Співчуття не прошу і сопливих жалів
Не шукаю, шокований владою, – годі!
Я останній недобиток тих куркулів,
Що сконали від голоду, Великородів.

Я останній онук діда Гната, який
Всі гріхи відкупив і раює при Бозі,
А відщепенець роду – Іван Низовий –
Свою старість зустрів у злидоті й тривозі.

Як життя я пронидів – ніхто не пита –
Син куркульської доньки і комуніста,
Що пропав на війні, – сирота, сірота
Із душею наївного альтруїста.

Я не став послідовником батька –
Мій слід
Не співпав із його
І зійшов з магістралі
Більшовицької...
Мій розкуркулений дід
Не розкраював серце в раю від печалі.

Я вітав незалежність – в тіні не лежав
Біля крайньої хати; я був на Майдані
Разом з родом своїм,
Бо досмертно вважав,
Що права і свободи – святі й богоданні.

Та скасовує нинішня влада права
І свободи мої, тож кричу при нагоді:
"Твоя правда, державо, насправді крива
Й неправдива! Опудало, бач, на городі
Бовваніє... А користі справжньої – нуль:
Налітають граки і викльовують зерна
З моїх соняхів. Я для держави – куркуль
І вигОда державі од мене мізерна".

Знов – пора розкуркулень! Новий комісар,
Не важливо який – з КПУ, з "Регіонів",
Вигрібатиме з печі приватної жар
Й жалюгідні припаси з усіх моїх схронів

За несплату боргів – я ж бо злісний боржник,
Як і дід мій покійний; мене репресують,
Щоб не ліз на трибуни, вкоротять язик
І в бомжатник, з родиною разом, засунуть.

Забирайте, бандюги, пожитки мої
І нажиті горбом статки всі жалюгідні,
Хай оплачуть загибель моєї сім’ї
На тім світі системою знищені рідні!

Заберіть холодильник – за нього ми ще
Не сплатили кредит; телевізор, що нерви
Цілоденно псує; і каструлю з борщем
З мослаків; підгребіть сухарі та консерви.

Не забудьте у запалі реквізувать
Всі написані мною й невидані книги:
Ще згодяться, можливо, бо вам віршувать,
Взагалі щось розумне робить – не до шмиги.

Ви всього лиш ошмаття тієї мітли,
Що і слід замела за понищеним родом
Козаків... Кізяки ви. Точніше, козли,
Як назве Янукович всіх вас перегодом!


2008

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

Ми не привиті дивні істоти,
Горя - достоту,болю -достоту:
Дихаєм рівно, інколи - кашель...
Раптом замовкнем - і скажем, не наші
Стогін і сльози; терпіння лиш - ми...

Зможем коли отой квіт віднайти:
Ліки від зради і довготерпіння?..
Дайте нам крапель, які для прозріння!

Століття пролітають, як комети
І вже не вчора – це було колись..
Ще, мабут,ь бродять де-не-де джульєтти,
А пенелопи, все ж, перевелись.

Нас тягне вже всередину – не зовні.
І кожна думка – на тобі! – овва.
Ми еврику вигукуєм сьогодні,
Аби тріщала завтра голова.

Вчимо себе – навколо все відомо.
Родзинок назбирається букет,
Щоб виправдати кожне підсвідомо
Чи то падіння, чи, що рідше, злет.

Коли б тебе дочекатись – і зовсім нічого не треба.
Я вже для нас визираю дешеві квитки в Австралію.
Відкриєм маленьку ферму із соняхами до неба.
Хоч ні, ці трикляті квіти мені Україну нагадують.

Коли б тебе дочекатись. Ти був би мені, як тато.
Як воїн, політик, ніцше. О, ти б не боявся ворога.
Ти знаєш, ці дикі люди, їх справді тут забагато.
Вони у моїх каструлях, ліжках і у моїх головах.

Вони так кишать, як змії, тиняються, "пілігрими".
Це кодло пройшло століття і, каже, що еволюцію
Ми станем з мечами нашими, відірваними від рими.
Хай спокою субтропічного ці циніки нам не рушають!

Ми станем на захист тиші, відвертості і довіри.
На захист малят. Ще чесних на цій непорочній стадії.
Ми створимо нову расу, по-справжньому білошкіру.
Якщо не за океаном – то лиш не у цьому стаді.

Множинність вимірів, галактик і світів.
У кожного – мета, завдання, часопростір.
А Ти - портал, початок всіх кінців,
всіх перехресть, кутів - глухих і гострих.

