Мої мрії, як птахи у небі
Недосяжні, зухвалі, стрімкі
І ніщо не зупинить їх лету,
Ні невдачі,ні втрати сумні.

Я з думками злітаю мов птаха
У безмежного неба блакить,
Забуваючи, що я невдаха
І в житті мені лиш нещастить.

Та за своє життя я не каюсь,
Що назначено мовчки знесу
Без надії усе ж сподіваюсь
Знов плекаючи мрію нову.

Я в эту ночь была одна
с душою обнаженной.
Молчанья плотная стена
в углу с твоей иконой.

Тогда закрыты были все
к тебе желанья двери.
И только забрезжил рассвет,
тоска моя умерилась.

Моей любви нет выходных —
все будни искушенья.
Вот почему удар под дых
мне эта ночь терпенья.

2002

Я Вас науявляю – от і все.
Ніхто нікому й шеляга не винен.
Лиш вітерець здалека принесе
Чарівний голос у зимову днину.

А ще давно забуті відчуття
І ваші очі в затінках вуалі
З якогось потойбічного життя,
Що знову кличе в нескінченні далі.

І Вам від цього зовсім не болить.
Мені від цього – солодко і дивно.
Я Вас науявляю тільки мить –
І жадібно, і млосно, і ... невинно.

Ах, сударь, ну довольно вам сердиться!
Не стоит брови хмурить, морщить лоб.
О, как напоминают злые лица
Под солнцем оседающий сугроб.

Сугробы вашей нынешней печали
Внезапно утончатся, словно нить,
Коль вы холодный взгляд из твёрдой стали
На тёплый пожелаете сменить.

Сменúте вы морщинку меж бровями
На лучики весёлые у глаз.
Прекрасно понимаете вы сами,
Что мир вам улыбается сейчас.

Ах, сударь, настроенье – это птица,
И мыслей мрак мешает ей летать.
Ах, сударь, разрешите вам присниться,
Чтоб ваше настроенье охранять.

1.
Така незаймана зима –
Ні сліду „до” ні сліду „після”.
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.

Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,

Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...

2.
Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.

Не усвідомила іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.

Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.

Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.

3.
Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено – стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.

Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватися кращим,
Та ти із такого ж тіста.

Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність із міха.

4.
Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.

В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.

Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.

А вітер під жовту сукню
Грайливо подме – повіє.
Моя непідкупна осінь –
Вагітна сільська повія.

Зігріє, заграє, загорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.

Засинає сонце в горах,
Згасає надія,
Оппадає жовте листя
На твоє подвір`я...

Ти не мрій, не думай марно,
Що твоя провина,
Що в житті моєму - інша
З`явилась дівчина...

Не кажи мені, не треба,
Ти ж сама хотіла,
Щоб я йшов шукати іншу.
Тобі "не до діла"...

Не до діла? щож нехай
Нащо ж відправляла?
А тепер коли сама,
Про мене згадала....

24 лютого 2010 р.

Як боляче в думках все забувати,
Як боляче у серці берегти,
Як важко все чекати і чекати,
Як гірко нічого не знайти.
Навіщо в душу мрії віють,
Яким вже здійснитись не дано,
Навіщо мріяв я неспинно,
Чому ж я мріяв всеодно...
Як боляче любов плекати,
Чому так важко берегти,
А потім повністю зламати,
І лиш терпіти й звідси йти.
Болить душа і серце стогне,
А розсуд каже: припиніть..
Коли любов в людей взаємна,
Лиш радість в серці має жить.

2008, Бердичів

Де ж ти вітер?
Віднеси мене далеко…
Вдалеч снів і почуттів,
Де співатиме лелека.
Я літатиму довкола,
І у світлі снів пробуджусь,
Я у світлі тім зостанусь,
Доки де я не забуду.
І самотньо в серці знову,
І щось лине з глибини
Тих відтінків новизни,
Там триватиме розмова.
В тому голосі сторін,
Стисло щось проникне в мові,
Збагатиться серце чимось новим,
І замкнеться назовсім.

