В цю вітряну грудневу ніч –
Коли і холодно, і мрячно –
Ідеш на площу, мов на Січ.
Навпроти – „Беркут”. Лячно? Лячно.

Тебе оточують, і все ж
Ти не здаєшся – в Тебе сила!
З майдану на майдан ідеш.
Що далі буде? Чи могила,

Чи темінь вогкої тюрми?
Борися. Не зважай сьогодні –
Чи знов заграють у сурми,
Чи скотимося у безодню…

В засніжену тривожну ніч
Ідеш на площу – за ідею.
Міліціянти – зусібіч.
Що завтра? Торжество Вандеї*?

Полковник Ніс
(ім’я таке чи псевдо?)
вчинив логічно:
потайні ворота
відкрив до міста
не братам – катам…

Посунула орда зусюд,
і все до
Батурина!
Орді чинити спротив
нема кому…

…Недавно був я там,
в Мазепиній столиці,
що над Сеймом, –
вона ледь-ледь з руїни ожива
всім книжникам на зло
і фарисеям,
всім тим,
кого під’южує Москва
до руйнувань…

…Носій пра-пра-підлоти –
полковник Ніс
опівночі не спить,
готовий для московської піхоти
нові ворота заново відкрить…
Запори вже підняв –
чекає вісті…
І вісник заганяє вже коня!
От-от у ледь відродженому місті
почнеться
братолюбницька
різня…

Хіба ж така,
як за часів Мазепи,
п’яніша, ніж під Крутами…
Агов,
руйнуй відреставровані вже склепи
і храми,
невмирущий Муравйов!

…У Києві вершиться "чорна рада",
міркує,
як недешево продать
Батурин…
Там, де рада,
там і зрада –
недовго Носу-Носову чекать!

…Універсальну змову підписали
схизмати-харизматики –
і враз
регіональні братчики-васали
веселий оприлюднили указ:
"Руйнуй Батурин!"
… обминуть лиш хату,
в якій живе гуцул-архімандрит
московського архіпатріархату,
достойний пастир
паствених
корит, –
все інше під вогонь…

…з-під Конотопа
підтягнуться недобитки орди –
в’язать плоти…
Задрипанка-Європа
промовчить делікатно,
як завжди.
Таж не було, немає і вовіки
Батурина не буде!
Все – мара…
Течуть до Волги українські ріки,
а не до пратрипільського Дніпра!

Схизматів-харизматів спільна мати
явила світу під одним кущем?
Не вірю – вірю…
Я ж не маразматик!
Із розуму ж не вижив я іще!
Поїду в Пустовійтівку –
там наші;
в Хоружівку подамся –
до своїх:
не можу я з батуринської чаші
пить в покаянні непростимий гріх!
З Хоружівки – до Марківки поїду,
недобру вість земляцтву повезу…
Ні, не поїду,
бо згорю від встиду, –
в луганську нору знову заповзу
поглибшенько…
Ой, лишенько, домашні
прихильники Майдану,
енний Ніс
за всі провини наші учорашні
віддав нас, бідолашних, на заріз!
Пакуй валізи, донько,
і в Карпати
паняй,
бо на борги росте пеня,
і ти, дружино, вчися запрягати
у віз втікацький дохлого коня…
А я,
за підривну свою роботу
(така вже, видно, доля сироти),
приречений-привішений до плоту,
щоб по Дінцю "мазепинцем" пливти…

…Як і завжди, брехатимуть лисиці
на вкотре вже повержені щити
й тріпатимуть на трепетній осиці
капітулянтський прапор страмоти
вітри із-за Можаю…

…До врожаю
я в Дикім Полі вже не доживу…
…я ж "переможцям" вже не заважаю
палить Батурин – радувать Москву…
…пливу… спливаю кров’ю…


2007

Друже, вітаю! Давно не відписував щось...
Холод, а може, то просто груднева депресія...
В час революції в кожного, звісно, свій льос**
Он за вікном кожен день бачу - мирна процесія:

Діти, студенти згуртовано йдуть на Майдан,
За європейську свободу і за інтеграцію.
В прагненні збутися у черговий раз оман
Гордо крокує надія вкраїнської нації.

Хлопець і дівчина, юні, рука у руці,
Пісня та усмішка. Поряд ідуть сотні друзів їх.
Знав би ти як "Беркут" трощить кістки та хрящі,
І як киями ламає дитячі ілюзії...

Що за доба, що за час, що за світ цей такий?
Скільки тривати ще смуті поміж українцями?
Скоро Різдво... Випав сніг, як і завше - м'який,
Влада, як завше, народ переплутала з вівцями.

Боляче, страшно... Молюсь:"Милостивий Господь!
Не допусти у країні війну та руйнацію.
Кроки вчинити неправильні владі зашкодь
І збережи від невірного вибору націю."

Вітер, мороз... У столиці правує зима.
З думкою тепло, що діти зростатимуть вільними.
Що там у вас? Ти про себе пиши зокрема.
Все. На добраніч! Твої сни хай будуть спокійними.

11.12.2013р

* обиватель (заст.) - громадянин, особа, яка належить до постійного населення якої-небудь держави і має відповідні права та обов'язки. (Словник синонімів)
** льос - жребій; судьба; участь.(Словарь української мови Б. Грінченка)

Це не бунту банального спроба –
Це встає український народ.
В ньому зріє духовна Європа,
Що не стерпить азійських заброд.

Від мільйонної площі столиці
До майданів містечок і сіл –
Скрізь осяйно-усміхнені лиця.
Дай нам, Боже, наснаги та сил!

