Міжнародний день “Дякую”
Запровадили це цікаве свято 2008 року за ініціативою ЮНЕСКО та ООН, і святкується воно щорічно 11 січня. Існує ще одна версія походження цієї події. Дехто вважає, що цей день був створений компанією по виробництву вітальних листівок. Як би там не було, але свято з кожним роком поширюється по всьому світу, до його святкування долучається все більше країн.
Цікавий факт: вперше слово “дякую” офіційно згадали в паризькому словнику-розмовнику, який вийшов 1586 року. А в праслов’янській мові воно з’явилося в XVI столітті, коли диякон Авакум відповів на хороший вчинок побажанням “дай Богъ”.
https://tsn.ua/ukrayina/privitannya-z-mizhnarodnim-dnem-dyakuyu-


Дякую- приємно почути,приємно говорити...
Як лагідно слово звучить, ввічливо...
Коли відвертість при стосунках,спілкуванні...
Увага, підтримка, усмішка – характер видають...
Юлити не слід, повага,щирість, любов - подяки складові...
11.01.24

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

Ти можеш
нехтувати
моїми дзвінками,
Ти можеш
роздратовано
їх усі збивати.
І номер
змінити можеш…
Але, між нами,-
Це те ж саме́
що від себе
само́ї втікати.

Та нічи́м
не відключиш ти
теплоту мого серця,
І не збити
душевнії
палкі поривання -
Додаси
в ніжну страву
лепту гострої спеції,
приворотного зілля –
це лиш стимул
кохання...

2012

І

Які розлиті в небі, мов живі.
Немовби діти сонячного кола,
Ці зайчики стрибають у траві
І усміхається усе довкола.

Весну життю засмученому зви,
Хай подарує радість ясночола,
Краси твоєї бачу я розвій,
Ми меланхолію тяжку збороли.

Хоча вона, вертається, бува,
Стискає біль єство душі крилате,
Ллє на папір зворушливі слова...

Печаль - творець, стражданнями багатий,
Коли народжує пісень дива --
Так хочеться любов'ю світ обняти!

ІІ

Так хочеться любов'ю світ обняти,
Коли щасливий сам, тоді тобі
Приходить думка, як аристократу --
Розцілувати далі голубі,

Частину людству радості віддати,
Щоб жити перестало у журбі.
Степи безкраї, чарівні Карпати,
Осонцено всміхались далебі.

Нехай вітрила чорні надимає
Нещастя лютий невигойний біль,
Злетілась круків-паразитів зграя...

Та сила є цей смерті водевіль
Скінчити врешті, кляту гру одчаю,
І зупинити гради божевіль.

ІІІ

І зупинити гради божевіль,
Бездушності засліплення огидне,
Благання матері чи удови
Не спинять ката руку очевидно.

Із нього маску чемності зірви --
Тиранисько на троні жалюгідне --
Щур коронований серед повій,
У бункері захований негідник.

Але ми шляхом ідемо своїм --
(Лікуємось без путінської вати!)
Де про кохання плачуть солов'ї,

Витьохкує в гаях любові свято,
Понищило вже сяєво її
Жахливе мракобісся дурнувате.

ІV

Жахливе мракобісся дурнувате,
Воно ще довго житиме навкруг --
Народу слуги чи дегенерати?!
Чимало тарганів, а також мух

У головах політиків завзятих
Північного сусіда. Мов оглух,
Воює підло, величезні втрати --
По трупах лізе цей монгола друг.

Коли настане мир? - питання людства.
Весна, любов прилине в кожний двір?
Тоді вже, як лелеки засміються!

Скона останній мертводухий звір,
Пощезне царство хижого падлюцтва,
Яке сльози не варте удови.


V

Яке сльози не варте удови,
О скільки доль, розтрощених війною!
Колись напишеться прекрасний твір,
Як всупереч біді кохались двоє.

Десь бахкає убивця-бузувір
Здається, що востаннє ми з тобою
Під рев снарядів, (мій читачу -- вір!),
Із відчуттів любились гостротою.

А потім поступово стихло все:
Був день отой подіями багатий,
Куди ріка життя усіх несе?

В лютневі спогади сумної дати*.
І де сховати біль тяжкий пісень
Сестри, матусі... Краще розіп'яти.
________________________________
*24 лютого 2022 року - страшний день повномасштабного вторгнення військ рф в Україну.

VІ

Сестри, матусі... Краще розіп'яти,
А чи забуть годиноньку лиху
Хоч до кінця війни далекувато
Абстрагуватись треба від жаху*,

Любов руйнує, зносить всі загати,
Лікує навіть психіку крихку,
І настрій нам навіює крилатий,
Дарує хміль солодкому гріху.

А як реальність увірветься злюча
Страшніша, аніж бурі снігові,
Долини уявляються квітучі

Серед яких бузок уже зацвів,
О, як позбутися чумного Дуче** --
Одного нелюда аби нові...
_____________________________
* ЖахУ - авторський наголос.
Дуче** - італійський диктатор Муссоліні. Тут асоціація з Путіним.

VІІ

Одного нелюда аби нові
Не падали на голову жахіття.
Яриле наш -- любов благослови --
Так хочеться знов чистої блакиті,

Щасливих лиць веселих матерів,
Шедеврів од закоханих піїтів.
Хай веселково б погляд твій зорів,
В обіймах умлівали ми щомиті.

Та світ звихнувся... Бо комусь пече --
Зумів сусід собі всього надбати --
Народ падлючий заздрісних нікчем --

Загинеш ти, московіє, проклята.
Щоб кров засохла, й тільки лиш плачем
У цій війні закінчилися втрати.


VІІІ

У цій війні закінчилися втрати?
Та, мабуть, ні. Ще довго утюги*
Північного сусіда будуть м'яти
Донбасу й Криму доли і луги...

Кричатимуть від жаху немовлята,
Ракети нарізатимуть круги,
А ППО зуміє позбивати
Аж так, щоб все здригнулось навкруги.

Але невидима любові сила,
Побачивши Азовське море сліз,
Натхненням цю навалу зупинила...

Бо воїни -- незламності заміс,
Герої ЗСУ - цілуйте милих,
Нехай зірки лиш падають униз...
_____________________________
*утюги - танки.


ІХ

Нехай зірки лиш падають униз...
Бажання загадаємо таємні.
Приємний приготуємо сюрприз
Одне одному - дивувать взаємно.

