Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Подаруй, подаруй мені вітер,
вільний вітер люблю над усе.
І не думай політ зупинити,
хай любов нашу юність несе.

Хай про нас ще нічого не знають,
зайві сумніви просто зітри.
Ще збагни, що, крім тебе, бувають
дуже злі і підступні вітри.

Вітре мій, вільний вітре мій,
ти летиш по душі моїй.
Обігрій і довірся їй,
вітре мій, юний вітре мій.

Ти так любиш дивитися в очі,
прокладаючи шлях до зірок.
Під крилом ніжно серце лоскоче,
ми до вічності робимо крок.

Нам кохання одне допоможе
подолати розбіжність світів.
Є багато простих перехожих.
Мало – юних і вільних вітрів.

Вітре мій, вільний вітре мій,
ти летиш по душі моїй.
Обігрій і довірся їй,
вітре мій, юний вітре мій.

Їм оди писали Вергілій, Овідій.
У Римі, Єгипті й Парижі цвіли.
І зір чарували троянд краєвиди.
Колючки-шипи не помітиш в імлі.

Цей захист божественна сила природи,
Мов дар королевам дає повсякчас.
Вражає бутонів незаймана врода,
Приваблює ніжність квіткова щораз.

І літо в трояндах любов'ю зігріто.
У квіточці кожній проміння тепла.
Всміхаються вранці тендітні, мов діти
Пелюстки шовкові - прикраса стебла.

У сонячній ласці купаються квіти
В моєму привітнім розкішнім саду.
Милується ними легесенький вітер,
І я залюбки у розарій іду.

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Весна квітчасто-кольорова непорочна
Для нас дарована, лиш придивись навкруг.
Ось сонця тепла ласка зазирає в очі,
І руки ніжні тягнуться до твоїх рук.

Весна-співачка голосиста, легкокрила.
Для нас - пташині довгі арії звучать.
Прислухайся, - це пісня із любові, мрія.
Душа цвіте, як в білосніжнім квітті сад.

Безхмарне небо весняне в шифоні синім,
І рідні, любі очі, чисті, чарівні.
Мелодія кохання - звуки клавесину,
Це спомин добрий з юності тобі й мені.

Біля білої груби –
тепло,
пальці звикають до неї,
чоботи бачили ліс
і тепер коло неї чорніють на варті,
вогка одежа звисає,
мов хмара надворі;
світло стискається,
сутінки суто,
миша підпільно в кутку шарудить;
дощик щебече за шибкою,
пахне грибами і рибою,
сном наповняється хата.

14 липня 1993 р., Богдани́

Від слів твоїх хотілося мені літати,
Бо оживали барви візерунків.
Мов мавка, я пила любові трунок,
Лилась для нас симфонія життя строката.

Але ж безжальна осінь холодом війнула,
Пірнули у буденність круговерті,
І розчинилась у дощах відвертість,
Відшелестіла листям, канула в минуле.

Хоча не відпускаєш досі, а тримаєш,
Мене мовчання вже шматує навпіл.
Мені б у ліс, була колись я мавка,
А в тебе справ зібралося тепер чимало.

І
Я не знаю досі це було, чи ні...
Пригадався вечір в вересневі дні:
Вітерець над ставом, тремтілА вода,
І бузкові очі і твоя вродА.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІ
Зустрічав нас вечір, проводжала ніч.
Слухав з хвилюванням твою милу річ.
Зорі дарували сяйво золоте,
І мені здавалось, що одна впаде.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІІ
Промайнула осінь, і прийшла зима.
Знов я біля ставу, а тебе нема.
Повернусь думками в вересневі дні.
А бузкові очі снились знов мені.

Чом ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг?
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

7 лютого 1992 року.

Мені коханець дивиться у вікна,
Як тільки-но я світло вимикаю.
Сьогодні- повноликий і привітний
Залив мене сріблястим водограєм.

Я так люблю його обійми ніжні!
Легка рука заплуталась у коси.
Мене із ним чекає дивна нічка.
Який він красень! Хоч і безголосий.

