Лезом пам"яті з намулу днів
повертаєм радощі і втрати,
лист, що ми не встигли дочитати,
а початок знаємо одні.

В дзеркалі вже не розтануть зморшки,
тепла ніч не принесе спокою.
Нас одною ранило стрілою
і одні нам стеляться волошки.

На льоту пообпікали пір"я -
линути над хмарами нелегко...
І календарю еквівалентно
заглядає в очі надвечір"я.

Друзі нам не шкодували солі,
та ми спільно рани лікували.
Наче в дзеркалі в овалі рами
на моїй твоя відбита доля.

Те, що у минулому лишилось,
нам негірко знов переглядати.
А на фото крізь події, дати
молодість усмішкою спинилась.

Коли вже осінь стане за плечима,
Ріка життя літа у даль знесе,
Дівча із голубенькими очима
Мені весну у хату принесе.

І раптом так засяє світла кіска,
Мов сонце, що хуртечу розрива,
Вона - струнка, мов польова берізка,
І ніжна, мов ромашка лугова.

Чомусь дитинством так тоді повіє -
Любистком, чорнобривцем, чебрецем,
І знов моя душа помолодіє,
Мов торкнута квітневим вітерцем.

Ласкавим зблиснуть променем зіниці,
Мов сивину одкинуть із чола,
Невже і справді юнка білолиця
Мені весну у серце принесла?!

Я одішлю скоріш її додому,
Відчую, як у грудях відлягло,
Вона дасть щастя хлопцю молодому,
Мені очей залишивши тепло.

7504 рік (від Трипілля) (1996)

Коли я була маленька –
Гарне, смішне немовля,
Мене колисала ненька,
Мама, матуся моя.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Хворіючи, я літала
Метеликом на зірки,
І мама мене вертала
Дотиком ніжним руки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Мої учинки - прозорі,
І мрії такі, і думки,
І в чорних очах моїх зорі,
Мамі моїй завдяки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Будь обережний, просячи любові,
будь обережний, просячи тепла,
можливо, що в твоїй холодній крові,
межа на ліміт щастя замала.

Можливо, що гарячий, спраглий мозок,
що прагне випить залпом все життя
і щораз потребує нову дозу,
все ж не сумісний з сердця ледь биттям.

Холодна кров, остуждена страхами,
гарячий мозок, збуждений життям,
давно вже стали, власне, ворогами,
між розсудом в розлуці й почттям.

Ти прийдеш потім
коли відцвіте каміння
коли залишиться тільки одне сонце
коли люди відівчаться літати
і земля стане чорною

Ти прийдеш потім
а поки що я сам
збираю цвіт з камінців
ношу своє маленьке сонце в кишені
і час від часу милуюся ним
літаю поміж хмарами
навперегонки з вітром
і саджу насінинки щастя
в рожеву землю

Але коли ти прийдеш
все стане таким як було

Тому краще забудь про мене

Ти хочеш бути більшим за небо,
що не має краю,
але небо - у тобі.

Ти хочеш бути сильнішим за мене,
але проходиш наскрізь.
Бо як тіло твоє в мені,
так діла твої крізь мене у цьому світі.

Я - це пісня. Почуй мене.

І коли земля хоче бути -
я стаю травою.
І коли вітер хоче бути -
я стаю сопілкою.
І коли я хочу бути -
я іду до тебе.

Я - це пісня. Проспівай мене.

Чи не марно кликати тебе,
жбурляючи скалки Імені
у криве дзеркало цієї землі?
Чи не смішно будувати себе із відлуння?

Але ми - вуста Бога,
що кажуть «нехай буде».

І якщо камінь є в твоєму світі,
а ти-в його,
то чи не єдина мова у всього?


Світ - це пісня. Склади ії!



(листопад 1999, 2 квітня 2000)

Ти струнка при дорозі тополя,
Не судилася нам одна доля,
Молодії літа промайнули,
Моя доля твій двір обминула.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не ходить нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Ой, наснилось: у літнюю пору
Ніс тебе на високу я гору,
Щоби разом гніздо там ізвити,
Щоб від щастя у небо злетіти.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не літать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Я із літ молодих на хвилину,
Наче пісня, до тебе прилину,
Тополиною серця журбою,
Будь, кохана, хоч в пісні зі мною.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не співать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

П’янкі вітри співають серенад,
Весна між зелень вилила парфуми,
І зав’язь прикрашає пишний сад,
Заходить радість у журливі думи.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.

