Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

«На небо, що плавиться воском»,
Іде по зірковій косі
Старий прокуратор і тоскно
Ходу споглядає Месір.
За ним розчинилась у повні
Фігура любимого пса,
Почуто Пілатову сповідь
І двох прийняли небеса.
Не біле, не чорне, а сіре
Сумління, яке він умив.
Куди ж ви дивились, Месіре,
В бездарно проґавлену мить?!

І знов королева на лови,
Лиш гинуть і діти, і пси:
Навідліг зерно від полови, –
Тому замість Генріха син,
Од трути пітніючи кров’ю,
Чіплявся за сукню сестри,
Яку супроводив Коров’єв
Крізь пекло придворних інтриг
На бал, де цілують коліно
Насельники древніх могил,
Де вкотре «У захваті!»… тліном
Й взуттям із чужої ноги.

О, скільки б Майстри не писали
Євангелій від сатани,
Месіре, є та, що до зали
Не піде, хоч як не мани.
Що б «стала коханкою Босха»
Та Фауст у серці посів,
Відкинувши менторський посох,
Улігся в найглибший з пазів.
Опісля... то був її вибір,
Бо гріх дітовбивства душив.
А Генріх на шабаші випив
Миттєвість своєї душі.

Нема полеміки. Біда.
Усі забанення бояться.
Осатаніли клони-клани,
усяке трясця і нещастя.
Тече поезії вода,
а крайні – ясно, графомани.

Здається, пишемо усім,
радіємо собі. Тай годі.
Не переводимо паперу,
орієнтуємо своїм
усе, що зріє у народі,
і не тривожимо етеру.

Немає діла до поез,
якщо по-чесному – нікому.
Зоїл – і той плює на вірші.
Якщо у ґеніїв «лікбез»,
пишіть собі. Найважливіше,
аби подобалось самому.

01/19

І
Буває соромно мені
за несодіяне на часі:
не бив лихої кацапні,
не дав у вухо костомасі,
не уберігся відкоша,
не анґажований у п’янці...
Не підійшла моя душа
аполітичній вишиванці.
Та мало що де не було,
аж поки кануло у Лету.
Нема межі нейтралітету...
Коли заточене стило
не колупає люте зло –
буває соромно поету.

ІІ
Душа веде свою війну,
хоча, доведена до краю,
то упирається в стіну,
то у провалля зависає.

Історію учили всі –
і москалі, і українці,
але умремо поодинці
і кожен у своїй Русі.

Та годі гибіти рабами
і хлібосолити орді!
За неї випили. Віками
стікає кров по бороді.

Біснуються вовки неситі
і вишкіряють пащі знов.
Їм застує кайма блакиті
і щире золото церков.

Ще прахом не взялися кості,
де покотом лежить село,
буяє у ярах зело...

Повеселились наші гості...
Але не вистачає злості
радіти, як воно було.

ІІІ
Усьому є першопричини.
Коли життя було не мед,
народні слуги і тичини
вели ногами уперед.
Але нічому не навчили
ні вороженьки, ні брати.
Кагатували у могили
і доморощені кати.
І досі ідолу Союзу
слугують лідери юрби,
що прилучаються й до музи
у авангарді боротьби.
І козаки – свої «у доску»
шанують бізнес-інтерес,
і анемічні підголоски
осоловілих поетес.
Усі нараєні і горді –
ось-ось задавимо «клопа»!
Але на кожному бігборді
немає ризи у попа.
Тепер чекаймо благодаті,
бо небеса уже не ті.
Ідуть попереду мутанти,
у них за спиною – святі.

Цю реформацію корита
не угамує ні любов,
ні ненависть, ні наша кров,
ні сльози, ріками пролиті...
Ґаранти нашої біди,
і прокурори, і суди
на Батьківщину ллють помиї...
Надія взята на замки,
а креативні земляки
параші миють на Росії.

01/19

Згадуй про мене, лягаючи спати.
Знаю, це пізно, глибокої ночі.
Тіні вповзають до чрева кімнати,
Грають у трупі німі поторочі.

Пам'ять птахами випростує крила,
Спогади в гнізда збирають події.
Плоть перепитують, що натворила,
Душу, чому несміливо радіє.

Може й до мене завіється спогад.
Схопить оте, несуттєве, приємне,
Що не в словах пролунало, а понад,
Й мовило більше розмови, напевне.

Мабуть це відблиск небесної сині
В тебе замріяних карих очах.
Ти в них красивий, тому що єдиний,
Може й не зовсім єдиний… хоча…

Хочеш, згадай невибагливий дотик
Вуст до зап’ястя чи лоскоти вій.
Нині цей спогад як сильний наркотик,
Що я знайшла у долоні твоїй.

Може про ніжність і запах волосся,
Вигини стану в обіймах… Про те,
Що так (на щастя) тоді не збулося,
Бо недоречне між нами… Проте...

І
Вичунюю. Перед очима – бісики,
якась церата лізе на батут...
Не вистачає хроніки і містики,
а фея, відчуваю, тут-як-тут.

Вирулюю оазами та плесами,
провалююся думкою у час...
Як силосують люди непричесане!
Із глузду можна з’їхати за раз.

ІІ
Надихався поезії у стоїка
як пилососні роботи сміття
і на бодай елементарну логіку
у пам’яті немає опертя.

Чи біс який нашіптує їм поночі,
чи очі позичають у Сірка?
Не добачають особисті покручі
мішенями пера сатирика.

Чамрію, ошелешений куплетами.
Одні трюїзми, мов кімвал, пусті.
Та поки іменуються поетами,
ще подають надії золоті.

