Горячим всплеском, кровавым звуком,
как чёрным тромбом, как скользким сгустком,
из полой глотки, открытой мукам,
исторгну низкий округлый крик:
« Помилуй, Отче, бредущих слепо
дорогой скорби к гранитным склепам
по мёртвым злакам, покрытых пеплом!
Спаси. Мессия, своих калик!»
Прославлю имя Твоё на лире,
на гуслях звонких и на псалтыри.
Пустынник духом в суетном мире
и нищий духом отвергну мир -
тщету и славу, вино и злато!
Уйду в пустыню к чужим пенатам
свободным мнихом, смиренным братом,
рабом блаженным - на скудный пир...
Убогий духом, отринув блага,
по скверным хлябям приду, где плаха
стоит заждавшись меня, монаха, -
подарок царский во все века.
Но нет ни страха, ни слёз, ни гнева...
Сочится влагой живое небо
к сухим побегам, что станут хлебом.
Хорошим хлебом. Наверняка.

3 декабря 1988 г.
© Сергей Высеканцев, 2009

You are too charming, absolutely fair,
Your voice does as a refined marble glare,
It fills with heavy rain & airy snow
A very note above, a note below.

My poor rhyme! Can it ever something tell
Of your Slavonic overwhelming spell?..
Undoubtedly Ukrainian by surname,
In art be greater than in flying fame!

я побачив планету Земля
утаємничену і тремтливу
в космічних вихорах
вона стала іншою
стали видимі
лише
безсмертні речі
дерево
оселя
вітер


* За картиною Валерія Франчука

Камінь, тяжкий від води, піднімаю із дна.
Він перевтілиться, висхне - і сутінним стане.
Він - як зернина. Озерність його - з празерна.
З передзнання сокровенного. З вирви нірвани.
Хочу той камінь знемовити, переректи.
Хочу посіяти в серце, а серце спинити.
Люблю тебе аж до болю... Бо видихнув ти:
- Камінь тяжкий від води, але легший за квіти.

Ріка, до якої говорить мудрець, засинає.
Зростається тім'ячко небу, бо то немовля.
В найдовшій дорозі - між сном про Синай і Синаєм -
Рятуються часом піщаним душа і земля.
Суха повсякденність любові. Втрачаючи мову,
Оту попередню, а в іншій вмирати росту.
Душа - ніби чаша, наповнена знову і знову
Піском по краплині, по істині, по наготу...

Смерть, з якої почнуся, в яку упаду
Не зупинить дерев у моєму саду,
Чорно-біло-червоних, крислатих,
Над якими так легко літати,
Тихо-тихо хотіти.. Чи я це? Чи я?
В цьому досвіді світу - твоя-нічия
Чорно-біло-червона птиця
І клепсидра, якій не спиться.

A lass did pass
with pretty tress,
in her distress,
in her own mode
along the road,
whence she abode,
filled with a load
of vain caress.

She went in gloom,
'cause had to bloom
in dirty room.
I see her brow,
quite frowned now
as with a plough
of toiling cow -
it was girl's doom.

For she to live
is to forgive.
I do believe
she will receive
her tender laugh,
complete enough,
to very cough -
but be not rough! -
You can outlive...

Йшла вулицею мати із дитиною –
самотня, та з розправленою спиною –
вела за руку всі свої надії,
безсонні ночі й материнські мрії.

Дитинка щось до неї щебетала,
а потім стихла – зирк убік – й спитала:
чи може мама дати тьоті рублик
і, як тій дівчинці, купити доні бублик?

Аж раптом кров закалатала в скронях...
Безпомічно розтиснувши долоні,
сказала мама: згодом їй придбає,
бо зараз в неї грошиків немає...

Дитині це збагнути важкувато:
немає грошей і немає тата...
Чому не хоче мама відповісти:
чому у інших зáвжди є що їсти?
Чому чужі матусі мають гроші,
а власна – ні? Вона ж така хороша!

Хіба дитині цій багато треба?
Усмішка мами та ковточок неба,
було б що з’їсти та із чим погратись,
та щоб в обіймах таткових сховатись...

...Іде й мовчить аж до самого дому,
бо їй, малій, до болю це знайоме,
бо так давно не бачила вже тата
(так само, як і мамину зарплату)!

– Алло...
Добридень! – жінка каже тихо. –
Покличте, Любо, свóго чоловіка!
...Та добре, я зажду.
– Алло, це ти? Привіт!
Ти вибач за дзвінок... Дочка? Вивчає світ...
А ти як? Буде син?.. (Щасливий!..)
...Такий, як ти, веселий і вродливий.

