Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Півроку до півроку..і вже й прожив, неначе...
до першого уроку..якого й не побачив
вертаєшся думками і згадуєш насилу...
той час, коли настачив душі на зиму силос...
бо годувати треба щоранку і щовечір...
сю внутрішню амебу у чорноті чернечій,
що причаїлась доки ти ще живий хоч трохи...
колись ти ганив спокій і шив взувачку блохам..
і знав, що не минеться чуття мурах лоскотних..
у грудях серце б*ється... прадавньої істоти
шукаючи відлуння у власних пориваннях,
в солодких мріях юні... у темному старанні
любовного напалму...
а зараз...чисте зілля і краплі валер*яни...
і вдоволь зимних видів, пейзажів для покути...
наш бог нас ненавидів і не хотів почути
ніколи, ні за яких найтребніших обставин
він викинув нас голих і байку про нірвану
шепнув аби для "пташки" чи так...кому до сміху
і дав життя нам наше, і дав людську нам втіху...
і казку про небесне буття чи пробування...
Воскреснув!.. і воскресне? з колін підніме й твані
незвідану ще досі і лячну досі силу
земля їх носить… коби їх небо ще зносило...

І ти там скоро будеш в кумпанії старечій
а зараз...юди й люди...
у шкурах не овечих, а вовчих у кутюрній
обробці модерновій...яскраві і гламурні
холодні до розмови не вбраної у шати..
і нікому почути...і нікого спитати..
нічого не вартує у світі сьогоденнім..
а матері годують з потроєним натхенням
своїм тілесним болем і білою тугою
дітей, що будуть вбиті байдужістю й покоєм...
що до зими нездатні, ще зовсім не готові..
без силосу..без сили..без почуттів..без крові...

Нехай бояться вороги, а ти не бійся!
Нехай жебрачать бідаки, ти не проси.
А ще не вір, коли усі кричать: довірся!
і слово лжі до інших теж сам не носи.

Чого боятися? Що час прийде умерти?
Ти – мить, що з тіні переходить знов у тінь
і право вічності – усе минуще стерти,
щоби самій не перегнити в чорну тлінь.

І бідність – не порок. Її ти не цурайся,
не уважай на дурнів, що кричать: дурнІ!
Живеш по честі, там і залишайся,
бо правди не пізнаєш в ситі дні.

А ще не довіряй тим маскам і личинам,
що так натхненно грають у театрі слів.
Дивись душею, серцем, не лишень очима,
тоді і щире відрізниш від фальші днів.

Не вір, не бійся, не проси – як кодекс честі
в країні, де поети, люди і царі,
де все зі скрипом, абияк і проти шерсті,
де злидні ниці і маєтність угорі.

Не вір, не бійся, не проси –
наснились хтиві голоси.
А може, то дуркують пси,
пещені суки, ситі пси,
що переїли ковбаси?
А може, інші, злючі пси,
що стережуть блошині сни
без повідків і ковбаси?
А може, то такі часи,
де люди-пси і голоси...

Гравітація слів – не закони земного тяжіння,
а канони душі, що у чарах безсоння живе.
У сувої ночей упаковане крихітне вміння
не писати віршІ, коли муза до столу не зве.

Знов осіння пора підмовляє до втечі без бою
і шикує ряди переможців митецьких утіх.
Повертайся у ніч, де на тебе чекають, ізгою,
щонайперші слова, відшукати яких ти не міг.

Там, де сон-небокрай, позліталися рими і птахи.
Не впіймаєш одну, усіх інших загубиш навік.
Одна мрія свята для маестро, поета й невдахи –
осягнути той час, де миттєвість вартує як рік.

В сіре марево дня устає над душею світанок.
Гравітація слів, мов заточене лезо ножа.
Не відводиш очей, зачаровує блиск обіцянок,
а повіриш йому – потьмяніє й дає відкоша.

