Твоїх останніх слів надія
Зайшла за зради темний ліс,
І вітер дум гірких повіяв
На мрії, повні тихих сліз.
І місяць трепетної злуки
Поміж хмарин імлистих зліг,
І втіхи зоряної звуки
Збідніли на веселий сміх.
Позбувся рай своїх щасливців
На, горем зведеній, межі,
Лише пригадки блідолиці
Мотають в душах віражі...

05.05.14.

Квіти дзвінків розриваються ввечері,
Сад притулився обличчям до ґрат.
Вона ще не знає, що ти повернешся,
Коли навіть сонце щодень помира.

Браслети годин по зап’ястях проковзують.
Місяць прокинувся, сад прохолов.
У неї для тебе сорочка вготована,
З якої так легко змивається кров.

Сад посипає свою срібну голову
Покірним корінням низької трави.
Вона у будинку долонях зловлена
Просить у тебе: «Живи!»

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах .
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014), Дажбогів гай.

У запитнику літа, брунатнім запитнику
сто питань багрянистих – не скреслиш. Помрій
про карафку з вином і приборкання скрипкою
перших зойків душі на ранковій зорі.

Ех, шульгою душа, а з такою рахубисто,
вороння на дарабі, на волос – кажан,
і погруддя стовпів за віконцем загубляться,
і майбутнє влаштує танОк від ножа.

Невідхильні солодкі нараз – незугарними,
а стежини голублені хутко на клин,
бо стають небеса на очах цукроварнею,
від якої тобі гуготіння лишень.

2014р.

В бокалі вино і чути лиш ZAZ,
Кохання крило відламане в раз.
Сум у душі та розбіжність шляхів,
Для зустрічі треба сотні життів.
Живеш ти так близько,
Й водночас далеко.
Нас не з’єднає до смерті лелека?
Ходжу я навколо, як той вампір,
Що чекає запрошень до щастя на пір.
Я хоч далеко, але зовсім поруч,
Жити з тобою хочу водноруч.
14.07.2013.

Може, виберемо кафе
Щонайближче – «Лука і друзі»
Мов китайський тендітний фен,
Обвіватиме нас музика.
Ти замовиш легке вино,
Будеш гарне таке казати.
Це вже трапилося давно
У моєї бабуні, в тридцятих.
Їй здавалося – небо п’є
Ці п’ятнадцять хвилин крізь вікна
І не в міру дзвінкий Пітер Пен
Буде першим її чоловіком.
А в кафе не шкодують вина.
Нахабніють на столиках вази.
Була б я, мов бабуня, дурна,
Може б ми залишилися разом.

Весна о тій порі, коли усе – зненацька:
і листя, і трава, і квіти у саду,
і сонця у гаю здається так багацько,
що іншої пори такої не діжду.

Ідемо у поля. І дихати так легко,
і описати все не вистачає слів.
– Дивись, яка краса і близько, і далеко,
і котики оці, і обрії лісів.

Назустріч нам ідуть берези і осики
до ранньої зорі умиті у росі.
Які оці світи мої багатоликі
у величі своїй і у ясній красі.

І як оті слова дитячого кросворду
дарує нам обом зелений живопліт.
У тебе на умі – фіалка і козодра,
у мене – купина і синій первоцвіт.

Але – не у руці...
                           Нехай рум’янять личка
і лілія жива, і фея лугова,
зозулині – твої «куючі» черевички,
і як євшан – моя таємна сон-трава.

І юності пора уже й не за горами,
і у душі моїй співають солов’ї,
і заплітає кущ зеленими руками
і китиці беріз, і кучері твої.

А десь ідуть дощі, а десь і передгроззя,
а де-не-де й гроза і канонади грім.
На щастя у ці дні немає безголов’я,
аби жилося так, як хочеться усім.

Чекаємо зела і навської неділі.
Засіє Зодіак і ниви, і лани,
і казкою підуть русалії у сни.

І недалекий час, коли далекі й милі
помоляться за нас у полі на могилі,
як це о цій порі буває щовесни.

                              21.04.14

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

♥ ♥ ♥
Мовчання – кохання...
Мовчання – ненависть.
Мовчання – зітхання,
Чекання, вагання,
Ніч і світання-прощання.