А то, буває, жмуриться ревниво,
І виглядає зовсім непомітно.
У ніч таку для мене зірок зливу
КидАє до шибОк блакитним світлом.

Та сердиться недовго, тішить знову
По нОвому, і так щоночі різний.
Нехай і не зігріє теплим словом,
Бринить в мені його срібляста пісня.

Постійний мій коханець- місяць ясний.
ЗрадлИвий, знаю, хоч бува й рогатий.
Але мені таку дарує казку,
Що я за неї ладна все прощати.

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Я тягнулась до тебе душею,
Ніби бризом легеньким торкалась.
Та хіба в шумі чути мій шепіт,
Коли людськості, мабуть, замало.

Я ковтнула твоєї печалі,
І скотилась сльозина у море.
Самота пролягла на причалі,
Десь у темряві жевріли зорі.

Після ночі наступить світанок,
Чайки крила розправлять в польоті,
А журби незагоєна рана
У морському залишиться лоні.

- Море, море, ти волі безкрайність,
Розчиняєш водою журливість,
І виспівуєш сонячну дайну.
Я, мов чайка, крилато полину.

Далеко по той бік добра і зла,
на пагорбі, засіяному сонцем,
гуляла ти, а яблуня цвіла,
й легкий серпанок плив то тій сторонці.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

Казали всі: даремно йти туди,
бо то ж не рай, а марево та й годі.
Але бажання раяло: піди
і знову все віддай дівочій вроді.

Ти уривала ніч – я довжив дні,
щоб у коханні довше бути разом.
Твій райський сад сподобався мені.
Але чогось не вистачало ча́сом.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко стало серцем і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще солодко й досі?

– А яблуко рубінове – то гріх, –
призналась ти і зникла загадково.
І я його знайшов та вже не зміг
своє життя переробити знову.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

14 серпня 2000 р., Богдани́

Трави цілувались стеблами шовковими,
І горіли зорі на небесній сукні.
Місяцем грайливим очі зачаровані,
Молодість яскрава і сердечний стукіт.

Вітерець ласкавий повівав між травами,
І тепло у грудях, і обійми крилець.
Поцілунків перших час перед загравою,
Аж шарівся місяць, як серця любились.

...І тепер... яскраві зорі, сяє місяць теж.
Пухом сивочолим час летить невпинно.
А думки бентежать душу: спогадів кортеж,
Запахом медовим з присмаком полинним.

А він жадав прозорості небес,
Ранкової тендітності її пелюсток.
І сильних хвилювань бентежив прес,
І сонячне видіння доторкалось бюсту.

А він жадав очей нічну зорю,
Щоб душу сяйво золотаве лоскотало,
І шовком шелестів від сукні рюш...
Принади вабили, і знов - думок коралі.

А він жадав, жадав її усю,
І ніжно називав трояндою з шипами,
Але ж охоплював нещадно сум:
Заміжньою була жадана серцю пані.

Між листя буйного і трав
Я усміхаюся дитинно...
Хмелію тим, що Бог послав --
Прекрасна літа середина.

Немов коштовний камінець --
Переливається у слові,
Вдягнула сонячний вінець,
В смарагді блиску, як в обнові.

У співі птаства звук є свій --
Немає в голосі металу.
І сила — слабкості ясній
Тут віддана вся на поталу.

У душу щастя намело,
Гойдають хвилями легені.
І розчинилось люте зло
У вітру подиху зеленім!

15 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Кохалися, а потім розчинився,
Мов цукор в чистоті води ураз.
Десь скошена виднілась в липні нива,
Збігало сонця світло в темний час.

...Коли запитував про шанс, тремтіла
Від вітру хвилювання, чи журби.
І знала, знала, що його любила,
Адже це він знайшов її в юрбі.

Відшелестіло, відцвіло. Змирилась.
А він тепер запитував про шанс
Потрапити в любові певні ритми.
Розклала доля на шляху пасьянс.

Не пиши мені віршів сумних,
У житті цім нещастя багато...
Я так хочу почути твій сміх,
Твоє личко ясне цілувати.

Не пиши мені віршів сумних,
Не ридай же у душу рядками...
Віджену я від тебе сім лих,
Звеселю тебе, люба, піснями.

