Летять ридаючи лелеки,
Шукають сонця в чужині,
Несуть на крилах свою пісню-
«Ми повернемось на весні».

А скільки ж вас в дорозі згине?
Зітруться крила у журбі.
Чужа земля зітре надії,
Тепла шукавши в чужині.

Чи ж доля вас не ошукає?
І ви повернетесь в свій край,
Чи так нагрієтесь на сонці,
Що спалить ваш душевний рай.

Ой, не шукайте долі в світі,
Не здійсняться мрійливі сни,
Нема країни ,щоб любила
Любов’ю неньки- Вітчини!

Хоча волога осінь - вдома не сидиться.
Полонить шелест листя біля ніг .
Під - час дощу солодка кава п"ється
і думається :"відпуск,наче сон пробіг"

В думки залазять спогади про літо.
Минуле у майбутнє мічно заплелось.
За стрілкою годинника рух в світі.
Для роду людського так здавна повелось.

Для кожного сезону змінює відтінки мода .
Давно на диски помінялося перо .
На клонування людство далозгоду ,
та серце залишилося таке,яке було .

Життя минає , як на зміну літу осінь .
шукати треба більше позитивів в днях .
та зазвичай в цю пору повелося ,
що западає пушкінська хандра.

не актуально тепер ґвалтувати мозок
наукою чи поліглотством навмання .
Частіше хай просвітлюється розум!
Тож відкривай обійми швидше нам життя!

Вчуйте, трави, шепіт сонця, що цілує роси ранні
І возносить світлу долю у небесну глибочінь,
І у тиші вечоровій всім повідайте коханим,
Як то добре, коли серце не затьмарить зради тінь.

Вчуйте, граби і берези, в душах вітру шепотіння,
Як в ранковому затишші птах прокльовує імлу,
І коханим пригадайте, як прийде пора осіння,
Щоб вони поривом серця замогли розлуку злу.

Вчуйте, ставу тихі води, що шепоче ніжно хвиля
Про глибокі океани і великі кораблі,
І дощем слова промовте всім коханим душам милі,
Що на їхню пристань зійдуть ангеляточка малі.

24.02.11.

You are too charming, absolutely fair,
Your voice does as a refined marble glare,
It fills with heavy rain & airy snow
A very note above, a note below.

My poor rhyme! Can it ever something tell
Of your Slavonic overwhelming spell?..
Undoubtedly Ukrainian by surname,
In art be greater than in flying fame!

Душа моя обвітрена,
Обвуглена, обдощена,
Яскравою палітрою
Веселок запорошена.

Із крилами обдертими,
Які грішать і каються,
До сонця розпростертими,
Що зір ясних торкаються.

І росами, мов перлами,
Сіяють в Божій милості,
З оголеними нервами,
Що хворі надчутливістю.

Вітрами пошматована,
Знекровлена, обпечена...
Та небом зацілована
І на любов приречена!
23.02.2011р.

У нашім світі бути жінкою – це хрест,
Важкий, але усе ж для нас осяжний,
З одного боку даний нам з небес,
А з іншого – за гріх розплата тяжкий!
У нашім світі жінка – це душа,
Це пісня, воля, радість почуття.
Але водночас, подих притиша,
Вона несе в собі нове життя.
Вона свобідна, вольна і раба,
Вона свята і грішна воднораз,
Вона недоля, фатум і судьба,
Вона і Божа й бісова душа!
У нашім світі жінка – берегиня,
І руйнівниця меж, законів, правил!
В усьому винна, тому безневинна,
Священна-прощена, свята-лукава.
У нашім світі бути жінкою – це хрест,
Хрест непосильний, але нам по силі.
І лише жінка може його нести
Так, начебто сама того хотіла!
2008 р.

Немає долі – є перо,
Не вмієш жити – добре пишеш,
Чомусь так склалося воно
І що тут зробиш, що подієш?
Немає волі є папір,
Душа померла – слово вічне,
Почуй, побач, прости повір,
Не опирайся – це без змісту!
Немає сил – є почуття
І насолода в них тонути!
Таке воно просте життя:
З’явитись й вмерти, щоб відчути!

2007 р.

