Цей бій не мій.
Я за любов не борюся давно!
Любов в мені Бог поселив
У той яскравий вечір
Коли торкнувся він мене
Ні, не рукою, не очима
Не словом Божим,
а почуттям взаємним.
Таким як теплий,
ніжний вечір
в обіймах рідних,
У поцілунку тиші,
Що зупиняє час
І до небес підносить.
Це почуття не просить!
Не надимається і
Вірить у хороше!
Ніколи не перестає!
І правду відзеркалює
у очі.
Мій бій завершено давно,
відколи покохала я його
взаємно
Навік огорнута
Твоїм промінням
І світ за очі йду
З любов'ю на плечі.

Ми всі потрохи втрачаєм глузд.
Можливо, десь і самі це бачимо.
Наївна віра в порожній звук,
А те, що поряд, не має значення.

"Заскалка в оці" відома всім.
Та й інші вислови пам'ятаємо.
Застрягли в'язнями серед стін
Своїх ілюзій в чужих уявленнях.

Ми всі цинічні, як не крути,
А пошук правди — це пік нещирості.
Заради ясності, простоти
Готові йти на всілякі хитрощі.

Підтримки хочемо. Так і є...
Наш розум вкотре воює з совістю:
Наплюй на інших, бери своє
Чи хоч би грюкни дверима голосно!

Втомились вже від дилемних мук,
Однак на зміни нема сміливості.
Ми всі потрохи втрачаєм глузд,
Прийнявши вади за особливості.



12/2012
11/2023

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!

Тріщить вогонь війни ген-ген за небокраєм,
І сиві пасма він пускає в небеса.
Густющий хмарний дим усе оповиває,
Обіймами стискає присмерковий сад.

Шепочуть тихо щось уста пошерхлі вітру,
Вслухаються у спів зажурених цикад.
І згущує мазків свою ясну палітру
Художник-вечір легко - дивний дивогляд.

Так хочеться мені хоч в цей відносний спокій
Поринути цілком, допоки не пече.
Геть розчинитися у тиші цій глибокій,
І брату-затишку схилитись на плече.

28 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.
З твого колись красивого життя
вона — усе, що зараз залишилось.

За нею вслід шалено і невпинно
готовий бігти хоч би й до кінця.
В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.

В її обіймах ладен розчинитись,
забути все і те, чого не знав,
всього себе віддати без вагань,
без страху впасти в осуд та немилість.
В її очах палає дика пристрасть...


28.10.2023

А я уже пробачив їх усіх -
Тих, хто мене словами розіп'яли.
Їх теж колись розіпнуть, як на сміх,
За судження гидкі й недосконалі.

І не простять - отак, як і вони!
Бо не судіть - не будете судимі!
Опиняться в обіймах Сатани -
Залишаться ізгоями дурними.

А я пробачу. Бо у тебе вчусь,
Бо як би тяжко ми не посварились.
Ти забуваєш зле усе чомусь.
І де береш на це духовні сили?!

Й ми ще сильніше любимося знов -
Попри огуду й заздрісні всі пики.
Бо править нами рідкісна любов -
Як океан, як Всесвіт цей - велика.

У нім царюєш, ЛЮБА ЖІНКО, - ти.
Кому я поклоняюсь на колінах.
Ось хто насправді - ГЕНІЙ ДОБРОТИ,
Вона в тобі - Божественна й нетлінна!

15 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Буває, вип'єш й душу розтина...
Проллється слів тоді лайливих злива.
Душа поета, наче та струна -
Нестримана, чутлива і вразлива.

Бурхливо реагує, ніби рве
Потік потужний враз усі загати.
Й обурює наплив отих словес
Тих, котрі звикли чемно розмовляти.

Невихований він, такий-сякий,
Культурне товариство епатує!
Судіть, судіть. Та перш, ніж брати кий,
Чи ви святі, скажіте, чистоплюї?!

Ви на кохання чисте поговір
Пускаєте, усі плітки погані.
Вони смердять брехнею, наче тхір,
Хіба так чинять люди бездоганні?!

Гидка потворо, ти живеш сама.
І заздриш тим, у парі хто щасливий.
Так виховано, чемно, крадькома
Плетеш інтриги підлі, нечестиві.

