Не печаль мене передчуттям,
Що біда прийде до твого двору…
Хочу бачить сповнену життям,
А не кволу, немічну і хвору.

Хочу бачити твою красу,
Дарувати ласку, насолоду…
На руках до раю віднесу –
Так ще не кохалися ми зроду!

Нам іти крізь зими – до весни,
Відганять видінь чорнющі хмари.
Осені меланхолійні сни,
Всі її облуди і примари.

Хай злякається мара-змія,
Заіскриться щастям світла днина.
Довго будеш ти іще моя –
Вірносте і пісне лебедина!

21 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

У колориті білої зими
малюю за садибою дерева.
Гостюю ще у осені-куми,
ну а кубіта – у сузір’ї Лева.

Не помічаю ані вечорів,
ані ночей. Усе минає всує.
Ось і Амур до неї полетів,
а я її не бачу і не чую.

І це ні у ворота, ні у тин.
Уже на зиму осінь повертає,
а я усе один, усе один
без неї у хатині біля гаю.

І замерзаю у самотині,
на дрова ріжу вишні в гущині,
але боюся, що уріжу дуба,
коли мене лякають уночі
летючі миші, сови і сичі
і не рятує, і не гріє люба.

10/19

Не свистіло у вусі давно
і не чую, чи є, чи немає
та, що іноді ще залітає,
поки не зачиняю вікно.

Може, якось дійдемо до тями
аж коли уже стукне за сто
і у хаті одного ночами
не застукає тінь Ерато.

Та не тане від інію шибка
і холоне у мене душа.
Не побачу я білу лебідку,
що і досі моя і чужа.

За роками літа полетіли
десь у вирій, у ту далину,
до якої я не досягну.

Щоб у вусі уже не свистіло,
забуваю і юну, і милу
і спокутую нашу вину.

10/19

Укрився день журливою габою,
Терзає душу всю осінній щем.
Рахую дні до зустрічі з тобою,
Сповитий меланхолії плащем.

І знову, знову - ці удари долі…
І знову, знову - це несприйняття…
В лабетах чи лещатах у неволі
Без вороття туди… Без каяття…

Німа печаль скувала наші лиця
І розпач закрадається в серця.
Та спогадами радості іскриться
Історія зворушлива оця.

Й вітрила напинає, мов сталеві,
Й зустрічна не зупинить течія.
І не дає втонути кораблеві
Ця сила щастя! В ній – і ти, і я!

Ця віра, що підносить понад світом,
Одвічні істини переверта.
І дозволя без сорому горіти
Стрімка гріхопадіння… висота!

Усі оті обов`язки рутинні –
Од них втікаєм, наче із тюрми.
Вітрила – ніби крила в небі синім –
І там – у вільному польоті – ми!

І не спинить до щастя цього руху,
В серцях не знищить вічної весни!
Дві половинки з плоті ми і духу –
Святу любов несем у віщі сни!

1 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Осінь посіяла зерня,
йде у поля і гаї
і пересаджує зелень
у зоопарки свої.

Нація вміє радіти
миру, тайзі і війні.
Будемо і зеленіти,
і засихати на пні.

ІІ
Арії орють і сіють.
Поки вертає весна,
їм восени зеленіють
вруна, ялина, сосна.

Хамелеони і юди
не помічають краси –
як прикрашає усюди
ива зелена ліси.

Ще ідемо по барвінку
і по межі золотій.
«Матері вашій ковіньку!» –
вийся, буяй, зеленій!

Та не ідеться людині –
риє й копає на зло,
зелень міняє на гривні,
а кумачі – на зело.

ІІІ
Люди не дуже і темні:
є таємниці воєнні,
а на Русі – ідіот.

І розуміє народ:
є чоловічки зелені ,
а на границі – «развод» .

11/19

Перед серцем великим твоїм
Я сьогодні стаю на коліна.
І не сплю, і не п'ю, і не їм,
І щасливий, що я - твій мужчина.

Я сьогодні в любові воскрес
І життя по-новому осмислив.
Ти - безцінний дарунок небес
Наче манна, що падає з висі.

Ти навчила кохати мене,
Я збагнув, що любов, це - офіра.
І життя лиш тоді не зімне,
Як у собі задушиш ти звіра.

Ти навчила любити людей
І вночі їм світити до ранку...
Як шляхетний чинив Прометей,
Як світили нам Данте і Данко.

