Кап с шипящего провода…
Точно - ток,
Или так -
Призрак ворона…
Выдь,
Броди-зуди,
Облаками гуди,
Раздувай да студи,
Окопайся опешивши…
Оборону тишины
удержи,
Коржами житья
шурши,
Прошей-ка их порошею…
Сжимай морозную узду
Руками - стёклами…
Чехла кожух сними,
Дымком дохни,
Железом члены прохвати,
Стань облаком,
По клику смятому морозом,
Помнишь ворона?
Пока бока
В подпругах голода,
Беги
Вдоль провода,
Тугими комьями,
не подымая топота,
Да голову пригни,
Под притолокой облакОмута
И - в ветер,
порохом…

Не зупиняясь ні на мить,
Шукаючи своє кохання,
Душа від почуттів тремтить,
Тремтить і серце від бажання.

Не зупиняйся ні на мить –
Шукай мене, як я шукаю.
Нехай моє життя летить,
Бо я жива, бо я кохаю.

Якщо зупинишся колись –
Ти в мої очі подивися.
Літати хочеться коли -
Я знаю – швидко ти навчися.

Пр.:
Знайди мене, відкрий мене
Як зірку в небі, незбагненно.
Знайди мене, кохай мене,
І знай, що все це не даремно.
Знайди мене – я буду там –
Над містом у пітьми кружляти.
Знайди мене ти по слідам –
Я знаю, можеш ти літати.

Не тікай від мене – я саме кохання,
Не тікай від мене – я прийшла востаннє.
Зайвих слів не треба – жодних обіцянок.
Розфарбуймо небо, наче під світанок.

Не питай, не варто, на скільки залишусь.
Не питай, не варто турбувати тишу.
Тут слова всі зайві, зайві, недоречні,
Бо кохання справжнє – наче та безпечність.

Заховаю серце у долонях твоїх,
Заховаю в себе у долонях твоє.
І завжди я буду так його тримати,
Від дощу та сонця його захищати.

Не тікай від мене – я саме кохання,
Не тікай від мене – я прийшла востаннє…

Хто я для тебе: ейфорія чи феєрія?
А може, ангел білий, та без крил?
Скажи! Можливо, фурія, містерія?
А може, відчай порваних вітрил?

Озвуч мене, облиш мене за брамами,
Закрий, бодай, на ржавих сто замків!
В моїй душі давно не ходять парами
Любов і зрада, злість і тихий гнів.

Ми вдало, жваво так тікали від "колишнього" -
Знічев`я затоптали неба синь...
Я прагнула знайти в тобі свого Всевишнього -
В мені ти прагнув відшукати тінь.

Давно в душі звучить твоя мелодія -
Сумний мінор і тихий ля дієз,
Хто ж я для тебе? Часом, не агонія?
Мовчи! Тепер не втримаю я сліз...

Я дивлюся на образи,
а в цей час, може, хтось крізь мене.
Я вивчаю в ці дні ази
всіх мистецтв, о моя Мельпомено!

І коли я відчую, ти
притулилась щокою ніжно,
Я скажу: «Не чекай, лети!»
Хай розіб’ється камінь наріжний.

Ти ж літала давно-давно,
і піймати не мав я моці.
Я тоді зачиняв вікно,
як дзвінок дзвенів на уроці.

Починалося все лишень,
перші кроки і перші звуки,
А на сонці проріс женьшень.
І мої він розрадив муки.

Мельпомено, це ти, моя,
чорна ніч, наче шкіра кішки,
наче після дощу земля,
(вже даруй, як збрехав я трішки).

І з ікон — тільки білий дим,
І руки не подасть Спаситель.
Бо поганин єсм, Коасим,
Але твій я навік Хранитель

Казковий аромат садовини
у церкві перемішаний з квітковим.
Корони маківок у купчаках ясних,
із медом щільники, стрічки, обнови-
освячення і втіха за врожай:
Святковий Спас іде по Україні.
І пахне п’янко свіжий коровай,
Коржі із маком, кукурудза, дині.
Подяку Господу й родючому зелу
Складають люди щиро молитвами.
Жнива крокують, та в душі – тепло:
Земля вродила щедро врожаями.