Мовчать обидва... Якось воно буде.
Аби дитину не згубили люди!
– Приходь до нас, побався із дочкою,
бо скучила – й нема мені спокою.
...Принести щось? Ні, в нас усього досить!
Хіба що... бублик. Бо вона тáк просить!..

Столітній дуб на пагорбі стоїть.
Стара кора від часу зашкорубла
Й ховає в собі згадки лихоліть,
Осколки й кулі у глибоких дуплах.

Він пам*ятає війни і страхи,
Він пам*ятає сльози і росстріли,
Він пам*ятає спалені дахи
І проводи нещасних до Сибіру.

Він не забув героїв, що під ним
Загинули, обнявшись, на гранаті.
Й йому дісталось, та розвіявсь дим -
А їх нема.., лиш він лишивсь стояти.

Усе він пам*ятає, не забув,
Колише віти, як кошматі брови,
Сказати хоче. Я то-то відчув
Й обняв старого, наче поздоровив.

І так мене вразила тишина,
Що враз настала у могутній кроні.
«Не повторіть!» - благала нас вона -
«І не умріть, нехай вас Бог боронить!»


2010р.

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

Ты вошла в мою жизнь с белой розой в руке.
Не вошла — рыжей кошкой прокралась.
Так крадётся, порой, в стихотворной строке
аллегорией лёгкая шалость.
Тонким шлейфом духов пропорхнула, как мысль,
паутиной стихов спеленала,
и почувствовал я: обретается жизнь.
Только этого было мне мало!
Ты на грудь улеглась и свернулась в клубок.
Только знай: в ней тепла не осталось.
Я его разбазарил , раздал сколько смог,
не сберёг для себя даже малость.
И по-глупому радуясь этой судьбе,
как юродивый возле собора,
я пытаюсь вернуть хоть немного себе
подаянье в тепле разговора...
Только понял я вдруг: это не «Л’Ореаль»,
не «Шанель » , — это белая роза,
вдохновила .Вдохнула.Легла, как вуаль,
на тщету неудобных расспросов.
С лёгкой патиной грусти она принесла
мне надежду. И что мне в надежде?
Если лодка осталась одна, без весла,-
ей не быть уже лодкой, как прежде .

27 октября 2008 г.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

Чумою пытали,
кострами, кольями,
примеряли веночек аленький,
а она терпела,
хоть было больно,
утешала себя:
«маленькие...»;

мерялись ростом,
носами, породами,
«не родная,– кричали,–
мачеха!»,
а она вздыхала горами-водами,
и, грустя,
загибала пальчики;

покидали её
шампанского пробкой,
проклинали её и хаяли,
а она улыбалась
смиренно-робко
и рожала сыночков,
каинов.

2010

Загуляла..Зима..в кочії..
Сиве колесо.. котить горбами..
В білі хутра з небесної брами
Сиплють яшму коханці її..

В щире срібло гаї одяглись
І назустріч біжать та радіють..
Пан Ярило в кожусі рудіє -
Проміньцями-лукавцями сіє-
Сам із Нею кохався колись..

Зайнялись... запалали сніги..
Білі коні... у полум"ї білім..
На ясних гринджолятах вкотили
Веселкові колеса-круги
До зіниць захмелілого Дня.

Моє серце... моє Серденя
Ухопило санчата й.. побігло...
Доганя...доганя? доганя.!

1

Не так любили в наше время,
Но раз уж ты не антиквар,
Ты соблюдай учтенный всеми
Дресс-код, за собственный базар
Слегка как будто будь в ответе.
Как несмышленые, как дети,
Невероятно будь смышлен,
Для айне кляйне - чемпион,
Факир с изрядной пачкой гривен!
В раю сто двадцать поросят
Тебе, майн либе, не простят,
Что апатичен, неактивен,
Что ты в дозволенном углу
Не зажимал свою герлу.

2

В работе принцип деревенский
Всепобеждающей любви!
О чем ты думал, Ленский, Ленский,
Пока крепчала се ля ви?
Ты, в целом, по какому праву
Глядел на девку на халяву?
Их в поле не одна, не две
Совсем не прячется в траве,
Ну так того, бери, не мешкай,
Послушай, такова игра,
Чья предыстория стара,
Не норови остаться пешкой -
И, верно, ляжешь ты ферзем
В наш уникальный чернозем.