На уламках розбитих кайданів –
Їх порвати велів нам Тарас –
Загартовані в бурях майданів,
Долю візьмемо в руки нараз!

Грудень 2013

Я не часто кажу про любов,
Хоч люблю без перерви на втому.
Йде війна, і сьогодні ти знов,
Вже без мене, рушаєш із дому.

Я сльозою твій шлях не скроплю,
Хай заплаче ворожая зграя.
Поважаю, пишаюсь, люблю,
З перемогою вернешся - знаю!

Обереги моїх молитов
Зграю спинять зомбовану вовчу.
... Я не часто кажу про любов,
А сьогодні - укотре - не змовчу...

У артеріях часу: кров людська – не водиця.
На іржаві дороги опадають сніги
і на білій сторінці українська столиця
як арена для битви, де свої – вороги.

Не оковами гніву, духом правди сповита,
на майданах країни «Ще не вмерла…» живе,
а безлика істота, за щитами укрита,
до покірного «щастя» у минуле зове.

У артеріях часу: кров людська – не водиця
і у гущі незгоди наш нескорений рід,
наче повінь весняна, плине в серце столиці,
щоб омити калини занапащений цвіт.

12.12.2013р.

І
З десятого грудня
у ніч на сьогодні
усі ми – присутні
на цій обороні.
Долаймо утому
палкими серцями,
ми в себе удома
і правда за нами!

ІІ
Шануймо людину,
що встала по праву
спинити руїну.
Будуймо державу
синів поколінню
козацького роду,
козацького гарту,
й шануймося браття,
бо ми того варті!
Славімо оновлену Україну!

ІІІ
Шикуймось у лави
на Заході й Сході,
берімось до справи,
щоб жити в свободі!

Ніколи нікому ні крихи свободи,
ні дріб’язку волі за так не віддай,
бо хижі устої людської породи
у пекло пекуче обернуть і рай.
Незчуєшся – кривду долучать до влади,
і право зневажать, на сміхи зведуть.
В сирих казематах, де морок і грати,
твоє волелюбство до скону замкнуть.
Ніколи нікому не кланяйся в ноги,
не йми на довіру солодкі слова.
В житті є незмінне – Господні дороги
і вічний порадник – своя голова.
Ніколи нікого не май за кумира.
У світі, крім неба, усе – суєта.
Реляції сану чи глянець мундиру –
удавана велич, нерідко пуста.
Ти – боже натхнення, ти – плід його праці,
то ж гордо до сонця обличчя тримай
і потяг душі до божественних грацій
за миску поливки, дивись, не продай.

2013р.

До чого ти, рясноволоса
Україно, себе довела?
В чужу хату прийшла у гості,
Коли власну ще не підмела.

Покажи мені правду, нарешті,
А не лозунги й маніфестації.
Не криваві бої. Не арешти.
Не брехливі експропріації.

Правда – не в кличі пройдисвітів,
Катів, запроданців, заброд,
Що скинути інших пройдисвітів
Посміли призвати народ;

Не в закликах до повстання
Істини вірний набат;
І не в голосних пориваннях
Штурму міських барикад.

Правда – штука пахуча.
Не довго їй визрівати.
Не довго розбити блискучі
Міцні кріпосницькі лати.

Україна – то льох з динамітом.
Моліться обличчям в рушник,
Щоб істини й правди діти
У льох не жбурнули сірник.

3.12.2013

Сузір`ями опаленого степу –
Євшанні очі, полум`яні леза –
Манівцями, протоптаними небом,
Із сонцем на скривавлених ефесах…

Заброди реготали їм услід.
Оті черстві, пихатії заброди
Казали: “Неіснуючий нарід!”,
Та що нема і мови у народу.

А предки не спинились ні на мить
На реготи, потоплені в вині.
Того, хто прямо йде-бо, не скорить
Ні словом, ні у вогненній борні.

Нічого не доводячи нікому,
У сонмі бур, та битв, та злих розлук,
Через усю Галактику, - додому
Пронесли Предки Колесо і Плуг.

08.12.13

У сновидінні зяяв древній Київ.
Іще світанок темряву не їв,
Як спокій міста жах убивчий виїв
Половниками варварських київ.
І, як не дивно, саме ця зачистка
Страху й вагання із людських сердець
Збудила силу бойового тиску
На безум влади.
Безуму – кінець!

07.12.13

Усміхнена і заплакана...
Вишúванка... латка на латці...
І шрами, і свіжі подряпини...
Портфоліо... Папарацці...

Принижена, обезчещена,
Згвалтована та побита,
І хрещена, і розбещена,
Не раз матюками покрита.
Знедолена, поневолена,
Обідрана аж до нитки,
До голого нерва зболена,
Одвічна безплідна покритка.

Розп'ята на тлі історії,
Що кілька разів підмінена.
А діти - голодні і хворії,
А ріки - брудні і замілені.
А ниви твої - занедбані,
Дороги - як віспою биті.
А де трударі твої? Де вони?
Найбільш працьовиті у світі?
Безхатченки-безробітченки,
Тобою не благословеннії.
Куди відпустила їх, дівчинко?
До Греції, Польщі, Словенії?
Залякана вовкулаками,
У душу впивалися ікла.
Не знищена псами ніякими,
Безмежно терпляча і світла.
Калинами-переливами
Духмяно-квітуча й співуча.
І яблучно-білоналивами,
І свіжохлібами пахуча.
І надрами, й дивомандрами
Багата, але незаможна.
Барвиста озерами, ватрами,
Безправна, безкарна, вельможна.
Загублена і розгублена,
Водночас і храм, і руїна.
Ти нами всіма недолюблена,
Багатостраждальна Вкраїно.
Чи й далі хохлами сидіти нам,
Ховатись у крайні хатини,
Коли протиріччя-епітети
Примножують біль України?!!!