Бо треба знищить тих, хто не такий,
І не вписався, бач, у схеми звичні.
І поза спиною летять плювки -
Бридню не хтять казати ув обличчя.

Бо справедливості у тому й суть,
Вона лама шаблони дерзновенно.
Вже краще грубіяном п'яним буть,
Ніж вихованим покидьком мерзенним!

7.03. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не шкодуйте грошей для поета,
Бо духовно не зростете ви...
Не з’їсте колись одну котлету -
Є пожива мізкам голови.

Ну не купите моднячу сумку,
Стане трішки личенько худе.
Раптом в книзі геніальна думка
Вам навік у серце западе.

Модна “шмотка”, а душа — убога -
Витяг хтось із тіла і відтяв.
Думка ж та, що дав поет від Бога,
Може врятувати вам життя.

Тож не нехтуйте золотословом,
Гине світ корисливий — чого?
Раптом ви правителем у ньому
Станете...- врятуєте його.

Бо читали слово невмируще,
І не шкодували грошей ви.
Тож візьміть автограф, поки сущий...
І спілкуйтесь — ще поет живий!

Бо якщо книжок не купували,
Набивали кендюха собі.
Чим же од міщанського загалу
Відрізняєтеся і жлобів?

Бо коли, коли його не стане -
Хто ж тоді від згуби вбереже?!
Плакати до пам’ятника п’яний
Прийдете та пізно буде вже.

30 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ми – гарсії лорки
напередо́дні гробків.

Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в штормі прибій?
Кривда ж, пасивно
веселі пастелі
глипають подивом з вій?

Неба земля я
і скеля найближча
Богом повтілених скель.
Я розмовляю
навпо́мовчки – й нищу
каменем вас, пустомель!

22 лютого 2006 р., Київ

ВОНА ВАРИТЬ КАВУ (Дівчина-бариста)

Горнятко вулиць вечір сутінками сповнив.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна...
Кава грає відтінками смаку столикими.
Бариста за фахом,
Художниця за покликанням..

Й було відчуття, що диво ось-ось і станеться,
І тіні вечірні з'являлись, мов привид Станіса...
- Чекайте хвилинку, кава ще трошки й звариться...
У ній уся суть, у ній уся мудрість Варіса...

Кава - це вірші поетів у стані рідкому,
Кава - це в почуттях замість крапки - кома,
Людина без кави, мов Курт Кобейн без конверсів..
Кава - це магія,
Кав'ярні - маленькі Гоґвортси..

Ти входиш до неї смиренно, мов грішник до храму,
Просиш, як покаяння, міцного, мов сталь, еспрессо
І дудлиш його до останнього міліграма,
Замість молитви - чорна ранкова месса..

Замість молитви - очі, лагідні і знайомі,
Замість кадила - чашка, замість свічок - цукерки,
Замість хрестів - кориця, турка - замість ікони,
Запах її парфюмів - ніжно-солодко-терпкий..

І висне над головами спокуса, мов меч Дамоклів,
І висне свідомість, наче старий процесор,
І зорі спостерігають нас крізь біноклі,
Вони усе знають ліпше, ніж Ванга та Мессінг..

І світло дарують, далекі такі й молочні...
Шкода, що не можна їх замість вершків у мокко..
А може і можна, якби ми були молодші,
Якби час не вкрив наші душі буденності мохом..

Якби був не Київ, а був би, наприклад, Гоґсмід,
Якби все було, мов у казці дитячій, просто..
Якби я був Гаррі, а ти, ну приміром, Джині,
Якби ми знайшли лампадку з чарівним джином,
Якби всі проблеми зникали велінням щуки,
Якби враз всі війни і катаклізми вщухли...
Ще сотні ''якби'', що серце шрамують лезом...
Бариста за фахом,
У душі поетеса..

Туман-чародій затягнув щільно небо димкою,
Злива дурна вкрила місто плащем-невидимкою,
Один помах палички — день перевтілився в спомин.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна..

Паша Броський
2015

ІВ поезії як у глухому лісі
немає уторованих доріг
ліричному герою до своїх:
котові до казкової Аліси,
до Пенелопи – грекові Улісу,
а то, буває іноді, на сміх
даються ролі іншому гульвісі
Енею... на пораду до Анхіза,
де не посій, герой один за всіх.
Йому би і пора уже додому
від пасії до феї... у сезам,
і якось уживаються в одному
то, ніби, лицар, то, неначе, хам.
Захекались паяци-пілігрими.
Але чого блукати біля Риму,
Ітаки, Трої? Є багато сіл,
де є герої...
            та лягає
в риму
на острові
                        Зміїному
                       Ахілл.