3

Не ожидай ведра ванили
От псевдодевичьих щедрот.
Чуть понял, что тебя отшили,
Не хнычь, а двигайся вперед.
Пришло такое время что ли -
Не унывать, а дальше - боле:
Стремиться - вот уж дура лэкс! -
Девчонку раскрутить на секс,
Ежеминутно быть в ударе,
Везти в вечерний "Камелот"
Ее на тачке из "тойот".
Когда б я мог раскочегарить
Подобным образом дела,
Глядишь, она бы мне "дала"...

2009

Семимиллионный город не станет меньше,
если один человек из него уехал.
Но вот один человек из него уехал,
и город огромный вымер и опустел.

И вот я иду по этой пустой пустыне,
куда я иду, зачем я иду, не знаю,
который уж день вокруг никого не вижу,
и только песок скрипит на моих зубах.

Прости, о семимиллионный великий город,
о семь миллионов добрых моих сограждан,
но я не могу без этого человека,
и мне никого не надо, кроме него.

Любимая, мой ребенок, моя невеста,
мой праздник, мое мученье, мой грешный ангел,
молю тебя, как о милости, - возвращайся,
я больше ни дня не вынесу без тебя!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит, Господи, сделать так!)

И вот я стою один посреди пустыни,
стотысячный раз повторяя, как заклинанье,
то имя, которое сам я тебе придумал,
единственное, известное только мне.

Дитя мое, моя мука, мое спасенье,
мой вымысел, наважденье, фата-моргана,
синичка в бездонном небе моей пустыни,
молю тебя, как о милости, - возвратись!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит. Господи, сделать так!)

И вот на песке стою, преклонив колена,
стотысячный раз повторяя свою молитву,
и чувствую -
мой рассудок уже мутится,
и речь моя все невнятнее и темней.

Любимая, мой ребенок, моя невеста
(но я не могу без этого человека),
мой праздник, мое мученье,
мой грешный ангел
(но мне никого не надо, кроме него),
мой вымысел, наважденье, фата-моргана
(о Господи, сделай так, чтоб она вернулась),
синичка в бездонном небе моей пустыни
(ну что тебе стоит, Господи, сделать так)!

...Но вот зима,
и чтобы ясно было,
что происходит действие зимой,
я покажу,
как женщина купила
на рынке елку
и несет домой,
и вздрагивает елочкино тело
у женщины над худеньким плечом.
Но женщина тут, впрочем,
ни при чем.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело.
Итак,
я покажу сперва балкон,
где мы увидим елочку стоящей
как бы в преддверье
жизни предстоящей,
всю в ожиданье близких перемен.
Затем я покажу ее в один
из вечеров
рождественской недели,
всю в блеске мишуры и канители,
как бы в полете всю,
и при свечах.
И наконец,
я покажу вам двор,
где мы увидим елочку лежащей
среди метели,
медленно кружащей
в глухом прямоугольнике двора.
Безлюдный двор
и елка на снегу
точней, чем календарь нам обозначат,
что минул год,
что следующий начат.
Что за нелепой разной кутерьмой,
ах, Боже мой,
как время пролетело.
Что день хоть и длинней,
да холодней.
Что женщина...
Но речь тут не о ней.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело

Всё труднее прощаться, но легче прощать,
собирать по углам прошлогодние мысли,
украшать ими пол, потолок и кровать
или ёлку – гирляндами чтобы не висли.

Всё труднее влюбиться, но легче любить,
смаковать на рассвете шашлык сумасбродства
и при выборе лучшего: «быть» или «слыть»
с У. Шекспиром, шутя, обнаруживать сходство.

Всё трудней вдохновиться, но легче вдыхать
на окраине лета осеннюю прелость
незапятнанных слов, и опять, и опять
умолкать – для того, чтоб когда-нибудь спелось.

2010

No questions more, no phrases & no sounds...
Your beauty overwhelmingly surrounds
Me. Yes, I feel it & I can it drink.
Is there a thing which I can dream or think
In this exciting momentary joy?
Your gracious body now I do enjoy -
Your cheeks & lips & such a playful laugh((:))
You're just a rose. For me - that is enough.

