Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

(День 40-й. Встановлення миру)

1.
Як над ланами родимими
Еос повстала, відверта,
наш Одіссей з побратимами
рушив до батька, Лаерта.

2.
Той – жив за містом, на хуторі;
вже він возивсь біля хати,
й спало синку-шалапутові
трохи потролити тата:

3.
«Діду, ділись-но наукою:
острів цей – дійсно Ітака?
Я Одіссея розшукую, –
звісний колись був рубака!..»

4.
«– Він же гайнув на баталію,
й от – двадцять ро́ків немає...
Він мені син, і в печалі я:
чи дочекаюсь, не знаю...»

5.
Соромно стало дитяточку,
й каже він: «Каюся щиро!
Я – Одіссей! Здрастуй, батечку!..»
Той: «Доведи, бо не вірю!»

6.
«– Спогади, звісно, послаблені...
Втім, пам’ятаю усе я:
це ж бо мої̀ оці яблуні!»
«– О! Впізнаю Одіссея!..»

* * *

7.
Місто тим часом дізналося
про різанину в садибі,
й родичі вбитих зібралися
на жакерію¹⁷, простибі.

8.
І в Одіссеєву армію
Долій вступив (без повістки!),
та заклопотана кармою
буйних синів його шістка...

9.
І почалося мочилово;
шльопнув Лаерт вже Евпита,
лідера бунту невмілого:
годі «майдан» тут ліпити!

10.
Й раптом – Афіна з’явилася
та загорлала: «Перерва!..
В Зевса я ради добилася,
я́к зберегти з вами нерви».

11.
Й далі продовжила стишено:
– Любі дорослі та діти!
Ось вам Зеве́сове рішення:
МИР НА ЗЕМЛІ ВСТАНОВИТИ.

(Кінець)

(Вечір 39-го дня. Пенелопа признає́ Одіссея)

1.
Добрій хазяйці – все ж бажано
знати про справи родинні,
тож Евріклея – відряджена
у мезонін господині.

2.
Злізши туди, вона мовила:
«Пані! Повір, це не одур...
Із жебрака-одоробала –
став Одіссей, наш господар!»

3.
«– Ма́буть, стара, ти сказилася!
Чи – десь хильнула хмільного?»
«– Ні, я гаразд роздивилася:
шрамик примітний у нього!»

4.
Тож Пенелопа спустилася,
й так Одіссею сказала:
«Бачу, мармиза зносилася...
Втім, ще не зовсім зів’яла!

5.
Хай же до зали нам винесуть
ложе подружнє зі спальні,
й ми пригадаєм без примусу
наші забави вінчальні!»

6.
Він же – їй каже захоплено:
«Сонечко, це неможливо!
Ложе було мною зроблене
з гі́лки живої оливи;

7.
й потім – навкруг був споруджений
дім наш, з підмурка до стрішки;
та̀к що – з моменту одруження
схо̀ди ведуть в наше ліжко».

8.
Тут вона взнала пройдисвіта –
і потягнула на сходи:
треба, мовляв, їм осмислити
двадцятирічні знегоди...

(далі)

(День 39-й ще далі. Вбивство женихів)

1.
Знов Одіссей приціляється...
Що це? Убив Антіноя?!
Гості – до зброї... Не мається!
Заськи, посхована зброя!

2.
«Я – Одіссей, й тут – за власника!
Годі харчі мої гризти!..»
І завищали напасники:
«Ёпта, так вы же – нацисты!»

3.
Потім: «Дамо́ компенсацію!
Скрапленим газом, чи стадом...
Й може, в науці співпрацею...»
«Ні!» – була відповідь гадам.

4.
Й став Телемах не вагаючись
в ше́рег один з Одіссеєм,
й поряд – служити бажаючі,
вірні Філетій з Евмеєм.

5.
Й так, вчотирьох на позиції
(рівно як три мушкетери),
вбили сто-вісімку гицелів,
ласих на шлюбні афери!

6.
А в козопаса Мелантія,
ницого колаборанта,
хвіст відсікли для гарантії
(більш не було варіанта).

7.
Тут Евріклея приплентала:
ю́рму рабинь вона гнала –
тих, що «амур» з інтервентами
при окупації мали.

8.
Отже, мерців остобісілих
ба́хурки витягли з хати;
й потім – дівок цих повісили
(маю, пардон, це сказати)...

9.
Виліз (ховавсь бо за плінтусом)
Фемій-кобзар із молінням:
«Я ж їм співав тут під примусом;
ганьте, то хоч не поліном!»

10.
А Одіссей йому: «Бовдуре,
не переймайсь, трубадуре!
Ці̀нять розумні воло́дарі
вас, діячів, бля, культури...»

(далі)

(День 39-й далі. Вправи з луком)

1.
Учта тяглася – як гумова,
з хати не йшли женишеньки,
тож Пенелопа придумала
бахурам конкурс новенький.

2.
Лук Одіссея в палату їм
винесла, й мовила строго:
«Хто із вас краще стрілятиме,
заміж і вийду за того».

3.
Ті – зі смішка́ми веселими
кинулись чергу займати:
зараз вільгельмами-телями
виступлять всі кандидати!

4.
Ті̀льки от – що за притичина:
всі ці хвальки-баламути,
снайпери поспіль досвідчені –
лук не змогли натягнути...

5.
Ну, і пішло просторікання
(чи, як то кажуть, відмазки):
«– Таж тятива – вся посмикана...»
«– Й певне, прострочене “каско”¹⁶...»

6.
Й поки крутило кебети їм,
зве Одіссей шкодочинний
добрих Евмея з Філетієм
на конспірацію в сіни.

7.
Й каже: «Мій вигляд – це хімія,
я вам скажу по-просто́му:
я – Одіссей! Легітимний я!
Я переконаний в цьому!»

8.
Й ті йому мовлять (по-грецькому):
«Файно! Тобі ми покірні!» –
бо як у «милі» турецькому
друзі були легковірні.

9.
Враз і завдання отримали:
ззовні всі двері замкнути,
щоб женихи мали стимули
спо́вна кіно це відбути...

10.
А Одіссей – овоч виспілий:
в залу ввірвавшися, з маху
лук свій схопив – та і вистрелив!
Ще й підморгнув Телемаху.

(далі)

(День 39-й. Останній бенкет)

1.
Еос на небі з’явилася –
під куховарки бурчання:
«Я вже з цих учт показилася!
Хай би сьогодні – остання...

2.
Зевсе, верховний нагля́дачу!
Хай цей розгул припиниться,
й колом у горлі всім сватачам
стане моя паляниця!..»

3.
Вже готувалася трапеза,
й старший пастух, грек Філетій,
гнав буйволицю до камбуза, –
ту, що з’їдять на бенкеті.

4.
Втім, Одіссея помітивши,
чемно вклонився старце́ві, –
думав чутки найновітніші
виміняти на місцеві.

5.
Й каже: «Нема вже сподіванки, –
згинув наш пан за морями,
а женихи його вдівоньки
тлять його стадо без тями...»

6.
А Одіссей: «Та однаково!
Попри пригоди злиго́дні –
пан ваш, по слову оракула,
буде отут... вже сьогодні!»

* * *

7.
Знову бенкет у вояччини;
п’ють донжуани брутальні,
а Одіссею призначили
місце – де вхід до вбиральні.