ІІІще існують гідри недобиті,
засушені геракли, королі...
і ненажери є у цьому світі,
і людоїди є на цій землі
і то не де-не-де у Сомалі,
а он де, між ученої еліти –
накачані ковбої без освіти
усі в одному – урки у кремлі.

І в Україні цього вистачає
усупереч, а може й завдяки
одному... і не знають вояки,
що їх одноосібно заміняє
той, що довіри
            повної
           
            не має.
І не дає Європа літаки,
бо на потоки...
            ніби, не сідає
одноосібно...
                        є ще – єрмаки.

ІІІУсе в одному, хто не в’яже лика,
і маємо – чи то воно совок,
чи може, не одна єхидна пика,
а неуки, яким дали урок,
що ми брати із орками навіки,
тому що на всю голову каліки...
......................................................
і платимо за це тяжкий оброк,
хоча у лісі не одна осика
і є на все
            осиковий
                        кілок.

09.2023

Я хочу пестощів твоїх,
Я хочу любощів, кохана.
Хай голову вкриває сніг,
Та ти навік мені жадана.

Обіймів хочу я палких,
Цілунків хочу полум’яних.
І чути, як лунає сміх,
Аж чорнота у небі в’яне.

Я хочу всю тебе, до дна,
Тобі віддати спраглу силу...
Хай ув очах твоїх весна
Буяє щастям буйнокрило.

І хай несе увись обох
В шаленому стрімкому леті.
Як музику, дарує Бог
Красу кохання для дуету!

13 вересня 7531 р. (Від Трипілля) 92023)

навмання
маніяк
мене
вбиває!
краєм ока
космос
не буває

5 жовтня 1992 р., Богдани́

Я побачив тебе.
Ти з'явилась, мов ангел
І спустилася вниз
В мій безрадісний світ.
Помінялося все,
Відболіли печалі.
Ми поринули ввись
У небесний політ.

Усміхались зірки
Та голубило сонце.
Нам здавалося — рай
Лиш для нас на землі.
Тільки я, тільки ти,
А навколо нікого
І раділи ми так,
Наче діти малі...


далі буде...




21.06.2022р

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі, а чому — я не знаю
І не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них, остовпівши смиренно
Й говорити не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, лиш якісь механізми,
Що снували кругом.

Все змінилось не раз з того часу в природі.
Будували і нищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Я — непроханий гість?..



11.06.2014

А це кодло чемних подонків,
Ох не любить воно матюків.
Носить маски, як ті іконки -
Ну й фальшиві споконвіків.

А це кодло подонків чемних —
Мов з облуди зіткане слів.
На душі у них справді темно,
Це - різновид в.о. віслюків.

На красу вони так охоче
Задирають хвости кожну мить,
Це не лицарі. Просто хочуть
Чемно любку в когось відбить.

А мегери “закалки” тої!
Ох не треба, їх чемних, злить!
Зроблять курву вони з святої,
Пересудами втопчуть в гидь.

Ріже слух ПРАВДИ кожна з’ява,
Уп’ялися в неї — кліщем.
Важко генієм буть між козявок -
Це - Раневська казала іще.

14 серпня 7531 р. (Віж Трипілля) (2023)

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Ну ось мені вже й шістдесят,
Та я не дуже цим печалюсь,
Життєва пісня ще не вся
Доспівана, нові є далі.

Ще є писання ненасить,
Приходить мудрість із роками.
І хочеться таке створить,
Щоб відривали із руками.

Не знаєш, де тебе знайде
Примхлива та Богиня Слава.
Ледь не танцюєш па-де-де --
Вона кепкує лиш, лукава.

І молиш тільки про одне --
Щоб поривання всі і злети
Вознесли СЛОВО вогняне,
Й воно не кануло у Лету.

25 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

У небесах печаль німіє,
І згустками збирає щем.
Там розпач голосом стихії
Громово вибухне дощем.

І краплі й звуки ваговиті --
Їх чути ген віддалеки.
У серці мов порвались ниті --
Старі спрацьовані зв’язки.

