Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!

Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайся і ярій!
А хоч би й був у нас єдиний дух з тобою,
А хоч би й вирував у душах буревій.

Я чую поклик сурм. Наладьмо лук і стріли,
нагострені мечі виймаймо із піхов!
Це буде чесна гра: про те, що в нас убили
високе і терпке, і тепле ... як любов ...

І ось уже не ми, а наші подоби́зни,
огорнуті в пітьму, у латах і в броні –
на ближніх і близьких із чарою трути́зни
навально летимо в пекельному вогні.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Тихо, братіє. Дуже
гучно б'є барабан,
поки люди байдужі
до ятріючих ран,
поки істина слова
наші душі пасе,
а священну корову
революція ссе,
поки ниюче серце
огортає пітьма,
а горілку із перцем
допиває юрма,
поки сонце ще сяє,
а ночами дуга
тятиву натягає
і тікає нудьга,
поки туга минає
і яріє снага.

                              09.2017

Відкинь той камінь, що ти серце тисне, -

Глянь, Маркіяне, літо буйнолисте
На гробівці ссилає світ небесний.
Хто вміє, Маркіяне, той воскресне
Посеред тьми довічної неволі
Блаженства смерті…Хоч би і поволі
Той промінь сонця пустку оживляє –
Хвала уму, що зерням проростає
У душі кволі, в ланцюги заперті…
Ми – не неволі діти, ми одверті
Провісники прийдешніх божих ласк
Для руської землі батьків спочилих,
Ми – барвінковий цвіт на їх могилах,
Той цвіт, що й на морозі не зів'яне –
Живуча зелень серед Страсних Пасх…

Двигне́ться мисль, оновлена крізь час –
І зрушить камінь: з світа тьми постане
У Руській Трійці, вольно, без прикрас –
Твій Дух і плоть… і віра, Маркіяне!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

***
День – перекотиполе.
Ночі трясовина…
Очі проміння коле.
Спрагла душа вина.

Спрага – це сутність долі.
Доля – клубок доріг.
Волі гірке похмілля
Ранок таки зберіг.

І береже постійно,
Зітканий із проблем.
Криза фарбує стіни
В біле. Таке мале

Щастя, неначе миша –
В нірку – і вже нема.
Тиша закони пише.
Мова моя – німа.

Ніби, нема решітки.
Наче, горить десь там…
Тільки полуда звідкись
Шепче брехню вустам.

13.09.17 © Василь Кузан

Нахабна штовханина у метро,
Сьогодні все навколо – агресивне.
У Чорнобога – мов слонячі бивні
І зло перемагає знов добро.

У аурі вже купа рваних ран,
По спині мов кувалдою довбають…
Це знов отой проклятий ресторан
Руйнує тишу чарівну у гаю.

І навіть тихі кола на воді
У рухові розходитись готові…
Навіщо я прийшов і тут сидів?
Чому, Боги, я не глухий Бетховен?!

Я б, іншу музику почув би в дар -
Оту, що не від чорта, ту, що – з неба!
І не музичну б сечу, пив нектар,
А так почистить вуха є потреба!

1.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ти не являлася мені ще в сні,
Я наяву тобою марив,
Моя ти любо, доле, каро,
Моє ти все – мої пісні,
Оті ридання голосні.
Ота печаль, ота розпука,
Незбувна та пекельна мука
Лишила спогади мені,
Як пестив кучері ясні.

В житті мене ти й знать не знаєш,
Забула, іншого кохаєш.
Як напишу, слівце писнеш,
Як лютим холодом війнеш,
Як сіль на рани посипаєш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я кохаю до нестями,
Ридаю темними ночами
І ллються на папір, як грози
Ось вірші ці – криваві сльози,
Що зроджують бажання вперте
Од того розпачу померти…

О ні, являйся, серденько, мені
Хоч в сні!
Чи хоч на сайті у інеті,
Коли запіють півні треті.
Я монітор той поцілую,
Немов живу тебе милУю.
Від себе вже не відпущу,
Воскресну серцем до любові
І знову вірші нові й нові
Тобі рощу,
Моє предиво,
Моя ти доле нещаслива,
Моє ти все – душі краса,
Що в серці вік не погаса!