У лісі, ой, не світлому,
Що зветься Україна,
Поміж до всього звиклими
Росла собі ялина.

Попов співав там пісеньку:
"Засни, народна пильність",
А два чубаті з лисеньким
Потролили та й змились...

Ой, крові, ой, невинної
Налито у суботу.
Прикрилася ялиною
Керована сволота.

Ялиночко кривавая,
З металу недороблена.
Чи зватись нам державою
З "гарантом"-одороблою?

З кащеєм Санта Клаусом,
Яйцем колись не вбитим.
Пакує-усміхається
Цукерки з кров'ю дітям...

Маленький сірий зайчику,
Біжи скоріш від неї,
Бо краще б і не бачити
Ялиночки тієї...

30.11.2013

Пане президенте(одруківка),
пане кримінале(може так?),
кров’ю вмита київська бруківка –
Беркут ваш калічити мастак.

Пане президенте(вибачаюсь),
пане владолюбцю(вочевидь),
не сказали покаянне «каюсь!» –
совість закодована мовчить.

Пане президенте(знову мимо),
пане демагогу(чом і ні),
тане час каденції незримо –
де обітниць гори золоті?

Пане президенте(це востаннє),
пане богомольцю(жартома),
залишилось ще одне питання –
вірите у Бога задарма?

03.12.2013р.

Лежачого не б’ють! – це кодекс честі,
але навідліг б’є по голові
за мирну ніч, за акції протестні
жагучу юнь вояка у бронІ.

Хіба ти беркут? Сученя погане!
З такою люттю трощити кістки…
Такий же яр колись тебе дістане,
твоє трухло у місці, де мізки.

Ногами не закОпаєш свободу,
кийками не вгамуєш мар життя.
Не захисник ти власному народу,
а влади кримінальної слуга.

А ще, «герою», пам’ятай про долю
(усе вертає на круги своя):
сьогодні б’єш, чужу калічиш волю,
а завтра кров’ю вмиється твоя.

03.12.2013р.

Народ у розпачі, а він
сказав, що «перегнули палку».
Але мільйони, як один,
гаранту побажали палко:

крім золотого, кришталевого
іще алмазного клозету…
Ні! бандюку – клинка сталевого,
кілка осикового – зеку!

03.12.2013

Залізна воля спалює вогнем.
Залізну волю більше не здолати.
Залізо – це свобода з кожним днем,
Яку в шакалів треба відібрати.

Злякалась волі влада: Лев, Ведмідь,
Бо в масках цих ховались щур, гієна.
За ними — беркутівська жовта мідь,
А не залізо волі, людвогненне.

Народ — залізо, вилите в кулак.
Удар знесе шакалів до гієнни.
Народ — це воля, а не раб-простак,
Який чекає на свободу -енно.

Вогонь Європи — це вогонь Душі,
Яка не може жити у болоті.
Вогонь – це воля. Гей, Вогню, криши
Холодний попіл знудженої плоті

Усіх мерзенних, що у пеклі й злі,
Не за народ — за золото «терпіли».
Терпіли муки пекла на землі,
Яке самі розбурхали й створили.

1 грудня 2013 р., Київ, біля Банкової

І
У Чорнеє море впадає Дніпро.
Для віча мостився майдан.
Країну гуртує година випроб.
Нарід можновладця скида.

ІІ
Огонь не вертає обуглених дров,
і кров’ю не стане вода,
і брук вікопомний освячує крок,
допоки триває хода:
за волю і гідність стояти на кров
уділ не рабів – громадян.

ІІІ
Снаги Вам, усім, хто сьогодні не спить:
у герці сумлінь і оман
притомніє нація в зболену мить
і кличе до чину Майдан.
01/12/

01/12/

Московіє, о кревна доле,
прийми на палю честь мою.
Душа повії, тіло голе –
перед тобою я стою.

Моє імення – Україна,
окрайок щастя і землі.
Чи гину я, чи то Руїна
мені наснилась уві сні?

Усе життя ішла до Бога,
убога, грішна і свята,
і довела крива дорога
до богохульного хреста.

Були сини, титани слова
і долі вольної вітри.
Зітліло сім'я, лиш полова
все яро лине догори.

Ще пересічні небораки
та їх запроданці вожді,
яким давно уже до сраки
усе, що скніє у нужді.

Московіє, як серце стигне
від частоколу гострих паль!
Тут не одна свобода згине
етапом у сибірську даль.

Немає світла, янгол ночі
укрив імлою небокрай,
а ясновидцям вибрав очі,
щоб не шукали в небо плай.

Московія – содухи мантра
та хлані п’яної «авось».
Було так, є і буде завтра.
На древі літ – кривава брость.

Ховає час в іржаві плями
біль сокровенного життя.
Лежать голодні в ситих ямах,
уже ніхто їм не суддя.

Ще Молох смерті – ясна стерті.
Із жорен сиплеться трухло.
Ідуть з війни живі та мертві,
це вже кому як повезло.

А табори, а людолови,
а дріт колючий навкруги?
Скотився жах у чорні води
і до цих пір ідуть круги.

Усе було, на гострій палі
сконав не вік – любов земна.
Вона із пісні, а не сталі,
тому і захисту нема.

І от стою я, Україна,
перед воротами Кремля –
не суверенності країна,
а так, залюднена земля.

Московіє, візьми до себе,
у азіатську маячню.
Рабою буду я для тебе
у робі чорній, хочеш – ню.

