А я дощ...
І в дощі... Не сумую...
Лише тисячі сліз
На обличчя кладу!

І самотністю тихо мандрую,
З неба в землю
Словами іду.

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...

Поки діти сплять,
Пиріг піднімається у мультиварці,
Світанку роздмухана, тепла зола
Сиплеться небу крізь пальці.

Випростовуються без імен ліхтарі,
Невільно дротами прикуті.
У сірих долонях голодних доріг
Збираються жовті монети маршруток.

У вікнах спинаються клаптики штор,
Пищить мультиварка нечемно.
Дороги в монетах поміж ліхтарів
Купляють собі наречених.

Мої герої - сектанти, що колять собі у вену уламки метеоритів, розбовтані у воді;

і некомбатанти у свитах, що фактор примирення й сонця без остраху щодо грабунку тримають у бороді;

й веселі льотчики в масках, чиї полігонні шедеври на практиці переходять постійно у мертву петлю;

а ще альпіністи-вигнанці, що взяли занадто високо і забрані вітром вершинним до себе за це без жалю.
***
Мої герої - не з неба, хмарини для них - не транспорт; натомість укрзалізницю обрали усі вони,

й хоча у тьмянім вагоні кондуктор вишукує зайців, ніхто не жалкує про те, що далекий від вишини.

Фіделі скуйовджених вулиць, апостоли переходів, похмурі ісуси хрущовок, архангели мокрих доріг, -

для них мої мармур і море, для них мій папір і ліки, для них мій маяк і бункер,

і вірші мої для них.

Серпень 2014

Вони боролися за спокій до кінця,
Під шум гранат і гуркіт автоматів.
І не один віддав своє життя,
Не повернувсь.. Його ж чекала мати.

Вони боролися за спокій до кінця,
За мир у сім*ях і за щастя в домі.
І йшли у бій, на смерть вони щодня,
Стискали зуби, не корились долі

Вони боролися за спокій до кінця.
Усі сини квітучої країни.
Хоч тяжко їм було, чекали сходу дня.
Усе для рідної, для неньки України

Вони боролися за спокій до кінця.
Вони - солдати і усі герої.
Несли надію у людські серця,
Звільняли вд ворожої неволі..

2014 р.

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

Час монотонно тягнеться,
мов стрічка з продуктами у магазині.
Будинки у сон одягнені,
Богові душу винні.

Трамвай на браслеті колії
пізнім розцвів аметистом.
Дерева руками прозорими
душі колишуть над листям.

На тому боці, там де ти
Стоять хрести, що при дорозі
Моєї пам’яті.
Нести,
Хоч я нести його не в змозі,
Мені доводиться тягар
Угару, гіркоти, знемоги
Від перебільшення пустот
Уявою твоєю.
Доти,
Допоки доти самоти
Стрілятимуть над полем Леля,
Я падатиму в засвіти.
Світитимуть сумні лілеї
Чи орхідеї дикі там,
Де ми кохалися.
Сьогодні
На дні чуттів, у глибині
Воскрес вогонь.
Як великодні
Зіниці пломеніли.
День,
Мов дамська сумочка, вмістив
І лак, і ацетон коктейлю…
Але,
Під серцем я промінчик теплю,
Тебе лелію і люблю.
Боготворю жіночі чари,
Що відкривають вікна-чакри
І сонце змішують з дощем.
А ще
Біля хреста, чи за хрестом,
Чи у авто, чи під мостом,
Я відчуваю – ти з хвостом!
Русалка може?
Може відьма?
Зникають сумніви безслідно
Лиш розтікається під серцем
Спокуси мед з кохання перцем.

28.08.14

це літо закінчується слізьми
Боже! хіба ж так треба дощу?
не стало одного трьох восьми
були ще дітьми були мужами
були такими за кого б заміж
хоч завтра пішли дівчата строєм
а їх – в одностої на поле ратне
шукати болю долати атеро
гасити ватру, варту чи вату
чи те і те ну і…помирати


пішло туди їх кілька тисяч
вернулись – п’ятеро

ще сотня підвально чекає бартеру
лишився спомин як крик матері
німий
бо й задушений одностроями
зеленими плямами порожнечею


інші лишилися бути героями
і бити пам’яттю нас, - приречених
шукати у снах імена курсивами
обличчя між натовпу вирізняти
вони були гордими і красивими
вернулись - п'ятеро...


