Хмари вкрилися габою голубою,
А у серці – тиха туга за тобою.

Сонце ніжне заховалося неначе,
Золотенькими жариночками плаче.

Вечоріє, так печально вечоріє,
Де ти, де ти, моя доле, світла мріє?

Заповзуть думки у груди, наче змії,
І душа моя від горя заніміє.


24.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Співає птах. Травою -- аж по хмари
Лягає щебіт. У весняних снах
Любові просить і шукає пари.
Тихіше, звуки і буденні чвари, --
Небесні чари -- то співає птах.

Закличніше. Ще нижче. Ще ніжніше.
Високо знов. Чи досить добрий спів?
Пташиними словами -- найріднішій.
Так лагідно, і чисто, і свіжіше
Від всіх шумів невидимих вітрів.

Співає птах. Розкотисто і лунко.
В найкращих, найзатишніших кущах.
Солодким, найніжнішим є дарунком
Той спів, що просить забуття у трунку
Добірного вина -- співає птах.

Життя віддав би, тільки б стріти пташку.
Таку як він -- маленьку, незначну.
Чи світ відняв би? І дрібним комашкам
Сповняється життя. Хіба то важко?
Дарує Бог призначене -- весну!

Співає птах. А спів -- дрібні сльозинки.
Перлинами на радісних устах.
Надія це, а чи таємний страх:
Невже нема найменшої пташинки,
Яка почула б як співає птах?!

Минає день. Сьогодні ще -- нікого.
І звуки тихнуть. І німіє страх.
Та буде ранок, щоб співати Богу
І знов чекати часу дорогого.
Змовкає світ, і в тиші болю свого --
Останній з виду на планеті птах.

01.06.2005р.

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Море у серпні пахне стиглими кавунами,
Зелена шкіра його волога, палюча, перчена,
Сонце натягує світло поміж різними берегами,
І опускається в воду важко і певно.

Так закипає його цукровистий пісок,
Так розчиняються в ньому табуни потоплених кораблів,
І тільки пекельна тиша дзеркала сонних зірок
Триватиме на мілині.

Море відчуває, як в ньому існують жінки,
Як важко входять у нього спогади їхніх тіл,
І коли воно огортатиме їхню безмежність починаючи із руки,
Вони сріблитимуть його дно починаючи з власних ніг…

Тривають човни над темним пасмом прибережних окосу/дуги,
Заплітаючи в нього весел журбу, потопельників грубість, луску,
Кожного разу, коли ніч опускатиме в море свої рукави,
Воно висіватиме в небо свою піщанисту муку.


2014 р.

У чорний вологий гумус
я вибитий з дат і рот.
Іржава танкова гусінь
мені замінила плоть.

А гусінь хіба тільки танкова…
Завівши кубло в стерні,
вона прокидається ранками
і точить ходи в мені.

Не кат і не чортів найманець
без долі – з ТТ зате,
в легкому похідному ранці я
зі школи носив ТТ

і вірив дядькам з кашкетами,
які прямо в очі рекли:
“Вони – по вігвамах ракетами,
а ми – за Своє без хули.”

Отак опинився в окопах я
з азартом у глибах ніг…
І став, як у землю вкопаний.
Та вийти назад не міг.

Я вохрою вилиці змазав,
та скроні і очі – теж;
я втер її з першого разу
отак, що не відітреш;

я був – за Ідею й Волю,
а мій командир і брат
за долари із офшорів
у вену штовхав опіат,

бурмочучи: “Кидай зброю,
рятуйся на стороні!
Апостолам та героям
не місце на цій війні”.

Лежу?...
Підіймаюся вище.
Спливаю, як мертвий кит:
розлоге кореневище
із мене росте у світ,

єднає у тіло клітини
усіх, таких схожих, нас…
І чую я пульс Палестини,
і чую: пульсує Донбас,
і хоч не вщухають ПТУРСи,
і хоч у повітрі смог,
ловлю я Пророцтва Пульсу,
що в кожній людині Бог,
що всі ми боги, а значить,
колись, по відлунні років,
наш Батько і нас пробачить,

Обдурених
Вбитих
Богів.

