Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

Коли совиний крик тривожить душу мою
Мені не хочеться роками жити у тюрмі
Я про свободу мрію у неволі
І про неволю забуваю у ярмі

Я полечу крізь призму цих просторів
До вільної безмежної землі
І на волі не згадаю про неволю
Я там світанок зустрічатиму ввісні

Я все віддам за цю хвилину щастя
І плакати не буду наяву
Лиш ти мене зустрінь рідненька хато
У світанково яблуневому саду

травень 2008

Тиша марить Віднем. Зорі сніг лоскочуть,
Вже сліди дрібненькі слід великий з'їв.
Як мені без тебе? То не проти ночі
про таке питати. В гарних хазяїв
Припнуто надійно полохливі коні.
Їх від зазіхання ревно стережуть.
А у мене тільки слід на підвіконні.
З вертикальним зльотом був тут кінь, мабуть.

... хойя снить дощами, а дощі не йдуть.

09.2011
Умань

О, як у той осінній вечір
Бажав тебе зігріти я,
Огнем зайшлась душа моя,
А розум холодно перечив.

Твоє залишилось ім’я,
Мов слід на серці від картечі
І дивні подуми чернечі
Мого торкнулись житія.

Із плином літ зажив той слід,
Я подолав журбу убрід
І там, на березі чекання,

З’явилась зіркою мені
Та, що мої порожні дні
Палким заповнила коханням.

18.09.11.

ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

На третій день життя дощу
його приреченість відчув –
хвилину годував мовчанням –
із потойбіччя гнав останньо
надривні втілення плачу.

Нірвана висохла на сіль –
розкришуй серце – світло сій.
Дахи роззеленілись міддю,
ржавіє літо і по віттю
іржа стікає, де усіх

збиратиме лелек весна
і небо видує сурмач –
віщун земного недокрів'я.
Прошитий спліном, дощезрів я,
мов тіло в землю – дощ приймав.

і засипав його теплом –
нехай всідає під крилом,
відклекотіле в далечіні.
Джерельне сонце в день осінній
по венах вітру потекло.

13 Вересня 2011

Не згасають, мов зорі, пригадки мої
Про віддалені дні молодечі,
Та жахаюся їхньої втечі
У загублені щастям краї.

Я розбив тобі з мріями глечик,
Як нас кликали в гай солов’ї,
І не знав, що у кишлі змії
Почуття схоронив я сердечні.

То тому ж так пекуче болить
Пам'ять серця про ту давню мить,
Що в череп’я змінила гладущик,

Коли ти за межею стоїш
Усього, що бувало давніш
І не буде уже у грядущім?
12.09.11.

Ты легка, ты тонка и изящна,
Как прообраз любви во плоти.
Годы прячут меня в чёрный плащ, но
Ты лети, не стесняйся, лети

Вдаль по жизни такою же бойкой,
Вся из эпосов и кинолент -
Озарённый процессом настройки,
Удивлённый собой инструмент.

С неизбежностью, часто и густо,
Будут, будут уже всё равно
Все твои повседневные чувства,
Как уста большеглазой Нино.

Не страдая идейностью пыльной
(Кто сказал, что у нас её нет?),
Сольно, сильно и, может быть, стильно
Пани юность взошла на паркет.

Половодьем, нахлынувшим звонко
Из своих да в мои-то года,
Мне клянётся смешная девчонка:
"Будем жить - не умрём никогда!"

2011

***
Затужавіла літ плетениця.
Забуяли калинно вуста.
І здалося: прийшла і святиться
молода, ясночола, проста.
Зникли інших і руки, і лиця.
Інші підтюпцем геть відійшли.
А вона, мов богиня, сміється.
А вона, мов сузіря з імли.
Із джерел її п’ється і п’ється –
струменіє натхненно краса.
Раптом глянув: не жінка,а птиця,
вся з омани, в чужих голосах.
Закружляла нараз в багряницях,
ген з веселками воду п’є.
Ох чужа! Ох чужа! Чужениця! –
покотилося серце моє.
За такою, – кричать, – не годиться
пориватися в ніч строкату.
Наче злива в долі минеться,
що життя підтопила й хату.
Не дослухавсь. Огудонька в’ється
по тинах і моєму житті:
чи блаженний він, чи самовбивця –
за коханою в небо злетів!
2010р.

