Зеленоока, русокоса
Русалко з росяних долин!
Тобою марив не один,
Та чи ж один зітхає й досі?..
А ти... Обітявши русі коси,
У світанкових миті росах,
Купальський скінчивши танок,
Між лілій кинула вінок.
До ритмів нових прилучилась,
Убралась в джинси й чобітки...
Скажи ж, чи сняться ще вінки?
Чи лиш мені така наснилась?
Зеленоока... русокоса...
Русалко з Смотрича-ріки.

Кого ж я зраджую із вас?
Коли сліди мої правдиві?
Змішала цноту й сором злива –
Не розберешся водночас
В чиїй розтала я долоні,
Хто отруївся хто сп`янів?
Черкнувся, наче кремінь, гнів,
Спіткнувшись об поріг іронії.
Лиш ніжність ця не на показ,
Ще повні пригорщі у лиха.
І я сміюсь, чи плачу сміхом:
Кого ж я зраджую із нас?

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч – як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань – ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

***
А я тебе майже забула.
Так, як ти і просив.
Бува лиш: здіймається буря
Знести нетривкі мости.

Розкисне душа від спогадів:
Їй то, що добра чарка.
Без тосту, наче на проводах,
Розіллється дощ у всі шпарки.

Ех, пити – не перепити,
Щоб там не трапилось – Будьмо!
Знов ти не просіявся в сито
Сірих осінніх буднів.

Коли холодний
дощик заморосить
і хмарами
затягне небокрай –
всміхнись тихенько,
бо іще не осінь.
Це ще не осінь,
о мадонно, –
знай...

Накриють душу
втома і самотність –
в моїй молитві
силу ти черпай!
Як темно,
то заходь до мене в гості –
туди,
де не згасає небокрай...

Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагОю,
Підступила до зарінку – до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною –
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів – кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: „Облиш...”

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся – курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

Листопаду сімнадцятий день. Біла сукня і вальс.
Погляд матері й матері, батька і батька сумні.
І сльоза, лиш одна на усіх, то ангельські дощі.
Ні. То, певно, радіють батьки і щаслива печаль.

Листопад, листопад, жовтим листям устелено шлях.
Трішки снігу, та лиш для краси, мов природи фата.
І в обійми палкі попрохає нас Божа рука.
І завертить у танці обійми смичок скрипаля.

Листопад, не дурій, божевілля вже вдосталь приніс.
Завертів, закохав і назавжди з'єднав дві душі.
І нехай іще досі батьківськії вічі сумні.
То ще мить, бо щемить. Посміхнімось, ріднії мої.

ПОЦІЛУНОК АННИ
(болгарська народна пісня)
(переклад з болгарської)

Всю ніч вино червоне пив
до краплі, до остання.
Й чоло спітніле осушив
в духмяних пасмах Анни.

Я навіть би не побажав
і донечки султана,
аби вуста лиш обпікав
палкий цілунок Анни!

Якби чарівника зустрів,
то з нього три бажання
я б зажадав, щоб він здійснив.
І першим стало б – Анна!

Заходь вже, Сонечко ясне,
скоріш би ніч жадана,
бо в гості жде тоді мене
моя кохана Анна!

І тато, й матінка ревуть:
"Дитино безталанна!"
Нехай до біса всі ідуть!
Мій вибір – тільки Анна!

2.10.2007

Ой ти, дівчино, з горіха зерня…
Чом заблукала ти на Майстернях?
В несмілі стрічки вихлюпнеш душу,
А я півночі мучитись мушу.
Довше не зможу – серце порветься,
Там і лишилось – восьмушка серця..
Третина щастя, днів четвертинка…
Буде читатись інша сторінка...
Буде у вікнах слухняний вечір,
Котити місяць, мов сир овечий…
Буде малеча сопіти в тиші…
Висохнуть сльози…виростуть вірші…

Твій подих із ниток бажання витканий,
і, як хурму, мене малими скибками
повільно тне кинджалами жага,
а ти ще навіть поряд не лягав…

Солодкі ці хвилини, в ночі крадені!..
Краплини поту - дрíбні виноградини, -
ще мить і упадуть додолу спіло,
Ні, не боюсь…ходи…я так хотіла…
Чіпляюсь, ніби світ навколо валиться,
в подушки вишиті тремкими пальцями,
безладно шал розписує долоні
півмісяцями нігтів, не схолоне…
У небі молодик рясний туман
вбере на себе пишно, мов тюрбан,
і ти до мене шахом молодим
прийдеш і будеш, наче поводир
в таємному саду, ще знанім вчора,
сьогодні ж - невідомість і покора…

...І простирадло вогкими тілами,
тримаємо, щоб не знялося з нами
в повітря, наче килим із казок.
Розтане все: з кальяну дим і зойк,
у близькості завершення відчайний;
В тобі розтану, зморена від чарів,
як грудка цукру у духмянім чаї…

Повіяв вітер –
шумно стало.
Сховалась Сонце –
ніч прийшла.
Відчула холод.
Замерзала...
А потім знов любов знайшла.