19.07.2014

Знимок старих грубенький стосик…
На них відзнятих у живих
Нема нікого. Але досі
Живий мій тато є на них.

На нім – картатий синій шалик.
І сила молодості в нім.
З-за столу всі вже повставали,
І нині – в небі голубім…

На знимці – всміхнені, веселі,
Довкола – в радості усе.
Життя невпинні каруселі
У пам’ять вітер віднесе.

…Тут – зупинились мить і свято.
І доки знимка не згорить, –
Є за столом щасливий тато.
І заміщає вічність
мить…

08.09.2013р.

одинаково одинокими
затоптали відлуння кроками
заарканили небо криками
темносиніми сиволикими

величальними і вінчальними
обіймальними – руки добрії
і блакитними і розквітлими
розкривались господні обрії

звідчайдушені пересушені
відгоріли серця кленовії
одинаково одинокими
залишилися без любові ми

16.07.2014

Коли завмерлу душу зносить вітром
і пульс дає від’ємний градієнт,
наразі є вона – сімейний лікар,
в якої – безнадійний пацієнт.
.............................................
Відома маса різних ескулапів.
І тих, що – відмахнутися аби,
і тих, аби лишень потрап у лапи,
то за життя не вийде боротьби.
А тут, мов квітка осені розквітла
в німого пацієнта на очах,
якими пацієнт бентежно кліпав.
Та й зникла...
                         І не віриться ніяк, –
невже надія є? І що на старість
болюче серце ще ганяє кров?
А може разом – це один діагноз:
невиліковна затяжна любов?
На те і ліки,
                        і жіноча врода.
На те й сердець нежданий перестук.
Хай у здоров’я буде вічна мода
на шал очей і дотик ніжних рук.

                              1999-2014

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Бургомістре, налийте отрути. Це буде найлегший вихід.
Бургомістре, налийте отрути. І все-таки, ви боягуз.
Бургомістре, на площі – люди. Вони вам – вагоміше лихо,
аніж крапля блідого трунку для шерхлих старечих вуст.

Бургомістре, війська не з нами. Це дійсно багнет у спину.
Бургомістре, на нашому боці лишився один батальон,
а фельдмаршал-іуда в мундирі кольору ультрамарину
виправдовується у натовпі. Уряд утік за кордон.

Бургомістре, налийте отрути. Ви довго були прокрустом.
І, як справжній прокруст, ви забули: надходить і ваш тесей…
Бургомістре, у вестибюлі потрощено ваші бюсти.
Гарнізон, відступаючи, знищив чимало таких речей.

Бургомістре, налийте отрути. А можна ж іще стилетом.
Я скомандував, і солдати натиснули на гачки…
Бургомістре, це ви віддали наказ розстріляти поета!

Хто подумати міг, що люди читають його рядки.

Липень 2014

Гроно горобини пожовтіло
Так осінньо, мила, подивись.
Та від листя віє позитивом,
І цілує посмішкою вись.

Ні, таки щось аварійне сталось:
От і липень ліпить опір нам,
От і прагнень опустився парус
І політ обіймів обірвав.

Та не скоро пристрасті згоріти:
Маєм гарне вогнище своє.
Павутину бабиного літа
В Альпах Осінь тільки ще снує.

І з льодовиків дарує грону
Барву полум`яну золоту.
Ні, до тебе я не охолону,
Снігом ніжності не замету.

Ні, за наші почуття не бійся.
Щоб огонь у погляді зацвів
Поцілую лагідно і міцно...
Та замовкла соколина пісня,
Очі, наче злякані зайці.

Гроно горобини пожовтіло,
Сумно стало серцю, не до ласк.
Бабиного літа павутина
Полетіла з Осінню до нас.

