Ах какая… Да какая?
Рассмешили, право слово,
Я ж поди уже седая,
Ни к чему влюбляться снова.

Хотя впрочем… улыбаюсь.
Вы ведь этого хотели?
Тротуара чуть касаясь
Я иду… Ведь птицы пели.

Птицы пели… Птицы пели,
И поэтому Вы взглядом
Разогнали прочь метели,
Что со мной кружились рядом.

Взгляд лучистый…чистый-чистый –
Ваш подарок в день погожий.
Вы шагали мимо быстро,
Да и я спешила тоже…

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - утрачене!
               Кохання нерозсудливе -
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Душевно не освячено!

Кому і ким журитися, радіти-веселитися
Не відаємо - доки нам не дано пригоститися!
Кому і з ким зустрітися-кохатися призначено
Не знаємо допоки-бо невинності не втрачено!

               Що випите - то випите,
               Що кинуте - то втрачене,
               На ложі перелічене,
               Цілунками освячене.

               А скільки ще не випито!
               А скільки не утрачено!
               Кохання непоступливе!
               Злиття непередбачене!

А ти, красуне, маєшся, невже мене цураєшся,
Гляди невдовзі так і ти до сорому дограєшся.
Горілка змінить содову – незчуєшся од подиву
Сама собі, як зго́дишся на всяку блаж народову.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - то втрачене!
               Кохання нерозсудливе
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Богами не освячено!

Кому тоді жалітимешся на життя загублене?
Кого тоді схилятимеш у ліжку на „чому би не...”?
Кого ти зупинятимеш напроти сукні модної?
А будь моєю і тоді нема проблеми жодної!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте, то втрачене.
               На ложе не покладене -
               У чарі не освячене!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте - утрачене.
               Кохання – не осудливе
               Тобою не побачене.

               А будь моєю – сил нема,
               А будь моєю – сінема,
               А будь моєю - задарма,
               А будь моєю – вже нема *...

2009

* женема пасіжур...

Зі столу сміється скляна карафа.
Я хочу звідтоді, як тільки звидів,
Звалити тебе – отак Голіафа
Звалила б сотня Давидів.

Сьогодні страстям одпускаю віжки.
В нетямі я мудрий, немов Соломон.
Я хочу тебе на столі і під ліжком –
Чи на ліжку і під столом.

Написано на "Страстях за Іоанном" )

***
а метелики певне теж не святі
я лечу до твоїх дверей
тисну кнопку дзвінка ти ж цього хотів
мій сумний капітане Грей
четвертована тиша двері мовчать
твій пильнуючи целібат
а на дверях вічко чи то печать
шах в три поверхи й врешті пат
я в очах твоїх бачила тет-а-тет
справжній блюз а не ша-ла-ла
що ж на думці тепер якщо не секрет
бо у мене - одна зола
по перилах образи з’їжджаю вниз
на підборах 12 семе
манікюр шалений - ліки від криз
щастя йшло до тебе саме
мій старий іноходець чекає вмить
натискаю на газ: пора
а за мною Грей сиворакшею мчить:
Магомет...чи моя гора?

Примарні силуети кращих днів -
минулі, й ті, які переді мною,
так схожі - тим усім, чого хотів,
і що в кінці дісталося герою.

А розсудив би на тверезий глузд,
і спершу мудро втішився главою
од Лесі Романчук, і гордих уст
би не кривив опісля з гіркотою.

Та прочитав би декілька книжок,
гляди і не розм’якнув із отою,
що всі романи знає на зубок,
і ліжко в’яже не лише з фатою.

Я помилявся. Думав – ось-де світ,
моєї волі викликаний грою.
А виявилось – вже усе, як слід,
описано жіночою рукою.

У пічці горить паркет -
на ньому лискучий лак,
і я, хоч і не естет,
та подумки бачу, як
коли-небудь поголюсь,
лише не кажи - дарма!
Бо я на тобі не женюсь,
коли промине зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах гроза!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

А я на тобі женюсь,
якщо не зійду з ума,
бо вірую - поголюсь,
і зникне тоді зима!
Горітиме наш вогонь,
бо повно паркету ще,
на пустищі, де доми
під льодяним плащем.