Яркі дощі веселками цвітуть,
Весна до літа лине на гостину,
А я до тебе прокладаю путь,-
Тобі дарую пісню солов’їну.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.

Сп’яни, сп’яни, акаціє, мене,
Приходить літо росами густими,
Нехай любов довіку не мине,
Залишить наші душі молодими.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.
* язьмір - жасмин(місцевий діалект)

Хто ввечері журбу збирає,
Убравшись ходить по садах –
Не впізнано здіймає страх,
Зриває біль. А ви іще,
Поранившись, їсте терніє.

Убравшись чорно, сходять вам
Небачено не милі зорі
І небо,
З своїм розгніваним лицем,
Здається також хоче крові.

Світило сонце у вікна зранку.
Тебе побачив я крізь фіранку.
Злетів по сходах на Контрактову
І закохався в тебе раптово.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З ранковим дивом і наші долі.

А ти, всміхнувшись, мені сказала,
Що поспішаєш в район вокзалу,
А потім просто поцілувала
І на трамваї своїм умчала.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З цілунком першим і наші долі.

І телефону не залишила...
Не перепрошуй, що ти спішила.
Я наздогнав і трамвай і долю,
Бо диво трапилось на Подолі.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
Дві наші долі, щасливі долі.

Колись ще буде це, бо так щороку
передчуттям невідворотних втрат
зашелестить, закрутить листопад,
і перетнуться між галуззям дати-строки.

А поки ще земля в обіймах неба
так віддано вагітніє теплом,
і снить новонародженим зелом,
по краплі сонце роздаючи стеблам.

Зозуля вкотре збилася з рахунку,
з похмілля джміль товчеться до вікна.
Щороку метушлива новизна
дурманить голову, туманить думку.

Весняна акварель - прозора крапля
стече між хмар і розмережить пруг.
Блискуче лезо переверне грунт
під перегуки грозового травня.

Так хороше,так мило,так прекрасно
Твої долоні цілувати,мамо!
І серцем відчувати повсякчасно
Чудесну міць батьківських молитов.
Прохання наші в просторі та часі
Зустрінуться, і зазвучать так само,
В надії на Божественну любов...

Мій день купається в твоїй турботі,
Мій день оспіваний в твоїх піснях,
Мій день омріяний в твоїх казках,
Де на мені корона в позолоті...

Переливами струн розлилася ріка мелодій
Тільки погляд кричить мій:”Годі!”
Біллю млосною вдарила серце пісня
Не хвилюй так мене – вже пізно.

Пізно плакати за минулим вітром –
Чи шквальним, чи помірним – пізно.
Пізно в очі вдивлятись хитро –
Не знайдеш там нічого – пізно...

Переливами струн відженеш наш смуток,
Очі ж твої печаллю скуто...
І останній акорд розіб”єш...
„Пізно...”, - скажеш і знову втікнеш.

Я павутинкою. розкинусь
Серед твого гілля
І незамітною залишусь
Для погляду здаля.

І після зливи слів гірких
Я залатаю знов
Шпаринки павутин міцних
І збережу любов.

Віддай! Із пам”яті мене віддай!
В душі мене ти не тримай!
Віддай!

Залиш! У спокої мене залиш!
Не згадуй, що було колись...
Залиш!

Кохай! В минулому мене кохай!
В думках сьогодні обнімай.
Кохай!

Знайди! Назад догору ти знайди.
Що хочеш – все собі візьми...
Прийди!

Політикани замовляють знову
Сенсації, скандали і статті:
“Проблеми Криму!”,
“Роздуми про мову!”,
“Керують нами злодії круті!”,
“Капітуляція…” – про стратегічну зброю…
Та серед фактів – міфи і брехня.
Їх не обходить, що цією “грою”
Вони людей обдурюють щодня.
Начхати їм на наслідки і втрати,
Для них сорочка власна – головне.
Шановні наші псевдодемократи!
Ваш час ще не минув, але мине.
І луснуть міфи, вигадані вами,
Непотребом обсиплеться брехня…
І не згадають вас під хоругвами
Усі, хто доживе до того дня,
Коли велика нація єдина,
Прекрасна, чиста, з Богом у душі
Розквітне, а квітуча Україна
Сміття століть закине у кущі.

