Моє піаніно сумує в Херсоні,
І ночі у нього самотні й безсонні.

Моє піаніно так любить Шопена...
Ні звуки тривоги...Ні звуки сирени...

Моє піаніно шепоче: "Аліса,
З країни чудес у Херсон повернися,
Як пальці твої доторкнуться до мене
Мелодія вальсу проллється натхненно
І сяйвом проникне в притихлі оселі...
Звучатимуть ноти...Сумні та веселі...

Моє піаніно чекає в Херсоні,
І я привезу йому світло в долоні...

УМ (Українська Мова)

Слід святого слова
Аж до океану
Несе наша мова —
Стрижень Індостану,
Крізь віки терпіння
Радість несе дітям
І дає натхнення
Творити молитви.

13.04.2003 Чернігов

На Київ – гроза.
Але сліз не чекай.
Наш Бог тихо хтивить розтріскані душі.
Нам Ганс розказав,
як розкаявся Кай.
А ми – сміємо́ся на клаптику суші.

На Київ – печаль.
Але ми замалі
для траурних маршів, для сонних процесій.
Нам гра – зазвича́й.
Нам життя – на землі.
Нам – вибір великий дорослих професій.

На Київ – війна.
Але Київ – один,
засіяний весь золотими хрестами!
Його таїна
герцем наших родин
рятує наш рід і святить між містами!

~ 2008 р.

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

Ми – полігон для їхніх технологій,
Ми алілуємо чужинським зайдам,
Наш компас збився десь на півдорозі,
Своїх Богів могил тепер не знайдем.

У наших мізках медіа – клоака,
Приборкать грантом модно наше Слово,
З книгарень Гарі Потер - вурдалака
Врікає солов’їну нашу мову.

Наш побут : зомбоящика ми бранці;
Родини переймають серіали;
Веселі і кмітливі обрізанці
Прайм – тайми засмітили всіх каналів.

За прізвищем шляхетним чи козацьким
Єрусалимський козачок сховався;
Маніпулює виборцями хвацько,
У коридори владні затесався.

Допоки оті чорні вражі сили
На нашім жируватимуть добрі?
Повстань, Дажбоже праведний з могили,
І потопи всю нечисть у Дніпрі!

2009.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Чекаю, як закінчиться війна.
Тебе чекаю… не на мить, не просто в гості.
Додому - в ковдрі замерзатиму одна.


Лягла у теплу за тобою постіль.
Вона, як я, тримає дотик твій, парфум.
Лежатиму одна всі ночі поспіль -
Минай мене, безладний, сонний тлум.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Своїм теплом триматиму твоє.
Ти ж обіцяй, благай у Бога осінь:
Останню, що з війною заграє.

Лягла у теплу за тобою постіль...
Бодай здалося, хай же марю я!
Чи то лунає в серці моїм Постріл?
Чи то холодна стала постіль вже моя?

Щоночі тебе убивають,
Щоранку ти знову в бою,
Не скиглиш ти і не волаєш,
Солоних все ж сліз не ховаєш,
Боронячи долю свою.

Вітрами степними напнута,
Промінням просякнута вщерть,
Розп’ята та вже не закута,
Свободна від рабства й отрути
Вітрилом на волю крізь смерть…

Твій опір запалює зорі,
У спротиві зміцнюєш дух,
Йдеш обраним шляхом до волі
На власній землі і на морі…
Не стримати праведний рух…

Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –
той просинається – і все довкілля в’яне.

Йдуть чорні хмари на моє село,
на зело з вітру пил свинцевий сипле,
вже падає не дощ, а бите скло
на людство це, на намертво прилипле.

Воно Драконові в пожертву шле дітей,
жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.

На цвинтарі – утричі більш села.
А до Дракона ж – кожна ця родина
безмежним гладіолусом цвіла,
бо батько вчив цінити землю сина.

Лилося справжнє біле молоко
з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
з якої виростав один закон –
закон землі і всьо́го українства.

Колись драконами лякали нас
лише в казка́х чудесних чужоземних,
аж ось прийшов урбаністичний час
піти з землі і жити в шахтах темних.

Я вишкрябаю пригорщу зерна,
на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
і колобочка, розуму сповна́,
спечу й відправлю в найстрашніше Місто.

20 липня 1996 р., Богдани́

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Наші панельні будні
Від спеки рятує душ.
А розмови нічні
Стали, мов вірші-верлібри.
Поки достатньо дощів.
Море тепер — калюжі,
Бо на море зараз не слід.
Ми туди й не поїдемо.
Однак відпочити треба,
Трохи набратись сил.
Злегка себе перемкнути,
Простір змінити також.
Маємо спільну мрію —
Чесний суцільний мир,
В якому немає прильотів
Й відсутні різні атаки.
В якому немає тривог:
Повітряних та панічних.
У небі — планові рейси,
Літають птахи й комахи.
Під синьо-жовтим стягом
Ми творимо нашу вічність,
Де кожен смакує життя
З насолодою вільного сма́ку.