Спини мене, ну спробуй, зупини!
Отям, збуди, покинь і повертайся.
Та зайвий раз лише не відрікайся,
Своїм теплом доповнювати сни

Облиш думки, розлуку відтягни,
Дозволь себе щоранку обіймати
Бо тільки в тому, люба, винуватий,
Що не схотів чекати до весни

Квиток на поїзд знову розірви,
Рішуче з карт повитирай кордони.
Кохати нам ніхто не заборонить,
Кохання з нами вже давно «на Ви»

Пора би мріям вийти з-за спини,
Така любов буває раз в ніколи!
Таку любов Всевишній нам дозволить,
Спини мене, як зможеш, зупини…

За любовь твою богатства любые
Я б отдал пятью годами моложе.
Все гляжу в твои глаза голубые,
Знаю, вместе мы с тобой быть не сможем.

В те года - да я б и сам себя высек.
А вокруг гуляли вепри да лоси.
Помню, помню, как студент, статный физик,
Умыкнул тебя и вскорости бросил.

Не пойду я не за тем на уступки,
Что за десять лет дойдешь ты до точки,
За которой будут портиться зубки,
Будут изредка побаливать почки.

Не затем, что у меня есть подруга.
С нею вижусь я невольно и редко.
Эх, с какой нечеловеческой вьюгой
Ты во мне в надежной связи, брюнетка.

Проще было б круг наждачный - зубами.
Это было б все равно; как на плаху.
Я с тобою не сойдусь просто в память,
Как тогда тебя любил я, Натаха.

2009

Непитущий сік любові
З уст коханих поцілунком
Геть од спраги засихає
Мов пустеля без води
І не має він ні в чому
Від погибелі рятунку.

Під піском розлук щезає
Шлях до щастя назавжди.

А кохання – то оаза
Між барханів зла і горя,
Де пече безбожно сонце
Аж тремтить земний обруч,
Ще й вночі студені хвилі
Жару гибельному вторять.

В двері щастя крім цілунку
Не годиться жоден ключ.

Пийте, любі, сік блаженства,
Поки ще піщана буря
Зір вам ясний не скорила
І у душу не ввійшла,
Хай сміються, хай кепкують,
Заздро тішаться і журять.

Ви цілуйтесь, - у цілунках
(Лиш не юд) немає зла.

22.02.11.

Четыре тыщи лет тому
В Шумере
Пишу тебе письмо
На клинописной,
Стремительно твердеющей табличке.
Еще бы - по такой-то по жарище!

Я тороплюсь сказать тебе, послушай,
Что я люблю тебя все также нежно,
И жизнь моя затем и длится, чтобы
Послать тебе письмо, что ты любима.

В P.S. я прилагаю список правил
Хранения кормов для канарейки,
Два способа очистки ожерелий
И два рецепта молодости кожи.

Но главное - хочу к тебе приехать,
Чтоб наша страсть так быстро созревала
И так же вечно сохраняла свежесть,
Как эта нетяжелая табличка.

2009

Привіт, Коханий мій, привіт!
В моїм вікні біліє світ,
Все запорошує зима,
Твої сліди сховав туман.

Вітри холодні дмуть і дмуть,
Думки навіюють сумні...
Така любові дивна суть -
Тебе нема, хоч ти - в мені.

По небу хмари знов снують,
Кидають тіні на життя.
Усю печаль до дна доп'ю
І завтра інша стану я.

І не злякаюсь холодів,
В душі роздмухаю вогонь.
Чекає сад моїх надій
На ніжні дотики долонь.

Мені вже вистачить тепла
Зігріти всенький білий світ.
Душа до тебе привела -
Привіт, Коханий мій, привіт!
19.02.2011р.

На Беговой искал напрасно
я дом, в который не был вхож,
где плюш на окнах темно-красный,
на вишни спелые похож.
Где на старинном гобелене
в гостиной – свечи тлеют и
в бокалах пляшет отраженье
в глинтвейне жарком и "Аи".
Мне крен окна служил приметой
и плющ, скрывающий фасад,
но тишиною предрассветной
был поглощен и дом и сад…
В тщете моей преобладало
соблазна больше, чем тщеты –
стать гостем тем, с пустым бокалом,
постигшим горечь пустоты.
И скорбный праздник, и утраты
невосполнимость… Был соблазн
увидеть, как рассвет крылатый
роняет слёзы рос из глаз.
Мне так хотелось быть последним
и самым пьяным из гостей,
что тризну правили намедни
по человеку всех честней.
Мне так хотелось быть нездешним,
и с нарочитостью слуги
хозяйке дома безутешной
читать без устали стихи.
Окутав шалью невесомой
её горячие плеча,
дождаться, как с последним словом
сгорит последняя свеча.