Київ, 2001 рік.

Ти хочеш зігріватись моїм сонцем?
Ну спробуй, але знай - воно холодне.
І скуштувати мрієш мого хліба?
Він пліснявий, залишишся голодним.

Ти вчишся танцювати моє танго?
А я покину тебе прямо серед зали.
Приспати, міцно обійнявши, хочеш?
Та сни мої давно вже ночі вкрали.

Тонути прагнеш у моєму морі?
Воно ж бо мертве, роз'їдає очі.
А ти своєї – світ без мене темний,
Й на сліпоту погодишся охоче.

Малюєш фарбами руде моє волосся –
Відріжу косу, пофарбуюсь в чорний.
Порівнюєш із яблуневим цвітом –
А я осінній лист сухий, мінорний.

О не солодкий чай з гіллям малини
Моя душа – а жмих гіркої кави…
Чого стоїш у мене за дверима.
Не вийду я! З тобою не цікаво!

P.S.
Життя – ріка, - у повінь розлилося….
Благаю, намалюй моє волосся…

Я тобі не подарую, кохана,
Диво-замків з кришталю і бетону.
Та в палаці короля чи султана
Нам не буде так з тобою, як вдома.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

І за це не ображайся, кохана,
Що тобі не обіцяю мільйони.
Ти ж не хочеш тих грошей від “пахана”,
На яких чиясь біда і прокльони.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

Не поїдемо також на Канари,
Але є в нас острови “Гідропарку”.
Подарую тобі ніч під гітару
І волошки польові на світанку.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

Кохання безмежне як океан,
Але воно ж обманює, як той дурман...
Заради кохання готовий на все,
І твій розум за це тебе проклине...

Заради кохання ти можеш життя віддати,
Заради кохання можеш Батьківщину продати...
Заради кохання можеш друга зрадити,
І тоді не буде кому в тяжку хвилину тебе розрадити...

Кохання прийде і піде...
Можливо кохання тебе не знайде...
Кохання тоді не розрадить,
Нічого, зовсім нічого не порадить...

І тоді, ти зрозумієш - нікого краще друга немає..
Друг завжди тобі все прощає.
Але пізно ти це зрозумієш, адже
Друга ти втратиш уже назавжди!

Навіщо серце на частини ділити?
Тоді ж не залишиться чим нам любити!
Тоді весь світ стане сумним,
Тоді ж люди не захочуть жити!

Навіщо троянду нещасну ламати?
Навіщо сліди кохання прибирати?
Тоді ж кохання гине назавжди,
Тоді ж люди перестають кохати.

А навіщо тоді людям кохати?
Навіщо ж кохати, якщо від нього тікати?
Тоді ж кохання не зникає...
Тоді ж люди починають ще дужче страждати!

Миті – на льоту,
з парасоль кульбаби
та пір`їнок зваби,
ухопи – віддав би
дух за мить оту.
Навстіж таємниці,
лиця – полуниці,
муркотання киці –
присмаки весни.
Язики – дерева
у полоні мрева,
роги місяцеві
розлигають сни.
Під устами тіло –
ніби гуси сіли
та пролебеділо
сонце до води.
Гуси, гиля-гиля –
легітно по хвилях
провели дозвілля.
Ранок остудив
полум`я окасте
рухів попелястих.
Аби небо вкрасти
костеніє яв.

19 Травня 2009

Поглянь,
Який погожий, світлий день!
Всміхнись йому!
Вдихни на повні груди!
Хай принесе нечуваних пісень
Із древніх слів,
Котрі забули люди…
Хай в серденьку
Зігріються вони,
Щоб в час Весни
Зійти чуттями рясно.
В твоїм саду дозріють восени
Плоди нетлінні –
Світлі і прекрасні…

Немає слів перед тобою,
Ти зник з думок моїх назавжди.
А в серце з радістю й журбою
Ввірветься дике слово правди.

Немає слів, ну і нарешті!
Уже звільнилась я від болю.
І на обличчі сльози перші
Зявились й зникнуть із тобою.

Ми звикли всього добиватись,
Боротися за кожну мить.
А потім кинути все, здатись,
Бо може ще переболить.