28.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І це вже літо відліта у вирій,
І знову скоро прийдуть холоди.
І стеляться все швидше тіні сірі,
І випивають сонячні меди.

Цей вічний колообіг у природі
Намотує й намотує роки.
І не зупиниш, і не скажеш: «Годі!»
І так – тисячоліття і віки.

І в цій чарівній і прадавній пущі
Дедалі більше усвідомиш ти –
Ні, не природи, а свою минущість
У філософськім сумі самоти.

Я знаю, знаю – істини не нові,
Та щось лиш твій тут визначає путь…
І вчишся у природи хоч у слові
З озер прадавніх вічне зачерпнуть!

27.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Душа із тіла рветься вгору –
До хмар загуслих навпростець.
Її обволікає горе,
Немов розплавлений свинець.

Там ще недавно сонце квітло,
Геть не віщуючи біду.
Та поки добреду до світла,
Алею Розпачу пройду.

Терзаю мовчки душу хвору,
Наскрізно біль її протяв.
Простую темним коридором
У темносмугове життя.

Це віт журливе колихання -
Мов тихий реквієм звучить,
Тут тінь померлого кохання
Ген простяглася, наче нить,

І тисне. У очах – смеркання,
Пекельний корчиться вогонь,
Мов настає вже мить остання…
Завмерле тіло, охолонь.

…В алеї Розпачу ізрання
Сирен* лунають голоси!
Там тінь померлого кохання
Петлею здушена, висить.


25.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Не можу не писать – потреба
Гіркі ці зроджує слова.
Пробач, бо нагадав про себе,
І, може, настрій зіпсував.

Судилось пекло це поету –
Палає піді мною хмиз!
Немов би з водоспаду в Лету
Лечу я головою вниз.

Ти будь безжалісно жорстока –
З холодним блиском у очах.
Нехай страждання це високе
Осяє мій тернистий шлях.

Знайди коханого нового,
Бажаю щастя я тобі!
Напевне так потрібно Богу,
Хай буду скніти у журбі!

Нехай мені ти серце виймеш,
В зажури кинувши льоди.
Нехай же іншого обійми
Тебе зігріють назавжди!

Хай буду мовчкома терпіти,
Коли без жодного жалю
Потопчеш ти любові квіти,
Які до ніг я простелю.

О світлоносна Незабудко,
Вклоняюсь, дякую тобі!
І золотаві зорі смутку
Посію в небі голубім!

24.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

Усе, що є, все, що було і буде –
Як видиво у віщім напівсні.
Мої пророцтва, сповнені огуди,
Нехай вони не збудуться, о ні!

Чи я тебе судити маю право?!
Я сам себе навіки засудив…
Нехай нам сяє сонце величаве,
Крізь біль і сум відкриє диво з див.

Цей плач гіркий з досадою утрати –
Кому на душу падає щораз?!
Перед тобою вічно винуватий,
Впадаю в каяття свого екстаз!

Перед тобою, о моя Богине,
Кладу, як жертву, цей молитву-вірш!
Рятуй мене, рятуй себе, бо гине
Святе в душі – воно найважливіш!

Нехай спаде з ясних очей полуда,
Відкриється обом укотре знов!
Що найдорожче, що було, є, буде –
Богами подарована ЛЮБОВ!!!


20.08. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Серпнева спека уляглась,
Улігся вітер і не дише.
Не Божий – ресторанний глас
Гвалтує луків ніжну тишу.

Мені б сюди ну хоч одну,
Хоч невеличечку «Базуку»*,
Я б виставив комусь ціну
За це насильство злісне звуком.

За те, що час він мій краде,
За порцію тяжкого глуму.
Я не стріляв би у людей,
А просто заклад цей знеструмив.

*Базука – міномет. На фото, насправді, український міномет "Молот", а не "Базука".

11.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Здається дивним все мені тепер це –
Вечірня мла оповила сади.
Легка печаль насунула на серце
І стиснула, мов небо – хмарний дим.