на подвір’ї церкви Хрест височіє
уквітчаний рушниками
що вітрами випрані
обступлений травою
що не витоптана

і на ньому Тебе нема

отже
у нас є час
я сподіваюсь
ми вже маємо трохи сили
і встигнемо зарадити собі
і більше не змусимо Тебе
нас рятувати і брати
наші гріхи на Себе
я сподіваюсь
*

1
Я йшов... Із камінця ступив на зірку,
Я всесвіт обійняв в собі самому,
А Слово мою душу спопелило
І знову відродило до життя.
Я бачив , ким я був і ким я стану,
Усі світи, в яких мені бувати,
Усі думки, які до мене злинуть.
Я бачив те, про що забув назавжди.
І, глянувши на долю, я оплакав
Той камінець, що береже пилюку
З могил забутих і могил, що будуть.


2

Є час для нас, а є без Часу час.
До нас Господь з’являється у Слові,
І ті, хто чує, на межу Часу
Стають, щоби зробити крок непевний.
Так хочеться спізнати Час без часу
Та повернутись в час, який для нас,
А в ньому вже чекати день пізнання,
Повторення, прозріння, забуття.
Я буду. Я не зникну. Тільки жах,
Що зникне неповторна мить і ранок
Настане інший, неповторний також.

3

Мій друже, я знетямлений увесь
Відвертістю буденності, мовчу
Про скімлення байдужості в людині,
Що порятунку в ницості шукає,
Шукає варварства і жалюгідних мрій.
Рядки забули насолоду рим,
Довершеність гіпербол, скло сонету,
А знають тільки марення, прокльони,
Уривки мови п’яної сивіли,
Яка не тямить, де вона і нащо.
Мій друже, як сумується тепер
За юністю. В ній тисячі бажань
Знаходили лише десятки здійснень.
Велика безтурботність нас кохала,
Світ не ділився дією гріха,
І вибору не вимагало серце.
Тоді ще був едем на цій землі.

4

Колись ще малюком я заблукав
В гаю, що за бабусиним селом
І гірко плакав, і кружляв навколо
П’яти акацій. Вдалині білів
Будиночок. Хотів піти до нього,
Але злякавсь. Так і дорослі ми,
Кружляючи поміж турбот буденних,
На горизонті істину вбачаєм,
А йти до неї, звісно, боїмося.
Цим користуються розумні вошколупці,
Пояснюють нам таїни буття:
Цей дивосвіт сполученням обставин,
Гормонами – кохання, а добро,
Лише, як необхідність виживання.


5

Один сказав, що терміну відсутність
Звичайно викликає плутанину,
Небажане хитання, нерішучість
Та сотні з цим пов’язаних халеп.
Мойсей же запитав Його ім’я,
Щоб визначитись. Бог не визначався.
Він вище визначень, він недосяжний в суті.

It is in heaven that I will see your soul,
In ocean depths my heart you will console.
Who's able to save me then from furious love -
Either a human down or Lord above?

Leave all your griefs to me, o! leave them all,
Nothing can ever fright or appal,
'Cause in your eyes I found incessant strength
Of height enormous and of the fartherst length.

Мене болить. Той біль, неначе яд,
Все роз"їдає і повзе до серця.
Мене болить. Неначе слизький гад
Затиснув горло й вогнедише перцем.
Мене болить. На ранах свіжа сіль
Вбирає кров й пече невиносимо.
Мене болить і той нестерпний біль
Вже доїдає неслухнянне тіло.
Мене болить, що я все ще живий,
А там вмирають від шматка тротилу.
Мене болить, що він вмер молодим,
А я життя марную посивілим.
Мене болить, що я досхочу їм.
А там дитя вмирає у пустелі.
Мене болить за мій батьківський дім,
Якого «закрутили» в «каруселях».
Мене болить, що тонуть кораблі,
Мене болить, як літаки палають,
Мене болить, що на святій землі
Донині кляті війни не вшухають.
Мене болить, що мучився Ісус,
Мене болить, коли палили Жанну,
Мене болить за бідність людських душ
І за убогість теж болить нестанно.
Мене болить. А значить - я живу,
Коли ще біль той серцем відчуваю.
Мене болить...А нащо я терплю?
Чому мовчу, й не бившись, помираю!

Абсурдність буття відганяє пріч
струнка, мов Псалтир Давидів,
п о е з і я – єдина реальна річ
у світі химер і видив.

Для когось вона – лиш слова пусті,
для когось – лиш гра знічев’я,
але у пітьмі тимчасовості
мені вона є свічею

і символом віри. Нехай звучить
це надто банально й просто –
весь час переконуюсь, живучи,
як тоскно без неї й плоско.

Поезіє-любко! Не зрадь, прошу.
Не бавитись, а боліти
тобою я прагну. Й не залишу
одної з тобою орбіти.