О Нізамі, Хайям або Гафіз --
Середньовіччя пронизали темне
Поезії кохання, наче спис,
У вічності лишились недаремно.

Лейла й Меджнун. Як музика - слова,
Ці візерунки ніжності в декорі,
А хтось же вам кохатись не давав...

І марними були переговори...
Хай заховає любощів дива
Природа поміж верб чи осокорів.

Х

Природа поміж верб чи осокорів
Вона дає розраду, як ніхто.
Лікує тіло, наче санаторій,
Ковтнеш повітря свіжого ковток,

Душа, утомлена від бутафорій,
Там розкривається, немов бутон.
Справжнішає на лузі чи у зворі,*
Відвідуючи Божий пантеон.

А від кохання -- мавки, повітрулі --
Втекти не можуть, творять свій стриптиз
Перед купанням в озері заснулім...

Ярило підглядає там крізь хмиз...
Хай дасть і нам такі розкішні гулі,
Людей утішить ласками беріз...
______________________________
*Зворі - лісі (діалект.)

ХІ

Людей утішить ласками беріз...
Як розвіває вітер поетично
Смарагди чарівливі ніжних кіс.
А стовбурів ці вигини пластичні?!

Театру діти -- виходи на "біс" --
Завжди красиві - в травні, липні, січні...
Граційно випливають із куліс,
Вклоняються і дивляться заклично...

Не всіх вражає мовчазна краса...
Комусь потрібні залпи із "Аврори"!
Щоб заридали кров'ю небеса!

Уже дістало - клацання затворів!
Любов ачи ненависті оса?!
Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?

ХІІ

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Ні, нація творців - різниця в тім
Поміж народами, один з них - орій,
А інший -- нищить цінності святі.

Дві протилежності -- MEMENTO MORI*,
Лелека й ворон - символи оті --
Злетілись для кривавих тут "розборів",
Між білим, ну і чорним у житті.

Пасує світле почуттям високим,
Хоч світ падлюцтва нерви так погриз.
Хай на веселці відпочине око.

Вона порозливає барви скрізь.
О люде мій, ти - добрий, не жорстокий!
Кохання нам потрібен парадиз...
___________________________
*MEMENTO MORI - пам'ятай про смерть, крилатий латинський вислів.

ХІІІ

Кохання нам потрібен парадиз...
Хоча би острів серед океану...
На нім не розвивали щоб туризм!
Безлюдним був і у тумані танув.

Блакить небесна, пальма, кипарис...
Ізверху падає солодка манна,
Захищена лагуна, ми злились,
Удвох купаємось - любов нірванна!

А уночі -- легенький спів цикад,
Постійний штиль, ніде немає штормів.
Виходять зорі, ніби на парад...

Тут обійдімось без обсерваторій...
Життя -- рахат-лукум чи мармелад,
Німіють щастя висі неозорі.

ХІV

Німіють щастя висі неозорі...
Хай буде так, урешті, унизу.
Щоб люди не ховалися по норах
Через московії жахну бузу.

Могли собі шампанське відкупорить,
Пустить печальних спогадів сльозу,
Підняти келих за любов надворі,
Під мирним сонцем знов творить красу.

Вона вже винятком із правил стала,
Волошка - то рабиня кропиві,
Бо першої навколо - дуже мало...

Кохання вітре, із-за гір повій,
Хай сяють зір смарагди і опали,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХV

МАГІСТРАЛ

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда аби нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

січень - лютий 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Турботи денні проминули швидко,
Старанно вітер їх відніс кудись.
Єдиний свідок - місяць - динна скибка,
Що смачно в небі уночі завис.

В небеснім оксамиті - плід солодкий,
І бАйдуже було двом до табу.
Стояли у степу серед толоки,
Прийшло кохання - почуттів табун.

Тривала казка ночі аж до ранку,
І таємницю цю поглинув час.
Без вороття прощались наостанку,
Лиш щастя мить блищала на очах.

Неділя заступає.
День святих
і безробітних
день.
Ми відпочинемо
усього день,
гаразд?
під ковдрою затримаємось
довше?
під ковдрою – тепло́;
підозр напіврозпа́д
так швидше протікає
і керованіше…
Відімкнемо всі прилади?
всі телефони…
дзвоники,
усе,
усе-усе!..
А поки сплять секрети в темноті,
є дещо не з секретів,
дещо є:

"Ось тіло я кладу,
і тіло ти кладеш.
Вони є різні сфери
почуттів,
окремі зони
генні
ерогенні;
пластичні операції часів
зліпили ці тіла,
на диво андрогенні,
для чогось
спільного…
але твої вуста
сміялись тисячу століть назад,
мої лиш зараз плачуть.
Коли
взаємопоглинаються вони
в єдиний присмак
з при́тиском голодним,
час зникне враз –
і враз немає нас.
Є тільки те,
що тисячу століть назад сміялось,
і плаче зараз…
є…
але грудьми твоїми
кормиться дитина,
з якої вироста́ю я
чи й ти,
мої ж соски безплідні
і не повні
нічим, крім лоскотливої снаги,
яку, вкусивши, ти грайливо лестиш.
Ти лестиш їх.
а я п’ю молоко
з дитинства…
Так радість
є заміною рокі́в,
вона зростає…
є…
але ось раптом зойк
і раптом подих ось
і завжди раптом це
і із ніку́ди.
Біль не відчутний, коли радість це;
а слово тільки виражає слух,
підсилює, що час є радість.
Отак скажу до ранку ці слова,
бо тіло звуком є
твоє
моє;
і дещо,
що не мовчить,
минає й настає,
секрети слів в обіймах захищає…"

17–18 вересня 1994 р., Богдани́

Я шукаю.
Я чекаю.
Помічаю у дрібницях,
Перед сном та після,
З'являється твій погляд у зіницях.
І немає темряви, закривши очі,
Є твій образ.
Знаєш, а час вже відпустити,
Мені вже вдосталь.
Не проходять муки
І тебе немає поруч.

Йдуть місяці, триває безсоння.
Тривають надії,
Що охолоне вогник почуттів,
Звільниш місце у мріях.
Забудуть вуха той голос,
Проживуть легені без диму.

Наразі лиш тліє цигарка,
Майорить постать в екрані.
Колись не буде так тяжко,
Не буде душа по лабіринту блукати.
Не зникне одне —
Не зникнуть страждання.