Мовчання – сумнів.
Мовчання – певність.
Мовчання – згода.
І сум, напевно.
Мовчання – розпач.
Мовчання – сила,
Промови розчин.
Біль непосильний.
Воно і трунок,
Воно й – рятунок.

Але…
волаю безголоссям,
Волаю шепотом,
Волаю!
Не вперше і не востаннє
Мовчанням!
(Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

Обвуглена печаль багать сердечних.
Крізь порох залп салютів трав’яних .
Пом’якнув час, що у душі застиг.
Погожий день розправив теплі плечі.

Кудлату пам'ять вересень підстриг,
До золотої вирядившись втечі,
Хоча усім закоханим перечив,
Мовляв, теплом ряснітиме для них.

Хто молодий, - журби не осягне,
Не притаманне юності сумне, -
Веселощі, закоханість безкрая…

А той, хто постриг зрілості прийняв
І увійшов до завтрашнього дня,
За щастя спогад радості приймає.

02.04.14

От видерти би з мулу ту перлину
І в літери ушифрувати враз…

У мозку – наче звалище й руїна –
Фальшивість, епігонство, перифраз.
17.02.14

Покинули ви сало й променади
І в белькотінні рабської пори
Возносили над світом барикади
І підіймали в небо прапори.

Та вам співати – вже вузькоколійно.
У мене пропозиція проста:
Ото би вам на згарищі й руїнах
Позводити заводи та міста.

17.02.14

Віднеси у траву молоденьку,
в переповнену колами тишу
легкокрилих – не місце у жменьці
комашиній сонаті найвищій.

Перемучили сутінки мізки.
Де й коли береже світлячкове?
Не поклонишся крилам залізним,
що не мають від серця покрови.

Перекреслено смугами небо,
і під чорною міткою трАви.
Так війна тобі душу теребить –
аж до неба кривавій неславень!

О, хутчіш би… у жменьку. Притулок
пошукати б у затишку ніжнім…
Відмахнешся й за сонечком чулим
попід сонцем – на вибухи грізні!

2014р.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як щасливі наречені,
І на Весни рожево-білій сцені
Похмурість похоронимо й мороз.
Ходімо до розквітлих абрикос.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Ходімо до жерделі, до жирголі,
Щоб музики послухати живої.
Не на показ ходімо, – на покос.


Де радощі ми пожинать почнемо,
Бо абрикоса схилить до нас небо.
Почнем солодкі слухати слова.
А потім яблунево і вишнево
Весна медово й доля заспіва.

Щоб щастя пташку в пахощах зустріть.
Журбу і жах жирголями загоїм,
Читатиметься майбуття запоєм,
Щоб навіть і найглибшою зимою
Серцям сіяли сонечка суцвіть.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Щоб ескадрилья зоряна-бджолина
І доля нас не жалила – жаліла,
Бо покохав надовго і всерйоз.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як веселі наречені,
Щоб серце там тривожно-навіжене
І спокою, і світла напилось.
А добрим людям, гарним людям ось
Рецепт від Ескулапа-Авіцени:
Від всіх хвороб і бід всіх панацея –
Ходімо до розквітлих абрикос!

04.2011

Ідуть у небуття
І місяці й роки...
Холоне почуття
І магія руки.

І образу того,
Що хвилював мене
Згасає ореол –
Ще іноді майне...

2014

Поміж галактик Інернету,
Здійснивши вильотів зо три,
Я Вас - осонцену планету -
В сузір"ї радості відкрив.

Хоча і сам собі кажу: старий,
Збагни - но, - де вона, а, де ти!,
Усе ж творю усякої пори
Жаги і щему зоряні сюжети.

Вбрід перейшовши прози мілину,
В ліричні води радо упірну
І в глибині душі знайду катрени.

Хоч їх візьме собі без вороття
Реальність віртуального життя,
Вернеться лайк палкий від Вас до мене.

26.03.14.

Прокралася непомітно, шалено
Обняла, струсонула за душу,
Мегагерцами бризнула в венах,
Воскресила жагу нетямущу.

Виливались картини в папері,
І рядки ланцюгово зривались,
Ніби сотні пекучих амперів
У нутро ювелірно вливались.

Завела якийсь дужий реактор
І змішались у нім елементи,
В блискавичному досліднім гарті
Прокрутила небачені ленти.

Світлом сотень пекучих діодів
З частотою бистрого струму,
Оминувши закони природні
Без пігулок позбавила суму.