Й думки немов посіялися знову,
Старіння мов химери навісні.
Що навіть не хотілося й любові,
Лиш спокою хотілося мені.

Розчинення в нірвані чарівливій,
Солодкий дим вдихати із небес.
І після спеки – як одне з чудес –
Вечірню прохолоду пить, як пиво.

9.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Наче листя, літа побіжать за водою
І довіку залишиться хтось удовою.
Хто злобою кохання велике зневажив,
То Боги покарають того самотою!

8.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Трояндові кущі – в розмаї,
Птахи принишкли у гіллі.
Плакучі верби завмирають,
Спустивши коси до землі.

І понад висохлим ставочком
Кружляють легко голуби,
На романтичному місточку
Зітхає легіт голубий.

Лишив хмарин білявих смужки…
На лавці – ковані витки.
Казкова пані в капелюшку
Там вишиває подушки,

Немовби доленосні узи…
Я, ними зв`язаний, піду.
Здалось мені – поета Муза
Сховалась в райському саду.

6.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад імені М.Гришка
Сад троянд

О, Музо… О, Мадонно… О, богине…
Останній промінь сонця стигне… гине
чиясь душа у мряці колотнеч,
у пошуках провидців і предтеч…
Безсило скрипка скрип свій посилає –
а серце так невтолено волає…
До неба ж – годі, бо – тягар землі,
бо ми – такі малі, такі малі,
і мало в нас величного, святого…
А ти світи… Бо що зорі до того,
що хтось волів сягнути – та не зміг,
і чийсь безсилий клич у землю ліг.

...Коли замовкне скрипка, зрине спів.
Про що той спів і хто його співає?
Чи жінка, чи богиня – світ не знає,
не знає небо, люди – й поготів.
У співі тім немає ложних слів.
Лишень тонка печаль крадеться нишком.
Мадонна… чи Меланка, чи Оришка,
а в верболозі – тріо солов’їв.
Богине… Музо… Ти – зоря чи туча?
Верни до себе світ отой дрімучий,
Співучий і плакучий – як коли…
До чого люди скрипку довели!

… А ти світи… Тобі видніше з неба,
яка офіра, віра і потреба
почути соло сонцесяйних німф –
(нехай це буде сон, легенда, міф) –
торкнути скрипку вмілою рукою,
щоб аж луна дзвеніла над рікою, -
зажити раю… Зоре, освяти…

… А ти світи… світи… і освіти
у німбі образ Жінки-Берегині,
чи Музи, чи Мадонни, чи богині…

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Я проросла, як лист, благоговінням
перейм, потуг і криків рожаниць,
що провіщають таїнство народжень...
І прочитанням незнайомих лиць,
відкритих лиць на стежках нових сходжень...

Побронзовілі вилиці – і що ж...
То вітер перед нами й поза нами –
у вибуханні й облітанні рож
стоять сади... і прочиняють брами...

Ми перехожі в утворі скрижаль,
понад якими лиш долоні Бога –
в тернах і ружах стелиться дорога
(небесних манн просвітлена печаль)...

Іди... Не озирайся... Озирнись, -
чи перейдеш тягар близької втрати –
уміння і любити й помирати –
і не згубити заповітну вісь
землі, в яку ти проросла навіки,
облич, з яких стекла жива вода –
я буду вічно... вічно молода,
допоки світло ллється на повіки.

А світла, Боже... Світла убереш
промінними очима і устами –
в осягненні недовідомих меж
непроминальні ми... і ті,
хто поруч з нами.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Вже думалось – умерла. Ні, жива…
Хоча й спроквола б’ється серцевина.
Якось магічно дихають слова:
о гори…доли…зорі…-- я невинна!

