Дні коротшають дедалі
І уже без вороття,
І коротшає помалу
Наше сонячне життя.

Межи осінню й зимою --
Ця дорога -- як межа.
І літа, як за водою,
Злотокоса виряджа.

І зроняє на прощання
Те намисто золоте.
Як невигасле кохання --
Все ще ніжністю цвіте.

Серце б'ється, серце плаче,
Не тікайте стрімко вдаль --
Золоті літа козачі,
Не накликуйте печаль.

А праворуч із-за гаю,
Перламутром осяйна,
Господиня зустрічає,
Сріблом бавиться вона.

Розкриває нам обійми,
Легко інеєм іскрить.
Люба, люба, серце вийми,
О яка прекрасна мить!

Як змія, дорога в далеч,
Спокушає, манить нас.
Пута з білого металу
Одягти приходить час.

Може, то омани лоно,
Й поспішати ще дарма,
В ньому серденько потоне,
Захолоне, як зима.

26.11 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

А міжсезоння пам*ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

Ти - зречення моє. Лети назовсім,
Забравши спомин, присмак гіркоти,
Тепло надій, що зігрівало досі,
Все, що мені подарувала осінь
Я відпускаю осінню. Лети!

Коли щоки запалої торкнеться
Ранковий промінь, як моя рука,
Забутий щем заллється тихо в серце,
Подумаєш - чи не зі мною сенси
Були, які незнано де шукав?

Я сни свої на іншого замовлю,
Пірну у мрію сонячно - ясну.
Думок про тебе випаливши схови,
Вберу садок у листя пурпурове,
І в затишок спокійно поверну.

Та ранній вечір в осені чорнильний,
Й закривши повню на льоту крилом,
Шукатимеш в сні моїм шпарину,
Гукнеш, і за тобою я полину.
А зречення? І чи воно було?

Як пишно розквітатиме весна в вінку,
Протягне сонячний світанок руки.
Поклич мене, зіллємось разом у танку,
Звучатимуть в серцях любові звуки.

Як прийде білий день у радості й журбі,
Із ласкою від лагідного літа,
Поклич мене скоріш, я вийду із юрби,
Мов райдуга засяю розмаїттям.

Як завітає вечір в сірому плащі,
Стихатиме потроху денний гомін,
І повні вражень, почуттів палких ковші,
Поклич мене в осінній щастя пломінь.

Як приблукає таємничо-стигла ніч,
І темінню прикриє всі принади.
Мене тихенько в зиму споминів поклич,
Збиратимем сніжинок міріади.

До тебе прибіжу, скоріш мене поклич...

Зазирнули в очі, доторкнулись сердця
Золоті дерева, золоті озерця.

Золотаве Сонце золотило гори:
Золотіють щедро дуби й осокори.

Золота джерельце золотом співає.
Золотий листочок білий гриб ховає.

Золота форелька, жовта саламандра...
І Карпати кличуть в золотисті мандри.

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

Із сірого неба розгублена осінь
заплакала зливою, тужно, розкосо
у холоді дня. Непокоїлась лунко,
губила свої дорогі обладунки

на землю. І смутком охоплена нОвим,
втрачала оту пишноту кольорову,
яка відбуяла. Пожовкла, недужа
зривалась і падала в чорні калюжі.


Уже без надії... Пручатись несила,
зажурена осінь дощем голосила.
І кинута долу зимі на поталу,
приречено вже ні про що не питала.

Осіння Муза

Бар'єрів восени не має ватра,
Осіння серцевина легко загорілась.
Багряний жовтень піднімає важіль,
Розкішні листяні ворушить знову вілли.

Безпеку гарантує ця пожежа,
Перо гаптує слово Музи, ніби жаром.
Летять, летять іскринки рим від жезла,
Новий барвистий стиль із колоритом жанрів.

Осіння Муза інколи примхлива,
Як наче хтось лихий стає на перешкоді.
Чи квола, ніби в'яле листя липи,
А чи пароль забула в поетичнім коді.