Вересень 2009

(Для тебе…)

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні стовпи…
Дорожній пейзаж… Над полями синіє юга…
Дорожній пейзаж… О, якби ж то, якби ж то, якби,
Змалювати б я зміг цю дорогу, закутану в час…

Дорожній пейзаж… Як химери, дерева стоять…
Дорожній пейзаж… За туманами – доля моя…
Дорожній пейзаж… Все життя на екрані вікна,
Як один Божий день, бо все далі за обрій весна…

Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй…
Я до тебе за обрій лечу…
Я лечу, як стріла, розсікаючи час,
Між доріг по Дорозі для нас…

Дорожній пейзаж… Все ближче осінній перон…
Дорожній пейзаж… Полустанок комусь залишив,
Дорожній пейзаж… Хрест від Бога, від демона – трон…
А для мене в купе кілька крапель живої води…

Дорожній пейзаж… На світанку зійдуться мости…
Дорожній пейзаж… Ну, а ти, якщо можеш, прости…
Дорожній пейзаж… Ця дорога – одна нам на двох,
Як Полярна Зоря, під якою нас вимріяв Бог…

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні вогні…
Дорожній пейзаж… На долоні – дорога життя…
Дорожній пейзаж… Нагадала циганка мені,
Сім буланих вітрів між порогів потоку Буття…

Дорожній пейзаж… Чи то серце чи стукіт коліс?..
Дорожній пейзаж… Ще одне довге поле і ліс…
Дорожній пейзаж… Я до тебе вже вкотре лечу,
Ніби промінь живий… Ти почуй, ти почуй, ти почуй…

Кумпала Вір, 27.06.09р.,
потяг «Київ-Пшемисль»

Блакитними очима дивишся ти здаля,
Я порушую цей подих там де твоя земля,
Ти спіймаючи мене свої двері відчини,
І заплющуючи очі любов’ю поможи.
Закриваєш свої ніжні зіниці ти,
Я благаючи, тону від тебе, тільки не втечи,
І цей подих залиш у собі назавжди,
Ти не віриш, та радіти будеш завжди.
Де лелеки відлітають у високі небеса
Там земля моя, там країна моя.
У хмаринах літати тебе запрошую я,
Якщо не маєш бажання –
Не можу злетіти і я...
Зранку сонце зігріває далекі небеса,
Там хмарини сяють,
Блищить цілюща неба роса,
І щастя в’є своє гніздечко немов,
Оселитися там може
Лише справжня любов.

2009, Київ

Небо бринить, мов сопілка
вербова..
Зір , ледве чутна, хода..
Та біля тину тиха розмова..
Та соловейко в садах...

Нащо шукаєш раю земного?!
Двері лише прочини -
Владно проллються зіницями
Бога
В серце твоє полини..

Ночі гетьманша-горда тополя-
Місяць- корона в косі
Йде по Чумацькому з болю чи з
поля -
Ніжку купає в росі.

Вечір наспівує травам похилим,
Та про кохання усе..
Річка пряде адамантовий килим,
І до Перуна несе.

Ой ! Не шукай Того.. раю земного...
Двері лише відчини !
В хату зайдуть., у компанії Бога,
П’яні, як ніч , полини...

Ти бачила , як квіти плачуть ,
Коли їх кидають в траву?
Нажаль цього ніхто не бачив,
Ніхто не скаже , - "Це чому"

Чому їх кинув той хлопчина,
Чому ногою розтоптав?
Бо не з`явилася дівчина,
Він злість на квітах тих зігнав.

А бідна квіточка ридала,
І гірко билась в серці трав,
Не знала бідна , ой не знала,
Що хлопець дівчину кохав.

Дівчата рідні, зрозумійте.
Кохання щире, - це не гра,
Що серце може в нас боліти,
І від жалю текти сльоза.

Дівчата любі , зрозумійте,
Кохання щире це не гра,
Чому ж тоді щемить так серце,
І квіти плачуть надарма!!!!

Нічна прохолода, приводить до тями
І вітер колише волосся твоє,
А серце палає багаттям багряним,
З тих пір, як зустрів , кохана тебе.

Кохана - ти неба блакить,
Кохана - ти квіточки цвіт.
Кохана - ти сяйво зорі ,
Що довго так снилась мені.

Кохана , це все не є сон,
Ти свіжість весняних дібров,
Промінчик , від сонця ясний,
Цілунок той перший палкий.