На тім гостинці, де в литаври б’ють,
де мліють квіти і буяють трави,
розлого, неубого в’ється путь
і висне з неба сонце золотаве.
Та досить, аби дужче припекло,
могутнім палом дух твій освітило –
підступно аспид випустить жало,
отрутою виповнюючи жили.
А що вже терня, повне колючок,
а бур’янів, що пнуться манівцями…
Сюди б води, молитви і свічок!
А то – хто зна – чи й виберешся з ями,
де гаддя твої груди обів’є
і на чолі залишить мітку смерті…
Ми – подорожні, але поки є
ще світла у вселенській круговерті,
допоки під ногами чуєм твердь
і топчуть ряст з малого наші діти –
життя триває, відступає смерть,
і в сонця є потреба струменіти –
на буйноквіття, на вольготність трав,
де серце проростає, наче сонях…

Шалійте, я ще чую бій литавр!
Убийте, я ще бачу небо в зорях!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Як під вечір чарівно і легко надворі,
Тільки думи мене сповивають сумні.
Тепле літо навкруг розлилось, наче море,
Сіттю хмари зависли у височині.

Ти до себе мене, наче видиво, кличеш,
Бо у сяєві квітів – немов золота –
Там, де озеро плине, як море, величне,
Забриніла між брів сумота, самота…

Не печалься, кохана, благаю, не треба.
Ти угору поглянь і думки ці облиш –
Нас вінчає високе поезії небо
І веселку єднання народжує вірш.

Доторкнися на мить до троянди рукою,
Усміхнися мені крізь ясну далечінь,
Уяви, що ми разом ізнову з тобою
Й під лелечим крилом, дорога, відпочинь.

Тихий вечір у млі колисковій холоне,
Теж угору дивлюсь – чи правдивий то знак?! –
Скибка місяця в небі, неначе лимону,
Як моєї любові гіркущої смак.

1.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Пливу у сад аndante maestoso*,
Його легкий немов почувши клич,
Спекотне літо висушило сльози,
І сонечком сміється зусібіч.

Хоч день та місяць оком з неба косить,
Милуючись красою крадькома.
Куйовдить вітер зеленаві коси,
Немов деревам крила підійма.

Десь там він звив поезії кубельце,
Цілуючи тополю у вуста.
Високе небо, чисте, наче скельце,
Її мов музу, німбом огорта.

* Andante maestoso – урочистим кроком (італ., муз.термін)

31.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Втікає ніч на синьому коні
безмісячним ноктюрном «SÉNZA LÚNA»…
Чого блукаєш, вершнице фортунна,
семивідлунна в снах, в самотині…
Чи ж є той сенс з безмісячних блукань?
Чи випливе в туманнім альбіоні
пахучий лист фіалки на осонні
та дрібен дощ любисткових зітхань
про над’яркіший пам’яті відбиток:
у нетрях часу збитих колісниць,
триоких свіч, окреслених зіниць,
і безлічі зелених свіжих віток,
що виринають з ночі на льоту,
і виростають в безвість, в висоту!

Там на семи горбах тріпоче кінь –
І тінь моя в сліпучім ореолі
Веде двобій з могучим знаком Долі
мечем семивідлунних поколінь…
Я всюдисуща… я уся з відлунь,
в мені постава вершниці, о верше!
Втікає ніч… Туманно, як і вперше,
той самий сон – безмісячний ноктюрн.
… Не сон, о Сіне… - зірка покотилась.
У чому сенс? – не знаю… Я втомилась.

… Світає… Я народжуюся в муках,
вертає світ, тонований у звуках,
та сама синь – безмісячний ноктюрн…
І я, в семи фортунах безпритульна –
над звуками ноктюрна «SENZA LUNA»…

… Натомлений ноктюрн…
чи сон…
чи сум…

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

Печаль чи скорбота
мій камінь важкий не важкий?
Убитий не вбитий
твоєї торкаюсь руки.
Любов – не любов,
а висока незрима краса.
Колись ми удвох
увійдемо в оті небеса.

Земна гіркота,
лабіринти доріг і весна.
Земля золота,
але тільки в несправджених снах.
Годинника бій –
то полічені скриків рої.
Прощаю тобі
не від-дані дарунки свої.

Прощаю тобі
не життя і не радість?.. Не час
Співати журбі,
дослухатися болю, для нас
Дорога пряма
наче злет, наче стин, як у бій…
Прощення нема.
Але як не простити тобі?
15.05.2017р.