Хай в пекельній житейській імлі
Аж до тла ми, буває, згоряєм.
Рай творити вчимось на Землі,
І ділитися з людством цим раєм!

15 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Купиною осінньої аури
догорають кущі,
а за тучами вітер у траурі
сіє-віє дощі.

ІІ
І написано, і переписано...
Ой, було-не було –
заримую-но сяючу лисину,
а не хмуре чоло.

Що на неї, буває, не капає –
за огріхи мої!
Але німбами орія-арія
обрамляю її.

І тому оминають аматори,
ігнорують сноби...
За поезію і за метафори
ми побили лоби.

І не соромно. Є ще епітети
і буяє трава...
А кому не дано це помітити,
хай римує слова.

ІІІ
Є нечитане і недочитане...
Напишу я іще, –
що моєю журбою нанизане,
змиє осінь дощем.

10/19

Як не горюй, не молодіє тіло
і піруети юної пори
не повторити, як би не кортіло
побігати ногами догори.

А що робити як неначе треба
і ніби не витримує душа,
аби із нею на руках у себе
забацати на дроті антраша?

Аби земля ходила під ногами
і засіяла зорями над нами
жадана і довершена краса,
коли і сонце можна покрутити,
і ради цього, і на цьому світі
із юності вертають чудеса.

09/19

Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі
Із печаллю прийшли холоди.

Як від цього всього утекти?
Одректись од гіркого полину...
Я думками до тебе полину,
Бо розрадити можеш лиш ти!..

Наче купку гіркої золи,
Вітер настрій мінорний розвіє,
О прийди, о прилинь, моя мріє!
І кохання свічу запали!

22 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Як природа блукає по колу,
так і ми – по траві і росі
то обоє у наше ніколи,
то на плаї у лузі, у полі,
у ліси по опалій красі.

Вишиває веселкою небо
на пейзажі свої міражі.
Ну а я на палітрі душі
вишиваю її біля себе,
поки душі іще не чужі.

Віє осінню із небокраю.
Вітер сіє нові врожаї
і за обрій жене кураї.
А вона і мене відшиває,
і навіяні вірші мої.

Хто покаже, якою стезею
цю ля фаме я можу шерше?
Усміхнеться і буде моєю?
Насолоджуюсь тільки із нею,
а без неї існую лише.

Чи у неї опущені крила?
Заблудилася чи заблудила
ця уявна красуня моя?
Нецілована мною, та мила,
що висоти усі покорила,
а гуляє іще нічия.

09/19

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.

Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:
чого вона хотіла?

Мене чи не мене? –
запитую небогу.
А чую неземне:
«канєшно, шо нікого...»

І що це за діла,
коли немає діла?
Нічого не дала,
взяла і полетіла.

Тай думаю собі:
казати – не казати?
За очі голубі
нема кого обняти.

Дитині не дали
погратися у казку...
А ми ж, таки, могли!
І ось тобі, будь-ласка.

08/19

Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…
Від радості злечу до небокраю!

Як хороше на відстані - тебе
Любити палко, доброту відчути.
Мов небо заясніло голубе
Й скували водночас розлуки пута.

Та вже розрадою – твої слова,
Пестлива інтонація – жагою…
Раптово затремтить душа жива
В передчуванні зустрічі нової!

15 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ти ледь пішла і наяву -
Плекаю знов про зустріч мрію.
Лише з тобою я живу.
Без тебе, мила, животію.

З тобою кожна мить ясна,
Без тебе – темрява тужлива.
В тобою й восени – весна,
Без тебе – нуднотонна злива.

З тобою я – мов гіацинт
В саду чудеснім розквітаю.
Без тебе швидко в`яне цвіт,
І замкнені ворота раю.

Трава без тебе – геть суха,
З тобою – ліс вічнозелений.
Без тебе доля – зла й лиха,
З тобою – радісна для мене.

І ти сумна без мене теж!
І никнеш на виду і в`янеш,
Зі мною – ружею цвітеш,
Проміниш сяйво полум`яне.

В розлуці – в темряві думок -
Доводить відчай нас до краю.
Лише удвох ми – летимо!
І щастям всесвіт обіймаєм!

5 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Юрмою ідемо у маси,
п’ємо отруту як вино
і подаємо нуль на фазу –
душі байдужій все одно.

Нема коли... немає часу...
як у комедії кіно.
Несе до ирію судно,
яке ніколи і ні разу
не опускалося на дно.

