***
ми з осінню зіграєм в дві руки
цю увертюру для стрімкого падолисту
і для життя позбавленого змісту
на темних колах світлої ріки...
зіграємо зіграємо "на біс"
для жолудів опалих і каштанів
для почуттів невидимих фонтанів
для всіх земних акторів і актрис...
ми мріяли зіграти так удвох
надривно_тихо ніби на прощання
мелодія буває теж остання
у ній фінальні ноти пише Бог...
уявимо що скоро вже фінал
що спалюєм себе на попелищі
І звуки підніматимуться вище
понад підмостки сцени понад зал
так грають на межі або у сні
без партитури і аплодисментів
задля любов`ю зцілених моментів...
ти підіграєш осене мені ?..

кінець
'2014

Кульбабковий світ
запитає про ирій,
злетить...
- Не зима, не зима, не зима...

Малий павучок
іще ткати не вміє.
І суму нема, ще нема, ще нема...

Лиш так
парашутиком склались долоні.
А руки - дороги, канати, вітри.

Ми - обрієм, обрієм, ми - парасольні.
Гей-гой! - проминально -
кульбабні світи.

Співає мама колискову,
А журавлі: «Курли-курли…»
Вертають у дитинство знову,
Де ми щасливими були.

Танцюють птахи в піднебессі,
Тужлива пісня долина…
На вирію прозорім плесі
Гойдає хвилі далина…

Я їхню пісню проводжаю,
Чи ніжні мамині слова?
Дитиною біжу до гаю,
Гортаю спогади, сумна.

Але крізь смуток усміхаюсь,
Із журавлями летячи…
Дитячого шматочок раю
Впіймаю, мамочко. А чи

Щемливу мить продовжить пісня,
Та колискова: «Люлі, спи…»?
Вже я її співаю слізно,
А журавлі: «Курли-курли…»

04.10.14

Дерево жовте серед зелених
Жалем листочки тягне до мене.
От зупинилось тут на хвилинку:
Музика лине з неба будинку.
Осінь із літа вийшла строкато,
Зачарувала ритмом токати.
Позолотила, наче медами.
Перестелила свіжими снами.
Приколисала вітром у груди.
Не відпустила більше нікуди.
22.10.07.

Розкрутили вітри каруселі афіш,
і світлин
між долонями осені
відцуралися усмішки,
й долі на гріш
у летючих додолу запросинах.
Не почуті поет, богослов і скрипаль
заблукають у тиші під люстрою.
Не тікала б, афішо,
а може, й тікай,
не зведи з молодими прокрустами,
бо старих переміряно світлом ікон,
і до міста вогнями прив’язано.
Не шкодує настирлива осінь долонь,
затуляє минуле з обрАзами
і афішну тираду в калюжах,
і сміх
ще не збитого яблука – з острахом.
Відчуваєш долоні її на своїх,
позолочені тліном у поступі.
Підіймаєш афішу – розмоклий папір,
на розмитих обличчях – не промені!
Ну і як після цього в осіннє не вір,
ну і як не минати стороннього…
2014р.

Красивая женщина в сладкой истоме
Любви предавалась судьбы на изломе.
Змеей извиваясь, в изыске маня-
Ты любишь? Ты любишь? Ты любишь меня?

Зачатое в брызжущей неге, шутя,
Под сердцем теплом согревалось дитя.
Резвясь, ожидало урочного дня-
Вы ждете? Вы ждете? Вы ждете меня?

Холодных ланцетов чеканная сталь.
Вопрос без ответа. Былого не жаль.
Холодное сердце. Душа, как броня...
Спасите! Спасите! Спасите меня!...

Горячего тела кровавый комок
В эмалевый таз у ее стройных ног
Был выброшен, жизни тепла не храня.
За что вы? За что вы? За что вы меня?..

