Зачем тебя всегда прощаю?
Зачем люблю тебя? Не знаю!
Ведь может просто все забыть?
Уйти на дно, и разлюбить…
О нет, тогда горящий свет, ночная тьма
мне не нужна!
Не нужен ветер, небо, звезды
Забыть тебя уже мне поздно
Хоть разум просит – прекрати
Но сердце хочет лишь любви!
Не страшен день
Не страшен год
Любовь не сон
Ведь сон пройдёт и лишь оставит за собой
Простую тень, и хоть порой
Бывает, всё манит-манит за собой
Но день прейдет
и он умрёт!
Любовь – навеки лишь одна!
И пусть бывает холодна
Но навсегда!
Она со мной!
Она согреет и зимой
Чтоб жить любя
Одну тебя.

Весняно...хочеться літати,
цю дивну ніжність приласкати,
поділюсь серцем, полюблю.

Турботою зігрію небо,
І вітер просочу я медом,
солодким фліртом заграю.

Чи ти не плачеш ,моя весно,
Закрившись хмарами?(не чесно
я співом шибки всі розбив)

Омий водицею рясною,
Щоб захворів я лиш тобою,
нарешті зиму відпустив.

В оману вводячи себе
Надіюся на щось велике,
Коли не сходячи зійде
Любові чистої без ліку.
Коли поразки розітре
Та перемога нездоланна.
В оману ввожу я себе,-
Я вже давно не бездоганна.
Нехай мене перемогла
Моя самотність не самотня.
Та я крізь сутінки буття
Готова йти ще років сотню.
І, озираючись назад,
Я не побачу злого люду.
Й заради тих мінливих зрад,
Ніколи жити більш не буду.
Можливо, це лише слова,
Можливо, падаю в оману.
І, наче човен без весла,
Моє життя порожнім стане.
Та я не віритиму в це,
Не піддаватимуся болю.
Я краще стану тим творцем,
Що сам малює власну долю.

Батьківщиною пахне осінь,
В золотисто-багряне вбрана,
То міленьким дощем моросить,
То теплом зігріває прямо.
І любові у ній без міри,
І щедротами сипле всюди,
І дарує надію, і віру,
В те що жити ще далі будем.
Диха палко засіяна нива,
Зеленіє кущистим злаком, -
Осінь впевнено йде у зиму,
Разом з нами, в життя-достаток.
І не страшно й не гірко з нею,
Забувається побут, нещастя…
Пахне осінь Вкраїнським степом
І бездонним майбутнім щастям.

Ніченька ретельно
зорі рахувала:
Місячна печатка
Небо штампувала!!!
Та принишкли зорі
в одну мить сумливо,
І почервоніло
Місячне світило...

Мій біль – на мольберті душі.
                    Акварелі
ще пахнуть густим фіолетом
                    і стигнуть.
Це вперше між нами – дзеркальна пустеля.
Це вперше – і важко...
В товсту павутину,
в мовчанку –
все глибше...
крізь контур панелі...
О, де ж ти? Озвися !
                    Мов привид – МОВЧАННЯ.
І горло стискає беззвучне ридання.
І світ – лише аркуш
                        порожньої стелі.



1999

Тримай за руку,я благаю,
Тримай,не відпусти!
Від самоти я помираю,
Ти за любов мені проости.

Пробач,що не змогла тобі сказати,
Що зупинила цілий світ.
Я не могла про те кричати,
Що люблю,любила,цілий вік!!!

Тепер живу неначе вітер в полі,
Питаю серця,чи ще болить.
Нестерпна гіркота-це присмак волі,
Та як же зупинить цю мить.

Я не згорю у полум’ї чекання,
Не загублюсь в безвиході думок.
Я залишу самотності на пам’ять
Веселий сміх і відблиски зірок.

Я не втечу від докорів сумління,
Не задихнусь в прозорості брехні.
Я віднайду той залишок прозріння,
Який ніхто знайти іще не зміг.

Я не впаду від болю на коліна,
Не розірвусь на сотню протиріч.
Пробачу все, що навіть не хотіла,
Та про печаль не йтиме більше річ.

Я залишусь єдиною з єдиних,
По вікнах зла я радістю проллюсь.
В пустих серцях - розгублених й безсилих,
Я вітерцем свободи залишусь…

Загублена душа шукає тиші,
У просторі, що без брудних думок.
Де спокій у обійми палко кличе,
Й до щастя залишається лиш крок.

