Запам'ятайте мене коханою,
Запам'ятайте мене щасливою!
Нехай не буду на серці раною,
А ні болючою, а ні жахливою.

Запам'ятайте всі українкою,
У вишиванці, вінку з ромашками.
Моє життя теж було сторінкою
Мого народу. Не плачте тяжко.

Запам'ятайте: була я щирою,
І Україну любила віддано.
Жила у серці з любов'ю й вірою,
Від тата й неньки усе то придбано.

Хотіла людям я долі кращої:
Щоб діти наші зростали вільними,
Щоб не рабами були пропащими -
Людьми були у свободі сильними.

Я не злякалась катівень ворога,
Усе до мами думками линула.
Я заплатила за волю дорого -
За Україну мою я згинула.

Я у гаю розцвіту калиною,
У білий сніг упаду кровинкою, -
Завжди я буду із Україною!
Бо народилась я українкою!
19.10.17
Галина Онацька

У мами від сліз часто очі бувають червоні,
Не раз уночі чув, як плакала гірко-прегірко.
А якось спитав, відповіла, що то від безсоння.
І ще показала матуся мені в небі зірку.

Казала вона, що на ній спочиває наш тато,
Він був на війні, нас із братом малим захищав,
Усю Україну, як нашу з бабусею хату,
А потім Господь його в військо небесне призвав.

Я чув від бабусі, що звідти уже не вертають,
- Ой, бідні сирітки, - сказала сусідка в той день.
А зір так багато, усі вони ясно сіяють
І там десь наш тато.
- Мамусю, він скоро додому прийде?

Матуся мовчала, котились щокою сльозинки.
Лиш нас разом з братом міцніше вона обняла:
Мої ви хороші, мої ви кохані кровинки…
Ну як вам сказати, що тата війна відняла?
18.10.17

Боже, як гірко, Боже, як боляче,
Бачить солдата без рук чи без ніг.
Слів не знаходиш, змовкаєш безпомічно,
По шкірі мороз, хоч і вижить він зміг.

Що пережив він? І думати годі!
Краще не мати й в уяві того.
Клята війна, що ятриться на сході
Вогнем обпалила нестерпним його.

Він співчуття у людей не вимолює,
Не просить нічого, не хоче жалю.
Та серце щемить невимовно від болю,
Мов рідний він брат і його я люблю.

Серце стискається, думка з провиною –
Це ж і за мене в бою він стояв,
Як страшний сон, бродить горе країною.
Ніколи не думав ніхто й не гадав.

Зовсім хлопчина… з поглядом стомленим,
Мов ним прожите велике життя.
Вижив, бо мужній, сильний, не зломлений,
Та жде його знов нелегке майбуття.

Ще жити і жити… на себе надіятись,
Збирати щодня треба волю в кулак…
Не звик він чекати на ласку та милість –
Ще прадід його був славетний козак.

Сльозу заховаю солону, непрошену.
О, скільки безмірних, незлічених втрат!
Скільки скалічено! Кулями скошено!
І скільки ніколи не прийде назад!

Коли вже війну ненависну зупинимо,
Коли вже дамо раду клятій біді?
Знов «плине і плине кача» країною.
Стоять на колінах старі й молоді….
19.07.16

Як пустка ранок упав з небес.
Кульга підранок – худющий пес.
В руїнах хата лежить, вмира,
Мов сива мати хвора, стара.
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Завмер розбитий снарядом стіл,
Трави в підлозі десятки стріл.
Старенька груша ледь-ледь живе,
Руїна душу болюче рве.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Чомусь полином весь двір заріс.
Він все чекає… І біль, і страх,
Сльоза, як докір в його очах…
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Ніхто до хати давно не йде.
Здаля гармата так зло гуде…
Знов нашорошив кінчики вух,
Той грім і тиша тривожать слух.
На мить забувся, немов заснув,
У тиші кроки жадані вчув.
Утратив спокій, зірвавсь стрічать!
Нема нікого… і знов – чекать…
Чи хто вернеться до цих руїн?
Не вірить серце, що сам… один.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Полин повсюди, як біль проріс.
24.08.16

Знову чується: - Поза зоною…
За далекою телефонною,
У якійсь гіркій невідомості,
Молоточками в підсвідомості.
Між війни і сумної осені
Загубились слова десь в просині.
Опустились холодні сутінки,
Знов тривога мені в супутники.
Заповзає і не питається,
У думки мої забирається.
Поза зоною, поза зоною,
Там де техніка йде колоною…
На плечі твоїм Ангел з вірою…
Десь ти зоною їдеш сірою…
Там, де міни, снаряди з «градами»,
Там, за сірими листопадами.
Знов сльозина дощу краплиною, -
Сива осінь йде Україною.
Знову очі перед іконою -
Хто придумав те: «поза зоною»?
02.10.17

Четвертий рік війна йде в Україні,
четверту осінь гине бідний люд.
Донецький край лежить в страшній руїні,
а юди Батьківщину продають…

Ні, не свою, а нашу Батьківщину –
своє добро сховали за моря.
Вона для них не рідна, не єдина,
своя їм світить здалеку зоря…

Хоч слухають вони нас, та не чують –
диявол жовтий в них людей убив.
Біда у тім, що Україною керують
ті, хто її ніколи не любив!.

