Вишнева ніч – загублена, коротка.
Година пізня, так незміряно вузька.
Помада уст - незібрана, солодка,
і стежка в серце - змокла і слизька.
П’ю каву - присмак гіркуватий...
Холоне лікоть і пищить перо,
І звук роялю - дикий і зім’ятий,
Шукаю риму, дихаю на скло.

Усміхаюся усіма зорями нічного неба –
Для тебе
Місяць човником мандрує в морі кохання
До рання,
Я запрошую сон, що блукає на стомлених ніжках,
До ліжка,
Де чекаю під ковдрою ніжності і поцілунків –
Долі дарунків.
І намисто думок, подарованих днем,
Ледь торкнувшись, знімаю.
Під мелодію вітру, який колискову співає,
Свої сни я вітаю…

Путина незавершених ідей...
Виховання дало своє,
Вкололо їжаковою голкою
серце капризної дівчинки...
Ми несумісні вже тим, що разом.
Психіка – невиліковна.
Хіба що ми завтра знайдемо в лікарні розмову.
А на сьогодні досить...
Я зґвалтована цифрою сім ...
Морально...

В руці каміння листя покриває,
У шаль вдаряється твій голос п’яних уст.
Розмови не було...
Казали сильні руки...
На щастя чи біду боги в Олімп ведуть.
Червиве серце, прохолодна спека.
Ти – спогад. Я складаюся із двох.
Розп’яття закриває мильні очі,
Від параної заколисує обох.
Стривай! Що буде?
Я не знаю!
Мій світ зав’язаний наперекір твоїй межі.
Ритм спалює мене,
Тебе не бачу.
Вдихаю порох гострих рукавиць.
Знайди мене! Я втомлена від болю.
Моя фантазія не спить ні вдень, ні в ніч.
Буди мене! Розбий прокльоном!
Я втрачена, мого життя не кривдь.

Не пишеться…
Знов осінь заблукала…
У золотім волоссі п’яного вина.
Багряні пелюстки спадали
із очерету… стиглого зерна.
Ти яблуко торкнула жовтим пензлем.
А вітер з саду грушу ледь приніс
Спадали сльози - мокрі закарлюки -
Це від твоєї ранньої краси.
Голубиш небо прикрими словами
у вирій відпускаєш диких птах.
Чому ж до мене музу не впускаєш?
Тарам – парам, парам, парам…
Ледь чутно контрабас.

Хочу мати
Тебе
Розібрали на шматки
Як конструктор леґо
В дитинстві любила грати
А за твого мабуть ще не винайшли…
та ні! Не кажу що старий,
ти досить стильний і вправний
Дивився на мене, як на щось незвичайне.
Це тому, що не вмію кидати понти?!
Якби ти збирав повій на дорозі,
Я би вдала, що одна із них
Знаєш, я дихати вже не в змозі,
Бо як навіжена збираю
ці кляті леґо-шматки…
ТЕБЕ ЗБИРАЮ, втрачаю думки,
і кричу НЕ КОХАЮ!, НЕ КОХАЮ!,
а насправді не знаю, a ти
сказав своїми очами,
що ми ненадовго на «ТИ»…
Підкажеш, де береш свої чари,
і навіщо не снишся вночі?
Я звісно тебе втрачаю,
І ніколи не мала
НАВЧИ!
Кидати кляті понти
благаю. Ти можеш. Наостанок. Навчи….

Я всё ещё тебя ищу
В подземных буднях,
Переулках
Голодная, имея пищу
Когда я вижу лица
Изумительно похожи
Мне бьёт в висок
Со мною бредит
Сбивает с ног
Меланхолия
А я смотрю себе в глаза
Где я хочу
Зачем мне нужно
Его увидеть, и понять
Что мой сейчас
Намного лучше
Что я живу, и я ищу
Тебя, чтоб точно убедится
Я счастлива
Когда вокруг
Другие лица.