Огородились баштами та вежами,
де їх ніхто не сміє досягти,
бо мода архаїчними одежами
на подіумі сяє з висоти.

А подивитись – ким то ми очолені?
Кому й за що чіпляємо вінки?
О, людоньки! Ой, королі оголені,
куди ви діли фігові листки?

ІІІ
Лишаємось інкоґніто – зоїлами,
хоча і аплодуємо своїм.
А як інакше... скільки солі з’їли ми!
Давай дорогу нехристу до рим.

О ви, мої зелені, крокодилами
були і є у капищі пітьми.
І як би полиняти не хотіли ми,
не оживе, охаяне людьми.

.............................................
Поезіє, явися Аріадною,
нехай з печери вилізе Тезей,
а неземне оспівує Орфей.
Але не бійся іноді Кассандрою
показувати шельму, що командує,
кого ізолювати від людей.

01/19

Я знаю, що все перебутнє, а ти?
Як мул під водою, як бризки над нею
Пощезне. Не вірте в оту ахінею,
Що час – уроборос, бо він – серпантин.

І вдруге фрегату отут не плисти.
Хай море забуде хореї і ямби,
А ти не кричи мені зверху, що «я би-м...!»
Занадто, занадто у пам’яті стигм.

Цей ритм, ніби шторм, що гатив і гатив.
Тепер анапест, амфібрахій і дактиль
Вгамовують хвилі, розширюють такти,
Вода виколисує інший мотив.

У клітку ніколи мені не врости:
Де затишно моху, не квітнуть троянди,
І в трюмі затісно для духу наяди,
Я хочу на волю із душних гостин.

Я хочу… А погляд відсутній, пустий.
Вже згодна до якоря, згодна на рею,
Бо світ під водою, чи всесвіт над нею
Побачу на мить. Хоч би так відпусти!

Невдатної поезії нема,
Всі -генії, померли графомани.
Від кожного піїта без ума,
А от у мене строфи незугарні.

Пишу як Біг на душу положив,
Кривульками обписую блокнотик.
Та головне - прещиро! Від душі!
Вночі строчу сонети, зранку - оди.

То мудрецям потрібні вчителі,
Редактори та критики зубасті.
В граматиці дрімучий як дуліб,
Посклеювали музи вчора ласти.

Із велелюбних вислизнув обійм
І трупи позакопував на нивах.
Ну то і що? Пегас іще живий!
Коняка - це скотина терпелива.

Між ребрами намацується пульс,
Поставив клізму, масажую анус.
Із-під хвоста моє "творіння" гупс!
Оклигав кінь! Дарма здіймали галас.

15.01.2019р.

Трави зеленіють (переклад)
на замовлення любителів пейзажної та природної лірики.

Алєксєй Плєщєєв

Травка зеленеет,
Солнышко блестит;
Ласточка с весною
В сени к нам летит.

С нею солнце краше
И весна милей…
Прощебечь с дороги
Нам привет скорей!

Дам тебе я зерен,
А ты песню спой,
Что из стран далеких
Принесла с собой…

Олександр Сушко

Трави зеленіють,
Сонечко блищить.
Ластівка-веснянка
До садка летить.

З нею сонце ліпше
Та миліш весна.
Принеси скоріше
Привітання нам.

Дам тобі зерняток,
Ти ж бо щебечи
Про весняне свято,
Журавлів ключі.

15.01.2019р.

Все буде добре!

На панно розпустилась гладь,
Міль побила вишивані квіти.
Бо товариш наслав проклять
І бажає мене удавити.

Каже: - Вірус ти! Патоген!
А укуси отруйні зміїні.
Від образи вмирає день,
Оживають у сутінках тіні.

А мені його просто жаль
(половина душі згоріла!).
Тож здоров'ячка побажав,
Хай Пегасик закусить вудила.

Щоб злетів у захмарну синь,
Хвилі спокою змили злостиве.
Хочеш мавки - лиш попроси,
Вона вміє одводить од прірви.

Ось побачиш - пощезне гнів,
Зацвітуть матіоли та ружі.
Був здоровий, як світ любив,
Ну, а нині від злоби недужий.

Друг потрапив старий в біду,
На сумлінні менгіром докір.
Обереги йому плету,
Розчаровую злі навроки.

15.01.2018р.

Я не того тебе жадаю,
Поставить галочку аби.
І не доведений до краю,
Й не хочу втіхи від журби…

Тебе жадаю не для того,
Мов Казанова молодець,
Аби додати перемогу
До списку скорених «фортець».

Не хочу, ні, упасти низько,
Бо течія то не моя!
Відчув твою – ДУХОВНУ близькість,
І рідну душу в тОбі* я.

І не потрапив у тенета,
Що їх сплела Цірцея** зла.
Ми – два крила одного лету,
Одного тіла – два крила.

Немов два промені в імлі є,
Які до сонця потяглись!
І хто мене так зрозуміє,
Мені красу відкриє й вись?!

Хто серед холоду узимку
Дарує душу золоту?
І щастя дружньої підтримки,
І свого серця теплоту?!

Гармонію єднань любовних
Створити можеш тільки ти.
Хіба жадання те гріховне,
Що прагне щастя повноти?!

12.11.7526 р. (Від Трипілля) (12.01.2019)

Я згадую ту зустріч-дивину,
І спалахи неону, мов гліссандо*,
Коли тебе побачив осяйну
І ті жагучі дарував троянди.

Здавалося, розвіялась імла,
Як засвітилося твоє обличчя,
Аж вечір зашарівся таємничо,
Зима розтала від твого тепла.