Підійшла ледь помітно. Шалено
Обняла, струсонула за душу,
Розлетілась протонами в венах.
Народила снагу всюдисущу...

Сенс утратили завчені схеми
І безсило книжки спопеліли.
Крізь двійкові залізні системи
Випадково із нею зустрілись...

2012

Я зачекаю, знай!
Я зачекаю стільки буде треба.
Ти тільки не забудь той рай,
Де ми дотягнулися до неба.

Чекатиму я день і ніч,
Можливо, навіть і не спатиму...
А пам'ятаєш полум'я тих свіч?
Згадай і знай, що я чекатиму!

Давай не будем згадувать те все,
Що так жорстоко розвело наші шляхи.
Нехай любов нас понесе
Так гаряче, щоб іншим було не втямки.

Я зачекаю, просто й без образ,
Не буду і листи тобі писати,
А зачекаю, що приїдеш враз
І буде нас любов плекати...

23.03.2014

Поспати б солодко, і разом
Переписати щось з життя,
Розмалювати дії - з часом
Назвати виставку "сім'я".

І вмонтувати ніч з кострами,
Переінакшити чуття,
Переплітатись навіть снами,
Рікою плисти до кінця.

Віддатись вітру і соломі,
Списати борг за всі слова,
Відчути знову пульс у скроні -
Молилась Господу вдова...

Поспадали пуп’янки зі стебел,
Одлунали співи у гаях.
Загубивши шлях п"янкий до тебе,
Дух мій одиноко в марах чах.

Зойкнуло кохання в серці: Ах! -
Мов душі осонцена потреба,
Зацвіли в зажурених очах
Пелюстки розхмареного неба.

Веснонька баритись не могла,
Хоч морозно мліла мильна мла, -
Одягла блакить ясну на крила

І, розбивши вщент лютневий глек
Об клинопис зморених лелек,
Нас коханням літеплим обвила.

23.03.14.

Хотіла опублікувати цю нашу пісню ще 8Березня, , але не наважилась, бо ситуація в країні така...Але подумалося, що таки не вистачає нам усім позитиву...ТОМУ...ЩИРО...( А ТЕКСТ ПІСНІ УЖЕ Є НА МОЇЙ СТОРІНЦІ...)

Тот взгляд, что греет мне душу
И в теплую пору, и в мрачную стужу,
Несу его в сердце, не забывая
И каждый день о тебе вспоминая.

Да и как теперь его можно забыть?
Может пустить по течению плыть
Или память зарыть у саду под вишней,
Ведь стала она для меня чуточку лишней.

Почему закрывая глаза, я вижу его?
Нет, не мужчину, точней не всего.
Я вижу тот взгляд, что и нежен, и страстен,
Но я же не против, ведь он так прекрасен…

05.03.2014

Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині, -
Як десь у лісі заблукало ехо
І що шепочуть хвилі в тишині.

Він – капітан, закоханий у море
І знає, певно кожну мілину.
Вона – красуня. Любить ліс і гори
Й малину соковиту, запашну.

Коли вітрила вітер напинає
У пошуках далекої землі,
У лісі пісня солов’я лунає
І сонце розливається в імлі.

Коли борти ламаються на друзки,
А всі канати рвуться, мов нитки –
Волає ліс. А чорнокрилі круки
Несуть до неба туги завитки.

Його думки слухняні, тихі хвилі
Несуть від маяка до маяка –
Далеке ехо подолає милі,
Щоб донести тепло до моряка.

І в ті часи, коли бува нелегко,
Чи сонцем у шибках сміються дні, –
Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині.
2008