Він Ісус, що воскрес,
Він Христос із небес,
Був розп`ятим людськими гріхами.
Спас, життя нам віддав
І Дорогу вказав,
Колисковою зліг в серці мами:

(Приспів)
Люлі-люлі, люляй.
Люлі-люлі, люляй,
Синку.
Люлі-люлі, люляй,
Боже мій.
Люляй, люляй,
Дитинко -
Листям тремтить хрест ще твій.

Там, де Віра - там Рай,
Там, де серце - там край,
відчиняй у душі світлу брами.
Рани з болем зрослись,
Батько кликав у вись,
Тільки голос моливсь, голос мами:

(Приспів)
Люлі-люлі, люляй.
Люлі-люлі, люляй,
Синку.
Люлі-люлі, люляй,
Боже мій.
Люляй, люляй,
Дитинко -
В серці несу хрест я твій.

Час у вічність летить,
Тлінь закутано спить,
Хуртовина блукає полями.
В кучугури село на Різдво занесло,
Мов крізь сон ледь гуло -
Тихо чувся лелів голос мами:

(Приспів)
Люлі-люлі, люляй.
Люлі-люлі, люляй,
Синку.
Люлі-люлі, люляй,
Боже мій.
Люляй, люляй,
Дитинко -
Листям тремтить хрест ще твій.

11 Жовтня 1989

Серце. Жаль на дно дрібоче,
нагострила тиша грані.
"Я не сплю?", питають очі.
В чорній плахті квола пані

ніч - монахиня старенька
відчинила двері храму.
Сплю, бо бачу небо, ненько.
Сплю, бо Ви є поруч, мамо.

12 Квітня 1990

Чому заплакана?Не знаю...
Чому душа болить?Страждаю
Сиджу удома ледь жива,
Кусаю губи,прощавай...
Ти не прийдеш до мене більше.
Не будуть ночі повні сміху,
Твоє життя не з того світу,
Ти як прийшов так і пішов.
Та тінь твоя ще тут літає.
Не будеш вже стояти поруч,
Не скажеш ти що з тебе досить,
Що я погана,потім з сміхом...
Всерівно скажеш що твоя.
А я ще досі посміхаюсь,
Кажу твоя,хоч нас немає...

Я мав собі у сні коня -
Такого білого, як сніг:
По срібних хмарах кінь мій біг,
А вслід летіло вороння,
Як сажа чорне і крикливе.
Тремтячий я уп`явся в гриву:
Кресав кінь зорі з-під копит,
А гайвороння зле, сварливе
Летіло вслід,
З небес видовбуючи зорі.
Метнувся кінь мій метеором,
Копитом місяць засвітив,
Чумацький Шлях перелетів
І став як вкопаний в Понорі.

Палим... шарудить -
крила в небо просять.
З нього,
мов з цебра,
поливає жаль -
в теплоті долонь
помирає осінь,
не тривож її -
подихом не жаль.
Стелиться "курли"
там, де віра ляже.
Де душа стече -
викотиться суть.
Спаленого дня
Бог здуває сажу,
надихає сон,
затискає ртуть.
Торба з тиші,
в ній -
очі та зимниця.
Вітер перебіг,
наче чорний кіт.
Долі із долонь
щастя сукровиця
скрапує теплом,
серцем
в чашу літ.

6 Листопада 2007

Коли між пальці стелють плин
Твої напрочуд довгі коси,
Мені подобається й досі,
Як дивовижний рух хвилин

Переживає сотню змін
В твоєму темному волоссі,
А я лелію, наче осінь,
Їх дивобарвну фітосинь.

У тому плині, як закон,
Зринає радісне welcome
До твоїх роздумів і мріянь.

І я пірнаю в ту глибінь,
Щоб віднайти хоча би тінь
Твоїх до мене чайних віянь.