Куди мені йти після зустрічей наших?
Я ходжу немов в зачарованім сні,
Не хочу із нього ніяк прокидатись ,
Ти вітром принесла кохання мені.



Муз. Дем`янів В. М. Сл. Юрківа ....

Холодна тінь гойдається за мною
І в небуття вплітаються думки.
Я зачепила паростки спокою
І відірвала серце від руки.

Тобі даровані були мої хвилини,
Ти в унісон тримав серцебиття.
Незрозумілі кінчики провини -
Усе завмерло, навіть почуття.


Літає білим сумом хуртовина,
Зів’яли квіти у моїй душі.
Лише троянда пам’яті – єдина,
Порозпускала велетні-кущі.

Мені наснились дивні речі...
Речитативом перевтілень
Ти тіло втомлено вплела,
Змела зі столу крихти літа –
Лоліта у зеніті літ –
Літописом сумним повітря,
На вістря погляду вогню
У стилі „ню”,
Вплела
Себе у стислі
Ліси, чи лисі небеса.
Така краса, такі довкола
Прозорі кола. Коло нас
Блукає час. Повз наші руки
Ці круки голосно мовчать...
Стрічають нас напнуті плеса
І стреси в рідному гнізді.
Гніді лошата вибігають
І бгають простір перед себе.
На тебе дивляться крізь ніч
Облич чужих важезні тіні,
Настінні
Зозулі тікають у мозок
І позов змінюють на клич.
Поклич мене небесна весно
Зі сну, чи в сон, чи в сновидіння...
Таке невтілене падіння
В обійми, в лоно, до грудей...
Не Прометей до скал прикутий,
А запахом цикути – я
Розіп’ятий на тлі твоєму,
Мов євнух у руках цариць,
Чи жриць, що згідні принести
Єство моє у жертву літу
І плоть мою пліткам на втіху
У тиху паморозь зими...
Не ми
Себе народжуємо в часі.
На пласі днів нас розпинає
Весна, що поміж нас минає,
А мала би цвісти у нас –
У наших душах, на вустах,
У поцілунках і словах...
У ласках запахів весни,
Що знов тебе приносять в сни...

2010 (остання редакція)

Коли весною квіти причарують травень,
Піснями моє серце розбудять солов’ї,
Гірляндами свічок засвітяться каштани,
Іскрами надії в душі моїй.

Заграє моє місто сонячним оркестром,
Засяє в світлі квітів казковий карнавал,
Великий диригент –весна краса- маестро,
Закрутить всіх у вальсі закоханих пар.

Коли ж у серце осінь застукає дощами,
Інеєм на скроні впаде білий сніг,
Згадаю твої очі довгими ночами,
Запроменіє в серці каштанів ніжний цвіт.

Приспів:
Каштани!Каштани!Від пахощів я п'яний,
А може від очей твоїх!
Каштани!Каштани!Засвітяться свічками,
Іскрами в душі моїй!

Нам важко думати про нас,
але й не думати не можна.
Заховані у ніжний вальс
ведемо погляди тривожні.
І вгадуємо кожен вдих
і кожну думку... Не судилось.
І слів не боячись "не тих",
не про себе говорим сміло.
А про себе — в думках. Та й то
напівшепочучи думками.
Німуємо. Аби ніхто
не знав, що сталося із нами,
що є взаємне — "буде так",
що будем разом лиш в уяві,
і погляд твій — взаємний знак,
як дотик незнано-ласкавий.
Нам важко думати про нас,
не думати — зовсім нестерпно.
Складаємо сумний романс
із слів завжди прощально-терпких.
— Не думай!
— Думатиму я!
— А ти забудь!
— І ти не згадуй!
— Прощай, моя і не моя!
— Прощай, не мій-мій щирий ладо!