Я. Саландяку, І. Банаху, В. Федорчуку, С. Колодницькому

Там, де лють приблукала злобно-сліпа,
де воюють кігті й копита,
ворог яму на стежці моїй копав –
заважав йому, сибариту…
Знав, що іншого шляху в мене нема,
тільки честю, полем любові.
Як і жив, так і рив – тихцем, крадькома
спокій ночі, усміх ранковий.
Дошкуляли йому вітри та літа,
що сутулились за спиною,
та у світ мій грудками проклять метав,
бризкав часто злості піною.
Але стишився враз – дзвінке джерело
журавлино з-під брил злетіло,
над дитинством його змахнуло крилом,
а над зрілістю спохмурніло.
Нахиливсь, мов ніч, до води тоді.
Пив – прощення просив у долі.
Хрущ останній над ним скептично гудів,
чорний місяць геть божеволів.
Спалахнув, як побачив, що я вже йду, –
скупо так – мов ліхтар в тумані,
щось кричав мені про біду – не біду,
що й у серці гримлять повстання.
Потім кухлем джерельної пригостив
(несподіваний жест…величний!),
і дивуюся, друзі, – диво із див –
став за мить журавлем криничним.
2010р.

***
І вказав мені Бог на святу…
Нашептав мені чорт про грішну.
Божа виткала літ висоту,
Інша щирим озвалась віршем.
Чом не з божою був, не збагну.
Свідчать очі – нічим не гірша.
Бо…чортівка од ранку до сну
велемовним буяла віршем.
Схвилювала метафор струну –
так, що й вечір мій став світлішим,
так, що й ранок у сяйві тонув,
спраглу душу натхненням тішив.
Я з пліток пересунув стіну,
заглядав у небесну нішу.
Дужий острах в дугу зігнув,
став під небом могутнім віщим.
То ж почув із небес новину:
йдеш у пекло…Покинь милішу…
Таврував мене світ з полину,
відшмагала дорога січнем.
Мов дитя, обійнявши вину,
загубився у снах вторішніх.
Знав, що радості не здожену, –
вже недоля моя хутчіша.
Наче древо, ростив самоту,
та веселкою ріс, мудрішав,
і…вказав мені Бог на святу,
нашептав мені чорт про грішну.
Приховав я душі наготу
й до святої літом готичним…
Відчував, що до неба росту
нездоланним і мозаїчним.
А свята, мов вояк на посту,
стерегла свою честь магічну,
поки Бог сотворяв на льоту,
поки чорт виглядав комічним.

Але, хутко змінивши мету,
увійшла в русло многогрішне.
Упізнав в ній чортівку оту,
що прощально ячала віршем.
В пору віку свого золоту
раз у раз повторяв невтішне:
Бога, чорта, мужчин і сльоту
дурить жінка земна одвічно.

Сьогодні було відкрите вікто і вітер.
Сьогодні тремтіли пальці, кусала губи.
Лежала клубочком - час ще ніщо не витер.
Ходила, писала, шукала щось у ютубі.

Зривала черешні- і день такий монотонний.
НАмисто із ягід - червоні важкі краплини.
Її одинадцятий з мріями про Сорбону
і перший-останій із мріями про дитину.

1.
Мені так терпко на твоїх губах,
так лоскотно і так зрадливо.
Перебуваючи у стислих 'па',
я забував себе щасливим.

Твій поцілунок на руці розтав
і здмухнувся, немов сніжинка –
так, ніби слово, вирване з листа –
спадав на серце дотик жінки.

Мені так літно у твоїх очах,
так вигнано і так нехитро.
Я, розчиняючись у них, вивчав,
відчутні ледве, грані вітру.

І стало ближче до твоїх неслів,
так виразно – аж до не смію...
Так мало сили для тертя землі,
коли дослівно – тиша – мрія.

2.
Ворожкою дорогу вилито –
сльозами свічки долю вмито.
Бажаючи тебе осилити,
лягаю в пісню – розкрилитись,

втікаючи з полону вироку,
бо за плечима залишаюсь,
обійми розкриваю широко –
нехай ще раз любов карає.

