це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

є ще Василівна, мов янгол добрий, мов ласкавця-мама…
є ще протяг в кімнаті, на наперсток долі накручені мелодрами.
є неотриманні листи та Богу надруковані бажання у телеграмах,
є калинове намисто мрій, де фенікс злітає на сосновій галявині.

є Василинка — дівча кирпате, з молока парного та морської піни,
що приносить опівночі кухоль із піснею та товче по свіжому сіну
всю її суть материнську, покладену плинно в Різдвяні ясла.
ще — скатертина у мальвах, і свічка-ялина, та томик старого Тараса.

людям потрібно людей, якесь визнання, розмови, обійми…
людям в моєму палімпсестовім краю не треба крові та війон!
ото ж, бо чуєш, як дзвінко лунає: щедрик, щедрик, щедрівочка!
замерехтіло сяйво свят і в її долоню упала зухвала зірочка.

вона на пелюстці маковій напише: сійся пшеничко, родися!
байдуже що друкуватимуть бібліографи — що на коліні грілися рисі!
що на шиї зараз блакитна троянда пульсує замість аорти…
ще — проталина сліз шепоче: вітаю з Васильком, мій терплячий народе!

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами, поки крила Василь розправив над головою!
Юлія Івченко. 14. 01. 2022

Виходжу з таксі. Перевіряю гаманець та ключі.
На щастя, усе на місці. Починається ранок світло.
Доки чекаю каву, всміхається янгол на лівім плечі,
З рюкзаками тяжкими неквапом човгають діти.

І ніби зима, але січень їй —не наказ:
Рання весна чи розтягнена в часі осінь,
Де сонячні зайчики — найкращий дороговказ.
І бавиться лагідно вітер кучерявим моїм волоссям.

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише її у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
а ще твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поряд густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…

І коли ковід торкається її голубої зими,
ця жінка читає книгу « Галя без голови».
Подейкують, що в неї інколи кров із живиць,
що в неї замість канапи — повно сухої трави,
що чоловік червоний часто вертає з пивниць.

Що, б’є, чи лає, чи, хто досконаліше знає,
що там у їхньому космосі від гір святого Синаю
і які подарунки готують дітям на Миколая?
Вона ворожить на каві, за хвіст мрійливий сон хапає,
бо дерева розчахнули груднем вікна її трамваю.

Я дивлюся на неї. Нічого такого. Пересічна.
Волосся — до пліч і погляд колеться січнем.
Але вчора на гілці її руки запалала зернинка свічки…
Певно, вона долала в собі набридливі протиріччя?
І мені здалося, що вона гукає мені:
— Смерічко!

Таких, як вона, у цьому місті — море бездонне.
Вони виживають шхунами в океанах іроній,
Вони — звичайнісінькі: покірні поглядом та безборонні,
Самооцінка — занижена! Душі на шляхетність — голодні!
Вони, як, кажуть, білі сороки — не в моді...

Коли у мені починають плавати такі, як в неї сумні сомИ,
самій, часом, здається — я теж, мов Галя без голови…
Юлія Івченко. 5 грудня 2021р. Київ.

Повідай мені,Брате,
Куди весь час,ми так біжимо?

Що змушує тебе,безсердечний кате,
Вбивати,навіть себе самого?

Не втомивсь від усього тікати?
Не знайдеш,так сенсу того

Чому ж тобі,так начхати на ґрати
Душевного дому свого?

2021

Краса жінок
Не у сідницях,ні
І аж ніяк не в грудях...
Навіть не в очах.
І не в ногах,
Не в талії і в тих
Неймовірних рухах..

Все це,...-фантик.
Обгортка,що лиш
Привертає увагу.
Та всередині-душа,
Що навіть під тиском
Не згубила відвагу.

Місце де добро й тепло
Не мрія,а скоріш-статут,
А здібності любити
Здадні нас звільнити,
Навіть з найтемніших пут

Світ неймовірної ніжності
Так рідко відкривається нам,
Бо закам'яніле серце,
Вони,ніколи не впустять
У свій,так добре,замаскований
Під фантиком храм.
2021

Боюся,я
Дорослим стати..
Час коли,...
Навіть синє небо
Перестаєш цінувати,
Та з кожним подихом вітру,
Ще дуж,
Душею палати..

Обмуруєш свою
Душу золотими стінАми,
Закриєш Серце
Вічно все обдумуючими
Ґратками.
Все б нічого.

Та поживеш ти так
Від сил до
Двадцяти п'яти,та,
Як іронічно
Доживеш до сімдесяти.

Лиш вмить смерті,
Ожиєш
І життя свого нікчемність,
Одразу ж,визнаЄш.
2021

Ніч.
Вікно.
Ліхтар.
І знову я в полоні
Твоїх чар.
Тії очі,
Немов парад
Прекрасних хмар,
А вуста
Гарячі мов
Пекельний жар.
Ніжна й тендітна,
Та в душі
Бунтар.
Зізнаюсь,для мене,
Ти, дорогоцінний дар.
Та все це завтра...
А поки...
Ніч..
Вікно..
Ліхтар..
2021

Тільки тремтячи
Від холоду,
Цінуємо благодать
Тепла.
Тільки ризикнувши
Втратити,
Дізнаємося ціну життя.
Здається смішно,та
Щоб плавати в океанах добра,
Ненависті смак
Потрібно
Пізнати сповна,
Тай добро
Перестане існувати
При відсутності зла,
А без смерті...
Абсурдним є
Земне буття...

Ніч-прекрасна пора.
В безлюдній пітьмі
Більш не розгледіти
Нашої
Підлості й зла...
Тільки в ній
Помічаєш,
Як симфонічно
Шумить тишина,
Там,..відчуваєш
Як насолодою
Витісняється твоя пустота.
І врешті-решт,розумієш
Наскільки прекрасною є
Не рукотворна
Краса.
Тут,більше нікому
Дивитись
На тебе звисока
І вирішувати,що ж ти за людина
Бачивши лиш розмір твого гаманця.
Є тільки ти,....
Пітьма,...
І осіннього листя
Багрянно-жовта гора.
2021

Тільки
Змінивши себе,
Зможемо змінити світ.
Тільки так,
Побачимо суспільства,
Весняний,
Пахучий цвіт.
Зараз,ми
Тверді й холодні
Як сибірський лід,
Стогнучи шукаєм,
Той далекий,
Ідеальний світ.
А відповідь тут,
Та вона слизька,
Визнаймо,
Втримати її важче ніж
Стереотип,-:
"Світ жорстокіший,
найбездушнішого царя"
Тільки визнавши тепло
Чистого добра,
Підкоримо гору
Під назвою,
"Життя"
2021