А ми на палубі обоє
у суєті, й самотині...

Немає миру на війні.
А героїні і герою
удача є. Не за горою
її блукаючі вогні.

ІІ
Але... не вистачає джазу...
і кутюр’є... і кімоно...
А щастя наше? А воно
не реагує на образу.

Не переймаємось. Ріка
життя – за обрієм. Далеко
ще сяє око маяка.

А ми за милі і парсеки
ще уявляємо лелеку
і у капусті – малюка.

08/19

ІДо світанку – урочиста мить.
На орбіті тане двоєликий,
обіцяє – буде день великий!

Розбудили зоряну блакить
лісові і польові музики.

Ирій синім полум’ям горить.

ІІДушу надривають солов’ї,
буйне різнотрав’я ронить роси,
по отаві заходили коси...

І земного поту ручаї
потекли сльозою у покоси.

Витирають чола косарі.
Їх уже помітили наяди
і тікають у свої левади.

І ясніє небо угорі,
поки чує соло і рулади.

Голуби воркують у дворі,
гуси не курей заґелґотіли,
чаєнята при дорозі сіли...

Опускає неба якорі
у тумані вирію Ярило.

ІІІІ ніщо мене не омине...
Уявляю бойові колони
тихого, за обріями, Дону.

І війна із далечі війне
залпами у небо осяйне
і луною – черги полігону.

07/19

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Романтики усі чоловіки,
аби собі завоювати Жінку.
І любимо, буває, на віки,
і легко забуваємо навіки.

Нікого не чіпаю ні за що
і нікого образити нізащо.
Нікому не ікається, якщо
нема кого винити, що ледащо.

І нічого боятися мені,
що ти і я усе ще не герої.
І це – нічого. У гарячі дні
і під гарячу руку удостою.

А поки-що ніколи не пиши,
що ніколи журитися даремно,
і особливо не горюй за мене.

Переживай за рани на душі,
за те, що ми буваємо чужі,
зате не обіймаємось таємно.

07/19

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

На пасіці дзуміє і гуде,
а я у літній келії куняю.
І наче і ніколи, і ніде
ще не було ошатнішого раю.

Полум’яніє у зеніті день,
який і я з роями коротаю.
І поки ще до осені іде,
не сиротіє хата біля гаю.

Літає трутень, поки не зима.
Йому уже й нема чого літати...
Ночами місяць проситься до хати.
У нього свого вулика нема,
і котиться між зорями дарма,
і нікому його заколисати.

06/19

Салют, моя зоре! Я – у дорозі,
а ти сіяй, не забувай, пиши.
І я тобі, і ти мені у змозі
побути половинкою душі.

Одному і одній у цьому світі
одна відрада – ладо і листи.
Роби як я, пиши мені привіти
і будьмо разом 👫 як волієш ти.

Одредагуй мої думки у вірші
і прозою поета забавляй 😊.
Дверей у свій фіґвам не зачиняй.
Пиши частіше, обіймай міцніше...
Ніхто як ти не розуміє більше,
яка стежина поведе у рай.

06/19

Аж на очі набігла сльоза –
Не уникнути твого полону.
Заховалась очей бірюза
Під повіками ніжними сонно.

Літній ранок уже зазорів.
Ллє проміння небесне горнило.
О чарівній ранковій порі
Я тобою милуюся, мила.

Мовби легкої радості змах –
Личко свіже у сні рожевіє.
І усмішка на теплих устах
Розтеклася красою під вії.

Ти – мій цукор, лукум і рахат
У найкращій з кохання ідилій.
І струмує щемкий аромат
Із волосся розкішного хвилі.

Найспокійніші миті оці –
Ніби пристрасті тихе відлуння.
Відсвіт любощів там на лиці –
Щастям світиться спляча красуня.

14 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не застую юрбі,
іду собі та й годі.
Долаю саме те,
що й іншим по плечу.
Не відаю, коли
опинюся на споді,
але не я один
у рай не полечу.

І бігаємо, і
повземо як мурахи
по тій же мураві
у лоно споришу...
Ще дихаю – пишу...
і до своєї плахи
попереду усіх
нікуди не спішу.

Полохають сичі
і грає синє море.
Оце й уся краса,
яка рятує світ.
Не за горами вже
чатує сиве горе,
вичікує, адже
стою на схилі літ.

