I
Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно...
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на кашкетах,
І місяць, немов емблема на голубім погоні;
Креслять кола орбіт металеві планети –
Супутники – запущені в космос сьогодні.
Спить мій товариш...
А в снах розцвітають маки,
Сняться суниці і схожий на сонце сонях...
...А десь далеко про сина задумалась мати,
До ранку розплутуючи сивий клубок безсоння.
Пахне в кутках у пучечки пов’язана м’ята,
А в серці – колючка злюча...
(Мати ніколи не замикає хати,
А серце для болю замкнула б...
Та де той ключик?)
Мати, як чайка...
Усі матері споконвіку
Носять у грудях палаючу рану –
Тривогу.
І лиш єдині на світі є вірні ліки:
Сина обняти живого біля порогу.
Спить мій товариш.
Бо в нього є мати,
Яка не спить, бо в неї є син...
А в моєї матері на могилі
Трава неприм’ята
Плаче важкими сльозами роси.
...Тихо в казармі.
А сни мені дмухають в очі
І ходики зовсім нечутно ходять...
Мамо!
Я тебе уві сні цілувати хочу,
Міцно цілувати,
Як маму свою Володя.


II
Мати…
Мабуть, гарно її мати…
(А мені приснилася хоча б!).
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти
(На могилі посивів полин).
А моя не буде вже сивіти.
І за неї посивіє син.
Пожовтіли довоєнні фото,
Як жовтіє жовтень за селом…
Пожовтіли довоєнні фото
(А твого немає… не було…).

Стежка на кладовищі нерівна,
І на стежку хиляться бузки.
Стали сиві люди на коліна,
Стали, щоб оплакати близьких.
Плачуть очі.
Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат.
Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат. Не вбивця окаянний,
Серце в мене, що зоря огненна.
Матері,
материки
і океани
Дивляться з надією на мене.


1963

Коли життя стікає по руці
Патьоками пульсуючої крові,
Кладе на серце лють свої ключі,
Вуста коробить нехороше слово.

А друг мовчить. Уже не має сил.
Блукає погляд, гаснучий, далеко.
І падає вчорнілий небосхил,
І чорного крука лунає клекіт.

Нову собі шукає ворог ціль -
Забув уже про страченого брата.
А над окопом стелиться ковил,
Що не згорів під залпами із "Града".

Заснув мій друг. А я іще живий.
У ящиках немало ще патронів.
І знову кров. І знову буде бій.
І снігом угортає мої скроні.

13.06.2017р.

Ходімо, мій брате, до раю,
бо в пеклі уже ми були.
Обоє з гостинного краю
покинемо царство імли.

Залишимо, друже, це пекло,
що влада назвала АТО.
Пішли вже допоки не смеркло,
немає попутних авто...

Немає? Радій! Слава Богу,
сьогодні ми тільки удвох.
Для нас простелилась дорога
на небо, там спокій і Бог.

Не будуть нещадно снаряди
нам тишу й тіла шматувать.
Там інший, найвищий, порядок
і божа завжди благодать.

Що? Ногу тобі відірвало?
Не можеш, мій брате, іти?
Терпи, подолаєм завали
і будем поволі повзти.

Вгризатись зубами в каміння,
в самого лиш кукса з руки…
Козацьке у нас бо коріння,
діди ж козаки і батьки.

Зате уяви, як на небі
блаженно ми будемо жить!
Ти там? Зачекай, я до тебе!
Ще крок, ще зусилля, ще мить…

Уже немає фотокопій
соціалізму і війни.
А нащо? Є живі окопи.
Аудиторія Європи
фіксує роги сатани.
Така історія. Уміє
наваксувати і – ...адью.
Тому у ній шукати всує
фізіономію мою.
Якщо то я – отой, на фото,
іще вигукую, – я сам!
то це душа моя на фронті
набої подає бійцям.
А той один, що біля мене
ховає цівочки очей,
не має імені нацмена.
Його рука – моє плече.
І ці героями бували,
і їм казали, що – орли!
...коли за пайкою вмирали,
аби стахановці жили.

Якби тодішні непорядки
винищували «на корню»,
то ми раніше із рогатки
повибивали б кацапню.
І нагадали би Полтаву,
Батурин, і четвертий Рим,
і нашу кров, і їхню славу,
і як завоювали Крим,
як у забої наші хлопці
виховували їхню рвань
і де стояли запорожці,
коли освоїли Кубань.
Якби то діяли мазепи,
а не палили палії,
то ми не мали би халепи,
що й нині є ще москалі
у школі, в армії, у владі,
у кривославній сарані,
і у мундирі на параді,
і командиром на війні.
І не було б тоді зарази
із тилових АТОшних крис,
що не почує наше, – брись!
на їх команди і укази
як мало бути ще колись.

Ідуть вісімнадцятилітні.
Ідуть батькам на зміну діти,
напевне чуючи щодня,
як озвіріла кацапня
висотує полки елітні.