Палає паркет - блищить,
у твоїх очах краса!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

Та нащо нам цей паркет -
надійде коли весна,
коли кожна квітка - мед,
а з неба теплінь рясна?!
Женився б тоді щорік!
Голився щоранку й на
питання: "- навіщо?" би рік -
інакше прийде зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах сльоза!
і нескінченну мить
палає – не замерза!

2009

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Тому не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

Богине, ви! О усмішко століть!
Я приголомшений, мені щастить,
і серцевбивча кровоносна мить,
як те колись у Дельфах, стугонить!

Чи може знову поклик це в нікуди,
і понад нами владні тільки люди?
О Ураніє! Чи до мене хіть
хоч інколи займала ваші груди?

Ні, справді, ви і я, хіба не пара?!
Хіба не нами тішиться кіфара?
Не нам належні розсипи угідь,
де й нині - музи і нектару чара?!

І ви і я – небесні, Ураніє,
чому ж так манить те, що ледь жевріє, -
ці смертні, Прометея квола віть?!
Невже і справді смерть кохання гріє?

Ми стали схожими на них... О, звісно,
життя їх – мить, і з нею нам не тісно.
Та дивно, коли серце не болить
по всіх отих, що нас любили слізно.

Що трохи грішно, так? Яка дурниця.
Життя - за ніч кохання! Та цариця
була насправді нами. Та, мовчіть,
мовчання золото, і ми його скарбниця,
о Афродіто, і навколо - кліть.

2009

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

На спільній тризні їхнього кохання
Замовить він по келишку мартіні.
І небо виглядатиме погано:
Ні сонця, ні промінчика, ні тіні.
А потім дні покотяться клубками,
З них не зв’язати й шалика на душу.
Хирляві зорі з жовтими боками
Не упадуть, хоч як їх не обтрушуй.
І міжсезоння перейде у вічність,
А вічність перейде у міжсезоння,
Між ними відстань стане межиріччям,
Далеким, як від Бугу до Гудзону.
І їхні душі поступово згуснуть,
Від нескінченних переохолоджень,
Ліхтар навпроти дому - просто лусне
Жбурне в пітьму човни самотніх лоджій.
Анабіоз триватиме, аж доки
Їм не всміхнеться зустріч - благовістя.
Із келишком вина іскристооким
Й морозивом в суничному намисті...

Пручатимуться, битимуться – знаю!
А ти в мішок їх і тягни до раю!
Коли Архангел мовить: Знову роги?!
Даси йому пречесну діву Раю.

[Роз'яснення ]
І надихнули тим контрабандиста -
аби привів у кущі райські триста
душею-тілом лагідних мадам,
що мали всі чесноти, крім "не дам".

І для архангела знайшли дівицю,
що доглядала би його світлицю,
і щоб не марились старому ріжки,
коли він запрацьовується трішки.

Бо то ж таке недремне – відчиняй,
а потім стережи ворота в рай.
А як не носять пенсії до сіл,
то котрій вистачить терпіти сил?!

Тож як архангел мовив „Знову роги?!”,
ховаючи ключі за отвір тоги,
йому й дали діваху, бабу Раю -
аби в собі здолав пиху безкраю.

[ до роз'яснення ]
І в раю - не найвища досконалість.
Усюдисуща погрішима малість -
коли ж вона на щастя, то й на святість,
бо що таке життя, коли не радість?

2008

Навіщо, о Розкішна Кішко,
Лише минуле в бюсті гріти?
І там, і тут те саме ліжко,
і на вікні ті самі квіти.

Нове в новому, кажуть люди,
і я дивлюсь на ваші груди,
такі спокусливі до лиха,
усміхнена моя Барсиха!

2008

дарована прекрасній дамі одного жовтого мрячного
дощового осіннього дня, незабутньо проведеного
в мисливській хатині на околиці панського міста
Луцька (... року від Р.Х)

Ти не вагайся, діво,
поки не все одно,
поки живеш - грайливо,
доки усе - вино!