Ідуть у небеса
поети і герої...
Їх – пам’яті людей
Всевишній удостоїв,
а я один усіх
нікуди не веду.

Долаю уночі
уявні косогори,
якщо не упаду,
то ще почую хори,
хоча нічого цим
юрмі не доведу.

06/19

Навесні Провидіння розтопить крижини-жалі
і забуті бажання полинуть у синьому небі
над угіддями хмар, де кульгаві кладуть ковалі
хуртовин голоси у бентежні "dоn’t wоrrу, bе hаppу"...

При весні Провидіння строгіше, аніж восени -
напівмить насолоді і бути сердечній халепі!
Оточи себе муром, вбери височінь сивини,
доки літо не вкриє бронею "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

Це весні Провидіння, як водам леткі береги,
а ефірним творінням у яро-земному вертепі -
Прокуратор і Стража, і Суду сяйні ланцюги,
тож і пити гіркоти тобі із "dоn’t wоrrу, bе hаppу"!
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"? (

По весні ж Провидіння прихильно кивне - говори:
Богу, чорту, мені, Мельпомені, Ерато, Евтерпі…
Усміхнися лише, бо навряд чи помітно Згори,
як багато мелодій іще у "tо bе" за "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"?,
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

У міражі омріяного лету
до ирію готові журавлі,
метафорами піють опоненти
єлейні епітафії Землі.

Найбільше чути півня і зозулю
та п’яного, буває, павича.
Голубка хоче миру, – гулі-гулі,
орел шанує люто деркача.

Хореї, ямби файно і прозоро
наповнюють поезії сувій,
аби любові неозоре море
запінило мелодії
прибій.

Із луками літають купідони,
метає блискавицями Зевес.
Оспівуються дони і мадонни –
нарциси і півонії небес.

І поетеси, і поети раді
показувати зопалу жука,
бо є у нас історія така,
що де-не-де, неначе на параді,
гуляє комашня і колоради
голодною колоною совка.

06/19

Я все слухаю тихо і млію –
Під чарівної палички змах:
Ти – моя, Золота Ностальгіє,
По прекрасних у людства часах.

Ти – мов голос умерлого царства,
І відгомін священних ідей,
Де закони шляхетні лицарства
Домінують в суспільстві людей.

Де сидять злодіяки по тюрмах,
І ховають у таврах лоби.
Де волхви – доброти деміурги –
Жити вчать без пихи і злоби.

Де ворони не каркають люто,
Й не плазують, як змії, людці.
Де краса – ідеал абсолюту
У стосунках незаздрих митців.

Де не швондери правлять – таланти,
Прометея вогонь не згаса.
Й трударі, як високі атланти,
Підпирають святі небеса.

І по хмарах – дорога до раю –
Там де мир, там де мир – без війни.
І від пострілів не умирають
Найпрекрасніші доньки й сини.

У містах – як Венеції ера,
Золотої то відсвіт доби.
Чарівні, лебедині озера
І воркують вгорі голуби.

Тонкий слух, як мембрана, антена,
Ловить все наяву, не вві сні –
Вальси Штрауса, вальси Шопена,
Під бандуру – народні пісні -

Ті, що славлять козацьку свободу,
І ридають в гаях солов`ї.
І буяє навколо Природа,
І побожно шанують її.

Де трояндове благоухання*,
Канделябри свічок золоті…
І співає поет про кохання
Так, неначе востаннє в житті.

Так уяву збудив таємниче,
Розтягнув її всю – до межі –
Це піснями Іглесіас кличе –
Ностальджі, ностальджі, ностальджі!

*Благоухання – від рос. Благоухание – даруйте за вжитий русизм.
Здається він непогано вписався в українську мову.

3-4 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У Париж твій проляже маршрут,
Будуть враження в тебе нові,
Ну а я сумуватиму тут –
Се ля ві, се ля ві, се ля ві.

О мій смутку, залиш, не тривож.
Ще не рушила мила у даль.
А чому ж то на віях ця дрож?
І печаль, і печаль, і печаль…

Ще попереду стільки розлук!
О не рвися, ти душе жива!
І стискають лещатами мук
Ці слова, ці слова, ці слова.

Я душею в тобі – кожну мить,
Виллю тугу смертельну дощу.
Наче поїзду біль стукотить:
Не пущу, не пущу, не пущу!!!!!!!!!!!!