О Боже, Боже, де ти є,
коли Тебе ніде немає
у цьому нищеному краї,
коли диявол на моє
купує душі й продає,
і за чужі гріхи карає?

                              06.2017

Боже, бережи захисників
нашої стражденної країни.
Від навали нелюдів полків
захисти, Всесильний, Україну!

Боже, дай їм сили і укрий
од негод і куль, російських градів,
святводою рани їм омий,
нечестивців спопели і гадів.

Господи, дай мудрості і сил
хлопцям, що боронять Батьківщину.
Жителі численних міст і сіл
моляться за вас і Україну.

Хлопець з очима кольору неба
в полі донецькім лежить.
Руки розкинув, мов тягне до себе
чисту небесну блакить.

Вітер ворушить русяве волосся,
рвуться снаряди кругом.
Сумно схилилось налите колосся,
над молодим юнаком.

Очі відкриті і погляд дитячий,
як зупинився на мить.
Ліг на хвилину спочити неначе
й сном непробудним вже спить…

Впав під сталевим дощем серед поля,
друзів закривши грудьми.
Вмерти в бою йому випала доля
з іншими разом дітьми.

Хлопець очима кольору неба
дивиться у височінь.
Скільки катам українців ще треба?!
Скільки полине їх в синь?..

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

Коли царем був Коля Палкін,
занепадав народний дух.
Але знайшовсь один, хто палко
пробуджував до волі рух –

серед мільйона свинопасів
не козачок, але козак.
Не заглушити клич Тарасів
юрбі кривавих посіпак!

Сьогодні маємо державу,
яка воює день-у-день
супроти нечисті й неслави.
Розіб’ємо катів упень,

бо чуємо слова Пророка,
яким і є для нас Кобзар.
Поет переживе епохи.
Забудеться фельдфебель-цар.

1

Сховай медалі, діду, від гріха.
Олжа у тиглях плавиться на рала...
Під сіроманців піняве "ха-ха"
Йде перекрій полів, байраків... сала...

Підвладне чорту все, а Божий Син
Криваво цвяхи забиває в зорі.
Тупцюй. Гвоздики в`януть, віднеси
Туди де пломінь-біль - не лепрозорій.

Ще донька поряд, звіявся онук.
Є приводи побитись, випить пива.
Під соснами вербує Басаврюк,
Прикривши роги, шкутильгає криво...

2

Не побіжу за ним, і не просіть.
Я чортівні, що душить, не прислуга.
Плететься крупно зомбувальна сіть,
Простолюд жваво ділить зелепугу.

Багате руно обіцяв Ясон.
Пливли човни до волі, напівправди.
Перебрели товпою рубікон...
...а де ж обіцяне добро, смарагди?

Борня світоглядів, рій просторік...
Робочі бджоли сповнюють чарунки.
Сховав сльозу віджилий чоловік,
І став у вічний стрій - похило... струнко.

3

Стихають війни, лозунги, серця.
Історія упевнює: природно,
Щоб гинули заради гаманця,
Межі-кордону, партії... безодні.

Потоптані могили, пелюстки...
Нові цяцянки, в борозенках лиця.
Заковтують дрібноту щупаки.
Я місію обрала - самовидця.



2017

Мене довкруж лякає зло.
Тому і вірш колючий дуже,
Поезія - як бите скло,
Кутами скалок ріже душі.

Не можу втішити думок,
Коли біда прийшла у гості,
Сховати голову в пісок
Або ширяти в високості.

А хтось блукає в чагарях,
Оспівує солодкі вишні.
А в грудях б'ється вогнептах,
Мовчить розгублено Всевишній.

Бо смерть підкралася вужем,
Зорала поле гострим плугом,-
Мені не бачити уже
В своїй руці долоню друга.

Той постріл снайпера меткий
Пробив душі моєї двері.
І загорілися гіркі
Краплини крові на папері.

10.05.2017 р.

До бою готові! Сказали солдати
Зброю узявши, вдягнувши броню.
До бою готові по матері брати
За рідную землю, за неньку свою!

До бою готовий, вогонь розпалився
У душах, той щирий, той гордий вогонь.
До бою готовий, день розпочався
Снігу додавши до матері скронь…

У сутінках бій до кінця наближався
Там мертві лежали… А інших в полон
До бою готові нові патріоти!
Добою готові… І знову в огонь.
2014

Тримайся за неї,
мій Боже.
Вона сильна.
Вона все зможе.

Між кулями ворожими
до тебе
пройде живою.
Мій Боже.

Принесе тобі
у молитві Слово,
хліба, води
і набоїв.

Стане поруч з тобою —
плече до плеча.
І рука твоя не схибить,
мій Боже.

Мій друг не розрізняє кольорів,
Упевнено на чорне каже - біле.
Одвертість викликає в нього гнів -
Уясувати це йому безсилий.

Мої думки отруєні АТО,
Калікам утомився зріти в очі.
А друг довба мене як молотком,
Що я прекрасне бачити не хочу.