Відбудуємо будинок,
Тут моя кімната,
І вітальня, де збирались
Я, матуся й тато.

Кухня пахла пиріжками -
Мама готувала,
Ми з сусідами разом
Смачно ласували.

Ось татусева кімната...
Те, що залишилось...
Стіни, пройми без віконець
Попелом покрились.

Он великий коридор,
Вчився тут ходити,
Пам'ятаю, як вдалося
Матінку зустріти.

Як раділа вона щиро,
Плескала в долоні,
Цілувала теплоніжно
Мої щічки й скроні.

Перші кроки - незабутні,
Сяяла, мов зірка...
Мамо, глянь, горіла навіть
З металу одвірка.

Мам, ходімо в вашу спальню,
Що? Її немає?
Не зронила ні сльозини,
Лиш рашистів лає.

Раптом мама усміхнулась:
Глянула на сина -
У малечі в рученятах
Велика цеглина.

Дуже вправний гоподар
Своєї країни,
Буде сонячне майбутнє
В Неньки-України!

Яка ж прекрасна наша Україна.
Тендітна й сильна. Бореться, живе.
Її земля родюча і гостинна –
над жовтим житом небо голубе.

Сади в квітках, плодами вкриті віти.
Лелеки звили гнізда на даху.
Цим болісним, бідою битим літом
знов відсіч мусить дати ворогу.

Над рідними квітчастими ланами
вже вкотре суне хмара вороння,
безжальними звірячими кігтями
що трощить все навколо навмання.

По собі залишає попелище –
обвуглене, сплюндроване ніщо
у розгулі болящого величчя
георгіївських варварських стрічок.

І все ж прекрасна наша Україна
зуміє нечисть цю перемогти.
Відновиться – квітуча, солов’їна,
продовжить вільно жити та цвісти.

18.07.22

Скільки нас тут?
Андромеди, Цирцеї,
дівчата - ікони,
дівчата-лілеї.
Дівчата - конвалії, кровця-отрута.
Дівчина - м‘ята і дівчина-рута.

Всю свою гордість зростаючи взяли.
Ти, моя земле, горююча мати.
Всі хто у тебе лягав - проростає.
Знову і знову,
і краю немає
дівчатам - волошкам,
дівчатам - колоссю.
Макам кривавим у русім волоссі.
Нічого немає у першому світі,
а в іншому світі світанки літні,
і роси на косах пахнуть майбутнім,
там дівчина - щастя і дівчина - мудрість.

А в третьому світі дівчина - мужність,
ладнає щити для смертного мужа,
малює на них лямди
і пише:
«хто ляже на нього, а хто з ним задише».
Оживить це древо у дівчину-волю.
В четвертому світі здійснить свою долю.

І вернеться все до початку початків,
де дівчина - дівчинка, стАриця, мати.
Де Жива і Слава і так тому бути.
Ніхто не забутий.
Ніщо не забуте.

06,07,22

Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…

Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло,
Не відають ще: твоя кров - їхнє пекло.

В тім пеклі немає вже стін і підлоги,
Прямують у прірву стежки і дороги,
Не чути там звуків, не видно світання…
Тебе не займатиме їхнє скавчання:

Дорогу в майбутнє прошиєш мостами,
Водою життя розіллється містами,
Пшеницею зійде политеє кров’ю,
Війною розбите відродиш любов’ю…

…а нам ще много жита треба вижати…
…а нам ще в цьому пеклі треба вижити…
Перемолоть сто пу̀дів, сто – ізжить.
…А нам… а нам… перемагать і жить.

А нам стрічать лелечок з лелечатами.
А нам ще забавлятись з онучатами:
Дівчаток пестить, хлопчиків мужнить…
А нам…а нам… перемагать і жить.

А нам ще мальви під вікном леліяти,
А нам ще дим од згарищ перевіяти,
Допоки Часу річечка біжить…
А нам.. а нам… перемагать і жить.

А нам іще любити небо з хмарами
І поминати рідних над Стожарами,
А кості вражі в порох спорошить –
А нам… а нам… перемагать і жить.

А нам ще зводить мир над Україною,
Могучою спільнотою-родиною
Плекати мови калино́ву віть –
А нам… а нам… ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!

2 червня, імпровізація.

Блакить, що лине вдалину, торкаючись пестливо неба.
І жовтий килим в данину твоїм очам, з скарбниці Феба.

Чудові світлі кольори, їх поєднання гріє душу.
У них гомонять хутори, огорнуті у жнив кожушок,
У них сміються дітлахи, босоніж бігаючи садом,
У вітті тьохкають птахи, голубить сонце світлопадом.

Врожаю щедрої землі і вітру волі доторкання,
Хатинок в квітному зелі покоєм зморене дрімання,
Серпневий шепіт колосків, балачка трав і листя в гаю,
Відлуння рідних голосів від краю нив до небокраю.

Блакить морської глибини і жовті квіти, скелі, поле
Питаються із давнини, яка на них чекає доля.

24-25.05.22

На іклах ветхих лисих жриць
пронумеровано народи.
А наші люди – в морі птиць
Свободи!