У чому сила, брате?
У голій правді, цій страшній потворі;
у совісті, останньому із сховів слабаків?
Нехай у небі не засвітять зорі,
якщо був час із праведних років.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Свята ідея не збудує світ
і подорожній не здолає втому,
як у душі безсилля зріє плід.
Якщо ж до сили ще й ума додати,
а Божого страху на мідний гріш,
тоді й мораль вартує розіп’яти
і правду підвести під гострий ніж.
Коли ж на силу інша міць знайдеться,
змагання їх нашле на землю млу
і кров невинних ріками проллється
на славу силі, на утіху злу.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Прийми цю вічну, брате, аксіому…

Луна засипаних криниць
Мені кричить услід – мені, старому,
Я небо споглядаю впавши долілиць
І п’ю з хмарин важких прозору воду.
Я спочиваю у тіні дерев, які ще не зросли,
Які обабіч шляху ще не виткнулись з землі,
З блискучого насіння ще й не проросли,
І дивлюсь на істот, що вуха чималі
Не виставили з хащів кропиви
Глухої, як і мій нещасний край.
З минулого ведуть мої сліди –
Грай, конику трави, свої катрени, грай!
Я – «вічний жид» - блукаю в пошуках води
Живої – в сьогоденні заблукав,
Але живу в майбутньому –
Серед його віршів, його заграв.
Мій костур тріснув і дірявий плащ
Та я апостол. Серед темних хащ
Пророчу равликам про їх Армаґеддон,
Про Будду зайчиків і про метеликів закон
І бачу, як із хворої землі
Замість зела й трави
Ростуть ножі
Ростуть…

Намісники..а чи месники?.. Господи, стільки питань
розлітаються хрестиками, тушаться в сметані..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім… -
шию строї вершникам.. по погоді й моді..

куховарю труєним – не троянським дітям.
І шукаю схованки, де б себе подіти,
де б ховатись.. Боляче.. Янгол тихо плаче..
Ланцюги примножуєм на життя собаче

Коб ножем розчиркати цю тяжку стільницю
і зробити картою, і пустити кицю
у стольград найпершою – на удачу білу…
але ж…як карасиків - на виделку й вила

піднімуть мов знамено вороги й підблюдки,
діти інших вершників, з іншої маршрутки,
у вбранні напитому золотим мусліном,
зроблені із доброго, твердого поліна….

Їм театрів…бубликів… букваря – до грубки
І м’ясця придатного щоб до м'ясо.рубки…

Без надії томляться вершники у строях…
по погоді й моді, годні до двобою..

Годні до намісництва і до помсти-жури.
Та співають лірники, промовляють джури:
не буває верхній пан на два ока ситим
не давай дітей у бій – втратиш свої діти

шию строї вершникам.. по погоді й моді..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім…
розлітаються хрестики! тушаться у сметані

А молитви безнадійні і…всі святі самозвані!

Простити зло, немов себе простити,
чи зуб за зуб, до третіх поколінь?
Хіба це легко – ворога любити,
хіба це важко – вбити його тінь?

Хіба ми рівні тілом і душею
і Божа милість падає на всіх?
Хоча усі ми ходимо під нею
і яро домагаємось утіх.

Як подолати его, свого Змія,
що відхідну нашіптує у сні:
- Людське життя – спокуслива повія,
бери усе, що любо в ній тобі.

Простити зло? А як себе простити,
коли заплачуть янголи ясні,
що міг би помсту раз лише убити,
а не щоразу, на святкові дні.

Я придумав цей дім, щоб ховатися в ньому від болю,
коли правда гірка, наче повінь, затопить роки.
Це фортеця моя, я її не полишу без бою,
бо живе тут любов і прихильні до неї боги.

Я придумав його, відкриваючи настіж всі двері,
почуття не ділив бісектрисою жалісних слів,
бо у цьому житті є щось вище від хатньої стелі,
а ще більше того, що у ниці до никлих голів.

Я придумав його, щоб образи чужі забувати
і на чистих листах не збирати себе на війну,
і душевну жагу, наче лот, на торги виставляти,
і радіти тоді, як заплатять за неї ціну.

Я покину цей дім, коли Всесвіт почне помирати
у клітинах душі, крила слів несучи на вівтар.
Я зруйную його, коли мрія не зможе літати
і натхнення моє за борги перекупить трунар.

Усе буде добре… усе буде добре…
Немов заклинання у храмі жаги.
Чого ти злякалося, серце хоробре?
Замало відваги чи йдуть вороги?

Не бійся нічого, усе буде добре…
Нам шлях устеляють пелюстками роз.
Не виросло жало у совісті-кобри,
щоб плюнути щиро у ситий гіпноз.

Усе буде добре? Не тут і не зараз,
а потім, далеко, за обрієм чар.
Омана надії – утішливий галас,
а правду пильнує вороняче «Кар!»

Твоє, моє, а десь між ними – наше.
Немов множини перетнулися нараз,
а потім розійшлися, кожна в краще:
у казку снів, у доленосний час.

