Минуть токсикозів напади,
Ти будеш животик лапати,
Вірніш, животи менадові –
А що вже до грома їх!
У жовтні вони розродяться,
Минеться тоді пригода ця,
І памперси листопадові
Забілить, як Асом, сніг.

Тоді повзунки і брязкальця
Дістануть тебе. Та трясця їм!
Ти знову чкурнеш до Музочки,
Смішний ловелас-Амур,
І знову задуриш голову,
І піде роман по-новому,
І ніжно розстебнеш блузочку,
Любитель струнких фігур…

Осанна!
Прощай провінція –
марусіада - гриція!
Амур ваш, така традиція,
з останнім клієнтом йде
на вражений зойкіт панночок,
тремтіння ланітних ямочок,
у вир комедійних драмочок, -
на свіже і молоде!

Прощай восковий паноптикум
квасних баронес у котику.
Не буде вам більше дотику
до пристрастей і спокус,
втішайте себе промовами,
та гордо ходіть з коровами
між цвинтарем і дворовими
промоціями рейтуз.

Віднині делімітація,
і точна апроксимація, -
Маестро полюбить Грація
без явних чуттєвих вад!
А далі, як готи готику,
верну я у світ еротику -
гарячих мужів й мелодику
вагітнозорих менад!


2008

Я люблю тебе милий люблю я люблю і не можу
не тонути в руках в карім атласі ниць почуттям
я на тебе дивлюсь моє тіло горить і морозить
і назустріч іду в твій возвишений дзвонами храм
ледь торкаюсь небес і шукаю в них дзвін малиновий
і стелюся волоссям у вратах божественних діл
і німий поряд дотик колише кохання німбове
ще соромлячись жару розгойданих ласками тіл
і терплю стоголосся язик перестиглий в цілунку
і таке відчуття що злітаю то вгору чи вниз
я чекала тебе я шукала жаданого трунку
чарувала і в солод сльозився від любощів слиз...

Вокзали, сніги і рупори…
Віконт відійде від ступору,
Змете конфеті з-під коміра –
(Ревнива жона січе!)
Куценьке дівоче платтячко
Довіку йому не бачити,
Бо зась Казанові хворому
Усе, що під тим плащем.

Його Коломбіна-лялечка,
Його куртуазна кралечка,
Його одіозна стервочка
Метне золотим хвостом…
Дорога на Сихів стелиться,
Амурчик уже й не телиться,
І сніг за вікном метелиться,
І вариться суп з котом…

Насупиться і насиплеться, мов пір`я стареньких янголів,
Сумна снігова рапсодія на місто, де нас нема.
І ранній київський потяг закотить холодний плацкарт у Львів,
І сонний вокзальний рупор об`явить, що вже зима.
Всезнаючий репродуктор розкаже, що все за графіком.
Та іноді щось раптово наплутається в житті…
…Усміхнена баронеса й галантно прострелений віконт
Вертатимуться з дуелі обсипані конфеті…

Невеселі деньки у райцентрі моїм настали -
злі міщани, сумні селяни - скінчилися свята.
Працювати би раді, та фабрики повиздихали,
руки нікуди діти, ото ситуація клята!

Зникли гідні мужі, на виду розписні горгони,*
застарілі конфлікти, жалі за минулим часом.
За кого не візьмися - однакові шлють прокльони.
І стосунки, як трудодні, обтяжені діабазом.

Тож і марно у будь-кого кидати далі стріли,
навіть в того безумця, тутешнього маньєриста,
бо його і без них надихатимуть навіть скілли!*
Я не бачив подібних видінь уже років триста.

Та не довго тут залишилось – античні портики
впали разом зі стінами, миші і ті - мігранти,
десь причалимо всі - у геть інший уклад еротики,
де ні душ, ні сердець, і на показ одні імпланти.

Кольорові коханці: вона – антрацит уночі,
Він – білявий ангелик...
Яка ідилічна картина!!!
І тікає, стікає розтоплений віск зі свічі,
Білі руки по чорному тілу,
як човники, плинуть,

Довгі ноги – дві річки смоли – обтікають граніт,
Ніжні руки – дві чорні змії – обвивають все інше…
Ліжко - прірва у житі. І ми вирушаєм в політ!
Вдих і видих, і знову, і знов…
і складаються вірші,

І складаються біле та чорне…В очах мерехтить!
Переплутались, наче колаж, всі кінцівки і ребра…
Хто кого? Хто кому? Хто на кому, нарешті, лежить?!
Це на ліжку твоєму вляглась куртуазно …зебра.

