На перехрестя всіх доріг
ми потрапляємо не часто.
А скільки світлого погасло,
де кликали, а ти не міг.

Щось недобачив, недочув,
проспав чи не звернув уваги
і поклик долі до відваги
нечутним зойком промайнув.

О, Боже, Боже, як далеко
безжурні та безтямні дні,
коли, здавалося, так легко
усе давалося мені.

Неначе всі були щасливі
і ніби хтось когось любив,
і навіть льотри чорнобриві
здавалися найкращі з див.

Та лиш у пам’яті не стерлись
ті найясніші почуття –
нанизані намистом перли
на світлій ниточці життя.

                              2010

Я живу у місті, де будівлі –
По якім провулку б ти не йшов –
Мають у своєму сірім тілі
Обриси барокових церков.

Я живу у місті, де і гамір
Повнить особливо тишину,
І де кожний лікоть
Під ногами
Витоптаний кіньми в давнину.

Я живу у місті,
Де у лісі
Біля ставу сівши на траві,
Чув я дзвони княжого заліза
І русинські кличі бойові.

Я живу у місті,
В котрім хвіртка
Кожна заведе тебе в фойє,
І де пух, що креше в небо
Влітку,
Зорями у Космосі стає.

12.06.14

Щось вічне гримить у полі –
Я здалека мружу зір
І бачу:
То крешуть чола
Турбінами
Мислі
До зір.

Потрощені в друзки трони
І правда,
Вкодована в міт,
Зневірені пантеони,
Планети,
Збиті з орбіт,

Зневажені авторитети,
Осяянь п`янка каламуть –
Неначе шлейф од комети,
За чолами
Шлейфом
Ідуть.

І чола летять уперто,
У леті здолавши смерть…

На жаль,
Небесною твердю
Нарік Бог небесну твердь.

За раз її
Не прохромити,
Ударно розтявши вмент…
І чола-метеорити
У вибухах
Страчують
Лет,

Вертають на місце злету,
Позвужувавши себе
І взявши за ідол – памфлети
І спокою щастя рябе.

Та в пам`ять карбуємо,
Жеби
Позбутися сонних пут:

Єдина хвилина Неба
Цінніша за вічний ґрунт.

Де думка – рунічна глиба,
Де щастя – лиш творче тло,
В надії
На ствердний
Вибух
Летить
І моє
Чоло.

10.06.14

Марево безсоння. В небі зорепад
Засипає щедро всю околицю.
Хвилями лягає опівнічний чад
І світанок аж ніяк не скориться.

Причаївся місяць в сонному саду.
Неможливо ним намилуватися!
А усюди вишні, яблуні цвітуть —
Наче вдень: нема куди сховатися.

Тишу розрізають крилами хрущі,
Роздирають звуками ревучими.
Вітер бородою за густі кущі,
Зачепившись, смика довгі кучері.

Зорями додолу впали світлячки,
У траві згубились намистинками.
Зеленню палають вогники-зірки
І роса поблискує сльозинками.

Зáграва червона в синій далині
Небокрай усипала коралами.
Золоті зірниці – вишивки рясні,
Розписи, заквітчані тюльпанами.

Місяць розчинився поміж товщі хмар.
Легше робиться від першого вже дотику.
Обійма за плечі чарівник-казкар,
Загортаючи в мальовану екзотику.
2007

Цей вечір пахне липою… Проміння – наче мед.
Стікає ніжність пальцями, проймає лінь мене.
Тепло пухнастим віялом лоскоче крила мрій
І ти вростаєш пошепки у дійсності моїй.

У шлейфі ароматному брунькуються думки.
Ця липа пахне вечором. Напій зі слів – п’янкий.
У оксамиті жовтому пелюстками троянд
Готує літо постіль нам у сховку анфілад.

У коридорах космосу, у всесвіті чуттів
Схрестились наші погляди і заплелись путі.
Тепер вдихаю запах цей і відчуваю: ти
Суцвіттям липи лагідним в обійми прилетиш.

07.06.14

Лиш кілька слів лунає,
Мовчати неможливо,
І час струмком збігає,
І відстань неважлива.

І кожен раз бажаю
Почуть ласкаве слово.
Мить вічністю триває …
“Привіт, ну що нового?”

Прості слова й знайомі,
Як сонця теплий усміх
Твій голос – скарб коштовний,
Сказать не побоюся.

