Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

С поклоном благодарности тебе жемчужина
милый взор небес твоих магнит
он радует меня узором благодеяния
он во мне живет и будет жить
ключ в руке любви - безмолвие дыхания...
2011год

До тіней гостриться проміння,
Буркоче джміль, бринить бджола …
В моє дитинство проросла
Кудлата пам'ять з - між каміння .

Прожитих опарів зола
Вдяга її в своє одіння,
Та зріє дивне просвітління
На скибах зрілого чола.

Дарма , що вже пора осіння
Сміється з юного тепла,
В мені ще сила чимала

Здолати жовчний подув тління,
Аби хоча б в сердечних сінях
Ява дитячих літ жила.

05.08.11.

Зупинилась на хвильку послухати вічність -
Може, пані висока шепне щось мрійливо,
Запила тихим подихом катастрофічність,
Запинаючи мрії комет чарівливо.

Може десь полетіла шукати свідомість,
Мерехтливу,заїжджену сірість феєрій,
Почувати молекули світу вагомість,
Спокушати ангельські душі бактерій.

Пролетіла безоднею людського гріху,
Посміхнулось Сатурну промінням галактик,
Здивувалась щоденності бистрого віку,
Розкривала загадки захованих свастик.

Розпускалась громами над полум'ям снів,
Розпинала зухвалість хрестом Ватикану,
Цілувала космічного пса, щоб не скнів,
Обіймала спокуту вогнями вулкану.

Обережно зійшла на орбіту Землі,
Завагалась плескато небесним корінням,
Розплилась у зірковім арктичнім теплі -
Тиха ніч опустилась під вії Вкраїні.

Любов солодка – нива неозора
Орати кличе дужого вола,
І, степом диким бувши вчора,
Сьогодні повна житнього стебла,
Недавно ще рабиня - вже сеньйора,
Якій лицює слава і хвала.

Тверда земля - нескорена дівиця ,
Котрій насіння в лоні і не сниться.

Гірка розлука –непрохідні хащі,
Де тишу крають уві млі сичі,
Ґрунти її навік - віків пропащі,
Що знають навіть і не сіячі.
- Тож кидати туди насіння нащо!, -
Дорослі мовлять , скажуть й шмаркачі.

Зростити плід життя у них не вдасться, -
У нетрях тих немає місця щастю.

Я випив з долі келиха ясного
І кинув сім'я у пухку ріллю,
Росте мені і втіха, і підмога,
Щастить у всім, що тільки не роблю
І за усе це прославляю Бога,
Подяку щиру всеблагому шлю.

Ідіть на ниви - порайте, плекайте,
Дичавини корчасті - оминайте!

31.07.11.

Простив гріхи друзям собі i ворогам
кайдани сумління і всі жалі-страхи
їх спакував любязно в скриньку з Небуттям
в Щасливому Житті недосконалість непотрібу вони

Сонячна Краса - свіже дихання
приємна радість калата - зростають любові крила
без погляду в минуле вперед гайда
Щастя вільному - вільному щаслива Доля

проростають троянди кохання в серцях щомиті
радіють друзі Сонцю в небесах блакиті
Яце Ти - Ти це я - Ми Одне
еднаючі серця зливаемось в Єдине Ціле.
2011р.

- А -

А чому ж ти скиглиш, сіра хмарко?
Арбалета грім тебе підсік!?
А тепер сльозиш на небі ґанку,
Аспіринку хочеш – сонця сік…

А душа у тебе – неба креза
Анітрохи, мабуть, не п’янка…
А у неба теж є своє лезо –
Аморальна грімниця грімка…

- Б -
Боїшся впасти – значить упадеш,
Бо крила віри – ліки від невдач,
Бо з відчаєм вершин не досягнеш.
Бальзам – надія й оптимізм-пурхач.

- В -

Відкладайте життя – і воно непомітно пройде,
Віртуозності шлях осягнете тоді лиш у снах…
Височійте душею, кажу вам, вона поведе
Вас у край, де хвилина змарнована – крах.

- Г -

Гомонить поезія-мовчунка
Говірку німоту колиха.
Гігієна слів вже полить думку:
Геростата славонька лиха.

- Ґ -

Ґвалтує муза стомлену свідомість.
Ґелгочуть мислі, наче буревій.
Ґаздує день на зораному полі:
Ґрунти ще вбогі – музи недосій.