Рушаймо, браття, на Майдан,
де пророста́є горде слово!
Точімо плуг зорати лан,
панове!

Проріжмо путь на вільний шлях!
За нами наші діти йтимуть.
Єдино-український стяг
нестимуть!

Зламаймо владу на нову –
неперевершено і дико!
Ми – світла раса! Клич: живу –
в індиґо!

28 липня 2008 р., Богдани́

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Розлилися кров’ю наші вишиванки,
Тугою омились вечори і ранки.
На погрудді нашім вже давно ятріє
Візерунок волі, той що серце гріє.

Темна нитка в себе болі всі ввібрала,
Лиха злого пам’ять нам заколисала.
А червона - символ крові україни,
Кров не та, що льється - та, що в жилах стигне.

Стигне не від страху, а від завмирання,
Коли луки пахнуть з вечора до рання.
Коли вітер листя підіймає вгору,
Коли хліб заносять у жнива в комору.

Коли дух спиняє в місті звук бруківки,
Коли в скрині пошти бажані листівки,
Коли скрипнуть двері, що ведуть додому,
Коли рухать межі не дамо нікому.

І нехай сьогодні не спокійно спиться,
Є у вишиванці спокою криниця.
Адже в її коді шифр простий, мій друже, -
Бог, Земля і Матір люблять тебе дуже.

Іду на моціон як і щоранку,
коли ще не розведені мости
між миром і війною... з висоти
гадаю, хто зуміє вишиванку,
як подобає нині, одягти.

Сьогодні усміхається фортуна
і китаянка юна... у соку, –
хельо, – вітає... ба', яка розумна!
Вивчаю дойче, –
            «мона, коли нуно»,
і це не зайве на моїм віку.

І вільно тут, і затишно укропу,
хоча і чую іноді здаля
язик заматерілий москаля...
і думаю, – очистимо Європу,
тай буде українською земля..

Війна уб'є росію-ідіотку...
у мене є у цьому інтерес,
бо якось затягнули цю мороку.
Коли навіки оніміють орки,
тоді і я забуду, – er, sie, es.

А нині ні на кого не зважаю
і до колін підкочую штани...
іду собі як іноді пани
по березі широкого Дунаю
і діла, ну ніякого, не має
до мене...
           він, вона, воно, вони.

19.05.2022

Кров'ю залито мою землю,
Кулями пробито мою душу.
Але я знову, усе, сте́рплю,
Хоча б заради тебе мушу.

Сердце рветься в бій кривавий,
Боронити рідну неньку.
Але ж як тобі без мами,
Мій маленький козаченьку?

Я вбережу тебе від взривів,
Що все вбивають на шляху.
Що через них наш татко сивів,
Нас обіймаючи в льоху.

Своїми крилами закрию,
Не дам тобі я горя знать.
Бо ж про одне я зараз мрію,
Твою бабусю обійнять.

Якою б не була година,
Чи добра вона,чи лиха.
Та кожна мріє все ж дитина,
До мами, з нею й біль втиха.

Як буде наше небо, вільне,
І вже впитає кров, земля.
Підем руїнами повільно,
Лише б зібралась вся сім'я..

2022

Засинай на моїх руках.
Захистить тебе моя ніжність.
Ти побачиш в мрійливих снах.
Яка сильна моя є вірність.

Засинай у моїх долонях.
Поруч з серцем, яке кохає.
І нехай тепер в наших долях.
Вогонь щастя не загасає.

Засинай і не бійся сину.
Ті снаряди вже так далеко.
Я ж за тебе й сама загину.
Я так кохаю тебе,лелеко.

Засинай, засинай хлопчино,
Міцно спи у моїх обіймах.
Я пізніш розкажу дитино,
Про перемогу в бездушних війнах.

Про відбудову нового світу,
І про людей які мають волю.
Проте як лізли з бетону квіти,
І про нову, вже щасливу долю..
2022

Не забувайте, хто ви є,
Не забувайте вашу мати,
Де прожили життя своє,
Де є тепло рідної хати.

Не забувайте землю сво!ю,
Не забувайте батьківщину,
За цю я землю, любу мо!ю,
Без вагань у полі згину.

Не забувайте рідну мову,
Те чорне море, міць гірську,
Покажіть, благаю, знову,
Всю українську ту красу...

Хай ворон в небі підло зве,
І холод вже торкає рук.
Я не забуду, все ж, тебе,
Видаючи останній звук ...

І по щоці блисне сльоза,
За весь той біль, за ті страждання,
Що стільки ти перенесла,
За всі ті муки, ті знущання.

За голод, за війну, за смерть,
За зазіхання на свободу,
Ми встоїмо, катів тих геть!
На шию камінь і у воду.

Вспалахнуть москви болота,
Та вітер попіл рознесе.
Свого гнилого вона рота
Собі сама і роздере.

А ми зітхнем, і легше буде,
Той ворог вже навік засне,
Додому вернуться всі люди,
І ця зима урешт мине...

