Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Касандра я… Неріса… Одержима…
(Душа моя і плоть моя – незрима)…
Безумна я і втишена… Хто зможе –
стихію цю впокорить, переможе,
коли не я?.. не море це зелене?.. –
бо хто є тут розкутіший над мене,
над цю вербу, що з попелу востала –
(я Мавкою колись сюди літала).

Чи ж то мені по лаври Корифея
ставати в ряд з покірною главою,
коли звитяжний геній з булавою
мене веде: вперед, сліпуча Феє,
у пущі слів, несходжені, як долі,
іди й ставай на прю на Полі Крові.
Чи ж по мені Корінфа кволі крики,
марні́ пісні, плачі співців незрячих,
коли в мені безумно Жінка плаче,
голосячи собі на всі язи́ки.
Моїм речам вшалілі бурі милі,
вакхічний дух і шум вина по вінця,
і ельфів-слів легкі райдужні крильця,
(і де вже їм стинатись у могилі!)…

О ті жалі́! - ті чо́ла переможні,
о ті терни́! - скупі римля́нські чола…
Стаю на прю – розніжені і млосні,
Я одержима… правда, тілом квола.
Мені за зброю – всесвіт мого вірша,
(десь там орел у бе́змірі ширяє!).
Я втишуся… Я – тиша… Я – Неріса:
«Корінф оцінить тих, кого втеряє…».

Не плачте по мені, як ненароком
в смертельному бою впаду, причинна.
Я сильна… Так, я «трохи не мужчина»,
мені судилось бути вам пророком.
Дух Божий знайде сам мене в пустині,
і вас він осягне з прийдешнім віком…
В мені снаги – як в доблеснім мужчині,
та я втомилась бути ЧОЛОВІКОМ!

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Із вічності камінного застінка
Я йду до вас – як найніжніша жінка!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

У світлих сутінках печалі
Завмер на мить подільський ліс.
Крилом зеленої вуалі
Вечірню прохолоду ніс…

І віяв легіт над землею,
Нагадував не без жалю,
Як вухом припадав до неї
Ватаг народний Кармелюк.

Він припадав до рідних тернів
І чув за кілька миль навкруг –
Козак могутній – характерник –
Огидливий ворожий дух.

О лісу рідного пенати!
Це ви дали йому снаги,
Що не могли його впіймати
Десятиліття вороги.

Скоробагатченки лукаві
Довкола озирались тут.
За підлі всі діяння, справи
Спіткав їх в лісі Божий суд.

Життя у ньому – справедливе,
Не владні тут гнилі жлоби.
Вартують правду скрізь красиві
Старі язичницькі дуби!

24.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Хмільник, Вінниччина.

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Ідуть хохли. В кишенях дулі,
Мармизи хитрі, потайні.
Байдужі їм кремлівські кулі,
Хати сусідів ув огні.

Дзявкочуть суржиком щелепи,
На пиках усмішки масні.
Розмножуються як амеби,
Живуть комфортно і в багні.

Хохлам держава до лампади -
Аби напхатий був борлак.
Усе святе байдужа "вата"
Продасть баризі за мідяк.

Пощо поезії охвітні
Коли у роті матюки?
Попса, шансон, думки огидні
Повиїдали геть мізки.

Ціпкуще у хохлів коріння.
Рясніє паростями пень.
Із покоління в покоління
Передається хворий ген.

Хохла дрімає сита тушка,
Цицьки дружини у руці,
Із рота визира галушка...
А на війну ідуть бійці.

09.07.2017 р.

Чому таке ти, невеселе, літо?
Неначе я – теж літній чоловік.
Горіть не здатен, можу тільки тліти,
Невже цей стан тепер уже навік?!

І що за відчуття це – прохолода?
Здається, що не літа – серця стан,
У котрому не був іще я зроду…
Мабуть такий мені Богами дан.

Коли усе сприймається спокійно,
Не палко, тільки з усміхом легким –
Поразки, перемоги, мир і війни,
Красуні не чарують і зірки…

Здається, що холонути ще рано,
Немов іти до смерті навпростець.
І вірю, прохолода ця розтане
У полум`ї закоханих сердець!

7.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прорізала зелені коси
Сосни всихаюча іржа,
Немов Бог сонця забажав
І натякає нам на осінь.

Похмурий день, хоча і літо,
Все небо геть заволокло
Свинцевим димом… Та зігріти
Ним не вдалось. Холодне тло

Уже нависло понад світом,
Як згустки болю від війни,
Немов у бій пішли сини,
Щоб неба кров`ю пломеніти…

6.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Життя раптово іншим вийде, ніж дається.