Що не малюю пензлем пастораль,
І вірші не вдягаю в пишні шати.
На рану тисне, наче на педаль,
І я мовчу. Всміхаюсь винувато.

Мій друг не хоче бачити біду -
Естетики нема в патьоках крові.
А я пишу про це не до ладу,
Тривожу криком психіку здорову.

Мій друг не розрізняє кольори,
Упевнено на біле каже - чорне.
Ачей діждусь тієї я пори,
Коли прозріє й до грудей пригорне?

21.04.2017р.

2017

Козацькії душі у небо злітають.
Геройських звитяг не бажали вони.
Але ж як Орда на тебе насуває,
Хтось мусить на захист Вітчизни іти.

Не кожен міг Силу і Честь проявити.
Багато хто тихо то пересидів.
Але ж є і ті, хто щоб ворога бити,
все кинув, що мав і у бій полетів.

Багато страждань й невимовного болю
"дарує" мерзенна потвора - Війна.
та все ж відродила когорту Героїв.
зживила Народ, що не було здавна.

Як жаль, свої є знову яничари,
що підло й безбожно шматують людей.
Спочатку розсварять, влаштують почвари,
все кличуть та тягнуть до хибних ідей.

Допоки "прути ми у віник не стягнем",
якщо ж не зумієм людей згуртувать,
у бійні розрізнено тільки поляжем.
над нами "Орда" буде панувать.

То все у минулому було і знову...
Те коло порочне пора розірвать.
Досить сварить українців, панове.
Зрадників треба на шмаття порвать.

І все у нас є: і люди і зброя.
Але головного немає на жаль.
Де Гетьман рішучий що виявить Волю?
Без нього в нас діла не буде. Печаль!

Минули дні – і все вже перетліло.
Вертались воїни з війни додому.
Та лиш вона повірить не хотіла,
Що згас вогонь у серці молодому.
Уже й не плакала… Лиш сумувала…
Не вірила в людське добро…
Калині-сестроньці сум свій віддавала
Вночі, коли не чув ніхто.
Всі воїни вернулися додому-
Її лицар загинув на війні…
І як повірити в любов їй знову?
Як не втонути у пітьмі?
Піднятись важко, мов окам’яніло,
Все, що палало в ній давно.
Лиш серце досі ще горіло,
Коханням сповнене було.
Не заздрила усім дівчатам,
Які веселі тут були-
Вона повірила в істот крилатих,
Які колись їй так допомогли.
Це ангели дівчину виручали,
За косі світлі витягли з пітьми.
Блакитноокій сміло показали
Що душі воїнів-це журавлі…
І он летить у небі ключ величний,
Крикливо плаче, лине в вишині…
І ось один з журавлик сміливий
Присів біля дівчини на землі.
Схилив він голову прощально
І знову знявся в височінь.
«Чому ти, доленько безжальна,
Забрала його в мене? Він мій!»
Тихенькі сльози полилися…
Знялась дівчина також в височінь.
Закоханих серця переплелися…
І зник цей ключ удалині, мов тінь.

Новинами зіжмакані думки
   впиваються, примушують до росту.
Втопаєш у безвиході нічній --
   і бачиш пересохлими очима,
як сходяться ворожих дві руки,
   мов механізм, заведено і просто
на схриплому у валці світовій,
   надсадженому горлі пілігрима.


У кожного – чистилище своє:
   у мстивих, перебіжчиків, героїв;
насмішники у натовпі бредуть,
   із губ своїх не витерши зловтіхи.
Урочий час у мороці проб’є,
   і рушить всяк – без голосу і зброї,
забравши все добро своє і лють,
   туди, де вищі запити і віхи.


Ми жертвували частками себе,
   мільйонами безмовних і зотлілих,
заради прав на ситий самоплин
   і на подачку вічного дитинства.
Прозорий дзвін розхитано гуде,
   щоденності основи побіліли,
не вирісши, ти платиш сорок цін
   за прикру школу пізнього учнівства.


І ось уже -- пронизливий тунель,
   без права на повернення і відчай.
Чи досягнемо світла у кінці,
   чи згинемо без сили і без руху?
Чи зійдуть над антенами осель,
   над вбогим і занедбаним узбіччям
танцюючі мигливі пломінці
   з незримих рук одержаного духу?


2017

Напала Україна на Росію,
Взяла Кубань, Поволжя і Кавказ,
Бандерівці дедалі нахабніють,
Перекривають нафту, крадуть газ.

Настала отоді велика смута
На вкраденій Росією землі.
Не вийшов з того сну Владімір Путін –
Преставився до ранку у Кремлі.

Як у крові утопиться Росія
І вурдалака у Кремлі скона,
Мене утішить вельми ця подія,
Для вух моїх це гарна новина.

Нехай москаль укорчиться у муках,
В його домах оселяться плачі.
І не побачить дід свого онука
Й горить вогонь цвинтарної свічі.

