Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Розкинувши крила
на двох берегех,
він рветься в майбутнє,
відкинувши страх!
Це місто-борець
піднялося з колін,
коли поминальний
гудів уже дзвін!
Відроджений з попелу
Фенікс постав,
у нього на світі
багато ще справ!
Йому ще для світу
не раз і не два,
своїми руками
творити дива!
Уперто крокує
у завтрашній день,
Дніпро йому на ніч
співає пісень,
змиває утому
з натруджених рук,
це місто стрічань,
це мій Кременчук!

2013

Ось біле поле папірця.
На ньому ще нема нічого:
Нема гріха, нема святого,
Нема початку і кінця...
І я, як Божою, рукою
На ньому вписую слова.
І ними Всесвіт ожива,
Злітає Дух над пустотою.
Ой, що це? Видимо Творець
Будує світло й темінь знову,
Собі узявши за основу
Якийсь нікчемний папірець?
І оживають звірі й люди,
І почуття, і біль, і сміх...
І ось він первородний гріх,
І каяття, і пересуди...
Та щось пішло не так. Руками
Я жмакаю папір і - геть!
І настає всесвітня смерть
Життю комедії і драми.
В кутку десь свій знайшла кінець
Моя пожмакана планета.
Так схожий на життя поета
Забутий ним же папірець.

2013р.

Зашків – до Жашкова, Жовква – до Умані,
Їдуть поети з Лугані й Десни…
Міняться барвами райдужні струмені,
Виллються спогади в радісні сни.

Всі ми – хто з півночі, з-поза Вертіївки,
Півдня пекучого доньки й сини –
Мліємо в чарах Софії й Софіївки
Посеред літа в обіймах весни.

Пахне в повітрі вечірньою свіжістю,
Небо над озером п’янко гуде…
Творчість – місток наш між нами і вічністю,
„Уманьфест” – свято завжди молоде.



17.07.2013

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За жарти
Відверто невдалі,
І все ж….
Ми граєм обоє,
Відкривши всі карти, –
Я вірю у виграш,
Ти програшу ждеш.
Які ж твої руки тремкі
Й полохливі,
Які обережні вуста!
Ми знаємо вже,
Що обоє щасливі,
Та час
Говорити про це
Не настав…


07.12.1997

Моя кохано, я чекаю.
Хоч і чекать нема чого -
Усе між нами відбуло,
як не було,
Як спад веселий водограю.

Мине ще не одна пора,
В якій прийдеш до мене в сни -
Немов я у трафунку, в маячні -
Де ти моя.

2013.

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…


2013

Ламкими крилами душі,
Крихкими променями слова
Торкнуся сну твого і ти
Повіками, кутками вуст,
Солодко-сонними думками,
Що ледве чутні, ніжно так
Всміхнешся янголу.
Мені
Тремтіння внутрішнього світла,
Освячене твоїм обличчям
Підкаже тихо: можна вже
Схилитися, пустити мрію
Мандрівкою… Тонкою тінню,
Вуаллю ласки вкрити тіло
І стати мовчки на коліна,
Й молитися. Бо ти…
Бо ти
Така святково безборонна.
Твоя невидима корона
Тобі пасує. Ти мій гріх,
Що став богинею і сонцем.
Богиня сонця…
Спи.
Ще спи…

Червоно-чорними нитками
Нам доля вишила кохання,
Але про це не думай – спи.
Нехай з тобою сон гойдає
Моя любов, що йде по краю,
Моя молитва-оберіг,
Притишено-щасливий сміх,
Затиснутий у жмені страх
А ще метелик поцілунку,
Що причастився меду-трунку
На сном розніжених вустах.

16.07.13

Днину прошкрябує вечір –
Шрами криваві у небі.
Сонце, готове до втечі,
Хутко приховує гребінь.
Хилиться до небокраю
Межи дерева, як шатра –
Сила вогню відступає,
Але повернеться завтра.

2013 р.

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає...
До ніг припали трави й чорнобривці...
А сам літак у шапці-невидимці –
Його не видно, але він десь є.