Загубленій душі немає місця,
Між смородом просякнутих небес.
Й заплакано звучить остання пісня,
Що лине з небайдужих нам сердець.

Вогонь вже підіймає всі вітрила,
Й на швидкості у далечінь спішить.
Ще вчора та душа лише іскрилась,
Сьогодні ж полум’ям палким горить.

… самотньою душа блукає в тиші,
Ховаючись від тих брудних думок.
Й ніхто її в обійми вже не кличе,
Й до щастя не один іти ще крок…

Чому вони щаслими не можуть бути,
Чому розєднує повік їх доля???
Чому лише один хоче все забути???
Та все ж обом не мила дана воля...

Один зривається вночі,
Від пекучого у серці болю.
Одна закривши очі,
Просить у неба щасливу долю...

Чому не разом,чому на самоті,
Чому обоє плачуть,
Ховаючи серця в темноті???

Чому,скажіть же люди???
Не має щастя на землі
І що там дальше буде
Невже коханння ви утопите в імлі???

Запечалюся я за тобою
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.*

4.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*На цей, уже раніше опублікований текст, також є музика Віктора Сушка, виконання моє - Ярослава Чорногуза. Слухайте ось тут:
http://vkontakte.ru/audio?act=edit#

Кохання вічне? Не завжди!
Чому? Ніхто не знає.
Сльоза по личеньку біжить,
Коли воно вмирає.

Душа до тебе лине знов,
Так хоче в щасті жити.
Роки біжать, зробивсь рівчак,
В незгоді не любити.

Любов свята, єднає всіх,
Це світу сотворіння.
Ми народились, щоб кохать
Й цьому нема зітління.

Лети безсмертя час, лети!
Та вітру не здогнати!
Усім дано когось любить,
Та не усім кохати.

Слезливость дней и рыхлость отношений,
костлявость мысли, пойманной на слух.
Знакомства дым глотают жадно вены.
И там, где он – быть суждено теплу.

Кругами – вздор и травля за шагами.
Пари, пиры, перо – следы чернил
видны на сердце, оживает камень
и память бесится, что сохранил

дождливость глаз, нетленность расстояний,
в твоих руках стремление уйти.
Но пальцы просятся в тот мир касаний,
где столько грёз и Млечного Пути.

16 Марта 2011

Тільки я... не люблю поля!
коли надто жевріють квіти,
коли чути як дише земля,
коли вітер благає роздітись,
коли трави снідають смачно
щойно зшитим квітчастим платтям.
знаєш... інколи було лячно
залишитись назавжди дитям,
ходити з тобою за руку,
цілувати на щоках цятки.
та страшніше пізнати розлуки.
розривати сорочки на латки,
розливатись водою у склянку...
ти ж ніколи не знав мої повені! ,
коли хочеться встати зранку,
набрати сонця легені повні
й розказати тобі про поля -
моя чесність ніколи не зайва :
безмежність поля мені ж як сестра .
сестрі ж я ... НЕ довіряю тайни.
2011

Пластами полум'я співає тіло.
Рука пливе як лінія води
– й не гасить...

Тихою пелюсткою на біле –
ніжність...
Ти.

...Вона лиш тільки посміхнулась,
А я вже з пензлем на блакить
Багряним серцем доторкнулась,
То смутку полум"ям горить.

Я не такий фартовий, щоб ловити шанси,
Як на кінець- "Початок" і сто сторІнок вглиб,
Лиш пам"ять ,спогади,ті два рядочки вальсу,
Та вже станцьовані...тоді ще ми могли б.

Але ж ти думкою яскравою залишся,
Та фарби ще подумають:"Чи варто,чи не слід?"
завше свободі ти весняній підкоришся,
Бо то вже досвід пережитих бід.

Юрій Лоза співає пісню про тридцять років –
Час, коли жити добре, час, коли мріяти час.
Нині мені за тридцять. Сорок і трохи більше.
Більше, але ще трохи – буде аж п’ятдесят.
Що за роки? Мов коні – спалахом по стежині…
І пролітають хмари… Де ж то отой рушник,
Що під ногами в церкві білим теплом розлився?
Зник. Затоптали коні. Чи забруднився? Втік
Час, ніби голка в море. Мов паперовий човник –
Білою плямою… Ми…
Хто в цьому світі ми?
Завтра підемо звідси. Завтра вже буде пізно
Мріяти і чекати… Не доживе до ста
Жоден із нас. Лиш пісня, пісня про тридцять років
Нам нагадає знову… Знову розчулить нас...