Я тебе так обожнюю,
А ти мене – жа́лиш...
Твою обраність
вишуканими
малюю словами.
Із висоти спорудженого
мною п’єдесталу
Тобі дуже зручно
цілити
у мене блискавка́ми.

І як, скажи,
визнавати
не ахінеєю,
Що безальтернативно
уми морочить далі,
Античну байку
про незрівнянну Галатею,
Ко́тра по клітинці
свого
творця не з’їдає?

2011.

Від помаранча сонячного тепло,
Лоскоче вії цедрою ласкаво.
Думками тягнемося, ніби стебла,
Одне до одного межи батави.

Колосся пізніх почуттів дозріло,
Їх ласкою спокус колише вітер,
Вплітається ліричність танцю Гріга...
З небес природний неповторний витвір

Дарує з ніжності бажань намисто,
Із поцілунків легких - дотик літа.
Джерела рідних душ напрочуд чисті,
Бо пізняя любов - напій елітний.

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

Огортав його образ січневий туман
І краплинами повз на шибках.
Каламуть розчиняючи, денний кальян
Був у ніжно-прозорих шовках.

Маяком засвітилась надія ураз.
Повернувся. Забута пітьма.
І вражав безкінечно крилатістю фраз,
І від близькості гасла зима.

І легенько торкнулись збуджені в спразі,
В орігамі тіней на стіні.
Розпустились квітучі теплі оази -
Поцілунки любові рясні.

Газону покрив сніжний на осонні
Підтанув і щетиною узявся.
До тебе із вікна сміюся, сонна,
Показую тобі на щоки пальцем:
- Які ви схожі з ним! Такі колючі!
Обожнюю тебе в триденнім шармі!
Та знову обіцяє снігу туча,
Газон поголить, поховає шрами
З гіллЯ, принесеного буревієм.
Увечері твою щоку жадану
Цілуючи, у майбуття повірю,
Так легко, як у те, що сніг розтане.

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

Розлука возз’єднає нас знову,
У перервах марні спроби розірвати замкнуте коло.
Між нами щось більше, щось полонить думки все дужче.
Поки ми сумуємо — спілкуються, кохаються наші душі.
Ранкові нагадування, що пам’ять жива,
Ми все ще живемо в одне одному.
У чужих голосах чується знайома вимова.
У нових піснях змінили ноти, залишили мотиви.
Тонкі струни й удари, мов пристрасті пориви,
Лунає інструментів ехо у глибинах прірви.
Видихаю спогади з димом, на ніч обіцянки замість молитви.
Запевняю, завтра відпущу, крилаті почуття полетять на волю.
Час не лікує, рани самотужки знеболю.
Ти точно продовжиш жити, не згадуючи.
Я спробую.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

Зірчасте небо посміхалось з нами,
Мені здавалось, що я сплю.
Не шепотів, торкався скронь вустами.
Очима ти сказав мені: люблю.

Не знали ми, що там за рогом жде.
А доля готувала вже зигзаги.
Солоний смак лишився мюскаде,
Душа складала свій тяжкий екзамен.

Вокзал і рупор, і обійми ніжні.
Рукою помахала журавлю.
Й життя летіло. Чи були суміжні?
Мов тихий дзвін гірського кришталю.

Зірки, як завше, сяють угорі.
Минуло років стільки, як світанків.
Сніги, дощі, веселок кольори...
Несказане лишилось несказанним.

Чаруючи, звільню тебе від щему,
Шепочучи, за шию обплету,
Любитиму, і стане біль нікчемним,
Зітру із губ цілунком гіркоту.

Одна на світі знаю я, про що ти
Нахмурився гусеницями брів .
Спішу долоні на запалі щоки
Покласти, щоби смуток відболів.

З очей у очі переллється небо,
А з ним тепло моїх любовних чар.
Чекаю- іскра в погляді мигне, бо
Забудеш те, про що собі мовчав.
04.2023.

Я — твоя слабкість,
Бажання бути глибше,
Зламати стіни принципів.
Від ейфорії злітаємо вище.
Шукати в буденності палаючі ноти,
Мов голос твій милозвучний.
Співчуваю, сходжу з розуму від думок,
Що присутність моя швидкоплинна й минуча.
Мов скелі високі та річкові долини,
Пейзажі між нами безкрайні та милі.
Серед кілометрів доріг, почуттів плутанини
Мандрують серця наші вільні, невинні,
Б’ються в один ритм щохвилини.
Можливо, я — слабкість, виріб твій найдурніший.
Відмову мовчки прийму.
Знаю, на жаль, так буде ліпше.

І (ІІ)

Еолової арфи щемний дзвін --
Неначе на природі - пісня вітру --
Вона злітає вихором пір'їн,
Шматує, мов снарядами, повітря,

Коли тривог суєтний хвилегін
Нагадує кількаголову гідру --
Війну, що обертає все на тлін,
Красу немов стирає із пюпітру.

Але частіш я лірику там чув,
Ще й сльози наверталися неждано --
Очищення душі донесхочу...

Так вірші, проза, Образ бездоганний
Мене вражає, поміж мрій лечу...
Це -- твого серця надтонка мембрана.


ІІ (ІІ)

Це -- твого серця надтонка мембрана --
Література, слова дивна в'язь,
Од нього лід байдужості розтане,
Коли душа тих ліків напилась.

Читач відкриє щось нове, незнане,
І навіть той, хто у письменстві князь,
Здивовано аплодувати стане --
Мить успіху із сонця пролилась!

За пазухою камінь в когось буде,
І при нагоді заздрісний цей свин
На тебе виллє цілу бочку бруду...

Та не зважай, розвеснено живи!
Хоч відгомін брехливої огуди
До передчасних приведе сивин.


ІІІ (ІІ)

До передчасних приведе сивин
Життя столичне, зіткане зі стресів...
Почни для щастя городити тин --
Опинишся ураз на гострім лезі

Брудних пліток, брехні та гіркоти,
Бо інших там чимало інтересів...
Всі вияви любові, доброти
Не спинять підлих нападів агресій.