Не забувайте небо синє,
Те жовте поле, що під ним,
Хай українська пісня лине,
У кожну душу, кожен дім.

17.05.2022

Ну що, ви втомилися, хлопці?
Я чесно кажучи так.
Вже зорі смеркають на небі,
А цей покидьок ще не дохляк.

Кожен день щось трапляється з нами,
Білий шум то є музика душі.
Прометей би давно зламався,
Та наші - найкращі за всіх.

Ми чули, як трощать будівлі
Кляті орки, непрохані злодії.
Ми чули, як плачуть за дітьми
Матері янголів новообраних.

Мій дім коханий, місто Марії,
Вже нагадує груду бетону.
Але люди, що там є - безсмертнії воїни,
Що чинитимуть опір до скону.

Тільки ж війни тривають роками,
Масштабу подій не має кінця.
Хлопчик незломлений ворогами,
Воїн постмодернізму, янгол життя.

Багато тих, хто тільки отримав життя,
Багато тих, хто ввімкнули свідомість,
Багато тих є героїв, що не носять плащі,
І Україна-матінка нараховує мільйони.

Та немало таких, що забирають наші життя,
Вважають себе якимись то богами.
Вважають, що відправлять нас у небуття,
Та не так просто, українці - незламні.

Фото Бучі, Маріуполя, Бородянки
Переповнено в інформаційному потоці.
Нам достатньо навіть і трикрапки.
Ну що, ви втомилися, хлопці?

Прошу вас, ні кроку назад.
Ви - єдина наша надія,
Хто боронить наш сон, і нашу свободу.
Без вагань, трощачи ворога вміло.

Війна іде на кількох фронтах,
І я не тільки про велич кордонів.
Україна то є велика сім'я,
Яку не розділять ніколи.

Військові, політики, волонтери,
Пожежні, програмісти, сапери,
Авіація, комунальні, кур'єри,
Громадяни - всі браття наші й сестри.

Ворог зробив велику помилку,
Тепер ми не сваримо один одного.
Він об'єднав усю країну,
Хай не дивується нашою перемогою.

Та не тільки громадяни,
За Україну молиться весь світ.
Не вірю я в Бога тільки,
Але не соромно робити для своїх.

За Україну не сором працювати,
Не втомляться наші козаченьки.
За Україну не соромно вмирати,
Тільки живи надалі, наша ненька.

Наша мати буде цвісти й пахнути,
Замість тієї червоної смерді.
Тепер Україна - символ незламності,
А не «щось там біля росії».

Україна то є велика земля,
Вона має славетну історію.
Наші луги квітчасті і поля
Не є власністю нашого ворога.

Тож хай наша природа міцна
Допоможе пройти всі урагани.
А ми будемо просити за вас,
За уроком бабусі Ярославни.

Виконаємо нарешті наш Заповіт,
Розкриємо безмежні крила,
Житимемо з надією до самого кінця,
Ми - незламні каменярі, ось наша сила.

Будемо пам'ятати всі вірші й пісні,
Кінофільми, поеми, твори.
Будемо пам'ятати нашу історію завжди
Та введемо справедливі закони.

Україна ще змінить весь світ так,
Що забудемо всі локальні конфлікти.
Українців за це будуть величати,
Та не за це боролися наші діти.

Побудуємо толерантні спілки,
Де всі будуть завжди чемні,
Та простити ніколи не зможуть українці
Того москаля нікчему.

А до того нас ще чекають зльоти й падіння,
Кризи, відбудова, зміна правління.
Війну ще закінчити треба, хлопці,
Тож не здавайтесь ні в якому році.

Воюйте допоки не буде перемога,
Ми теж не здамося ніколи.
Будемо вірити один в одного так,
Що Україна стане символом волі.

У тому і є наш дух український,
Що попри всі перепони,
Будемо вставати і говорити:
За Україну не здамося ніколи!

2022

У війні нема толку,
У війні нема сенсу,
Сенс у коханні , в душі й житті,
У щасті й добробуті,
У мудрих словах розумних людей,
У радісних усмішках наших дітей.

Війна це є звір , непризнаний Богом,
Безумство якогось тирана сліпого,
Якому начхати на всю честь і на душу,
Но світ зрозуміти, це все я змушу,
Ми, Українці, ми славний народ,
І нам нестрашний цей кремлівський урод.
06.04.2022

Сонце прокидається від сну,
Й бадьорить все довкола.
Дарує світу ту ясну
весняну теплу пору.
Умивається росою
соковитая травичка.
Милується красою
Малесенька синичка.
Розкриваються кульбабки
розкриваються барвінки,
заскреготіли в річці жабки
Запахтіли на деревах квіти.
Настав весняний теплий ранок,
Навколо природа давно не спить.
заскочив півень вже на ганок
Тепер і люди будуть гомоніть.
04.05.2022

Зірка вечірня сія над селом,
Вітер легенький повіяв.
Дмухнув неначе  крилом,
Кульбаби по полю розвіяв.
Широкі простори степу і лану
Видніються переді мною.
Волошок блакитних як океану
Окутали світ земною красою.
Інгул стиха шумить
Лелека поряд клекоче.
Природа вся гомонить
І калина вогнем палахкоче.
29.04.2022

Калини віття
Через століття
Кров українську для нас берегли,
Щоб пропри зради й чесності вади
Гени козацькі не полягли.