Я надивитися не міг ніяк
На ріки-хвилі звивисті волосся…
І лився в душу хміль, немов коньяк…
Чи в неї почуття нове влилося?!

Я пам`ятаю музику очей,
Грудей і слів дозрілі виногрона.
Здавалося, всього ось-ось огорне
Та ніжність, що схилилась на плече.

І дефіле я згадую, коли
Немов засяяла велика зала.
Ми тротуаром так поволі йшли,
І вулиця світилась й усміхалась!



5.11.7526 р. (Від Трипілля) (5.01.2018)

Не знайти більш такої персони,
Наче бог з найепічніших вір.
Коло тебе співали гарсони,
А солістка гортала клавір.

Тож луна досягала провінцій,
В кулуари столиці зайшла –
Компліменти лилися за вінця,
Щоконцерту – гала і аншлаг.

Ну і я, зачарована грою,
Не розчула за звуками слів,
Що у душу проникли, як в Трою –
Не в коні, а чомусь у козлі.

Понад вечір фальшивим акордом
Ми напились вини і вина.
В бороді, як здавалося, гордо
Виглядала тоді сивина.

Хоч в самого і різались роги,
Загравався, почасти у борг.
І мені, що звернула з дороги,
Баритоном підспівував бог.

Піддалися душевні скрижалі,
Обернувши «не можна!» в «але…»
Не завжди небезпека у жалі –
Змій буває ще той кавалер.

І тепер, як з манжета підсунув.
Я вдивляюся: ти, чи не ти?
Козлетоном волає парсуна,
Замість бога – убогий сатир.

Ці лагідні волосся хвилі,
Великі очі осяйні.
Півусмішка на личку милім
І мудрі погляду вогні,

Що ніби пестять добротою.
І проглядає в них вона –
Відкритою, немов простою
Шляхетна серця глибина…

І що тепер мені робити?
Спалахую від тих вогнів,
Увесь коханням оповитий -
Тону в чарівній глибині!

1.11.7526 р. (Від Трипілля) (1.01.2018)

І
Немає спокою зі мною
моїй роздвоєній душі.
Якщо не витру за собою,
то не мазюкаю вірші.

ІІ
Само собою – я не ангел,
але, звиняйте, і не біс.
Ну, не люблю: бої без правил,
нізащо, — браво! і – на біс!

Якщо ніяке, оминаю.
Але ж, подумають, – сліпий,
коли зіб'ється автор мій,
а я йому не помагаю.

Лихе просвічую наскрізь.
Та не викреслюю зі списку
ні буйних лицарів, ні міс
ані по ню, ані по писку.

ІІІ
Не помічають, а чекай
на Музу, Ліру, Панацею...
Ну як тобі іти у рай
коли ти на війні душею?

Тусуються чоловіки,
яким би – мат і ати-бати.
А що це в біса за жінки,
що не уміють їх прощати?

Ну то і що, що я не люб
хорошій Раї у сараї?
Я любих пробую на зуб.
Як не плює, то залишаю.

І не ображений ніхто.
На що іще оці піїти,
якщо не душу обігріти?

Буває, що разів по сто
знімаю шляпу...
                і пальто...
А ви?
             Плюєте проти вітру.

12/18

Стираємо мак у макітрі
чи шиємо щось із одеж –
ідеї висять у повітрі.
Важливо, як їх донесеш.

Деталі нічого не варті,
якщо нівелюють сюжет
осколки розбитої кварти,
яку випиває поет.

Чарує поезія слова,
коли є гармонія в ній –
і рима, і ритми, і мова...

Але по осі часовій
узгоджуй усе випадкове –
причини і наслідки дій.

12/18

Я дуже невезучий на війну,
хоча біда не оминає хату.
І нині ясно – «руськую вєсну»
доб’є перо, якщо не автомати.

Карабкаються унтери на трон –
фотогенічні і, анфас, учені.
А я не присягав у мегафон
ані Феміді, ані Мельпомені.

На сцену удостоєні орли,
що мають з революції копійку.
І ґрейдера мені не подали,
і «на арапа» не поліз у бійку.

Ну... ну, буває – пісеньку утну,
коли охота є почервоніти,
але не вистачає талану
популяризувати це у сіті.

Нічого не видумую. Самі
собою виникають вірші.
Але не побував на Колимі,
як пощастило іншим і раніше.

Хіба я винен? Ні тобі Афган,
ані тобі китайці на Амурі
ніде не виникали у натурі.

Родився у сорочці... Та не пан...
І навіть не убитий за Майдан,
хоча і об’явили: «куля – дура».

12/18

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.

І вилізли на світ усі примари
Жорстока правда проклятого дня
Хоч і співав що тільки нею марив
А потім сам на глум її підняв

Та й висміяв цинічно поза очі
А світ на жаль тісніший від села
І чутно хто із ким над ким регоче
Де в бруд вкатали жорстко до зѣла

Де не шляхетні хоч і гонорові
У ницості душі і блиску лат
В любові присягаються на крові
І як горять – із кожною – до тла

Де ті ж слова втім іншим адресатам
Направо і наліво навмання
На гойдалках Мазоха і де Сада…
Він руку і на неї вже здійняв –

Струсив у серце попіл від сигари
Об нього й загасив щоб припекла
І так себе відверто пропіарив
Зробив нову зарубку на прикла́д

Багато зла зазнала від любові
Як ця підлота в душу проповзла?
"Quod licet Jovi"… о ..."non licet bovi"
А що ж тоді казати про козла?!

