Промайнула сльоза по небритих щоках ню-століття
і в оголені нерви вгризається бур перемін.
За спиною шумлять божевільної провесні віття
і здається, що час нас підняв із укляклих колін.

Та лукавості суть ще наповнює думи по вінця
і ячить у душі віче правди і кривди нараз.
Я кидаю в огонь своє слово, жертовне полінце –
хай горить сатана і його біснуватий спецназ.

22.12.2013

Грудневий сніг січе обличчя,
вкриває голову, проте,
у день останній, новорічний –
в думках одвічне і святе...

Хай буде щастя у родині,
хай буде мир, а в нім краса.
Хай небо знову буде синім,
і від пшениць зорить яса.

Хай буде мама, тато, діти,
і усмішку дарує день!
Це щастя треба заслужити –
для долі, віри і пісень.

Моя родино – Україно!
Схиляюсь… Вірую… Люблю…
Живи! Радій! І в цю хвилину
за тебе Бога я молю…

грудень 2013

Обома руками за Обаму
і прем’єра Великобританії.
Територію оту, обману,
гривні і порядності обвалу,
я блокую лайкою брутальною.

І лякаю велетом-осою,
висотою, люттю не людською.
І кого моя оса б ужалила?
Обома руками голосую:
пару – Януковича, Азарова!

17.12.2013

ІдЕмо у завтра на битви і гулі:
керманичі наші (царі і вожді),
півцарства ніяких, герої поснулі,
нащадки данайців і майже святі.

Тупцюємо кволо, хитає калину
і цвіт осипають зальотні вітри.
Ще шарпає, смикає бідну людину
усяке безчинство, найбільше згори.

Ціна рівноваги – руйнація цілі
і дружні обійми до чорних задух.
Із мотлоху часу, пліснявої цвілі,
ніщо не осяє зневажений дух.

Приречене коло – служіння у жебрах.
З братами простіше – немає братів.
Наносимо крові в поливаних цебрах
на свято померлих для добрих катів.

Шануємо долю – на чинному троні
так щиро моргає істота людська,
а навкіл зігнулась, закляла в поклоні
босота духовна, висока й низька.

Та юнь проростає у зоряні висі
і спадок терпіння скидає з плечей.
Півцарства постало із сонної ниці,
постало за гідність без блуду грошей.

Яка наша воля, розсудять нащадки,
бо очі у очі – сліпа пелена.
У кожного права свої безпорядки,
у кожної кривди – нічийна вина.

Одне достеменно: негоже мовчати –
тому що з мовчання зростають німі.
Їх просто дурити і легко повчати,
а спротив топити в п’янкому вині.

20.12.2013

Полем кроки непосильні:
заметіль збиває з ніг.
Ніби попіл небосині,
пада, засипає сніг.

Пада сніг, блакить згорає,
загуляла заметіль.
Та зима не подолає:
на Святого Миколая
ми в долоні золотій.

Пада сніг небесно-білий
на беззахисність земну,
щоб гріхи нас не згубили,
як мороз – озимину.

Хоч і ворог наш лютує,
ніби знак спасіння – сніг.
Кожне серце безпритульне
знає: Бог усіх врятує,
забере до себе всіх.

Ми усі – Ісуса діти,
всі ми – Господа сім ’я.
Хоч нам сонечко не світить –
сніг нам сонячно сія.

Хоч нам сонце не палає –
свічі і серця горять.
На Святого Миколая
снігом землю покриває,
світлом Божа благодать.

19.12.2009

Забутий сон, як марення нічне,
Неждано обізвався з-під подушки.
Там хтось чужий випитував мене,
Чи я люблю із часником пампушки!
Авжеж, люблю, тут можна й не питать,
Та все ж комусь мої уподобання
На часі стали. Що вже тут гадать?
Я ж сон не можу звести до гадання,
Бо там свої критерії й межа,
Своя реальність і безповоротність.
І там, де щойно сніг пухкий лежав,
Дзвенить пісків пустельна неповторність.
Сприйму на віру бачене вві сні
І не повірю істинам затертим.
Лунають зойки, надто голосні,
Над ще живим, але, по суті, мертвим.
Таке буває в нашому житті,
Коли воно вертає до абсурду.
І всі слова, промовлені й пусті,
Переростають на Говерли бруду.
І лжепророки каркають з трибун,
І лжегерої мостяться в Герої.
З глибин землі одчайний стогін трун
Пласти вугільні вибухом покроїв.
Прости їм, земле... Геть усім прости.
Живим і мертвим, і ненарожденним.
Усі гріхи їм кревні відпусти,
Воздай по правді ситим і нужденним.
Та розквітай у спокої й добрі,
І віру влий у вичахлу зневіру.
Затямлять хай твої поводирі -
На світі добре те, що добре в міру!

