Красуня, яка мене любить,
Про мене лиш думає все.
І пестить цілунками в губи,
І квіти найкращі несе
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить.
Зітхає… Все «Ох!» їй та «Ах!»
Врятує мене від погуби,
І сяє у ніжних піснях
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить,
Розвіє всі думи сумні.
І поглядом теплим голубить,
Дарує смарагди мені
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Дощами умита земля,
Що словом пестливим, не грубим,
Збадьорює і звеселя
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Вінець мрій усього життя.
І ось до небесного шлюбу
Зі мною іде в майбуття
Красуня, яка мене любить.

8-9 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Яка оказія явилась!
Весна не за горою,
а сіячі заякорились
у гавані застою.
Ячить поезія висока
кімвалами кумира,
куняє муза одинока
і почиває ліра.
Піїти засівають дачі...
усі на карантині...
у резервації... одначе
це не поможе нині
начхати і не помічати
ізгоя-баламута –
у самоті ізолювати,
аби його забути.
Перелопачую оазу
і короновану заразу
міняю на салати
і хай не читане ні разу
чарує очі віршомазу
і не дає куняти.

04/20

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.

…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Наче музика ллється із раю –
Далі неба ячать голубі.
Обіймаю тебе, пригортаю,
Розчиняюсь, кохана, в тобі.

Обіймаю так солодко, ніжно…
І по шкірі шовковій рука –
Як по струнах смичок – дивовижно
Лебедіє пестливо й шука

Чарівливі долини і гори,
І печери в лісах потайні…
Буйний стогін, як море, говорить
Як нам солодко, наче у сні.

Мов зітхання нічного зефіру,
Теплий подих лоскоче вуста.
Я кохаю тебе понад міру,
Чарівнице моя золота.

Божевільно красиві очиці
Випромінюють щастя нектар.
Ми з тобою – дві пристрасті птиці –
Підіймаємо хвилі до хмар.

Підіймаємо знову і знову,
Фантастично, в усіх кольорах
Водограї танцюють любові
У закоханих наших очах.

Незабутні кохання хвилини
Під широкими щастя крильми…
О життя дивовижні перлини! –
Умліваємо в спогадах ми!

23 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Знов дорога в небо верне,
І весна красою дзенька…
Очищатися від скверни
Починаю помаленьку.

Це - душа твоя і слово
Мою нову долю пишуть.
І зникають поступово
Всі захоплення колишні.

В небі голубому тануть
Хмари темні, почорнілі…
Ренесанс душі, світанок
В серці набирає сили.

І поволеньки, потроху
Вабиш і до себе кличеш…
Ти нову життя епоху
Твориш, наче Беатріче*.

І у слові обережний –
Вибухаю полум`яно!
Я люблю тебе безмежно,
Серденько моє кохане!

Шал обіймів. Серце вирви
У солодкім поцілунку…
Відтягла мене від прірви
Для життя мого рятунку.

Божого не втратить лику,
Вирвати розпусти жало!
О, любов яку – велику! –
Ви, Боги, мені послали!


20-21 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Кумири-поети найбільші ура-патріоти
уміють волати: люби, не убий, не кради...
Одне помагає – топити людей у болоті
та булькою інше спливає на плесі води.

Фальшиві душею зозулі і півні-писаки
шанують поезію, тільки – свою і нудну,
та надоїдає, коли надоїли доярки,
а кози співають осанну лише барану.

Слова-паразити давно уже застують мові,
але багатіє чужий словниковий запас.
Всеїдна юрма піє оди «священній корові»,
на кутні ірже гоноровий «ліхой» віршомаз.

Критичного ґлею немає... папуга усоте
нап'ялює явно чуже на свої копили.
Немає резону тягти порося із болота,
бо не із одної калюжі ми воду пили.

Пишаються авгури в наполеонівській позі
і не помічають, які вони вуйки смішні...
І я розумію, що нині не тільки мені
з цією німою елітою не по дорозі,
якщо її й досі (посмикати сіна у возі)
ведуть за собою лише фарисеї одні.

03/20

Серце плавиться в ніжнім слові,
Відчуває життя весну…
Я купаюсь в твоїй любові,
У волоссі яснім тону.

І на зустріч до тебе лину –
Над землею, мов Аполлон.
Щоб потрапить – не на хвилину
В чарів світлих оцих полон.