29-30.11.2013р.

Ви – молоді, а вороги:
Москва, мороз і «регіони».
Та Україна – навкруги,
і наміри не охололи.

Сіяє сонячно Майдан,
гойдає стяги і надії,
Люд, що з апатії повстав,
І нагодує, і нагріє.

Та гасне полум’я твоє,
бо необхідно для Майдану,
хоч лідерів немало є,
лише Новітнього Богдана.

Засяє полум’я твоє,
бо є потребою Майдану,
хоча ідей багато є,
іти за шаблею Богдана!

30.11.2013

Кийком по плечам, голові
усяк дістане.
Студенти ходять у кровІ.
- Вітаю! … Янек.
- Я гарантую вам права
свої, а ваші?
Боліти стане голова –
хіба не краще?

30.11.2013р.

Як твоя гусенична підошва
Опускається стрімко униз -
Не на плити майдану чи площі,
А на душу людську - ЗУПИНИСЬ!!!
Схаменись, не топчи, там - людина.
Може, донька чиясь, може, брат.
В тебе теж є, напевне, родина,
Що заплатить за крок цей стократ.
Хай для тебе народ - біомаса,
Легко бити, коли ти в строю,
Знай: ти рідну матусю дубасиш
І дитину маленьку свою.
Кара Божа затягує петлі -
Тим, під каскою сірим, затям,
Що горітимеш, хлопче, у пеклі,
Не по смерті, а ще за життя!

Ланцюгова реакція – необоротна –
термоядерна сила сердець
переплавить занози колючого дроту,
розчахне вже не вікна – ворота в Європу,
і оту знахабнілу «АЗІйську босоту»
повимітує геть накінець!...

29.11.2013

розгойдані зорі над сивим смерканням століть
а ще різнобарвні майдани на київській площі
і так Україні цей безлад постійний болить
і так вона вірить у наші прозріння і прощі
мадонна чорнобильська плаче сухими слізьми
Перун і Дажбог заніміли від фальші та злості
лукавих героїв яким не дивуємось ми
прибиті журбою без духу свого й високості
героїв багато пророків як завше нема
чужа напівправда для нашого вуха миліша
а в селах поліських якась напівдика пітьма
фатальна якась навісна і щоразу густіша
спустошено землі у клубі колишнім пивбар
а очі бабусь вже не горнуться більше до неба
за кожну ідею ціна ніби йдеш на базар
молитва і та як повинність уже не потреба
а вітер розхристаний стогне в забутих лісах
ночами вивозяться сосни на гроші на гроші
і відчай гіркий поселяється в наших серцях
хоч гасла лунають гучні й обіцЯнки хороші
без віри куди тільки вірити важче щораз
політики в душах уже наслідили надовго
на кручах Дніпрових криваво ридає Тарас
про наше гірке безталання розказує Богу

Засвітилась у серці сльоза молода
Ллю у лють свій неспалений гнів,
Та не сповнить моря ця солона вода –
Ллю у лють непочутий свій спів.

Я стрілою поцілюю цілим єством
В недосяжної вічності ціль.
І в душі – ні душі, і в душі – мов содом,
І всі душі, мов сіли на міль.

Не катується кат, неприкаяний світ –
Зубожіла Вселюдська душа,
І стирається в ній християнський завіт,
А історія гострить ножа.

Не чорни своїм поглядом сонця кришталь,
Воно вільне – ти раб і рабом
Твого серця зітліє порожній скрижаль,
Не живе в нім небесний псалом.

Загубилося сонце у тінях душі,
Заблукала вона у світах,
Наші предки тепер в січовому коші
Панахиду нам правлять в віках.

Всім разом хоч на мить повірити у диво!
І смачно закотивши рукави,
безкомпромісно і рішуче, і сміливо,
не зволікаючи (взамін «суддю на мило!») –
пора! – Гераклові трійчаті вила –
і "смóрід" авгіїв – навідмаш «до ноги»!...

29.11.2013

Сумні видіння бачу нині -
Настав такий непевний час,
Коли в словеснім драговинні
Ізнемагає кожен з нас.
Тим часом покидьки зухвалі
Розбійно, зграйно, без жалю,
У беззаконному проваллі,
Наживу ділять через лють.
Останній цвях у домовину
Заб'ють продажні байстрюки,
Як безталанну Україну
Доб'ють, роздерши на шматки!
Та й поховають, як, бувало,
Не раз ховали - на віки...
Ім ненаситним завжди мало.
Лишіть хоч гривню... на вінки!
Манкурте, виплодку щурячий,
Що в холуях іже єси!
Шляхетний гонор, дух козачий
Давно в тобі зійшов на "пси"
З чужого столу кусень ласий
За підлу службу дістаєш...
Ти сам продався за ковбаси,
Тепер і Неньку продаєш?
Всеблагий Боже милостивий,
Верни їм розум хоч на мить,
Бо то є гріх недопустимий -
Зло на землі своїй чинить.
Тому і творять пересвари
Людці, чіпкі, як омела,
Бо не відчули ще покари,
Бодай би їх чума взяла!
Невже всі лицарі преславні
Перевелись на потруху?
Змілів Дніпро? Усохли плавні?
Немов на пошесть, на лиху.
Хай омина лиха година
І землю нашу й земляків,
Щоб наша славна Україна
Не зникла в темряві віків!

