Поете-друже, воїне і брате!
Твої вірші - моїх думок луна.
Засіяв слово, звагу пожинав,
Коли ув очі глянула війна.
А скільки ти ще міг би написати!

Поете-воїне, ти знав багно окопу,
І був бліндаж холодним і сирим,
Коли окріп із друзями ділив.
Чи був у тебе лист і час для рим,
До миті, поки серце лист окропить?

Поете-брате! Однієї вдачі
З тобою ми. І крапає в слова
Мій біль, моя тривога. Я жива,
Бо ти мене собою закривав.
Пробач мені, що знову й знову плачу.

Історія створення вірша:

Поету-воїну Максиму Сальві, який загинув, захищаючи
Україну, присвячую.

Ще воювати, і дихати, глибоко дихати.
З подихом кожним вміщати раніш невмістиме.
А при нагоді всебІч рознестися за криком тим,
Що іззиватиме всіх, хто свободу нестиме.

Він серед них. Та не знає своїх ще обов'язків.
Може, іще не відчує ні сил ні наснаги.
Скільки провалених місій побачивши, боязко
Знов переплутать свої із народними блага.

Тож набиратися розуму нам, і не схибити
В тому моменті, що стане на часі доконче.
Ріжеться плід помилОк здоровенними скибами.
Хтось і не думав їх брати, волає: "Не хочу!"

Може, і взяв би, та має талант ухилятися.
Скибу ж лихого усім доведеться прийняти.
Тільки б не втратити мрії козацькій крилатості!
Дасться нам слово у час, як замовкнуть гармати.

Тільки б не схибити більше заради прийдешнього,
Не повестися на гори пустої облуди!
Давши велику ціну, не продатися дешево,
І розпізнати, кому характерником бути.

Із передсма́ком ядерного вибуху
Весня́ний ранок нову днину видихнув –
Запахло горе яблуневим квітом...
«Ніко́ли знову!» ширилось парадами.
Та нас у змову затягли порадами –
Дамоклів меч навис над білим світом...

Порушивши канони і традиції,
Ми навмання у сіре небо тицяєм –
Чекаємо звідті́ль святої манни.
Але не можна так: удень молитися,
А уночі украденим давитися,
Уводячи Всевишнього в оману.

Приниженням, погрозами і жартами
Труїли люд подвійними стандартами –
Не знав ніхто, як діяти належить.
У камуфльованій брехні і соромі
Топили нашу матінку-історію,
А згодом – ґвалтували Незалежність.

Ми у бою зітнулися з агресором,
Але проспали «тихого-тверезого», –
Попереджав іще Кобзар про нього, –
Того́, хто вдень доводить нас до то́ропу,
А уночі – цілується із ворогом
І по́тай чорта іменує богом.

Сенат Карфагену, на мир налаштований,
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.

А потім – весь світ зачитався паперами,
що́ склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
Такі собі укрофашисти...

(Травень 2025)
ая

По відчуттю - мені зв’язали руки й ноги,
Мене кинули в прірву перед цим,
Навчивши дихати під водою.
Мене не залоскоче русалка,
В мене не проріжуться зябра.
Не потрібно було мені бути такою зухвалою.

По відчуттях я у підвалі,
Ззовні все руйнується, гримить,
Наче знову двадцять друге,
Наче я і є минуле.

По відчуттю краще мене б поховали,
А я ховаю свої думки й далі.

12.03.2025 03:17

Заздрість. Жалість. Страх.
Три тіні, що дихають в спину.
Жага. Спокій. Жах.
Місяць змінює шкіру.

Надія. Війна. Дорослість.
Три шрами на картах років.
Пізнання. Зізнання. Жорсткість.
Дух перехоплює спокій.

Дружба. Любов. Віра. Натхнення.
Світло, що рветься з пітьми.
Помилки. Біль. Ніж у спинах.
Біг від себе крізь сни.

02.04.2025 23:12

Ніч вила перекличкою сирен.
Ніч плакала вогненними сльозами.
Із списку в вічності вкарбованих імен
хтось поясність, чому це здійснюється з нами.