8.
Ктісіп, поміщик із Самоса,
кинув зі сміхом у нього
(сп’яну, напевне, нестямився)
цілу коров’ячу ногу.

9.
Теоклімен зразу втрутився,
й каже: «Віщую, задьори:
в саван мерця загорнутися
прийдеться вам усім скоро!»

10.
Та претенденти – по-щирому
всі як один проказали:
«Ми в забобони не віримо!» –
й вигнали дядю із зали.

(далі)

(Вечір 38-го дня. Ще не Пенелопа, зате – Евріклея)

1.
Ледь усі сватачі ахові
вимелись врешті з палати,
батько велів Телемахові
зброю зі стін познімати.

2.
Вдвох вони все це озброєння
винесли, й десь заховали;
і Одіссей заспокоєно
знов повернувся до зали.

3.
Встигла туди вже притьопати
й чемна сама господиня,
тож почала вона розпити:
«Чим ти потішиш, гречине?»

4.
Сів той подалі від факела
й каже: «За вістю спецкора,
муж твій – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

5.
Та Пенелопа засмучена
каже: «Не вірю в цю плітку...»
А Одіссей хитрокручений:
«Та не пізніш, ніж улітку!»

6.
Каже тоді бідна страдниця:
«Був мені сон дивнуватий:
ніби – я про́ста гусятниця,
й стала гусей годувати;

7.
раптом орел непомічений
всіх гусаків убиває...»
Шельма їй: «Це тобі свідчення:
сватачів – муж твій звітає!»

8.
«Йой, до ладу́ була б страта ця!..
Добре, іди до спочивку.
З ложем твоїм розібратися –
зараз пришлю покоївку».

9.
Й треба ж, – припхалась не гаючись
са́ме стара Евріклея, –
нянька, потроху вгасаюча,
ще малюка Одіссея!

10.
Гість роздягнувсь – і зчинилася
сцена з індійської драми, –
бабця ураз осінилася:
«Боже, це то̀й самий шрамик!

11.
Хибні всі інші критерії!
Ти – Одіссей, наш хазяїн!..
Невже остання це серія,
час розкриття усіх таїн?»

12.
Та Одіссей попрохав її:
«Не видавай мою злуду!
Задля кінцівки цікавої –
Штірліцом трохи побуду».

(далі)

(День 38-й пополудні. Продовження бенкету)

1.
Раптом – до залу бенкетного
вперся місцевий старцюга
й став Одіссея славетного
гнати з порога, хамлюга!

2.
Каже: «Це місце – намолене,
“даху” за нього башляю!
Щоб не прийшлось тобі солоно –
здрисни ізвідси, вахлаю!»

3.
Наш Одіссей – дядько ввічливий,
можна сказати, люб’язний:
хама побив добрози́чливо –
й зовні поклав, біля лазні.

4.
А женихи – п’яні гицелі! –
втішившись боєм гротескним,
глек «метакси́»¹⁵ йому тицьнули
(ну, не «мартель», якщо чесно)...

5.
А в Пенелопи турбація –
збитки, худоби пропажа;
й тут – їй сяйнула мудрація!
Вийшла до залу, і каже:

6.
«От же ж раніш були лицарі!
Не домагались кори́сті,
а подарунки обіцяні
дурно давали невісті...»

7.
І женихи – усі повністю –
вклавши зусилля геройські,
їй натягали коштовностей
(в крайньому разі – «swarovski»).

8.
А Пенелопа, кмітливиця,
скарб віднесла до госпо́ди, –
в спальні, сказала, роздивиться,
в кого дорожчі клейноди...

9.
В залі ж, почавши нудитися,
чорт Еврімах Полібенко
став з Одіссея глумитися, –
видно, набрався паленки.

10.
Ще і жбурнув табуреткою;
правда, врази́в Амфінома,
й той – його кляв за абеткою,
типу, «не всі в тебе вдома!..»

11.
Тут Телемах уже втрутився,
всіх розігнав по хатинах...
(Бачите, людоньки: скрута вся –
через жінок безневинних!)

(далі)

(День 38-й. На бенкеті женихів)

1.
Легкість – у Еос в характері;
тільки зійшла, невагома, –
вбіг Телемашко до матері
з вигуком: «Мамо, я вдома!»

2.
Ще й притягнув (не без галасу)
Теоклімена-провидця,
й той – провістив: «Присягаюся:
батько ваш – днями примчиться!..»

3.
«Що ж, непогана політика! –
каже тоді Пенелопа. –
Дозвіл даю, як родителька,
в дім завести цього хлопа».

4.
Дещо пізніше, над полудень,
до женихів у їдальню
вбогий явився просто́людин,
позу прийнявши благальну.

5.
Й добре отак загримований,
став Одіссей у камратів
кусні книшів та воловини
як подаяння збирати.

6.
Й тут Антіной, свинська ратиця,
каже: «Женіть цю істоту!
Досить дарма нажиратися,
йде хай шукає роботу!»

7.
Взяв табурета – і з дикістю
ним Одіссея як хрясне!
Той же – зі Штірліца стійкістю
сів на порозі, нещасний...

8.
А Пенелопа – зі злобою
з-поза фіранки дивилась,
як її стада худобою
кляті нахаби давились.

9.
І жебрачину мандрі́вного
слугам сказала позвати, –
може, чогось позитивного
зможе він їй розказати.

10.
Той же, суціль в засекреченні,
їй передав (замість квітів),
що завітає увечері,
так, щоб ніхто не помітив.

(далі)

(День 37-й. Одіссей і Телемах у Евмея)

1.
Дядько Евмей метикований
поравсь при вогнищі зранку:
рульки свинячі тушковані
він готував до сніданку.

2.
Глядь – Телемах за штахетами!
Радий Евмей до нестями,
поворожив над котлетами –
й снідати сів із гостя́ми.

3.
Й потім – його Одіссеєнко
до Пенелопи відправив
з вістю, що син її, серденько,
вдало веде свої справи...

4.
А Одіссей – шмиг у кущики:
він там угледів Афіну,
котра надумала злущити
з нього фальшиву личину.

5.
Ледь він вернувся до вогнища,
хлопець – такий: що за дядько?..
А Одіссей: «Я не бог іще,
я, Телемаху, твій батько!»

6.
В парубка – балухи вирлами:
«Здрастуй, мій батечку милий!»
(Юний він був, тож довірливий –
як у бразильському «милі»...)

7.
Сіли, поплакали, випили,
з’їли Евмеєву шинку...
«– Із женихами-задрипами
треба кінчати нам, синку!»

8.
«– Їх нам удвох не подужати!
Їх же - сто восьмеро, ніби...»
«– Певен, спрацюєш потужно ти!
Зранку вертайсь до садиби».

9.
Глядь – йде Евмей із відрядження,
й знову став дід з Одіссея...
Ввечері – вирізка смажена
й сон в курені у Евмея.

(далі)

пізно копаєте опівдні могили пусті
сором із чатами перевіряє пости
кидає кості голодним лопатам мов кість
пасмуги бронзових змій патиновану злість

золото лаврів палетки очниці інталій
пострахами черепів спалахнуть прапорці
знову незнайдене втоплене в жменю деталей
вишуканости розкоші в порожній руці

сторони світу опівдні беруться до танцю
крутять та й так що і смерть виставлятиме бранців
маги жерці ворожбити за вашої згоди
захід мені долучив половину зі сходу

часові від сотворіння рости і рости
хитрістю сором хоронить монети і брошки
та не знайшовши (побачать: могили пусті)
ляжуть в погребну постіль
мов для них моя ноша

2023 р.

(Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)

1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.

2.
Й каже хлопчині по-дружньому:
«Час повертатись! Здається,
раднику дуже потужному
матір твоя дістається!

3.
Засідка, правда, на Астері...
Ну, обминеш, то такеє...
Й потім – біжи не до матері,
а на подвір’я Евмея».

4.
І Телемах, їй повіривши,
в путь зазбирався завзято;
швидко відкланявсь – і вирушив,
й навіть забрав Пісістрата.

5.
Знову на возі трусилися,
знов ночували у Ферах;
дотеліпавшись до Пілоса,
зразу гайнули на берег.

6.
Тут попрощалися братчики, –
човен чекав Телемаха;
й раптом – було й не побачити,
звідкись біжить бідолаха.

7.
Й каже: «Дозвольте назватися:
Теоклімен з Арголіди;
мушу деінде сховатися
з ласки моєї планиди.

8.
Я – ворожбит, маю практику;
днями провидів я щиру
смерть одному маразматику –
він, такий цинік: “Не вірю!”

9.
Ну, я і вбив цього скептика!
От, від погоні тікаю...
Чи дозволяє вам етика
допомогти самураю?»

10.
«Справжній віщун?.. Радо просимо!» –
й курс на Ітаку узяли...
Еос прокинулась росяна –
видно вже рідні причали.

11.
І Телемах, геть без приладів,
пришвартувавсь без порушень;
в місто команду всю вирядив,
сам же – побіг до свинюшень.

(далі)

Каламар перевернуто

Місто встало й стоїть
се певна річ Троя
шари передмість
по колу повторюючись
змащені світлом ліхтарним
наосліп облудним
вливається суміш контрастна
і вулиці в сутінках
один подих тому
вийшовши з берегів
стискаються вздовж тротуарів
де берег тепер насідає
мов брили дорійців
буквальністю темних часів

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
Чи нині – вже завтра?

Дерева ростуть сталагмітами
в парку застиглих чорнил
сльотавости опій всотає галуззя
запівніч отямиться парк
у сріблí глосолалій
Затягнуться світлом зіниці –
ще дві затяжки
з кров’ю качається суміш контрастна
по околам
і серце тужаве щільніше за кість
душа поміж крил у хребет розвороту
тасьмою вп’ялася там сніг ліг раніше
цементуючи літери
сенси лабільні

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
нині – вже завтра

До брами до брами


2023

(День 35-й. Одіссей у Евмея)

1.
Після розмови з Палладою
перший візит Одіссея
(згідно з її же порадою) –
до свинопаса Евмея.

2.
Той – був гостинним хазяїном,
й за́йду почав пригощати
салом, товстенько накраяним,
й потім – насмажив купати.

3.
Потім вони, мов підхльоснуті,
тріскали в смальці печінку,
а Одіссей на всі розпити –
ох і брехав! ох і дзвінко!..

4.
Двох поросят заколов іще
щедрий Евмей до обіду,
скаржачись: «Кепське становище
пало на панську садибу!

5.
Стрів Одіссей, видно, содуху,
і женихи його жінки
з мене щодня задля подвигу
тягнуть ковба́си та шинки...»

6.
Гість набурмосивсь, як Дракула,
й каже: «За вістю спецкора,
пан ваш – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

7.
Та свинопас, геть засмучений,
каже: «Не вірю в цю плітку!»
А Одіссей – як покручений:
«Хочеш – заб’ємся на свитку!..»

8.
Втім, звечоріло за лясами;
окіст вони полигали
та, закусивши ковбасами,
спати в кошу́ полягали.

(далі)

диме перцевий повз валку очей схаменись
скільки не є молодик розтяв параван смерку
і принагідно пречисті стожари до сліз
палахкотіли пекучі а вперті ж уперті

поштовх спиняли сліпі невідпорні часи
аби до купи зібралась множинність одразу –
руки руківʼя леміш – це сливе ти єси
що його б стало зорати чекання левкасу

і розчинитись бо в нині постало б колись
себто початок і голод спрагливого звіра
звіра котрий випростовувався і моливсь
стрягнучи в гумус – твоє сполотніле безвірʼя

2023 р.

(День 34-й і ранок 35-го. Прибуття на Ітаку)

1.
Зранку – як в турі в Туреччині,
знову всі пруть до їдальні...
Й тільки, нарешті, увечері
заходи стались прощальні:

2.
вельми змістовні орації,
вручення пам’ятних грамот,
дуже потужні овації, –
просто глобальний, ба, саміт!

3.
Вибрали яхту розгонисту
для Одіссея феаки;
й він, угодований повністю,
спав усю путь до Ітаки.

4.
Там його винесли сплячого,
ще і поклали при цьому
в затінку смокви завбачливо;
й потім пустились додому.

5.
Й вже коли бачили Схерію,
бог Посейдон з розвороту
яхту зробив раптом скелею:
годі возити босоту!..

* * *

6.
Еос, явившись на обрії,
вигнала сон з Одіссея,
й він заволав: «Люди добрії!
Що це за закуток? Дѐ я?»

7.
При́тьмом до нього під фікуса
звідкись підходить Афіна
й каже: «Не дуже присікуйся,
це ж бо твоя батьківщина...

8.
Хата твоя – окупована
вже роки три женихами;
кажуть: “Це доля удовина!” –
й дім об’їдають ці хами!

9.
От і міркуй, я́к закли́кати
йолопів цих до порядку!
Ну, і згадай свої викрути,
в розвідку збі́гай спочатку...»

10.
І з педантичністю вченого
маску створила герою –
лисого злидня нужденного
в лахах немодного крою.

(далі)

(Закінчення розповіді: Сирени. Скілла і Харібда)

1.
– Список завад, нам призначених,
чув я іще від Цирцеї
(дещо корисне, як бачимо,
є і в жіночій рацеї).

2.
Спершу – я мусив не лобуром
острів сирен проминути:
стати цих мавок фоловером –
краще ковтнути отрути!..

3.
Та̀к що – я воском розтопленим
вуха заткнув нашій шоблі,
ну, а мене – наче гобліна
хлопці припнули до щогли.

4.
Тут почалася трансляція...
Що вам сказати? Блискуче!
Вдячний своїй мотузяці я,
що не дістався тим чучам...

5.
Потім стрімчак був зі Скіллою,
чудиськом шестиголовим, –
поруч Харібди, що з силою
нурту крутила нервово.

6.
Рухатись по́між ми мали би...
Виру злякались; і Скілла,
стягши шістьох з нас із палуби,
їх у шість пельок і з’їла...

7.
Потім був острів, де Геліос
здавна тримав своє стадо.
«Тут на нічліг не постелимось!» –
хлопцям сказав я нерадо.

8.
«Ну, хоч на ніч, геть без кухаря!» –
й скот не чіпати божились...
Вранці же – море розбурхалось...
Мі̀сяць ми там пронуди́лись!

9.
Вже і припаси кінчалися...
Поряд – коров’яче стадо...
Бачу, ви вжѐ здогадалися:
стало зі стада – асадо¹⁴!

10.
Геліос викотив жа́лобу,
й тільки ми вийшли у море –
вдарила блискавка в палубу, –
фі́рмові Зевса доко́ри...