купчаки- назва квітів

Сіру фарбу видушує Осінь сумна
На палітру, ущент розграбовану Літом.
Вересневих дощів непроглядна стіна,
Як наруга над тихо вмираючим світом.

Гасять жар у моїх постарілих очах
Вогким диханням ночі безмежні тумани.
Своє серце шукаю у твоїх речах
Під невпинні і вперті дощу барабани.

Треба йти… Щось ніяк не народиться день.
За вікно проганяю відлуння пісень,
Пообрізую струни, спалю свої ноти.

Закінчилась для тебе мелодія ця.
Зніму стомлено маску обману з лиця,
Ще один поцілунок – і йду...Ти не проти?

Осінь нишком прокралась в Едем
Обпекти жовтизною листя.
Бог в бездонному таїнстві сну
Топить Свою одвічну втому.
У душі – нездоланний щем:
Не знайшовши для спокою місця,
Починаю я пісню сумну,
Лиш тобі та мені знайому.

В заклинань безпорадних мантрах
Захлинається квола мрія.
Всохлих Яблунь Пізнання кості
Догризають шашелю зграї.
Я латаю подерті у мандрах
Черевики зі шкіри Змія.
Ти ж - для Сонця червону постіль
Розстеляєш на небокраї.

Повернися до мене, Ліліт!
Щоб зігріти наш втрачений Світ -
Я зрубаю в Раю всі дерева!

Лиш зірки прозирають крізь хмари…
А на кухні повидло варить
З терпких яблук старіюча Єва.

Він її цілував, але тіні чомусь не видко.
Із-за спини виднілась дзеркала маревна тінь.
І в безмежжі дзеркальнім ввижалися обриси. Гидко,
адже це був не він, а те, що давно вже тлінь.

Як давно ми жили у раю…
Там, в дитинстві, у мріях лазурних.
Як співали пташки у гаю
в час пригодницьких марень амурних.

В час любові, в омріяний час
кожна мить витікала у вічність,
і повітря, мов мед, було в нас,
не життя — водевіль, ексцентричність.

Як давно все минуло, авжеж?
І тепер, позабувши про мрії,
ми вдивляємось в обриси меж,
за якими чекає повія,

та, що ходить до всіх тільки раз,
і приносить утіху ізвічну,
і лишає скорбот, не екстаз,
проклятуща... Не треба, не кличте.

Полишаю омріяний град,
всю планету і кожну зернину,
лиш у жменю беру виноград,
і калину, і листя ожини.

І молюся до всіх образів,
що століттями мовчки висіли,
ті, що бачили біль і гнів,
…вже спочили...

Там, де був, де робив я крок
у Перу, чи то в Чилі, чи в Гані,
все покриє одвічний пісок,
на Мальдивах, на Криті, в Тайвані...

І помолиться хтось зі старих,
як лежатиме тіло змарніле,
що полишило рай без своїх,
тих, що перші пішли у могили.

Червоний диван - наш оазис любові,
Сховаємось знову від мови людської.
Я хочу напитися тиші з тобою,
Ти хочеш напитися цноти зі мною.

У нашім бажанні ми щирі обоє,
Чому ж ми не разом, чом я не з тобою?!
Червоний диван, ти і я - і нас троє,
Червоний диван нас єднає з тобою.

Віч-на-віч лібідо зі мною в чеканні,
Червоний диван - наше танго прощання.
Тримай же в обіймах мене і... кохання -
Це танго останнє, це танго останнє!

Я хочу тебе бажанням нестримним!
Я мрію про тіло твоє, про дотик, любов…
Щоб стати з тобою єдиним,
Й кохати тебе беззупинно…

І обіцянки не треба мені!
Коханий, це ти, мабуть, винний
У тому, що так спокусив,
У тому, що ніжно любив.

Я хочу тебе!
Так не личить казати жінкам,
Та не суди сурово мене,
Це ж тільки бажання… Та сильне яке…

Я хочу заблудитись в твоїх снах
Кохання трунок випить до останку,
Щоб розбудився з сумом у очах,
Шукав зі мною зустрічі від ранку.

Я хочу стати вітром весняним,
Мовчання теплим подихом зігріти,
Щоб розтопився холодок щемкий,
Слова до тебе заквітчаю в квіти.