Не пиши мені віршів сумних,
Хай журу твою легіт розвіє,
Зі страхів покепкує твоїх,
Ніжно сонце загляне під вії.

Не пиши мені віршів сумних,
Йди в обійми мої, моя зоре.
В зливі пестощів, ласк і утіх
Розчинилось надумане горе.

14 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Гей, ви дні неупинні, нестримні роки!
Так багато лишИлось позаду.
Мені ж хочеться ще навесні пелюстки
З польової ромашки зірвати .

Дуже швидко промчався буланий табун,
Несучи жовту осінь на гривах,
Зупинивсь недалеко в зимовім степу,
Білим став і чекає зрадливо.

Та я знаю, що варто лише підійти,
Й понесуться солОві у весну.
Але вірю, між ними знайдЕться один
Щоб мене до ромашок довЕзти.

Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.

- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Долати разом довгі нині тори.

І щоб оте багаття не згасити,
Додала б легкі ніжності іскринки,
Вогнем наповнила б кохання силу, -
Так мріяла жіноча половинка.

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?
Незрозумілості і жаль, й образа.

Поговорімо, лиш відверто,
Без гордості у тихе надвечір'я,
Щоб апатично мить не стерти,
Щоби душа не впала у зневір'я.

Скільки днів ще — сумних і веселих? --
Ллється долі терпка рідина.
Тільки знаю я — щастя свій келих
Не допитий далеко до дна.

Ще хмеліє життя диво-снами,
Підливає в бокал гіркоти...
Тихо тче із контрастів орнамент,
І веселкою сяєш в нім ти.

Хай печаль мою голову тисне,
І зажури у дім нажене.
Апогей лебединої пісні
Ще в дорозі чекає мене.

Ще омріяна наша світлиця
Нам запалить кохання свічу...
Йди в обійми, моя світлолиця,
Хай я знову у рай полечу.

Хай здається не раз, що не в дусі
Нервоструни всі рву скрипалю...
Бо освідчитись просто боюся,
Як шалено тебе я люблю!

11 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я встану рано, на світанку,
Пройдуся полем по росі,
Послухаю спів жайворонка в небі,
Побачу красу рідної землі.

Піду у гай, де соловей щебече,
Вдихаючи на повні груди.
Стрічатиму біля потічка сонце
Й відчую пробудження природи.

І кожен кущик до мене озветься,
Кожна травинка з ранком привітає.
У піднебесся пісня пташина ллється –
Це рідна земля новий день стрічає.

20.11.2021

Чорноока нічка розпустила коси,
Місяць тихим смутком зазирає в душі.
А між нами кілометри, хмарочоси.
Океан бездонний і не видно суші.

Лиш тебе я наче років сто чекала.
Пагони любові протяглись магнітом.
Це кохання, ніби опера з Ла Скали.
Зірка щастя, астероїд Геракліта.

А до зустрічі вже часу небагато.
Навіть світ увесь принишк давно в чеканні.
Перейдемо знову вулканічне плато.
Ніжно стеблами сплетемося в жаданні.

Ми згадали сьогодні листи із поштової скриньки,
Від якої були не паролі, а крихітний ключик.
Я тоді діставала до дверок залізних навшпиньки,
Видивлялась послання в газетах від того, хто скучив.

Із ваніллю- то лист від бабусі, від тьоті- з духами.
Берегли ті конверти тепло між холодних поштамтів.
А пізніше, без марки, ти слав мені ними кохання,
І у відповідь я відсилала обіцянку ждати.

Світу цифри ніколи не бути із духом ванілі,
З неповторним відбитком руки ( чи душі), що сплітався
У слова і рядки,хай з роками уже поруділі,
Та живуть мої сім у них, і оживають сімнадцять.

Проросло безсоння із зерна розлуки
І літа по ньому сірий пух будяччя,
В колючках акацій тягне з ночі руки,
Та буяє радо, тільки - но заплачу.