2011

Місячним рогаликом
смакувала нічка.
Зоряна стежина
милувала річку.
Чепуряться зорі-
сукні сяйво свята.
Трепетно цілує
гілка верби м"яту.
Неба темний атлас.
Тихий щем у серці.
Зачаївся смуток
в шовковім озерці.
І упали крихти
зорями із неба:
папороті квіти
майорять для тебе...

Немає часу для чекання!
(Хай як зворушливо звучить).
Завіє холодом прощання
І все невпевнено згорить.

А, може, хтось з життям у змові
І не торкнеться жар його.
Бо в цьому світі випадковім,
Сумління, наче й не було…

Немає часу зрозуміти:
Що неповторним є життя,
Що ми народжені радіти,
Що наша молодість одна…

Бо десь на грані божевілля,
Коли залишимось без сил,
Пов’яже старості коріння,
Не прикладаючи зусиль.

…на простоти людської масу,
На задоволення бажань,-
«Сьогодні» в нас немає часу,
А «завтра» скажемо: «На жаль»…

Набридло у черзі стояти
За щастям, поділеним вже.
Ми просто німі експонати
Замучених совістю сфер.

Нас вабить усе незнайоме,
Прожите нас вабить також.
Та тільки здолати підйоми
Не кожному, мабуть, дано.

Тому набридає вивчати
Одвічний життя лабіринт.
Його не існує на карті…
Його неможливо пройти…

Які ще я матиму ролі
У цьому спектаклі життя?!
Бо серце моє на пероні.
Залишилась тільки душа.

Бо серцю набридло чекати
На щастя, без тіла й очей.
Бо всі ми в житті експонати,
А Всесвіт,напевно,- музей…

КОЛИСЬ НАСТАНЕ ЧАС РОЗПЛАТИ,
I ми без жодного слiвця
За всі гріхи свої заплатим
Цiною власного життя.

Колись прокинетьcя сумлiння,
Що зараз солодко так спить.
Своєю зрадженою тiнню
У наших венах закипить.

Колись розiрвуться кайдани,
В якi закований цей свiт.
Земля зростеться з небесами,
Не залишаючи надiй.

А ми шукатимемо вiри
В безоднi завтрашнього дня.
Свою втрачаючи довiру
До вже несправжнього буття.

... Бо неминучий день розплати,
Коли без слова каяття
Ми нерозсудливо заплатим
ЦIНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ.

Прокинься! Бо Всесвіт чекає,
Він знову на тебе спішить.
Прокинься! Залий горе чаєм,
Що болем у тобі кипить.

Прокинься! Бо досить дрімати,
Зітри божевілля з очей.
Прокинься! Бо можеш проспати,
Можливо, найкращу з ночей.

Бо можеш залишитись вічно
У тім, віртуальнім житті…
Аж поки набридлива кішка
Подряпає серце тобі.

Аж поки настане прозріння,
Що зовсім не схоже на сон.
І вип’є тебе, наче зілля,
І стане похмільним вином.

Прокинься! Бо хитра сонливість,
Вже твій затуманила зір.
Прокинься! Бо є ще можливість,
В руці потримати весь Світ!

Я не знаю, що таке самотність,
Та, чогось, знайоме це мені.
Ніби, я в глухому безголоссі
Намагаюсь крикнути… Та ні!..

Кожен звук вдаряється об стелю,
Неспроможен просто далі йти.
Наче, в тій, розтоптаній пустелі,
Він блукає, поки не згорить.

Я не знаю, що таке втрачати,
Опускати впевненість на дно,
Напівмертву душу доглядати…
Та, хіба, мені не все одно?!

І нехай я, іноді, цинічна,
Неспроста іронія моя.
Я була обкрадена публічно
Невразливим злодієм життя.

Я не знаю, бо не хочу знати,
Бо самотність – це є втрати тінь,
Бо боюся голову втрачати.
Та, чогось, знайоме це мені.

