Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

                    І
Із ирію повернуться лелеки
і люди – із чистилища подій,
розтане іній, щезне буревій
війни, та уявити це нелегко.
Усе стає примарне і далеке,
згасають мрії, меншає надій.

                    ІІ
Пригадую минуле вечорами,
буває, і ночами не до сну,
коли переглядаю панораму
очей веселих і лише одну
неуловиму усмішку сумну.
Та канули навіки юні роки,
і невеселі спомини, і сни,
і може, порахую восени
здобутки і недоліки – на око,
а перемоги... до кінця війни
оберігаю олімпійський спокій
і може, дозимую до весни.

                    ІІІ
Накочуються туга, і печаль,
і душу кличе непробудна тиша.
О, рідні люди, як мені вас жаль,
коли уявлю, що усіх залишу,
кочуючи у невідому даль.
Позаду і тини, і перелази,
і ночі у молитві до Отця,
і дні у поті чуба і лиця,
серця і душі, і... одного разу
побачу, що стає все менше часу
до миті неминучого кінця.

01/24

Усе було на нашому віку:
любов і зрада, успіхи і горе,
краси і болю море неозоре
усупереч і завдяки совку.

Буває, із вологими очима
викреслюю минуле у журбі
за тими, що лишилися живими,
але свідомо зрадили собі.

І це найтяжче із переживань,
яке або нікого не прощає,
або не уявляє того краю,
де Інь урівноважується Янь...
у світі нереальних сподівань
омріяної долі не буває.

10/23

Гірка печаль оповиває душу –
немає пієтету до рідні,
з якою нам не по дорозі... ні,
я їх любив і учти не порушу,
але... навіщо на моїй війні
оці лакеї, що по ходу п’єси
свої репрезентують голоси?
Та, Господи, помилуй і спаси
від місії фальшивого процесу,
де мають особисті інтереси
найняті агітатори яси.
Не треба перейматися за мене,
не буду я із тими заодно,
хто помагає... падати на дно,
де випливає іноді зелене...
«це не на часі» явно... і таємно
душа не хоче у таке... кіно.

09/23

Ми й досі не оснащені бронею
у тій же мірі, що і вороги.
Хіба не ми у НАТО панацея?
Хіба не Україна щит Арея,
що перемозі додає снаги?
Московія не має автостопу
на аморальні дії бойові.
Її фінал – діра у голові...
тому... тому на совісті Європи,
що має роги, мовою Езопа,
а Україна має... селяві.

07/23

Досіває як на рану солі
завірюха іній і сніги...
певно, як розтане моя доля,
вийде навесні за береги.

А коли навіяна розлука
стороною омине мене,
розіллється повінню по луках,
ручаями-бродами мине.

Поміняємо одні на інші
у далекім вирії краї...
але Богу все одно видніше,
де, кому, куди, коли раніше
йти і йти у засвіти свої.

І запам'ятається надовго,
і не буде мучити нікого
те, що ми у світі зажились,
і не залишається нічого
як пливти до берега чужого
у обійми осені... колись.

04/23

І
Куцому до зайця не далеко.
Недалекі їхні візаві:
когуту ку-ку у голові,
жаба уповає на лелеку...
висловити легко і нелегко
уявити, – це є селяві.

ІІ
Наче, окуповані: майстерні,
конкурси, комісії, журі...
що не член із еспеу, то геній,
що не судді, то коняки темні,
що не витвір – опус попурі.
Місія совкової культури:
грамоти, дипломи видає...
авторами куплені в натурі
як нове досягнення своє.
Попереду ті, що визначають,
де, кому, за що, який калим...
є лауреатом головним
той, що найвеличнішого славить.
Тішимося іродом новим.

ІІІ
Всі укази видає найвищий:
хай і гірші, але кращі інші, –
вирішили слуги очмани
і городять члени і чини
вищі перелази і тини.
Офісу і коміку видніше...
...............................................
Видно зацікавлені вони,
щоб ішли у засвіти да-Вінчі.
Їм не заважають пересічні
номінанти дір на ордени.

03/23

Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн

як живе
без мене
Львів
знає тілько він
там я першу кралю
стрів
слухав Юр’їв
дзвін

там лежать
батьки мої
цвинтар не один
не казав мені
не їдь
не просив
не йди

не питався
чи вернусь
де родився
ріс
дав мені на сивину
спогади старі

от і ношу в серці
щем –
вулички вузькі
каменяр
із кобзарем
і трамвай міський

сплячих левів
маю двох
море черепиць
найрідніше там
Різдво
краще всіх
столиць

тут нема
таких батяр
ґвари
і манер
не на Краківський базар
я іду тепер

жеби мешти
си купив
батярівку теж
і бим гальбу пива
вбив
не єдну
авжеж

мурмурандо
мурмуранд
пісня
на галь-паль
я не яндрус
не амант
не якийсь хабаль

та в судинах
львівська кров
без принук тече
шляк не трафив ще
агов
поки в серці
щем

26 Листопада, 2019

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Життя не таїна, а гра... і на погості
у кожного свої і дата, і число...
одного поведе його магічне шосте,
а іншого війна, як дуже повезло.

