Хто би так потішав?
Хто би так зустрічав?
То - мої малючки-кошенята.
Ключ лишень проверну -
Вже хлоп'я та дівча
Тупотять із підскоком до тата.

Дві маленькі душі -
Найдорожчий мій скарб,
Що зростає у вроді і силі.
Згадка рідних імен,
Як солодкий нектар,
Живить кожну клітиночку тіла.

Забарився, гаруючи
На результат,
Прокапарив до пізньої ночі.
Цілий день так хотів
До своїх янголят,
А у соннеє царство ускочив.

На столі, як і вчора,
Безладдя чудне,
На полиці улюблена книжка.
Кошенята мої,
Не діждавши мене,
Зігрівають малесенькі ліжка.

Знову я не почув
Чарівних голосів.
Що ж, провину спокутувать мушу:
Відкладаємо все
До найкращих часів,
А виходить, виснажуєм душі.

Натомившись за день,
Дітки солодко сплять
У покої своїм напівтемнім.
Болем стишеним
Збиті колінки горять.
Я втішаюсь видовищем щемним.


5 серпня 2007 року

Крізь сотні доріг
І миті зневір,
Ти - мій оберіг
На щастя безмір!

Крізь тисячі стін
До тебе проб'юсь,
Поставлю заслін
Журбі, не скорюсь.

Крізь сотні терпінь
Іду без жалю.
Одну з половин
У тобі люблю.

Хай сотні вагань
Вітри розметуть.
Ти - мій талісман,
До щастя мій путь.

Я сотні вершин
Здолаю для нас.
За сотні терпінь
Господь нам воздасть!
16.08.2010р.

Видивляюсь тебе у безмежності мрій,
За тобою іду, мов на світло зорі,
Проминути боюсь - надто втрати болять,
Потомилась душа від щоденних розп'ять.

Видивляюсь тебе у безмежжі думок,
Хтось незримий, здається, знов зводить курок.
Та нарешті позбулась страхів і вагань,
Йду вперед, зазираючи серцем за грань.

Видивляюсь тебе у безмежності доль,
До душі доторкнутись душею дозволь,
Обійняти крильми, сльози витерти з віч
І прогнати любов'ю самотності ніч.

Видивляюсь тебе... У безмежжі небес,
У ясній далині я вже бачу тебе!
Затремтіла в наближенні щастя душа -
Я стрілою крізь тебе і небо пройшла!...
16.08.2010р.

Минув ще день один,
Що в завтрашньому дні? -
Твій голос вдалині,
Душа - з двох половин.

Крізь радість і біду,
Крізь сотні потрясінь,
Я - наче твоя тінь
З тобою вічно йду.

В холодні вечори,
Як сум душі торкне,
Згадаєш ти мене -
Прилину я згори.

Коли пірнеш у сни -
До тебе прилечу,
Щоб ніжність ти відчув,
Мов дотики весни.

Як раптом задощить -
Я небо затулю
Над тим, кого люблю,
За ким душа болить...

Минув ще день один,
Душа - з двох половин...
16.08.2010р.

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися -
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.

Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.

Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.

Гарізенда
Травень - то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув - і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров*ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.

Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки -
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.

Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та - о нещасная доле! -
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П*ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010

Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п*янким ароматом;

більше я сутінку не відчуваю -
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.

І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;

і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо.

Дням тим усім ти всміхаєшся з вишніх,
ясная зоре. Отак у готичних
храмах, між темних і світлих шпилів, що
стрімко здіймаються в небо подвійним

рядом ниток мармурових, на самім
кінчику вежі стоїть безтурботно
ніжна дівчина з потомства Єссея,
вся пересипана іскрами злота.

Житла й зелена рівнина, смугаста
від сріблотічних потоків, - у мріях,
ниви схвильовані - вкрили простори,
в горах - сніги засвітились блискучі:

хмари летять звідусіль до дівчини;
споза хмарок, осяйная, сміється
буйноквітучим травневим світанкам,
заходам сонця сумним листопаду.