Нехай твоє – це лицар в обладунках,
нехай моє – принцеса на бобах.
Нулі в множинах, пусто на рахунках
і щастя – віртуальне, на словах.

У Всесвіті думок кружляють мрії
і мається блаженним не моє.
Ну а твоє ховають сонні вії
у царство мар, де кожному – своє.

Проміння розсікає небеса –
Розбіглися стожари сонцехвості.
Прокинься, подивись, яка краса!
Посли тепла напрошуються в гості…
З вікна відсуну штори і впущу
Маленькі крихти літа до кімнати.
А подумки подякую дощу
За те, що довго вчив їх цінувати.

2013 р.

Можна упасти нижче
найбільших морських глибин.
Можна піднятися вище
найбільших гірських вершин.
А можна залишити мрії
на рівні суєтного дня,
не осідлавши в дорогу
трепетного коня.
І тільки коли стемніє,
у серці оселиться жаль:
не справдилися надії
і ближче не стала даль.

Хтось пише про літо, яскраве, строкате,
хтось пише про осінь, зажуру душі,
а я про міжчасся, бундючно-пихате,
в якому «жнивують» державні мужі.

Таврують іржаве, що їсть нашу віру,
приймають закони, покару за гріх,
самі же таємно, не маючи міри,
гребуть у калитку, а дехто й у міх.

Там наше – не наше, там їхнє – в законі.
Їм дуже байдуже до тих посіпак,
що в рабстві покори, що досі в полоні
щасливого вчора, де кожен – бідак.

Амбіції, гонор і хвацька постава –
в очах променіє натхнення і хист.
Продажні актори, нікчемна вистава
й глядач із гальорки – довічний статист.

А було би добре: - Брати, обніміться!
Єдиним загалом, без «ми» і «вони».
Тут хтось засміється: хіба що насниться
у снах божевільних такої ж весни.

Бо доля – неволя, бо щастя – кормига,
бо зріє байдужість у колі чеснот,
бо наша ментальність – іронія лиха,
симфонія глупства з омріяних нот.

Хтось пише про літо, ласкаве і тепле,
хтось пише про осінь, багряну жагу,
а я про міжчасся, де ходять у жебрах,
а ще у наперстки вшановують гру.

Забільмило слізьми
Око Праведне
зарясніли дощі
повні ладану
потомилися дні –
ждуть очищення
як спіткнувшись впаду –
стану вище я
догоряють слова
як ліхтарики
що злітали із рук
наче хмароньки
піднялись до небес
і мандрують там
світ у Тобі увесь –
відбудує Храм

Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Тривожна тиша висне понад світом…
Поблідла перелякано блакить…
Ще мить – і загримить несамовито,
Ще мить – і блискавиця заіскрить.

І шарпне здичавіло вітер віти,
Дрімання спеки сколихне хмільне.
А землю розпашілу, розігріту
Устами дощ омріяний торкне…

яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Завтра, чуть мы проснёмся,
Едва разживёмся досыта,
Расскажи мне этимологию солнца
По самый социум.

А оно,
Такое непосредственное,
Блинища вроде,
Пусть к нам не заходит.
Пускай заходит на небосводе
В зачёт просодии.

Там неделями
Плавится наше время
В жидком гелии.

Там в раздольном
И в оперно диком танце
Сбываются протуберанцы.

Там тёмные пятна
Досужи, невероятны.

К ним на Земле подрос
Невольный такой вопрос:

В свете недавних рос
Дотянется ли до солнца
Твоя королевская конница?

2013

оце засіяв у небі ординський місяць
він запітнілий трохи від літнього виру
жовтий бурштин його перетікає у пісню
лети вже рідна хоч на мітлі та з миром

абрикосове серце не втримати під замком
хоч тобі замки будуй хоч подаруй парфуми
в хащах шукаєш нишком барвінкову кров
та віщою таїною сама на себе полюєш

стопи беріз колисають тебе обімлілу
навстіж відкритим серцем збираєш маки
та виноградними лозами грієш стіни
я відчуваю напевне струміння Мавки

клітка із золота занадто тобі тісна
я знаю що ти тікаєш і живеш у деревах
поряд з тобою зайчата слів і береста
бо розпікає тебе асфальт смугами ребер

не бороню нічого та інколи в горловині
наче хліб застряє і ти нестямно одна
плачеш малахітовим зерням у перла рими
от і дісталася жінка витесана з пера

