землі ніхто патріотам-журавлям – не чинить перепони;
9.) І хай їхнє серце з любові до Бога всякчас радо б’ється;
10.) І хай на рідну Україну – серце і душа радо тягнеться і в’ється;
11.) І хай нащадки патріотів цю дорогу добре знають;
12.) І хай в своєму житті за Вкраїнське:
Сонце, небо, хліб і фану – ніколи не забувають!;
13.) І щоб вкраїнці їх вітали, хлібом-сіллю зустрічали;
14.) І щоб бузувіри на шляху величному додому їх не повбивали;
15.)І щоб вкраїнська земля їх: лебедів-журавлів-орлів – зрозуміла і зоцінила!;
16.) І щоб знала вона, що на «Пташиний грип» ніколи не хворів і в т.ч. і лебідь,
І журавель, і марно й жорстоко не вбивала патріотів, а кожного з них ВИСОКО цінила!
Ось лунає з неба цей щасливий клич…
Вкраїна нас не забула: ти нас клич – не клич,
Ми летіти будемо всі палко день і ніч,
Було дуже добре нам і в другій рідній єгипетській землі,
Та за свою першу землю - вкраїнську,не забудемо ми – НІ!
У Єгипті: лотос й Ніл; цитрус і піски,
У Вкраїні: цвіт калини і гудуть джмелі!
У Єгипті: гарне сонце, тепло й небесна блакить,
У Вкраїні патріоти без нас не можуть жить!..

Любимо ми дві рідні землі,
Й вибираємо їх зразу ж дві,
Не вважайте нас за зрадників, бо ми журавлі й інші птахи не такі!
Це лихий зробив природу таку:
Що ми змушені лишать рідну землю і шукать другу,
Любим ми однакого: і сади й піски,
Україну і Єгипет - здружим навіки!
Нас єднає віра в Бога!
І одна мета!
Скоро буде Царство Боже!
Й не буде гріха.
Будем радо ми курликать,
В своїм небі і гнізді,
Й не боячись повертатись,
З довгих мандрів – в рідні краї!
Царство Боже – це прекрасно!
Ми вітатимем усім,
Перший день - то буде страшно,
Як це мать і буть з усім,
Що грошей не буде точно, знаєш ти і я
Адже птахи й живуть добре, що нема цього барахла.
«Ми-птахи товаром не торгуєм й нічого не виробляєм,
Але ми щодня працюєм й на хлібчик заробляєм!
Дивина і чудеса будуть там щодня,
Всі працюють і все мають, й нема злигодня,
Нема торгу, ні крадіжки, ані тих бандитів,
Все в законі і в порядку, й в блиску ніфертітів!
(14.05 2008р.)

Це коли небо відшліфоване морозом північного циклону
до ультрамаринового кришталевого блиску і дзвону.
А Дніпро через товстостінне скло крижаної льорнети
видивляється сузір’я навігаційного курсу — аж до Атлантики.

Птахи щохвилинно борються за життя — із силою 220 ударів серця
і відважно розправляють крила, навіть, якщо спалюють об кригу пір’я.
І гірський потік Пруту із чайної ложечки напуває малят пестрюги
цілющою водою — з первозданних джерел Говерли.

двоголовий орел твоє серце клює моя ненько
двоголовий орел прагне тіло твоє шматувать
тебе знає весь світ наш чорнобиль і думи шевченка
і не можна тобою як шматою* днесь торгувать

я собі не прощу навіть миті отого мовчання
бо рабом я не був і рабом я не буду… є світ
у стрию й за дніпром всім нам сходить та зіронька рання
і так є так було і так буде мільйони ще літ

і я – вільний як той хто тобою живе в станіславі
як той пращур сірка чи отой хлібороб із степів
не один козарлюга поліг у бою не за славу
а за волю твою і за сльози сестер матерів

двоголовий орел споглядає на твої терена
і полює скажений на дочок твоїх і синів
як не буде ТЕБЕ не залишиться місця й для мене
лиш шумітимуть верби й калина поміж ясенів…

я собі не прощу і сьогодні і завтра й потІм……..

*ганчіркою (діал..)

2014

Срізь на світі є вічний і вечір, і ранок.
Та сад, в якому добре добро родить
Є, лише за божим, віри океаном.
Вивчи це, благаю, мій народе!