Стоїть остання барикада.
А проти зріє чорна зрада.
Ще треті півні не співали,
як посіпакам знак подали.
Ті, у шоломах і з кийками,
увергли ніч у лоно драми.
Лупили так, щоб не кортіло,
а лиш кровило і боліло.

Стоїть остання барикада?
Убий у сОбі того гада,
що так сичить натхненно з долу:
- Кидай знамено, йди додому.
Там діти, жінка і вечеря,
а тут лиш «врємєні потєря».
Ти нічогісінько не зміниш –
не пощастить, то й сам загинеш.

Уб’єш у сОбі цього гада,
погине ниці чорна зрада
і переможе барикада,
твоя остання барикада…

16.12.2013

доброго ранку,
моя безпорадносте

б’ється метелик
здригається скло

вікна притримують
зиму безрадісну
вікна мовчать
що таке вже було

втихни, малий,
і не прагни на вулицю,
там ти загинеш...

загинеш і тут...

небо повіками
сонними мружиться

небо зійшло
на безлику сльоту

крила-бажання
малого метелика
стерлись об вікна
щастя нема

б'ється об шибу
невтішна хурделиця

в небі життя -
ЗИМА.

Чи не тарпани гайнулися по тілі?
Чи не слони товклися у душі?
Чи то не ми не годні жить як білі?
Чи то не ми ховаймось у кущі?
Чи не політики життя нам отруїли?
Чи не своїх топили у багні?
Чи не чуже лайно ми тихо їли?
Не слід нагайки на нашому стегні?
Я більше так не годен зовсім жити -
Й я маю щось з таким життям робить
Або інакше - це якщо лишити -
Зостанеться тихенько вовком сірим вить...

Хочеш бути рабом, гнути спину?
І жебрацьку відстояти суть?
Продавай москалеві дитину -
Не за дорого, скільки дадуть,

Не за дорого, скільки заплатять
За масовку - за антимайдан.
Хай онуки свободу утратять,
Ти і їхнє майбутнє продав.

Кинь у жорна нових геноцидів
Їх сьогодні за кілька хлібин.
Краще б день цей удома відсидів
Ти й подібні продажні раби.

Продавай москалеві матусю,
Як дізнається, котра твоя?
Куля завжди дурепа у русі,
Чи твоя уціліє сім'я?

Схаменіться, ви, люди наївні,
Не.накличте на себе біди.
Хто продав Батьківщину за гривні -
Першим ляже під ноги орди.

(відредаговано)

Україна, Бог і гідність в серці.
Це не легко зрозуміти тим,
хто в криваво-силовому герці
насилав покору молодим.

Хан Батий пустошив наші землі,
Катерина винищила Січ
і віками, тихі і смиренні,
ми дивились кривді віч у віч.

А голодні непосильні ночі?
А холодні сиві табори?
І тепер лякати є охочі,
та усе це, браття, до пори.

Україна, Бог і гідність в серці –
негасима свічка на вітрУ:
(хай немало бід стоїть у черзі)
- Я, мій роде, більше не згорю!

15.12.2013

Україно,рідна мати,
Ти, колиско, серцю мила
Ти плекала нас ланами,
Сонцем лагідним ростила.
Ти голубила вітрами,
Соловейком щебетала,
І кущем калини ніжно
До серденька пригортала.
А тепер ридаєш гірко
І кривавими сльозами
Укриваєшся,землице,
За своїми ти синами.
І не втямиш як то може
В мирний та буденний час
Знести руку брат на брата,
Далі що чекає нас?
Та любов твоя свята
поєднає Захід з Сходом,
Центр і Південь, і тоді
Об’єднаємось народом.
І над світом пронесеться
України слава й сила…
Дбаймо ж браття про Вкраїну,
Бо вона у нас єдина!

14.12.13р.

Чия міліція: народу, чи «урода»?
Ви, у пагонах, що усі його?
Гасила іскру озвіріла рота,
а запалила до небес огонь!

Але «пахан» обманює з екрану
і не оббілює криваві плями,
а висіває вогнища нові…
Дубинками, що на людей направить,
отримає собі по голові.

14.12.13

Проти темряви - хресний з молитвою хід,
Йдуть за гідність, на витримку - війни.
Поділилась держава: не захід і схід,
А раби і від рабства вже вільні.
Тих, що страх подолали, тепер не зламать,
Вік і стать не важливі, і звідки.
А раби ще бояться, раби ще тремтять
За копійку і "царські" об'їдки.
Вільний брате! Рабів на Майдан приведи,
Хай відчує на запах свободу.
Хто нап'ється її, як живої води,
У кайдани не вернуться зроду!