Пожовкла і опала
Природна краса,
Все більш і більш
Оточують нас
Холодні міста.
Лицемірності там,
Немає
Ні краю,
Ні дна.
На задній план
Відійшла доброта.
Навкруги лиш
Запах ненависті й зла
Навіть із церков
Тхне мов з
Помийного відра.
Тепер,
Де людина,
не співає пташина.
Лиш гуде машина,
Холодна машина.
03.10.21

З тебе достатньо,
Про твоє дитинство
Іноді рве, рве серце самотньо.
Бабуся розповідала тихо, і мертво.
Уявляєш? Авжеж уявляєш,
Бо її ти любила, ти всіх їх любила.
Індивідуалісти сім'ї, мамо, згадаєш
На рідній планеті хвильою брала
І тікала, від мене, навіщо?
Я був далеко, й ти була далеко.
Розіб'ю, сука, ніс, бо вигук "Лелеко"
З чорних ротів і жовтих зубів
У адресу твою лунали не двічі,
Далеко не тричі...

Квітень, телефон мов струм річки
Я відчував особливі дзвіночки
Подарунок останній на тринадцяті рочки

Віч навіч вночі кров єдина кричить:
"Мамо, не червоній, бо там вже не можна"

Рясніє осінь: у айстрах крисані,
Цератою вкриті пожовклі лани,
Насвистує легіт меланхолійну драму,
І вальс із ним танцюють кленові листки.

Ослабле ґілля підводиться неба,
Подібно човну, що скинув тяжкий баласт,
Одна філіжанка кави, - і більш нічого не треба,
Корінням у землю впивається намертво ряст...

Якийсь митець фарбує цитринами стежки,
А горілиць пташиний килим летить,
Осінь-циганка напнула злоті сережки,
І барви в тютюнному куреві тихо коптить...

24.X.MMXXIp.

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

згорблений удвоє силует,
що більш подобою був схожий на скелет,
а на спині відростки інорідні
та зараз їй вони як рідні

не паталогія і не хвороба,
а вірних її друзів злоба
в руках яких опинились ножі
і скрадались вони, темрявою, вночі

і так раз у раз,
допоки вогонь її душі до кінця не погас.
і спина все більше нагадує дартс
а з дірок видніється рожевий кварц

яблучко ж — це серце її,
пронзають же наскрізь тіло ножі
але йде, несучи знамена
смерті вірна наречена

під важкістю ножів гнеться спина,
а вона все наївна як дитина
іде вперед, незважаючи на це
і гордо до неба піднімає лице

яку пораду ви б їй дали,
щоб ножі більше в спину не встрягали?
відростити на спині очі
та ні, вона це бачити не хоче:

як найрідніші і найближчі
ті, заради яких закінчувала ВИШі
з ухмилкою Іуди
з її спини кайлом добувають руди


2021

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Слухаю дощ ніччю німою
капає крапає накрапає
знаю
знущається
зі скупою сльозою
прощається
зі мною
вересень безповоротно
до самого жовтня
ритмами рим
нечутно
за вітром попутним
мрією акмеїста
тане як дим
падає листя
нотами Ліста
вересневої токати
місячної сонати
і як з плечей гора
у автора
коли пора
спати.

09/21

у тій тихій, осінній воді водиться жовта риба,
у тих хвилях окличних смайликів усміхається жінка…
у тих запізнілих зізнаннях він її, майже, вигадав,
як вона закриває голі колінки, як вона смажить грінки,
як він душу кармінну її у сіті спокус, майже, виловив.

вона вже не плаче. цих Сіті уже по горло і біла хустинка…
італійська випічка віддає свої запахи до перехожих…
ах… погляди над карамельною помадкою? давно не новинка…
осудлива рука під підборіддям:

— пане, ми з вами такі не схожі
ці сінабони… візміть… не обтирайте поглядом стінку…

це листя так недоречно опадає з комп’ютерного екрану,
ця синя жилка на шиї вам не принесе бажаного щастя,
ця чорна вода тече морями синіми із ржавої мудрості крану…
у вас болить — спина, у мене з тризубом на серці рана…

старий дзиґар часу їм розчиняє повільно сердець замуровані брами…
червоніи калини облич обтрушують сонну росу.

осінь руда пливе, дихає , перевертає спогадів колючі зорі,
кіт із помаранчевою шерсткою лиже давно забуті ключі,
осінь приносить помідори, груші і трохи земного відчаю солі,
осінь вмиває повільно у сповідях жоржин і ягодах аличі,
пахне високими амарантами спокою в родиннім колі.

четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
яскраві світлини школярів перемішуються із студентськими,
зверхньо викурюються срібні дими думок із загальної тисняви.

жінка із русявим волоссям і глибокими очима малює себе із себе
вироки її штрихів виказують втомленість від сумного суспільства:
синці під повіками, батистові складки готичних міст і східний шербет,
а в них какофонія пересічних і стримані погляди у загадковому тет-а-тет.

у собі замикається на всі чотири октави. дихає плаває, відпускає, мовчить…
помаранчеві білки сприймання світу безумом шугають через модельний черевик,
а чорні теорії фінансистів наступають на ребра страху… вона горить:
— пане, ми з вами не не настільки близькі, щоб я ділилася. давайте — на ви?

у цих жінок, що ходять львівсько - київськими площами, ще — поліськими, дніпровськими і т п.
у цих жінок достатньо підстав відкривати погляд, відчувати загартовані долоні віри.
одна казала:
— доню, давай віддам усі свої картини, інша :
— вірші! бо за віком ти підеш далі від грети тунберг! пиши малюй, будь, як одет,
ця країна ніколи не дозволить впевнено рокам тримати господню ліру.

чоловікам простіше. перше — народися талановитим, друге — красивим,
написати щось вражаюче про цих дурних, ображених долями жінок, триматись за їх палець..
спочатку над ним посміються, потім звикнуть і видадуть письменницьку ксиву.
далі — збирай у поділ відповідальності — груші від мам, сестер і кармічних страждалець.

ті жінки, що схожі на тиху осінь, ще й досі пишуть масляними фарбами на тополиних алеях.
хтось чує їх, хтось бачить, як у шухлядки смарагдові складаються їх останні надії?
мідні, прогірклі, як велика старовинна монета фатальної соломеї,
далекі від всього дешевого, спокійні із ликами лева зміїного.