5 января 1987 г.

На улице Пейзажной зайдём в кафе-шантан.
Там летом воздух влажный и пахнет морем там.
Закажем горку мидий и красного вина.
Любимый наш Овидий потешит всех сполна-
свои «Метаморфозы», как рэп, проговорит...
У философской прозы свой стихотворный ритм.
Но лучше б «Илиаду» Гораций нам прочёл
про древнюю Эладу. Её бЫ предпочёл...
Вино здесь кисловато, и мидии горчат.
Идём, жена, к пиратам на старенький причал,
возьмём у них бочонок бургундского в отель.
Испробуем , грачонок, там истинный «Мартель»
А может, это будет сухой «Пино нуар»,
и страсть он в нас пробудит- ты снимешь пеньюар.
Кричат над морем чайки. А где-то во дворе
романс поют гречанки... И жарко в сентябре.
Мы на широком ложе лежим, и мягкий бриз
так ласково по коже скользит всё вниз да вниз.
Как в шёлке невесомом, укутаемся в сон..
Ты скажешь полусонной: «Красивый был гарсон!».

18 февраля 2010 г.

A lass did pass
with pretty tress,
in her distress,
in her own mode
along the road,
whence she abode,
filled with a load
of vain caress.

She went in gloom,
'cause had to bloom
in dirty room.
I see her brow,
quite frowned now
as with a plough
of toiling cow -
it was girl's doom.

For she to live
is to forgive.
I do believe
she will receive
her tender laugh,
complete enough,
to very cough -
but be not rough! -
You can outlive...

Чи є шкала для виміру жалю?
Чи співчуття існують одиниці?
Як позбирати шкалки кришталю
Й cтулити вазу з горем наодинці?

Коли кохану допікає біль,
Коли їй сльози розмивають очі -
Здається в серце хтось насипав сіль
Й тривога груди розтерзати хоче.

Безмірна безпорадність обійма
Холодним відстуком, мов пробиває скроні,
Тримаєш руку, що тремтить як птах,
Цілуєш схлипом пройняті долоні.

Як зупинити той нестерпний біль,
Переманить до себе гірку муку,
Перестелити зболену постіль,
Прогнать страждання душекрайні звуки?

Я поцілую в жалібні уста,
Волосся розчешу руками вправно...
«Мені вже краще, чайничок постав!»
І усміхнулась. «Я лечу, кохана!!!»


2010р.

Тіла збайдужілого калачик
Ласкою зумів я відігріти, -
Шепіт почувань твоїх гарячих
Понесла луна нічного світу.

Сонячне зайча тусає щічку,
Що я нею йшов до раю в гості,
Заздрісно йому за нашу нічку,
Подихи томливі, зойки млосні.

Спи, моя єдина, дню не дайся,
Відпочинь, а я у вись полину
Відломлю небес тобі окрайця,
Схованого щастя за хмарину.

Відшумлять гаї , замруть отави,
Відворожать пелюстки ромашок ,
Та наснага любощів ласкавих
Грітиме повік два серця наші.

16.02.11

Майнув у зорях болід безрадісний,
Відмітив лінію, зник у ніч.
І Ківш нахилено, і Риби, крадучись,
Шукають течію. Дивна річ.
Зима морозами, снігом-піною,
Примерзлим садом попід вікном.
І місяць тінню іде за спинами,
Стежина стелиться, мов рядно.
Болід безрадісно відмітив лінію,
Як спогад болю минулих зрад.
А попід снігом, в полоні зимньому,
Ледь-ледь жевріє пшеничний ряд…
Закину геть цю журбу вчаровану
Снігів навіяних лютим сном,
І, навіть, зірку, нереєстровану,
Шукать не стану, мов астроном.
На нову зустріч надію матиму
З весняним проблиском… Тільки б сил.
А зараз, просто, у ніч мовчатиму,
І знаки вчитиму зіркових крил.