Нехай жінок позасихають лона
І руки не торкнуться їх краси,
Та у сльозах гудуть церковні дзвони,
І сито виють розжирілі пси.

Аби важку пізнали руку ката,
Яка одважить болю про запас.
Такою буде праведна розплата
За рідний Крим, сплюндрований Донбас.

Гори у пеклі, чортове насіння!
Перетворись на жирний перегній!
Згниє Москви затруєне коріння
І зійде пагін волі молодий.

03.04.2017 р.

Падолист сивим пастором
Накликає гостей
в хату сновид-людей:
Накликає біду –
чорновбрану вдову,
Заходи-живи
в синьому домі з трави.

Падолист пастухом,
а з ним дочка-пітьма
Блукають з кудлатим псом –
чорним, як смерть сама,
Кличуть нових гостей
у хижу приблуд-людей:
Накликають війну –
вбрану в червоне вдову:
Заходь, вдово –
будь як вдома,
У пивниці вино –
черлене й солодке воно:
Лий, розливай
міри не знай,
Люди ж бо за хмелем червоним
скучили,
У хаті своїй кубло гадюк
сплели –
Гадюк ненависті.

Падолист жовтоволосим теслею
Накликає гостей
у житло божевільних людей –
Хворих на голову:
Накликає стару
моровицю-чуму:
Давно не заходила
на гостину до нас, пані щурів,
Пані майстрів-трунарів
та рискалів
і копачів – саме тих,
Які риють могили.

Падолист-жебрак
на жарти мастак,
Відкриває двері
свята всіх мертвих.

Падолист-дроворуб
майструє ясла
Для того вола
на якому приїде Відчай,
Що зоре поля
і засіє зубами змія.

Падолист-каламар накликає гостей
у село навіжених людей,
Кличе смерть саму,
що збирає в суму
Тварі по парі
(наче Ной у кошарі
Ковчегу).
Кличе-кричить падолист-каламар:
«Прийди, ледащо старе,
Жати жниво своє –
пшеницю людську
Бо вже час,
бо вже хтось із нас
мусить».

Гіркий ужинок нині у державі,
Де замісився хліб наш на крові
Своїх дітей. Невинні у розправі -
Горбочками лежать в снігах, траві.

На цвинтарях портрети на граніті
І витоптані стежки до могил.
Сльозами материнськими политі
Лежать сини Вкраїни з міст і сіл.

І шириться навкруг батьківське горе,
Хоч опадає з вишень білий цвіт.
Весна пройшла через війни простори
Й заполонила сонцем цілий світ.

Та у людських серцях панує морок,
І холод в душах не розтав. А страх -
За день майбутній, що згорить як порох,
За те, щоб не настав держави крах.

Синочків наших рідних і єдиних
Ця влада кида в пекло без жалю.
Сама втече за межі батьківщини,
Щоби вітрил забракло кораблю.

Але ми є! Відродимося знову!
З полови проросте надій зерно,
Утвердиться закон, ожиє слово,
І українець стане за стерно!

Попутний вітерець напне вітрила –
І попливе держава вглиб віків.
Розправлять українці руки-крила
І заживуть в краю своїх батьків.
27.03.17

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Горе - темна хмара очі зашторює повстю,
В землю щільно втискаюся ноги розправивши.
Розум мій на приціл концентрується повністю,
Знову палець курок натискає мов клавіші.

Кулі - трасири, пунктиром окреслюють межу,
Вампір появився мов тінь на розбитій стіні.
Сутеніє, знов совою за ворогом стежу,
А ворог бє градом, мурашки ідуть по спині.

Осколки жалять, не спасуть ані чин ані ранги,
Хіба що земля прихистить у розірвані груди.
Нарешті в прицілі. Відсилаю смерть бумерангом,
Осиновим колом. Вампіру спасіння не буде.

Правда за мною, і війна ця зовсім не лажа,
Спалені села, до щенту розбомблені хати.
Про все нащадкам історія потім розкаже,
Сьогодні є правда. Ворог прийшов нас вбивати.

Рана у спину, ми того зовсім не чекали,
Слово вороже не варте копійки ні цента.
Ворог навпроти з явним монгольським оскалом,
Ворог навпроти з явним московським акцентом.

Не можна втрачати сьогодні ні віру ні пильність,
І не вірю що Путін нарешті дійшов розпуття.
Нам вже не потрібна від ворога лютого милість,
Війною цією лже братні розірвані пута.

Втискаюся в землю, в окопі холодно й гірко,
На все в цьому світі своя відміряна мірка.
Куля за кулею, ворог червона ганчірка,
Куля за кулею, йде на війні перестрілка.

2016р.

Ми усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.

Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.

Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.

Ми усі помремо. Хтось в достатку й любові,
У пишнотах бучних - марнославства сестер.
А когось проведуть вояки та удови,
Це якщо у катів невідомим не вмер.

