Кида'ймо всю роботу
І йдемо' до ві'йська.
Щоб зари'ти у болоті
Ту свиню не свійську.

Бо як тільки її раним,
Вона й заволає.
І не буде нам спок'ою
Вже у ріднім краї.

Хай вона уся там згине,
Смердіть уже не буде.
І тоді у мирі вільно
Дихать зможуть люди.

16.03.2023 р.

І ми давно уже не ті
Й струя уже ніяка.
Стою я тихо в самоті.
Десь гавкає собака.

Кидаю, ма'буть я вже пить
Триклятий самогон.
І дістаю із шафи вмить
Гвинтівку та патрон.

Піду Вітчизну захищать
Від руської навали.
Ой буду я у них стрілять.
Вже суки ті дістали.

Хоч руки трішечки тримтять,
Гвинтівку ж заряджаю.
То не стакан пустий тримать.
Курок я натискаю.

І полетіли кулі вмить
Назустріч сраним мокшам.
Повинен був це я зробить
За Україну. Ось вам!

30.06.2022 р.

Де води потік стрімкий,
Верби під горою
Стояв козак молодий
З дівчиной стрункою.

Пригорнув її до себе,
Птаха спів там лине.
Не хотів казать, а треба
Про лиху годину.

Вже набігли хмари в небі,
Вітер теж підійнявся.
Як же так сказать далебі,
Плач, щоб не здійнявся.

А вона ж моя миленька,
Сердцем відчуває.
Що дорога далеченька
Десь мене чекає.

Та я все таки наважусь,
Серце стисло миттю.
Закололо, не поскаржусь.
Бо ще треба жити.

То ж рішуче я сказав
Вже своїй миленькій:
Йду долати ворогів,
Ти чекай серденько!

Ідемо' боротись браття,
Воювать з Пітьмою.
І нема назад вороття
Діставаймо зброю!

Підкую свого коня,
Та й зберу лаштунки.
Є кольчуга - то броня
Мо'го порятунку.

Візьму шаблю, що давно
Вже мене чекає.
Загартую. Тут горно
Полум'ям все сяє.

Не забуду взять пістоля,
Порох, з пів - горщечка
Ой не легка в мене доля.
В полі пріє гречка.

Нема часу покосити.
Дозріває й жито.
Треба Темряву здолати,
Силу, волю вжити.

Та й удача необхідна.
Куди нам без неї,
Козаків загони здібних,
З рідної оселі.

Порятунку ж потребу'є
Вся наша вкраїна.
Усе всередині вирує,
Хай Пітьма та згине!!!

03.07.2022 р.

Піймали орків в лісі,
Дали всим нагаїв.
Не будуть вже лякати
Співучих солов'їв.

Палає руський в танку,
Отримав джавелін.
Та не побачить мамку,
Бо вже у пеклі він.

У полі, в Чорнобаївці
Згорів гелікопте'р.
Ой долітались суки ці,
Нема їх відтепер.

Із острова, де змії скрізь
Давно колись плодилися.
Послали корабе'ль кудись,
І він дійшов. Здійснилося!

Вночі військові пташечки
Теж політали там.
Земля горить не трішечки,
Дісталось ворогам!

Погнали вже з Херсону
Рашисткую навалу.
Й не буде бракувати
Всім нашого запалу.

Вже долетітили дрони
До самого Джанкою.
Горять у них вагони
Не з білою мукою.

І вірю я не в самоті,
Що мокшам всім капець.
Бо є у моєму' житті
Народ наш - молодець!

Куди б ота московщина
До нас не влізла рилом.
Отримає і по зубам вона
Та вилетить із пилом.

Ще не одну сторінку
Тут хочу написать,
Маленькими куплетами
Вам настрій підіймать...

10.05.2022 - 21.03.2023 р.р.

Десь тиха українська ніч,
У нас нема такої.
Снаряд влетів у хату, в піч,
Хоч живимо ми в полі.

Летів-свистів він, та й гуло
І по ланах, по житу.
Аби всередині були,
Вважай усих вже б вбито.

Та богу дякувати, ми
Були всі у стодолі.
Я разом з жінкою, й дітьми,
Батьки допомагали кволі.

