“Are rhymes completely dead?”
A thought came into my head.
“Of course, they may die indeed –
But not with a cosmic speed…” 



Basil Bucolic

Досить, поети, сонце хвалити,
Славу віддайте льоду!
Ці кришталево - прозорі плити
Тягнуть найменш на оду.

Рихлять їх щільні викиди диму, -
Звична байдужість люду.
Скоро забудемо сніг і зиму,
І холодок забудем.

Роблять лілейні шапки планети
Гарну для нас погоду.
Сонце хвалити досить! Поети,
Славу віддайте льоду!

Хай снігова королева, браття,
Дух незворушний дасть нам,
Щоб нам самим себе не скарати
Цим світовим нещастям,

І, відповідно, щоб можновладці
Мали уми холодні.
В році дві тисячі плюс тринадцять
Славу віддайте льоду!

02.01.13

Есть такой заоблачный Камелот -
Девочка словесная там живёт.
Парусом пульсирует у виска,
Строит меру времени из песка.

Веки всё смежает, а то прочтут.
Красками играет в свою мечту.
Пробует лицо из десятков лиц,
Ловит свет ловушками из ресниц.

Где там опрощенье! Куда там злость!
Там стряслось "ах если бы что стряслось".
Не угласт, не част, никого не сдаст
Там ещё какой-нибудь новый пласт.

Приняла мечтательный мультивит,
В небе заблудилась -
И там не спит.
У неё мирок и в своём мирке
Всё гадает месяцу по руке.

2012

Морозный день. Дымок струится...
В избе потрескивает печь.
На старый Новый год родится,
Пожалуй, сын, а может, дочь...
Василий или Василиса? 14января.
Муж- на войне! Далече милый.
Иваном нарекли не зря:
Ему врага "гонять по силам"!
А Марья тоже рвется в бой:
Давай! Давай! Еще немного!
-"Ну, где же ты, любимый мой,
Сегодня мне нужна подмога?"
Раскинув руки "в головах",
Она в бреду перебирает
Святых и грешных-страх в глазах,
Контроль над разумом теряет...
Еще усилье над собой-толчок!
И, разразившись криком,
В сердцах поведала:"Сынок",-
И, силы потеряв, поникла...
Василий, увидавший свет,гарланил!
Что ему?- на воле!!!
Отец врага трощил и ранил,
Заботясь о сыновьей доле...
Отцу посвящается.

Простим себе и всем предметные ажуры,
Пристайность, внешний вид, все сны и все слова.
Как слабый элемент большой литературы,
Невольный парафраз - поэта голова.

Вот руки хороши - ни в чём и не трясутся.
Сбиваешь с рукава какую-нибудь тлю.
Вот так, своей тоской, выходишь из присутствий,
А уж в спине торчит нескромное "люблю".

Печали всё растут подлёдно и подспудно,
Их не пережевать - их просто пить и есть.
Подводной голове выдумывать нетрудно -
Отсеками полна и рубок в ней не счесть.

В ней краешки мечты уходят грузом двести
И там, где два шага, высокопарен слог.
Ведь в энской голове всё не вполне на месте,
Как зыбкость женских рук,
Что цепкость женских ног.

2012

Сидить замислена людена,
немовби статуя Родена;
стоять задуманії люде
й клопочуться: що з нього буде ? :)

I
Їй-богу, я вірші пишу не для слави,
Тим паче, клянусь, не заради гроша –
В годину тяжку
Для розради-забави
Вигадує вірші душа…

Без цього пропав би на світі, я знаю,
Чи спився б, чи руки на себе наклав,
Доведений відчаєм-болем до краю,
Всіляких позбавлений прав.

Пишу… І мене не бентежать "акценти"
Закоханих в себе амбітних колег…
Я сам – у собі,
А всі вірші мої – дисиденти,
Породження інших бентег!


II
Скромний віршописець сьогодення,
На високий ранг не претендую,
Разом із народом голодую,
В річці буднів черпаю натхнення.

Кажуть, я занадто плодовитий...
Ні, я – не лінивий. Ні до чого:
Борщ варю, перу... А після всього
Ще й пишу, пишу, коли – сердитий.

А коли веселий – то читаю,
Людям і собакам посміхаюсь,
Жартома з жінками женихаюсь,
Наче б і не в’яну – розцвітаю.

В інших слави я не відбираю:
Я – не геній, хата моя – скраю.