1998

Я — вторгнення у твій сердечний спокій,
я — вітер, що ламає сухостій,
я — пісня на останній і високій,
високій ноті піднебесних мрій.
Не проганяй, не зраджуй — подивися
туди, куди мій погляд полетів.
Далекі лише тут. У синіх висях
удвох ми. Ти ж завжди цього хотів!
Чи ми птахи у небі, чи хмарини,
чи промені? Слів для цього нема.
Твоя єдина. Ти мені — єдиний.
Не бійся, що обох уб'є зима.
В одному погляді, цілункові, хвилині
любов встигає народитись і згоріти.
Не закривай душі глибокосині
кохані очі, що не розлюбити,
не погасити ні буденністю, ні страхом,
не розчинити сірим небуттям.
Ми — двоє голубів під чистим дахом
поза людським заземленим життям.


1998

Ні, я не стану голосом епохи.
Я — лиш свіча у темному вікні.
Від мене родиться лиш світла трохи
для ночі. Але ясні дні
обходяться без архаїчних зблисків свічки.
Я — напіврадість й разом напівсум.
Я — сплеск-відлуння тихої кринички,
невтаєних натхнення дум.

1991

Душа моя, мов тихий сад -
Пройди тінистими стежками..
Там перша вранішня роса
Шепоче з сивими струмками..

Там подорожник голубий
Цілує втомлені коліна,
І захмелілі голуби
Воркують в парі на калині..

Там Муза згублене крило
Шукає у зім"ятих травах,
І стародавній свій полон
Карбує в ямбах і октавах..

Тіару зоряну - бери..
Приляж в зелені оксамити,
І принесе до ніг дари
Тобі Володар цього світу..

Покличе казку в сни твої,
Поставить на сторожі тишу..
І магією солов"їв
Чарівну гостю заколише..

Нехай не став я депутатом,
Легких доріг я не шукав,
«Бігмордою» з німих плакатів,
Людей простих я не лякав.

Нехай я не нажив маєтків,
Скарбів -грошей не назбирав,
Нехай зловтішно хтось сміється ,-
Життя прожив і задарма!


Приспів:
Та- маю,куточок раю!
Калину в моїм саду!
У світі одну-єдину , -Вкраїну,
Землю мою!

Любити саме в цю хвилину,
Це- щастя,що Господь нам дав,
Цей промінь сонця крізь хмарину,
Прийму як найдорожчий дар.

Цей подих вітру-просто дихать,
Ловити світло від зорі,
І шепіт яблунь тихий-тихий.
І спів пташини десь вгорі.

Приспів:
Ще маю-куточок раю!
Калину в моїм саду !
У світі одну-єдину, - Вкраїну
Яку люблю!

О,мово моя,колискова!
О,мово,ти для мене,як спів!
Звідки стільки любові
У кожному слові твоїм?

Ти в серце увійшла ,як молитва,
Доброти огорнула теплом ,
Як тиха мамина пісня,
Плила над вечірнім селом.

Ти-ніжний бузок у віконці,
І щебіт весною пташок.
Роса,як перлина на сонці,
Із вкритих травою стежок.

Ти –для мене бабусині руки,
Змарнілі у важких трудоднях,
Вони в полі сіяли жито,
Жито, яке було життям.

А ще ти –коханої очі,
Все,що в серці,сльози,чи сміх,
І слова вимовлятись не хочуть,
Як надія завше світишся в них!

Пітьма скрадається з екрану,
Байдужість душі занедбала,
І всіх нас модифікувала -
Жуємо жуйку і рекламу.

Байдужості в порожні очі
Жбурну я світло кришталеве.
Звалю конструкції сталеві,
Що вивергають морок ночі.

Ось так, у латах Дон-Кіхота
Я розпочну свою роботу.
І хай не тішаться зухвало,
Що одного мене – замало.

Чому, у тобі мої думки?
Можливо… Я і ти –
Значимо більше щось і дорожче,
Ніж просто люди, що дивляться один-одному в очі.
Можливо…Ці ночі пророчі…
Чому, у мене твої слова?
Можливо … Моя голова,
Це є всесвіт, що створений тобою –
З твоїх мікросхем, запаху твого,
Все так знайоме до болю, що розумію:
Що я – не я, а ти – всередені в мені…
Чому у тобі мої сни?
Можливо… Це я в тобі?
Це твоя свідомість визерунки нитками плете,
Чи ми один в одному…
А може… Ми є одне?