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Касандра я… Неріса… Одержима…
(Душа моя і плоть моя – незрима)…
Безумна я і втишена… Хто зможе –
стихію цю впокорить, переможе,
коли не я?.. не море це зелене?.. –
бо хто є тут розкутіший над мене,
над цю вербу, що з попелу востала –
(я Мавкою колись сюди літала).

Чи ж то мені по лаври Корифея
ставати в ряд з покірною главою,
коли звитяжний геній з булавою
мене веде: вперед, сліпуча Феє,
у пущі слів, несходжені, як долі,
іди й ставай на прю на Полі Крові.
Чи ж по мені Корінфа кволі крики,
марні́ пісні, плачі співців незрячих,
коли в мені безумно Жінка плаче,
голосячи собі на всі язи́ки.
Моїм речам вшалілі бурі милі,
вакхічний дух і шум вина по вінця,
і ельфів-слів легкі райдужні крильця,
(і де вже їм стинатись у могилі!)…

О ті жалі́! - ті чо́ла переможні,
о ті терни́! - скупі римля́нські чола…
Стаю на прю – розніжені і млосні,
Я одержима… правда, тілом квола.
Мені за зброю – всесвіт мого вірша,
(десь там орел у бе́змірі ширяє!).
Я втишуся… Я – тиша… Я – Неріса:
«Корінф оцінить тих, кого втеряє…».

Не плачте по мені, як ненароком
в смертельному бою впаду, причинна.
Я сильна… Так, я «трохи не мужчина»,
мені судилось бути вам пророком.
Дух Божий знайде сам мене в пустині,
і вас він осягне з прийдешнім віком…
В мені снаги – як в доблеснім мужчині,
та я втомилась бути ЧОЛОВІКОМ!

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Із вічності камінного застінка
Я йду до вас – як найніжніша жінка!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

У світлих сутінках печалі
Завмер на мить подільський ліс.
Крилом зеленої вуалі
Вечірню прохолоду ніс…

І віяв легіт над землею,
Нагадував не без жалю,
Як вухом припадав до неї
Ватаг народний Кармелюк.

Він припадав до рідних тернів
І чув за кілька миль навкруг –
Козак могутній – характерник –
Огидливий ворожий дух.

О лісу рідного пенати!
Це ви дали йому снаги,
Що не могли його впіймати
Десятиліття вороги.

Скоробагатченки лукаві
Довкола озирались тут.
За підлі всі діяння, справи
Спіткав їх в лісі Божий суд.

Життя у ньому – справедливе,
Не владні тут гнилі жлоби.
Вартують правду скрізь красиві
Старі язичницькі дуби!

24.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Хмільник, Вінниччина.

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Ідуть хохли. В кишенях дулі,
Мармизи хитрі, потайні.
Байдужі їм кремлівські кулі,
Хати сусідів ув огні.

Дзявкочуть суржиком щелепи,
На пиках усмішки масні.
Розмножуються як амеби,
Живуть комфортно і в багні.

Хохлам держава до лампади -
Аби напхатий був борлак.
Усе святе байдужа "вата"
Продасть баризі за мідяк.

Пощо поезії охвітні
Коли у роті матюки?
Попса, шансон, думки огидні
Повиїдали геть мізки.

Ціпкуще у хохлів коріння.
Рясніє паростями пень.
Із покоління в покоління
Передається хворий ген.

Хохла дрімає сита тушка,
Цицьки дружини у руці,
Із рота визира галушка...
А на війну ідуть бійці.

09.07.2017 р.

Чому таке ти, невеселе, літо?
Неначе я – теж літній чоловік.
Горіть не здатен, можу тільки тліти,
Невже цей стан тепер уже навік?!

І що за відчуття це – прохолода?
Здається, що не літа – серця стан,
У котрому не був іще я зроду…
Мабуть такий мені Богами дан.