Чекання промине. І та, що й не діждалась, -
щодня, як море, виколисуючи тугу,
в очікуванні доглядаючи за світом,
шукаючи бодай якої, навіть вістки,
що суджений не надто вірний їй, - Блаженна!..

Творець жінок за світ доглянутий і любить.

…літаю в сні, так ви́соко мені!
Такий під небом простір для літання!
Там, піді мною, -- тверді кам'яні,
а тут живе пробуджене світання.
Я з тихих рік пречисту воду п'ю,
я в теплих хвилях мию довгі коси:
люблю цей світ і небо це – люблю! –
розвихрене, промінне, стоголосе…
Ловлю рожеві тіні від трави,
вологими серпанками сповиті, --
рожеві сни… а там – рови, рови…
а тут легка веселка в верховітті.
Цвітуть сади – аж вогняно очам,
і пахне ліс, і степ, і діл, і гори…
І вольно – Духу, ши́роко – речам,
Що водоспадом ллються на простори.
І кожна мить, і кожна річ, і рух
Тут неповторно зримі і значимі –
Летить Душа і вища, вища Дух…
А там, на дні, -- земля у сірім димі –
стара земля, порепана на сіль!
А там душа ховається за ґрати!
А там тебе вціляють звідусіль –
І вбоге тіло ніде заховати!..
Втікай сюди! Біжи… біжи… лети –
від глупих нор, від злого пустоцвіття…
Високий Дух не терпить суєти,
як сіризни не терпить верховіття…
Який приємний швидкоплинний сон!
Яка пластична легкокрилість часу!
Душа і тіло линуть в унісон –
І все життя читається відразу:
поразки, глуми,шрами від образ –
Душа не спить… спинається на чати –
утрати ближніх – в ко́трий, в ко́трий раз
ми мовчимо, хоч хочеться кричати!

Душа не спить – від болю, від утрат –
та їй стрімкого лету не минути,
коли вже тіло вирвалось з-за ґрат –
зніве́чене, зневажене, забуте…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Весна зелена засіяє
і кращої пори немає
на нашій матінці Землі.
Летять із вирію лелеки,
аби озвучити далекі
свої нечувані жалі.

А літо бронзове, звичайно,
і де береться, запитай-но,
оце накраяне тепло
і де дівається, буває,
коли його оаза раю
минає, наче й не було.

І настає у черзі осінь.
Уже не бігаємо босі
і кроїмо свої літа,
свої жалі, чужі печалі,
і не бажаємо йти далі,
бо наша осінь – золота.

Та ось – зима. Не дуже сива
іще оздоблює красиво
укрите інеєм чоло.
Хоча вона, звичайно, срібна,
але уже літами бідна,
перефарбовує зело.

                              06.2017

Раба. Невільниця. Ти знов у ланцюгах.
Тебе прикуто волею чужою,
як злидню, до стовпа... вниз головою,
у дертім одежинні... в попелах...
Чим завинила? – зрадила собі! –
що оминула стежку, одержима,
о блуднице із божими очима,
що в них озера чисто-голубі.
А в тих озерах – небо розлилось,
у ясних водах – тони і півтони,
чуттєвих ласк пречисті камертони
(предивні луни власних відголось!).
Скарби без скарбу... Тонем в болотах,
в багнистий берег в'язнем гнилизною...
Раби потопні, що прокажем Ною
про кару божу і смертельний страх!
Що над усім цим – вищає Любов,
що навіть перед страхом злої смерті,
гранатне віття в гору розпростерте –
то кров покутна з зірваних оков!
Раба – на волі?.. Скажемо, доба
руйнації пречистого спокою...
Не знаю я, що відповісти Ною,
хіба лишень, що вб'ю в собі раба!!!

Скарби розгублено – і згублено чуття
блаженних літ і запаху граната...
Лишень одне – під Богом рідна хата,
лишень... любов'ю послане дитя!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Грає старий Андронаті. Слухає сива Мавра.
Гори димлять ранкові. Рвійно верхи шумлять.
Мліють мохи волохаті – лісу магічна аура.
Серденько вповні любові. Тиша і благодать.

Грицю, твоя Туркиня – дике дитя Природи.
(Розумом – не осягнеш. Серцем хіба збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння вкотре росою вродить:
прагнеш любові?.. Прагнеш! – лиха не обминеш.

