Розгойдали бісенята гойдалку.
І як щастя той нестримний рух.
В злеті аж запоморочить голову,
Мить – і в прірву вже летить мій дух.

Знаю де: у точці рівноваги
Жде мене жаданна благодать,
Я ж її із свистом пролітаю
Під ха-ха зухвалих бісенят…

Я до них свічками: геть, омано!
А вони регочуться: овва!
Ми ж не тіні безтілесні, панно,
Ми з твоїх мільярдних ДНК.

Не чекаю їхньої утоми,
Очищаю плоть від сил гріха
Молитовно в храмах і удома…
Та не затихає те ха-ха!

2016

Все більш розпливається значення слів і речей,
і тоне у далечі погляд коханих очей.
Позаду лишаються кривди, тривоги, труди,
життя постає ніби символів знаних ряди.
І ти ще за сміхом ховаєш цікавість і страх,
а очі виказують ту найпильнішу з уваг,
що – в гіллі ряснім новозрубаних впалих дерев,
в стрілі антилопи, яку переслідує лев.
Твій зір понад голови лине і понад часи,
в обставинах місця – ні сенсу нема, ні краси,
і тільки одне гріє душу, холодну, як скло,
протяжливе – тих, хто лишається вдома – тепло.
Ти знаєш – доходить до краю ця п’єса чи гра,
щось тихо чекає, а значить – в дорогу пора,
і двері відкриті, і світлими стали труди,
і ти, як лосось, відчуваєш підказку – куди.

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

Розкішні тут розкинулись горби,
Поволі довшають чарівні тіні.
Похрускують сніги затерплі нині,
Від сонця зацвітають голубим.

І днина тихо опускає вії,
Ховаючись у стомленім гіллі.
З`являються вже вогники малі,
Півтемрява у вітах рожевіє.

І гасне заходу чарівна мідь,
І позіхає зморено неначе.
І сад в барлогу темну - як ведмідь –
Заліз і впав собі в зимову сплячку.

23.01.7524 р. (2017)
Ботанічний сад ім. Г.Гришка

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Сяйні лимони в крижаній воді
виловлюю замерзлими руками,
збираю їх, духмяні і тугі,
обвита невиразними думками.
На дні долоні – зимного ковша –
округла твердь, просвітлена і стала,
дивує, як оті, чия душа
ухильна і мовчазно досконала.
Як відблиск не любити у воді
(хоч він і не жаліє, і не гріє),
заплутавшись у радісній біді
захоплено-ясної безнадії?
Нехай в руках від холоду щемить,
сріблиться радість у душі на споді
від того, що на все в належну мить
є відповідь таємна у природі.

2017

Гуркоче грім в ковальні Бога,
Стоять вої з кісьми до плеч,
Рука зсивілого Сварога
Кує Арею моцний меч.

І ось знаряддя вже готове,
Відблиснув меч в люстрах небес,
Меча окропила Покрова,
А рід нарік його Чаркес.

Приспів:
На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Чаркес - чарівний меч Арея -
Тримали Тур і Святослав.
Не раз Аратту і Борею
І Русь він щиро захищав.

Тримав Гатило**, Богом даний,
Тримали витязі князі.
Тримали лицарі-гетьмани,
А зраз він в твоїй руці.

На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Село козацьке завжди раде,
Мов хтось на сум його зарік –
Пакетовибухи, петарди –
Новий святкують люди рік.

Аж веселіє сніг неначе,
Собаки з вилясками: «Гав!!!»
У лузі навіть ворон кряче,
Немов півлітру засмоктав.

Не втрималася крига, скресла.
Сміється річка, пливучи.
Веселе тчеться перевесло
І вдень і вранці і вночі!

Народ живе, сміятись мусить,
Хоч на Донбасі: «Бах!» і «Трах!»
Подільські бадьоряться гуси –
Гелгочуть на семи вітрах!))

1.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

До тебе знов прийти я радий,
В оці притишені тони…
Мене обіймами вгорни
Замислений зимовий саде.

Поміж засніженої хвої
Так легко дихати мені
І на поваленій сосні
Набратись ніжності сумної.