- Д -

Дерзкий кожух вдягнула сніговиця.
Демарш сердець відвідав всі вокзали.
Дивись: душа зухвалістю чорниться…
Дивись: зима ввійшла до серця зали…

- Е -

Епітафія – цвинтарна книга.
Епітафія – жалю клубок.
Епітафія – спогаду крига,
Епілог й надмогильний урок.

- Є -

Єхидний змій вже Єву спокусив,
Єство його хотіло панувати.
Єдине, що сказати він просив –
Єхид є безліч – й пеклу не щезати…

- Ж -

Жебонить любов на ґанку серця,
Жезлом бути розум не велить.
Животіє жевриво, димиться…
Журкотить любов…чи тінь кричить…
- З -

Зміни цей світ, а не жалійсь на нього.
Зміни себе, а потім критикуй.
Здобуток кожен – засіб від полови.
Зламати легше, ти ж бо полаштуй.

Зроби усе, щоб вади цього світу
Зникали, щезли, наче й не було.
Зламай ці крила злобного політу.
Засієш осуд – не зросте зерно…

- И -

– Сполом! Сполом! – Вигукували книгИ
І усміхались стиглі сторінкИ…
– Без тебе ми – неначе скреслі кригИ
Без тебе – як без правої рукИ…

- І -

Імпровізуй свої скорботні мислі
І визволься з полону песимізму.
Інакше серце скресне чи прокисне
І ти впадеш у річку ненависну.

- Ї -

Їдкі слова їй-Богу дошкуляють,
Їдять серця і душу неземку.
Їдку любов навіщо ти ласкаєш? –
Її ж уста вже їжаться в кутку.

- К -

Калинову любов покалічили стіни розлуки
Колосилась вона, та скосила свідомість-косар.
Коли цвіт розпускавсь – обрубали непевності руки –
Катували, пили мого серця цілющий нектар.

- Л -

Лютувала любов – недозріли сердечні левади.
Лютувало буття, бо забрали від серця ключі.
Летовище тепер доведеться йому лаштувати,
Лямувати серця, що злиняли від сірих дощів.

- М -

Містичне слово тенькало усоте,
Мізки втомились слухати цей звук.
Містичне слово – музико природи –
Муштруєш нас безлицо і без рук.

Метка й мінлива, слово, твоя вдача,
Маниш до себе – в зоряні краї.
Ми прийдемо невдовзі, та одначе
Ми ще п’ємо нектари поземні…

- Не… -

Неозначена мить поза межами всесвіту бродить.
Незбагненні слова причаїлись у закутку «Слід».
Неосяяні дні примостились в «Кафе насолоди».
Незасмаглі літа – невловимий їх серця політ.

Неотруйні думки прасвідомість охоче майструє.
Невідомості шар, а стесати його так шкода…
Невмолима душа, хоч дволикість її таврує.
Неосудний Христос, бо натура Його свята.

Невгамовні думки – мого серденька мов перепона.
Ненаситна жага пожирає недоїдки муз.
Неритмічна хода – недостиглі віршовані грона.
Незабудок насіяла, то вже й доглянути мус!

- О -

Омертвіння душі, а можливо й сердечний некроз:
Обезсилене “я” десь у лісі притулок шука –
Облупипили його, ще й украли словесний піднос,
Обтяли пів душі, а ще пів – на розпутті гука…

- П -

Прострочені вірші не мали притулку,
Підхмар’я зреклось їх – взяло небуття.
Підсапало трохи, зрівняло фігурку:
Підточені вірші – до сонця летять…

- Р -

Реве буття у сутінках печалі.
Ранив серденько ненависті-грім.
Рокоче ніч на зорянім причалі:
Ро-ро душі привіз розпуки злив.

- С -

Смерті боятись не варто,
Смислу у цьому нема.
Смерть – це кінець твого старту.
Страх – це смертельна струна.

- Т -

Тебе печалить, що любов безлика.
Тебе лякають змовчені слова.
Тебе болить, що зрубана осика –
Та це ж любов підрубана кона…

- У -

Ура! Ура! – Вигукують простори.
– Урочий день – великодні свята!
У церкві спів і в небі передзвони.
Усі вітають скреслого Христа…

- Ф -

Фантастико – богине наших мрій,
Фіалкова у серця твого маска.
Фантазії достатньо – вже не сій –
Фас дійсності сприймаю вже як казку.