І ти прийшла в життя моє,
як, наче вчора, обіцяла,
коли ще юність процвітала.
Я ось який. Який не є,
а ти прийшла і це – не мало.
               І я не витираю сліз,
               і радість душу розпирає,
               коли поезією раю
               іду на зустріч, як на біс.
Не жаль, що ми без брудершафту,
та жаль, що сива борода,
а ти смієшся з фоліанту
ще зовсім, зовсім молода.
               Якби я знав, що так давно
               ти нашу зустріч напророчиш,
               то я подався б світ за очі
               аби з тобою заодно
« в пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба…»,
а більш нічого і не треба,
коли не вистачає слів.
               Своє мені не розказати, –
               на все у тебе є патент.
               То краще просто помовчати,
               щоб душу не розбити вщент.
Із долею пора миритись.
Немає нас між молодих.
Ти поспішила народитись,
а я, мабуть-таки, не встиг.
               Але якби дебют і склався,
               то ендшпіль – як на рану сіль.
               Як не Тебе, то Вас боявся б.
               Мабуть і я таким удався,
               що б’є недоля, наче міль.
Мабуть за те, що не набридло
на Музу тратити життя,
аби було безмежно стидно
Тебе не знати до пуття.
               Отак собі і прожили, –
               не позичали біографій,
               не розсилали фотографій,
               неначе то й не ми були.
На прохідне немає часу,
аби ступити лишній крок
чи то з Олімпу, чи – з Парнасу,
як інколи, буває, Блок.
               Тепер ось доганяє старість.
               Лишилось, – кожному своє.
               Життя безплатно роздає
               то жаль, то сум, то тиху радість,
               що ми ще де-не-де ще є.
Що без нарацій роздивились,
яка конклюзія глави,
де ТИ навіки залишилась,
а потім появились Ви.
               По Ваших книгах я навчився
               не ждати манни з висоти.
               Мені до Вас не дорости.
               Не я один зорі молився,
               аби лишатися на Ти.
Хоч жартувати цим не гоже,
та на регістрах всіх октав
я Вас люблю цілком серйозно.
Я Ваші вірші цілував.
               І хоч ім’я високе – Ліна
               дарує Бог не багатьом,
               а я не стану на коліна.
На те і вільна Україна,
аби і я не був рабом.
.......................................
Тяжіння душ таке земне.
Ми поглядів не відривали,
коли сторінку відкривали
в надії − доля не мине.
               Всі ті зажурені роки
               Ви так далеко заглядали.
Але й на відстані руки
Ви не помітили б мене.
               Та факт −
               незнаного впізнали.

                              1985-2014

Весняний день, буяють квіти,
А небо синє і м'яке,
Бетонний вулик, люди, гамір,
А сонце тепле і близьке.


І ось летить із неба янгол,
По ньом стріляють звідусіль,
Всі люди дивляться, радіють,
А в серці Бога зараз біль.

Очей не зводять, це ж вистава,
Вмирає янгол, капа кров,
Коли іще таке побачиш,
Коли побачиш таке знов?

Летить униз весь в сяйві сонця,
А сльози капають з очей,
Любов у серці неосяжна ,
В очах туга як сто ночей.

Хотів побачити усмішки,
На сірих лицях у людей,
Хотів почути сміх веселий
Що лине щиро від дітей,

Та бачить лиш усмішки люті
Звіриний оскал на вустах,
Для всих той янгол лиш миттєвість,
Та плачуть гірко в небесах.


Він не жалкує про загибель,
Він сам ішов, він знав про смерть
Хотів лиш трохи щастя внести
У повсякденну круговерть.

Так швидко крила обстріляли,
Прибрали з неба назавжди,
Бо для людей він не потрібен,
Для них важлиий дух вражди.

Весняний день, буяють квіти,
Бетонний вулик, біль й туга,
А з крові янгола, у небі,
Розквітла чорна райдуга...

15.03.2014

Переступає день утомлено за обрій,
Хода його сповільнена украй.
Чи то мені одному жити добре,
Чи то в тобі моє спасіння й рай?

Минула й осінь, віє холодами,
Чи затишно тобі в душі моїй?
Каскадами зриває під ногами,
Звивається і мовить Всесвіт-змій:

«Як лине світло в темряву нічну,
Долаючи небачені дороги,
Вриваються в палати і чертоги
Одвічні іскри, слуги твого сну.

Запалюють лампади й каганці,
Проносять жаром лик її любові,
Спалити повсякчас вони готові
Твої думки, мов чисті папірці...»

Ще близько так не був до тебе я,
А ти до мене схована за милі.
Кругом ліси, моря, річки, поля –
Мені бо ти для серця тільки мила!

Беззвучний крик полонить сонми справ
Готових перетворюватись в рухи.
Як дихаєш – я вічність цілу слухав,
Незволікаючи тебе я в «змія» вкрав...

1 грудня 2013 р.