Над Уманню схиляються віки
Деревами Софіївського парку:
Дуби іще тримають літню марку,
А клени вже обтрушують листки.
Верба все нижче гілля нахиля,
Ледь-ледь іскріють відпалалі вишні –
Стоять такі засмучено-принишклі,
Мов нетутешні, мов не звідсіля.

Ми – в парку, над яким осіння синь,
Сонливе сонце і пташині кличі,
І кожен з нас багатшим став утричі,
Хоча ніхто нічого не просив
У сивої природи. Просто ми,
Відчутим і побаченим зігріті,
Забули, що народжені людьми,
І в реактивно-атомнім столітті
Змахнули журавлиними крильми.


1982

(із циклу «Вона каже»)

Сплету в мереживо слова
І пошаманю, помольфарю.

В мені прокинуться волхви
Що втратили магічний хист,
Що, певно, бога прогнівили
І він забрав їх давній дар,
І на околиці страждань
Віддав мені.

Межа світання,
Хвилинні сумніви і вже
Веду між долями ножем
Іменника.
Твоїм долоням
Судилось пестити мене,
Жадання трепетним вогнем
Торкатися моїх бажань.
Таємних помислів кажан
В тіні моїх думок і мрій
Уже висить вниз головою.

Я зачарована тобою.
Любитимеш одну мене,
Всміхатися мені і не
Дивитися у бік ніколи.
Усі жінки – то мертві бджоли
Для тебе, любий.
Не гудуть
В твоїй душі спокуси струни,
Удвох п’ємо кохання трунок
І свято віримо у те,
Що це ніколи не мине.

Настане ніч і небеса
Усіє зоряна роса
І над колискою кохання
Як подарунок від шаманів,
Від ворожбитів і богів
Найяскравіше засіяє
Довірливо п’янка розмова –
Незгасно чиста зірка слова.

07,14.07.13

По стеблині тонкій
між веселки пташині –
і в політ, відцуравшись
і ям, і отрут,
де нічого нікому
нагально не винні
білий ворон між чорних,
кульбабки салют
і бджолині хмарки
в холодочку безхмарнім,
і заховане диво
в чужім рукаві.
Усміхатись щодня
без оглядки й намарно –
просто так, як левкої, -
допоки живі
й не придушені містом,
довіку картатим.
О, впізнати б зигзаги,
коли на порі…
і тебе, вже розкрилене сонечку,
свято
берегти від омани
приблудних вітрів.

2013р.

Перетнулися дороги,
Утворивши майже хрест,
і розбіглися. На трохи…
Бо лише за кілька верст
Кут ослабився поволі –
Шлях зійшовся в далину.
Дві дороги - наші долі
Об’єдналися в одну.
Зустрічалися рівнини,
І яри, і болота.
Та ніщо їх не розкине,
Як на двох одна мета.

2013 р.

Ах, ти, щастя моє, ти жоржинове,
Я тобою навік опромінений!
І коли це, скажи, на Хрещатику
Я прилюдно тебе цілуватиму?

Килимами встелю там доріженьку,
Щоб твої не втомилися ніженьки.
Поведу тебе в гості до ніченьки,
Щоб твої не втомилися віченьки.

Ах, ти, диво моє, на світаночку
Я наллю тобі меду зі дзбаночку!
Повезу я тебе білогривими
В терем наш, де ми будем щасливими.

Окроплю тебе ніжними росами,
Щоб душа не була безголосою.
І ця пісня в тобі закорінена,
Моє щастя небесне, жоржинове!

2013

Розхристана і дика, як сова,
Спиває ніч мінорні схлипи вулиць.
У зав`язь мрій вплітаються слова,
Де ще живе мій неземний прибулець.
Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива...
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш - знать, щаслива...
І наближати космос до трави,
Аби душа ширяла поза часом,
Шепочучи високі молитви
У парі із окриленим Пегасом...
Так легко, добре. Завше б так було...
Виповідати марно. Відчуваю...
Натхнення біле ангельське крило
Відносить Душу...А куди...
Не знаю...