Ми усі помремо. В забутті, на чужині,
Чи на праці тяжкій у ворожім краю.
Я ж бо, душу свою заповів Україні,
Перш ніж впасти на ній у нерівнім бою.

Ми усі помремо. Смерть зрівняє рахунки,
Вибирати не нам як зі світу піти.
Але вірність і честь - дорогі обладунки -
Мусим ми за життя в чистоті берегти.

січень 2017

На війні біди, горе, жорстокість,
Гинуть мрії і зоряні сни.
Шкода, мало кого це тривожить,
Бо почали звикать... до війни!

***
Вертайся, солдате, тебе розвели...
насправді в країні немає війни...
насправді й країни немає давно...
Росія, Європа,
вже всім все одно...

Вертайся, солдате, вони вже брати...
вони вже спілкуются знову на ти...
вони вже не мають ні сили, ні злості...
вже знов одне одного кличуть у гості...

Вже більше не має за кого вмирати
Вертайтесь солдати...
Вертайтесь солдати...

Вертайтеся, вас розвели генерали!!!
Насправді вони їм ті землі продали!!!
Вертайтесь, солдати, вертайтесь хороші!!!
Це ж дуже безглуздо вмирати за гроші...
М. Філдман

Тихо матінка ридає,
До іконки на стіні.
Все синочка виглядає,
Син воює на війні.

Сумно дивиться в віконце,
А думки немов рої.
Не згасай ніколи сонце,
У віконечку її.

Там, на тому полі битви,
Серце матінки із ним.
Хай спасуть його молитви,
Хай повернеться живим.

2015р.

Він готується йти. Зашнуровує матові берці...
Не сумуйте, батьки. До весни буде мир. Буде мир?
Важко ноги ідуть і шершавиться туга на серці.
Там суцільний туман і спотворений кулями тир.

Не цвіте первоцвіт і дощами затоплені сквери.
Там опалова ніч, березневі розмови німі.
Там зривають замки і розхитують нерви і двері.
Попеліють думки і палають бурштинові дні.

Він готується йти. Обіймає матусю ласкаву.
Повертайся живим у наповнений вірою вир.
Крізь голодну пітьму і янтарну, як спалах, заграву.
Буде мир. Ти повір, неодмінно колись буде мир.
1.03.2017

Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
Наче вісточку Божу,
Стелить стежкою зорі.

Тільки стежка не гріє,
Хоч стає золотою.
І плекає надії,
Смерть за стежкою тою.

Над холодним окопом,
Злючі кулі літають.
Зорі кинуті скопом,
Поки ще догорають.

Нічка тягнеться клята,
Зір згорає багаття.
Лиш спасає солдата,
Біля серця розп’яття.

Де окопи, де ями,
Зорі гаснуть поволі.
Понад них мотилями,
Людські душі і долі.

Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
наче вісточку Божу,
стелить стежкою зорі.

2016р.

Кваплюсь. Скоро листя облетить,
Наче краплі, відліта за миттю мить.
Зазирає рання осінь до вікна,
Заглядає, та душа немає дна.

День минулий, ліг у тесану труну,
У майбутній темним шляхом поверну.
Як би можна час спинити на руці,
Залишити золоті деньки оці.

Не зблудити і не збитися з путі,
І не бути розіп’ятим на хресті.
Залишився. Тільки радості нема,
Знов на сході заявилася чума.

Там на сході кров стікає на пісок,
Куля трісне і обірве волосок.
Гримнуть гради і розіб’ють укриття,
Там на сході обривається життя.

А по небу світлі хмари попливуть,
Чиюсь душу заберуть в останню путь.
Тай понесуть чиюсь душу на алтар,
Наче свічку, чи запалений ліхтар.

2015р.

А юнь погибає у розквіті сил,
а старість сумує і молить у Бога
не бачити ситі пащеки могил –
сльозами просякла остання дорога.

Життя алогічне порочне і зле.
Інакше у мрії би виросли крила
і кожне натхнення, велике й мале,
напнуло б до щастя рожеві вітрила.

А юнь помирає у грізні часи.
Раніше і нині… коли колотнеча.
Цей світ не рятує офіра краси
і навіть любові розп’ятий предтеча.

Життя, наче шокер у тисячі вольт,
вражає майбутнє, покинувши тіло,
а поруч стенання згорьованих доль,
а поруч невтішне, яке посивіло.

А юнь полягає на чорних полях
безмірного, наче терпець, лихоліття
і сниться їй небо в земних журавлях
й осіннього саду оголене віття…

26.02.2017

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

Розлізся світом «русскій мір»,
Здавалось, більшого немає,
Нова Орда росла ушир,
Та здулася, немов пухир,
І помаленьку загниває.

Згубив потугу «русскій мір» –
Зайняти світ немає сили,
«Кітайскій мір», «японскій мір»
Візьмуть Примор’я і Курили.

Здиха помалу «русскій мір».
Самі собі не будуть раді,
Коли озветься «прусскій мір»
В якомусь там Калінінграді.