Я пішки б йшов до Трускавця,
До Калуша, до Львова -
Блаженних снів ноїх місця,
Де пані і панове.
Почув я з неба від лелек,
Що там куточок раю.
Гадаю я, серед смерек
Є та, яку чекаю.

Багато чув я про Арбат,
Хай будуть і Арбати.
Від Хортиці і до Карпат
Моїм пісням лунати
Дніпрові хвилі донесуть
Мою любов до тебе.
Я вірю.
Так тому і буть,
Бо нас єднає небо.

Ані хмаринки,
Хоч кричи.
А хочеш вий,
А хочеш бекай.
Яка жага?..
На серці спека,
Життя-
То згарочок свічі.

Як одгорить,
то й одболить.
І прийде ніч,
І прийде тиша.
Мене ніхто
Не заколише,
Хіба що
Дощова блакить.

Добра чекаю
Від добра.
Чого ж
Любов моя самотня?..
І на дущі моїй
Спекотно -
Пошерхли губи
У Дніпра.

Не вірю я, що ти
Отут знайшов свій спокій.
Не вірю, що тобі
Вже байдуже за нас,
Бо й досі вечори
Приходять кароокі
І ранішні зірки
Розбуджують наш час.

До тебе я прийшов,
Як-то до свого батька,
Бо знаю наперед:
В нас є про що казать.
Я подихи Дніпра
Приніс тобі на згадку,
І Хортиці любов
Я мушу передать.

В нас буде все гаразд,
Бо ми з тобою разом.
Ми волю здобули,
Хліб зріє на ланах.
Що важко - не біда
Все краще буде з часом,
В це вірю, цим живу,
Як пом"ять у віках.

Багато чув байок
Про тебе і про всяке.
Та я і не шукав
Тебе серед святих.
Хай брешуть вороги,
А гавкають - собаки
Вклоняюся тобі.
Раніш, пробач, не міг.

Не плач, моя Княгине -
ще не осінь.
Поглянь:
у небі просинь -
Сонця знак.
Ген, у гаю,
стоять берізки босі
у росах
і зі мною просто так
вітаються,
я гладжу їхні коси
і розмовляю з Богом -
от дивак...

Мить без Тебе – втрачена,
День без Тебе – згублений.
Ти – любов небачена,
Ти – мій сон улюблений.

Ніч без Тебе прірвою
Є мені глибокою.
Шлях до Тебе міряю
Вічністю неспокою.

Сон без Тебе - чорними
Душу накрив шатами...
Та серця обгорнемо
Мріями крилатими.

Вечорами сніжними
Щастя намалюємо,
Дотиками ніжними
Рани залікуємо.

Самотою сплачено,
Болем серця зміряно
За Любов небачену -
Ту, яку намріяли...
2001-2010р.

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

В*яне вірша стихія,
О лялечко Маріє,
Коли меланхолія
в серце влітає з неба.

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

Не плюй на землю, - бо вона свята,
Не зраджуй друга – бо то гріх великий,
Найбільше лихо - серця пустота,
Найбільша втрата – час мільйоноликий,
Не дай чорноті в думці жити
Щоб совість чистою була,
Не бійсь могутнього владики
І не схиляй пред ним чола
Гнушайся княжими дарами -
В багно коштовності й метал,
Відвага, воля, честь і слава
Ось твій найкращий капітал
Не вір очам, що сяють сонцем,
Не вір оманливій красі
Довірся Богу, а в людей
нічого не проси.
І не журися за минулим,
на майбуття не ворожи,
Не сумнівайся – то лиш хвилі
На дзеркалі ріки-душі...

Зове до бою Мати Слава
Дзвенять мечі,
Мій час настав
Я возвеличу Русь-державу
Я – Святослав!

Не жирувати у хоромах,
Я дух гартую у січі,
Тремтять від ворога сіроми
Що зніжили мечі.