2011-02-16

Коли місто вкладається спати,
А будинки заплющують очі,
У зірок починається свято,
І ясніють вони щоночі.
Синьо-біло-рожевий килим,
Так і вабить рукою дістати,
Це красуня у тузі за милим
Стала шлях йому виплітати.
Позолочені вишиті зорі-
Дивна мапа нічного неба,
Десь далеко у темному морі
Одісей поспішає до тебе.
Синьо-біло-рожеві красуні
Замаячили,заяскрілися,
Бо два погляди зоресяйні
В одну мить навмання зустрілися...

Розігрілась зима,
Розсміялась на вранішнім сонці.
А воно вже горі *, а воно уже вище Говерли.
Там, де грішних нема,
Там , де вітер в гуцульській сторонці,
Де правічні смереки верховіттями небо підперли…

Розігрілась зима –
Має силу зоря вже опівдні.
У воловім сліду горобець геть розхлюпав водицю.
Курить люльку димар,
І за першість змагаються півні.
Місяць лютий в лісах білогриву ховає лошицю.

Ось і Стрітення ** знов
(треба чистити яблуню кислу).
Скрипнув десь журавель, зимував він у рідній сторонці.
На річках згуслу кров
Розбавляють молекули кисню.
Розігрілась зима, розсміялась на вранішнім сонці…


Лютий 2011



* високо (діал.)

** релігійне свято 15 лютого

Цілунку присмак на вустах,
У серці тінь печалі,
Бо ти - в незнаних є світах
І навіть трішки далі,
В пустелях холоду й зневір,
Де люті заметілі,
У вічнім прагненні до зір,
До злетів і окрилень,
На бережечку самоти,
В обіймах дивних марев...
Мені до тебе не сягти -
Чи є десь більша кара?
Я - наче спраглий в небі птах,
Потомлений від лету.
В твоїх волошкових очах
Згубилася поетка!
Сплетіння тіл, єднання душ,
Взаємопроникання...
До тебе прагну я чимдуж -
В заручниці кохання!
14.02.2011р.

Мне вдруг приснилось счастье и несчастье,
Мне вдруг приснилась вся моя вина:
Как будто ты была моею частью
Любимой, а не только частью сна.

Как будто вместе стали на карниз мы
Какой-то общей истины, и вот
Задвигались над нами механизмы,
Любую мелочь зная наперед.

Как будто не стреноженные ношей
Под звуки расправляемых ветрил, -
Как будто ты была во всем хорошей,
Как будто я тебя достоин был.

Как будто мы пошли с тобой под ливень
Как в наш с тобой отныне общий дом,
И я тебе был вовсе не противен,
И было нам поговорить о чем.

2009

А Сюзан и думать забыла о профессоре Пестеле,
О том, что на небе какой-то очередной парад,
О том, что ей третий год жениха навесили.
Лишь о НЕМ в мозгу и вспыхивают фонемы!
Там, в глубине, где и гибсус себе не рад, -
Как там Немо?

Господи, как там сипаи,
Как там колониальным гнетом
Измученный весь народ?
Только подумаешь о сипаях,
Сразу хватает колика.
А профессор в полдень мирно котлету жрет,
А профессор Пестель - это известный жмот
И мучает кроликов.

В свете судачат, пора прикусить губу.
Даже на вздохи пора бы ввести табу.
Вот ведь в гостиной
Было сказала "любимый Немо", -
Лишь третьего дня хватилась.
Все эти тайны готовы влететь в трубу.
Все эти тайны (а их у нее немеряно),
Все эти тайны (фантазий желанный силос)
Лучшей подруге - подруге одной доверены.
И вообще -
Шансы на лучшее не потеряны,
Пока плывет "Наутилус".

2009

За окошком рожи корчит январь,
затаился и рычит, словно зверь,
когда рядом есть волшебный фонарь,
он не страшен – ты поверь, ты поверь.

Огнегривый лев – котёнком у ног,
золотой орёл – цветком, ну и ну!
даже Мерлин объяснить бы не смог,
отчего же? не пойму, не пойму –

мне неважно, что там будет потом,
всё равно мне, кто сидит на трубе,
даже чайник своим сиплым баском
напевает о тебе, о тебе.