Хтось розкажіть, для чого цей кошмар.
Окрім біди, у нім нема нічого.
Для купки нелюдей «величчя і навар».
Скороминучі, ниці, дріб’язкові.

Тоді навіщо? В чому сенс і суть?
Який урок ми маємо спізнати?
Мільйони кроків з нерозумності ведуть,
а люди все іще примати.

24.04.25

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

Весно, весно моя безсиренна, якими шляхами ти
Пробираєшся вперто глибокими вирвами-ранами?
Чорний крук не дає тобі крила лелечі розпрямити.
Та щодня виглядаю тебе я годинами ранніми.

І як сонце увись підіймає свій обвід золОчений,
Виглядаю тебе, весно мирна, й при місяці срІбленім,
Придивляюся в ночі морозні - чи йдеш по обочині,
Чи ведеш із собою додому солдатика рідного?

Соколятку-синочку, натомлений, щоки обвітрені...
Пробирає весна безсиренна стежину до хати нам.
Молитвами своїми я шлях її довгий помітила,
Ніби стьожками серця гарячого. Ними ступатиме.

Кожного дня в якомусь нашому місті траур.
Й загальний траур по всіх українських містах.
Світе, ти маєш на нього управу?
Світе, ти знайдеш на нього управу?
Бо якщо ні, він тебе перетворить на прах.

Світе, ти можеш його і усіх його служок прибрати?
Чи їх таких навіть пекло не хоче прийнять?
Там же на тому майданчику гралися діти.
Ще 5 хвилин тому гралися діти.
Чи ти оглух від усіх цих ридань та проклять?

Як же, скажи, ми усі дожили до такого?
Тисячоліття прогресу й такий результат.
Ми – надто хибний продукт для твоєї будови?
Ми – матеріал непридатний для світобудови?
Світе, для чого тобі знадобився іще один кат?

04.04.25

Туман ранковий лився із словес вчорашніх,
сплітав стежки в торішнім тьмянім листі.
Весна у сподіваннях брунькувала краще,
але лукавість завдавала свисту.
Навколо пульсували скроні, сиві тіні.
Псалми в думках, і погляди у небо.
Бронежилети приросли якось... чи втішно,
не розтріпати б всі жалі і нерви.
Життя нове і смерть стара - уперемішку,
де правда та брехня течуть рікою,
а душам мокро - сліз стійких потоки містять.
Нелегко віднайти в тумані роки.

Фенікси відроджуються з попелу,
а людина — з болю і сльози.
Білий ангел рани позаштопує,
чорний — кине страх на терези.

Доки світ, керований безликими,
потопає стрімко у крові -
безневинні падають Великими
і навік лишаються живі.

Поки небо і гуде, і хмуриться,
точаться за спинами ножі —
замовкають гомінливі вулиці,
близяться вогневі рубежі...

Але, навіть з паленими крилами,
із золи піднявшись вище хмар,
фенікси — розжареними стрілами
упадуть суворішою з кар.


07.03.2025

Коли вся здохне орківська сволота?
Боги, немає краю цій війні.
Без пафосу, я знаю, це робота
Бойчині, України патріота,
Пошматувати пута Сатані.

Я виховав тебе такою, доню,
Й ніколи не казав: "Туди не йди!"
Там пекло, бач: снаряди, міни, дрони...
Чигає смерть на воїв молодих.

Казав, що треба навпаки, до скону
Стояти, попри весь вогненний шквал.
Тримати агресивно оборону
І наступати, бити наповал.

Та коли вже із фронту повернулась,
З онуцею прийшла до мене ти --
Розм'якло серце, затремтіло чуле,
Струмками розтеклося доброти.

Така красива, сильна і вродлива,
Немов Богиня із високих сфер --
Бойчиня, поетеса, справжнє диво,
Моя опора в старості тепер.

Ой, не хотів, щоб знов ішла під кулі,
Бо щастя хміль родинного тепла
Мене аж до глибин усіх розчулив,
Бо ти ж таки загинути могла.