Торкне тут вічність за плече,
Зупинить міста біг скажений.
І пульс притишиться й у вени
Глибокий спокій потече.

29.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, Ботанічний сад.

Напівсон зимової пори
У часи відлиги нетривкої…
Смутку мій, зі мною говори
Мовою святого супокою.

Тисне трохи це зимове тло,
У повітрі щось в`язке, мов іго.
Хочу, щоб на серці відлягло
Хоч на час непевної відлиги.

Може, скресне крига навкруги,
До грудей полине знову й знову -
Хвиля щастя вдарить в береги
Зміною розтрощеній любові!

25.12.7524 р. (2016)

Конча Озерна, півострів Печалі

16 г. 06 хв.

На яблуню ще молоду
Дивлюся… Вітер дме щосили…
На гіллі яблука в саду
Іще із осені лишились.

Іще тримаються вони,
Хоч по одному опадають,
Неначе крапельки весни,
Укриті сніговим розмаєм.

Вони - як спогади – мені
(Привиділося так тепер це!) –
Про дні кохання осяйні…
Лишилося - замерзле серце…

Немов би яблуко висить.
На вигляд ще рум`янощоке.
Та лиш торкнись його на мить –
Відчуєш омертвілі боки.

Краса, краса… і мерзлота.
І тільки спогади-есеї…
Немов любов замерзла там –
В лабетах черствості твоєї.

18.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Замерзле озеро не тане,
Суха пороша навкруги
В кущах потріскує гортанно,
Вертає холод на луги.

І тільки тінь бліду лишає
Від звикло-теплої зими.
Міцний мороз іде до гаю,
Змахнув на обрії крильми.

І знову кров у жилах стигне,
Тепло поволі умира.
Короткочасної відлиги
Уже минулася пора.

Чом сумувати? Тільки грудень…
Ще сонце кригу не лама.
Нехай дзвінка, іскриста буде
Надворі справжня ця зима.

11.12. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

О, скільки їх з’явилось і пішло,
розкидавши заплутані відбитки
в оманливо-м’якій словесній глині!

О, скільки їх у віршах прогуло!
І почуття,оголені при свідках,
лежать в заціпенілості осінній.

Мов сироти — римовані рядки,
колишніх рук, обведених старанно,
з малюнком ліній, контури зірчасті.

Слова були, здавалось — на віки,
душа співала радісно і п’яно
від славою обіцяного щастя.

Ще гроно віршотворення росте —
а вже лежать забуто під ногами
плоди опалі витворів минулих.

Ще голоси ворушаться — проте,
відрізані шляхами і вітрами,
їх власники пішли й не озирнулись.

І де ж вони,загублені в роках,
і по яких дорогах невідомих
ідуть вони,коли живі на світі?

Чуття минулі піймані, як птах,
у темряві залишеного дому,
де в порохах -- давно загаслі миті...


2016

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Зимовий гай і завірюха…
А снігу, снігу навкруги!
Уже засипало по вуха
Усі озерні береги.

І легко сіється, рахманно
Із незажурених небес
Небесна ця зимова манна...
І білим оксамитом плес

Зальодовілих все укрило.
Блискучий розкоші єдваб
Великі розпросторив крила
І виставку зимових зваб

Відкрив здивованим зіницям,
Вустам, що тільки «Ах!» та «Ах!»…
Рожеві хмари світлолиці –
Немов рум`янець на щоках!

4.12.7524 р. (2016)

Все затихло, завмерло десь між верховіть
І пташина ущухла розмова.
І гілки не тривожить бадьоре: «Віть-віть!»
Огорнула все сплячка зимова.


І сніги навалились на сонне гілля
І озера льодами закуті…
Колір білий цей - погляд мені звеселя,
Наче явище Божої суті.

Ніби чорного, глянеш, навколо нема –
Пекло й горе снігами накриті.
Так немов би на мить забілила зима
Все погане на білому світі.