Вже ріг сурмить,
Зве до походу
У добрий час і добра путь
Загинути не підкорившись
Бо мертві сорому не ймуть!

Благослови ж до бою, волхве,
Щоб міцно меч тримав в руці,
Ще нас не навчено терпіти
Коли ударять по щоці.

Я сонця й неба голос чую
У тихім шепоті трави
До перемоги шлях торую
Іду на ви!

Старі легенди пам'ять бережуть
Тисячолітня не померкла слава,
В час бездуховності та смут
Земля чека нового Святослава...

Звичайно можно пригадать
Оті часи бентежні й кволі,
Коли не зошит, а "тетрадь",
Щоразу відкривав у школі.

І не перерву я чекав -
Була до серця "перемена".
Сьогодні матінку згадав,
А прокричав у небо:
НЕНЕ!..

Я тебе, Любий, вирвала з долі обіймів в цю ніч.
В тебе немає вже вибору - знову мене поклич!

Лагідним сонця променем спущусь до тебе у сни,
Серце зігрію спомином, наче цілунком весни.

Вітром печалі не видути, холодно в цій порі,
Я тебе, Любий, видивлюсь за горизонтами мрій.

Серце, немов за гратами, важко було носить,
Вічність тебе чекатиму, вірю в щасливу мить!

Я тебе, Любий, визволю з вічних оков самоти,
Вчора було це немислимо, нині зійшлися мости.

Птахом до тебе, мов з вирію, я повернусь з-за межі,
Я тебе, Любий, вимрію і закарбую в душі!
9.08.2010р.

Впали нарешті мури,
Вщухли холодні дощі -
Знову торкнулись Амури
Струн у моїй душі.
Знаю - не маю вибору,
В серці скінчилась ніч.
Я тебе, Любий, вибрала
В мить наших віч до віч.
Наші серця не з примусу
Разом забились в такт,
Знаю, я все тепер винесу,
Доля нам дала знак.
Болі колишні розвіялись
І спопеліла журба,
Вчора мені й не мріялось,
Може, лиш трішки хіба...
Зрадами душу зсудомлено,
Чи ще повірю комусь?
Втратами серце потомлене,
Але назад не вернусь!
Руки сплелися зміями,
Душі в єдине злились.
Ти ж мене, Любий, вимріяв,
Намалювавши колись!...
9.08.2010р.

В сердце – солнце! Лучи в капиллярах!
Каждой клетке несут они жизнь.
В сердце – солнце! И с каждым ударом
Дишут ткани – бодры и свежи.
В сердце – солнце, и, значит, нейронам
Не страшна никакая беда.
В сердце – солнце! Гудят возбужденно
Теле-нервные провода.
В сердце – солнце! Душа, как немая…
Как безоблачны все мечты!
В сердце – солнце! И все понимают:
Это значит, что в сердце – Ты!


14 октября 1964

Неуемное время! Куда так летишь ты?
Нет, не остановиться, помедлить прошу...
Не пойми, что хочу я застоя, затишья,
Я иную мечту в своем серце ношу.

Все мы пленники времени… Наше желанье
Мчать с космической скоростью ввысь и вперед!
И за время свое пролететь расстоянье,
Хоть в два раза длиннее, чем жизнь нам дает.

Много времени нужно, чтоб стал познаваем
Весь огромный таинственный мир без конца…
В тайны жизни тяжелую дверь открывая,
не успею подняться я выше крыльца…

И в поэзию птицей впорхнуть не сумею,
Лишь оставив альбом недописаных строк…
Всей душею любя, долюбить не успею,
И в цветах растворится любви огонек.

Не успею детей я и внуков доняньчить,
Не успею любимой всю ласку отдать…
В жизнь одну не вместить все, что греет, и значит,
мало времени даже о всем помечтать...