Доля до жінки мстива.
Роки - неначе сни.
Там, де була красива,
добре душі цвісти
буде у нагороду -
за ці, осінні, дні,
що дарувала вроду
страченому мені.


2008

                                Олегу Королю
А у нас на Миколая у селі
дід Охрім знайшов у капці три рублі.
Тож бо!
А про кризу заведуть – б'ємо в п’ятак,
ми ж одвічно тут судомились „за так”.
Ух!
Од палкої Хуаніти дона Петро
аж на третій день, але до сліз, проперло.
Тож бо!
Ще у нашому селі жили два Біли,
важко мучились без Моніки й текіли.
Ех!
Я спиняв у Санти трактор по ночах.
Та украли в мене трактор, трахтор, трах...
Ах!
Щоб у шал перевести сердечний щем,
плюнув любці у тарілку із борщем.
Ух!
На гостинці біля цвинтаря Макар
мав кіоск "Гоп-стоп - зупинка Румбамбар".
То ж бо!
Нині ж криза завернула до села,
клуб закрили, рух спинили, ще й зима.
Єх!
А кохана шаленіє на печі,
бо "напхалися й пиячать, зволочі!" :(
Ну...
Але ми хоча й банячимо зрання,
та від нас супрематизмом не штиня!
О!

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

Ліліт – це хіт!
але коли пііт до тями
вертає літ,
волає бути з мудрецями
Галантний Маньєрист

Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що ти згадаєш, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що візьмеш із собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої ти радів?

І доки ти під брамою в чеканні
стоятимеш покірний, як вівця,
що тишу цю порушить в мить останню:
кохання крик чи шепіт мудреця?*

*жіночий варіант


Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що я згадаю, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що я візьму з собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої я радів?

І доки я під брамою в чеканні
стоятиму без лат і без вінця,
хай тишу цю порушать в мить останню
кохання крик і шепіт мудреця**

**чоловічий варіант

                        "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                        З тісного листопадового светра..."
                                                           Блакитна Кішка

Це справді "він", і може навіть „я” -
тонкі парфуми і батист - на людях,
але зазвичай опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо.

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки -
водойми, небеса, луги зелені,
бучні міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
і поруч інші, іншої мети,
запохмелілі надривати глотки.

Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому радісно служила ти
у храмі пристрасті, і хай невміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає Метра, - **
то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
роз'ятреного листопадом светра.

2008

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Ты больше не увидишь солнца –
В изгибах проходных дворов
Я выпью жизнь твою до донца,
Укрывшись мантией стихов...

И будет кровь твоя, алея,
Стекать с оборванных мостов,
По обезлиствленным аллеям,
В кюветы предрассветных снов,

И ты прошепчешь: «Дорогая…
Я слышу Песни тихий зов»…
Луна смеялась, догорая,
В объятьях черных Казанов….

:)

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

                                    Ляні Ладі
Ця красномовно-солодка коротка шпилька,
милістю вашою кинута на Терези
зліва чи справа? Бо тут варіантів кілька -
од передвістя раю до гуркотань грози.

Сяйне вологе торкання - і все докупи:
передчуття, химери, астрологічний план
зрушеної уяви, що цілувати руки
прагне цієї миті більше, ніж на диван.

Але поглянете знову - то загуркоче!
Ви уявіть собі тільки - злива, пітьма, гримить!
І тут шовкове дарується небом ложе...
Чи не за цим Спасінням серце моє щемить.

2008

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Закінчаться земні переживання -
почнуться неземні, а ви – "Ліліт"!
Помре Піїт - усі свої Кохання
потягне за собою в Горній світ.

Нехай і буде Всенебесний осуд,
бо ж то таланту скільки загубив
на кожній дамі, та на Вищий розсуд
на кожній і спастися би зумів.

Ото ж - Едемський Сад, і всі ті Дами,
одна за одну зліші, і Піїт,
що, пристрасні покинувши нестями,
римує „целібат” - до „скону літ”.