Снопи приве'зли з поля й вмить,
Зібрались їх під стріху
До купи там усі вмостить.
Хоч ніч вже, - нам на втіху.

Та не судилось те зробить.
Бо хата он палає.
Було усе, й пропало геть.
Все полум'я з'їдає.

Короста би його взяла,
Що орками керує.
Як носить ще його земля?
В душі усе верує…

О боже, милостивий наш
Допоможи, дай Україні силу.
Бо у такий нелегкий час
Ще рано нам лягать в могилу.

Ще треба змі'єві війни
Всі голови повідривати.
Зберемось з силами і він
Не зможе п'ятами понакивати.

І вийде сонце із пітьми,
Калина зацвіте біля ново'ї хати!
І Україно, будеш ти
Повітря перемоги вже вдихати!

20.06.2022 р.

Твердо спати. У го́ловах – книги.
Тяжко знати. Думки, мов кормиги!

Вивчив історію роду свойого,
мов проваливсь серед льоду тонкого!

Очі чатують. Читаю в каплиці.
Може почують майбутнього вбивці?

Звідки спливають сьогоднішні чвари? –
Звідки хозари й монголо-татари!

Я ж нагострив у минуле мешти,
у сльози архівні – доноси й арешти.

Чому Україна так сіяла й жала!
що зараз, по всьому, злиденною стала?!

Напевне, пане! тому ми бідні,
що гарні плани в Москві та Відні?

Ми своєрідні! Цуралися роду,
щоб зараз повсюдно зробить загороду?

Нам розуму мало в державних мужів –
вони відштовхнулись од книг до ножів…

Європа чекає. Свобода – це шанс!
Народ вірно робить, що ходить без вас.

Лиш вільні у всьому ми будем багаті
у кожній конкретно збудованій хаті!

І кожний історик спокійно засне,
в книжка́х про прийдешнє, врожаєм рясне.

23 грудня 1994 р., Київ

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Щось справжнє,
Красиве зробить.

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Дівчину вродливу
Любить.

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Горілку холодну
Десь пить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Країну свою
Боронить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Гвинтівку на плечі
Звалить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
В гармату снаряд
Зарядить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Мерзоту рашиську
Бомбить.

Таке сьогодення,
Що буду натхненно
Перемогу у Бога
Молить.

І в це сьогодення
Бажаю натхненно
У мирній країні
Нам жить!

28.02.2022 р.

Пташки пролітають і грізно
Хмари над ними висять.
Йдемо захищати Вітчизну,
Нема вже куди відступать.

Хто ж захисти'ть нашу неньку,
Рідну землю, домівку, сім'ю?
Збереже ту дитину маленьку,
Пташку дзві'нку в зеленім гаю?

Важка доля спіткала країну,
Тож йдемо ми її боронить.
Бити ворога будем без спину,
І не треба на місці сидіть.

Загартуємо шаблі козацькі
Та дістанем провірену зброю.
Наваляємо оркам ми хвацько
За мир наш, за правду і волю!

Тож єднаймось ріднесенькі нині,
Захід, схід, гуртом, усі разом,
Проженемо ми геть з України
Ту мерзенну, ту руську заразу!
26.03.2022 р.

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, –
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі,
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі,
блукають злякані бусли…

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе одірвала?..

31 жовтня 1988 р., Київ

Важке питання, бо національне.
І ти скажи кому – то не повірить.
Ти українцем є? Лише орально…
(Ти українцем є, але без віри).
А хтось ще інший – то без міри.

~ 1990 р.

Там, де стигне врожай
в українській бабусиній казці,
там, де з русла Дніпро
забігає у жилку мою,
під камінням недугів чи
в довготривалому щасті
Україну свою
я безмежно люблю.

30 березня 1997 р.

Безпо́міч наша – у чужій руці.
Немає блага правоті́ не Вкрайни.
У нас є сила при Русі кінці́
прожити й жити вічно й файно.

Не о собі співає соловей,
як жи́то жи́ттє і своє, й совітське*…

22 липня 1989 р., Богдани́–Київ

–––––––––––––––––––––––––––––––––
* у першому варіанті автора: «радянське»

Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Час змінити гнів на милість
і маніжитись весною.
Божа слава розсурмилась
над твоєю стороною.