Направо зі щитом, а на щиті наліво,
а далі міражі фантазії... зеро...
удача не мине, як падає щасливо
і на оба боки, і на одне ребро.

Та на кону тоді фортуна невесела.
На що не уповай – рулетка, доміно...
куди не ідемо, усюди новосели
екрану житія, вистави і кіно.

Ще є, кому куди... наївні та уперті
метаємо ва-банк, і з легкої руки
піймаємо своє, аби не навпаки...
оце і є життя – і сльози не утерті,
і азимут його у напрямі до смерті
із вірою, що це не гра у піддавки.

10/22

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.

Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Як нев’януча весна.

І легесеньке сп’яніння
Розлилося навкруги.
Рук розгойдане тремтіння --
Хвилі пристрасті й жаги.

Над гаями — шал нестримний --
Неба і землі злиття.
Солов’ї співають гімни --
Гімни радості життя.

І органять гори сині,
Бог-Поет зіткав покров:
Найвеличніше в людині --
Почуття святе — любов!!!

3 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --
Щоб не так журилися вони.

Чистота повітря кришталево
Пахощами ніжними вгорта...
Небо з поволокою, липневе --
Марево, як мрія золота!

2 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Кохаю я тебе, кохаю!
Уявою цілую я!
До раю падаю, до раю,
Радію і кричу: моя!

Оазо люба, золотіє
Поезією яви* шлях!
О мріє, чароока мріє,
Сяйни красою у полях!

О де, о де вона маює?
І миє зливою усе?
І видива недобрі всує
За обрій — осені несе?..

6 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Якщо кладемо душу й тіло,
немає сенсу читачу
оповідати зрозуміле,
яке йому не по плечу.

У межі думи і фольклору
не уміщається життя,
що за межею кругозору
або живого сприйняття.

Вода поезії наразі
кипить у полум’ї війни
і ради однієї фрази
працюють водяні млини.

Одне лікує, інше ранить
і невідомо, де межа,
поза якою оминають
усе, що ріже без ножа...
.........................................
аби не умирала пам'ять,
палає квіткою душа.

03/22

Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Я не зима, я Аеліта,
таємна Муза нічия,
але твоє майбутнє літо...
а хто ж іще, якщо не я?
Хай чують барди й менестрелі
що у зимовий час оцей
я не чекала Аріеля,
тому явився Берендей.
У рік новий старого стилю
це очевидно саме те,
що налаштовує на хвилю
через парсеки, льє і милі
ловити усмішки... зате
згадаємо обличчя милі
і наше літо золоте.

Наїзнику Пегаса
немає часу
у цьому світі
сидіти і чекати,
аби піймати
себе... у сіті...
................................
Якщо не твого поля
ягідка твоя,
хай буде нічия
і ти гуляй на волі...
.................................
ще є багато
чого уміти
і не одна кобіта
зайде у хату
тебе вітати...
але немає долі,
якщо і досі
твоя орбіта
торкається юдолі...
.................................
Та може, боса
паде на роси
небесна Аеліта
в зеніті літа
або на осінь,
коли зима на часі,
полинуть сміло
душа і тіло
до діда на Парнасі.

Хто лише себе не додає
у мережу в образі світлини...
додаю і я моє досьє
віршами письменної людини.

Бо інакше соромно стає...
але нині у моєму краї
кожен перечитує своє,
а чужого – і не помічає.

Це йому нічого не дає...
всі виводять літери і коми,
навіть ті, кому ще не відомо,
що такі іще у мові є.

Але я пишу, хоча не знаю,
що я читачеві додаю
у самотині і на краю,
де ніхто мене не привітає...
не читають баламута зграї
як і цю поезію мою.

11/21

Я іще не проти
того, що буває,
ще читаю ноти,
іноді співаю.

Наді мною тучі...
ранні та зелені
кажуть, – я колючий,
роги є у мене.

І мене боїться
братія богеми,
у очах двоїться
від одної теми.

Каркає ворона,
що мені далеко
до її корони,
до її лелеки,

що мені до गुरू
як до неба пішки,
маю злу натуру –
обтинаю віжки,

на дуелі скорий...
але ще не «мачо»
і такий прозорий,
аж ніхто не бачить.

Є у мене мінус –
ні за що не каюсь,
упаду – піднімусь,
плюнуть – утираюсь.

