Я думаю, ти повернешся
Свіжим ранком тихою ходою
І часточку твого життя
Ти принесеш з собою.

Я думаю, що ти прийдеш.
Як завжди несподівано, зненацька,
Подаруєш мені шматочок щастя
І ціле море ніжних почуттів.

Мені не скажеш про кохання
Та говорити й нічого не треба,
Адже я бачу, як всміхаються ангели з неба,
Коли ти дивишся в очі мої.

І тільки тихий шепіт…
Прилинув легко ,мов сиза вуаль,
Здригнулось повітря і полетіло
Кудись в мінорную даль…

І тільки тихе відлуння…
Сказало слів так мало,
Проплило нічкою і серцю до ніг
Все золото зірок поклало…

Так мало слів…
І тільки серце б’ється без упину
Не відпускати б твою руку
Ще хоч хвилину…

На небі рожевий серпанок,
Шепочуть квіти про світанок,
Десь гомонять старі ліси,
Ніжні вітри розвіюють тумани.

Гірською стежкою іде душа моя,
Моя душа ранкова,
Ступає тихо, як прозора тінь,
Щоб не збудити гори й Бога.

А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.
І мерехтіло срібне павутиння,
Горіло в полум’ї цілюще коріння,
Хтось тихо ходив старим садом,
Туман зливався із дурманом.
По озеру вальсував човен пустий,
Старі весла глухо скрипіли,
Місяць ткав доріжку для зір,
Вони по ній до озера сходили
І глухо світились в імлі.
А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.

Зов’ялими трояндами твої листи не пахли,
І не тремтіла при письмі рука твоя,
Та ніжність всю твою і ласку
З відкритим серцем прийняла душа моя.

Через тебе я море сліз пролила,
Не раз душа розривалась з одчаю,
Але й не раз від щастя цвіла
І з насолодою кохання вдихала.

Бувало, я мовчала й дивилась у даль,
А ти на мене дививсь й посміхався,
Мого волосся ніжно торкався,
І погляд твій з моїм зустрічався.

Коли ти був далеко,
Я серцем з тобою була,
Всю душу тобі віддавала.
Проходила вічність…

Як завжди не впору
Ти повертався.
Тільки на мить…
Мій погляд ловив,
А потім йшов знову.

Білий туман
В білому саду,
Тихий переспів,
Тиха мольба.
Цвіте ніжно сад,
Туга розквітає,
Віє легко вітер –
Печаль навіває.
Стікають з пелюсток
Краплинки роси,
Сльоза з очей стікає.
І вдалині десь
Гомонять ліси,
І невпинно тривожні
Думки гомонять,
Не стихають.
Вже сонце
На спочинок йде,
Ще один день
В архів відбуває.
Та смуток в душі
Тільки зростає,
Туга серце здавлює,
Туга і журба.

Лунає нота смутку,
Летить прозора гама,
Надворі листя шелестить,
І дощ блукає садом.
Ноти згортаються в млосному вальсі,
Голос тремтить, плаче гроза,
У пам’яті плаває день солодкий,
Той день, після якого прийшла гіркота.
Гама стрілою вверх летить,
Бушує буря, гримлять небеса,
Я в відчаї, вірю все ж: повернешся ти,
Прийдеш, обнімеш, захистиш від грози.

Якби могла я відьмою стати,
Свою душу природі продати,
Звільнити серце, крила розпустити,
В сизий туман легкий крок зробити.

Летким силуетом між шелесту трав блукати,
У пахощах зілля пливти, потопати,
І дурманіти, п’яніти, нектаром упитись,
Віддатись легкості, з вітром любитись.

У верховітті густому мрійливо дрімати,
Під шепіт містичний зелених зірок засинати,
На сході сонця прокидатись,
Холодною росою в тумані вмиватись.

Із теплим дощем балади співати,
Із ніжним вітром в меланхолійному вальсі кружляти,
Із повним місяцем перемовлятись,
Помалу в відьму перетворятись.