Але пітьми минає царство теж...
Звучить уже шляхетності осанна
Палає підлості одна із веж,

І розчиняється гидке, погане
В красі твоїй, вона тонка, еге ж? --
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

ІV (ІІ)
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...
Душа твоя - з метеликів небес
Для мене зіткана, моя кохана,
Тонка, чутлина, чуйна, всіх чудес

Не зміг би, ні, перелічить до рана...
Шляхетних порухів... Ти - мій дюшес,
Рахат-лукум, вино, від нього п'яний
На все життя... У щасті цім воскрес!..

Та зупинися, телепню пропащий!
Струси ману, устань уже з колін --
Ізнов потрапив ув облуди пащу!

Хай скільки літ ітиме часоплин,
Кохання хміль віддати? О! нізащо!
Як хочу я уникнути провин.

V (ІІ)
Як хочу я уникнути провин,
Позбутися нестриманості слова.
Бо в'януть між травиці - мурави
Квітки пахучі, ніжні, пречудові.

Хоч десь отам на луки попливи,
У місті нашого буття - основа,
(Далеко ті озерні рукави!)
Нерідко чуть матюк триповерховий.

Все ж лайка - вияв нашого життя -
"Святе" письмо для зека й вуркагана,
Поета - мріяв мати здобуття

Шевченківки*, і думав, що дістане...
А з милою - о ні! Хай біль протяв -
Не впасти до жорстокості тирана...
_______________________________
* Шевченківської премії.

VІ (ІІ)
Не впасти до жорстокості тирана...
Углиб єства мойого упірни,
Нероном* я буваю тільки п'яний,
Коли стискають кліщі Сатани.

Тверезий - мов натхнення океану --
Розбурханий чи тихий і сумний,
Меланхолійний, як Богиня Дана**,
Свічусь, неначе сонячні лани.

Дедалі рідше Бахусу*** молюся,
Прихильник більше чарівної гри,
Що циніки назвали мусі-пусі...

А нас вона підносить догори...
Мій деспоте, лише тобі корюся --
Кохання золотий аквамарин!
______________________________
*Нерон - римський диктатор.
**Богиня Дана - українська Богиня води.
***Бахус - у римській міфології бог виноградарства і виноробства.

VІІ (ІІ)

Кохання золотий аквамарин
Це - еліксир натхнення дивовижний
Шепоче ніби: сонячно гори,
Твори красу, вона хай буде стрижнем.

Здається, стане молодим -- старий,
І гори переверне витязь ніжний,
О сила доленосної пори! --
Двигтить планета, весь усесвіт грішний!

Та має Чорнобог також могуть,
Йому в двобої теж, бува, таланить,
Спроможний з п'єдесталу він зіпхнуть!

Тому боротись треба ненастанно
Й раптово щастя -- як любові суть --
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

VІІІ (ІІ)
Нас обів'є тоді, немов нірвана,
Шукаю ніжно пестощів твоїх...
Неначе то весна благоуханна
Благословляє солодом утіх,

Де музика звеличує оргАна --
Краса безмежна в радощах своїх --
Підносить до божественого стану,
Освітлює найкращу із доріг.

Ховаємось од болісних реалій
Окраденого долею добра,
І безміру кривавої печалі

Отам, де квітне сонячна пора,
Яку колись на миті нетривалі
О знаю: все одно вкраде Мара.


ІХ (ІІ)
О знаю: все одно вкраде Мара*
Краси життя п'янкі, щасливі миті,
Під вікнами ця заздрісна стара
Вгамовує бажання злі, неситі.

Улюблена її смертельна гра -
На ймення кликати, хто знайде сіті --
Озветься на той поклик - помира --
Під крики родаків несамовиті.

Але не вдасться позганять у кут
Все людство світу чорній цій потворі...
Згадавсь мені англієць Робін Гуд --

Він духом переміг чумні докори,
Достоту відав, що вбере цей спрут
Хвилини радості в огидні шори.
________________________________
*Мара (або Марена) – давньослов'янське божество зла, недугів, смерті, володарка Підземного світу.
В давньоукраїнській міфології вона уособлювала усю нечисту силу.

Х (ІІ)
Хвилини радості в огидні шори
Спрямовує життєвий негатив.
Піддашся, і зелені коридори*
Побачити зненацька можеш ти.

Вже недалеко звідти крематорій,
Чи темрява могильної плити.
Тримайся, не здавайся, зри у корінь,
Бо разом ще далеко нам іти.

Бувають, звісно, напади зневіри,
Краса душі на хвильку вигора,
Крадуть її космічні чорні діри...

Та світло, мов єгипетський Бог Ра**,
Дарує колір сонечка й сапфіра,
Вбере миттєвості життєвих драм...
___________________________
*Зелений коридор, кажуть, постає в очах тих, хто перебуває в стані клінічної смерті.
**Ра - єгипетський Бог сонця.

ХІ (ІІ)
Вбере миттєвості життєвих драм,
І їх огорне сяєвом іскристим,
Докупи все прекрасне позбира
Щаслива доля, як повітря чисте.

Над хвилями могутнього Дніпра
Хай спів лунає солов'я-соліста.
Кохана ув обіймах завмира
Милуючись неоновим намистом.

Вривається в картину темне щось,
Немов увів на світло мораторій
Диявольський скрипаль аби велось

Творцям війни пекельних ораторій...
Бо радості буття -- пророчив хтось --
Та не відчуть без цих акордів горя.

ХІІ (ІІ)
Та не відчуть без цих акордів горя
Той дивовижний насолоди смак,
Ту музику, котра і у повторі
Чарує серед холоду та мряк,

Де солов'їні голоси тенорів,
Медове флейти соло... Хтось закляк,
Заціпенів, заслухався акторів.
Їх виконання фантастичне? Так!

Але коли -- ця істина відома --
Тобі казала доля: "Умирай!
Одною з ніг вже був на світі тому...

Ледь виборсався, то життя - розмай!
Ти на контрасті пізнаЄш такому,
Яка прекрасна щастя дивогра!

ХІІІ (ІІ)
Яка прекрасна щастя дивогра -
Неначе падаєш в обійми щему,
Мов сонця цвіт душа твоя вбира,
Коханій ти даруєш діадему

З найкращих зір і каменів, котра
Богинь достойна, для яких окремо
Небесний виграває водограй,
Запрошує до любощів едему.

Туманять погляд хмари грозові,
Снують обмови заздрі, поговори,
Правдивості тлумачення криві...

Та сяєво космічне метеорів
Їх нищить... Бог іскрини шле живі,
То ендорфінів фантастичних море.