В поту просыпаюсь в ночи и хриплю-
Люблю я тебя? Нет... Уже не люблю...
И сердце горит, как свеча от огня-
Простите. Простите. Простите меня...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466110
рубрика: Лирика любви
дата поступления 15.12.2013
автор: Сокольник

кінець
'2014

мила дівчинко кіски навсібіч
кулька справжня ця не повітряна
ельфи вимерли клич а чи не клич
дуже холодно дуже вітряно...
люба дівчинко ці твої синці
на колінцях печать реальності
лінії жорсткі стиснеш у руці
хочеш справжності хочеш справжності
дівчинко моя фея чарівна
піднесе тебе та не винесе
у земнім раю кожен день війна
чи почує хто коли гине ВСЕ
дівчинко моя довго вчилась ти
набивати на серці гулі
ці смішні твої в нікуди листи
ніби схлип мовчазної зозулі...
бачиш дівчинко долі шкереберть
на догоду чужих апетитів
це життя земне то повільна смерть
гра нечесна слизьких космітів
люба дівчинко як же зберегти
дивний острів що ти створила
...і летять листи
в нікудИ листи
як обрізані
білі
крила...
2014

Ілюзія щастя. За обрієм – тиша
і сите марою життя.
Сумління нічного уїдлива миша
гризе червоточину дня.

Час потерпає - утіха печалі
наповнює згодою дні.
Яблунь осінніх солодкі коралі
вбирають ще сонця вогні.

Серце поета вишукує слово
осяяти тлінну любов,
вигнану Богом із райського лона
в розбурхану мрією кров.

2011

Вечір надворі, ніч наступає,
Вийди, дівчино, серце бажає,
Чистеє небо зіроньки вкрили,
Вийди до мене, дівчино мила.

Дай подивитись в яснії очі,
Стан твій обняти гнучкий, дівочий,
Глянути в личко - біле, чудове,
На коси довгі, на чорні брови.

Дитина із серцем навпіл,
з очима суму по вінця…
- Ну що ж ви, батьки? Схаменіться!.. –
Благає білявий янгол.

І пурха від мами до тата
у гості, на свято, на тиждень.
Великдень. Різдво. Рік. Десяток...
А просвітку так і не видно…

Немов соляними стовпами
затялись у впертому герці.
Ви – крила його! Тату й Мамо…
… янгола з раною в серці…

15.09.2014

у далекім тінистім заліссі
візерунком устелене листя
на узліссі барвиста хатинка
і живе у ній осіння краплинка

чароводу збирає цеберцем
забавляється диволюстерцем
жовтодинне намисто вдягає
синьонебо у балці купає

у волосся уплітала коралі
на обличчі усмішка у прялі
і уста калиновочервоні
білоквіти весільні у короні

милозвучно виводила трелі
чарувала м'які акварелі
і співала пісні місяцівна
світу Божого третя князівна


2014

О, осене, твої ясні мотиви
звучать прозоро в синіх небесах.
А задощить – і куполи сонливі
сховають сонце під вологий дах.

І день за днем кульгає в узах часу,
мов караван в пустелі міражів.
Несе снагу, до позолоти ласу,
і розкидає куриво вогнів.

А потім тло жовтяве посіріє
від погляду грядущої зими
і стужа-круговерть крупу засіє,
щоб щедро уродилися сніги.

14.09.2014

Сів на лоні юності моєї
Бриз осінній мовчки на спочин,
Витягнув нев"янучі ідеї
Зі своїх золочених торбин.
На проміння сонячні розвішав
Крапельки свяченої води,
Щоб зростали з музикою вірші,
Наче саду райського плоди.
Заховав жалі в тумани ранні
І хандру в імлисту мряку теж,
Дав снагу на успіх у коханні,
На невдачу - в справі ворожнеч.
Все візьму від нього, як належне,
Хай за ним зима і все таке,
І мене направду не бентежить
Саду позолочення стрімке.

13.09.14

Осточортіло все
І нецікаві фільми,
І ніц ми радість не несе,
Серце розірвали кіньми.

Не хцу я бачити нікого,
Не хцу і говорить ні з ким,
Її кохав та толку з того?
Мабуть і помру з коханням тим.

Як тяжко нести кляту ношу
Шипів романтики і пофігізму,
О,серце! Заспокойся,прошу!
Та як зламати пекла призму?

