В пятерне страданий сердце изошло немой тоской...
Твоих кос, как струн гитары, коснутся бы мне рукой.
Эй, сердце, где ты? Откинь локоны густые.
Милая моя, чеку ревности не тронь - прошу.
Слышу молвишь: - " легко тебе поэту,
Фразами интриги плетешь, и все мимолетом.
А тут - без тебя, вся жизнь автопилотом...
Подхалимов, хоть отбавляй или пруд пруди,
всем им только давай, все вежливы...
С коварной улыбкой колени щиплют, льстят,
Тянутся к богатству - все шалят и хотят.
А хочется, чтобы рядом был друг,
Тот, кто не погряз в рутине - мудрости муж.
Чтобы радость ушкам нежно шептал
И верность во Храме не предавал!"
О снежинка не огорчайся, ведь знаеш сама...
Жизнь моя пред тобою - как открытая книга.
Мудрой будь. Слово ведомо тебе мое,
Как пред Богом присягу дал
И, в флешку памяти Акаши запечатал.
Сколько нежных ручейков излил любя.
Все мои песни и не меньше стихов,
Из родника, что в сердце моем - для тебя.
Неужели ты не веришь себе,
Или до смешного стали взрослые?
Известно нам, что страх точит изнутри,
И поди-попробуй в душу загляни.
А там - все шрамы жизни...
Спасибо милая тебе, за искуство благословения.
Вспомни свои слова: "Я
Очень счастлива за Вас!"
А я - с Тобою,
Таков ответом был мой глас.
Молвили мне небеса благославляя:
Троице Великой к стопам поклонись!
С чистого листа жизнь начни, миру улыбнись!
..................................................
Благословляю любви ветерок, пусть он радость тебе принесет,
Донесет любимой в серца сад, этой песни аромат.
Давно готов спуститься с гор, согласен, пора.
Мечтаю к твоим стопам припасть головой
В нитях радости обретая покой.
В твоих ладонях спрятаться я буду рад,
И этого достаточно, не надо мне других наград.
2012г.

Втекли світанки босоногі
В густе мереживо доріг
Скарбами спогади убогі
Сідають влітку на поріг

Все швидше сонце до полудня
жовтогаряче тягне тіло
Не поцікавлюся у грудня
Де листопади відлетіли...

В життя театрі урочисто
Щораз даються нові ролі
Роки бурштиновим намистом...
За компліменти вдячна долі!

Кохання – ниточка, без жодних намистин,
Стискає шию слід червоних квітів.
Душі багато та нема причин,
Щоб оселитись двом в одному світі.

Залишився лиш зблідлий колір мій,
Як тонко нитка серце розчахнула
І випурхнули з нього зграйки мрій,
Невиправдані, звідки взяли крила?

Так пролилось кохання, наче кров,
Нерівний бій, невдале поле брані.
Життя потроху скрапало в любов,
Потроху просочилось через рани.

Напівчужі закохані серця
В своїх світах самотньо обертались,
Одне до одного тулилися життя –
Одне в одне ніяк їм не вдавалось.

13.02.2012р.

Борюся з тим, чого нема,
Борюся з тим, що скоро буде.
Та незруйнована вина,
Ще й далі суне поміж люди.

Борюся з нинішнім гріхом,
Хоч, знаю, завтра буде більшим.
Я збожеволіла цілком,
А, може, просто стала інша.

Борюся з натовпом химер,
Що обступили мою душу.
Їх біль у вічності завмер,
І вперто совість мою душить.

Борюся! Хоч не маю сил…
( Й, можливо, ці слова банальні).
Мене, мов долі еліксир,
Допили наслідки летальні.

В очікуванні солодкої миті
Завмирає серденько, наче дійшло межі...
Далі - сяйво очей безодні...
2012р.

Вино осіннього листя,
келих – зими кришталь.
Вітер його не напився,
тільки змочив уста...
Осінь уже за снігами...
...В потязі холодів
губиться вітер думками,
що не збагнув тоді
ніжний осінній цілунок...