ХІV (ІІ)

То ендорфінів фантастичних море
Неначе танець чарівних наяд,
І кожна у прозорому уборі.
Розмова їхня - світла течія

Хвиль водоспаду, де співають гори
Як фонтанує віялом змія --
Краплини міріадами угору
Здіймає, насолодо ти моя!

Утіхи плотські все ще домінують,
Скорочують їх межі вікові
Й естетику струнку, неначе тую,

В оази поселяють садові.
Прислухайтеся: щастя світ цілує,
Еолової арфи щемний дзвін.

ХV (ІІ)

МАГІСТРАЛ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

Розбудив мою сутність жіночу,
І безсоння, наче Едем.
Ніби місяць сіяєш щоночі.
Ти вже став моїм міражем.

Мов вдивляєшся в сірість блакиттю,
Ще й росинка - цілунок твій.
А обійми легкі, оксамитні.
Вражень теплих цілий сувій.

Ти, як злива, омив моє тіло.
Через душу пройшов наскрізь.
Від любові гарячої млію,
Мені п*янко до самих риз.

У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думо́к.
Безпардонні і вітер, і час.
Очі схрещені - срібла пилок.

І співзвуччя воркоче тихо.
Ми не втомлені, ніби зорі.
Спомин знову тече по схилу,
Шелест осені без мінору.

Пригасле вогнище скуйовдив подих
У сиві пасма вплетеного вітру-
Те ожило, зажеврівши, допоки
Літали садом струмені зігріті.

Ні, не відтала крижана калина,
І змерзла пташка літа не відчула
Під теплим димом, що умисно кинув
Морозний вечір у гіллЯ заснуле.

Хіба що бруньці зціпенілій стало
На мить бентежно, і вона наснила
Собі погожий березневий ранок
І поцілунок соку ошалілий.

Дихни й на мене життєдайним киснем,
Торкни душі засмученої струни.
Я в мить, дарованій як ватрі, втисну
У груди серце із жаданням юним.

Відчую, як то брунці тій весною
Зсередини творити незвичайне,
І вирвавшись з лушпини затісної
Поета обдаровувать віршами.
01.2023.

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

Ніч в чорному із ластику бурнусі,
Бо дихання осіннє прохолодне.
Кружляє листя у невпиннім русі,
Знайти думки не можуть тихе ложе.

Вкарбовані слова бентежать душу,
Це ж ти зумів їх перлами розсипать.
Ледь-ледь губами доторкався вушка,
Теплом всміхалися очей бусинки.

А ось тепер поїхав ти у справах,
Осіння ніч обіймами стискає.
Мені б відчути вранці запах кави
І слухати слова твої ласкаві.

– Ми йшли так довго
по пустелі в обман.

– Ти бачиш світло?
– Ні, це просто туман,
а сніг так швидко замітає сліди.

– Куди ж іти нам?
– А ходімо туди…

– В Україну, де Великодня зима.
– Я серед друзів часто мрію сама.
– Ти не винна, бо Святий Миколай
під Рік Новий всіх запрошує в рай.

– Хай минуле рік старий прибере.
– Ти не винна – пригадала старе.
– А натомість хай розмріється шлях,
на якому сплять тополі в снігах…

– Білий вітер світлу путь простелив
ясно-сніжну, і мій сум підловив.
– По наметах літні сни тихо сплять.
– Я надворі буду Рік цей справлять.

– Нам кохання переповнює спів.
– А бажання – що хотів – поготів...
– У сніжинку знову перетворюсь
і тобою, любий мій, захоплюсь…

Не даремно Рік Новий настає.
Не даремно. Все, що є, – так і є.
Я з тобою на верхівці злеття
упокою проминуле життя.

З року – в рік, знову з Роком Новим
крізь надію з кожним словом живим.
Я вдячний Богу за щедроти земні,
які ще Рік подарує мені!!!

27 листопада 2010 р., Київ

Мамо,все нормально.

Сніг січе мечами,
У морозу сказ.
Сину мій, напевно,
Ти в окопі змерз?

Мамо, все нормально.
Сонечко встає...
Мерзнути і спати
Ворог не дає.

Громи, блискавиці,
Хмари рвуть вітри.
Ти, напевно, сину,
В багні по кістки?

Мамо, все нормально.
Тут негода теж:
"Гради", "Сонцепьоки"
Радий, що живеш.

Степ,жнива, пшениця,
Як стерня трава.
Як ти там, мій сину,
В табе є вода?

Мамо, я - дорослий.
Ти шануй себе.
Бо твої молитви
Бережуть мене.

Тобі дарую тихо ніжність
У круговерті днів шалених,
В квітневий ранок - вроди свіжість...
Пізнаєш ти всю сокровенність.

Ця ніжність в посмішці, у ласці,
У слові, сказаному вчасно.
Я відчуваю поруч щастя,
Дивлюся в очі твої ясні.

Перлину ніжності дарую
Єдиному тобі, коханий.
Ти збережи любов святую
З небесного меридіана.

***

Струна душі дзвеніти вже не може –
Вона давно й затято так мовчить.
І тільки голос твій іще спроможен
Своїм звучанням лід цей розтопить.

І тільки рук твоїх тепло ласкаве
Її іще тримає на землі…
Життя моє, жорстоке і лукаве,
Не загаси ці іскорки малі!

01.01.2024

Ідеш, неначе по скляному мо́сті.
Думки снують, снують: чи це кохання?
Бо свіже дихання й чарівний простір.
Розлита річка - бурне хвилювання.

Ідеш, неначе по скляному мості.
І якось боязко душі і сумно,
А таємничий знову вабить острів,
Перед тобою всміхнена парсуна.

А може, не кохання це, а пристрасть,
Яка колись, мов міст скляний - у друзки.
Стосунків цих підбила б жирну риску,
Але ж у цвіті почуттів галузка.

Все важче легковажити.
Роки
Не відпускають душу на дозвілля,
Де все душі дозволено,
Де зілля
Встеляє м'яко топтані стежки;
Де ще нема означених шляхів
Від пункту А до пункту Б,
Де вільно
Ходити безконтрольно й безприцільно
По цілині, в раю із реп'яхів.
Все важче легковажити.
Пора
Важких думок і виважених рішень,
Пора переоцінки зла й добра
Без переменшень і без перебільшень.