…Їдь, кохана. Забудь про сумне
Ще попустять ці муки мої.
У розлуці розрадять мене –
Солов`ї, солов`ї, солов`ї!

*Се ля ві – таке життя ( фр.)

1 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Людей не знати – то лиха біда,
а знаєш, не здивуєшся ніколи,
коли чиясь осяяна хода,
покаже, що й король буває голий.

Якась особа намалює тло,
а силует наляпає у сажі.
На те і є заточене стило,
аби його тупили душі вражі.

Але не нарікай на суєту
ченця пера і гуру плагіату,
коли за світлі цілі і мету
тобі бажають без чеки гранату.

Зійде полуда. Немочі очей
не ти лише і зцілював, і гоїв,
ще є і аріони, і герої...

Не переймайся. Ще живий ачей?
У цій юрмі, у
наготі ночей
не ти один у цьому полі воїн.

05/19

В час, коли співають солов`ї,
І черемхи китиці пресвітлі
Розливають пахощі свої,
Це кохання диво в нас розквітло!

Я забув од захвату слова,
Розтопилися страждання гори.
Бог Ярило нам подарував
Любощі у цю – найкращу пору.

Крізь пташок мелодію в`язку,
Музика лилась хмільного шалу.
Пелюстки магнолії й бузку
Пестощі п`янкі переплітали.

Чашечка розкрилася твоя,
Мов троянда зашарілась ніжно.
Млів од погляду палкого я.
З нього щастя промінь білосніжний

Все єство блаженством огортав,
Різні дарував його відтінки.
І єднав, мов нитка золота,
Дві – кохання спраглі – половинки.

Обвивав так лагідно, як плющ,
Старовинні замки обвиває.
Дякуєм! Ти, Боже, всемогущ,
Дарував леліяння розмаю!

24 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ідуть дощі. Яка то благодать!
Небесне море землю поливає,
надією засіяні у маї,
озимина і вруна шелестять.

А пажиті – од краю і до краю,
де я, мов ратай, сію іншу рать.
Чекаючи нового урожаю,
мої поля чорнилами горять.

Роздмухую ще жевріючу ватру.
У дочки Прометея, візаві,
запитую повторно: « А чи варто?»
І чую: « Варто, поки ми живі».

Іду як дощ полями-сторінками,
нікого не залякую громами,
що я найперша скрипка і соліст,
який уміє помежи рядками
нанизувати речення словами,
що озонують логікою зміст.

05/19

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не говори, що йти повинна,
І серця мого не терзай.
Нехай же ллється хоч хвилину
З очей коханих - бірюза.

Даруй ще хвильку приголубить -
Цілунок щічку хай торка.
І пальчики ці милі, любі -
Не відпускає хай рука.

Не відлітай, моя Богине,
Прощатися не поспішай,
Бо у розпуці лютій гине
Моя згорьована душа.

Від берега ти не відчалюй,
І прірву не твори з води.
Бо серце рветься від печалі,
З одчаю ринеться туди.

Нехай затягнеться хвилина -
Щосили мрій зі мною, мрій.
І лебідь щастя в небо лине
У безконечності своїй!

6 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Мені так любо, коли ти
Уся тремкочеш від жадання.
Коли навколишні світи
На мене ллють нектар кохання.

Коли усе перемага
Ярила шал - вулкан спонтанний,
І знавіснілая жага
Лама пристойності кайдани.

Мені так любо, коли враз,
Немов пелюсточка крилата,
Небес виконуєш наказ,
Готова краще все віддати.

Мені так солодко, коли
Меди кохання в серці зрання.
І ти з фатальністю бджоли
Готова все віддать востаннє.

І я в любов, немов у смерть,
В пориві кидаюсь одчаю.
І щастям сповнений ущерть,
З тобою разом воскресаю!

4 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

На красиву лаву я на мить присяду,
Усміхнеться Муза ніжно так мені.
Прилети неждано, ти моя розрадо,
В чарівному парку в місті Ірпені.

Будуть хай навіки там благословенні
Руки, що створили цей скульптурний злет.
Де присів на хвильку і застиг в натхненні,
Вчувши голос неба, істинний поет.

Там йому в уяві ранок золотіє,
В ореолі Муза, як Весна, летить.
У повітрі - замок, що його Вітія*
Побудує словом у сяйливу мить.

І для нього мовби - лік спинився часу,
І відсутній погляд бачить тільки вись,
Де в кабріолет упряжені Пегаси
Везти Музу в замок разом узялись.