в них вилиці жовті в нас вулиці сиві
реальність немов атака хімічна
скажи мені, за що тебе сину
не мовчи за що тебе, батьку
прирекли на життя вічне?


все просто – ми стали зашкарубілі
немов підошва важкої бутси
ми деградуємо у дибілів –
Бог дав нам курси:
уроки людяності і права
уроки сумніву та сум'яття
уроки віри у добрі справи
і просто віри…вернулись - п'ятеро...


було у матері як волосся
синів прекрасних та світлоносних
а в травні раптом упало листя –
а з травня – осінь!
лишилась батьку одна правиця
лишилась дівці одна розрада

і наші сльози на їхніх лицях
попроростають ще виноградом


22.08.2014

коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би славну компанію - маркіза де Сада, Жорж Санд і Хемінгвея з сушеною воблою
юного Маяковського ще не простріленого Лілічкіними кулями очима скляними її безлюбові любові а обіруч кованої фіртки кутики вуст Жуковського живуть окремо як кіт чи як притаманно коту на готовім
І там же жоржинами бальзамінами жінки у шампанському віці у капелюшках і з бульбашками на стеблах тремких
ще цілий загін маленьких та менших Принців приручених - вуха почищені, нігті підстрижені – все як треба
у тому саду жасмином бузком самшитом шиті стіни садові фігури живі й уміють дихати і коли гуляєте ви пастельно картинно буває у спину опівночі можуть пчихнути…буває
червоні омнібуси скриньками поштовими біжать перед домом – першими по новини й кутики вуст Жуковського мов коти на готовому муркочуть пухнасто повигинавши спини

Спини мене, діду
старезні твої хронографи чи цокають ще у рідких субстанціях часу?
спини мене, це життя почалось надто стрімко, воно недоречне штучне і передчасне
воно випереджує старших – не по сезону – достиглим плодам не місце в задусі цвітіння.
коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би там лише горбаті тіні

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

А.Б.

Як пахне зорями!
Зорями!
В снах.
І поміж болями,
Горями -
Ра.

Не вимовиш!
Не вимовиш!
Ні ти, ні я.
Плащі часу
Скинуто -
Ми - ява.
2013

На вітрі помислу уярмлений, як біль,
Що тілом протікає безупинно.
Пропущений у серце, у клітини,
Відпущений, як бджіл кусючих рій.
Звучиш? – Звучи. Віддалено, як літо.
Німе пташа – моя душа – відкрита.
Нема нічого, й все зібралось в ній.

Тебе уже вписали пастухи
Іще до нас на наші перехрестя,
На гачкуваті костури опершись.
Слова ловили втомлені птахи.
На захід йшли отари. Передзвін.
Туге повітря втягувало простір.
Ішли самі. Нас не вели на розстріл.
Ми планували голоси сторін...

29.08.2012р.

нові герої із не-ново-світу...
новодоганить не-героїв світ...
недовго й переплутати – кульбітить
не—нео—ново... випадковий міт

стару сувору нитку нео-Парка
тримає у відновленій руці –
летить крізь час ховається у шпарку
уявна доля і бредуть старці

і картотеку образів гортають
кийками... а з-під ніг мов з-під коліс
викочуються голови – й гортанні
тривають монологи не на біс

коли вони припинять хто їм стане –
залізний? – на заваді... доки нас
чекатиме Господь затисши рани
німий – від наших зойків і гримас

Я вийшов з кімнати. Вийшов через легенькі дверцята.
Мені непотрібне сонце світить, як чорна цятка.
Десь тут має чутися вигук щастя. Може, ще рано.
Я вийшов з кімнати, повірте, зовсім не для вбиральні.

Я вийшов з кімнати. В кімнаті лишилися зведені штори.
Я затишно відчуваю себе у вузьких коридорах.
Лічильник поважно цокає. Мабуть, вицокує кроки.
Або ж наближення року. Мене не хвилюють цоки.

Продує? Мене не продує. Я не відчуваю вітер.
Стін та стільця немає, натомість присутні діти.
Травмують і сильно нівечать їхні щасливі обличчя.
Не злився лицем зі шпалерами – злився душею з ніччю.

В кімнаті я танцював, а ззовні – немає хисту.
Дивлюся зіщуленим оком на дуже широке місто.
Місто розлоге і світле, я – мовби закутий у лати.
Хисту немає також звільнитися від кімнати.