І що я сам, старіючий і сивий?
Навіщо це життя мені тоді?
Коли не буду батьком я щасливим --
Непотріб у жахній своїй біді.

...Та губи закусивши аж до крові,
Притис кровиноньку до голови --
Йде за Вкраїну з вищої любові
У бій вона... Обняв. Благословив!

5 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Вуха закрию - не слухати.
Очі заплющу - не бачити.
Серце - напруженим стукотом.
Пам'ять - пливучою качею.

Пальці зніміють до білого,
П'ястком уперто затиснуті
Прощенням невідболілого
У відчуванні приблизності

Там, де не слухати чуючи,
Не роздивляючись бачити.
Світ божевільний врятує чи
Вже нереальне пробачення.

Розіп'яла війна блискавицею навпіл
Ще добу. А у ній
Все життя, до самОго до краю,
До застиглої точки на порваній мапі,
Де у миті одній
Майбуття у вогні вигорає.

Неминучості тіні зашморгують сонце.
А домова брудна
Силу грошей ідеями плодить.
Боже, дай же проснутись! Ненависний сон цей,
Де потвора-війна,
Та в наснагу їй - хвора svолота.

Ні краплі радості, і серце - неспокійне,
Коли новини ріжуть душу лезом.
Бо знищити нечистих неможливо києм,
Без зброї, - й ти сприймаєш це тверезо.

За кожного загиблого сльозиться серце.
Що міг зробити голими руками?
І ангелом тому злітав в небесній тверді,
А свідком був лиш придорожній камінь.

То ж серце не на місці, б'ється неймовірно,
Пронизують його лихі тривоги.
Війни нутро важке і вбивче. І лиш віра
Тримає дух людський, що разом з Богом.

Давай говорити про щастя, давай.
Шукати загублений в темені промінь.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Я сльози, що знову зібралися, зрОню.

Давай говорити про весни, давай.
Під зорями бажану пісню складати.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Невдовзі зніміє тривога горлата.

Давай намалюємо мрію, давай.
Таку, як бувало, із райдуг і літа.
Та тільки ще трохи мене зачекай,
Дай руки мої у твоїх обігріти.

Давай, обійнявшись, мовчати, давай.
А спокій дарує хай тиша вечірня.
Ти тільки усього, прошу, зачекай:
Тріпочеться свічка під наспів моління.

Летіла куля напрямком на схід
і під собою поле оглядала;
доволі поганенький краєвид,
а до зупинки відстань ще чима́ла...

Ой, поле, поле, хто ж оце тебе
шматками тіл мільйонними засіяв?
Якби хоча б Дамаск чи Душанбе...
Ні, заськи, – Україна і Росія!

Летіла куля... Рівне все навкруг.
Лани, лани, ні муру, ні посадки...
Чи дійсно президент – людині друг?
Чи варто нам терпіти ці порядки?..

І куля враз подумала: «Ага,
потрібно, щоб зустрівсь якийсь паскудник,
бо Дональд Трамп, кульбаба-дідуга,
за мною пильно стежить крізь супутник!»

«Політ нормальний!» А в очах – пітьма.
Як зупинитись? Накриває одур...
А ті́ла хоч якогось – геть нема,
і куля має йти на другий оберт...

(Лютий 2025)

Чи ти крові пив замало
Чи голодний на життя чужі
Я повинен се вклонити?
Впрягти ярма золоті?
Пропонуєш нам свободу
Зберегти свою соборність
Та чому тебе боюся?
І під страхом даю згоду?
Ти ж дитину мою вбила
А сьогодні їх вже сотня
Та за що така умова?
Хіба в чомусь я боржник?
Десь країна завинила
Що б і рід з землі наш зник?
Покидавши ті окови
Що на руки нам одяг
Ти, паскуда, мене б'єш
Заважа тобі мій стяг?
Ні в житті чоло до долу
Не вкладе жива душа
Тільки з'єднані в негоду
Волелюбнії серця
Прямо в серці України
Ти катівню нам зробив
Це хіба ціна свободи
І ти мир нам обіцяв?
Сотня душ вже не згадає
Як то неньку обійнять
І жінки будуть плакать
Як нестимуть тії труни
Бо лежать у них герої
Яких треба пам'ятать




20.02.2025

Хай шаліють грози-буревії,
Та Вкраїна вистоїть в борні.
Хай мовчать америки й росії –
Гріш ціна мерзоті і брехні.