Я думав так, - минуть роки.
Забуду. Все почну спочатку.
Торкнуся іншої руки.
І буде в мене все в порядку.
Пройшли літа, а те тепло
Яке у юності зігріло,
Не відпустило, не дало
Перемінитися всеціло.
Напевно, раз, як і життя,
Дається зустріч неповторна,
А всі, що потім, ті летять
На забуття печальні жорна...

12.03.14

Зустрінем останній світанок,
Задуємо свічі усі,
Побачимо сонячний ранок,
У лагідній, теплій красі,

І підемо разом подалі-
Від болю життя, в небеса,
Втічемо з тобой від печалі,
Туди, де є справжня краса.

Знайдемо собі ту місцину,
Де місячне сяйво бринить,
І в вічності кожну хвилину
Коханням ми будемо жить,

Стрибнемо з найвищої скелі,
До смерті? Та ні, у життя!
Де гратимуть тихо свірелі,
Та звідти нема вороття...

Піднімемось високо в небо,
На крилах що рвуться з землі
А може впадемо, не знаю
Та думаю всеж таки ні.
07.03.2014

з життєвого кола на волю, до неба
Вириваюсь, бо серце тремтить...
Мені більшого в світі уже і не треба,
Ніж отак до безтями любить!

У вогні не згорівши, у небі безкрила,
Я літаю... бо щастя в руках.
Я потрапити в рай не померши, зуміла,
А в душі лине пісня дзвінка.

Назбираю у кошик ромашок тендітних,
І приляжу на свіжій траві,
Є для щастя багато подій непомітних...
Лиш в любові помітні вони:

Спів птахів, сонця промінь ранковий,
Перший сніг і бруньки навесні,
Очі сина, танок, глибина світанкова,
Поцілунок, коли ми одні.

Із життєвого кола на волю, до неба
Вириваюсь, бо серце тремтить...
Мені більшого в світі уже і не треба,
Ніж тебе до безтями любить!

(Катерина Лук'яненко)

10.10.2013р.

Перед весною всі такі красиві,
Немов хтось у сріблястім решеті
Злотисті зерна лагідно просіяв
І засіяли зорі золоті.
Перед весною всі такі чарівні,
Немов мене у казку віднесли,
Немов усі – принцеси і царівни,
Всі претендують на престол Весни.

Що буде світом править дев’яносто
Безхмарних днів і зоряних ночей.
Що буде світом править доленосно,
Хто виграє й з відривом конкурс цей.

Перед весною всі – такі ласкаві,
Немов сховала доля пазурі
І пестить нас троянди пелюстками.
Немов мене, як голову журі,
На кастинг цей, в цю казку запросили.
І хоч на трон зійде лише одна,
Перед весною всі – такі красиві,
Бо кожна знає: це вона – Весна!

02.2011

Трепет черлених руж
Плесом натхнення тліє.
Вирви мене чимдуж
З болю, що заподіяв

Всім, хто прийняв мене.
Покутою стане слово.
Серце наздожене -
Скільки йому святого

Бачити довелось;
Відати біль і зради.
Серце сумне чогось,
Але дійде до радості.

Вирви мене хутчій
І підведи до святості.
Щастя - у простоті,
Мудрості, мов у *малості.

...

Легіт - меткий хитрун,
Руки твої - то марева.
Як же тебе люблю,
Доле моя осяяна.



*дитинстві


[6 лютого 2014 р.]

25 февраля 2014 09:01:05

Недосказаних слів тексти

Шарудінням порушують сни

Пожовтілі від часу листи

Неможливо, на жаль, втекти

Стерти теж неможливо з сторінки

Те чого не хотілося залишить в віки

Чому ж воно так - головне піде у чорновики?

Хай ростуть собі далі, дубовим, не тлінним стовпом

По наростаючій, спроби невдалі, архіви пишуть "welcome"

В них зібралися слів недосказаних тексти

Й шарудінням порушують сни

Пожовтілі від часу листи

Неможливо, на жаль, втекти

Минає все, колись мина,
Вже закінчилася страшна війна,
Лиш мирні літаки гудуть,
Щасливі люди по домівках йдуть.

Лише вдова іде одна,
Навік лишилася вона сама,
Колись дружина, тепер – вдова,
Так закінчилася лиха війна.

Сльозами зрошені поля,
Зігріла світ нова весна,
Співають і цвітуть сади,
О Боже, збав нас од війни.