Здавалось ти моя легенька втрата,
що зможу за потреби повернути
Жорстокий час й гірка мені відплата
Ти та єдина, що ніколи забути

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

І гра моя перетворилася у грати
Вино розпусти - у гірку отруту
Ні, не готовий я тебе за так втрачати
Ось кров моя очищення й спокути.

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

Стояли ми, освячені вогнями
Закопчені в вуаль покришкодиму
Кийками нас й тортурами вінчали
Тепер моя навік ти, Україна!

13.02.2014

і коли приходить загадкова повня
я починаю ставати інша —
коли відьмацька кров мене переповнює,
дика кішка вилизує кошенят, а я неспокійні вірші,
буває — страшні, буває — як, лілії білосніжні.

від цієї біди треба було накривати коритом…
є такий звичай в українських селах:
щоб дівка не говорила до себе вночі санскритом,
щоб не блукала тінню блідою по вікнах оселі,
щоб щит чоловічий закривав зірку її Цитаделі.

чи із дніпровським степом, чи з київським колоритом,
чи із древлянським духом змішуються ці начала?
я знаю, напевне, що на волю вирвуться усі вогняні метеорити,
скільки б у них не мовчала…

хоч я мільярди разів і Богу, й чорту, й тобі клялася:
—чуєш, любий, я точно кину шкідливу звичку!
то не слова — то віра моя пролилася,
на білій папір, на поблідле личко,
на цю містичну у повні річку…

—Ти, певно, хвора— скажеш тихо,
ліків від цього уже не буде...
гуси білі летять за вигін,
селезень-серпень лягає на груди.

і коли ти до неї, нарешті, стаєш прихильна,
погоджуєшся з гудінням мотору і запиленим вікном,
на розніжене тіло починає спадати сонна ідилія,
махають долонями дерева і в'ється дорога, як плямистий пітон.

втискаєшся у сидіння і ловиш віями захід сонця,
в якому якась сільська жінка торгує соковитими кавунами.
різнобарвні корови зупиняють рогами останній стронцій,
ти покірно чекаєш коли вони пройдуть степовими материками.

чуєш, як стискається сЕрця шин, як вдивляються в безвість фари,
виловлюєш поглядом руду лисицю, що поспішає до своїх малих лисенят,
із колонок лунає Ліда Лі і своєю наготою лякає і так перелякані хмари,
що дощовою свіжість омивають херсонські виногради із всевишніх врат.

ти придбала бурштинове гроно у першому ліпшому винограднику.
старенький власник розповідав про найкращі сорти і солодке вино…
відправляєш по одній бубці на язик і на тлі небесного клаптика
вдивляєшся у перші острівки пісчяних пляжів, мов у цікаве кіно.

море лагідним цуценям лиже тобі звільнені ноги без підборів міста,
проситься пінистим шампунем із запахом риб і слизьких медуз до рук,
завтра буде медова пахлава, варена кукурудза і джаз від сивого піаніста,
завтра звільнишся від утоми, як звільняються роздягнені манекени від синіх перук

сидітимеш у плетеному кріслі в ресторанчику, що за три кроки до моря,
слухатимеш втаємничене шепотіння хвиль, які дихатимуть солоним бризом
і виловлюватимеш із келиха шампанського устами розм'яклі зорі —
смиренна, як монашка, спокійна, як ворожка і слава Богу ніким не визнана.

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

cекс—квіти на підвіконі, що ти обирав у сусіднім кіоску,
легке торкання розмови з присмаком горобиної мадери,
ніжні пальці, які ворушать моє золотаве-мідне волосся,
туманні зіниці за які ти готовий здаватись екстерном,
і шепіт під простирадлом із лиця схожі на древніх філософів

це запахи цитрусу, небесної півонії і диму твоїх сигарет,
розкидана білизна на якій примостився зацікавлений кіт,
це те, як ти пальцями на животі малюєш із мене портрет,
це змішаний запах живої плоті, що залишає вологий слід
і знеможене дихання у плече, як солодкі ягоди на десерт.

це дзвін кастаньєт, коли помираєш від збудження тіла,
це липке сплетіння рук і те, що ми починаємо спочатку,
це те, що примушує бути неземною і ставати сміливою,
це важке дихання, яке ти залишиш мені на добру згадку,
коли трояндові пелюстки на грудях стають пестливими.

це кухня, де готується кава, чи достається виноград із холодильника,
це стіл, який також відчуває як ти зморюєш мене важким стегном,
забири його дідько— це, навіть, набридливе пиляння сусідського напильника,
перший сніг, якийй ти ловиш для мене устами за відкритим вікном…
і більше нікого не має… лиш калатання серця та вимикнуті мобільники.

це криклива істерика, розчарування, мобілізуючі наслідки,
це те, що нам, бодай, на три дні подарує хороший настрій,
це покусані лікті та гармонічна Всевишнім дарована пластика,
це потім тобою застібнута сукня біла у чорний горошок,
коли, ти на вушко, де квітка гранату палає кажеш
— Моя фантастика!

це чай у пластику, це навмисне призупинений поночі ліфт,
це ми із тобою, які завдячуєм, що так само любились наші батьки,
це, коли із колонок співає « Один в Каноє», або сміється Єдіт,
це солоний піт , який опадає з твоєї смолистої голови
на наш із тобою несподівано продовжений рід,
що палець мій ніжно стискає
в колисці всміхається сонечком до майбутніх орбіт
вперше говорить: «Мама» до мальвових віт.

добре… я згідна… будь вірним з нею, бо це природно…
ти так і навчивчився поважати мою магічну свободу...
сукні з комірчиками під шию, а на свята—дівчинка Бонда...
знаєш— повстану, як повстає гашена отцтом сода.

добре… не проти, гладь її волосся, будь плесом спокійним,
тільки не кажи, що дім став схожим на видих покійника,
що сніг вже не сніг, а пух із розірваного Богом напірника,
тільки тому, що вона, як домашня тваринка, покірна.

усе норм: вояки— їдуть на схід, контрабандисти— на захід…
комусь—синиця у кулаці, а комусь— журавель над дахом…
це примітивно— робити висновок, що поети— типові невдахи…
як ти там кажеш?
— Вічно літають у небі, або підбурюють на політичні замахи...