Війна іде в людських умах і душах,
вона гримить в кишенях і серцях.
Вже море закипає, що там суша!..
Невже історія сягне́ свого кінця?!.

котилось щастя по дорозі днів
та істин у житті не зустрічало
лише мару оману кривду гнів
усе це люди у бульйон кидали
і вариво варили для снаги
іти у бій за шлунок і корони
егоцентричні вирви навкруги
і безуму довічні перегони

пристало щастя зоряне як сон
присіло відпочити край дороги
а мимо йшов із брані моветон
за щастя зачепився й витер ноги
немов од бруду у полин-траву
і дорікнув сіромі розляглося
ішло би краще на святу війну
бо ворогів надміру завелося

сльозу зронила щастя у відвіт
не навчене я інших убивати
якщо уб’ю то мій загине рід
на кого будуть праведні чекати
нехай ворожа але смерть усе ж
нехай і правда на твоєму боці
а чи по крові дійдеш ти до Веж
а чи упАдеш на слизькому кроці
нехай твоя незаперечна пря
а вороги натхненні сатаною
але убий лакузу чи царя
я омину гуляння стороною
спустошення духовно чорна річ
чи ми з тобою однієї крові
коли між нами непоборна січ
і ворожда сильніша від любові

війна війною щастя в стороні
ще теплу кров налили у бокали
за перемоги що на самім дні
усі віки захмелені лежали

02.10.2017

1

Синьо-жовтий прапор...
Мляві кольори...
Наче прілий каптур -
В руки не бери.

Жовтий колір - листя,
Зсипане в яру.
Там живе нечистий,
Варить нам смолу.

Синій - наче кури,
Влежані, старі.
Випийте мікстури,
Крапніть і мені.

На Майдані кишло,
Люд - стрімка ріка.
В пучки сунуть дишло,
Чи то держака.

Нащо дровиняка?
Цей дрючок важкий.
Я за пиво з раком
Та за галушкИ.

2

А на площі - тиша.
Похоронний стрій.
Пахнуть кров'ю вірші -
Тут синочок мій.

Принесли із плахи
Душу ще одну.
Синьо-жовта птаха
Впала на труну.

Кулями пробита,
Крила - рваний шмат.
Вигоріло жито,
У крові блават.

А у Дикім Полі
В бій ідуть бійці.
Синьо-жовта доля
Тріпотить в руці...

26.09.2017р.

Спить дитятко на руках у нені
Лагідних наслухавшись казок.
Проростає у майбутнє зерня,
Набирає силу колосок.

Світ для нього - тільки власна мама,
І спокійний, регулярний сон.
Це - початок. Ну, а далі - драма,
Піднімає голову дракон.

Небеса второвують стежини,
Перша - папірець на "ПМЖ".
Полетіла зграя на чужину,
Тут для неї все уже чуже.

Стежка друга - це нерідна мова,
Втоптується нею голова.
Володимир був. А нині - Вова,
Балалайка "Волгу" награва.

Стежка третя в'ється на Донбасі,
Кулі долітають до Дніпра.
Йде ординець, до чужого ласий -
Не чекай од ворога добра.

Спить дитятко на руках у нені,
Ще один зростає яничар.
Татко вклав патрон йому у жменю...
Україно! Приготуй муар.

27.09.2017р.

Ходили строєм, пісні грали
І люд про зраду гелготів.
Стояли скромно ніби і не крали
Владні жакети, й диктор торохтів.

Спека і пекло, і яке вже свято?
Країну треба гуртом боронить
Війна іде і нехай буде проклято
Все що у народу на шиї сидить.

Продати душі ви договорились
Прожити так, не знаючи біди.
Але мабуть собі ви все таки наснились -
Злякались, хоч край світу йди.

Тече ще кров. Забули блазні?
Руїна навколо - тут не благодать.
А ви ж як свині у старенькій лазні
Без приводу аби лиш жерти дать.

Біжать години без упину
Народ все мучиться і потихеньку мре.
І на свою до крові стерту спину
Царя нового вже скоро обере.

Пани не бачать, знать не хочуть.
Їм би лиш день і ще один мільйон
Сорочку з люду тихесенько торочать,
Був би лиш він і грошей полігон.

Скільки вам треба? Тихо. Мало?
Не дати людям хліба і води -
На тирсу. А самі лиш сало
Нажерли, накрали. Ще обгороди!

Всього не занесеш, не вкрадеш.
І не втечеш, себе лиш звеселя.
І коли ти мертвим впадеш
Прийме одного матінка земля.

Пануйте мирно, не вбивайте люду.
Подумайте про фронтових братів
Вони ж бо недопустять бруду -
Здадуть народу вгодованих катів.

Слова, слова, а було би діло
Щоб кожен думав так і ще отак робив.
Тоді можна сказати сміло,
Що слово в справу ти сам перетворив.