Лихо крадеться стиха. Мавра закурить люльку:
що то ховають крони млою укритих смерек!
Не прислухайся, Туркине… В горличку, чи зозульку
ще обернутися встигнеш – тричі: і цур, і пек…

Сходить огненне сонце. Гори черві́нь залила.
Скрипко, вгамуй свою тугу! Серця не розривай.
Може, схвильований сон це: як я чар-зілля варила…
Грицю, полюбиш другу – зійдеш за гору… і край!

Крайся, карайся, серце – ревно, шалено, дико –
так, як циганська скрипка на висоті смичка.
Так-то любити, Туркине… Бачиш тремку осику –
лінія пліч похила, лінія рук гнучка…

Вже не наслу́хають гори пізні, нічні чування.
Звабою красні маки гордо спливують на воді.
Люди співатимуть пісню – ту, про зрадливе кохання.
Мавро і Андронаті!.. Ваші гріхи молоді…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Життя – як сон, минає, пролітає…
Наздоганяють видива мене:
То – поодинці, то їх – ціла зграя,
Чергуються – веселе і сумне.

І в цій швидкій, житейській круговерті
Не знаєш, де застане враз тебе
Сумна чи радісна – хвилина смерті,
І в рідну землю тихо загребе.

Даруй же сон майбутній, сниво-птице,
Чи в пеклі хай дізнаюсь чи в раю,
Що голос мій у записах лишився,
Й цитує хтось поезію мою.

16.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

- Це Українська – тридцять п’ять!
Сходьте, пані, ваша зупинка, пані.
А вікна там – темні і вигуки – п’яні
І списаний весь матюками паркан..
- О, хіба мені вже? Може, їдемо ще, пане?
Я тут не зостанусь сама, не лишіть мене, пане –
Серце – стане….

У підсумку – двоє дітей та малий котопес.
Любов як любов. Ви ж до моркви не ставитесь свято?
Життя моє – схоже на рух, на зелений експрес
І зовсім не схоже на персик чи свято.

Уже – тридцять п’ять? Раптом, помилка?
Хакер-атака на мій Джі-пі-ес?
Я скачала ці карти на торентах – не ліцензійні…
Вже давно продають алкоголь мені у магазині.
Вже давно захолонула кров у моїй пуповині.
Вже давно ходжу я на роботу в обдертий «собес».
І все рідше торкаюся неба чи, радше, небес…

- Ваша зупинка! Номер по білому – чорним!
Пані, я мушу вертати, звантажив валізи…
- Що? Просто так? Мене впустять? А віза?
- Пані, для вас – вже без візи! Віднині – без візи…
В двері оті ледь помітні над чорним асфальтом,
Вгрузлі по клямку. У торбі моїй – уламки..
Шматки недороблених справ, недолюблених душ.
- Скажіть, ви не чули, чи є там нормальний душ?
Чи там є життя? Чи, хоча би, заграйте туш,
Бо ця драматичність моменту – мені така…
Гидка!

- Пані, пустіть мою руку… Ну нащо вам моя рука?
- Остання опора – рука…

Все б нічого, але хиталась Земля під ногами,
Я стояла сама і знала, що – не здалося.
Час – поїхав! Нажите – сплуталось, переплелося.
Відбулося, збулося – зайшло на мене з ногами…
Догорала юність, попіл сипався на волосся.

11.06.2017

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

Ой не минає епоха борні
і поневолення краю.
І на сьогодні поет на війні
націю духу єднає.

Відгомоніло минуле, коли
на рубежі руйнівному
білі й червоні поети жили
іноді в тілі одному.

Та розривають країну людей
не курінні й комісари,
а носії ненависних ідей
і православні бояри.

Повилізали із нір глитаї
на кабінетні пороги
і заховали личини свої –
ратиці, ікла і роги.

Позолотили блискучий кларнет
лаки доби «Ріо-Ріти».

Важко усім догодити,
маючи біло-червоний букет.

Ранній Тичина – то інший поет
іншого світу і цвіту.

                              2015

У кузні слави б'є Пегас
у лютні пієтету.
Кує зозуля. Лине час.
Чекаємо Гефеста.
               Із тих часів як Прометей
               украв огонь Олімпу,
               ідуть поети до ідей
               епохи неоліту.
І файно думати, що це –
нова література.
Але поезії лице,
на жаль, макулатура.
               Ні. Дерев’яні не чопи,
               що діжі затикають,
               а короновані стовпи,
               які папери мають.
І вистачає у людей
снаги – творити всує.
Горнило вичахлих ідей
нікого не гартує.
               Тримають пера у руці
               юнони і зевеси,
               а копіюємо взірці
               опалої «поези»
і пересмішниці, й мужі
доволі величаві,
на бойовому рубежі
папуги зеленаві.
               І хай малюють небеса,
               які бувають чудеса,
               любителю розмаю.
Але про що це я писав?
У горні є гарячий сплав.
Поезії – немає.