Живи, дуже прошу, БОЖИМ ЗАПОВІТОМ.
Будь сином свого, не чужого Краю,
Щоб рідним словом оспівали діти
Ті, яких нині ще в світі немає.

Люби своє рідне в погоду, й негоду.
Люби промінь сонця і дощу краплини.
Люби синьо-жовтий стяг свого народу,
Якщо ти є сином НЕНЬКИ – УКРАЇНИ!

Зроби все, щоб москаль не загарбав СХОДУ,
А Крим, щоб повернув знов до України.

09.07.2015р.

Щедрик-ведрик, щедрівочка,
Біжить Путя наввирячки,
Бо призначили йому
Спецкруїз на Колиму.
А навстріч несуть «бумагу» –
Викликають у Гаагу.
Смик направо – там бандери,
Та не трохи – до холери!
Смик наліво – там сирійці.
Він крізь землю провалився,
Та й потрапив до Обами,
Той віта його словами:
«Москаляку на гілляку!»
Пробудився з переляку.
Грець із тим проклятим сном!
Зирк, а в нього за вікном –
Жовте сонце, синє небо.
Так йому, пуйлу, і треба!
Ще й знамена жовто-сині
Й крики: «Слава Україні!»

МОВО
Кличеш ти до свята і до герцю,
Відкриваєш і скарби нові,
Рідна мово, заяснись у серці,
Озовись у пісні віковій!

Ти – всесильна! Ти – золотострунна!
Оживляєш хмари і бори.
Заярій, мов ті весняні руна,
Забалакай і заговори!

Рідна мово, ти – й золотосонце,
І річкових плес небесна синь.
Защеми у душах, досі сонних,
Наджерель одвічної краси!

Огорни! Загомони! Засвідчуй
Про свою одвічність вікову!
Ти – ясніша всіх небесних свіч, бо
Лиш з тобою мрію і живу!

Я з тобою пізнаю прадавнє,
Ти зі мною – в праці й боротьбі!
Як мені ти – люба і жадана,
Так цілком я віддана тобі!
(© Любов СЕРДУНИЧ)

Нікого ніхто не любив за декретом,
за закликом чи за наказом,
і милість, здобута благанням поета,
гіркіша прямої образи.

Не зрушити мертвий байдужості острів
натхненними тими рядками,
навчитись служити й любити непросто--
це вміння кується віками.

Дівчино, ти можеш що хочеш робити
і мстить Україні немилій.
Юнак, що тебе перестав би любити,
давно вже в сибірській могилі.

І той, що вам разом кувала б зозуля,
хто дух мав палкий, невгасимий,
запорпаний в землю, в потилиці-куля,
й навколо його побратими.

Від них не народяться співи і діти,
земля їх втрачає щомиті.
«Любіть Україну!». Не треба любити,
лиш дайте їй жити на світі.

2014

Здраствуй друже , привіт брате
Пише тобі місто власне
Незабаром прийде свято
Стіл накриється багато

Чуєш - я тебе вітаю
Твою мужність обіймаю
Зігріваю твоє серце
Наймужніше , вірне , чесне

Я все добре пам*ятаю
Як ти ріс у ріднім краю
Як ходив ти тут по парку
Як любив свій дім із малку

Я за тебе тут молюся
Ти є тим - ким я горжуся
У душі ми всі з тобою
Ти сльоза моя покою

І тобі , й товаришам
Звоном шлю привіт всім вам
З вами правда , з вами бог
З нами - оберіг чеснот.

Підкажи мені, козаче,
Де панує правда.
Я не розумом убогий,
Та доля безщадна.

Я відкрию свої очі
На весь світ широкий
Та піду її шукати
З тим, хто одинокий.

Може нас не так і мало...
Чуєш біль та стогін?
Отака вона – ця правда,
Зло пустило корінь.

Проковтну я сльози гніву,
Прокляну неволю,
Помолюся за Вкраїну
І за кращу долю.

2015

Плекала стомлена земля
Суцвіття макове покровом
Героя праведна душа
Долала смерть із болем

Він бачив бій своїх братів
Які як він злітали в небо
Лукавий оскал ворогів
Що так ганьбились вперто

В вікні заплакана рідня
Десь серце матері відчуло
Дружина , й рідне немовля
Що так ще вірить в диво

Я не жалкую , я за вас
Склав голову , загинув
За вибір наш , в цей смутку час
Я з неба громом лину.
2015р.