III
Зарікався віршувати. Відрікався
Від уже написаних речей...

Та в безсонні згаяних ночей
За писанням віршів знудьгувався,
А крім того, місяць заповзявся
Зазирати в глиб моїх очей...

Знов римую. Не німую. Не німію.
Знов сміюся, знову плачу і кричу,
Чому світ мене сприйма, коли мовчу,
Я ж його, коли мовчить, сприймать не вмію,
Таємниць його святих не розумію
І відчаююсь до крику і плачу.


IV
Годі вже нидіти – дні пречудові,
Та й перспектива манлива така!
Грішно замовкнути на півслові,
Не дописати рядка.
Інше все – дріб’язок. Від сигарети
В сутінках танучий сивий димок...
Мусять за будь-яку ціну поети
Свій дописати рядок!


V
Три зірочки, три цятки, три сніжинки
Над віршем, що народжується в муках...
Які ж покоси будуть та обжинки
На нивах, потом зрошених, і луках?
Три мітки, три краплиночки, три крапки
На фініші, перед новим заїздом...
Занадто не страждай. Якщо потрафить,
То стане життєздатним організмом
Твій вірш, бо не для втіхи був рожденний
В час неспроможний надто, злобуденний.


VI
До книги рекордів Гіннесса
Не впишуть моє ім’я.
Бо навіть в Полтавах і Вінницях
Достоту не знають, що я
Спромігся книжок написати
Вже понад вісімдесят –
Це важче, ніж випасати
Вісімдесят поросят!

Ніякого ж я гонорару
(Про премії не говорю)
Не маю: кістки для навару
Купую і зупу варю.

Картоплю, цибулю і крупи
Село презентує... Овва,
Як після злиденної зупи
Натхнення моє прибува!

Зварив би і риб’ячу юшку,
Що зветься в Росії "уха",
Та Ющенко, мабуть, в усушку
Мої перспективи упхав...

Працюю, як віл, на терені
Духовнім – довкола туман,
І чуються в нім теревені
Про те, що Іван – графоман.


VII
Відтоді, як сміюсь
Я над самим собою,
Нічого не боюсь –
Клянуся головою!
Я сам собі – в ціні –
Кажу про це відкрито.
Що критика мені
Опісля самокритик?!

Я сам собі і пан,
І служка одночасно:
Упав і не пропав,
Тож буде все прекрасно!

Якщо ж колись комусь
Мій образ – не до шмиги,
Я тільки посміюсь,
Мов сонце в час відлиги!


VIII
Розпалюю кострище вранці рано.
Рукописи горять! І непогано.
Слова кричать з вогню:
"Та ти ж духовність
Бездумно нищиш!".
Ні, свою я повість
Оцінюю критично,
І практично
Папір використовую –
Незвично,
Зате оригінально...
Хто вже вміє
Косити бур’яни, що здуру сіє
Бездумний розум?!
Вогнище палає
Яскраво і промовисто,
Мов знає,
Що добру справу робить:
Марну славу
Пуска за вітром в непровидь пістряву.


IX
Сідай до столу з чистими руками,
Аби не насмітити між рядками.
І не спіши – людей не насміши –
Правдиві й чесні вірші напиши!

Дасть Бог, настане час, і чесний люд
Потягнеться до тебе звідусюд,
Де не вродила правда. Й під кінець
Свого життя відчуєш: ти – творець!


X
Народжуюсь удосвіта щоранку
І проживаю день, мов цілий вік,
Спиваючи спочатку й до останку
Жаги життя гірко-солодкий сік.

Все глибше загрузає в землю корінь,
Вже з кроною зрівнявсь у довжину –
Відтворюються пагони повторень
У межиріччі дійсності і сну.

Можливо, ще на мить якусь прикинусь
Задивленим у завтра... "На добра…", –
Скажу рідні; засну… і не прокинусь,
Не потягнусь рукою до пера…



2003 - 2010

Зверь в норе, зима в бреду.
Что-то слов я не найду.
Неказистый весь, неловкий,
Соль земли на общем льду.

Ничего не говоря,
Снег идёт из января.
Я стою на остановке
С пошлым видом главаря,
Мерзло думаю о планах.
Рисовал нас Старший Кранах -
С месяц нам до Грабаря.

Пересыпанный мукой,
Холод снимет, как рукой.
Через время я растаю,
Агрегатный весь такой.