Чужими словами
вбивай мою душу
Візьми моє серце
і кинь у пітьму
Чужими руками
закрий мої очі
Чужими вустами
скажи
не люблю
Про смерть про життя
чужими думками
Чужим почуттям
дійти до межі
Від когось чужого
раптово почути
Що я не твоя
що ми просто чужі....

Я вмру колись, а може вже не жити?
Розбити сльози зірвані з очей.
Я світ чужий не можу загубити,
Знайти не можу крізь неон очей...

Чужу, німу, сліпу і трохи мертву.
Згадай мене в польоті до весни.
Лишився шанс навіки біль розтерти,
Або порвати щастя на шматки.

І втратити усе, забути...
Я крик душі закрию в кайданах.
Лишився шанс навіки не відчути,
Те що могла відчути тільки в снах...

Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти – творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем’яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе – на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.

Там небокрай
де нас нема
Візьми мою руку
І підемо туди
Відкинувши сумніви зробимо
крок
Крок назустріч невідомому
Доженемо сонце
І знайдемо спокій
під його вічним
промінням
Не відпускай мою руку

Сонячні зайчики пестять долоньки
Я посміхаюсь, коли ти муркочеш
Хочеш народжу для тебе доньку?
А може ти сина, насправді хочеш?

Часом кусаю тебе за вушко
І ти, солодкий, до мене тулишся
Твоє плече - то моя подушка
А ти, в моєму волоссі губишся

Отак, кохалась би в тобі вічно
Писала б маки, пекла би печиво
Я залишаюсь трохи ліричною.
І ти також... принаймі у дечому

Падали зорі вранці
Так гарно
Ніби просили тебе не тікати
Від долі
надії
від себе самої
У чорну пітьму
на вогонь нарікати
Горіли
палали у небі над вечір
Ті мрії
яким вже не збутись ніколи
Крізь стіни вогню
навіки проклинали
Зрадливу
оманливу їхнюю долю
Куди ж ти побігла
Чи може втекла
Від чого
Від брани
Що серце пекла
Та ні
залишися
Постав тут свій слід
Допоки пітьма не ковтнула твій світ

Шукаєш світла
бачиш день
Як ніч
відкрий свої долоні
Як ранок
заховайся в тінь
Залишся у моїм полоні
А ще
залиш тут своє серце
За стінами моєї вежі
Залиш тут і любов
і волю
Собі ти більше
не належиш
Залишся поряд
доки півні
Не сповістять про час світання
Я зникну краплею туману
І заберу твоє кохання

Ти не знаєш за що можна вмерти
Підкажу тобі
за КОХАННЯ
За його гарячі обійми
З твої відверті зізнання
Ти спитаєш
чому треба жити
Знову відповідь дам
для КОХАННЯ
Щоб а КОХАННІ заплющити очі
І світанок зустріти в КОХАННІ
Щоб щодня прокидатись
як вперше
Чуть як серце в грудях шаленіє
Знать
що в світі існує людина
Котра в будь-що тебе зрозуміє
Пливучи по життєвому морі
Не зважать на людське нарікання
Просто жити і просто любити
Берегти в своїм серці КОХАННЯ
І якщо попри всі негаразди
Ти в КОХАННІ зумієш прожити
То тоді вже
я думаю
можна
Свою смерть у КОХАННІ зустріти

Опускаю із небес
тобі я поцілунки.
Піднімаю на крилах
взаємну любов.
Найсвятіше, що є на землі
Це кохання!
Забуття чарівна мить…
Що нам воно дає в цей час?
Надію, віру, спогади і мрії!
Для мене кохання
Це все!.. Це життя!..
А що для тебе оце забуття?

Ах мила молодість моя.
Куди женеш ти, безупинно?
Як стрімка, сильна течія,
Посеред гір, летиш нестримно.

Постій, та зачекай хоч трохи!
Хоча б сповільни свій потік.
Бо встигнути за ним, я вже не в змозі.
Коротшим все стає мій вік.

І пролітають швидко скелі,
Ліси, річки, сади, поля.
У вирі давньої пустелі,
Що іменується життя.

Та не лети ти так вже швидко!
Ти хоч на хвильку зупинись,
Щоб зрозумів я, як це бридко,
Не цінувати молодість колись.

Щоб зміг відчути я твій дотик.
І близький серцю теплий сміх,
Який затамувавши подих,
Я б слухав наче райський спів.

Щоб я згадав твоє дихання,
Бадьоре, радісне, живе.
В останній свій момент прощання.
Нехай же молодість цвіте!