Пісні співайте і спини гніте
Прийде вам знову благодать.
Крихти вам кинуть, згинуть діти
Так треба - "вік волі-щастя не видать".

Прокиньтеся, кайдани ви порвіте -
Біжать собаки і вже рвуть кордон.
Самі себе у праці й долі ви знайдіте,
Щоб там не правив царський мікрофон.

Пройдуть роки і Незалежність стане
Тим самим що всі дружно берегли.
Збудована, але сукно багряне -
Під жовтим й синім діти полягли.

Думки, думки... Це так не просто.
Летять у вирій стройнії літа.
Гортаєш дні й тобі вже дев’яносто,
А в них країни щастя розквіта.

Пройшла війна, міста відбувались.
Гуляє парком весела дітвора.
Забули всі що в страху прокидались,
Що була в них така важка пора.

Довгі роки минули, грязні.
Поховані твоїх синів тіла...
Щоб вийти Україні з в'язні,
І доля квітом буйним зацвіла.

Простили всіх і наказали винних
За душі вбиті, за грязнії діла.
Вбивали ви заради грошей плинних
Але пішли на адськії кіла.

Дітей лиш жалко... Вам би в очі глянуть.
Це ж батько був... Знову ж, це не я!!!
І квіти на могилах вянуть,
Бо не приймає вас свята земля.

Хрести не ставте, не ламайте дерев.
Прожийте роки, крові не пуска.
Шануйте честь і не кидайте жереб.
Не знаєш ти що за кутом тебе чека.

Думки вертаються до дому.
Потоком щастя надію тихо сповива,
І ти колись собі, діду старому
Підтвердиш цих простих віршів слова.

Не чубіться козаченьки, зараз не до того,
Треба боронити неньку від ординця злого.
Бо ординець запанує там де розбрат сіє,
А ви втратите країну і свою надію.

Знову хтось помре в неволі, а хтось на чужині,
І криваву пустку зробить Орда в Україні.
Схаменіться, обніміться, хай Бог помагає.
Україна в нас одна, іншої немає…

Юра Брайтон

Знову дзвони б'ють на сполох, ніч вогнем палала,
Знов прийшла з Дикого Поля ординська навала.
Йшли вбивати, грабувати, бити і палити,
Бо не можуть вже без того ординці прожити.
Щоб із когось не знущатись. Криваві забави,
За собою залишають для чорної слави
Понівечені тіла, попіл, чорний вітер,
В мертвих матерях кричать вмираючі діти,
Бо не встигли народитись і смерть їх приймає
І немає вже нічого страшніше, немає,
Окрім помсти, що прикличуть як Янгола Смерті
Ненароджені іще і живі, і мертві,
Щоб спитати кров за кров і око за око,
Щоб забити всю орду у землю глибоко.
Щоб руїною лягла ординська столиця,
Щоб ніколи не змогла вона відродицця.
І на залишках в кремлі напишемо згодом:
"Прощавайте, москалі! Волю всім народам!!!"

Ю. Брайтон

Мирне життя
10 років тому...
І ніхто не гадав,
Що побачим війну...
Мирне життя,
Старенький metal,
І що одягну камуфляж
Тоді я не знав.
І брат мій не знав,
Що потрапить в полон,
І що свій кулемет
Не відпустить з долонь.
Ми мчали тоді
На Сradle Of Filth,
Щоб послухати скрім
З різних столиць.
"In metal we trust"
Ми казали тоді.
"Слава Героям
В цій клятій війні" -
Це наші слова
Саме тепер
І не надто цікавий
Нам жоден концерт.
Просто урвалась
Тихо струна,
Сподіваюсь скінчиться
Ця клята війна.

Вони в боях ідуть у далечінь
за волю, за свободу, не за славу.
Їм у житті не випало спочить
і долю обмануть свою лукаву.

Вони з боями йдуть у небуття,
бо серце їм стискає наша дійсність,
кладуть за Неньку молоді життя,
а ситих лиш дивує їхня стійкість.

Вони торують у майбутнє шлях
всієї української держави,
назавжди на незібраних полях
лишаючи одні шматочки слави.

Хай стане пухом дорога земля
усім їм, хто пішов у синє небо,
а українські ниви і поля
вітають знов живих стіною стебел.

І наша пам'ять береже в віках
їх віру, мужність, стійкість, безкорисність.
Вже треба пересилювати страх
і змінювати цю нікчемну дійсність!

Це - Іловайськ, мій друже. Я програв.
У москаля немає честі й шани.
В степу любов і радість поховав,
Трава накрила вирви, трупи, рани...

Враг бив прицільно. Ззаду. У хребет.
Натренував у пеклі підлу руку.
В Большом - прем'єра. Пустощі. Балет.
Кров п'ють на брудершафт кремлівські суки.

Поглянь в монгольські очі вожака -
Чуже добро притягує магнітом.
За ним орда - голодна, ворухка,
Толочить траком на Донбасі жито.

Ти - воїн. Не дитина чи монах.
Гостри сокиру і чекай нагоди
Загнати вістря ворогу у пах,
І плюнути ненавистю у морди.