...Сивий безрадний хміль...
Віття безлистого струни
заспівує
заметіль...
2012р.

До скриньки положені терпіння плоди - не диво.
Відати, що час розлуки мине - не диво.
Якщо сердце любові віддане коханій,
Сонячной ніжністью її зігріти - не диво...
2012р.

Я тебе розпізнаю за болем і сміхом,
Хоч вони й несумісні, здавалось, ніяк.
Заплету почуття у матерію втіхи,
Простеляючи нею до вірності шлях.

Я тебе розпізнаю за відліком часу,
Що розбив нашу відстань на сотні прощань.
Я зірву із життя цю похмуру гримасу,-
Вибухову сукупність постійних бажань.

Я тебе розпізнаю за мовою тіла,
За манерою впасти на мене дощем.
І за тим, що душі так давно вже кортіло…-
За шаленим у серці кохання вогнем.

Світлини нічки з відблиску вогню,
жага гітари з віщими очима,
і босій ніжці вже не на стерню
на просторі високого інтиму.

Ганяло тишу радісне - ку-ку! -
Та нам літА не баглося лічити.
Цілунок перший іскрою в щоку
і глеком нерішучості розбитим.

І світ, і відчуття - на кругозлам.
І слів, і жестів сонечка в розкриллі...
Цілунок другий, ніжний, як бальзам,
заховано у зоряному пилі.

На Шлях Чумацький нічка відпливла -
услід у схрестях погляди і руки.
В цілунку третім - ранішня зола
од полум'я нічного та розлуки...
2012

Я вже замовив коханій весну
З лісом підсніжників білих.
Жду не діждуся, аби далину
Сонячний промінь прострілив.
Я вже потоки розбурханих вод
В мріях пускаю у доли.
Жду не діждусь, щоб морозяний код
Зламаний був березолем.
В день той на милу туніку ясну
Теплого неба надіну...
Жду не діждусь, аби знову весну
Бог повернув в Україну.

18.02.12.

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

По наитию спасён
свыше силами
райский сад твоих имён,
сердцу милая.

Ночь отведала моих
кислых яблочек –
разродился ими стих –
древний сказочник.

Нет очей – тебя принять,
прячу внятность их,
словно крылья от огня
всеобъятного.

Тает иней на губах,
греет искренность.
Неиспитая судьба –
легкомысленна.

Соль по ноте соберу,
роль – в чернильницу.
Ах, как хочется перу
словом вылиться.

Безответная! Ты где,
небо спящее?
Я учусь дышать, в дожде
сердце сращивать.

17 Февраля 2012

Як же я далеко -
І від своїх Мрій!
Де проляже легко? -
Шлях рідненький мій...

Де мой стежина?
Серед тисяч снів
Що мене вестиме?
Шляхом лиш моїм?...

Що мені покаже?
На мою мету,-
Серце хай розкаже,-
І куди я йду...

Ось би відшукати!
Натяк хоч на Шлях,
Щоб я міг ступати,-
До своїх бажань...

Я би хоч тихонько,-
Та лиш за соїм,-
Весело й легонько
Шляхом би побрів...

Дякую :-) 8.10.2011р.

кровью вишни мой сад истекал
морем добрым вздыхала строка
дорогая моя невесна
я тебя по морщинкам узнал...

...и белеет душою рояль
растворяется в море печаль
всё нашло себе место и тень
и уют между клавиш и стен

от волнения страстного губ
для любви я слова стерегу
а стеречь остаётся пока
сто чертей и воздушность глотка

от чего же так рифмам тепло
в дне ненастном залитом в стекло
просто ноты заснули... во сне
оставляя мой сад тишине

16 Февраля 2012

Жовтий жовтень…жолуді та жаль.
Журавлі минули, як просоння.
Соняху не радісне осоння –
Сонечко відкочується в даль…

Жовтий мед – рідкі протуберанці.
В сотах – сонце! сотні сонць у сотах!
Стомлена бджола співає всоте:
«Сонце у моїй вощаній рамці…»

Просто жити…як живуть жоржини..
Жити просто…а зима – вже близько:
Буде слизько…холодно і слизько…
Буде чай.. варення із ожини…

А сьогодні тепло…сніг би – танув
Ще й трава зелена – не русява…
Ми удвох підем до Парку Слави
Погуляти і знайти каштани….