І вже мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит! -
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт.

Як приємна ця діва! - не ті блідошкірі феміни,
із якими у мене грози темнолицьої вид,
бо коли ще затягнеш їх в Босхові теплі картини! -
А з цією простіше, усе ж бо й один родовід.

2008

Зійди до мене, неземна поетко,
зрони зманіжене: - "Ах, как здесь мило!"
Я посміхнусь у відповідь, цнотливо
до диво-шийки прикладу серветку,
і білозубу розчахну пащеку
("ах сколько их упало в эту бездну!") -
і питиму за вас, таку чудесну,
і за мере́жеву бібліотеку.

2008

Що не кажіть, а в кожній музі - жінка
(По-перше жінка, муза - вже по-друге).
З одною одружився, у декреті - друга,
До третьої ще й не топтав стежинку,

А вже вона не поцуралась зради,
До грошей більше, ніж до рими ласа,
Ще й хвицьнула не гірше за Пегаса.
І де мені тепер шукать розради?

І на чиїх би розридатись грудях?
В чию спідницю висякати носа?
...лежить без діла ліра безголоса
І зовсім я зневірився у людях...

Ото й спроможний тільки на халтуру -
Плоджу віршовану макулатуру.
30-31.03.03

Ця апріорна тимчасовість,
Недоотриманих утіх,
І приколисувана совість,
І недовиплеканий гріх...

Все інше просто й тривіально,
Як у дешевому кіні:
Мовчу самотньо і печально,
Бо ти дісталась не мені.
04.07.07

Ой ти, дівчино, з горіха зерня…
Чом заблукала ти на Майстернях?
В несмілі стрічки вихлюпнеш душу,
А я півночі мучитись мушу.
Довше не зможу – серце порветься,
Там і лишилось – восьмушка серця..
Третина щастя, днів четвертинка…
Буде читатись інша сторінка...
Буде у вікнах слухняний вечір,
Котити місяць, мов сир овечий…
Буде малеча сопіти в тиші…
Висохнуть сльози…виростуть вірші…

Я влюблена, но право же нелепо
об этом говорить в сей смутный миг.
Отныне чувства наши под запретом
и Вы, мon chère, теперь не мой жених.

И Вы другой обещаны судьбою,
в глазах печаль, но вовсе не укор.
Подумать только… собственной рукою
мне подписали смертный приговор!

От всей души, мой милый друг, желаю
Вам счастья с той, чей Вам милее лик.
Не нужно слов, прощаю Вас, прощаю…
Давайте помолчим в сей смутный миг.

А ніч така – забутись у коханні!
Хоч можна в житі чи копиці сіна.
Шалені зойки, пестощі, зітхання
і від стерні поколоті коліна.

Ти НА мені, і ПІД, і У, і всюди
Такий гарячий, пристрасний і милий.
Години дві з тобою ще побуду,
(на більше в тебе вже не стачить сили).

Отак з тобою спраглі, ненаситні
за цілу ніч не змарнували й хвильки.
І я ще тиждень колосочки житні
вичісувала з голови... й не тільки.

Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.

І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.

Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.

Пахло в кімнаті дощем.
Тіні тинялись по дому.
Боже, коли це було?
Мабуть, в сторіччі не цьому.

Пахли троянд пелюстки.
Я так боялась даремно.
Дощ. І обличча твоє
низько схилилось до тебе.

Тіло бажає чогось.
Дивне щось сталось зі мною.
Боже, як добре було
бути безкарно собою.

Соромно трохи, проте
сорому більше немає.
Вперше свою наготу
я з кимось ще розділяю.

Духи шепочуть мені.
Співи прадавні я чую.
Дивний, незнаний танок
з вами, мій лорде, танцюю.

Сяє обличчя твоє.
Мить, і видіння зникає.
Пахло в кімнаті дощем.
Я тільки це пам"ятаю.

Розбилось кохання, душа повна болю:
Єдина сказала: «Не буду з тобою».
Втопити біду в рідині алкоголю!
Ось тільки питання... про вибір напою.
Узяти горілку - це пити й кривитись,
І стане ще гірше, ба й зовсім жахливо.
Нехай буде смачно, аби звеселитись!
І я замовляю свіжесеньке пиво.