07.2013

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

Одшуміла любов, одшуміла,
Наче юності буйне вино.
Ти спокійна, як сон, моя мила,
Не хвилюєшся серцем давно.

Все – робота, робота, робота –
Навісна круговерть суєти.
Та невже ж не зупинишся, доти
В небуття доведеться піти?!

Зупинися на мить, зупинися,
Глянь усміхнено в небо сумне.
Може там, у захмареній висі
Десь проміння ласкаве сяйне!

Десь проміння сяйне іздалека,
Хмелем юним заграє воно.
Прилетить білокрилий лелека
Й серенаду утне під вікном!

9.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Гай у надвечір`ї ген затих
У пригаслім сонечку – краса є,
І зоря так ніжно нависає
Відсвітом печалей золотих.

І човна притомлене крило
Завмирає у останнім змаху…
Хмару, наче мрію, понесло
Аж до тебе, на південний захід.

5.07. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Мы устали не на шутку,
Но не стал автобус ждать.
И немало до маршрутки
Остается «загорать».

Неопрятное селенье –
Грязи, мусора полно,
Потому и населенье,
Будто вымерло давно.

И пустынно, и уныло –
Негде глаз остановить!
А тоскливо – нету силы,
Просто хочется завыть.

Нет отрады для поэта…
Только, чу! Простите, вру:
Мелодрама из пакета
Разыгралась на ветру.

Как-то выдуло «беднягу»
Из укромного угла,
Реял он прозрачным флагом
Среди сонного села.

Псом бродячим он метался
По дороге меж авто,
Под колеса им кидался –
Не притормозил никто…

Он искал того, кто бросил.
Был до края обозлен,
Тыкался в кабины носом,
Рвался в окна и в салон.

Равнодушием убитый,
Он, как будто бы, устал,
Только край один открытый
Воздух горестно хватал…

Но промчался внедорожник
И воздушною волной
Зацепил неосторожно,
Увлекая за собой.

Он отчаянно взметнулся,
Вроде этого и ждал –
Из последних сил рванулся,
Но, конечно, не догнал!

И в тоскливой безнадеге
На обочине прилег,
Подышал еще немного,
И, сложившись, изнемог…

2014

Німі красиво розмовляли жестами,
так, наче річка,
різнобіччя пестили,
шукаючи, куди сховався звук.
Хотілося деревам
бути веслами
і припадати зболено
і весело
до їхніх віртуозно-чесних рук.

Намріяв ранок
обернутись теслею,
що затишок майструє
понад месами
для викрадених
смертю
голосів.
Коли б вони озвалися воскреслими,
одягнутими сонячними фресками,
наземний пил
на душі б не осів.

Німі красиво розмовляли жестами.
Німа розмова зріла перехрестями.

2014р.

Мовчання ночі –
чорні гори
ятрять вогнями

форти прадавні
берегами
і дзвонів пам’ять

примари моря –
чужих часів
доба химерна

на каравелах
щогли впали,
піною – перли

п’янкі заграви
крові дзбани
винА і вИна

о, мій герою,
капітане,
провина?
Рана…

Співає море
оду сонцю
теплом

безодні, парус
висне млосно –
огром

тривоги і надії,
сплітає день
нитки –

пливти, палати
чи втопити
думки?

До тебе знов думкою лину,
Розлукою змучений я,
Згадай же, ну хоч на хвилину
Про мене, кохана моя.

Голівку схили у задумі
Й ласкавих думок мені шли,
Щоб квітами ніжними суму
Вони в моїм серці зійшли.

Голубкою хай затуркоче
Надіслана ласка хоч мить,
І серце моє затріпоче,
І солодко так защемить.

І радість у душу наплине,
Мов пісня весела й дзвінка...
О щастя сяйлива хвилино,
Чому ти коротка така?!