Ще зоріє, ще туман світанку –
Я хвилюю осені оману,
Чобітком ступаючи в сметану
Білого зволоженого ранку

Ти стрибаєш, гавкаєш скімлисто –
Клич усім! – ловіть останні миті
Теплого замріяного літа,
Осінню не знайдені між листям….

Жовтий жовтень…ми у Парку Слави
Парасольки, більші за будинки….
Ми удвох – патлатий Пес і Жінка. -
Жовтень. Ранок. Десь запахла кава....

А сніг змертвіло-безшелесний...
Сумує серце - він іде.
Далекий путь - його не вернеш.
То ж час змиритись - все мине...

І я в потрібну мить-хвилину,
Немов зманіжена сніжина,
Злечу в яскраву далечінь!
Не темну ніч - в блискучу синь.

15.02. 2012. 23.00

Щиро вітаю зі святом закоханих і дарую “міфічну троянду”

У вазі остання троянда
осіннього саду.
Вона
не дочекала б світанку -
ніч обіймає мороз...
Пелюстки в долоньці бутону
шепочуть молитву Зорі.
Блукає повітрям жадання
згоріти свічею в імлі
і кинути виклик негоді...
...Напередодні снігів
тендітна троянда зуміла
зцілити на декілька днів,
заковану холодом осінь
і радість моєї душі...
Забудь про свою одинокість
і міцність мурованих стін
знайди чародійну троянду
вона ж обігріє твій дім,
засяє теплом на морозі
в безрадісній прозі життя...
2012р.

А карусель,ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Произойдет? пускай однажды,
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!
Ах чудеса! Ах, Боже мой!

А карусель, ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Сейчас полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды?
Сегодня счастью мы так рады.

А карусель,ну просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!

Поцілунки маскувались в подарунки
Від сердець палких пашілися пакунки
Кольорові, романтичні, дуже кльові
Орхідеї вбрались в мрії паперові
Галичанки – поставні панянки
Розважались: то в смішинки, то в мовчанки
Кавалери – ніжності манери
Раз у раз звертались до Венери
Мліли від зітхань кіноекрани...
....................................................
....................................................
У кондитерській ти запивала рани
У самотньому кутку - сумна картина
Не діждавшись свого валентина...

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Гора - мозг планеты...
В извилинах - миры!
Каждый из треугольников гор
рождает треугольные мысли...

В мыслях гор путишествую,-
Тибета горы, Гималайские,
Осознаю, они пропитаны Любовью!
Радость - серебрянное царство в чистоте.
2012г.

Долі зірвана нить –
ясний засвітку спів,
голос твій не болить,
ти хотів... не посмів...

перламутрових снів
в’є доріжка тонка –
залишився клавір,
голос твій замовка…

поділили на двох
тепле літо пізнань,
м’яко стелиться мох
по стежині зітнань

перламутрові сни –
відголосся весни,
весні віри не йми...

2011

коли завесніє, уже по-справжньому завесніє,
все як годиться: птахи, перші квіти, листочки, струмочки,
я прокинусь серед ночі від ошалілого вештання крові по жилах,
срібна жилка місячної доріжки потягне мене до вікна,
я тоді стану на підвіконня, -
і поминайте як звали, мур-няяяяяяв!
Спочатку тремтітимуть жижки
та крила зрадливі
погано триматимуть тіло
в суміші окси, нітро та ще там якихось ґенів і карбонатів,
а потім ніч лоскотатиме п'яти, я буду радіти, я буду літати
полину до милого на там-ту сторонку, в шпарину пролізу
проб'ю оболонку, що серце тримає його в холоднечі
на плечі його поцілунків накину ліану
і милий розтане і знов посміхнеться
і скаже: "ти знову, кицеле моя, прилетіла?"
і знов не побачить ні крилець, ні тіла
летючої кішки...
"я цього хотіла?" спитаю себе у стотисячний раз...