11.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

12.
Стався останній із казусів, –
в німфи Каліпсо сім ро́ків...
Втім, це я вчора розказував.
Отже, скінчив я, нівроку.

(далі)

(Все ще розповідь Одіссея: Аїд)

1.
– Ми й попливли – аж до берега
рі́чки, що звуть Океаном,
в царство, де скніти без шеляга
душам надмір окаянним...

2.
Ві́втар офірою сповнили,
й ду́ші збиратися стали;
правда, кровиці жертовної
зразу ми їм не давали.

3.
Врешті – Тіресія длявого
вийшла душа на спіткання;
клюкнула пійла кривавого –
і почала прорікання:

4.
«Мучать жону твою сватачі;
маєш їх вигнати з хати,
і – навмання, не вгаваючи
йти із веслом мандрувати;

5.
я́к про весло хтось питатиме:
“Що̀ це, знаряд з бадмінтону?” –
тут же курчат з поросятами
в жертву насмаж Посейдону».

6.
Що за дурня́ із дурницею?!
Геть я нічого не втямив...
Потім – вгощав я кровицею
душу покійної мами;

7.
потім до крові дорвалися
різні жінки́ знамениті
(мусить же їхня навала вся
в блогах про щось гомоніти)...

8.
Бачив іще на тім світі я
те, про що пишуть аннали:
скутого велетня Тітія
хижі шуліки клювали;

9.
нидів Тантал в центрі озера,
спрагою мучачись, грішний;
брилу Сізіф без бульдозера
вгору тягнув безуспішно...

10.
Бачив героїв із розвідки
(ні, не Аякса й Ахілла¹³), –
всі як один мали посвідки,
що волонтерять щосили...

11.
Острів там був (може, й Хортиця),
де промовляв хтось до пастви:
«Скелю лупайте!..» – «Не хочеться,
краще – ці молоти вкрасти...»

12.
Словом, предосить страхо́вини
мало те царство суворе...
Вражені й трохи знервовані,
виплили знову ми в море.

(далі)

(Продовження розповіді: Еол. Лестригони. Цирцея)

1.
– Потім був острів Ео́лія,
жив там Еол біля брами
(в нього здаве́н – монополія
на керування вітрами).

2.
Й дуже здалася могуть його:
в міх в моїм трюмі занадив
він всі вітри, крім попутного,
щоб не було з них завади.

3.
Й скоро – Ітаку вже бачили...
Тільки окремі дебіли
щось про скарби намая́чили –
й зопалу міх той відкрили!

4.
Й буйні вітри – аж загецали,
вкоїли нам халі-галі!
Зрештою вщухли... А дѐ це ми?..
В смутку ми плентали далі.

5.
До лестригонів дісталися,
гнані нези́чливим богом;
в бухту всі су́дна ввіпхалися,
я ж – кинув якір за рогом.

6.
Й пізно, на жаль, ми розвідали,
що хазяї – людожери!
Раптом напавши, заки́дали
брилами наші галери.

7.
Всіх зачепила потала ця,
хлопці як стій пропада́ли,
й тільки мої врятувалися...
В смутку ми рушили далі.

8.
Гнав Посейдон нас неприязно,
й далі був острів Ее́я,
де проживала безвиїзно
Кірка (ну, тобто, Цирцея).

9.
Вислав я взвод: «Не на вештання,
а на розвідини, вчули?!.»
...Взводний вернувсь – каже, мешканка
всіх на свиней обернула!

10.
Кинувсь до них на підмогу я
(я, коли треба – не проти);
стрінув Гермеса¹² дорогою,
й той мені дав антидоти.

11.
Впхавсь до Цирцеї я тілечко –
каже: «Сідай їсти-пити...»
Сів; та мене своїм зіллячком
не спромоглась отруїти!

12.
Тут вона, звісно, лякається, –
може, мольфар я з морфлоту...
«Що тобі треба?» – питається.
Я їй: «Звільня̀й моїх, тьотю!..»

13.
Словом, чаклунка любісінько
чари з команди прибрала,
й нас цілий рік ще смачнісінько
кожного дня частувала...

14.
Врешті, збагнувши, що в стресі я,
каже мені: «Ти без ляку
руш у Аїд, і в Тіресія
випитай курс на Ітаку».

(далі)

(Розповідь Одіссея: Кикони. Лотофаги. Циклоп)

1.
– Добре, усе вам повідаю...
Слухайте ж, добрі феаки:
в мандри я гнаний планидою;
звусь Одіссеєм з Ітаки.

2.
Ставсь після Трої конфуз таки:
винесло нас до киконів, –
тих, що троянцям союзники...
От вам і жарт Посейдонів!

3.
Ми їм притьмо́м напаскудили;
втім, і вони насідали, –
суден чимало збезлюдили...
В смутку ми рушили далі.

4.
Нас до Єгипту закинуло;
встріли нас та̀м лотофаги, –
ті, що пригощують інколи
лотосом задля наснаги.

5.
Двоє із нас пригостилися –
й потім себѐ не згадали!
Ми їх в’язати втомилися...
В смутку ми рушили далі.

6.
Потім – пристали до острова,
кіз вполювали, нівроку.
Й ще суходіл якийсь осторонь
видний був через протоку.

7.
Взяв я кількох із супутників,
перепливли. Там – печера.
Ждем хазяїв, бо вже сутінки,
й може, нам вийде вечеря...

8.
Ну, й він прийшов – злющий велетень,
ще й одноокий – зі стадом;
вхід затулив хутко скелею –
й нас розглядає злорадо!

9.
Я йому – чемно: «Добри́вечір!»
Дѐ там... Як звір незборимий,
вихопив двох із нас, знівечив –
та і пожер їх сирими!

10.
Й ліг та заснув, відморожений...
Божечки, що ж нам робити?!
Вбити вві сні – так не зможемо
вихід із гроту відкрити...

11.
Щѐ двоє зранку загинуло;
й потім зі стадом він вийшов,
знов здоровенною брилою
вихід на світ заложивши.

12.
Й тут нам – циклопова палиця
впала у вічі раптово;
з нею весь день колупалися
і нагострили чудово.

13.
Ввечері – двох парубчат іще
зжер він, та й ліг на перину;
й тут ми йому гострим ратищем
вибили око єдине!

14.
Як же він вив!.. Але вдосвіта
треба ж овець випускати;
от він почав їх термосити
й нас там на дотик шукати.

15.
Тільки – дарма: під тваринами
всі ми себе підв’язали;
так із лабет його зринули,
ще і овець тих забрали.

16.
Й чули услід: «Начувайтеся!
Звідси йдете із прокльоном!
І відтепер розбирайтеся
з батьком моїм, Посейдоном!»

17.
Ми до своїх повернулися,
в жаху від втрат, у печалі...
Обрію Еос торкнулася –
спритно ми рушили далі.

(далі)

(День 33-й. Перебування у феаків)

1.
Ледве прокинувшись, сла́вайсу,
вже Алкіной на кебеті
має... Ні, зовсім не каверзу!
Він – цінувальник бенкетів.

2.
Та̀к що – феаки притопали,
з’їли дванадцять баранів,
вісім свиней іще злопали,
ну, й двох биків-ветеранів...

3.
Потім змагались у здравицях,
в бігові та навкулачки
(до Одіссея у вправах цих
їм – як до Києва рачки).

4.
Правда, мажор, син хазяїнів,
до Одіссея чіплявся
(звісно, пізніш – у розкаянні
через TikTok вибачався).