Но покуда есть, чем нет,
Компостирую билет.
Хоть не женщина простая, -
Тоже так себе поэт.

2012

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

новорічна ніч на «носі»
пахне олів’є
вуйко місько цьмаґу носить
але ще не п’є

в телевізорі белькоче:
«сльохкімпаром жень»
вуйна витріщила очі –
наливайте вже

зараз чільний дядя вітя
скаже: «дорогі..»
забаламкає над світом
заволає гімн

під попсу завиє тузік
з нашого двора
назюзюкаємся друзі –
новий рік!
ура!

        Кажуть: не буває правди без брехні,
        кажуть: заримоване слово - найщиріше…
        Кажуть, ще кажуть і ще кажуть…
        Знаю: десь там, в душі, є така межа,
        за якою уже не збрешеш!
                Кажуть - знаю…

Серед матерії єси -
поміж машин, будинків, ковбаси…
А моє слово – об стіну горох
(не було напочатку і не було - Бог),
лиш звук – і-ієрогліф начерканний…
І хоч я радий несказанно,
здається… вдало так його заримував! -
чи ж не збрехав?

О так! Я не брехав останній раз,
коли ще був в утробі мами…
Мій перший крик, мій перший глас,
хоч не були словами,
були брехнею, бо ж не знати,
чи то я мав причину
так голосно кричати…
верещати безупину?

А далі підсумую, брешучи,
мовляв, життя - театр шикарний,
і то такий сценарій…гарний…
а чи наївненько лепечучи,
що світ- поезія незрима
і такі рими,
або ще тисяча причин і оправдань..

О ясноликий! На місце моє стань
і не гнівися,
коли я щось кажУ –
то щирий… Так мені здається…

О, як же щиро я брешУ!
2007 - 2012

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

Повзе змія тринадцятого року
Зелена, мудра, сповнена надій,
Покращення благеньке лізе збоку,
А кажуть: то повзе зелений змій!

29.12.12

ні душі
заснула скрипка
у футлярі снів
йде скрипаль стікає липко
місяць по стіні

там де плющ повзе доземно
з поручнів косих
березневий кіт мерзенний
тишу розкусив

і розсипалися зорі
в серці скрипаля
аж футляр злетів угору
сточуючи «.ля»

бив тим «ля» столунні вікна
дзвони калатав
стало ясно що не звикне
до рулад кота

а навпроти весь у шоку
від батальних дій
привідкрив лупаті ока
опель сам не свій

довелося конячині
жовтим ляском фар
заганяти «ля» причинне
у старий футляр

Рука відчуває серце,
а мрія - тремке крило.
Як нетля, летить на світло
твій зір у моє вікно.

Напевне, це дуже важко
тримати собою світ
і рвати ймовірну казку
на клаптики "love_привіт".

Твої амберже навіки
влилися в мої струмки,
а ті напувають ріки,
що вхожі у наші сни.

Як новоосміла хвиля,
як вивільнене "today",
вростаю душею знову
у відтінь твоїх очей.

Ти - лицар ув обладунках,
з уміло зримованих лат.
Як душу мені довіриш -
віддячу тобі стократ.

2012

Не спросоння, не сп’яну,-
Серед білого дня
Я подумав чомусь про
Квадратуру коня.

Враз мені нецікавою
Стала культура,
А на думці одна лиш
Кінська квадратура!

Всі думки відкотились
На задній план,-
Квадратура коня
Стисла мозок в капкан!

Телевізор, ноутбук,-
Це дитячі цяцьки,
Не рятують мене
Й стриптизерок цицьки,

Бо я бачив питання
В очах цих дівчат:
Як вписати коня
У квадратний квадрат?

Я дзвонив в інститути,
В сільгоспакадемії,
Аби допомогли
Розв’язать цю проблему мені.

Та даремно було
Допомоги чекати,
Бо не вірив ніхто
У конячі квадрати.

І лише коли Землю
Темна ніч оповила,
І коли заіржала
Квадратна кобила,-

Виніс я на балкон
Свою біомасу,
А в темнім небі зоріла
Квадратура Пегаса.

09.12.2012

Ціна майбутньої війни,
і ти і я - всі вже в облозі,
стій і пручайся, чи впади,
змінити щось ми ледве в змозі.

Не чуєм дзвін минулих літ,
І милості ждемо із неба,
А от пустити кров і піт,
Такого щастя нам не треба.

Замінює все гаманець,
порядність, людяність і щирість,
За драний гріш стадо овець,
Покаже свою справжню гнилість.