- Х -

Хихотали вітри, як чесали тополі волосся,
Хоронили листки у незвіданих нетрах землі.
Хвилювалась душа, бо вже сонце її відреклося.
Хор сердець завивав: – Не гасіть лиш любові вогні!

- Ц -

Цокоче музи славний камертон –
Цитата скромно всілась на папір.
Цмолять мізки думок одеколон,
Цупкі слова витрушують із зір.

- Ч -

Чимкчикують думки…хутір музи уже недалечко.
– Чи зайдемо, чи ні, хоча гостей вона не чека.
Чи зрадіє? Та де ж…ми непрошене стадо овечок…
Чимчикують думки – не самі – з ними музи рука.

- Ш -

Шантажуєж мене? Бо наївний, що це допоможе,
Шамкотіння твоє слабодухість лише виража:
Шалювання сердець призведе до любові некрозу –
Шибка серця мого свого дому не хоче лишать.
- Щ -

Щипці образи серце розкололи,
Щільну любов знівечили у прах.
Щемливе слово ждало перемовин –
Щербатий гнів зірвав кохання дах.


- Ь -

Ти шукав для серця свого ртутЬ,
Та чекав, чи весни позовутЬ.
Не було і жодних прояснінЬ –
Та не врвалась ниточка терпінЬ.

- Ю -

Юрба думок з’юрмилась в голові.
Юстицію Юпітер проводив.
Юрливі мислі вилив на папір.
Юлаві – у в’язницю посадив.

- Я -

Ясноока, чудна і магічна неначебто фея,
Як листок неземний – любуватися тільки і все.
Яснозора любов вже злетіла до ніг підземелля.
Ясносяйну любов вже на вістрях вітрище несе…

Прийдеш у сон
Травою – сном
І уві сні
Ув унісон
Зі світляком
Моргнеш мені ,

І поведеш
У мрії край
Немов маля,
Де чуд без меж
І тиші рай
Вдягла земля.

В лугах пахких
З орелі сну
Із повитку
На вороних
В мою весну
У дитсадку,

З галяв дібров
Баским конем
У юний час,
Де і любов
І серця щем
Возносять глас .

Де степ і ліс
Буланий кінь
Під окрик «гей!»
Мене провіз
Крізь голубінь
Твоїх очей.

І навмання
Від сонця вій
Тікали сни,
Моє вбрання
І одяг твій
Взяли вони.

І скубав день
Траву чудну
Із вази див,
І - «дзень – дзелень!» -
На шибі сну
Проміння мив .

14.07.11.

Вижу чудесное в обыденном.
Любовь крепнет в сердце моем.
Что случилося вчера, аукнулось сегодня,
и на завтра установливаю правила.

Жизнь нам дана для твочества.
Надо, чтобы наши сердца
жили в океане Вечном,
чтя высоко огонь Встречного Сердца.

Радость моей души - жемчужина Любви...
- из океана Млечного Пути.
Ты для меня ЕДИНОРОДНАЯ.
Тону в Твоей нежности...

Смотриш на фото мое - глаза в глаза,
Письма читаешь - рекою любви слова.
Я- в Тебе, Ты - во Мне!
Это МИР: Блаженство, Радость, Экстаза Грация!
2011г.

Ты уйдёшь красиво: спина пряма,
тихий шаг, даже эха нет,
позади останется не война,
не беда – только запах бед,
только местоименья – от силы два –
до смешного простой улов,
позади останутся не слова,
только тени и буквы слов.
ты идёшь, победу испив сполна,
светляками горят мосты...
но измучает тебя не вина,
а сознанье собственной правоты.

2011

***
затягивающие горизонт
вплетающие нас в свои
искрящие серебристые дали
полыхающие зарницами воспоминаний
таящие в себе
неизбывность высокого чувства
уходящие
но всегда остающиеся с нами
убивающие
но всегда возрождающие нас
Печали
единственно преданные нам
и потому
только они
наполняют Вечность
унося
наши имена
наши слова
наши беспечальные сны
*

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.
2011р.