Бува осіння Муза особлива,
Дає піднесення душі, живе натхнення,
Бо Бог окриленій дарує силу.
Поезії, щоб вогник не згасав із неба.

Цей бій не мій.
Я за любов не борюся давно!
Любов в мені Бог поселив
У той яскравий вечір
Коли торкнувся він мене
Ні, не рукою, не очима
Не словом Божим,
а почуттям взаємним.
Таким як теплий,
ніжний вечір
в обіймах рідних,
У поцілунку тиші,
Що зупиняє час
І до небес підносить.
Це почуття не просить!
Не надимається і
Вірить у хороше!
Ніколи не перестає!
І правду відзеркалює
у очі.
Мій бій завершено давно,
відколи покохала я його
взаємно
Навік огорнута
Твоїм промінням
І світ за очі йду
З любов'ю на плечі.

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіє щастя в висі неозорій,
І співом зависає у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Тече екстрат безсоння у печері ночі,
І думка в'яжеться дозріла.
А зорі-айстри пестять не байдужі очі
І місяць у пітьмі чорнила.

Каліграфічний пропис почуттів курсивом-
Мереживо, нема абзаців.
Спокуси споминів (такі ж були щасливі).
Знайшлась-таки поми́лка-зайда.

Блукає ще кохання, що йому до неї,
Коли сочиться й серед ночі.
І білі проростають у душі лілеї,
В безсонні мрії п'єм охоче.

Ти живеш на верховині,
де холодний вітер нині
у сумні трембіти дме.
З буків осінь відлітає,
а куди? – ніхто не знає.
Ти звикаєш до розлуки
і рубаєш сиві буки,
бо ніщо вже не пройме.

А у мене рветься голос!
А у горах сніг – по пояс.
Ще й попереду зима!
Не така твоя провина,
щоб урвалась половина,
щоб лишилась я сама!

Приспів:

Ясноокий мій соко́ле,
ти не зраджував ніколи,
і не зрадив би ніколи,
просто трапилась біда.

Сизокрилий мій голу́бе,
серце любе,
просто високо літав!
Як ти високо літав!

Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Дві хвилини
мені відведено
до втрати втрат,
сто двадцять секунд…
сто двадцять хрестів
я перецілую
пошепки
і щезну?

15 травня 1989 р., Київ

І падали краплі у темряву ночі,
Про щось шурхотіли, ледь чутно, пророче.
І кожна співала, окремо від інших,
Ті звуки творили мелодію тиші,

Яка огорнула все суще навколо,
Була осяйною її колискова,
Що, мов розчинила у темряві світло,
Невидиме зору та серцю привітне.

Звучали дощу монотонні мотиви,
За хмарами місяць старів горделиво.
А сон ненав'язливо сіяв оману,
Яка, як і ніч, на світанні розтане.



12 листопада 2023 року.

Цей тихий листопад так непомітно
Ввійшов у ночі і світанки пурпурові.
Хмарин пливуть фантазії тендітні,
А я купаюся росинкою в любові.

Хоч лист злітає, у душі - барвисто.
Цей тихий листопад умовностей не має.
І воля почуттям, вогнів намисто.
В мозаїці земній строката тепла гама.

Сумісність душ у тиші листопада,
Коли оголеність дерев - не серця пустка.
Осіння благодатна серенада
Із романтично-пізнім , щедрим смаком мусту.

Мрія знову несе – між мелодій і слів.
Ні про що і про все ти мені розповів.
Між мелодій і слів – всюди наша любов.
Розказав – загубив, промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов!

Приспів:
Хай знов і знов наше протистояння
призве любов, ніби спершу – востаннє.

Люблю – й боюсь, і не боюся.
По правді б’юсь, і не по правді б’юся.

За всю любов, за святе надкохання –
протистояння в нас. Протистояння!!!
Протистояння…

Ти тривожиш дощем таїну моїх мрій.
Я не скорена ще, але ти зрозумій:
що в раптових листах не чорнила, а кров –
бо в відпущених днях зволікаєш любов!
Зволікаєш любов…
Зволікаєш любов.