Пусть не сделать всего, как не горестно это,
Пусть продолжит другой то, что я не успел,
Пусть останусь я в песне, моей недопетой,
В вихре поисков и неоконченных дел…

Неуемное время! К тебе я взываю!
Отдохни, подожди, ну нельзя так лететь!
Стань длиннее, минута, часы раздвигая,
Чтоб за жизнь на Земле все же больше успеть!

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, де мрії оживають,
Вони в цю мить над Римом ще кружляють,
На мене погляд кидають здаля.

Ще крок один - самотність, мов туман,
Розвіється у ніжності промінні.
Любов сумні дощі в мені зупинить,
З душі відступить пустка і пітьма.

Лиш крок один - і я Тебе торкну
Крилом душі відчутним, та незримим.
Влечу у Твоє серце, наче рима -
І стане яв солодшою від сну.

Я знаю, що Господь мене почув -
Від щастя в грудях подих завмирає.
На крилах мрій над Римом я кружляю,
За крок один до Тебе вже тремчу...
9.08.2010р.

Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.

Не зацікавлений у дріб*язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?

Що мені до винороба кудлатого, - він зі Страделли, -
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?

Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?

Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.

Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також - старий і святий Капітолій в руїнах;

Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє.

О неосяжнеє ложе кохання, Кампанії сховок!
й ти, о Соратте, уся сивочола, що свідчиш у вічність!

Вранішні гори, співайте, усміхнені, епіталаму;
Тусколо, зеленню вкритий, і Тіволі в водах - співайте!

Поки з Янікула я споглядаю предивнеє місто,
кинули цей корабель величезний в імперію світу.

О корабелю, сягаєш кормою висот неосяжних,
Душу мою перетни по морям і річкам таємничим.

В сутінках вечора, що променяться коштовним камінням,
ніжно й спокійно встеливши дорогу Фламінія цілу,

найвищеплинну годину понизивши тихим крилом, і
звівши чоло моє; втім, я, не знаючи того, крокую

в мирі блаженнім; минаю ватаги тіней і великих
духів батьків, що спілкуються біля священної річки.

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

Пелюсткові дощі-
Біль моєї дущі,
Не стиха у вечірнім садочку.
Може щось і не так,
Птах в неволі жебрак,
Не складай свої крила, синочку.

У весни ясени,
Кольоровії сни.
Звідки ж думи оці чорнобілі?
Синку мій, сполох мрій
Із дощами надій,
І з очима дніпрової хвилі.

Хай приходять громи,
Не розтанемось ми,
Як би хтось не хотів і не хоче.
Хтось дарує псалми,
Світом сяє з пітьми,
Наша пісня нам вічність пророче.

Пелюсткові дощі...

Воскресіння душі не залежить від віку,
Ти живий, поки серце спроможне любити.
Ще ніхто не знайшов нам від старості ліки,
В інший спосіб ти спробуй себе відродити!

А для цього - вдихни аромати світання,
Свіжий вітер нехай твоє серце бентежить.
І тоді ти відчуєш: прийшло вже кохання
І збагнеш, що й тобі мить щаслива належить.

Розчинися в промінні ласкавого сонця
І на мріях крилатих полинь аж у небо.
Лиш відкривши у душу всі навстіж віконця,
Зрозумієш нарешті - воскреснути треба!

Воскресай! І не бійся себе обпалити,
Чи осліпнути в променях свого кохання.
Бо не варто і дня без вогню цього жити
І не вірити в щастя, що прийде з світанням!
2003р.

Похилили голівки
Соняшники в полі,
В"януть сонячні луки
У моєї долі.

На рядки тече блакить,
Не чекаю милість,
Доля-доленько болить,
Знаю, що втомилась.

Вереснева далечинь
Стугонить дощами.
Доля-доленько спочинь
Під мінорні гами.

Вийшло, доле, все нетак,
Як того чекали,
Від людей, як від собак,
Іноді тікали.

Похилили голівки
Сояшники в полі...

Вже не лякаюсь я дощів!
Тепер у серці - ні краплини,
Бо віднайшла я Половину
Своїй потомленій душі.