З-за крайнього столика «дєвка» «отпадна»
Предовгими віями хтиво моргає.
Я, соромом скутий, сиджу безпорадно -
П’янючий сусід мій красуню знімає.
От я б так набрався - забрав би ту фею,
Усе, чим багата, дала б чорнобрива,
А так... взяв від неї сусід гонорею...
А я у той час іншу втіху мав - пиво.

Аж гульк - «луноход» підтягнувся до бару.
Виходжу й дивлюсь незатьмареним оком:
Хто в дупель «нажрався» - хапають
(це ж кара!).
Я ж мимо проходжу карбованим кроком.
Напився б горілки - й від зимного душу
І доброго штрафу втекти б неможливо,
А так я до хати любісінько рушив:
Не валить із ніг, а окрилює пиво.

В маршрутку не сів, хоч додому далеко:
Від пива ж до вітру хотілось постійно...
Назавтра почув, що те саме «Івеко»
«Поцьомало» «МАЗ», три людини покійних...
Жлуктив би я білу - заліз би в той бусик,
Потрапив би, мабуть, на небо щасливо...
Від думки цієї і досі ще трусить.
Хвала фараонам, що винайшли пиво!
1998

в коморі хліб. окраєць літа
у кроні сонця вже дрімає,
шумить верба росою вкрита,
де вітер Паню обнімає
«Моя ти люба! - шепче листом, -
давно скосили вже отаву
і скинем одіж, і намисто,
і з сонцем мідно-золотавим
в жита»...стоїть...як серед лугу,
як ДУБ, як дерево БЕРЕЗА...
вже надвечірок... спроба друга -
нап’юсь роси, бо знов тверезий...

Хоч як вдивлявся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Я знову пропустив свою зупинку,
Коли ж уже з тобою ми зійдем ?

А я ж зійти уже давно би мусив,
Бо я живу зупинок три назад,
Та в мене настовбурчилися навіть вуса,
Коли побачив твій я пишний зад !

Ти їдеш , швидше всього, із базару,
Мабуть, ти там купила квіти ці ?
Ти з цими хризантемами – чудова пара,
Що їх букет тримаєш у руці.

А я ж також кохаю хризантеми,
Від їхнього я запаху торчу !
На тебе лиш дивлюся, і не знаю, де ми ,
Чи то вже „Полярон”, чи тільки „Слава Іллічу” ?

Тролейбус вгору сунеться поволі,
Водій тролейбусу не поспіша,
Я уявив собі твої сідниці голі,
І в мене настовбурчилась душа !

А я ж тебе , щоб знала ти, кохаю
Вже майже цілих двадцять п”ять хвилин !
Й тихенько так тебе до себе пригортаю,
Повір, я буду гарний сім”янин !

В тролейбуса злетіли з дротів роги,
Аж іскри полетіли доокіль,
Своїми я ногами відчуваю твої ноги,
І в мене настовбурчується кіль.

А я ж тобі щось мушу говорити,
Щоб ти мене не копнула під дих,
Й кажу : Ах-ах, які чудові ваші квіти ,
Й прикиньте – ні пилиночки на них !

Тролейбус знов завівся , смикнувся й поїхав,
Я ледь на твою ногу ну їй-богу не скінчив,
А ти мені відповідаєш зовсім тихо :
- Мнє еті хрізантЄми мой любімий подарив...

А я ж іще хотів щось говорити,
Та раптом від твоїх цих дивних слів
У мене розстовбурчилося все на світі,
І все, що я хотів - я розхотів !

Нехай дурний тролейбус їде собі далі,
А в ньому – ти із оберемком білосніжних хризантем,
Й мораль така, якщо ніяк уже не можна без моралі :
Вдивлятись краще треба – і тоді ми щось знайдем !

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Хоч неохоче злазять з ніг вони, -
Та зайняті тобою мої длані.

Тебе тримаю я за гарбузи,
Щоб не втекла ти , поки буду їх знімати,
Зніму штани – почну знімать труси,
Зніму труси – то можна й приступати.

А ти чомусь холодна , як гантель,
На мої любощі мовчиш неадекватно,
Я розумію, що стодола – не бордель,
І пахне тут не зовсім ароматно.....