У мого безсоння жовто- чорні очі
Розчерком зіниці розкололись хижо.
Що воно шепоче, знати я не хочу,
Але, щоб почути, мабуть, подих стишу,

І згорнуся втроє, до колін притиснусь.
То все лиш здалося - птах агукнув хрипло.
А у шибці темній білий місяць висне,
На подушку мокру сивий промінь сипле.
05.2022

I.
Перестань у мої кольорові
Не жадано приходити сни!
І приносити збурення знову...
Бо ти частка тієї весни,

Що п'янила мене диво- цвітом,
Спокушала отим відчуттям,
Де хотілося палко любити,
Де не тліло, буяло життя.

Де, здавались здійсненними мрії,
А дороги щасливими всі.
І була та наївність надії,
Що ти щиро чекати просив.

II.
Може, щиро? Потрухло чекання.
Віра в тебе загасла сама...
У задусі такого мовчання
Почуття охопила зима.

Час минув ... І у тій холоднечі,
Вся любов, перелита у лід,
Залишила в душі недоречні
Тихі спогади, суму услід.

І без тебе було моє літо.
Осінь стигла настане за ним.
Чим чекати роками і тліти,
Краще радістю повнити дім.

III.
Не іди у мої кольорові,
Залишись у минулому дні.
Там, в кохання, оте, паперове,
Ти ще віриш, а я уже ні.

Люби мене, як сонце любить літо.
І трепетно, і ніжно обіймай,
Мов липень подихом тендітним квітку.
Кохання ж мить дарує нам розмай.

Люби мене в пташинім стоголоссі,
Яке зливається з серцями двох.
Світанок вміло заплітає коси
Взаємності, із променів - пролог.

Люби мене у радості і горі
Слабку і сильну, грішну і святу,
Щоби цвіли очей щасливі зорі.
Тримай любові нитку золоту.

МарАкас грає знов на парасольці,
Й калюжі сірі ожили від крапель.
У затишок сховатись осінь квапить,
Обіцяним на завтра манить сонцем.

Мінлива ця пора, неначе жінка ,
Бо не в літах, не зріла, тільки стигла .
Послухай, її музика не стихла,
Хіба що барви стишили відтінки.

У натовпі не кидається в очі.
Її вогонь ще треба розпізнати,
Не б'є тепер він полум'ям косматим,
Але зігріє ніжно, як захоче .

То жінка- осінь. Зранку дощ сьогодні,
І виграє застужено марАкас.
Так до лиця їй іноді й поплакать.
А погляд зловиш- там така безодня!
2022.10.

А тепер от крапка й край!
Місяць повно час тримає.
Довго-довго дня немає.
Пі́тьма й розпач: сонцю, сяй!

Це самотність – і нехай!
Осінь за́вжди мало гріла.
На кленове листя пріле
сніг улігся: сніже, сяй!

Вийди, серцю, сліз не край!
Бо без тебе попри вдачу
зір утрачу – й не побачу
щиру зраду: серцю, сяй!

Отже, любко, час не гай!
Бо без серця, снігу й сонця
геть затьмарено промовця!
Сяй коханням – іншим сяй!

26 липня 2003 р., Богдани

Серед тисячі чужих сердець
Знайдеться те єдине,
Що неначе закоханий митець
творитиме кохання  безупинне.
06.07.2023

В обіймах невагомості і ласки
У сні твоїм я Музою була.
І зоряна безмежна світла казка
Фантазій насолоду нам плела.

Таїною запахло диво круто,
П'янило, проникало в душі нам.
Кохання розквітало, ніби рута,
Під місяцем лягав блискучий трап.

Поезія розлита океаном
В полоні дотику магічних слів.
Невже цей загадковий сон омана?
Бо місячний окраєць млів і млів.

Шукай мене вечірньою порою,
Як сонце стомлене за обрієм приляже.
Вдихни повітря з пряного настою,
Відчуєш, як сумую я без тебе, княже.

Шукай мене в графіті темнім ночі,
Я зіркою світитиму тобі яскраво,
Бо Світлая ім*я моє жіноче.
Побачиш погляд щирий, зовсім не лукавий.