Забутий справжній зміст життя,
Всі виживають хто як може,
В кого за це болить душа,
А хто дере як й скільки зможе.

Та кожен чесно хай собі,
Загляне глибоко у серце.
Бо скоро сипане усім
На голі рани сіллю й перцем.

2012 р.

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

…І раптово
останнього бісика
слід,
що екзотику
духу і слова
творив…
Над минулим,
а може (ох, виміри!) й під
не волхвами
принесені з ночі дари –
одсвітили мені
від журби до вікна,
де з’являлись обличчя –
коханої й муз.
Небо з рогу-багрянця
за мене - до дна!
Бо, здавалося, вже
об печаль
не спіткнусь…
Бо з-за хмари
скотились
чумацькі вози
у весільні пісні
й барвінкові круги.
Бо…
А у долі
назавше
свої терези,
а у мене
і в Бога
одвічні борги,
а вікно
заслонили
сутулі літа,
а…
Ти, бісику,
знову і знову
сліди,
у мені
й наді мною
витай і витай,
хай…
О, благо
відчути себе
молодим!

2012р.

вітряно дихав день,
плутає ранок-ніч,
світло хвилинних ідей -
нам би тебе, Фарадей.

вітряно на душі,
розум вагань не зна.
кидає-підкида,
кидає-відкида.

вітряно дихає ніч,
тисячний чую спіч,
гра у картковий «біс!»,
падає хатка вниз...

вітер мене гойдав,
кидав і підкидав…

страусом, журавлем...
краплею чи дощем,
спогадом чи життям -
спамово-тихий злам...

вітер тебе гойдав,
кидав і відпускав…


вітряно диха ніч,
зоряний всюди кіч,
світло хвилинних ідей -
де ти, новий Гемінґвей!

Нікому ще фортуною не стало
Владарювання хтиве ремесло.
Правителів у світі є чимало,
А скільки вже у вічність відбуло!

Чи місто візьмемо, а чи село, -
Ніхто сьогодні вже не є васалом,
Але турбує всяку душу зло,
Що з владного олімпу поспадало.

Усе ж мені утішливий вердикт,
Від Бога даний - вірний і твердий,
Що лиш Господнє царство справедливе,

А це - земне не явить крихти дива,
Хіба що лицемірної води
Наллє у серце підло і красиво.

22.11.12

Мир невелик и сенокосен.
Как бы на фото у реки,
Нетвёрдой жимолостью сосен
Мы так пространно далеки.

Четвёртый справа я на фото.
На архаичном, цифровом
Мы в ожидании полёта
В немую складчину живём.

Сластёны знают, сколь же сладко
В шагах от счастья без пяти
Запачкать снежную тетрадку, -
Что в реку новую войти.

Поймать, заглядывая робко, -
Ведь мир не смыслит ничего -
В сачок, в картонную коробку
Себя и, кажется, его.

И заповедано, вестимо,
В конурках жизни пусть не мне -
Ведь я всегда был светлым дымом -
Сгореть на внутреннем огне.

2012

На перекрёсток всех своих путин
Я опоздал, и в этом не один.
Жизнь хороша в автомобильной пробке
Стабильной медитацией машин.

Мне всё-то интересно (на беду!),
Откуда вышел и куда иду?
Простой вопрос выносится за скобки
В какой-нибудь надмирный Катманду.

Мой звукоряд несётся, в чём богат,
На волю из трёхкомнатных палат.
Пишу, что вижу и о чём не вижу,
Надеюсь на словесный аппарат.

Вне всех причин,без шляпы, без пальто,
Обычно заходя инкогнито,
Главнейшее увязнет в мутной жиже,
А после, если вспомнишь, - нет, не то.

2012

Хоч я вже майже старий дідо,
Але ж в мене таке лібідо!!

2012

худ Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Собою становясь несмело,
Давным-давно, давным-давно
Ты внутренним подтекстом пела
И собиралась быть кино.

К прямому счастью путь окольный.
Радушных линий благодать.
Бывало сладко или больно
Сбываться и принадлежать.

Почти что песня, просто птичка.
Воздушна даже без вина,
С годами ты вошла в привычку -
Привычка свыше нам дана.

Теперь ты ходишь на работу,
Воюешь с нервами и с ней.
А всё в тебе, а было что-то,
Что неба всякого родней.