Вітерець весняний повіє
І до хмар нас обох здійме.
Ув обіймах палких – німію,
З губ солодкий спиваю мед.

У гойдання пестливій хвилі
Я у стогонах в рай летів.
Ув очах божествено-милих -
Щастя промені золоті.

- Любий, любий, - сяйні зіниці
Промовляють мені без слів.
Ми злітаємо, наче птиці…
Як без тебе раніш я жив?!

У повітрі, понад Землею,
Так голубимося крильми…
Ні! Завжди ти була моєю!
Це зустрілися нині ми!

14 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Сідай і послухай, я буду брехати,
У вас називається це комплімент.
А я на оці.. компліменти.. багатий,
Аби ж не поплутати тільки імен!

Карино, Марино, ой ні, Катерино,
Мій світ занепав без твоєї краси!
Дозволь, межи перса до тебе порину,
Мене на гостину у сад запроси!

Довірся, бо я, як ніхто, розумію,
Наскільки багатий твій внутрішній світ.
Проникну, подібно едемському змію,
Туди, куди слід, і туди, де не слід.

Христино, Ірино, Ярино, Дарино,
Ох, ви розгойдали мої терези!
Я прагну щосили, невтомно, тваринно
Метати в сади намистини роси.

Ми будемо доооовго, а може, не довго
Поглянь, як шалено зайнявся вогонь🔥
Дивися, Горпино!!
Та ні, не бульдогом!!!
..
Все-все,
Зрозумів я..
Вогню, охолооооо.............

Отака вже воля неба –
Вроди-зваби таїна.
Ти притягуєш до себе
Все навколо, як весна.

Сіються слова і квіти
Всі – красі душі й лиця.
Вже не знаєш де подітись
Од відвертих залицянь.

У приваті і відкрито
Все плетуть словес вінки.
В захваті несамовитім –
І жінки й чоловіки.

Пелюстками вся дорога
Стелиться тобі до ніг.
Ти ж кохаєш лиш одного,
Ще й ревнуєш до усіх.

І бува, в німім одчаю,
(Дивно бачить річ оцю!)
І зальоти пробачаєш
Ти своєму молодцю.

Хто розкаже, в чім тут справа?
Він у ліжку, певне, ас.
Має чубчик кучерявий
З ловеласів ловелас?!

Ні, волоссям він сивіє,
І на вроду – не Делон.
Але мліє жінка-мрія…
Чим він взяв її в полон?!

Бо поезію, як вишні,
Любить королева фей.
Він чудові пише вірші
І співає, як Орфей.

Бо неначе стиглі дині
Твори – діаманти мрій.
Їх вирощує єдиній,
І дарує тільки їй!

10 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

“пора-пора” ~ збагнув поет
& народив натхненну оду
лібрето про весну й балет
народу

Давно не п’ю, підшився, зав’язав
Тебе як хальстух на червоній шиї.
І туго так, що котиться сльоза,
І психіятр мені сорочку шиє.

Нам добре вдвох. Мабуть. Колись було.
Тепер тупик, де вчора був провулок.
Останній зуб віддав на твій кулон
Така платня за хруст французьких булок.

Я згадую шампанське, казино,
Двозначний фльор під плач акордеону.
Не втямлю, чоловік я, чи синок?
Цей шлюб немов абсент, лиш без туйону.

Ти любиш вірші, золото, понти,
А ще застрягти кісткою у горлі,
Мій психіятр зі мною вже на «ти»,
Піду собі топитись.. в алкоголі.

О так, фінал! Адйо! Гуд бай! Хей до!
Я більше не футляр безмозким ребрам!
Віднині по дурепах не ходок!
Абсенту! І нічого більш не треба!

Ці очі – келихи абсенту,
Зелений колір.. саме те!
Мене захоплює дощенту
Троянда в рюшах декольте,

Свавільні локони і вії,
Грайливий сміх, тонка печаль,
Я їх приборкаю, розвію,
Торкнувшись Вашого плеча.

А далі.. далі.. далі буде..
Довіртеся, благаю Вас!
Важке похмілля, сірий будень,
І квітка, що об’їв Пегас.

Розписані ролі, прописані ліки,
Чуття – це оркестр, а свідомість – театр.
Сюжетів і партій у ньому без ліку,
Тепер диригує усім психіатр.