                              05.2017

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Мов зібрав Ярило сонця скалки
І весни душею наділив.
І зліпив божествену Русалку,
Дарував мені це диво з див.

Кожна зустріч – знову все незвично,
Ллються коси ніжні із чола.
Так, немовби статуя антична
Враз на постаменті ожила.

І усі розвіюють печалі,
Додають натхнення і снаги
Форми фантастично досконалі –
Добре потрудилися Боги.

Наче відблиск сонячного німбу –
Музика цих пестощів жива.
Всемогутнім Богом із Олімпу
Я себе із нею почував.

12.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Весна – вона і в Африці весна.
Куди не їдь, не меншає народу.
І як не нарікай, вона одна
виводить суєту на чисту воду.

Омиє повінь коси берегів
і понесе дощі до водопою
потоками з ярів і ручаїв
новою повноводною рікою.

Напоїть плеса, ниви і луги,
і у лози її зелені віти.
А пломінь веселкової дуги,
посіє білі й сині первоцвіти.

І оживуть оазою гаї,
і вигоять ночами солов'ї
чиєсь забуте одиноке серце.

Аукнуться забуті міражі,
і залунає арія душі
веселою мелодією скерцо.

                              03.2017

Як чудово на веснянім лоні,
Хоч надвечір вітер – холодніш,
І коцюбнуть трішечки долоні…
Та ворушиться під серцем вірш.

Пташеня виспівує до ночі
В голому і темному гіллі…
Тільки серце більше не клекоче,
Навіть не тріпоче взагалі.

Мов би не любило до нестями…
І немовби ти – уже не ти…
Хтось туман розвіяв над гаями,
Мов кохання попіл золотий!..

13.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Це пульсування безлічі краплин
там, де правічний безмір часоплину.
Тремтливу невпізнавану краплину
несе у нескінченне часоплин.
А у краплині падали сніги,
перелітали віхоли грудневі,
і все довкола ждало день по дневі
приходу празникової снаги,
світилися прикраси ялинкові,
засяяло засніженим світам
те свято світле й сріберне, і там
дивилось немовля у сповиткові
крізь плівочку краплини: часоплин,
і цей правічний безмір часоплину
несе у нескінченне ту краплину,
де свята ждуть, між безлічі краплин.

Слова - не дело, то есть грусть,
Спонтанных будней и недели,
Умолкло чувство, знаешь, пусть
Вдыхаю - выдыхаю ели.

Провалом кончился финал,
Меняю осторожность, кстати,
Никто меня чтоб не узнал,
Я вырываю с рук печати.

01.06.16.

Ой чого, рідна земле,
ти така чужина?
Чом життя тут завмерло
не на рік, не на два?

Куди оком не кину –
все биллям поросло,
і прийшло до загину
колись райське село.

Де три верби хилились
над Річищем в журбі,
не дійти – як не силуйсь –
під шатро їх мені.

ані співу, ні сміху,
в школі гомін замовк..
Німо. Тихо. Так тихо,
Що відлунює крок.

Ні людей, ні скотини –
чорнобиль до небес,
за поваленим тином
не загавкає пес.

В кропиві, в самотині,
Господь хату зберіг.
Геть полускані стіни,
Геть потрухлий поріг...

Як від жалю зомлію,
Повз ніхто не пройде,
З морового довкілля
Хіба змій приповзе.

Щоб узріти, де ж обрій,
Змахну хворим крилом,
Закружляю у горі
Над порожнім гніздом.

Ген за Уж, за Залісся
Видно лиш чагарі.
Над дрімучим пралісом
Обіллюся слізьми.

Закричу у заскнінні:
Хто спаплюжив гніздо?!
Та того голосіння
Не почує ніхто...

2015 Чорнобиль

Хатонько незабутня, сердешна,
розлучили з тобою навік…
Ти лишилася в мов нетутешнім
диким світі отруєних рік.

Непобілена, боса, розпатлана,
очі-шибки повибивані,
чорнобилем в три метри облатана --
як болять твої біди мені!

Чом не снишся в пташиному гомоні,
в мальвах, ружах заквітчана вся?
Чом на мене ти дивишся поглядом
із кістками розм’яклими пса?