В цю вітряну грудневу ніч –
Коли і холодно, і мрячно –
Ідеш на площу, мов на Січ.
Навпроти – „Беркут”. Лячно? Лячно.

Тебе оточують, і все ж
Ти не здаєшся – в Тебе сила!
З майдану на майдан ідеш.
Що далі буде? Чи могила,

Чи темінь вогкої тюрми?
Борися. Не зважай сьогодні –
Чи знов заграють у сурми,
Чи скотимося у безодню…

В засніжену тривожну ніч
Ідеш на площу – за ідею.
Міліціянти – зусібіч.
Що завтра? Торжество Вандеї*?

Полковник Ніс
(ім’я таке чи псевдо?)
вчинив логічно:
потайні ворота
відкрив до міста
не братам – катам…

Посунула орда зусюд,
і все до
Батурина!
Орді чинити спротив
нема кому…

…Недавно був я там,
в Мазепиній столиці,
що над Сеймом, –
вона ледь-ледь з руїни ожива
всім книжникам на зло
і фарисеям,
всім тим,
кого під’южує Москва
до руйнувань…

…Носій пра-пра-підлоти –
полковник Ніс
опівночі не спить,
готовий для московської піхоти
нові ворота заново відкрить…
Запори вже підняв –
чекає вісті…
І вісник заганяє вже коня!
От-от у ледь відродженому місті
почнеться
братолюбницька
різня…

Хіба ж така,
як за часів Мазепи,
п’яніша, ніж під Крутами…
Агов,
руйнуй відреставровані вже склепи
і храми,
невмирущий Муравйов!

…У Києві вершиться "чорна рада",
міркує,
як недешево продать
Батурин…
Там, де рада,
там і зрада –
недовго Носу-Носову чекать!

…Універсальну змову підписали
схизмати-харизматики –
і враз
регіональні братчики-васали
веселий оприлюднили указ:
"Руйнуй Батурин!"
… обминуть лиш хату,
в якій живе гуцул-архімандрит
московського архіпатріархату,
достойний пастир
паствених
корит, –
все інше під вогонь…

…з-під Конотопа
підтягнуться недобитки орди –
в’язать плоти…
Задрипанка-Європа
промовчить делікатно,
як завжди.
Таж не було, немає і вовіки
Батурина не буде!
Все – мара…
Течуть до Волги українські ріки,
а не до пратрипільського Дніпра!

Схизматів-харизматів спільна мати
явила світу під одним кущем?
Не вірю – вірю…
Я ж не маразматик!
Із розуму ж не вижив я іще!
Поїду в Пустовійтівку –
там наші;
в Хоружівку подамся –
до своїх:
не можу я з батуринської чаші
пить в покаянні непростимий гріх!
З Хоружівки – до Марківки поїду,
недобру вість земляцтву повезу…
Ні, не поїду,
бо згорю від встиду, –
в луганську нору знову заповзу
поглибшенько…
Ой, лишенько, домашні
прихильники Майдану,
енний Ніс
за всі провини наші учорашні
віддав нас, бідолашних, на заріз!
Пакуй валізи, донько,
і в Карпати
паняй,
бо на борги росте пеня,
і ти, дружино, вчися запрягати
у віз втікацький дохлого коня…
А я,
за підривну свою роботу
(така вже, видно, доля сироти),
приречений-привішений до плоту,
щоб по Дінцю "мазепинцем" пливти…

…Як і завжди, брехатимуть лисиці
на вкотре вже повержені щити
й тріпатимуть на трепетній осиці
капітулянтський прапор страмоти
вітри із-за Можаю…

…До врожаю
я в Дикім Полі вже не доживу…
…я ж "переможцям" вже не заважаю
палить Батурин – радувать Москву…
…пливу… спливаю кров’ю…


2007

Друже, вітаю! Давно не відписував щось...
Холод, а може, то просто груднева депресія...
В час революції в кожного, звісно, свій льос**
Он за вікном кожен день бачу - мирна процесія:

Діти, студенти згуртовано йдуть на Майдан,
За європейську свободу і за інтеграцію.
В прагненні збутися у черговий раз оман
Гордо крокує надія вкраїнської нації.

Хлопець і дівчина, юні, рука у руці,
Пісня та усмішка. Поряд ідуть сотні друзів їх.
Знав би ти як "Беркут" трощить кістки та хрящі,
І як киями ламає дитячі ілюзії...

Що за доба, що за час, що за світ цей такий?
Скільки тривати ще смуті поміж українцями?
Скоро Різдво... Випав сніг, як і завше - м'який,
Влада, як завше, народ переплутала з вівцями.