Ось причаїлася чужа війна,
Нові плацдарми вибира вона,
Який малий й крихкий наш світ,
Як легко зруйнувати все і вбить.

О Боже, збав нас од війни.
Убивців руки відведи,
Нову війну не допусти,
Дітей, батьків, всіх захисти.
9.05.1999

Заворітня,
завулок у тиші –
не густо!
І не вічністю
вічний за річкою клин.
То ж вимолюєш обрій –
від Боженьки люстру,
обіцяючи травам
і зорям чужим
не ховатися в будні
припнутому.
Баста –
павутину вчорашню
на вранішній діл,
і під ноги чортам
відкорковану пастку...
і хлібину священну
не в міх, а на стіл
при дорозі,
легендами й небом багатій,
при біді найкуцішій,
як перші грошІ,
щоб і сонцю хотілося
валкою стати
на просторах вітрів
біля сяйва душі.

2014р.

За чудовий край
Точиться війна,
Він чужому Рай,
А своїм – біда…

Люди хоч живуть на своїй землі,
Низької ціни ця земля для них...

Позабули те,
Що це їхній край,
Серед всіх проблем,
Загубили Рай.

Серед всіх дерев
Квітів та птахів,
Ми забули те,
Що Земля наш Дім!

2013р.

Ішли роки бунтарства й непокори;
Брехня свою вертіла круговерть…
Одне звичайне поле, біле поле –
Укрилось вибухівкою ущерть.

Людей шляхетних поле, наче мати,
До себе пригортало в холод зим…
А виродки, від гідності байстрята –
Знаходили фінал на полі тім.

Та хтось, на темні хитрощі падучий,
Його простукав кігтями ціпків…
І стало поле, волею болюче,
Привільним для осудливих синків.

Тепер літають понад полем кпини,
В`їдаючись в артерії землі;
А міни… Заіржавіли ті міни.
Перевелися в мінах капсулі!

Митці від Бога, потенційні юди!
Згадайте, що оце я вам кажу,
Коли вам закортить в угоду бруду
Змінити самовибух на іржу.
12.01.14

Ну що Ви побачили в ній, у цій жінці, що сонцем налита, що дихає світлом і гріється тінню жоржин?..Вона ж незнайомка, вона не для звичного світу…Та, зрештою, й він, тобто світ цей , для неї здається чужим…
Вона свої мрії вплітала у роси і грози, піснями квітчала заплямлені сірістю дні…Могла запалити зорю у тріскучі морози, палила й себе у жертовному тому вогні…Між сонцем і прірвою щастя своє малювала, спиваючи серцем високу небесну блакить…Вона Вас, можливо, у іншому світі чекала…У тому, який не вбиває …і так... не болить…
Забудьте цю жінку, вона принесе Вам неспокій, бо звикла по лезу ходити, немов по струні…Вона заблукала в орбіті своїй надвисокій…Вона себе вбити готова приреченим «ні».
Забудьте її. Обійдіть. Так, мабуть, буде ліпше… Для жінки цієї чужим є все надто земне…Вона свої мрії кривавими віршами пише…Вона Вас, можливо, полюбить…та все ж …обмине…
Нехай собі молиться…Спокій її сколихнути наважитись може хіба що безумець чи кат…Чи той, хто зуміє яскраві вітрила напнути над краєм безодні, над сотнями зречень і втрат…

Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14

Залишися для мене такою, -
Розкинутою попелом, вітром
Розлитою в квітах журбою,
Позбавлену болю водою...

Скажи мені все, чим образив?
Скажу тобі про все, шо забула!
В очах твоїх зорі побачив, -
Як шкода, що ти це почула...

Між квітів ти губиш намисто,
І ноги болять - їм би сісти...
Та очі в сльозах - їм не видно,
Куди ти біжиш, - лиш би бігти...

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

За нахраписту зиму,
за обрії ветхі
зачепилися лебеді.
Біло воді -
сім соборів на ній,
дивовиж небоверхих,
дивовиж легкокрилих
в ясі холодів.
Лебединому оку
буяти суворо,
переводити віхоли
небом тісним.
Трійко пар,
а самітньому
бути собором
не лишень у краси,
не лишень до весни…

2013р.

Я хмари сяючі, веселі
Люблю і грізно-величаві,
Ранкові неба акварелі,
Огняні заходу заграви!

Або побачити химеру,
А чи фігуру ідеальну,
Коли оленя, чи пантеру
Покаже хмара геніально.