І крокую далі...
я ще не ледащо
і себе не хвалю,
що одній – найкращий.

10/21

Вересніє... досіває осінь
на майбутнє ниви і поля
і погоди дощової просить
врожаями стомлена земля.

Ну, а літо помандрує далі,
понесе за обрії жалі
і непереорані печалі
борозною чорної ріллі.

Йду і я тією колією
до багатоликої моєї
білою вороною у сни,
де стає і затишно, і ясно,
що зів’яну з нею одночасно
яриною для озимини.

09/21

Як там у тебе?
у мене й досі
небо як небо
осінь як осінь
бабине літо
нас оминає
і не чекає
танок сюїти
у цьому році
мені знайомі
знаки емоцій
точки і коми
чуйні поети
і поетеси
їхні сонети
та інтереси
марні старання
зайві надії
вірус кохання –
це пандемія.

« Я ще літо...» – осені не пара,
та ніяк її не омину,
і не заховаюся за хмари
обрієм у сиву далину.

Он і місяць звечора до ранку
має меркантильний інтерес –
устеляє росяні серпанки
пеленою зоряних небес.

Озолочує зелені шати
і кидає осені на шлях...
хай не ходить до моєї хати,
і шукає вітер у полях.

У самотині не одинокий...
білий світ попереду широкий
і сьогодні – як було торік.
Як не є, а я іще на волі
почекаю на завзяту долю,
що не оминає цілий вік.

08/21

Блякне день і тінями на воду
падає, лягає на дахи...
і серпом, зрізаючи верхи,
йде окраєць місяця зі сходу.

І Ярило не жаліє дня,
вписує оздоби у палітру
осені, гаптує убрання,
щоб вона подобалася вітру.

Пріє переорана земля.
Сівачі очікують моменту
з’яви тої пані на поля
у свої нові апартаменти.

А вона прямує у ліси
і дощі за нею – чередою...
осінь задоволена собою –
має у запасі гарбузи...
і не ради пізньої краси
укриває обрій пеленою.

Ще випромінює частоти
твоя душа моїй монаді
і, поки ми обоє раді,
я не питаю, – де ти, хто ти?

І хай несуть нас білі коні
у темні ночі поміж зорі
у їхньому німому хорі
за обрії на оболоні.

І як по щучому велінню
помчу алюром за тобою
твоєю вічною луною
у цю феєрію видіння,
де ми казковою порою
непереможні у двобої.

подзвонив а вона не впізнала
певно й номер забула давно
на пустому пероні вокзалу
допивала дешеве вино

а бувало бувало бувало
що зліталось стонадцять чортів
і по вінця усім наливали
і не пив лише хто не хотів

ну а потім а потім а потім
і краса та зійшла вся на пси
залишилась розістлана постіль
де була вона аби з ким

***
на пустому пероні вокзалу
де дешеве вино на розлив
де безцільно бездумно гуляла
я тебе випадково зустрів

привітався а ти не впізнала
власне й бачились надто давно
ти тоді виглядала зухвало
і не йшла аби з ким у кіно

ти і зараз лишилась такою
та чекаєш когось не мене
я ж сумую весь час за тобою
але це сподіваюсь мине

***
на пустому пероні вокзалу
де в кіосках дешеве вино
самотою вона гуляла
чи чекала когось у кіно

привітався - та де! - не впізнала
звісно! - бачились надто давно
позирнула глузливо й зухвало
й відвернулась - тепер все одно

та збудила тоді ненароком
давні згадки про давній роман
що не став ні для кого уроком
та й нічим ні для кого не став.

12.07.21

Їде літо в осінні краї,
де немає моєї ворожки...
лиш зажурені очі її
ще нагадують сині волошки.

І між тінями у далині
упізнаю фігуру знайому...
посилає сигнали мені
у вікні задзеркального дому.

На утоптаній ниві життя
по дорозі у бабине літо
ще блукає, неначе дитя,
по широкому білому світу.

Та очікує душу зима...
і на Возі із Кассіопеї,
поки Ліра не їде сама,
чумакую по небу до неї.

Поки зорі іще мерехтять,
а на ранок упадуть як роси,
чимчикую... веселий і босий,
як у надцять... у кількадесят
може й пізно... іти до дівчат,
що чекають... чекають і досі.

07.2021

По Україні ходять хмари,
буває блискає, гуде
і це неначе Божа кара,
і нібито уже ніде
не випаровується пара.

Все задубіло, що цвіло,
усяка ягода ніяка,
і зав’язі – як не було,
і абрикоси кіт наплакав...
буяє лиш одне зело.

Грозою пахне як у маї,
затуманіли небокраї
і жаба кумкає вночі...
а злива хату оминає
і я калину поливаю,
коли наліво йдуть дощі.