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

Каміння теж уміє говорити,
А людям часто нічого сказать,
Так хочеться на повну жити,
Потрібних слів не добирать…

2014

Вже скоро осінь гомінка*
Розпушить хмари білопері
І музи виведе рука
Рядки печальні на папері.

Із хмар, як спогад по тобі,
Кохане вирине обличчя.
І у захмеленій журбі
Сльозу непрохану покличе.

І заридає враз гроза,
Мої усі потопить мрії…
І листя світла бірюза
Від розпачу зазолотіє.

29.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

2014

Стихло все в палацах Дожів, мера,
На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»
Нам венеціанський гондольєро
Пісню заспіває про любов.

І гондола так нечутно плине,
Пісня щем у серце принесла.
В гондольєра місячні перлини
Сріблом опадають із весла.

Як звучить мелодія розлога! –
Ніжно рожевіє небокрай…
Слухай, мила, музику від Бога,
І в моїх обіймах завмирай.

У підсвічниках танцюють зорі
Відсвітом коханого лиця,
Вікна пісню слухають прозорі
Й одкриваються, немов серця.

Музика замовкне величава,
Підійде гондола під причал,
Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» -
Рвійно налетить овацій шквал.

А коли затихне все довкола,
Як тріумфу музики сліди –
Вже просвітлені каналу кола -
Загойдають квіти на воді.

17.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

А мусиш мати
просвіт,
ріст
і хиби,
й на власнім пульсі
погляд хижака,
і першокруг,
в якім летючі риби
навчать шукати волю
по зірках
і айсберги,
покриті геть лускою,
минати, не убившись,
на льоту,
і з них одну
назвати золотою,
хоча б за те,
що знає висоту…

2013р.

Художник Ярослав Саландяк.

кінець
'2014

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

І згадок дощ, і пил бажання,
І сон знеможених тривог
В епоху мрій щасливих манять,
Де біль і втіха - все на двох.
Там долі птаха стоголоса
Віщує мир похилим дням,
І обмиває в чистих росах
Себе душа з гріховних плям.
І п"ядь життя стає стезею,
І подих - повівом сторіч
У тім краю, де ти моєю
Була в коротку юну ніч...

17.06.14

На перехрестя всіх доріг
ми потрапляємо не часто.
А скільки світлого погасло,
де кликали, а ти не міг.

Щось недобачив, недочув,
проспав чи не звернув уваги
і поклик долі до відваги
нечутним зойком промайнув.

О, Боже, Боже, як далеко
безжурні та безтямні дні,
коли, здавалося, так легко
усе давалося мені.

Неначе всі були щасливі
і ніби хтось когось любив,
і навіть льотри чорнобриві
здавалися найкращі з див.

Та лиш у пам’яті не стерлись
ті найясніші почуття –
нанизані намистом перли
на світлій ниточці життя.

                              2010

Я живу у місті, де будівлі –
По якім провулку б ти не йшов –
Мають у своєму сірім тілі
Обриси барокових церков.

Я живу у місті, де і гамір
Повнить особливо тишину,
І де кожний лікоть
Під ногами
Витоптаний кіньми в давнину.

Я живу у місті,
Де у лісі
Біля ставу сівши на траві,
Чув я дзвони княжого заліза
І русинські кличі бойові.

Я живу у місті,
В котрім хвіртка
Кожна заведе тебе в фойє,
І де пух, що креше в небо
Влітку,
Зорями у Космосі стає.

12.06.14

Щось вічне гримить у полі –
Я здалека мружу зір
І бачу:
То крешуть чола
Турбінами
Мислі
До зір.

Потрощені в друзки трони
І правда,
Вкодована в міт,
Зневірені пантеони,
Планети,
Збиті з орбіт,

Зневажені авторитети,
Осяянь п`янка каламуть –
Неначе шлейф од комети,
За чолами
Шлейфом
Ідуть.