2008

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

Одягаю намет,
Защебнула на блискавку,
З тебе оцет чи мед,
А мене не забризкає,
А мені все одно,
Я наметом захищена,
Я заляжу на дно,
Ти ж тиняйся горищами,
А якщо мій намет
Ти зберешся уразити,
Я візьму кулемет
І не зможу промазати.

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Знешкоджую пам'ять. Біжу. Доганяють. Впала.
Мене потоптали телята, корови, свині.
(А коні мене обминули.
Коні не винні)
Що більше потопчуть – то більші можливі бали.
А потім на Жашків. Там дуже солодкі дині.

Солодкі до сказу. До злипу в кишках і в роті.
Я буду їх їсти, хоча і неможна, на ніч.
І буду сидіти на телефоннім дроті.
Бо дині корисні у ремісійному стані.

І ти зрозумієш усе о четвертій ранку.
А я загальмую і …в дих тобі аперкотом,
І замість хустинки тобі протягну фіранку…
Ну, шмаркайся вже, і біжи на свою роботу.

(А ти безробітний?
Боже, яка гидота…
А я тобі диню…
Бодлера тобі і Гессе…
І без відпочинку з тобою
до сьомого поту..
а ти виявляється
просто мав інтереси…)

Розірване серце. Зім’ята, зґвалтована постіль!
А може ти, хлопе, до всього іще й бомжуєш?
Узяв запальничку. Клацнув. Лунає постріл…
Я падаю. Знов на спину. Жуй мене, чуєш?

(не хочеш? Уже пожували?
яка підступність!
Авжеж, ти не перший
і думаю, не останній…
але ж зрозумій,
я сьогодні в такому стані…
і динь переїла.
Й телята топтали. Тупість.)

За дротом летять
Гвинтокрилі лелеки. Ступор.

ВОНА(подумки):
Ти торкаєшся пальцями пальців моїх обережно,
Відчуваю цей дотик, уже поринаючи в сон,
уві сні, мій ревнивцю, тобі я уже не належу,
хоч серця наші близько і б’ються вони в унісон.

ВІН(подумки):
Спиш, кохана? Ще ні? Засинай, ми втомились обоє.
Наші пальці так ніжно і віддано переплелись…
Ну а я подивлЮсь перед сном на дівчат із Плейбоя,
Хоч потішу уяву, як в юності ранній колись.

Я дивлюся на образи,
а в цей час, може, хтось крізь мене.
Я вивчаю в ці дні ази
всіх мистецтв, о моя Мельпомено!

І коли я відчую, ти
притулилась щокою ніжно,
Я скажу: «Не чекай, лети!»
Хай розіб’ється камінь наріжний.

Ти ж літала давно-давно,
і піймати не мав я моці.
Я тоді зачиняв вікно,
як дзвінок дзвенів на уроці.

Починалося все лишень,
перші кроки і перші звуки,
А на сонці проріс женьшень.
І мої він розрадив муки.

Мельпомено, це ти, моя,
чорна ніч, наче шкіра кішки,
наче після дощу земля,
(вже даруй, як збрехав я трішки).

І з ікон — тільки білий дим,
І руки не подасть Спаситель.
Бо поганин єсм, Коасим,
Але твій я навік Хранитель

Тумани світанкові, перекати
річок і запахи духмяні
трави і глею, хвої і небес,
і ми, ще голі, здатні лиш співати,

не вмілі ні до чого, крім літати
і пристрасті розбурхувати плес -
у сонній глибині ультрамарину,
задовго до святкових мес,

ми знали, що таке страждати,
і знали, ким повинні стати.
Моя Богине, дай тебе обняти,
знеможену передчуттям дитину

приспати на руках, - землі набати
можливо змовкнуть, і, можливо, крез
отямиться, і цезар зніме лати, -
прокинемось зі сну, а світ воскрес...

2008

* * *
Три плюси, три плюси - після любощів на ранок,
і хоч я, хоч і я, сподівався аж на сім.
Та спасибі й на тім – вийду радісно на ганок,
і нехай десь і б’є, і лютує в небі Грім...