Не дивуйся – Пасха скоро,
гусли дай своїм поетам.
Запроси мене знадвору,
напишу твого портрета.

О, королю, добрий пане,
український президенте,
веселися разом з нами,
йди під церкву на концерти!

Тут свята́ вода ще зранку
гріх фонтаново змиває.
Дай народу обіцянку
перед Богом, перед раєм.

Перед тим, як розговітись,
обіцяй не согрішити,
вчись за кожного молитись,
щоб для кожного прожити.

Гусли дай своїм поетам,
хліба дай своїм голодним.
Ми минуле розсекретим
під майбутнім святоводним.

Ми радітимемо разом,
тільки ти не схиб дороги,
перейнявшись новим часом,
свій народ веди до Бога.

5 вересня 1995 р., Київ

Хочу у люльку - Божу долоньку:
Хай колисає стомлену соньку.
Хочу у люльці заснути калачиком,
Далі прокинутись сонячним м'ячиком.
Хочу рожевих і місячних снів,
І чарівник щоби радо зустрів.
Маю до нього прохання єдине:
Хай переможе в війні Україна,
Нехай додому повернеться татко
І приголубить своє зайченятко.

Ой, росте в полі зелена цибуля,
Ой, росте в полі зелена цибуля.
В молодого юнака влучила куля,
Влучила куля.
А він лежить, бідний лежить,
А турок дивиться з вежі.
Ой, дивиться з вежі...
Світить Місяць над полем,
І молодий вітер віє з півночі.
Вмер хлопчик з тяжким болем,
Який перейшов в його очі...

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

Січень. Війна.
Свіча, як сльоза – черлена…
Серце від болю вижбухує,
Дев’ятим валом – нена́висть…
Хата затаєно слухає –
Устя грає Шопена…
Сладосте незбагненна,
Вічна любовна парость…

Темне вино пролите
В зойках розлук необачних.
Тінь у Саду Гетсиманськім –
Чаша скорбот відпита…
Хто заборонить любити
В цих міріадах плачних,
В цім безголоссі крику –
Хто заборонить любити!!

Томно душі… черлено…
Тане свіча на покутті,
Вірші, з ланців розкуті –
Хочеться жить шалено!
В хаті, в зими на розпутті
Устя грає Шопена –
Вічна любові парость,
Сладосте незбагненна…

27.01.2023

Минають в тривозі і ночі, і дні.
Спустошені землі, у небі вогні…
Не віримо досі,
Що лихо це з нами.
Нена́висть та сльози, -
На жаль, так буває.

Хтось іще не награвся в війну,
Хтось життя загубив серед поля.
Дехто досі кричить: «Не піду!»
Чи за безцінь вже душу свою
Продав чорту «за мір» у неволі.

Покинуті села, згорілі міста…
Де правду шукати? Чи правди нема?
Течуть ріки крові,
Смерть ходить слідами.
А сироти, вдови –
Чому так буває?

Чи зітліла в серцях доброта?
Чи емпатія й людяність стерті?
І дітей забирає війна…
Не поможуть тим людям слова,
Хто не жив ще, а вже бачив сме́рті?

Не розрадить ніщо й не утішить
Ні вдову, ні заплакану маму.
Їм сказав би: «Буває і гірше»,
Тільки гірше уже не буває…



2014р.; 2022р.

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

"Паляниця! Паляниця!
Вимовляю як годиться.
Попри відстань, попри втому
Ми приїхали додому.
Будем тата тут чекати
Й ЗСУ допомагати.
Чи потрібна вам підмога?
Зроблю все для перемоги!
Я дорослий. Я вже зможу.
Я вам гарно допоможу.
Підставлятиму плече
Коли холодно й пече!"
Усміхнувся прикордонник:
Підростає оборонник!