Чёрными ночами
Вспышками чёрными
День обливается
Потом томится
В её ожиданиях
Там ночью всё спит
Всё по-настоящему
Глубокими вдохами
Под одеялами
Снится
Не спится
От судорог
Выдох
Там по утрам
Глаза ещё спящие
Её просыпаются
Раньше меня

На закате отвези меня в лодке

Красные лодки к красному солнцу

Нам птицы укажут путь в южную Америку

Птицы, что принесли мне её краски

Вернуться купаться к истоку

Отвези меня на другую сторону глобуса

Внутри тебя крутиться глобус

Покажи мне южную Америку

Из меня её цвета рвутся наружу

Ты не знаешь свой цвет

Но давай, отвези меня в лодке

На воде солнца отблески

Птицы поймут

А я знаю язык диких птиц

Растерянность и лёгкий страх,
Нет мыслей и нет слов тревожных.
Жизнь медленно без смысла,
Протекает маслом сквозь ладони.

И смотришь, но не видишь ничего,
Попытка мысль свою озвучить,
Всего лишь строчки, что написаны,
И новых нет, как нет желаний.

Возможно, просто постарел,
Не по годам, не по здоровью.
По отношенью к бытию усталость,
Наверно это называем старость.

Николай Блоха 4.04.09 г. 00:12

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

Як пахне дощ?! Він пахне мною,
він пахне молоком і медом,
він за вікном моїм стіною
ділитиме мене від тебе.

І він цілує мої очі
й шепоче : Не віддам нікому!
Сумні дощі мої дівочі -
то мого серця горда втома.

Самотні ранки й пусті ночі,
між ними - неважливі дні,
чи хтось красу мою зурочив?
чи просто я кажу їй "ні"!

Десь у пітьмі я кличу сонце,
малюю сонце власним пензлем,
у мене вищі охоронці,
хоча й в житті моєму безлад.
Десь серед мороку зневіри,
Воскресне раптом віра в світле,
коли безбарвне все і сіре
малюю промені тендітно.
Візьму палітру свого серця,
візьму я пензлі свого духу,
і полотно раптом озветься,
і заживуть на ньому рухи.
І сонячні зайці цілують
мої вологі гарні очі,
вони життя моє римують,
коли воно співать не хоче.
І плаче вечір у тумані,
і за вікном життя минає,
я знов люблю ніби востаннє,
лиш знов нічого ти не знаєш.

Пелюстя жоржини - великий червоний сонях.
Холодна його серцевина ніяк не пахне,
Його я впустила даремно в своє безсоння,
Надумана казка розсипалась пухом-прахом.
А мрія у серці як сонце-ватра горіла,
Губами солодкими сни тулились гарячі
І ніч невагому руки несли мов крила,
Та колір вогню не гріє, хоч би і зрячий.
Холодна краса і ще холодніші стебла…
Пелюстя жоржини - великий чевоний сонях.
А я вже дорогу забула у сни про тебе
І раптом дізналась, що я у твоїм безсонні…

Перемріяно, переспівано,
Між степів світанкових скошено –
Нам кохатись з тобою прощено…
Зацілуй мене.

Одурманено, збезголовлено,
Зоресвітом твоїм залюблено,
В ластовинні усмішок радості
Віднайди мене.

2006

Гудки, остатки недосказанных слов,
Напоминают о прошедшем и любви.
Звонки, что так тревожили сознанье,
Даря иллюзиям воплощенье мгновенно.

Сегодня только несколько звонков,
Всё поделал, не слова про любовь.
Как надоело это всё, но изменить,
Сегодня мне, увы, не суждено.

Проходят дни, проходят ночи,
Но только в ранние часы ,
Приходит, запоздалое прозренье,
Что в жизни, только лишь гудки, увы, увы.

Николай Блоха 27.03.09 г. 00:01

Холодний дощ з гарячим чаєм...
Ненормальна-гуляє під дощем.
І то сміється, то ридає....
перехожі думають : «Когось чекає...»
А вона все виглядає...
Ох,дурна, що так і не збагне....

Кого чекаєш?!Що чекаєш???!
Скінчилось все!Його нема!!!!
Скінчився сон...Життя йде далі...
В очах читалось : «А то життя....?»