Мій синку, ти чекаєш свята…
Воно вже йде до нас у хату.
Ти написав – я добре знаю –
Листа святому Миколаю.
Планшет, а може – ноутбук…
Ти в мене здібний до наук,
То ж не для ігор, для навчання.
Вже скоро збудеться бажання.
А ще в кінці того листа
Дитяча мрія є проста.
Ти попросити не забувся,
Щоб я додому повернувся…

Моя кохана рідна донько!
Ти обвела свою долоньку…
Я той листочок у клітинку
Завжди ношу, моя дитинко.
Мене рятує він щодня –
Твій оберіг – моя броня.
Ти й досі віриш у дива,
тож буде суконька нова.
Як тільки зіронька засяє,
Чекай, маленька, Миколая.
Я повернуся скоро з бою,
Щоб завжди бути вже з тобою.

Мій братику! Моя сестричко!
Моя сусідко невеличка!
Мій незнайомий юний друже!
Моє серденько небайдуже!
Ти почекай – вже небагато,
До всіх нас прийде справжнє свято.
Я теж писав до Миколая,
А він нікого не минає.
Комусь він принесе дубця
І серце замість гаманця,
повернеться до когось розум,
серед зими затихнуть грози.
А хтось – отримає наказ,
Згадає хтось вгорі про нас…
І куля обмине солдата…
І прийде мир у кожну хату…
І кожен з вас діждеться тата…

Усе під силу Миколаю!
люблю… цілую… обіймаю…

Прокинся , сонце привітай
У теплоти проміння вчися
Життя своє в руках тримай
Від хибного всього зречися

Поглянь - яка кругом краса
Які навколо краєвиди
Тобі дається ця нуга
Тому не стань слугою кривди

Будь чуйним спільником людей
Простих , відвертих , справедливих
І ти відчуєш жар Помпей
Бо ти із роду - гідних .
2015р.

Вічно знедолена
завжди обкрадена
в шинку закладена
з лихом побратана
ти Україна моя
Вільний народ твій
живе як за гратами
люди вже ставши
від праці горбатими
ходять і досі
в сорочках полатаних
де ж твоє добре ім"я
____________________
Квітка зів"яла
тираном підкорена
війнами стомлена
голодоморами
чую я плач
над твоїми просторами
сльози гіркі як полин
вічність застигла
й очима суворими
спостерігає
за хлопами хворими
що проміняли
Вкраїну з соборами
на територію гроші
та чин

Олександр Квітень
м.Харків
15 травня 1996 року

Ніхто тобі, знай, не завадить сповна
любити себе, українцю.
Ніхто не долиє гіркого вина
у чашу, що повна по вінця.

Не плакать тобі й не шукати навкруг
раптово прихильного щастя.
Ти—амфора з Божих окрилених рук,
в якій мерехтить позачасся.

У тобі -- епохи, змагання, мости,
висоти доріг серпантинні...
На світі є Бог, і на світі є ти
і інші, які тобі рівні.

У світі, де замість ображених сліз—
шугаюча гонка амбіцій,
не жертвою іншим народам з’явись--
спокійним, холодним, як криця.

І ти, що в віках своїх не зазіхнув
на зорі чужі і на води,
візьми цю найвищу свою висоту—
себе полюби, мій народе!

2015

Я правда, й мене купують,
Я кривда, й мене продають,
Я совість, мене катують,
А я не вода, але всі мене п’ють.

Попереду хтось крокує,
Не думай, а слідом іди,
Він кожного з нас почує
І позатуляє роти.

Чого ж тебе, правдо, купують?
А кривду чому продають?
За що тебе, совість, катують,
За що твого брата б’ють?

Хто змушує правду ховати?
Сліпого й німого вдавати?
Усе вибачати й терпіти, терпіти,
Коли ж ти збираєшся жити?

(присп.)

Розлютись і піднімайся,
Розлютись і не мовчи,
Не вагайся, наближайся до мети.
Годі марити даремно,
Борони країну ревно!
Покажіть, якого роду ви, брати!