Є ДНК українське в колоссі,
Що на розлогих полях вироста,
І у дівчати малого в волоссі,
Що українську косу запліта.

Слід його знайдено і в попелищі,
Що залишилось від хати дідів,
В квітів пучечках, які на горищі
Там, де очіпок бабусин висів.

Навіть у річці, десь там за горою,
В кожній краплині її й на містку
Сховано гени, щоб злою ордою
Не утоптали нам волю хистку.

Наш генофонд в чорнобривцях і мальвах,
У кропиві, споришу, бузині
В крилах лелечих, у сутінків барвах,
В співі птахів у садах на весні.

І віття верби -
То народу герби,
Що споконвіку карбують скарби
Нашого роду - любов і свободу,
Щоб й наші діти все це берегли.

Іде весна у маєві розмаю...
іде війна, якій немає краю.
Які ж бо несумісні ці світи!
Мине весна і, може, після цього
мине війна.. і наша перемога
засяє як зоря із висоти.

А поки-що – за пеленою часу
історія про те, як мужні аси
кують її в горнилі бойовім –
і кіборги летовища земного,
і привиди, і ангели від Бога,
і воїни у пеклі вогнянім.

Конає лиховісне перепуття,
та за своє утрачене майбутнє
ще не одна душа утре сльозу...
....................................................
аби лише минулися напасті,
аби у цьому герці не упасти
і вистояти очисну грозу.

04.2022

від Сіверського Донця до Батурина
як виявилось — короткий шлях
морем — через порт Маріуполя
сушею — через ліси Бучі
нація дозріває могилами на полях
та все ніяк не засвоїть, ніяк не доучить
уроку
єдиного у зашурганій, а — новизні
у смерті священній
у боротьбі та ґарті —
не можна вірити псевдо пророкам
звірятися псевдо рідні
і довіряти ординській варті
не можна скидати князя щоб мати царя
не буде козаччини де козаки не в славі
отара овець не вартує й одного коня
населення не дорівнює державі
без мови немає мовця — тільки свита й хор
хто вірить і не боїться — того не збити
хто знає свій шлях — той іде назирцем, як хорт

лежав у Бучі Христос убитий
у Маріуполі плащаниця
біля Чернігова руки й ноги
в Харкові дихання зупинилось
у Сіверськдонецьку серце стало —
несли вінки йому й ранні квіти
осиротілі налякані діти
якщо придивитися — неспроста
на мапі нагадує хреста
моя золота країна

уперше Христос воскрес коли Сагайдачний встав
удруге Христос воскрес
на четвертий Універсал
утретє Христос хотів і майже піднявся та
ударила по хребту змосковщена гопота

на віко поклали діти броню автомата й каску
у Бучі Христос убитий лежав як живий

молилася Україна —
могили копаючи
ріллю засіваючи
вимішуючи паски —
за тиждень Пасха, Боже
за тиждень воскресни, Боже
за тиждень останній шанс — твій!

(с) Тата Рівна / Tata Rivna, 2022

* * *
Чудова ти, природа України!
Ромашки, розквітаюча земля...
Природа, тільки ти даруєшь крила,
Щоб творча пісня линула моя!

* * *
Берізки білі, сестри жовтокоси,
Дивлюсь на вас і пісні серце просить.
Малюю осінь, світлі почуття...
І лине дух від радости життя!

* * *
Скарбниця творчості- краса моєї Вкраїни.
Милує душу килим з пелюстків...
Хмаринки білі і ромашки білі...
Краса Відчизни- то духовний хліб.

* * *
Березень. Неба блакить.
Диво- повітря прозоре.
Казка у серці бринить-
Спрага весни і любові.

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Боже!
Благослови Україну.
Благослови моїх рідних.
Благослови всіх дітей.
Благослови батька й неньку.
Благослови мою землю.
Благослови навіки.

~ 1988 р.

Поцілую тебе на прощання
І піду захищати все те,
Що створили ще прадіди здавня.
Земля наша же нас і спасе!

І настане же час покарання:
Усіх тих, хто на нас нападе.
Ми здолаємо всіх до остання.
Кожен ворог на землю впаде!

Бережи наших сина і доцю.
Я кохаю вас більш над усе.
Не пройти нас, ми духом і міццю
Ще покажем, хто в світ той піде!

А якесь же було колись щастя…
Грали з дітками ми у дворі.
Вони бігають, щиро сміються…
Нащо зараз їм жити в огні?

Якщо ви вже взялися до зброї,
То від неї ваш світ і впаде!
Не злякають численні побої,
Ради миру ми стерпимо все!