Коли мене у вічність понесуть
Мої, на диво, невблаганні крила,
Я зрозумію ту найвищу суть:
Для чого в світ з’являється людина?!

Для чого нам призначений політ,
Що так зухвало прагне нас зламати?!
Хоч ми й не йшли за долею у слід,
Та, все одно, навчилися літати.

І, хоч би як, навчилися нести
Усе, що нам накинули на плечі:
І мить розлук, і тіло самоти,
І навіть гнів розбещений, до речі.

Можливо в тім і є найвища суть,
Щоб подолати все змогла людина.
Бо лиш тоді у вічність понесуть
Її святі, невидимі ще крила.

В думках порізаного фальшу,
Щодня шукаємо ту мить,
Де ще життя квітучим маршем.
Над нами досі мерехтить.

Де гостре лезо вже не ріже,
Не ділить більше на куски.
Все, що нам стало найріднішим,
Все, що Господь подав з руки.

В думках шукаємо відради,
Самі втішаємо себе,
Що клятий біль смішної зради,
Нас стороною обійде.

Що не заплачуть наші діти,
Бо ми наплакались сповна!
В думках… ми можемо радіти,
В думках обмежень тих нема.

І все життя квітучим маршем,
Вже спалахнуло в наших снах.
І більш порізаного фальшу,
Ми не шукаємо в думках.

Казковим промінням світанку
Виблискують очі твої.
Кохання п’ючи аж до ранку,
Всміхаються ніжно мені.

Якоїсь бездонної тиші,
Шукаючи, ніби, в вустах.
Кохання в полон знову кличе
І всмоктує нас на очах.

Мінливим оманом прозріння,
Бажанням, так схожим на сон.
Без подиву і без сумління,
Пірнули любові в полон.

Вчорашнім ще подихом ночі
І дотиком зморених тіл,
Прив’язана бути так хочу
До тих незрівняних світів.

Кайданами скутої ласки
Приковані ми до життя.
Життя…, що так схоже на казку,
Якби ж не було їй кінця…

Безмежність акапельного мовчання,
Мовчання без непотребу й брехні.
Загубленого щастя крик останній,
Нам досі сняться часто уві сні.

Занедбаними косами розпусти
Все стало, що колись було святим.
Вплітаючись в гріхи свої розкуті,
Занурюємось з головою в них.

І замкнутими колами блукати
Прийдеться нам, бо вже пройшла пора,
Коли могли і світ ми подолати
І ненависть, що в нім тоді була.

І завжди, заглядаючи в реальність,
Ми бачимо один сумний кінець.
Та зглянувшись, ота бридка банальність
Не йтиме більше з нами під вінець!

Я вічністю твоєю хочу стати,
Наповнювати радістю тебе.
Коханням божевільним проростати
У погляді твоїх п’янких очей.

Я хочу загубитися спросоння
У хвилях непростої течії, -
У пристрасті, у лавах беззаконня,
Де все для нас, а ми от нічиї.

Я хочу задихнутися світанком,
Розтопленим, неначе шоколад,
На кожному шматочку твого ранку.
Спокусою родившись на губах.

Для тебе хочу завжди бути перша,
Не падаючи, як отой листок.
З тобою відчувати силу звершень,
Пронизуючись нею до кісток.

Та, все таки, найбільше, мабуть, хочу,
Заснувши на оголенім плечі,
Прокинутись тихенько серед ночі
І всесвітом лишитись у тобі!

Не випивай холодну кров
З напівзруйнованого серця.
Воно вже більше не озветься,
У ньому висохла любов.

Не продавай мої слова
Незацікавленій особі.
Ти загубився сам у собі,
Платити ж мають почуття.

Не замикай невинну ніч
В зарозумілім без віконні.
Бо все в любові незаконне,
Все випливає з протиріч.

Не вибивай квітучий сад,
Що був лицем порозуміння, -
Твоє невидиме сумління
Перетворилося на град.

Не вимагай піти з життя
Мою розлючену самотність,
Бо твоя вільна безтурботність
Не потребує каяття!!!

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чом інеєм укрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, погасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.