В очах невинних – винних погребах
осіннє золото розлито.
Тче павутинки серця на губах
розпуста бабиного літа.

9 Вересня 2011

Моє кохання - згуслий мед,
Нуртує в нім кров бурштинова.
Мені б назад, а я вперед ,
Де замість ласки - чари слова.

А помість страсних поривань
Звичайний дотик , душ єднання,
У ніжність прибрані слова,
І кожна мить немов остання.

Осінньо щулиться душа,
Дощить і липне жовте листя,
А меду сповнена діжа -
Моя розрада урочиста.

09.09.11.

Як у степу посутеніє,
Тополя кине тінь худу,
Моя ридатиме надія
У мрій засохлому саду.
Ти не являлась по сьогодні,
А післязавтра - поготів,
І почуття мої голодні
Зіходять у розпуки рів.
Із глибини журби та болю
В минуле сном солодким зрю,
Як ми закохані з тобою
Диханням гріємо зорю,
Схололий вогник оживає,
Ясою всесвіт виграє…
Та ти із кривдою навзаєм
Кохання знищуєш моє.

Мов тугу вічну Єремія,
Я обійняв терпку біду
Коли вінчалися надія
І плач в засохлому саду.
08.09.11.

Янголе любий, скрипалю душі,
Коханий, єдиний мене обійми.
У п*янкому таночку любові,
В берегах Дніпра,
Торкнися мого,мого плеча.

Кохання - це Радість -Радість Вічного Щастя!
Кохання,кохання плесом чарівних мрій,
В теплі поцілунків зернятко-дитя,
Я плюс Ти - це Родина-Єдина Сім*я!

Зоряна перлино, трояндо душі,
Зову, Тебе, в свої обійми.
Подарую кохана лише Тобі,
Святість Родинну -Любов, корону Вічності.
2011р.

Перебирала струны Осень,
Звучал октавами октябрь,
И как всегда, несносен
Очень,
Дождь барабанил по углам,
И даже ветер лицемерный
Сегодня стих,
Присел у ног,
Он ей сегодня будет верным,
Сегодня выдержан и строг.
Перебирала струны Осень,
Сплетая призрачную нить,
Она прощалась, между прочим,
И некого ей в том
Винить...
Прощальным жестом
Лист осенний,
Кружась, припал к её рукам,
Он,одинокий и последний,
Ей жизнь свою
Вручает сам...
Перебирала струны Осень,
Княжна покинутых аллей,
Она прощалась,
Между прочим,
Под светом старых фонарей.

Порожні дві кімнати
твій подих серця щем
нема куди втікати
рука в руці ідем
ти знаєш в коридорах
в дзеркалах наших губ
в тобі в мені говорить
любов система труб
звичайно можна жити
у різних двох світах
у різних двох кімнатах
життя таке як жах
ми підем коридором
ми підем крізь світи
ми знайдем краплю щастя
ми разом я і ти

Осінній день. Останній із осінніх.
Осини сиві. Чорнота дубів
Підкреслює господні ниви сині
У крапинку замерзлих голубів…

Осінній лист. Останній із осінніх
Лежить безсило поміж гострих груд,
Що скрили ненароджене насіння
Яке воскресне після снігу тут….

Олійні фарби розлилися лісом,
Опійні чари рознесли вітри…
Скрипить гілля, мов зламана завіса
Нічийної холодної нори…

Осінній сум щемливих дум осінніх…
Останніх птиць націлені клини…
І серце…ненародженим насінням
Ховається у грудях від зими….

Через Альпи і Карпати
Полетить мій сміх,
Буде леготом торкати
Вустонька твої.

Буде пестити волосся
І печаль очей.
Щоб тобі там повелося
Усміхнутись, чей.

Буде думи навівати
На чоло сумне.
Дасть веселощів багато,
Розпач оджене.

А душі - проміння сонця,
В ній розтопить лід.
Янгола дасть охоронця,
Одведе од бід.

Цьомне в очка щоб не стало
В них печаль-води.
Щоб мене ти покохала,
Люба, назавжди.

13.08. – 4.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Київщина, Конча Озерна, альтанка Перуна.