Київ, червень 2012

Я запалюю свічку в своєму вікні,
Я запалюю пам’ять про чорнії дні.
Коли неньку мою заставляли мовчати
У голодному сні…То тепер ми кричати
Будем, люди,щоби не замовкнути знову ,
Щоби ворог і в пеклі почув нашу мову….
Мову тих мільйонів невинних,холодних,
Що у праці і поті вмирали голодні,
І дітей тих,що ссали груди матерів мертвих,
Хто за свою державу приніс себе в жертву.
Україна, як кістка впоперек горла стала,
Чом так нас не злюбила «братерська» держава»?
Споконвіку гнобили ,ярмо надягали,
Геноцидом не знищили,хоч намагались.
Україна не здала козацького роду,
Ворогам у підніжжя не склала угоду.
А вони причаїлись, через вісім десятків
Знову крові напились від «братерської» схватки.
Та не знищить народу,що у волі вродився,
Хоч із крові і голоду він відродився.
Начувайтеся, виродки, роду Іуди,
Не забудуть про вас покоління усюди.
Ми кайдани порвемо і голоду досвід
Стане нам оберегом …І Гідності осінь
Не забудем ніколи,як Вкраїна вмирала,
Як топталися злидні по її рваних ранах…
Тож запалимо свічку за тих,що боролись
Із голодом чорним,берегли свою совість.
Не зреклися держави,зберегли свою гідність,
А сьогодні ми знову в боротьбі - вже за єдність.
Тож запалимо свічку за Героїв Майдану,
І за тих,що за волю з окопів не встануть.
Хай погасне війна від вогню Милосердя,
Ми зігрієм теплом душі тих,хто на небі.

28.11.14р.

І дзвони заревли від болю,
Дзвонар потужно калатав...
Там люди гинули за волю,
Там судний день уже настав.

І на асфальті кров яріла,
І перекошене лице...
Від болю небо стугоніло,
А смерть гляділася у це.

Він не злякався: в чорній рясі
І з позолоченим хрестом
Стояв між тими, хто без зброї,
І хто з кийками та щитом.

Цю мить не описати нині:
Замовкло все й крізь чорний дим
Слова молитви безупинні,
І в небі...плаче Херувим...

Не плач моя рідна матусю,
Не думай про горе страшне.
Не плач скоро я повернуся.
І війна там на сході мине.

Не плач, ти просто молися.
Молися за мир на землі.
Не плач і я повернуся.
І будемо щасливі ми.

Я маю піти так далеко,
Я маю піти на війну.
Я знаю там буде не легко,
Й без тебе я не засну.

Але я буду боротись.
Я переможу це все.
Й додому повернуся,
Рідненька заради тебе.

Не ляжу я там на полі,
Не пролл'ється моя кров,
Бо я повернуся додому
Й щасливі будемо знов.

Котилася торба з високого гОрба,
У ній торохтіла років коляда
Скрипуча іржава крутилася корба,
не маючи щастя, бо щезла вода.
Варилася юшка для всякого люду.
Стояли у черзі старі і малі.
Кухмістери пійла чекали на юду.
Такі є повсюди – в країні, в селі…
Стояли, мовчали, бо слава героям
ще в серці не вмерла. Спеклися уста
усім, хто не вийшов героєм із бою,
усім, кому воля і справді свята.

Лукавий базіка поділить помиї.
Із пам’яті стерті Майдану вогні.
Не куля у лобі – краватка на шиї,
у білому фраку на білім коні.
Помпезні промови – натхненно і яро,
та очі порожні за скельцями слів.
Зі сходу новини наповнені гаром,
у серці мовчання наповнює гнів.

Скотилася торба з високого горба.
У торбі здобутки – лихе та лихе.
А юшка смакує? Іди та посьорбай,
і слухай як дідько кепкує: хе-хе…