Та що робить, коли таке воно, буття,
Така, признаємось відверто , селявуха,
Що змушений я посеред сміття
Тобі нашіптувати серенади в ліве вухо,

Коли навколо , де не ступиш, кізяки,
Коли смердить вареним картоплинням,
На стінах повзають рогаті слимаки,
Звисає скрізь торішнє павутиння....

Та це дрібниці все, моя любув,
Моє ти сонечко, моя рожева свинко !
Ногами з себе я уже штани стягнув-
На щастя в них не затуга була резинка !

висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.

Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
нам тії бомбони.

шо там Адзю, шо там -
серця ти послухай
будем знати правду, будем знати правду
про Господні вуха.

висить ябко, висить -
впасти мусить - знаю.
а хто ябко хоче, а хто ябко хоче -
той най зачекає.

26 Вересня 2007
:)

Котрий то шкапа загубив підкову,
Коли мене до клюбу бобік ніс?
Сусідські пси згубили нюх і мову,
Як ми з тобов ішли гойдати ліс.

Уп`яте щастє осушили з ходу.
Що скажеш, оковитая, моя?
За тебе я в огонь, у воду...
Пройду, неначе трактор без руля.

Що за розпуста? Я її волію!
І тягнеться до горбика рука.
А ось і ямочка, де серце мліє,
Але ж не дуба ріже - гопака.

Твої я варґи не назвав би медом,
А вуликом, де бджоли відгули.
А ноги, мов колеса у мопеду,
А очі, як у злої камбали.

Вже повставали "гнані і голодні",
Небіжчикам перевертатись лінь.
А я шукаю по копиці сподні,
А ти регочеш, мов дебелий кінь.

24 Вересня 2007

Я несу в кишені карамельку,
Ось прийду – тобі її віддам,
Хай вона на вигляд і не дуже,
Заціни : я міг би з”їсти сам.

Але я несу її лише для тебе,
Крихти хліба й крихти тютюну
Поналипли на її обгортці,
Обліпили всю її, смачну.

Через кожні двадцять вісім кроків
Я на Божий світ її виймав,
Перевірити, чи не згубив її я,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Інколи ж, коли не міг стерпіти,
Вийнявши, її я розгортав,
Перевірити, чи з нею все в порядку,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

А коли мене ніхто не бачив,
Розгорнувши – я її смоктав,
Перевірити, чи часом не отруйна,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Ось уже пройшов я з півдороги,
Нешкідливу і поживну , на біду,
Я тобі несу в кишені карамельку,
Дочекайся , я ось-ось прийду !

Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться шуба із шиншили,
Шкіряний жакетик, туфлі на підборах,
І тепленький светрик, і хатинка в горах.
Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться сумка з крокодила,
Золоті браслети, ланцюжки й перстені,
Опери, балети, ну і ти на сцені…
Люляй, моя мила, люляй, моя кицю…
Я ж – бігом по пиво, доки тобі спиться…

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані...
О, ці таємні ночі на баштані,
Де ми з тобою - молоді та п"яні
Чергуємо любов і кавуни.

Таємний гріх, солодкі, теплі губи...
Тихіше, милий, сторож ще не спить...
Під головою светрика блакить...
Стисни сильніше... Чуєш, як рипить?
Кавун дозрів.
І я дозріла, любий...

Поміж вагітних ягід дикий тан
Двох спраглих тіл, котрі забули втому...
Чекає чоловік.
Піду додому
Удосвіта...
Посічкану солому
Везли з гармана - даленів гарман...

Мадам, я Вас запрошую до танцю!
Нам музикою стане шепіт трав..
Тобі весна нашіптує: зостанься,
З тобою так ніхто не танцював...
Мадам, о, як пашіють Ваші щічки,
І перса, наче пара голубів...
Послухайте, то Вам шепоче річка:
З тобою так ніхто не говорив...
Мадам, невже нас ніч не приголубить...
Вже й соловейко плаче між гілля...
Тебе ніхто так більше не полюбить –
Ви чуєте, то шепочу Вам я...
Мадам, у вас такі бездонні очі...
Вже зорі запалилися вгорі.
Один лише недолік цеї ночі -
Кусають за сідниці комарі...

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
недоосвіченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.