Серед ясних озерець синяви,
По стежечкам промінисто-барвистим,
Хтось швидко біг, лишаючи сліди
По чудернацьким острівцям іскристим.
Лишав віконечка для жовтої зорі,
Утихомирив громи й блискавиці,
Жарт ненароком розказав ріці,
І підтягнув до сонця печериці.
Спустившись на травневій колісниці,
Зайшов до лісу - й розпустився цвіт,
Почервоніли ягідки суниці,
Немов даючи сонечку одвіт.
Це літо пустувало на просторах,
На небі, на воді і на землі,
Гуляло по рівнинах і по горах,
Гойдалось на зеленому гіллі.

2010

Вдягала нічка темну сукню,
А смерк на пнях - корчах дрімав,
Ясні зодіакальні букви
Читали всує пси: «гав - гав!»,
Обíч садиб, через левади
Дивак одвічний - пілігрим -
Ішов уперто слів заради
І небувалих досі рим…
Пройшли літа, а він понині -
Сандалі, посох, калита -
Напроти глуму і гордині
Не зрікся свого хомута.

03.07.11.

Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Може, хтось тут йому не радів,
Що немає колиски у домі?

Вітер втиснувся ледь у вікно
І, обдершись до цвяха у дошці,
Замотавшись в строкате рядно,
Він задмухав, шиплячи зі злості.

Перед домом: зелена трава,
Річка, ліс – хто ще краще шукає?
Ось дороги чорніє смола
І вона що вкраде – те вмирає.

Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Хоч в пилюку замурзався він –
Це дитя все ще грається в домі.

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Тече ріка. Як мовлять, протікає…
Та це ж вона світ за очі тече!
Немов сама од себе вже тікає,
але ніяк, нещасна, не втече.
Однак, ще не пропаща, не безсила,
ще повінню взиває до людей:
бо ж сміття, гнане вітром, – не вітрила,
і нечистоти, звісно, – не єлей.
Нове тисячоліття. Що поробиш...
Хода цивілізації – стрімка.
Все людство на порозі катастрофи.
Що там якась отруєна ріка?
Тече собі й тече між берегами,
несе, мов кару, мертву каламуть.
...Була колись так схожа з небесами
ріки прозора і глибока суть!
Їй досі сняться лебеді й русалки,
вінки купальські й хрещення обряд,
і риби сплеск, і вудочка рибалки...
Якби ж то повернути час назад!
Якби переінакшити, змінити
і вчинки недолугі, і слова...
Тече ріка. Й така в ній спрага жити,
що і вода, здається, ожива!

2009

Снова закопана Троя,
и степень распада
можно измерить жарою
близости ада,

в сны заползают уроды
в одеждах овечьих,
что-то мычат о породе
о человечьей,

проснешься, а в мире опять
разборки, теракты.
и некому в трубку сказать:
«Мама, ну, как ты?»

2010

Ніби куля із рани солдата
Повернулась до дула назад,
Ожила так занедбана хата
І розцвів занехаяний сад.
Тато з мамою відмолоділі
По кудлатих, як ніч споришах
Мчать до мене, як стріли до цілі,
Притулити до серця спішать.
Тільки я у тумани повитий
В дзюбку часу до інших країв
Переношуся , щоб погостити
У своїх чад хоч декілька днів.
Та боюся, що їх не застану,
Бо й вони у історію мчать…
Отже , куля із рани солдата
Не вертає ніколи назад.

10.06.11.

***
кроком
що не завдає шкоди
торкаючись землі
звуком
що має голос вітру
який заледве голосніше тиші
пройду цю дорогу
вдивляючись у довершенність світу
яку ми примудрилися закидати
хмизом пристрастей породжених нерозумінням
немудрі
ми спливаємо за Горизонт
і одного разу там нас просто не стане

наші гіркі сліди вивчатимуть нащадки
і від того можливо стануть розумнішими
і коли вони дійдуть до Горизонту
сподіваюсь ТАМ стануть Світлом
завдяки нам
немудрим
*

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Мова народу , як замкові мури,
Завше рятує з навал і облог
Орд словоблуддя , засилля халтури,
Чиста, як небо і вічна, як Бог.

Згине народ у безмовних обіймах,
Суржиком ниви засмітиться суть.
Друзі мої, слово батьківське сіймо,
Душі рятуймо з німотних окуть .

Мова народу – це шелест тополі,
Спів солов’їний, клектання лелек,
Човен , що хвильки гойдають прозорі,
Сни, що стартують в ракетах смерек .

02.06.11.