Нам та є, за що поборотися!
А чого саме хочете ви?
Що дало нам це ваше оточення?
А до вас уже їдуть гроби…

Не потрібно нам ваше «спасіння»
Воно тільки руйнує усе.
Хай настане все час розуміння,
Утікайте з Вкраїни і все!
2022 р.

Синє небо. Жовті луки.
Предковічний храм.
Вільні дзвони. Срібні звуки.
Все належить нам.

Час веде сюди дороги
звід усіх усюд.
Ми знайшли свою свободу тут.

Україна веселкова –
мирний ореол.
Чиста врода світанкова.
Юний рок-н-рол.

Центр великої Європи
неповторний світ,
хор зірок і анґелів політ.

Ще в снігах поліські сосни,
а в Криму – весна,
з теплим сонцем чорноморським
грається лиман.

Ген, Карпати урочисті
з Богом угорі!
Б’є у дзвони Київ на Дніпрі!

Сяють-сяють чорнобривці
пізньої пори.
Ніби зорі українцям
падають згори.

Поки квітку цю плекає
сонце молоде,
доти лихо нас не віднайде!

5, 6, 9 листопада 1995 р.,
23 жовтня 1996 р., Київ

Смерть ординським москалям
в кожне завтра й нині!
Наш народ зготує вам
пекло в Україні!

Злочин з яким ви прийшли
у НАШУ державу
впишуть в історію сини,
в яких серце кривавить.

Нема виправдань для вас
московські злочинці.
Вже наближується час.
Пишуть вам дороговказ
усі УКРАЇНЦІ!
Хай гинуть путінці!

Вогні-вогні, хто знає їх буття?
Вони, як люди, повсякчасно вперті.
Вогні натхнення, радості й життя,
вогні занепаду, війни і смерті.

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння.
Знов мерехтять у рідній стороні
вогні надій, як зорі в тій безодні.

Як мирно полум’я гасає в комині,
коли над ним клопоче сива мати.
Та на війні – примушують вогні
над попелищем згорблено ридати.

Кохання іскра в серце попаде
і розведе вогонь життя заради.
Але любов згорить і пропаде
в вогнищі, що звелось від іскри зради.

Вогні-вогні… Хто знає їх буття?
Вони, як люди, повсякчасно вперті.
Вогні натхнення, радості й життя,
вогні занепаду, війни і смерті.

Є два вогні поміж усіх людей.
Вогонь-творець – дарунок Прометея –
закляття від облудливих ідей –
найвища, найрозумніша ідея.

Вогонь нищитель – здобуває смерть
і ласо пожирає свою жертву.
Він – не творець, він роздовбає твердь,
не здатний возвести, а лиш роздерти.

Отак і люди ходять по землі,
як два вогні… Одні – її руйнують,
а другі – відбудовують її,
аж поки інші знову не сплюндрують.

Вже страшно людям по землі ходить.
Бояться люди землю відчувати:
убити легше, аніж породить,
зламати швидше, аніж збудувати.

Вогні-вогні… Хто знає їх буття?
Вони, як люди, не завжди відверті:
вогні натхнення, радості й життя,
вогні занепаду, війни і смерті.

15–16 жовтня 1988 р., Київ

Жены и матери злобных, кровавых орков,
Прячетесь в теплых, уютных, своих норках?
Ваше зверье с роженицами воюет!
Это вранье, этого не существует?!
Вас не волнует, сыты ли наши дети
В бомбой разбитом, украинском Охматдете.
Совесть спокойна, на сердце легко и гладко -
Вы созидатели нового, мирового порядка.
Те, кто на той стороне и на этой в танке -
Русские матери в Пензе, Иркутске, с Таганки,
Помните: семя взращенное ляжет в землицу сырую.
Спите спокойно, пока для вас этого не существует.
10.03.2022

Горить, палає у вогні
Рідна Україна!
Не залишимо її,
Як матінка сина.

Будем землю захищати,
Як зіницю в оці.
Подолаємо ми вас,
Правда є на нашому боці.

Хто зі зброєю прийшов,
В Україну нашу,
На віки залишиться в землі,
Переробимо на путінську кашу!

Тож задумайтесь тепер,
Як вам далі жити -
Тікати світ за очі
Або ж в земельці гнити!

І вибору вже немає,
У вражих супостатів.
Забирають свої трупи,
Тай давай тікати.

Не будьте боягузами, вкраїнці,
Не піддавайтесь голосу зневір.
Серця наповніть мужністю по вінця,
Боїться хай триклятий бузувір.

Не дайте отруїть себе отруті -
Це - пропаганда промосковських ЗМІ.
І сам ведмідь опиниться в ярмі,
І назвемо ми Путіна – КАПУТІН.

Лиш у собі збудити треба силу,
Лиш у собі здолати треба страх!
І ляжуть окупанти у могилу,
Бо зла імперію чекає крах!

Піднімуться знедолені народи –
Чечен, якут і чукча і бурят!
І разом з нами в битві за свободу
Боротиметься кожен з них, як брат!

І чесні росіяни, і євреї,
Й нескорені татари-кримчаки
Позбудуться лакейської лівреї
Однині і на вічнії віки!