Пізнай себе в собі, - лишив Сковорода,-
душі – «я» «мікрокосм» – і зрозумієш Всесвіт…
А чи осягнеш сутність жінки? А хто зна…
Промовчав тут мудрець. Озвучував не все… Світ

ловив його, ловив невпинно - не спіймав…
Та ловлять сіті суєти нас щохвилини,
а Піфагор, Сократ, Рабле, Сковорода -
сміються із кутів і паралелей домовини…


2008(2013)

Споконвічний анекдот
Про граблі в освіті
Актуальність не втрачає
Й в мому лихолітті.

Молодик, ще жовторотик,
Але гонор має,
Бачить таткові граблі
І не угадає:

Що оце воно за прилад
І що за система?
Певно річ якась космічна,
Чи антенна клема?

Відірвався від смартфону,
З вух ізняв заглушки,
Й витріщився на граблі...
Мислить самотужки:

А чи то маніпулятор,
Зброя Робокопа?
Може пірсинг для слона -
Made in Европа?

А коли все ж наступив...
В лобик гігонулось:
Кайф спіймав - іскру нірвани
Й пам'ять повернулась!

Як би там не розвивались
Цифрові програми,
А граблі таки зостались
На завжди граблями.

Бо граблі - машина часу
Попри всі формати,
Діє, щоб коріння рідне
Не позабувати.

Щоб уся рідня і мова
З ними пригадалась...
Безперечно, що освіта
З граблів починалась!

Вся нудота, яка з себе
Цвіт воображає,
Думає, що все на світі
Достеменно знає.

Як собі не наголошуй:
Чи "собі-і", чи "со-обі",
А "граблі-і" чи "гра-аблі" вріжуть
Вченому по лобі!

А вже так, кому прийшлося
Гра-аблями угрітись,
Треба ще й граблі-і підставить,
Най геть просвітитись...

2013

А все залежить від природи
І, звісно, згоди між двома,
Оскільки без тієї згоди,
Природно, сексу в нас – нема.

Весна – саджаємо городи,
В полях, відомо, йде сівба –
Для легковажної пригоди
Не час, а значить, не судьба.

Улітку – спека. Спіє жниво –
Життя людського суть і сенс –
Хіба ж спаде на розум диво
Ненасько-іноземне: секс?!

А там вже й осінь з урожаєм –
За хліб гаряча боротьба –
Отож звитяжцям заважає
Всіляка статі похітьба!

Зате ж узимку всім рефлексам
Підвладні всі, хто є живий:
Займаємось повально сексом…
Та це вже секс – не польовий…


2000

Прощанням, без можливих рандеву,
Прошу всім серцем, не карайте.
Хоч ми зустрілися на сайті,
Ви так близькі, немовби наяву.

Я вилив душу в мегабайти,
Ефірами тримаюсь на плаву,
І, день у день спілкуючись, живу,
Тож, не кажіть мені: «Прощайте…»

Хоча ми не відчуємо таки
Руки торкання ніжне до руки, -
Підтримка, добросердя, щира мова

Для мене - сонцесяйні промінці,
Що усміх вигрівають на лиці, -
Буття веселка різнокольорова.

20.03.13

Із піни, попелу і сліз,
сестра двоюрідна Венери,
взяла француженок манери:
любов її - Париж, Париж...

А він шукав її таку –
пихату Стеллу по кав’ярнях,
збивав колінця у блуканнях,
ліпив грайливо із піску...

Горіхи всюди, карамель,
ріка обгорток шоколаду,
нема його, як в домі ладу;
один, хоч поряд спить Шанель.

О, мила Любо, із села,
як ти любила, як чекала,
мене й Париж як проклинала!

Щодня згоратиму до тла...

14.03.2013

Я сьогодні стомлений до краю,
Чахну байдаком на мілині.
Хоч би трохи радості мені,
Та хмарини сонця не віщають.

Запанують ще хороші дні,
Схожі до щасливих митей раю!
Я тому кріплюсь, бо добре знаю,
Що минають намисли сумні.

Як морозні каверзи старої
Березоль проталиною гоїть,
І пускає вниз її майно

Цівками бурхливого підйому,
І не в силі це змінить нікому,
Так мені ожити знов дано!

11.03.13

Землячки-своячки запалили свічки
І тому, і другому – згодиться…
Від ганьби-проклятьби
Утікають річки –
Залишається тільки водиця.
Все на світі – трава:
І думки, і слова,
І хрести на могилах,
І мова!
Відійшла татарва –
Підкотила "братва"
На багнетах-шаблях Примакова…
І не стало хрущів –
Кукурудзний Хрущов
Українську природу збентежив…
Цоб-цабе!
Для чогО?
А Бог знає…
А щоб
Застережно було. Обережно.
"Колядин, колядин! Я у батька один".
А хто ж батько?
А мати?
"А бозна…"
В чагарях – Чигирин,
В лободі – Лебедин.
І така любота мафіозна!
Несерйозно? Отож!
Легковажно? Хіба ж?
Пошукайте такого народу!
Все питаємо броду –
Який "антураж"! –
Біля броду питаємо броду…


2000

Ти інших учиш, як апостол,
Та згодься, адже, далебі,
Помилки в інших зріти просто,
Не завжди легко - у собі.