2004

В кутку вбиральні зачаїлось Слово,
Зіжалось бідне і ридма ридало.
Його оділи в шовки кольорові
І залізяччя в вуха повтикали.

Понадівали імпортні брязжцяльця
І оголили груди безсоромно,
Дешеві персні оділи на пальці,
Поначіпали їй чужого повно.

Під «ірокеза» хутко зачесали,
Нанесли крем із кавової гущі,
І обкурили, і нашпигували,
На шию вділи в алкоголі мушлю.

Обули у підбори із прогресу,
У руки дали сумочку мовчання
І наказали (ніби то облесло)
Не говорити більше про кохання.

Не говорити те, що надоїло,
Не вимовляти чим жило віками,
Щоб згадувать за вишивку не сміло
І крайки заховало з рушниками.

І плаче бідне у вбиральні Слово
Саме собі закривши в моду двері...
Під музику по подіуму новім
Ідуть чужі розбещені моделі.

А з мрією прощатися нелегко...
І не прощайся. Просто відпусти.
...Він вижив, той поранений лелека,
Що впав з небес, мов янгол з Висоти.

Злим випадком відлучений від зграї?
Чи покарав за щось пташиний бог?
Тепер повік - ні вирію, ні раю.
Тепер повік - із тугою удвох.

Зимові хуги. І земні потреби.
І руки, що рятують од біди.
...Стоїть лелека. Молиться до неба.
І вірить, що повернеться туди.

2009

Милує пам’ять сни жовтогарячі
Потайки ронить тишу
Спалах вій,
Віоли стогін віттям –
Осінь плаче,
Каштанно скапує у рінь.

Ця осінь рветься і ридає
Ранетним подихом в ріллю,
Зчорнілу землю відспіває
Той птах, що вже давно в раю.

Міліють мрії, відлітають
Спізнілим птахом у вирій,
Безмовним поглядом прощаю
Чиюсь пополотнілу тінь.

Молитви згусток –
Променем крізь хмари
Прорізав смуток-півпітьму.
Колись все вернеться, я знаю,
Та доля нас вже не впізнає,
Бо канем у зимову млу.

Мелодия костра. Мысли дымкой витают...
В общении собравшихся спор - кураж:
,,-настоящее - Илюзии Реальный Мираж?''.
Взорвалась тишына - посыпались вопросы,
Их оборвала, внезапно - ДО мелодия.

Вибрация энергии струны, успокоила эмоции.
В звенящей тишине произношу слова:
Незнающий, но ищущий приблизится...

С Вами, беседуем мы, согласны Друзья?
В Единении - Мудрость ХРИСТА.
В этом, Истина Мироздания.
Пульсирует ОНА, исходя из Центра,
И к Источнику всегда возвращается.

Пульс Ее - это Энергия взрыва Со-Знания.
Знающий - Ведает, незнающий приблизится.
Быть или не быть...?
Вот в чем вопрос,
И эта мысль навязчива.

Есть еще Время, есть Друзья.
Мысль преобразовать, направить к Добру.
Преобразовать всю жизнь свою.
Майя календарь - Свет Разума.
Он во Благо Истинного Я.

Наступает конец Эпохи Кали - Юга-
Среды прогресса устаревшего мышления.
Правительство знает,но тая молчит.
Новый виток оно тормозит.

Сегодня, прогресирует их накопления уродливый прогрес -
Болтовня в эфире, реклам шикарный блеск.
Гробит себя система - разрушения эфект.

Парад Планет уникален в 2012 году.
Создадут Они стрелу по Сроку,
И будет пущена Она,
А цель - Новая Эра Человечества.

Взмахнул рукою, коснулся струн,
Произнося благоговейно в тон -
МИР, СПРАВЕДЛИВОСТЬ,
ПРАВОПОРЯДОК и ЗАКОН.

Пылают жаром угольки, молчанье у костра.
Лунный день, растущая Луна.
Много сказано в кругу.
Есть о чем подумать... Встаю.
Искреннее рукопожатие - благодарю и,
Неторопливо, с подругою домой ,, плыву''.

10.12.2010г.

Your look is steadfast, soft & still,
So I'll be watching you until
The time would pass its very end,
That you would feel its painful trend,
Its lovely torrent, full of joy,
Which we repeatedly enjoy,
Having our common friendly soul
All single creatures to console.

Revive, ye body & ye heart,
Give vita an enormous start,
Leave all your vain regrets aside,
Let peace around yourself reside!