Плече підставлять нам у час критичний
Америка, Європа і Кавказ.
І санкції Московії всебічні
Введуть. І зброю надішлють до нас.

Ковтне Китай Сибір неісходиму,
Японія Курили забере…
Лише борімось, наче одержимі,
Хай сила духу наша не умре!

І воїнів Свободи Божа доблесть
Зруйнує світ, де править сатана.
Й залишиться лише Московська область,
Від Риму як – Італія одна.

І кожен з нас тоді розвеселиться,
І пам`ятник Свободі возведуть…
Вкраїна, як духовності столиця
Усьому світу світлий вкаже путь!

3.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Дощ трембітом впивавсь у весняні вуста,
Ще зима облизнутись не втигла з ґанку.
І зелений блават, що торік зогнивав,
Проглядав крізь сніжок на світанку.

Місто тихе, велике, розливалось у флячки
Рукавами жовтенькими. Стрічки. Жбани.
Цегляні тони сполонили небо.
- Хочу банькать ці барви - не еребу.

Чорний колір тікав із місцин старих.
Свист гарматень здіймався чайкою,
І надії вмирали, не тут - горілиць
Та із вуст точилися байкою...

2.III.MMXXIIp.

Кращі слова за останні дні —
"Русский корабль, на*** иди!".
Кращі привітання — "ти як, у безпеці?";
"На всяк випадок, скажи "паляниця"".
Справжні герої — усі в Україні,
Це й війська, й прості цивільні.
Справжня сила — це народ України,
Що зупиняє танки руками своїми.
Справжні трупи, що не лежать в домовинах,
Це те, що не покажуть вам у новинах.
Вам не покажуть як стріляють в дітей,
Як у сховищах люди чекають добрих вістей.
Ні, не покажуть, але це все не фейк,
Вся наша кров — це зовсім не мейк.
Усі українці — це гордість країни,
Так, усі ті, хто живе в Україні.
Усі ті, хто живе на цієї землі,
Ми гордість. Ми герої цієї війни.


27.02.2022

Чому вишиванка така дорога українцю?
Чому на сорочці той мак найдорожчий йому?
Чому розсип хрестиків, зшитий рукою умільця,
Вшивається в душу, як нитка лягає в канву?

Чому полотно, що ткане із прядених ниток,
Що зроблені з льону, що виріс на рідній землі,
Майстриню схиляє над п’яльцями довго сидіти,
Фарбовані жилки ладнати на білому тлі?

Щоб потім цей витвір потрапив до рук патріота.
Можливо у спадок, а декому як сувенір.
Щоб ця досконала, майстерна, мистецька робота
Вдягнулась на свято, як гарний, святковий мундир.

Так, дійсно, вдягати сорочку за честь патріоту.
Вдягати - на себе. Носити - глибоко в собі.
Червоний - несе в ній любов. А чорний - скорботу.
А разом це суміш народного щастя й журби.

Це прояв колись пережитого предками болю,
Розказаний у візерунках для всіх поколінь.
Це втілення міцності духу, любові до волі.
Найбільше з надбань і найбільш важливіше з творінь

Це ще один привід пишатись, що ти українець.
Нащадок князів, і славетних бійців-козаків.
Це спосіб усім показати, що ти не чужинець.
І знаєш всю сутність та значення цих кольорів.

То ж саме тому вишиванка і стала такою
Священною річчю на протязі довгих років.
Такою важливою та надзвичайно близькою,
Частиною пам’яті й спадщини наших батьків.

Чому вишиванка така дорога українцю?
Чому на сорочці той мак найдорожчий йому?
Чому розсип хрестиків, зшитий рукою умільця,
Вшивається в душу, як нитка лягає в канву?

Чому полотно, що ткане із прядених ниток,
Що зроблені з льону, що виріс на рідній землі,
Майстриню схиляє над п’яльцями довго сидіти,
Фарбовані жилки ладнати на білому тлі?

Щоб потім цей витвір потрапив до рук патріота.
Можливо у спадок, а декому як сувенір.
Щоб ця досконала, майстерна, мистецька робота
Вдягнулась на свято, як гарний, святковий мундир.

Так, дійсно, вдягати сорочку за честь патріоту.
Вдягати - на себе. Носити - глибоко в собі.
Червоний - несе в ній любов. А чорний - скорботу.
А разом це суміш народного щастя й журби.

Це прояв колись пережитого предками болю,
Розказаний у візерунках для всіх поколінь.
Це втілення міцності духу, любові до волі.
Найбільше з надбань і найбільш важливіше з творінь

Це ще один привід пишатись, що ти українець.
Нащадок князів, і славетних бійців-козаків.
Це спосіб усім показати, що ти не чужинець.
І знаєш всю сутність та значення цих кольорів.

То ж саме тому вишиванка і стала такою
Священною річчю на протязі довгих років.
Такою важливою та надзвичайно близькою,
Частиною пам’яті й спадщини наших батьків.

Здавалося, звичайний був хлопчина –
Веселий, добрий – от і всі діла…
Та краща в школі, дівчинка Ірина
Йому і руку й серце віддала.