Берці чужі,
як ви прийшли?
Вас не чекали.
В'ються вужі,
стертий ковил.
Горя чимало.

Стис у руках,
вже без чеки.
Вибух гранати.
Зламаний цвях.
Хтось без руки,
в ямі - солдати.

Тиші нема.
Скрізь суєта.
Гучно навколо.
Попіл отам.
Грішника стан.
В полум'ї поле.

Небо димить,
сонце в пітьмі.
Обрій невидно.
Видиху мить,
вцілив, ти зміг.
Сиплеться з вирви.

Рветься снаряд,
поруч тіла.
Пташка - на міні.
Крики...Назад.
Видихи зла.
Зморені тіні.

Берці чужі.
Краще б не йшли.
Поруч погибель.
Дохлі вужі,
(влазили в клин),
одрізані скиби.

Поміж нами дорога,
Де вибоїна пхає вибоїну,
А кущі сухорогі
Рани шкрябають ще не загоєні.

Я осилюю версти,
Де жахають колючі обочини:
Не заквітчують весни
Вереміями віти покорчені.

Та зоріє надія,
Там, над розсипом гірко-калиновим.
Темні хащі зрідіють,
А себе я відчую лучиною,

За потреби якою
Спалахну біля тебе, мій воїне,
Освічу й заспокою.
Бо для того спішу по вибоїнах.

Я варю тобі зілля, і пару по вітру розвію,
Щоб вона долетіла в далекі твої болотА,
Придавила тебе, утопила в твоїм божевіллі,
І у горлі, як олово, стала каховська вода.

Я - то мавка херсонського степу, я - ласка*,
Для якої не лИшилось місця у плині доби.
Я у варево те не забуду для тебе покласти
ЖАхи кожної божої тварі, що ти утопив.

Я - то парості лугу, то дерево доброго саду,
То домівка із квітами - кращої годі знайти.
Я варю тобі зілля, щоб стала мечем тобі знада,
І від того меча, ти вражино, навіки затих.

Встали ми до сонця
у вогні навали -
вороги за смертні
узялися справи!

Зрадники впустили,
Інші підсобили.
Та народ не здався,
І напружив сили!

Слава не змалілим,
Батьківщині вірним,
Не гучним героям
З духом непокірним!

І не згасне в битві
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І палала битва
Смертна не лукава
І козацька в душах
Визріла постава!

І в бою не згасне
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І щодня із нами
Йде до бою брава
Воїнів небесних
Переможна лава!

І полеглим пам'ять -
Сяйна, не сльотава!
Слава Україні!
Героям слава!

Коли плечі, давно стомлені,
Знов аларму торкне полум'я,
З однією на всіх долею
РозігнУться хребти зболені.

Там окопних ґрунтів місиво
На руках, на щоках - міксами
З поту, крові, та все - мізером,
Очі пилом би не різало.

І чіпким, у приціл, поглядом,
І твердим, на курок, порухом,
Щоб лягли на поля покотом
На віки вороги прокляті.

Сонця яблуко підморожене
З неба скочується так швидко,
В хмарі тоне, лишивши схожу на
Сподівання рожеву нитку.

Нитка світиться в сірій тканці ледь,
Хмара сонячний погляд хмурить,
А він сяє на білім стакселі,
Ніби вістка жадана в бурі.

Море гнівається, розбурхане.
Сіре небо і води чорні
Напирають валів розпукою,
І на скелі кидають човен.
...
Вірмо - ночі пора обмежена,
Й буря стишитись обіцяла.
Промінь ранком сплете мереживо
Поміж білими бурунцями.

І поверне додому кожного
Долі нап'ята парусина.
Сонця яблуко підморожене
Завтра зродиться в морі синім.