Я вийшов з кімнати, забувши на шафі батьківську карту.
Наступним тут має стояти покручений вислів Декарта,
Та я вже cognito. Вийшов. За висловом, я не існую.
Або ж існую формально. Як тіло у просторі. Всує.

Ховаю лице у футлярі своєї пласкої тіні.
З виходом із кімнати не відбулося зміни.
Я вийшов з кімнати – а міг би зараз приймати ванну.
Мій вихід – не вихід навіть, а просто рокірування:

кімната була барикада, а тут я сам барикада;
в кімнаті жахало світло, а тут сади й автостради;
назустріч мені давні вежі, я бачу – телеантени…

Я вийшов з кімнати? Не вийшов. Кімната ввійшла у мене.

28.06.14

Мій сад -
середмістя -
тихо!
Не дихай, не дмухай:
лихо
росою на листя
стиха,
неначе воно
й не вихор, -
простенька й уїдлива
пиха
прокинеться
й диха, диха,
а потім із жмуток
вістря -
і падає тихо
листя,
не хоче, та мусить!
Після
лишає лиш плід
причалом,
зернина у нім
начало…
І дихає садом місто -
не тісно, не пісно,
не злісно.

04.07.2014.01.07

Позолотою
повняться води
під розпеченим
сонячним диском

у розморених
подихом гротах
вітер пестить
струнку одаліску

виколихує
шумом у лоні
перламутрову
піняву мушлі

купідонові
стріли в долоні
мов стигмати
кривавлять душу

розгортанилось
навпіл тут небо
струменіє
єство гаряче

хмари вихлепчуть
очі у Феби –
розсміється
і не заплаче

а підсолене
щастя ген горами
помандрує отам
прийменником

розговілася
винами повені –
не чіпайте її
не треба…

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

Сними с меня свой крест
Он слишком долго и безжизненно висел
Хочу вдохнуть полной грудью
Я давно вынашивала этот протест

Жизнь это война
Каждого человека с самим собой
Надень скорее шарф


Сколько не спетых мелодий
Сколько не сыгранных сцен
Антрактов
Аншлагов
Пауз

Столько трагикомедий
Столько ужасных полотен
Сотканных из наших умов

нокаутоване Місто... в нім містика – яв
кольором неба твого невдоволена вічність
позачинялися вікна не вітром північним
втома печерна від новоготичних вистав

хто ти – товариш чи ворог самому собі
хто тобі цезар хто брут хто хома недовірливий
пристрасть убивча до міфів – обкластись кумирами
пам’ятні дошки без пам’яті і голубів

може повстанеш – відновишся – з попелу й снів
кільця віків розшифруєш нарешті як треба
Місто без вмісту в намітці небесній без неба
над головою... позбудешся тих голосів...

нокаутована вічність... в тобі... у мені...
передчуттями неситими перехворіти б
долі болять незапам’ятні дереворити
в темних долонях пророщують зерна сумні

Буває душу розбивають дзвони,
Буває ноша в спину проросла,
В лице сміється ім’ям забобонним
До тебе той, хто в темряві блукав

І плаче той, хто каявся в досвітах,
І проклинає той, хто в щасті зачинав,
У чорне небо мчать погаслі діти
Із небуття не роджених заграв

А Ти смієшся знову до світанку
Новими зморшками на звітрених устах,
Чи переможиця чи знову долі бранка
З святим хрестом у згрішених руках

Там б’ють гармати і кривавлять глини
Невинні й ті, хто заблудив в гріхах,
Слов'янське чрево – тіло України
Там червоточить й мироточить прах

Черлена кров на побілілих згустках
Солончаків – слізьми просяклих нив,
В десниці Божій тая глина – пустка
У тих горшках, що не святий ліпив

Захланих зайд змертвілі темні тіні,
На сланцях газу бухенвальда тлінь,
Героїв сотні на небесній ріні
Волають до прийдешніх поколінь

В античних вежах – сіно жовтим коням.
Невільні б’ють нерівно в тулумбаси.
Твоя царівна – виліплений дзвоник –
Тобі у горлі калатає часто.

Купці просили влесливо продати.
Хоча б на зуб, на ніч, на піч, на віру.
Ти від’їжджаєш в полотняних латах,
Злизавши свого дзвоника з подвір’я.