2013

Я більше не пишу уже,
мовчу, як і мовчала досі,
іще пітьма, усе чуже,
лиш ти шепочеш щось там доці
і поряд я - примара боса.

І в такт годинника лицем
торкаюсь вуст немов таємно,
щодня з’являтимусь з кінцем,
лиш не звикай – це тінь нікчемна,
нема мене уже, напевно…

20.06.2013

Спекотне літо.
Втомлена свіча.

За ким у горах
тугою - трембіта?

Півсвіту
потемніло ув очах,
коли твої сліди
розвіяв вітер...

Ще світять
незабудки у душі,
мої вірші
до тебе тягнуть руки.

- Послухай,
не зникай.
Хоч напиши!

...Ні звуку...

шкіра твоя солона
сонцем розпечена
дотики довгі наче
тягучий мед
я не змогла
не встигла
урятуватись втечею
я залишилась тут
ти мене палиш
спалюєш
і називаєш княгинею
ти мене
я тебе
ти мене
ти мене
хвилями
мабуть без тебе
згину я
буде мені наукою
буде мені розрадою
буде мені
губи твої солоні
пахнуть морськими водами
очі твої глибини
руки твої мене
сходимо
ніжністю тишею шепотом
краплями поту росами
скільки нам того часу
вділено
подано скошено
хвилями піною галькою
тілом до мене горнешся
шумом прибою чайкою
кажеш мені
що я
в серці твоїм як в мушлі
схована втаєна
буду з тобою
завше
в морі твоїм зачаєна
хвилями заколисана
ласкою приласкавлена
буду твоєю
завше
коханкою

Я двері відчинив дощавій пісні літа,
Пустив червневу зливу на поріг
У хату сутінок, що міфами зігріта,
У хату-келію. Молитвами доріг
Причини й наслідки зібрав в долоню Час.
Його мірилом був старий годинник
Отой зозулястий, отой, що будить нас.
Та в сірих буднях, у сансарах плинних
Не зупинився він – пішов назад.
З потворного «сьогодні», де газети й миші
Він нас завів у предковічний лад:
Епоху справжнього, де в космічній тиші
Плоди і бронзу, молоко і мед,
Приносили в офіру Сонцю і воді,
Де право жити здобувалось в боротьбі,
Де зілля дарувало силу та політ,
Де слово – таїнство, де непідробний світ.

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І трьома
Вузлами –
Із простісінької примхи –
Світ зав’язали;
В бідного нема
Ні гордості, ні гонору, ні пихи…»

Горохом від стіни – твої слова
І всі твої лукаві мудрування…
Себе я й справді втратив для кохання,
Та на реванш не втратив ще права!
Таки – прийду.
Слова знайду такі,
Яких тобі іще не говорили,
І залишки розтраченої сили
Вкладу в обійми щирі та палкі.


2001

Купальська ніч спалахує вогнями,
В купальську ніч стрибаєш до небес.
Повітря калинове заворожене піснями,
Гріх ночі літньої у ніч купальську щез.

2010

О, дивна панно,
Недосяжна панно,
як Ваші очі
сяють неустанно
і зігрівають
серденько теплом!
Із ними я встаю
уранці–рано
і засинаю...

О, яка Ви гарна,
коли вночі
торкаєтесь крилом...

Хай дух краси на Вас війне,
Впадуть на долю роси неба,
Молю, - не знищуйте мене
Байдужим ставленням до себе.

Хай інший(а) з Вами віднайде
Планиди затишну оазу,
Благаю, - щастя молоде
Візьміть собі усе й одразу.

Хай у зіницях заблищить
Зоря жагучого кохання,
Лише, - дозвольте хоч на мить,
На Вас поглянути востаннє.

А я радітиму за Вас,
І буду небо турбувати,
Щоб посилало повсякчас
Вам осіяння благодаті.