Хай вічність всю "тепер" триває!
Згортаю ніжність у клубок
І кожен день, за кроком крок
Любов'ю серце пеленаю...

Застигну в спраглості хвилин,
Себе Тобою напоївши,
Вже не боюсь самотність тиші -
В ній чути щастя мого плин!

Вже не лякає крок в безодню -
Я не одна вже, не одна!
Пірну в кохання аж до дна -
В душі вагань не маю жодних.

Спиваю ніжності і ласки,
Кохання - справді є святе....
Спасибі Янголам за те,
Що повернули мені щастя!
4.07.2010р.

Ти будеш ще молитися на мене,
Коли застогне в спогадах душа,
Коли відчуєш, що любов шалена,
Як ця весна, що в пам"ять вируша.

Як цяя ніч, що загасила вечір,
Та все ж любов не взмозі загасить
Вже й квітень обніма тебе за плечі,
І я у слід кажу вам: хай щастить.

Нехай щастить тобі й хто буде поруч,
Сьогодні, завтра, після і...колись.
Як тільки жовтень сполохне, як порох,
Мене небуде, люба, схоминись.

Не мені Вам казать про кохання.
Знаю Ви теж кохали не раз.
Хтось придумав на відьм полювання,
Тільки відьми безгрішні якраз.

Може в чомусь і я помиляюсь,
Де кохання, там жди помилок.
Знов і знов я до вас повертаюсь
До узбіч перехрестя думок.

Марна віра у те, що не сталось,
Як від спеки чекати дощу,
Може я і в останнє покаюсь,
А сьогодні кохай до схочу.

Не лякає довічне страждання,
не лікується біль від образ...
Хтось придумав на відьм полювання,
Тільки відьми безгрішні якраз.

Так часто ми є в'язні самоти -
Від щастя свого ходим за півкроку,
Із помилок не робимо уроки,
Надії спопеляючи мости.

Як пристрасно у маревах літать,
Вигадуючи те, що нездійснене...
Та доки кров біжить по наших венах -
Ми вірим в диво й Божу благодать!

Усупереч законам самоти,
Зриваючи з душі облудні маски -
Душа все ж прагне ніжності та ласки...
До щастя треба вміти дорости!
31.07.2010р.

Спогадів палких намисто
І корсажу рвана рана.
Терням болю серце стисло:
Плачте, донно Каетано!

Смуглоплечий кабальєро
Так ярів у ній: “Кохана!”,
Зрада личить всім тореро…
Гріх покриє Каетану…

Причастилася в розлуку,
Стисла груди велич храму.
Реготом гасила муку –
Киньте камінь в Каетану!

Власяницею на душу
Відблиски свічі й сутана.
Сльози помстою осушить
Непокірна Каетана.

І розгрішення не буде,
Лик святого чорним стане.
Кровію рубін на грудях…
На коліна, Каетано!

Полум’яна тонадилья
В траурі мантильї тане.
Приворотне ваше зілля,
Незрівнянна Каетано…

липень 2010

Ким буду сьогодні? А знаєш, таки синім птахом,
Що в неба безодню за вітром злітає без стрАху,
На Землі Смарагдові тіні кидаю крилаті,
По стежках потаємних бажаючи рай відшукати.

У незнаних світах, переповнених суттю по вінця,
І у маревах-снах я збираю знання по краплинці,
Щоби мої вуста лиш казали слова доброзичні,
Аби свого хреста гідно я пронесла через Вічність.

Розтікаюсь рікою по долях людей, що стрічаю,
Проникаю стрілою крізь тебе, крізь небо безкрає,
Повертаю до рідного краю ключем журавлиним...
Я ключ твій до раю? - Я біль, що вкладаєш Ти в риму!...
28.07.2010р.

В пустелях світу повно міражів,
Які понавигадували люди.
Та хто ж нас за ці вигадки засудить?
Пітьма і Світло вічно на межі.