3.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Світ Дікенса. Коричнева пастель.
Свіча, скорботно схилене обличчя.
Рипуча дерев’яна карусель
картин позаминулого сторіччя.
Жіноцтво — оберегом — у чепцях
і хлопчаки в розбитих черевиках,
і таїна походження — мов цвях,
останній козир в картах без’язиких.
Незнані бенефактори мовчать
над згарищем старої таємниці.
Зловмисники улесливо сюрчать,
пастки плетуть, пожадливі і ниці.
Ексцентрики, далекі від життя,
а поруч — в’язні демона земного,
без совісті, жалю і каяття,
похмурі буревісники нового
дешевого і сірого, як жерсть,
технічно побудованого світу.
Хтось грає ще по-давньому у честь
і підлість закликає до одвіту.
Ще так далеко сонячний рубіж,
щоб друзям одне одного обняти
в кінці сирих самотніх бездоріж,
ганьби тюрми, розорення і втрати!
Світ Дікенса. Усе, як і тепер.
Атракціон призначеної долі
крізь димних сліз вікторіанський флер
надсадно обертається поволі.

2016

Повітря бадьорить легенько,
Хоч день несонячний тепер.
Ледь уловиме і маленьке –
Legato* хвиль в імлі озер.

Дихне вітрець на mezzo piano**
І зарябіла вод гладінь.
Creshchendo*** срібла бездоганне
У межах Дани**** володінь.

Аж засвітліло, зарябіло,
По наростаючій пішло.
І барву тьмяну, чорно-білу
Поволокло, розмивши тло.

Природи ця предивна сила
У мене раптом увійшла,
Журбу в душі моїй розмила,
Хлюпнувши пригорщу тепла.


27.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Коли страждаєш, і мовчиш,
і бережеш безсилля звичне,
у нерухомості душі
росте щось гідне і величне.

Твій сон життя, твої сини —
ліпні деталі панорами,
стоїчні греки давнини
стають названими братами.

Ти вирушаєш з ними в путь,
грудьми – на весла, без вітрила,
холодні біди підождуть,
коли свої розгорнеш крила.

І хоч згори дарів нема
і все життя — трагічний будень,
ти проголошуєш: дарма!
благословенними пребудуть

найгрозовитіше із знань,
що може землю охопити,
і в часі мить — урвистий край,
який дає тобі злетіти.

Уперше порадіти зміг -
Такого не було ще зроду.
Що у неділю випав сніг
І розігнав людей з природи.

І мокрий сніг летів на став
І канув, як у річку Лету.
Іще й натхнення додавав
Зраділо-змоклому поету.

Неждано почалась зима,
Дала збагнуть мені нагоду –
Нічого ліпшого нема,
Як вірш писати у негоду.

13.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

І знову мряка вийшла на луги,
І тисне сум захолоднілу далеч.
І розгулявся вітер навкруги,
Тепло втікає, світла – мало-мало.

Короткий день зіщулився, поблід,
За обрій утікає він крізь віти.
І вечір – темряви густої – плід,
Усе навколо хоче оповити.

Імла-нудьга оточує мене,
Протягуючи щупальця далекі.
Гілки, дерева злиті ув одне,
Дня молоко мов допили із глека.

12.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

А серце радістю: тень-тень!
І перестало враз боліти.
Благословився Божий день,
Неначе усміх цього світу.

І цей безлистий листопад
З його дощистою нудьгою
Засяяв, як весняний сад,
В якому рани серця гою.

І сонце радісне мені
Хлюпнуло пригорщами сили,
Хмарища темні і сумні
Посунуло із небосхилу.

4.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Хтось мріє ще про штат Огайо,
Я ж мов навіки прикипів
До цього затишного гаю –
Супутника щасливих днів.

Лікуй мене, мій любий друже,
Рятуй – сказати не боюсь –
Од ницих покидьків байдужих,
Од мертводухих черствих муз.

І од колег, що тільки б`ються
За премії і ордени.
Од сітей хижого падлюцтва,
Користолюбства борони.

Хай зле, лихе отут загине,
Даруй душевного тепла.
Щоби кохана Україна
Мов квітка у гаю, цвіла.

27.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Із пам`яті усе тебе стираю…
Ох, відболіло… Сам лиш знаю, як.
У снах і до омріяного раю
Не світить більше чарівний маяк.

Змиваються водою миті милі
І кануть тихо в Лети непроглядь.
Лише вібруючі озерні хвилі –
Як струни вітру, тихо шепотять.