І пожинатимуть плоди
Захланності і безголов’я,
Коли зостануться з орди
Лише Тамбов і Підмосков’я.

***
Які не є гарячі дні
і буйні ночі у вогні,
а сон перемагає.
І я радію уві сні,
що невеселому мені
ще весело буває.

***
Ще сяє сонце у зеніті.
Багато є чому радіти.
АТО і НАТО. Йде весна.
Але чому душа сумна?
Кому я пишу заповіти?
І чи закінчиться війна,
коли сконає сатана?

***
Марно мирно уповати
на салюти і ура.
Захищатися пора,
а не евакуювати
Україну до Дніпра.

***
Не нарікай ні на людей,
ані на біса, ні на Бога,
що не веде до перемоги
у світі вигаслих ідей
тобою обрана дорога.

***
Уже не радує і літо,
що заглядає у вікно.
На ярину посію жито.
Але кому? Збирає мито
війна. Осиплеться зерно.

***
Заслуги наші немалі.
Отримаємо на ужинок
і бідняки, і королі
за кожний недолугий вчинок,
а за труди на цій землі –
великий, довгий відпочинок.

                              2017

Немає миру, там де нема світла.
І день у день гримлять ці небеса.
Я, як чекають діти, жду на літо.
Але куди поділась вся краса?

В огнях наш Схід не празникує люди.
Надворі дітвора найменша зна.
А от Петро невтомно б'є у груди.
І Україна вештає сама.

Говорять і висміюють про різне:
Бандерівці для руських у рогах.
А я за честь віддатися вітчизні,
Бандерівець - це гордо, бо не лях.

Горить країна: вулиці, міста.
Тремтять листки за повоєнним вітром,
Яка війни ніхто не зна мета.
І сіють, як тоді, на полі жито.

Коли скінчиться цей страшенний сон.
Народ лиш мріє як заплющить очі.
Це все не сон, усіх в один загон.
Це правда, коли навіть ти не хочеш..

19.10.16

Сльоза упала на холодний сніг,
Що під солдатом розтає від крові…
Його матуся вийшла на поріг,
До серця руки в молитовнім слові.

Повзе юнак, стікаючи життям,
В руці граната, щоб не знать полону…
А мати дума – о, якби знаття,
Чи син живий, тримає оборону?

Земля гуде, та поряд побратим
Бійця виносить на собі із бою…
А піч курить і виїдає дим
Слова молитви. - Сину, я з тобою!..
17.02.17

Прощання

А сонце виміряє оком
церковний купол і сумні
ремінісценції бароко
на сволоках та на стіні,
притуленій до гір, до горя.
Триперехресними хрести,
бо як інакше до покори
гуцульське лихо привести,
що з голосами дзвону вільно,
де «Плине кача*…». Боже мій,
життя без обручів – надійне,
якщо пусте воно, в пітьмі,
але осонценим і в леті –
назустріч кулі. Зблиском тут,
а в засвіті… бійців намети
посеред раю і покут…
Найважче мірку з гореплину
знімати сонцеві, відей**,
коли волає мати: сину,
на кого ж ти мене… Збудись!!!
По колу сльози, біль – по колу
давно заблудлої війни.
Святі барокові – додолу,
хоча ні кроку зі стіни…

2017р.

*Пісня, з якою проводжають у засвіт українських героїв;
*мабуть.

Пливe кача, пливe кача,
Та в небо злетіла,
Заплакала стара мати
Біля сина тіла.

Захиталась дружинонька:
Потемніло наче,
Бо ховає чоловіка,
Він зовсім юначий.

Лиш малятко белькотіло-
Дитинка не знала,
Що село туга накрила,
Бо тата ховали...

Пливуть качі, пливуть качі,
Та крила здіймають,
Зграї кач над Україною
Вже в небі кружляють...

Тяжкі часи,багато що змінилось,
А Україна помирає у вогні,
Скільки невинної крові пролилось,
А материнський голос сліз не спить ще,ні.

Молюся я до Тебе, склавши руки,
Прошу Тебе помічі у війні,
Зроби, щоб закінчились дні розлуки,
І українці все ж перемогли.

Пошли яскраву долю для солдатів,
І пам'ятю згадай померлих тих,
Що знають, як землю оберігати,
В яких стукіт серденька давно стих.

Тим матерям, що ждуть свого синочка,
Не дай в сльозах й в чеканні тяжко гинуть,
Щоб хлопець не згубив життя платочка,
І зміг додому скоро вже прилинуть.

Раніше з книги про війну ми знали,
Не розуміли повністю це слово,
Країну, звичаї не шанували,
А зараз дорогая, навіть мова.

Пошли нам миру, Отче наш єдиний,
Щоб перепоною не був і камінь,
І не роби тяжкими ці години,
Дай долю для Вкраїноньки,Амінь.

Спить солдат,
поволі догоряє свічка,
лиш дрижать метеликами вії
Золота коса
і жовто-синя стрічка.
А на дворі вітер снігом віє.

