китомани ми
китомани
архаїчні лікуємо рани
і я
і ти
і кити
боїмося пливти

китомани ми
китомани
ми щоранку будуємо плани
плани будуємо вміло
ми постійно шукаємо щось

а за нами нещастя летіло
а воно так за нами неслось

у безодні відкриті роти
китомани ми
китомани

нас рятують кити
і домашні коти
і домашній камін
і блакить
і кармін
і барва смарагдова гір

ти у сонце повір

2015

Ми – гірські скороходи. За нами – міста і сади.
Перед нами – пащеки вогненні - вулкани, рівнини.
Несходимі висоти нас манять, як стиглі плоди.
Б’ють серця – тарабани. А ноги - колеса нестримні.

Нам не раз увижались у маревах білих, у снах
Видноколи за хмарами, гострі, надщерблені скелі,
Сонця диск – понад вечір – зникає у дисках-очах,
Стугонять водоспади внизу, у глибкім підземеллі.

Не зійти, не зірватись – тоді, мовби камінь, лети
Небезпеці у пащу, в бездонному сонмищі Лети.
А гора, як дракон, від погорди або самоти
Озиратиме шпиль, до якого брестимуть аскети.

Уранці за вікном безлисті віти,
Тремтять, як мерзлі доста голоси.
За ними ти. Аби не скаменіти,
До сонця пнешся. З темної коси
Птахам досвітнім прагнеться злетіти

У синю вись. І раптом квола тиша
Огорне снігом самоту й довкіл.
Проляже зморшка на чолі, бо глибше
Мовчання стане... Аж забракне сил
Подати голос на пустім узвишші.

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
Але голос холоне і стигне... Як олово голос...
Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить
І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.

Задрімаємо в гіллі, колишучи зранений сад,
Що від ночі росте, бо слова у німім доростанні.
Заворожені тишею, вже не повернем назад,
Як дерева правічні у передвесіннім чеканні.

Із води проросте білоцвіття. І пір’я кори.
Забрунькується зав’язь устами пониклої тиші.
Розів’ється трава. І, нічної упившись пори,
Я імення твоє на пергаменті неба напишу.

Іще птахи тріпочуть біля уст,
І пробудившись, обважнілим тілом
Усі видіння, мов сніги, пливуть
У праліси, що поніч спорожніли.

Пошерхлим листом опадуть слова,
І голос трав замре в гортані гірко.
Із рук твоїх дерева, мов дива,
Ростуть на білім березі сторінки.

І під глиняним небом залитої сяянням хати
Почуваюся деревом:
Руки пульсують пагіллям
І розлогою кроною в стелю вростає чоло.
Кровотеча щоденного часу наповнює вени,
І важко стояти,
В круговерті землі обертаючись.
Птаство до ранку у зіницях тремтітиме
Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі глибокі,
Що мали б вростати в заокруглений день.
Та лиш сяяння входить
У потріскане дерево тіла мого –
Понад води й глибини.
І прокинувшись, чую полегкість –
Тепло відчуваю.
Ні на мить у мені не минає
Любов первозданна.

З голих пасем води ти у мене зориш,
Як легенда сарматська
Про щастя.
Крізь віки і вогні
Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.

Я з тобою пішов би, але через край
Уже витекло світло і змеркло.
Я б тебе зачекав,
Та печать надважку
Хтось поклав над розіп’ятим степом.

Мовчиш… І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.
Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?
Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє
Вітрило червоне... Не витиснеш власне: ізбави.

Не витиснеш... Все лиш вода, що спаде. Що не стане
Чекати, чеканити голос, отруєне вістря.
Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.
До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

Мар’яно, Маріє… Даліє вітрило, леліє.
Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.
А ми ще невіри… За нами останній месія.
За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні…

Чи мариться, чи мається лишень?
Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
Збіліла ти. У свій останній день
Я був не я, тремкий і безголосий.

Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
Рука дерев’яніє у тумані.
Не викричиш, не вишепчеш... І чи
Вода тебе відносить… чи омана?

Не щезла, не минула, не... Плила
Ти вишнею. Неждано і нізвідки
Прийшла вода. І слід мого крила
Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.