як Джек Горобець, із дитинства помічена чорною міткою—
ревно клацаю по клавіатурі, щоб не стати монетою розмінною.
не вмію бути пустою, щоб замість мізок—дешеві позлітки,
будуть і ті, хто струни зіркового темпераменту розумітимуть.

ми обираєм краще-- бути між червнями, чи колючими січнями…
хтось любить примітивності заплітати тугі косички…
ну не має у мене схильності бути золотою пружинкою...
може, ти колись і скажеш: «А я пишаюсь тобою, Юля Івченко!»

будемо пить чорну каву, або міцнющий ром із льодом,
будемо смієтися з того, що між нами зараз один сірководень,
нам просто Всевишній вручив весла зовсім від різних лодій,
пробачимо все... та я вже не буду, як погашена отцтом сода.

спека, неначе нуга, починає стікати по вилицях Києва,
перші сходи вcтають, які він у вчорашньому статусі виявив:
—Моя поезія—це оптичне сприйняття світу, дій, різноманітних звуків,
поспішаюча какафонія сучасності—таке собі сумісне кохання та разючі розлуки.

сніг, який ми беремо губами, високі палаци слів та індійські нетрі,
твої від війни потемнілі руки та потерті дірки совісті на зеленому светрі…
сугестія душ і бійка у Верховній Раді, яку ми сприймаємо з розмитого боку,
не ставлячи ком і крапок серед ліберально-гібридного закону про рідну мову,

де серед заплутаних підтекстів буде зручно і чорно-білим сорокам.
це— плач нашої дитини, яка вмирає не зрозуміло від яких діагнозів... найдурніших прогнозів сліпців...
сіпання мого серця подібне до відчуттів, які уже переживала— обійми доньки... посмішка сина…
а потім—розжево, а далі— бузково-синьо.. боляче сильно…

ніколи не втомлюся повторювати, що серце мами завжди бачить далі професорських слів,
і потерпає сильніше за усе людство, яке переживає ядерні катастрофи...
пробач, коли я дію, не ставлячи між нашими дітьми ніяких апострофів,
люблю, як мама… ридаю, як богиня, помираю, як останній смерк, а пишу—сама не знаю для чого…

ця поезія життя стискає мене лещатами кармінного хронусу і сталими догмами...
—Якщо він не виживе, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він не виживе...
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

—Поезія—це не рима… Не образи, які приносять мені всі скіфські чайки у зариблену голову!
Це те, що мене стискає і те, що для когось падає в розум яскравими зорями…
Якщо він не виживе, ти чуєш! Якщо, не дай Бог, він не виживе…
Я тебе зненавиджу… ніколи не буду писати…
Викличи мені рікшу , як перевізника у всі пересічні кораблетрощі…
На до- ре- мі... та на ошатну Арату...
я знаю... я його сенсом до малекули прощена...

він блід… виходив із зручних берегів,
а вона не могла добрати, хоч пару фраз із спокійних слів…
стояла під парасолею над долею розпаленім згарищі:
—Якщо він помре, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він помре!
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

твої очі, кольору блакитного підсніжника
проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
будь ласка, не треба—не ріж мене!

коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
коли— дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
коли доброю, впертою, у словах необачною…

ти мобілізуюєш усю мої сутність осмислити міжгалактичні дактилі,
бо, що ж у цьому світі де—юро, а що—де-факто?

ти віддаєш свій досвід, загортаючи у вишиту полотнинку,
наче говориш:
—Отут—притримай коней… А тут—витри щоку від глини…
Тут—не варто лити мексиканські сльози...
Тут—життя саме над всім поставить жирну крапку…
Тут—потрібно вселенську кому-- і втрачене сяйво-сонях повернеш...
Тут—навпроти вітчизни— червоні із крові маки...
Тут—коло чужинських веж—колючий терен!

я віддано відчуваю твою зрілу присутність, наче руку мамину…
хоча, яка там різниця— ті нещасні двадцять років, що навчали нас плавати…
бачиш, я потихеньку нарощую м’язи, поступово стаю сміливою…
не шкодую про затемнення сонць, в яких ти брала мене заживО…
хочу, щоб птаха твоєї душі розправила над небокраєм широкі крила!
хочу, щоб ти кохала, як вперше, хочу, щоб ти відчайдушно любила!

ти кажеш мені, звіряючи по рубіновому годиннику мої перемоги та брунатні втрати:
—Місце генія на цій колоритній землі завжди залишатиметься вакантним...)

і слава Богу, що ми думаємо так— не, як ті хто не хоче тягти свої заіржавілі баржі,
в цьому світі усі для когось завжди— титанічні важелі...
давай… уже іти до дев’ятого перенавантаження!
ті, що минули—лиш перші розмиті враження,
під образам небесного сузір’я… із запахом скошеної трави і магічного зілля,
де воювали люди, де блукали довірливі звірі…


твої очі, кольору блакитного підсніжника, жінко серпневих контрастів, нехай не плачуть…
знай, я це відчую серцем, я це крізь рядок твоїх розкинутих рун побачу…

хай там хтось і звинувачує у різному світобаченні
але я тобі кажу, як ти мені колись у іншому вимірі:
—Не смій, Квітко! Не плач мені!!!
…коли—дурною рабою, коли—горлицею вдячною…

дівчинко з очима виноградної лози,
дівчинко із засмагою на плечі!
ти розумієш, як відводити мову грози,
ти граєш лиш перші ролі—у них звучиш..

твій язик на замку,
твій язик дзвінкими струмками звучить,
ти знаєш, що і кому відповісти й для кого, як риба глухо мовчать,
коли ти голки заганяєш мені у персти—хочеться більше тебе пізнавать!

бо попри всі прйдені тобою мости,
бо попри всі перекреслені паралелі,
я хочу твою золоту луну нести,
я вже бачу твій дал і запруджені вулиці сонця Нью-Делі.

коли ти будеш входити в дім у блакитнім, як небо весняне, сарі,
коли розмалюватимеш ранголі кольоровими порошками із рису і карі,
коли ти в умиротворених храмах Кхаджурахо викликатимеш родючі дощі,
переливатимешся дзвіночками на пальцях одніє ноги якогось товстого раджі
та танцюватимеш, як Мата Харі—
мені здається, що я сам себе продам на східнім базарі!!!

перепічки роті.. медовий ліс…
розриваючі посмішки беззубих старих жінок…
Індійський океан і так втопиться у тобі!
брудна білизна у пральнях підійме до Будди і до зірок!