Коли безодню таємничу
Усіють осіянні зорі,
Майстриня, що зоветься ніччю,
Магічні вишиє узори.

А місяць у своєму блиску
Султанно сяє з небокраю,
Як у гаремі одаліску
ЩонаймилІшу обирає.

Буває на душі тужливо...
Тоді доречно пригадати:
Над нами неосяжне диво –
Лиш варто голову підняти!

2014

Я гаєм защебечу стоголосим,
Аби уздріти ніжний усміх твій,
Зігрію сонцем тихі трави вій,
І витрушу з очей печальні роси.

Я хочу знову чути : "Любий мій..."
У співі вітру між столітніх сосен,
І бачити, як хмари вдаль відносять
Свипцеві жала розлучальних змій.

Але зима забрала світ в полон,
Стежки до неба снігом замело,
А там, де хмари - німота глибока,

І замість пісні вітру мла гуде,
І виходу невидно аніде
Для, спраглого краси твоєї, ока.

31.01.14.

У подорож літ доля нас відпустила,
Поклала пригадки в заплічні мішки,
І, щоби під ними не виросли крила,
Пригнула рамена прощанням важким.
Та іноді, десь на гулкому привалі,
Додолу рюкзак опустивши з плечей,
Виймаю із пам’яті трішки прив’ялі
Світлини сумних, та коханих очей.
І довго дивлюся, як сонце на обрій,
Де нічка усесвіт в облогу бере,
І сум побирає, і душу коробить,
І знов спозарання берусь за старе.

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

Я так нічого не хочу,
Тут тільки сонце і пісок…
Холодом тихої ночі
Я похилився на сон…

Я залишився в пустелі,
Тихо присів я на мить,
В хвилі сумні, невеселі,
Серце моє гомонить:

Каже, що чує десь Вітер,
Який понесе в небокрай,
А же лиш хочу сидіти,
Скажу йому: «Не співай!»

Скажу йому: «Ще хвилинку,..
Йди же без мене десь вдаль,
Трохи я в сумі спочину.
Сіла зі мною печаль…
Дякую

2012р.

З першого погляду - дике кохання.
З першого погляду — дике страждання.
Ірраціонально і так по-дурному
Від почуттів впав я у кому.
Палає те серце, що майже вже спало.
Страждає те серце,бо знов покохало.
Тепер лиш Вона у моїх думках,
Від злого безсилля пронизує страх.
Поруч побути і допомогти,
Разом вершин в житті досягти.
Ніжно торкатись кохання крилом,
Кожна вечеря — за одним столом.
Ранком вітатись по-українськи,
Заварена кава і чайник ісинський.
Сніданок у постіль,
Ласощів вдосталь,
Бачити очі,
І разом щоночі...
Можливо все це — думки нездійсненні
І я в них навіки сиджу полонений..

Незавершені малюнки,
Недороблені справи,
Філіжанка холодної недопитої кави...
Кудись поспішаємо,
Кудись вирушаємо
У вирій життя...
Летимо про долю забувши,
Мчимо своїм серцем поснувши
Святеє кидаймо знов в забуття.
Святеє - то творчість,
Святеє - то щирість,
Святе - то кохання,
Що приходить наче востаннє,
Святе - то наші діти,
Що будуть за нами святе боронити.
Про то забуваймо,
Кудись вирушаймо.
Але озирнувшись,
Назад повернувшись
Дороби свої справи,
Допий свою каву,
А в малюнку змалюй найкраще життя.

Казали:
“Оди
Для поета –
Зло!
Негідно це –
Присвячувати оди!
Для того оди –
Справжнє
Творче
Тло,
Хто мірку
Благородства
Втратив
Зроду.”

Панове,
Не до місця
Ваші кпини.
Ми
Ницості
Напилися
Сповна:
Бо пам`ятаєм
Зрадника
Тичину,
Бо не омита
Рильського
Вина.

Поет від віри
Просто
Має Крила.
Поету вірити –
Це дихати
І жить.
Поет – це той,
Кого лиш осліпили,
Але не змусили
Догідливо
Служить.

По кручах,
Барикадах
І Вандеях
Ідуть когось
Поети
Прославлять…

Несоромно
Вмирати
За ідею –
Їй соромно
Нещиро
Присягать.

26.01.14