Тиха ніч. Теплий світ.
І тобі (or not to be) тільки-но 15 літ…
Пригорнись до мене, люба, пригорнись…
Ми з тобою разом підемо кудись…
В тиху ніч спить село.
Птах нічний сонно стріпує крило.
Ми з тобою разом йдемо до ставка,
Не лякайсь, кохано, то ж моя рука…

Сільське кохання…
Захриплий тенор солов`я.
Сільське кохання…
Струнка німфеточко моя…
Сільське кохання, де нам постелені поля…
Сільське кохання, ля-ля-ля-ля, ля-ля-ля-ля,
Ля-ля-ля-ля…

Светр мій геть зіпрів,
В ніч таку я давно тебе хотів…
Хай над нами зорі сяють досхочу,
У твою м`яку безодню я лечу…
Не ридай… I love you, my crazy…
Тож знімай білу блузочку свою…
Ще до ранку ціла вічність, не спіши,
Тільки ж матері нічого не кажи…

o Скачати і послухати цей блюз - (1,0 Mb)

І золотої, й дорогої
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Твоєї жінки молодої,
Що під тобою… І печаль
Охопить душу – аж заплачу…
З-під тебе стелю я побачу –
Брудний могильник комариний…
- О, так! О, ще! О, мій, єдиний!

…Змінили позу… Гарцювати
У безладі цієї хати
Так болісно для господині….
- О, так! О, ще! О, мій єдиний!

Position three… Стіна нівроку –
Брудна, подерта, кособока…
- Ще хочеш знизу? Збоку?
- Ні!
Зміни шпалери на стіні!!!

Панночко, гой-ці, не плачте!
Місяць торкається пліч.
Лізе гадюччям ледачим
Потяг в скривавлену ніч.

З олова злитий солдатик —
Біло базякає сніг…
– Панночко, годі ридати…
- Юнкере, як же ти міг…

Бурштин на оксамиті капелюшка,
Зміїність вуст і сно-едемський гріх.
Вреднюче пасмо. Романтична мушка.
І зверху - біль.
І зсередини - сніг.

Яка криштальність тріснутого тіла!
Яка безкрилість, втомленість і синь...
Я не могла!
Не знала!
Не хотіла!
Покинь мене, будь ласочка, покинь!!!

Котячі любощі затихли, врешті-решт,
І тьмяний місяць завітав до спальні...
Кохай мене навально і повально,
І аморально- як зумієш - теж.

І ще, і ще... І та пророча мить,
Коли вже місця мало у квартирі...
Моя білизна відлетить у вирій
(та бог із нею, хай собі летить!)

Шерше ля фам, бонжур, мон шер, шарман,
До ранку розмовляли по-французьки,
Дифтонги розбивалися на друзки,
Текло мовчання і скрипів диван...

І простирадла - як в бою знамена,
Бо в тілі - ти, і поза тілом - ти...
Як ми любились... довго і шалено...
Нам заздрили сусіди і коти...

Вона чекає,
заглядаючи тирану в очі,
напруження зростає -
в того хоч і
незмінний вираз,
та їй видиме уже тремтіння
важких повік:
І РАЗ!
Летять вони донизу...Вільна!

В цей час вона
в коханці й збуджує
надію,
діставшись усмішкою дна.
...І ДВА!

1997

Без вад, сестричко, - я не маю вад,
прозоро-цілісний, як діамант.
Як небо і старий Атлант,
як сад, сестричко - твій розкішний сад...

Вперед-назад зробивши променад,
переломивши промені собою
в союз веселки з втіхою земною
очей-ночей, відіб'юсь у намисті
на шийці ніжній - у новий карат.
О, він залишиться з тобою.
А я залишуся без вад.

Пустунко, я не маю вад...


2001

Передусім, дивитися в обличчя!
Але вдавати захват не потрібно.
Вони це відчувають, вірогідно
оголеним єством, що поцейбіччя
проймає глибиною з-під повік.

Будь обережний з цим - гляди на брови,
на носик чарівний. І за розмови
вдавай щось загадкове, чоловік,
коли із дамою, - не тільки вухо,
а тінь її бажань, її примара,
і насолода (спільна!), “гарна пара” -
повір у це, але увіруй сухо.

Тут в захисті у них мала шпарина -
вони у світі цім крізь неї плачуть...