А ти мені пишеш якусь ахінею,
Що типу кохаєш і, мабуть, простиш.
У мене вже інша, я дихаю нею,
Вона піднімає.. мій кволий престиж.

Я наче юнак верлібрую присвяти,
Лабаю на всіх інструментах чуттів.
Вона ж хоче ритму, а де ж його взяти?
І знов невдоволена – рими не ті!

Сорочка туга́ і болючі уколи –
Ця сила, бо тоніка – БДСМ.
Я спробував, більше не буду ніколи,
Віднині писатиму тільки есе.

Меланхолійні зорі,
Поодинокі звірі.
Я вас обожнив з фото.
Все на моїй квартирі.

Під оксамитом кайданки.
Єдваби й лакова шкіра.
Я служка у графоманки.
Яка нікому не вірна.

Яка мене катуватиме.
Зі строгим ритмом, у риму.
Вживаючи різні метафори.
Безбатченко, скурвій сину.

Остання краплина мого еліксиру,
У ньому на дні помічаю лина.
Зі страху давлюся обрізками сиру
І чую, що дзвін по мені пролунав.

Аб’юзливі феї, заюзані музи..
Не хочу вже віршів, тим більше віршів.
Та хтось мені каже – не хочеш, а мусиш,
Не вірить, що я зав’язати рішив.

І я як усі, на усю графоманю,
Служу Дамі серця, що відданий пес.
Римую Роману, заманюю Маню,
Аж гикає дактиль, блює анапест.

Аб’юзливі музи, заюзані феї..
Не каявся той, хто увік не грішив.
Пили ми за ямби, пили за хореї,
За танка і хоку, верлібри і ши.

Вночі ти мене називала Мессіром,
Та вранці упала з очей пелена..
Мій кеш на нулі і на карточці – зіро.
О цукре, гори!
Я засмажу лина.

Маю зайві планові години,
за які виховую дітей,
щоб ішли у люди із людей,
все іще затурканих донині
тліючими гаслами ідей.

Маю ще виховувати внука
і вивчаю трудову науку,
як хазяйнувати на землі.
Знаю всі ази, і веді, й буки,
відкіля беруться мозолі.

Маю незахищену хатину
від руїни у лиху годину
і така охоплює печаль...
Маю пояснити сиротині,
що за це Московії не жаль.

Жаль усіх, кому пообіцяли
світле і майбутнє на віки,
а сучасне наше обікрали
українофоби-канібали –
кегебісти і більшовики.

Жаль каліку одиноку бабцю,
що чекає паю із ріллі
і на смерть покладені рублі...
*************************
Жаль, що і освіту – зайву працю
знову обвели навколо пальця,
україномовні москалі.

2020

Як хочеться намилити копита
Пегасові своєму і коню.
Нема до кого правду говорити,
нема від кого слухати брехню.

Нема кому жалітися. О, Боже,
куди мене занесло і несе?
Подумала, дурна, що я щось можу,
повірила, що муза – наше все.

А тут закони як у возі дишло.
Те ж саме, що в Кацапії було –
не висувайся, щоб чого не вийшло,
рівняйся по ранжиру на хамло.

На сцені засідають боягузи,
а публіці партеру все одно,
що їй богема демонструє гузна
і нікому ударити гузно.

Та ну вас в баню, генії поезій,
заслужені, підпільні, потайні...
*********************
Як жаль – погоду визначають бевзі,
що голови сховали у багні.

2020

Пробиваємось вгору крізь терни,
та знічев’я у тих, що вгорі,
інквізиція псевдомайстерень
запускає свої пазурі.

Дуже тісно стає у ПееМі,
бо куди нам до сяючих зір!
І обрубують зайве по темі
двічі Майстер, Матюк і Юсір.

Опускають поета нізащо.
Пліснявіє зелена доба.
У поезії дує найкраще
на прозоре надута губа.

************************
Під веселу мелодію Net-у –
one-two-three,
               ein-zwei-drei,
                          раз-два-три
йдуть поети, звиняйте, у Лету
і щезають на сайті майстри.

2020

Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Та нехай бо мені байдуже
Тільки був би політ душі
Щира дяка Пегасе-друже
Із манжета летять вірші
Потрудилися ми добряче
Вже поет ваш колишній паж
А і мовби як ніби наче
Буцім я вже либонь не ваш

Цілу нічку вона не згаса,
Мов гердану сяйлива окраса…
Це – дорога кудись – в небеса –
Чарівлива неонова траса.