Ти будеш, я знаю, молитися, як вони…
ти станеш такою веселою, Боже збав!!!
—Та я ненадового— сказала йому вона,
—поки ти всю мене іще до гілочки не обірвав…

поки я розрізняю, де старець, а де сліпець,
поки мені бачиться сльоза веселки на опущених віях…
бо із міліардів незупинених у світі сердець
там звучать ті, які я повністю розумію.

опісля сьомої починає спадати набридла спека,
відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
під балконом, грає косою старенький двірник—Смерека,
який ніколи не соромиться злиднів і срібної сивини.

не пліткує…. говорить шедеврально-розкішні речі....
таким речам варто позаздрити політикам і геніям:
У мене розум,—буркотить,— стає яснішим під вечір,
а коли втомлються ноги, голова не мучиться одкровеннями…

Якщо я зараз один, то не значить що одинокий…
не важливо, яку обгортку на себе натягнеш сьогодні:
фольгу, чи фантик із «Божої корівки»…
А ви виносьте уроки!
Щоб не було на землі війни, катастроф і голоду!

Піджак від Valentino, чи зелене пляшкове скло,
ненависний пластик, чи голос труби жовто-мідний,
як би ти не старався заховати за пакуннями свою кров,
її склад завжди залишається відповідним!

Вибачення не завжди просить той, хто винен,
а той, хто більшу цінність віддає відносинам світлим!!!
Чорний "ящик" завжди перебільшує відстань і суспільні новини…
Книжки помирають через оте всесвітнє павутиння...
А в будинках затихають сварки, коли кублиться літо!...

він так говорив і говорив… і матіолою пахли руки,
і здавалося, що втомлені то-по-лі мудрішають звуками.

я, може, зараз за нього щось і замовчу,
як він сумує сам… як вирощує жовті сливи…
коли я учора гуляла з дитячим візочком,
він мене перехрестив у слід... як рідну дитину…

говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
обпилюю серця найрідніших…найближчих… золотих…
Бог із ним— світосприйманням…
а пам’ятаєш, як паперові літаки сідали на першу пару,
як ловили губами колючий сніг,
як на вступних екзаменах тримали одина за одну спітнілі кулаки?

перші симпатії… сигарета випалена на двох у шкільнім туалеті—
безперечний доказ дорослості…
як невимушено посміхалися на дитячих портретах…
як танцювали на дискотеках, як вбиралися потай у сукні мамині,
як ми плакали в груди одна одній, коли були поранені…

як міняли дівочі прізвища, як народжували у недосконалих « роддомах»…
як світилися від поцілунків коханих— так, як срібна риба світиться у прозорих водоймах.
як хотіли бути один у одної на весіллях найкращими дружками…
як ми від перших зрад ненавиділи увесь світ і ридали у перові подушки…

як, взагалі, намагалася бути витонченими, досконалими, ідеальними…
якщо мені це вдасться, то на сто відсотків—останньою.
кажуть жіночої дружби не буває…
що усі гріхи і так відпускають всує…
але я знаю, що коли у високих церквах опісля мене лунатиме «Алілуя»,
ти— стріпнешся, як горлиця, і на горлі мій дотик легкий відчуєш—
сльзою… сльозою… сльзою…

а зараз дозволь мені штовхати Сізіфовий камінь, долати свої Єверести,
бо виявилось, що з усього, що я умію роботи найкраще—і є ці убивчі тексти…

тільки не треба лицемірити,
дивитися, як на убогу леопардами- звірами,
граючись у сутінки, мовчати надмірно:
—Тільки поглянь! Попри всі позитивні оцінки,
вона не може скласти собі ціни, у неї поведінка ненормальної жінки!
Тихо… Рівно сиди.. Скромно слухай, яйце!
Фальцети фальшиві шелестячого голосу…
мені не потрібно це!

хто має право заливати мені у кров шприцами шиплячих приголосних,
що ось це— добре, а на це— накладено свинцеві пломби помірності!
чому ті у кого рильця в пуху літають по землі, наче біблійські янголи?
умийте руки свої! випусть совість на на волю з усіма чотирма фалангами.

де ви були, коли я валялась поміж небом і землею у чорній, як яма комі?
наче остання тварюка, яких відстрелють собачники-зомбі!
якийсь лікар-негр… так… спас життя…
забрав дитя …у мене уже давно нема ніякого каяття!
хвора.. мертва… нікому не потрібна, навіть, власним батькам!
пафосні фрази , наче яскраве ганчір’я феєричних драм!
мені, як і вам буває усе пополам!

тому не варто милуватися гвоздиками болю, що ростуть у горлі.
нема біди! як не має рам,
на вікнах станцій тих персон, які схожі на самозакохану моль.
минеться літо— натреться мозоль...
я— жива! плачу снігом… дивлюсь чортом… наставляю роги…
як там ще можна сказати? віддаю борги…
забираю свої у Бога…
я вам себе не віддам! хочете— ріжте напополам
мій чорний ліс, мій воронячий храм!

осуджуйте себе самі… світіть свої сіяючі ліхтарі,
кидайте важкі якорі!
у мене лишились свої!
ну, що третій від стійки бару?
заряжай—плі! !
будем латати і твоїх дзвонарів?

що я тобі подруго-лиско дам? Ти мене програла дотла,
в ту ніч у тебе був гітлерівський план— повно бабла!
у квартирі чужій кидала піковий туз, кров випала до дна…
голос мені вибілила страшною беладонною добіла.
у мене постать німа!
не можна ж тримати зла…
руки мої уже давно обгоріли…
а проте… яке вам діло?

Виплигує хтось, як чортеня із таберки:
—Візьми цукерку ! Це поезія!!!! Ненормативна лексика—не має права на злато.
поезія—це мій дім! моя солона кров! моя яскрава ватра!
обираю важкі слова, щоб не по госту і по стандарту.
червиві яблука захоплень міняю на найгірші втрати.

погодься зі мною— ворогам протистояти легше, чим справжнім друзям… і це —варто знати!
тому мені той друг, хто дверима тупо не грюкає,
хто підхопить моє кермо, як в обличчя хлюпне грязюкою,
коли уже плистиму пустим суховантажем.
Рузвельт сказав правду, що всі пересічні— не друзі, що відчувають твій трем,
що друзів не обирають, як попало…
ні сіло… ні впало...

краще усі зараз тримайте у кишенях дулі,
бо знайшовся один який сказав:
— Ну, як ти Юлю?