Переставляєш ліжко, як написано –
На кожну пору року (стін – чотири).
Лункі зозулі тягнуться намистами
В дупло твоєї теплої квартири.

Лишають хто що має в кожен закуток
І знов на двері дивляться поквапно.
Годинник, переповнений пташатами,
Протягує тобі з довір’ям лапу.

Небо розплющило сонячні очі,
Будинки знімають піжами бетонні,
Вітер по нитці м'яко торочить
Килими і прапори на балконах.

Машини – комахи чотирилапі –
Від світла вповзають в кору дороги.
Люди – привітні, амбітні, неквапні –
Ходять і їздять, живуть під Богом.

слухай життя поруділо як трави листопадові я вже не хочу ні тіла твого ні любові
холодно опинитися десь при дні без опори і без чудес
і світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою і
телеефірами, мемами аватарами чорними пацюками просто тарою
пустою скляною з металу чи полімерною
та врешті дешевою мертвою
травень отравою димною кіптить флудить
колами колами колами… нудить
крутиться голова від перетрубацій моєї нації
усі вороги любі друзі люди чужі і рідні
смаляться на цій сковорідні
чорні тюльпани море море море
слухай це місто оскоплене місто хворе
місто осліплене місто пусте і значить
просто притулок собачий – реінкарнація міста
окраїна вже руїна і хто не скаче – накриє піна
із ванни і кока-кола і тих, що в обладунках і голих…

бухати або померти колами колами колами
життя і смерті у чортовій круговерті у цім конверті
конвертер валюти назва якої – люди
наші хороші люди просто чиясь валюта
слухай життя поруділо як трави листопадові
грози травневі грунт напоїли кров'ю
світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою

16.05.2014

Це прощання прощанням не називалося,
Як і літера „р” на вустах трирічних.
Дзеркалам недовірливим ти сповідалася,
У тональний крем заховавши обличчя.

Ти для нього вдягнула веселі кулончики.
Твої очі розгойдані, мов колиски.
Перейшла з ним обіймів мости позолочені,
На губах залишила червону риску.

Дні під вікнами шастали, наче карлики,
Він пішов і вдихнув не повітря, а вічність.
Бог тасує, кладе на столі календарики -
Замість свят проступає його обличчя.

слова кусають мов піраньї
їх часто чуєш при прощанні
і ті людські приготування
не переллються у бажання

ти мов не бачиш ні польотів
ні пережитих ешафотів
закриєш очі – наче темно
та не забудеш – це даремно

давай прокрутимо платівку
як застрибали у автівку
як мчали в дощ чи може зливу
і поділили спілу сливу

і знаю я що у нас двох
все ж рвуться струни на обох
я не скажу тобі ні слова
кому потрібна зараз мова…

світанок в домі не твоєму
і злам системи почуттів
я бачу волю по-своєму
ти ще не бачиш всіх шляхів

на небі зранку вже усмішка
така налита і з теплом
я покидаю замок ліжка
ти ще мандруєш ніжним сном

обідній танець листя з вітром
кошлатить локони гілля
мене привабить мов магнітом
тебе приваблю потім я

смеркання в домі не моєму
небесні очі за вікном
я бачу радість по-своєму
ти вже мандруєш першим сном

01.05.14

На столі спить ранкова преса
Остигла кава і сніданок
Набита спамом веб-адреса
А сонце сяє вже на ганок

Мов небритий бідолаха
Сумує тихо топіарій
Коли ж прийде цей росомаха
За ним сумує вже й терарій

Його життя тепер в Сахарі
Пісок лежить завмерлим сном
Він спить в якомусь кодло-барі
Пропитий пивом і вином

Немає діла він до дому
Байдужий смуток і життя
Та ранок в голову свідому
Пошле промінчик майбуття

ще не сказав останні звуки
сегменти символи й думки
вже встиг почути гімн розлуки
згадати спалені роки

затим мозкові ритуали
спитають в логіки єства
несправжні фейкові корали
потонуть в морі до Різдва

і будем постити думками
вплітати спогади в життя
чекати мучитись роками
взнавати істину й буття

потому я запишу плівку
ввійду в синод простих спокус
зупиню час й пісочну лійку
і навіть вічний землетрус