Мов каміння коштовного гра
Щирозлотне кольє увінчала –
Лівий берег старого Дніпра –
Як до серця твойого причалу.

Ніжну мрію свою молоду
Я вбираю, як Боже причастя.
І до тебе дорогою йду,
Золотою дорогою щастя!

26 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживає в грудях рана,
Як воля Божа з піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,
І квіткою ти розцвіла.

Хай у тяжку годину, мила,
Тебе вгорне моє крило.
Віллє у серце спокій, силу…
Щоб всі напасті відвело

На болота і чорториї,
Провалля дикі поміж гір.
І сонце променем омиє,
Немов би щастям, ніжний зір.

В житті минеться чорна смуга,
Розсипле світло синя вись.
Коханням сяятимеш вдруге
Яскравіше, аніж колись!

21 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/
Під нею у тебе зелене трико.

А ти запиваєш абсент лимонадом,
Сміливо смієшся і мучиш мене.
Ці жарти розщеплюють запал як атом,
Я зможу..
Не смійся, ти!
Зможу..
я..
не-е-е..

Ми сиділи на травичці.
Грали скрипочки й челести.
Я розписував про звички.
Про кохання п’яно-престо.

Ти всміхалася, чи навіть
Реготалася потрóхи,
Я вірші читав напам’ять,
Про моря та про остроги.

Як горами сходить місяць
І жаби танцюють танго.
Як женуть секретне віскі,
Про деталі контрабанди.

Що буває при пожежі,
Або навіть при гопстопі.
Що я знаю про безмежність,
Де розвіють прах мій потім.

Про життя реальні мрії.
Пасіку, що біля хати.
І дівчат, що раді вірить,
Як уміти розказати.

Зелена муха – муха гнойова
Між вікон сонно крильцями тріпоче.
Вона жива, о так, іще жива!
На неї хижий кіт націлив очі.

На ложці цукор повагом горить,
Стікає карамеллю до полину,
Я випив три, а може, тридцять три,
Ще трохи і до пращурів полину..

Цей звичний смак! Тепер дорослий смак,
У нім дитинство з присмаком алтею.
По …третій – із кота росте слимак,
Ми ловимо в гамак зелену фею.

Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…
В нім був і є ще справжній рай.

Не забирай останню втіху -
Найбільше золото душі.
Нехай невідворотне лихо
Йде в болота і спориші.

Не забирай, о доле, серце.
Воно у нас – одне на двох.
Нехай лунає щастя скерцо,
Світ позбавляючи тривог.

Тримай його в своїй долоньці,
Як найдорожчу із перлин.
Не забирай із неба сонце,
Хай теплим буде часу плин.

…Вже небо все дощами плаче
І тьма, і мряка навкруги.
І розпач тисне так, неначе
Нам заздрили самі … Боги.

… Мені сувора доля зрання
Явила суть мого життя –
Боги нам шлють випробування,
Гартують силу почуття!

17 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Чотири найвідвертіші присвяти,
Три крапки, знаки оклику, тире.
У них вся ти.
О, де полину взяти?
Бо горло від солодкого дере.

Бо я читав. Уголос всім навколо.
Ми реготали, я отак посмів
Ся розважати, чисто по-приколу.
Та, що там вірші, так, – окрошка слів.

Тепер дивлюся, – ти інакше пишеш!
Про інше…
І до іншого ідеш…
А я дурію від тієї тиші!!!
О, де ж я схибив, люба, мила?! Де ж!?

Сьогодні все! Мені потрібно йти.
Не зупиняй, хапаючи за лікоть!
Я не скажу – у всьому винна ти,
Промовчу, що абсент – найкращий лікар.

Прости мене, як я себе простив!
Що обіцяв, не згадуй, не нагадуй!
І не такі розводили мости,
А потім називали мене гадом.

Я перетну незаймані ліси,
У лебедя поцілю з арбалета,
Лишу тобі і ти його з’їси..
А я? Мене ковтне голодна Леда.

Сиджу собі і горя ще немає,
а може, і не буде як умру
і полечу лелекою до раю,
а не у чорну зоряну діру.