Заплава тиха,
подих волі.
І дума Лиха
шепоче мимоволі.
Пісня лине,
у небо порина.
Пташина гине
на ранок, вдосвіта.
Довго літала
понад тополі,
щастя шукала
в пекельному колі.
Козаченько йде,
уважно ступає,
хатину мине,
та слід залишає.
Маленький крок,
іде поволі.
За ним — пророк
і вісник долі.
Підходить до водиці
попід гілля,
а голос з криниці
йому промовля;
«Упийся досхочу,
умийся журбою
до тебе кажу —
упийся та й мною!»
Послухав хлопчина,
жебраком схилився,
карими очима
на себе задивився.
Із височенної трави
хтось спостерігає.
Кепські справи —
мавка виринає.
До його тулиться
дівчина мала,
із ним голубиться,
словами заклика:
«Не йди, Василю,
у дорогу тяжку.
Забрати осилю
тугу летку.
Тривоги покинь
на бентежне життя.
У кохання поринь,
не в гірке каяття!»
Погледів молодик
на коси біляві,
вона ж — нічичирк
про вилиці мляві.
Заходяться сміхом
вузенькі вуста.
Регоче і звіром
біжить, та втіка.
Козак умивався
водою з болота.
У глибокій втопився,
приставши до бога.

...І Новий Рік, і це Різдво --
як остроги́... як остороги...
Нехай Рожденне Божество
веде нас всіх до ПЕРЕМОГИ!

Дорогі побратими і посестри по перу, нехай Рік, що приходить, осяє нас всіх променями СПРАВЕДЛИВОЇ ПОМСТИ ворогам і мирної творчої праці на благо України!

Сили, наснаги, здоров'я і божої присутності над усіма нами і нашою рідною землею.

Принеси мені ліхтарик, Святий Миколаю!
Не цукерки й шоколадки, я тебе благаю,
Щоби світло було завжди і вночі, і нині,
Щоби затишно було у нашій хатині.

Попрошу у тебе ще буржуйку та пічку,
Щоб малесенька сестра не мерзла у нічку.
Теплу ковдру для матусі попрохаю в тебе,
Я до мами пригорнуся і промовлю небу:
Хай Архангел Михаїл теж нам допоможе -
ЗСУ і ППО славно переможе!

Моє піаніно сумує в Херсоні,
І ночі у нього самотні й безсонні.

Моє піаніно так любить Шопена...
Ні звуки тривоги...Ні звуки сирени...

Моє піаніно шепоче: "Аліса,
З країни чудес у Херсон повернися,
Як пальці твої доторкнуться до мене
Мелодія вальсу проллється натхненно
І сяйвом проникне в притихлі оселі...
Звучатимуть ноти...Сумні та веселі...

Моє піаніно чекає в Херсоні,
І я привезу йому світло в долоні...

УМ (Українська Мова)

Слід святого слова
Аж до океану
Несе наша мова —
Стрижень Індостану,
Крізь віки терпіння
Радість несе дітям
І дає натхнення
Творити молитви.

13.04.2003 Чернігов

На Київ – гроза.
Але сліз не чекай.
Наш Бог тихо хтивить розтріскані душі.
Нам Ганс розказав,
як розкаявся Кай.
А ми – сміємо́ся на клаптику суші.

На Київ – печаль.
Але ми замалі
для траурних маршів, для сонних процесій.
Нам гра – зазвича́й.
Нам життя – на землі.
Нам – вибір великий дорослих професій.

На Київ – війна.
Але Київ – один,
засіяний весь золотими хрестами!
Його таїна
герцем наших родин
рятує наш рід і святить між містами!

~ 2008 р.

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

Ми – полігон для їхніх технологій,
Ми алілуємо чужинським зайдам,
Наш компас збився десь на півдорозі,
Своїх Богів могил тепер не знайдем.

У наших мізках медіа – клоака,
Приборкать грантом модно наше Слово,
З книгарень Гарі Потер - вурдалака
Врікає солов’їну нашу мову.

Наш побут : зомбоящика ми бранці;
Родини переймають серіали;
Веселі і кмітливі обрізанці
Прайм – тайми засмітили всіх каналів.

За прізвищем шляхетним чи козацьким
Єрусалимський козачок сховався;
Маніпулює виборцями хвацько,
У коридори владні затесався.

Допоки оті чорні вражі сили
На нашім жируватимуть добрі?
Постань, Дажбоже праведний, з могили
І потопи всю нечисть у Дніпрі!