But spirit! - let it be untamed,
In peoples & in countries famed.

- Моя любове, зіронько жадана!...

А їй від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана -
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна - навіть в забутті.
А він - Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього "Дух, що тіло рве до бою".
Чоло ясне й високе. І мета.

- Ох, чи зів'єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..

...Вже й молодість за юністю пішла.
...Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він - Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По-праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
"Це та, що сам Франко її кохав!"

2008

"Чи знаю, яке воно, щастя?" –
хто в себе про це не питав?
А щастя – у долі смугастій
не знати рахунку літам.

Прожити свій вік у здоров’ї,
без заздрощів, зла і боргів.
Зігріти своєю любов’ю
коханих, дітей і батьків.

Не зрадити друга, не вбити,
не стати мішенню брехні.
Вітчизни й сім’ї не зганьбити –
не жити по вуха в лайні.

Не заздрити іншим, не красти
і прагнень своїх не зректись.
Якщо і судилося впасти –
самóму змогти підвестись.

Здійснити щось дуже важливе
(хай буде нелегко, але ж
себе відчувати щасливим –
то є насолода без меж!).

Відбутись потрібним й корисним
(але, боронь Боже – зручним!).
Як ворог чи заздрісник тисне –
зуміти упоратись з ним.

Здолати і гнів, і ненависть,
знайти в собі сили і міць
не бути слугою обставин –
іти по життю горілиць!

Свідомо приборкати сіре
в минулому і – майбутті.
Прожити у променях віри,
що є таки сенс у житті.

А, може, не так вже й багато
потрібно для щастя?!
А, брате?

2010 р.

Лукавому роботи небагато
У дивокраї, де нарід сумирний,
Хоч сотні літ бунтує і бунтує
Без всякого просвітку в бунтуванні
І без мети своїх численних бунтів.
А так нарід сумирний і гостинний,
До того ж працелюбний.
Ґазди, ґазди… Що дім – то ґазда.
А до справ загальних немає хисту.
Проте жага, жага непереборна
Схопити булаву, кашкет сержанта,
Принизити слабкого і сусіду
Нашкодити ( прислів’я про корову).
Найцікавіше, кожен другий бачить
Свої хвороби і дотепні жарти
Придумує, і створює фольклор.

Мій Господи, я знову ожила!
Спасибі за чудесне воскресіння.
Як довго я у ньому не була, -
У цьому сні, що схожий на спасіння.

Ті очі, що обожнюють мене...
І ніжних рук освідчення відверте...
Нехай мій дім світанок обмине, -
О, Господи, не дай мені померти!

...Отямилась у ліжку, як в труні,
За марево хапаючись панічно:
Я й досі ще КОХАНА - в тому сні.
Навіщо я прокинулась? Навіщо?!

11.2010

Сегодня Праздник, Твой День Рождения!
Рядом Я, моя Сестра.
Улыбка на Твоих устах,
С тобою Я всегда!
Да-Да-Да-Да!

Да, Ты - Ангела Сестра.
Твоя Дружба-грань Любви.
Я прибыл из Млечного Пути,
Прибываю рядом, не суди - Люби!

МИР Люби - мы дети Лемурии.
Взаимосвязаны наши сердцa, все пополам.
Служение МИРУ Предначертано НАМ!

Впереди тернистые тропинки Пути,
Но Света меч держи,
Он необходим для освещения Пути!
Ты во мне-Я в Тебе,
Взаимосвязани МЫ,
Во всем, всегда, везде. Я-это МЫ!
МЫ-дети УКРАИНЫ!
Счастья Желаю Тебе!
11.11.2010г.

На терені віків садив я лише терен.
Вістря його шипів відлякувало всіх.
Дивились віч у віч мовчазно – владні Кери.
У Дива на гіллі був дивовижним сміх.

А десь далеко там, в прийдешнім чи минулім,
Блука собі малюк, що лева поведе.
Вже всоте обійшов земну й пекельну кулю,
Та малюка того не відшукав ніде.

Навіщо і шукать! Най леву буде жерти,
Коли Господь кара своїх людей,
А терену всихать, а диваку померти,
А кесарю пасти своїх свиней.

Зорі –
        перлини моїх доріг,
Море –
        то сльози моїх утрат,
Блисне
        розрадою зримих зрад
Прісно –
        узбіччям нещедрий сніг.