2012

У тебе немає
ні свята, ні пісні…
«…куди не оберне -
завіса, завіса...

Роки здивувань
і обшарпаних рук,
пилюки, болота,
забутих вже мук…»

Засніжене поле,
калюжа під снігом,
ти падав обличчям,
підтримка із сміхом,
ти думаєш - боляче,
хтось, так і треба,
щоб знову у небо
лелека, лелеко!…

Нога на припоні-
мотузка не ріже:
зніми і до мрії!

Та думка колише:
а,може, не треба,
а раптом болото,
під снігом,
і білим
обличчям?

Скорботно…

Зачинені двері
у душу й кімнату,
не буде польоту,
не треба вітати…

Невиннолицый первородный атом,
Ты в бирюзовом или розоватом
Была другим дарована, как милость.
Не то, чтобы совсем, но испарилась

Какая-то девическая лёгкость,
Какая-то в тебя прокралась окись.
И веки, что века. Что створки ставен.
Какой-то уголок тебя потравлен.

Калой-то уголок тебя потрачен.
Ты хороша, но несколько иначе,
Пуста собой, исполнена собою,
Одетая в невзрачно-нелюбое.

А ты всегда была такая малость,
А ты вся изменялась, извинялась,
А я тебя любил первоначальной,
Смешной, а не такой первопечальной.

2012

Не зря задумчивые ланчи,
По ходу для хоть что плесни.
Вдруг я дорос, как одуванчик,
До поэтической тусни.

Малютка-жизнь дозрела тоже,
В которой каждый был таков:
То в тёмном днище спит и гложет,
То зажигает светляков.

Она в своём особом вкусе
Идёт-бредёт из пяди в пядь.
Обычных жизненных перкуссий
Суть произвола не видать.

Себя снимая, как рукой ить,
В любом коленце жизнь права.
Мне ж бередить и беспокоить
К чему усталые слова?

Пойду смолчу. А хочешь - брызнет
Кромешных слов сплошная ложь?
Хоть неуверенностью в жизни
Я на Кенжеева похож.

2012

Напротив бухают и Ней, и Даву -
Такой вот, простите, Ваграм.
Я с небом играюсь, в совдепе живу
И вижу себя по утрам.

Из зеркала смотрит поверх ерунды
Не слишком знакомый кацо:
Следы от подушки, от пива следы,
Немного чужое лицо.

С утра ни пробора, что и не проси,
С утра образуется лёд.
Мы - новые птицы, нам в этой связи
С рожденья пора в перелёт.

Упасть бы невзрачным на мартовский снег
Под взгляды досужих зевак -
А вот ведь в подкладке стучит дровосек
И не исчезает никак.

2012

Спочатку він повикидав
всі чорні букви,бо чорні…
А як прийшла зима, повитирав
всі сині, бо холодні.
А як зробилося нестерпно тепло, -
всі жовті і червоні.
Лишилися лише зелені й тло…
Хіба то я трава!?
І зостались непорушними права
лиш білої суті аркуша паперу,
що без звуку
волала: БУКВУ!

***
Тонкий-рожевий профіль панував
на синім тлі холодного квадрата,
а скромний усміх винувато:
а я красива!.. вав.

***
Текст чорний чорною рукою
написав.
Ніяк не налюбується «святою» чорнотою,
лиш білий проміжок між букви
дратував…
Так бракувало повноти для чорних відчутів -
перелетів на чорне тло, мов крук…
О!...
і пропав…
2012

худ. Ярослав Саландяк - Перепетії "чорного" квадрата 2.

Набор заумных слов и фраз
Меня не трогают сейчас.

И скоро эта блажь пройдет,
Коль слово смысл обретет.

Сим трелям псевдосоловья
Уже не удивляюсь я...

И, обретя такой позор,
Я в состояньи дать отпор!

Боюсь, что в этом "сумасброде"
"Одета я не по погоде"...

Я в образ постараюсь "влезть"-
И смысл обрести и честь!

Неординарная развязка:
Ошибка- и слетела маска!

Душа не стала оголяться,
Хотя могла...Чего стесняться?

Но мне противен этот ход,
Да и событий поворот!..

Прибегну к силе медитации-
Переживу позор в прострации...

А там, гляди, в плену гламура
Сразит меня стрела Амура!

Такая сладкая липкая лесть
Вползает змеей ядовитой...
Но что-то гнусное в этом есть
Хоть ощущенья- "трембитой"!