Татку! Я хочу в санчатка.
В пухнастій, теплесенькій шубці
І довгім коричневім шарфі,
Який зачекався у шафі.
Татку! А сонце тебе цілує.
Я бачу як ти смієшся,
І жовто-рожева радість
Яскриться в твоїх очах.
Татку! Поглянь: сніг сріблиться,
Й рум'янять обвітрені лиця
І посмішки на вустах.
Татку! Беремо мерщій санчатка -
Засніжена фотокартка
У змерзлих моїх руках...

Потонути в небесах я би хотів,
Захлинутись вершковими хмарами,
Обійняти сонце і пригорнуть до грудей,
Як кохану.
І розчинитись крайнеба,
Краєм душі
У краю неземному.
Жевріти надією в серцях знедолених долею,
Як зоря розфарбувати обрій в червоне,
І нестись над полями піснями.
Потонути в степах я б хотів,
Захлинутись медовими квітами,
Простягнутись туманом над сирою землею,
Наче ковдрою накрити як рідну,
Світати вранці,
Світлом яскравим,
У світі надії.
І бути дорогою в краще майбутнє, тих хто збився зі шляху,
Танцювати пшеницею під вітра сопілку,
А ввечері, голосами летіти й кружляти.

У світі непотрібних слів,
Чорно-білих картин, чорно-білих снів.
У твоєму полоні потерпають мільйони,
І, можливо, і я би хотів.
Як п"янкий наркотик, як героїн,
Цей сигаретний дим...
Що його видихають твої вуста,
Полічити до ста...І загубитись,
Наче в хованки гра...І пропасти,
У твоєму волоссі втопитись.
Хоча, принцесо, ти мабуть врятуєш,
А краще дала би померти...
Все одно із пам"яті вже не стерти,
Вже не забути,
Ці очі, що сповнені то смутком, то вогнем.
В житті є безліч тем... Є безліч слів,
Але говорити нічого не треба,
Просто плисти, бо потонути не зможеш.
І ніяк не злетіти до неба.
Приречений бути в"язнем цих відчуттів,
Вічним в"язнем принцеси,
Чорно - білих снів...

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

Якщо тобі треба, то я прокричу
твоє ім’я у межичассі неба
я кричатиму сильно і досхочу,
щоб в темних закутках Ереба

тремтіли всі, любили всі
твоє ім’я простерте попід ружами
настояне із кров’ю в молоці
між грішними і праведними душами

якщо тобі треба, то я прокричу
усі сім літер твого імені
якщо хочеш – замовкну і перемовчу
усі годинники настінні

якщо тобі треба, то вип’ю вина
вини твоєї зі старого глека
ім’я твоє пона́д всі імена́
рознесе по усюдах лелека

якщо тобі треба, я наснюся тобі,
наче пес я лежу під порогом
і вартую тебе в перехожій юрбі,
і дощем виціловую ноги.
2010

Без тебе –
Моя душа у сутінках, у пастці…
На небі –
Червоні простори закинутих овацій…
На серці –
Плямистий біль, з екстазом оборони…
Від тіла –
Що плаче через продані долоні…
Згораю –
І обливаюся сльозами віри …
Сьогодні –
Стихійно виривала наші сили…
Та відродилася –
З тобою я на «Марсі…»
Із вибухом –
Божественних градацій…

Я захворіла на кохання,
Я захворіла на надію.
Нектар безмежного бажання
Руйнує першу мою мрію.
На стадіоні компромісу,
З сердечним болем стоголосся,
Несу в руках холодну нішу
І пасмо чорного волосся.
Чому і де? В котрій годині?
Цей дуалізм порве століття.
Я стала вірна злій людині,
В окопах гордого свавілля.
Піймала кроки, ніжний запах,
У безвісті глухих кордонів.
Знайшла на зорях білий спалах
Й погасла в полум’ї агоній.

І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

Усе життя, неначе сиротина,
Блукаючи у світі цім чужім,
Я прагну відшукати ту людину,
Яка розтопить кригу у душі.

Усе життя, палаючи бажанням
Знайти до свого щастя врешті шлях,
Стираю я реальності всі грані,
На дні душі приховуючи страх.

Усе життя я, крок йдучи за кроком,
Тебе, Коханий, прагну віднайти.
Але у серці поки що глибоко
Живе, на жаль, лиш тінь від самоти...