Не зійдуться надвечір сусідоньки
побалакати аби про щось,
не повідають щиро про бідоньки…
Про таку – чи подумав би хтось?!

Рік чи два – і байдужим бульдозером
тебе скинуть з обличчя землі,
і потонуть у слізному озері
всі увібрані болі-жалі.

Хто відправить тобі панахиду,
поминальний накриє хто стіл?
Тільки вітер гуля по полину…

І немає ні віри, ні сил …
1986 Чорнобиль

Як завиє собака
У селі під вікном,
Затуманиться всяка
Річ, що звалась добром.

Недолюблена мати
Стане тихо в кутку,
Бездокірно і свято
Привітає дочку.

Недолюблені діти
Із світлин закричать:
Нам незатишно в світі,
Подаруй нам причал!

Серце владно і вдячно
Заполонить любов…
Та все ближче – аж лячно –
Недолюблений Бог.

2017

Розгойдали бісенята гойдалку.
І як щастя той нестримний рух.
В злеті аж запоморочить голову,
Мить – і в прірву вже летить мій дух.

Знаю де: у точці рівноваги
Жде мене жаданна благодать,
Я ж її із свистом пролітаю
Під ха-ха зухвалих бісенят…

Я до них свічками: геть, омано!
А вони регочуться: овва!
Ми ж не тіні безтілесні, панно,
Ми з твоїх мільярдних ДНК.

Не чекаю їхньої утоми,
Очищаю плоть від сил гріха
Молитовно в храмах і удома…
Та не затихає те ха-ха!

2016

Все більш розпливається значення слів і речей,
і тоне у далечі погляд коханих очей.
Позаду лишаються кривди, тривоги, труди,
життя постає ніби символів знаних ряди.
І ти ще за сміхом ховаєш цікавість і страх,
а очі виказують ту найпильнішу з уваг,
що – в гіллі ряснім новозрубаних впалих дерев,
в стрілі антилопи, яку переслідує лев.
Твій зір понад голови лине і понад часи,
в обставинах місця – ні сенсу нема, ні краси,
і тільки одне гріє душу, холодну, як скло,
протяжливе – тих, хто лишається вдома – тепло.
Ти знаєш – доходить до краю ця п’єса чи гра,
щось тихо чекає, а значить – в дорогу пора,
і двері відкриті, і світлими стали труди,
і ти, як лосось, відчуваєш підказку – куди.

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

Розкішні тут розкинулись горби,
Поволі довшають чарівні тіні.
Похрускують сніги затерплі нині,
Від сонця зацвітають голубим.

І днина тихо опускає вії,
Ховаючись у стомленім гіллі.
З`являються вже вогники малі,
Півтемрява у вітах рожевіє.

І гасне заходу чарівна мідь,
І позіхає зморено неначе.
І сад в барлогу темну - як ведмідь –
Заліз і впав собі в зимову сплячку.

23.01.7524 р. (2017)
Ботанічний сад ім. Г.Гришка

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Сяйні лимони в крижаній воді
виловлюю замерзлими руками,
збираю їх, духмяні і тугі,
обвита невиразними думками.
На дні долоні – зимного ковша –
округла твердь, просвітлена і стала,
дивує, як оті, чия душа
ухильна і мовчазно досконала.
Як відблиск не любити у воді
(хоч він і не жаліє, і не гріє),
заплутавшись у радісній біді
захоплено-ясної безнадії?
Нехай в руках від холоду щемить,
сріблиться радість у душі на споді
від того, що на все в належну мить
є відповідь таємна у природі.

2017

Гуркоче грім в ковальні Бога,
Стоять вої з кісьми до плеч,
Рука зсивілого Сварога
Кує Арею моцний меч.

І ось знаряддя вже готове,
Відблиснув меч в люстрах небес,
Меча окропила Покрова,
А рід нарік його Чаркес.

Приспів:
На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Чаркес - чарівний меч Арея -
Тримали Тур і Святослав.
Не раз Аратту і Борею
І Русь він щиро захищав.

Тримав Гатило**, Богом даний,
Тримали витязі князі.
Тримали лицарі-гетьмани,
А зраз він в твоїй руці.

На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Село козацьке завжди раде,
Мов хтось на сум його зарік –
Пакетовибухи, петарди –
Новий святкують люди рік.

Аж веселіє сніг неначе,
Собаки з вилясками: «Гав!!!»
У лузі навіть ворон кряче,
Немов півлітру засмоктав.