Надію маю – не уріжу дуба,
а біля нього лахи покладу
і почекаю ще єдину, любу,
а далі сам за обрії піду.

Не буде піраміди фараона,
його жезла не буде у руці.
І не узрію тіні Посейдона,
і феї, і наяди у ріці.

Але одну мелодію почую,
коли зійду і кану уночі
та біля того дуба заночую.

І, може, залунає, – алілуя...
і не погасне полум’я свічі.

12/19

І
Біблія описує усе,
що було, і є, але не буде,
поки Землю населяють люди
ті, яких диявол ще пасе.

Це і є очікувана ера,
у якій усі одна сім’я
і немає часу на химери
у перипетії житія.

От якби не мали ще й спокуси
і любили іноді свою,
не було б ознакою розпусти –
їсти що попало у раю.

ІІ
А в Едемі упіймали Єву.
Показала змієві вігвам
і не мав куди піти «налєво»
винахідник палиці Адам.

А кого ця діва породила?
То Отець лиш відає один.
Незаконний Каїн, бісів син
піднімає Авеля на вила.

Ноя залишає дикий Хам,
Яків емігрує у Єгипет...
Маємо і досі за фіг вам
і за Єву, палицею биту.

Як там не було – іде війна
і володарює сатана,
поки не появиться Месія.

Умирають дочки і сини
і кінця не буде у війни,
поки буде Азія-Росія.

ІІІ
А в Едемі, як не прикидай,
для Адама це уже не рай
мати ту, що зрадила учора.

У вігвамі – як там не було,
може і лишалося тепло,
та не рай – Содом або Гоморра.

11/19

Не печаль мене передчуттям,
Що біда прийде до твого двору…
Хочу бачить сповнену життям,
А не кволу, немічну і хвору.

Хочу бачити твою красу,
Дарувати ласку, насолоду…
На руках до раю віднесу –
Так ще не кохалися ми зроду!

Нам іти крізь зими – до весни,
Відганять видінь чорнющі хмари.
Осені меланхолійні сни,
Всі її облуди і примари.

Хай злякається мара-змія,
Заіскриться щастям світла днина.
Довго будеш ти іще моя –
Вірносте і пісне лебедина!

21 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

У колориті білої зими
малюю за садибою дерева.
Гостюю ще у осені-куми,
ну а кубіта – у сузір’ї Лева.

Не помічаю ані вечорів,
ані ночей. Усе минає всує.
Ось і Амур до неї полетів,
а я її не бачу і не чую.

І це ні у ворота, ні у тин.
Уже на зиму осінь повертає,
а я усе один, усе один
без неї у хатині біля гаю.

І замерзаю у самотині,
на дрова ріжу вишні в гущині,
але боюся, що уріжу дуба,
коли мене лякають уночі
летючі миші, сови і сичі
і не рятує, і не гріє люба.

10/19

Не свистіло у вусі давно
і не чую, чи є, чи немає
та, що іноді ще залітає,
поки не зачиняю вікно.

Може, якось дійдемо до тями
аж коли уже стукне за сто
і у хаті одного ночами
не застукає тінь Ерато.

Та не тане від інію шибка
і холоне у мене душа.
Не побачу я білу лебідку,
що і досі моя і чужа.

За роками літа полетіли
десь у вирій, у ту далину,
до якої я не досягну.

Щоб у вусі уже не свистіло,
забуваю і юну, і милу
і спокутую нашу вину.

10/19

Укрився день журливою габою,
Терзає душу всю осінній щем.
Рахую дні до зустрічі з тобою,
Сповитий меланхолії плащем.

І знову, знову - ці удари долі…
І знову, знову - це несприйняття…
В лабетах чи лещатах у неволі
Без вороття туди… Без каяття…

Німа печаль скувала наші лиця
І розпач закрадається в серця.
Та спогадами радості іскриться
Історія зворушлива оця.

Й вітрила напинає, мов сталеві,
Й зустрічна не зупинить течія.
І не дає втонути кораблеві
Ця сила щастя! В ній – і ти, і я!

Ця віра, що підносить понад світом,
Одвічні істини переверта.
І дозволя без сорому горіти
Стрімка гріхопадіння… висота!

Усі оті обов`язки рутинні –
Од них втікаєм, наче із тюрми.
Вітрила – ніби крила в небі синім –
І там – у вільному польоті – ми!