І сонце трепетне над світом --
У сяєві своїх обнов --
Викочується на орбіту,
Немов нова в душі любов.

8 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Любов і кров, і трохи щастя -
Усе на небі, як в житті.
Хвилини радості нечасті -
Уже неначе золоті.

І хочеться у них сховатись,
Немов у мушлю захисну.
У вуха вставить хмарну вату
І відійти... хоча б до сну.

Життя столичне дратівливе
Розчиниться в думок на дні...
А ти поринеш в неба диво,
Зітреш реалії сумні.

5 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Квадратні знаки
Сивина у скрині
Електрика подрібнює будинки
Любов і тіло
Мармурові сходи
На місці намальована фара
О, баки-банабаки
А свині не винні
Такої ексцентричної людинки…
суддю на мило!
лжеалжирські моди?
то у однині́ скорочено А́РО

20 березня 1993 р., Київ

Моя найдорожча дитино –
три тижні тобі віку
і смерті тобі три тижні
у плавнях аборту.

Проклинаю я зачинателя.
Проклинаю себе зачинателя
сонець, злитих у яйцеклітину,
як солоних акул за бортом
затонулої субмарини.

Де була тої миті душа моя,
тепер кинута на смітник пуповина?
на дні океану,
серед мертвих міст,
у руїнах єси…

Буду я двадцять один день у траурі.
І ще двадцять один день слідкуй за мною.

Тоді, як жах на жаль обернеться –
і тільки –
воскресни
зачином на ложі ворога мого
стільки разів,
скільки
можеш народитися сином
найзапеклішого ворога мого.

23 січня 1994 р., Київ

1.
Вокзал Краматорська, як лебідь,
раптом завмер у небі.
Так пошматований болем,
що й не поверне додолу.
Світе, якщо ти не ворон,
хутко сягни його зором, -
мертві ячать безупинно
голосом Бога й дитини.
Мертві ідуть в потойбіччя
й тут, поміж нами, навічно.
2.
Скрикнуло вбите дитятко.
- Де мої мама і татко?
І спохопилося рвучко -
поруч, у небі. За ручки
взяли його, вже безмовні,
геть бездиханні, безкровні.
- Мамцю, а де твоя крівця?
- В келиху звіра - по вінця.
- Ймення я хочу почути.
- Звуть його, рідне, - путін.
- Який він? Розкажеш, тату?
- В тілі велике прокляття,
чиясь богохульна провина,
ординському злу данина,
омана, що тих осліпила,
кому не судилось розкрилля,
хто раб в поколінні десятім
і перед Господнім розп'яттям
молиться вбивцям з мечами..
3.
- Ой, мамцю, багато печалі
на цьому небеснім вокзалі.
Людей тут - за горсткою горстка
з Рубіжного і Краматорська...
- Всі тут, усі безневинні!
Звіра спинятимуть нині
ранами, кров'ю своєю -
знову вбиває і виє...

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Крадеться холод поміж віти,
Зникає сонячне тепло.
Й життю твоєму так згоріти
Судилось. Ніби й не було

Веселих молодості років
І зрілих розбуйнілих літ.
А старість робить перші кроки
І знижує все твій політ.

Ще намагаєшся петляти,
Ще намагаєшся цвісти.
Немов період немовляти
Ще не минув. Ледь ходиш ти

Та починаєш розуміти -
Як відійшли твої батьки,
Ти — сирота. І терня, й квіти
Іще чекають, і зірки

Твої, о ні, не спалахнули,
Лиш дії справжні почались...
Гори підніжжя — це минуле,
А ще тебе чекає вись,

І неподолані вершини,
І океани і моря...
І сходить в небі, як перлина,
Любові справжньої Зоря.

Я вірю, що життя, це — диво —
Й період старості відтяв!
І молодий, хоча і сивий,
Іду в зіркове майбуття!

30 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ти не напишеш долю як романи.
Як повісті, де лінія одна,
не виведеш її пером старанно,
коли шаленством повниться війна.
Бо вже й у тобі люті вогневиці,
а світ тьмяніє в тобі, як папір.
І хай немовби серце, слово б'ється,
йому ракетний рев наперекір.
Його вогнем обпалює щоденно
ворожий наступ і черлений зір,
воно твого не порятує ймення,
хоч розпочнеш ним сокровенний твір...
Але пізніше… Все бува пізніше
на цій планеті, в синіх небесах –
ти будеш вічним полум'ям і віршем,
ти просто будеш – тайна і яса*…

*Гучний сигнал

Облітає мрійна позолота
Із душі в старого юнака.
Суть людська являється достоту --
Ну яка ж вона бува гидка.