І
,
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Нам світять угорі, немов добро.
Воно у цьому виступає творі
Неначе лідер, головний герой

Із притаманних казці алегорій,
Що читачу розповідає про
Насправді незвичайну цю lovestory*,
Аж випромінює моє перо

Високу силу, що гамує хижі
Усі підступні наміри брудні,
Людців ненависних навдивовижу...

Нічого не дається без борні,
І сяйво чарівним намистом ниже
На темнім небі блискітки ясні.
_____________________________
*lovestory - історію кохання (англ.)

ІІ

На темнім небі блискітки ясні
Милують ніжно далеч розімлілу --
Твоїх очей чаруючі вогні --
Вбирав із них я притягальну силу,

Як перших зустрічей зринали дні,
Їх теплота неждано так зігріла.
І марив нею потім уві сні,
Бо нездоланна, магнетична, мила.

Одразу не збагнув, що це вона --
Любов прекрасна, як весна надворі,
Прийшла до мене, врешті, осяйна...

Й ганявся за химерами, которі
Забуті вже... Співає далина --
То пісня у розквітлому мажорі.

ІІІ

То пісня у розквітлому мажорі.
Здається, заспівали небеса...
Лісам, полям, лугам, барвистій флорі,
І фауні, що духом воскреса,

Воюючи в природному відборі...
Відкрилась ніжна музики краса,
Цей світ на крила підняла прозорі
Аж усміхнулась лагідно роса.

Лиш місто родить ревом звуки бруду,
Шматує, догоджає Сатані.
Оглушливістю нищить співу чудо...

Все ж ненадовго драйви ті смурні...
Сопілка-най ізнов лоскоче груди,
Являється принадливо мені...

ІV

Являється принадливо мені...
Чарівне озеро... о, там Природи
Закличний голос радістю бринів,
Ми упивались хвилями свободи,

Де ніжились лілеї запашні,
Богині Лелі заспівали оди --
Тіла, що під водою, мов у сні,
Кохання зазнавали насолоди.

Чи є за хмарами подібний рай?
Лише байки ковтаємо бадьорі...
Цим розповідям ні, не довіряй

Бо житимеш в содомі і гоморрі...
Хай пестять солов'їний небокрай
Тональності, як хвилі на Босфорі.

V

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Відтінки мають різні, кольори,
О музико моя, ти в непокорі
Звитягою озвучиш серця крик!

Чи радісна, то темпи часто скорі,
Де жваві віртуозні ритми гри,
При бальних танців запальнім фурорі
Нас вихор підіймає догори.

Та хочеться романсів старовинних,
Або ліричні хай звучать пісні --
Кохання чари там яскраві линуть...

Як співи солов'їні весняні
Руладами сміються безупинно,
Переливаються у вишині.

VІ

Переливаються у вишині
Метеликів крильцята пурхітливі.
Виловлюючи світло вдалині,
Немов купаються в сяйливій зливі.

Вони такі, о господи, манливі,
Підвладні таємничій пелені,
Що люди там засліплено-щасливі --
Лоскочуть їх пестливці чарівні.

А потім приземляє нас життя...
Гріховне і жорстоке апріорі*,
Доводячи до вовчого виття...

Кохання всі напасті переоре,
Їх силою, величністю протяв
Небесний спів на лагідній опорі.
______________________________
*Апріорі - (лат. a priori — первісно) — філософський термін, який означає те, що передує досвіду.

VII

Небесний спів на лагідній опорі...
Твій голос випромінював меди...
Хоч не співала в опері, соборі,
Лиш усміхались лагідно сади,

Берези умлівали срібнокорі...
Аж ріг свій звісив місяць молодий,
Як зорі скинув, бувши у дозорі,
Мов золотом душі нагородив.

Та інше амплуа тобі судилось
Після гірких житейських полинів -
Поезія - музична, легкокрила,

Дарована ясній височині,
Й піснями серця людству засвітила...
Хто ними так чарівно гомонів?!


VIII

Хто ними так чарівно гомонів?!
Неначе віти у прекраснім парку,
Де вітер виграває на зурні,
Щебече птаство в кожнім закамарку.

Там легконогі коні вороні
Везуть закоханих доволі шпарко...
І він її цілує, мов сп'янів,
Вона пісні співає під гітарку.

Чи це наснилося серед зими?
Бо допікають ночі захололі.
Як літа хочеться вдихнуть грудьми,

Пройтися легко росянистим полем,
Та навісніє, грюкає дверми,
Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"

ІХ

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
Є радість у порі оцій своя!
Йди, рученьки зігрію я поволі,
Красуне мила, дорога моя.

Од вітру щуляться дерева голі,
Морозу не позбутися ніяк,
Бо тільки грудень всівся на престолі,
Оповиває холоду змія.

Та добрі вчинки, лагідність жіноча,
Тепло дарують, ласку візаві.
Приймаю залюбки її, охоче

Хоч знає заздре стежечки криві,
Дурницями нам голови морочить,
І сипле в очі цілу жменю кпин.

Х

І сипле в очі цілу жменю кпин,
Плітками із-за рогу лихословить
Такими, що супроти них полин
Солодким видається, аж медовим.

Лихі ті завидющі люди злі,
Далеко їм до справжньої любові,
Жорстокі наступають на граблі --
Життя карає за падлюцтво й змови.

А ти умієш те не помічать,
Шляхетним серцем гамувати болі,
Розвіяти чорнющу непроглядь...

Хай насипає чорт на рани солі,
Бо ненадовго цей пекельний тать
Міняє настрій дикістю сваволі...

ХІ

Міняє настрій дикістю сваволі
Чергова із життєвих темних смуг,
Як в музиці - дієзи на бемолі.
Меланхолійний виникає круг,

Язик увесь уже у валідолі
Через дрібних переживань ланцюг.
Стаєш ти бранцем чорної неволі,
Короткочасних напастей, недуг.

Чекають нас до сонця повороти,
Немов намиста сяючий бурштин,
Що постать випромінює навпроти...

І вже любов'ю сповнені гаї!
Хоч як злі сутності вчиняють спротив,
Та боре їх одна з твоїх таїн.

ХІІ

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Це - віра незборима в наше щастя,
Пораду вибивати клином клин
Дадуть тихенько нелюди зубасті --

Навіщо здавсь, мовляв, сварливий він?!
Хіба із ним стать парою удасться?!
Віддати краще Сатані уклін,
Служити вірно всемогутній касті.