Приспів.

А любов скрізь-поскрізь хоче зустрічі знов,
мріє вмерти від сліз від промов до відмов...
Твоє рідне лице – уві сні ночі й дні.
Ні про що і про все глибині́й у мені.
Глибиній у мені!
Глибиній у мені!!!

Приспів.

Як хороше, що я іще живу
і гріюся минулою любов’ю,
і забуваю те, що наяву
усе вже зашуміло за водою.

І цьому не було й немає меж.
Природа у любові постаралась.
Отримуєш, коли її даєш,
якщо даєш, те що тобі дісталось.

Вона витає десь у небесах,
живе і оживає як месія,
який душі показує у снах
і рай, і пекло, і її надії.

Урочі ночі випили літа,
які вона отримує на здачу
і не радіє, та усе ж не плаче,
бо попереду осінь золота
і подає надії самота,
що я її ще не одну побачу.

11.2023

Він царює тепер на землі,
Обриває зіщулене листя.
І природне, яскраве, барвисте,
Залишає з теплом у імлі.

У мінливому небі його,
Що, частіше понуре і сиве,
Сонце висне, зігріти не в силі,
І втрачає останній вогонь.

Не втішає блакить, бо не та, -
Майже синя, тому і холодна.
Все сильніше панує негода...
Осінь пізня, немов сирота,

Вирушає, забувши про спів,
У сезон охололого світу.
І гойдає оголені віти
Перемінлива роза вітрів.

Мій перший день пенсіонера
У ботанічному саду.
Життя мойого нова ера
На щастя, радість чи біду...

Вже на заслуженім спочинку
Свій день плануй, як хочеш ти.
Іди гуляй чи спи в будинку -
Невже на працю не іти?!

Не віриться. А час приходить
І бачиш - сили вже не ті.
І музика дійшла до коди...
Та лиш в роботі, не в житті.

А може й добре? Бо чому все
Я грав лиш музику чужу?
Мій Боже милий і забувся,
Коли свою наворожу.

А у саду гуляє осінь,
Я чую вітровий мінор --
В її жовтавому волоссі --
Шумить гілля чудовий хор.

І щем єство проймає чуле,
І лиш дерева - слухачі.
Неначе вмерли дні минулі -
Прощальний реквієм звучить!!!

3. 11. 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Хризантем кучеряві зачіски
Тріпотіли від подиху осені.
І душі потаємні закутки
Укривалися млосними росами.

Хризантем чудодійне марево
Чарувало білястою свіжістю.
Ця осіння розкішна магія
ЇЇ серця торкнулась із ніжністю.

Як давно дарував хризантеми!
Знов душа тріпотіла замріяно,
Квіти білі - краса діадемна.
Затремтіла сльозинка між віями.

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно, бо дощова завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі в печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Про що мені з тобою говорити,
Коли мовчання зціпило вуста,
А почуття леткі розвіяв вітер,
І на поталу часові віддав?
Щоби не мали порятунку двоє...
Не заслужили нагороди ті,
Хто, зрадивши мелодію любові,
Залишили її на самоті.

1 листопада 2023 року.

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!

Дівчина, що блукає тонкою ниткою сузір'я
Ти шукаєш любови чи може прислів'я
Яких слів тобі треба знайти
Ти серед космосу, ляж і засни
У маренні знайдене скажеш
Що побачеш розкажеш
розкажеш мені
хто прийшов до твого легкого тіла у ві сні
Які слова ти сказала
Що за прислів'я згадала
Я сказала йому лиш одне
Я кохаю тебе, як саму себе

Досить про незбутнє. Дивне. Відболіле.
Відбуяло суттю. Поламало крила.
Не дало надії. Мрії загубило.
Наче не раділо. А чи мало силу?

Відійшло невірне. Зубожіло з часом.
Що роками гіркло, лиш здавалось ласим.
Все заполонила невимовна туга.
Те не стало милим, тішило що вуха.