Не знаю, може випаде мені
Із мороку вернутися у літо...
Не бійся, брате, вмерти на війні.
А бійся жити і не відомстити.

29.08.2017р.

Весна настала, синку, вже у нас,
додому повернулися лелеки.
Плетуться дні і зупинився час,
бо ти від дому, любий, так далеко…

Природа зустрічає знов весну,
укрились раннім цвітом верболози
і річка пробудилась віді сну –
все квітне, відгриміли перші грози.

Настала, синку, і у нас весна,
в низинах густо стеляться тумани,
але не гріє душу вже вона –
зима навік зльодила серце мами.

Скував мороз сердешну з отих пір,
коли на сході залунали грози
і став ти у війни бездонний вир.
Біль розриває груди, давлять сльози…

Як рано ти скінчив життєву путь,
не довелось прожить і три десятки…
Батькам оте ніколи не збагнуть,
не виправдать нізащо ці порядки!

Твоє життя дочасно відцвіло,
мов без жалю зірвали ніжну квітку
і бур‘яном враз поле поросло,
пожухло жито, як від спеки влітку.

Нелегко рідних і близьких втрачати
дарма, тим паче з-за химер панів.
Народе, скільки можна ще мовчати
і хоронити доньок та синів?!

Четвертий рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, йому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом.
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ворога і злодія зостався,
Того, хто нашим просто скористався,
І нас до ями смертної привів.

В труні я бачив новояз,
Дітей я пхав у демігляс,
Але лише російськомовних!
Під вустерширом був кацап -
Той самий,що атакував наш ДАП
Та мучив "кіборгів" моторних.
Бурята їв я у аджиці,
Хоч довго відбивав по пиці,
Та один чорт - застряг в зубах!
Кадирівець був у брусниці,
Маринували у в’язниці,
Й у трусах був його страх...
Та все одно ми їх всіх з’їли!

17.08.2017 15:30

Ви любіть нас. Бо ми – москалі.
Ми найстарші брати на землі,
В нас турботи печать на чолі
Про народи великі й малі.

Щоб лояльним був електорат,
Прийде «вежливый русский солдат».
Аргументи в нас – танки і «Град»,
Поножовщина, водка і мат.

Апетити у нас чималі –
Споконвіку замало землі.
Недомірок у нас на чолі,
Полюбіть нас, бо ми – москалі.

Злі кулі зчиняють шквали,
І злі кулі зривають вись.
Шуліки навпроти й шакали
А що, ви того не чекали?
А що, ви нічого не знали ?
Колись

Серце поколе, поколе,
І бє болем знову під дих.
А душі по колу, по колу,
А душі навколо, навколо,
І чарка пекуча зі столу
За них.

Парище 2017р.

Минають слава і війна.
Линяють лики і знамена.
Чиїсь лунають імена.
Перемагають безіменні.

Перемагаючи себе,
ідуть у Лету невагомі.
Займають небо голубе
усі великі і відомі.

Усі засвоїли урок –
вогню без диму не буває,
а до смішного лише крок,
коли мале перемагає.

Були надія і стіна,
а є окопи і підвали.
Усе живе поубивала
Росія і її «весна».
А те, яка за це ціна –
майбутньому не буде мало.

                              07.2017

***
Є наказ – іти на захід
за вєлікую страну.
Їй – нема безвізу. Ну,
а його у пекло аспид
посилає – на війну.

***
Осатанілі зеки лугандона
єдиної й ділимої на сто
міняють Харю, Бєса і Кобзона
на тисячу заручників АТО.

***
Є об'ява, що АТО й війна –
два боки офшорної монети.
Є кому платити аліменти –
розвелися біс та сатана.
Треба обирати резидента.

***
Повія вішає об'яву:
– Шукаю милого собі.
Так і Росія. Кучеряво
бажає жити ця проява.
Але не все їй по губі.

***
Є нова об'ява ідіоту,
а воно обманює себе:
«Санкції – то Пороха робота.
У Гаазі не чекає бота
у клітинку небо голубе?»

***
Має оголошення владика:
– Карла і Людовік не чужі
і йому ніде нема межі.
На усеньку голову каліку
вже не надувають вояжі,
та яке опудало велике!

                              2017

У Києві майструють гроб,
Готує похорони мати.
Попала міна у окоп:
Стрічай, столице, тіла шмати.

Він був мій друг. Співак, поет.
Та хлопця одурили підло:
До рук убгали пістолет…
Накрила темінь промінь світла.

Цукерки варить «Порохно»,
Мальдіви гріють «Кулю -в-лоба».
Сашка відправили на дно,
А діточок своїх – в Європу.

Немає в нього орденів.
Зате до біса в генерала –
Йому не жаль чужих синів,
Вояк для нього – м’ясо, сало.

І шерхотить у рів пісок –
Це все, що маєш від «держави».
Штовхає в спину голосок:
«Героям сла...». - Навіки слава.