* * *

Вчора був Він, сьогодні вже Вона…
І кожен день Ми бачимо ці втрати.
Того, кого забрала вже війна.
Всі наслідки її та результати.

Не бачити б усе це Нам усім,
Тим паче, Діти й Онуки хай не бачать.
Життя б цінити Нам передусім,
Але, на жаль, всього не передбачить.

Усі Полеглі спочивають хай,
Їм Славу Ми співатимемо вічно.
І пам’ятають всі Живі нехай
Зв’язок із Тими, хто вже потойбічно.

Чекаємо повернення додому
Всіх зі щитом, боронить хто Країну.
Літньому – шану, силу – молодому
Ми зичимо та Славу Україні.

Хай пам’ятають Ті, хто будуть після Нас,
Продовжуватиме хто Наші Справи.
Що зробите – те буде після Вас,
На благо, нашим Пращурам на Славу…

28.10.2024

І знову ніч, на шмаття рвана,
І жах, і біль несамовитий.
Стражденних душ відкриті рани
Ні сном, ні часом не зцілити.

Розбитих мрій крихкі останки
Збирати вже немає змоги…
Та зійде сонце на світанку –
І ми подякуємо Богу.

2024

День прошмигнув, ніби миша прожогом.
Ніч-одиначка - володарка світу.
Сон десь блукає за хатнім порогом,
Зорі на мапі небесній розквітли.

Місячне сяйво на шибах, як фольга,
Тиша з безсонням у парі зійшлися.
Чом у думках несподівані вольти?
Не вистачає його у світлиці.

Осінь притихла в нічному полоні.
Серце тріпоче листочком багряним.
Вчора пішов у воєнній колоні,
Туга скрегоче - роз'ятрена рана.

Рідну Вкраїну йому захищати.
Осінь шепоче: живим повернися.
Тиша...Безсоння...Утомлена мати.
Віра й надія в молитві злилися.

Коли я перестану зустрічати кожен ранок, як подарунок долі,
Коли не чекатиму на сирену кожну хвилину,
Коли мені вистачатиме, без сліз, солі
І я не хвилюватимусь за дитину -
Я застрягатиму у друзів, не піклуючись про комендантську годину.
І вірші будуть не про війну, а про природу.
Відрефлексую вцілілого провину,
Знов відчую свою жіночу вроду.
Коли візьму кожного, з ким розлучила війна, за руку,
Вклонюся могилам предків і вбитим війною.
Коли перестану лякатися грому
І стану для себе другою стіною.
Чи донесу я сутність свою до цієї точки,
Не розплескаю все що берегла та плекала?
Чи всі на місця стануть куточки,
Щоб я й надалі про всіх них дбала?

У розбитому домі зимно як.
Холод сковує ланцюгами.
Мати стерпить. А як же синові,
Що тримає плечима браму?

Ту важкезну, що розмежовує
Волю мрій і кайдани скрепів,
На мільйони розтиражованих
Для совкового ширпотребу.

Брама плечі згинає. Тяжко як!
І чи встояти духом стане?
Десь в холодному домі пташкою
Мати щулиться, свічка тане.

Та любові дива незвідані,
Нездоланна у вірі сила,
І немає між ними відстані -
Мати плечі тримає сину.

В тих жахіттях, де мужність та сила квітує,
Дружба сталева та вірна кується.
Смерть разом з нами тим шляхом крокує,
Знову друг мій з дороги вже не повернеться.

Прощавай же мій брате, твоя служба скінчилась,
Інший шлях ти обрав, там де мир є і тиша.
По обличчю моєму сьоза тихо скотилась,
Стримую плач та від того лиш гірше.

На моїй батьківщині слід лишив героїчний,
Я вклоняюсь, я вдячний, люблю і пишаюсь.
За вірність, за доблесть, за гумор цинічний,
Що служити з тобою мав честь я втішаюсь.

Що ж, бувай же, мій друже, вже повезли додому,
В Україні на завжди героєм лишився.
Я дивлюся у слід свому другу рудому.
Та й досі дивуюсь, як ти тут опинився.