Я маю йти крізь ті думки,
Що житиму лиш раз торкнувшись неба.
Я маю йти крізь ті думки,
Що житиму без тебе...


11.09.2014

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою,
Там колись щовечір літом
Я ходив з тобою.

Грає вітер колосками,
Нахиля їх долі,
Я прийшов сюди із сльозами
Тяжкої недолі.

Стану землю цілувати,
Що ти походила,
Стану плакати, ридати
За тобою, мила.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом
Тяжко за тобою.

Цвіти на мої груди подихом,
Ломи себе від мене в рай,
Слідкуй, як тінь із твоїм порухом,
В мені цвіте у сто бажань.

Чому не можу бути поруч?
Чому так сильні почуття?
Чому не можемо водноруч
Прожити разом все життя?

Чому так боляче і гірко?
Чому на серці лиш лайно?
Замість серця тепер дірка,
І мушу жити все одно.

Тепер вже нікому чекати
Мене з роботи і АТО
Тепер нема куди вертатись
І мушу жити все одно.

Чому тепер я мушу жити?
Заради чого і кого?
Тепер я вовком хочу вити,
Тепер я хочу одного...

А чого — я най не скажу -
Таємниця це моя.
Свій біль нікому не покажу,
Тебе чекати буду я...

07.09.2014

Вулиці міста вже плачуть дощами.
В парку міському мокріє листва.
Ніч огортає себе холодами,
щоби заснути – рахує до ста.

Не помагає – вогні і машини,
кров суєти у артеріях сну.
Десь аж під ранок, у пізні години,
осінь відчує свою самоту.

07.09.2014

Істомлено ясніє осінь
Жовтіє сон немов листок
Миролюбові серце просить
Єства ковток, ясних думок
Тумани ізійдуть у світанні
Опікшись сонцем огняним
І морок ляже у смерканні
Все таки так, очима блим
І урагани у ложці кави
Обвітрить спейс осінній дим.
Усе частіше, в'януть снами
Осінній сум...і Всесвіт у нім.

Я так страшився тої миті
Коли ти скажеш ці слова:
- «Без тебе житиму на світі
Без тебе ж якось я жила?
Я звикла жити в тому ритмі,
Коли планую все сама.
В моїм житті, в цім алгоритмі
Немає місця тим словам
Якими душу ти зливаєш,
Якими кажеш почуття
Як на мене ти чекаєш
І мрієш як про вороття.
Пробач, що так у нас все сталось,
Пробач,кохати не змогла.
Тримайсь,аби життя не обірвалось,
Аби не з’їла його мла.
Якщо пошлють — ти повертайся
Із зони смерті та АТО,
Не помирай, життя тримайся -
Мені ти друг — не бозна-хто!»
Але це сталось... Ти сказала...
І в серці тріснула струна.
Я милувавсь,коли ти спала,
Для мене завше чепурна.
В моєму серці ти навіки,
В моєму серці ти одна.
Стечуть із серця крові ріки -
Цю чашу вип'ю я до дна.

07.09.2014

Запечалюся я за тобою*
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.

4.04.7518 р. (2010) Конча Озерна

Вони боролися за спокій до кінця,
Під шум гранат і гуркіт автоматів.
І не один віддав своє життя,
Не повернувсь.. Його ж чекала мати.

Вони боролися за спокій до кінця,
За мир у сім*ях і за щастя в домі.
І йшли у бій, на смерть вони щодня,
Стискали зуби, не корились долі

Вони боролися за спокій до кінця.
Усі сини квітучої країни.
Хоч тяжко їм було, чекали сходу дня.
Усе для рідної, для неньки України

Вони боролися за спокій до кінця.
Вони - солдати і усі герої.
Несли надію у людські серця,
Звільняли вд ворожої неволі..

2014 р.

'2014

Сьогодні так, як не було ніколи,
Сьогодні так, як не було завжди.
Руденький кіт сидить на підвіконні
Йому також чомусь не по собі..