Убити час, припинити постійне чекання,
Востаннє поставити йому німе запитання,
В очі глянути – у відповідь мовчання,
Жінку відьмою робить лише нещасливе кохання.

Замерзле від зими віконце,
Зігріє теплим поглядом весна,
Заграє зайчиком від сонця,
Краплина на щоці –сльоза…

Промінь твоїх вій торкнеться,
Розтане в глибині очей,
Поцілує у вуста,- ти засмієшся,
Спогадами пристрасних ночей.

Слова розтануть вранішнім туманом,
Торкнуться вух, як легкий подих вітру,
Закутані в мереживо обману,
Полинуть в нікуди з ранковим світлом.

Мине цей ранок назавжди без жалю,
Та знаю, - не забуду я ніколи,
Вуста твої, які мовчать- люблю!
І очі, що - люблю говорять!

Як впаде та зоря із неба,
Під якою родився я,
Усміхнусь я тоді до себе
І промовлю своє імя.

Пригадаю життя минуле,
Що, як блискавка, пролетіло,
І усе, що збулось і забулось...
І душа попрощається з тілом.

І полине душа у космос,
Там шукатиме довго бога...
...Зогниє моє тіло, а кості
Опочинуть в земних чертогах.

Одинокість вкрадеться зненацька
Міжсезонням вокзальних гудків
У долоні камінчик – на щастя
А у серці обвітрений Львів

У очах невимовні питання
На губах поцілунок терпкий
Це не просто від’їзд - це прощання
На зупинці розбитих надій

Тебе знову дорога чекає
Манить золотом, блиском підков
А мене непомітно вбиває
Затяжна віртуальна любов

День за днем ці складні перегони
Над якими в нас влади нема
За тобою закриє кордони
Наша львівська холодна весна

На площі пісня ллється,
Слова у серце проникають,
І як барвінок вона в*ється-
Та зачаровує, слова ті надихають...

Душа зігріта співом про Христа,
У радості та щасті розчинялась.
Слова прекрасні, про небесного Отця,
Любов*ю - до неба піднімались...

У хорі альт виводив спів,
Високим нотним дивоспівом,
Та сонце виглядало з-за куполів,
Все заливало золотим промінням...

І благодать на люд зійшла,
Затихла площа від чудового мотиву,
Та проникаючого почуття,
Божественного співу...

Тихенько чорна баба підійшла,
Прокльони,кинула в юрбу вона,
На хор анафему взвела,
Ворона в такт їй каркнула.

І засміялася юрба,
А пісня лилася в небеса -
"Хвала Матері Божественного дитя",
Стояла слухала юрба,любов*ю Бога обнята.

В проміннях сонячних весни
Витає щастя і душа радіє.
У тебе я є, а у мене ти;
Кохання наше й уночі зоріє.

Весняна пристрасть наче той туман,
Вона мов чародійка і богиня, -
Перетворила нашу кров в вулкан,
Що вибухає в жилах лавою-кохання.

Вогонь кохання – справжня насолода
Підсилена магічністю весни;
Це неземне блаженство, нагорода
За те, що в тебе я є, в мене ти.

Я питиму ніч,
Цей коктейль із любові і льоду.
Що твоє, що моє
Розгадає світанок, а втім
Я піду крізь дощі,
Заховавши примарну свободу
За палким і пекучим
Божевіллям нестримним своїм.
У фотелі років
Задрімало холодне безсоння.
На долонях печаль
Нам розкреслює лінію змін.
Спіле листя з дерев
Ще влаштує нові перегони,
Покидаючи сад
З поцілунком холодних вітрів.
Літо тане, шкода,
Що впіймати його не зуміла,
Не впізнала в тарілці
Гіркоту романтичних приправ.
Розміняла на дні
Такі звичні, такі традиційні
Фантастичні пригоди.
Які серпень мені обіцяв.
Та нітрохи не жаль,
Не розплачусь дощем за тобою.
Не розсиплюсь до ніг
Пелюстками гірких хризантем.
Пригорнуся плющем
До грудей твоїх рідно-зболілих,
І попрошу у неба
Крихту долі
Розбитої вщерть.