2009.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Чекаю, як закінчиться війна.
Тебе чекаю… не на мить, не просто в гості.
Додому - в ковдрі замерзатиму одна.


Лягла у теплу за тобою постіль.
Вона, як я, тримає дотик твій, парфум.
Лежатиму одна всі ночі поспіль -
Минай мене, безладний, сонний тлум.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Своїм теплом триматиму твоє.
Ти ж обіцяй, благай у Бога осінь:
Останню, що з війною заграє.

Лягла у теплу за тобою постіль...
Бодай здалося, хай же марю я!
Чи то лунає в серці моїм Постріл?
Чи то холодна стала постіль вже моя?

Щоночі тебе убивають,
Щоранку ти знову в бою,
Не скиглиш ти і не волаєш,
Солоних все ж сліз не ховаєш,
Боронячи долю свою.

Вітрами степними напнута,
Промінням просякнута вщерть,
Розп’ята та вже не закута,
Свободна від рабства й отрути
Вітрилом на волю крізь смерть…

Твій опір запалює зорі,
У спротиві зміцнюєш дух,
Йдеш обраним шляхом до волі
На власній землі і на морі…
Не стримати праведний рух…

Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –
той просинається – і все довкілля в’яне.

Йдуть чорні хмари на моє село,
на зело з вітру пил свинцевий сипле,
вже падає не дощ, а бите скло
на людство це, на намертво прилипле.

Воно Драконові в пожертву шле дітей,
жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.

На цвинтарі – утричі більш села.
А до Дракона ж – кожна ця родина
безмежним гладіолусом цвіла,
бо батько вчив цінити землю сина.

Лилося справжнє біле молоко
з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
з якої виростав один закон –
закон землі і всьо́го українства.

Колись драконами лякали нас
лише в казка́х чудесних чужоземних,
аж ось прийшов урбаністичний час
піти з землі і жити в шахтах темних.

Я вишкрябаю пригорщу зерна,
на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
і колобочка, розуму сповна́,
спечу й відправлю в найстрашніше Місто.

20 липня 1996 р., Богдани́

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Наші панельні будні
Від спеки рятує душ.
А розмови нічні
Стали, мов вірші-верлібри.
Поки достатньо дощів.
Море тепер — калюжі,
Бо на море зараз не слід.
Ми туди й не поїдемо.
Однак відпочити треба,
Трохи набратись сил.
Злегка себе перемкнути,
Простір змінити також.
Маємо спільну мрію —
Чесний суцільний мир,
В якому немає прильотів
Й відсутні різні атаки.
В якому немає тривог:
Повітряних та панічних.
У небі — планові рейси,
Літають птахи й комахи.
Під синьо-жовтим стягом
Ми творимо нашу вічність,
Де кожен смакує життя
З насолодою вільного сма́ку.

Відбудуємо будинок,
Тут моя кімната,
І вітальня, де збирались
Я, матуся й тато.

Кухня пахла пиріжками -
Мама готувала,
Ми з сусідами разом
Смачно ласували.

Ось татусева кімната...
Те, що залишилось...
Стіни, пройми без віконець
Попелом покрились.

Он великий коридор,
Вчився тут ходити,
Пам'ятаю, як вдалося
Матінку зустріти.

Як раділа вона щиро,
Плескала в долоні,
Цілувала теплоніжно
Мої щічки й скроні.

Перші кроки - незабутні,
Сяяла, мов зірка...
Мамо, глянь, горіла навіть
З металу одвірка.

Мам, ходімо в вашу спальню,
Що? Її немає?
Не зронила ні сльозини,
Лиш рашистів лає.

Раптом мама усміхнулась:
Глянула на сина -
У малечі в рученятах
Велика цеглина.

Дуже вправний гоподар
Своєї країни,
Буде сонячне майбутнє
В Неньки-України!

Яка ж прекрасна наша Україна.
Тендітна й сильна. Бореться, живе.
Її земля родюча і гостинна –
над жовтим житом небо голубе.

Сади в квітках, плодами вкриті віти.
Лелеки звили гнізда на даху.
Цим болісним, бідою битим літом
знов відсіч мусить дати ворогу.