05.07.13

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013

...А вже майже під ранок - плюсова прохолода,
Вже сіріє й тікають з небокраю зірки,
Все парують завзято, інгульськії води,
І в полон майже взяли "вранішні мотузки".
Я прошу дуже зорі, ледь підвищую голос,
Посвітіть, я почую, як скриплять світляки,
Мов послухаю пісню, та вловлю насолоду,
Що так добре проходять молодії роки...

Коли від мене відвернувся цілий світ,
І ні чужі, а ні свої не розуміли,
Боліли зв'язки аж до сліз голосові,
Бо докричатися хотіла - оніміла,

Коли не знала, чи стояти, чи іти,
Безсило руки опускались, клякли ноги,
Просила:"Господи, хоч Ти мене прости,
Лихого ж, бачиш, я не діяла нічого".

Просила:"Господи, хоч Ти не відвернись,
Без Тебе й справді я нікому не потрібна."

І до чужих, і до своїх дійде колись,
Що їхня думка - переконлива, та хибна.

Планиди резерви безмежні,
Обарвлені щастям життя,
Твоєї краси телевежа
Транслює в мої почуття.

Щоб втіхою очі засяли
Від того, що ти в мене є,
На янгольських крилах сигнали
Злітаються в серце моє.

Загиньте, завади пихаті, -
Чудові ефір і прийом.

Ото би весь вік вікувати
На хвилі любові обом !


03.07.13

Ненафарбованими устами
відпускаю твоє чоло.
Непідсолодженими словами
те гірчить, чого не було…

Не фальшиве моє серцеквіття,
та не щира твоя «любов».
Крізь опалин кохання поліття
заколючене - стрімголов!…

…Буде ранок, пелюстя сонця,
до щасливих бездонь мости…
Та в моєї душі віконця
відтепер не заглянеш ти -

замуровано всі… Проститься,
почвалає пріч Купідон…
Зимні мури, вузькі бійниці.
І не мрій. Не для мене полон.


1990-ті рр.(2013)

Давніємо, як посох у правиці,
як перший тан у відблисках вогню.
На лики громовиці та провидців,
на нашу, ох, нахабну сивину
нема мисливця – тіні, тіні, тіні.
У снах – човни, а весла наяву.
І чим тобі зарадити осінній,
коли до Лети, наче до ставу?
Ще долю щемно міряю кругами,
чоло ще тулиш ніжно до чола.
Од нас янтарний дід захоче краму,
а з чотирьох долонь у світ – зола.
Письмо недугів, потойбічні знаки.
Піти б удвох за сонячну канву,
щоб навіть Кербер зопалу заплакав
і впав ланцюг на згублену траву.

2013р.

Переллю печаль у море ночі,
В леготі ласкавому нап’юсь
Радості, що день мені пророчив
Усміхом твоїх солодких уст .
Човником жагучої мандрівки
В океані зваби утону,
Питиму тебе, неначе ліки,
Лагідну і віддану жону.
Вистрибну над хвилями дельфіном
На озонно - сонячний моріг,
І зіллюся з виссю воєдино
Зморений від пестощів твоїх…

01.07.13

Кружляє в парку білий пух тополі,
З ним заграє легенький вітерець,
І білочка без остраху, поволі
Перебігає стежку навпростець.

Вже одцвіли у теплому політті
Каштани, клени, липи, ясени,
Лиш бузинові милують суцвіття,
Мов запізнілі вісники весни.

Пташині віртуозні солоспіви -
В гармонії із шумом верховіть...
Я стишую ходу заціпеніло:
У цій красі скупатись зайву мить.

2006(2013)

Если хочешь, я буду твоей айгою -
Правой твоей айгою, твоей тайгою,
Которую ты не заметишь как что такое
В лёгком своём покрое.

Не дай истрепаться редким авантюристом,
Когда опустеет разово слов канистра,
Когда разольётся заревом вся Каллисто,
Так, поиграться чисто.

Потому что внутри тебя плачут жимолость и осока,
Прячут в твоих краях полновесность злака.
Это как выпить йоду, убить баскака,
Камешком кануть надолго в земное око.

Конница твоей карты Колумбом уходит в небо
Сиять в золотые снизки, стучаться в нёбо
Попыткою разучиться чего ещё бы,
Помимо как стать колумбовой открывашкой.