12.11.2015

Невже умре ця мова ніжнорука
і світ її ніколи не оцінить,
і ключ навічно втратиться до коду
загубленої дійсності, і місяць
в тривозі буде ночами світить,
шукати: де поділись українці?
Ця плинність голосних—не для інструкцій,
ця мова—не жорстка і не технічна.
Вона—для розуміння і зітхань,
високого блукання між світами
і повивання пеленами людства,
що, як дитя, здригається нервово.
Ми—чародії помислів і слів,
що десять значень обіймуть звучанням,
що синтезу подужають підйом
в мелодії музичних узагальнень
або...або щоденного життя
відтворять полохливі світло-тіні
предивним спадком суфіксів отих,
які про все на світі скажуть ніжно...
Невже секрет утратиться навік,
черговий ключ загубиться із зв’язки
що брязкає на крученім шнурку
в самим собою зайнятого світу,
для кого ми—сто тисяч Валентин
із «Тракторів історії»*, які
вихлюпуються хвильками щоднини
із темних сховків Східної Європи?
Чи ті, у кого Всесвіт є в руках,
пожадливо метнуться до чужого?
Чи істеричність лайки звабить тих,
хто чарувався музикою слова?
«Довірся мені,--мова жебонить,--
май мужність—і я виведу із лісу,
а Бог не дасть—залишуся з тобою,
і ліс навколо тебе стане храмом».
2012



*Marina Lewycka “ A short history of tractors in Ukrainian”, Penguin Books, 2005

Короткий український ренесанс
шестидесятих і семидесятих...
Інтимності хвилюючий романс
і танго, в пелюсткові вбране шати

Червоної троянди, що із рук
на знак безповоротного кохання
до іншого—живим вогнем розлук—
комусь дається в смутку на прощання.

Низький і заколисуючий щем—
мов травний шерех—співу Купріної.
Захмарені Карпати під дощем,
розсипані Троянди на пероні.

В Неспокої Верменича—вогні
ромашками розсіяні над містом,
до Чорнобривців линуть журавлі,
і Ясени шумлять собі врочисто.

У твісті каблучками—Не топчіть
Конвалії пахучі і прозорі,
коханим намалюйте синю Ніч,
в якій нестримно опадають зорі.

Цвітуть осінні тихі небеса
над Поїздом, що їде у Варшаву,
манить в любистку скупана коса,
мандрують двоє у Похилі трави.

Летять, як чайки, зими і літа,
Зелене листя вкрите білим снігом,
Ромену ніжна квітка зацвіта,
і Водограй зривається набігом.

«Веселих скрипок» струмінь голосів,
у шлюбнім платті—вічна Черемшина.
Дівча іде із маком у росі—
Туманом білим дихає долина...

І зникло все, неначе уві сні.
Скінчились теплі ночі з зорепадом.
Русява Наречена на коні
проїхала заледенілим садом...

*У вірші використані слова з популярних українських пісень 60-х—70-х років.

2015

Зариблені рифи, залюднені речі…
У кожного слова – своя голова.
Кораблик із доку: засмолені течі
і курс – вільне море, де доля нова.

Де риба і рифи – життя й небезпека,
три фути під кілем соленого дня,
майбутнє для нині – жива іпотека,
на палубі рішень своя метушня.

- Підняти всі кішки, напнути гранд-парус!
Рушаємо браття за обрій надій.
Беріть амулети, лишіть слово каюсь,
Вперед із розпуки у вирій подій.

Дісталися обрію -сонце низеньке
і хвиля-убивця оказії жде.
- А де оте щастя для матері-неньки?
Лиш небо імлою і вітер реве.

Команда бунтує – немає дублонів,
запас провіанту іде до кінця.
І котиться чутка: на мостику клони,
у вільному морі бракує тунця.

Куди і навіщо – зчинилася буча,
поділена правда… своя і чужа.
Одна – недолуга, а інша – ядуча.
І ділиться навпіл сум’ятна душа.

Вертаємо вліво, в рубінові ночі,
де щастя єдине єднає усіх,
де сито і п’яно , де лунко регоче
пуга у верхів'ї та свище батіг.

А може, управо, де мужні корсари
із рабської ниці гартують ножі.
Над ними імлою клубочаться мари,
ідуть серед літа осінні дощі.

А може, як вийде, хай течії-мрії
несуть і кружляють по колу чудес,
де кожен оратор – за фахом повія
і кожен вельможа – базікало-пес.

А може, у гавань, до тихої бухти.
Спочинемо трохи від ярих вітрів.
В пліснявому раю сповільнені рухи,
у сонне затишшя заховано гнів.

Чим далі, тим гірше – дістали пістолі.
У кожного слова – свої вороги:
зневірені люди, керманичі голі
і чорної вдачі родимі круги.

І поки вагались, куди і для чого,
зчинилася буря по імені шторм.
Усім неабияк дісталось від нього,
а дехто й погинув – акулам на корм.