Боляче, страшно... Молюсь:"Милостивий Господь!
Не допусти у країні війну та руйнацію.
Кроки вчинити неправильні владі зашкодь
І збережи від невірного вибору націю."

Вітер, мороз... У столиці правує зима.
З думкою тепло, що діти зростатимуть вільними.
Що там у вас? Ти про себе пиши зокрема.
Все. На добраніч! Твої сни хай будуть спокійними.

11.12.2013р

* обиватель (заст.) - громадянин, особа, яка належить до постійного населення якої-небудь держави і має відповідні права та обов'язки. (Словник синонімів)
** льос - жребій; судьба; участь.(Словарь української мови Б. Грінченка)

Це не бунту банального спроба –
Це встає український народ.
В ньому зріє духовна Європа,
Що не стерпить азійських заброд.

Від мільйонної площі столиці
До майданів містечок і сіл –
Скрізь осяйно-усміхнені лиця.
Дай нам, Боже, наснаги та сил!

На уламках розбитих кайданів –
Їх порвати велів нам Тарас –
Загартовані в бурях майданів,
Долю візьмемо в руки нараз!

Грудень 2013

Я не часто кажу про любов,
Хоч люблю без перерви на втому.
Йде війна, і сьогодні ти знов,
Вже без мене, рушаєш із дому.

Я сльозою твій шлях не скроплю,
Хай заплаче ворожая зграя.
Поважаю, пишаюсь, люблю,
З перемогою вернешся - знаю!

Обереги моїх молитов
Зграю спинять зомбовану вовчу.
... Я не часто кажу про любов,
А сьогодні - укотре - не змовчу...

У артеріях часу: кров людська – не водиця.
На іржаві дороги опадають сніги
і на білій сторінці українська столиця
як арена для битви, де свої – вороги.

Не оковами гніву, духом правди сповита,
на майданах країни «Ще не вмерла…» живе,
а безлика істота, за щитами укрита,
до покірного «щастя» у минуле зове.

У артеріях часу: кров людська – не водиця
і у гущі незгоди наш нескорений рід,
наче повінь весняна, плине в серце столиці,
щоб омити калини занапащений цвіт.

12.12.2013р.

І
З десятого грудня
у ніч на сьогодні
усі ми – присутні
на цій обороні.
Долаймо утому
палкими серцями,
ми в себе удома
і правда за нами!

ІІ
Шануймо людину,
що встала по праву
спинити руїну.
Будуймо державу
синів поколінню
козацького роду,
козацького гарту,
й шануймося браття,
бо ми того варті!
Славімо оновлену Україну!

ІІІ
Шикуймось у лави
на Заході й Сході,
берімось до справи,
щоб жити в свободі!

Ніколи нікому ні крихи свободи,
ні дріб’язку волі за так не віддай,
бо хижі устої людської породи
у пекло пекуче обернуть і рай.
Незчуєшся – кривду долучать до влади,
і право зневажать, на сміхи зведуть.
В сирих казематах, де морок і грати,
твоє волелюбство до скону замкнуть.
Ніколи нікому не кланяйся в ноги,
не йми на довіру солодкі слова.
В житті є незмінне – Господні дороги
і вічний порадник – своя голова.
Ніколи нікого не май за кумира.
У світі, крім неба, усе – суєта.
Реляції сану чи глянець мундиру –
удавана велич, нерідко пуста.
Ти – боже натхнення, ти – плід його праці,
то ж гордо до сонця обличчя тримай
і потяг душі до божественних грацій
за миску поливки, дивись, не продай.

2013р.

До чого ти, рясноволоса
Україно, себе довела?
В чужу хату прийшла у гості,
Коли власну ще не підмела.

Покажи мені правду, нарешті,
А не лозунги й маніфестації.
Не криваві бої. Не арешти.
Не брехливі експропріації.

Правда – не в кличі пройдисвітів,
Катів, запроданців, заброд,
Що скинути інших пройдисвітів
Посміли призвати народ;

Не в закликах до повстання
Істини вірний набат;
І не в голосних пориваннях
Штурму міських барикад.

Правда – штука пахуча.
Не довго їй визрівати.
Не довго розбити блискучі
Міцні кріпосницькі лати.

Україна – то льох з динамітом.
Моліться обличчям в рушник,
Щоб істини й правди діти
У льох не жбурнули сірник.

3.12.2013

Сузір`ями опаленого степу –
Євшанні очі, полум`яні леза –
Манівцями, протоптаними небом,
Із сонцем на скривавлених ефесах…

Заброди реготали їм услід.
Оті черстві, пихатії заброди
Казали: “Неіснуючий нарід!”,
Та що нема і мови у народу.