26.04.14

глибокої ночі невидимі очі
шукають основу осі висоти
якої руками тілами літами
душею незрілою не осягти
тієї єдиної миті прозріння
стрімкого підйому польоту душі
з чужого веління і свого хотіння
до самого ранку на самій межі
на грані важливого і неможливого
на чорному тлі неприкаяних дум
буяє мелодія дня особливого
іще не озвучена лірою лун
серцями якої і не осягнути
і не наздогнати у леті її
де мить нашорошила вуха свої
почути незнане але не забути
твої візаві у далекі краї
і там невагомою линути тінню
за птицею і таємницею мли
стезями небесними як янголи
в надії на істину Божим велінням
аби і у вірі Його воскресінню
душею лишатися там де були

                              22.04.14

на скроні майже 220 –
армагедон всіх відчуттів
коли тобі усі 15
бери життя і полетів
і не відома небезпека
ти ж сам король всіх вечорів
коли ідеш то ще здалека
почуєш сленг і нових слів
у вухах чорна бас гітара
язик пробитий і брова
сьогодні в тебе сіра хмара
навіщо всі складні слова
бо завтра ти почнеш спочатку
ти підростеш у 18
і хоч не міст а просто кладку
ти перейдеш у років 20


11.04.14

ранковий душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь від вчора досі гасне
а ти добав собі проблем

вітаєш спів небесних птахів
у телефоні сплять думки
не бачиш вже дорожніх знаків
та входиш в береги ріки

а по приїзді вип’єш каву
набуде кольору життя
забудеш спрагу нецікаву
і не загубиш власне я –

вечірній душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь тепер уже не гасне
а ти позбувся всіх проблем

твоє доспіле слово так
знайде відлуння серед квітів
я щиро питиму очима
блаженство взяте з заповітів

ти поклялась читати ролі –
зі мною чиста як вода
запахне вітер з моря й солі
а на десерт прийде зоря

зоря пророча м’яко-тепла
немов загублене маля
і дня і місяця і неба
нас своїм світлом обійма

а потім ліс розкаже казку –
заснемо солодко над вечір
природа викаже нам ласку –
впаде сонливість нам на плечі

10.04.14

у кожнім дні є роздоріжжя
собі не віриш – мчиш назад
здаєшся ще біля підніжжя
від запитань минаєш сад

сад мудрих слів порад і втіхи
натхнення віри почуття
надмірно хочеш добре жити
а чи цінуєш ти життя

де знову зміїні дороги
що рвуть тебе на дві частини
одна стежина має роги
а інша – німб як у дитини

та квест життя – це сліпі очі
не видно ріг і німб потертий
хоч світло – ти посеред ночі
та зір душі наш невичерпний

дрімає сивий дим над тихим жаром
у кріслі видно тлінний силует
покинутий стакан з смачним узваром
малює на стіні нічних комет

хвилину-вічність ти був не собою
зникав твій потяг самовідчуття
лунала скрипка і з цією грою
у соннім серці лілія цвіла

а вже за долю чи недолю часу
відкриєш очі - знову тихий жар
затихне скрипка але не відразу
над думкою розвіється кошмар

солодкий плід пелюстками троянди
заграє барвами веселки і жнива
пітьма віранди - сивої віранди
твій урожай над обрієм знайшла

забуду щастя - і згадаю
незримо йтиму цим мостом
сьогодні спогадом літаю
а завтра змию рани теплим сном

хвилинний спокій і програли
тебе нестача - мов сліпий
коли цю тишу грабували
король бив ферзь в манері злій

а як падіння відбулося
погоду вітер повідав
він заплітав твоє волосся
а потім зтиха обійняв

і дощ запахне теплим червнем
ліхтар розлуки весь в вогні
бери футболку - не замерзнем
нас обігріють ліхтарі

а світло це несе образу
чи я чи ти - кому сльоза?
але не вір крихкому часу
залий цемент - почни життя

я усвідомлю смаки раю
коли розлиє снігокрив
але від пару чи від чаю
звільнив для себе час чи змив...

2014

келія наповнена магічною різьбою
колись тут голос бога обнімав
вірвався дикий вітер і з собою
в нормандські землі шлях він вікінгу проклав

святе письмо не зникло не відчахло
ідея тліла навіть в серці битв
рікою кров дала його начало
рікою люд наспівував молитв

ні індульгенція ні суд ні покаяння
не помогли молитву відібрати
не відьми заслужили на багаття
а ті "святі" дегенерати

ті що розколи церкви насвятили
і паству ханові дали
ті що безвір'я породили
щоб пожинали ми плоди

і ті "святі" в овечій шкурі
повчають й судять на показ
такий от сенс у цій мікстурі
от би господь простив той час

от би петрова їм сміливість
от би не гроші а слова
і християнська божа милість
промила б рани й зажила...