Над рідними квітчастими ланами
вже вкотре суне хмара вороння,
безжальними звірячими кігтями
що трощить все навколо навмання.

По собі залишає попелище –
обвуглене, сплюндроване ніщо
у розгулі болящого величчя
георгіївських варварських стрічок.

І все ж прекрасна наша Україна
зуміє нечисть цю перемогти.
Відновиться – квітуча, солов’їна,
продовжить вільно жити та цвісти.

18.07.22

Скільки нас тут?
Андромеди, Цирцеї,
дівчата - ікони,
дівчата-лілеї.
Дівчата - конвалії, кровця-отрута.
Дівчина - м‘ята і дівчина-рута.

Всю свою гордість зростаючи взяли.
Ти, моя земле, горююча мати.
Всі хто у тебе лягав - проростає.
Знову і знову,
і краю немає
дівчатам - волошкам,
дівчатам - колоссю.
Макам кривавим у русім волоссі.
Нічого немає у першому світі,
а в іншому світі світанки літні,
і роси на косах пахнуть майбутнім,
там дівчина - щастя і дівчина - мудрість.

А в третьому світі дівчина - мужність,
ладнає щити для смертного мужа,
малює на них лямди
і пише:
«хто ляже на нього, а хто з ним задише».
Оживить це древо у дівчину-волю.
В четвертому світі здійснить свою долю.

І вернеться все до початку початків,
де дівчина - дівчинка, стАриця, мати.
Де Жива і Слава і так тому бути.
Ніхто не забутий.
Ніщо не забуте.

06,07,22

Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…

Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло,
Не відають ще: твоя кров - їхнє пекло.

В тім пеклі немає вже стін і підлоги,
Прямують у прірву стежки і дороги,
Не чути там звуків, не видно світання…
Тебе не займатиме їхнє скавчання:

Дорогу в майбутнє прошиєш мостами,
Водою життя розіллється містами,
Пшеницею зійде политеє кров’ю,
Війною розбите відродиш любов’ю…

…а нам ще много жита треба вижати…
…а нам ще в цьому пеклі треба вижити…
Перемолоть сто пу̀дів, сто – ізжить.
…А нам… а нам… перемагать і жить.

А нам стрічать лелечок з лелечатами.
А нам ще забавлятись з онучатами:
Дівчаток пестить, хлопчиків мужнить…
А нам…а нам… перемагать і жить.

А нам ще мальви під вікном леліяти,
А нам ще дим од згарищ перевіяти,
Допоки Часу річечка біжить…
А нам.. а нам… перемагать і жить.

А нам іще любити небо з хмарами
І поминати рідних над Стожарами,
А кості вражі в порох спорошить –
А нам… а нам… перемагать і жить.

А нам ще зводить мир над Україною,
Могучою спільнотою-родиною
Плекати мови калино́ву віть –
А нам… а нам… ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!

2 червня, імпровізація.

Блакить, що лине вдалину, торкаючись пестливо неба.
І жовтий килим в данину твоїм очам, з скарбниці Феба.

Чудові світлі кольори, їх поєднання гріє душу.
У них гомонять хутори, огорнуті у жнив кожушок,
У них сміються дітлахи, босоніж бігаючи садом,
У вітті тьохкають птахи, голубить сонце світлопадом.

Врожаю щедрої землі і вітру волі доторкання,
Хатинок в квітному зелі покоєм зморене дрімання,
Серпневий шепіт колосків, балачка трав і листя в гаю,
Відлуння рідних голосів від краю нив до небокраю.

Блакить морської глибини і жовті квіти, скелі, поле
Питаються із давнини, яка на них чекає доля.

24-25.05.22

На іклах ветхих лисих жриць
пронумеровано народи.
А наші люди – в морі птиць
Свободи!

Рушаймо, браття, на Майдан,
де пророста́є горде слово!
Точімо плуг зорати лан,
панове!

Проріжмо путь на вільний шлях!
За нами наші діти йтимуть.
Єдино-український стяг
нестимуть!

Зламаймо владу на нову –
неперевершено і дико!
Ми – світла раса! Клич: живу –
в індиґо!

28 липня 2008 р., Богдани́