Між зеленими диво-шатами
Заховався пахучий цвіт.
Поміж кленами, між лапатими,
В’ється стежечка до воріт.

На стежині тій, в ночі синії
Зустрічала любов свою,
Дні відлинули пелюстинами,
Загубилися у гаю.

Між зеленими диво-шатами
Стелить травень мої літа,
Поміж веснами, між крилатими,
Моя доленька пророста.

Заплющив очі степ, у ковилу сповитий,
Повітря аж пашить від полинів гірких,
А у траві сюрчить цвіркун несамовито,
І поринають в сон старезні вітряки.
Їм сняться байдаки у межиріччі Буга,
Козацькі курені, полковницький пернач,
Багаття у степу, копит далекий стугін,
Забутої доби жіноча пісня – плач…
А як зайде у степ ранкова прохолода,
І схлипнуть від роси блакитні васильки,
Розвіє сни гіркі той вітерець - заброда,
Що у забудьках спить за вигином ріки…

*забудьки - степова трава з дрібними жовтими квітами (чорнобил, нехворощ)

Рыбалка, где-то на Волыни
Километров так тридцать, и граница.
Да, было выпето немало,
Наутро, вспоминаю ночь.

Нам повезло, нет синяков.
Хотя я помню было что-то.
Ходили мы в соседнее село,
И с кем-то говорили, не о чём.

Сижу, смотрю на поплавок,
Пытаясь разобрать, что ночью было.
В грязи сандалии, порваны они,
Где мы ходили, в поисках кафе.

Шесть карасей сегодняшний улов,
Оно не плохо, брат словил,
На много больше и крупней,
Я просто гость на день рожденья его.

И новый вечер впереди,
И лица новые на дамбе,
Девчонки, Юля одна напомнила её,
Другая просто интересна,
И имя Оля, но назвала себя она Татьяной.

Но деньги кончились,
И почти каждый никакой.
А многих, дома жёны ждут,
Умчались, мы домой уже затемно прибыли.
И у меня слегка не получилось…


3.08.08 год.

Як небагато нам для щастя треба!
Родину, друзів, щирість, розуміння.
Тепла від сонця, синяви від неба,
Здоров’я і снаги, горіння,а не тління.

І як важливо, щоби нас любили,
Не на словах, а незрадливо-тихо.
Самих в тяжку годину не лишили б,
А втішили би, коли прийде лихо.

І як від нас потрібно небагато:
Щоб не забути про своє коріння,
Не зачерствіти серцем, працювати,
Не розміняти на мідяк сумління.

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

Впусти мене! Хай серце стане птахом!
Розвій мій сум, стринож мою печаль!
Розкрийся небом чи зімкнися дахом,
Прилинь до мене, підійди, причаль.
Зігрій мене терпким настоєм сосен,
Солодким вітерцем торкнися губ,
Залоскочи у травах ноги босі,
І над озерцем синім приголуб.
Я вся твоя сьогодні до останку,
До німоти найменшої з клітин,
Щоб ти мене сповідував до ранку,
Сказавши потім : «Пташечко, лети!»

Цілком належиш тільки їй...
А я – програла... Бій скінчився.
Ти погляд не ховаєш свій –
Немов небесна синь наснився.

В думках до тебе лину я,
Та байдуже... Вже ніч спинити
Ці хоче марення у днях,
Де я блукаю серед світла.

РазОм не бути нам удвох –
Табу від Бога – я це знаю,
Та все ж у мареві думок
Задумку-мрію я шукаю.

Щаслива – бо щасливий ти...
Нещасна – разом не зі мною...
І вічність буду берегти
Я ті хвилини, де нас двоє.

Лиш я і ти...І глибина
Цих почуттів палких, гарячих,
Що здатні образ дать словам,
Змістити устрої галактик.

В слова ці вкладено любов
Наївно так, відверто, щиро,
Не знаєш ти про це, та знов
Для мене це не так важливо.

Юний, гарячий, веселий
Липне цей липень до липи,
Лізе нахабний в оселі,
Синіми віями кліпа,
Гронами зорі на села
З вечора сипле і сипле.

Я не помню зачем,
Я не помню когда,
Я оставил её,
Ты осталась одна.

Таковы парадоксы,
Это жизнь не твоя.
Я сегодня свободен,
Да и ты не нужна.