P/S
О, Афродіто, дякую! Небесні
у всьому бо щедріші за земних!

Чи пам’ятаєш юну Клеопатру,
що по сназі у пристрасному небі
катам у руки віддала мене?
І суто з-за марудної погорди,
і навіть ніч нестямного кохання
змінити її серця не змогла!

І я запитував себе відтоді,
відгадуючи таїну жінок,-
Що знищує прекрасність почуття:
страждання чи отримане всевладдя?..

До неї більше я не прилітав,
клянуся, і тисячосвітня дружба
з тобою запорукою тому!
І наші любощі. А ще розлуки!

Усі, без винятку, мчимо кудись.
Як тільки проростає свіжа плітка,
ми поспішаємо її пізнати.
Ми ж охоронці передвічних істин.
І ми повинні, правда? Ти і я.
Як солодко звучить, коли ми разом.
І надто схожі, -
                        Афродіто, навіть,
коли ти з Нопфлером кохалась, в мене
було подібне вельми у обіймах.

Послухай це дитя солодкогубе,
і уяви її на ложі хвилі -
таку закохану, таку мрійливу...*
Але вона лише земний відбиток.
Ти непримітно пролетіла в небі,
а на землі її майнула тінь.

Їм – незворотність часу, нам - розвага,
прогулянка у всесвіті епох.

Лиш одного і хочу, Афродіто, -
згадай мене не через сотню років
у позабутих світлом нетрях суму,
а серед радості і вихваляння
у щедрім Римі, в мить благочестиву,
коли тобі вклонитись ввійде Цезар,

і я ввійду у тебе разом з ним.


2008

НЕ МАЧО

Ні, ти не мачо, однозначно.
По перше, ці твої заначки…
По друге, те, що на мобільний
Якась надзвонює стабільно..
А ще немодні, аж страшенно
Ці танга у твоїй кишені!
А от дрібнички від Гальяно…
Мені в них зовсім непогано…
Що? Ти купив мені для драйву
Ще палантин М"якого сяйва?
Ну що ж, приміряю побачу,
Можливо ти і справді мачо?
………………………………….
НЕ ЛЕДІ

Послухай, люба, що за звички -
трус у кишенях чоловічих?
Я не люблю оцих комедій!
Таке не чинять справжні леді...
Та що ти за створіння вперте,
В мобільнику усе вже стерто!
Надзвонює мені у справах
Новий начальник. Має право!
Яка вона? Страшна, як Вій!
Ти ж знаєш, Пупсик, я лиш твій.
А танга – то такий сюрприз.
Купуєш хутро – маєш приз.

Bad girl

Ти назвала мене сьогодні
вже не вперше, чужим ім’ям.
Все закінчено, з мене годі!
Ох яка ж ти, виходить, змія!
Як могла докотитись до зради?
Ну, кажи! Хоч правда й гірка…
Заспокойся, милий, насправді,
То у любощах гра така…
…………………………….

Bad boy

Ти сьогодні такий ласкавий
Ти приніс мені чашку кави
Прямо в постіль, у тепле ліжко,
Пестиш ручку, цілуєш ніжку…
Запопадливо дивишся в очі,
хоч би часом тебе не зурочить..
ну, кажи вже,нечиста сило
де тебе до ранку носило?!!!
………………………………..

Мій місяцю, як зáйде сонце,
Мій місяцю, садок у квіті!
Мій братику, я під віконцем,
Приходь зі мною посидíти…

Мій місяцю понад горою!
Мій місяцю, як вийду з хати
Мій любий брате, вже не встóю –
Ходім зі мною погуляти!