І знов кінець, і знов прострація
Безглузда яма у душі.
Німе кіно...замовкла рація
Замовкло серце... ми чужі...

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

Чернівецькі вулички,
Школа тридцять третя
Нас звели з тобою
На усе життя.
Пам’ятаєш булочки
В шкільному буфеті,
Першої любові
Мить передчуття?

Клопотами власними
Ми тепер сповиті.
Виразки й коліти...
Словом - “се-ля-ві”.
Наших однокласників
Розвіяло по світу -
Вітя Пополітов
З Іоніной - в Москві,

Зисельман - в Ізраїлі,
Давидова - у Штатах,
А Міхно і Носов -
У Києві, як ми...
Та, на жаль, проґавив я
Тебе у Карпатах.
В історії відносин
То був сезон “зими”.

Білі гладіолуси
Нас не зупинили,
І розкрити очі
Не примчав Пегас.

Шлюбні дзвони голосно
Для тебе дзвонили,
Але шлюбні ночі
Були не для нас...

Попри все не втратили
Те, що нас єднало -
Буковинські пісні,
Чернівці... А втім,
Мріям не зарадили,
Або ще не знали -
Не буває пізно
Повертатись в дім.

Це тепер ми знаємо
Кращий шлях до Дому,
Де панують радість
І сезон “весни”.
Бо кохання маємо,
Й легко і свідомо
Увійдемо в старість
Та у вічні сни.

Чернівецькі вулички -
Це мої знамена,
Де “Марічка” ллється
Просто із вікон.
Ароматні булочки
Ти печеш для мене,
А мені здається,
Що це давній сон.

Змучена коханням, змучена нелегким життям,
але вона не піддалася сильним вітрам...
Трималась скільки в неї є ще сил,
розправляючи всю міць білих вітрил..
вона сильна, незламана життєвими тривогами,
вірна, незаплутана рідними дорогами...
а в коханні: зрада, горе, біль, розчарування,
написаний сонет, а в душі зхалишаються вагання..
Летіти проти вітру, без підтримки та допомоги?
Впасти..і в житті піднятися немати змоги...
Але вона підведеться, нескорене життя, нескорена вона,
і буде колись свято, і запанує на її вулиці весна...
Змучена та сильна, але водночас слабка та непідкорена,
зрадливим коханням та тяжким життям своїм зморена..
Але тримається, незламали її ще вітри,
вже не боїться болі, вже не боїться самоти..

Нас літаки розносять крізь тумани,
і потяги під нами стугонять.
Та білі плями ми шукаєм марно,
в науці вже нема таких понять.

Стомився світ народжувати диво,
бо примхи розуму не мають меж.
Ми знов женем коней понад обривом
і прагнем екстремальностей. Та все ж

ні шал новин, ускладнення застуди
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.

Ми сьогодні кохаємось на людях,
Моя полохлива пташечко. Балерина
Зіркового табору. Акробатів. Відкрито
Пляшечку. Солоденького. Пий, Зоряночко!
За останнє твоє під куполом. Поцілунок
Бринить між хмарами. Відпускаю…
Оркестр трупою віддає свою шану, дівчинко,
Ні трубі, ні басу, ні пікколо. Не втрачати
Твоєї ніженьки. Не збагнути полину гіркого
Волелюбні смаки, настояні на весняному полі
Теплому. Покладіть її на ту сторону. Незалежну мою,
Занедбану. Полохливими дітьми – татками, аплодуючи
Ми. Колінами. Найсолодшою в світі ватою
Я встелю її шлях до виміру. Найсвітлішого в світі
Плескоту океанських вершкових ніжностей. Від
Гротескного дна бурлескного до чарівності, до
Манірності. Неземного світіння ввечері. Через сни
На арені космосу. Розважайся, моя принцесочко!
Поцілуймося.
Прости Господи…

лікарем ліками
станами, що переходять
водою, що перевтілюється
квітами вигнутими
де я де ти де
замовкнуть трави вершин
випаде сніг, спадуть сни
стануть першими витоками
джерел надчуттєвостей

будь моїм кермом
володарюй моїм кораблем
хоч я і капітан
але без механізму твого існування -
троянда урозріз сфер та печер
наступай обережно на рифи порогів
переплутай натяки та кордони
розбийся об камені скелі
стань моєю спрагою
ковтком
течією