Секунди дротом линуть
Та й час не дуже ранній.
Хай в сни до тебе прийде
Моє п’янке мовчання
2006

О дівчата, одягнені раннім туманом
і стрімкою веселкою,
хмаркою,
зіркою,
як на зелені юності вашої в'януть
перехожих повіки,
бо в кожної
дзвінко так
від осонцення поступу
стрічка на грудях
і гаряча від літа
пелюстка у китиці.

Віддалились.
Відлуння.
Картате безлюддя,
і над балом успішності
обрій замислився.

2014р.

Він побачив її на дорозі –
Й, мабуть, вперше в житті закохався.
Шепотів щось в нім передгрозі.
Йшов додому й усе спотикався.

І назустріч йому вздовж дороги
Квіти пахощі всі дарували.
І котилися зорі під ноги,
І птахи лиш для нього співали.

В кожній тіні хотів упізнати
Схожі риси, такі невловимі…
Захотілось про щось розказати
Тільки їй, неповторній, єдиній.

І чіплялося слово за слово.
Ніч вплітала поезію в прозу
Як молитву, повторював знову:
„Я побачив тебе на дорозі…”
2008

Пам"ятаєм: Бог ходить раєм
І збирає плоди любові.
Що ж Йому дарувати маєм,
Чи готові?

Світлом сонячним обігріті,
Що ж для світу
Без умови несе в любові
Наше літо?

Вже для днів моїх в нашім полі --
Небо долі.
Чи ж уста твої кришталеві
Просять волі?

Де не сіяли наше слово --
Не збираєм.
Чом уста твої полинові
Болем-раєм?

01.02.2007р.

. ( І.М.Г.)

Він йде додому, де гірка пітьма
Його чекає. Відмикає двері,
За стіл сідає, що біля вікна,
І залишає мислі на папері.

Про що вони? Та майже, як в усіх:
Про теплий подих, лагідний цілунок,
Про зустріч, потиск рук, жіночий сміх,
Про дрібку щастя. Зморщок візерунок

Кругом очей збирається. Проте
Із серця струменіє щира ніжність,
Безмежна доброта, тепло святе,
І щедро виливається у вірші.

Так день за днем іде, за роком рік...
Та книгами і творчістю багатий,
Поет-романтик, просто - чоловік,
Несе свій хрест і Божий дар писати.

10.12.2013 р.

О, мила панно! Марні сподівання,
Не тіш себе наївними думками.
Забудь його і не чекай ночами -
Було між вами щось, лиш не кохання.

Не прийде він! Як, власне, і ніколи
Не думав йти. У нього дім і діти.
А ти хотіла щастям пломеніти?
Бажання те вітри перемололи.

Все більше снігу, віхоли і криги
Торосами на серці. Може скресне
Коли свої знайдеш у світі весни,
Розірвеш пам`яті старі вериги.

25.12.2013 р.

Шорсткі долоні на життя раменах,
Журба зі смутком бесіду веде.
У самоті. О, якби біля мене
Було,моє ти щастя молоде.
Однак у гості юність не прийде,
Не обігріє тло років студенне,
Лиш диму згадок марево бліде
Огорне вкотре невеселу сцену.
Якби не Бог, що мудрість подає,
То мріям я б заборонив літати,
Однак ще живиться єство моє
Коханням нестаріюче - крилатим.
Ним і живу, і тішуся, що є
Дітей моїх красива й ніжна мати.

2014

Передвесільно. В ранку вус підкручено,
і кожен кучер вибриком тонким.
На дівич мостик, веснонько, і рученьку
назустріч пишночубому, такий
тобі не буде маревом посіченим,
не видивом, не веденням від гав,
і всі вітри співатимуть, засвідчивши,
що твій обранець обри змайстрував.
Ватаги ранків мимо подорожніми,
а цей укине в душу пелюстки,
а цей… Заплаче літечко народжене
і усміхнеться
зразу ж
залюбки.

2014р.

Глянеш ніжно - і розтане сніг,
Усміхнешся - сонечко засяє,
І голублять промені ясні
Проліски кохання в світлім гаю.

З губ твоїх цілющої води
Я нап"юся, мов з берези - соку,
Стану, наче легінь молодий,
Наче птах, полину в даль високу.