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

Це ти, мій рідний? Скажи-но мені, це ти?
Я так чекала, що марила наяву.
Мовчить відлуння прогірклої самоти.
Я так чекаю, що, мабуть, не доживу.

А дні тремтять, і у венах вирує струм.
А дні летять божевільним рядком кантати.
І раз на рік одиноку сльозу зітру.
І я би краще в черниці, ніж так чекати.

І кожен подих минає мені, як вік.
І кожен день утікає мені, як птах.
Один земний напророчений чоловік
Не зміг дійти, загубивши себе в віках.

І він не хтів, чи хотів, а не знав доріг,
Чи проминув, загубивши мої прикмети.
І я навколішках, Боже, бо час пробіг,
Мені лишаючи тіні та силуети.

Бо стільки років – це ж, Боже, такий тягар,
Бо я забула врешті, кого чекала,
Бо в мене, Боже, зостався старий дзиґар,
А більше, Боже, я зроду собі не мала.

І тільки тиша лишилася наостанку.
Волосся сивіє, кров моя в жилах рідне.
Отак чекати роками безперестанку.
Це ти, мій рідний?

Пахло в кімнаті дощем.
Тіні тинялись по дому.
Боже, коли це було?
Мабуть, в сторіччі не цьому.

Пахли троянд пелюстки.
Я так боялась даремно.
Дощ. І обличча твоє
низько схилилось до тебе.

Тіло бажає чогось.
Дивне щось сталось зі мною.
Боже, як добре було
бути безкарно собою.

Соромно трохи, проте
сорому більше немає.
Вперше свою наготу
я з кимось ще розділяю.

Духи шепочуть мені.
Співи прадавні я чую.
Дивний, незнаний танок
з вами, мій лорде, танцюю.

Сяє обличчя твоє.
Мить, і видіння зникає.
Пахло в кімнаті дощем.
Я тільки це пам"ятаю.

Я привезу тобі з моря
Глибоководні мушлі
Вони так багато бачили
Але не знали горя

Я принесу тобі з неба
Чашечку синьої гущі
Вона не надто солодка
А саме така як треба

Ти маєш вірити
Я відберу у себе
Те, що буде найбільше треба тобі...

Жовта лінія ранньої осені
Із безодні далеких світів
На луги, цього літа не кошені,
Тихим сумом лягає без слів.

Рано-рано, перлинами, вдосвіта
Чарівним ланцюгом висоти,
Мов рядок з поетичного зошита
Лелечата летять у світи.

Нахилив важкувату голівку
Ще недавній пустун соняшник.
Наче випив жахливу горілку
Та від втоми і сорому зник.

Налилась кукурудза здоров’ям,
У капусті нуртує краса,
Гасне літечко спілим колоссям,
Не сумуйте ж, мої небеса…

Втрата з новим у парі літає,
Серце вміщує спеку і лід…
Знов порубаний ліс виростає
І грибок, наче згорблений дід.

Щастя там, де гармонія, згода.
Все продумано Богом давно.
Дуже мудрий вчитель природа,
А любов – найсолодше вино!

Листя пада
на місто,
я відкрию вікно
навмисно,
хай сюди залетить
їх тáнок,
хай мене заколише
осінь,
ми обидві з нею
коханки
того танго,
що чути досі,
назбираю зірок
намисто
і по них я дійду
до краю...
обрій зверху
на диво чистий,
любий мій,
я тебе зачекаю...

А думки всі - в обіймах-цілунках Наталки,
Мирно пара пливе шелестінням конспектів,
Мужньо вистоять проти студентів навали
І піти до коханої златом проспектів.

Поміж нас павутиння тендітне й незриме,
Хто в тенетах чиїх? Нерозгадана тайна,
Лиш до імені милої чується рима,
В тріпотінні осінньому. Сонце розтане

На деревах та айстрах, в зінницях відблисне,
І в долонях її тепло-тепло осінньо,
Загублюся у них я довіку навмисно,
Стану сонцем коханій, коханої тінню.

Павутинка бабиного літа –
Ієрогліф сонячного скрику:
„Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика”.
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, –
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.