5.
Потім гомера тамтешнього –
тобто, сліпця Демодока –
вперли на сцену, сердешного;
ось його пісня висока:

          6.
          «Ось, православні, вам хрест,
          що не збрешу на аби-то...
          Жив на Олімпі Гефест
          й жінка його, Афродіта.

          7.
          Я́кось – вона невпопад
          вскочила в гречку з Аресом;
          тільки от – Геліос, гад,
          спостерігав за процесом.

          8.
          Взяв – і Гефесту доніс;
          той приладнав мідну сітку,
          і – просто в ліжку (от біс!)
          з бевзем спіймав Афродітку!

          9.
          Взнавши про цей адюльтер,
          ржуть олімпійці, – невміч їм...
          Сміх цей (кажу як гомер)
          люди зовуть гомеричним».

10.
Потім, як всі повечеряли
та ухопили напої,
взявсь Демодок за бестселери, –
саги про битву при Трої.

11.
Й наш Одіссей геть потьмарився,
ледь не вмивався сльозами:
друзів згадав, й божі кари всі,
й смерті у Трої тій са́мій...

12.
Тож Алкіной і запитує:
«Втратив ти щось тогодення?
Ранений, мо’, тою битвою?
Ну-бо, розкрий вже імення!»

(далі)

(Вечір 32-го дня. В гостях у Алкіноя)

1.
Й знову – під маскою дівчини –
встряла Афіна, як фея:
повз гаражі, непомічено
в двір провела Одіссея.

2.
Й ніби туманом обкутала
(цѐ вже – привіт маскхалату);
тож, як прозоре опудало,
він просочився у хату...

3.
Ґа́зда – возивсь із діжницею.
Кажучи чемно і з тактом –
був Алкіной винопивцею
(а не якимсь алконавтом!).

4.
Жінка його – біля вогнища,
крутячи пряжу, сиділа;
й кілька якихось небог іще
терлися поруч без діла.

5.
І Одіссей, ставши ви́димим,
жваво завів, попри втому:
«Все прогуляв з нереїдами...
Дайте на потяг додому!»

6.
Пані Арета уражена:
я̀к це проліз він до хати?
Втім, бути ґречною бажано...
Й гостя прийшлось частувати.

7.
Потім, природно, спиталися:
«Хто ви та звідки, мосьпане?»
Щѐ він хильнув, роззухвалився –
й виклав, сливе без омани:

8.
«З учти плили ми, не рискали,
зовсім, повірте, не п’яні.
Раптом у бік – ніби блискавка!
Зевс розтрощив наш титанік.

9.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

10.
Тут і пішла свистопляска вся:
німфа сім ро́ків тримала!
Ледве її я скараскався...
Й путь ще лишилась чима́ла...»

11.
«Добре, – сказав Алкіной йому, –
зро̀бим доставку до хати!
Й навіть чимось ще озброїмо...»
З тим і лягли усі спати.

(далі)

(День 32-й. На Схерії)

1.
Послані здавна на Схерію,
так і жили́ там феаки;
зайд всіх – здавали у мерію
(а москаляк – на гілляки).

2.
Тож-бо Афіна (вся в імпорті!)
знову урвала сієсту,
щоб Одіссея підтримати
в дальшім проходженні квесту:

3.
доньці місцевого вла́даря
в сон додала каламути –
й там, уві сні, їй порадила
пранку велику утнути.

4.
І Навсікая під’юджена
заметушилася зранку:
взявши челядниць півдюжини,
возом гайнула на пранку.

5.
Пральня стояла на березі,
де Одіссей опинився;
й діви були у істериці,
лѐдь він із хащі з’явився.

6.
Й лиш Навсікая, сміливиця
(як те і личить блондинці),
пильно на голого дивиться:
є̀ щось у цьому чужинці!..

7.
Тут він, ще й лесткою діючи,
каже їй: «Звідки ця врода?
Ніби – Бески́дів синіючих
чистая бистрая во́да!»

8.
Тож Навсікая соколичку
тицьнула випрану чисто
модну зелену футболочку,
й каже: «Біжи ген до міста;

9.
й там, у палаці, що в затінку
(тобто, батьків моїх домі),
ти розшукай мою матінку,
щоб попрохати про поміч».

(далі)

(Дні з 7-го по 31-й. Одіссей на плоті)

1.
Тільки-но Еос до снідання
вилізла з ліжка з Тітоном⁹,
в офісі Зевс на засідання
скликав усіх телефоном;

2.
й німфі на острів Огігію
позов пішов від Афіни:
щоб Одіссея – мов дзиґою
вислала вмент до родини!

3.
Добре... Як Еос, ще заспана,
вийшла ізнову із хати –
взявсь Одіссей вищеназваний
пліт сам собі будувати:

4.
дбав, щоб з укладистим трюмом був,
з довгим стерном, із планширом...
(Й радіорубку задумував,
та не зійшовся з Ефіром¹⁰).

5.
Втім, не бува без недоліків...
Вклався в півтижня, їй-богу!
Німфа йому ще смаколиків
купу зібрала в дорогу.

6.
Еос повстала чаруюча –
й курсом він рушив на неї,
ніччю – за Возом¹¹ слідкуючи:
бути мав зліва від реї.

7.
Й десь так на день вісімнадцятий
в око він впав Посейдону;
став той грімницею ба́цати –
й пліт розтрощив без пардону!

8.
І Одіссей потерпаючий
гинув три дні на колоді,
зле Айвазовського лаючи
(хоч – той не винен, і годі!).

9.
Врешті до острова Схерія
виплив, геть голий та босий,
і в холодку криптомерії
ліг та й заснув. Ну і досить.

(далі)

(Вечір 5-го дня і день 6-й. Телемах у Спарті)

1.
В Спарті (точніш, у присілочку)
наші бурла́ки завзяті
встигли якраз на весіллячко
у Менелаєвій хаті:

2.
той свого сина одружував,
й бігали слуги полка́ми,
всіх частували послужливо
(«як і завжди, шашликами»)...

3.
Тільки-но Еос осяяна
вийшла на світ з емпіреїв,
йде Телемах до хазяїна
й каже: «Я син Одіссеїв!

4.
З Трої вже всі повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?»

5.
«Слухай же, хлопче, я́к сталося... –
це Менелай йому каже. –
З Трої несло нас до Фароса,
й там ми застрягли на пляжі.

6.
Так би й сиділи в гадючнику;
та нереїдочка мила
взяти Протея⁸ в заручники
я́кось мене научила.

7.
Й той розповів, серед іншого,
що Одіссей наш, гульвіса,
рветься з полону розкішного
від німфоманки Каліпсо».

* * *

8.
Поки ведуться ці бесіди
в дусі братерства й співпраці,
маємо при́тьмом окреслити
настрій і стан на Ітаці.

9.
Там женихи Пенелопині,
ці кавалери-невдахи,
пінились всі як пороблені,
взнавши про рейд Телемаха.

10.
Й мовлять: «Цей хлопець пронозливий
робиться надто вже борзим!
Нащо від нього нам позови?
Хай не вертається зовсім!

11.
Вісь його руху – зюйд-о́стова
(ми ж і самі – адмірали);
пройде повз Астера-острова...»
Й засідку там влаштували.