Така стезя угору від коліна,
де і візьмеш за талію удачу!


2006

І
Запахло літом
звісно всюди дами -
у гречці,
коноплі,
у житі.
Багатоликі груди не прикриті
повсюди
геть усюди
дами.
Феміна-сонце лине світом -
над коноплею,
гречкою
і житом.

ІІ
У погляді твоєму ключ,
замок, вірніше замок, надто близько,
і хоч попід ногами слизько,
я понесу тебе, о моя кицько!

і кину до безодні круч:

бо в замку - міць, замки ж збивати - низько.
У прірві рішення -
                    урешті-решт,
безмежжя саме те, що прагне дати ключ.

Я понесу тебе, моя кохана кицько...

* * *
Ці диво-грона нам уже довіку
не перепробувати - їх без ліку! -
та й вина з них смакує тільки Бог,
який плекати дав їх чоловіку.


* * *
Лише одну вкусити ягідку із грона
і вже властителя на голові корона!
Та від ковтка божественності жінки
зринає Всесвіт із мужчино-електрона!


* * *
Жінки і квіти, миті звернуті у вічність,
де магія і пристрасть, свята безтурботність -
за це і неба вам блакить, і щира вдячність,
і над усе - за Вами вдавану обачність!


* * *
На вершині здобутків захолодно, друже,
серце мучиться там, до життя небайдуже...
А мудріший із келихом сяде внизу,
в гарних ніжках, і очі щасливо примруже.

2010


Культурологічна хиба

І знову восьме березня! Було ж, неначе,
і вчора, й нині?! Чортзна-що... Таки, Рибаче,
дарма у Рибки Золотої ти просив
собі щасливих дам... о українська вдаче!

2011

Любаска повна і важка -
Люблю таких! Тілиста - щедра.
Лиш голос їй подам - готова
Лягти у слухавку і ждать...

Конячко радісна! Як ми
З тобою вволю нагасались.
О, буде що
нам
спогадати
На вбогім
смертному одрі!

Мов пес побитий, я приповз
До тебе. Мовчки, прохолодно
Ти відчинила. Порятуй!

Казав я: бий мене, топчи!
Возненавидь! Або розсердься.
Мовчала ти. Але уперто
Я каявся...

... І ляпаси твої, і стогін,
І зуби гострі, молоді,
І крик розпачливий, і ласе,
Немилосердне катування -

Ця відомста мені дала,
Упорснула шалену силу -
Кусай, кусай у серце голе:
Я сам благаю, аж кричу!

Їй хочеться! Але боїться:
Я чую нюхом. Невротична
Ся кітка, ніжна, боязка.

Прикриє очі - та повіки
Тремтять, гарячі... Я веду
По линві натяків і ласки.

Її напруження мені
Передається... Що зі мною? -
Я наче підліток... Ураз

У ній спалахує вино,
Хоробре, владне і зухвале -
Я, нею пійманий, горю.

Я тебе впіймаю, видро кучерява!
...Золоті коліна блимали в пітьмі.
В рестораннім раї очі обіцяли,
І бокал шампану
шал підігрівав.

Ти підігрівала? Видро кучерява,
Досі я не знаю - як розтала ти.
І лише кружало, там де ти лежала.
Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч..

Вона іде - і грає шовк:
Він ліпить звивини і форми
Її невичахлої плоті.

Сховався: темно ув очу.
Заласся
тягнеться, мов слина.
І вже повзе по спині хтивій
Слимак-я-хочу!...
Диво з тіла: ось тільки спало -
Наче хто
зненацька струм ввімкнув, і лиса
Чманіє бідна голова...

Груди гостренькі та очі дитячі - за ними
Бачу я сплячий, іще не відкритий вогонь...
Дівчинко люба, не шарпайся - я ж не почвара:
Я научу тебе розкошам і таїні...

Сад я досвітній люблю, нетолочені трави:
Стежки немає, незбита дрімає роса...
Та сторожка огорожа впівока дрімає,
Тиша незаймана вабить - не знає сама...

Ти нестерпна у вроді своїй,
Хоч я знаю: для себе самої
Ти цвітеш.
І один лише раз
Ти дала мені розкіш
владання.

Вполювати, украсти навіки!
Прикувати ланцем...
Але ні!
Одягнути на стегна тремтячі
Я жадав би
цнотливості пояс.