Гей, ви, «подобіє» еліти,
не грайтеся судьбою, бо
якщо Європа нам «не світить», —
задушить путінська «любов»…

28.11.2013

Любителі „тайожного” союзу,
Раби безбожні, ниці холуї,
На що надієтесь у тьмі ілюзій –
Чи на потоп, немов король Луї*,

Чи на дива… Хіба ходу зворотну
Історія робила будь-коли?
Не діждетесь! Морально ви – банкроти!
В серцях пече від вашої хули

На європейський вибір України!
Вже прозріває стомлений народ,
Встає з голодоморної руїни
Та чорноти чорнобильських скорбот.

Затямте! Україна – це Європа
З Аскольдо-Ярославових віків,
І українці – не Кремля холопи,
А спадкоємці слави прабатьків.



26-27.11.2013

Коли пливло народне віче,
Цвіли вітрила-прапори,
І те видовище величне
Благословляв Господь згори,
Коли щасливими сльозами
Надія сяяла в очах,
І ті, хто йшли, напевне знали,
Що не володар більше – страх,
За огорожею з металу,
Що за людський сягає зріст,
Команди «роботи» чекали,
Для них подій на площі зміст
Був недосяжний, бо свідомість –
Маріонеткам рудимент.
Навіщо думати? Натомість
Є пульт, і саме в той момент,
Як «Барабас» натисне кнопку,
І на екрані блимне «фас!»,
Натягне каску на «коробку»
Солдат-спецназівець, і враз,
Живу утративши подобу
Бездумно піде на людей,
Тому що раб, тому що робот,
І ще не знає, що гряде
Нова доба, в якій він зайвий,
Керований бандитським злом.
Де б не сховавсь – хай знає: знайдуть
І спишуть на металолом.

Валентина Попелюшка
Київ 24.11.2013р. Майдан

Ми нікчемно живемо.
Нам нічого не треба –
Ні усмішки дитяти,
Ні високого неба.
Ми запряжені в ярма,
Як воли припорошені.
Нас примусили думати
Лиш про гроші, про гроші.

Час для вовчих законів.
ЖивемО? Виживаємо!
Ані долі, ні щастя
Ні життя ми не маємо.
От так край, от так рай,
От моя Україна !..
Де ж ми, люди, де душі,
І де солов’ї ?
Де оспівана в пісні
Червона калина ?
Де ж та гордість і слава,
Де лицарі її ?

Дожились.
Доробились.
І добудувались.
У парламенті пики
хлопці б'ють удалі!
Тільки злидні ростуть…
А ми в партії бавимось.
А ми дурим народ свій
Який уже рік !..

1998

Викричану,
викручену,
випечену
болем
душу несу тобі -
порятуй!
Дмухни легенько
на мої рани,
не тули
до себе міцно -
болять!
Згаси каламуть
у моїх очах...
Чорні попалені дроти
моїх нервів
зніми обережно,
бо іскрять,
бо ще залишилася у них
статика
крику,
ненависті,
муки.
Траву мого серця
звільни
від попелу -
бо заглушив,
затлумив її.
А трава - проб'ється
до сонця твого погляду!
Тільки -
засвіти мені,
засяй!

Десятки? Сотні тисяч? Має значення!
Один лиш день історії віддай!
Я призначаю кожному побачення -
Дванадцята-нуль-нуль. Євромайдан!


P.S. Буду рада кожному знайомому з фото-аваторок обличчю на Майдані.
Настає час для громадянської лірики, панове колеги по перу!

Болить, пече, жахає, стогне
червоне пекло... вже укотре?
...Батий, Батурин, Крути, голод...
По серцю серп,
                  по мозку молот...

23.11.2013

Мали люди оті працьовиті
Мозолясті, порепані руки.
І за що їм дістались у світі
Найлютіші, від голоду, муки?

Від ярма здобули собі волю,
Та Кремлівська шалена навала,
Що народу калічила долю,
Вказівки, без ума, видавала!

ХазяЇв у колгоспи загнали –
Господарства приватні згубили.
«Комітети» усім керували
І даремно вкладалися сили...

А тоді, у людей вимагали
У державні бездонні засІки,
Щоби все, до зернини, здавали:
ЗасланнЯ, за непослух, довіку!

І постали страшенні потвори
У дворах, ще недавно, веселих,
Геноциду і голодомору
У нещадно задушених селах!

Потяглися удаль, за кордони,
Не якісь невеликі обози –
Безкінечні зернА ешелони,
Залишаючи відчай і сльози.

Не було чого дати дитині,
Що поїсти очима молила...
Вимирали нещасні родини,
Бо котів і кору вже поїли!

І стояли холодними хати –
Весняного зелА не діждали.
Не було кому трупи ховати,
Бо останні уже полягали.

То якої ще треба науки,
Щоб довіку оце пам’ятати?
І простягнені жадібно руки,
Загребущії, повідбивати!

Поминальні свічки запаливши,
Пригадаємо злочин жахливий,
У скорботі чоло похиливши,
Обіцянки відкиньмо брехливі!

Бо погрозами і полюбовно
До "союзу" сусід закликає.
Не забудьмо, що сир безкоштовно
В мишоловці якраз, і буває!

2013

Летиш і бачиш, на покору хворим,-
над морем горя, над голодомором,
у хаті мати, гарна, молода,
була учора, а тепер - потвора
безсила - у колисці не гойда
дитя вхололе, а «засни» говорить...
Повернешся, і повен горя морем,
розповіси усе – і крик розпоре
зі дзвону полог. Полум’яно-скоро
заллє Москву розлючена орда!

2011

“Живемо в Україні…” – ненависно й гірко
Сини говорять, очі потупивши –
Дурні, наївні, люті недовірки!
Що може буть зрадливіше і гірше,

Коли наїдений, усміхнений потомок
Над ложем хворої, безпомічної нені
Розводить чорні шепітливі теревені,
Чатуючи тихенько смертний дзвоник?