(далі)

(Дні 3-й, 4-й та 5-й. Телемах у Пілосі)

1.
Вранці дістались до Пілоса
наші мандрі́вні герої;
там гекатомба⁴ чинилася,
й стейків напхались обоє.

2.
Й потім із видом безхитрісним
хлопець наш Нестору каже:
«Син Одіссеїв я; вѝ із ним
разом були у вояжі.

3.
Всі вже давно повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?

4.
Може, він йшов до Одеси, ба,
й вийшов ураз до Херсона?..
Чѝ вже судьба Одіссеєва –
це піклування Харона⁵?»

5.
Той відповів Телемахові:
«В нас, переможників Трої,
плани були не однакові,
різне робили герої:

6.
хтось – на бенкет мав снагу іще;
я й Одіссей – ми додому...
Й раптом – він збочив на гульбище,
й більш не стрічались потому».

7.
Сонце тим часом сховалося,
й спати кладуть Телемаха;
й тітка Афіна забралася,
враз обернувшись на птаха...

8.
Зранку – походу продовження:
рушив наш хлопець до Спарти;
сина свого в супроводження
Нестор надав замість карти.

9.
(В сина були певні труднощі,
бо Пісістрат його звали;
й ні, це не вуличні грубощі, –
батько нарік так удало...)

10.
Сіли в підводу, поїхали;
стали у Ферах поспати,
й там скуштували з горіхами
справжніх «маслин Каламати»⁶.

11.
Ще одна днина із конями
(добре, що це не у січні) –
так і дійшли до Лаконії⁷
(будемо тут лаконічні).

(далі)

(День 2-й. Від’їзд Телемаха)

1.
Еос² перста́ми рожевими
небо мазнула по краю –
глядь, Телемах під деревами
збори ахейців збирає.

2.
Й каже, із плачем та зло́бою:
«Вщент женихи об’їдають,
нашим вином та худобою
пельки свої набивають!..»

3.
Скочив зі стрічними пенями
пан Антіной Евпитенко,
й каже: «Пардон, але вчені ми!
Зло тут – вдови побрехеньки!

4.
Бо в Пенелопи Іка́р’ївни
хитрість – як тої Солохи:
всім усміхалася на́рівні...
Тільки дурила нас трохи!

5.
“Маю, – казала, – я виткати
саван для свекра, Лаерта;
часу недовгі тут витрати,
днями він має померти.

6.
Ви ж – почекайте, будь ласочка!..”
Й ро́ків зо три вона ткала,
бо – уявіть! – наша ясочка
тканку вночі розпуска̀ла!

7.
О̀т що: нехай вона вибере
мужа собі дуже скоро,
бо доведем вас до сидора!..»
Тим і скінчилися збори.

8.
Знову Афіна приплентала, –
є в неї маска і друга:
перетворилась на Ментора,
що Одіссею – за друга.

9.
Й каже тоді Телемахові:
«Знаєш, де Пілос та Спарта?
Сплавай, таємно від матері,
там розпитатись про тата».

10.
Потім – де й взялися сили ті? –
трансформувалась утретє:
став Телема̀х з неї, вилитий,
як на шкільному портреті!

11.
Хутко добігла до гавані,
зафрахтувала суденце;
мов та Коза, на галявині
ячне вхопила зеренце;

12.
ще Телемаха покликала,
Ментора вигляд прийнявши –
й врешті знялися із при́кола
(«у́зо»³ хильнувши, як завше).

(далі)

 
Еней був парубок моторний...
Але – не згірш і Одіссей.
Тож, доки мелють наші жорна,
продовжмо звичай славний сей!

Розділ перший
(День 1-й. Ітака)

1.
Серденько, Музо Зеве́сівно!
Може, розкажеш народу –
стисло, але ж і піднесено –
ту давньогрецьку пригоду?

2.
Тільки, звиняй, не гекзаметром...
(Втім, не вбачаю провини:
з нього – лягли б усі замертво!
Досить його половини.)

3.
Й певен, що втішимось добре ми
оповіддю отією,
я́к Одіссей, мов пороблений,
пестив свою одіссею...

* * *

4.
Зевс – невдоволений зранку, ба! –
скликав богів на Олімпі
(це в них така собі Банкова);
кожний, природно, при німбі.

5.
Й каже: «Вибішують виборці, –
на̀с винуватять при скруті.
Нащо тепер діатриби¹ ці?
Ми ж – їхній вибір, по суті!..»

6.
Зевсу Афіна підтакнула:
«Хай би їм всім діарея!
Блазень у них – за оракула...
Шко́да лише Одіссея.

7.
Він не барився з офірами, –
швидш будь-якого полтавця!
Маєм подбати прещиро ми,
щоби додому дістався».

8.
Й тут же в той дім і полинула
(тобто, на острів Ітаку),
де «удову» різні ци́мбали
сватали вже усіляко.

9.
Й там, обернувшись купчиною,
випити сіла під дахом
із Одіссея хлопчиною, –
юним іще Телемахом.

10.
Й каже: «Твій батько – не в Гадячі,
шаста – не по̀ Конотопу...
Прийде! А ти тут від сватачів
матір боронь, Пенелопу!»

11.
Ну, Телемах йде на дворище,
де женихи гостювали,
й каже: «Чи довго ваш хор іще
їстиме хліб мій, гевали?

12.
Вранці щоб ви забиралися!
Я̀ відтепер за державця,
й зайва тут ваша навала вся!»
Вийшов, і спати поклався.

(далі)

Похмурими ступенями вниз
Я спускаюсь, чекаючи промені
Що вітають з заходом мене
Відкриваючи небо зоряне

Опускаючись вниз, я тремчу
У спокусі й незнаності плаваю
Незначущий час, я гублю
Білий день у губах твоїх мʼякоті

Хай твій стогін заслонить мій сум!
Всі думки—оминають талію
Погляд наскрізь блакитних очей
Хай замінює небо із хмарою

Промінь сонця відбитий в росу
Мовби пісня, твій голос чаруючий
Обіймав би тебе до схочу
Та боюсь, що загину із розпачу

Чекав завжди, здається, тебе
Мріяв тільки про тебе в самотності
Але зараз з тобой—силует
Що залишився тінню без совісті

Тихо, ледь чутним гомоном
Перешептами, за міста зворотами
Одинокими, пустими переходами
Все журбливими прямую я кроками

Навздогін за тобою трамваями
Не встигаючи все на хвилиночку
Я біжу, спотикаюся колосом
Мов хмільний, шкутильгаю чоботями

По калюжам, з мінорною усмішкой
Весь побитий невдачами, долею
У синцях, із рубцями—запʼястями
З сигаретою, такою мрійливою

Я усе ж десь позаду, у поспіху
Навздогін! навздогін… не тямлячи
Що чекати мене не збираєшся
Перламутрами прикрашаєшся
Не для мене, а іншим хизуєшся
Своїм видом, мене ж цураючись

А я навздогін, трамваями
У вікно, проводжаючи поглядом
Сотні інших, таких же знедолених
Що крокують бездумно за мріями

Та моя мрія десь перламутрами
Усміхається іншим мрійливо
Доки я, спотикаючись, думаю
Що запізнююсь лиш на хвилину.

Люблю тебе... давно не зізнавався
Комусь в коханні, то чому
Чому ж не соромно мені
Коли брешу, що закохався?

Блистають очі
Дивлюсь у них й мені шепоче
Щось прям на вушко «що ти хочеш?»
А я не знаю що я хочу...
Чи бути з нею у пітьмі?
Чи грітися самом на сонці.