І чола летять уперто,
У леті здолавши смерть…

На жаль,
Небесною твердю
Нарік Бог небесну твердь.

За раз її
Не прохромити,
Ударно розтявши вмент…
І чола-метеорити
У вибухах
Страчують
Лет,

Вертають на місце злету,
Позвужувавши себе
І взявши за ідол – памфлети
І спокою щастя рябе.

Та в пам`ять карбуємо,
Жеби
Позбутися сонних пут:

Єдина хвилина Неба
Цінніша за вічний ґрунт.

Де думка – рунічна глиба,
Де щастя – лиш творче тло,
В надії
На ствердний
Вибух
Летить
І моє
Чоло.

10.06.14

Марево безсоння. В небі зорепад
Засипає щедро всю околицю.
Хвилями лягає опівнічний чад
І світанок аж ніяк не скориться.

Причаївся місяць в сонному саду.
Неможливо ним намилуватися!
А усюди вишні, яблуні цвітуть —
Наче вдень: нема куди сховатися.

Тишу розрізають крилами хрущі,
Роздирають звуками ревучими.
Вітер бородою за густі кущі,
Зачепившись, смика довгі кучері.

Зорями додолу впали світлячки,
У траві згубились намистинками.
Зеленню палають вогники-зірки
І роса поблискує сльозинками.

Зáграва червона в синій далині
Небокрай усипала коралами.
Золоті зірниці – вишивки рясні,
Розписи, заквітчані тюльпанами.

Місяць розчинився поміж товщі хмар.
Легше робиться від першого вже дотику.
Обійма за плечі чарівник-казкар,
Загортаючи в мальовану екзотику.
2007

Цей вечір пахне липою… Проміння – наче мед.
Стікає ніжність пальцями, проймає лінь мене.
Тепло пухнастим віялом лоскоче крила мрій
І ти вростаєш пошепки у дійсності моїй.

У шлейфі ароматному брунькуються думки.
Ця липа пахне вечором. Напій зі слів – п’янкий.
У оксамиті жовтому пелюстками троянд
Готує літо постіль нам у сховку анфілад.

У коридорах космосу, у всесвіті чуттів
Схрестились наші погляди і заплелись путі.
Тепер вдихаю запах цей і відчуваю: ти
Суцвіттям липи лагідним в обійми прилетиш.

07.06.14

Лиш кілька слів лунає,
Мовчати неможливо,
І час струмком збігає,
І відстань неважлива.

І кожен раз бажаю
Почуть ласкаве слово.
Мить вічністю триває …
“Привіт, ну що нового?”

Прості слова й знайомі,
Як сонця теплий усміх
Твій голос – скарб коштовний,
Сказать не побоюся.

Секунди дротом линуть
Та й час не дуже ранній.
Хай в сни до тебе прийде
Моє п’янке мовчання
2006

О дівчата, одягнені раннім туманом
і стрімкою веселкою,
хмаркою,
зіркою,
як на зелені юності вашої в'януть
перехожих повіки,
бо в кожної
дзвінко так
від осонцення поступу
стрічка на грудях
і гаряча від літа
пелюстка у китиці.

Віддалились.
Відлуння.
Картате безлюддя,
і над балом успішності
обрій замислився.

2014р.

Він побачив її на дорозі –
Й, мабуть, вперше в житті закохався.
Шепотів щось в нім передгрозі.
Йшов додому й усе спотикався.

І назустріч йому вздовж дороги
Квіти пахощі всі дарували.
І котилися зорі під ноги,
І птахи лиш для нього співали.

В кожній тіні хотів упізнати
Схожі риси, такі невловимі…
Захотілось про щось розказати
Тільки їй, неповторній, єдиній.

І чіплялося слово за слово.
Ніч вплітала поезію в прозу
Як молитву, повторював знову:
„Я побачив тебе на дорозі…”
2008

Пам"ятаєм: Бог ходить раєм
І збирає плоди любові.
Що ж Йому дарувати маєм,
Чи готові?