Дощ
        дошкуляє на свій манір
Вдовж
       із вітрами – в них свій жаргон.
Вщент
        розкиса сприйняття капрон,
Вщерть
        повний думами ваг і мір.

Бризки –
        лякливі миші боліт.
Слизько,
        застуджена геть сльота.
Підло –
        під ноги панцирний лід…
Гідно
        піднятись – одна мета.

Жрець-
        листопад викликає на
Герць
        літній люд і вкрай молодих.
Бач,
        форма битви усталена –
Матч
        не на користь, а супротИ.

Бруду
        обридло-мерзлий куліш
Грудень
        згорне у чистий листок,
Мітли
        хранителів всіх дворищ
ПрИтьмом
        краснописом спишуть пісок…

2010р.

Я мертва? Чи - безсмертна?
Приходили у гості
в мій прихисток прадавній
і сумніви, і сни.
Така я безборонна!
(Ну, звісно, шкіра й кості!)
А проклинати долю -
та, боже, борони!
Уже й сама не знаю:
чи я - небес творіння,
чи тільки ритуальний
витвір людських рук.
Безмовна. Безвідмовна.
Прокляте оніміння!
Воно стократ страшніше
за пекло вічних мук.
Я нічия? Чи - власність
сучасних слуг Мамони?
Минуле відступає.
Майбутнє ще гряде.
Раби і піраміди...
Боги і фараони...
А де ж моє коріння?
Мої нащадки - де?
У лабіринтах часу
душа десь заблукала.
І там, де серце билось, -
дрімуча пустота.
Чи я була щаслива?
Чи я колись кохала?
Спливли тисячоліття.
Епоха вже не та.
Торги й аукціони.
Розкрадені гробниці.
Така я тут самотня.
Беззахисна така.
Я ж досі ще... людина!
О, жадібні і ниці!
Немов безцінний мотлох
піду з-під молотка.

2008

***
на великих просторах часу
вітер вибілив моє волосся
вітер вирізьбив моє обличчя
вітер розвіює мою плоть
і розростається за мною
ковила
*
2006

I.
Вечер старался пройти незаметно,
чтобы казаться банальным и смертным.
Не дребезжало стекло разговором,
мысли съезжались со слухами хором.

Слухи дышали духами и дымом,
чем-то на свет и на эхо ранимым,
танцем чернил на листе снежно-белом,
сладостью губ и душою без тела.

Вшей докормили в дешёвом отеле,
всё что терялось – нашли и раздели,
всё что бросалось – куда ему деться –
много в нём страсти, но пусто на сердце.

II.
Дождь, загоняя себя до предела,
звуком на гвозди похож и на мелочь.
Режет всё реже, стеклом истекая.
Вот она, осень – любви моей Каин.

Веткой промокшей, по оползням капли
ветер прошёлся прозрачною цаплей.
Что-то нашли для себя и обиды
зонтик и сплин в этом небе фемидном.

Видно немного, но хватит на слепок
времени, что суеверно и слепо.
Маятник тронут – колеблется счастье.
Вот она, осень… в трёх точках до страсти.

III.
Ровно… ровнее… теперь всё равно нам
с чем оставаться, по чьим жить законам.
Флаги менять, угождая течениям,
слёз не жалеть на беду и забвение.

Словно… без слов… безусловность и меры.
Стих по слогам набирается веры.
Верую в то, что написано сжато
кровью застывшей на пальцах солдата.

Выпала честь… убивать… быть мишенью,
звёздной золой, злой ошибкой решений.
Но непременно грядут перемены…
Кровь отоварь… на победу с изменой.

27 Октября 2010

Щеня мале (очиці-крапки)
Назустріч кинулось мені.
Вертлявий хвостик, вушка, лапки:
Усі породи в нім однім.

А люди - наче по породах -
На чорних, білих, "голубих",
На невідомих і народних,
"Лохів" поділені й "крутих".

Хто розмовляє по-якому?
Хто з ким на "ти"? І хто з чиїх?
Ми геть не віримо нікому,
Шпані вклоняючись до ніг.

Заблукані, чи вам не знати,
Що Бог, як Батько всіх людей,
Готовий слабого підняти,
Пильнує втрачених дітей?

Чи ви осмислити готові,
Як все охоплює єство
У вищих проявах любові
Довіри й щастя торжество?
........................................

Не цуцик, що стриба під ноги,
Бо любить всіх, і всі свої,-
Людина горнеться до Бога.
Бог пестить лагідно її.