Та не світи, мій місячéньку
На трави росяні прим’яті…
Мій братику, зайди за хмару,
Як схочу любка покохати…

Передісторія
Предположение известного российского орнитолога Сергея Шлангова о том, что пингвины охотятся стаями, подтвердилось наблюдением процесса охоты на 3-тонного морского слона 350 самцов, живущих в заповеднике Ялдарь. Измотав слона в воде, они вынудили его выброситься на сушу, где его и забили, обеспечив тем самым всю колонию едой на несколько зимних месяцев.
(Портал, где живут пингвины)

Морська Слониха:

Де море біле та чорне лихо
Ридає-плаче морська слониха,
Мов чайка, квилить та б’ється в груди:
- Слона немає і вже не буде...
Пінгвіни кляті, пінгвіни-суки
Зламали ребра, відтяли руки,
На шмаття рвали велике тіло,
Яке щоночі мене хотіло,
Мене хотіло... і я хотіла...
Мій ніжний варвар, мій гунн Атілла.
Не обійняти уже ніколи...
Порожні очі... криваві кола...
О, хижа доле... тепер самотня...
Тепер довіку – гірка безодня...
Не стало водню у водній хаті,
Безжальні вбивці, птахи пихаті...
Ця чорна зграя – дзьоби, як леза...
... А ти святошний, а ти – тверезий,
Ти плив до мене крізь шторм затятий,
Бо ти – найкращий. Бо ти – як свято,
Святий мій Слоне, мій вірний друже...
Вони голодні, і їм байдуже,
Що плив до жінки, до діток-квіток
(тепер – вдовиці, тепер – сиріток)...

Пінгвіни (читати в ритмі пісні Петра Наліча “Dropz”):

У всіх життя чудове, а в нас – лайно!
Не бачили ми тюльки давним-давно,
Ще б трішки не поїли – усім хана,
Тому й замордували цього слона...

А що було робити, коли Greenpeace
Сказав нам: “Вибачайте! Excuse me, please!
Подохла ваша риба іще торік...”
А пíнгвін – хоч незграбний, а – чо-ло-вік!

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Малий і чорно-білий, а все ж мужик,
Він годувати зграю пташину звик,
Бо діти малолітні кричать: гам-гам!
А ідла залишилось лише 100 грам.

Tубіти – не тубіти – одна з дилем,
Ми вирішили вранці – когось уб’єм,
Сильніший виживає – такий закон,
А море – наші джунглі... Аж раптом – слон!!!

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

І думка озвірила летить – це він!
Смачний солодкий слоник – наш лігумін,
Великий і поважний... яке м’ясце!
Ну, словом, наша зграя зробила ЦЕ...

Напали, замочили, всі як один...
Той слоник був хороший, він був блондин,
Та слинка заливала голодний рот –
Текли криваві ріки, немов компот...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

А потім, як нажерлись, як шал минув,
Ми спам’ятались раптом: він добрим був!
І наше щире горе не мало меж...
Він в серці залишився.... і в шлунку теж.

У холодильник влізе найкращий друг,
Хай буде вічна пам’ять, вода – як пух,
Слониху-слоненяток лишив в журбі,
Та ми їх не зобидим – візьмем собі...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Морозиво – малятам, жоні – цвіти...
Ідилію побачиш із неба ти:
Маленькі слоненята – сиріток сім –
У пінгвінячій зграї знайшли свій дім.

У ясла слоненята ідуть щодня –
Батяню доїдають – така фігня,
Життя – жорстока штука, жахливий сон,
У горі поєднались пінгвін і слон...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Вдовицю безутішну - слониху-мать -
Ми будемо по черзі усі ... жаліть,
І слоно-пінгвінята – смішні, малі,
Розсіються, як зерна, по всій землі,

По всій планеті третій, а потім – ах!
По Сонячній системі, по всіх світах,
І ти, небіжчик-слоне, немов амур,
Подивишся із неба на цей гламур...

Морська слониха і пінгвіни разом (натхненно і оптимістично):

Поглянеш, посміхнешся: живіть 100 літ!
Пінгвінячо-слонячий прекрасний рід
Постане на руїнах, і буде знов
Братерство панувати, цвісти любов.....

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!
O’key!

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні…

Нестор Німцов

Цариці, дівки - у пітьмі
служниці Еро,
супутниці, коханки, хіть,
стрункі гетери!