Він зі срібла кується? Зі сталі
Виливається? І — чи на ньому
Викарбовують гострі погрози
Чи оздоблюють?
Де там замок?

У музеї Британськім, у Луврі,
Я шукав за зразком... Та не бачив.
І тепер, засинаючи, креслю —
Аж в очу мені темно стає...

Якби не дбав про власне сім’я —
Од мене в тяж
зайшла б не ти
Одна...
Я списків не складаю,
Але подумати... Усі,
Якби зібралися, — добірне
І вишукане товариство!

У кожної — свій потаємний
Мід пелюсток дозрілий мед,
У кожної лежить насподі
Волога матова перлина,
Яку, пірнувши, дістаю...

Але від кожної — дитя?
Садок дитячий і життя
Засмикане? Побійтесь Бога!
Хіба що у страшному сні
Таке привидиться...

Коли у танці грудь її танцює —
Губами хочу персо уловить,
І прямо тут уп’ястися, на людях,
І випити її усю до дна.

Але ж одразу тягнеться рука
Униз, де вільгістю
вже зайнялося лоно.
Отут, при всіх, затиснути в куток!
Однак нічого темними не бачу.

Ти, спалахнувши, вирвалась, побігла —
А я мов грім.
Який у тому гріх,
Що я тебе хотів?І не збагнути
Цих довгоногих
вітряних істот.

Ти молода, як ніж, який зробили вчора.
Сяйлива і гнучка — з колодочки до вуст.
Але найперш — сама
собі ти небезпечна.
Краса — це ніжний ніж, який шукає крові,
Хоч ріже тільки хліб, і тільки воду п‘є, —
Але хто знає, що
у нього є на мислі?

Хтось — хоче напоказ, а хтось — притрусить сіном
Чи попелом — аби спокусою не буть
І не нарватися на невблаганний гріх.

О лестощі вузькі і погляди олійні,
Що тягнуться, мов сіть, як мимовільна хіть.
Ти молода — яке сумне випробування...

Стільки розмаїтих варіантів
гартування серця, все дарма -
сяйво нездобутих діамантів
одлучає розум од керма.

І якби вони були ще справжні,
у сяйливі сховані тіла!
Ти береш їх, мужній і одважний,
а в руці - чудесного зола! (

Чортівня одна з їх маскуванням,
грою світла, виблисками дна!
Думаєш - утілення жаданням?
Тільки передчасна сивина!


2005

Пригадуючи вечір учорашній,
бурмочу, що усе, усе даремно.
Сидів би краще тихо, мудро, чемно
і поглядав на персики і вишні,
поспілі у садах чеснот і цноти...
А нині божевілля - "що́-ти!", "що́-ти!"

А усього́ ж - дивився на долоні,
читав собі з очей і лиць буденне
життя садів, між нами - не богемне,
і шепотів у вушка про солоні
сліди на квітниках, про сухостій,
нестачу пташих і засилля змій.

Питається - навіщо ти сердилась?
Гадала, я освідчуюсь в коханні.
Та й інші так гадали. Ці, останні,
і зіпсували вечір... Те, що сталось,
було моїм повтором Фермопіл,
і з тим же результатом. Навіть тил,

ворожа отруїла пропаганда.
Утім, спартанки персів краще знали,
і на політ стріли не підпускали,
а ти, довірлива, як дика Панда
мою звитягу стріла пазурами.
Усе звела до рівня мелодрами!

О, Лао-Дзи з Конфуцієм! - я, певно,
іще не гідний мудрих церемоній,
чи то сади у нас такі? - в полоні
ми запашних цвітінь, і фей, - не дивно,
що осідлала Вчителя* гетера,
і так доїхала до Олександра.

О, схоже, сад каміння, люба Пандо,
єдиний вихід, що, усе ж, досадно.



2003

О, розкіш тіла вашого, так прикро,
огорнута в тверді переконання.

Здійнявши хвилі, руйнувати скелі?
Виточувати мальовничий острів?
А у ногах улесливо і хитро
в'язати візерунки залицяння,
промінням ніжити рельєфи плоті.

Взамін отримати: чуттєві млості,
піски,
сліди померлої води,
веризми виконавчого накалу, *
відлуння важчої щодень ходи, -
і відчуття порожнього бокалу...

Чи я бажав цього до повноти?