Все почалося з тебе -
Зима і першоцвіт,
І синь грайлива неба
І наш легкий політ.

Все з тебе почалося -
І радість, і печаль,
Твоє, як ніч, волосся,
І зелень ув очах.

Все почалося з тебе -
І мить, і день,і рік.
Тож іншого не треба
Мені тепер навік.

Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...

Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
лиш на волі п`янкий віє вітер
і так пристрасно струни бринять:

Приспів
***
А у циган душа, як пісня,
а у циган любов - вогонь,
кохай мене - безтямно, грішно,
гори-гори - не охолонь.
Ай не-не-не - не треба знати
куди дорога приведе
кохай мене в цю ніч крилату
аж доки сонце не зійде.
Гоп-гоп-опа!
Ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - вогонь палає,
ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - тебе кохаю.
Гоп-гоп-опа!
***

Ай-не-не-не,
що чекає нас завтра, цигане,
у ворожки усе розпитай.
Чи колись та година настане,
як від пісні залишиться край?

А від краю до краю лиш туга,
а від болю до світла - струна.
То не вітер - то Бог пісню слуха,
ай навіщо ця пісня сумна:
Співаймо ромале...

Приспів
***
29 Лютого 2008

Розпатлую миті – куйовджу лапату листву.
Шепоче минуле про літа опалі клейноди:
шампанське, шансон про лямур - шансоньє Ознавур
вдягає на голку, платівка викручує ноти.

І крутиться щастя в підборах, довкола вода
зливає бруківкою небо до черева вулиць.
Ніяк передати все те, що Господь передав
у мокрім волоссі твоїм та устах... І так чуло

на місці стояти - хай небо стікає чолом,
по скронях, грудьми, а на відстані поміж устами
хай вимокне в щасті розлуки безмежне крило,
нехай заплачу я за цей поцілунок роками.

Ще раз караул поміняє на стрілках доба,
а тиша на пальцях полічить до ранку години...
Не я - хтось чужий дозбирає твій мед на губах
і ти не мені подаруєш коханого сина.

Розпатлані миті, зкуйовджена кроком листва -
опалі клейноди, що літо колись назбирало.
І десь шансонетки згубились гламурні слова,
що Шарль Ознавур через серце на голку вдягали.

28 Лютого 2008

Падаю, падаю разом з тобою
У височінь березневого неба.
Висне наплічником день за спиною,
Вечір любов трансформує в потребу.
Сон поглинає містерія світла.
Рух віддзеркалює срібне люстерко.
Руки знімають умовності з тіла,
Очі туманяться.. Тепло.

Неначе спалах - почуття
Прокинулись в моєму серці,
Коли зустрілись ти і я.
Та це лиш спалах, і відверто
Скажу, що швидко гасне він,
не бути разом нам з тобою.
Ти розумієш це, бо ти
споріднена душа зі мною.
І серце, не потрапить в плін
Високих почуттів та чистих,
Ти розумієш це, бо ти
не бачиш у стосунках змісту.

Я хочу в серці зберегти
Назавжди цю приємну тýгу,
Адже не знаю, чи знайду
В житті своїм такого "друга".

У серці затаїлася печаль.
Гадюка-смуток перегаром душить,
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.

Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.

І серце гріє лиш одна любов -
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б"є у дзвін: йдуть на вокзали люди,
А я не йду - мій потяг вже пішов.

Не відаю причини і не знаю,
Та уві сні я більше не літаю,
Не бачу кольорових снів
У чергуванні чорно-білих днів…
Ці дні без тебе справді чорно-білі,
Немов птахи - безмовні і безкрилі,
Немов сади - без цвіту навесні!
Всі дні без тебе - чорно-білі дні!

Я кольорів життя не забуваю:
Рожевим ранок звично називаю,
І білим називаю світлий день,
Хоча без тебе сірий він лишень!
А при тобі яскравий був, іскристий,
Немов бусинки на твоїм намисті,
Бузковий цвіт вечірньої пори… -
Повір, я не забув ці кольори!