Шукай мене на золотім світанку...
Тебе зустріну у пшеничнім ріднім полі.
Нестерпно жити більше у мовчанці,
Знайди мене і зрозумієш, що це доля.

Щемливі ріки хмар перистих,
Мов небо хтось позамітав.
У голубіні шовковистій
Незрима музика вита.

І на смарагдові дерева
Вона, як щебіт, опада.
Немов пташина королева -
Гілля хитає, молода.

І легіт ніжний з нею в парі
Танцює легко менует.
І ніжки слід майне в ударі...
Його помітить лиш поет,

Коли вечірньою росою
Умиється зелений гай,
Він замилується красою -
Ще є на світі — Божий рай!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

А літо хотіло усіх звеселити!
Барвисте, грайливе, таке осяйне!
Теплом милувало, ховалось у квітах,
Колись зчарувало тебе і мене.

А літо раділо тому розмаїттю,
Вмивало росою, поїло дощем,
І все не могло одного зрозуміти:
Чому ми не разом з тобою іще?

А літо п'янке шурхотіло у травах,
Співало у кронах у старім саду.
А літо усе ще тужливо питало:
Чом ти не знайшов? Чому я не прийду?

Буяло у луках, в покосах крислате,
У пахощах сіна пливло навкруги,
А, потім питало, ізнов винувато:
Чому поміж нами розлуки сніги?

А літо хотіло...
А літо раділо...
А літо питало...
А літо не знало...

2-3 липня 2023 року.

Мені з тобою легко, мов пір'їні,
Летіти там, де теплий віє вітер,
І поринати в мрію й говорити
В ефекті за штрихами світлотіні.

Мені з тобою легко, ти ж романтик
В чаклунстві сонячному слів і струмі,
Живлющої води для серця-руни,
В гармонії співучій звуків мантри.

Мені з тобою легко і в мовчанні,
У тиші зашифрованій врочисто.
Своїм вражаюче люб'язним хистом
Коректно у життя моє втручатись.

У небо ночі темної, як космос
Злетіла іскра, кинута багаттям ,
Пірнула у духмяні сині косми
Густого диму. Скільки догорать їй

Залишилося часу? Мерехтіла
Вона як зірка там, на чорній тканці,
І піднімала невагоме тіло
Все вище у своїм казковім танці.

Та вже летить пір'їнкою донизу,
Ледь світячись. Ген крила опустило
Маленьке диво, вистрелене хмизом,
Що цілу мить було мені світилом.

Ту іскру пригорнув до мене вітер,
Щоб трохи освітить моє будення,
А ти її з долоні хутко витер,
Сховавши теплий спогад у кишеню.

Люблю, як на моїм плечі -
Твоя голівка й ніжні губи
Мене цілують уночі -
Відпочивай, моя ти люба.

Неначе тополиний пух
Лоскоче дуже делікатно.
І кожен твій пестливий рух
Мене розпалює стократно.

На щастя вогнище несем
Свій шал нестримний буревію.
І розквітає наш едем,
До ранку радістю зоріє.

О зоряний кохання час -
Благословіння вище висі.
То небеса з'єднали нас,
І мрії наші всі - збулися!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023).

Порозумілися - і світ засяяв кольорами,
І райдуга між нами пролягла,
А сонце вранці в небі заблищало пектораллю,
Єднаючи сердечні два крила.

Ти ніжна музика душі моєї, безперечно,
Мов ангел чарівний в моїм житті.
Смакую кожним словом твоїм дивовижно-ґречним,
Даруєш щедро щастя конфетті.

І відійшло у забуття все те, що заважало.
Панує лиш довіра і любов.
І ми пізнали радості душевної чимало,
Бо доля стелить злагоди покров.

П'янкий нектар - слова, що сказані мені.
Я кожне милозвуччя хочу пити.
Чи, може, чарівний цей в'ється хміль вві сні,
І виграє казковий дивний вітер?

Волошки засівають щастям небеса,
Меди словесні потекли рікою.
Так слова кожного бринить земна краса,
То ж відгукнулася любов луною.

Бо сходять вже сузір'ями слова п'янкі.
Закохана сплету із них віночок.
Отак з тобою, любий, жити б всі віки,
І пити слів нектар і дні, і ночі.