Коли усе сприймається спокійно,
Не палко, тільки з усміхом легким –
Поразки, перемоги, мир і війни,
Красуні не чарують і зірки…

Здається, що холонути ще рано,
Немов іти до смерті навпростець.
І вірю, прохолода ця розтане
У полум`ї закоханих сердець!

7.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прорізала зелені коси
Сосни всихаюча іржа,
Немов Бог сонця забажав
І натякає нам на осінь.

Похмурий день, хоча і літо,
Все небо геть заволокло
Свинцевим димом… Та зігріти
Ним не вдалось. Холодне тло

Уже нависло понад світом,
Як згустки болю від війни,
Немов у бій пішли сини,
Щоб неба кров`ю пломеніти…

6.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Життя раптово іншим вийде, ніж дається.

Чекання промине. І та, що й не діждалась, -
щодня, як море, виколисуючи тугу,
в очікуванні доглядаючи за світом,
шукаючи бодай якої, навіть вістки,
що суджений не надто вірний їй, - Блаженна!..

Творець жінок за світ доглянутий і любить.

…літаю в сні, так ви́соко мені!
Такий під небом простір для літання!
Там, піді мною, -- тверді кам'яні,
а тут живе пробуджене світання.
Я з тихих рік пречисту воду п'ю,
я в теплих хвилях мию довгі коси:
люблю цей світ і небо це – люблю! –
розвихрене, промінне, стоголосе…
Ловлю рожеві тіні від трави,
вологими серпанками сповиті, --
рожеві сни… а там – рови, рови…
а тут легка веселка в верховітті.
Цвітуть сади – аж вогняно очам,
і пахне ліс, і степ, і діл, і гори…
І вольно – Духу, ши́роко – речам,
Що водоспадом ллються на простори.
І кожна мить, і кожна річ, і рух
Тут неповторно зримі і значимі –
Летить Душа і вища, вища Дух…
А там, на дні, -- земля у сірім димі –
стара земля, порепана на сіль!
А там душа ховається за ґрати!
А там тебе вціляють звідусіль –
І вбоге тіло ніде заховати!..
Втікай сюди! Біжи… біжи… лети –
від глупих нор, від злого пустоцвіття…
Високий Дух не терпить суєти,
як сіризни не терпить верховіття…
Який приємний швидкоплинний сон!
Яка пластична легкокрилість часу!
Душа і тіло линуть в унісон –
І все життя читається відразу:
поразки, глуми,шрами від образ –
Душа не спить… спинається на чати –
утрати ближніх – в ко́трий, в ко́трий раз
ми мовчимо, хоч хочеться кричати!

Душа не спить – від болю, від утрат –
та їй стрімкого лету не минути,
коли вже тіло вирвалось з-за ґрат –
зніве́чене, зневажене, забуте…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Весна зелена засіяє
і кращої пори немає
на нашій матінці Землі.
Летять із вирію лелеки,
аби озвучити далекі
свої нечувані жалі.

А літо бронзове, звичайно,
і де береться, запитай-но,
оце накраяне тепло
і де дівається, буває,
коли його оаза раю
минає, наче й не було.

І настає у черзі осінь.
Уже не бігаємо босі
і кроїмо свої літа,
свої жалі, чужі печалі,
і не бажаємо йти далі,
бо наша осінь – золота.

Та ось – зима. Не дуже сива
іще оздоблює красиво
укрите інеєм чоло.
Хоча вона, звичайно, срібна,
але уже літами бідна,
перефарбовує зело.

                              06.2017

Раба. Невільниця. Ти знов у ланцюгах.
Тебе прикуто волею чужою,
як злидню, до стовпа... вниз головою,
у дертім одежинні... в попелах...
Чим завинила? – зрадила собі! –
що оминула стежку, одержима,
о блуднице із божими очима,
що в них озера чисто-голубі.
А в тих озерах – небо розлилось,
у ясних водах – тони і півтони,
чуттєвих ласк пречисті камертони
(предивні луни власних відголось!).
Скарби без скарбу... Тонем в болотах,
в багнистий берег в'язнем гнилизною...
Раби потопні, що прокажем Ною
про кару божу і смертельний страх!
Що над усім цим – вищає Любов,
що навіть перед страхом злої смерті,
гранатне віття в гору розпростерте –
то кров покутна з зірваних оков!
Раба – на волі?.. Скажемо, доба
руйнації пречистого спокою...
Не знаю я, що відповісти Ною,
хіба лишень, що вб'ю в собі раба!!!