І пестять віти лагідні сторуко,
Прозоро так прояснюючи суть,
І чуть усе ясніший серця стукіт:
Забудь її. Забудь її. Забудь…

20.10. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Такі у неба очі сині -
Між хмар поблискують ясні.
Сьогодні сонечко осіннє
Знов усміхалося мені.

І промінь пестив тихо, ніжно,
Лікуючи всю душу мов –
Як рану заживляв, що грішна
У ній залишила любов.

Так біль її всього тиранив
І все ввижався уночі
Цей відсвіт на гілках багряний,
Мов кров засохла на плечі.

29.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Немає заборон—немає правил,
у космосі нема орієнтирів,
немає дружби й теплого туману
помноженого дихання людського.
Давно нема до ближнього уваги
і душ, які зрослися в подоланні
спокус або у вірності завітам.
І кожен сам собі—законодавець,
суддя і адвокат, і суд присяжних,
і автор винахідливий амністій,
борець зі страхом в камері своїй,
з якої назавжди відкриті двері...
Ми вільні—і ми бранці самоти
і піддані невільницького страху
перед лицем фантомів, де колись
жило одухотворене, високе...
О, неможлива праведність образ
на втрачених і легковажних друзів
у пустці, де лиш людяність одна
іще спускається на голубиних крилах
ізверху, і у затишку очей
сплять золоті, такі знайомі далі...

...Cпізнюєшся в церкву (стиснуте каміння
бруку --горбкувате, мов життя)
і несеш у собі ківш нерозуміння
без грайливих променів знаття.

Хусткою-трикутником, кольоровим клином
в ранній завинутись би порі
і комусь хоробрим видатись вітрилом
на побитім бурями човні.

Віднайдеш надію в помічній цитаті,
що струмочком мудрості біжить:
не усі проблеми можна розв’язати--
не питай, навчися з ними жить.

Відповідь відсутня, притча незнайома,
думаєш--у чому твій урок?
Стиха озираєшся-- всім усе відомо,
і на головах нема хусток...

Мов дрова у каміні, дотліває
Зоря ясна вечірня між гілля…
Одразу холод заповза до гаю.
Ну де ти взявся, клятий, звідкіля?

Стає з тобою знову сіро, нудно.
Ти у якій норі, скажи сидів?
І виліз, наче музика паскудна -
Із того ресторану на воді.

Весь настрій зіпсували на природі,
Та я вас до уваги не беру.
Хай з неба голос пролунає «Годі!»
І блискавкою опече Перун.

Хай подарує спокій ця ідея –
Я згадую заграву у меду.
Прощаюся з вечірньою зорею,
Додому весь просвітлений іду.

4.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Дорватись до книжок, перегортати
заглиблено – у кріслі, на колінах,
в чужий потік ввійти й не виринати,
в епохах загубитись і годинах,

вгорнутись у тісний гарячий кокон
всіх промислів, призначених людині,
лозою заплестися ненароком
в чужих світах, зачаєних у сині.

Уяву, ніби дзигу кольорову,
заводити, поставивши на вістря,
і вірити написаному слову,
як вірують легені у повітря.

І довго не вертати серце будням,
коли прибудеш здалеку додому,
а линути з негаснучим відлунням
всередині розхитаного дзвону.



2016

Здрастуй, тишо—і трояндо запашна!
Здрастуй, ноче—і сюрчання цвіркунів!
Струни стрілок вже відтяли сектор дня
На сліпучім циферблаті дивоснів.

Затинаючись у діях і думках,
Як схитнула я речей незримий стан,
То тасуючи щоденність у руках,
То без пам’яті поринувши в екран?

Пахне холодом нічний, в трояндах, двір,
І голчаста зірка, що вінчає мить,
Срібним вістрям проникає через зір,
І запитання метеликом тремтить...

2010

Яка ж то спека, згадую, була!
Розжарені ті дні ще недалекі.
А щойно вже позбулися ми спеки –
І хочеться знов літечка й тепла.

Сутулий вечір з холоду таки
У небесах допалює цигарку.
Гаями підуть скоро грибники
І зазиратимуть у кожну шпарку.