Голосить осінь буйними вітрами,
Та сльози ллє дощами із небес.
Чому мовчиш? Я тиждень вже скучаю.
Вже всьоме відсилаю sms,
А ти мовчиш. І звісточок немає.
Минають дні, сплива поволі час.
Все – як було, а я чогось чекаю.
Туман стіною стелиться між нас.
У нім бринить той незабутній вечір,
Коли ти погляд свій на мене звів,
А мої руки взяв у свої руки,
Дивився в очі й дивно затремтів.
Щось промовляв так лагідно і тихо,
До серця міцно-міцно пригортав,
Пестливо гладив мої довгі коси
Та пристрасно у губи цілував.
Туман розсіявся, а з ним пропав твій образ.
Дивлюсь – асфальтом котиться сміття.
Були думки, але розніс їх вітер.
Жбурнув далеко десь у забуття.
„Розвій ілюзії”, – гукає мені осінь.
Каштани стиглі кидає додолу,
Важкими каплями вдаряє по обличчю.
„Розвій ілюзії”, – лунає знову й знову.
Легенький звук, мов шелест. Стрепенулась...
Листок кленовий падає з плеча.
Ловлю його – це звісточка від тебе,
На нім красуються такі слова:
„Прощай навіки! Я кохаю іншу.
У мене з нею розквіта весна.
З тобою смуток був, дощі холодні
Й попереду завії та зима”.
Зітхнула важко. Кинула в болото
Цей жовтий лист – сумні, гіркі слова.
„Прощай, коханий”, – крикнула від болю.
„Проща-ай!” – стогнало ехо із даля.
Калюжі віддзеркалюють всю тугу.
У стогоні здригається земля.
Голосить осінь буйними вітрами.
Разом з дощами тихо плачу я.

Срібляста нитка пришити хоче
Блакитні мрії до сині неба,
Бабине літо лоскоче очі.
А я, мій жовтню, трава-нетреба.

В пісні вбираю ліси і трави,
Для них не зайва. І не колишня.
Свічуся тихо, горю без слави,
Як серед жовтня розквітла вишня.

Бентежить вітер притихлі віти.
Мій жовтню світлий! Пречисте небо,
Куди ти кличеш мене летіти?
Кому співає трава-нетреба?

Була наша дружба міцна, наче криця,
А сфера кохання – уся в таємницях.
Сміюся, бувало, а серце страждає:
То де ж вони, принци? Ніхто не кохає!

Ті хлопці, що в класі, – брати бездоганні.
…А правда, Мишко, що дочка в тебе – Анна?
Миколко, і в тебе? Я досі не знала…
Сергійку, а що тобі жінка сказала?!

Вітьку, слава Богу, у тебе – синочки.
В дружини і в мене – однакові очі,
Казав, довелось таку довго шукати…
Ой, хлопці, ой друзі… Якби ж було знати.

Хай в душах незаймані лишаться ніші.
Спасибі, що стали з роками рідніші.
Відкрий, як братам, чоловіче мій, двері!
Дочка моя, Анна, подасть нам вечерю…

Там, де немає нас, є запахи трав
Пахощі крапель дощу в долонях озер
Ніжні парфуми гір в хустинах заграв
І аромати розріджених атмосфер

Твоє авто не годиться, вставай і йди
Хай відчуває грунтом тебе земля
Хай зародишся зерням в лоні води
Так починаєш знову себе з нуля

Осінь зі мною у змові,
У нас з нею спільна душа.
В її романтичному слові
Жива таємниця вірша.

Що сіяло сяйво надії
Пішло… а без нього – ніяк!
Весна позичала у мрії
Жовтенький осінній піджак.

Осінь – святиня у храмі:
Радію, сміюся, живу…
Я їй довіряю, як мамі
І мрію про пісню нову.

Що б’ється у серці – не знаю:
Не радість, не біль і не зло.
Я осінню завжди чекаю
Все те, що з весною пішло.

…З клепсидри витікає день невпинно…
Та одинокість перед жерлом ночі,
Той протяг вічності, той безмір самоти…
Візьми в долоні руку, і хай плине
той час, як хоче…Більше не зурочиш…
Повіки склеплюю…
Сльоза з-під них…
Прости.

І знову липень, знову спека,
Як і тоді, як і тоді...
І знову хтось надію плЕка,
І робить кола по воді,

І миле призабуте скерцо
Знов бешкетує мавпеням,
І знову хтось повірить серцю,
Але не я, але не я.

2006 - 2009

Осінні хмари втікають у правильному напрямку
Втікають зграями кутаючись у ватнику
Зачіпляються за електродроти – перебої зі світлом
Платити біженцям не потрібно – вони втікають на схід
Такі ж дикі дарма що вагітні дощем...