Києве!..
Найпрекрасніше місто із міст,
стольний граде на кручах Дніпрових!

Ти – моя
сила, гордість, відрада і зміст,
і колиска моєї любові.

Києве!..
Я корінням до тебе вросла,
прикипіла душею дитини!

І яким
доля шляхом мене б не вела –
я вертаюсь до тебе, єдиний!

Києве!..
Всі оспівують шати твої –
не пройшла ця спокуса й повз мене.

Мрію я,
щоб онуки онуків моїх
милувались тобою, зеленим!

Києве!..
Батьку, як же тебе вберегти
від заброд і перевертнів хижих?

Жити як,
щоб не звідав ні сорому ти,
ні наруг, ні ганебних принижень?

Києве!..
Мудрий батько нечемних дітей!
Є нам кожному в чім повинитись.

А тоді,
прихилившись до дужих грудей,
до святинь твоїх низько вклонитись...

Києве!..
Крізь минулі п'ятнадцять сторіч
прогляда в сивині твоїй юність!

Все в тобі:
і запекла війна протиріч,
і гармонії ніжної сутність.

Києве!..
Як природно до тебе вплелись
ці століття шитвом розмаїтим!

...Ми усі
відійдемо у вічність колись,
ти ж – я вірю! – залишишся жити!

Не лякайте мене, темні ночі,
Хрустом хмизу і окриком сов ,
Ясно світять коханої очі,
Страх з душі витісняє любов.

Йду повз цвинтаря жахні основи,
Над гробами чатують хрести,
Не злякаюсь, бо поклик любові
І крізь пекло поможе пройти.

Щиро вдячний тобі, моя доле,
За звитягу над силами тьми.
Що ще є, аби ми не збороли?
Хто ще є, щоб не встояли ми?

26.05.11.

Дні розлуки неначе кати.
До світанку очей не зімкнути,
Обіцяв наречений прийти,
Поцілунками випити смуток,

Та з –за обрію вісток нема,
Лиш хмарин одинокі вітання
І обіду вогненний дурман
Випікає душі сподівання.

Шепче діва вже немолода
Губ пошерхлою сухістю слабо:
- Де любові спасенна вода,
Чи для мене її не послав Бог?

25.05.11.

Час і летить, і довго йде,
Залежно хто на що чекає.
Спішить в майбутнє молоде,
Старе в минуле поглядає,

А зріле дивиться немов
Обходисвіт на роздоріжжі
Доріг у зраду і любов,
Утіхи давні й болі свіжі.

І ні вперед, і ні назад
Не йде з упевненістю лева, -
Коли плоди приносить сад,
Ніхто не зрубує дерева.

22.05.11.

…В задумі хтось вже м’яв отак билину,
в безодню неба дивлячись, коли
мене на цю планету, мов піщину
вітри астральні ще не занесли.

Коли я ще сама себе не знала
(як звуть мене і хто моя рідня) –
чиясь душа вже істину шукала
в очах такого ж сонячного дня.

І хтось давно збагнув на цій планеті,
сповна пізнавши горя круговерть,
життя – це птах_не_смертний, що у леті
двома крильми занурений у смерть.

Минуть віки. Все зайве світ забуде.
Замислено хтось м’ятиме зело…
Не дивно, що мене колись не буде.
А дивно, що мене – і не було.

2004 (2011)

Відсутність болю – також біль.
Не побажай того нікому.
Виносять геть звітрілу сіль
Господарі із свого дому.
Не захитається плече,
Сльоза не випурхне раптово,
Коли не студить й не пече
Спідтиха вимовлене слово.

Перестраждавши болю раж,
Стаєш досвідченим і впертим
Хоч і страхає антураж
Всепоглинаючої смерті.
Тоді оцінюєш життя,
Поденну школу осягаєш
І горьове душі знаття
В потіху серця обертаєш.

15.05.11.

Луг приклався до доїння
Зеленастий дим
Пахне сонячне проміння
Молоком парним
Ллє у пригорщі мужицькі
Світ ультрамарин
Ссе пшениця неба цицьку
Ротом стебелин
Повечірнє кисне в бутлі
Тьмава густина
Ізникає в тінях вутлих
Ялівка дійна

14.05.11.

Світобудові на рамена
Вісонна вишень білизна
Поклала юності знамена
І воцарилася весна.