Той дзвін прийде – і загуде журливо
Під регіт радісний пузатого синка,
І вітру гнійного зелені переливи
Отруять квіти погребального вінка.

Той вітер – як торнадо з огненного жерла.
Той дзвін змете кургани, хати і серця.
Згадає син оту, що вже давно померла, -
І згине сам. Без пам`яті й держави.
Без вінця.

22.2013

Голодомор. Затихли дзвони...
- Я не люблю тебе, життя!
Ти чуєш, доле? Ці прокльони
шепочуть висохлі вуста.

Поникла сумно головою
над немовлям у зимну ніч.
Моя країно, що з тобою?
Щодня згасають сотні свіч...

Та ні, не сотні, а мільйони
у пащі голоду сердець
вмирали так. Доба сваволі
їм лютий правила кінець.

Заклякла над маленьким тілом,
на плач не вистачає сил.
Ще трохи часу – піде слідом
у край чорніючих могил.

І там земля не ляже пухом,
а мерзлотою на чоло.
Голодна смерть іде за плугом
і оре злякане село.

А у кремлівських кабінетах
найбільший вождь усіх часів
на сито-п'яному бенкеті
повчав борні дрібних вождів.

Він закликав до перемоги
супроти клятих ворогів;
про саботаж казав, про змови
і українських куркулів.

Що суть села – завада кроку
у світлу яву майбуття
і хто не став на цю дорогу,
не має право на життя.

Село, село – колиска мови,
колиска чистої душі.
Який там бунт, які там змови?
Було б що їсти на столі!

Та на знаменах – виклик світу.
І оберталось колесо –
комусь ще снився кусень хліба,
комусь було вже все одно.

Старі, малі вмирали перші,
за ними ґазди і жінки.
Таких масштабів, може, вперше
злочинці владні досягли.

Голодомор – німа сторінка
на українському шляху,
де кров’ю полита стежинка
вела до „щастя” на біду.

Ще не написані всі книги,
ще світ жахнеться від наруг,
а ми молімось тихо-тихо
за вічний біль голодних мук...

2008-2013рр.

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
І більше Президентом не назву:
Шлях від любові до зневаги неспростовний —
Улігся у каденцію одну…

Ви тріумфально сіли на престолі,
Здолавши гори бруду та олжі,
І українців вистраждані долі
На президентській прийняли стежі.

Красивим жестом рук, які не крали,
Їм ознаймили світле майбуття
І наслідки жаданого фіналу -
Назад уже не буде воротя:

Бандити всі сидітимуть у тюрмах,
І владі з бізнесом — не навпрямки,
Й побідні “нашоукраїнські” сурми
Сурмили міць і єдність на віки.

Принишкли переможені, як миші,
Спустивши пред Фемідою штани
Й ладнаючи, тепер уже без “криші”,
Задки для “іскуплєнія” вини.

Свободи дух заполонив країну —
Позбулися ж бо рабського клейма!
І ликуванню не було зупину…
Та не збагнули — гідра ще жива!

І Ви її не те, щоб удушити,
Укинувши нараз у ласки нар,
А ще й безкарно дозволяли кпити
Із Конституції, спустивши в ПіСУАР*.

І тюрми без бандитів пустували,
Вільготно почувалося кумам
І рилець у пушку гидкі навали -
Із облизнем - увірились ногам.

Всевладні жести рук, які не крали… -
Поблажливо Ви брались за перо
Й Державні нагороди, мов коралі,
Так щедро роздавали. — О маро!

Кому?! — Тим сумнозвісним Підрахуям,
Що, в пір'я вбившись, показали знов
(Влучніше рими, каюсь, не знайду я,
Проте не вимовлю!) — Вам ...“істинну любов”?..

А Україна вірила й любила, —
Свідома Україна, ясна річ,
Імення Ваше символом служило
Вкраїнськості, що родом зі сторіч.

І я пишався Вами — Президентом,
Всі сумніви понищивши на пні,
І вірив: скористаєтесь моментом
В історії лишитись на коні.

Бо ж виболіли не собі в догоду
Голодоморний жах (а він жеврів)
І донесли цей біль до всіх народів,
До “старших” не достукавшись “братів”.

І рідної минувшини скрижалі
Очистили з намулу фальшувань.
Й прем'єра “DE PROFUNDIS”** в “Арсеналі”
Осяяла нову мистецьку грань.

Ця Ваша українськість дратувала,
Доводила до шалу посіпак,
Поплічників ворожого начала,
Що шили Україну на свій смак.

Коли ж угряз у політичні чвари
Наступний президентський марафон,
Країні замрячила не примара —
Реальний і безликий солдафон.

Я не вагався, всупереч загалу
(а рейтинги – удушливий удав),
Та голос мій, виходить, на поталу
За Ваше президентство я віддав.

Вважав, що Ви єдиний з-поміж інших
Виразник українського єства,
Для кого доля нації святіша
За миску політичного їства.

Я довіряв — по духу українцю,
Беззастережно вірив, як собі…
І не чекав ганебного гостинця,
Зготованого, видно, у злобі:

Коли на старті другого забігу
Вже розминались двоє — і без Вас,
Засліплений, Ви вдались до бліцкригу…
Й не на того дали команду: “Фас!”

Уже до скону ненависна жінка —
Соратниця не так далеких літ
(По крові, може, і не українка) —
Дорогу перебігла, наче кіт.