Мій Боже, промінь у гіллі
Зачарував вінком прозорим,
Що на волоссі, наче горе,
Твоїм я бачив уві сні.

Я затремтів в гіркім безлунні
І відчував це осмутніло,
Як витончено шаленіла
І надихала в мене юність.

Ти запитала: ”Що?”. – Я сказав: ”Так”,
„Це забуття”, -
таке життя,
„Іди сюди, зімкнімо груди,
Безпутніх вуст відчуймо смак”.

На лаві тій, в полоні мрій,
Десь я сидів, передчував:
Той гордий ріт колись я знав,
Я тріпотів і мовчки млів.

Сказав я: ”Так”. – Ти запитала: „Що?”
„Це каяття”,
життя – ніщо!
„В житті моїм ти промайнула”, -
Я заридав, а ти зітхнула.

Лиш на лиці іскріння цят
Таїть ненависть поторочу.
Хіба не грізність ця жіноча
Твій віддаляла аромат?

Ти запитаєш: „Як?”. – Скажу: „Не знаю”
Ніхто про іншого
не дбає.
Я листя рвав і мовчки млів,
А горизонт поволі голубів.

Склепіння долі,
правда рук,
камінний
ритму хрест.
Мій час –
мов бородань-малюк
і впертий
анапест,
що ямбу
геть наперекір,
коли скарби
мовчать,
де вічність –
лагідності звір
і слова променад.
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Кусає день за вуха i за щоки:
Пекучий потиск його рук.
Я на снiгу почула тихi кроки -
Вже обернулася: пацюк.

Пустує ковзанка - я разом з нею.
"Немає Сонця - в небi дим!" -
Смiється снiг i крига над землею.
А я бажаю бути з ним.

Рипить повiтря, як його ковтати?
Чи скоро з'являться бруньки?
Ми вдома замоталися в халати,
А мрiя сипле пелюстки.

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

троянди... рожеві троянди
стоять у вазі моїй...
троянди, ви, милі троянди,
вас бачу у тузі своїй...
вже зникло, давно облетіло
пелюсток ваших тепло
та міцно у серці засіло
тих рук, що тримали, добро...

знов двері відчинені бачу,
простягнуті руки,
а в них -
троянди рожеві,
що плачуть
росою і болем,
що стих...

троянди, ви милі троянди,
роки проминуть як один,
та, серця мого діаманти,
ви в думках - хоч кілька хвилин!...
з давнього, 2000
taniamilewska

Розляглось роздолля порохнявим степом,
Скроплює отави юний смерк – монах.
Перекотиполем вітер пише епос,
Мов закладка книги розтягнувся шлях.
Розповзаюсь в небі сивочубим димом,
Місяцем прошитий в темряві тону.
Так мені без неї, як строфі без рими, -
Радості не знаю і не маю сну.
Вийду на розлоги під хітоном ночі,
Сяйте, ясні зорі, - мрії молоді.
Найніжніші щоки, губи найсолодші
Зранку намалюю сонцем на воді.
Вигойдайте верби, вихлюпайте хвилі
Ніжності моєї лірику сумну,
Проречіть із неба ангелята милі,
Що кохаю досі лиш її одну.

11.02.12.

Є в службі суддів присмак гіркоти,
Бо часом крім подяк звучать прокльони...
Та цей тягар ви мусите нести,
Тому що є порушники закону.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Родини все життя чекають вас,
А ви – давно жаданні гості вдома,
Та щоб закони захищали нас
Обрали шлях судді цілком свідомо.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Що є у Вас? Є діти, як у всіх,
І дружба – загартована, як криця,
Є зливи запашні і білий сніг...
А спокій – він, звичайно, лише сниться.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Це так банально – траур, тиша, меси.
Громи і грози, кава і чекання.
А нам було так добре без депресій -
Не холодно, не лячно, не востаннє.
Не восени, не в сутінках, не вдома,
Без рим простих і без бажань нагальних.
Нервові зриви, соцмережі, втома
І кола під очима – так банально.
Кули не глянь – одні суцільні жертви
Кричать про їх проблеми – довго й звучно,
А нам було так просто і відверто,
Що аж писати, справді, вже незручно.