Скарби розгублено – і згублено чуття
блаженних літ і запаху граната...
Лишень одне – під Богом рідна хата,
лишень... любов'ю послане дитя!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Грає старий Андронаті. Слухає сива Мавра.
Гори димлять ранкові. Рвійно верхи шумлять.
Мліють мохи волохаті – лісу магічна аура.
Серденько вповні любові. Тиша і благодать.

Грицю, твоя Туркиня – дике дитя Природи.
(Розумом – не осягнеш. Серцем хіба збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння вкотре росою вродить:
прагнеш любові?.. Прагнеш! – лиха не обминеш.

Лихо крадеться стиха. Мавра закурить люльку:
що то ховають крони млою укритих смерек!
Не прислухайся, Туркине… В горличку, чи зозульку
ще обернутися встигнеш – тричі: і цур, і пек…

Сходить огненне сонце. Гори черві́нь залила.
Скрипко, вгамуй свою тугу! Серця не розривай.
Може, схвильований сон це: як я чар-зілля варила…
Грицю, полюбиш другу – зійдеш за гору… і край!

Крайся, карайся, серце – ревно, шалено, дико –
так, як циганська скрипка на висоті смичка.
Так-то любити, Туркине… Бачиш тремку осику –
лінія пліч похила, лінія рук гнучка…

Вже не наслу́хають гори пізні, нічні чування.
Звабою красні маки гордо спливують на воді.
Люди співатимуть пісню – ту, про зрадливе кохання.
Мавро і Андронаті!.. Ваші гріхи молоді…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Життя – як сон, минає, пролітає…
Наздоганяють видива мене:
То – поодинці, то їх – ціла зграя,
Чергуються – веселе і сумне.

І в цій швидкій, житейській круговерті
Не знаєш, де застане враз тебе
Сумна чи радісна – хвилина смерті,
І в рідну землю тихо загребе.

Даруй же сон майбутній, сниво-птице,
Чи в пеклі хай дізнаюсь чи в раю,
Що голос мій у записах лишився,
Й цитує хтось поезію мою.

16.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

- Це Українська – тридцять п’ять!
Сходьте, пані, ваша зупинка, пані.
А вікна там – темні і вигуки – п’яні
І списаний весь матюками паркан..
- О, хіба мені вже? Може, їдемо ще, пане?
Я тут не зостанусь сама, не лишіть мене, пане –
Серце – стане….

У підсумку – двоє дітей та малий котопес.
Любов як любов. Ви ж до моркви не ставитесь свято?
Життя моє – схоже на рух, на зелений експрес
І зовсім не схоже на персик чи свято.

Уже – тридцять п’ять? Раптом, помилка?
Хакер-атака на мій Джі-пі-ес?
Я скачала ці карти на торентах – не ліцензійні…
Вже давно продають алкоголь мені у магазині.
Вже давно захолонула кров у моїй пуповині.
Вже давно ходжу я на роботу в обдертий «собес».
І все рідше торкаюся неба чи, радше, небес…

- Ваша зупинка! Номер по білому – чорним!
Пані, я мушу вертати, звантажив валізи…
- Що? Просто так? Мене впустять? А віза?
- Пані, для вас – вже без візи! Віднині – без візи…
В двері оті ледь помітні над чорним асфальтом,
Вгрузлі по клямку. У торбі моїй – уламки..
Шматки недороблених справ, недолюблених душ.
- Скажіть, ви не чули, чи є там нормальний душ?
Чи там є життя? Чи, хоча би, заграйте туш,
Бо ця драматичність моменту – мені така…
Гидка!