Там вона - Богиня - сяде на престолі,
Вітер їй в корону зорі намете.
Це - поета Мрія, це - поета Доля,
Що її увічнить слово золоте!
________________________
*Вітія - поет.

3 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

                           І
Іронізую і від сміху плачу.
Нема Пегаса – запрягаю клячу...
Розмінною монетою плачу,
коли мені буває по плечу
недоїмкою роздавати здачу.

Не падаю, коли один лечу.
Нікого і нічому не учу,
вирішую не задану задачу,
і не міняю щастя на удачу,
коли перо дорівнює мечу.

А як і що – догадуйся, читачу,
чому немає місця деркачу.
Ну, не умію як великі мачо.

Дієслова римую досхочу
і не боюся. Я іще побачу,
кудою і куди я долечу.

                           ІІ
Нехай самозакохані поети
і поетеси видають буклети,
а я ще не доконаний поет.

Іду собі дорогою своєю
і фішкою мінорною моєю
хай буде незакінчений сонет.

Та критикуйте, прошу, ради Бога.
Аматори і «профі» залюбки
ще граються, бува’, у піддавки.

Але не розумію, ради чого
блокує зореносна остюки,
які не колють як у біса роги?

Опонувати у мої роки,
нехай воно і з легкої руки,
але, даруйте – не моя стихія.

У небі не міняю зодіак.
У мене ексклюзивний після-смак,
якщо тепліє у душі надія.

05/19

Я на долю свою нарікав,
І просив, і творив заклинання –
Хай життєва небесна ріка
Нам пошле повноцінне кохання.

Десь зустрінемося крадькома,
Десь цілуємося віртуально…
І регоче холодна зима,
Мов стіна поміж нами – зі сталі…

Данина ненаситній Марі* –
Зачинила ворота до раю.
Налякали тебе упирі,
Що кохання – життя убиває.

І живем, як на прив`язі – ми,
Перед вироком клятої долі,
Тільки злегка торкнувшись крильми,
Безпорадні, голодні і кволі.

Знову розпач наповнив ущерть.
Мов із царства Харона ми – тіні.
Без кохання життя – наче смерть,
Безпросвітне тупе животіння.

І бредеш ти по нім – в ланцюгах,
Чути крик твій безсило-сердитий.
У свідомість уживлено страх,
Як від нього твій мозок звільнити?!

Як позбутися тої біди?
Ти мене замордуй ліпше, кате.
Вчений генію, ліки знайди
Щоб кохану мою врятувати.

Щоб іти по життю без оков,
Щоб залякане вирвати жало!
Щоб між нас повноцінна любов,
Наче Бог той святий, воскресала!

30 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А я – немов магнолія ота –
Росту, квітую тихо сам у гаю.
Прийди до мене, люба, золота,
Як сонця, я тепла твого чекаю!

Прийди до мене, в мій духмяний сад,
Допоки ще весна у нім буяє.
І хай не буде вороття назад
Між ласками шаленого розмаю.

Цілунками, вустами говори…
Нехай пелюсточка пелюстку ловить
У пустощах закоханої гри,
У невимовних пестощах любові.

Коли в найвищий увійдем екстаз,
Розчинимось, полетимо в обіймах.
Нехай ніщо не зупиняє нас,
І насолоди стогонів не стримуй!

Прийди до мене, поки є жага,
Допоки ще благовіститься небо.
Бо пропаду в байдужості снігах,
Перецвіту й осиплюся – без тебе!

24 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,
Чи химерами всі оповиті?

Доля добра бува. Та буває і зла..,
Занесе на пороги неситі.
Як же можна у далеч пливти без весла,
Ризикуючи вмерти щомиті?

Як же можна пливти по життю без мети?
Все у вас, у жінок – таємниче…
Та подумай голівкою трішечки ти…
Ждеш, що небо до себе покличе?

Чи безсила душа вже боротись зі злом,
Смерті хоче, чортам на догоду?
Ось рука моя дружня і човен з веслом -
Попливемо на чистую воду!

22-23 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Щастя дивовижні віражі…
Так, немов для нас одкрилось небо!
Ти скажи, о люба, ти скажи,
Як я досі жити міг без тебе?!

Десь у темряви світах летів.
І не знав, живу чому й для чого.
Що усі миттєвості оті –
Це - прелюдія життя мойого.