січень, 2012

І зрозумієш, магнетичність прірв у чім,
лише із птахом у сердечному «двобої».
Так Прометей орла презлого приручив,
за мудрість цю годуючи собою.
Чим гірший я? Або чим гірший ти?
Уже не треба й «анти-божих» вчинків.
Тут головне – не відректись мети,
коли й дістане дзьобом до печінки.
Й коли сидітиме уже «у печінках»
не мислити фатально: «Помирать чи ні?!»
У тебе ж хоч – мутант, але – жар-птах,
живець з протуберанців помаранчевих.
Не корч із себе мертвого божка –
приманюй вогником крилату дивовижу!
Наука жити – смертна і важка?
Повір, лиш завдяки меті ти й вижив.
Тому… чому це я тебе учу?
Поквапившись, забув сказать про те я,
що сам тримаю перед Птицею свічу –
останній подарунок Прометея.
Я теж тут плавлю серцем кригу зим.
А щоб натхнення не сприймалося за кару,
я теж блаватні очі «пригасив»
і теж нап’ялив блазенську машкару…

на твоїх долонях почиває спокій
в човнику молитви крізь недолі шал
до причалу щастя в небеса високі
ти мене провадиш під зірок хорал
був я неуважним біль тобі приносив
та душа збагнула кається й болить
як же я бажаю у пахучі коси
потекти щокою крізь блаженну мить
ангельського миру хочу скуштувати
у саду у лузі між пахких отав
досить за розлуку болісної плати
що її в бездоллі я так довго брав
на твоїх долонях бездну переплинув
не зблудив із курсу - палахтів маяк
райдужної віри в ту одну - єдину
що мене забути не могла ніяк

10.02.12.

Тримай мене дужими руками
твоїх долонь тепло - скарби...
ти засоромився стоїш зніяковівший
у мене вливається твоє тепло...
ти такий добрий... і лагідний...
легко з тобою живеться
прихиляюся до його плеча.
2012р.

осяяно щедрим промінням довкілля
на віях крапельці роси
в тиші ти стоїш одна
та місток любові поєднає береги...
2012р.

Виниловый божок –
               забытый пасадобль.
Её ли сапожок,
               огонь в глазах его ль?

Парижская весна,
               год прошловековой,
им было не до сна,
               им шёл двадцать второй.

Абсентовый Верлен,
               рассвет бесстыдно свеж,
и так абсурден плен
               приличий и одежд.

И в танце был ответ,
               он точно знал, когда
стеснительное «нет»
               переходило в «да»…

[…]


Вздыхает старый кот, игрушкою шурша.
И старый дом живёт, натруженно дыша.

Листает старый том – убежище теней,
где все слова – о нём, вся музыка – о ней.

2012

яким би шлях не був а є моїм
іти мені ним довго і натхненно
і на вікні розгорнутий щоденник
плив по зимі як барвні килими

і я пливла по ситцевих квітках
і по руках твоїх до трему диких
я кращого й не хочу чоловіка
який не геній зовсім і не птах

солоний піт збирав з мого чола
цілунком пестив наче грів дитину
я павіддю лилась на сильну спину
тобі немов би першою була

і ти мене звалив ярким стегном
з під нього вже не віднайдеш свободи
пастельних звуків писані полотна
пливли із нами разом заодно

а завтра буде новий снігопад
мороз колючий що лютує здуру
я поночі крадусь в літературу
а ти за двох у снах саджаєш сад

На нитку вічності силяє час роки,
Збирає їх в намисто кольорове,
І діти виростають у батьки –
Оновлюється плем’я чорноброве.

На нитці часу сушиться журба,
Всихає біль, тьмяніє розпач й горе,
Ясніє сонцем далеч голуба
І урожай леліє вкотре поле.