Два пагорби звелись за виднокрай
І на собі тримають кволе небо.
А ти ростеш. Як біль росте від тебе
Прозора сутінь. Тінь досвітніх зграй
Повільно плине. І навкруг мовчання

Вбирає в себе простір, як у тьму
Ліси древлянські, що дрімають рано.
Озветься раптом у досвітнім храмі
Півсонний звір… У пущу цю німу
Іде людина з луком і саквами.

Ясніє зір. І в стовбурах дерев
Світліють предків незникомі лики,
Бо спогади про ратну смерть велику
Шепоче гілля вільге і старе,
Щоби у цім пустищі залишитись.

Проростають кроки на бруківці…
Перебором пальці – по словах.
На сторінці думи блідолиці,
Між рядками музика нова.

Ходики у грудях старовинні
Гирю підіймають і пульсують.
Опівнічні вистояні вина
Розливає в келихи зозуля.

По кімнаті спокою повільно
Ходить зачаровано, мов тиша
Відблиск позолочених ілюзій
І молитви віртуальні пише.

Мовчки Муза молиться за мене.
Оживляє Бог зозулю дивну…
Скоро півень час назад поверне
І реальність виросте із диму

Язиками полум’я святого,
Снами благодатного терпіння…
А святі вмирають ще до того…
Перш, ніж полетить у них каміння.

12-14.05.15

Спини мене, мій Ангеле, спини...
Кругом весняно так і сонцецвітно...
Чого ж душа, як птаха перелітна,
Втікає у свої космічні сни?..
Спини її, спини її, спини...
...Життя земне подібне теж на сни,
Де можна грати ролі і не грати...
Де вільно продаються автомати,
Де соловейко не_співати звик...
Життя земне - жахливий бойовик...
...Спиніть його, спиніть його, спиніть,-
Цей фільм, де режисери - не від Бога,
Де кров`ю юних скроплена дорога,
Ікони кровоточать на стіні...
Спиніть його, спиніть його, спиніть...
...Життя таке прекрасне й таємниче,
В нім світла вистачає і тепла,
Аби ЛЮБОВ у серці ожила
І освітила душі і обличчя ...

обрубана кардіограма
прочиненою брамою просить увійти
за нею усенькі світи
розчурхану цнотливість мою
скував філігранно
укинув на денце в безрусля ріки
як туркус п'є небо аби голубіти
ти мною впивався
не тіло а суціль шовків
озвалися тремко густі оберемки
рум'янкок осів осадово на гладі щоки
і небо упало
і глина у леті ліпила фігури статури
навпомацки ми
цілуючи сонце в тандемодуеті
волошками днесь чи учора нарешті вцвіли
заплетом косиці устлали волосся
моя і твоя збубнявілі бруньки дві руки
високу чуттєвість до Бога підносять
цю панну розкішнУ хмари де спів гомінкий
де янголи ї зодягнуть у все біле
ромашками всиплють окрилять і святости німб
над тіло причеплять її розговіле
над плечі
над перса
вона оченятами блим
а далі на крилах озоропрозорих
ї янголи спустять на землю розчинять у нас
нарешті блаженство
дарунок од Бога
надміру ніжливиЙ взаємопрониклий екстаз

2015

Поставьте тут дверь
А за ней нарисуйте черту
Ей Богу, я больше чем раз
Туда никогда не войду

Я больше чем мир нарисую замок,
И никто не перешагнет за порог.

Ты хочешь быть вечным странником? – Будь
Отправляясь в путь, не смей обернуться назад
Все забудь и не обессудь

брязне промінь бузковОскомний
розсиплються пошепки іскри
ти підеш
у незвідане у марнотратства ілюзієснів
підкаміння прудке жабонить
ув очах балерини фовістки
чаровіє печаль
у горнці із відваром засушених слив
за тобою сліди
маскуватимуть блазні й перевертні бузьки
їх брунатні дзьоби як мечі
що умочені цільно у кров
словоблуддя твоє
уже вкотре
виношу як сором за дужки
як відходи на звалище пру
тут є я синій пес і є ром
у фуксійних димах
силуети розмиє безхатченко вечір
заберу інвентар
і спустошену кварту укину в пакет
я додому іду
я весна
я надтріснутий звечора глечик
я
пробитий четвертого ступеню захисту бронежилет