ця ностальгія наче твої керамічні пальці
ніжно мене лоскочуть ласу ласкаву кішку
ти у мені клекочеш маниш мене у ліжко
коло моїх ти ніжок дикий неандертальцю
жодного слова більше жодної думки більше

я їх не хочу чуєш заздрісних чорноротих
кажуть що ти зрадливий кажуть жінок не любиш
звідки ця чорна заздрість в добрих і ґречних людях
краще б дітей ростили краще б знайшли роботу
я їх таких не хочу я їх таких не буду

гуснуть слова в повітрі вітряно і спекотно
все це слова на вітер знаєш якби зустріла
я її десь надворі вдарила б що є сили
чула би та пліткарка бачила би як укотре
ти у живіт цілуєш ніжно шепочеш мила

Хвилясто зміючиться диму клубок,
Вилазять на зовню підшкірні відштОвхи,
З'їжачився вітер в уривчастий скок,
Щоб лунно мовчати миттєвістю довгою.

ОввА! На овали безмового па
Опали сльозисто-зморшкаві підпали!
То шлях, зацвяхований ніччю, запАх
Чи млою безсоння в безодні пропало?
.ропало?
..опало?
...пало?
....ало?
.....ло?
......о?
.......?
........
.......
......
.....
....
...
..
.


2013

Чого ж це я плачу?.. А душа затерпає так
До самоспалення аж, до самозречення...
І думка кожна - як запитальний знак...
І висновок кожен - багатозначне (питальне?) речення...
Чому так нестерпно важко душі моїй
У світі, де грати ролі - уже традиція,
І де розуміючий погляд (бажано твій)
Міг би мені розтлумачити, у чому міць моя...
Навіщо ці сповіді?.. Себе не люблю і за це,
Бо звикла сильною бути (та жити "як всі" не навчуся ніяк...)
Не хочу носити між люди чуже лице,
Де і мить не собою бути - для мене фатальний знак...
...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...
...Чого ж це я плачу?.. І дощ... Ох і дощ в унісон!
Душе моя, благаю, не будь на людей ображена...
Давай ми з тобою повіримо: це був сон...
Ти ж сильна у мене...
Ти сильна...
Любов`ю вражена...


26.06.2013

Марю і сплю навпереміш
з пристрасним щастям утіх...
що таке щастя окремих?
де воно щастя для всіх?

Поглядом скислого світу
очі викривлює біль...
в мовах і звуках повітря
хліб і розсипана сіль...

2012

Правила вилами ламано,
іскрами рам і безсонь!
Ріки-каліки стограмами
ллються з кривавих долонь
пещених піснею вищости
в маннах означень і вчень.
Маса - Месія Сподвижництва,
Меса, не співана вдень!

Вулиці лицями чистими
сповнені, зрушені в бій!
Дух, Ідеали і Містика
сяють в очах хуртовій!

Промені в гомонах Пращурів
кличуть у військо безсмерть.
Муки ставатимуть важчими,
поки не знищим їх вщерть.

2013

Ось коли бажання потонути у підземеллі правди
В тунелі кривди кидають крихти
Які хочеться жерти, але соромно брати
Совість здатна не тільки по руках бити
Критик, критика, закрити там
За замками сімома, аксіома ліні
Пропогандує вигідну політку
Програмує раб раба тирана
Теорема теракту власних фільмів
Особистих думок , поглядів вражень
Плюс зверху засоби впливів
Джерел мереж вірусних заражень
Метафори загарбники загарбали в полон
Сон, відсутність сна у сні
Постійний шум викликає прокльон
Коли б відразу це зрозуміли всі
Суть зубної пасти в тюбик
Вичавлювати речовини доказів
Голова скажений кубик-рубик
На фестивалі плітків і показів
Фокуси з ракурсів епідемії профіля
Незбагнена будова тлумачить релігію
Наскільки прекрасно цвіте магнолія
Настільки відчайдушна операція «Валькірія»
Територія простору часто неосяжна
Коли не чують то кричи у рупор
Мене судитиме суд присяжних
За вирок отриманий отримаю кубок


Під мостом гуляє вітер
Який веде діалог неодноразово
Сонцем спалені бетонні плити
В кольорових розписах показово
Поза ембріона на дні явища
Куди ховають первістки життя
Скажи хто ж так пищав
Щоб отримати порцію почуття?
Не мовчи, занадто тупе слово
То кричи надриваючи гланди
Тільки птахи чують соло
Із дна каналізації правди
Щось залишаю про себе на згадку
Загорнуте в брутально бульварну пресу
Продовжую записувати загадку
щоб звільнитися від власного пресу