- Пані, пустіть мою руку… Ну нащо вам моя рука?
- Остання опора – рука…

Все б нічого, але хиталась Земля під ногами,
Я стояла сама і знала, що – не здалося.
Час – поїхав! Нажите – сплуталось, переплелося.
Відбулося, збулося – зайшло на мене з ногами…
Догорала юність, попіл сипався на волосся.

11.06.2017

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

Ой не минає епоха борні
і поневолення краю.
І на сьогодні поет на війні
націю духу єднає.

Відгомоніло минуле, коли
на рубежі руйнівному
білі й червоні поети жили
іноді в тілі одному.

Та розривають країну людей
не курінні й комісари,
а носії ненависних ідей
і православні бояри.

Повилізали із нір глитаї
на кабінетні пороги
і заховали личини свої –
ратиці, ікла і роги.

Позолотили блискучий кларнет
лаки доби «Ріо-Ріти».

Важко усім догодити,
маючи біло-червоний букет.

Ранній Тичина – то інший поет
іншого світу і цвіту.

                              2015

У кузні слави б'є Пегас
у лютні пієтету.
Кує зозуля. Лине час.
Чекаємо Гефеста.
               Із тих часів як Прометей
               украв огонь Олімпу,
               ідуть поети до ідей
               епохи неоліту.
І файно думати, що це –
нова література.
Але поезії лице,
на жаль, макулатура.
               Ні. Дерев’яні не чопи,
               що діжі затикають,
               а короновані стовпи,
               які папери мають.
І вистачає у людей
снаги – творити всує.
Горнило вичахлих ідей
нікого не гартує.
               Тримають пера у руці
               юнони і зевеси,
               а копіюємо взірці
               опалої «поези»
і пересмішниці, й мужі
доволі величаві,
на бойовому рубежі
папуги зеленаві.
               І хай малюють небеса,
               які бувають чудеса,
               любителю розмаю.
Але про що це я писав?
У горні є гарячий сплав.
Поезії – немає.

                              05.2017

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Мов зібрав Ярило сонця скалки
І весни душею наділив.
І зліпив божествену Русалку,
Дарував мені це диво з див.

Кожна зустріч – знову все незвично,
Ллються коси ніжні із чола.
Так, немовби статуя антична
Враз на постаменті ожила.

І усі розвіюють печалі,
Додають натхнення і снаги
Форми фантастично досконалі –
Добре потрудилися Боги.

Наче відблиск сонячного німбу –
Музика цих пестощів жива.
Всемогутнім Богом із Олімпу
Я себе із нею почував.

12.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Весна – вона і в Африці весна.
Куди не їдь, не меншає народу.
І як не нарікай, вона одна
виводить суєту на чисту воду.

Омиє повінь коси берегів
і понесе дощі до водопою
потоками з ярів і ручаїв
новою повноводною рікою.

Напоїть плеса, ниви і луги,
і у лози її зелені віти.
А пломінь веселкової дуги,
посіє білі й сині первоцвіти.

І оживуть оазою гаї,
і вигоять ночами солов'ї
чиєсь забуте одиноке серце.

Аукнуться забуті міражі,
і залунає арія душі
веселою мелодією скерцо.

                              03.2017

Як чудово на веснянім лоні,
Хоч надвечір вітер – холодніш,
І коцюбнуть трішечки долоні…
Та ворушиться під серцем вірш.

Пташеня виспівує до ночі
В голому і темному гіллі…
Тільки серце більше не клекоче,
Навіть не тріпоче взагалі.

Мов би не любило до нестями…
І немовби ти – уже не ти…
Хтось туман розвіяв над гаями,
Мов кохання попіл золотий!..

13.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Це пульсування безлічі краплин
там, де правічний безмір часоплину.
Тремтливу невпізнавану краплину
несе у нескінченне часоплин.
А у краплині падали сніги,
перелітали віхоли грудневі,
і все довкола ждало день по дневі
приходу празникової снаги,
світилися прикраси ялинкові,
засяяло засніженим світам
те свято світле й сріберне, і там
дивилось немовля у сповиткові
крізь плівочку краплини: часоплин,
і цей правічний безмір часоплину
несе у нескінченне ту краплину,
де свята ждуть, між безлічі краплин.