І не хотілось існувати....
А доведеться... Кожен день
їй посміхатись,жартувати...
За авторитет ще й воювати...
А не хоче...Набридло все....

Важкі печалі лягли на груди,
І плаче серце-роса на очах,
Від мене ти не втечеш нікуди,
Бо я залишусь у спогадах.
І я від тебе втекти не зумію,
Наснись мені у таємних снах,
Ковтаю запах твій невловимий
І присмак попелу на вустах.
Корали, золото, срібло, персти -
Усе дарував би жертовно так,
До ніг поклав би пахучі весни,
Дияволу - душу, за просто так...

Якщо раптом знайдеш
на дорозі дві мідні монети –
вважай пощастило!
В магазин увійдеш –
не дивись на коньяк-сигарети,
візьми лиш вітрило!
Прилетить буревій –
хай завалить у лісі сосонку
(шкодá, але треба!),
там лісник – хлопець свій –
зробить щоглу міцну, хоча й тонку,
високу – до неба!
Човен хвиля приб’є –
звідки, чий підпливе – невідомо –
десь повінь зірвала,
щогла файно стає,
начебто повернулась додому,
бракує штурвала!
Не проблема – штурвал,
десь дідівський лежав на горищі,
напевно, знайдеться!
Де дев’ятий той вал,
де той вітер, що снасті рве й свище,
ось-ось вже зірветься!
Добра яхта твоя,
так і рветься в буремні простори –
де чайки літають!
І зникає земля,
спершу – берег, а потім і гори
помалу зникають.
Отакий тобі шлях
відкривають дві мідні монети –
а міг проминути! –
по далеких морях-островах,
де гітари і кастаньєти –
де ж там заснути?!
…………………………
Кинем якір, читачу,
шторм вночі почикрижив вітрила –
потрібно латати.
Я тримаюсь, не плачу –
підрізані, друже мій, крила –
не можу літати!
Бо колись я знайшов
на дорозі дві мідні монети,
вважав – підфартило,
в магазин увійшов
і - віддав їх за сигарети...
Пробачте, вітрила…
03.2009

Нервозность, лёгкая тревога,
Возможно, я влюблён не много…
А утро наступило, ночь без сна,
И мысли нет, одна она,
Дрожаньем сердце награждает.

Николай Блоха 22.03.09 г. 7:25

Стиснутись до крапки. Тільки - очі.
Й ті тоді заплющити. Пробач.
Потяг нехай довше прогуркоче,
Сонце хай закотиться, мов м’яч.

В сутінках хай згаснуть горизонти,
Розпливеться акварельна вись.
Я свій біль заховую під зонтик, -
Прошу, дуже прошу – не дивись!

Не торкайся поглядом, як дротом,
Обійди незнаним, відпусти.
Я сьогодні на питання „Хто ти?”
Ще не знаю, що відповісти.

Він проходить тут караваном
Між лиманом і диким степом.
Над розливами – сонце-рана,
Мов прострелене наскрізь небо.

Проводжаючи день за рогом,
Він єднає із часом простір,
І вечірня печаль до нього
Дуже часто заходить в гості.

Впізнає він її відтінки,
Яким сам роздає імення,
Коли хмари легкі, як пінка
Щойно звареного варення.

Зупинитися б, зняти одяг,
І – у води ці придорожні!
Тільки – знову він впрягся в потяг
І – у котре – йому не можна.

Я так тебе люблю -
Жадана ти моя красуне,
Як синє небо-очі голубі,твої,
А губки -полуниці сочні,стиглі.
Волосся,як стрімка вода і водограй,
Що на плечах твоїх,пливуть...
А ніжки,як дві стрункі тополі,
В такт вітру,витанцьовують,
Замислюваті па.
О, ти божественна краса,
Що Богом так мені дана,
І серце мліє та летить,
Від щастя тіло все тремтить,
І я пливу у небесах,
Зігрітий промінцем кохання,
Я тану,тану в почуттях,
До тебе, моя любов,
Моє кохання.