Дамский угодник -это диагноз!
А,может, предназначенье?
Не привлекает такой прогноз.
Даже само изреченье...

Ні, би порадитись з тишею,
Вдарити суті печать, -
Пишемо, пишемо, пишемо!
Тирсою вірші летять!

Часом обтяжені віршики
Гнітом безглуздих ідей.
Завтра ми станемо іншими,
Нині – йдемо до людей.

Хай у майстерні вовтузиться
Рим визначних віртуоз, -
Вийдем зі словом на вулиці,
Поки ще пишеться щось.

19.10.12

Обзаведись на досуге какой Наташею.
Береги нервы.
Это не должна быть совсем уж мания.
Нужно своего рода бесстрашие,
Своего рода увереннность,
Что ты первый
На острие сознания.
А иначе оно не везёт, не везёт.
И вокруг возникает не кислород,
А один азот.
Курская магнитная аномалия
Непременно
Должна быть у тебя в груди.
Геоизбранность - и не менее.
И тогда тебе скажут:
Знаешь что, погоди,
Что-то есть в тебе,
Так и быть уж,
Прочти нам стихотворение.

2012

Не наступай на пятки мне-
Я все равно не спотыкнусь!
Лишь на фатальной глубине
Меня одолевает грусть...
Я преисполнена желанья
Плести основу бытия.
Я не нуждаюсь в оправданьях:
По жизни- линия своя!
Мужским вниманьем благодатно
Со всех сторон окружена.
Идей и мыслей нестандартных,
И женских прелестей полна!
Ты выбрал (не сомневался):
"Окучивал", "подогревал"...
Ты обещаний не стеснялся-
Час отвечать за них настал!
И тут...твой образ исказился:
Ты- шаг вперед, и два-назад!
Кораблик в "тыкву" превратился,
И резко поменялся взгляд!
А где обещанные блага?
Где настоящих чувств флюиды?
Вердикт мужской "под белым флагом"?
Иль стиль мужской- "Аппортеиды"?

Моя душа на дотик ледь шершава,
їй право,
Вона уперто слухатись не хоче,
муркоче,
То десь летить, а світ в моїх очах -
о, жах!
То вляжеться і мріє, мріє, мріє,
де дії?!
А їй байдуже, бачте, там картинки!
Зу-пин-ку!!!

Моя душа замучила і розум
прогнозом.
Кальяну він не пробував, одначе,
вже плаче:
Робуста чи арабіка – дрібниця:
він – криця!
Його п’янять її чудові мрії -
до дії!!!

Розбита вщент душа країнця,
Він як чорнобильська земля,
Все в шрамах серце українця,
І глузд наївного маля.

І правда вся Солодка як Даруся,
І сліпо віриш ти в це все,
І я скажу й не помилюся
Господь плекав любов'ю не таке!

Тому коли до вибору прийдеться,
Ви ту цукерку як Даруся не беріть,
Бо біле чорним розійдеться,
Й поринемо в війну століть...

Герою мій, твоє обличчя
Не полишають блиски браві,
Щодень, хвилину ти в забаві:
Із себе ліпиш... сам не знаєш?
Кого? Можливо, Че Гевару?

На жаль, не Рама ти. Логічно:
Усе тобі, в тобі, для тебе,
Дружина... Вже забув далебі?
А Крісло? Тільки під тобою?
Піди з двобою.

Ти не з містерії явився?
Озіріс тупо так вселився!
Чи, може, поряд свій платон
Наказ від нього і закон?

Вертай додому. Там Ізіда,
Живе надією зігріта.

Ти мріяв, думав - Олександр!
Насправді, стільки саламандр
Розвів пообіч крісла.Боже!
Аїд давно вже на сторожі...

Ну, не зіграв, не став ти "примом"!
То ж скільки б не набралось гриму -
Тебе не коронують, милий!
Один Нерон - і він із Риму!

* * *

Дай сісти в крісло.Недалеко
Від тебе он стоїть Сенека!

Маки засіяли поле.
Болем.
Тихо ховалися зерна:
Терни…
Сонячно небо сльозило.
Било.
Поле атласно горіло,
Мліло:
Душу ховало свою
Уміло.

О, мій герой, твоє обличчя
Не полишають блиски браві,
Щодень, хвилину ти в забаві:
Із себе ліпиш... сам не знаєш?
Кого? Можливо, Че Гевару?
Та скільки б не набралось гриму -
Нерон у Римі.