Подих твій ласкавий надихне
Сотворити крилами поему,
Щастя легко на папір зітхне:
"Ти - весна, весна в житті моєму!"

14.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Вдягнуло місто плащ осінній.
Із хмар сповзають сірі тіні
І прагнуть сонце затулить...

На мить відчувся подих диму.
Червоне листя -- незгориме.
Ніде нічого не горить.

Дзвенить зависла павутинка...
Маленька мить -- одна часинка,
А як звучить!..
2006р.

Полісся. Синь озер, задивлених у небо,
таємні русла рік, працарство пралісíв, -
не дихаєш – впиваєшся! Чого ще треба?!
Це – нині. А тоді, за молодих часів:

учитись, пізнавати, підкорювати простір –
Донбаський чорний сніг і гоноровий Львів –
енергія життя! Усе, неначе, просто -
одне велике «Я», помножене на сім…

Дружина і сини, і невістки, онуки –
вже більше ніж сім «я», - то вже родина, рід!..
…Поліського струмка весняні теплі згуки
у пригоршні черпа юнак - який там дід!

19.01.2014

Я щирі спогади купаю
В оазі щастя теплих днів, -
Дитячих літ святого раю, -
У серцю милій стороні.
Нема там заздрості, розпуки,
На світлу радість - заборон,
Звучать сердець солодкі стуки
Блаженству неба в унісон.
Омиту пам"ять незабутнім
В рядки римовані кладу,
І бачу в їх пісенній суті
Душі надію молоду.

Я чую твій голос між тисяч акордів,
Що линуть від рифів і хвиль гомінких.
До тебе пливу морем дивних мелодій.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.

Побігли стежками кудлаті тумани.
На листі сміються краплинки роси
І квітнуть-буяють солодкі фонтани,
Рікою течуть голоси, голоси…

Коли виникають між нами кордони,
Дощем заливається сонячний день.
Лиш ехо здолає усі перепони
Й до тебе крізь морок мене проведе.

І лину до тебе у вільнім польоті,
І серце бажає мелодій п’янких.
Я чую твій голос між тисяч акордів.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.
2008

Я так хочу кохати і бути коханим.
Ти - зорею світи в порожнечі нічній!
Я одужую із розлучальних поранень
І сьогодні вже краще ніж вчора мені.

Я так хочу обвітрених уст доторкнутись
Росянистим цілунком досвітніх бажань
І, здолавши розпуки караючий утиск,
Врешті решт віднайти долі істинний план.

Я так хочу ввійти у заковані щастям тенета,
Ніжних рухів спивати цнотливу жагу...
Цей безсмертний мотив живить розум поета
Не лишає його перед серцем в боргу.

18.05.14

Пригубивши любові смак –
Полуниці тепло сметанне,
Поцілунком на серці тане
Обнадійливо-ніжний знак.

Короновані перса днів,
Довгопола нічна прозорість…
Та визбирують крихти-зорі
Кури ранків і рани снів.

14.05.14

Тягнуться мережива ніжні завитки.
Ниточку за нитку запліта павук.
Ніжною мережкою стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.

Прописною мовою вкрилися поля.
Пролягли дорогами вдалину стрічки.
Полинами сонними сивіє земля
І казки розказують горлиці-річки.

Прилетіли з вирію перші журавлі.
Викотилось бубликом сонце золоте.
Придивіться тільки-но, на своїм крилі
Принесла нам ластівка ясноокий день!

Лине за туманами пісня голосна
І дзвінка мелодія котиться вперед.
Щось шепоче вітрові молода сосна
І сміється-тішиться легінь-очерет.

Зорі покотилися вишнями в траву.
Місяць усміхається з-за густих кущів.
Вітер, пролітаючи розбудив сову.
Тільки його й бачили – зник у спориші.

Пісня ллється-котиться хвилями ріки.
Птахом розтривоженим серця мого стук…
Неохайно поспіхом стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.
2008

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Посивіли кульбаби на луках
Поміж пагонів юних трави.
Ніби сум віковічний розлуки
Голівоньку мою оповив.

Тихий шепіт озерної ріні,
Де вітрець легкі хвилі жене,
Щебетання палкі солов`їні
Утішали немовби мене.

Чи небесні навіяли чари
Чи уява ті спогади в`є,
Раптом в образі ніжної хмари
Личко миле явилось твоє.