Життя без барв - кохання без любові…
Мене втомили сни некольорові,
І виснажили сірі дні...
Якби достало сил мені
Щоб зняти темні окуляри –
З обох. І сірість втратить чари,
Вернеться кольоровий час!
Але... Напевно не до нас.

В любові не буває каяття,
Вона не знає пастки забуття,
Лиш через неї сенсу набуває
Химерна гра під назвою "життя"...

Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Подивись…
Це моє тіло…
І там всередині душа…
Вона ще тепла і жива…
Подивись…
Це наше небо…
Воно горить в моїх очах…
І це неначе страх…
Подивись…
Це грає вітер…
Він нам шепоче і згасає…
Він кожну думку нашу знає…
Подивись…
Це моя воля…
Вона вивчає твої сни…
Все те, що треба лиш мені…
Подивись…
Це мої очі…
В них небо наше. І любов…
Тече у серці, наче кров…
Подивись…
Це твоя я…
Крізь мене ти, крізь мої сни …
Крізь мої темні думки…
Подивись…
Це все що мала...
Це все, що я тобі відділа...
Бо ще так сильно не кохала...
Подивись...

Сльозою бруньки
упаду
на мокру лаву
у саду
де вчора тінь
копіювала твій портрет
у повний зріст

Нової збірки
стиглий зміст
в руках твоїх
чи з клену лист
з осінньої прогулянки
проріс

у фоліант

і знову вниз
стікають дні
що замерзають
навесні
а в скронях
стугонить
нестримне «ні»

слова німі

На килимі з трав ти мене позбирав по частинах:
Я бачила небо очей твоїх лагідно-синіх;
Обличчя топила у білих кудлатих хмаринах
І голосу твого вдихала швидку течію;

Ловила губами краплини пекучого літа;
Бажала тобою усі таємниці відкрити;
І ніби вода, що на спраглу пустелю пролита,
Очистити, змити усяку тривогу твою.

Я досі незмінно дивуюся тому, що сталось –
Чуття-павутинки від доторку лиш розірвались.
Нехай буде тиша, до вуст притулятиму палець,
І мало-помалу нову павутину зів’ю...

БудувАти силу на словАх
А у снАх вимрІяти їй вЕлич
Світлом прАвди значИти їй шлЯх
Не боЯтись вІрити в ангЕлів.

Теплим зОром мІряти їЇ
МолитвАми захищати дИво
ВиростАти поки молодІ
Рости скОро поки нетерпелИві.

Правда вкрИта хмарами брехнІ
Які нЕсе поляканий вІтер
Тихнуть дІти правди голоднІ
І питАють де правдивий вчИтель.
20.02.2008р.

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров’ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

А памяташ, як колиси
Билисме молоди?
Як над нами місяц висив,
І за нами ходив?

А памяташ, як сме ішли
Од села до села...?
Гори несли наши пісні.
Як било весело!

Або товдиль. Веснов, зрана
Співав жайворонок...
В тамтім році нас вигнао
У світ, як ворони...

Ні. Ти того не памяташ,
Бо тя там не било.
Спитай маму, спитай тата
Як нас вивозили.

Вони добрі памятают.
Нигда не забудут,
Як то їх з рідного краю
Вишмарили люди.

Вишмарили по долинах,
Штоб ми там пропали.
Штоби нашу Лемківщину
Вони для ся взяли.

Спитай бабцю, спитай діда
Про рік сорок семий.
Они тобі оповідят
Житя картку темну.

Гнес ничого ся не боят.
Юж не хцут мовчати.
І хоц юж над гробом стоят
Готови вертати.

До лісів, што колись няньо
Миж горами садив.
Думав, што колиси Ваньо
Буде з того радий.

Не дочекав. Взяли поле.
Його ліси взяли.
І в чужину, майже голим
З Карпат го прогнали.

Хоц не забил він ничого
По роках тількоси,
Кус заплаче, гварит з Богом,
І трохи го носит.