Где же делись страдания,
Видь я, помню тебя,
Но не помню о ней,
Той, что оставил после тебя.

01:26 30.07.08 г.

Що в піснях співається –
Не завжди збувається,
Свідчать – пересвідчують
Стомлені віки,
Пісня то надією –
Сонцем усміхається,
То сльозами – росами
Встелює стежки.

Без пісень не вижити
Нашому народові,
Всі страждання й радості
Вилились в піснях,
В них ми залишилися
Сильними і гордими,
Хоч в житті не завше свій
Боронили шлях.

Ми – пісенна нація,
Звемось українцями,
Мабуть в світі білому
Рівних нам нема,
То пісні стражданнями
Повнимо по вінця ми,
То від сміху щирого
Дух нам перейма.

Скільки доль минулося,
Скільки доль забулося,
і кохань, і пристрастей
В безвість відійшло,
А пісні, як ластівки,
На знайому вулицю,
Прилітають веснами
В місто і село.

Що в піснях співається –
Не завжди збувається,
Та дає наснагу нам
До життя і мрій,
Як росою чистою
ранок умивається,
Так пісенним полум’ям
Грій нас, доле, грій!

Я стучала в глухую стену,
На коленях молила Бога:
"О, Всевышний, даруй надежду,
Прогони все мои тревоги…"

И бродила я в листопадах,
Там искала любовь и нежность,
Но тебя не бывало рядом;
Где ты, тот, кто меня утешит?


Мое счастье мне часто снилось,
И я стала немного верить,
Что к тебе постучусь я утром,
И ты спешно откроешь двери,


Отворишь для меня ты сердце,
И мне станет вдвойне теплее…
А сейчас?..Ну, куда мне деться?
Кто обнимет и обогреет?


Я стучала в глухую стену,
На коленях молила Бога,
Чтобы он подарил надежду,
И прогнал все мои тревоги…

Пробачити за те, що ти не любиш,
Не любиш, хоч тобою я живу.
Пробачити за те, що губиш, губиш
Мене - і я тебе за це прощу.
Прощу за дні розлуки і страждань,
Прощу твої палкі нові кохання,
Прощу заради неземних бажань,
Якими запалив мої світання.
За те, що показав таку любов,
Навчив того, чого колись не знала,
Збудив життя у мені та й пішов,
А я з любов’ю віч-на-віч зосталась.
Пробачити, що живемо лиш раз
І тільки раз без розсуду кохаєм...
Нехай. Книжки напишуть не про нас
І не про нас у пісні пригадають.

За ту любов, що радістю не квітла,
І незгасимим спалює вогнем.
Прощаю все тобі - хай і не гідний,
Прощаю! Залишаю пам'ять-щем.

Любов- почуття без кордонів і меж.
Воно розпалить мільйони пожеж
В серцях у закоханих світу усього.
Ти, може, сам ще не відаєш того,
Але воно в тобі давно горить.
І ти відкрийся хоч на мить-
Пізнаєш щастя ти прекрасне-
Любов ніколи не погасне!

Холодний вечір, а я одна.
Життя самотнє, в душі зима.
Тебе шукала усе життя,
Але не знала- тебе нема.

Приспів:
Ти тільки вигадка моя,
Ти тільки мрія нездійсненна.
Тебе шукала я дарма,
Бо ти- це хмарка в небесах.

Сумне життя- без тебе я.
Та ще жива надія моя,
Що Бог змилостивиться й пошле
З блакитних і ніжних небес тебе.

***
Те ж саме сонце сходить кожен ранок,
І вітер то ласкавий, то шпаркий.
Земля ж щораз у свіжій вишиванці
Нас зодягає в одяг віковий.

Щодня нові шукає нам пригоди
Трудяга невгамовний – плинний час.
А ми, мов в казці – прагнем нагороди,
Чудес приємних і душі окрас.

А дні мандрують по щемкій спіралі,
На серці вчинки вписують карби,
Які ж іще підвладні стануть далі,
Які нащадкам закладем скарби?...

Не просинайся, як мило ж ти спиш…
Життя би дивився на твоє обличчя,
Відкинув волосся, куди вже нам ближче?
Твій сон не сполохати подихом лиш.