І який мерзенний керівник той,
Що не вірить більше у людей,
У котрих снага ще є творити...
Їх до смерті творчої веде.

Це б його, козла, на гільйотину,
Це б його, мерзотника, під ніж.
Що не дав піднятись на вершину,
І талант не ставив чийсь ні в гріш.

Всох талант, а може навіть геній,
Не розцвів під сонцем осяйним.
Знову посередності на сцені,
Знов панують сірості сини.

Голосами сповнюється урна,
Їх оті, здається віддали
За нового керівного дурня,
Що в політиці також осли!


О Боги, з колиски до могили,
Хто веде із сірістю війну,
Подаруйте ви таланту силу,
Долю і харизму пробивну!

8 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Веселок в небі плетиво святе...
О видива п’янкі, в житті нечасті!
Сади цвітуть. Душа моя цвіте
І ніжністю щемливою і щастям.

Навколо почалось буяння трав...
Ген китиці черемхи розпашілі!
Це — медоносна настає пора,
І хмелем розливається у тілі.

“Фюіть, фюіть!” - неначе гімн життя --
Від піаніссімо до чотирьох аж форте!
Не вб’ють любов -- зажерливе гниття,
Й людці гидкі стонадцятого сорту.

Пташине соло стане знов рости,
Гряде очищення могутня ера.
Й не будуть викидатися кити
У розпачі задушливім на берег.

І музики величної орган --
Мостом він веселковим поєднає
Повітряний і водний океан,
Як піснеспів оновленого раю.

Рожевоцвіт — магнолія ясна --
Мов ясновидиця та досконала.
Майбутня людства цілого весна
В мою уяву буйну завітала!

28 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В твоїх обіймах я сьогодні
І завмирав, і умлівав.
Ми в щастя падали безодню,
І всі губилися слова.

Це — божевілля, божевілля...
Ним упивались, як вином.
Це - почуття страшне всесилля,
У ньому — вись, у ньому дно,

У ньому всесвіту відлуння,
Його цвітіння голубе,
І чорних дір жахне чаклуння,
Що світло пожира й довбе.

І ми між темрявою й сяйвом,
Летим і падаєм... - ЖИВЕМ!
Бо в нас живе - любові грайво,
Як вічне полум’я й нове.

І людство, що в жахітті гине,
І проклинає цю війну,
Візьме любов, як соломину,
Як соломину рятівну!

2.04 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

ІНе вбити Слово і живе, і віще
на шпальтах української душі...
своє і рідне оживає вічно
у будь-які періоди трагічні,
якщо не уповає на чужі.

ІІТоді ніякі орди і навали
не залякають націю мою,
бо не дарма за неї воювали
герої – рядові та генерали
і голови поклали у бою.

Не умирає... воскресає мова
і має очищатися, аби
її живу не урізали знову
у мирні дні народної любові
і у часи воєнної доби.

І у роки історії цієї
у пам’яті людей і поколінь
нової ери оживає Гея,
коли під омофором Панацеї
не падає на неї чорна тінь.

ІІІАле бувають зайві настанови
тим, хто її ніколи не любив,
не помічав у зодіаці див
у присмерки...
у сутінки ранкові...
..........................................
Та свого не цураємось. Таки,
поезія формує еталони
абетки мови і її закони
від імені поета на віки.

03.2023

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить!

24.03.7531 (Від Трипілля) (2023)

Не вірю, що все це — вчорашня реальність.
Розмито, нечітко, немовби у сні,
Хоч стіни ті самі, та сама вульгарність
В їх кольорі, сутності та й взагалі...

Блукаю понуро, нема ностальгії,
Одна лише сірість, похмурість кругом.
Немає печалі, нема ейфорії —
Безлика картинність за тріснутим склом.

І небо засмучене, ніби нерідне,
Майданчики, лави — ну, зовсім чужі.
Десь чую відлуння глухе й жалюгідне,
Мов здавлений стогін тремтить з-під землі.