Ця весна - для тебе.
І перший подих неба,
І перші погляди ночей -
Усе твоє.
Дотики яблуневих пелюсток
до твого чола,
І сонних ранків тих
легку імлу,
той ніжний щем в душі,
усю ту радість,
ніжність,
просторість необмежених затиш -
усе тобі дарую.
І неба сьомого
та п"янка безмежність
хай дасть тобі крила
і неповторну легкість.

Для тебе ця весна,
ці яблуневоцвітні подихи ночей.
А істина проста -
У погляді твоїх очей.

так тяжко йти по лезу ножа,
коли незнаєш коли той кінець...
все тихше на душі...все тихоша...
але колись зійде все нанівець...
ти думала, я зупинюсь,
покину я тебе і назавжди залишу???
без тебе, я нічим не залишусь,
лише пощадити мене порпошу...
по лезу ножа з закритими очима
навпомацки мене ведеш,
і що я за така людина???
коли боюсь я що ти мене кинеш і підеш...
як боляче, як боляче це розуміти...
так тяжко усвідомлювати суть...
але тебе, повір, тебе ніхто невмів так любити,
і я прошу ще мить зі мною побуть...
не зоставляй мене одного,
не зоставляй мене на самоті,
я для тебе зіграю ангела німого...
але образити тебе я не хотів..

Промайнула між дерев веснонька зваблива
Та морозу дивний щем в серці залишила:
Закохався дідуган в устонька медові,
Як побачив дивний стан, у шнурочок брови.

Розпашівся не на жарт, тисне, як у січні,
Закликає вітер в лад підвівати звично.
Постаралися удвох: хрумкає водичка,
Примерзають уночі весни черевички.

Як побачило згори сонечко картину,
Що засипана снігами весняна хустина,
Відрядило промінців розігріти землю,
До коріння підійти, розбудити чемно.

…Усміхнулася весна, розцвіла красою,
Відігнала дідугана спати за горою.
Оживає поле й сад гомоном врочистим,
Наступає весна красна, казково - барвиста!

Від тебе піти я думав учора і позавчора,
Бо ми назбирали разом зневіри високі гори,
Бо ми збудували стіни між нами із скалок болю,
І я відпустити мріяв тебе і себе на волю.
Приспів:
Кохана моя, кохана, єдина моя, єдина,
Я перед тобою винен, і ти мені також винна.
Я винен тобі всю ніжність, яку у душі я маю,
Ти винна мені ту жінку, яку у тобі кохаю.

Від тебе піти я мріяв, можливо, знайти гарнішу,
Та де ж я знайду свавільну, що буде мені вірніша…
Та де ж знайду ріднішу, наосліп мені знайому,
Таку, щоб коли цілую, то думалось – я удома.

1.
Була і немає.
А стільки всього було!
І болю, і радості,
Свят і тривкої тривоги…
Усе відпалало, -
Крізь серце, -
Усе відгуло,
Була – і не буде
Так близько уже нікого.

А як ти була!
По вінця весь світ, по краї!
А як ти була –
Із сонячним променем злита.
Лишилося все,
Що колись називали своїм,
Лишилося все,
Але на правах реквізиту.

Прожити як є
Ці ночі, ці ранки, ці дні.
Прожити як є
Відпустки, свята і будні.
Ми нашому «завтра»
Учора відрізали: «Ні!».
І більше з тобою
Удвох
Там уже не присутні.

2.
Перегорни мене, як сторінку.
Готуй чорнила для інших вражень.
Я по земному тобі не жінка.
А по небесному? Хто підкаже?

Моя печаль твоїх слів не варта.
На обмін цей ми давно не згодні.
Я – не твоє полум’яне «завтра»,
Ти – не моє крижане «сьогодні».

Перегорни. Так, напевно, треба.
Ти мною п’яний.
Тобою сита.
До тебе…
Разом…
А після тебе?...
Розбите дзеркало.
Я розбита.