Вистачає сумнівів, щоб не піддатися збоченню
Ти вириваєш квіти з корінням, мов злочини
висмикують на допиті з рецидивіста
В тобі є все – і начинка, і тісто,
Але воно, як репутація, трохи підмочено

Ти виринаєш із прапором на демонстрації
Усюди політики – вони прагнуть люстрації
І твій прапор схожий на піратський стяг
А гасло у відповідь їм - просто “fuck”
І ти знаєш – політику врятує кастрація.

Ти хочеш прозорості і, принаймні, відвертості -
Декларації давно не відображають чесності.
Демократія, євро-ліві чи націоналізм
Байдуже. Аби не цей дибілізм
Що рветься до куполу під видом гротескності.

Ви хочете Латвію, Польщу чи Грузію –
громадянське суспільство? Це наші друзі…-
у мріях ще вистачить місце ось цьому.
Та кадри по «ящику» набивають оскому
Реальність жорсткіша, ніж наші ілюзії.

На жаль, Твоя Європа ще далеко дуже
Ані комісари, ані УЄФА – її не наблизять
Не сподівайся на тих, хто від нас туди їздить
Бо Азія у нас самих засіла, друже.

Совсем домовой обезумел,
дерзит и бояться забыл,
и вроде же не полнолунье,
откуда мальчишеский пыл?

«Я сплю,– говорю,– между прочим!»,
Но ровно без четверти пять
мне сонную пятку щекочет:
«Смотри, Дракониды летят!»*

И строит невинные глазки,
и дразнится исподтишка...
за что и попал без огласки
в герои простого стишка.

Я на столі робочому обоя,
Комусь наснага, для когось зброя.
Насмішок переповнені кишені,
А сам лиш жменя… мене мішенню.
Буває так...
А ще мене миттєво - і в корзину!
Бо не живу, - і вічну вже сльозину,
Для настрою, раптово, на жоржину.
Воно б нехай, сльоза ж - моя частина…
Та не живу… я не живу?... Людино?!...

Внутри меня, говорит,
Как и снаружи меня,
Говорит социум.
Всё вокруг в мире крутится
Вокруг моего тела.
Бог на мне, говорит,
Нарисовал и луну, и солнце.
Многое я несу
И в себе воплотить сумела.
Три тысячи жизней моих
Обращены к истокам
Так, что скорей всего
Отдыхает любое чудо.
Лодочка Ра
Не успеет доплыть с Востока,
Как обо мне составят
Тома и груды.
Скоро мои звездочёты
В скорлупках треснут,
Я - скоро Пушкин,
Который уже нередко.
Клетка грудная
Давно уже стала тесной.
А ты говоришь - соседка
По лесничной клетке.
Ага, соседка!

2012

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

а день, розмитий у вікні,
питання ставив лиш сумні,
я розсміюсь – він забурмоче,
до сліз мій друг такий охочий:
спочатку тихо уві сні
він розливає на вікні,
пізніше ллє їх без причини,
і з хворобливими очима
блукає в пошуках зими.
ми з ним тепер лише на «Ви»

РЕПЛІКА АНОНІМА НА:
ДА ОГРАДИТЕ ЖЕ ВЫ! хотя бы Пушкина!
бог вам судья!....
Марта Январская


САМЕ РЕПЛІКА ТАКА:

І що то за шавка,
що на Пушкіна гавка?
Аж зло бере -
і вже… ногу дере,
аби дзюрити на постамент…
А голуби!? – Підловили момент:
всівшись дзьоб до дзьоба,
обгадили його мідного лоба…

… І МОРАЛЬ МОМЕНТУ:

Перед тим, як носа задирати
і дертися на постамента,
треба знати -
перша поправка:
завжди залає дзвінкоголоса шавка,
що голуби уміють …ати, а не тільки воркотати…
І друга: якщо сам не дійшов до того -
немає бога, крім самого Бога!
4 10 2012

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

В саду пісень опало листя.
Плоди до клуні я заніс.
Об віття критики вітрисько
Сякає всюдисущий ніс.

В пору цвітіння жваві бджоли -
Ласкаві очі читачів -
Збирали мед . Уже ніколи,
Здається, сад би не зацвів.

Та все по колу в цьому світі,
Кружляють долі і віки,
Стають батьками наші діти -

Надії сповнені рядки,
І ще садку зазеленіти
Весною випаде таки.

30.09.12