Де взялася незвідана сила,
Що злетіти давала снагу?
Так до себе та хмарка манила
Поцілунком повітряним губ.

Як метелик, на світло, на диво
Вітерцем полетів я увись.
Хмарні коси я пестив щасливий
І вуста із вустами злились.

…Посивіли кульбаби на луках,
Сива думка по мозкові б`є:
«Все минає, мине і розлука –
Чом так тьохнуло серце моє?!»

11.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Мені б до тебе схилитись, любий,
І не питати, що з нами буде?
Погладить ніжно густе волосся:
Чи наше літо вже відбулося?
Відколосилось і відспівало,
Чому з тобою любились мало?
Чому багато було негоди?
Роки промчали, як бистрі води...
Стаю навшпиньки, щоб трохи вище,
Мені б до тебе на відстань тиші.
На відстань думки, на відстань слова,
Щоб лиш очима велась розмова,
І поцілунком зігріти б очі,
Мені б до тебе на крилах ночі!
Ця ніч-примара зійде, не буде,
Мені б з тобою навіки, любий!

25.03 - 24.04.2014 р.

Твоїх останніх слів надія
Зайшла за зради темний ліс,
І вітер дум гірких повіяв
На мрії, повні тихих сліз.
І місяць трепетної злуки
Поміж хмарин імлистих зліг,
І втіхи зоряної звуки
Збідніли на веселий сміх.
Позбувся рай своїх щасливців
На, горем зведеній, межі,
Лише пригадки блідолиці
Мотають в душах віражі...

05.05.14.

Квіти дзвінків розриваються ввечері,
Сад притулився обличчям до ґрат.
Вона ще не знає, що ти повернешся,
Коли навіть сонце щодень помира.

Браслети годин по зап’ястях проковзують.
Місяць прокинувся, сад прохолов.
У неї для тебе сорочка вготована,
З якої так легко змивається кров.

Сад посипає свою срібну голову
Покірним корінням низької трави.
Вона у будинку долонях зловлена
Просить у тебе: «Живи!»

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах .
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014), Дажбогів гай.

У запитнику літа, брунатнім запитнику
сто питань багрянистих – не скреслиш. Помрій
про карафку з вином і приборкання скрипкою
перших зойків душі на ранковій зорі.

Ех, шульгою душа, а з такою рахубисто,
вороння на дарабі, на волос – кажан,
і погруддя стовпів за віконцем загубляться,
і майбутнє влаштує танОк від ножа.

Невідхильні солодкі нараз – незугарними,
а стежини голублені хутко на клин,
бо стають небеса на очах цукроварнею,
від якої тобі гуготіння лишень.

2014р.

В бокалі вино і чути лиш ZAZ,
Кохання крило відламане в раз.
Сум у душі та розбіжність шляхів,
Для зустрічі треба сотні життів.
Живеш ти так близько,
Й водночас далеко.
Нас не з’єднає до смерті лелека?
Ходжу я навколо, як той вампір,
Що чекає запрошень до щастя на пір.
Я хоч далеко, але зовсім поруч,
Жити з тобою хочу водноруч.
14.07.2013.

Може, виберемо кафе
Щонайближче – «Лука і друзі»
Мов китайський тендітний фен,
Обвіватиме нас музика.
Ти замовиш легке вино,
Будеш гарне таке казати.
Це вже трапилося давно
У моєї бабуні, в тридцятих.
Їй здавалося – небо п’є
Ці п’ятнадцять хвилин крізь вікна
І не в міру дзвінкий Пітер Пен
Буде першим її чоловіком.
А в кафе не шкодують вина.
Нахабніють на столиках вази.
Була б я, мов бабуня, дурна,
Може б ми залишилися разом.

Весна о тій порі, коли усе – зненацька:
і листя, і трава, і квіти у саду,
і сонця у гаю здається так багацько,
що іншої пори такої не діжду.

Ідемо у поля. І дихати так легко,
і описати все не вистачає слів.
– Дивись, яка краса і близько, і далеко,
і котики оці, і обрії лісів.

Назустріч нам ідуть берези і осики
до ранньої зорі умиті у росі.
Які оці світи мої багатоликі
у величі своїй і у ясній красі.

І як оті слова дитячого кросворду
дарує нам обом зелений живопліт.
У тебе на умі – фіалка і козодра,
у мене – купина і синій первоцвіт.