На все буває Божа воля.
Не я слова такі сказав.
Та розлучила мене доля,
З тією, що я так кохав.
Здавалося б, на все в житті,
Повинна буть якась причина.
Та не зійдуться вже путі,
І не зіллються половини.
Минуло вже багато літ,
Від мого першого кохання,
Та в серці залишився слід,
Так кохав вперше і востаннє.
Де ті роки, де те дівча?
Що моє серце полонило.
Із блиском чарівним в очах,
Що усміхалося так мило.
Чи зможу я почуть її,
Той ніжний голос, що немов,
Для нас співали солов»ї,
Про нашу юність і любов.
Я цілував вуста медові,
З солодким присмаком вони.
І руки ніжні, мов шовкові,
Сплітались в обіймах тісних.
Дійшло вже навіть і до того,
Я пам»ятаю крізь роки,
Що я у неї, перед Богом,
Просив і серця і руки.
Та не судилось бути разом,
Чому так сталось? Я не знаю.
І серце заболить відразу,
Лиш тільки я її згадаю.
Вона давно живе в чужім краю,
Та я до неї усім серцем лину,
І вона знає про палку любов мою.
Побачити б її хоч на хвилину.
А вдома в нас вже вишні зацвіли,
І буйним цвітом душу непокоять.
Не знаю я, чи зможу, і коли?
Душевну рану, що болить, загоїть.

2009 . 10. 02

В цих очах не знайдеш ти ні смутку ні болю,
В цих очах вже не тліє журби тої дим.
Бо ці очі змогли відірватись на волю
І кайдани печалі обірвалися з них.

Не омиють сльозою вже спогади наші,
Не заплачуть, як плакав колись сумний час.
Мої очі, надіючись знову на краще,
Забувають про біль, що згубив колись нас.

Ти не зможеш сказати мені навіть слова,
Ти не зможеш почути в душі моїй крик.
І лиш поглядом зможеш своїм ти чудовим,
Повернути любов, але тільки на мить.

Можливо, колись ти заплачеш від горя,
Можливо, не знайдеш ти правди в словах,
Але більше ніколи, ти чуєш, ніколи…
Не побачиш ти смутку в моїх очах!

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов.

Жаданою стала спокуса,
Й солодкою стала сповна.
Та нам лише чарку розлуки
Залишилось випить до дна.

Закінчилось ніби кохання,
І нічого більше втрачать.
З останнім холодним зітханням
Зупиниться всесвіт і час.

Зажурено плачуть повіки,
Купаючи серце в сльозах.
В душі не знайшовши потіхи,
Знаходять її у очах.

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов…

Нової шуби запах, нових бажань натхнення…
Пельмені наліпити й сховатися в думки.
У день вчорашній – може, там щастя залишилось?
Та ні! Воно у серці, у серці назавжди.

Такі цілунки спраглі, такі жадані очі…
Змивається водою образ минулих біль.
У бані і в коханні душа вмиває руки –
Їй бог дарує щедро прощення від гріхів.

В розмовах телефонних, у голосах притихлих
Народжується ніжність, мов ангел у добрі.
І де б не був ти, любий, і де б не спав – зі мною
Ти будеш біля мене, на відстані руки.


2011

Чи неможливо розлюбити,коли вже так ти покохав?
Чи не можливо відпустити,ти ж донедавна серце мав?
Ми розійшлися по причинам,а їх здається й не було...
Лиш тільки принципи душили ,що нас в провалля те вело...

НЕ буду кланятись тій долі,що нас з тобою розвела,
Так сходить з розуму поволі,...чому так серце розрива?
Дали ми клятву не писати ...і не вагатись крізь роки,
Та як цей погляд не шукати?Як знов не йти на ці штики?

Та ти ж у пам”яті зосталась,тебе не стерти з цих думок,
А твоя посмішка…сміялась...я ще не бачив тих жінок,
Які б так набіло кохали,які б в оману не ввели,
Ти знаєш,ми б і не страждали...коли б наш міст не розвели…
Та все ж надія є .....і буде....

я ще не спала - десь напівдорозі
між маренням і присмерком кімнати,
тьмяним і невиразним, заблукала...
неначе все життя тебе я знала,
а зараз - і не можу упізнати:
чому ж про тебе спомин на порозі?

собака гавкнув - і пішов собі луною
самотній звук бездомної печалі...
десь боляче у серці розірвався.
скажи мені: невже ти побоявся?
...ношу по тобі рідкісні коралі -
разочок сліз, незронених весною.