Не втрималася крига, скресла.
Сміється річка, пливучи.
Веселе тчеться перевесло
І вдень і вранці і вночі!

Народ живе, сміятись мусить,
Хоч на Донбасі: «Бах!» і «Трах!»
Подільські бадьоряться гуси –
Гелгочуть на семи вітрах!))

1.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

До тебе знов прийти я радий,
В оці притишені тони…
Мене обіймами вгорни
Замислений зимовий саде.

Поміж засніженої хвої
Так легко дихати мені
І на поваленій сосні
Набратись ніжності сумної.

Торкне тут вічність за плече,
Зупинить міста біг скажений.
І пульс притишиться й у вени
Глибокий спокій потече.

29.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, Ботанічний сад.

Напівсон зимової пори
У часи відлиги нетривкої…
Смутку мій, зі мною говори
Мовою святого супокою.

Тисне трохи це зимове тло,
У повітрі щось в`язке, мов іго.
Хочу, щоб на серці відлягло
Хоч на час непевної відлиги.

Може, скресне крига навкруги,
До грудей полине знову й знову -
Хвиля щастя вдарить в береги
Зміною розтрощеній любові!

25.12.7524 р. (2016)

Конча Озерна, півострів Печалі

16 г. 06 хв.

На яблуню ще молоду
Дивлюся… Вітер дме щосили…
На гіллі яблука в саду
Іще із осені лишились.

Іще тримаються вони,
Хоч по одному опадають,
Неначе крапельки весни,
Укриті сніговим розмаєм.

Вони - як спогади – мені
(Привиділося так тепер це!) –
Про дні кохання осяйні…
Лишилося - замерзле серце…

Немов би яблуко висить.
На вигляд ще рум`янощоке.
Та лиш торкнись його на мить –
Відчуєш омертвілі боки.

Краса, краса… і мерзлота.
І тільки спогади-есеї…
Немов любов замерзла там –
В лабетах черствості твоєї.

18.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Замерзле озеро не тане,
Суха пороша навкруги
В кущах потріскує гортанно,
Вертає холод на луги.

І тільки тінь бліду лишає
Від звикло-теплої зими.
Міцний мороз іде до гаю,
Змахнув на обрії крильми.

І знову кров у жилах стигне,
Тепло поволі умира.
Короткочасної відлиги
Уже минулася пора.

Чом сумувати? Тільки грудень…
Ще сонце кригу не лама.
Нехай дзвінка, іскриста буде
Надворі справжня ця зима.

11.12. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

О, скільки їх з’явилось і пішло,
розкидавши заплутані відбитки
в оманливо-м’якій словесній глині!

О, скільки їх у віршах прогуло!
І почуття,оголені при свідках,
лежать в заціпенілості осінній.

Мов сироти — римовані рядки,
колишніх рук, обведених старанно,
з малюнком ліній, контури зірчасті.

Слова були, здавалось — на віки,
душа співала радісно і п’яно
від славою обіцяного щастя.

Ще гроно віршотворення росте —
а вже лежать забуто під ногами
плоди опалі витворів минулих.

Ще голоси ворушаться — проте,
відрізані шляхами і вітрами,
їх власники пішли й не озирнулись.

І де ж вони,загублені в роках,
і по яких дорогах невідомих
ідуть вони,коли живі на світі?

Чуття минулі піймані, як птах,
у темряві залишеного дому,
де в порохах -- давно загаслі миті...


2016

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Зимовий гай і завірюха…
А снігу, снігу навкруги!
Уже засипало по вуха
Усі озерні береги.

І легко сіється, рахманно
Із незажурених небес
Небесна ця зимова манна...
І білим оксамитом плес

Зальодовілих все укрило.
Блискучий розкоші єдваб
Великі розпросторив крила
І виставку зимових зваб

Відкрив здивованим зіницям,
Вустам, що тільки «Ах!» та «Ах!»…
Рожеві хмари світлолиці –
Немов рум`янець на щоках!

4.12.7524 р. (2016)

Все затихло, завмерло десь між верховіть
І пташина ущухла розмова.
І гілки не тривожить бадьоре: «Віть-віть!»
Огорнула все сплячка зимова.


І сніги навалились на сонне гілля
І озера льодами закуті…
Колір білий цей - погляд мені звеселя,
Наче явище Божої суті.

Ніби чорного, глянеш, навколо нема –
Пекло й горе снігами накриті.
Так немов би на мить забілила зима
Все погане на білому світі.

3.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)