:)

Твой камин в ночи пылает ярким огоньком.
Я зашел к тебе погреться поздним вечерком.
За окном негодник-ветер закружил февраль:
Чтобы нас не съели сплетни, двери запирай.

В зеркалах играет пламя музыкой души,
Отложи своё вязанье,... свечи потуши.
Золотинки бросят в кудри отблески огня,
Будешь ты тепло и нежно целовать меня.

А потом глаза стыдливо спросят: Сколько ждать?-
- Я хочу в любви забыться, я хочу летать!
Сквозь пургу трамвай плетется прямиком домой,
Подарила ночь безумья, нам судьба с тобой!

Ты проснешься утром ясным на моей груди,
Потянувшись, скажешь: Милый, ты не уходи.
На окне мороз рисует сказку детских лет,
Только жаль в моем кармане, до другой... билет!


Февраль. 2011 г.

Я подарую тобі мухобійку,
Коли востаннє прийду попрощатись…
Або сьогодні, або в неділю,
Або на Трійцю, або на дату
Життя Сосюри чи смерті Стуса,
Чи в Хвильового число «13»…
Та знай, що я вже не повернуся…

Напевно, боляче, коли залишають,
Коли тебе, а не ти, коли кохання.
Напевно, боляче, тужно й сіро,
Але мені це ще так невідомо.
Я подарую тобі мухобійку,
Бо знаю, ти не затужиш в спину,
Я знаю, буде це неодмінно,
І я востаннє піду із дому.

Я подарую тобі мухобійку…
Без болю втрат і нудних пробачень,
Коли від наших стосунків тлінних
Повіє запахом загнивання,
Або образ, або «Якось вийшло»,
Або «Навіщо?», і холод. Холод…
Але це буде якось не зараз,
Тому всміхайся, цілуй у скроні…
А завтра вранці відкрий кватирку,
Нехай вітри залетять в кімнату.
Можливо (зовсім лише можливо!!!)
Їм вдасться вигнати першу муху.

Он захмелел и был в плену у грез,
Он помнил все, целуя эти плечи.
Когда презрев, опасность и мороз,
Ушел из кичи, ради вашей встречи.

Ты позвала его, за тыщи - верст,
За много лет, глаза все просмотрела.
А он любовь свою в душе пронес,
Сквозь лагеря и сучьи - беспределы.

И вот он здесь в объятиях твоих,
Он (это) выстрадал и ты за это - плата.
И день волшебный за окном затих,
В лучах багряных, зимнего заката.

Он думал все - отбегал, отдохну,
К груди прижавшись, к молодой, горячей.
Он поспешил, что было - на кону,
Нельзя считать, наградой - за удачу.

Они пришли, как водится - в ночи,
В постели теплой, щелкнули браслеты.
Прощальный взгляд и нежное - прости,
И первый луч холодного рассвета.


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

Цю подорож я назову - Любов
Між зорями у Всесвіті Кохання,
А замість палива ракетного - ми кров
З сердець у ступені залили на світанні.

Багато літ назад ми взяли старт,
Земних, так мовить, бо для нас це миті,
Життя своє поклали на алтар
В імя життя й любові на планеті.

І дотепер орбітами пливем,
Галактики недолі обминаєм,
Наперекір відомих теорем,
Все ж летимо й поки-що не сідаєм.

Стукіт сердець, помножений на жар,
Взаємну близькість в амплітуді часу,
Ми викидаєм з сопел, як пожар,
У простір Вічності і з ним згораєм разом.

Як у комет - в нас вогнянні хвости,
Розбиті в хаосі життя метеорити,
Не палимо лиш пройдені мости,
Щоб повернутись в часі і любити!


2009р.

Ти родилась тоді, коли сива зима
Вийшла весну у світ зустрічати.
Ти родилась тоді, коли снігу нема
Або дмуть хуртовини завзято.

Так і в долі твоїй - то веснянні вогні,
То суворі, затяжливі зими
Поряд щастя і біль,мов в суворому сні,
Переплелися в зорі-хвилини.

От тобою й живу і черпаю вогонь,
А він вперто обпалює скроні.
Мов скарбниця життя - ти весела й сумна,
Незбагненна, як день цей сьогодні!

Нині небо в зірках,
Нині свято земної любові,
І святий Валентин
Знов єднає серця навіки-
Ну а завтра зима
Зустрічається радо з весною,
І родилася Ти,
Хоч відтоді минули роки.