Все пройшла -
і заборону військкомату,
всупереч сльозам в очах родини.
Як змогла
вона у руки зброю взяти -
дівчинка, недавно ще дитина ?

Спить дівча,
сирий бушлат і чорні берці,
камуфляж в зелених візерунках.
Зазвичай
їй біле плаття би до серця,
туфлі на високих закаблуках...

Що вона
юнацьким серцем відчувала,
як в заграві бойового пекла,
на плечах
посеред вогняного шквалу
рятувала хлопця з небезпеки?

Не з добра
надворі злий донецький вітер
дівчині співає про Поділля.
Про той край,
жаданий, мирний, добрий, світлий,
про садочок з вишнями на гіллях...

Може в снах
прийде закоханий хлопчина
і насмілиться її поцілувати,
як весна -
запалить очі-намистини,
через кров, вогонь, болючі втрати!

По війні
іде дівчина крок за кроком,
затаївши страх, забувши втому.
Хай у сні
примариться їй мирний спокій
в маминих долонях біля дому.

Біль і гнів,
переплавляючи у силу,
піднялась вона над божевіллям...
...На війні,
поки що, спить дівчина мила,
дівчинка з далекого Поділля!

Два осколки в серці, наче близнюки –
посланці від смерті, чорної ріки.

Без кровинки, біле – юності чоло.
Причитання сиве: Сину мій, за що!?

Два оболи – плата. Два осколки – ні.
Полежи ще трохи в трунному човні.

Поховають завтра в рідному селі.
На колінах люди… і Харон у млі.

Два осколки – плата. Іншої нема
Опустіла хата. У душі - зима…

04.02.2017

Ввійти в астрал? Згубитись у нірвані?
Не бачити, не чути, заніміти,
перетворитись в незворушний камінь,
посеред ненажерливих термітів?

І так стояти з ери мезозою,
пообіч – і потопи, і вулкани?
Так, над усе – лишатися собою,
бо всі ми камінці у кладці Храму…

І кожен з нас – бруківка із Майдану,
розколота, обвуглена цеглина
на блокпосту рубіжного кургану…
Такий накал, що і німе каміння

заворушилося і сотенноголосо
волає: «Схаменіться, браття-люде!
Допоки крові?… і причинні-босі?..
і сироти?... і посмішки Іуди

з білбордів, із листівок, із екранів?
З-за пазухи у жменю прохачеві
допоки замість паляниці камінь
і темінь в душах, мов у риби в чреві?!..»

Новітня ера наднових героїв –
каменярів народної держави –
солдатів, волонтерів – одностроєм
ідуть! Йдемо! І не спинити лави!...

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

***
БИТА ДОРОГА ЛЯГАЄ ПІДКОВОЮ
ТІНЯМИ МАНТІЇ ГРИВИ ЗИМОВОЇ
У НЕОСІДЛАНОГО КОНЯ
БУЙНОГО ВІТРУ І МАГІЇ ЧОРНОЇ
У ЗАМЕТІЛІ УБРАНІЙ ПОПОНОЮ
МИРНОГО ДІЯМИ ОБРІЮ ДНЯ
І СИЛУЕТОМ ЗОРІ ВЕЧОРОВОЇ
НЕОПАЛИМОЇ В БІЛОМУ ПОЛУМ'Ї
………………………………..
поки зі сходу не йде кацапня

***
ЛЮБО І ДОРОГО
ДИХАТИ ПОРОХОМ
ДИМУ ВІТЧИЗНИ КОЛИ ЗАМЕТУТЬ
СИВІ МЕТЕЛИЦІ
ВІЙНИ-ХУРДЕЛИЦІ
……………………………..
поки зі сходу кацапи підуть.

***
БУДЕ СІЯ́ТИ І НАМ ПОМАГАТИ
ЗОЛОТО НЕБА І ТЛО ГОЛУБЕ
ВІТЕР ЗАВІЄ ЗИМА ЗАГРЕБЕ
І ДВОГОЛОВИЙ НЕ БУДЕ ЛІТАТИ
Є КОМУ ВИМЕСТИ ЖОВТУ ПАЛАТУ
…………………………….
тільки-но путя удавить себе.

***
ВИЮТЬ СНАРЯДИ
ЛІТАЮТЬ РАКЕТИ
ТРУПІВ УЖЕ НЕ РАХУЄ ВІЙНА
ЦИВІЛІЗАЦІЯ! ПІВНІ ПЛАНЕТИ
ЛИСІ ЧУБАТІ ПАКУЮТЬ ГАЛЕТИ
…………………………….
поки на раші зимує весна.