я вас не кохала… згасає заграва у млі
ховаються тіні у миті життєвих розколин
заходить зоря над полями і ніби на спомин
у келих ставка насипає несказаних слів

та ніч не настала вона мов надія впливла
ми з вами ходили під липами гріючи сутінь
і все говорили про щось неважливе по суті
звучала взаємність хоча і фальшиво не в лад

я вас не хотіла – падіння ніколи не зліт
а просто лягала в долоні довірливим воском
та гості у сни прилітали героями Босха
сюжети недобрі страхіття – насмішливо злі

лиш душу мою розпанахали ви… не по швах
та дух застрочив і укотре усе оверложив
він сам собі кат адвокат і прокрустове ложе
а рана жива під рубцями кривого шитва

я вас не любила і це вже навідмаш як «плі!»
той звук що пронизує миттю вертає до тями
і ти вже не ти а летиш над всіма почуттями
отими що в келих із перстнів підсипали сплін

Холоди катують ніжне тіло?
Ну, – і хто нам дохтур, далебі?
Енело не впало і не сіло,
поки не явилося тобі.

Сила думки родить Аеліту.
Уяви, – що! спати не дає,
поки душу нікому зігріти?
І прилине сяєво твоє.

Хай воно і юне, і безвусе,
і не має навіть бороди,
все одно літає як завжди,
де на виданні чиясь Маруся.

Я, буває, іноді боюся,
що й мене закине аж туди.

11/18

Пишу я не поезію, а прозу,
хоча бувають іноді свята,
коли римую ружу, а не розу
із вусами каширського кота.

Мої поези – майже еталони
і мало хто уміє так як я.
Та приміряє унтерські погони
інкогніто учихалка моя.

У рейтингу не худну і не пухну,
і коефіцієнт мій не малий,
але якщо на соту бала «рухну»,
то як madame не буду я смішний.

Міняю вуса, бороду і хобі,
а заодно не юні вже літа
на усмішку каширського кота.

Якщо корона муляє на лобі,
це означає, що при цій хворобі
комусь потрібно різати хвоста.

11/18

Я потрібна тобі як причаєна муза,
Як натхненням Далі самовідданість Гали,
Що із Долі Горгони зв’язала би вузол,
А тобі присвятила за це мадригали.

Хто б не був біля тебе, вона – Королева.
О, ця статусна річ на обламках імперій!
Де на книзі правиця безкрилого лева,
А до іншої теж привідчинено двері.

Я потрібна тобі як панно віддзеркалень,
Бо звичайно дивлюся – інакше сприймаю.
Ну а я, мов ягня, у собі ж заблукале,
Що з твоєї долоні наїлось розмаю.

Це приємно – заглянути в отвір віконниць,
Де люстерка заломлять лице у ікону,
І сіяють, немов відшукали коштовний
Самоцвіт у відвалі порід терикону.

Я потрібна тобі як наївна дикунка,
Що б на безцінь безцінне міняла й раділа,
Як найвищому скарбу – отим поцілункам,
Ваготі від торкання до вигинів тіла.

Кожен раз ти приносив нове щось, навмисно,
Ніби кидав на шальку – я більше давала.
Замість брязкалець – перли, коштовне намисто…
Те, що в дар віддається, ставало товаром.

Я потрібна тобі як ажурна серветка –
Драпіровка щілини твого піаніно.
Порцеляновий слоник на ній, статуетка.
Як голодному череву – теплий паніно…

ти рефлектуєш ниєш кусаєш губи в кров
голишся сумно у ванній —
порожнє життя без любові твоє
подібне до голого короля на старім протисненім дивані
орле! вимий-но вуха щоки виголи! мачо! —
ти бездоганний
життя — небездоганне
ти — небездоганний
життя — без догани не може
схоже голи інколи мало що значать — серце — не м’яч і не м’ячик —
шматок м’язу не заточений на змагання
орле! вимий ті вуха щоки виголи перестань нити в холодній ванній
і прийде до тебе нарешті твоя омріяна очікувана
заніжена до мозолів любов
іванівна


10.11.2018

А хочеш, відкоркую таємницю,
Закуту ніби магма у вулкані,
Що зрадницьки невимушено сниться
Чуттями нерозбитими об камінь.

Єдиний нами вимріяний вимір –
Він потай розливається надвечір
І повниться сюжетами новими,
Малюючи безмежності для втечі.

Ми збудемося ніби, випадково,
Міжчасся безумовної любові
Полине з невимовності у слово,
Бажаннями поширюючи повінь.

Устави я писатиму волоссям.
Устави ці відверто не чернечі.
Волоссям, що безстидно розплелося,
Спадаючи дощем тобі на плечі.

Веселкою, казковою ясою,
Про те, що не збулось «во время оно»
І те, що так ніколи і не скою,
Писатиму за жанровим каноном.

Хвилину, зафіраню хмаровиння,
Щоб янголи не стежили за мною –
Оскільки ці сюжети не невинні
Хмільна і я…ти питимеш з хмільною?!

Веде чудесне сяйво неземне
У ночі самоту і тишину.
Ендіміоном обернувсь Нарцис
Поміж лілей над чорною водою.
Допоки обійматиме його
Відлуння, він твій ідеальний
Коханець. Далі тільки смерть.
Обірваний акорд. Чи спогад.

Осінні шати зі снів пошито.
Скінчать жнива. Змелють жито.
Накриють столи в вечірнім саду,
Покличуть мене, я йду.
Із гітарою під рукою, з піснею
Про багряне та золоте листя,
Про зірку на видноколі,
Молодика на сході, що мовить
Своє шляхетне, таємне слово
Про тебе, моя любове.