І не спинить до щастя цього руху,
В серцях не знищить вічної весни!
Дві половинки з плоті ми і духу –
Святу любов несем у віщі сни!

1 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Осінь посіяла зерня,
йде у поля і гаї
і пересаджує зелень
у зоопарки свої.

Нація вміє радіти
миру, тайзі і війні.
Будемо і зеленіти,
і засихати на пні.

ІІ
Арії орють і сіють.
Поки вертає весна,
їм восени зеленіють
вруна, ялина, сосна.

Хамелеони і юди
не помічають краси –
як прикрашає усюди
ива зелена ліси.

Ще ідемо по барвінку
і по межі золотій.
«Матері вашій ковіньку!» –
вийся, буяй, зеленій!

Та не ідеться людині –
риє й копає на зло,
зелень міняє на гривні,
а кумачі – на зело.

ІІІ
Люди не дуже і темні:
є таємниці воєнні,
а на Русі – ідіот.

І розуміє народ:
є чоловічки зелені ,
а на границі – «развод» .

11/19

Перед серцем великим твоїм
Я сьогодні стаю на коліна.
І не сплю, і не п'ю, і не їм,
І щасливий, що я - твій мужчина.

Я сьогодні в любові воскрес
І життя по-новому осмислив.
Ти - безцінний дарунок небес
Наче манна, що падає з висі.

Ти навчила кохати мене,
Я збагнув, що любов, це - офіра.
І життя лиш тоді не зімне,
Як у собі задушиш ти звіра.

Ти навчила любити людей
І вночі їм світити до ранку...
Як шляхетний чинив Прометей,
Як світили нам Данте і Данко.

Хай в пекельній житейській імлі
Аж до тла ми, буває, згоряєм.
Рай творити вчимось на Землі,
І ділитися з людством цим раєм!

15 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Купиною осінньої аури
догорають кущі,
а за тучами вітер у траурі
сіє-віє дощі.

ІІ
І написано, і переписано...
Ой, було-не було –
заримую-но сяючу лисину,
а не хмуре чоло.

Що на неї, буває, не капає –
за огріхи мої!
Але німбами орія-арія
обрамляю її.

І тому оминають аматори,
ігнорують сноби...
За поезію і за метафори
ми побили лоби.

І не соромно. Є ще епітети
і буяє трава...
А кому не дано це помітити,
хай римує слова.

ІІІ
Є нечитане і недочитане...
Напишу я іще, –
що моєю журбою нанизане,
змиє осінь дощем.

10/19

Як не горюй, не молодіє тіло
і піруети юної пори
не повторити, як би не кортіло
побігати ногами догори.

А що робити як неначе треба
і ніби не витримує душа,
аби із нею на руках у себе
забацати на дроті антраша?

Аби земля ходила під ногами
і засіяла зорями над нами
жадана і довершена краса,
коли і сонце можна покрутити,
і ради цього, і на цьому світі
із юності вертають чудеса.

09/19

Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі
Із печаллю прийшли холоди.

Як від цього всього утекти?
Одректись од гіркого полину...
Я думками до тебе полину,
Бо розрадити можеш лиш ти!..

Наче купку гіркої золи,
Вітер настрій мінорний розвіє,
О прийди, о прилинь, моя мріє!
І кохання свічу запали!

22 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Як природа блукає по колу,
так і ми – по траві і росі
то обоє у наше ніколи,
то на плаї у лузі, у полі,
у ліси по опалій красі.

Вишиває веселкою небо
на пейзажі свої міражі.
Ну а я на палітрі душі
вишиваю її біля себе,
поки душі іще не чужі.

Віє осінню із небокраю.
Вітер сіє нові врожаї
і за обрій жене кураї.
А вона і мене відшиває,
і навіяні вірші мої.

Хто покаже, якою стезею
цю ля фаме я можу шерше?
Усміхнеться і буде моєю?
Насолоджуюсь тільки із нею,
а без неї існую лише.

Чи у неї опущені крила?
Заблудилася чи заблудила
ця уявна красуня моя?
Нецілована мною, та мила,
що висоти усі покорила,
а гуляє іще нічия.

09/19

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.

Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:
чого вона хотіла?

Мене чи не мене? –
запитую небогу.
А чую неземне:
«канєшно, шо нікого...»