Ні, не рабиня ти у тім гнізді,
А просто добра, без падлюцтва ролі,
Щоб ницості заприсягтись орді!

Ідеш назустріч завше світла волі...
Жагою я спалахую тоді!
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі!

ХІІІ

Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Незрима покровительки рука
Веде туди, де весни ясночолі
Вигойдує діброва гомінка,

Розмаює вітрами на роздоллі,
І ними заколисує, м'яка,
Ми в озері єднаємося голі
Під тьохи соловія-співака.

Раптово чорна хмара, як чортиця,
Яку дратують ігри лугові,
Нам блискавкою люто заіскриться...

Злий люд страшніш за гуки грозові,
Тому вбирають диво наші лиця --
Еолової арфи щемний дзвін.

ХІV

Еолової арфи щемний дзвін --
Любові голос чарівний, найкращий.
Він умостився весь на тятиві
Амурового лука серед хащі,

Протявши наскрізь нетрі лісові,
Бальзам пролив на серденько боляще...
Цілющим вітру подихом навій
Святковий настрій миті підходящій.

Усе минає, кажуть, і любов.
Невже нудьга лишається в фаворі?
Докір німотний серце уколов...

Та все відносне - також зрю у корінь --
Вогонь кохання тліє й сяє знов --
Твоя душа - як бісеринки-зорі.

ХV

МАГІСТРАЛ

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023) - 2 січня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Аби ти з пам’яті пішла –
я б у театрі мав аншлаг.
Але аншлаг думок – у голові.

Актором за́вжди був, як був, –
у бутафорські труби дув.
Але твій лик усюди – візаві.

Звідкіль спливаєш, болю мій,
на хвилі радісних подій?
у час, який здається чарівним…

Червона постать на горбі
тобі зіграла на трубі –
люби той звук і переймайся ним.

Аби ти бе́звісті пішла –
я б ще надію полишав,
що то не люб..., а витівка дурна.

Але життя твоє сумне
скрізь супроводжує мене,
то сниться незакопана труна.

24 січня 1996 р., Київ

Ось промайнула вічність,
Між нами досі невідоме.
І панує досі в серці ніжність,
Не знімаючи свої окови.
Спершу здавалося, коротким буде епізод,
Не зробити з моря океан.
Тепер емоцій хвилі викликають шторм,
Цікавий епізод перетворився на гіркий роман.
Серце просить припинити,
Не йти на дно що разу, як кохання відчуваю.
Занадто небезпечно розум ласку ту сприймає,
Не за бажанням, але чомусь тікаю я, тікаю.
Спиняюсь… А скільки вічностей пройшло між нами?
Як легко обійшли ми відстані зигзаги?
Чи не даремно я біжу і намагаюся сховати
Бажання вічність ту легенями вдихати?
Листва дубова зеленіє в грудях,
Доки моментів поруч маю дожидати.
Німіють ноги від того дурману, що чую в голосі твоїм.
Так надовго застрягає в пам’яті,
Що краще б ти був, любий мій, німим.
Непристойно хочеться торкнутися,
На дотик відчути рук твоїх тонкі кисті.
Зрозумій мене, милий, не хочу одного –
Чекати прокляту вічність.

Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед.

Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві.

Кажімо більше ніжних слів.

З раннього. Увійшов до першої поетичної збірки «Дзеркала». – Львів: Каменяр, 1991.

Самота роз*їдає людину,
Ніби цвях покриває іржа.
Час безжальний біжить неупинно,
Не існує для нього межа.

Розкажи, як живеш наодинці.
Не приховуй. Твій біль струменить.
Відчуваю, бо в кожній клітинці
Так вразливо й тривожно щемить.

Не мовчи. Загою твою рану
Теплотою своєї душі.
Від акорду старого органу
Розіллються рікою вірші.

Не залишиться сліду від суму,
Із шпаринок його прожену.
Лиш твої бачу очі у тлумі,
І вночі мені теж не до сну.

Я втамую твій біль поцілунком
І хмарини розсію суцільні.
Візаві, мов бальзам порятунку.
Тільки вдвох ми з тобою... сильні.

Біле все- ні стерні,ні мітлини
І в малиннику- тільки вершки ,
Хвилі білі застигли під тином.
А мені ти прочистив стежки.

Пробіжуся по них біля хати,
По не стоптаному полотні.
Кущ порічок,від снігу вухатий
Чемно клониться в ноги мені.

Привітає засніжена вишня
З ніжних гілок скидаючи сніг.
Та під дахом пташина десь писне-
Прилетіла пір'їна до ніг.

Біло , м'яко стежки замітає
Та вороння до снігу кричить.
Йди до хати. Малиновим чаєм
Ми з тобою зігріємось вмить.

Розкладем чорно-білі світлини
В тон пейзажу в зимовім вікні.
А на них- ось весілля хвилини,
Ось батьки наші ще молодими.
Це ж який сніг водою вже сплине?

Завірюхою рòки- що дні.
Й кілометрами білі стежини...
12.2021.

Я люблю тебе, щербата,
Не жахаюся екстриму.
Компенсую твою втрату
Поцілунками палкими.

Я згодую тобі кашку,
Заколишу свою лялю...
Спи в моїх обіймах, пташко, –
Різну я тебе кохаю.

2008

У світлі дні твоя свята душа
відвідає мою самотність грішну,
щоб серце, мов народжене лоша,
у білі сфери, ніби вперше, вийшло;

щоб защеміло між сріблавих трав,
насьорбавшись роси з твоїх чистилищ;
щоб вирвалось від того, хто вмирав, –
на рай, а не допало мертвих вирвищ.

Віддай усе, що заслужив мій тлін,
земним шарам у споконвічний спадок,
постав мене на ноги з цих колін,
де затягнувсь приземлений припадок.

Я поцілую руки голубі
своєї удоволеної тіні
і, возлюбивши безвість у собі,
злечу, мов птах у вир, прозоро-синім.

Повз світлий-світлий день, а не пітьму,
повз пам’ять, перемножену на много,
свою любов навряд чи підійму –
бо дух легкий лише любов’ю Бога.

12 лютого 1994 р., Київ

Ця ніч - як давній фотонегатив :
Блакить небесну чорна плівка вкрила,
Сховавшись , місяць хмари підсвітив -
Летять на чорнім небі білі крила.