2012

червоно вишні цвітуть запаморочливо пахнуть липи
червневе сонце пече кружляють помисли як джмелі
і так беззахисно тут у цьому просторі в цьому світі
де на брудні торговища вже виставляються мрії й жалі
де топчуть рідне святе і причащаються всі привселюдно
де напоказ виставляють свого цинізму червиву суть
де залишатись собою і так важливо і надто трудно
а ще стриножити хочуть а ще кайдани міцні кують
моя ти душе ранима не зізнавайся про це нікому
ховай від світу лихого і почуття і нестримні плачі
на цій планеті є справжнім хіба що затишок рідного дому
і незрадлива молитва …над краєм космосу…при свічі
а чи почують тебе... то за життя ще не чули нікого
не обійди свою долю молися пиши волай
червневе сонце пече заблудле слово шукає Бога
червоно вишні цвітуть черлено плаче земний наш рай

Ну немає мені оправдання -
Краще мерзнути в холодній ночі,
Знову напишу оповідання,
Як емоції палити в печі.

Чи точніше як емоції палять,
Заряджають бажання й думки,
Бо в середині так крутять і давлять…
Я збагнув – це триває роки!

Наче в’язень приватної «зони»
Гірше, хворий «шостої» палати,
Це відверття не зробить прозорим,
Щоб відразу почали співчувати.

Я занедбаний, ще й неохайний,
Ех, негоже, так про себе - не можна,
Щоби стати гостем проханим,
Йду на зустріч дорогам тривожним.

І боротися, і кидати гранати,
Ой, не буду і в окопах сидіти,
Перестану в емоції грати,
Прийму все або стану терпіти.

Тоді зможу агресії відмовити,
Пройду скрізь або повз цього стану,
Якби це ще й усвідомити -
Тоді зовсім іншим я стану!

2012

Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:

Норвезький ліс. Вогкої глиці прах.
Блукаючи, як Данте, в сутінках думок
Відчув себе я повелителем мурах.
Я дихаю крижинами зірок
На урвищах готичних Гімалаїв
І стежку міряю безкраю
Від явора до велетня-сосни.
Зерна мені, мурахо, принеси!
Я на долоні мертвої почвари -
Гондвани – покладу безцінну дань.
А наді мною сивочолі хмари
Такі нордичні. І епохи грань
Хоч не цієї – мрій та сентиментів.
І Дарвіна сивезна борода,
Що істину шукав серед моментів
Смішної гри. І як Сковорода
Поради я даю рудим трудівникам –
Я прошу одягти їх макінтоші,
Бо дощ завершення несе вікам.
Та їм байдуже – їхні ноші
Вагоміші за Кіплінга тягар
Отой, що «білих». Заздрю вам –
Істоти істини. Невтомні муралі,
Ви шлях до космосу торуєте мені.
Мені – своєму богу. І вікам.

Вони бачать його наскрізь,
А він хоче бути сильним,
Тільки заважає слабкість
І зриває маски щільно

Вони ріжуть його словом,
Щоб і він замовк - навічно
І винити тут нікого,
Окрім себе, як це звично!

Він любити хоче землю
Рідну мову, чисте небо
Обіймати кожне серце,
Кожним пальцем дотик легкий

Нести світло, яке має,
Адже Всесвіт дає спокій
Бачить зірки ще палають
І рум’янець красить щоки

Є чудове і дбайливе,
Лише треба зупинитись,
Бо всі в метушні можливо
І не встигають подивитись

В очі, зазирнути,
крізь одяг,
Під шкіру.
Де бігає кров
Була б на все тільки воля,
То до любові залишалося менше ніж крок

2012

Це повернення сезону дощів -
Вікна кричать моєї домівки.
Хто ж ти така яка без ключів
Входить до оселі чоловіка і жінки?

А давай без імен –
Коливають парфуми урбану образ,
У вікнах вогонь дає Прометей,
Щоб відчепити груду образ.

Суєта це не ми, німий
Той, хто метушню відчуває, як спокій
Своїм повсякденним словом - не мий -
І зустрічатимеш простору дотик.

Галасливі квартири в полоні сімей
Паливом тхнуть гнітючої сірки,
Вікна кричать стоном людей -
Миттю від цього падають зірки.