Фламенко жвавих пальців (ом-м-м!),
зухвалий сміх і –
скуштуй гримучий раціон:
лимон-горіхи.

Відпустить денний параліч –
бажань офорти –
на простирадла хлине Ніч,
як кров з аорти…

Ти нині зарослий, немов Будулай
(часу на гоління, як завше, не стало),
бо мало було (хоч від шостої - мало),
злетіли години, втекло одіяло,
і втраченим був невіднайдений рай.

Ми вийшли, за руки тримаючись, і
дрижали коліна, як зайцеві вуха,
та час на роботу (така от непруха),
ти ніжно серденько дівоче послухав -
і тенькнувши, впало воно до землі,

на друзки розбившись...Хвилина мовчання...
Та руки, як риби, просили води.
Не можна?
Не зараз?
Не тут?
Не туди?
Коханий, давай хоч дійдемо! Зажди!
І ми полетіли на крилах кохання

зривати чеку у чекання...І най
летять на підлогу суконка, беретик
та інші деталі ч/ж туалету,
і губи судомно вигукують: Де ти?
І мліє від шоку ранковий трамвай...

Знов мої божевільні музи
Мене украли у Землі
І, в серце кігтями вчепившись,
Понесли якнайвище вгору.
А Світ завмер в буденній тузі,
Внизу - раби і королі,
Моєї браги перепившись,
Мій дух метуть зі свого двору.

Хто з них писатиме для них,
Для надто скромних, надто гордих?
Хто з моїх віршів зробить пісню,
А з мого імені - прокляття?
Від крил удару я притих.
Замовк, затамувавши подих
Відчув, як в небі стало тісно
Від віршу нового зачаття.

Спущусь під ранок до Землі,
За пазухою - перлів жменя,
Ви ще сліди мої не стерли
На Світу темній половині ?
В передсвітанковій імлі
Приземлюсь на колюче терня,
Руками міцно стисну перли,
Щоб не розсипались між свині...

Це все не так: вино вином- весна весною!
До пекла встигнемо - для нас там є броня.
Вино, пісні, жінки, вишневий цвіт-
Усе поміститься на списану сторінку.

Та послідовність цих принад за мною:
Усе найкраще- на кінцівку... дня!
Тому, напившись, я скрадаюсь наче кіт,
Щоб вполювати НАЙСМАЧНІШУ жінку.

А про жінок тому змовчали ми,
Що після паранджевих шуб зими
Німі, їмо їх жадними очами.

І кожен впевнено свій зробить крок.
Казав же дідо-Ніцше: "Про жінок
Слід говорити лиш з чоловіками!"

Ой заплуталась ти, кобіто,
Ой у пеклі тобі горіти
За імейлові ці привіти,
І за ці, а іще – за ці -
Довго-довго (приблизно вічно),
Як зима безконечна в січні,
Так і мука буде одвічна –
Дохла мишка в моїй руці.

Не достукатись. Ти далеко.
І листа передасть лелека:
“Ще чекаю. У нас тут спека”
(Ще би! Пекло – тому й пече),
І паролі летять ключами,
Знову наголос я втрачаю...
Як там? Но'чами чи ноча'ми
Ти цілуєш моє плече?

Несуттєво. Ах ночі-ночі!
Мишенятком залізти хочу
В монітор – і тоді по сітці
Швидко-швидко тебе знайти....
Та довкола чигають глюки,
Сипле спами якась падлюка,
І летять вони, наче му'ка
(ні, мука') у чужі світи.....

Я дарую тобі – за місяць напевно всоте,
говори що завгодно, буди у мені снагу,
і німій, одволавши своє, о хиткий мій плоте,
на якому втрачаю за іншим умить жагу.

Я прощаю тобі чуттєвості нотні виски,
і вогонь, що охоплює хіттю сухий мій глузд,
як найкраще з того, що майнуло за обрій риски
поміж Дат, у продовження усміху божих уст.