Але – не у руці...
                           Нехай рум’янять личка
і лілія жива, і фея лугова,
зозулині – твої «куючі» черевички,
і як євшан – моя таємна сон-трава.

І юності пора уже й не за горами,
і у душі моїй співають солов’ї,
і заплітає кущ зеленими руками
і китиці беріз, і кучері твої.

А десь ідуть дощі, а десь і передгроззя,
а де-не-де й гроза і канонади грім.
На щастя у ці дні немає безголов’я,
аби жилося так, як хочеться усім.

Чекаємо зела і навської неділі.
Засіє Зодіак і ниви, і лани,
і казкою підуть русалії у сни.

І недалекий час, коли далекі й милі
помоляться за нас у полі на могилі,
як це о цій порі буває щовесни.

                              21.04.14

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

♥ ♥ ♥
Мовчання – кохання...
Мовчання – ненависть.
Мовчання – зітхання,
Чекання, вагання,
Ніч і світання-прощання.

Мовчання – сумнів.
Мовчання – певність.
Мовчання – згода.
І сум, напевно.
Мовчання – розпач.
Мовчання – сила,
Промови розчин.
Біль непосильний.
Воно і трунок,
Воно й – рятунок.

Але…
волаю безголоссям,
Волаю шепотом,
Волаю!
Не вперше і не востаннє
Мовчанням!
(Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

Обвуглена печаль багать сердечних.
Крізь порох залп салютів трав’яних .
Пом’якнув час, що у душі застиг.
Погожий день розправив теплі плечі.

Кудлату пам'ять вересень підстриг,
До золотої вирядившись втечі,
Хоча усім закоханим перечив,
Мовляв, теплом ряснітиме для них.

Хто молодий, - журби не осягне,
Не притаманне юності сумне, -
Веселощі, закоханість безкрая…

А той, хто постриг зрілості прийняв
І увійшов до завтрашнього дня,
За щастя спогад радості приймає.

02.04.14

От видерти би з мулу ту перлину
І в літери ушифрувати враз…

У мозку – наче звалище й руїна –
Фальшивість, епігонство, перифраз.
17.02.14

Покинули ви сало й променади
І в белькотінні рабської пори
Возносили над світом барикади
І підіймали в небо прапори.

Та вам співати – вже вузькоколійно.
У мене пропозиція проста:
Ото би вам на згарищі й руїнах
Позводити заводи та міста.

17.02.14

Віднеси у траву молоденьку,
в переповнену колами тишу
легкокрилих – не місце у жменьці
комашиній сонаті найвищій.

Перемучили сутінки мізки.
Де й коли береже світлячкове?
Не поклонишся крилам залізним,
що не мають від серця покрови.

Перекреслено смугами небо,
і під чорною міткою трАви.
Так війна тобі душу теребить –
аж до неба кривавій неславень!

О, хутчіш би… у жменьку. Притулок
пошукати б у затишку ніжнім…
Відмахнешся й за сонечком чулим
попід сонцем – на вибухи грізні!

2014р.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як щасливі наречені,
І на Весни рожево-білій сцені
Похмурість похоронимо й мороз.
Ходімо до розквітлих абрикос.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Ходімо до жерделі, до жирголі,
Щоб музики послухати живої.
Не на показ ходімо, – на покос.


Де радощі ми пожинать почнемо,
Бо абрикоса схилить до нас небо.
Почнем солодкі слухати слова.
А потім яблунево і вишнево
Весна медово й доля заспіва.

Щоб щастя пташку в пахощах зустріть.
Журбу і жах жирголями загоїм,
Читатиметься майбуття запоєм,
Щоб навіть і найглибшою зимою
Серцям сіяли сонечка суцвіть.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Щоб ескадрилья зоряна-бджолина
І доля нас не жалила – жаліла,
Бо покохав надовго і всерйоз.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як веселі наречені,
Щоб серце там тривожно-навіжене
І спокою, і світла напилось.
А добрим людям, гарним людям ось
Рецепт від Ескулапа-Авіцени:
Від всіх хвороб і бід всіх панацея –
Ходімо до розквітлих абрикос!

04.2011

Ідуть у небуття
І місяці й роки...
Холоне почуття
І магія руки.

І образу того,
Що хвилював мене
Згасає ореол –
Ще іноді майне...