Так немов під товщею снігів
Пробивався вгору непомітно
Сили набирався, тихо зрів
І яскраво, дужо так розквітнув

Спершу ще малесенький такий,
Він ішов угору без вагання
Крізь десятиліття і роки
Світ побачив пролісок кохання.

Ніби-то тендітний і слабкий,
Подолав страшенні перепони –
Пробивав, як той потужний кий.
Суму гори, болю терикони.

І явився світові в очах
Променем підземним, чарівливим.
Це нова планета всім на диво
Зринула в галактику, мов птах

Сяєвом окриленим небес
Весь безкрайній морок охопила.
Я у тому сяєві воскрес
І до тебе потягнувся, мила.

Ти цвіла, як Всесвіту Зоря.
Вабила смарагдовим світінням.
Я народжувався в нім, згоряв,
Наче промінь у небесній сині.

Між затемнень, пилу й чорних дір
Враз добра й любові світло стало.
Ніби заіскрився серед гір
Водоспад величним білим валом.

Це злиття проміння і Зорі -
Для усього людства пломеніє
У кохання фантастичній грі,
Мов краси життя – найвищий вияв!

4 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Із дитинства ідемо до раю
і до ля феніта... Селяві.
А кого в путі не вистачає,
то заочно буде візаві.

І якщо не їдемо, то піші
по дорозі – то моя рідня.
Згадкою відгомоніли інші,
а одна у пам'яті щодня.

І коли веселкою заграє
за межею інший дивосвіт,
то нічого кращого немає
як до неї уві сні політ.

І як завоюю половину,
у якої все з води й роси,
з нею і за обрії полину
у обійми повної краси.

А як ні – беру у руки ноги,
вибігаю, босий, у поля
тай шукаю три мої дороги
на щасливій мапі житія.

По одній поїду у майбутнє,
а по другій аж за небокрай,
а по третій – поки є попутні,
будемо відшукувати рай.

Хоч і не буває як раніше,
але поки ми іще рідня,
то не поміняємо на інше
те, що нині маємо щодня.

04/19

Задрімало плесо дніпрове,
Ми із нічкою тут – самі.
І неон мерехтить ізнову
Заспокійливо, мов камін.

А надворі – тепло, весняно,
Чеше ніч золоту косу.
Пам`ятаєш, ми вдвох, кохана,
Задивлялись на цю красу?!

Задивлялися, милувались…
Аж тепліла навкруг зима!
Чом так щастя кохання мало?
Чом же поруч тебе – нема?

Лиш у тьмі величній іскриться
Темно-синій велюр небес.
Пестить він красу світлолицю,
Ніби я у ту ніч – тебе!

30 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ось і тиша... Можна одпочити
і язик тримати на замку,
як і хто наповнює корито
локшинами челяді й совку.

Нумо заглядати у майбутнє,
хто ми є та ідемо куди.
Поки ум та логіка відсутні, –
гиля-гиля, гуси, до води.

Ми – адами, каїни і хами
видумали Єву із ребра,
ходимо молитися у храми
і не помічаємо тавра.

Ще й і Музу хоче мати кожне,
та небесне плутає й земне.
Авгури оспівують порожнє,
клірики малюють потайне.

Коміки й сатирики чатують
на усе, що лізе в небеса.
Застує поезії краса...
Зі святими грішні одесную
і нічого всує не існує,
ну, хіба що, пекло і яса.

03/19

Не сумуй, моя кохана,
Днів печальних не лічи.
Ще твоя сердечна рана
Тихо заживе вночі.

Йде по струнах душ гліссандо,
Знову разом квіти ці –
Оксамитова троянда
Й фіоленький* гіацинт!

Пахощі перемагають,
Аромат п`янить усіх.
І веселка у розмаї
Уклоняється красі!

*Фіоленький – свідомо вжитий авторський словотвір.

25 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

              І
Живу, здається, кількома життями:
одне – у сниві, інші наяву
запитують німими голосами,
заради чого я іще живу.

Існую... Багатію – маю вірші,
плекаючи надію, що серця
стають у бучі все-таки чистіші –
живі і непідкупні до кінця.

І не жалію. Ріжу «правду-матку»,
освітлюю невидиму пітьму,
даю зарядку тілу, і уму,
знімаю шляпу і стираю маски.
Але кому видумуємо казку
на цьому світі, й досі не пойму.