2015

Я не знаю, скільки відміряно просто йти;
я тим більше не знаю, скільки відміряно бігти,
(а зупинками – розшифровувати мегаліти,
у шифровках шукаючи дороговказ до води);

я не знаю нічого про будову крил:
серед пари личинок не можу вгадати, котра з них
вознесеться метеликом, і що за подразник
чи дефект, чи недосконалість звичних мірил
спонукає на сумнів, як лемінга – на стрибок;

я не знаю, скільки врешті лишиться кінцівок,
обезцінених вигуків та зізнань самоцінних,
неважливих чернеток та змілілих заток;

я не знаю, чи варто звертатись до тебе на ти,
я не знаю, як ти ставишся до панібратства,
кого саме вважаєш тимчасовим баластом,
а на кого уважно дивишся з висоти;

я не знаю, чи можна визначити процент
благодатної лексики від монолітної мови;

я не знаю, чому ти не допоміг Іову,
я не знаю, чи потім ти пожалкував про це;

я не знаю, як саме трактується буревій,
у якому гинуть голодні мідні терміти;

я не знаю навіть, чи хочеш ти переборщити,
розсипаючи камені по дорозі моїй.

19.04.15

Когда б я уголь взял для высшей похвалы —
Для радости рисунка непреложной,—
Я б воздух расчертил на хитрые углы
И осторожно и тревожно.
Чтоб настоящее в чертах отозвалось,
В искусстве с дерзостью гранича,
Я б рассказал о том, кто сдвинул мира ось,
Ста сорока народов чтя обычай.
Я б поднял брови малый уголок
И поднял вновь и разрешил иначе:
Знать, Прометей раздул свой уголек,—
Гляди, Эсхил, как я, рисуя, плачу!

Я б несколько гремучих линий взял,
Все моложавое его тысячелетье,
И мужество улыбкою связал
И развязал в ненапряженном свете,
И в дружбе мудрых глаз найду для близнеца,
Какого не скажу, то выраженье, близясь
К которому, к нему,— вдруг узнаешь отца
И задыхаешься, почуяв мира близость.
И я хочу благодарить холмы,
Что эту кость и эту кисть развили:
Он родился в горах и горечь знал тюрьмы.
Хочу назвать его — не Сталин,— Джугашвили!

Художник, береги и охраняй бойца:
В рост окружи его сырым и синим бором
Вниманья влажного. Не огорчить отца
Недобрым образом иль мыслей недобором,
Художник, помоги тому, кто весь с тобой,
Кто мыслит, чувствует и строит.
Не я и не другой — ему народ родной —
Народ-Гомер хвалу утроит.
Художник, береги и охраняй бойца:
Лес человечества за ним поет, густея,
Само грядущее — дружина мудреца
И слушает его все чаще, все смелее.

Он свесился с трибуны, как с горы,
В бугры голов. Должник сильнее иска,
Могучие глаза решительно добры,
Густая бровь кому-то светит близко,
И я хотел бы стрелкой указать
На твердость рта — отца речей упрямых,
Лепное, сложное, крутое веко — знать,
Работает из миллиона рамок.
Весь — откровенность, весь — признанья медь,
И зоркий слух, не терпящий сурдинки,
На всех готовых жить и умереть
Бегут, играя, хмурые морщинки.

Сжимая уголек, в котором все сошлось,
Рукою жадною одно лишь сходство клича,
Рукою хищною — ловить лишь сходства ось —
Я уголь искрошу, ища его обличья.
Я у него учусь, не для себя учась.
Я у него учусь — к себе не знать пощады,
Несчастья скроют ли большого плана часть,
Я разыщу его в случайностях их чада...
Пусть недостоин я еще иметь друзей,
Пусть не насыщен я и желчью и слезами,
Он все мне чудится в шинели, в картузе,
На чудной площади с счастливыми глазами.