Широкі відчуття, які дає кохання
Це правда є, чи ти мені збрехала
О Божа Мати, суча дочко... Чекання
Які несе те прокляте кохання
Не стоїть ні гроша... грішу,
Грішу упрямо пред тобою
Але з якою ж це метою таке роблю?
Вода тече із водограю
Там листя тихо пропливає
У лісі десь сопілка грає
Чимдуш сильніше викликає
У мене сумнів й тихий жаль.

І плач із гаю долітає
Той гай—моя душа, де думи грають
Де всередині щось ридає
А ззовні ніби пісня грає.

Сижу і думаю оце
Чи треба мені те кохання?
Що душу на шматочки рве?
Чи треба таке самогубство?
Коли себе списом у груди
Ти протикаєш, бо кохаєш
І кров свою ти знов ковтаєш
А з нею біль і тихий жаль.

Чи треба це? Метаморфози
Йде перетворення душі
На пам'ятник отой із бронзи
Що нерухомий одне став, в пітьмі.

За ним вогні
Вогні що вийшли із борозни
В твоїй душі. Лиш страх
Лиш страх в очах у нас пред ними
І неосяжними, пустими
На них ти дивишся очима
На дивовижні ті вогні,
Що враз спалахують у тьмі
Як феєрверки. Красиво,справді…

Вам всім красиво, а мені?
Як подолати ті вогні?
Що душу мою рвуть на клапті
І ніби сотнями мечами
Своїми гострими речами
(Це в сенці мови є звичайно)
Вони вп'ялися прямо в серце
І всі думки тепер про це
«Безболісне» кохання.

Оце кажу усе тобі
А відповідь
Пусте мовчання...
І тихий жаль...

Яскравим відблиском від мокрого асфальту
Летить у даль світило фонарів
Не зупиняючись на хвильку
І не сповільнюючи кроків
 
В тендітнім,  мокрому повітрі
Лиш чути кроки вдалині
Самотні звуки, ніби тіні
Що так манять у темноті
 
Твої губи повільними вдохами
Малюють на склові, що змерзло вночі
Засмучені образи, що немов хлинули
Із вулиці в скло, відпечатком на нім

Куди веде оця дорога?
Самотній відблиск фонарів?
Що зайчиком біжить у вічність
Й переливається в пітьмі
 
Сплітаючись із тіньми в танці
Під місячний компонемент
Під шорох впавшого листочку
Танцює вальс цей силует

Танцює вальс, повільно, все протяжно
Мов ми колись, було це так давно
Коли в коханні ми сплітались
Я бачив усмішку твою…. Це сон?

Згадав! Я бачив це вві сні!
Ми не кохались, я тебе не знаю
Я відчуваю серцем наш двобій
Двобій, який насправді я чекаю!

Двобій… невже я справді вже програв?
Програв, упав в смертельнім танці
Тобі до ніг, я каяття благав
Хоча ми досі не коханці.

Повільно ми гаснем мов з воску свіча
Що в темряві нас веде безвідказно
Щастить, коли ця свіча не одна
Якщо одна— то світло навіки погасло
 
Летить попіл сигарет, дим
В пітьмі чийсь силует, а свічка гасне.
Той силует собі мовчить, немов би марево безсоння
А вогник гасне й мерехтить мов ніби сонечко з просоння
 
Той силует уже не сам, їх декілька стоїть в пітьмі
Вони чекають як один коли настане їхня мить...
Коли помре моє везіння, коли учухнуть голоси
Які тримають в цьому світі таких як я й таких як ти.

Їх більшає навколо мене, хоч коло крейдою малюй
Та не врятує це від смерті, хоч ти молися і чаклуй.
Свіча все гасне, мерехтить, летить нетлінний попіл сигарети
В кімнаті цигарковий дим приховує в собі всі силуети.
 
Усі вже сплять—попи, сани
І ніби завмерли чорти, але один не завмер досі
Це Люцифер в людській подобі.
Заходить чітко, кроки тихі, приємний голос, це так дивно
 
У божий храм заходить сміло, адже від нього лиш одна
Лишилась назва в цих стінах.
Упрямий погляд, сині очі
Бліденька шкіра «все що хочеш» каже зроблю.
 
А я сижу ні кроку вліво
І навіть погляд не підняв
Мовчу, чекаю ще що скаже
А він мовчить ніби не зна що і додати
 
Присів на стільчик... й гасне свічка.
Від погляду його нетлінний згасає факел
 Питає—бачиш? І знову видно
У тьмі усі страхи на світі, пітьми всі діти
 
А мені байдуже—сижу, нікроку вліво...
Питаю—є сенс жити в світі?
Ти розкажи, ти ж Сатана
Ти знаєш таємниці всі єства
 
Сховались монстри, запалала одна свіча
А Люцифер мовчить та погляд свій сховав
Не знаю я ваш сенс єства
Ви тут лиш мучитесь на світі, і ні тортури й пекла муки
Вас не лякають хоч і будуть ці муки вічні...
 
Кладе долоню він на стіл, на ній червоний перстень блище
І нам до ранку ближче й ближче, уже світає.
І дістає нетлінну книгу
Їй ніби вже багато літ, обкладинка пилом покрита
Й пошарпані в ній сторінки.
 
У ній вся наша боротьба... її писали переможці
Ми в ній злочинці і каторжні у нас діла.
І дістає в мить Сатана стареньку книгу.
 
Це була Біблія моя, вона мені як сенс життя...
Гортає книгу Сатана, «а все ж було зовсім не так...»
І замовкає. Скупа сльозинка потекла...
Він каже—сенс життя у тому
Щоб шось залишить за собою
І щоб це щось відображало
Тебе самого… ти ж все сумуєш...
Я—каже—знаю, чом сумуєш
Бо ти ще досі не відпустиш...
Гортає далі сторінки
Не зможу я тебе забрати
Бо ти свою душу продати
Вже умудрився, не мені
А тій дівчині чорнобровій
Та не кохатиме вона
Тебе, окаянна душа
Тож це без сенсу...

Сумні вогники, що тихо
Мелькають у тьмі
Ведуть на страту відьму
В пекельнім огні


Кати ведуть її на страту
Згорить вона в святім вогні
Лише мені, здається, шкода
Русяві локони її

Сонячне коло повільно, майже непомітно
Опускається за горизонт
Мимовільна естетика
В цей сумний епізод...

Безшумно опускаються краплинки дощю
Що мов по ступеням
Із гори прямують до низу
А годинник відбиває вже шосту...

Ніби в журбі, дерева в пітьмі
Хилить вітер, провіваючи наскрізь віти...
Розпалили багаття, пробило вже сьому
Виринають сумні зірочки
Що хоч і цілком безслівно
Демонструють скорботу усьому...

Мовчить Земля, горить багаття
Хвилини йдуть в невороття
Ось, пролітає предостання
Спускається сумний туман
Безмолвно, гордо, одиноко
Мені здалось, чи я тут сам?
Та сердце зойкнуло в тривозі.

Вже довели...вона беззмолвна
В очах її страху нема
Лише німа предосторога
Й несміла думка про буття...

Дівчина, вбрана у чорний наряд
З молодим тілом ще повних принад
З русявим і довгим волоссям на ньому
Піймала останнюю мить насолоди...