2013

Пишу листи зі станції "Осіння",
Зі станції "Холодний листопад",
Де вітру золотого шепотіння
Відносить листя-спогади назад…
Туди, де я для мрії народилась,
Для переливів сонячних пісень,
Де казкою уперше причастилась
На ясні зорі, веселковий день,
На наші непобачення хвилинні,
Уявні поцілунки боязкі,
І спогади розбурхано-осінні,
І теплий дотик дружньої руки…
Де я – дівчатко ще простоволосе,
Вдихаю пелюстковий аромат…
А доленька надривно вже голосить,
А вірші вже приречено кричать…
Пишу листи – немов себе шукаю -
Оте наївне щире дівченя,
Що бігло у життя, немов до раю:
Через поля… босоніж… навмання…
Ще замість ран – весняноспів у серці,
Ще замість смутку – усміх, сонцекрок…
Ну а душа, не зранена у герці,
Промінням діставала до зірок…
…Чогось мені тепер не вистачає
В холодному осінньому саду…
Бо й досі сниться: казка ще чекає…
Бо й досі (вірте!) я до неї йду…



2013

Запізніла любов
Підійшла і зухвало сказала:
«Я нарешті тебе
На краєчку зневіри дістала,
Захопила зненацька
Й тепер уже не пожалію –
Неподільно тобою
Одна володіти волію».
О, жорстока любове!
А я ж бо в осінню негоду,
Свою битву програвши,
Здобув довгождану свободу
Й рівновагу душі,
І можливість гріхи відмолити,
І нікого,
Крім Бога,
До смерті уже не любити.
Що ж ти робиш зі мною,
Пекельно-прекрасна чужинко,
Не моя забаганко,
Не – мамо, не – сестро, не – жінко, –
Я втрачаю себе
За межею можливої втрати,
Мимоволі радіючи
Праву востаннє втрачати?!

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без повного віри паруса –
По морю чужих сподівань?!

2
Любов, як радісна сльоза,
Як ранішня росинка,
Яку троянда колиса,
Допоки не розсипле.

А зійде сонце – і зіп'є:
Ані сліда, ні мітки…
А зайде сонце – й знову є
Роса в долонях квітки!

3
До мудрих сивин
Буду наївним хлопчиком,
Дивуватимусь зеленому пуп'янкові,
З якого ось зараз
Випурхне квітка,
А з квітки – яблуко викотиться,
І в ньому,
Такому маленькому, –
Така велика спокуса!



1971

Ты сказала: - Приди.
Я пришел.
Сел за столиком
Выпил вина.

Мы молчали с тобой до темна
Потом, так же, я молча ушел…

Нам с тобою слова не нужны.
Всё расскажут твои мне глаза…
Они светятся, хоть и грустны,
Иногда в них искрится слеза…

Но слеза не всегда соленА.
Соль всех слёз твоих – это любовь.
Сию чашу ты выпьешь до дна,
И наполнишь опять до краев…

Я завидую чувствам твоим.
Они жизни творящий огонь.
И как глас вопиющий вдали…
..............
Твое сердце сожгло мне ладонь…

29.03.2012 Ю.В.

Заплаканим вікнам прожитих років
Наснились обійми гарячі,
І вуст молодих поцілунки палкі
У мареві ніжних побачень.

Похилені двері у першу любов,
І ключик загублений в травах
Шукав я завзято, але не знайшов,
Не маю на нього вже права.

Подвір’я стрічань обняли спориші,
Стежини укривши навіки,
Лиш спогаду явір схилив до душі
Обпалені щастям повіки…

24.06.13

Без імені. Без назви. Без означення…
Що в нас було? Хіба це мало значення!..
Шаленства вихор… Осипалось небо!
Ти, я і Всесвіт… То чого ще треба?

Напевне, слова, заповітно-жданого -
«кохана»… І у відповідь – «коханий»… О,
чекала слова!.. Вічного. Єдиного…
Спливали весни. Лиш «табу» не сплинуло.