Кімнату наповнює сонячне світло,
Шовковими хвилями постіль лежить –
У пам’яті лишиться тільки ця мить,
У серці залишиться тільки це літо…
22.07.2008

Заховалась зіронька в хмару дощову,
Вечорові сутінки впали у траву.
Засміялась ніченька свіжістю роси,
В калинових китицях вітер голосив.

Нічко-чарівниченько, поможи мені,
Покохав калину цю рано-навесні.
Білосніжні китиці ніжно цілував,
У коханні вірному щиро присягав.

Та покликав в мандри братик-вітерець
Звів мою закоханість ледь не нанівець.
Затремтіли гілочки шепотом сумним, –
Безтурботним леготом я помчав за ним.

Щасливий ТИ!..– тягар зняв із душі –
Зізнався в почуттях, які міцніли… -
Мені дав подих для нових віршів –
І вкотре піднялася я на крилах!...

Щасливий ТИ!.. – й нещасний водночАс –
Змогла тебе цілунком отруїти,
Вогонь зайняти у твоїх очах)))
І пристрастю своєю спопелити…

Я – кава з перцем і полинь-трава –
Зробити можу гірко, як захочу))
Вжалити задля втіхи – КРОПИВА…
І можу бути ніжна проти ночі.

Щасливий ти!.. Й нещасний!..Так і знай!..
Мене тобі довіку не забути.
Залишуся для тебе – смак бажань
І схилиш голову на мої пишні груди…

Сердець в коханні стукіт –
В у н і с о н -
Не довелось відчути і зустріти…
Симпатій пута, сумнівів полон
Я відкладала день за днем –
До літа))

А потім – піддалась…
І враз – обрив!!! –
Глибокий яр з крутими берегами…
Здавалося…
Мене ти не любив!..
Лишилося писати епіграми…

_________________________________

_____________* "… меж белых листьев
_____________ и на белых стеблях…"
___________________ Н. Рубцов

___________________________________

Где я была? Бродила – долго –
по ковылям в местах пустынных.
Искала трав средь сухостоя.
Полей на волосы мне, милый,
настоя из того кувшина –
не сразу весь, наполовину!

Тебе я, вспомни, говорила –
ты улетал… на третье небо, –
у скал хрустальных в мире Нила
растет трава "… на белых стеблях…"*
Вдохни! Тебе по нраву запах?
Клони же голову – остынет–
и в полотно остатки влаги.

Ты долго ждал? О, только вечность…
Но это, милый, очень мало.
А я… опять не опоздала –
ты не соскучился, конечно.
Неси же свечи и, пожалуй,
день погаси! Пусть будет вечер…

Ты вызволил того поэта,
что снова стал неосторожен?
ЧтО было?
Опыты со светом…
О, это…
Всё у них так сложно!
Я видела его подругу –
льёт слёзы на пустую пристань…
Ведь поздно – слёзы!
…слёзы.. слёзы…
Теперь там жемчуг.
…чистый-чистый…

Мені наснився вечір голубий,
В ставку лілеї,заколисані водою,
І ти стоїш на березі сумний,
Немов прийшов прощатися зі мною.

Вдягнулось плесо в димчату вуаль,
Скупався тихо місяць у воді,
Ти знову йдеш-мені лишив печаль,
І згасли зорі в небі, як в житті.

Мені наснився вечір голубий,
Розлука ж зранку розвела мости.
І тільки спомин, як полин гіркий,
Манить крізь роки, як у згадках ти.

Цей мокрий асфальт від дощу...
По ньому - до тебе - на мить,
Або назавжди, досхочу!
Здавалося, Всесвіт тремтить...
А потім - колись все мине,
Так холодно... Казці кінець.
Здається, в мені не одне,
А сотні розбитих сердець.

Утреннего солнца луч
Сквозь окно ласкается.
Подожди, сейчас проснусь,
Сон со мной прощается.
И в прекрасном этом сне,
Перед пробуждением,
В небе пасмурном зажглось
Жизни озарение!
Озарение пришло
После грозовых дождей.
Вновь явилось солнце мне
В свете ласковых лучей!