І мстивим жестом рук, які не крали,
Ви поступ весь пожбурили до ніг
І в бюлетені з легкістю вандала
Зробили підлий вибір — “Проти всіх”.

І “Ваш народ”, хоча й не в тім'я битий,
Прислухався до Вас — проводиря,
Й Ви власноруч — від помсти неомитий —
Вписали чорний день календаря…

І ось — фінал бездарного роману,
Шукайте у собі його причин.
Ви мали все: любов, довіру, шану,
А зараз залишилися ні з чим.

Ідіть до бджіл, самотній нео-Бруте.
Не хочу ображати Божих мух:
Ви більш не лідер нації — забудьте,
Не проводир уже. Ви — бджіл пастух.

Єдиним жестом рук, які не крали,
Враз перекреслили своє ім'я —
Віддали долю рідної Держави
Для збиткувань московським холуям…

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
А президентство Ваше — лейтмотив
Для поминок любові красномовний:
Ваш бюлетень про нього ознаймив…

2010 (22.11.2013)

Живу в оазі – раю історичнім,
а схаменувся раптом – я сліпець:
не помічаю ні сивин -сотрічних,
ані осердя Львова, що цвіте.
Я так давно не був у центрі міста,
не пив його одвічної краси,
а нині – закохався, як невіста…
О Боже, цей Едем благослови…

17.11.2013

Якби за любов давали гроші
там, в іншому світі чи вимірі,
якби справжню любов насипали високим курганом,
а на ньому – душа-панна,
то моя старенька бабця мала би їх найбільше
і вознеслася найвище,
хоч казала, що навіть не знає, що то – кохання.

Просто заміж віддали в шістнадцять,
бо поруч поля, і батьки зговорились,
бо велика сім’я, бо робота, город і силос,
і діти родились, хворіли, і вОйна котилася світом,
а бабця чомусь помічала - у ковбані* латаття квітне...

і писала до мужа на вОйну письмо:
“Лети письмо орлом, лети письмо крилом,
впадь на ту кровать, де мій милий буде спать”

Тільки раз мені малій розказала,
що ноги болять їй, бо так сталося -
гнали їх німці до вокзалу,
вона втекла і шестеро діток з нею,
двоє на руках, а старші трималися - за спідницю, за полу кожушиини,
цілу ніч – на болоті примерзлому ховалися,
перестрибували з купини на купину,
босоногі серед зими...

як спалили хату,
як жили з сліпою тіткою Улитою
та діточками у землянці, яку самі зліпили.

і ждала з вóйни чоловіка,
і жила
і дітей рятувала від тифу,
від холери
нікому потім не давала
криве слово сказати чи “до холери” послати
і мовчала, так мало їй слів було треба
і робила дітям токмачики з бульби,
а на Різдво – найсолодші булочки з медом...

і пам’ятаю, як пливла, наче княгиня,
крізь чорнобривцевий вересень
у труні
над півсотнею
дітей,
внуків,
правнуків
моя маленька згорблена
бабця Зінька

Либонь, Левіафан вважав, Іоні
жилось у ньому, наче в пансіоні.

2013

сл. Л. Калиновської, муз Олега Бута

Благословен цей ранок в небесах
і сонця промінь знов мене розбудить.
Мій рідний краю, славен ти в віках,
Ти розправляєш знов синівські груди.
Моя земля, де народивсь Олесь!
Тут є усе, до чого серце лине.
О, Білопілля, берег синіх плес:
Сула і Крига, Вире солов’їний!

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Стіжками долю вишию свою,
Щаслива доля, тепла і привітна.
І розквітає квіткою в маю,
черемхою й каштановим суцвіттям.
І хай з роси й води на многа літ,
найкращих літ, щоб не було їм краю!
Хай розквітає цвітом славний рід,
Мій милий краю, Білопільський краю.

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Моє село. Моя Сула.
І те, і те - єдине й сокровенне.
"У щастя людського два рівних є крила", -
Так Рильський написав.
Мабуть, про мене.

Пересічного українця
Пересічний менталітет:
За рахунок не свій
По вінця
Наливає,
Чужий буфет –
Не чужий:
Мов струмок протічний,
Там і вина, і горілки…
Пересічний "хохол" –
Це Вічний
Жид,
Лиш кольором не такий.
Пересічність оця –
Не з Січі,
Мімікрія –
Не з Соловків!
Пересічний –
Тисячорічний –
Він прийшов
З глибини
Віків;
Він за спини чужі
В Царграді
Був, ховався,
І Святослав,
Не віддавши належне
Зраді,
Пересічного не послав
Якнайдалі;
Він був при Кодні
Й відкупився тоді
Від мук
І продовжив свій рід –
Сьогодні
Його пра-пра-пра-пра-онук
Благоденствує;
Він в Полтаві
Перекинувся до Петра
Від Мазепи –
В його неславі
Суть
Гнилого його
Нутра!
Він хохлячу свою натуру,
Мімікруючи,
Не змінив:
Здав Виговського
І Петлюру,
Україну очервонив
Кровокольором…
О, хохлюго,
О, мій брате –
Ганьбо моя,
Образ твій
Над Великим Лугом
На тлі місяця возсіяв!
Нахромив ти на вила
Брата,
Вічний Каїне!
Доки й світ,
Вимагатиме людство:
"Ката,
Братовбивцю –
На суд, на звіт!".
Пересічного українця
Я ще здалеку впізнаю:
Він такі ви-ти-на
Ко-лін-ця,
В них снагу вилива свою!
Хохлопикого яничара
Я впізнаю і в Хохломі:
Москалеві ж бо він –
Не пара,
В москаля дещо є в умі.
Свого братчика-антипода
Я жалію –
Бува й таке,
А від нього завжди –
Незгода
І замирення –
Нетривке.
Це від нього – усі хвороби
Політичного небуття,
Це хохлячі його мікроби
В серці нації хлюпотять
В кровотоках,
Аортах,
Венах –
Кров затруєна
Викиса
Й заправляє у наших
Генах,
Порядкує Іуда
Сам.
Хворе все…