II

Ти
Всюди порозкидав свої сліди
Бо земля мокра
Бо землі прикро
Показувати на тебе
Не ходи більше землею
Твоя дорога – небо...

Є у гаю чарівна сила.
Дмухне вітер - тріпоче листя.
А не дмухне - тоді насниться, -
Божевільному втнули крила.
І крокуєш без цілі гаєм,
Ще й міркуєш про вічне - сльози -
Чи то смутку велика доза,
Чи то зовсім його немає.
Поцілую Тебе на кладці,
Через висохшу річку. Вчора
Ще шуміла вода нескорна,
Чи то сльози чиєїсь бабці?
Повернемось брехати людям,
Нащо людям про щастя луни?
І в обіймах заснемо думних,
І в палких... Божевільних буднях.

14 вересня 2007 р.

Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю думки із запатланої голови,
та вони повертаються,
наче твій пес
до порогу твоєї оселі,
і вже навіть готові принести тобі
капці нашого минулого,
та вони вже чомусь не пасують
до твого нового життя
без мене...
Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю спогади,
та вони, наче тісто до рук,
прилипають до мого серця,
нема як віддерти..
Що ж, залишається випікати
гливкі паляниці почуттів
у гарячій душевній печі,
щоб якось втамувати цей голод
за тобою...
Та не хлібом єдиним...

Пісні солов’їні уранці,
Просапує небо зєнітка,
Витопчують гречку коханці,
Горівка, занюхана квітка.

У полисках фікса та очі,
Обвітрений поглядом сором,
Зо стайні коняка регоче,
А пси заливаються хором.

Вже півні відпілись до знуду,
Насупили брови селяни,
Цигарков надихались груди,
Бракує лишень марципана.

Чекає комбайн у пшениці -
Натягуй но легеню гачі.
Заснув на неголеній пиці,
Мовчок, що у гречку не скаче.

26 Липня 2007

Тіні і тиша, і тихі ріки.
І час човном через найглибший сон.
І щось ховають твої повіки
У землю, в листя, в міський неон.
Хмариться захід. В багряні вихри
Зодягся дивно твого неба край.
Пташиний спів і трави-титри.
Колишуть нас і увесь наш рай.
А завтра дощ. А завтра теплий,
Чай, зрощений у мить весни
І ми, мов діти, так запекло
Так боремось за наші дні.

Ти прилітав до мене в снах щоночі,
Ховаючись у власнім стоголоссі.
Я й закохалась у твої бездонні очі,
Мій янголе із сонцем у волоссі.

Лиш ти умів торкати струни долі
І пір’ям зорі накривав вночі.
Ти клітки не любив, бо прагнув волі,
А я ховала у руках ключі.

Твій німб я малювала аквареллю
І крила ткала з срібного серпанку.
Залишся в мене, любий менестрелю,
Посидьмо разом на даху до ранку.

Лічитимемо в зорепаді зорі,
Мовчатимемо вголос, як належить…
- Чому ж сльозяться очі, ніби хворі?
- В житті не все лише від нас залежить.

Ти знов летиш кудись увись, до щастя,
Я залишаюся з собою сам на сам.
І хочу все забути, та не вдасться,
Бо душу всю до крапельки віддам.

Зроблю ще крок – торкнусь устами неба
І цілуватиму, допоки стане сил.
Я знайду іншого, подібного на тебе,
Із сонцем у волоссі, та без крил…

Cонце ховає опухле рило.
Сонце немов напилось абсенту.
Я корабель, та мої вітрила
вітер усі розірвав дощенту.

Сонце у небі – сп’янілий шершень.
В тілі терпіння мені не стане.
Я відчуваю уже не вперше,
що наближається день останній.

Схожий на мокре брудне ганчір’я,
на невідому людям хворобу,
я поринаю в туман знечів’я,
наче тікаю від свого гробу.

Рибою вислизну поміж стіни:
там, де прозорого неба казка,
там, де вночі увіходиш в сіни
де звіробою засохла в’язка.

Запах сушеної тої квітки,
начебто літа слова останні,
мене вколише. Скліплю повіки
й неба сягну обома руками.

В пам’яті грубі хліби-молитви,
я їх зап’ю молоком надії,
вийду тихенько, і двері рипнуть.
Будуть зі мною квітки і мрії.

Стану під небом, в якім повислі
понад землею, схилвшись друзі,
погляд відчую, почую пісню
і заспіваю за ними в тузі.