я не пам*ятаю кінця
я не пам*ятаю початку
проміжок сну, що визначив переворот, був тривалим -
і цього стало достатньо

іноді хочеться говорити саме з тобою

я не пам*ятаю злив
я не відчуваю спеки
і холод не має значного впливу - протЕ.
шкіра пульсує від серця витатуюваного
і наразі цього достатньо
і наразі цього архивистачить
щоб зігріти тебЕ

я не пам*ятаю болю
не годуюсь тривогами
боки мої стесались обставинами
обов*язково на краще
я замотую свою ауру
у безколірне полум*я
ти такий не схожий
але так нагадуєш
когось хто обов*язково поряд
хто обов*язково прихований
лікар сказав що хворба моя
майже невиліковна
я бачу невидиме
я чую підтексти
сьогодні з*явився у сні
а значить і надалі існуватимеш

Розпивання земних скорбот
Зворохобилися натовпи розгойданих ляльок
Там – там – там
Бачиш, глибшають порізи на пальчиках дівчинки
І веселки перетікають у мене мокрим диханням міста у трамваї
На сорочці неба лишається юна кров, як пісня
Нас згублено в зимному будинку із радянськими гаслами
Хтось тут мертвий
Вікна вичавлює чорна музика галасу
День у підряснику піє
Як завше про те, що хтось пішов до Бога
І затихає
Там – там - там

Після півночі десь ти приходиш в кав’ярню,
Де читають щось на зразок життєвих прелюдій,
Ти така ж таємнича, але страшенно гарна,
Батьківщина ляга на твої комсомольські груди.
В цій місцині не так, в ній давно не співають нічого,
Тут впиваються ліками, або дешевим спиртом,
Тільки ж дівчинко, звідки твоя дорога?
Ти усю цю погань сьогодні навчила жити.
Після півночі десь приходиш змерзла і тиха,
Перев’язані рани, в пакеті осінній день,
Може я тобі дам своє проспиртоване дихання,
Але ти як і завше до дому ідеш вмирати.

Хіба нам п’ятдесят, Світлано?
Не вірю я календарю!
Ти - дівчинка моя кохана,
Мій світ, який боготворю.

Бо ти - усе тепер для мене:
Дружина, Доня і Сестра,
Весна блакитна і буремна,
Джерельце ніжності й добра!

Говорите тише -не спугните счастье ,
Пусть оно украдкой в каждый дом войдет .
Постоит тихонько в каждом уголочке ,
К колыбельке счастье с улыбкой подойдет .

Говорите правду - не спугните дружбу ,
Пусть неслышной тенью в вашу жизнь войдет .
И в дороге длинной вам сослужит службу ,
Ведь без дружбы крепкой жизнь украдкой мимо
проскользнет .

Говорите тише - верность не спугните ,
Ведь любовь и верность - все , чем живы мы .
Пусть пройдут столетья ,о любви шепчите ,
Ведь кричать о чувствах люди не должны .

Не спешите взрослеть - юность не спугните .
Эти скоротечные ,безумные года .
Жить ,любить ,бороться вы не торопитесь -
Ведь проходит юность раз и навсегда .

Нарізав серця ніжного, ще виросте – не шкода
ні весняного пуп`янка, ні пристрасних листів.
Як мова причепурена, пробиті в душу сходи,
сходи до мене подихом у місячний постій.

Ґнотливо-розтанцьована на серцевині з воску
відтворюй в стінах келії народження зорі,
де тропарі злітаються на неба відголоски,
а по царині спокою несуть єлей царі.

Розкована, розморена обволікай до млості
клітини у симфонію, в котрій слова – не гра.
Знечорнена від язиків, ти вибіли до кості
всі болі недоболені і вийди з-під пера.

6 Травня 2009

Небо - море на картині Айвазовського:
В хвилях потонуло сонце,
І хмарини човником пливуть
У допоки невідому путь.

Вишиті на полотні із мрій
Реріха вершини синьо-білі,
Розляглись на неозорі милі,
Приховали Шамбалу надій.

Дивні пісні синій птах співає
На якого Метерлінк чекає,
І Царівна-лебідь задивилась
В гладінь,що блакиттю заяскрілась.