А предки не спинились ні на мить
На реготи, потоплені в вині.
Того, хто прямо йде-бо, не скорить
Ні словом, ні у вогненній борні.

Нічого не доводячи нікому,
У сонмі бур, та битв, та злих розлук,
Через усю Галактику, - додому
Пронесли Предки Колесо і Плуг.

08.12.13

У сновидінні зяяв древній Київ.
Іще світанок темряву не їв,
Як спокій міста жах убивчий виїв
Половниками варварських київ.
І, як не дивно, саме ця зачистка
Страху й вагання із людських сердець
Збудила силу бойового тиску
На безум влади.
Безуму – кінець!

07.12.13

Усміхнена і заплакана...
Вишúванка... латка на латці...
І шрами, і свіжі подряпини...
Портфоліо... Папарацці...

Принижена, обезчещена,
Згвалтована та побита,
І хрещена, і розбещена,
Не раз матюками покрита.
Знедолена, поневолена,
Обідрана аж до нитки,
До голого нерва зболена,
Одвічна безплідна покритка.

Розп'ята на тлі історії,
Що кілька разів підмінена.
А діти - голодні і хворії,
А ріки - брудні і замілені.
А ниви твої - занедбані,
Дороги - як віспою биті.
А де трударі твої? Де вони?
Найбільш працьовиті у світі?
Безхатченки-безробітченки,
Тобою не благословеннії.
Куди відпустила їх, дівчинко?
До Греції, Польщі, Словенії?
Залякана вовкулаками,
У душу впивалися ікла.
Не знищена псами ніякими,
Безмежно терпляча і світла.
Калинами-переливами
Духмяно-квітуча й співуча.
І яблучно-білоналивами,
І свіжохлібами пахуча.
І надрами, й дивомандрами
Багата, але незаможна.
Барвиста озерами, ватрами,
Безправна, безкарна, вельможна.
Загублена і розгублена,
Водночас і храм, і руїна.
Ти нами всіма недолюблена,
Багатостраждальна Вкраїно.
Чи й далі хохлами сидіти нам,
Ховатись у крайні хатини,
Коли протиріччя-епітети
Примножують біль України?!!!

У лісі, ой, не світлому,
Що зветься Україна,
Поміж до всього звиклими
Росла собі ялина.

Попов співав там пісеньку:
"Засни, народна пильність",
А два чубаті з лисеньким
Потролили та й змились...

Ой, крові, ой, невинної
Налито у суботу.
Прикрилася ялиною
Керована сволота.

Ялиночко кривавая,
З металу недороблена.
Чи зватись нам державою
З "гарантом"-одороблою?

З кащеєм Санта Клаусом,
Яйцем колись не вбитим.
Пакує-усміхається
Цукерки з кров'ю дітям...

Маленький сірий зайчику,
Біжи скоріш від неї,
Бо краще б і не бачити
Ялиночки тієї...

30.11.2013

Пане президенте(одруківка),
пане кримінале(може так?),
кров’ю вмита київська бруківка –
Беркут ваш калічити мастак.

Пане президенте(вибачаюсь),
пане владолюбцю(вочевидь),
не сказали покаянне «каюсь!» –
совість закодована мовчить.

Пане президенте(знову мимо),
пане демагогу(чом і ні),
тане час каденції незримо –
де обітниць гори золоті?

Пане президенте(це востаннє),
пане богомольцю(жартома),
залишилось ще одне питання –
вірите у Бога задарма?

03.12.2013р.

Лежачого не б’ють! – це кодекс честі,
але навідліг б’є по голові
за мирну ніч, за акції протестні
жагучу юнь вояка у бронІ.

Хіба ти беркут? Сученя погане!
З такою люттю трощити кістки…
Такий же яр колись тебе дістане,
твоє трухло у місці, де мізки.

Ногами не закОпаєш свободу,
кийками не вгамуєш мар життя.
Не захисник ти власному народу,
а влади кримінальної слуга.

А ще, «герою», пам’ятай про долю
(усе вертає на круги своя):
сьогодні б’єш, чужу калічиш волю,
а завтра кров’ю вмиється твоя.

03.12.2013р.

Народ у розпачі, а він
сказав, що «перегнули палку».
Але мільйони, як один,
гаранту побажали палко:

крім золотого, кришталевого
іще алмазного клозету…
Ні! бандюку – клинка сталевого,
кілка осикового – зеку!

03.12.2013

Залізна воля спалює вогнем.
Залізну волю більше не здолати.
Залізо – це свобода з кожним днем,
Яку в шакалів треба відібрати.