Бо не годен так забити
Гори, ліси, поле...
Вшитко мусів там лишити.
Ой, коле го, коле.

ти зник з мого життя ще вчора,
раптово впав осіннім листом.
і стомлена багряна втома,
лягла на душу як намисто.
осінній вальс для нас останній,
ти вітром полетів від мене.
ти зник з мого життя ще вчора,
лишивши осінь після себе...

Згорає хтось на дереві і в ніч,
Коли послушника шукає храм.
Знаходить в небі непотрібну річ,
Старий самотній донжуан.

Ховає гнів в знецінений кулак,
Витягує з кишені часомір.
І cпогади з задавлених атак,
Видзьобує із серця дивний звір.

Старий Вітольд... йому помстився час,
За тих дівчат котрі втрачали розум.
Через очей смарагдовий фаянс,
Чекаючи на погляд як на дозу.

Іде додому дон в старім пальто,
Знаходить в скринці для листів ключі.
Цілує ніжно він свою Ніхто,
І тихо тане в полум'ї свічі.

Маленьке щастя,
дякую Тобі
за дотик Сонця,
промені присутності.
Коли торкався світ
твоєї сутності -
не загубився
у гулкій юрбі.
За те, що крок -
упевненістю кований,
за те, що слово -
зважене, мов сталь.
За те, що ти -
не сніг,
і не печаль,
а теплий усміх
променя ранкового.
О, дивна пісне,
що тамує біль!
Щоразу я
у найріднішім погляді
гублю душі
нестримно-зимні повені...
Маленьке щастя,
дякую Тобі!

Відкрий долоні і впіймай мене,
коли злітаю зіркою до тебе.

Дай волю крилам – здожени мене!
Лови! Я – вітром під блакитним небом!

Прокинься вранці, усміхнись мені.
Я – сонцем поруч . Ну, бери за руку!

Я – квіти. Я – весна. А в цій весні
уже немає місця для розлуки!

Знайди мене і забери собі.
І не віддай, і не позич нікому!

І буду я світити лиш тобі.
І крила дарувать тобі одному!

Скінчилося літо,-прийшла зима…
Я став шукати тебе-нема,
Та вітер кидає листя в вікно,
А серце стукоче,-тобі всеодно…

В душі стемніло,- очі мовчать,
Гвоздики кохання,-під снігом лежать,
На листі багрянім застигла печаль,
Як жаль мені їх,як жаль…

Знайду я гвоздики серед снігів,
Візьму у долоні,-диханням зігрію.
Розтануть сніжинки,-оживуть пелюстки,
Коли доторкнуться рука до руки...

В очах твоїх радість з’явиться знов,
В душі після зими-заграє любов,
Снігом весною розтане печаль,
Червоні гвоздики як жаль Вас,як жаль….

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

Дав би мені Господь крила,
Я б у небо злетів,
Сизокрилим голубом
У височінь далеку!

Дав усім ,Бог крила,
А мені одного,
Спробував злетіти я,-
Падав довго,довго..

За що ж мене,Господь-Боже,
Так гірко карати,
Для чого мені крило одне,
Хіба з ним щастя взнати?

Якщо хочеш мати крила,
Та до хмар літати,
Знайди собі вірну любов,
Щоби навік кохати!

Ой, зіронько, вечірняя
У небі одинокая,
Зійшла над горою,
І чому сама одна?

Колись була я дівчина,
Любив мене милий,
Кохав гарячим серденьком,
А я очі ховала…

Бо була я гордая,
З мріями заручена,
І у синє небо,
Зіронькою злетіла..

Одна тепер у небі я,
Та й шукаю милого,
Місяченьку, братику,
Де тепер його зоря?…

Ой, Зіронько-лебідонько!
Не ховайсь за хмарами,
Світлом стелиться земля,
Милий твій,- навіки_я!

Скажений осінній вітер,
Завивав в обіймах плюща,
Зриваючи листя сердито,
Зі старого чіпкого куща.