Сині сни нам сняться на зорі,
В них небесна музика лунає,
І Маленький принц Екзюпері
Бережно планету підмітає…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
Я, мой Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал –
На мгновение прикрыв лишь глаза –
И тотчас во мне твой лик возникал
И хотелось тебе всё рассказать…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, от Любви я порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Невзирая на протесты Небес…
Я всем Сердцем за собой тебя звал…
Ведь живёшь ты не со мной… и не здесь…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
И открылось мне видение вдруг…
Свечи, губы, рук любимых овал…
Ты и я – и никого нет вокруг…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, тебя обнимал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

… … … … … … … …

Я сегодня вновь тебя целовал…
Только было это днём, а затем…
Я с другим тебя – в Любви – увидал…
И на Небо улетел… насовсем…

Вновь целую я тебя каждый день…
И желаю тебе Счастья Небес…
От меня исчезла память и… тень…
Но я рад, что ты есть там, а не… здесь…


© Copyright: Сергей Цюрко, 2009
Свидетельство о публикации №1905031037

http://stihi.ru/2009/05/03/1037

ти квітко-дівчинко калинова
складаєш човником долоньки
і шелестиш так тайно листом
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
з птахами в гіллі чи в волоссі
з такими крихітними руцями
що воду черпають з земних струмків
яку сама ти ледь пригублюєш
а решту віддаєш отим птахам
що прилітають дзьобати сердечка
коли морози дуже розлютують
або росою плачеш в день спекотний
у човниках гойдаються птахи
визбируючи всі твої корали
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
побуду, дай, в твоїй колисці

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

А ти мені посміхалася,
Промінчиками бавилася,
І в очі зазирала,
Бо щось казати мала.

Про те, як зорі граються,
Хмариноньки вітаються,
І на серпанку місяця
Казкові сни гойдаються.

Як ніч бреде стежинками,
У чорній сукні бархатній,
І в брошечці з бурштинками
Сяють сузір‘я знакові.

Тополя як задумливо
На небо поглядає,
Рахує білі зіроньки
І в самоті зітхає...

Сум золотавого листя
Відіб‘ється в дзеркалі літа.
В сонне ввірветься місто
Звіром голодним, вітер.

Надовго приб‘ється приблуда,
Зостанеться зимувати.
І стануть холодними люди,
І як тебе розпізнати?

Вже місто в густих туманах
Ховає своє обличчя.
І ночі терпка омана,
А сни у них наче пророчі.

За вікнами осінь судомить,
Дні, як листи гортає.
І стежки до мого дому
Від тебе сніги замітають.

Сонце хмаркою милувалося,
А вона засоромилася:
Під рожевою накидкою заховалася.

Вітер хмари випасає,
Розбрелися білі вівці,
Вітер в мріях обіймає
Стан берези на обійсті.

А берізка гілки хилить,
Щоб дістатися додолу.
Там в травинках заблукало
Сонечко, що прагне в гору.

Все буяє і щебече
З різноцвіття покривало-
Місяць червень верховодить
В полуничному забрало…

Заблукала в лабіринті буденних проблем,
І душа заридала гірко.
Її кличе до себе в пейзаж Пуссен,
Там де Флора виблискує зіркою.

Я б на хвилях Лоррена гойдалася,
Рахувала б хмаринки на небі,
Я б в Рембрандта, мабуть, закохалася
І портрет написала б про себе.

Я би яблуню доглядала,
Що чекає свого Ньютона,
Я би жовті тюльпани зірвала,
І сплела би Ван Гогу корону.

Ще би голубів Пікассо
Годувала би із долоні,
Та писала б коментарі
Загадкових полотен Далі.

І схиливши смиренно коліна,
З Рафаелем шедевр споглядала:
Божа Матір несе свого Сина,
Я би більшого щастя не знала!

Державний кордон,
як прапор держави – святиня,
А захист кордону –
одвіку це справа свята.
Увічнити в творах
героїв кордону країни
Для творчих людей,
насправді висока мета.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

На шпальтах газет,
по радіо, з телеекранів
Про будні застав
звучать небайдужі слова.
Зігріють вони
солдата у сніжнім бурані...
Бо твори митців
спроможні творити дива.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

Тож ліра митців
не зброя, а служить народу,
І звуки її –
народжують в душах пісні,
Які вже співають
нащадки козацького роду,
Немов солов’ї
у диво-гаях навесні.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

Біля Ялти, в Лівадії, санаторій на варті стоїть,
І його завдання – охорона здоров’я кордону.
Тут лавандові гори і чарівного моря блакить,
І сюди прикордонники приїжджають неначе додому.


Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Лівадійський палац вам відкриє свої таємниці,
А стежинки до моря крізь казкові ліси приведуть.
Запашний фіто-чай, як цілющий ковток із криниці,
І книжки, і розваги – в санаторії гості знайдуть.

Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Ви відчуєте тут – і гостинність, і щиру повагу,
Посмакуєте страви, по домашньому дуже смачні...
Хто приїде сюди, зрозуміє усі переваги,
І дива санаторні ще побачить не раз уві сні.

Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Смарагдовий колір кашкетів,
Медичних талантів цвіт,
Розмай дивовижних, яскравих букетів...
Наш госпіталь – це дивосвіт.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

Блискучі, ошатні палати
І затишок гарних дворів.
Тут сестри-мадонни у білих халатах
І труд видатних лікарів.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

На вулиці Ягідній свято
Святкує сьогодні кордон.
А у фітобарі смакується м’ята,
І світяться очі мадонн.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

Кордон,
і на кордоні служиш ти.
А я –
щодня в полоні самоти
І мрій –
про гарні сукні і бали,
Думок –
коли повернешся, коли?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Це що?
Мені волошки польові!

Люблю,
тебе коханий мій люблю,
Щодня
за тебе Бога я молю.
Ти чув,
погода лагідна в Криму?
Чому,
туди не їдемо? Чому?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
А ти –
даруєш квіти польові!

Пробач,
мій прикордоннику, мені
За ці
„чому” – наївні і смішні.
Тут нам
з тобою краще, ніж в Криму!
Як ти
ідеш, з’являється „чому?”

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Яке
це диво квіти польові!

Тихо звучить баритон.
Пісня - про наш кордон,
Світло сигнальних ракет
І про зелений кашкет...
Пісня про наш кордон.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...


У кольорових снах -
Сонечко і весна,
А на кордоні - сніг
І вітер збиває з ніг,
І вітер збиває з ніг...

На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника
Рідний дім, шум ріки...


Там, де підступний лід,
Ледве помітний слід.
Тривога! І вже за мить
Застава наша не спить,
Застава наша не спить.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна....
В Україну увірвалась війна
І розчавила поле і сон...
І кордон... наш кордон...

На заставі -
всі загинули в бою, як один...
А над полем -
вже не стелеться пожеж
чорний дим.
Прикордонник,
що загинув, не прийшов у Берлін,
Але там... був і він, був і він, був і він...

Кордон...кордон
Ще зустріне переможну весну...
Не забудемо ж ту ніч запашну
І загиблих в бою за кордон,
Наш кордон, наш кордон.

Вічна пам’ять
тим героям, наче криця твердим...
І хлопчині,
що загинув на війні молодим.
Він у травні
переможцем не прийшов у Берлін,
Але там... був і він... був і він... був і він.

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна...
Вже давно тут відгриміла війна,
Перемогу святкує кордон.
Наш кордон, наш кордон!


Обеліски -
не розкажуть про війну молодим
І про поле,
що палало, про пожеж чорний дим
Та про хлопця,
що у травні не прийшов у Берлін,
І чому таки там був і він... був і він.

У новітній історії світу
Місце є і новій Україні,
Де священні слова “Заповіту”
Вже співають у вільній країні,
Де кордони держави – святиня,
Де, вклоняючись низько калині,
Ми пишаємось тим, що віднині
Є господарями в Україні.


Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Прапор наш є синім, як небо,
І є жовтим, як стигле жито.
Нам чужої землі не треба,
А своїй – пощастило служити.
Ми пишаємось тим, що свідомо,
Присягнувши новій Україні,
Захищаємо мир і кордони,
Нашу Тузлу і острів “Зміїний”.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Вже ніколи не вмре Україна,
Її слава, історія, воля...
А усі ми – єдина родина
Від Карпат до Чорного моря.
І хоча ми несхожі і різні,
Нас об’єднує – гілка калини,
Незалежність, любов до Вітчизни
І до прапору України.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...