Злякалась волі влада: Лев, Ведмідь,
Бо в масках цих ховались щур, гієна.
За ними — беркутівська жовта мідь,
А не залізо волі, людвогненне.

Народ — залізо, вилите в кулак.
Удар знесе шакалів до гієнни.
Народ — це воля, а не раб-простак,
Який чекає на свободу -енно.

Вогонь Європи — це вогонь Душі,
Яка не може жити у болоті.
Вогонь – це воля. Гей, Вогню, криши
Холодний попіл знудженої плоті

Усіх мерзенних, що у пеклі й злі,
Не за народ — за золото «терпіли».
Терпіли муки пекла на землі,
Яке самі розбурхали й створили.

1 грудня 2013 р., Київ, біля Банкової

І
У Чорнеє море впадає Дніпро.
Для віча мостився майдан.
Країну гуртує година випроб.
Нарід можновладця скида.

ІІ
Огонь не вертає обуглених дров,
і кров’ю не стане вода,
і брук вікопомний освячує крок,
допоки триває хода:
за волю і гідність стояти на кров
уділ не рабів – громадян.

ІІІ
Снаги Вам, усім, хто сьогодні не спить:
у герці сумлінь і оман
притомніє нація в зболену мить
і кличе до чину Майдан.
01/12/

01/12/

Московіє, о кревна доле,
прийми на палю честь мою.
Душа повії, тіло голе –
перед тобою я стою.

Моє імення – Україна,
окрайок щастя і землі.
Чи гину я, чи то Руїна
мені наснилась уві сні?

Усе життя ішла до Бога,
убога, грішна і свята,
і довела крива дорога
до богохульного хреста.

Були сини, титани слова
і долі вольної вітри.
Зітліло сім'я, лиш полова
все яро лине догори.

Ще пересічні небораки
та їх запроданці вожді,
яким давно уже до сраки
усе, що скніє у нужді.

Московіє, як серце стигне
від частоколу гострих паль!
Тут не одна свобода згине
етапом у сибірську даль.

Немає світла, янгол ночі
укрив імлою небокрай,
а ясновидцям вибрав очі,
щоб не шукали в небо плай.

Московія – содухи мантра
та хлані п’яної «авось».
Було так, є і буде завтра.
На древі літ – кривава брость.

Ховає час в іржаві плями
біль сокровенного життя.
Лежать голодні в ситих ямах,
уже ніхто їм не суддя.

Ще Молох смерті – ясна стерті.
Із жорен сиплеться трухло.
Ідуть з війни живі та мертві,
це вже кому як повезло.

А табори, а людолови,
а дріт колючий навкруги?
Скотився жах у чорні води
і до цих пір ідуть круги.

Усе було, на гострій палі
сконав не вік – любов земна.
Вона із пісні, а не сталі,
тому і захисту нема.

І от стою я, Україна,
перед воротами Кремля –
не суверенності країна,
а так, залюднена земля.

Московіє, візьми до себе,
у азіатську маячню.
Рабою буду я для тебе
у робі чорній, хочеш – ню.

29-30.11.2013р.

Ви – молоді, а вороги:
Москва, мороз і «регіони».
Та Україна – навкруги,
і наміри не охололи.

Сіяє сонячно Майдан,
гойдає стяги і надії,
Люд, що з апатії повстав,
І нагодує, і нагріє.

Та гасне полум’я твоє,
бо необхідно для Майдану,
хоч лідерів немало є,
лише Новітнього Богдана.

Засяє полум’я твоє,
бо є потребою Майдану,
хоча ідей багато є,
іти за шаблею Богдана!

30.11.2013

Кийком по плечам, голові
усяк дістане.
Студенти ходять у кровІ.
- Вітаю! … Янек.
- Я гарантую вам права
свої, а ваші?
Боліти стане голова –
хіба не краще?

30.11.2013р.

Як твоя гусенична підошва
Опускається стрімко униз -
Не на плити майдану чи площі,
А на душу людську - ЗУПИНИСЬ!!!
Схаменись, не топчи, там - людина.
Може, донька чиясь, може, брат.
В тебе теж є, напевне, родина,
Що заплатить за крок цей стократ.
Хай для тебе народ - біомаса,
Легко бити, коли ти в строю,
Знай: ти рідну матусю дубасиш
І дитину маленьку свою.
Кара Божа затягує петлі -
Тим, під каскою сірим, затям,
Що горітимеш, хлопче, у пеклі,
Не по смерті, а ще за життя!

Ланцюгова реакція – необоротна –
термоядерна сила сердець
переплавить занози колючого дроту,
розчахне вже не вікна – ворота в Європу,
і оту знахабнілу «АЗІйську босоту»
повимітує геть накінець!...