Час хворіє на ейфорію –
Малярію багатоліть!
Ми ж дуріємо у безчассі,
У безпам’ятстві
Та журбі…

Сам я хворий,
Бо я – в Донбасі…
На сарматському ще
Горбі…


1998

Мені б хотілося до Вас... на презентацію:
книгарня “Є”, Шевченко Т., “Кобзар”.
А що й кого хотіли б Ви побачити?
І хто б наповнив цей читацький зал?

Ви всіх здивуєте – красивий, елегантний,
а де ж той дід, де шапка та зі смушу?
Питання Ваші – двісті літ загадка:
“Навіщо, люде, відкривав я душу?

Потрібні, як води ковток у спрагу,
Ви кажете, мої печальні думи?
Чому лиш ситим стати кожен прагне?
Чом Україна терпить стільки глуму?”

І віє сумно вітер на долину,
на постанови у Верховній Раді,
на правнуків широкі ситі спини...
Дивись, поете, - знов усіх
окрадено...
29.10.2013

Ніжно-ніжно, як подих березня,
Шепотітиму знов про те,
Що у грудях барвінком стелиться,
Навесні в пралісах цвіте:
Я люблю тебе, край калиновий,
Я малюю тебе в віршах,
Закохавшись в твій цвіт ще
дитиною,
Я знов бачу його у снах.
Я навіки тобі присвячена,
Приворожена, зачарована,
В таємниці твої посвячена,
Я собою тобі подарована.

2013

Знов Україна волею небес
Уклякла на триклятім роздоріжжі -
Іти в союз "тайожний" чи ЄС?
Чи, може, власні випростати крижі?

Піднятися!.. Лише скажіте - як?!!
Провідників нової треба ери -
Де сьогоденні Ґонта й Залізняк,
Як віднайти сучасного Бандеру?!

У відчаї народ іде на зрив,
Та смикає гальмо псевдоеліта...
Америки в тім я вам не відкрив -
Одсунемо сволоту від "корита"!


27.10.2013

1
Кортес і Пісарро – конкістадори,
Бандити...
А Єрмак у нас – герой!
Щоб сидьма не нажити геморой,
Він мужньо подолав Уральські гори;
П’яніючи від гуркоту і диму
І цокоту строгановських підків,
Прикоськавши орду сибіряків,
Він “визволив” Сибір неісходиму!
Вклонімося доземно Єрмакові
За нові землі!
Скільки перспектив
З’явилося у нас
(Це ж він відкрив!),
І всі вони – найдальші, пречудові!

2
“Увічнила” мільйони безіменних
Єрмаківсько-сибірська
Мерзлота...

Там – запорізька вольниця
Свята,
Донищена ще Палієм Семеном;
Там – легіон противників Петра,
Єкатерини-сучки, Миколаїв
Обох...
Повище буде Гімалаїв
З кісток жертовних
Складена
Гора!
Там – тьми і тьми у пітьмі Колими
Лягло кістьми вкраїнської еліти –
Еліти ми осиротілі діти,
Сибірськими дітьми звемося ми!
Там – Стуси спалахнули, мов зірки,
Грабовські там лежать...
Там стільки цвіту
Пропало для людського добросвіту! –
Лишилися “герої” Єрмаки.

3
Невже нам ще й донині невтямки,
Яка вона – “союзівська система”?!
Російського мистецтва вічна тема:
Герої всім героям – Єрмаки!
Кучуми – то справжнісінька чума,
А вже Мазепи – зрадники прокляті,
Не хочуть у державницькій палаті
Прислужувать Росії повзкома!
Живі прямі нащадки Єрмака
В столиці мавзолейній і двоглавій,
Вони так заздрять пращуровій славі,
Та кишка в них коротка і тонка!

4
Давно ми розпізнали Єрмаків –
Хіба ж їх порівнять з Кармалюками?!
Кармалюки були “сибіряками”
Помимо волі, з примхи лайдаків
Московсько-ляських.
Довбуші також
Повище Єрмаків і Пугачових:
Вони для тих,
Хто геть не мав нічого,
Багатства відбирали у вельмож.
Подейкують, Єрмак був із черкас,
Із українців себто,
Що в Подонні
Свої козацькі зупинили
Коні
На випас,
Та й осіли там
Якраз...
Що ж, може бути...
Де лиш не пройшли
Пройдисвіти із наських,
Із черкаських –
Ясиром у краях у засиваських,
Султанами османськими були...

...Та закінчився, врешті, серіал –
Єрмак у водах дух свій упокоїв.
Я ж висновок роблю:
Таких “героїв”
Історія вбиває наповал!


1998

Було їх п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
Всі інші,
Яко дезертири,
Розвіялись на три вітри…

Оті, що п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
В землі знайшли собі «квартири»,
Й шумлять над ними явори…

А ті,
Що, яко дезертири,
Розвіялись на три вітри,
На Колимах і на Таймирах
Охороняли табори,
Яко висоти стратегічні
На переможному шляху
Мерзоти на мерзлотах вічних
В полярну ніч глуху, лиху…

А переможені – їх штири
По штири – хто ж веде їм лік?! –
Яко зірки в бездонні вири,
У безвість канули навік.


1997