Вбрід по сердечному денцю
Смуток на конях баских
Вискочив на посиденьки
До стиглих років моїх .
Пам’яті листя жовтаве
Хвилями долі плило
Вниз, де у вирі обставин
Гине душевне тепло.
Трель солов’я одиноко
В скелю пів’яви билась,
Лиха всевидяче око
Зирило з гніву кубла.
Роки мої перебуті
З горя рятунок знайшли, -
Витягли з дійсної суті
Вістря жахної стріли.
Рана загоїться – знаю,
Туга перейде іще,
З нашого шляху до раю
Зникне неспокою щем.
І осіяє привілля
Злагоди нашої день,
В срібне наливши весілля
Павідь веселих пісень.


03.09.11.

Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.

Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.

Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг...
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі...

Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.

Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити...
Бо в такій любові - ні, не треті, другі бувають зайвими.

Тихо спливають хвилини,
Хочеш – слідкуй, хочеш – ні,
Час – як суцільна картина
Скапує в ночі і дні.
Ось заховався у тишу,
Випав квапливо дощем,
Глянув світанком із ніші,
Сутінок кинув плащем.
Люди у ньому – фігури,
Все копошаться щодня,
Змінюють маски й натуру,
Звички, смаки та звання,-
Щось здобувають, втрачають,
Плачуть, сміються – живуть,
Радість чи сум переплавлять,-
Долею зветься їх путь.
Час – мандрівник невсипучий
Кожного знає секрет,
Враз обирає везучих,
Кличе з собою: «Вперед!».
Радістю серце їм гріє,
Щастя наміряв? - Знайди…
Зможеш - життя променіє,
Здався – зів’януть сліди…

Якби мені життєву книгу
Перегорнути знов назад ,
Я б розтопив печалі кригу
І жалю стримав снігопад.
Якби мені знайти сторінку,
Де спересердя геть пішов,
Я б там тебе, солодку жінку,
В палку причепурив любов.
І написав би в епілозі
Про доньок славних і синів,
Якби , кохана, у спромозі
Я був торкнутись юних днів.
Але нема на те поради,
Що час
Від нас
Минуле краде.

01.09.11.

Перелітними снами ця ніч відцвіла,
в потойбіччя зорею дух літа відкрапав,
приспустила знамена вітрів і тепла
перегранена плинність. Зосінений запах

з першим дзвоником, в квітах себе роздає.
Хай зародять знаннями посіви букварні,
назбираються примхи на віче моє,
накриваючи столик у львівській кав'ярні.

Я присяду на хвильку – хай світло стече,
з окуляр-парасоль і закрутиться в каві,
а мене перед містом на тінь прирече,
перетворить слова ці у присмак гіркавий.

Хай прищава-ще муза мені дорікне:
– Вчиш кого, волоцюго, нерідне любити?
А моя солов’їна лиш небом здригне
і розсипиться стуком пегасно з копита.

Пил дорожній скресає в дотичній коліс,
перемелює штивне наповнення далі.
Під зозулю мовчати відучено ліс
і калині нанизано з пісні коралі.

А що далі, незнане? Не ближчає нам,
бо, як сходимось в думці – стаємо чужими.
Клав би руку на серце, та в нім чужина...
молоко материнське смакує у римах.

1 Вересня 2011

Самотнє дозвілля…
В чеканні завмерла душа.
Розлого й привільно,
Намріяні, мешкають сни…
Запрошена в гості,
В далеке село поспіша…
Можлива любове,
У зрілі літа дожени!

Вона обіцяла –
Й чекає на неї вдівець.
З самотності й міста
Можливості вирватись є…
Веде до вокзалу,
Мов батько дочку під вінець,
Асфальт урочистий
У смокінгу від кутюр’є…

Веселка-світилка
Окреслила щастя рубіж:
Ще тільки за сорок,
А це ж обнадійливий вік!
Валіза вмістила
Бажання зустрітись скоріш,
Цим прагненням вторить
В далекім селі чоловік.

Іще не розтрачені
Щедрі запаси тепла,
Вже донька заміжня,
А скоро одружиться й син…
Селянської вдачі
Оця городянка була,
І, стримано-ніжний,
Заждався її селянин.