Віджило речисте. Та не відпускає.
Серед сонму істин іншої немає.
От і вся розмова. Годі про порожнє.
Ненаситне знову пам'яттю тривожить.

Незабутній санаторій…
Щойно вже минуло «сорок».
Відчуваю смак свободи.
У руках тяжка валіза.
До сих пір відчутна криза.
З власним «я» потрібна згода.

Миргородська Хорол-річка
Та й місточок невеличкий…
Зустрічаємося знову…
Навіщаю їх вже вдруге.
Цього разу ж більше туги,
Бо страшне спіткало горе.

Відновитися повинна.
Час вистукує невпинно.
Шлях долаю довго пішки.
Речі, кинуті в готелі,
Чимчикую по алеї,
Де в ряду стоять берізки.

Я знайду собі відраду,
Приведу думки до ладу.
Поспішати, звісно, треба.
Процедури та концерти.
Ще й побачення відверті –
В спілкуванні є потреба.

Незабутній санаторій
Залишився неповторним.
Двічі теж буває диво.
Закінчилась гарна казка.
Відчуваю – не поразка.
Вірю: буду знов щаслива.

06.10.2023 10.20 – 11.10

I dance.
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать в унісон.

А за обрієм
птиці у танці купаються.
Yes – ша́лал-лалалла-лай!
Погляньте – осінь гойдається!

А тоді до дерев
біг я зранку по воді
між машин і людей
через арки золоті!

А пальці
струн кришталевих торкаються.
А – бо піде сніг –
згадка зостанеться!

А танці!
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать, танцювать
в унісон!..

жовтень 1992 р., Київ

У імлі на світанку блукав,
Милувавсь поволокою ставу.
В малахітову звабу отав
Накидав таїну золотаву.

Різнобарвну оману свою
Огортав пеленою безвітря,
У погожих годин течію
Уплітав ненав'язливе світло.

Проливався на землю дощем,
З відсирілого сірого неба.
То навіював болісний щем,
То п'янке: "Сумувати не треба!".

На порозі пори холодів
У пожухлому листі ховався,
Та замріяно долу летів
Під акорди осіннього вальсу!

Не шукай серед літа мене.
Я тепер у осінній діброві
П'ю очима її кольорове
Розмаїття, що скоро мине.

Споглядаю, як мила краса
Ця щоночі втрачає зелене,
Золотавить понурені клени,
Віддає сивину небесам.

Жовте липам, багряне дубам,
Накидала без їхньої згоди.
Заперечень не знає природа,
Все підкорене часу й рокам.

А мені, що приносять ці дні?
Тиху пісню, щоразу печальну,
Що, неначе з тобою прощання,
Мов з життям, що минуло у сні.

Але поки буяє вона,
Буду пити її прохолоду,
Відчуваючи дивну свободу,
Та чи випити встигну до дна?

Скоро листя додолу впаде,
І поволі сивіє, жовтаве.
Тільки небо вгорі — молоде,
Як розвихрений чуб — величаве.

Унизу все — печаллю взялось,
І похнюпились в тузі дерева.
Тільки вись поміж хмарних волось
Квітне, ніби усміхнене мрево.

Розколовся надвоє цей світ,
Як горіх у сталевих лещатах.
Уклоняюсь мінору я віт,
І угору лечу, як на свято!

5 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

І знов німота ця, неначе напруга,
Упала на плечі, закрила вуста.
Укотре по колу, чи то не наруга,
Коли у повторі омана пуста?

До заходу доля схиляється тужно,
Хоча, ще чіпляє порожнього суть...
Напевне, до тебе вертається мужність,
Яку ще не можеш до дна осягнуть?

А з нею глибини такого провалля,
Яке не здолати, намарні труди.
Бо у почуттів є ознаки летальні.
У річку, ту саму, не можна ввійти.