2023

У полум'ї зітканий світ,
Де війна свій хорор підносить.
Шепочуть кулі відчаєм пісню,
Сльози кров'ю змивають втому.
Сором в серці за незроблене квітне,
Завернувшись у пелену горя.
Споглядаєш в очі змучЕні,
За покоєм вдихаєш пору.
Несе вітер печальні звуки,
А марш смерті неначе грайливий.
Миру пісня у мріях жива ще,
Лунає в скронях забита війною.
Та настане день, коли світ знов.
Свої рани зцілить теплотою.
І в серцях той сором розтане,
Лиш любов залишиться з нами.
Мир сплетений із покаяння,
Нас за обрієм мрій чекає.

Дай нам Боже віру у спокій.
Дай нам Боже на мир надію.

2023

Війною й смертю пахне голуб миру.
Напившись зранку крові немовлят,
Він не ховає закривавлену сокиру -
Це аргумент його, його штандарт,
Убивча «мироносна» міра.

Бравада неупинного терору,
Щоб втриматись на панівних місцях,
Дозволена радбезним договором
Як краща міжнародна місія,
Закріплена в ООН як «миротворча».

Зворотній бік зґвалтованої віри -
Потворність «таємничої душі»
У замаху безжальної сокири.
Схиляйтеся, блюзніри й прохачі!
Цей голуб "плазунам" настачить "миру»…

Тисячний день...Одещина плаче.
Ворог руйнує безкарно життя.
Гинуть серця безвинні гарячі,
Дійство криваве ввійшло у буття.

Тисячний день...Подільщина в горі.
Тут енергетиків вбила війна.
Вже не побачать сонця, ні зо́рі.
Їх не зустріне квітуча весна.

Тисячний день...В жалобі Одеса.
Кров і руїни. Пронизує біль.
Як подолати чорнії стреси?
Сумно й печально у кожній добі.

Янголи й демони лиш посміхалися,
Як рвалися бомби і сили втрачалися,
Гинули воїни в українській землі,
Тонули хоробро в гарячій крові.
Горіли ліси, розривались касетами,
Вбивали там ворога вогняними беретами.
Діти вмирали і просто губилися
На чужій території і просто втомилися.
Вагітним жінкам зет вирізалося,
Бог лиш дивився, а демони гралися.
Трупи знаходили в траві і смітті
До того байдужими були святі.
Газом труєні вмираючі воїни,
В будинках розквітли великі пробоїни.
Весь Західний світ занепокоєний
Та покарання досі не скоєно.
Перемогти українці старалися,
Та лиш в окопах просто стиралися…
Бог був байдужим, а демони гралися…
17.11.2024

Небеса дриготіли - прорив залізяччям,
Яке несамовито мчалось до когось.
Враз вдалині вибухало зовсім незряче,
У полі голім, чи десь за сивим рогом.
А часто летіло оскаженіло-бридко
І падало, - розриваючи будинки.
Лилися сльози дощами по мідних ринвах,
Руїни...спаплюжені, зламані спини.
Повітря чуттєво димилося, гірчило.
Горіло полум'я у душах невинних,
Пекло, ніби все вкрилось припудрене чилі.
Найбільше лихо відчувала людина.
Трясло харків'ян, мов у пропасниці. Лунко.
В Запоріжжі рятувальників скосило.
Пронизувало до болю страшне відлуння,
Просили допомоги в Божої сили.

Вимір у доларах, євро і гривнях.
Що їм до того, у кого війна.
Владу хапають сторуко за гриву,
Котиться з неба сльозина дрібна.

Осінь прадавня сиріткою плаче.
Тягне знесилена хрест по стерні.
Робить, що може, бо, мабуть, терпляча.
Тягнуться ріки зусюди брехні.

Вітре, як ти вієш дуже!
Хочеш, мабуть, розігнати
Чорний сум, що містом тужить.
Не старайся, вітре-брате.

Молитов там шепотіння
Поніміло, непочуте,
Там кутками сірі тіні
Не дадуть себе здмухнути.

А сльозами повен келих
У вигнанця на долоні.
Божий млин повільно меле:
Учорашнє - не сьогодні.