29.11.2013

розгойдані зорі над сивим смерканням століть
а ще різнобарвні майдани на київській площі
і так Україні цей безлад постійний болить
і так вона вірить у наші прозріння і прощі
мадонна чорнобильська плаче сухими слізьми
Перун і Дажбог заніміли від фальші та злості
лукавих героїв яким не дивуємось ми
прибиті журбою без духу свого й високості
героїв багато пророків як завше нема
чужа напівправда для нашого вуха миліша
а в селах поліських якась напівдика пітьма
фатальна якась навісна і щоразу густіша
спустошено землі у клубі колишнім пивбар
а очі бабусь вже не горнуться більше до неба
за кожну ідею ціна ніби йдеш на базар
молитва і та як повинність уже не потреба
а вітер розхристаний стогне в забутих лісах
ночами вивозяться сосни на гроші на гроші
і відчай гіркий поселяється в наших серцях
хоч гасла лунають гучні й обіцЯнки хороші
без віри куди тільки вірити важче щораз
політики в душах уже наслідили надовго
на кручах Дніпрових криваво ридає Тарас
про наше гірке безталання розказує Богу

Засвітилась у серці сльоза молода
Ллю у лють свій неспалений гнів,
Та не сповнить моря ця солона вода –
Ллю у лють непочутий свій спів.

Я стрілою поцілюю цілим єством
В недосяжної вічності ціль.
І в душі – ні душі, і в душі – мов содом,
І всі душі, мов сіли на міль.

Не катується кат, неприкаяний світ –
Зубожіла Вселюдська душа,
І стирається в ній християнський завіт,
А історія гострить ножа.

Не чорни своїм поглядом сонця кришталь,
Воно вільне – ти раб і рабом
Твого серця зітліє порожній скрижаль,
Не живе в нім небесний псалом.

Загубилося сонце у тінях душі,
Заблукала вона у світах,
Наші предки тепер в січовому коші
Панахиду нам правлять в віках.

Всім разом хоч на мить повірити у диво!
І смачно закотивши рукави,
безкомпромісно і рішуче, і сміливо,
не зволікаючи (взамін «суддю на мило!») –
пора! – Гераклові трійчаті вила –
і "смóрід" авгіїв – навідмаш «до ноги»!...

29.11.2013

Сумні видіння бачу нині -
Настав такий непевний час,
Коли в словеснім драговинні
Ізнемагає кожен з нас.
Тим часом покидьки зухвалі
Розбійно, зграйно, без жалю,
У беззаконному проваллі,
Наживу ділять через лють.
Останній цвях у домовину
Заб'ють продажні байстрюки,
Як безталанну Україну
Доб'ють, роздерши на шматки!
Та й поховають, як, бувало,
Не раз ховали - на віки...
Ім ненаситним завжди мало.
Лишіть хоч гривню... на вінки!
Манкурте, виплодку щурячий,
Що в холуях іже єси!
Шляхетний гонор, дух козачий
Давно в тобі зійшов на "пси"
З чужого столу кусень ласий
За підлу службу дістаєш...
Ти сам продався за ковбаси,
Тепер і Неньку продаєш?
Всеблагий Боже милостивий,
Верни їм розум хоч на мить,
Бо то є гріх недопустимий -
Зло на землі своїй чинить.
Тому і творять пересвари
Людці, чіпкі, як омела,
Бо не відчули ще покари,
Бодай би їх чума взяла!
Невже всі лицарі преславні
Перевелись на потруху?
Змілів Дніпро? Усохли плавні?
Немов на пошесть, на лиху.
Хай омина лиха година
І землю нашу й земляків,
Щоб наша славна Україна
Не зникла в темряві віків!

Гей, ви, «подобіє» еліти,
не грайтеся судьбою, бо
якщо Європа нам «не світить», —
задушить путінська «любов»…

28.11.2013

Любителі „тайожного” союзу,
Раби безбожні, ниці холуї,
На що надієтесь у тьмі ілюзій –
Чи на потоп, немов король Луї*,

Чи на дива… Хіба ходу зворотну
Історія робила будь-коли?
Не діждетесь! Морально ви – банкроти!
В серцях пече від вашої хули

На європейський вибір України!
Вже прозріває стомлений народ,
Встає з голодоморної руїни
Та чорноти чорнобильських скорбот.

Затямте! Україна – це Європа
З Аскольдо-Ярославових віків,
І українці – не Кремля холопи,
А спадкоємці слави прабатьків.