Б’ють капюшони дурманом на сполох,
Крони дерев активують багаття,
Найкращим вчителем стане ворог.
Погляд ведеться на спокусливе плаття,

Буря спокою кидає зародок
В глибинну ущелину засухи везіння.
Це посилання – винагорода -
Без оголошення на потрясіння,

Спасибі, спасибі за кожну мить,
За кожну новину, за кожний подих
Навіть, коли нестерпно болить.
Я споглядатиму Єдиного дотик

І не наосліп, нів’якому разі,
Авангард вірний вказує напрямок,
Смакую буттям в нічному джазі,
Яке показово виставлено на ярмарок.

Тут безкоштовна осіння цнота
У струнах незграбного контрабасу,
Кожна краплина - це нота,
Яка змиває будь-яку образу.

2012

Ця багряна пожежа покірно зализує руки
і біжить за тобою, та де їй тебе наздогнати.
червонієш від страху, о дівчинко, вишенько, муко,
червонієш, як в школі за першою партою.
Що взяла б ти, на мак пересіяна маківко?
чи коштовне каміння, чи в небо простягнуте гілля?
до шухляди на потім заховані лакітки
чи дитячі малюнки поміж сторінками Вергілія?
Чи світлину, з якої твоя посміхається пам’ять?
Так багато всього, так багато, багато, багато…
Лютий півнем прозорим недремно стоїть на брамі.
Але ти вже нічого й нікому не хочеш казати…
Хіба що мамі…
Лиш тільки мамі…

Ні слова назад не заберу -
Це мій Бермуд,
Слухач ти друг,
Єдиний гість присутній тут,
З тобою чесний і відвертий
Хоч ми і перехожі.
Тобі даю всі почуття хороші
І неважливо твоє ім’я,
Положення в суспільстві
Тут ціль одна,
Коли прозора відстань.

Не припиняти скарг
І збільшувати власний простір
Або шукати скарб,
Як жити просто
Невимушено…

(тук-тук)
Відчинено у мене
Ось тут в кутку
Тримаю жадібність, її лілею
Або тримаю за горлянку
Цю панянку,
Яка із скупістю заводить п’янку,
Не вірю, в жодний їх «останній» раз!
Ось тане рай!
В іншому кутку засипаний осудливістю, грубістю!
Засуджую всіх
Без винятку!
Отримую від цього кайф!
Аж лячно…
Бо в третьому кутку Бурмуда – смуток…
Пропасти, зникнути,
Упасти й вимкнути,
Так легко
Борсатись в болоті
Так просто,
Піддатися під вплив
Лише, щоб прийняли!
Відчути важливість власної персони,
А я не можу так,
Не можу бути сонним
Й боротися не можу -
Я мирний воїн

2012

Дамоклів меч душі моєї – тіло,
щодня висить на ниточці життя
і як би тіло жити не хотіло,
та п'є усе ж із чаші забуття.
Слабке та грішне, молить не пощади –
бажає втіхи з Божого плеча.
Собі прощає хиби, примхи, вади,
бо суть його – професія меча.

Екстраполяція життя... Де ж ми
на тій кривій, що тягне світ угору?
Ми світочі, що нищать сили мли,
чи вічні бранці в підземеллях Мору?
Що нас чекає через сотні літ?
Пізнання істин чорного мовчання
у світлі негасимих зоряних софіт
чи жалюгідне з острахом страждання?
І що наш ум долучить до богів,
до кола світобачення титанів,
де розум духа вищий від чуттів,
де правда вища величі обманів?
Чи може шлях пружиною невдач
відкине нас у дрімоту терпіння,
де страх душі, її нечутний плач,
утілиться в зневірене моління?
Як мало істин в домислах буття!
Ніч таємниці яблуко ховає
і наша доля – завтрашнє життя,
на тій кривій ще значення не має.

Різні люди, тіла сусідні
і слова не доходять цілі. –
ми ж хотіли суцільно вкрити
мармеладом серця свої…
знову сонце встає, і завтра
встане сонце і вийде. Знову.
Я не вірю в нову промову
про безкошмарне майбутнє,
про льодяники і цукерки,
і про ніжну любов грабіжну
абордажну на віях твоїх -
Не вірю. Я в голос вию,
ніби живо вирвані жили
ніби вибір жене рулетка -
виплести кокон собі чи ні? –
викувати у металі?! –
витесати із ялини?! я
цими руками зумію все. Й
не загину! Чуєш? – виживу.
Просто на зло годинникам
і копітким жовтявим свічкам.
Хай догорає старий фітиль,
Стрілку нервить, сіпає тяжко,
послухай, піде надія –
прийде розтяжка, розуміння
банальне про заідеальне,
про світ чужоземців, в якім ми
спотворене тло урба душ –
різні люди, тіла сусідні.
Ми сліпці, кобзарі незрячі…
Ти не думай...ти пробач мені…
Просто плюнь і пробач мені.
2 чужаки на дорозі життя.
У різні боки націлені
стріли. Ті, що не вміли знайти
те, що самі ж і згубили.