Труди у землю, мов офіру
У сподіванні сіє люд,
Уранці жайвір носить щиру
Їм пісню із імлистих блюд.

У лісі виступи солістів
За кошт, оплачений сповна
Барвінковим економістом,
Що з неба дивиться вікна.

Настрою струни я на лірі,
Акорд щемливий підберу
І всі слова буденні й сірі
Облагородяться в миру.

Весна, весна - пора кохання,
Молитви, праці , здобуття.
Встаю частіше спозарання ,
Щоб не проспати мить життя.

12.05.11.

На крилах давньої печалі
Душею спомин шугонув:
-Чи ти така, як в дні бувалі,
Подібна серцем на весну,
А очі – зіроньки ряхтливі,
У росах купані рясних,
Настільки сяючі й красиві,
Що любо згинути за них,
В устах співанки наче трелі
На променистий лад мажор,
Що їх мелодіям веселим
Ще ангеляток вторить хор…
-Чи ти така?

Крізь хмари чалі
Пробилась вістка осяйна:
-Весніє, як і в дні бувалі,
Квітиста зелами вона.

11.05.11.

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

Все життя неначе утиск
Вітром свічки на могилі,
Так не можу позабути
Очі сині серцю милі.

Вже душа моя осіння
Надокучливо воліє
Пам'ять вирвати з корінням,
Щоб усохли квіти мрії,

Щоб не гріло сонце доли,
Не леліяв місяць тишу.
Раз не стрітись нам ніколи,
І надіятись полишу.

Та, напевно, й після того
Опускатись з неба буде
Образ щастя молодого
На снігів печальні груди.

09.05.11.

*-*-*
Не літає і не кряче
Ночі виморений крук,
Сонце в обрії неначе
Зданий донором капшук.

Прилаштовує світанок
Сурми крапельниць у млі
До смерек – пахких горянок,
Буків - славних королів,

Гоїть дню сердечні рани,
Ллє у вени теплу кров
І прудким потоком Сяну
В тьмі зникає стрімголов.

Золоте віко ярої скрині
Ховає набутки епохи, -
Гітара, щоденник, світлини,
Ще всякої всячини трохи .
А зверху обрус і ваза,
Утрачених мрій блавати.
Тобі їх одного разу
Забув я подарувати.


Тепер вже оранжерея:
Оселя, сім'я, колеги,
Та ходжу до скрині все я,
До щастя мого ковчега.
На дні там маленька бростка,
Що ось має стати квітом,
У провесінь радісну просить
Із мого сумного літа.

2011

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

У медалях брунастий кітель
Вік сумує на вішаку,
Хлором випалено кілька літер,
Кілька цифр у наступнім рядку:

В / ч: дев’ять - дванадцять - тридцять.
Хімвійська. Радіоінженер.
З фото в рамочці на полиці
Усміхається офіцер.

Кожен рік двадцять шостого квітня
Літня жінка, немов трофей,
Витягає із шафи кітель
І притулює до грудей.

Син єдиний пішов навіки
За околиці неба ген
У компанії чоловічій,
Процідивши життям рентген.

По відході його посмертно
Кітель кілька прийняв відзнак.
- Мій синочку, озвись, де тепер ти?...
Аж здригнувсь од тих слів вішак.

Тишина. Чути стук у скронях.
Йдуть секунди, як вартові
В небеса, крізь відчуження зону,
Аж туди, де й по смерті живі.

Знов старенька повішає кітель
За святі половинки дверей.
О який ти важкий, білий світе,
Матерям, що ховають дітей.

2009р.

На лузі, вишитім весною
Стобарвним хрестиком, з тобою
Я був закохано – коханим,
А далеч мітлиськом багряним
Мела стежини злук і зрад,
Плаща скидав осінній сад,
Згасало сонце полум’яне…
Та все це ще було незнане.

Лунали трелі солов’їні
І ми в блаженному хотінні
Нектар із уст пили устами,
Веселка гралася над нами,
А обрій був у сивій млі ,
Мов при убогому столі,
Де ні причастя, ні спочиву,
Лиш ворон каркає зрадливу
І віє вітер за дверима…
Та даль нам ця була незрима.

Ми на ланах золотополих
Печаль жовтіючу збороли,
Волошок - крапельок висот -
Зірвавши радісно джекпот,
А за горбами злі завії
Жбурляли сніг в лице надії
І в узи льоду сліз тепло
Кувало зимне ремесло ,
І брало жар сердець на сито…
Та це від нас було закрито.