25.07.2017

І там дива: там Ліший ходить!
Там москалі на гілочках висять...
Там сепарів за яйця водять -
Їх гаком хочуть відірвать!
Підеш праворуч - куля свисне
Підеш ліворуч - на кіл всадовлять!
Підеш в атаку - дупа трісне!
І не втічеш - почнуть стрілять!..
8 лютого 2016

Вишита сорочка ніби оберіг,
щоб сини і дочки стали на поріг.
З дальньої дороги повернули в дім,
всі шляхи, тривоги скінчились у нім.

Доля-вишиванка, мудра і проста.
З вечора до ранку, з чистого листа.
Вишита сорочка – то ще не усе…
Хрестики рядочком нам життя несе.

Квітку вишиває молода рука.
Косу заквітчає дівчина струнка.
Ти чекай дівчино любого свого.
Не в’яжи хустину на портрет його.

Стан душі твоєї – ось у чому суть.
Ненька-Україна Батьківщину звуть.
Вишиту сорочку гордо одягни –
хай радіють дочки і її сини.

Доля-вишиванка, смуток на вустах.
Матінка на ганку, у зіницях страх.
Страх за Україну, за її людей.
Біль за Батьківщину і своїх дітей.

Хай ідуть синочки у життєву путь,
вишиті сорочки щастя їм несуть.
Як життя б не склалось, серце все ж болить.
Мати вишиває, котру ніч не спить.

Синку мій, соколе, залишись живим!
Та зостався в полі вічно молодим…
Вже хрести рядами на горі встають,
проводжають мами у останню путь.

У дорогу вічну видатних синів,
нашу біль щорічну, Данків наших днів.
Вишита сорочка, доля непроста.
Пам‘ять про синочка, смуток на вустах…

Давно чинили кару, муки, гвалт
Кармалюка Устима зарізяки.
Але встають онуки із-за парт
Аби хати палити, хижі, замки.

Ріка терпіння схожа на ручай,
Дитина точить крицеві сокири.
Немає їй уже дороги в рай -
Нагострює війна юначі крила.

Не платить хабарі він і ясу,
Раба не має вже гидкого знаку.
І не піде шукати ковбасу,
Що кинула людва в сміттєві баки.

Сьогодні кожен - піфія, прокок.
Стежина довела крива до прірви.
Донбас і Крим закріплюють урок:
Бомбардування, залпи, трощі, вирви.

Для нього пісня волі - кулі звук,
Рука вганяє в автомат набої.
Він - уже воїн. Стріляний онук.
А ми - чужі. Рідня - на полі бою.

15.07.2017 р.

Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.

Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.

Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..

Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

Знову кредити, пане ординцю?
Вічне питання: мати чи бути?
Кришимо бій, наче хліб, наодинці
Кольору ночі, смаку цикути.

Вічна лав-сторі з кров'ю і матом,
Ґвалтом і катом, і сміхом – «а хулі!»
Чи з кулемета, чи з автомата
Трепетні птахи - трасуючі кулі.

Доля лягає хлібом на чарку
З пам’яті тої сили напиться,
Я – не касир, й не підніме до Сварги
Душі-рублі з поля бою Жар-птиця.

З праведних душ розгоряються зорі,
Та не для учти і не для шани
Ревно чигають на кредитора
Чорні колектори із калашами.

Всіх до ноги, до копійки, без злості,
Плата й відплата і наче молитва
Траси вогню перекреслюють простір:
Ми погасили тіло кредиту.

Моє серце вистигло. Зовсім.
Не сприймає уже плачі.
Мені болю чужого досить.
Остогидли ножі, мечі.

Я оглух до чужого крику,
Вкрижанів од тілесних ран.
Тягнуть руки свої каліки -
Ні копійки я їм не дам.

Милосердя - нині за гроші.
Задарма не працює кат.
Хто багатий, той і хороший.
Тать у клуні наводить лад.

Небеса до людей байдужі,
П'ють кровицю, неначе квас.
Яничари в божницях служать,
А розплата - Крим і Донбас.

Мене кличуть пани до бою,
Обіцяють бучний парад.
В Дикім полі стріляє зброя
За рошенівський шоколад.

Свого друга поклав у могилу,
На хреста одягнув вінок.
Сліз тримати уже несила,
Біль у грудях, тремор, амок.

Я горітиму, мабуть, до скону.
Наче ж вмер...Помилився, живий.
Ненадійна душі охорона,
Неглибокі її рови.

02.07.2017 р.

Чому ніяк не скінчиться війна? –
питає донька у солдата-тата.
Як довго ще лякатиме вона?
Й питань таких в останній час багато…

Чом нашу землю „брат“ окупував?
Чом кулі свищуть і снаряди рвуться?
Чом сотні юнаків з армійських лав
додому вже ніколи не вернуться?..

Кому потрібна клята ця війна –
давайте спробуєм спокійно міркувати.
Тим, вигоди кому несе вона,
війна для кого ніби рідна мати...

Хто за рахунок тисячних смертей
відволіка увагу у народу,
затягує у вир псевдоідей
та душить власну думку і свободу.