(Нелечці)

За вікнами твоїми – пізня осінь...
Уже листопад, а дощі все не моросять.
Все вкрив своєю ковдрою туман –
Сьогодні він тут ватажок і отаман...

В тумані просинається світанок,
В день переносить прохолоду тихий ранок...
Туман розвісить на твої тендітні плечі
Спокійний, тихий, прохолодний, пізній вечір...

А потім в цей туман згорнеться ніч,
Й до ранку згасне теплий вогник твоїх свіч...

...Й від твого ясенового порогу,
Туман постелить з біло-сірих хмар дорогу...
Й розлиє по долині молоко
І огорне тебе своїм пухким вінком...

...І ти по саду побредеш у тім тумані
Й відчуєш дух осінніх днів, живих, останніх...
І свіжістю туману будеш дихати,
Й сама до себе прошепочеш дуже тихо ти:

- Стелись, туман, до ніг моїх, стелись!...
Вишіптуй шурхотом осінніх падолисть...
І в свіжу прохолоду огорни
Мій тихий сон, і коло мене ти засни...

І десь, аж в березні, напровесні, проснись,
Й туманом ярим навкруг мене огорнись!..


Кумпала Вір,
25.11.2006 року, м. Хмельницький

Одні за одними,
я кидаю тобі фрази,
крихти слів.
Немов в безодню
летять ті образи
із похмурих снів.
А оператор,чемно так,
рахує символи.
Я ж хочу в кожен знак
хоч десь-колись
закласти зміст.
Ніхто ж тобі
не розповість,
не забувши хоч про одну деталь,
історію мойого дня...
А ти, слухняно прочитавши,
щось напишеш у відповідь.
Кілька слів, крізь далі промчавши,
промайнуть у моїй голові...

І як, все-таки, приємно
хоча б уривками фраз знову і знову,
навіть коли ти далеко,
вести з тобою розмову...

коли обидва приходять одночасно -
один садист, а другий той, що заблукав -
мовчання трактується з кожним разом обережніше
навіть страшно

і обидва таки лишаються
садист - щоб піти і повернутися
крадькома спостерігаючи
за вирішальними кроками

той, хто заблукав, прохає мене
дати цілющу воду
відтепер він навіки житиме
у прірві мого сильного серця

ну а той, що чатує,
вірніш той, що тримає,
стає скороченням мого пульсу
антирелігією дійсності

знаєте, як мені хочеться
серця мого зупинення
з цим я забуду загубленого
назавжди винищу першого

але морок такий нерозбірливий
і світло настільки невидиме
одночасно не значить постійно
тобто:
щем -
особливе знахарство

Очі – дзеркало душі,
Що та як там не кажи.
Зразу видно де брехня,
Не міркуючи півдня.
Видно суть усіх речей,
Крізь простий контакт очей:
Мрії, настрій і думки –
Все як є, не навпаки.
І в двоокій глибині
Чутно біль, чи сміх весні.
Очі – дзеркало душі…
Я все знаю… Не кажи…

Де знайти від Евересту ліки?
Ви скажете я нісенітниці пишу?
Та ні, я просто затулю повіки
і ще раз істину на плечах донесу!

Чи бачив хтось як сокіл летить вгору?
Як альпініст знов покоряє пік?
Не в цьому лежить тінь мого докору
і рухатися треба в інший бік!

Чи ви кохали, чи раділи другу,
чи лили сльози в води світові?
Все відбувається по замкнутому кругу:
досяг вершини — треба вниз іти!

То де ж знайти від Евересту ліки,
коли той пік — це щастя у серцях?
Чи лити, чи сушити свої ріки
в напівприречених осяяних думках?
Анастасія Антіпова
05.07.2008р.

Ніж бери,
ріж, кажу,
мої груди,
орендуй
вільне місце,
виймаючи,
моє серце...

Вчи мене,
жди, прошу
відповідності,
залишай
мені право
непевності
в свому виборі...

Будь завжди
близь мене
у присутності,
відчувай
мою здатність
незримості
цього світу...
20 грудня 2008р.