Чим насолоджується вона перед смертю?
Натовпом, що просить за неї прощення?
Вітами, хилить додолу що вітер?
Чи останнім, ще вільним, ковточком повітря?

Про що ти думаєш, коли
Останній вдох безмолвно робиш
Можливо, господа ти молиш
Можливо, натовп цей клянеш...

Про що ти думаєш, скажи?
Можливо, справді їх клянеш...
І навіть я, коли дивлюсь
У твої очі безнадійні
Себе кляну за твою смерть....
Безмолвно, тихо… ти запалала у огні...

Годинник пробив уже восьму годину
Як стадо покрили бездушнії крики
А відьма в мовчанні і останній агонії
Не видавши звуку вмирає в полоні
Страшних катувань і людської сваволі

Просидів всю ніч я у роздумах, муках
Яка б та не довга, ця ніч у спокутах
і тільки на ранок в похмурому дусі
Покинув це місце людської сваволі...

                        І
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.

                        ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
Коли твоя стезя – короткий марафон,
на інше житіє не вистачає духу
і може, що за це чекає вічний сон.

А ти запам’ятай, – аби не забували,
спинайся на крило, дароване тобі.
Багато того є, чого ⁴дається мало
у низині, але маячить на горбі.

                        ІІІ
Буває, що і там прасують проти шерсті.
Нікого не вини... відчалюємо від
тієї далини, де не лишає слід
у пам’яті живій неохололе серце...
..........................................................
здебільшого живе людина після смерті,
а ти в її руці – лише гарячий лід.

11.2024

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хай його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Пишу щоденно тобі,
У непроглядній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пишу про місяць, що світить в пітьмі
Світить несміло та ледь-ледь помітно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, бентежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, похмурі
Щоночі відчуває їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би й чекаю
На ранок і перше проміння
Та тії уста, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну її, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не очікую сходу хвилину.

Півонії, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима перший сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш


О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, проведеш до небокраю

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила,
Ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...

Чорні круки відлітають
Неквапно до вирію
Лебеді білі розіп'яті на опудалах
Ми не надіємось вже
І тим більше не віримо
Що переможем в борні
Із бридкими й облудними

Куриться дим
димарів що
В тумані розтанули
Гомін по селах гуде
які лише на мапі є
Ми поминаєм Його
Поки ще не забанили
Образ у дзеркалі
Споглядаючи мавп'ячий

Линуть чарівних пісень
Незабутні мелодії
Не позабудеш їх
Бо не були ті заспівані
Стогнуть поля у степах
Що ніким не оброблені
не проростають ті зерна які не посіяні

І нас немає лиш тіні
Довгасті шугастають
Світом неясним який хтозна кому примарився
Лебеді мої згасають розпластані
Чорні круки синє небо затьмарили

Я би пульнув із рогатки
Та сам я крук
Не дов'язала таки мені
З кропиви светра ти
І хто той ворог
Що був ніби завжди друг
Виразками промовляю
Без міри роздертими

Кров не вино
Хоч би й одного кольору
Порох не борошно
Хоч би і те і те
Сиплеться
Чорні круки
Як годовані бройлери
Лебеді білі
На витертих милицях

Світе мій світе
Яскравий мов іграшка
Що на подвір'ї
Під зливою кинули
Де той малюк
Що тобою натішився
Чи ще згадає
Про тебе коли-небудь

1996-2024

Ти тримаєш зорі в руках
Я побачив в очах своє небо
Таке диво траплялось не раз
Танці квітів на Твоїй планеті

В тебе сонце у серці сховалось
Час ні постір цього не візьме
І якщо з кимось різне ставалось
Ти й на відстані знатимеш це

Наші мандри по різних світах
Завжди сходились в точці прощання
Голос серця нас кликав не раз
А у нас були тільки питання

Щось змінилось , а може це сни ?
Може карми закінчились вчинки ?
Час настав зрозуміти і йти
Кроки твої - сміливіші завтра

Крила ,спраглі вітром , розкрий
Мріям знову дай віру й надію
Все що було відкинь - просто дій
Слухай серце своє без упину

02.11.2023 09:22:34

Ми закохані в небо
Хоч не знаєм цього
У простори безмежні і сині
У нічні вітражі
Величні такі
розмальовані
Золотом й сріблом

Ось відблискують щастям
світанки ясні
В кольорах променистого сонця
І вітри весняні
Неслухняні вони
Котять хвилі
Вишневого цвіту

28/01/2024

мухи з`їдають залишок болю у скроні
десь понад садом оббріхують долю пси
яблука падають, б`ються об Землю собою
квітка льону розквітла й опала ще до роси

тиша присутня, відсутня і знову присутня
спокій десь ходить поодаль, зминає траву
сонце спекотне завзято розгладжує зморшки
нас роздягає й штовхає в обійми жалю

вітер шепоче молитву про горе та муки
причісує крону старої сливи, дме на пилюку
ти кажеш, що все нормально, тримаєш за руку
але не треба цього, мовчи вже про ту розлуку

2024р.

Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом залишає сцену і диригент. Симфонію дограють лише два музиканти, які також ідуть слідом за іншими…


Коли так боляче, що майже нестерпно,
коли вже не витримуєш заданого темпу,
коли у душі роздрай…
Лунає Гайдн.

Коли тебе, як вовка, обклали скорботи,
коли по краплині тануть прозорі ноти,
коли, здається, вже край…
Лунає Гайдн.

Коли всі навколо загасили свічі,
коли вже один ти на сцені вічній, -
останні ноти дограй…
Лунає Гайдн.

2024 рік

Приходить осінь в дім,
В життя та у вірші.
А я щось не збагну, чому настільки сумно.
Не хочеться вже мрій
Застудженій душі.
Лише холодний дощ і ... роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках.
Віддали просто так
Свою палку красу за вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга
І давить тишина
Без клавішної гри, без струнних переборів.

Отак згоріли й ми,
Немов тонкі свічки
І воском розтіклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди,
Та прикро, хоч кричи,
Дивитися на все із жалем запізнілим…



08.11.2013
12.09.2024

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

   Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
    Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
    Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
    Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

    Чи буває від природи так жорстока красота?
    Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
    Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
    Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

    Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
    Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
    Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
    Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

    Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
    Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
    А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
    Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

    Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
    Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
    Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
    А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

    Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
    Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
    Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
    Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

    Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
    Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
    Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
    Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

    Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
    Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
    Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
    Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

    З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
    І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
    Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
    Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

    Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
    Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
    Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
   Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантоміма без слів і без сліз, бо так треба.
Розступаються стіни, і дах виростає у небо,
З електричних вогнів переходячи в світло зірок,
Що не гріють нікого. Вже сам не здаєшся собою.
Страх, як змій, виповзає із тебе. Лишивши позаду
Кволу плоть, відчуваєш полегкість. У сутіні саду
Хтось чекає на тебе. Диявол? Розгніваний Бог?

Страшна тінь
А це лиш твоє відображення
Хоч і лінь
Концентруй своє врівноваження
Подивись
Загляни у пітьму, глибОко
Доторкнись
Нутра і росплющ третє око,
Відвʼяжи
Минулого навʼязливих привидів
Осягни
Що для тебе багато є привидів
Існувати
З собою віч-на-віч сміливо
Проживати
Не тікати від себе гидливо.
Просто бути
Без обмежень. Очікуваннь. Балів
Просто чути
Бажаннь тихеньких сигналів
Обнулитись
Бо тінь пропадає опівдні
Попуститись
Ідеальні завжди божевільні.

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!