Із ока братового скалку
Бажаєш вискребти, та все ж,
Трудися ти завзято й палко,-
Сю працю ввік не осягнеш,

Бо спершу з власного дрючину
Ти вийми, і лише затим
Із ока ближнього пилину
Добудь із ликом осяйним.

04.03.13

Полишити невдячне «донкіхотство»?
Не меле млива млин пустопорожній –
не має крил, надщерблене і жорно,
питлівки не знайти - там сажа чорна…

… «Безрозі»* нащо ямби-марципани?
Невдячну – убирати в сяйво-перли?..
То ж виправлять горбатого зостане
лиш «заклад лікувальний» пані Смерти…

Народна мудрість – «моя хата скраю»?
"печальний образ" - висміяно досі –
щоразу на ті ж «грАблі» наступають
й отримують: по лобі та по носі…

Та поки є на світі «донкіхоти» -
то умлівають на балконах «дульсінеї»,
складають у пісні слова і ноти…
(А «те» - у саж, до сутності своєї…)

02-03.03.2013

За три-чотири кроки (от сліпий!)
Людей не впізнаю. І ті гадають,
Що я зазнався, ідола зліпив
З самого себе... істини ж не знають!

Не раз я потерпав од сліпоти:
Ловив синці, трощив старечі ребра...
Якби ж то скрізь, де маю я пройти,
Мені світила чорно-біла зебра!

Віднині всім зустрічним "Добрий день!",
Без розрахунку, звісно, на взаємність,
Казатиму, дивуючи людей
І мимоволі сіючи приємність.


2006

Одному недолив – недохвалив.
Другому перелив – перехвалив.
Обоє невдоволені та злі:
Немає, кажуть, правди на землі!

Одному недодав – недоділив.
Другому передав – переділив.
Обоє заволали в унісон:
«Який же з нього в біса Соломон?!»

…І пригадався дядько Саливон,
Що гнав найкращий в світі самогон:
Він сам з собою дружно пив-гуляв
І сам себе любив і вихваляв;
Він мирно спав у мирних бур’янах
В заношених сорочці і штанях –
Сидів пацюк на драному брилі…

Торжествувала правда на землі!


1996

Неисчислимая, как в аптеке,
Вся наливная, как свежий гром,
Вышла по-божески в человеки
Выправить будущее в былом.

Что уж ни делай с собой, немного
Каждый, кто выжил в огне, - артист.
Песни и письма её с порога
Необоримы, как сивкин лист.

Сказки-салазки у Жанны в лицах,
Носятся блохами по уму.
Всякое может ещё случиться,
Взяться бетоном, а потому,

Вся просыпаясь в волненьи жутком,
Ходит и думает битый час:
Сколь беспокоят её по суткам
Франция, Мексика, Арканзас...

Жаннина страсть - без конца и края,
Будто давно облетевший парк.
Лишь подгорает, но не сгорает
Неопалимая Жанна д`Арк.

2012

Творити чисту лірику не вмію,
Хоча й люблю природу і жінок –
Від солов'я, буває, соловію,
А від красунь погордливих німію,
І дрож мене проймає до кісток.
І я чіпляю фіговий листок –
Природну хтивість виявить не смію,
І спалюю хитливий той місток,
Що вів у світле царствіє жінок,
В ліричну надчутливу веремію.


1994

Засну колись без барбовалу,
Зі сну не виберусь назад,
Накриє плоть мою зів’ялу
Сирий і темний глинопад.
Та просьба тужиться остання,
Хоч і нарвусь на люду кпин:
Не треба сліз і причитання,
Цей шлях для всіх людей – один.
Хлібів не хочу поминальних,
А пам'ять вічну - не люблю,
То фараони в усипальнях
Пиху цим тішили свою.
Не запечатуйте могили,
І не провадьте богослужб, -
Я знаю, що не має сили
Земне щодо небесних нужд.
Чи є отам яка потреба
У тій, блаженній вишині?
Хіба недолік є у неба?
Чи Бог неправий? Звісно, ні!
Пожну я там , що тут посію.
Тому плекаю повсякчас
Любов і віру, і надію,
Допоки зір мій ще не згас…

21.02.13

Пообідали в ресторані,
Прокотилися на таксі –
Вдосталь ситі і в міру п’яні,
Й, безумовно, щасливі всі.

Ні, ще люблять у нас поетів…
Раз на рік – і за те: "Спаси…"
На пихатім оцім бенкеті
Хоч по-людськи попоїси!