Цю нитку дивну в руки не візьмеш,
Вона відрізком перейде крізь серце,
Майне у вічність, що немає меж,
Комусь відлунням з пам’яті озветься.

Ще небо – віщий дивоптах,
ще безневинна Лета...
Моя любов – на трьох китах
одній тобі планета.
Давно сокиру кам’яну
в дорозі ми згубили.
Віддав я мідну далину
за алфавіт і крила.
Миттєво в Лету ширми код,
остання тайна – гола.
О як тоді крізь сон висот
світились небом чола!
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

.... у іншому житті
Валерій Гребенюк
Bирує всюди заметіль -
Снігами вистеляє м'яко,
Футюлєш лине звідусіль,
Самотності у серці мряка.

Незрозумілий стан душі -
Так прагне серденько любові!
Для тебе пишуться вірші
І тисне відчаєм до болю.

Зiтер би все самотнім сном
Котрий із ранком проминає,
Та сонця промінь за вікном
Про долю сиву нагадає.

Не дотягнутися мені,
Не доспіватися протяжно -
Ти десь - у іншому житті
Красива-світла й недосяжна.


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2012
Свидетельство о публикации №21202030499
Присвячується Наталочці


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2012
Свидетельство о публикации №11202033954

У хаті тихо.
Аромати трав
Хвилюють тіло.
Кіт дріма на лавці.
А їй не спиться,
Мов голодній мавці.
А їй би випити
Росою з молоком,
Холодну ніч!
До денця, до краплини!
Померти в насолоді!
І з гріхом
Родитися,
Мов світ - із насінини!
Відьмацька ніч.
Розхристана душа
Зривається до місяця в обійми,
Завжди по лезу
Гострого ножа,
Завжди по краю проляга межа
Її любові...
Відьма спокуша.

28,01,12

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбривців хата
бо бідна душа запуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

Облетіло листя клена,
Сніжна наморозь зійшла.
Сторона благословенна
Сивочола, мов зола.
На цілушці небокраю
Стихли нюні журавлів.
Ходить рип сухий по гаю
Провидінням зимних днів.

Похмурніла далеч синя,
День прихильний занеміг.
Жде коханого другиня,
Вигляда зі ста доріг.
Де ж їй сум гіркий подіти,
Пожалітися кому?
У садку засохлі квіти
П’ють імлу глухоніму.

25.01.12.

…І вірила: є десь планета любові,
єдина з мільярдів планет.
І мріяла: витворить обрій бузковий
той, милий душі, силует.
І жодну галактику не обминала,
в яких лиш світах не була!
Народжувалась. І жила. І зникала.
І знов, народившись, жила.
Та скрізь і завжди –
на розпачливе: «Де ти?» –
у відповідь тиша німа…
Невже не існує такої планети?
Планети любові – нема?
…І раптом ця зустріч,
влаштована квітнем,
це небо – над нас, над поля.
Дарує закоханим
Світле і Вічне
планета любові… Земля.

2004 (2012)

Той спогад літа: травоквіття,
твоя усмішка чарівна…
тихенький вітер, верховіття,
хмаринка в небі… лиш одна…
Ми йшли, тримаючись за руки,
зривали щастя у вінок,
луна над полем перегуки
вручала соснам для думок.
Ромашки щиро усміхались,
коли крутилась голова,
бо, так ми довго цілувались…
Чи пам’ятаєш ті слова?
Що шепотав тобі я ніжно, -
все про кохання… знов і знов…
Там в травоквітті…
Скажеш:
- Грішні.
- Хіба є грішною Любов?
Той спогад літа: травостої,
чарівні квіти… Я не сплю, -
сьогодні спогад мій луною
шепоче з юності: люблю…

Аж забажалося померти,
Упасти прахом в лоно ями,
Як перестав писати серцем,
А диктувати - почуттями.
Як полишив душевні муки
Рядками сіяти у віршах,
Немов наклав на себе руки,
Застряг навік в пекельній ніші.
А як воскрес твоїм цілунком, -
Поезій луг ожив цвітастий,
Затріпотали рими лунко…
І тут я дійсно вмер… од щастя.