І вже не важливо, що жевріла віра,
У того, хто кращим ніколи не був.
І долу летіли листки поруділі,
І плив над тобою нескорений сум.

Отак, і сумується, тихою ранню,
Про те, сокровеннеє, що відійшло,
І падає на незагоєні рани,
Іллюзій розбитих, потрощене скло.



23-30.09.23 р.

Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,
Осінь у вічі тобі зазирає.

Осінь - спогади про весну й літо:
Відзеленіло, з квіту - плоди,
Осені листю ще майоріти,
Вітру співати осінні пісні.

Всесвіт говорить, дякує Богу,
Полум'ям листя освятить дорогу,
Боже дитятко, ти не журися,
Дякуй Всевишньому і поклонися.

Осінь - премудра: не бійся зими,
Осінь - це крок до нової весни,
Серце холодним бути не може
Веснонька зиму завжди ПЕРЕМОЖЕ.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до роздумів нас спонукає,
Осінь розчулює,осінь вітає..

...А ще - осінь жовто-блакитна...

Осінь

Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,
Осінь у вічі тобі зазирає.

Осінь - спогади про весну й літо:
Відзеленіло, з квіту - плоди,
Осені листю ще майоріти,
Вітру співати осінні пісні.

Всесвіт говорить, дякує Богу,
Полум'ям листя освятить дорогу,
Боже дитятко, ти не журися,
Дякуй Всевишньому і поклонися.

Осінь - премудра: не бійся зими,
Осінь - це крок до нової весни,
Серце холодним бути не може
Веснонька зиму завжди ПЕРЕМОЖЕ.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до роздумів нас спонукає,
Осінь розчулює,осінь вітає..

Падай-падай, Сонцю!
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
А Ти така вся
вдягнута в нове…
Та попереду зима.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Вийдеш-вийдеш, Сонцю –
і Бажання оживе
на видноколі Сну Твого.
А Ти така вся…
вдягнута в старе,
наче поцілунків тьма.
За Твоїм віконцем
хтось до рук ножа бере
і ріже Небо Сну Твого.

Не продавайся!
Без вікон і дверей
замкни в тюрму того!

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Бо з нами за́вжди Бог!
Бо ми, як Анґели небесні,
завжди вдвох.
Не спокушайся –
бо є лише одне Життя…
Вороття у Буття.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

20 листопада 2004 р.

Твої чаруючі обійми.
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано

Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
Лишає полум'я сердечне.

А з ним, і пам'яті ошмаття,
Де миті тої насолоди,
Зоставили п'янке багаття,
Що, як і спомин, не проходить.

Неначе танці на вугіллі...
У вирі часу жало болю.
Сльоза, в якій вода із сіллю,
Омиє тугу за любов'ю.


Розлука вплетена у долю,
Усе іще турбує снами,
І виривається на волю
Безмежжя, збурене між вами.
‌
‌
‌

Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Квітка за квіткою здіймається.
Обрій цвіте, роса зливається.
Квітка за квіткою – до осені.
Літо ще спить у гладіолусі.

Зрада пройшла грозою тихою.
Чуєш, як холодно я дихаю?
Мов каяття в твоєму голосі,
бджоли гудуть у гладіолусі.

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду

Поки блукав я у розчуленні,
хто вас плекав, мої улюблені?
Руки чиї, як не коханої!?
Сльози чиї, як не жаданої!?

Мій гладіолусе, наляканий,
ти, як і я, дощем заплаканий…
Квітка багряна та й за квіткою
вишита в серці, та не ниткою!...

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду!

11 лютого 1998 р., Київ

Найліпше – здогади облиш,
підстави для жури – даремні.
Гляди – сама себе провчиш
за всі фантазії буремні!

А раптом справдяться вони,
бо ти до них давно готова?
Хоч я й ні в чім не завинив –
мене ти звинуватиш знову?

Приспів:

Не поспішай знайти любов, не поспішай!
Вона вже поруч, навіть подумки з тобою.
Не поспішай, а залишись і почекай…
Я повернусь до тебе з піснею новою.