Просто окремі люди,
Холодні немов зброя.
Ні! Не єдина душа! –
їх двоє!…

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
неутеплена гола коробка,
в ній коти витанцьовують вальси,
в ній трава проросла крізь цеглини,
в ній птахи оселились, літають,
бо ж даху немає.
Якщо зверху дивитись –
всі люди – малі мишенята,
гноми, карли. Щоранку
свої покидаючи шпари,
поспішають, біжать. Наче час
їх життя вже скінчився.
Цей невистиглий світ,
як невиспана жінка дозріла –
повновида, хотяща,
та сповнені очі печаллю…
залишилась сама серед
білого-білого моря
почуттів і зневірених кіс,
що гаптують подушку.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
чи забута господарем хата.
Без жалю замете і завіє,
без туги заколише довіку –
цю жебрачку, будівлю холодну,
цю повію під небом неквапним.


Коли дивишся вгору –
то сонце, неначе п’ятак,
лиш чистіший стократ
за оті, що в кишенях белькочуть.
Підніми оченята, поквап
подив, подих, знання про незнане.
Розпізнай з висоти свого лету
І те місто, і сонце побач.

Хочеш бути довершеним –
місце собі на землі
обери не долинне,
щоб битим не стати зненацька.
Розторочуй, скорочуй свій шмат
До єдиної грубої нитки,
І пусти по ній всю свою кров,
І все тіло своє обв’яжи. Примотай
Його до горизонту
І зависни довіку між сонцем
та отим невибагливим домом,
що уже пророста крізь цеглини.

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

Удивительный мир
Первозданной и дикой природы...
Лес одел свой мундир-
Летний бренд переменчивой моды.

Заповедная глушь-
Сосны строем стоят неподвижно.
Их покой не нарушь!
Чтобы голос Творца было слышно.

Несказанный рассвет-
Утро свежее дразнит зарницами.
Щебетливый привет-
Пробуждение певчими птицами!

Лягаю спати, втомилась, годі,
Аж гай гуде.
Бажаю зняти, неначе одяг,
Прожитий день.
Пекельну втому нехай поглине
Короткий сон,
А завтра вранці життя накине
Нове ласо.
Одягнеш хутко, в догоду моді,
Весну, четвер.
Бігом по колу життя проходить -
Парад химер.
Костюми, сукні, плащі і пальта -
Свої, чужі.
Старі світлини – сліди на шпальтах
І в мережі.
Колись відпустиш останню свиту
З усіх одеж…
Нагим уперше явився світу,
Нагим підеш…

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

Я намагатимуся,
Менше всіх тебе торкатимуся,
Не зізнаватимуся,
Як часто сняться твої вуста;
Хоч і описую,
Що захворію твоєю рисою.
Це втаємничую -
Тебе приховую
від себе,
Дні вираховую
Й хвилини нашого знайомства,
Не піддаватимуся,
Коли побачу твою постать.
Я намагатимуся,
Щоразу більше з тобою розлучатимуся
Без твого відома…
Ох, це безглуздя!
Ось там, де серце,
Так треба сенсу
Наповнити тобою порожнечу, ями…
Окрилена, чекаючи твоєї з’яви
Неспокій, бо слід твій на одязі моєму.
Тепер не пратиму -
Я намагатимуся,
Тебе до серця більш не братиму -
Як так втручатися
В твоє життя
Егоїстичними бажаннями…
Жадана мить - це ти,
А я лечу,
Коли тебе почув -
Прошепочи свої рядки
Мені, будь ласка, мені, будь ласка
(твоїм волоссям так ідуть квітки)

2012

Я безпритульна вітру течія…
Крізь хащі пробиваючи дорогу,
Іду вже не «на Ви», іду на «Я»...
Карбую над собою перемогу
У цьому світі, де банкнотів шал
Заволодів піснями й молитвами,
Де править зло якийсь відьомський бал,
Відверто насміхаючись над нами.
Де плачуть зорі та кровить блакить,
А спокій справжній лиш на кладовищі.
І де душа нестерпно так болить,
Немов жаринка десь на попелищі…
І де зігрітись навіть не дають,
Бо ніби між людей, але самотній…
І де щодня твою вбивають суть,
(І не лякає навіть суд Господній).
Де правді народитись не дано,
Добро наївне прихистку шукає…
А всім буває просто все одно…
...І це вбиває…