Світлом сонячним обігріті,
Що ж для світу
Без умови несе в любові
Наше літо?

Вже для днів моїх в нашім полі --
Небо долі.
Чи ж уста твої кришталеві
Просять волі?

Де не сіяли наше слово --
Не збираєм.
Чом уста твої полинові
Болем-раєм?

01.02.2007р.

. ( І.М.Г.)

Він йде додому, де гірка пітьма
Його чекає. Відмикає двері,
За стіл сідає, що біля вікна,
І залишає мислі на папері.

Про що вони? Та майже, як в усіх:
Про теплий подих, лагідний цілунок,
Про зустріч, потиск рук, жіночий сміх,
Про дрібку щастя. Зморщок візерунок

Кругом очей збирається. Проте
Із серця струменіє щира ніжність,
Безмежна доброта, тепло святе,
І щедро виливається у вірші.

Так день за днем іде, за роком рік...
Та книгами і творчістю багатий,
Поет-романтик, просто - чоловік,
Несе свій хрест і Божий дар писати.

10.12.2013 р.

О, мила панно! Марні сподівання,
Не тіш себе наївними думками.
Забудь його і не чекай ночами -
Було між вами щось, лиш не кохання.

Не прийде він! Як, власне, і ніколи
Не думав йти. У нього дім і діти.
А ти хотіла щастям пломеніти?
Бажання те вітри перемололи.

Все більше снігу, віхоли і криги
Торосами на серці. Може скресне
Коли свої знайдеш у світі весни,
Розірвеш пам`яті старі вериги.

25.12.2013 р.

Шорсткі долоні на життя раменах,
Журба зі смутком бесіду веде.
У самоті. О, якби біля мене
Було,моє ти щастя молоде.
Однак у гості юність не прийде,
Не обігріє тло років студенне,
Лиш диму згадок марево бліде
Огорне вкотре невеселу сцену.
Якби не Бог, що мудрість подає,
То мріям я б заборонив літати,
Однак ще живиться єство моє
Коханням нестаріюче - крилатим.
Ним і живу, і тішуся, що є
Дітей моїх красива й ніжна мати.

2014

Передвесільно. В ранку вус підкручено,
і кожен кучер вибриком тонким.
На дівич мостик, веснонько, і рученьку
назустріч пишночубому, такий
тобі не буде маревом посіченим,
не видивом, не веденням від гав,
і всі вітри співатимуть, засвідчивши,
що твій обранець обри змайстрував.
Ватаги ранків мимо подорожніми,
а цей укине в душу пелюстки,
а цей… Заплаче літечко народжене
і усміхнеться
зразу ж
залюбки.

2014р.

Глянеш ніжно - і розтане сніг,
Усміхнешся - сонечко засяє,
І голублять промені ясні
Проліски кохання в світлім гаю.

З губ твоїх цілющої води
Я нап"юся, мов з берези - соку,
Стану, наче легінь молодий,
Наче птах, полину в даль високу.

Подих твій ласкавий надихне
Сотворити крилами поему,
Щастя легко на папір зітхне:
"Ти - весна, весна в житті моєму!"

14.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Вдягнуло місто плащ осінній.
Із хмар сповзають сірі тіні
І прагнуть сонце затулить...

На мить відчувся подих диму.
Червоне листя -- незгориме.
Ніде нічого не горить.

Дзвенить зависла павутинка...
Маленька мить -- одна часинка,
А як звучить!..
2006р.

Полісся. Синь озер, задивлених у небо,
таємні русла рік, працарство пралісíв, -
не дихаєш – впиваєшся! Чого ще треба?!
Це – нині. А тоді, за молодих часів:

учитись, пізнавати, підкорювати простір –
Донбаський чорний сніг і гоноровий Львів –
енергія життя! Усе, неначе, просто -
одне велике «Я», помножене на сім…

Дружина і сини, і невістки, онуки –
вже більше ніж сім «я», - то вже родина, рід!..
…Поліського струмка весняні теплі згуки
у пригоршні черпа юнак - який там дід!