Глазами Сталина раздвинута гора
И вдаль прищурилась равнина.
Как море без морщин, как завтра из вчера —
До солнца борозды от плуга-исполина.
Он улыбается улыбкою жнеца
Рукопожатий в разговоре,
Который начался и длится без конца
На шестиклятвенном просторе.
И каждое гумно и каждая копна
Сильна, убориста, умна — добро живое —
Чудо народное! Да будет жизнь крупна.
Ворочается счастье стержневое.

И шестикратно я в сознаньи берегу,
Свидетель медленный труда, борьбы и жатвы,
Его огромный путь — через тайгу
И ленинский октябрь — до выполненной клятвы.
Уходят вдаль людских голов бугры:
Я уменьшаюсь там, меня уж не заметят,
Но в книгах ласковых и в играх детворы
Воскресну я сказать, что солнце светит.
Правдивей правды нет, чем искренность бойца:
Для чести и любви, для доблести и стали
Есть имя славное для сжатых губ чтеца —
Его мы слышали и мы его застали.

Январь — март 1937

жаскі бажання божеволіють поволі
зникаючи у вібрах мікрофонів
писк пищиком по тілу шкряботиння
татуювання кігтенігтями тобі я
сочиться стрижнем стукає стіною
стікають нектарини сококров’ю
смолою липи позлипались губи
мої твої долонінавстіжгруди
нектару повні мікрофібри плоті
іразураз сильніше ти ж не проти
в перетинку пробарабанить меццостогін
клейкі тіла розверзнуться фоловінг
пульсує пульс по метроному тихо
кицюню не кричи спокійно дихай
2015

Сонце, звідки ти сходиш? Нізвідки…
Трави росами вмили вічі.
Розширяє межі узбіччя
Запах придорожньої квітки.

Там, за тином, він вперся в нагідки,
Там його приручити схочеш,
Подихом, без душі, на осліп –
Він втече перед вдихом з клітки.

Ти прийдеш на світанку никлий,
Опустивши додолу очі
Усвідомиш, що запах хвощу
Показав тобі сонце звідки.

2012

Самотність вбиває повільно,
Підступна хвороба людей.
Чуєш цей крик божевільний?
В мене вже немає ідей...

І прийдуть непрохані гості -
Забрали, тепер не твоє.
І знову вставати о шостій,
І жити життя не дає.
2014

Коней що духу гоню,
Не зупинить їх лет.
Несу в своїх долонях,
Красивих слів букет.

Там де шумлять ячмені,
Лиш зупиню свій біг.
Своє натхнення з жмені,
Кину до твоїх ніг.

Там де в полях пламеніє,
Маків червоних кров.
Ти боязко і не сміло,
Взяла мою любов.

Як притулялась до мене,
То здавалось мені.
Серце з грудей, навіжене,
Десь втекло в ячмені.

Любов до небес злетіла,
Захвилював ячмінь.
На вигинах твого тіла,
Серця тремтіла тінь.

Обом у ту мить здалося,
Аж здивувались ми.
Що поле своїм колоссям,
Махнуло немов крильми.

Летіло воно до неба,
Як велетенський птах.
Я бачив в очах у тебе,
Лиш здивування і страх.

Буває таке так рідко,
Може лиш раз в сто літ.
Дивились ми на досвітку,
На ячменів політ.

1989р.

Відступаєш од вітру в обличчя. На клопіт
відшукав занебесся – дитям на руках.
Не відміряний віршами час у галопі,
як розвіяний щедро правицею прах.

Чужина. І ставати тобі чужиною.
Ієрогліфи світла нічного ліхтар
надрукує на чорному понад весною,
і ні риски на біле, ні стрілки на дар
оминати дощенту зачовгані тіні
перехожими цього століття. Весна
поселитися хоче в годинник настінний,
щоб у коло правдиве її новизна.

А тебе до стіни притискатиме вітер,
і вхідних не відчинять заблудлим. Дитя
відридає за двох. Ліхтарі не освітять
занебесну печаль його – в дужу вростай.
2015р.