Де-де в гіллі висвистують пташки…
Та їм когось розвеселити марно.
І сунуться по небу навпрошки
Набряклі потемнілим сумом хмарки.

17.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Дерева вже з`явилися руді,
Та не було на луках анікого.
Я роздягнувся повністю тоді,
Зайшов у воду за велінням Бога.

Поринув у невигаслу теплінь
І розчинився у її тремтінні.
Очистився од скверни взагалі,
Аж напливали радощі дитинні.

Були обряду миті то святі,
Якась жага єднання первозданна.
І пестила мене Богиня Дана –
Здається, вперше, у моїм житті.

16.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, півострів Печалі.

Дарує серпень прохолоду.
Та у воді ще є тепло –
Немовби мрії на догоду –
Як рідко це в житті було –

Коли не холодно і спека
Не докучає – саме враз!
Коли ще осінь недалека
Не тисне щемним духом нас.

Коли літа ще у розповні,
І ти – помірно молодий.
І роздуми твої духовні –
Дозрілі на гілках плоди.

8.08.7524 р. ( Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі

Я тиші жду, коли б розтанув хор
і запитання в намірі б зостались,
і значення без звуку і без форм
за межі берегів переливались.

Нехай розумні, завчені слова
сипнуть урозтіч конями баскими,
і буде тиша, тиша світова,
де спроба мови — марна й непростима.

Полеміка по рейках відгримить,
і пауза наповниться світами.
Можливо, нам зустрітись пощастить
у мовчазних провулках між словами?

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

Не до попа, а на природу,
Іду на сповідь ось таку –
Богам вкраїнським на догоду,
А не ісусу-чужаку.

На повний голос тут співаю,
Бо корінь ще отут не всох,
Тут за життя спізнав я раю,
Бо тут живу, бо тут – кохаю,
Бо тут на творчість надихає
Митець великий – Велес-Бог.

Тобі, природо, воля звична,
Це – головна з твоїх ознак.
Стоїть прадавній дуб-язичник,
Святив ножа тут Залізняк.

Тут мій народ Богиня Слава
Благословляла у похід,
Русь ще за князя Святослава
Як справді вільная держава
Лишила в пам”яті свій слід.

О нагострися, нагострися
Народний той сердечний слух,
О відродися, відродися
У наших душах вільний дух.

Коли в них справді залунає
Могутній хор своїх Богів
То яра сила забуяє,
І нас ніколи не здолає
І найсильніший з ворогів.

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

***

Мільйон разів – о дні мої сумні –
Тебе прохав я вибачить мені.
Ти блудом звеш любов… Мої Богове,
Втопіть мене у річки бистрині.

***

О як мені власкавити її?
Даремні вже благання всі мої.
Від світу я утік. Та серце любить досі –
Крізь біль у нім співають солов`ї.

***

О юний друже, набувай чеснот –
Вбиває сварка щастя у стокрот.
Не ображай кохану ти ніколи,
Од слів гидких заший навіки рот.

***

Богине Дано, силу дай води,
До каменя образ її веди.
Бо ж кажуть, що вода і камінь точить –
Навчи її сточити назавжди.


***

Ти віруєш в оперлення сльози,
Мене в Аїда царство завези.
Хай море сліз моїх обернеться в перлини,
Кохані груди обів`є в рази.

12.07.7524 р. (2016)