25.04.11.

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

Скупу сльозу благань вечірніх
На запорошену траву
Пускає небо, м’якнуть тіні
І співом вмощуються півні
На горизонту тятиву.

Скупий мій спогад , невеселий
Про нашу юність золоту,
Про квітку радості на скелі,
Якій померкли акварелі,
Зазнавши часу прикру мсту.

Скупе життя на щиру втіху.
Печаль, притуга і журба.
Не заздрю я чужому сміху,
Бо й там є повно смутку в міху,
Добра й недолі боротьба.

О щедрий ранку, сонця з’яво,
Яку ти радість душам шлеш!
Наліво глянь, піди направо -
Скрізь когути голосять право
Життям втішатися без меж.



22.04.11.

Ты права – не хватает её,
на ветру громыхает быльё,
как стыдливое белое знамя;

и к зубам прилипает халва
кубик_рубика слов, и в слова
впопыхах превращаемся сами;

а ведь где-то пустыни молчат,
тихо плещется озеро Чад,
и улитки ползут к Фудзияме.

P.S.
Может, бросить все эти понты,
и с молчанием зимним на «ты»
собирать журавлей-оригами?

2011

Коли тебе я лицезрів,
Одухотворену весною,
В мені цвіла бентежність слів,
Що ніжно пахнули тобою.

Із них букета милих рим
І голубу тасьму розсвітý
Поклав я почерком тремким
У вазу віршів серцем гріту.

Декламувала їх ріка,
Зітхали верби понад плавом
І строф містерія п’янка
Лунала треллю з гаю жваво.

Барвистий лугу килимок
Суцвіття слав обітоване
Під ноги трепетних думок,
Що вік їх вицвіт не зів’яне .

Чи то рондель був, чи сонет
Вже достеменно не згадаю.
Важливо те, що серця лет
В нім осягав блаженства раю.

20.04.11

I see your eyes resplendent, full of love,
In them - big hope for our forthcoming ways.
Each one of you is like a careful dove,
In spring ever-enforcing solar rays.

What have become your lessons in our lives,
What will they be? I never could you say.
But let me now forget vain daily strives,
For your advice relieving to obey.

***
кожний мій день починається Радістю

вона народжує усмішку на моєму обличчі
бо щодня я дивлюся на сина
що здіймається наді мною як
МОЛОДА ГОРА
над долиною

Вона народжує смуток
бо кожний цей день ніби останній
і до болю зіниці вбирають
світло народжуване обличчям сина
тишу якою закрився мій чоловік
різкий крик ворона за вікном
ДОРОГУ
яка щодень як уперше
розгортається переді мною
і я ніколи не знаю початку її і кінця
*

Гребінчиком вітру
Косички дощу
Сумно розчісує осінь
Деревами світу
У мріях лечу
За остигаючу просинь
В тенета яскраві
Бабусиних літ
Душею заплутався б радо
У сонячній славі
Залишити слід
Дневі новому на спадок
Зеленому скільки
На щастя не жди
У мідь закують клепачі
Любитиму гілки
Домівку завжди
І вмру золотим на корчі

2011

* * *
Що за обладунок у Ахілла!
Спис не взяв, тож відступив на крок,
Стиснувши меча, а жеребок
Потягнув у царство темнокриле.
Мить лише, холодна криця тіло
Розітне. Станцює свій танок
Бог Танат. Троянських сліз струмок
Потече у море пінно біле.
Та герою вже про це не знати,
Луками підземними блукати,
Біля Трої спочивати прахом.
Гекторе, на ворога дивись!
За спиною плаче Андромаха:
«Повернися, любий, повернись!»

Щока вмираючого дня
Кровить на видноколі,
За нею траурно рідня
У чорнім йде поволі.

Високо гострить Бог мечі
На золотім кружалі
Рубати вдень і уночі
Хвилини позосталі.

Моя душа зреклася сну,
Щоб мріями літати,
Та меч по небу полоснув
Холодним блиском страти.

Земля , трава, дерева, цвіт –
Чи їй цього замало?
Короткий вік , низький політ,
Часник, хлібина, сало.

Життя людини - ремесло,
Завішане на жито.
Назад поглянеш, - що було -
Мечами перешито.

30.03.11.