Цю зустріч покрила
Липнева завіса дощу -
Лаштунки в театрі,
Що зіткані із таємниць…
Незаймано стигне
Вдівцева тарілка борщу,
Гуляють до ранку
Пампушки поміж зоряниць!.. 29.08.2011.

Весна минула молода
І липня спека строга,
Набігла втома, мов орда,
А біль - немов облога.
Пожовклі вісті сипле ліс -
Листи життя останні,
Промінням писані навскіс,
Байдужим вітром гнані.
І б'є дощем на битий шлях,
Січе у дні прийдешні,
Де нам не стрітись, позаяк
Там відцвіли черешні.


31.08.11.

Oh never think of seconds long ahead!
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of which you're to withstand.

All moments are united in long times,
In centuries of future, present, past,
Though I can't comprehend at once sometimes -
Where is the first of them & where's the last?

Each moment has its reason & its fame,
Each has its tolling bells & its totality;
They bring to every person either shame
Or full disgrace, or gorgeous immortality.

Of smallest moments is woven up the rain,
From sky falls water as a simple endowment,
& you've a strong ambition to retain,
Until it will come - your decisive moment...

It will come being as big as a cup,
A cup of water in the summer heat,
But let one's duty never be given up,
Whatever moment - first or last - repeat!

Oh never think of seconds long ahead,
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of what you're to withstand.

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have of every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have in every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

Пробігає вітер комишами,
каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш,
а я з товаришами
довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
для кого
пахнуть матіоли під вікном.

Повз твій двір усі мої дороги
в вечори,
напоєні вином.


1964

Як же рясно
посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд
тепла руки...
Я не вiрю що
кохання - грiх, Людством
закарбований в
зiрки.
Я не вiрю що слова
це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись
твоїх,
Я стаю величним
наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт
свiй грим,
Тiльки б щастя
молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

Тут край батьків: все рідне і знайоме,
Вода тут найсмачніша в криницях,
Сюди завжди вертаюся додому,
Де б не шукала щастя у світах.

Тут мій магніт, моя духовна сила,
Укорінився тут з спрадавна рід,
Сюди думками лину, як на крилах -
Бо онучата роблять перший слід.

Обвітрились твої чіпкі долоні.
Солоні спогади у руку, наче сон,
Але в очах усе таке ж тепло… Ні,
Тягучі соло зим і літ клаксон.

Дерева ще над нами височіють,
І гори кличуть знов у далину,
А ти, як я, туди так прагнеш щиро,
А я, як ти, занурююся у.

І знову крила геть, немов намовив
Отой німий шульга, що за плечем.
Здається, ще не час Великих Ловів,
І щебет лісу ще не зовсім щем,

Хоч ти — уже давно не повітруля.
І на крило не стати нам удвох,
Та простір неба стріха не затулить,
Не зрадять друзі й не забуде бог.

Ще, мабуть, нам не розвітріло небо —
І тінь м’яка, мов заяче хутро
А в ній солярна паляниця Феба.
Та завжди варто пам’ятати про.

2011р

Осінній дощ їй мрії шепотів.
Вона тихенько слухала й кивала.
…Він дуже сильно підійти хотів.
Але вона його не впізнавала…

Його дружина, його дівчинка-весна
залишилась одна у цілім світі.
Такого горя він ніколи ще не знав…
Ніколи їм вже поруч не сидіти…

Разом їм вже не бавити дітей…
Разом вже не радіти першим крокам…
Хто міг колись подумати про те,
що рік весілля стане й смерті роком…

Нічне шосе… Аварія… Швидка…
Вмивав його сльозами на узбіччі
весняний дощ… Вона… Її рука…
І вираз недовіри на обличчі…

…Сьогодні він прийшов сюди востаннє…
Прощатись…Щоб уже… ніколи більше…
Вона вагітна… З нею навік його кохання…
…Вона його не бачить…
Як і інші…
©~SIrena~

25.07.2011р.

Сушили на подвір’ї урожай:
Під сонцем красувалася пшениця,
Білів на спориші обрусу край,
Тремтів в руках райтак, як паляниця -
Відвіював полову від зерна.

Вітрець усе розводив й на горбах
Всміхалось сонце оком золотавим.
Крутивсь райтак у маминих руках,
І радість щира душі зігрівала,
Що буде з хлібом ще одна весна.