              ІІ
А десь на тому світі біля раю
у черзі душ заплакало дитя...
Яке воно пекельне це життя,
де люди є і нелюди бувають.

Одне собі нап'ялює вінець,
а іншого тримає ще на світі
не списаний до краю олівець
на тлі палітри охри і блакиті.

Ще є уява про усе земне
і є надія на життя небесне.
І все-таки очікую на весни,
коли земля очікує мене.
Бо як не жаль, нікого не мине
найвища міра – умирати чесно.

              ІІІ
І як то помирати сироті?
А як лишити квіти не политі?
Куди подіти неозорі миті?

Але не закудикую путі.
Якщо сьогодні падаю у тінь,
то, може, завтра буду ще світити?

03/19

Така шляхетність у твоїх очах –
Емоції, весь розум, полонила.
Там бачу вись, куди возносять крила,
Яка вгорі тремкоче на вітрах.

Небесна світлосте, указуй шлях
І еталоном із чеснот будь, мила!
Лиш ти мені великий світ одкрила,
Енергію дала, що має птах.

Вино страждань моїх – в твоїй долоні.
Історія то мук твого єства,
Це таїна, де прірви є бездонні…

Краса стосунків – сфера то нова!
Ідилія, мов на природи лоні…
Й од щастя загубилися слова!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

О Маестро, мій милий Майстре!
Композитор моїх мелодій,
Інквізитор сваволі плоті,
Хуртовина в моєму літі
Із пелюстя прозорих квітів.
Цій любові любов позаздрить.
Ти – спокуса моя і пастир.

Наодинці з тобою, отче,
На обтинках вісону ночі,
Наче сон у її блакиті,
В унісоні спинились миті,
Пролунали в єдиній ноті
Поліфонії двох рапсодій,
Зупинитись на мить – не злочин.
Оверлочити ніч не хочеш?

О кохання моє рахманне,
Що в оману мене не манить,
Що дурманом не лине в душу,
У веригах обійм не душить,
Дуже вільне і вірне дуже…
Я тобі маргаритки, муже,
Покладу в сторінки роману,
Отамане мій, о тумане!

Це віт судомне колихання –
Сміється місяць із небес.
Я задихаюсь від кохання,
Ним переповнений увесь.

Ох, розбудить би вікна сонні,
Явити давні їм дива –
Я б серенаду під балконом
На повен голос заспівав.

Часи романтики, о де ви?
Сентиментальну ллю сльозу…
Неначе котик березневий,
Я б розійшовся унизу.

І ти б, напевне, зашарілась!
Півонією зацвіла!
Щоб злий сусід осатаніло
Заматюкався із «дупла»!

18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Осінь іде невблаганно і нас не мине.
Тепло на серці, коли пригортаєш мене.
Сонце заходить і сходить між нами тоді,
Гріє, щоб ми не лякались обійм холодів.

Лиш у мені матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Милий, не хочу нічого, мене лиш почуй!
Хочу тебе і нічого твого, тож втечу,
Я утечу від дощу у твою таїну
Нас не здолає навала осіннього сну.

А у душі я воскрешу радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Ніжно тримай і не кинь на поталу дощу
Знай, вполоню я навік, а за мить відпущу
Промінь любові розвіє осінню імлу
Доля цілунком ковзне по твоєму чолу

А на душі матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну!

Почулося, берези шелестять,
а може то мені шепоче Муза,
що у бомонді братія союзу
моє життя оцінює на п'ять.

У суєті юдолі за собою
не помічаю смертного гріха,
невгодного отарі пастуха,
і наступаю на змію п'ятою.

Не відаю, на щастя чи біду
веде дорога серця у Пальміру,
якщо мої поезії та Ліра,
як ті колеса п'яті на ходу.

Аматору не місце у повозці,
якою їдуть ідоли юрби.
Але мені на передку гарби
усе ще м'яко і на п'ятій точці.

Усі, що їдуть, все одно сидять
і в лімузині на одному місці.
І од богеми мало ще кори́сті,
що черепаху обійде на п'ядь.

А я стою. Стою на обороні
за сиву матір і її дитя.
Але іду по лінії життя
і не ховаю п'ятірні долоні.

Ще вистачає міці і годин,
щоб обійти передові загони.
І не лякають довгі перегони.

Мене іще почує не один,
хто і за позолочений алтин
не пристає до п'ятої колони.

03/19