не сплю давно. дивлюсь тобі у очі -
ми мовчимо і стиха плине час.
уперше я прошу: облиш мене -
нехай моя любов, мов сон мине...
під вікнами ліхтар покірно згас,
спаливши у заграві решту ночі.


жовтень 2008 р.

Коли гримить ,дрижить...трясеться під ногами...
Подалі від людей...для них ти «анонім»
Лиш цей нерівний подих ...і рваними ривками…
Прошепче тихе слово...останній псевдонім...

То був твій другий «я» ...прожерливий психолог,
То твій таємний бункер...так біль ти тамував..
і те густе чорнило….то вже не твій онколог
Що прозовими кляксами,те серце плямував..

Навіщо ти змінив ...отеє те батьківське?
Навіщо проміняв... на чорний псевдонім?
«Змінилась моя доля…та поле те поліське»,-
знов народився в слові...чи то поет чи ні?

І так до скону віку ...від себе він втікав.
Та лиш перо його …ніколи не збрехало..
Та справа тут в коханні ...надію він плекав,
Щоб не знайшло його...все знов і знов те жало...

Я сумую за тобою...
Знаю я-тебе нема...
Я знущаюсь над собою...
А довкола тільки тьма...
Біль з’їдає мої сльози
І пусті уже слова...
А у серці тільки грози
Знов кричать, що я сама...
Я сумую за тобою...
Кожним подихом життя...
А душа стає німою
Й губить кожне почуття...
Я кричу-ніхто не чує
Ріжу руки-не болить...
Може хтось цей біль відчує
А моя ж душа мовчить...
Я сумую за тобою...
Ти був більше за життя...
Я тікала за тобою
Геть тікала, в забуття...
Так жила і так сміялась
Зацвіла в мені весна...
Я у тебе закохалась...
Ти ж помер-тебе нема...
Я тепер вже не тікаю...
Не люблю...і не живу...
Просто добре я вже знаю
Що тебе не поверну...
Я сумую за тобою...

Я хочу верещати... у полях широких,
Я хочу заревіти ...десь у тишині...
Навіщо полюбив я ...дівча те карооке?
Щоб навік тонути ...в стражданнях глибині.

І бачачи дорогу...що веде в пітьму,
Я без вагань всіляких...прискорю швидкий крок,
Нехай там чорна доля...тебе я все ж "люблю"!!!
Плював я на невзгоди...не треба тих зірок...

ЇЇ ламке волосся ... ковдрою окуте...
Мені бува здається...вона-це цілий світ..
Присівши скраєчку...нерівний подих чути..
В животику там б"ється...кохання рідний плід..

Ось це мене тримає ...в глобальному проваллі...
Дитина що шепоче..."О ,батечку,не йди..."
-Я не піду ,маленький,я бачив вже всі далі...
Тому що я кохаю...вас буду берегти......

Залишаю. Лишаю. Кидаю.
Твої очі п'ють мене терпко.
З ніжним щемом тягнучким,
з видихом
припадаю до рук твоїх теплих.

Моє тіло зіткали запахи.
В моїм небі – три сонця
вишнями.
В божевільному з болю запалі
я тулюсь до лиця твого стишено.

Не пускай.
Не пусти.
Не випусти !
Димом згіркнув асфальт. І небо
тисне ноги. І так уривчасто
десь: "...я вже не прийду... до тебе."

2004

Сьогодні випав сірий сніг.
І бились голуби у вікна.
І ти так сіро в серці ліг,
зітхнувши важко.
                    І не зникнув.

Лише зіщулився щільніш,
припавши до німої жилки.
А я вимолюю: “Облиш…”
і тиснусь в чорні брови
                    шибки.

А я виліплююсь у склі
й вагою неба гливко дишу.
Облиш…й стікаю до землі.
…А голубів ковтнула тиша.

2004

Минає все. Мене ти проминеш,
так, ніби ми з тобою не знайомі.
І з пам'яті із легкістю зітреш
всі дати, тільки нам обом відомі.

Запалювати зорі маєш хист.
З них скільки доживає до світання?
...Я ще одна зоря, що пада вниз.
Чому ж ти не загадуєш бажання?

2010

В жизни все случается

на землю опускается

из неба светлый лучик, золотой.