Я ще є. Опудало моє
загорає нині на городі
і ніяка чапля не клює
у моєму тихому болоті.

Чуються лелечі голоси,
але я не перелітна птиця.
Очевидно різні полюси –
журавель у небі і синиця.

Поки у руці ще нічиє,
догорає не одна надія...
видиво невидиме твоє
на мітлі літати ще уміє.

Поки усміхається юрма,
час міняти пера на лопати,
сіяти, садити і сапати...

чародія магії нема...
ну то й що?.. упораюсь сама...
помагають біси і пілати.

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04/21

Чекаю ельфа...
уві сні...
але буває,
веселий лицар у вікні
мене вітає.
Мені одній
в часи нічні
ніяк не спиться.
У дам і фей –
один Орфей,
а я – синиця.
У далині
є журавлі..
або лелеки...
але мені
на цій землі
до них далеко.
Так і живу
і наяву
нема нікого.
Але нічого...
в рандеву
я біля нього.

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Напоїла ти мене, дівчи́но,
тим зелом, що навіває знов
платонічну, і таку невинну,
і не заборонену любов.
Є ще несходимі й досі плаї
і зозуля роки ще кує,
і вендети нібито немає,
і рідня сигнали подає.
Може, краще і не чути того,
що мені віщують із небес...
мовою поетів-поетес, –
є надія на живого Бога...
Та не чуєш ти мене німого
під хори заупокійних мес.

03/21

Душею юні – отже молоді.
Попереду весна, а далі – літо,
а далі.. пишуть вила по воді,
що ти була моєю ще тоді,
коли обох ще не було на світі.
Тобі немає ради у житті,
мені немає іншої розради,
як бути із тобою іноді,
єднаючи омріяні путі,
де не перетиналися монади,
де нас чекає сяєво пітьми:
мені – червоне, а тобі –зелене,
мені – до тебе, а тобі – до мене...
От і цікаво, чи зійдемось ми,
коли уже не будемо людьми
і канемо у хаос безіменні.

03/21

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

До кого не прийду у віщі сни,
у мене буде головний мотив –
навіювати пахощі весни
і голоси лугів, гаїв та нив.

Комусь це може спати не дає,
але богемі не заваджу я...
яка не зазіхає на моє,
але не помічає... нічиє.

У неї не двоїться у очах,
що я не я і, наче, не ізгой...
та іноді чіпляється реп’ях –
літературний мій антигерой.

Обнюхуючи кетяги куща,
котяра вилізає із плаща,
шикує у конвеєрі кубіт
і опусом шокує білий світ –
одноманітне плетиво плюща,
що буйно озеленює сучліт.

03/21

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

Я не була твоя Ассоль…
Билиною біля причалу
за неї я зіграла роль,
коли нежданого чекала.
Надія, віра і любов
мене за обрій поманили...
я уявляла знов і знов
у гавані його вітрила.
Я не була твоя Ассоль,
коли навіки розлучались,
але у пам’яті зостались
рожеві мрії і пароль
тієї, що на ноті соль
луною серця обізвалась.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Політати і мені охота
разом до тієї висоти,
за яку воюють донкіхоти
на шляху до вищої мети.

Ну, а поки.. плаваю на волі.
Перехрестями своєї долі
повертаю на свої круги,
де і друзі є, і вороги.

Ми не пара у житейській прозі,
та мені з тобою по дорозі...
з музою – у радості й біді...
Я люблю змагатися у слові
і по цій дорозі до любові
будемо птахами на воді.

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

– Фантазії немає меж...
я закриваю цю сторінку.
Читай моє. Я можу теж
тобі поставити оцінку.

Єлейні арії твої
не заслуговують «відмінно»...
Не забуваймо рубаї
Хайяма... а читаймо Ліну.

Це ідеал усіх жінок.
Люблю її пейзажі сині
і дні, о... дні її осінні...

А твій сонет – мені урок...
Та не один його рядок
ще догорає у каміні.

І
Коли гортаю сторінки
забутої моєї казки,
написаної від руки,
зринають мрії, і роки,
і перемоги, і поразки.

І не один старий курсив
записую у свій пасив...
малюю тіні на екрані
і думаю, що й це кохання
було ілюзією див.

ІI
                                          « до неї»
– Я до тебе іду... оновив
реноме. І усім признаюся, –
ти явилась поету зі снив.
Це не диво. Я тільки-но вчуся.

Є у цьому таємний мотив.
Ти не каєшся, я не сміюся, –
ти боїшся, що я полюбив,
ну, а я – полюбити боюся.

Обираю героїв моїх
із трагедії тої, де мила,
признається одна за усіх,
що за муки його полюбила,
ну, а він її аж до могили
за її співчування до них.

02/21

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)