Світало.
Його так й не застав зрадливий сон.
Здавалося,
дотлілі цигарки; туманом у полон -
рясні слова.
Рясні слова,
яких не вистачало.
Світало.

Світало.
Нестерпна кава; крах натягнутій струні.
Здавалось,
що силует її лишився на стіні,
пішла вмиватися,
пішла б холодною
не стало.
Світало.

Світало.
Хотіла б чуда — він курив рясні слова.
Здавалося,
чекала вічно! Розчарувалася,пішла
шукати щастя
шукати десь де-ін-де
і її не стало...
Світало.
18 грудня 2008р.

Ты ангел, красоты небесной,
И облака узор прелестный,
Ты мимолётное мгновенье,
Экстаза, страсти баз удовлетворенья.

Николай Блоха 12.03.09 г. 6:17

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав в крупі теплому крила...
Такого коня, що на Небо здійнятися зможе,
Й Карпати покаже мені, мов малесеньку брилу...

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав межи жил своїх силу...
Такого коня, що в галопі спинитися не зможе,
І на Синю гору донесе, там живе моя мила...

А на шпилі гори, коло ґражди, той кінь дибки стане,
І підковами срібними гребеня Сонця дістане...
І зарже, ніби грім, новину сповіщаючи їй...

Обернеться Земля, над Карпатами спуститься вечір...
Рипнуть двері твої, я тебе приголублю за плечі...
Тріпне радісно гривою в лузі стриножений кінь...

Кумпала Вір,
17.10.2007 року, м. Хмельницький

...Я прийду до тебе, моя мила,
Проліском напровесні весни...
В час, коли
Любові й Світла пружна сила,
Збудить Сонце й перетопить білий сніг...
Й раптом зробиться повітря тепле й вільне!..
Потечуть ярами ручаї...
І захочеться любити – сильно-сильно!..
Розцвітуть поля, садки, гаї...

...Березень напоїть квіти й трави
Соком, набраним з джерел підземних надр...
...Квітень на полях ріллю розправить
Коренями жовтих зерен–ядр...

...А у травні вся природа стане раєм!..
А під вечір, у вишневому саду,
Де хрущі, немовби солов`ї гудуть,
Чуєш: скрипка чи то плаче, чи то грає?..
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
На світанку, в перший ранок літа...
В час, коли
Юга розгорне сиві крила,
Й заворожить на долині сині квіти...
Зійде Сонце й вип`є свіжі роси,
Розфарбує грона й кетяхи ягід...
Висушить покошені покоси,
Заворожить золота угідь...

...Червень квіти в зав`язі зав`яже,
Злаки в твердь зерна обернуть молоко...
...Липень бджолам мантру степу скаже
І по річці попливе з твоїм вінком...

...А у серпні розговіються простори!..
І десь там, де хлібороби в поле йдуть,
Де комбайни у фарватері гудуть,
Чуєш: шелестить колосся море?...
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
Прохолодним першим ранком осені...
В час, коли
Кров стрепенеться в твоїх жилах,
Від торкання до роси ногами босими...
А під вечір по селу потягне димом...
Ніч наскрізь промокне під дощем...
І Покрова килимами золотими
Розтривожить в серці в тебе щем...

...Вересень: птахи летять у вирій...
Залишають свої гнізда до тепла...
...Жовтень: тимчасове перемир`я...
Осінь золота домів прийшла...

...А в листопаді затягнуть Небо хмари
І в горі нових поривів вітру ждуть,
Й каравани кораблів у даль ведуть...
Чуєш: в храмі дзвони, ніби чари?...
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
Першим снігом в перший день зими...
В час, коли
Лапаті, білі-білі брили,
Встелить Бог тобі під ворітьми...
А старий Дідусь Мороз художник
В казку вималює скло твоїх вікон...
Іскри снігу на ялинках придорожніх,
Нагадають тобі сріблення ікон...

...Грудень Землю зачарує й заспокоїть...
Закує озера й ріки в товстий лід...
...Січень вмиється хрещенською водою
І полозками саней накреслить слід...