Боже мливо ще у хмарах,
Димом сірим оповите.
Міста вбитого примару
Не роздмухуй, брате-вітре.

Бродить нею дух ворожий,
Дотирає в порох камінь.
Ти ж повієш, знайдеш може
Поміж пилом фантик давній.

Той малий, що з'їв цукерку,
Десь далеко, він - вигнанець.
Чужину смакує терпку,
Полохущу і незнану,

Поки мелють Божі жорна
За його сльозу розплату.
Не впаде безкарно жодна -
Знайде кара винуватих.
...
На руїнах з бур'янами
Поросли кленки за літо,
Ніби злодії у рами
Простягають руки-віти.

Стишся, вітре. Пізній промінь
Тіш, а стане сонце низько,
То заграва, ніби спомин,
Фантиком у тінях блисне.

Чи є закони у війни
У двадцять першому столітті?
Життю немає вже ціни,
Ламають нелюди завіти,

Що Богом дані для усіх.
Росія знищує цивільних.
Взяла на душу смертний гріх,
Зробить рабами прагне вільних.

Злочинні дії повсякчас:
Стріляють підло в полонених,
Тортури людям - це ж бо сказ.
Не приховать руїн наземних.

Гаага спить, ООН мовчить.
Мабуть, прогнили всі манери.
Агресорська ракета мчить -
Закони тільки на папері.

Шістнадцять голубів знялися в небо.
Ще не до зір. Ще пурхають довкіл.
Бо кожному із них додому треба,
Зробити там останні сорок кіл.

Пір'їна біла у долоню ляже.
Вже рідне серце не переболить.
Коли ж тобі таки воздасться, враже?
Заллється в горло порція смоли?

Із пекла чортове коли всміхнеться рило:
Заходь, для тебе маю вічність мук!
Котлів мільйони, щоб усім хватило -
Багато ж вас, як на гноярці мух!

Коли? Коли? Стискає серце відчай
За тими, хто додому відлетів,
Де сорок кіл, і зорями - у вічність...
Коли ж ти, враже, щезнеш в темноті?

Знову осінь із сумом вінчана.
Їй туманами - білий вельон.
Засипаєш журбу із відчаєм
Ти собою, о, земле-нене!

І від того, що сиро кутаєш,
Заливаєш себе печаллю.
Паперовими квітнуть рутами
Рівно виставлені причали.

Не по синім Дністрі, а Летою
Допливає вінок у вічне,
Що дівчам на Купала плетений.
Нене, плач, заспокоїть нічим.

Зійшлись докупи різні два світи:
Яскравий глянець, поряд — смерть, руїни.
Який з них твій? В якому зараз ти?
І що в тобі лишилось від людини?

Бокали повні, музика та сміх.
До біса всіх, війну, каліцтва, втрати...
Та тільки гаснуть в небі ліхтарі
Однин за одним. Справді ти їх вартий?..


08.09.2024

4 вересня у Львові сталася страшна трагедія. Внаслідок чергової російської ракетної атаки загинула вся родина Ярослава Базилевича - 43-річна дружина Євгенія і три дочки: 21-річна Ярина, 18-річна Дарина та Емілія, якій було лише сім рочків… Батько чудом залишився живий - саме у цей момент пішов по воду.

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Надіялись. Прагнули. Вчились. Любили.

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Чому така широка могила?

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Господи, спаси і помилуй!

2024 рік

маєте рацію
пане
хто я такий
не пророк
місце нагрів
у дивані
вимазав кров'ю
рядок

де мені
грішному
знати
холодно як
бо лише
свічка окопна солдату
рай
поміж куль
і мишей

де тій узятися
люті
силі
увитій вогнем
чи ці молитви
почуті
чи ми усі
за одне

плачуть сади
білим цвітом
спокій навіюють нам
серцю
ще довго боліти
рідних забрала війна

батька
чи сина
чи брата
матір
чи доньку
сестру
ніч не бомбили
вже свято
щось
та й таки не зітруть

щось
та й таки
не під корінь
а розгалужено
вглиб
ми
пізнаємося в горі
в дзвоні
розтрощених шиб