               02.2017

Заморожена ярість. В чорних вирвах зима.
За туманами поле і просвіту нема.
І життя не блефує – тихий день в стороні,
зі світанку й до рання не вщухають огні.
Чорна стужа липуча. Чи то кров, чи мороз,
але надто їдуче, але дуже всерйоз.
З того боку безумці і дилема одна:
мир заради омани чи ілюзій війна.
Навпіл долі і люди. На межі двох епох –
не віки сивочолі, а убивчий молох…

- Хай гаразди ведуться усякчас в кожен дім!
Ідол миру сміється: хай поб’є усе грім!
Всепогодні умови – шаленіє війна,
і копає могили уже третя зима…

03.02.2017

Оця біда, війни криваве лихо,
а чи звитягу принесе у дім?
Лиш дзвони б'ють: набатом, рівно, тихо
у ріднім краї, може, і в чужім…
Не розумію марення людського –
шукати долю дикої орди
і плюндрувати єдності дорогу,
щоб повернути, дідько зна куди…
В минувшину, ілюзію, оману?
У сите стійло з куснем ковбаси?
Чи спокусились за чужим парканом
на сучі брехи, луди голоси?
Тепер війна із Богом і собою
за Руський мир, в якому суть живих –
це вічний зов над лютою юрбою
ділити світ на наших і чужих…

02.02.2017

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.

2017

Вбивають кращих на війні і в тюрмах,
Дорогу стелють злодіям згори.
За вбитими синами сурмлять сурми,
І ангели злітають крізь вітри.

Заплаче небо гірко через хмари,
Засипле снігом кров чужа зима,
Поповняться їх зорями стожари.
А їх не буде, їх уже нема...

Хоч райдуги розквітне перевесло,
Коли настане сонячна весна.
Сини уже ніколи не воскреснуть...
То ще скількох їх забере війна?!
31.01.17

У небеса пішло сьогодні сім
Синів найкращих рідної держави.
Не маючи ні орденів, ні слави,
Пішли у вічність, не минули зим.

У душах владних, вдягнених в льоди,
Не защемлять серця. А де жалоба?
Вони самі не перехрестять лоба
І не приїдуть з Києва сюди.

Бо знають чітко - тут нема АТО,
А є війна, де убивають кулі,
І не поможуть у кишені дулі.
Тому на фронт не їде з них ніхто.
30.01.17

Пам'яті Андрія Кизило з Умані,
позивний «Орел»


І скільки вбитих упаде в безодню
Ніким неоголошених страждань?
Три роки від учора й досьогодні
Кривавляться сніги удень і в рань.

Літає "град" над кожним нашим сином,
Над батьком ще малесеньких дітей.
Тут захищають серцем Батьківщину,
Не думають про захист від смертей.

І звідусюди лиш одні загрози,
Нема хвилинки думати про сни.
А тут іще стоять такі морози,
Що навіть кров застигла від війни.

Та падають під кулями безвусі,
Не знані поцілунків юнаки.
І моляться за них батьки, матусі,
Горять по хатах зорями свічки...

Нема віійні кінця, не видно краю,
Де перемога стане на поріг?
Небесний Вседержителю, благаю,
Щоб мій народ найшвидше переміг!
30.01.17

Історія навчає, як багато
за брата цвіту нації лягло.
Та як і де узяти того ката,
аби такого брата не було?

Історія не бреше, а голосить
Полтавою, з Батурина і Крут,
як прилучали нас великороси
вогнем і кров’ю до союзних пут.

Історія рече, аби мовчали,
і слухалися голосу вождів.
Побачили. Самі себе чіпляли
на чорні дошки сіл і хуторів.

Історія сльозою камінь точить
на тій путі, де залишали слід
мої діди, яких обдертих, босих
етапом гнали на Сибірський хліб.

Училися, як порівну ділити
копалини і надра у землі.
Усе, що нами найдене й відкрите,
присвоїли злодії у кремлі.

Історія наочно показала
і пряники ідей, і батоги,
і як за шкіру заливали сала
«передові» сусіди-вороги.

Не новина, що фобії колишні
і нині називають – селяві.
Не дивина. І фарисеї – ближні,
аби умити руки у крові.

Історія яріє в казематі,
де почиває наша булава.
Подейкують, що ми були багаті?
Не пам’ятає «оного» Москва.

Існує байка, – ми такі похожі
у вірі, у любові до Русі,
але – голодували люди Божі,
а нелюди давилися усі.

І наша дружба – це одвічне путо,
в якому більший меншого карав.
А нині Каїн забуває Крути,
де Авеля на вила підіймав.

Та – буде суд! І Боже слово віще
у іншу віру ще наверне нас,
аби усе, що діяли раніше,
не повторити, як трагічний фарс.

Ми поділили золоту руїну
і розвелись у небі на віки.
Історія
               робила
                              помилки.

Та хай ім’я дівоче – Україна
леліє доля, як матуся сина.
Помиряться
                    ачей
                          зведенюки?

.................................................
Надія є, що мрія все поборе,
і каркає історія стара,
що сестрами
                  єднатися
                                 пора...

Які ще не освоєні простори!
Роздайся, Україна-Чорне море,
на крейсері
                    з ракетою –
                                   сестра.

               2008,2014,2017