Там , де чорніли скиби із землі,
Рябіє тіней біло - сіре диво,
І білий сніг , що втримавсь на гіллІ
Малює контур саду негативом.

А зорі - ніби з іншого життя -
Такі яскраві в чорнім оксамиті,
В морозній чистій висі мерегтять
На небі , що дощами грудня вмите.
01.2022.

Одержала диплом учасника проекту Гіперпоема.
Так несподівано і приємно, що мій короткий вірш:
Слова, як зерна, силу мають,
Завжди про щось повiдомляють,
Є добре слово і лихе,
Слід пам'ятати завжди про це! Швець Тамара
включено до найбільшої поетичної книги у світі, яка увійшла до книги рекордів Гіннеса.
Від щирого серця дякую засновникам унікального проекту. Вітаю всіх поетів, творчих успіхів та натхнення!
#WorldLiterary
#WorldPoesia
#WorldRecordGuinessAnthology
#hiperpoema

Тиха ніч морозна,
А щойно теплий ранок був на дворі.
Неначе тільки-но прокинулись ми вдвох
І теплий серпень простягає нам долоні.

Танцюють, падають сніжинки.
Неначе вчора в’яло листя?
Жовтнева ніч нам гріла душі,
Щастя було так близько.

Досі пам’ятаю квітень,
Що повний був печалі.
Розгублені хмарини плавали у небі.
Не розумію, кінець то був або початок.

Нестримно плине час, біжить від нас подалі.
Ти переслідуєш у спеку, в холод,
Всі спроби кинути – невдалі.
Прошу, зі мною ти побудь,
Кращий момент нас не мине.
Колись… У нас все точно вийде.
Коли-небудь.

26.12.2023
1:33

Пестощі, пестощі, пестощі губ
Лагідні лестощі любим* навзаєм.
Волею неба дарований шлюб,
Те, що ми щастям усі називаєм.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!

Ніжності, ніжності, ніжності рук
Шкіру шовкову усю обтікають.
Шерех солодкий як спів у них - звук -
Мов одчиняє ворота до раю.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!

Любощі, любощі, любощі тіл,
Пристрасті море, хмільне божевілля.
І відчування життя повноти,
І океанне любові всесилля.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!
_____________________________
*Любим - тут іменник у множині.

27 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я дихаю тобою.
Ти заліз так глибоко у серце,
Під шкіру тисячу гілок встромив,
Знайшов вразливе місце.

Іноді відпускаєш ненадовго
Та, чесно кажучи, стає не легше.
Зустрічі повторюються
І почуття неначе вперше.

Обрав таємні закутки душі,
Проріс корінням поміж ребер.
Ти став частиною мене,
Зробив хитку маріонетку.

Немає сил, проте не переймайся,
Для тебе згодна бути всім.
Не відчуваю ані страху, ані болю.
Здається, справді дихаю тобою.

12.2023

На справжній висоті
усіх життів і долей
тебе я вже забув, –
тебе ж уже нема.
Увесь минулий час
такий старий і кволий,
а ти – прийшла сюди,
сліпа, глуха й німа.

З воскреслих кольорів
із музики, зі слова
я вибудував рай,
не втілюючись більш.
Душею ввився ввись,
бо небеса – основа.
Вони – малюнок мій,
мелодія і вірш.

Тут світ новим звучить
і бавиться, і грає.
Укотре оживу,
зійду, зміню ім’я.
Вічно живим є все,
крім то́го, що вмирає.
По-перше – ти,
по друге – ти,
по-соте – я.

13 липня 2007 р., Богдани́

Слова, як листя зірване із гі́лля
Розніс безжально вітер навсебіч.
В полоні осені усе привілля,
Туманний подих, журавлиний клич.

Дощу безбарвний накрапає бісер,
Дрібний цокоче, мов слова, слова...
Не гасне жовте полум'я узбіччя:
Кущі, дерева вбрані і трава.

Нічого не лишилось, тільки осінь
Стирає, ніби губкою, слова.
Мінливості царина і без лоску,
Як ніч міняє день, не спить сова.

Ангедонія.. безвихідь,
не хочеться навіть писати .
жити- й подавно. Либідь
злетіла зовсім недавно -
змерзла, упала безславно
десь у морях безнадії...
Плачу... Не можу обняти...
Можу лиш взяти лезо
молодика для страти-
поцілю собі нетверезо
десь поміж горлом і серцем.
Там точно під реберцем
та,що допоки мліє
злість треба покарати.
Далі - безмежні далі,
чи то фантомні болі...
Нерви мої зі сталі-
те, що вони тримали,
мабуть зо три вже мали
Здатися на татамі долі
Та волати - доволі!!!

21.12.23

Непросто все...непросто все між нами.
Закоханість схопила у тенета скотчем.
І душі вигравали теплі гами,
У зачарованім ми опинились колі.

Непросто все...непросто все між нами.
Зависли раптом міцно в межах віртуалу.
Тебе, неначе сотню літ я знаю.
На світ навколишній накинув хтось вуалі.

Непросто все...непросто все між нами.
Реальність завтра може інше заспівати.
Чи вбереже закоханості дамба?
Чи змиє в суєті її дев*ятим валом?

Не з’являйся хоча б тут, уві сні.
Я досі чую твій голос.
Слова, що казав ти тоді,
Мені ніколи не буде їх вдосталь.
Час минає, а ти – ні.
Переслідуєш по всім куткам,
Не даєш покою місяцями поспіль.
Маниш своєю красою та болем,
Через біль я втрачаю свідомість,
Зате насолоджуюсь сповна.
Через страх, через смуток
Я переступлю, аби тільки зустрітись з тобою.
Прокинувшись вранці, про тебе будуть думки.
Шкода мені, що це сталося знов уві сні.

2023

Такі жінки народжуються в зимах
Прекрасно чистих. Скажеш- крижана?
Вона - сніжинка, бо неповторима
В можливостях, бажаннях, мріях, снах.

Не кожному під силу обійняти .
Як сніг і сонце - спробуй, роздивись!
Як місяць ясний, сріблом розіллятий,
Торкне очей, щоб кликати увись!

Така вона, зимова, незбагненна,
Кохана жінка, схована весна.
Розпуститься рожевим цикламеном .
Прекрасно чиста. Сніжно осяйна.