а ти там сидиш у своїй горі— накурений, як павук,— письменник… поет… драматург…
визнаний світом, виправивляєш у моєму житті кілька непотрібних ком…
я тобі не по зубах
і не питайся— чом…?
бо труни витесують із ясена і сосни,
бо я вчора бачила віщі сни,
у них були твої і мої сини,
тому—не засни!
чуєш, хлопчику, не ходи моїми голосними садами…
я— не, хто- небудь... я— не та сама…я—вільна сарна.
на мене дивиться мій читач
я кажу йому:
—та не плач!

та перша боялася признаватися, що розлучена,
намагалася засвітити у венах погашені ліхтарі,
ніколи не ховалася у квартирі, як у перламутровій мушлі,
поки сама не побачила, як він відчуває нову секретарку на її директорському столі.

він, навіть ,допомагав їй збирати домашні речі
у глухій тиші, яка могла б перерізати горло найхолоднокровнішому кату,
відвіз дітей до батьків, щоб ті не розпізнали протяги у їх складнопідрядних реченнях,
перший час кидав за квартиру, так, як старі картярі кидають нещасливу карту.

хто вона була та дівчинка із західних країв, із синьою крижиною замість серця?
кажуть, що народила йому доньку, навчилася засмажувати курку і читати його, як журнал.
кажуть, що тій першій його глибокий слід заходить у сни, як морська риба заходить у верші,
кажуть, що вона, як рухлива шхуна, ще й досі не торкнулась осіннього дна.

хоча, можна було уже давно спитися, або поставити на житті жирну крапку,
злитися із юрбою міста, втопитися сумнівами у ямищах стічних канав,
її сріблястий лайнер заходив сміливо світанками на нову героїчну посадку,
у небі складних соціальних мережах лишав для нього червону стрічку листа:

—Я живу. Віриш? Я— море... Під моїми ногам тонни солі і сильна вода.
Ти поміняв шило на мило, але це вже сам розбирайся, чому ти дощем ллєшся по ржавих ринвах…
Усі жінки одинакові: люблять квіти… дратуються від неуваги і очі запалюють,
тим, хто боронить їхніх дітей, хто не соромиться ставати, хоч раз на одне коліно…
Хто сідає на руку так , як сідають приручені голуби на площі Святого Марка в Італії.

То ж іди до неї… Порадуй їй душу, хоч якимись витратами…
І, напевне, знай, що я не так вже й багато втратила.

у мене є один чудний чоловік,
який падає на голову, як перший зимовий сніг.
скидає у меседж розкішні троянди, вітає кавою,
у нього очі кольору ночі такі глибокі, як колодязі Аравії.

кожного вечора ставить на мене рибацькі сіті.
пише привітно:
— Hello! Місячне Сяйво! Я хочу тебе зігріти…
у його голові вітер, громи гормонів і драйвові танці Шакіри,
наче шакал, вивчає мене, затікаючи інжировим медом під шкіру.

його люблять жінки в срібних серпанках на віях за те, що він Серпень:
дозрілий на досвід, мужній в плечах, на борошно літ перетертий …
він відсилає халву з ізюмом, східне серце та казку рахат-лукуму…
обіцяє цілувати кожну тріщинку, навіть, у старості, п’яточці лунній!

у його багажі—древні мудрості виходять, як сині річки із берегів,
він говорить словами Омара Хайяма величні істини своєї старої землі:
—Налите вино негідником із криштальним келихом розбивай об асфальт!
як Мудрий гіркої отрути у глинянім глечику подає--, до денця допий і вродиться сад!

він знає, що врізані квіти потрібно дарувати, а вірші писати не за прогнозами,
жінок робити царівнами буднім днем, а хліб добувати власним розумом.

бачить у мені слов’янське світло і солодку начинка із полуниці,
тому що я ніколи йому не відповідаю , міркуючи прагматично:
— Нехай краще у кулаці— синиця!

на вушко мені сказали усі білобокі сороки, що хоч раз на рік
у кожної теж з’являється такий чудний чоловік!

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

він брав парасолю, чорну свою парасолю.
він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу.
вона була схожа йому на юну, тендітну Асоль,
оту, що не втратила віри чекати його усоте.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

—Вона мені в серце вгризається, тече у мені по венах,
вона, як колюча стерня і стежка моя нездоланна…
отой її другий в нестямі насіяв осіннінього терна,
отой її третій ще й досі мостить їй гострий гравій.

отой її другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
отой її третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
а я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
а я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко!

вона у своїй квартирі із вікнами на Льва Толстого
заварювала травичку— ромашку, календулу, шавлію,
для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
а губи її рожеві... вже осені смайлики ставили.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

після осені неодмінно наступає віра в диво вона
бере за горло жижки трусить і плаче
ніби діва яка не так щоб дуже щаслива
але вірить у щастя своє собаче

після осені буває зима — це незмінне
проте тільки якщо жити та серцем битися
кожна зупинка занурює у глину
у важкі чорноземи торф’яники полісся
і не бійся тоді дитино нічого — тільки одного бійся
що бога немає й тебе навіки підвісять
у чортовім схроні де тисячолітні душі на гаках висять
одна одну вже тисячу років бісять
ніби занудна стара мелодія в смартфоні

після осені точно буде хрумка капуста
рапаті яблука й темне листя вишні
яким вимощені товсті м’які подушки квашенині
й єдина серед білого братства чорна гуска
що на Різдво зробить велику приємність усій родині

після осені завжди щось буває або буває щось —
в залежності від очікувань погоди номенклатури
а світ стоятиме незважаючи ні на що —
ніби дивакуватий бронзовий київський Щорс
на перетині Шевченка з Петлюрою

ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
водила шикарно авто у надто тропічні зливи,
завжди намагалась тримати рівненько спинку.

та жінка завжди посміхалася, наче нема проблем,
вона любила фіалковий чай і шоколад бельгійський,
у неї у голові було стільки наплутано різних схем,
що, навіть, крутий бізнесмен міг би зламати мізки.

писала вірші у маленьку книжечку кольору шкіри,
любила декламувати і підглядала за собою у дзеркало,
а він ніколи не помічав, що у неї прозоро шкіра…
а він обожнював її суп із вокзальними чебуреками…

чи мали вони дітей? чи читала вона йому вірші?
можливо… але я упевнено можу про неї сказати,
що, навіть, коли наступила для них пора осінніх дощів,
ніколи не дозволяла собі жить на його мізерну зарплату.