Кохання - загравання із вогнем,
Який то спопеляє, то підносить
Наш дух від щастя аж у високості,
Куди й орел ніколи не сягне.

В пустелях світу важко віднайти
Ту душу, що з твоєю - одне ціле.
Пройдеш крізь сотні різних перевтілень,
Та в серці тінь нестимеш самоти.

Я довго йшла за серцем навмання,
Шукаючи оазу свого щастя...
Я віднайшла! Тепер я, мов у казці,
Живу, спиваючи нектари ночі й дня!
28.07.2010р.

Ні радості, ні смутку, ні печалі…
Залишки спогадів я позбираю,
Радію я ними, немов дітьми…
Це було про нас, це були ми…
Тепер лиш спогади, дощем омиті,
як акварелі, чисті та розмиті…
Десь би ці спогади розгубити…
Бо як же з ними дальше жити?

***
Наші дні дощові…
Наші ночі зоряні
посвячую тобі
вірші, болем розорані!

***
По шибках стікають каплі дощу…
як тоді, як завжди, коли ти поряд…
зупини цю воду – тебе молю…
бо моє серце розірветься від горя!

***
Я вже знаю як проходить кохання…
воно зникає спочатку з віршів…
воно не відчуває радості від світання…
і ти вже не приходиш до моїх снів…

***
Ти мій лютий ворог, ні, уже не друг.
Ти - моя хвороба, мій страшний недуг,
Мені шалене серце треба лікувати…
щоб, пройшовши поруч, тебе не впізнати…

***
Як добре було - я була до тебе байдужа…
я називала тебе: «мій милий друже»
я ніколи не тримала тебе за руку…
і моє серце не знало цих каторжних мук…

Диво! Я жива! Жива, хоч і без тебе.
Стрічаю безсонні світанки у небі,
Проводжаю ночі сумні у вікні,
і наче легше стає часом мені.
Я думала, життя після тебе немає,
а воно водою крізь пальці стікає.
Приносить свої радості, турботи,
і моє серце має стільки роботи:
тебе забути, рани заживити,
і вчитись життя без тебе прожити!

Я знаю – все в житті мине,
а ти, все ж, мене не кохаєш…
Але навіщо ти мучиш мене,
Якщо «не знаєш», сам не знаєш?
Дні проходять, залишають спогад.
І я пройду, немов перший сніг.
Слів нема, який гіркий цей здогад:
ти не кинеш під ноги мені весь світ!
А я цього не хочу, і не проситиму.
Кохання – остання хвороба дітей.
Я подорослішала і дальше житиму
по законах дорослих людей!
А закони ті прості, мов арифметика,
відсутні в них мораль і етика:
«Все минає, життя – цинічне,
то навіщо нам любити вічно?»

Душа молиться: "Аve Maria"
в серці зривається минулий біль
Прости, я щиріше молитись не вмію,
прости за лицемірний вчинок мій!

В серці зривається минулий біль,
уривки і дні, яких не повернути…
надіюсь доля вже згасила смуток Твій….
пройшли роки, не може цього бути!

Прости, я щиріше молитись не вмію!
У каятті я стільки сліз вже пролила!
А як згадаю – серце німіє,
причинила Тобі стільки зла!

Прости за лицемірний вчинок мій!
Бо мені не під силу себе простити,
Стаю на коліна у тиші німій,
щоб уже вкотре Тебе перепросити.

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

Хто ж ти - Чаклунка,
Фея чи Мавка,
Муза цілунків,
Відьма, Русалка,
Пікова Дама,
Жінка фатальна,
Леді, що драми
Грає печальні?
Може, Мольфарка,
Хмар господиня,
Що трунок в чарку
Лиє мужчинам?
Може, Князівна,
Що зійшла з трону?
Де ж тобі рівних
Знайти, Матроно?
Брови - стрілою,
Хвилями - коси.
Тобі без бою
Здаються досі.
Надто цинічний
Світ цей довкола
Мрійницю вічну
Вгощає болем.
Терням він мостить
Долі стежини,
По яких боса
Йдеш без провини...
Ходиш у роси
Тіло вмивати.
Та в долі просиш
Не срібла-злата.
Вуста медові
Прагнуть цілунків,
Серце - любов'ю
Снить у Чаклунки!
25.07.2010р.