И в жизнь твою закрытую,

на все замки закрытую,

стучится тот, кто знает твой пароль.


И ты в словах теряешься,

тихонько открываешься,

ведь чувствуешь его, как будто СВОЙ,

И к звездам подымаешься,

и миру удивляешься.

Ведь снова чувствуешь себя живой.

Ось і знову тугА.
Тисне в грудях нудьга,
Не знайду собі місця спокою,
Відлетіла любов,
Не повернеться знов,
Все минуло, не буду з тобою.

І не треба більш слів,
Ти обманом горів,
Твоя щирість у шклянці болота.
Чи отрути ти з’їв?
Чи навмисне дурив?
Закриваю для тебе ворота.

Моє сонце зійде,
На подвір’я впаде,,
Під вікном знов розквітне калина.
Зникне з серця нудьга,
Бо так завжди бува,
Що до всього існує причина.

в провалля сну
в тепло весни
у ніжність
я падаю
в твої обійми і
зникаю там
в блаженстві розчиняюсь
розвіююся
і зникаю
і
я всотуюся
лагідно
повільно
у губку ласки
любощів
принад
трут пестощів
голублення
любові
мене немає
є казковий сад
є невагомість
невгамовність щастя
є повнота кохання
благодать
у раюванні
в плині насолоди
на шкірах білих
тигрів і пантер
нам добре так
нам так безмежно добре
що навіть рай
не сниться нам
тепер


2011

Я живу лиш тоді, коли ти є зі мною,
Коли йдеш не спіткувшись, твердою ходою,
Береш руку мою в свою теплу долоню,
А я голову ніжно на плечі приклоню.

Ти голубиш мене і зникає печаль,
Летимо мов на крилах з минулого в даль.

Не страшні перед нами не знані дороги,
Зустрічаємо їх, як батьківські пороги,
Вони манять до себе, ведуть у світи,
Ми у пошуку щастя, летимо до мети.

Поки серце ще б’ється, пульсує життя,
Нас єднає любов, це відвічне чуття

В тумані десь розвіялось довкілля,
І стало пусто й боляче в душі?
Чорні думки немов зів’яле зілля,
Закрили всі щасливі меражі

Чи ж зацвітуть сади знов біля хати
І чи всміхнеться сонце у вікно,
Чи вже навік минуло й не діждати
Того, що зникло, а може й не було.

Усе довкола стихло у чеканні
Нових поривів, розквіту весни,
А серце вірить, що на цім вигнанні,
Я віднайду свої щасливі дні.

_________________

Життєвий шлях ,мов по рейках,
Біжить у даль туманну
І гасне полум’я в очах
Пізнавши всю оману.

І ти і я, це паралель,
Життя йде понад нами,
А рейки струнко мов шпалер,
Біжать вперед роками.

Не знаю, що нас ізвело,
Чому жили ми разом,
Що спільного у нас було,
Хто поєднав нас в’язом?

Хто вніс між нами іскру зла
Ту гордости отруту?
Вернім кохання квіт добра,
Любовну квітку, руту.


Стукоче потяг голубий,
Життя уже на склоні,
Подай же руку, друже мій,
Не будьмо в перегоні.

Я навік одержима тобою,
В моїм серці живеш лишень ти,
Всі думки перекриті журбою,
Якщо любиш мене то скажи.

Не мовчи. Кинь на мене свій погляд
З твоїх уст хай злетить- я люблю.
Знай,коханню потрібен ще й догляд,
В твоїм серці, воно з кришталю...

Так : в цей час у нас різні дороги.
Ти,можливо,шукаєш себе...
Ти б об душу мою витер ноги,-
Та душа ця кохає тебе.

І колись ти це все зрозумієш,
В серці вірю, до мене прийдеш,
Знов кохати мене ти зумієш ,
Мою душу і в пеклі знайдеш.

Хоч дороги у нас зараз різні,
Я у пеклі , а ти десь в раю,
Там де хмари клубочуться грізні,
Візьмеш руку мою у свою.

Проминули літа,
Мов туманна сльота,
Та не зникли душевні картини,
Буйним садом цвітуть
І від мене не йдуть,
Наповняють собою всі днини.

Були дні весняні,
А були й зимові,
Все траплялось на довгій дорозі,
Лиш незмінна любов,
Завжди бурила кров,
Зупиняла сніги на порозі.