Щодня живу "завтра", а що було "вчора" —
На звалищі пам'яті, наче сміття.
Тепер, мовляв, інший — дорослий і гордий,
Хоча у душі я — те саме дитя.



Червень 2012р.
Березень 2023р.

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Ти розлюби мене, роби кар’єру,
Хай сиплять славослів’я всі вони...
І перетворишся враз на Мегеру --
Танцюй, танцюй під дудку Сатани.

І кожен фоткатись буде з тобою,
Від слави дітись нікуди тобі.
Я зникну за габою голубою,
В самотині залишуся й журбі.

А ти зійдеш зорею на Олімпі
По спинах підлабузників хмільних,
Що одягатимуть на тебе німби,
Бо вдовольниш ти честолюбство їх.

Та прийде час. І у похилім віці,
Як перестанеш квіткою цвісти,
Збагнеш: Молохові дрібних амбіцій
Запродала прекрасну душу ти.

Бо князь Пітьми свої розкинув клешні,
Багном і слиззю сповнені ущерть.
Уже любов не вернеться справдешня...
Лишились порожнеча в серці й смерть.

10 березня 7530 р. (Від Трипілля), (2023)

Скажи мені, чому болить, страждає
І гірко плаче стомлена душа?
Чому так часто пристрасні бажання -
Дурниці, що не варті ні гроша?

Скажи мені, чому так?.. Біля прірви,
Готуючись в останній свій політ,
Сумуємо за тим, що не любили
І тим, чого не бачили як слід.

Спасіння, миру хочемо, та марно.
Незручно нам від правди й від брехні.
Кудись мчимо бездумно, безоглядно,
Однак на старт вертаємось в кінці.

Чи то бракує розуму і сили,
Чи, може, справді хаос навкруги?
О, як ці вічні роздуми набридли...
Скажи мені... По правді лиш скажи!


Лютий 2012р.
Березень 2023р.

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер — незнайомців.

Нарешті второпав: усе — маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях,
що правди немає, немає поганих
чи добрих людей. За все наше життя
везіння — зустріти хоч просто порядних.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Це сповідь, якої священник не вчує.



ред. 22.03.2025

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Як важко праведному жить,
І світочем духовним бути...
Бо на святого кожну мить
Чатує зло огидне, люте.

Іван Гус батьком чехам став,
Вогонь священний запалили
Його неложнії вуста..
І та могутня правди сила

Всю нечисть викрила навкруг -
Попів, прелатів, кардиналів -
Диявольських, не Божих слуг,
Що владою надуживали --

Збагачувались на брехні,
Гріхи за гроші відпускали...
Спалили Гуса у вогні --
Потрапив єретик в опалу.

Та вітер істину несе,
Мов дим їдкий, катам неситим --
Спалити можна тіло все,
Та світло правди — не спалити!

22 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

А зранку панувало люте зло,
І рвало серце на дрібненькі клапті..
Мене у прірву знову понесло...
Та я за промінь ухопився раптом.

І він мене на світі цім тримав,
І спогадом наснажив учорашнім...
І я руками вгору обома
Так потягнувся, як за сонцем ясним.

І промінь той, як маятник, гойдавсь,
І ніс то в чорну хмару, то у небо...
Не знав, чи омине мене біда?
А промінь лився із очей у тебе.

І раптом рай відкрив кохання Бог,
Як подарунок - пестощі казкові.
Вогненний хміль пізнали ми удвох
У сяєві великої любові!

19 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

Спливав невпинно час, мінялися обличчя.
Не раз розтанув сніг, троянди відцвіли.
Життя ішло собі - ні праведне, ні грішне,
Де був я - і герой, і зовсім навпаки...

Мінялося усе в шаленій круговерті.
Не завжди розрізняв де ворог, а де друг.
В добра і зла чомусь кордони часто стерті.
Напевно, "правил гри" ніхто ще не збагнув.

Та годі балачок про праведність-гріховність,
Як роздумів на кшталт "а що було б, якби".
В кінці поневірянь, відкинувши десь гордість,
Зберіг свій дивний світ, бо знав, що в ньому ти.


18.02.2023

Замовчали  вітри,  що  раніше  навіяли  смуток,
Осінь  разом  з  дощами полинула за небокрай.
І  не  жаль.
Моє серце  прийми  —  найдорожчий  у  світі  дарунок!
Подивись  навкруги,  може,   справді  потрапили  в  рай?..