2014

Поміж галактик Інернету,
Здійснивши вильотів зо три,
Я Вас - осонцену планету -
В сузір"ї радості відкрив.

Хоча і сам собі кажу: старий,
Збагни - но, - де вона, а, де ти!,
Усе ж творю усякої пори
Жаги і щему зоряні сюжети.

Вбрід перейшовши прози мілину,
В ліричні води радо упірну
І в глибині душі знайду катрени.

Хоч їх візьме собі без вороття
Реальність віртуального життя,
Вернеться лайк палкий від Вас до мене.

26.03.14.

Прокралася непомітно, шалено
Обняла, струсонула за душу,
Мегагерцами бризнула в венах,
Воскресила жагу нетямущу.

Виливались картини в папері,
І рядки ланцюгово зривались,
Ніби сотні пекучих амперів
У нутро ювелірно вливались.

Завела якийсь дужий реактор
І змішались у нім елементи,
В блискавичному досліднім гарті
Прокрутила небачені ленти.

Світлом сотень пекучих діодів
З частотою бистрого струму,
Оминувши закони природні
Без пігулок позбавила суму.

Підійшла ледь помітно. Шалено
Обняла, струсонула за душу,
Розлетілась протонами в венах.
Народила снагу всюдисущу...

Сенс утратили завчені схеми
І безсило книжки спопеліли.
Крізь двійкові залізні системи
Випадково із нею зустрілись...

2012

Я зачекаю, знай!
Я зачекаю стільки буде треба.
Ти тільки не забудь той рай,
Де ми дотягнулися до неба.

Чекатиму я день і ніч,
Можливо, навіть і не спатиму...
А пам'ятаєш полум'я тих свіч?
Згадай і знай, що я чекатиму!

Давай не будем згадувать те все,
Що так жорстоко розвело наші шляхи.
Нехай любов нас понесе
Так гаряче, щоб іншим було не втямки.

Я зачекаю, просто й без образ,
Не буду і листи тобі писати,
А зачекаю, що приїдеш враз
І буде нас любов плекати...

23.03.2014

Поспати б солодко, і разом
Переписати щось з життя,
Розмалювати дії - з часом
Назвати виставку "сім'я".

І вмонтувати ніч з кострами,
Переінакшити чуття,
Переплітатись навіть снами,
Рікою плисти до кінця.

Віддатись вітру і соломі,
Списати борг за всі слова,
Відчути знову пульс у скроні -
Молилась Господу вдова...

Поспадали пуп’янки зі стебел,
Одлунали співи у гаях.
Загубивши шлях п"янкий до тебе,
Дух мій одиноко в марах чах.

Зойкнуло кохання в серці: Ах! -
Мов душі осонцена потреба,
Зацвіли в зажурених очах
Пелюстки розхмареного неба.

Веснонька баритись не могла,
Хоч морозно мліла мильна мла, -
Одягла блакить ясну на крила

І, розбивши вщент лютневий глек
Об клинопис зморених лелек,
Нас коханням літеплим обвила.

23.03.14.

Хотіла опублікувати цю нашу пісню ще 8Березня, , але не наважилась, бо ситуація в країні така...Але подумалося, що таки не вистачає нам усім позитиву...ТОМУ...ЩИРО...( А ТЕКСТ ПІСНІ УЖЕ Є НА МОЇЙ СТОРІНЦІ...)

Тот взгляд, что греет мне душу
И в теплую пору, и в мрачную стужу,
Несу его в сердце, не забывая
И каждый день о тебе вспоминая.

Да и как теперь его можно забыть?
Может пустить по течению плыть
Или память зарыть у саду под вишней,
Ведь стала она для меня чуточку лишней.

Почему закрывая глаза, я вижу его?
Нет, не мужчину, точней не всего.
Я вижу тот взгляд, что и нежен, и страстен,
Но я же не против, ведь он так прекрасен…

05.03.2014

Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині, -
Як десь у лісі заблукало ехо
І що шепочуть хвилі в тишині.

Він – капітан, закоханий у море
І знає, певно кожну мілину.
Вона – красуня. Любить ліс і гори
Й малину соковиту, запашну.

Коли вітрила вітер напинає
У пошуках далекої землі,
У лісі пісня солов’я лунає
І сонце розливається в імлі.