Залюднені речі, задимлені далі –
приваблює сяйвом порочна зоря,
і рвуться назовні трагічні печалі,
і холодом віють всі теплі моря.

Дай, Боже, їм сили, ума і бажання
усупереч хисту здолати лихе
і разом підняти вітрила єднання.
Дай, Боже, їм вдачі спинити себе...
2015

Що Бог нам присудив в своєму плані?
Як ляжуть карти долі на столі?
Чи успіху зазнаєм на землі,
чи знов блукати будемо в омані,
шукаючи просвіток у імлі?

Мов дерево, сповинуте в тумані,
ми мусимо, впираючись, рости,
проломлювати стовбуром світи
і в смолянистім одинокім стані
сплітати з дум над прірвами мости.

Всі біди, незаслужені й незвані,
всі наші псевдодрузі й вороги
не мають того обсягу й снаги,
таланту у шахрайстві і обмані,
щоб сліпоту розлити навкруги

і викорчувать в хижому старанні
це дерево, сягнуле до небес,
що живиться свідомістю себе
у мовчазному впертому зростанні
у славі між сусідами чи -- без...

2015

Я єсть народ, я – рід, я аз воздам
усім забродам, гнидам і іудам,
які хвалились збудувати храм,
а спромоглись на вбогу халабуду.

08.11.2015

І був Майдан… Була Небесна Сотня…
Й Небесних Тисяч скільки полягло…
Та є Надія. Віра є сьогодні.
І є Любов. І янгола крило.

І хай шаліють круки двоголові –
не заклювати «соколівну» їм!
Надіє наша, янголе любові, -
жде Україна, мати, рідний дім, -

іще розправиш крила соколині,
іще «на себе» поведеш штурвал…
З-за хмар долине: «Слава Україні!»
«Героям слава!» - відповість Майдан!

15.02.2015

Це все не важливо сьогодні, -
З ім’ям чи безіменний,
Важливо те, що насподі,
І ті, що стали легендою.
Важливо відкриті рани,
І біль, що ніяк не минає,
Важлива воїна мати,
Яка і досі чекає…
2015

Біля хати вишня зацвіла
Бджілки-працівниці при роботі.
Знаю: Україна вже не та,
Вірю в процвітання і добробут.

Біля хати вишня зацвіла,
Аромат весни п’янить до болю.
В пам’яті залишиться Майдан
Залитий кров’ю і любов’ю.

Біля хати вишня зацвіла.
Одна з тих, що оспівав Шевченко.
Україно! Мила, люба – уставай!
Воскресай і процвітай, рідненька.
2014

Добрий ранок, Україно!
Помолюся Богу нині
За наш край, за рідні землі
Щоб були благословенні.

Щоб не знали ми більш горя,
Щоб були усі здорові.
Хай цей гарний новий день
Починається з пісень.

Добрий ранок, Україно!
Помолюся Богу щиро
За діток, що йдуть до школи,
Щоб навчались вони добре,

За батьків в селі стареньких
Хай їм не болить серденько,
Хай насушний буде хліб
В кожнім домі на столі.

Добрий ранок, Україно!
Будь навік благословенна.
Боже, дай нам процвітання,
В добрий справах дай єднання.

Боже, кращу долю нині
Дай моїй Ти Батьківщині.
Краю мій, свята земля!
Помолюсь за тебе я.
19.01.2014

Хай Бог простить, що зорями повінчані,
А місяць свідком був, периною – трава,
Хай Бог простить нам, що не перед вівтарем
Ми клятви вірності промовили слова.

– Коханий, милий мій, ти завтра йдеш до бою,
Щоб захистити батьківщину і мене.
І знай, що усім серцем завжди я з тобою.
Нехай щастить тобі, хай куля омине.

– Дівчино мила, я тебе кохаю –
Чи у дозорі, чи в запеклому бою.
«Не вмерла Україна», – я співаю,
До подиху останнього стою.

Дурепа-куля – то недарма кажуть,
Не обминула, влучила у груди.
Доповз туди, де колосочки в’яжуть.
Останнє слово ще почули люди:

– Пробач, кохана, за ту ніч єдину,
Що не пройшли разом дорогою життя.
Живи й за мене та народжуй сина.
Пробач, що ночі тій не буде вороття.

25.07.15