Мовчало слово. Німіло, глухло серце.
Чуття без назви ячало в душнім герці
у путах правил зустрічей за розкладом
дійшло собі до стану напіврозпаду.

Тужити, сумувати, плакати – за чим?
Неназване – тому, мабуть, і є нічим?
Без імені, без назви, без означення …
А чи було? Чи це ще має значення?..

…(2013)

Як таємницю минулої казки,
Що доля ховала в роках-сундуках,
Знайшов я сторінку, де я однокласник,
А ти однокласниця. Квіти в руках.

Ото ж бо придумали техніку люди,
Що відстані й час не важливі тепер.
Відкрились роки того давнього чуда,
Яке лицар-місяць в минуле запер.

У тебе уже є і внуки дорослі,
А в мене сини вже сімейні орли...
Та серце під місяцем слухає досі
Отой полонез, де троянди цвіли.

Під місяцем вічного зла не буває,
Так от і добро довго в нас не живе.
Лиш серце до вічності не забуває
Те щастя мікронне, твоє і моє.

Змінилися образи, форми і тіло,
Нема соковитості в щирих вустах.
Ось, що природа із нас поробила
В закритих й таємних до цього роках!

Дивлюсь на сторінку. Ти квіти тримаєш.
Попереду Всесвіт і долі вокзал...
Що зараз? «Ну як ти?» - у мене спитаєш.
«Все класно!» - й згортаюсь у інший портал.

Банально питати у долі про "як ти?"
Все так, як ніколи, що було б колись...
Аби не аби - у житті це не факти,
А факти такі є, що ми відцвілись.

2013

Звонок последний, первый балл…
Вскружила музыка всем кудри…
Но он тогда еще не знал,
Как встретит жизни свое утро…
Ну а пока, в руке рука
И нескончаем вальс, веселье…
Глаза, конечно же – глаза…
В них неба, моря – отраженье!
Они неслись, летели ввысь,
Казалось это будет вечность…
Сомнений нет! И даже мысль
Всю растворила в себе нежность…
Он глядя ей в глаза сказал,
-Проси, что хочешь, я исполню…
Она молчала, он молчал…
Но плыл над ними месяц полный…

Летели, листьями шурша,
Года и дни, менялись даты…
А где же он?!! а где – она!!?
На жизнь он смотрит из палаты!!!

Врач отвернулся…нету слов…
Суровый приговор и точный…
Всё стало прошлым!!! Не до снов!!!
Билет в руке, а путь бессрочный!!!

Блестит напрасная слеза,
Смирились безнадежно руки…
И лишь далекие глаза
Снимают боль и сердца муки…

И, вдруг, виденье или тень…
А голос? Сразу и не вспомнишь…
- Ты обещал в последний день?
Вот я пришла! Ну что, исполнишь?!!
Мое желание одно,
Хочу встречать с тобой рассветы
Где я была? Не всё ль равно…
...........................
И был рассвет, и был закат,
И много вёсен, - было лето…
Когда? Да много лет назад…
Не надо всуе говорить об Этом…

Ю.В. 17.06.2010

Ти була зовсім поруч, найчарівніша жителька Львова.
Зовсім поруч. Й з душі відступала зима.
Ми на парковій лаві по-дружньому вели розмову
Ні про що. І нікого на світі нема!

Та наважся, торкнися... - шелестіли дерева у парку,
Та наважся, скажи... - сам собі у думках шепотів.
Я питався поради у вітру, у сонця, у хмарки -
Не послухав нікого, а себе й поготів.

Ти була... Це назавжди залишиться в пам'яті,
Не зітреться ніколи банальне прощальне "бувай".
І якщо у серцях для кохання всі лави вже зайняті,
Ми навіки залишимось друзями. Ну і нехай...

08.06.2013

Не звикай до навколишнього бруду,
не збирай з землі крихточки тепла,
я з тобою, була і завжди буду,
десь у душі – ковточком з джерела.

Ненадовго – метеликом у грудях,
розмалюю занедбану мету,
розгойдаю вмить човен цей відлюдник
і чарами сердечка обплету.