Відлуння:

Марґо

через ці асонанси дрімотні
там де тіні криваві косі
я сама в занемінні мертвотнім
захотіла на власній косі…
розкажіть ~ це був засіб чи ціль?

Сонце Місяць

так буває знічев’я чи просто
небо навпіл, земля набакир
& конає осяйлива осінь
ціль і засіб, мисливець і звір
хай комусь нецікаво і тоскно ~


Марґо

хто конає між зречень і вір
& кому ця гонитва вже тоскна
у собі як затравлений звір ~
намольфарив полотнами босха
присмерково відтінений твір


Сонце Місяць

трохи сам здивувався (отó вже)
розпаливши багаття, завмер
тихий голос ~ не відаєш босше
в серці гарцу триває свій герць
& спочинку не знайдеш на ложі


Марґо

ой ти боже мій божечко боже
що не вірш ~ препарований мрець
ти ізиді зі скроні о босше!
герці… гарци… хай буде їм грець!
хто на ложі спочив той не може
розпалити багаття сердець

Сонце Місяць

дисонансний) діоніс прокислий
заповітний запійний вій
танцівниці на пагорбі лисім.....
доктор фавст & увесь чорторий ~
опадіть злотосрібним листям


Марґо

на горі танцювалося сестрам
з діонісом товкли виноград
він для них був магістром маестро
цей ансамбль дав би фору оркестрам
ніч опала розтанула гра ~
на ПееМі осіння пора

(що робити о Сонце порадь?!)


Сонце Місяць

(а порад ~ катма)

слід у слід
тінь у тінь, день, ніч
крізь пекельне й небесноземне
жовтень черлений панич
тріумфуючи зусібіч
римує тебе & мене
о, Марґо ~

але
що усім із тогó

нє?



✴

сніг не розтає
віхола сердець
кожний у руці
тримає меч
чорний плащ дощів
перекрив ходу
сліз уже нема
від зречень

у повітрі смерть
чорний силует
дивиться з віків
сила і вогонь
у без дна очах
що горять, мов ртуть
вихлюпи отрут
і прах

де була любов
омертвілий час
вовк чека й жере
кістку з черевин
буде мертвий час
буде зойк ураз
закоцюрбне дзвін
сон

Я зайду в твою осінь агатовим бабиним літом,
Поки ліс твій не вихолов повністю і не пожовк.
Ти зустрінеш мене листопадом неписаних літер,
Огорнешся у сяєво тепле, ніжніше за шовк.

Дочекайся, прошу, наші долі – нещадні маруди,
Навісне́ хмаровиння заломить в заграві ману:
Ти поринеш у неї, торкаючи сонячні груди,
Бурштином розіллєшся насподі в п’янкому лану.

Я пройду твою стежку – не буде потому і сліду
Від солоних дощів і заблудлих чужих підошов.
Упокорено ляжу відтінком в чуттєву палітру
І промінням зцілую звабливо прострочений шов.

Най мінятиме маятник вкотре свою амплітуду,
Най заврунить зима всі ліси в аскетичну чалму.
Я намріюсь тобі – втім, ніколи твоєю не буду,
Я з тобою не збудусь, напевне, ти знаєш чому.

Немає того, що раніше
було, минаючи поволі.
Та, не зважаючи на долю,
не поміняємо на інше
своє життя у цій юдолі.

Нема Олеко й Маріули,
як і немає Вероніки...
Тече вода у інші ріки.
А те, що сталось і минуло,
уже напоєне навіки.

І ні Ромео, ні Джульєтти
уже не буде. Їх чекає
майбутнє у обіймах Лети...
А інші дами і валети
із іншими шукають раю.

Усе, навіяне ночами
і перевіяне вітрами,
ще розтає за пеленою.
А те, що буде поміж нами,
не увінчається любов’ю.

Удруге у ту саму воду
не увійдеш... її обняти.

Чого не має бути зроду,
на те ніде немає ради. .

У течії шукаю броду,
але на мілині – загати.

10/18

О, муже мій! Бери мене! Бери!
Впади росою на суху долину!
Згуби мене між пінистих перин,
А я встелюся пухом тополиним.

Ходи в Едем аби твій дух воскрес,
Рубці страждань минувшини загою.
Кохати так як я - це дар небес,
І я ділюсь священною любов'ю.

Танцюється божественна хура,
Вмивають зорі бризки океану.
Спивай мене, немов п'янкий айран,
Занурюючи у киплячу прану.

О, муже мій! Я сліпну від жаги!
На крилах із тобою в небо лину!
Горять під серцем іскорки юги -
Тепер я мама. Бог послав дитину.

01.09.2018р.

Прозріння

Я думав, що зі мною все гаразд,
Підкинуло життя чудовий прикуп.
Але дмухнув шальгою в очі час,
Дивлюсь назад - пройшло уже піввіку.
'
Довкола пальця тип цей обкрутив,
Пиляють мужики для гробу дошки.
Зітерли пил із дзеркала персти -
Навпроти дядя у глибоких зморшках.

Прозріння як гіркава лобода -
Все ближче й ближче смерті поцілунок.
Очікую від долі приз, медаль,
Отримаю миттєвий розрахунок.

Не гримне урочисто в небі туш,
А буде спазм, агонія та видих.
Товписько друзів, плакальниць, карлуш
Труну штовхне у яму, до Аїда.

Чи це важливо? Думаю, що ні -
В усіх один фінал, туше, планида...
На кухні підгорають деруни,
Біжу, а то лишуся без обіду.

01.10.2018р.