Ти дивилась покірно і тихо,
У заплакане ,мокре вікно,
Де хитався,боровся із вітром,
На плющеві останній листок.

І воском стікала надія,
По тендітній свічці життя,
Картин -недописана мрія,
Манила тебе в небуття.

Та не здався листок у віконці,
Художник старий на стіні,
Найкращу картину й останню,
Написав у своєму житті.

Малюнок із фарби,як мрія...
Життя -тендітний росток,
В тобі народилась надія,
Коли впав останній листок.

Коли ще не забамкали в костелі,
Коли ще сплять в садках міські оселі,
Коли ще ластівки із нірок в скелі
Не полетіли на ставок, -
Лелеки будять сонний Городок.
Ці бузьки-боцьони в поранній тиші,
Цей перестук, цей стрекіт-клекіт
Нагадують село моє далеке:
Про те, що мати вже давно не пише,
Про те, що відлетять мої лелеки
У теплий край, у вирій-рай,
І тут мене, а маму там залишать.

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

“…і світло солодке, і добре
очам сонце бачити…”
Книга 11

Намалюю собі на полотнищі долі
довгу-довгу дорогу з початку в кінець...
Поміж днів і ночей, поміж хліба і солі
засвічу каганець.

Намалюю собі на полотнищі долі
театральну завісу і рампу, і зал…
П’єсу цю я читав, знаю майже всі ролі,
хоч у ній я не грав...

Намалюю собі на полотнищі долі,
після шуму овацій, після квітів і “браво”,
стохолодний актор з стосамотньої волі
варить каву.

Намалюю собі на полотнищі долі
найчарівнішу жінку…
в чашку кави – життя...
Нам на двох і листів, і самотності, й болю,
і німе каяття…

Намалюю собі…але хто в те повірить,
що я вигадав все: фарби і полотно?..
На душі, як актору, знов самотньо і сиро,
знов дивлюсь у вікно...

Де каміння і двері, де сніги і пороги,
де ми всі, як завжди, як сліпі, навмання…
Обираю собі стоголодну дорогу,
де в кінці дороги
світло дня!


1998 рік

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

Леоніди вимінялись
Ми біди боялись
Питали чи жовто-синій
Буде в Україні
Хто зна які то прапори
Принесуть Віктори
Та чи жити краще буде
Роздумують люди
Якщо підемо на Захід
Загрозою ляхи
А, як будем, осполі -
Знову візьмуть москалі.
Підскажи нам Всемогучій
Де до правди ключі
Щоб „брати” не поділили
Нас знова на Збручі.
11.11.2004р

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

24.09.1962

Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.

Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…

1963

Я заварюю чай за звичкою тільки на двох;
Залишається в чашці розмита водою смужка;
Зацвітає вже у вазоні торішній мох...
Прошепочу „приходь” я чашці твоїй на вушко.

Одягатимусь швидко і вибіжу до зірок,
Щоби пити розбавлену снігом схололу каву.
Заметіль допоможе забути про твій дзвінок;
Заметілі уже давно це все нецікаво...

Розмальовані стіни у кольорі Інді руж,
Розляглась на подушці нечитана досі збірка.
Витиратиму довго розмазану снігом туш,
І гадатиму довго, котра в небі моя зірка...

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

1
Згоріло все...І догоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі, де не глянь, одні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
Розсипалось, розбилось в мить єдину.
І викинуті в річку ті ключі,
Що нас єднали у одну родину.

Були й нема... один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну зраду!
І не розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів залишитися саду.

2
Згоріло все...Та не згоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі не побачиш ні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
З'єдналося, злилося в мить єдину.
І вийняті із річки ті ключі,
Що нас з'єднали у одну родину.

Були і є... Один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну раду!
І вже розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів не залишитись саду.

На розкопі зотлілих печалей

Освіжаємо душі розрадою:

Світ минулий – тривкий і тривалий,

Коли досі про нього ми згадуєм.



Копирсаємо в праху спочилих,

Навіть в черепа згляді містичному,

А чи в поруху кістки з могили

Не вбачаючи злого й незвичного.