Збожеволіла хата,
зіп'ялася на курячі лапи
і пішла собі містом,
на асфальт розсипаючи цеглу.
і сідала в автобус,
там у вікнах когось виглядала,
не знаходила місця
і, стомившись, назад поверталась.
присідала на землю,
в неї знову вселилися люди –
паразити будинків,
що потроху з’їдали їй душу.
Їй ставало так гірко,
що, бувало, казилась ночами,
скреготіла зубами,
та людей не лякав стінний скрегіт.
Їй набридло сидіти,
хата знову схопилась на лапи,
люди в вікна стрибали,
а вона - бігла з міста у поле.
Розсипалася цегла,
але хата на це не зважала,
її стіни тріщали,
та стрибала, заплющивши вікна.
І скінчилося гра –
її тіло начетверо трісло...
Хата вмерла, лиш шифер,
шкло та цегла розкидано полем...

Я желаю тебе, чтобы счастье
Было, было всегда с тобой,
Чтоб была твоя жизнь настоящей,
А не вымыслом и не игрой.
Пусть тропинка твоя не плутает
По ухабам и грязным лужам,
Доброта твоя не растает,
Чтобы был ты кому-то нужен.
Пусть будут друзья настоящие,
А не ради стакана и выгоды,
Добро ради дружбы творящие,
Готовые выручить из беды.
Пусть будет любимая Женщина
Тепло и заботу дарящею,
Не птицею перелётною,
А спутницей настоящею.

Вона прийде
І скаже
Я твоя
І тілом потече кохання трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
І з вуст спаде медовий поцілунок

Вона прийде
Всміхнеться
Лиш тобі
Ви каву вип'єте ранкову тільки двоє
В ту мить ти скажеш чесно сам собі
Це та, що світ наповнює любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Це ти
Вплітав їй у волосся ніжні квіти
Збудує доля пристрасті мости
Щоб ви могли від щастя шаленіти

Вона прийде
А все ж могло
Не так
Не щиро, романтично і реально
Якби любив ти тільки у віршах
Якби хотів ти тільки віртуально

1
В літньому небі хмари мінливі.
Ні, то не хмари по небу пливуть,
Коні небесні, стрункі, білогриві
Швидким алюром над полем ідуть

Сполохи грають, громи гуркочуть,
Білий за синім конем поспіша
Вітер небесний їм ніздрі лоскоче,
В полі шукають маленьких лошат.

Взяв би того– в золотавій попоні,
З білою зіркою -– тільки б його!
Коні небесні, омріяні коні,
Не обминайте горбочка мого.

Кинусь я в небо , схоплюсь за гриву
І, наче птах, на коня я злечу,
З неба я вигукуну: - Мамо, щасливо!
Хлопцям привіт!-і в світи полечу.

Тільки в душі моїй, десь у куточку
Щось ворухнеться, думка одна.
Щось залишив я на тому горбочку,
Що ж наробив я?!. А як же вона!?

Думка гайнула і геть полетіла.
Простір відкрився - сто тисяч доріг!
Завжди зі мною хусточка біла,
Твій подарунок,мій оберіг!



2
Довго я буду по білому світу
Стрімко гасати в скрипучім сідлі
Може весною, а може і літом
Знову з’явлюся на рідній землі.

Кінь мій як вкопаний стане під ганок,
Добре знайоме віконце оте.
Крикну щогруди я :- Здраствуй ,кохана!
Я повернувся-я-я!!…
Чого мовчите?

Бачу в вікні я лице незнайоме,
В чорній хустині, як привид сама.
- Милий юначе, вертайся додому,
Ти запізнився …, Її вже нема...

Хай не повірять нероби та соні,
Я все життя необачний такий…
Лише зі мною небеснії коні,
Білий...
і синій... і вороний.

Мені здавалося, ви, Пане, хотіли того кохання.
Ви так дивилисm на тіло моє, немов на зізнання...
Ви торкалися вуст моїх, як на сповіді підліток...
І здавалося, я не байдужа Вам сто літок...
І я здіймала ті речі із себе болісно,
Передчуваючи слово Ваше вражаюче...
Але цілунки квітнули любов’ю рясною
І ніжним чуттям палаючим...
І я слухала голос Ваш, кришталево-вишуканий,
Підіймала руки в благанні: залиште мене!
Не чіпайте серця мого, криваво-художнього,
що стікає картиною із всевишнього
злету помислів, злету крил моїх,
уві сні ВАС! обіймаючих...
Я ще вірую, я ще вірую:
ВИ КОХАЛИ МЕНЕ, ВБИВАЮЧИ!