Не поспішай і долю більш не спокушай.
Кохання сховане мелодією в слові.
Не поспішай, не поспішай, не поспішай!
Інакше – ми не зрозуміємо любові.

Коли ти знову у журбі,
я переймаюся тобою –
і раджу плакати тобі,
й лікую, виключно, любов’ю.

Кохай сьогодні і тепер,
а завтра – буде те, що буде.
Перед тобою я завмер,
не поспішаючи нікуди!

Приспів.

Найгірші спогади облиш,
бо я їх та́кож полишаю.
Коли ти просто поруч спиш,
я спішно в сон той вирушаю…

Приспів.

9 серпня 2002 р., Богдани́

Заплітає вітер листя тополине,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
Та воно не може землю обігріть...
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Листячко втрачає свій яскравий вигляд,
І тремтить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Тихою ходою осінь по землі.



Вересень 2000 року.

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я побачив тебе.
Ти з'явилась, мов ангел
І спустилася вниз
В мій безрадісний світ.
Помінялося все,
Відболіли печалі.
Ми поринули ввись
У небесний політ.

Усміхались зірки
Та голубило сонце.
Нам здавалося — рай
Лиш для нас на землі.
Тільки я, тільки ти,
А навколо нікого
І раділи ми так,
Наче діти малі...


далі буде...




21.06.2022р

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком завжди ново.
На клас, на курс, ти вже підріс,
Також підтвердження твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом.
Ті зерна знань дали ростки,
І для майбутнього стежки… Швець Т.В.

Якби та й з очей замість сліз
котилися краплі крові, –
я кров’ю писала би лист
коханому до́норові!..

19 грудня 1989 р., Київ

Мелодия жизни.
Мелодия жизни – солнце, природа, небо - играет в сердце и душе.
Ее принять, ценить, настроить нужно с самого утра на добрые дела.
Любовь, тепло и уважение себе и ближнему дарить .
Окно Вселенной приоткрыть - благодарить, благодарить!
Движение, труд, поведение, настроение, поступки – решают все.
Интерес к знаниям, людям, природе, путешествиям – мелодию изменят.
Яркий, неповторимый станет каждый жизни миг. 25.08.23

Спека шалена панує у місті,
Сохне на схилах поникла трава.
Тільки вночі прохолода речиста
Так ненадовго вступає в права.

Сонця тарілка у небі звисає,
Хмари деінде ліниво пливуть.
М'якне від жару панно магістралі.
Вітру обійми, гарячая суть.

Під берегами хлюпочеться річка.
Лагідно миє пісок у країв.
Не поспішає, потужна, велична,
Теплими хвилями пестить ефір.

Літо згасає. Жара та не вічна.
Вересень спеки закінчить ходу.
Скоро ключі журавлів закурличуть,
Роси холодні на землю впадуть.

Буду твоєю тінню.
Потойбічним хлопчиком.
Ліхтарик згасне.
Ти – ні.
Терзай мене.
Знущайся наді мною.
Мені не боляче.
Я тінь
блудлива…
Сміятимусь, коли захочеш.
Плакатиму, коли підеш.

10 червня 1991 р., Київ

Стікає день по шибці сумовито,
Дощить, хоча не сильно, та давно...
Намокле листя обриває вітер,
Кидає у заплакане вікно.

Зажурене знадвору заглядає,
А там, у книзі трепетні рядки,
Що сповнені тужливої печалі,
Та пам'яті про доторки палкі.

Усе пройшло, зійшло, обіч снігами,
Туманами укутало роки.
Ту порожнечу, що лягла між вами,
Нові заполонили сторінки.

У різні боки розвели дороги
У бігу літ заховано сліди,
Ви, як підранки, що були не в змозі,
Одне на двох кохання вберегти.

Холодний дощ своє Andante стишив,
Насипав розмаїття пелюсток.
А ти ізнов, свої складаєш вірші,
І тулиться до скла рудий листок.

13-18 серпня 2023 року