Конча Озерна

Ми роки свої відлічуємо травнями,
А у вересні старіємо на рік.
Полином гірким чи запашними травами
Простелився нам стрімкий двадцятий вік.
Ми літа свої карбуємо за вереснем,
Нам у інший світ немає вороття,
Бо учитель не посада, не професія,
Бо шкільний учитель – це життя.
***
Я не знаю чому, я не знаю навіщо
Ми приходим у школу віддавати серця.
Нам би квіти ростити і писати би вірші!
Та здоровיִя і нерви віддаєм до кінця.
Боже, скільки тих творів і диктантів написано,
Скільки зошитів грубих у ніжних руках
Перелистано,
Перевірено,
Переписано!
Чи судився, чи вибрали
Ми тернистий цей шлях?
Є у когось зарплата, є у когось посада,
Є у нього достаток і перлини в грудках.
А нас-лиш робота,
А у нас-лиш досада:
непрочитані книги,
помилки у рядках.
Чи людей ми не знаєм…
Чи не знають нас люди…
Ми борги не чекаєм довгі-довгі роки.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
Лиш повага і честь, може, теплі рядки…
На невдячність чужу нарікати не будем.
І на грубість невмілу печать не кладем.
Чи не хочуть признать?
Чи не знають це люди?
Ми в житті по путі дуже трудній ідем.
Ми не гірші від них, може, навіть і ліпші,
Непомітні і щирі поміж добрих людей.
Ми ховаєм в шухляди недописані вірші,
І здоровיִя не маєм на власних дітей.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
А начальство забуде, що в нас ювілей.
Лиш надія жива…
Вірю:
виростуть Люди!
Знаю:
виростуть Люди із наших дітей!
***
Де столітні платани над рікою дрімають,
Зупиніться на хвилю, озирніться на нас.
Час летить безупинно, але тут зупиняє,
Щоб у юність бурхливу знову кинути вас.
Падає листя під ноги
Сядуть на плечі роки.
Довгі тернисті дороги
Десь пролягли у віки.
Школо моя, рідна школо,
Дивний казковий наш край!
Дні неприємні й чудові-
Ти моє пекло і рай!
Тут старанно й недбало ми гризли науку…
І сварились і бились- потихеньку росли…
Тут пізнали кохання і зраду -розлуку.
Ми і дітьми, й дорослими разом були.
Ця будова столітня нас чекає щоранку,
Бо вона- наша доля, наш жертовник і храм.
І багато хто з нас віддає до останку
Свої сили і розум, і здоровיִя на храм.
2015 р.

Впірну по пояс у високі трави,
Відчую прохолоди благодать.
Ще є місця, де все буяє навіть,
Де світла смуги в небесах лежать.

Де теплий липень надима вітрила
І манить, наче маревом, сюди.
Де ти колись зі мною говорила
Й лилися з неба сонячні меди

Немов нектар - там - на Олімпі - в чаші.
Себе з тобою Богом почував.
Зливались воєдино душі наші
І пестили, як музика, слова.

Це все було. Нам ніде правди діти.
Виборсуйся, кохана, із хули.
П'янять і досі трави ті і квіти,
Бо, певно теж, закохані були.

3.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна.

Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.

У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці — ні добра, ні зла —
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.

Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.

Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться — я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.

День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не буде, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок — ні тобі, ні мені.

2015

До осені – рано. На зиму – нізащо
не хоче до раю ніяке ледащо.
Марія небесна усіх береже.
На віники є ще. Нові – вони кращі,
аби вимітати імення чуже.

Немає ума і помірної дози.
Оман і мімози побили морози –
не буде прощань і немає жалю.
А літні, весною не витерті сльози,
засіють напам'ять осінню ріллю.

На інше, вагоме немає ще сили.
Змію укусили, й бідою накрило,
і долю украли старечі літа.
За що умирали? Опущені крила.
Герої не ті, і еліта не та.

Гартуємо волю. Її аромати
уже не забути, якщо пригадати
бої, барикади і рубаний лід...
Зоря зодіаку описує коло,
і місяць ясний не опалить ніколи
буяючий білою тогою цвіт.

2016

Небо дощовите. Сірувата днина.
Змочений росою килим трав’яний.
Крізь туман чорніє дерево єдине --
мовчазний і вірний древній вартовий.

Прошиває час він, лицар твердокорий.
Спробуєш вселенський стовбур обхопить –
радісно відчуєш, як в рослинні пори
вся душа із тіла звільнено стримить.

З репано-вогкою чорною корою
світ також – притихлий, сірий, дощовий.
І ніхто не скаже, мудрості якої
дерево в тумані – вічний вартовий.