Війна на руку й іншій стороні,
отій, що українство оббирає.
Що множить свої статки на війні,
карман на крові й смерті набиває.

Бо знає підле свинство, що війна
то ширма для корупції і зиску.
Їх підлий інструмент лише вона,
це важіль спекуляції і тиску.

А тому, щоб закінчити війну,
нам мало знищить різних недоросів.
Потрібно власну нечисть скласти у труну.
Своїх нам треба знищить кровососів!

14.03.2016

Напишу я листа, напишу у майбутнє, потомкам.
Хай вони прочитають його через тисячі літ,
що таке красота із металу, вогню і бетону,
та яким був колись наш далекий знедолений світ.

Напишу про життя, як тоді ми жили і творили.
Як дівчат проводжали й співали веселих пісень.
Як ростили хліба, а ще палко і чесно любили,
і яким видавався нам радісним завтрашній день.

Напишу про любов, про кохання своє і розлуку,
про дорогу широку і стежку вузьку на завод.
Напишу їм далеким про радість безмежну і муку,
про птахів в синім небі високім і зір хоровод.

Все забрала війна, все поглинула чорна скорбота.
Рвуться міни, снаряди й осколки та пулі свистять.
У свої двадцять п‘ять ми не знали життя, лиш турботи,
але можемо й зовсім його, взагалі не пізнать.

Нас не варто жаліти, бо й ми не жалієм нікого.
Не потрібно ридати і слати в минуле листи.
Як життя обірветься, підемо усі ми до Бога.
Дорогою ціною даються в майбутнє мости…

Напишу кілька строчок і більше писати не буду,
бо не знаю і сам, спадкоємцям що ще написать.
Не пізнав я життя, а снаряди вже рвуться повсюди.
Я сьогодні до бою іду, щоб його захищать.

Напишу я листа. Напишу швидкоруч перед боєм.
Поспішу, ще залишилось кілька коротких хвилин.
Мамо, рідна моя, чи зустрінусь я знову з тобою,
та у серці живе хай завжди захисник твій і син.

03.06.2016

У нас нема війни, та зведення із фронту
лунають з телевізорів щодня.
Сепаратисти просто так, для понту
прицільно луплять із гармат і навмання?!

У нас нема війни, та майже кожну днину
загиблих і поранених везуть.
Чом нісенітниці вже треті роковини
тоді нам про якесь АТО верзуть?

У нас нема війни, шановне керівництво,
навіщо ж про летальну зброю ґвалт?
Щоб руйнування маскувать під будівництво
і тимчасовості АТО придати кшталт?

Війна в нас справжня третій рік уже триває,
свої розпочали й ведуть її архонти.
Життя й здоров’я вона кращих забирає,
бо б’ються патріоти на два фронти!..

29.06.2017

Маленькі діти знову гинуть в світі,
вбиває Асад підло свій народ!
За хмарами, у самім верховітті,
„Російські витязі“ пустились в хоровод.

Вони вже звикли з дітьми воювати
й ховатися за спини матерів.
Беззахисних не важко убивати,
то істинне обличчя упирів.

Хімічна зброя знов вернулась в моду,
отрута більше забира життів.
Невже байдуже це російському народу,
а світовій спільноті й поготів?!.

Чи ж довго ще ми будемо терпіти
Крим, Сирію, вже третій рік Донбас?
Як довго будуть гинуть бідні діти?
Невже це зовсім не бентежить нас?!

Народи світу – скільки ж іще можна
стерпіти Босній, Сомалі, Руанд?..
Чи край покласти зовсім неспроможні
розбійним діям терористів банд?!

07.04.2017

За мир і волю,
за кращу долю
життя віддав він
на браннім полі.

За кущ калини,
за доньку й сина
життя поклав він,
за Україну.

За мову рідну,
за солов‘їну
солдат загинув,
за Батьківщину.

За синє небо,
за рідну хату
життя віддав він,
за тебе, брате.

Це пам‘ятайте,
усіх згадайте,
зітерти пам‘ять
повік не дайте.

20.10.2016

Мати сіяла льон.
Льон скосила війна.
Народивсь я без льолі – не було полотна.

Полотна не було, й моя мати сумна
Сорочину пошила з цупкого сукна.

Довоєнне сукно – із шинелі пола –
Хоч і груба сорочка,
Зате ж тепла була!

В ній я ріс-виростав
То в добрі, то в нужді,
Мов зозулик-підкидьок в чужому гнізді.