знаєш коли на серці лягла гніда плахта
умикаю дивного птаха
віриш коли усе палає і б'ю на сполох
рятує терпкий голос

чуєш не співаю але утриматися дуже важко
а хотілося як у казці
гріти холодні долоні цілувати у медові скроні
жадана моя параноє

хочеш я птахом здіймуся у небо до тебе прилину
обійматиму хочеш єдиний
ти їстимеш тіло губами як Мойсей солодку манну
я хочу до тебе коханий

2015

В гості прийшли добрі друзі
З дітьми й домашнім вином.
Ночі смаглявий ґудзик
Будинку упав на дно.

Фужерів скляне коріння
Блищить у витках долонь.
Діти укрились тінню
І простелили сон.

Стіни у білих платтях
Стомились, хода важка.
Ніч огляда кімнати -
Ґудзик упав, шука.

черговий реверанс
учорашній екстаз
мікстує Брамс
гасовою лампою
смолою брунатною
валить бас

у надриві ти
відгукуюсь я
чи то пак інтуїція
трансляцію шпальт
обриває фальш
і твоя амуніція

млою поросли
дощові мости
описані стисло
крига скресла
готуй весла
маньєристе

2015

ще сонця килим обрій не доїв
у жменю не затис багряну бджілку
не тямив що чинив і гірко
зробилося від ручаїв
не приберіг бо не зумів

стрімке rubato обважнілих нот
щедротно посипав і заздрив місяць
кліпками луп у горлі гнітно
катрен абзац коловорот
у грудях very bad and hot

о скільки дивлячися з-над цинку стріх
сюжетів бачив навіть чувся подих
ловив захованості подив
він був для них як оберіг
уже не так man скоїв гріх

а місяць через тебе потьмянів
і через тебе розчинились вії
тобою потопила мрії
у водах учорашніх днів
у рідині кислотних снів

о місяцю о вірний друже мій
візьми прошу частину мого болю
укинь в очей зелене море
урви твердиню берегів
здійми у ложці буревій

як ночі обрій коси розплете
од сукні одірве останній ґудзик-зірку
обірве зеленкаву нитку
ти місяць зрадив і мене
типовий фарс у вар’єте

2015

Це плаття з блідої парчі –
Як щиглик, що впав з гнізда.
Сховайся в траві й мовчи.
Малий світ – мала біда.

Як музика, день згаса,
Закочується в рукав.
Втомився б від крику сад,
Якби хтось тебе шукав.

Він до неї чужий, бо з осені,
В синю мжичку, як дзбан, оздоблений.
Вона в матері ледве впроситься,
Присягнеться, що їй пороблено.

В листопаді сади зашторені.
Листоноші на хвіртках ввічливо.
Він до неї таки впокорений,
По долоні лицем, як свічкою.

Мати вийде на ґанок змушено
Із обличчя розмови витерти.
Він прийде нетвердою мушлею
У вікно зимним морем дихати.

розкладу тебе як таро
ворожитиму до схід сонця
у фонеми життя твого
я пірнатиму гола боса

перетру я тебе у мак
полоскатиму в річці коси
із води вийду гола боса
тільки так бо інакш ніяк

руки в руки уста в уста
чорні пасма волосся змії
розповзлися а сон трава
позирає з-під м'язів шиї

розкладу тебе як таро
ворожитиму аж до рання
як уперше і як востаннє
пальці пензлі а плечі тло

2015

Той князь на ловах вуличний і злий.
Нема на нього ні човнів, ні вулиць.
І хто прийшов − чи мудрий, чи малий,
А хутір спить і висолопив вулик.

У князя град, задуха не з весни.
Він може засурмити на долину.
А хутір спить. Тини плетуть тини.
Князівський син за сина збавив сина.

а дерева стоять у тотально-замерзлім безлисті
і хруским гілковинням риплять мов бинтовані шви
у невільнім безвітрі метелики еквілібристи
все як риба об лід так у скло дайте дайте весни
не почує на жаль їх ніхто
бо у кожного своя імхо

ізгори вишкіряється сміло проміння беззубе
ув очах помутніли кришталики сонця ущент
ізмарніла зима на обличчі печаль зашкарубла
та не милує небо рядіє кислотним дощем
скільки років вона прожила
що зсивіли вуста й голова

2015

Вітер струмками – загорнуто одяг,
Руки вплелися у сіть парасолі.
Нумо твою нерозтрачену вроду
Фарбами по соборі.