***
Трояндоквітно розпочався день,
В душі Бетховен прозвучав, як завше.
Хтось під вікном із нотами пісень
Схотів життя розвеселити наше.
Комусь не шкода лічених хвилин,
Йому, мабуть, немає що втрачати,
Він ходить світом, наче блудний син,
Усе що вміє – з ніжністю співати.
Ранковий проблиск ще одного дня
Із Вічністю підтримує розмову.
Життя іде… Що мить – то все життя…
Мелодія звучить все знову й знову…
2012

Давай будемо зупинятися
провулками "тинятися"
фарами сліпитися,
подорожувати там де завжди ходимо
навіть коли холодно,
давай про щось поговоримо і
окутаємося по тепліше,
малюватимеш,
про те інше на
сніг чекатимемо,
а отримати сонце з дощем.
Питай про те чого бажаєш
бо вмію ніяково мовчати і
не мерзни, гріти
персти які тримають
пензлі неначе одягати персні,
схопи натяком
стати винятком із
цікавості витоком,
обери чітку позицію
погодься на мою пропозицію
і жодної вимоги
ми могли разом
пити теплі напої ... а
по дорозі назад зриватиму - афіші,
оголошення з стовпів

2012

Ну, привіт, мурахи буденні,
Кави, чаї щоденні,
Метушливі життєві моделі,
Семиранкові суєтні
Гаманців пріоритетні,
Офісні, магазинні
Весняні, літні, осінні, зимні,
Ранково-автомобільні,
Пішохідно-дебільні; (паразитні)
Пасажиро-транспортно повні,
Сніданково-голодні,
Он-лайн активні, соціально-мережні,
Гармонійно відсутні, гормонально залежні,
Нікотинно-тютюнні,
Алко-нарко отруйні,
Позиційно-ліниві трутні.
Життєво-ліниві – тут ми
Легко керуючі, сміттєзбираючі,
Цинічно-пихаті, кредито-упаковані,
Конвеєрно-споживчі,
В бетонних коробках сховані.

Ну, привіт, мурахи занудні,
Рекламно-комфортні,
Ідейно-одноманітні,
Брендо-ідольно-модні.

Ну, привіт, Без ГМО голодуючі, жиріючі,
Атеїсти, віруючі,
За хаос воюючі -
Живуть мурахи мурахами керуючи.

Ну, привіт, марафонні
Добро загубивши…
Ні, воно у всіх є
Тільки пахне давнім

Ну, привіт, критико-егоїстичні
Привіт, невічні

2012

у долонях моїх безсонь для двох забагато місця
у камері серця катастрофічно не вистачає кисню
твій силует спалахує вогником у вологих зіницях
а мрії ще намагаються у собі відшукати пісню
а ти чоловік якого забути хочу й несила
а я наївна жінка яка страждати тобою приречена
а життя це шторми і ще раз шторми а не рожеві вітрила
і врятуватися можна хіба що взаємними втечами
ви поясніть популярно не- героєві не- мого не- роману
що вдавати сліпого безглуздо і зрештою досить
що я не стану для нього тінню тінню не стану
і що любові не просять любові таки не просять
що він потоне як спогад на денці порожнього серця
а наше щастя на двох то як розчахнута бурями вишня
що божевілля оце нарешті колись минеться
і він спокійно зітхне і скаже про мене колишня
не вистачає полум’я у перетлілих зіницях
аби освітити цей відступ у існування на фоні неба
ви передайте йому нехай мені більше не сниться
і що шукати мене не треба шукати уже не треба

2013

Давай посидимо тихенько, мовчки,
Це буде ритуал.
Твій подих переніс до себе,
Твій дотик врятував.
Як чути гомін?
Я списую тисячу листків -
Сітківка серця чиста
Малюнками з намиста
Закреслених рядків
Тебе в них відтворив.
Ось чути спів!
Веселі сумніви постійно гострі
Відсутність кальцію єства ламає кості.
Я хочу краплю губ,
А бачу тільки шибки;
Вже вкотре день майнув,
Настала ніч; в листівки
Помилки в просторі строкаті
Ми бідні, бо багаті -
Багаті бідні, рідні
Й різні…
Тож падай, падай…

2012