03.04.14

старі ноти забутої арфи
обігріють дзвінкою росою
тихе небо почне цілувати
розірвавши сорочку покриту сивиною

я захочу побачити старість
ти сидітимеш в ній загадково
відпочине і дітям на радість
сонце викаже їм колискову

разом з тим ти нап'єшся піснями
ми загубимо голос від крику душі
і так солодко солодко з нами
задрімає сосняк у травневій весні

а над вечір літатиму схилом
закарбую у пам'яті зорі
і класичним віддаленим стилем
намалюю задихані гори

25.03.14

криптонний фейс слизькі очиці
короткий хвіст жарка сльоза
на шпицях ходиш - не барися
ти стрибунець але й коза
за спину чорну від недуги
а може дуги? декольте?
пливеш зміїною ходою
химера-публіка цвіте
від того що калічиш собі ноги
від того що не змиєш макіяж
від голоду твого в очах негоди
але ти йдеш у свій простий вояж
ти моду модно пропагуєш
ти спиш у славі і неславі
і мозок ти вже не шліфуєш
а нащо то гламурній дамі
та квітне квітка не роками
і захід сцени вже не схід
ви краще б власними руками
знайшли життєвий антиspeed
але гламур це не наука
не віра жанр і не краса
це бабин яр для мозку мука
та ще не пізно не біда...

01.04.14

Ударить гроза ми втікаєм до хати
Стікає сльоза краще глянути в небо
Розкидане сміття підбере наша мати
Паління це звичка на ділі це вбивство
І збитий дзвінок це і теж що послати
В сучаснім житті все зручно й не просто
В любій ситуації ти зможеш змовчати
Просто забудься просто не схочеш
Між війн і роботи ми можем поспати
Не те шоб аж довго лишайся заможним
І дикі та скуті не зможуть сказати
Які є любові які є в них злості

усі поезії... їх сік кора і стебла...
весь осад осуд гнів... пташине молоко...
той райский сад словес... бароко рококо...
і крит і гібралтар хребет нутро і ребра...

всі обрахунки сни... усі статті словарні...
і голос і мовчань притулок на віки
збери у зшиток свій сховай чи навпаки -
розкидай чи спали вони ж бо люба марні

В часи тотального-таризму,
Як за стіною, жив мурашник,
І лідер мав таку харизму,
Що був на ти із ним калашник.

А стіни вписані графіті,
От колір тільки кров’яний,
Цей маляр-псих у екс-столітті,
Намалював нам шлях тяжкий.

А ще, таланів не ховав він –
Він і художник, і казкар,
Його прийняв за віру сталін,
І розпочав період чвар.

Ураз мурашки сліпі стали –
Кротом зручніше жити в такт.
Лиш одиниці в серці знали,
Що відцвіте радянський мак.

І він прогнив, пропали стіни,
Ми відмивали їх від крові.
Молитись варто на колінах,
От боронитись – зріст в основі.

І міф з кротами ляже спати,
Змететься сам електорат,
І хлопці десь з-під барикади
Розженуть тухлий ригоблат…

2014

Лечите меня доктор
Лечите пилюлями и солью
Лечите меня доктор
Лечите меня болью

Лечите меня ложью
Лечите магнитами из дрожи
Лечите дурью
Лечите фальшью

До потери пульса
В моих сосудах
До потери смысла
До утраты мыслей

Посоветуйте доктор такое лекарство
Чтобы жизнь казалась сказкой
Чтобы забылись все ласки

Пьяните меня доктор сладкой надеждой
Пьяните чувства
И я поверю, возможно, в неправду.
Поверю, что я неизлечимо добра
А значит глупа
А значит больна
2013

Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
Читаю забутий трактат божевільних заграв
Старого філософа прерій – провісника Мітру.
А місто дощить снами Сени й мостів,
А місто сіріє догматами папського світу.
Ти йшов по життю чи на крилах летів?
Чи дихав свинцем газетлярського міту?
Пощезни як тінь сажотруса стоока,
Скажи: що було? Якої релігії смак
Так терпко у горлі застряг? І глибоко
Світло незграбне вдивляється в озеро. Мак
Росте й червоніє полями Шампані.
А ти як Матей сон свій зелений комусь продаєш.
Виблискують березня сивого й чорного грані
Як камінь коштовний, як лезо – авжеж.