Хоч важко не зневіритись, не впасти
У світі цьому повному облуд,
Я прагну знов торкнутися до щастя,
Зневіру проганяючи й біду.

Колись, напевно, з променем світання
У серце знову впущу я весну.
Лиш знаю, хто освячений коханням -
Приречений також й на самоту...

Знов жадає серце свята,
Зажурилось без кохання.
Де ж мені його шукати -
Може, в променях світання?
Де мені Любов зустріти,
У яких світах незнаних?
Десь ростуть любові квіти
На вершинах первозданних.
І моя десь половина
Теж чекає мить єднання.
Та чия у цім провина,
Що гірке на смак кохання,
А закохані віками
Один одного шукають
І свої життєві драми
У розлуці проживають.
...Ось і знов нова вершина
На шляху моїм зростає.
Та я вперто, без упину,
Йду на голос, що лунає,
Кличе в далеч неозору,
Де любов стежками бродить,
Де розлилось щастя морем
Й навіть сонце не заходить...
Розірву розлуки грати,
Що постала поміж нами!
Хочу знов Тебе кохати,
Як учора – до безтями!...

О, что моя душа
В сравнении с твоею!
Моя душа - пылинка
В вечности твоей!

2008 г.

Моя любовь сильнее
снега, ветра,
Твоя душа
внутри моей души.
Твой взгляд,
твой вздох,
как малые кометы,
Сияют мне в тиши.

2008

http://makrus-studio.com/node/930

Подаруй поцілунок коханій,
В зачарований сон відведи,
Та вустам, ніби спраглій герані,
Дай напитись живої води.

Карамельно, лавандно, сп’яніло
Пелюстками троянд доторкнись,
Від обіймів щоб серце тремтіло,
А душа поривалась у вись.

Калиново, дурманно, ігристо,
Почуття те смакуй, як вино.
Розгуляйся сьогодні навмисно,
Бо не пив, мабуть, справжнє давно.

Насолоджуйся, пий до нестями,
Полони ілюзорні думки.
Що надалі відбудеться з нами –
Не гадай, а цілуй залюбки.

2006 г.

Її очі блистіли мов зорі,
Які в ту ніч нас чарували…
Волосся, мов хвилі моря
Мене так милувало…

Її ніжні уста мене цілували,
У серці моєму неспокій лишали…
Обійми легкі й досі відчуваю…
Мені тебе не вистачає.

2006р.

Ти поглянь у небо!
У ньому все лиш прекрасне!
Сонце зігріває хмарини
І світить так ясно!
Ти придивись у очі,
У свої жіночі чи дівочі,
І ти побачиш, як у них горить яскрава зоря!
Ти відчуй хлопаче:
Чоловіче чи юначе, як у жилах твоїх
Тече сила неземна!
Лиш здається тобі, що ти такий як усі,
Та не варто так думать у цьому житті,
Бо триматися треба за щастя своє,
І не думать, що хтось щось зіпсує,
Посміхнутися серцю,
Відкрити вікно,
Пташці сказати „привіт! Летимо”!
І ніколи не опускати крила свої!
А лиш вгору летіти до здобуття власних мрій!
А якщо стане сумно-
Ти собі не повір!
Роби усе те, що тебе веселить!
Якщо серце болить, то воно не болить, -
Ти надію втрачаєш,
Цього не варто робить!
Не соромся дитиною стати
Хоч на деяку мить,
Бо в ті чудові часи
Ти міг все, що завгодно робить!
У сварливу годину зумій зрозуміть,
Поступися, піддайся,
Це тебе не згнівить.
Не злись, не втрачай,
Ганебних манер себе позбавляй,
Навчися прощати
І бути не першим,
Адже тепло твого серця
Ніхто не перевершить.
Ти повинен частіше його відкривати
І світу усьому радість давати,
У серце своє впускай лиш любов,
Добротою ділися знову і знов!
Кришталевість життя
Вбирай в свою душу,
Відчувати щасливим себе ти примушуй!
Вбирай всю красу, теплоту!
Надії й бажання!
Завжди перетворюй життя на нестримне кохання!
2006р.