Ноги та влада

Три дні ходжу як змучений каліка,
Крекчу, стогну, лунає "Ох!" та "Ах!".
Дурне взуття, неначе злюща жінка -
І муляє, і тисне - просто жах!

Мозолики протерлися до м'яса,
Повідривало з пальців волоски.
Шугає кров густа в серцевих м'язах,
Волають п'яти: " Геть колоддя скинь!".

Отак і влада - кажуть, що потрібна,
Та я вагаюсь - нащо нам вона?
Шепоче розум: "В тебе думка хибна,
Привчай себе ізмалку до лайна.

Вареників хотілось у сметані,
А вибір - кайлування чи петля.
Доокола ротаті горлопани
Та грошовита, і голодна тля.

Питання вічне: бути чи не бути?
Чи влада ця достойна смітника?
Чалапають по бюлетені люди,
Навпомацки товпа судьбу шука.

Як звикнемо до зради і крадіжок -
Не буде ні кола, ані двора.
Зручне взуття достойне наших ніжок,
А те що є - пожбурити пора.

02.10.2018р.


Е-е-е-ех!

У нас - чоловіків - у лобі вада,
А у жінок відхилення нема.
Оце така сумна, братове, правда,
А думав - є хоч крапелька ума.

Ну випив, шаснув ввечері наліво,
Але про це розплескав язиком.
Тепер життя не мед, а пріле мливо,
У морі опинився за буйком.

Якби мовчав, то все було би кльово,
Гаргара не дізналася б про гріх.
А так сказала: - Бахур! Будь здоровий! -
І виставила хутко за поріг.

Прощайте спориші та конюшина!
Адью бюстгалтер, "кохта", пеньюар!
Бо жінка - це не тільки бормашина,
А лагідна, з душею Божа твар.

Ніхто мені вернуть не зможе "кицю",
Усе життя в цій справі не везе.
Якби любив - тримався б за спідницю,
А так - не дорожив і втратив все.

02.10.2018р.

Зляк

В інеті стогони ізрання
(це вам не опера Бізе).
Читаю оду по кохання,
З рядка одного аж трясе.

Мені аби про грішне тіло -
Воно достойне закарлюк.
Аби і день, і ніч кортіло,..
Сльозаве - зовсім не люблю.

А тут страхіття - зрада, бійки!
В закоханих в руках ножі!
Течуть, течуть вологи ріки,
А я чутливий! На межі!

Побите, скорчене кохання,
Клубок у горлі - не ковтнеш.
Поетка пише вірш востаннє,
Накласти руки хочу теж.

До вечора обридлі гики
Чаклун викатував яйцем.
Прийшла жона. В любовні піки
Стромляю змучене лице.

До ранку пестила за вушком,
Пройшли судома, дрижаки.
Мій віршів том - м''яка подушка
І доторк ніжної руки.

02.10.2018р.

У мене родичі не йєті,
та якось виживаю
і друзі наче не аскети,
то й не спішу до раю.

Живу. Очікую на Лету,
як серце затихає,
і нелетального сюжету
на щастя вистачає.

Не помічаю опонента,
коли надокучає,
або у арії поета
почую попугая.

Шаную образи живого,
але не ідола, а Бога
і воздаю по чину.

Себе нізащо не караю,
а як дійду уже до краю,
тоді і відпочину.

09/18

Ой, радянські православні,
вам лише відомо,
що є зле, а що погане
і яка кому догана
у своєму домі.

А мені казали гуру
(і м'які, і терті), –
не міняй свою натуру
на овечу, вовчу шкуру
і не будь упертий.

Ні закону не порушуй,
ані заповіту,
не бери гріха на душу,
оминай брудну калюжу,
не одурюй світу.

Не шукай собі пригоди
на вино і гроші.
І не думай при нагоді,
що еліта у народі.
Де вони, хороші?

Залишай усім на спомин
усмішку привітну,
не клени, не бий поклони,
обціловуй не ікони,
а свою кобіту.

Май усе, що є найкраще:
і сім’ю, і хату,
і немало, й не багато...
А якщо тебе нізащо
заперечує ледащо,
є куди тікати.

08/18

І на душі – тепло,
і в серці гармонійно.
Пішли дощі. Зело
іде на урожай.
Сьогодні повезло.
Не дістає зараза
і фурія назло
у тім'я не довбе.
Сідаю у сідло.
На караул! Чекаю,
щоб лихо обійшло
під назвою – мовчу.
Що в голову прийшло,
то те і геніальне,
а що не дотекло,
те графоману зась.
Римую енело,
аби – кудись подалі.
Не протираю скло.
Хай буде все як є.
Село моє, село
у молоці туману
перегоріле тло
аматора поез.

07/18

Любі друзі, люди-небораки,
не ховайте у собі добро.
Внуки у Тараса - не собаки.
Це лише у Дарвіна макаки
на хвості нарощують перо.

Ми одразу втілені із глини,
взяті у космічному пилу.
Мавпа - це диявола провина.
За образу образу людини
є чого боятися ослу.

Нація - це не юрба, не зграя,
Наші гени мали козаки.
Нелюдів у нації немає.
Їх сюди сусіда засилає,
поки є у неї байстрюки.

За життя усі платили мито.
Невідомо, скільки ще іти.
Та не забуваймо говорити:
"краще із розумним загубити,
ніж із дурнем пити і знайти".

Животіли не одне нашестя.
“Наші люди“ ще усюди є,
що й собі у душу наплює.
З ким ведешся, в того й наберешся.
Але це пагіння не моє.

Хай живуть і пави, й павіани
і свої опушують хвости...
Я - не я, коли і ти - не ти...

Хай умре історія обману.
Люди не спустилися з ліани.
Божі гени - сім'я висоти.