Вдивляючись так пильно в перехожих,
Він теж шукає смутку в їх очах
Знаходить щось до болю вже знайоме:
Чи то лиш блиск, чи невідомий страх..

І ці незвідані пусті дороги,
Які заманюють маленьке кошеня
Несуть в собі хвилюючі пригоди,
Їх доля вибирає навмання.

Воно таке беззахисне і миле,
А вже відчуло, що таке життя,
Бо вся жорстокість і несправедливість
Ранить без смутку, жалю й каяття..

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Завересніло вже, завересніло,
Стоїть природа матінка сумна.
В її зелене листя знавісніло
Вплітається вже перша жовтизна.

У води, що тепла набрали в літі,
Неначе підкидає хтось льодок.
У землю і повітря розігріті
Змією заповзає холодок.

І дощ у душу налива печалі,
І монотонність навіва хандру,
Немов мені уже не жити далі,
Немов би я ось-ось уже помру.

Мов зачинилися ворота раю,
І вся в сльозах похилена верба...
Не я, це знов природа помирає,
І знов на душу наляга журба.

Київщина, Конча Озерна 7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

Ти іди - не лякайся, що вогко.
У саду поміж яблук і слив
Дуже росяно, дуже!
Зігрій!
Чи не треба,
І крапельку дьогтю,
Наче вправний і мудрий аптекар,
Доливай до нектарів зорі,
Щоби рани загоїлись і
Щоб у груди ввірвалася спека,
Щоб не гріти.
Три кроки назад -
І нікого, хіба що застуда...
Чи вже був, а чи, може, ще буде
Той сливовий і яблучний сад?
Чи зігрієш, а, може, покинеш,
Прикриваючись терпкістю рос?
У такому невіданні проз
Усе далі простую на північ,
Де напевно, що ранки - вологі,
І де подих - одразу в росу.
Я тебе у сади запрошу,
Коли зовсім закінчиться дьоготь.

Сонце ніжило всіх без упину,
Умлівало цілісіньку днину -
Мов на мить спалахнуло кохання
Й усміхнулося літо - востаннє!

29.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На тому боці, там де ти
Стоять хрести, що при дорозі
Моєї пам’яті.
Нести,
Хоч я нести його не в змозі,
Мені доводиться тягар
Угару, гіркоти, знемоги
Від перебільшення пустот
Уявою твоєю.
Доти,
Допоки доти самоти
Стрілятимуть над полем Леля,
Я падатиму в засвіти.
Світитимуть сумні лілеї
Чи орхідеї дикі там,
Де ми кохалися.
Сьогодні
На дні чуттів, у глибині
Воскрес вогонь.
Як великодні
Зіниці пломеніли.
День,
Мов дамська сумочка, вмістив
І лак, і ацетон коктейлю…
Але,
Під серцем я промінчик теплю,
Тебе лелію і люблю.
Боготворю жіночі чари,
Що відкривають вікна-чакри
І сонце змішують з дощем.
А ще
Біля хреста, чи за хрестом,
Чи у авто, чи під мостом,
Я відчуваю – ти з хвостом!
Русалка може?
Може відьма?
Зникають сумніви безслідно
Лиш розтікається під серцем
Спокуси мед з кохання перцем.

28.08.14

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Поси́віли ліси. Ось-ось уже і осінь,
і паморозь паде на чубчики отав.
Кочує у луги луною безголосся
зелений шум гаїв і шумовиння трав.

Полудневіє день. Вересневіє вечір.
Отарами туман пасеться у полях.
І манять у полон
                        хмарин жіночі плечі
з косинкою небес, що падає на шлях.

За рубчиками нив у перкалі долини
згасає далина, і на краю землі
вервечками ключів зникають журавлі
за лінію боїв, за обрії Вітчизни,
украявши душі моєї половину,
курличуть тихий сум і голосні жалі.