Голос – річка,
Прісна вода.
Погляд – блаженна прохолода.
Свіжість губ,
Тендітність рук,
І очей прекрасна врода.
Таємничість викликає цікавість,
Кмітливість, звертає увагу,
Чуйність породжує любов,
Гордість збуджує відвагу.
2006р.

Ти соромишся сказати «люблю»…
Як чудово це виглядає,
Коли ти справді хочеш промовити ці слова,
Але щось тебе тримає.
Відводиш погляд свій убік,
І в цю ж мить ти ще не знаєш,
Що тендітна посмішка легка
Почуття не приховає.

Хочеться пригорнути тебе поближче,
І не відпускати.
Бачити, що зараз ти найщасливіша
І ні слова не сказати.
Торкнутись твоєї руки і відчути сподівання,
Що коли ми разом – нас об’єднує кохання.

2006р.

Я хочу очі бачити ясні
І теплих слів твоїх відчути промінь,
Щоб кохання слід лишила ти в мені,
Нехай з’єднаються наші долоні.

Почути вранці спів пташок,
Які щебечуть про кохання,
Душою бачити красу,
І мати в серці лиш одне бажання…

2006р.

Хтось обожнює тебе,
А для мене ти як ніч.
Я тримаю твоє волосся,
Воно має запах весни.
Твої крила опустились,
А я не зміг...
Допомогти тобі піднятись
І ми зостались самі.
День перетворюється в ніч,
А ніч зникає, як день,
Де є правда, хтось скаже мені?
Очі палають тобою,
Від страху болять,
Твоє волосся намокне
Під дощем навесні.
Зрізана квітка більш не росте,
А ти ще живеш,
Нехай липень дощить..
Бо сонце не гріє твої ніжні губи,
Той, хто в серці має камінь, тебе не простить.

2006р.

Підійнятися б по вище,
І летіть все нижче й нижче.
Бачити усе таємне,
Що було так неприємно.

Розчаровуватись в людях, -
Значить сили набиратись.
Щоб усе це пережити,
Треба дуже постаратись.

А ти вмієш біль терпіти?
Біль душевний - то є рана.
Якщо прагнеш – ти є сильний.
А байдужість - це погано.

Стрімко вгору підійматись,
За секунду звідти впасти.
Жарти долі, то є правда,
Більш нема що розказати.
2006р.

І так просто капає дощ,
А потім розквітають квіти.
Мені не вистачає чогось,
Своє тепло нема куди діти.
Нехай квіти ростуть,
А небо ясніє.
Я буду чекати когось,
І хтось прийде в мої мрії.

2006р.

У віковічних ланах снів
Ти губ торкаєшся моїх,
І це звичайне відчуття
Стає блаженним подихом буття.
Не все раніш було таке чудове,
Як після пісні твоєї мови,
Неначе в мріях опинився,
Як би цей час призупинився,
Відчув би я бажання смак,
І твоїм подихом я жив би,
Все, що приходилось, стерпів би,
Як би ж все справді було так…

Зима 2006р.

Таємниця таїться в тобі,
Самій не впізнати себе,
Лиш вітер у змозі розгадати тебе.
Тому що бачиш себе лиш в одному,
А все, що навколо бачить тебе по іному…
Торкнутись істини не зможеш, заплющивши очі,
Щоб досягнути її, треба дивитися в очі.

2006р.

Ти стоїш на порозі нового життя,
І не бачиш останньої сльозини в очах.
Крапля за краплею падає вниз,
Обернись, придивись!

То не вітер подув засльозив оченята,
То не іній горнить їх у горнята,
І не сльози від шастя, здобувшого волю,
А можливо то плач від зазнатого болю?

Не можливо здобути щасливе життя,
Відправляючи свій гріх в забуття.
І чесна людина сповна не стане щаслива,
Доки знатиме, що добро без зла не можливе.

2006р.

І крапає дощ...
Від болю мене він рятує.
Прохолодою свою
Скорботу мою він вгамує.

Аромат твого тіла
З мене змиє вода дощова.
Твій дотик, цілунки
Стану я забувать.

Та без тих відчутів, що з тобою провів,
Для мене не має сенсу життя...
Я здолаю усе заради тих почуттів,
Бо тебе я кохаю! Джульєтто моя.

2006р.