06.2018

І слово, і діло об’єднує суть,
якою душа веселиться.
Герої і антигерої ідуть,
міняючи ролі і лиця.

За обрії вічності кане пітьма
і тонуть у ній каравели.
Немає Адама, і Ноя нема.
Іона один у пустелі.

Конає на березі левіафан.
Стихія по світу гуляє,
аж поки її роковий ураган
усе з берегів позмітає.

Планета сумує за Жанною Д’арк.
Уми розвиваються якось не так.
У пеклі шукаємо раю.

У Дарвіна гору бере маніяк.
Іде еволюція, - каже Ламарк.
Людина до мавпи вертає.

06/18

Пахнуть в Києві каштани,
Ходять Києвом кияни,
І киянок незаміжніх — тьма…
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема.

Мав дівчат знайомих, друзі,
Я в Неаполі й Тулузі,
Маврітанки падали до ніг.
Розставляли хитрі сіті,—
Та нема у цілім світі
Кращих за киянок чарівних!

В скверах парочки гуляють,
Бистрі «Волги» жигуляють —
Скрізь тобі ідилія сама!
Був я в Лондоні й Брюсселі,
У Вапнярці і Марселі —
Краще міста Києва нема.

7487 р. (Від Трипілля) (1979)

Скрики скрипки
Скрипи ліжка
Хрипи втомленого тіла
Це – Великдень, – каже книжка.
Розговілись, як зуміли.

Мандрівочкою пахне уночі.
У серці оселилася тривога.
Веде у невідь бойова дорога.
І їй не салютують деркачі.

Про що дерчати далі, невідомо.
Потуга є, а тягне до землі.
Відчалюють у небо кораблі,
але причали їхні - біля дому.

І поки доля цвьохне батогом,
опинюсь у літаючій тарілці
і полечу, а час – усе на місці
тупцює і не зрушити його.

Дощі ідуть, кочують океани.
І я іду, не переводжу час.
Ось тільки перелізу перелаз
і осідлаю грози і тумани.

А я, ось-ось, і паруси напну,
і – гайда по своє на стики часу,
у простір перетворюючи масу,
помазану у небі на війну.

Міняються часи, віки, епохи,
але незмінна та єдина мить,
яка крізь мене нібито летить...
Моя дорога заростає мохом.
Вітрила надимаються потроху,
а незворушний час усе стоїть.

05.2018

Кінець весни такий, неначе літо…
Вже спека, майже люта, навкруги.
І комарі нахабні, ненаситні
Навколо все описують круги.

Лише трава не всохла, а буяє,
Ще свіжість не втекла із вечорів.
Сплелись черемха і бузок в розмаї,
В запаморочливих змаганні-грі.

Кому між них надИхатись удасться,
То він, без перебільшення таки
Спроможний захлинутися від щастя,
Його мов наковтавшись навіки.

Як морем розлилось благоухання –
І кольорів і запахів парад…
Це – квітів шаленіюче кохання
Наповнює поезією сад!

5.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Свіча і кава, кава і свіча
А поруч них розхристано колоду
Безодні двох заквітчаних свічад
Запрошують поласувати плодом

Ця Єва – найспокусливіша з Єв
Художниця життя, віршів і прози
Ніхто ще не збагнув всього, що є
В цій жінці, бо сміється попри сльози

Бо відає та все ж наперекір
Не раз стирала в кров тендітні ступні
На вістрі як на вогнищі факір
Танком страждання зводила у ступінь

Пливла фореллю проти течії
Водою утікала і вертала
Цей шал не спинять пута нічиї
Ропа і прісна, випарена й тала

Для всіх життів дістала талану
Метеликом на спалахи летіла
Вбираючи в містеріях ману
Світи її не знають межі тіла

В якому стані тільки не була –
Суккуба снив з душею просто жінки
Гортанний спів шамана, зліт рулад
Обсидіан клинка в руках у інки

Одна із найкоштовніших офір
В підніжжі власнотво́рного кумира
Вирай і пекло, вакуум та ефір –
Ця Схимниця і жриця Дзвенимира!

малюю поетичними мазками
картину на збентеженій воді
і хай хто хоче кине в неї камінь
потоне він як решта і тоді
ти матимеш усі права на мене
розпуститься каштановий сатин
ошатних кіс лиш на твої рамена
зів’ється почуттєвий серпантин
сузір’ями крізь все єство додолу
у фарбі ми станцюємо … альбо́
я втілю у малюнку зовсім голу
відверту нерозділену любов
і ніжність що в душі палахкотіла
полине у сюжет на полотні
де в плоть одну зливаються два тіла
де я з тобою ну а ти в мені
римуєшся нестримними чуттями
керуєш караванами безсонь
до музики до млосної нестями
лягаєш світлотінями осонь
у ебру мелодійну найдорожчу
де час втрачає лік а простір плин
вуста ідуть між персами на прощу
а далі ритм без відліку хвилин
годин років акцентів інтервалів
то вимір рухів характерний біт
як відзвук архаїчних ритуалів
на стику двох розімкнутих орбіт
лунатимуть космічні струни блюзом
ми будемо дуетом чистих рим
розв’яже назавжди гордіїв вузол
зайшовши у святиню пілігрим
повстане у воді одна з галактик
де нас осяє зоряний софіт
де анапест вже не ревнує дактиль
мені намалювати весь цей світ?!

Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..

Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,
що проминає будь-яка краса.

Усе, що є, і що уже минуло,
лишається як нескінченна мить,
якою у майбутньому летить
моя душа, якої не почули,
Мене немає, бо усі забули
мою усмішку і очей блакить.