26-27.11.2013

Коли пливло народне віче,
Цвіли вітрила-прапори,
І те видовище величне
Благословляв Господь згори,
Коли щасливими сльозами
Надія сяяла в очах,
І ті, хто йшли, напевне знали,
Що не володар більше – страх,
За огорожею з металу,
Що за людський сягає зріст,
Команди «роботи» чекали,
Для них подій на площі зміст
Був недосяжний, бо свідомість –
Маріонеткам рудимент.
Навіщо думати? Натомість
Є пульт, і саме в той момент,
Як «Барабас» натисне кнопку,
І на екрані блимне «фас!»,
Натягне каску на «коробку»
Солдат-спецназівець, і враз,
Живу утративши подобу
Бездумно піде на людей,
Тому що раб, тому що робот,
І ще не знає, що гряде
Нова доба, в якій він зайвий,
Керований бандитським злом.
Де б не сховавсь – хай знає: знайдуть
І спишуть на металолом.

Валентина Попелюшка
Київ 24.11.2013р. Майдан

Ми нікчемно живемо.
Нам нічого не треба –
Ні усмішки дитяти,
Ні високого неба.
Ми запряжені в ярма,
Як воли припорошені.
Нас примусили думати
Лиш про гроші, про гроші.

Час для вовчих законів.
ЖивемО? Виживаємо!
Ані долі, ні щастя
Ні життя ми не маємо.
От так край, от так рай,
От моя Україна !..
Де ж ми, люди, де душі,
І де солов’ї ?
Де оспівана в пісні
Червона калина ?
Де ж та гордість і слава,
Де лицарі її ?

Дожились.
Доробились.
І добудувались.
У парламенті пики
хлопці б'ють удалі!
Тільки злидні ростуть…
А ми в партії бавимось.
А ми дурим народ свій
Який уже рік !..

1998

Викричану,
викручену,
випечену
болем
душу несу тобі -
порятуй!
Дмухни легенько
на мої рани,
не тули
до себе міцно -
болять!
Згаси каламуть
у моїх очах...
Чорні попалені дроти
моїх нервів
зніми обережно,
бо іскрять,
бо ще залишилася у них
статика
крику,
ненависті,
муки.
Траву мого серця
звільни
від попелу -
бо заглушив,
затлумив її.
А трава - проб'ється
до сонця твого погляду!
Тільки -
засвіти мені,
засяй!

Десятки? Сотні тисяч? Має значення!
Один лиш день історії віддай!
Я призначаю кожному побачення -
Дванадцята-нуль-нуль. Євромайдан!


P.S. Буду рада кожному знайомому з фото-аваторок обличчю на Майдані.
Настає час для громадянської лірики, панове колеги по перу!

Болить, пече, жахає, стогне
червоне пекло... вже укотре?
...Батий, Батурин, Крути, голод...
По серцю серп,
                  по мозку молот...

23.11.2013

Мали люди оті працьовиті
Мозолясті, порепані руки.
І за що їм дістались у світі
Найлютіші, від голоду, муки?

Від ярма здобули собі волю,
Та Кремлівська шалена навала,
Що народу калічила долю,
Вказівки, без ума, видавала!

ХазяЇв у колгоспи загнали –
Господарства приватні згубили.
«Комітети» усім керували
І даремно вкладалися сили...

А тоді, у людей вимагали
У державні бездонні засІки,
Щоби все, до зернини, здавали:
ЗасланнЯ, за непослух, довіку!

І постали страшенні потвори
У дворах, ще недавно, веселих,
Геноциду і голодомору
У нещадно задушених селах!

Потяглися удаль, за кордони,
Не якісь невеликі обози –
Безкінечні зернА ешелони,
Залишаючи відчай і сльози.

Не було чого дати дитині,
Що поїсти очима молила...
Вимирали нещасні родини,
Бо котів і кору вже поїли!

І стояли холодними хати –
Весняного зелА не діждали.
Не було кому трупи ховати,
Бо останні уже полягали.

То якої ще треба науки,
Щоб довіку оце пам’ятати?
І простягнені жадібно руки,
Загребущії, повідбивати!

Поминальні свічки запаливши,
Пригадаємо злочин жахливий,
У скорботі чоло похиливши,
Обіцянки відкиньмо брехливі!

Бо погрозами і полюбовно
До "союзу" сусід закликає.
Не забудьмо, що сир безкоштовно
В мишоловці якраз, і буває!

2013

Летиш і бачиш, на покору хворим,-
над морем горя, над голодомором,
у хаті мати, гарна, молода,
була учора, а тепер - потвора
безсила - у колисці не гойда
дитя вхололе, а «засни» говорить...
Повернешся, і повен горя морем,
розповіси усе – і крик розпоре
зі дзвону полог. Полум’яно-скоро
заллє Москву розлючена орда!

2011