Ми  з  тобою  так довго  ходили по краю, на  грані
Між  любов’ю  й  байдужістю,  темною  ніччю  та  днем.
Лиш  вогнем
Обпікали  години  безсонних  ночей  на  світанні
І не вірили вже, що існує дорога в Едем.

А тепер  тільки  ми  і надворі зима, наче  диво.
Ні, не  холодно  нам. Зникли смуток, печаль,  пустота...
А весна,
Від якої чекав я тепла з нетерпінням наївно,
Для природи - не більше, ніж просто чергова пора.



Грудень 2012р.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Щоб оповити всю тебе, як плющ.
О душ і тіл хмільне взаємне проростання!
Ярило-Бог над нами всемогущ!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Нових набуде форм любові гель,
Коли пройде крізь біль, і війни, і страждання,
Й не буде меж йому: ні стін, ні стель.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Ця щастя рідина, в ній — світ увесь
Цвіте у ендорфінах* звечора й до рання,
Від надр землі — до сонячних небес!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання!

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Все що було, і нині є, й прийде --
Підвладне масі тій, що зве до раювання.
В ній -- почуття одвічно молоде.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Застигне гель колись, як прийде час.
Постане з крилами в бурхливу мить останню
Величний пам’ятник любові з нас!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...


11 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Не  підживлюй  надію  в  мені,
Не  даруй,  не  плекай  сподівання!  –  
Кажеш так,  бо  давно у  душі
Вже  не  віриш  у  справжнє  кохання.
Ну  а  я  цього  разу  змовчу,  
Бо  що  можна  ще  тут  розказати?..
Про  мою  нескінченну  журбу  
Чи  про  те,  який  я  –  бідолаха?

Просто знай,  що люблю  тебе  щиро
І  кохання  моє  неосяжне!
Сподіваюся,  вірю  у  диво,
У  взаємність  та  спокій  між  нами
І  у  те,  що  ми  разом  навіки.
Тож,  молю,  не  блокуй  наші  чати,
Бо  тебе  я  кохаю  настільки,
Як  лиш  може  людина  кохати.



28.05.2022

Сім  днів  весни  розвіялись,  мов  дим.
А  що  за  ними — радість,  сум  чи  відчай?
Минає  час,  зростають  протиріччя,
Спадають чари осадом гірким.

        Я — не герой, не принц, не чорний лицар,
         А ти  — не королева із казок.
         Чому ж тоді із безлічі стежок
         Ми на одній з тобою опинились?

Моя любов  —  це кара й благодать...
І сміх, і плач, зневіра та натхнення.
Без тебе вже немає сьогодення,
Як і, на жаль, майбутнього нема.

         Сім днів весни злетіли, наче вітер
         Зірвав квітучі білі пелюстки.
         Є «ти» і «я», не впевнений, що «ми»,
         Та мрію ще вернутися в наш квітень…



08.05.2022

Закінчи́лося  літо  і радість
Відшуміла  дощем  разом за  ним.
Наше  щастя  з-за  хмар  засміялось,
Але  сміх  чомусь  видався  злим...

Під холодним і втомленим сонцем
Наша  стежка  давно  заросла.
Ну,  а  щастя  всміхнеться  ще,  може,  
І тобі, і мені, та не нам.



Липень 2012
Серпень 2022

Зійшла  з  очей  рожева  пелена,
Розбився  міф –  на  совісті  не  легше.
Щемить,  зіяє  в  грудях  пустота,
У  місці,  де  повинно  бути  серце.

Завдавши  знов  образи  і  жалю,
В  один момент  спалив  усі  бажання.
Штовхнув  у  прірву  відчаю  я  ту,
Кому  так  щиро  клявся  у  коханні.

Не варто тут шукати оправдань.
Дивлюсь  на  себе  –  соромно  і  страшно…
Порожні й марні вибачень слова,
Мов спроба повернути  день  вчорашній.


21.08.2022

Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря та вода…,
Моє життя, а іншого не знаю.
Без тебе змісту в ньому теж нема.

Повір, що сонце сяє, хоч і хмари,
Немов завіса, небо затягли,
А ніч триває тільки до світання!
Там далі — світло, спокій, знову мир...



07.10.2022р.