Більш як тридцять вже їх
Промайнуло від миті отої,
Коли в церкві святій
Ми у вірності Богу клялись.
Було й прикро в житті-
Та згорало від жару любові,
Що його Валентин
В наших душах роздмухав колись.

Як я вдячний йому!
Б"ю поклони і Богу, і Небу
За той адрес душі,
Що у серці твоїм прочитав.
Бути разом завжди-
Більш нічого для мене не треба
Бути разом завжди-
І тобі би я це побажав!

Із любов"ю повік!
Із коханням у серці і слові-
І тебе я зустрів,
І серця наші в вузлик зв"язав.
Вже треть віку пройшло-
Та ніяк їх не можу промовить,
Хоч казав і не раз,-
Та найкращих ще так й не сказав.

Не знайшов серед тих,
Що за звичай говорять другії.
Обшукав стоси книг,
Кучу фільмів напам"ять згадав.
Отож, люба, пробач,
Що й сьогодні сказати не вмію
Те що мав би сказати,
Та так, поки що, й не сказав.

В тебе знов ювілей
І я знову кланяюся Богу
За безцінний той дар,
Що спіслав мені в юні роки.
Я вітаю тебе
І стараюсь знайти оте слово,
Що прославить любов
Й ощасливить тебе на віки!


2009р.

Якщо зима снігами твоє серце замете,
Весна його розбудить білим цвітом,
Душа розквітне та вінок любові заплете,
Сонячне ,веселе,красне літо…

Про твоє кохання розкаже вітер мені,
Дорогу завжди вкажуть ясні зорі,
Ніколи не забуду милі очі твої,
Душа твоя-безкрайнє синє море.

Коли вже осінь дощиком постука у вікно,
Та яблука додолу впадуть спілістю налиті,
Тобі я подарую букетик літніх квіток,
Вернеться в серце справжнє тепле літо.

Приспів
Літо-сонце в зеніті !
Квіти-світлом зігріті !
Ніжних-милих очей твоїх!
Вітер –розчеше коси!
Сонце –висушить сльози!
Море-тихо шепоче!
Про мою любов до тебе!

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

Зголублені, розгублені від хвиль
гарячих колисанок занебесних.
Ще крила нам не зраджують, і хміль
не відпускає з рук
цілунку мокрі весла.

А ранок пробивається з вікна,
пробудження пташиним гамом пише.
Заслухані, і дихається нам,
немов тонкій струні
без пальців, нот і тиші.

Поезії політ почнеться з вій,
злітатиме вона неначе пір’я.
Коли весна – летиться легко їй,
від легкоти очам
спокійно так, що вірять

у те, що сповідає кожен рух
і сповиває дотиками ласка,
її до себе сни не заберуть
не втримає сльоза,
звикаючи до казки,

зголублено-розгублено від хвиль…

11 Лютого 2011

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
І білий став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.

Холодний подих. Вітер. Зимно.
Сховавсь у хмари сонця диск.
Й не хоче випустить сніжинок –
Зимі кінець – який же зиск?

Без снігу сіре все довкола…
А вітер злиться і свистить…
Не видко в небі покотьола,
Здається, глянуло б на мить.

Але нависло хмар стотоння,
Мороз засклив калюж вікно,
І сумно так, немов спросоння,
Й незрозуміло, що ж воно –

Чи то поснули менестрелі,
Чи лютий жаху скрізь наслав?
А де ж пісні твої, мій Лелю?
Чи не далеко їх сховав?

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
Та лише став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.
2011-02-11

Через тривожну білу заметіль,
Через бар"єр морозу,вітру й ночі
Твій погляд бачу з-під розкритих вій -
Такі далекі,милі й рідні очі.

В цім погляді усе моє життя -
Кохання,туга,радість і тривога.
У мить неспокою він кличе з забуття,
Показуючи серцю на дорогу.

І я бреду,наперекір вітрам,
Наперекір стихії злоохочій
А в небі,ніби німб,чи талісман,
Мов зорі - незрадливі твої очі!


1987р.
п.Ямбург. Тюмень. Росія.

Вертаюсь знов у сиву давнину,
Коли тебе побачив на зупинці:
У ліс ми їхали, щоб проводжать зиму,
Привезти звідти від весни гостинці.