одного вечора вона пішла сміливо, гучно і беззаперечно,
так дико, що штукатурка обсипалась в коридорі.
у неї тепер здригається жилка на лобі і схудли плечі…
а він так і не вивчив з якої цифри починається її номер…

Солнце взошло над двором, осветило столы.
Сидели
за ними
соседки.
Дружно о чём-то болтая,
точили
они
ножи.
Лезвия грозно сверкали,
и рыскали зайчики солнца волками по стенам и окнам домов.
Выглянул я из окна
с целью приветствия, тотчас узнали соседа они,
мне помахали ножами в ответ.
Я улыбнулся с опаской,
голову внутрь втянул
подобно тому, как улитка втянула бы глазки.

А в недрах претесных уютных квартир
кашу варили соседок мужья,
каждый из них молчалив.
Мягко, безвольно хлюпало варево каши,
пар прорезали лучи, освещая шкафы, и наклейки на них, жирные пятна.

Грубо сколоченный, в каждой квартире
приёмник вещал через кашель помех
бравурные марши и гимны,
звуки эстрады слащавой эфир забивали,
дикторы нам диктовали
новости старые.

Я, убаюканный шорохом листьев, мерцающих в кронах, был пробуждён
скрежетом чёрствым ножей.
Так продолжаться не может,
чувство
это
тревожное,
чувство угрозы,
что от соседок исходит…
Действовать надо.
Чтоб сбалансировать жесткое мягким,
раняще-острое чем-то округлым,
я выхожу,
раздаю им по ложке,
и за прямой
исчезаю
угол.

Де ти – та, що снилася мені
феєю утраченого раю,
за якою іноді скучаю
і якій присвячую пісні?

Іноді чекаю на порозі,
йду за перелази і тини,
думаю, – а може, у дорозі
ця моя оказія весни?

Поки не доведений до краю,
прилітай хоча би уві сні,
бо моя душа – як у вогні
рукопис поезії палає.

Ще літа зозуля нам кує.
Може, у таємному союзі
доведемо не собі, то Музі,
що дається кожному своє,
а за «упованіє» моє
не осудять нелукаві друзі.

05/21

це місто бездонне, це місто до сліз трагічне,
серед залізного руху твій вдих здається останнім.
скинь строгу хустку з очей і не ходи непомічена,
тут достраждали авени, тут вже спіткнулись каїни.

бідні жебрають хліба й багаті мріють про Захід,
тут потяги сильні гуркочуть і спраглі не мають міри,
тут серце твоє тріпоче серед міського трафіку,
тут посмішка стане схожа на дикі оскали звірів.

хто ти у цьому місті? хто ти у цій країні?
хто тобі завтра видасть від спраги справжнісіньку посвідку?
тільки й того що плечі обгорнеш русими римами…
тільки хіба й лишаться стигми в’язкого досвіду.

це місто виживе, певно, це місто, звичайно, потрібне,
це місто ковтає юних, а вони як рицарі в латах.
це місто ворожить грошима і ніколи не має міри,
коли ти стоїш рішуче, то вкриє старими дахами.

потрібно набратись терпіння, щоб очі твої не погасли
і сонце своє тримати вище чим стелиться небо,
і не втрачати віри і мислити поза часом,
щоб місто оце стожильне лицем повернулось до тебе!

але ще гучніше твій голос лунає над мікрофоном,
але ще скоріше мотається нитка з артерії сонної.
мама твоя не почує як ти молишся Богу…
місто—твоя перемога! без крапки... без міри... без коми!

У ногах – незабудки.
У голові – глисти.
У вухах – "Купаться!!!"
і море блукає і му́кає.
У грудях – кефір, сир, сироватка, соплі.
Живіт похмільний синдром розпирає
обвугленою пусткою
з єдиним вікном у пупі́.
У зубах – цілий світ
зав’яз
задньою своєю півкулею.
Кулею, кулею, кулею ….. –
Луна на кінці кінця.
Роса на кінці кінця,
до якого прилипла весна
роєм бджіл,
візерунком метеликів
і кількомастими трутнями
в шлемах на танках
з любов’ю в очах.
Разлоґаліще руки зробили –
розірвали тілесну субстанцію
і скорили, впокорили і прирекли
на розчленованість пальцями
силу.

25 квітня 1995 р., Київ

У той день вона дуже хотіла йому повірити,
найти всі старі листи і знову їх перечитати.
Отак собі мовчки вдихала його голос руками, чи крилами,
а потім довго стояла, як старі ліхтарі стоять на варті.

Бачила його крізь простір, крізь тисячі миль і кілометрів,
відчувала його шеренгову шкіру і запах від тютюну,
хотіла крикнути йому в меседж:
—коханий, де ти?
але вагалась, міцно стиснувши волю в кулак, проклинала війну.

Більше за все боялась, коли на пальцях кралася тиша,
коли мовчав мобільний, коли спогади душили горло.
Вона тоді починала для нього писати білого вірша,
щоб не було її занадто пусто і зовсім не стало голо.

Питалася сама у себе:
—Я увесь вік так буду? Чекала із армії, чекала з робити,
чекала, коли обійме, коли поцілує, коли пригорне!
А зараз чекати з війни? Чекати укотре—соте?
Обіймала себе за коліна і мружила очі над сонником…

У вікна заглядали дерева, трохи сонця і голодний кіт
—Іди вже погодую тебе, Графе,—гриміла фаянсовими тарілками,
і здавалося, що усе кухонне начиння сходить з орбіт,
коли вона наливала червоне вино, коли брала його устами.

Далі нічого нового… Дзвінок—а після—її тихе зітхання,
калатання серця у трубку—здавалось викинеться на підлогу…
У цьому місті, у цій передостанній країні вона була не перша і не остання.
Як і всі жінки, передбачала—йому скоро туди іти…
А їй... Ну хіба що молитись Богу.

Виходячи на балкон шостого поверху,
він випалював сигарету, думаючи про своє…
Стогнали усі жінки та плакали стрижені сови,
коли його серце стрибало м’ячиком і супились чорні брови,
та пальці дратливо стукали, неначе кістки кастаньєт.

- Анно!
Ти мене зовсім не знаєш , хоча до сліз бездоганна…
Іди до перського саду, а не на цей холодний балкон!
Анно, тобі ніхто і ніколи не сміє читати дурні догани!
Ці шпалери – червона цегла , ця ванна не має крану,
і все , що у цій квартирі не схоже на східний сон…

Твоя шкіра прозора , під нею блукає південне сонце...
Ти не маєш мені нічого казати - та урешті скажи!
Як на срібному блюді риба скидається, мов у ополонці,
як ти встала з колін і кинула виклик усім промовцям
і гостриш уміло слово, немов осетинські ножі!