Вітер струмками стікає по стінах,
Ти ще отримаєш злотий від майстра.
Майстер дo тебе – побожний і сильний.
Не переймайся.

антракт порожня зала
і the end
байдужа сцена шарпані куліси
облізлі крісла
парапет самотньо дише

маріонетку зрадили
давно
в пилюці замкнена у скрині
обличчя ліплене
із глини нитки як слина

не прийде вірний
ляльковод
нема аншлагу її слава
у тіло увіп'яла жало
життя пройшло як не було

у думці уціліла мантра
я не сама в театрі

2015

Ворожіння на віях, що не бачили сліз –
Це блукання нічні у неходжений ліс…
Це ожини цупкої колюча струна.
Це у вересні соннім безлика стерна.

Ворожіння на віях німотних очей
Про байдужу твердиню незримих речей.
Заборола такого несила звести –
Квола я. В обладунки захований ти.

Не здригнуться, не мИгнуть, не зойкнуть либонь.
Не уразить їх біль, не поранить вогонь.
І таке ворожіння тлумачить одно:
Я не битиму серце об темне вікно.

Опівночі 5-6 лютого 2015 року

Як то буває як осінь розводить руками край обрію
якір твій піднятий і наго спливає дощами
якір вкорінений там десь під ребрами остругом
брате, настала пора маякнути на інші причали

як то буває як сльози штормлять
                                під повіками гейзером
яблука спілі гірчать полинами і градами
та й ту роздвоєну партію виграти можуть
                             лиш справжні гросмайстери
ніжність не втопиш вином, а пристрасть           
                    завжди вимагає заплати

біль наш німий у зеніті за межами простору
хвиля зализує сіллю затовчені рани
хто ж то зостанеться на білім безлюднім цім острові
що після нас там крім вереску чайок зостанеться…

впився остріг як регат на відпливі до берега
кісткою в горлі що не ковтнеш і не виплюнеш
партія патова партія зіграна але не виграна
шахи не карти і королеви ніколи не краплені

Пошерхлі лапи Лисої гори
Мале забавлять, виточать колиску.
Німотна квітка виросла так високо,
Що не заколихай і не зірви.

А ця гора ладна дитя до сну,
У стежку сповива сліди і слідики.
Малий принишк – стомився і заснув,
І навіть відьма не шелесне віником.

Матеріальне усе минуще
Духовне все та не всім доступне
Ми з тобою звичайні істоти
Та все ж не звичайні люди
Проміння зранку лізе в очі
Мало спав та зустріну радо
Головне що у нас є какао
Є вона та тости з маслом.

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

кричати ціль серце завмерло чекає удару
і хниче малям і вовтузиться в кошених травах
вночі реготало а вранці приречене сумом
похнюпивши носа шляхами небитими суне

тікай мале серце розмова з тобою коротка
ніхто не завважить що юне і гострі осколки
угризлися в м'язи різцями тобі гостролико
приперся мій Боже для чого і хто тебе кликав

звір викривив губи у грубу іржаву підкову
згадай-но маленьке про нашу з тобою угоду
а серце тріпоче проразливо б'ється в знемозі
нема йому ради розради нема більше спроби

розколотий простір за рогом вікно в інший вимір
біжи моє серце щодуху туди і щосили
не слухай позаду солодощів голос заспинний
біжи моє серце в запасі ще є дві хвилини

2015

Ми стоїмо
               на сторожі землі
                                       і небес,
поки у душах
              невидимий світ
                                    не воскрес.
І оживаємо
                       лірою Музи,
                                              зелом,
поки мелодії неба
                                    римує перо.


Може у небі
                       літає роями
                                        хорей,
поки ще ризи
                   досушує
                              сущий Орфей.
Може
        когось і цілує Кебета
                                       в чоло,
і не минає
               усе, що раніше
                                           жило.