Поміж дерев шукали цвіт весни
І, нагинаючись за квіткою додолу,
Тебе я проліском на хвильку уявив,
Від ніг твоїх не міг відвести зору.

Подих бажання каламутив кров,
Зовсім не вміли ще тоді кохати,
Під прілим листям проросла любов -
Її підсніжниками стали згодом звати!


2010р.

Я притулив долоні до вікна,
Щоб розігріти холоднющі шиби.
Чому так довго бариться весна?
Чом її промінь не зігріє неба?

Чому мовчать засмучено птахи,
Чому дерева похилились в тузі?
Чому гнітючий настрій, та такий,
Що все немиле: вороги і друзі?

Де ж та весна блукає дотепер,
Де той промінчик, що просвердлить душу?
Застиг в снігах старий, розкішний сквер...
А там любов! Я відкопати мушу.


2010р.

Запліснявілий лютий,
Заліплений снігами,
Розбурханий, роздутий
Зимовими вітрами,
Нервує і лютує -
Продовжує війну.
Та, задарма, - блефує,-
Бо чути вже Весну:
Дзвенять її потоки,
Від руху тане сніг.
Лавиносхожі кроки
Її приносять біг.
Тепла весняні руки
Долають холод-штам,
Тому нервовий лютий -
Кінець зимових драм.

Ты просишь любви, яко хлеба и яко питья
На синих просторах, на звонких ветрах бытия,
На радостном празднике зимнего солнцестоянья,
Но медленно, медленно падает снег подаянья
В ладонь, обращённую к небу, и тает на ней.
Что просишь участья, любви и продления дней
Для плоти порочной, покрытой постыдной одеждой,
Ты, путник, стоящий на этой равнине безбрежной –
На белой земле? И не просишь тепла для души?..
Продать ты хотел лицемерам талант за гроши
И стать, как они, во свидетельство их, лжепророком –
И славу стяжать по заснеженным санным дорогам,
По тёмным презренным домам - по обителям зла,
Но совесть восстала твоя против лжеремесла
Глухих ублажать красотою изящного слова.
Тебе обещали почётную роль крысолова –
Вести за собой одураченных флейтою крыс,
Слепых и покорных, к обрыву и сбрасывать вниз.
Дурное сообщество нравы твои развратило.
Во мгле пребывавший, пройдя через это горнило, -
Ты вышел на свет, но опять пребываешь во мгле, -
Бредёшь в никуда по завьюженной этой земле…
Что просишь прощенья, а сердцем неймёшь покаянья?
В суму перемётную падает смех подаянья.
9 января 1988 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1907041058

Марте Брюс

Красный лист виноградный почти что на солнце прозрачен.
Он на ветке дрожит, словно в детской ручонке флажок.
Он сегодня в подарок мне дан. Он судьбой предназначен
мне напомнить про твой поцелуй, как смертельный ожог.
Красный лист виноградный, быть может, из сорта кагоров.
Сквозь него можно видеть весь мир – ленту быстрой реки,
и над ней облака. Заходящее солнце за горы,
чьи вершины напомнят излом стихотворной строки.
Красный лист виноградный – наш символ прошедшего лета:
наших горьких обид. Наших маленьких сладких побед.
Наших встреч и разлук. Наших сумерек. Нашего света.
Символ нашей любви. Наш осенний ...холодный рассвет.

25 августа 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1912206742

Этот домик в горах из булыжников сложенный кем-то.
Только горы вокруг. Тишина. Кроме нас — ни души.
Мы с тобою не приняли глупого ангажемента
и ушли в этот домик. И как хорошо, что ушли!
От завистливых взглядов, от шёпота вслед, как шипенья
растревоженных кобр, от двусмысленных жестов и слов.
Нам вдвоём хорошо: слушать ветра приятное пенье,
и в ущелье смотреть и разгадывать образы снов.
На сандаловый столик положим мы доску от нардов -
будем в бисер играть, собирая стеклярус на ней.
Я в узоре твоём, нарисованном с женским азартом,
распознаю картину на шёлке: « Полёт журавлей».
Там, в долине, внизу у поющей бамбуковой рощи
можно было бы жить без забот и без всякий затей,
но мы выбрали домик над пропастью.Так было проще
превратиться в двоих, неразлучных теперь журавлей

8 марта 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2010
Свидетельство о публикации №11012021794

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.