23.04.2009

Вже сонця промені торкнулися землі
Бо тінь відкинули поламані граблі.
Згинають гілки стиглі абрикоси.
Виблискують коштовно чисті роси.
Дівки з просоння заплітають коси.
(У їхніх мріях бізнесмени – не матроси).
Поволі ненька прокидається. Краса!
В роботі, з вечора, нагострена коса.
То президент у полі соняшники косить.
А потім вилами на купу хутко носить.
Посильна допомога, досить обіцянок.
Чарівний нині, загадковий ранок…
Цю гарну казку вам придумав я.
Не спить, вигадує фантазія моя.

2010

Старий костел... Він досі служить людям,
На рештках віри пам'ять береже.
Чужа печаль застрягла в нього в грудях
І небо над хрестами - як чуже.
Усі зв'язки із Богом обірвались,
Та й сходи пощербатіли давно.
Колись в цих стінах Тайни зберігались,
Тепер тут зберігається... зерно.
А на даху ще моляться лелеки,
Злітаються на меси голуби.
Старий костел... Йому, мабуть, нелегко
На звалищі новітньої доби.
Не раз у дальнім закутку терпіння
Образа ворухнеться... А проте,
Він служить людям. Під його склепінням -
Майбутній хліб. А хліб - то є святе.

2004

Я Чорний Ангел, скинутий з небес,
Лежу в багнюці й не очікую чудес.
Ридаю над могилою старою.

Забрала у мене прекрасні крила,
І кинула сюди найвища сила
Блукати занепалою марою.

Куди ж подітися створінню нелюдському
І як навчитись жити в світі цьому?
Коли не мала я ніколи плоті.

Й не знаю я, як підвестися на ноги,
Бо не торкалися вони дороги.
І руки не були мої в роботі.

Чим провинилася скажіть я перед вами,
Що маю гріх такий сповідувати роками
Існуючи із тілом і душею.

Я вже не Чорний Ангел, й не людина
І того й іншого мене лиш половина:
Не прийнята ні небом, ні землею...

Розбитий дзвін глухий, як стогін тиші.
Лічильник кряче – все якась розрада!
Холодний сум розпалює у ніші
Четвертого реактора лампаду.
Останній зимній день. Весна назавтра
Торкне осонням пожовтілу стріху.
Відчуження, в старечім серці карта
Відселення і гомону, і сміху.
… А двері рипнуть сиво й нелогічно,
Тут від життя лишились тільки тіні.
Ламає крила журавель криничний
В німім радіаційнім голосінні.
Земля, така велика й галаслива,
Протягує до Всесвіту долоні.
Їй не до того, що змиває злива
У Прип’ять тишу у четвертій зоні…

Умань 2009 рік

Ти пішов із життя - стало темно,
Я тримала мокрий букет,
Ти гадав, що було все даремно.
Я ж читала надгробний сонет.

Не судилось знайти для нас щастя,
І невдало скінчився антракт.
Я ж ревіла від болю. От трясця!
Сильний дощ ще підхоплював такт.

Для тебе вже вічність — це мало,
Для мене — дорога в нікуди.
Знов у спогади впала я вдало,
Повітря вдихаючи в груди.

Я поклала квіти у вазу
І взяла у долоню шмат глини,
Тихо мовила лиш одну фразу:
«Я кохаю тебе, мій ЄДИНИЙ!»

Готичне щастя – осінь, цвинтар, щем.
Шпилясті дві будівлі, просто поруч ви.
Слова безпарні під м’яким дощем
Круками повсідалися на поручні.
Ковтає звично чорнокрила тінь
Квапливих перехожих сірі тіні.
Окропом капне віра Воскресінню,
На паморозь невір’я воскресінь.
...Як швидко відіграли скрипалі.
Часи часів – такий непевний строк.
Готичне щастя – жити на землі
І знати – це найбільша з помилок…

Київ 2005р.

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

В розмовах день пройшов. Марнотою шукань
Душа вогнем розпечена неначе.
Налаявшись, в кутку Ксантиппа плаче,
А думка подолать не може твань,

А думка борсається втомлена, брудна,
В надії здибать вогкий острівець.
Та твердь хистка зникає, як мана.
Болото знов розпочинає герць.

Ксантиппа плаче. Демос дозріва,
Щоб перейти межу в своїй сваволі.
Нестям стає отрутою поволі,
А вічність викарбовує слова,

Котрі ще не записані допоки.
Його осудять посередні люди,
Але Недремне виправдає Око
І голос внутрішній, який не зна облуди.

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!