Романтик, своїм прізвищем пишався –
Усе йому вчувалося: сер Дюк!
У дайвінгу по-справжньому кохався.
Таким він був, наш Ігорьок Сердюк.

В житті його не вабила рутина –
Чогось живого прагнула душа…
Як на Майдан зібралась Україна,
На боротьбу натхненно поспішав!

Стояли, наче спаяна родина,
Усіх приймали, хто туди хотів!
І барикади зводили і шини
Палили від спецназу і ментів.

Здавалося, що розправлялись крила!
Було усе героям до снаги.
В єднанні братньому зростала сила –
Тремтіли всі злодюги-вороги!

У тій «ході», що на Верховну Раду,
Жовто-блакитний прапор підіймав!
Душа співала! Йшли сміливо, радо –
Для доні світлу долю здобував.

Та кат від жаху глузд останній втратив –
Стріляти у людей наказ віддав!
Упав одним із перших Сашин* тато
І стяг його, як саван, обійняв…

-------------------------------------------------

Батьки невтішні, доня і дружина…
Схилив народ коліна у пошані.
Оплакує і нині Україна
Героїв, що колись були звичайні…

*Саша, Олександра – так назвав доньку
на честь своєї матері Ігор Сердюк.

Мені не хочеться війни,
А тільки хочеться любові.
Війна — то виплід Сатани,
То — море сліз і ріки крові.

І люте горе для батьків,
Руйнація, будинки голі.
І смерті тисяч вояків,
І вільне місце на престолі.

Дивуєтесь? Казав Творець:
Врятує всіх Любові пісня.
Той зробить світові кінець,
Хто кнопку ядерну натисне.

І той опиниться на дні,
Хто не боїться Неба суду.
Бо переможців у війні
Жахній, сьогоднішній не буде.

Земля уся у ній згорить,
І темрява - як з підземелля -
Укриє всю її за мить,
І перетворить на пустелю.

О Боже, дурнів схамени,
Любов’ю вбий страшну спокусу.
Прокляття демонам війни
Пошли, сильніше землетрусу!!!

17 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Сяє вогнями ledo вечірнє місто.
Сотні машин біжать, наче кров по венах.
Маєш життєве кредо?
Цьому таксисту байдуже в кедах ти,
Чи на лабутенах.

Місто немовби вбралось в яскраві шати,
Вабить заможним лоском, святковим блиском,
Тільки не варто декому поспішати
Аплодувати місту, немов артисту.

Зблякне з приходом ранку нічна омана,
Вся мішура фальшива і позолота.
Сіро й буденно ув органзі туману
Місто почне щоденні свої турботи.

Повз галасливі ятки і вічний сморід
Люди-мурахи тягнуть свої проблеми.
Модних крамниць десятки й болючі теми:
Здирництво, безгрошів'я, затори, ковід.

Місто зі скла й бетону ковзне байдужо
Поглядом перехожих, з людської зграї.
Гордо несе корону, жалю не знає.
Місто слабких ламає, цінує мужніх.

Купу взуття стоптати, теж божевільним бути,
Щоби його кохати, щоби його відчути -
Тишу тінистих парків, свіжість рясних фонтанів!
Несамовитий Харків, місто - моє кохання!
Харкове, палке моє кохання!

Нащо мій біль ти приспала
під колискову зорю?
Знати б, куди ти сховала
зброю безжальну мою.
Куплений лагідним словом
десь поміж ночі і дня
спав я, осяяний дивом,
геть відпустивши коня.

Прокинься, козаче, прокинься!
Сміються твої вороги.
Відкинься від неї, відкинься.
Ти встав не з тієї ноги.
Отямся, казали, отямся.
Вона вже не з першим отак!
Але я з нею побрався –
простий український козак…

2004 р.

То дивовижа – мапа України
На ній не тільки села і міста,
Моря і ріки, гори і долини –
На ній народу доля непроста.

Шматована забродами чужими,
Вона кровила рясно повсякчас
Скитались манівцями пілігрими,
Вишукуючи свій дороговказ.

В катівнях ворогів осатанілих
В агонії згасали раз у раз
Шматки її знеживленого тіла,
Та дух її козацький не загас.

Повільно, мимовільно, божевільно
Свята земля підводиться з колін.
На мапі проступає неухильно
Країни України славний чин.

Віримо із юності у неї –
нації, що із роси й води,
матері онуків Прометея,
берегині роду від орди.

Напинає паруси... і крила...
і – лети ж бо! Чайкою лети!
Азимути вказує Ярило
у далекі гавані-порти.

Усім далека і близька
на хвилі світового злету
стає зорею маяка
terra incognita планети.

Майорить земля обітована
ореолом волі в далині,
невідома світу і незнана,
поки гартувалась у вогні.

Каїном рокована до смерті,
стала на передньому краю...
Україно – мати милосердя,
узаконюй місію свою!

Усім далека і близька
на хвилі світового злету
стає зорею маяка
terra incognita планети.

01.2022