Так щодня – і з тобою , і без тебе,
знов щезаю й вертаюсь вкотре знов,
лишилася палати просто неба,
лиш човен щоб й наосліп віднайшов.

15.06.2013

Когда меня не будет – будет дождь…
А может снегопад, иль зной палящий.
Возможно листопад и листьев дрожь…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет свет.
На западе спокойно солнце сядет…
И ночь неспешно перейдет в рассвет.
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет ночь
И шепот волн и лунная дорожка,
И лист сорвавшийся, летящий прочь…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет день.
И будут в радуге цветные светотени…
И только я уже не брошу тень…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет Всё…
И всё должно в сем мире повторится…
Ведь кто-то должен в эту жизнь влюбиться…
Продолжить чтоб, и чтоб спасти Её…

Звабливі Ваші жести і слова
утратили для мене силу значень.
...Самотній кінь без вершника й сідла
копитом бив об мури непробачень.
Він довго бив. Він бив і день, і ніч,
аж стерлася на тій нозі підкова!..
Чекала я… Мовчання зусебіч...
Назустріч Ви не мовили ні слова.

...Оновлення світів – старі зірки
прощаються в останній заметілі,
сніжинками торкаються щоки,
і... Ви не лицар. І Ваш кінь не білий.

… (2013)

Чаєпиття з тобою – насолода,
Одна з найвищих: навіть захмелів
Я від очей твоїх і щирих слів...
Якби ж частіш траплялася нагода
Для зустрічі – життя б не пожалів!

Твоя – не змалювати навіть – врода,
Немов суцвіття з багатьох полів,
Де я розкошувати би волів,
Для мене справжнє свято – не пригода...
На тебе сам Господь мені звелів
Молитися...


2003

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення любовні
Ще не прорвали берегів.

Воно, звичайно, надто жарко,
Аж сліпить променів спіраль,
А ще до всього ти – школярка,
А я одружений, на жаль.


2003

Хочеш, буду для тебе ранковим сполоханим сном,
Де холодну реальність так важко одразу збагнути,
Гострим запахом кави, розквітлим духмяним бузком,
Теплим подихом вітру із нотками м`яти чи рути?..

Хочеш, буду відлунням далеких дитячих казок,
Мерехтінням роси у прозірчастім раннім тумані,
Чи обсипаним пилом замріяних наших зірок,
Чи зажурою верб у печальнім осіннім згасанні?..

Може, стану для тебе пахучою свіжістю нив,
Ніжним бризом легким у солоних обіймах прибою?..
Та тебе не приваблює жодне з обіцяних див,
І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути собою…

І мені зостається одне: просто бути з тобою...



18.06.2013

Щоб долю не зламати,
Як боляче стає,
Учусь тебе приймати
Завжди таким, як є.

Буває, що сердитий,
У висловах прямий -
Учусь тобі радіти,
Бо і тоді ти мій.

Учусь не докоряти,
Коли твоя вина,
Любов не відміряти -
Давати всю сповна.

Самотність дихає самотньо,
Зажура сіра у очах,
Самотність хилиться скорботно,
Самотньо плаче по ночах.
Самотній явір в дикім полі,
Самотній Місяць в небесах,
І дума, що питає долю,
І ковдра смутку на плечах...

Лицо человека похоже на круг,
Охотится веко на веко.
Но в ближнем бою и оно тебе друг -
И веришь лицу человека.

Лицо - продолжающий жить водопой.
По ходу любительской блажи
Как варварски съедены, стёрты тобой
Чешуйки её макияжа!

Вот так налетел то ли рот, то ли нос
На эйвон в краю фаберликов,
Из смешанных грёз и припухших желёз
Во влажное нечто проникнув.

В ответ просыпается вся из глубин
Пластических эта пирога
Подспудного чувства, что ты не один,
А много, и много, и много.

Вовсю претворяется полный ушат
Иллюзий, которых задуй-ка.
А, может быть, лучше всего не дышать
На пёрышки или чешуйки?


2013