Загубились віки і народи...

Запіщанились снами тривожними.

Стліли прахом чини й нагороди.

Ми їм суддями стали безбожними.



За віками віки, за віками...

З буревіями світ і з завіями

Археологом стане над нами –

Над розкопом із нашими мріями.

Ні, сьогодні не свято,
Кричати в захваті не треба.
Подібних днів дуже багато,
Коли я думаю про тебе.


І в цей звичайний, як всі, вечір
Тобі щось хочу подарити.
Та важко вибрати доречі
Який сюрприз тобі зробити.


Я подарую тобі сонце,
Його чарівні промені.
Хай світить лиш тобі в віконце,
Одній тобі на всій Землі.


Нехай тебе щодня голубить
Своїм промінням золотим.
Нехай одну тебе лиш любить,
Вогнем палає хай святим.


Ти будеш ним щоразу гратись
Як смуток прийде в твої думки.
Неначе немовля сміятись,
Від радості пектимеш руки.


Ним розвеселиш собі серце
Та все ж воно колись набридне.
Я подарив би тобі сонце,
Та чи воно тобі потрібне?


Я місяць тобі подарую,
Щоб не давав вночі заснути.
Якщо захочеш – розфарбую,
На ньому намалюю квіти.


Щоб в ці безсонні, світлі ночі
Ти думала завжди про мене,
Щоб не могла заплющить очі,
Якщо любов наша мине.


Кататись ти на ньому будеш,
Коли тобі буде погано.
Одразу горе все забудеш,
Самотності залічиш рани.


Усе, що хочеш з ним роби,
Бо він до іграшки подібний.
Я місяць тобі подарив би,
Але чи він тобі потрібний?


Я подарую тобі зорі,
Чумацьким шляхом хай вітають
Тебе у радості і в горі,
Нехай вони не покидають.


Щоночі рахувати будеш їх.
Хай блиском чарівним сіяють.
Ти будеш відчувати заздрість всіх
Людей,бо зірки жодної не мають.


Вони всі в тебе, власність це твоя,
Вони назавжди поруч із тобою.
І ти щаслива – це вже бачу я,
Навік ти попрощалася з журбою.


Але забудеш їх поволі,
Набриднуть ті сузір”я срібні.
Я подарив би тобі зорі,
Та чи вони тобі потрібні?


Я подарую тобі небо –
Безкраю ту, незайману блакить.
Руки людей потянуться до тебе
І сотні пар очей тебе будуть любить.


Бо ти Богинею краси
На трон піднімешся небесний.
І людям щастя віддаси,
І стане світ ще більш прекрасний.


На ньому будеш ти сидіти,
Дивитись зверху вниз простіше.
Не можна завжди там радіти,
Там роки йдуть твої скоріше.


Та все ж на землю тобі треба,
Хоч ти і житимеш там бідно.
Я подарив би тобі небо,
Та чи воно тобі потрібне?


Так, все не те, що ти хотіла,
Але тепер, я, мабуть, знаю.
Я хочу, щоб ти зрозуміла
Як сильно я тебе кохаю.


Любов свою я подарую –
Надію маю, що приймеш.
Бо за тобою лиш сумую,
Кохання мало де знайдеш.


Я хочу так, щоб ти раділа
І в усмішці тремтіли губи,
Щоб ти замріяна ходила,
Бо знаєш, що тебе хтось любить.


Щоб ти хвалилась, що: «Кохають,
Мене одну на всьому світі.
Мені одній вірші складають,
Одній мені дарують квіти!»


Тобі скажу все це, звичайно,
Не буде вічно це таємним.
Я подарив тобі кохання –
Та чи буде воно взаємним?


Я подарую тобі все,
Чого лиш зможеш забажати:
Вулкани, гори, озерце –
Одній тобі лиш хочу дати.


Взамін я не прошу нічого.
Тобі присвячую романс.
Хоч ні – я хочу лиш одного
Ти дай мені останній шанс!