Ніч пробила час для дива,
Для містерій і для злетів.
Суть жіноча є зрадлива? -
Вічна тема для Поетів...

Погляд жінки чарів повен,
Проникає в саму душу,
А жіноче ніжне слово
Навіть камінь з місця зрушить!

Квітне місяць срібно-срібно,
Манить душу в небовисі.
Якщо Ти до злетів здібний -
В сяйві Жінки розчинися!
25.07.2010р.

Любов не мед, скоріш отрута,
Мій час навколо і в мені,
Тебе нема і палить смута
На безголосому вогні.
Вже не лякає сива осінь
І хуртовинами зима,
По Хортиці ступаю босий,
А десь у хащах
Біль дріма.
І хай дріма,
Хай спить довіку,
Обійдемо його - хай спить.
І серцю не потрібні ліки,
Коли жага тебе любить.
Хоч і на дворі листопадить,
І з позавчора ще дощить,
Але ніщо нам не завадить
В осіннім полум'ї любить.
З тобою всі скоріш малеча,
А я закоханий юнак...
Яке це щастя - ми і вечір,
І ти у голос:
Завжди б так.

Так – кинусь в прірву й буду тим щаслива:
Хоч мить, та знала все ж польоту диво!
Згорю свічею я до тла, до смерти,
Та де той кабальєро, гідний жертви?
Гітара грала – дарувала муку.
Я реготом глушила біль-розпуку.
Мантилья зради огортала плечі…
І все ж життям хміліла у цей вечір!
А кастаньєти били ритм невпинно.
Покарана не за свою провину,
Зробила крок до прірви …божевільна…
І полетіла ввись, душею вільна!

2010

Lignano Sabbiadoro -
Адріатичне море.
Lignano Sabbiadoro -
І Альп високих гори.

Lignano Sabbiadoro -
Пісок такий гарячий.
Lignano Sabbiadoro -
З П'яченце хлопці-мачо.

Lignano Sabbiadoro -
Красуні із Ріміні.
Lignano Sabbiadoro -
І сhianti і мартіні.

Lignano Sabbiadoro -
І пристрасть, і amore.
Lignano Sabbiadoro,
Lignano Sabbiadoro…


22.07.2010

Ми кидались у небо словами,
Ми бездумно ангелів ранили.
Все вернулось і стало між нами
Важким нездоланним каменем.

Але ніжність дотиків теплих
Я не можу так просто забути,
Хоч в любовний медовий келих
Ми власноруч долили отрути.

Час очистить наші стосунки.
На увагу мою ти не злись...
Я візьму тебе ніжно за руки
І на вушко скажу "Повернись".

в осáді спеки
вже напевно – в óсаді
на денці дня
чи у безодні снива
ховався – мов від себе!
мов піддослідний
від вівісектора –
у вічности припливах

та повертало в жар
ти був приречений
ковтати це повітря
де хоч ціп повісь
лише в ночі
на острови лелечині
здійснив утечу...
шлейфом згадки тіпались

В июньском трепете листвы
Созрели рифмы налитые.
А от Молдовы до Литвы
Вскипают тучи золотые.
Темнеет неба бирюза
Сверкают молнии лихие
И декламирует гроза
Гремучие стихи стихии

Червоне вино-сонячне зарево,
Кислий присмак втрати.
У келиху лід.Змішаю з ранком
і буду тебе забувати.
Шматок пармезану-часточка місяця,
чудовий горіховий присмак....
І щезла образа та стало одразу
ніяково,стишено-знаково...