Ох уж мне эта Мэри!
Вернее - попросту Машка с ближайшей станции.
У нее русые волосы разбросаны протуберанцами.
И вообще куча всякого стильного в Фотошопе.
И в прозрачных ее глазах
Не найти потери.
У нее вообще глаза - просто двери,
Более чем все оставшееся, остальное.
То ли (в следующий миг)
Ее волной набежавшей смоет,
То ли (со временем)
Станет она,
Будто обычная домохозяйка.
И сколько у нее в голове там глупостей? -
На-ка, пойди, узнай-ка.
Но скорее всего - только белое полотно.
На все случаи жизни -
Всего одно.
Уже как бы разостланное бесповоротно.
Смотри, не испачкайся, Маша,
Не мельтеши, садись.
Садись же, садись -
Тебе не идет быть потной...

2010

Тече Дніпро по вільній Україні,
Шліфує кручі, змінює роки.
У ній ціную кожен день віднині,
Лише лунають стомлені плітки.

Хтось каже, що моя країна бідна,
Що їй дорога в темне небуття.
Та Україна – це робота спільна:
Робота і любові почуття.

Хтось каже, що у ній «хохли» ледачі,
Горілка й сало – кращий друг душі.
А наші руки - сильні та терплячі.
І для сусідів, ми товариші.

Гнучкі Карпати, пагорби і схили
Широке поле, затишні сади -
Ви наш народ красою наділили:
Дивись у відображення води.

Жовтіє жито золотом гарячим,
Зерно обдує теплий вітерець.
Не будь лінивим і не будь невдячним -
Вже доспіває запашний хлібець!

Вже вкотре осінь тулиться до літа
Туманно сивим з холодом чолом:
Жоржино розквіта барвиста свита
Та ріллями чорніє за селом.
А день спішить, немов на вечорниці
І мітить позолотою сліди,
І Спасом світлим урожай святиться,
Духмяно намагнічує сади.

Вже вкотре літо пахне короваєм,
І на ожини кличе: «Назбирай!»,
Манить зваблива стежечка до гаю
І в полі рум’яніє виднокрай.
А вечір йде із свіжістю терпкою,
Приводить зоряниці чи дощі
І хлипне зрідка вітер за рікою,
Щось зашепочуть вражені кущі.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато.
Проведемо у злуці,
в родинному колі пісень.
Бо сьогодні те рідке,
згори подароване свято
І такий особливий,
осяяний радістю день.

Поворкуємо, друже,
бо спільних у нас тем багато.
Пронесемося з вітром
на сонячних крилах думок.
Протаранимо злісне,
нависле над нами закляття.
І зустрінемо небо,
в мрійливому гурті зірок.

Попрощаємось, рідний,
зворушимо чашу мовчання.
Бо минувшість в майбутність
розлукою знову гряде.
Закарбуємо в серці
на згадку це пізнє зітхання,
І тоді та блакить вже
надовго поглине тебе.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато...

Давай замовимо більше рому,
поки розмова не зупинеться на перехресті.
Поки ти мене ще хвилюєш, соромиш,
поки ти ще зі мною такий милий,такий відверто чесний.

Я б годинами дивилась як твій ніс сіпається від диму,
що кільцями виходить з мого рота,
як пітніють сильно долоні,
що можна з них вичавити у стакан півокеану.
Ти ж все, що хотів давно отримав.
Мене вполював, мов здобич, поранив...

Так завжди, свіжі газети зранку,
тости з повидлом на кухні.
Мені остогидла напівфабрикатна правда,
твої слова, наче повії, дешеві й доступні.

Я не вмію так щоб боляче,
так щоб вирвати гнів разом з нігтями...

Я не готова ще змінювати стан речей.
Це 9 балів за шкалою Ріхтера.

Це період коли надто потрібне поряд
міцне чоловіче плече!

Я не скажу тобі – «Не йди!»
Це наче б сонцю наказати
У час належний не вставати.
Є час на весну й холоди,
Час, щоб обіймів уникати,
Час віднайти чернетку м’яту
І повернутися сюди.