…Сіють жито батьки,
Матері сіють льон,
Щоб і хліба доволі,
І м'якесеньких льоль.
А дружина моя все купує мені
Дорогі, із нейлону (бо ж дешеві – лляні)…

Та до тіла найближче
Та, одна, що з сукна:
Полотна не було.
Не було полотна…

1971

I
Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно...
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на кашкетах,
І місяць, немов емблема на голубім погоні;
Креслять кола орбіт металеві планети –
Супутники – запущені в космос сьогодні.
Спить мій товариш...
А в снах розцвітають маки,
Сняться суниці і схожий на сонце сонях...
...А десь далеко про сина задумалась мати,
До ранку розплутуючи сивий клубок безсоння.
Пахне в кутках у пучечки пов’язана м’ята,
А в серці – колючка злюча...
(Мати ніколи не замикає хати,
А серце для болю замкнула б...
Та де той ключик?)
Мати, як чайка...
Усі матері споконвіку
Носять у грудях палаючу рану –
Тривогу.
І лиш єдині на світі є вірні ліки:
Сина обняти живого біля порогу.
Спить мій товариш.
Бо в нього є мати,
Яка не спить, бо в неї є син...
А в моєї матері на могилі
Трава неприм’ята
Плаче важкими сльозами роси.
...Тихо в казармі.
А сни мені дмухають в очі
І ходики зовсім нечутно ходять...
Мамо!
Я тебе уві сні цілувати хочу,
Міцно цілувати,
Як маму свою Володя.


II
Мати…
Мабуть, гарно її мати…
(А мені приснилася хоча б!).
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти
(На могилі посивів полин).
А моя не буде вже сивіти.
І за неї посивіє син.
Пожовтіли довоєнні фото,
Як жовтіє жовтень за селом…
Пожовтіли довоєнні фото
(А твого немає… не було…).

Стежка на кладовищі нерівна,
І на стежку хиляться бузки.
Стали сиві люди на коліна,
Стали, щоб оплакати близьких.
Плачуть очі.
Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат.
Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат. Не вбивця окаянний,
Серце в мене, що зоря огненна.
Матері,
материки
і океани
Дивляться з надією на мене.


1963

Коли життя стікає по руці
Патьоками пульсуючої крові,
Кладе на серце лють свої ключі,
Вуста коробить нехороше слово.

А друг мовчить. Уже не має сил.
Блукає погляд, гаснучий, далеко.
І падає вчорнілий небосхил,
І чорного крука лунає клекіт.

Нову собі шукає ворог ціль -
Забув уже про страченого брата.
А над окопом стелиться ковил,
Що не згорів під залпами із "Града".

Заснув мій друг. А я іще живий.
У ящиках немало ще патронів.
І знову кров. І знову буде бій.
І снігом угортає мої скроні.

13.06.2017р.

Ходімо, мій брате, до раю,
бо в пеклі уже ми були.
Обоє з гостинного краю
покинемо царство імли.

Залишимо, друже, це пекло,
що влада назвала АТО.
Пішли вже допоки не смеркло,
немає попутних авто...

Немає? Радій! Слава Богу,
сьогодні ми тільки удвох.
Для нас простелилась дорога
на небо, там спокій і Бог.

Не будуть нещадно снаряди
нам тишу й тіла шматувать.
Там інший, найвищий, порядок
і божа завжди благодать.

Що? Ногу тобі відірвало?
Не можеш, мій брате, іти?
Терпи, подолаєм завали
і будем поволі повзти.

Вгризатись зубами в каміння,
в самого лиш кукса з руки…
Козацьке у нас бо коріння,
діди ж козаки і батьки.

Зате уяви, як на небі
блаженно ми будемо жить!
Ти там? Зачекай, я до тебе!
Ще крок, ще зусилля, ще мить…

Уже немає фотокопій
соціалізму і війни.
А нащо? Є живі окопи.
Аудиторія Європи
фіксує роги сатани.
Така історія. Уміє
наваксувати і – ...адью.
Тому у ній шукати всує
фізіономію мою.
Якщо то я – отой, на фото,
іще вигукую, – я сам!
то це душа моя на фронті
набої подає бійцям.
А той один, що біля мене
ховає цівочки очей,
не має імені нацмена.
Його рука – моє плече.
І ці героями бували,
і їм казали, що – орли!
...коли за пайкою вмирали,
аби стахановці жили.

Якби тодішні непорядки
винищували «на корню»,
то ми раніше із рогатки
повибивали б кацапню.
І нагадали би Полтаву,
Батурин, і четвертий Рим,
і нашу кров, і їхню славу,
і як завоювали Крим,
як у забої наші хлопці
виховували їхню рвань
і де стояли запорожці,
коли освоїли Кубань.
Якби то діяли мазепи,
а не палили палії,
то ми не мали би халепи,
що й нині є ще москалі
у школі, в армії, у владі,
у кривославній сарані,
і у мундирі на параді,
і командиром на війні.
І не було б тоді зарази
із тилових АТОшних крис,
що не почує наше, – брись!
на їх команди і укази
як мало бути ще колись.

Ідуть вісімнадцятилітні.
Ідуть батькам на зміну діти,
напевне чуючи щодня,
як озвіріла кацапня
висотує полки елітні.

О Боже, Боже, де ти є,
коли Тебе ніде немає
у цьому нищеному краї,
коли диявол на моє
купує душі й продає,
і за чужі гріхи карає?

                              06.2017

Боже, бережи захисників
нашої стражденної країни.
Від навали нелюдів полків
захисти, Всесильний, Україну!

Боже, дай їм сили і укрий
од негод і куль, російських градів,
святводою рани їм омий,
нечестивців спопели і гадів.