                              08.2014

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

'2014

У прозоре вдягається темінь.
Б’є на сполох.
Пора кольорів.
Дощ.
І жінка як вічність окрема,
де в розмаї і янгол, і демон,
дочаклує мені.
На порі
небосхилом замовлена пісня
і циганського світла танОк.
Сивий голуб
збиратиме вістки
в одежинах і в кольорі спізнень,
що в майбутнє жбурну за вікно.
У вазонах посіяно сниво,
з ними ревно для жінки мовчу,
щоб веселці подібно, вродлива,
з молитвами ще райської Єви
не втекла у краплину дощу.

2014р.

Доброго ранку, кохана.
Нині у світі дощ.
Ліжко, любов’ю вбране,
Серце ховає рани,
Котиться ніжність до
Тіла твого.
Сьогодні
Квіти усі в росі,
Щастя твоє – у краплях,
Сонце – у хмарах.
Ти
Гостра, неначе шабля,
Чиста, немов сльоза,
Граєшся небесами,
Грієш мене словами,
Тішиш капризом.
Сам
Зірку сховаю в краплю,
Серце – у цю росу
І подарую квітку.
І промовчу:
«Люблю…»

16.08.14

Ранкове літо
Твоїм пробудженням світить.
Підводить вітер
Голівки схилені квітам.
Куди нам діти
Бездонні розриви світу?
Тонка стежина, --
Пробігти треба уміти.

15.08.2006р.

Голубі ялини, голубі ялини
Пензлями верхівок небо обвели.
Я до тебе мила, голубом прилину,
Голубою мрією вирину з імли.

Голубі ялини, голубі ялини
Приголубте тінню-ласкою ви нас,
Хай нам затуркоче щастя голубине,
Голубінню вгорне непомітний час.

Голубі ялини, голубі ялини
Вас голубоокий вітер обвіва.
Голубою казкою наше щастя плине,
Аж заголубіла ніжністю трава.

11.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На віях дощ. І солоніє мить.
Блідніють сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ.. .

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

06.08.2014

де тільки птах
графітна цятка
на синім аркуші небес
і крок спочатку
все спочатку
до недовивчених чудес

де тільки гном
беззастережно
пасе отару світлячків
аби ніхто необережно
в розпуття болю не забрів

де тільки та
мала мураха
у надбудові галузок
і щойно-вірш
і нано-птаха
і передсуть
і передкрок

'2014

Павутина, клепсидра - душі танцівниця,
і надбитий ліхтар,
як метелик над раєм.
На пергаменти спогадів
кава проллється
і змарнує талант
не губитись навзаєм.

Заховаєш назбиране світло під вії,
щоб у шибку просунувшись
місяць не видер.
В гамаку з павутини
захутко старіють
пересипані -па-
золотої клепсидри.

Мовчимо, ніби щастя в чужому подолі,
ніби вибрано нами своє наостанку
...а метелику з раєм поволі, поволі,
але все-таки звиклося
ближче до ранку...

2014р

Вже мій чуб, вже мій чуб – поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

Поки осінь, то уже й – по літу,
хоч далеко ніби до зими.
Чи заснемо? Чи проснемось ми
у ясному азимуті світу?

Станцію із назвою – Весна,
пристані, якої не буває
ночами у мріях і у снах
у далекій гавані шукаю.

Біле срібло коси золоті
заплітає і сльозою кане…
Може в суєті і самоті
не застане зопалу неждане?

Тільки б не проспати уночі
тихі думи і слова урочі,
і у очі візії жіночі.

Не біда, що місяць угорі
буде усміхатись до зорі
f лиха біда закриє очі.

                              07.2014

Після спеки прийшла прохолода,
Вітерець повіває легкий,
Мов Стрибожої майво руки –
Насолода, яка насолода.

Хвиль озерних безшумне вібрато,
Наче вимите скло – небеса,
Чистотою голубить краса…
Чи на долю іще нарікати?!

Як же хочеться жити, любити,
Цілувати пташину малу,
Що радіє земному теплу
І злітає, мов сонцем умита!

30.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Де коси пахучі лугів
Погладжує вітер ласкаво,
Де сонячний промінь зігрів
Гілки верховіть величавих –

Ласкаве Дажбоже тепло
На озеро впало росою…
І серце моє розцвіло
Лілеєю в нім золотою.

29.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)