А інше все дрібниці, власне.
Крім щастя. Щастя – позачасне!

Київ 03.08.11

ІV
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

1895

Не подівалася моя любов нікуди,
не обернулися літа у тло полуди.

Була і будеш ти, кохана, у мені,
як юне сонечко у зору бурштині,
як мовчазна твоя печаль-застуда мною,

з якою й Бог у дні мої, такі земні,
глядить порою сумно - «що ж я кою?»…


2011

* * *

Лазурóві неосяжні очі!
Та суми́рність у пири́ні вій!
Ції дві маленькі світлі ночі
Синіх наших сподівань і мрій.

Ці озéра пристрасті й любові,
Ці дунáї кри́штальних чуттів,
Ці бентежні стрiчі вечорoві,
Бурхіт юності та божевілля слів.

Ції очі – водогрáї ночі,
Ці дівочі ви́казки волíнь,
Ці стумáнені, сколи́хані у плоті
Свiчечки оргі́йних сновидінь.

Ця глибiнь жіночого кохання,
Піднебесна дзеркало-крини́ця,
Це ставкíв чарíвне сумування
І блакитна звaба-весели́ця.

Дві волoшки, квíтки в мoїм полі,
Дві краплини ніжності морiв,
Ції очі, лагідні, мов долі,
Мoїх кaрих диво-почуттів.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

* * *

Покажи мені Шлях,
Що привéде туди, де Ікони.
Подаруй мені цвях,
Який було б куди забивать.
Дай мені щось Людськe,
Хоч у краплі Біблейські закони,
Щоб хоча б щось Святе
Я зумів в наших стінах вбача́ть.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

Небо хмуриться - в небі хмариться.
Гнівно золотом розкидається.
Небо гримнуло невдоволенo:
Срібла крапельки, серце зболено.

Поміж дерев плетіння гострих ґрат,
Що підпирають голубе склепіння
Ідеш, ідеш, бездумно, наугад
По стежці в мовчазнім заледенінні
І пусто. Хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.
Вогке, химерне відчуття спокою
Не виправданого, лишень дарма,
Торкаєшся до вилиці рукою:
Біль вже минув – бажань уже нема
Уже облич не можеш пригадати
Час, як меляса тягнеться ліниво
Навіщо, думаєш, тут оці ґрати
Чому все так химерно й неквапливо?
Де листопад, де та, що тут ходила
Ступала, сміючись по парапету
Так пристрасно затято говорила
Про фільму дивні лінії сюжету
А ти гадав: нехай вона замовкне,
Нехай присяде, і захоче спати
Або дурницю про образи бовкне,
Щоб привід був законний обійняти.
Не випав привід. А тепер - запізно
І як Орфей, ти став її шукати
Наткнувся на плетіння ґрат залізне
Що тут сказти?
Нічого. Та й не треба, краще тиша
Хоча ця згадка думки не полишить
Гілками вільхи сонно лиш колишуть
Вже й мемуари для нащадків пишуть.
Пусті. І хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.

Відпустіть мене в далекі гори,
Відпустіть у висоту!
Я б пірнув у неба море
У безхмарну глибину.

Я б утік в ліси зелені,
Я б утік у далину,
Я б забіг в місця далекі,
В ті місця, що невідомі, невідомі нікому.

Там, десь на поляні,
пломеніє вогнику свіча
Там повітря пахощі духмяні,
Цілий Всесвіт видно по ночам.

Я б заглянув у гори на мить
Я би крикнув гучніше ніж можу
Я б послухав, як тиша бринить.
Просто неба б заснув, на зеленому ложі.

Там в горах я відчую свободу,
Тепло Сонця і Затишок хмар…
На цьому й завершимо розмову…
Я іду по рюкзак…

(Написаний 25.11.2008р.:-) Дякую:-)

На зеленій травичці,
я б тихенько приліг,
я б в тіні від смерічки -
свій відвідав спокій...

Я б лишився на хвильку,
в тихих горах на мить,
щоб почути як сильно
моє серце бринить.

Забринить за стежками,-
по яких я ходив,
я сумую за вами,
ви мох кращі сни...

Ви лишились для мене,
кращов миттю в житті,
Гори-гори зелені!
Я б до вас полетів...