Коли борти ламаються на друзки,
А всі канати рвуться, мов нитки –
Волає ліс. А чорнокрилі круки
Несуть до неба туги завитки.

Його думки слухняні, тихі хвилі
Несуть від маяка до маяка –
Далеке ехо подолає милі,
Щоб донести тепло до моряка.

І в ті часи, коли бува нелегко,
Чи сонцем у шибках сміються дні, –
Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині.
2008

І ти прийшла в життя моє,
як, наче вчора, обіцяла,
коли ще юність процвітала.
Я ось який. Який не є,
а ти прийшла і це – не мало.
               І я не витираю сліз,
               і радість душу розпирає,
               коли поезією раю
               іду на зустріч, як на біс.
Не жаль, що ми без брудершафту,
та жаль, що сива борода,
а ти смієшся з фоліанту
ще зовсім, зовсім молода.
               Якби я знав, що так давно
               ти нашу зустріч напророчиш,
               то я подався б світ за очі
               аби з тобою заодно
« в пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба…»,
а більш нічого і не треба,
коли не вистачає слів.
               Своє мені не розказати, –
               на все у тебе є патент.
               То краще просто помовчати,
               щоб душу не розбити вщент.
Із долею пора миритись.
Немає нас між молодих.
Ти поспішила народитись,
а я, мабуть-таки, не встиг.
               Але якби дебют і склався,
               то ендшпіль – як на рану сіль.
               Як не Тебе, то Вас боявся б.
               Мабуть і я таким удався,
               що б’є недоля, наче міль.
Мабуть за те, що не набридло
на Музу тратити життя,
аби було безмежно стидно
Тебе не знати до пуття.
               Отак собі і прожили, –
               не позичали біографій,
               не розсилали фотографій,
               неначе то й не ми були.
На прохідне немає часу,
аби ступити лишній крок
чи то з Олімпу, чи – з Парнасу,
як інколи, буває, Блок.
               Тепер ось доганяє старість.
               Лишилось, – кожному своє.
               Життя безплатно роздає
               то жаль, то сум, то тиху радість,
               що ми ще де-не-де ще є.
Що без нарацій роздивились,
яка конклюзія глави,
де ТИ навіки залишилась,
а потім появились Ви.
               По Ваших книгах я навчився
               не ждати манни з висоти.
               Мені до Вас не дорости.
               Не я один зорі молився,
               аби лишатися на Ти.
Хоч жартувати цим не гоже,
та на регістрах всіх октав
я Вас люблю цілком серйозно.
Я Ваші вірші цілував.
               І хоч ім’я високе – Ліна
               дарує Бог не багатьом,
               а я не стану на коліна.
На те і вільна Україна,
аби і я не був рабом.
.......................................
Тяжіння душ таке земне.
Ми поглядів не відривали,
коли сторінку відкривали
в надії − доля не мине.
               Всі ті зажурені роки
               Ви так далеко заглядали.
Але й на відстані руки
Ви не помітили б мене.
               Та факт −
               незнаного впізнали.

                              1985-2014

Весняний день, буяють квіти,
А небо синє і м'яке,
Бетонний вулик, люди, гамір,
А сонце тепле і близьке.


І ось летить із неба янгол,
По ньом стріляють звідусіль,
Всі люди дивляться, радіють,
А в серці Бога зараз біль.

Очей не зводять, це ж вистава,
Вмирає янгол, капа кров,
Коли іще таке побачиш,
Коли побачиш таке знов?

Летить униз весь в сяйві сонця,
А сльози капають з очей,
Любов у серці неосяжна ,
В очах туга як сто ночей.

Хотів побачити усмішки,
На сірих лицях у людей,
Хотів почути сміх веселий
Що лине щиро від дітей,

Та бачить лиш усмішки люті
Звіриний оскал на вустах,
Для всих той янгол лиш миттєвість,
Та плачуть гірко в небесах.


Він не жалкує про загибель,
Він сам ішов, він знав про смерть
Хотів лиш трохи щастя внести
У повсякденну круговерть.

Так швидко крила обстріляли,
Прибрали з неба назавжди,
Бо для людей він не потрібен,
Для них важлиий дух вражди.

Весняний день, буяють квіти,
Бетонний вулик, біль й туга,
А з крові янгола, у небі,
Розквітла чорна райдуга...

15.03.2014