І що це за діла,
коли немає діла?
Нічого не дала,
взяла і полетіла.

Тай думаю собі:
казати – не казати?
За очі голубі
нема кого обняти.

Дитині не дали
погратися у казку...
А ми ж, таки, могли!
І ось тобі, будь-ласка.

08/19

Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…
Від радості злечу до небокраю!

Як хороше на відстані - тебе
Любити палко, доброту відчути.
Мов небо заясніло голубе
Й скували водночас розлуки пута.

Та вже розрадою – твої слова,
Пестлива інтонація – жагою…
Раптово затремтить душа жива
В передчуванні зустрічі нової!

15 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ти ледь пішла і наяву -
Плекаю знов про зустріч мрію.
Лише з тобою я живу.
Без тебе, мила, животію.

З тобою кожна мить ясна,
Без тебе – темрява тужлива.
В тобою й восени – весна,
Без тебе – нуднотонна злива.

З тобою я – мов гіацинт
В саду чудеснім розквітаю.
Без тебе швидко в`яне цвіт,
І замкнені ворота раю.

Трава без тебе – геть суха,
З тобою – ліс вічнозелений.
Без тебе доля – зла й лиха,
З тобою – радісна для мене.

І ти сумна без мене теж!
І никнеш на виду і в`янеш,
Зі мною – ружею цвітеш,
Проміниш сяйво полум`яне.

В розлуці – в темряві думок -
Доводить відчай нас до краю.
Лише удвох ми – летимо!
І щастям всесвіт обіймаєм!

5 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Юрмою ідемо у маси,
п’ємо отруту як вино
і подаємо нуль на фазу –
душі байдужій все одно.

Нема коли... немає часу...
як у комедії кіно.
Несе до ирію судно,
яке ніколи і ні разу
не опускалося на дно.

А ми на палубі обоє
у суєті, й самотині...

Немає миру на війні.
А героїні і герою
удача є. Не за горою
її блукаючі вогні.

ІІ
Але... не вистачає джазу...
і кутюр’є... і кімоно...
А щастя наше? А воно
не реагує на образу.

Не переймаємось. Ріка
життя – за обрієм. Далеко
ще сяє око маяка.

А ми за милі і парсеки
ще уявляємо лелеку
і у капусті – малюка.

08/19

ІДо світанку – урочиста мить.
На орбіті тане двоєликий,
обіцяє – буде день великий!

Розбудили зоряну блакить
лісові і польові музики.

Ирій синім полум’ям горить.

ІІДушу надривають солов’ї,
буйне різнотрав’я ронить роси,
по отаві заходили коси...

І земного поту ручаї
потекли сльозою у покоси.

Витирають чола косарі.
Їх уже помітили наяди
і тікають у свої левади.

І ясніє небо угорі,
поки чує соло і рулади.

Голуби воркують у дворі,
гуси не курей заґелґотіли,
чаєнята при дорозі сіли...

Опускає неба якорі
у тумані вирію Ярило.

ІІІІ ніщо мене не омине...
Уявляю бойові колони
тихого, за обріями, Дону.

І війна із далечі війне
залпами у небо осяйне
і луною – черги полігону.

07/19

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Романтики усі чоловіки,
аби собі завоювати Жінку.
І любимо, буває, на віки,
і легко забуваємо навіки.

Нікого не чіпаю ні за що
і нікого образити нізащо.
Нікому не ікається, якщо
нема кого винити, що ледащо.

І нічого боятися мені,
що ти і я усе ще не герої.
І це – нічого. У гарячі дні
і під гарячу руку удостою.

А поки-що ніколи не пиши,
що ніколи журитися даремно,
і особливо не горюй за мене.

Переживай за рани на душі,
за те, що ми буваємо чужі,
зате не обіймаємось таємно.

07/19

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

На пасіці дзуміє і гуде,
а я у літній келії куняю.
І наче і ніколи, і ніде
ще не було ошатнішого раю.

Полум’яніє у зеніті день,
який і я з роями коротаю.
І поки ще до осені іде,
не сиротіє хата біля гаю.

Літає трутень, поки не зима.
Йому уже й нема чого літати...
Ночами місяць проситься до хати.
У нього свого вулика нема,
і котиться між зорями дарма,
і нікому його заколисати.

06/19