Думи оперені,
                   наче лелеки
                                       летять,
і не вертаються з вирію.
                                 Лине назад.
божа мелодія неба,
                                  і їй завдяки
сіються інші
                       її                                                                                                             мелодійні рядки.

Ди́міє мряка
                  і сходять грозою дощі.
Знак зодіаку
                 віщує зорю
                                           уночі
і оживає зерно
                        на майбутнє добро,
поки сузір’я
                    описує
                                  вічне перо.

                  01.02.2014

Амелі я украла у тебе ім»я
а може життя хто знає?
де роздають по крихті щастя
чи ти сама роздаєш безкрає
неторкане золото з- під вікна
і пластиліновий настрій
бо він і вона для тебе айстри?

зачіски різні...
й молочні ріки
на устах не досохли і не досохнуть
і хай продавчиня морської риби
повисне трохи на грудях у Бога
і поплавки де калюжі мілкі
з теорій мовчання і недовіри
хапатимуть німби одягнутих в біле

хто шепотить і досвітку в думах
нам не віддасть санскриту слова
не зрозуміє все просто так!
відтак...
хай їх обійме моя і твоя ковила
хай їм насниться моє і твоє відлуння

зберу волосся в пучок зітхне колосся
ти приходиш чи - мені здалося

я знаю як з під шкіри роздаю себе
як роздирає полиновий світ освітло
як сніг спаде як сніг кудись занесе
останнє світло

вітрень несамовитий
роздмухує серце Амелі твоє і моє
годинник обох пульсує бо ми десь є!

серце Амелі серце велике як співрозмовник
і ми уже не люди
конваліє літа
ти доживеш до нього
а я дожену повітря…

Амелі я украла у тебе ім»я
ти –це я а я прозора дорога....

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

Допомогти повірити – а як?
Що – силоміць повіки розтуляти?
Нехай повзе долівкою слизняк –
Йому я не супутниця й не мати.

У нього шлях: наприповзки в траву,
У нього ціль: від грудки до стеблини.
І якщо я не так, як він, живу,
Хай він повзе. Я ж маю шлях людини.

Але коли межи людських підошв
Побачу його рух слизький в нікуди –
Пройду природно мимо – ніби дощ –
Однак чавити слизняка не буду.

31 січня 2015 року

Іде війна – у напрямку думок,
У напрямку життя і серцевини.
Іде війна як затяжний урок
Для всіх, хто не спокутував провини.

Іде, летить! Рве тіло на шматки
І розкидає їх по видноколу.
Смакує ними хижо й залюбки
Куратор нашої непройденої школи.

Іде війна, а я у ній стою
Ще ціла – не шматками – бо живуча.
Я в тім бою і в тім таки строю,
Де Україна, і Дніпро, і кручі…

31 січня 2015 року

Упала зірка.
У небі – дірка.
На серці гірко.
В повітрі – сірка.

Нечистий ловить.
Ховаю слово.
Гублю підкови.
Втрачаю мову.

І всі усюди
Німіють люди.
Очам – полуда.
Порожні груди.

Не крикне й птаха.
Душа – комаха
Під власним дахом.
Бо совість – плаха.

Політ зітерто.
Мо’ я вже мертва?

31 січня 2015 року

червоного кольору стомлені простирадла
перевернуто простір вибачень безпорадний
те вино нам робилося з мертвого винограду
як відпила - допий

це загроза коли в твоєму серці гоїться Мавка
коли обираєш бездонні заплави та вищу планку
уже не втекти і тому береш на додаток
перший квиток де Кий

обмітаєш сніжинки поглядом що в нестямі
нарешті тут і кожне дякую по кілограму
а ти ж щаслива – мелодрама на медодрамі
здрастуй місту надій

мій дім на краю космосу і я його бороню
перетоптане щастя вишні із I love you
дозвольте вас панно малювати у стилі ню
птахами чорних вій

дозволяю бо знаю, що сніг із очима криги
я не хочу холодного а лише грати на мигах
і грогу спити поки за вушком схлипує
пелюстка гранатовий мій