Господи, дай мудрості і сил
хлопцям, що боронять Батьківщину.
Жителі численних міст і сіл
моляться за вас і Україну.

Хлопець з очима кольору неба
в полі донецькім лежить.
Руки розкинув, мов тягне до себе
чисту небесну блакить.

Вітер ворушить русяве волосся,
рвуться снаряди кругом.
Сумно схилилось налите колосся,
над молодим юнаком.

Очі відкриті і погляд дитячий,
як зупинився на мить.
Ліг на хвилину спочити неначе
й сном непробудним вже спить…

Впав під сталевим дощем серед поля,
друзів закривши грудьми.
Вмерти в бою йому випала доля
з іншими разом дітьми.

Хлопець очима кольору неба
дивиться у височінь.
Скільки катам українців ще треба?!
Скільки полине їх в синь?..

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

Коли царем був Коля Палкін,
занепадав народний дух.
Але знайшовсь один, хто палко
пробуджував до волі рух –

серед мільйона свинопасів
не козачок, але козак.
Не заглушити клич Тарасів
юрбі кривавих посіпак!

Сьогодні маємо державу,
яка воює день-у-день
супроти нечисті й неслави.
Розіб’ємо катів упень,

бо чуємо слова Пророка,
яким і є для нас Кобзар.
Поет переживе епохи.
Забудеться фельдфебель-цар.

1

Сховай медалі, діду, від гріха.
Олжа у тиглях плавиться на рала...
Під сіроманців піняве "ха-ха"
Йде перекрій полів, байраків... сала...

Підвладне чорту все, а Божий Син
Криваво цвяхи забиває в зорі.
Тупцюй. Гвоздики в`януть, віднеси
Туди де пломінь-біль - не лепрозорій.

Ще донька поряд, звіявся онук.
Є приводи побитись, випить пива.
Під соснами вербує Басаврюк,
Прикривши роги, шкутильгає криво...

2

Не побіжу за ним, і не просіть.
Я чортівні, що душить, не прислуга.
Плететься крупно зомбувальна сіть,
Простолюд жваво ділить зелепугу.

Багате руно обіцяв Ясон.
Пливли човни до волі, напівправди.
Перебрели товпою рубікон...
...а де ж обіцяне добро, смарагди?

Борня світоглядів, рій просторік...
Робочі бджоли сповнюють чарунки.
Сховав сльозу віджилий чоловік,
І став у вічний стрій - похило... струнко.

3

Стихають війни, лозунги, серця.
Історія упевнює: природно,
Щоб гинули заради гаманця,
Межі-кордону, партії... безодні.

Потоптані могили, пелюстки...
Нові цяцянки, в борозенках лиця.
Заковтують дрібноту щупаки.
Я місію обрала - самовидця.



2017

Мене довкруж лякає зло.
Тому і вірш колючий дуже,
Поезія - як бите скло,
Кутами скалок ріже душі.

Не можу втішити думок,
Коли біда прийшла у гості,
Сховати голову в пісок
Або ширяти в високості.

А хтось блукає в чагарях,
Оспівує солодкі вишні.
А в грудях б'ється вогнептах,
Мовчить розгублено Всевишній.

Бо смерть підкралася вужем,
Зорала поле гострим плугом,-
Мені не бачити уже
В своїй руці долоню друга.

Той постріл снайпера меткий
Пробив душі моєї двері.
І загорілися гіркі
Краплини крові на папері.

10.05.2017 р.

До бою готові! Сказали солдати
Зброю узявши, вдягнувши броню.
До бою готові по матері брати
За рідную землю, за неньку свою!

До бою готовий, вогонь розпалився
У душах, той щирий, той гордий вогонь.
До бою готовий, день розпочався
Снігу додавши до матері скронь…

У сутінках бій до кінця наближався
Там мертві лежали… А інших в полон
До бою готові нові патріоти!
Добою готові… І знову в огонь.
2014

Тримайся за неї,
мій Боже.
Вона сильна.
Вона все зможе.

Між кулями ворожими
до тебе
пройде живою.
Мій Боже.

Принесе тобі
у молитві Слово,
хліба, води
і набоїв.

Стане поруч з тобою —
плече до плеча.
І рука твоя не схибить,
мій Боже.

Мій друг не розрізняє кольорів,
Упевнено на чорне каже - біле.
Одвертість викликає в нього гнів -
Уясувати це йому безсилий.

Мої думки отруєні АТО,
Калікам утомився зріти в очі.
А друг довба мене як молотком,
Що я прекрасне бачити не хочу.

Що не малюю пензлем пастораль,
І вірші не вдягаю в пишні шати.
На рану тисне, наче на педаль,
І я мовчу. Всміхаюсь винувато.

Мій друг не хоче бачити біду -
Естетики нема в патьоках крові.
А я пишу про це не до ладу,
Тривожу криком психіку здорову.

Мій друг не розрізняє кольори,
Упевнено на біле каже - чорне.
Ачей діждусь тієї я пори,
Коли прозріє й до грудей пригорне?

21.04.2017р.