Годы, годы всё кружили.
Днями, днями осыпали.
Мы же были всё такими,
Словно нас не разлучали.

Как-то ты мне раз приснилась.
Правда без лица в вуали.
Как-то вдруг всё изменилось
И вот я теперь в печали.

Знаешь, мне так одиноко.
Дальше быть как мне – не знаю.
Жизнь так от меня далёка.
Я так о тебе скучаю.

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.


2011

О друже, який ти красивий!
Хіба що... бракує тепла.
Дивися, мій красене сивий,
я руки тобі простягла!
Глузую, коли ти нестерпний,
лютуєш... Бо відаю я,
як прагне змагатися з серпнем
ласкава усмішка твоя!
Для людства – це примхи погоди...
Для тебе – забава, кураж,
що вдало контрасти природи
вкладає в зимовий пейзаж!

...Буваєш різкúм і мінливим:
веселим, легким, чарівним,
нестерпно брудним і сміливим,
яскравим, дзвінким, крижаним,
проникливо гарним і чистим,
принизливо зверхнім і злим,
холодним, стрімким, променистим,
піднесеним, тихим, смутним...
Ти різний – щодня і щомиті!
О друже, як личать тобі
і річечки, кригою вкриті,
і очі – сумні й голубі!

...Я вдачу твою прохолодну
колись – все одно – розтоплю!
А може... почнімо сьогодні?
Ти ж бачиш – уже і не сплю,
бо мрію прогнати морози!
Хіба не того ти хотів –
розчулено хлюпати носом
від майже людських почуттів?

Не бійся, коханий, огуди –
із вітром вона відгудé!
То ж зватись Весною не буду,
якщо я не зваблю тебе!
Ми разом зануримось в повінь
п’янких, незабутніх хвилин,
і літо підставить долоні
для наших цілющих краплин,
розкине рушник веселковий,
приспить у шовковій траві...
І теплі краплинки любові
притулять щічкú до землі.
...Достигнуть хліби життєдайні,
заквапиться в гості зима...
...Щасливий ти будеш в коханні
і гордий, що все – недарма!

Прости за то,что я была твоей
За то,что днями думала о нас
За то, что жаль мне слезный дней
За то, что боль в моих глазах
За то,что больше нету сил
Бороться с тяжкою рукой
Которой кто-то свет закрыл
Закрыл и воздух и покой
Прости за тяжкую тоску
Которая во мне живет
Прости за то,что не могу
Смеяться днями на пролет
За то ,что больше нету сил
Бороться за твою любовь
Надеюсь ты меня простил
Кусая губы больно в кровь.

- Знайди мене в наступному житті, -
притишено розгублено сказала.
Лампади вогник
аж замиготів
і глибоко затерпло.
Бракло слів.
Пішла шукати іншого причалу.
Колись її прийнявши -
відпустив...

Ви знаєте,
чому так темно стало
серед зими? -
Розтало.
Стільки злив...

Зима. Вікно. Окраєць неба.
Твій слід у пам'яті снігів,
Моя душа, сумна без Тебе,
Немов ріка без берегів...
І крила мрій, що прагнуть лету,
Вогонь роздмуханих бажань,
І світлий сум душі поета,
Що зазирає знов за грань.
І чорний крук, що з небовисі
Кидає тінь на мої сни,
І дві душі, що обнялися
У вічнім прагненні весни.
І промінець, що розтинає
Пітьму світів у час світань,
І Ти, який ще й сам не знаєш,
Що ми віднині - ІНЬ та ЯНЬ!

Одаруй кохання віршем,
а я допоможу.
Ощаслив його ще більше
краснослів"ям Божим.

Підніми, наче пір"їнку,
дмухни на кресало.
Додай жаги, щоб жевріння
полум"ям заграло.

Розбуди бурхливі гами
кольорів веселки,
нотними склади рядами
в серці, як в люстерку.

І тим ключиком скрипічним,
наче катеринку,
накрути на цілу вічність
мажорну пружинку.

Занури сонливу дійсність
в тьохкаючу кварту.
подаруй коханню пісню -
воно того варте!

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р