... А у лютому – відлиги та морози!..
А під вечір, у зимовому саду,
Там, де вишні на хрущів травневих ждуть,
Чуєш: рипнуло щось тихо на дорозі?..
Се до тебе я вві сні іду!..

Кумпала Вір,
23.01.2007 року,
м. Хмельницький

Коли життя,
Як сонце йде на захід,
А серце ще стучить-
Гаряча кров пульсує,
Та думки в голові,
Як вихри на землі-
Народжують ідеї,
Грандіозні та нові.
Хочеться сказати,
Голосно кричати-
Не все ще зроблено,
На цій землі.
Роки свої не приховати,
Не зупинити,
Ідуть, як ті часи,
А може серцю,
Тихо так сказати-
ТИ не спіши,
Дай - помилуватись,
Тим сонцем,що горить,
Тим квіточкам,
Що так цвітуть барвисто.
Послухати птахів,
Журчання бистрих,
Гірських струмків.
Яке багатство світу,
Яка багата гамма кольорів,
Я все обняти це хотів,
Любити,народити.
Багато чого я не вспів,
Так хочеться,
Ще жити -
Співати і творити.

Надежду убивают постепенно,
Испытывая март снегами,
Кем были мы и чем мы стали?
Кем были мы и чем мы стали?
Надежду убивая постепенно.

Окутавшись в оковы лицемерья,
Теряя незаметно все тепло,
Наш тихий рай снегами занесло,
Наш теплый дом снегами занесло,
Закрыв навек для счастья двери.

Мучительно взывая к небесам,
Мы просим не судьбы, а подаянья,
Каким мы покоряемся влияньям?
Зачем мы покоряемся влияньям?
Не веря не любви, ни чудесам.

Не смейте забывать о чудесах!
Так слепо доверяя серым будням.
Ну почему поверить нам так трудно?
Ну почему в них верить нам так трудно?
Не оставляя шанса небесам!

Бродили містом, ніччю п’яним,
ранковий вітер хуліганив,
гонив бляшанки, рвав афіші
і між дерев полохав тишу.
А паперові голуби
у небо рвалися крильми.
І вся оця цивілізація
тихенько спала мирним сном,
коли у неї за вікном
такі дива були небачені:
на вулицях в ранковій млі
погасли разом ліхтарі,
а небо наче посвітліло,
рядком ходили зорі білі,
і смуги золоті, рожеві,
за ними там бузкові леви.
Вставало сонце жовтим колом.
Палало небо рок-н-ролом.
І було так, неначе ми
завжди були людьми з крильми.
...Ранкове сонце грало гами,
шістнадцять поверхів під нами.
Десь унизу було подвір’я.
І вітер нам куйовдив пір’я,
і ми тремтячими крильми
пускали вгору голуби.
Космічний холод, сонце, тиша...
Старий двірник збирав афіші.
Безмежний світ – барвисте коло.
Палало місто рок-н-ролом.

У синій оселі шпилястих дерев
стоїть каруселя, на ній сидить лев.
Тут синіми квітами вкрита земля,
і небо між вітами синє здаля.
Гривастий цей лев із очима як небо
між синіх дерев все вдивляється в тебе.
Нікого не займе, нікуди не мчить,
він просто не зайво, він синьо мовчить.
На нього поглянеш й відчуєш всю сутність –
тут є полум’яна казкова присутність,
в тій синій оселі шпилястих дерев,
на тій каруселі, де все сидить лев.

...Дерева шпилясті зрубали на дрова,
на квітах синя стих пасуться корови.
І лев кудись зник, і у синій оселі
воронячий крик на сумній каруселі.
Лиш сонце гривасте і неба присутність
собі залишили казкову цю сутність.