Хоч написав про тебе погано і злісно усе придумав,
а ти горнешся, як до кота, вибачаючи плинні провини.
Не треба дивитись! Твій погляд – токійський трунок!
Ти - моя сіль на рану розсипана Божим дивом,
що ляже останнім віршем на стомлені палітури…

Анно!
Сьогодні у тебе на сукні квіти, яких іще не існує,-
Розмірковував їй на вушко, відпиваючи свій коньяк.
- Анно, ми іще живемо, а кажеш , що сублімуємо,
мов останні бійці, у спогадах втрати важкі рахуємо,
загнані відчаєм по кутках вивішуєм білий стяг!

У якомусь іншому, лише їм одним відомому місті,
він - утомлений від роботи і тривалої самоти
золотими свічками спогадів торкався її намиста,
щиро вірячи, що життя не всі ще спалило мости.

Згадував її фіалкову сукню, що ледь прикривала коліна,
біляве волосся, яке надто часто не слухалось гребінця.
Коли вона обвивала руками його шию, то скидалася на рослину,
яка має один початок і ніколи не знає кінця…

Пахла першим бузком і вишнево-порічковими пиріжками,
Казала :
- На, спробуй, милий! Які? Вдалися на смак?
А коли відпивала його уста, то про все забувала,
попри те, що світ не струсив із себе усіх цікавих зівак!

І була йому свіжим ковтком повітря у кожен спекотний день,
любила бавити теплий дощ і цитувати Кафку.
Рожевими ружами віталася до незнайомих людей -
так, наче хотіла бути схожа на справжню мавку.

Чому він тоді не сказав :
- Пішли зі мною, чуєш, Липко!
Чому не знав, що таких як вона, взагалі, не існує ?
Час нестримно довго їй гоїв рани та кидав виклики,
тому не лише на молоко кипляче - на воду джерельну дує…

І зараз, ув'язнена у палаці, що не має спокійного сну,
шепоче :
- Милий, проси у мене, що хочеш, допоки ще маю силу!
Стану рибкою золотою, лиш би не на кляту війну
вітер загнав твої весняні вітрила!

Чи мліє серце, чи там де сонне сплетіння ніжно зітхає зірка,
якій відомо, що його справедливе єство свідомо стане до бою…
- Господи, збережи! Я буду вірна йому навіки!
Янголи добрі хай в’ються у нього над головою.
Лиш тільки б …

У якомусь іншому, лише їм одним відомому місті,
він - утомлений від роботи і тривалої самоти
золотими свічками спогадів торкався її намиста,
щиро вірячи, що життя не всі ще спалило мости.

Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису,
всі твої бездоганні слова ,які підслуховує грішний світ,
Але одна, я знаю, як цілунки твої пахнуть пилком ірисів,
І я постійно шукала , хоч десь той загублений цвіт!

Моря хмільного сіль, вітряну спеку золотавих долонь.
Хіба ж забудеш оті ще дівочі несмілі зітхання?
Як же безможно ми падали в таємні казки безсонь,
Потайки кроки скрадалися крізь перші весняні плавні…

Наші карти побило життя безжально піковим тузом:
додало три сивинки, приборкали пристрасті дикі.
Бо ж пристойно в чужому колі сховатись за горизонт,
але ж ми безтямно пірнали у глибшу - лиш нашу ріку!

Хтось погляне і мовить:
- Ну й добре, і слава Богу!
Хтось порядно осудить:
– Смішний пуританський звичай…
Сніжно-біла лебідка на край світу нестиме вишеньку допомоги,
чорна-чорна ніколи не знатиме, як-то сріблиться відчай…

Хай ті люди і ґречні, та шерхіт їх все одно за спиною.
Хай собі заливаються позаочі хоч і сорок раз сіроокі сороки…
Милий, дай мені руку і завжди іди зі мною!
До останнього подиху, до відчайного впертого кроку!

Милий, ти розумій, що жінка – це діамантові сходи…
Вона віддаватиме тобі все і завжди, і до останку,
може кохати на відстані, не благаючи нагороди…
З кожним днем самій собі підвищуватиме зоряну планку!

Але, якщо ти хоч раз її образиш,
хоч раз упустиш вітер до голови…
Кожна квітка шукає землі – не вази.
Милий, а в мене в серці - аж квітки три!

не так уже й боляче коли на твоїм узгір’ї по натоптаній схемі
хтось позбирає до кошика ранку яблука ще зелені.
спитаєш привітно – що і тобі це життя насипало повно перцю?
давай покладу тобі серця так рясно ж вродило серця !

у тому домі де заглядає сонце у скляночку із теплим ще молоком,
ходить на пальчиках у багряних світанків недобачений сон,
і багацько чужих таємниць до яких загубились мідні ключі,
замість брилка на них повісились зорі - ягоди аличі.

навіть якби в потаємних кімнатах ти босоніж блукала по морю,
за тебе хтось може вирішить – оцьому морю точно забракло солі!
замало сліз і слова і що до Бога – то не твоя грузька дорога,
і якщо ти виживеш у вісні - найсильніша з усіх перемог перемога!

кожна хвилина на бистрині,
новий день як стрій до соціальної драми.
час самостійно диктує хто ти - смерть чи найкраща мама.
посадити квіти між слів
і сину співати легкі до трепету колискові!
хай уже стане усім по добру!
кожному оку - по мові...

із позолоченої клітки пірнаєш прямо до ліфту,
а між думками блукають хижі бенгальські тигри
це мабуть здійснився сьогодні стонадцятий переліт
отого німого кіно що має чужі субтитри.

та ти рукою махаєш – та хай вже собі та хай!
хтось як і твоя дитина веселий до біса хакер …
і довго товктиме землицю поганий отой « Нехай»?
сварилась бабуся із неба вербовим промінням знаків.

снує перевтомлений люд - шукає дешевої Паски
і вишиті маки на масках – скоро вже рік як тренд…
якої тобі синочку сьогодні співати казки?
а син посміхається квітнем і тягне за палець вперед…

ото ж із синім візочком течеш по київській вулиці,
повз ятки у целофані повз дзвони у древніх церквах,
а поряд вишенька-дівчинка наче до мами тулиться
вона вже бенгальських тигрів нагодувала не раз…