Жорна банкнот, хто сказав, що зітрете ви скоро нас?
Ребра граніту стають для води дичиною.
Вийшовши з тіні і ставши враз третіми, сторони,
Маєте справу з вогнем - не коров'ячим гноєм!

Очі мої, ви, вагітні полудою Кривди,
Кривим
Дзеркалам
Не вірте!
Воля б моя - я Забрало Прозріння відкрив би, -
Міцний же замочок "Фірташ"...

Радіомачта
Протесту
На повну
Увімкнена!
Шомпол
Стирчить
По-геройськи.
Тільки "АК" загляда бусурманно у вікна нам,
Це - автомат "Коломойський".

Вуха мої паперові зминаються дульками,
Що за кулак руйнівний? Що за сила, даруйте?
Отвори слуху, укупі - безглузді придурки ми:
Прес гідравлічний працює на ймення "Тарута".

Розум наївний, ех... - темний, сліпий бузувір ти,
В'язнем безсило тиняєшся навколо мозку,
Ти у надійних наручниках з написом "Фірташ",
Будеш довіку лякати себе "Коломойським"?

Нетто знайдеться завжди у однім зі ста брутто,
В нашому ж нетто те брутто ні разу не знайдено, -
З'їв за обідом його ненажера "Тарута",
Поршень же, ситий, покрився, дитина мов, заїдами.

Де фотоплівка здорового глузду?
Вставай,
Вільна
Прессо,
ДЕ ТИ?
Гей-но, вуста, розв'яжіть тісний вузол!
Голосом в рупор скажіть зашкарубло:
ХТО
Змінює
Нам
Президентів!?

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

В’ячеслав Гук

Майдан

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню – й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, –
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму,
цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,
на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!

Джерело: http://sumno.com/xts

Це траплялося навесні.
Коли танули сірі сніги.
Коли ріки втрачали свої береги
і світили нам дні ясні

Так було і цей раз.
І окреслювався образ
аскетичного тіла її.
І тільки у випростаних долонях,
скинувши із себе весь теплий одяг,
крізь ринки, білий дім і площу,
вона обережно йшла на прощу.
Дуже повільно,
щоб не випустити серце з долонь.

І проходивши повз пам’ятник Леніну
по алеї калюжами встеленій
Вона лягала на площі бруківку,
під себе поклавши лише вітрівку,
й співала морських пісень.

І вітер з півдня чув її голос,
це був сигнал із рогу на полюс.
І підіймалися хвилі, наче повстанці,
вдень убиті афганістанці,
які теж за вітром пішки йшли,
Поклавши радість в свої мішки.

Вона лежала, як риба, висолопивши язика
в очікуванні, коли її огорне вітер й вода,
Щоб можна було змочити губи
І серце змочити теж,
Загасивши в ньому кілька пожеж.

А коли стало зовсім темно,
настала ніч,
хтось ввімкнув ліхтарі.
І вона побачила, як ідуть знахарі.
І один із них
одноокий і посічений,
у священній війні мічений,
нагнувся над нею, розв’язав мішок
і став дробити якийсь порошок.
Солодкий і білий, як місяць.
Він посипав їм на всі її рани,
що були, і котрих у неї не бу́ло
і забивши порох у дуло,
він спустив, як це вміє робити.

І поклавши серце назад їй у груди,
Він пішов на Далекий Схід і на труби,
котрі тягнуться в небо, наче бамбук.
…сказав їй: «Засинай, все минеться.
Ніхто до тебе не торкнеться.
Ми убили всі хвилі й вітри».

2014

світ – це ліс
незахищений первісний ліс
в ньому сарна – це ти
а стежки як новітні лекала
темно скрізь
навіть промені Божі навскіс
як скажіть не зійти
коли ждуть щоб спіткнулася впала
а мисливців багато
а стовбури творять тунель
де те світло вкінці
де те світло те сві…
не світає…
і лише соловей
і лише соловей–менестрель
має скрипку в руці
і співає тій сарні співає…
а вона все летить
проминає кущі і яри
і колючі ожини і сховані вовчі капкани
бо життя – тільки мить
тільки сонцем осяяна мить
до тієї пори
доки куля до серця дістане…