В липні Липень мандрував,
Віти липи оглядав:
Чи усе залиповіло -
Квітом липи запашіло?
Липень трішечки стомився,
Чаєм з липи пригостився.
Липовим духмяним чаєм
Щедро липа пригощає!

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

Ти поклич мене на Говерлу,
Ковдру там постели туманну,
А щоб серце моє завмерло
В золоте огорни світання.

Сплутай коси мої з промінням,
Хай від подиху залоскоче,
І повірю в любов осінню
У якої блакитні очі .

ПіднесЕмося попід хмари
Щоб торкнутись губами неба.
Але й того мені замало.
Бо, мабуть, прокидатись треба.

2022.08.

Поглянь, як сяйвом вись бринить,
Моя журлива королево,
То світлоносна Божа нить
Оповиває всі дерева.

І поїть ніжністю й теплом
Після дощу схололі квіти.
У небо тягнеться зело --
Як розкоші цій не радіти?

І пісня розлилася з віт...
На хмар волокна шле відлуння.
То — музики медовий слід
На сонячних вібрує струнах.

Немовби то співаю я
Про личка вроду досконалу.
Й виблискує краса твоя
З небес ясного п’єдесталу.

30 червня 7531р. (Від Трипілля) (2023)

Слова любові особливо пахли
Весною, мов акацієвий цвіт.
Складались зустрічей жадані пазли,
І зачарованим здавався світ.

Слова улітку, наче пломеніли,
Як полуниця лісова на смак.
У двох серцях одна струна бриніла.
Мелодія звучала, звісно, в такт.

А восени слова любові зріли,
Мов яблука солодкі й запашні.
Хоч від плодів схилялось нижче гілля,
То ж теплими були осінні сни.

Слова узимку ніжно-філігранні.
Тепер вітри й морози не страшні.
Щасливі, хто зберіг своє кохання,
І знов їм дочекатися б весни.

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно... дощу висить завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Во...
Духмяна ніч, барвистих трав,
Лиш подихи несмілі...
Серпневий місяць гордо став,
І сяють зорі білі.

А ми стежиною ідем,-
Мою тримаєш руку.
І огортає щастя щем...
На втіху чи на муку?

В полон твоїх сумних очей,
Обійм, таких ласкавих.
І щиро-лагідних ночей
Я безоглядно впала.

Несила говорить мені,
Про те, що відчуваю...
Душа від радості бринить,
Від ніжності співає!

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал…

19 червня 1993 р., Київ

Не наслухаюся стоголосся
У пробудженні юного літа,
Де проміння ажурно сплелося
Поміж гілок оновлене сито.

Ще прозорі у листя долоні
Загрубіють від сонця і вітру,
І примусить безжальне осоння
Щільно зімкнутій тіні радіти.

Та сьогодні у розпалі травня
День погожий так м'яко розлився,
І кульбабову розсип недавню
Піднімає, як слід янголиці.

2023.05.

Літня ніч скувала сонне місто,
Прохолоду скинула на землю.
Заховала кольори барвисті,
Одягнула все у шати темні.

Зорі затулили сірі хмари,
Дивували тихою ходою.
Кривобокий місяць небом марив,
Та понуро плив понад водою.

Липами духм'янилось повітря,
В очереті спокій незбагненний.
Червень огортав медовим цвітом.
Тиша, наче дар...

І знов сирени...

24.06.2023 року.

Пройтися босоніж по сонцем нечіпаних росах,
Легкого ознобу пізнати від холоду трав,
І вийти на стежку суху, там тепло розлилося
У місці, де промінь палкий її розцілував.

Торкнутися поглядом космів нічного туману,
Що злякано влігся у схований в лузі рівчак,
Чекати на мить загадкову, коли він розтане,
Безсило спустивши пасмо по вологих корчах.

Завмерти в ранкових обіймах- спокійних і теплих.
Без остраху глянути в даль, у спопелений схід.
Повірити- пташці співочій дароване небо
Безпечне і чисте. Всміхнутись метелику вслід.
2023.05.