Коли таланту грані стерті
І слово в серці замерзає,
Урятуватися від смерті
Смерть нелюбові помагає.

22.01.12

Зима. Мороз. І місяць ліхтарем,
Над містом, що сховалося за стіни.
І не скажу, що душить тягарем,
та якось не облегшують провини.
Зима. Сніги. Крокую по узбіччю
Куди - не знаю. Напрямок? – Я йду.
Назустріч різнопланові обличчя
і я у їх безкластернім ряду.
Зима. Камін. І на паркеті шкіра,
І тіні на світлинах, наче жах.
А ще кинджал, на перехрест рапіра…
Нам тепло від вогню, що на дровах.
Зима. Кімната. Ложе. Погляд твій…
Сьогодні ми разом. О, як несміло
Ми розгортали згорнутий сувій
нових відносин. Як же неуміло…
Зима. Сніжинки. Вогник в небесах.
Тріщать в мороз дерева серед ночі.
Я загубив свій подих у лісах
твого волосся. Чари ж бо дівочі.
Зима. Сніги. Сьогодні знову пустка
і наче сон, зринає в пам'ять ніч.
А далі? Розійшлися. І відпустку
Коханню надали… без протиріч.

Небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

Утоляя душою стих,
а грозою – земли усталость,
сердце верное отпусти,
Боже мой, на святую малость.

Отпусти, как любовь – грехи,
а обида – узду вендетты.
Стенок нет и углов глухих,
есть пространство и капля света.

С доброй вестью о Рождестве,
с белоснежно-безмолвной стаей
я вернусь, чтобы жить в тебе –
Колядою в Свят-Вечер таять.

По губам от ресниц сбегу,
оставаясь слезой без соли.
Снег бумажный. На том снегу
за строкою, навстречу боли...

...небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

19 Января 2012

Для усіх зозулечка кувала,
Щедрувала словом потайним.
Потайки три слізки утирала,
Сумувала, Господи, за ним.

Сніг у заметах – золота душа,
Твоя, Ганнусю, ну а далі –ш-ша…
Бо кіт-воркіт на свічечку поглянув,
Гадання – воском і дорога яром,

Та небом пішки –йти не перейти:
Три болі, три тривоги, три мости,
Де до руки просвітлення торкнеться,
У скринці – щастя, ще чекає,

Серце!

Тебе, твою любов як дивоцвіт,
І світ до уст пригорне давній плід,
Покотиться він в пелену, хороша,
по сукні у перлинках перепрошень.

А камінь вгруз у землю поколінню -
У тебе три кровинки на коліні,
Куди підеш, мала, скажи куди?
Та гнізда мостять ранки голубі.

Відіп’єш з серця трохи самоти?
Ось ти? Чи ти ? Бо йти ж –не перейти,
А ніжкам грузько, і гризе дрімота
Куди тобі усе перемолоти?

Обличчя –біле –сніженьку ,лети!
Бо треба сили – треба - золотим
І срібним світлом засвітитись!
Любитись…

Прийшов з ясним чолом і добрими очима,
Збудив легенько доторкнувшись до плечей,
Всміхнувсь, проник у серце піснею незримо,
Щасливий ранок ніс надію до людей.

Співав, радів,
Звивався, миготів
І сіяв щастя у ріллю полів.

Плів тенета
Сонячним корсетом
І складав з промінчиків сонети.

Його карали позіханням за світанок.
Нікчемні, бідні жертви потайних ночей!
Утілюючись в душі сірих куртизанок,
Кололи світлий ранок лезами мечей.

Не помічав,
Надихав, реготав
І сіяв усмішки перлинами забав.

Зупинився,
Сонцю уклонився
І навприсядки по обрію пустився.

Галявина раділа, випивши роси,
Стріляли зайчики у душі без дверей.
А добре все ішло поміж колосся -
Щасливий ранок ніс надію до людей.

17/1/2012