2008

Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, девۥять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу – так тече пісок,
І тіло – ще несміле – божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) – і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але – як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів”януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе - навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни -
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ – мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Іди слідами, мейлова любов…
Весна – поперед тебе, ти – за нею,
І Змій, що буде все-таки Змією
Покаже шлях…І знімеш портупею
Смішних дуелей…І у мій альков

По-королівськи увійдеш. І так
Щемливо, і нестримно, і байдуже
Я обніму тебе, ласкавий друже…
- Чекала?
- Так.
- А як чекала?
- Дуже…
Лелійне тіло. Губи – теплий мак.

Твоя непевність – грішна. Гріш ціна
Непевним. Бо не хлопчиком, а мужем
Тебе хотіла… Ти вже знаєш – дуже!
І сонечко від сорому примружить
Яскраві очі. Наливай вина

У біле тіло…Амфора пуста…
Пусті розмови зараз недоречні…
Коли зринають порухи сердечні…
Коли є руки, ноги, губи, плечі,
Коли є поряд Жінка Золота.

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
що раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
І ти пропонуватимеш мені
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні...

Сліди найкраще - бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких надій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з такого прийняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, небуття.

2008

У цьому ж немає і тіні вульгарності -
Ми сваримось часто з тим хлопцем хвостатим
І миримось потім, і в акт солідарності
Зливаємось... Потай від мами і тата...

Кохати акторку – голубити весни взимку,
шукати відлиги і щастя на фотознімку,
за чарою "чері" гортаючи мізансцени,
сотати дилеми – льодинку за справжню жінку.

Запасти на панну у полум’ї мелодрами -
у захваті нею, відірваною від мами,
і хай задля панни, як меблювання і гамми,
ці згадки лиш ліки і лики, відтінками тями.

Кохати поетку - о поки при серці дзвінко.
Допоки сусіди ночами таранять стінку,
і ліжка експрес на світанку, як на зупинку,
зі снив повертає тебе на її хмаринку.

Кохати душею і тілом, плести злиттями
мереживо не взаємин - природу тями,
аби ланцюгами обвислі старечі вени
не заважали опісля збирати „люблю” устами!


2008

(XIX століття. В Малоросії)

Бон жур, мамзель! Хоча... хай грець:
Французька зайвою є річчю.
Я, панно, все-таки знавець
Малоросійського наріччя.

І ви не говоріть дурниць,
Що річ почули незнайому:
Я певен - до своїх служниць
Балакаєте по-простому.

Бар’єри мовні «до хортів» -
І нумо до цікавих штучок.
Так довго цуцик ваш летів,
Якого копнув пень поручик!

А правда - милий солдафон?
І нащо жеребцю культура,
Як є мундир та еспадрон*,
Гусарські вуса і статура!

Він любить вас. Усю, як є -
Від чорних кіс по білі п’яти.
І роль хіба відіграє,
Що ви у нього сорок п’ята?

А чом ви, панночко-мамзель,
Не зацікавитесь поетом?
Весь ваш цей буде менестрель,
Бо завше жив анахоретом.

Про ваші очі і вуста
Щодня співатиму рулади.
Любов в нас вийде не проста,
А для найкращої балади!

А ну ж бо розпочнім сюжет -
Ходімо, зіронько, в лісочок.
Придумав я до нього вже
Прекрасну риму: «під дубочок».

І що робитимемо там?
О люба! Скільки насолоди
І щастя чистого дасть нам
Краса цнотливої природи!

А ви ж ні духом ані сном
Авжеж не відаєте, панно,
Що вичворяли під дубком
Коваль і ваша служка Ганна...

_______
*Еспадрон - різновид шаблі.

Фіолетовий захід блакитних очей, —
ваші руки, що в'ються, неначе лілеї,
ваші губи, ваш погляд, — не знають лакеї,
скільки випили очі ці смутку з ночей.
Самотинно луна від похилого смерку
огортає диван, а на ньому — портрет,
незабутнього маршала пристрасний лет,
ну і ви, що вдивляєтесь собі в люстерко.
Холод теплих долонь, наче листя трави,
він рукам надає запашної принади.
От і все, я зриваю ці грона бравади
і іду собі в ніч, на добраніч... Лови