Втрачаючи бурштин свого дощу
Ти викрапав мене непомилково
Я більше тебе в зиму не пущу
Я до розриву мозку не готова
Ти залишився в літі наче мавр
Хоч білий був волоссям і очима
Такі як я зимують в однині
Лишаючи все тепле за плечима
Немає в мене віял й парасоль
Щоб плоть твою від сонця захистити
Я не приймаю в зиму твій вогонь
Він весь мій спокій може спопелити
Ходжу самотою, мазком на полотні
Та споглядаю фільми твого літа
Зустріну вже тебе хіба що в сні
Жалем і болем щільно оповита...

ти знаєш як, втікаючи пісок,
мій поцілунок лив крізь твої пальці,
лякаючись від об’єму думок,
ми ледве прокидалися уранці.
До нескінченності не прагну вже давно
Не тілом ні душею, що ще маю?
Світлинами заклеїла вікно,
І бачила лиш посмішку безкраю.
Та барвом з неба листя опаде
І переб’є склянки собі не щастя
Мій дощ уже давно тобі не йде
Бо це було б безглуздо і невчасно...
Ховаючись в печери подушок
Я м’якістю ділитимусь зі снами
До безлічі минулих помилок
Я бережно торкатимусь руками.
І марячи на плечах не твоїх
Згадаю та відплачу безпричинно,
Помічу у відлунні своїх лих,
Що образ твій зникає так невпинно...

Вбиратися як завше у червоне
Триматися за руки так нестерпно,
Коли твоє кохання охолоне,
Не вимовивши імені посмертно.
Ховаюся за рештками надії
Бо ще люблю невчасно і не в міру
Твій погляд лиш для мене не жевріє,
хоча лише мені проник під шкіру...

Вона прийде
І скаже
Не твоя
І вразить серце слова згубний трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
В ту мить гірчитиме прощальний поцілунок

Вона пройде
Всміхнеться
Не тобі
І каву питиме ранкову не з тобою
В ту мить ти не повіриш сам собі
Що вчора ви лиш гралися з любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Не ти
Їй вибирав сьогодні ніжні квіти
Розвіє вечір спалені мости
Щоб зміг ти наодинці шаленіти

Вона піде
А все ж могло
Не так
Не так буденно, звично, тривіально
Якби любив не тільки у віршах
Якби хотів не тільки віртуально

Мені так жаль
Роки минають швидко
Сльозинка смутку
На товоїх вустах
Я покохав тебе
О юна квітко!
То ж прощавай
Зустрінемось у снах.

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

Вже пізно, ти вже не повернеш
ні почуття, ні дотики мої.
Все те, що було, вже померло,
Лиш осад спогадів в душі.

Який, як книжку, я гортаю
В самотні дні меланхолійні,
Коли жалію за тим, чого немаю,
Й плекаю нездійсненні мрії.

Можливо, ми б були разОм
Рік чи місяць, не знаю.
Та нащо думать назад,
Якщо й так цього немає.

Доля нас, звичайно, не спитала,
Зробила все, як завжди, по-своєму
Та, значить, так і бути мало,
що ти і я навік окремо.

Вже завтра мене не впізнаєш,
Підеш своїм шляхом, а я - своїм.
Я книжку потріпану сховаю
І відкладу у довгу скриню снів.

Так неймовірно порожньо в житті,
Таке усе штамповане й безбарвне,
Що зникнути з лиця землі,
Не бачити нічого, мрію марно.

Безглузий кожен божий день
І кожне слово сказане- без змісту.
Туди- сюди снують маси людей,
Вони лиш вміють пити й їсти.

Немає моралі, зникли ідеали.
Віру, Любов І Милосердя
Давно повісили і розіп'яли
І залишилось лиш гниле осердяя.

Знов небо строкатий плете візерунок, коли починаєш любити як вперше
І тихий в божественній млі обладунок зі шрамів сердечних не видасть, не збреше.
Солодкою ніжністю, моквою тіла полинем туди, де Заграви магічні,
Безумну злу ніч цю розріже Ярило, для Наві сяйливий противник одвічний.