ми
неймовірно багаті
душами
що вже не тут
ворогу
бути проклятим
маки
нехай зацвітуть

в ранах
розстріляних вулиць
в спаленім збіжжі з ланів
Боженьку милий
Ви чули
де та заглада
війні

23 Січня, 2024

ой болю
спопелілого
насипала війна
ні яблука поспілого
ні істини
з вина

ні дзену
в стінах пагоди
чи мислості
в душі
цвіте собі
нелагода
як втома
у іржі

стригун
стає кандибою
вдовою
теплота
за вибитою шибою
не тиша золота

у сонці
сон купається
в легені
лізе дим
любов
не відгукається
з окопної гряди

ті втрати
неосмислені
ці очі
не зі шкла
рядки
що ненаписані
уривком
в горло вклав

нехай
сльоза ковтається
стискається
п'ястук
надія
залишається
допоки в серці
стук

журба себе
не виплаче
дорога
не піде
насушний хліб
не випечуть
коли не буде
де

тому тебе
тримаюся
тобі
моє плече
за нами
діти граються
і час
без нас тече

хай долі
край немислимий
а мрії
в пелюшках
ліси
дарують кисневі
народження
в листках

морями
заколисує
всі суші кораблям
отой
хто править тишею
нектаром для джмеля

отой
із кого світло б'є
незайманим ключем
воно
невпинно
просто ллє
на радощі
і щем

31 Грудня, 2023

Не бійся ніколи крилатих ракет…
Хай боїться той, хто віддає наказ!
Подивіться уважніше на його портрет:
руки тремтять, мов напав сказ,
очі впали і покотилися по стОлу -
довгому і мертвому, наче мінне поле,
яким він відгородився від живого життя…
Мабуть, сподівався дожити до ста,
а ось чи встигне витратити свої мільярди,
коли вже плачуть за ним гаазькі нари,
а по ночах приходить вісімнадцятирічна Вероніка,
харківська художниця - юна, але вже велика,
яка малювала українських поетів
і яку він безжально спалив ракетою?..

2024 рік

Ой, соколику, що ж там сталося?
Не розправив чому ти крил?
Чи не встиг в молодій зухвалості,
Чи біль очі тобі закрив?

В полі спалене лиш перо твоє.
Що ж там сталось в останню мить?
Місяць знає, про що німотствує.
Вітер знає, про що шумить.

Агресор продовжує завдавати масованих ракетних ударів по українських містах.
Страждають люди.
ГИНУТЬ ДІТИ…


Завжди у темряві біси точать роги -
всі темні справи коять саме вночі.
Оскільки Бог спить і не чує нічого,
а тому допоки, напевно, мовчить…

І хтось запускає крилату ракету:
- Та що ж ти робиш?
- Наказ виконую!
Летять на місто пекельні комети,
тремтять від вибухів шибки віконні.

Не спить півночі руденький хлопчина,
він кличе маму, а краще - тата…
А ранком із заплющеними очима
до дитсадка за руку на самокаті.

Та Бог вже не спить - вкрай безсоння мучить,
він бачить очі без вини закатованих,
Ірпінь, Маріуполь, Бахмут і Бучу,
страждання і кров - знову і знову…

Ні, Бог не спить - він все чує і бачить,
в його очах - відчайдушний щем…
Він знає твердо - ніяких пробачень.
Катам ніколи - жодних прощень!

2024 рік

Жахіття Іловайська. Серпень, Спека.
Тоді з'явилась армія рашистська,
Створили нам котел чорно-пекельний,
Бо розстріл був в упор бійців - фашистський.
Ворожі батареї всюди " Градів",
Могутня авіація і танки -
Вони гатили цим смертельним градом,
По двох колонах били спозаранку.
Розбиті БМП, УАЗ, машини,
Бійців загиблих полягло чимало.
Поранені волали тої днини,
Потвори убивали всіх зухвало.
Навіки пам'ятатимем героїв,
І той "зелений коридор" обману.
І доки матимем сучасну зброю,
Ми переможемо лихих тиранів.