Босі стопи. Біля ніг – сувій.
У вінку трояндовім рожевім.
А на сукні блідо-голубій
Зелень мирту – дотиком. Уже вам
Флейта вигаптовує слова
Голосом довірливо-вольготним.
Дама – в масці. Тенькнула стріла,
Ще й не встиг я запитати: – Хто ти? –
Підкосило ноги на поріг.
Серце, що затіпало, затерпло.
– Хто ти, ангел? А чи, може, гріх? –
Подорожня мовила: – Евтерпа.
– Забрела з язичництва до нас,
Щоби час забрати і надії?
Я в який спіткнувся перелаз? –
І Евтерпа мовила: – Ти мріяв.
Пий нектар. – І чашу подає.
Я припав до неї, як у спрагу.
Захмелів, аж сонячно стає.
– То таки нектар, чи, може, брага? –
Усміхнулась. Узяла сувій.
Скрикнув я: – Не йди! Не йди, благаю.
– Я з тобою. В серці й голові.
Але більше часу тут не згаю. –
Відійшла. Подякувати їй?
– Я прошу амброзії, Евтерпо!
О, залиш і флейту, і сувій!
Твій відхід болючий і нестерпний.
Запроси до мене ще й Пейто! –
Їй услід кричав, чи то молився.
І вона оглянулась: – Ато
Більше не писатимеш? Дивися,
Бо тоді вже точно не прийду. –
Затремтіли руки і на лихо
Чи на щастя, яблуні в саду
Що розцвів, світили тихо-тихо
На довкіл духмяні ліхтарі.
Віти розгойдав грайливий вітер,
Сонце закрутило угорі
Ранок, що всміхнувся білим цвітом.
А тендітний жовтий силует
У вікні навпроти – іншим небом
Вибарвили строфи. Я – поет!
Намалюю світ новий для тебе,
Дівчино у сукні золотій,
Вибудую замок біля моря.
Оспіваю погляд милий твій,
Згин і уст, і брів, бо тим, хто творить,
Усміхнувся Бог і Сам навча.
Яблунева віхола, дівча,
Й день весняний у мені говорять.
20.06.2016.

***
Серед облуплених століть,
Поміж обвуглених історій
Моє життя сумне стоїть
І час від часу долю оре.
Оракули міняють напрям,
Вожді із натовпами йдуть
До перемог, відтак – на нари,
А я шукаю власну путь.

Попутній вітер дме у спину
І струшує зірки з небес.
Ти знову помилився, сину,
Якби лиш вчора, жаль і днесь…
Але і сам я помилявся
І падаю, бува, й тепер.
Не помиляється, здається,
Лиш той, хто спить. Або помер.

Ми живемо. На виживання
Нас кинув непідкупний час.
Щодня впадаємо в кохання
Немов у море. Па-де-ґрас
Дарує парі позолоту
На швидкоплинну мить одну.
Занурюємося в роботу
І плентаємося по дну.

Та враз приходить розуміння:
Ми доторкнулися до дна,
Щоб відштовхнутися. Везіння
Бездонне щастя. Вихідна
Віднині втрата. По росі
Із донечкою ходить втома.
Тривога може? У руці,
Мов прапор, істина відома,

Що буде так, як хочеш ти,
Лише не падай у криницю,
Не спалюй зоряні мости
І не дивись на жовті лиця
Отих, що заздрять. Треба йти
Тоді й підкориться дорога.
Любов – найкраща допомога
На роздоріжжі до мети.

19.06.16

               І
Дачі огородні
поливає дощ.
Ми іногородні –
хоч або не хоч.
І на суходолі,
наче на війні,
і немає волі
вольної мені.
Я не розумію.
як у ці роки
бути за Росію?
А були віки.
І вояжували,
а раділи мало.
Слава – не хула.
Та пора настала.
Полум' я Джамали –
Рашії зола.

             ІІ
Ой піду до лісу,
у свої луги.
Як лунає пісня –
ми не вороги.
Подивися, люде!
Може наяву
весело не буде.
Але я живу.
Не цурайтесь, діти,
може уві сні
я побачу квіти.
Хай і не мені,
та на переломі
ветхості років
буде, як нікому
так, як я хотів.
Є у мене двері
у мої поля,
і не на папері –
пісня солов'я.

           ІІІ
Ой чиї то квіти
поливали діти
біля паркана?
Ой, чия вина,
що на тому світі
істина одна?

05.2016