04.18

може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо теми нашептані болем
гравітація чорної дірки нам буде за лузу
зрикошетимо зоряні кулі в приціл карамболем

океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається танго із в блюзі закутих вулканів
я озвучу мовчання твоє в домінанті безчасся
ми станцюємо пристрасть де твердь не здіймає парканів

емпірично пізнаємо те що було a priori
не вернутися нам із обіймів палкої нестями
хай підбори накрешуть фантазії мрії і зорі
на пюпітри оркестру лазурно-небесної ями

Я тобою звучатиму в коловороті безчасся,
і між нами ні одягу, ні порахунків, ні планів,
тільки пульсу два береги й магії - скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Надривається хрипкими гострими зойками птаха
і солоними хвилями пристрасті тішаться скелі -
наче руки обіймами, як подарунком невдаха, -
І чим глибше нестримна ти, далі я лину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, просто лети у нестямі,
я ж собою вдихатиму сяйво - прилив за приливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби долі складалася далі дорога щаслива.

І опісля мовчатиму - в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - приємну для духу обузу
задля безміру «потім», з якого ти біло розквітла.

Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб –

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми – це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

буря встромила блискавку в голку море мов келих без дна
сонце і місяць сяйвом скроїли небо у два полотна
зоряні риби їх заселили світить люстерком вода
в грот потойбічний дивиться вічно дівчина ця молода

простоволоса хоч завжди боса ноги не знають стерні
очі її такі ж надзвичайні як і луска на стегні
майже людина дщерь океану носить прокляття хвоста
житиме довго доля наяди завжди була не проста

кротке обличчя наче причинна з пісні родився тайфун
вуха і душі воском залити слід екіпажеві шхун
танго торнадо спінює келих грає стихія вина
хто з ним станцює скроні у того вже не торкне сивина

Де ти, Музо, сонечко моє,
неминуче у труді і поті,
що уже і чапля не клює
у моєму тихому болоті?

Йду за перелази у луги,
заглядаю аж за перелоги,
де моєї не було ноги
і на те уже немає змоги.

Канула у вирії зима.
Час міняти пера на лопати.
А весни ніякої нема.
Половину маємо чекати.

Де ви, маньєрині записні,
ради кого я себе озвучив?
Поки не співаються пісні,
я за вами, чесне слово, скучив.

Сам не знаю, нащо і чого
заримую кожну як лелеку.
Як мені до вас іще далеко,
рудокосі схимниці й марго.

О, мої високопарні птиці,
лади мелодійної краси,
так з чоловіками не годиться –
запихати їх за пояси.

Краще у єдиному союзі.
Так і буде. Маємо, що є,
і за що не забувають друзі.

Як не буде - кожному своє.
Ну, а куртуазіє моє
подарую неминучій Музі.

03.18

Наразі у добу засилля фотошопа
Піднести може всяк філістера чи хлопа.
Призначити в сенат або в легіонери,
Знецінити, за мить послати на галери.

А це насправді є незвідана спокуса.
Я милому тому розпушую вже вуса,
Малюю родовід, відзнаки, навіть лати,
Хатину оберну на замкові палати.

Намріялось, що він є вершником в шоломі .
Ми нібито близькі, втім, майже незнайомі.
Природа взагалі не терпить порожнечі,
Були би еполети, підгоняться і плечі.

А лицарів гризе екзистенційна криза,
Тому я віділлю ще бронзового списа.
Парсуна ця п’янить як трунок із розмаю,
Він, справді, най- най- най- з усього, що я маю.

Фантазія тонка породжує дракона,
Бо знаю, є така з Георгієм ікона.
Княжну рятує він від грізної наруги,
Орудує мечем, тримаючись попруги.

Назавтра я йому в сердечному лептопі
Зліплю уже хвоста в уяві - фотошопі.
Захочу, мій Тесей повстане Мінотавром,
А Яго далебі Венеціанським Мавром.

Хоча із-за плеча лунає засторога,
З биндюжного коня творю єдинорога.
Мій маятник хитає від пекла і до раю
Боюсь, коли зустріну, то навіть не впізнаю.

Я сьогодні такий як є.
Обіцяю собі побути
не месією, а месьє
і занозою баламута.

Не горюй, моя баба Яга.
Не шукаю я Пенелопу.
Україна мені дорога
і не їду я у Європу.

Начувайтеся, мужики.
Поетеси – моя стихія.
І якщо погуляю, таки,
не одна буде – мама мія.

І одна, а таки, моя,
бо і я ще, таки, фігура.
Репутація бабая,
та яка бойова натура!

Обіцяю пастелі м'які,
дарувати у руки маки.
Але ви, мої леді, такі,
що за вами і я ніякий.

Буду хвилею на воді
омивати палкі і руді
очерети і фігове листя,
ручаєм, а якщо молоді,
буду булькою. І тоді
не питайте, куди я дівся.

03.18

Картина ця - натяжка тятиви,
Фрагмент лише, не повна панорама.
Як в мантрі поруч Крішни завжди Рама,
Так само буду я, де зараз Ви.

Звертання роззіпуємо з льодів.
“Ви” - глетчери розквітнуть “Ти” - садами,
Коли шаманством пікової Дами
Стріла зірветься в безмірі подій

і горизонт змалює нам новий.
Вінчатиме його казкова брама,
У подорож полине ніжна драма,
На кораблі ти будеш стерновий.

Безмежжя снив пойме і нас тоді.
Для різних суден там свої причали.
Відкриє двері перед втікачами
За обрієм небесний кустодій.