19.01.2014

Я щирі спогади купаю
В оазі щастя теплих днів, -
Дитячих літ святого раю, -
У серцю милій стороні.
Нема там заздрості, розпуки,
На світлу радість - заборон,
Звучать сердець солодкі стуки
Блаженству неба в унісон.
Омиту пам"ять незабутнім
В рядки римовані кладу,
І бачу в їх пісенній суті
Душі надію молоду.

Я чую твій голос між тисяч акордів,
Що линуть від рифів і хвиль гомінких.
До тебе пливу морем дивних мелодій.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.

Побігли стежками кудлаті тумани.
На листі сміються краплинки роси
І квітнуть-буяють солодкі фонтани,
Рікою течуть голоси, голоси…

Коли виникають між нами кордони,
Дощем заливається сонячний день.
Лиш ехо здолає усі перепони
Й до тебе крізь морок мене проведе.

І лину до тебе у вільнім польоті,
І серце бажає мелодій п’янких.
Я чую твій голос між тисяч акордів.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.
2008

Я так хочу кохати і бути коханим.
Ти - зорею світи в порожнечі нічній!
Я одужую із розлучальних поранень
І сьогодні вже краще ніж вчора мені.

Я так хочу обвітрених уст доторкнутись
Росянистим цілунком досвітніх бажань
І, здолавши розпуки караючий утиск,
Врешті решт віднайти долі істинний план.

Я так хочу ввійти у заковані щастям тенета,
Ніжних рухів спивати цнотливу жагу...
Цей безсмертний мотив живить розум поета
Не лишає його перед серцем в боргу.

18.05.14

Пригубивши любові смак –
Полуниці тепло сметанне,
Поцілунком на серці тане
Обнадійливо-ніжний знак.

Короновані перса днів,
Довгопола нічна прозорість…
Та визбирують крихти-зорі
Кури ранків і рани снів.

14.05.14

Тягнуться мережива ніжні завитки.
Ниточку за нитку запліта павук.
Ніжною мережкою стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.

Прописною мовою вкрилися поля.
Пролягли дорогами вдалину стрічки.
Полинами сонними сивіє земля
І казки розказують горлиці-річки.

Прилетіли з вирію перші журавлі.
Викотилось бубликом сонце золоте.
Придивіться тільки-но, на своїм крилі
Принесла нам ластівка ясноокий день!

Лине за туманами пісня голосна
І дзвінка мелодія котиться вперед.
Щось шепоче вітрові молода сосна
І сміється-тішиться легінь-очерет.

Зорі покотилися вишнями в траву.
Місяць усміхається з-за густих кущів.
Вітер, пролітаючи розбудив сову.
Тільки його й бачили – зник у спориші.

Пісня ллється-котиться хвилями ріки.
Птахом розтривоженим серця мого стук…
Неохайно поспіхом стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.
2008

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Посивіли кульбаби на луках
Поміж пагонів юних трави.
Ніби сум віковічний розлуки
Голівоньку мою оповив.

Тихий шепіт озерної ріні,
Де вітрець легкі хвилі жене,
Щебетання палкі солов`їні
Утішали немовби мене.

Чи небесні навіяли чари
Чи уява ті спогади в`є,
Раптом в образі ніжної хмари
Личко миле явилось твоє.

Де взялася незвідана сила,
Що злетіти давала снагу?
Так до себе та хмарка манила
Поцілунком повітряним губ.

Як метелик, на світло, на диво
Вітерцем полетів я увись.
Хмарні коси я пестив щасливий
І вуста із вустами злились.

…Посивіли кульбаби на луках,
Сива думка по мозкові б`є:
«Все минає, мине і розлука –
Чом так тьохнуло серце моє?!»

11.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)