Іди....Іди назустріч своєму коханню...
Іди, інакше кохання тебе не знайде...
Іди, інакше кохання тебе промине...
Іди, інакше все життя ти про це шкодуватимеш,
Іди, інакше все життя кохання своє шукатимеш...
Біжи...Біжи вперед до свого кохання...
Біжи,біжи поки не потемніло...
Біжи, хоч і лице твоє змарніло...
Біжи вперед, біжи, шукай...
Біжи вперед, біжи, непроминай....
Лети...Лети назустріч своєму коханню...
Лети, і ти його зустрінеш...
Лети, і ти його вже не покинеш...
Лети, і вона воно тебе приголубить...
Лети, і вона тебе полюбить!!!!

Послухай...у тім раю для нас - звучить мелодія,
Послухай...у тім небеснім раю панує лиш гармонія.
Не говори, не намагайся більше говорить,
ти постарайся мовчки ворогам простить.

ти заслужив не рай, не пекло, а лише спокій,
а я тебе й за це люблю, добродій.
Послухай...а там лунає музика дзвінка,
жаль, що вона така проста, така тривка...

Тобі потрібно слухати й любити,
всі конфлікти суперечки упростити.
І насолоджуватися спокоєм душі,
не намагайся й не спіши...

Полухай...а там щебече соловей
і голос маленьких ще дітей...
А жаль, що опинилися на цій межі з тобою,
але душа у нас завжди була весною.

А цього досить щоб сидіти разом тут,
для нас життя було вічний батут,-
то відчували вільне падіння,
то просто бачили приємні видіння.

Послухай...не все погано завжди буде,
колись і наше кохання свободу здобуде.
Але коли, непросте питання часу,
і цього з тобою маємо достатню масу...

Краса мине,
Пройдуть роки,
та залишаться на віки,
твої слова,
вірніше слово,
що ти сказала.
Ось раптово, я знов згадав,
згадав і вечір, і Дніпро,
ту осінь дивну,
все одно,
я не почую більш від тебе,
того, що чув тоді, колись,
Коли стояли, і лились,
чарівні звуки,
Звуки ночі.

Ти думала підкореним я став,
Бо лиш тебе все підіймав,
на той примарний п"єдестал,
Що ти коханням називала.
Так це було, та я не раб,
і не збираюся ним бути,
Мені не тяжко все забути,
і зруйнувати п"єдестал,
який насправді лиш стояв,
в твоїй уяві нездоровій.
На цьому все, пока, прощай.

Треба бути Південним Бугом,
Щоб далеким сліпим джерельцем
Усотати до моря тугу,
Розіллятись у сліз озерце.

Може моря того й немає,
Бо ніхто його тут не бачив…
– Прощавайте джерела краю,
йду шукати…
– Лови удачу!

Полем, лісом, і знову лугом.
Нижче, вище: чи ще не видко?
Треба бути Південним Бугом,
Щоб про море питати квітку.

Морем мріються срібні хвилі,
Розростаються, берег сунуть.
Понад Бугом вже чайка квилить:
Ніби щастям, неначе сумом…

Хто не мріє – не має туги.
Там де світло – густіший морок.
Треба бути Південним Бугом,
Щоб скликати усіх до моря.

– Гой ви, браття мої і сестри,
Повноводі, гіркі й недужі,
Всі до моря! Течіть у серце.
Я подужаю, зможу, мушу…

Згар і Снивода, Соб і Дохна,
Недотека, Єланець з мулом.
З Мертвоводом якщо не здохну,
Оживу зі святим Інгулом.

Закохаюсь у Громоклію.
Гей, мала, ти ж сама хотіла
Стати морем, єднаймо мрії!
Морем будуть душа і тіло.

…Страх жене у меандри мандри,
Відчайдушність виводить з кругу.
За лиманом уже нірвана
«у» на «о» перемінить Бугу…

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, к тебе вернутся.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:00

Нет не какого тут соблазна.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, что жизнь попустит.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:02

Портрет рисую ложкой по столу,
Не понимаю, почему грущу.
Соблазна нет, в столице европейской,
Когда сидишь в кафе, а некому не близкий.

Так одиноко, чай с пирожным,
Портрет не полный, но тревожит.
Желание вернуть что было,
Уже давно, давно забыто.

Николай Блоха 27.02.09 г. 02:23