На брехливому ювілеї
Привілеї і в тебе є –
Навіть слави (бо як без неї?!)
Хор "зозуль" тобі накує.

А по всьому нехай похмільна
Ностальгія. Зате ж, зате
Є у мене держава вільна
І перо своє золоте!


2001

Лютий липню брат, звичайно.
Липи в сніг липкий погрузли.
Цвіту плавають медузи
В чашці липового чаю.

Лікувального напою
Увіллю в єство замерзле,
Піде тілом літа пензель
Підпомогою швидкою.

Забринять рої бджолині,
Днів пахких заграє лютня…
У медовім чаї лютий,
Наче липень в небі синім.

18.02.13

Я мав багато друзів за вином.
Так затишно було в тісному колі,
І чувся я на силі і на волі,
І чув, як світ щебече за вікном.

Кружляла чарка, сонячна й легка.
Були слова, священні, як молитва.
Це ж увінчалась успіхом ловитва
Сяйного щастя – ось воно, в руках!

... О як болить з похмілля голова!
І світ немилий. І в кишені дірка.
А в ній застряла випадкова зірка,
Красива й непотрібна, як слова.


1971

Не дивуйся любий,
Просто я для тебе
Три рядочки вірша -
Більшого не треба…

Просто три рядочки
Я була раптових,
В кожному гвіздочком
Серце прикололось…

Не дивуйся любий,
Що гвіздків немає,
Обірвало серце,
Щоб шляхів не мала...

Загубились сльози
У рядках тривоги,
А вона далеко
На твоїх дорогах...

Три рядочки, любий,
Тихий ніжний спогад,
А все інше з цвяхом
В три пішло дороги.









14/02/ 2013

Поети повтікали із села –
Оспівують міські дебелі мури
І так радіють крихтам зі стола
Столичної літератури...
Прямісінько із кінського сідла
На п'єдестал,
Де ставляться скульптури?!

...В селі черемха знову зацвіла.
Лисніють рІллі, чорні, як смола.
Гребуться в перегної ситі кури.
В колгоспників щодень – нові діла,
Забули про спочинки й перекури...

"У щастя людського два рівних є крила..."

О, ці слова поет писав з натури –
Він розумів поезію села!


1990

Природи вічної законам
вже вкотре б’ють і б’ють поклони
співці, поети, музиканти –
і… відшліфовують таланти:

«О! Перший снігу! Перший цвіте!
О! Перший колосочку жита!
О! Знов осінній листоквіте!..»
Із року в рік. І так – століття…

І так епохи і віки є…
І буде так - допоки світу!
Ачей горітимуть не всує
серця митців?… «Многая літа!»

2008 (2013)

Женщины - заманчивые люди.
Как же мы их любим, как их любим!
Каждая - отдельный водоём,
Каждая - о важном, о своём.

Ирочка в своей основе - рейтинг.
Вика элегична, хоть убейте.
Аська - это пламенный зигзаг,
Подравнять который вам никак.

Вас построят Маша или Таня.
Жени спросят, кто из них желанней.
От вниманья расцветают Нина,
Любочка, Алина, Валентина.

Всё о том, что песенка не спета,
Вам напомнит Жанна или Света.
Если вы не вовсе инвалид,
Алла вас легко расшевелит.

Лена - это жаркая подмышка.
Анна - электрическая вспышка.
Юля - это тайный леопард.
Даша - это три колоды карт.

Вера - мандариновая долька.
То ли дело, то ли тело - Ольга.
Ольга выплывает, как луна,
Всею полнотой разрешена.

2012

Я знаю, - ви сьогодні на роботі,
Вчите дітей, і мрієте про те,
Як гарний вірш допишете вже потім,
Мені на добру згадку подасте.

Слова в душі то гаснуть, то ясніють,
Рядком ідуть за думами услід,
І творить вірш ласкаву терапію
Від болю серця і нежданих бід.

А я чекаю вечора, як ранку,
Аби присісти за робочий стіл,
З екрану знявши темені фіранку,
Слова вдихати щирі і прості.

Я вірю , що ви по той бік екрану
Віднайдете чуттям приємну гру,
Як вам пришлю подяку несказанну
За дотик ніжний до ліричних струн.

08.02.13.

Ой закину долю нещасливу,
Знов - таки візьмуся за старе:
Аркуша засію білу ниву
Літерами , комами, тире.

Парослі душею обігрію,
Бадилини правками зміцню,
І до жнив здійсню давнішню мрію:
Вирощу нев'янучу пашню.

Як читач у засіки сердечні
Хліба з подостатком набере,
Значить ця затія є доречна.
Ой берусь негайно за старе!

05.02.13

«Ну, як справи, Флоро, як там справи», -
запитав фейсбук чарівно_вправно,
я всміхнулась, доброго вам ранку,
раптом купа тихих ніжних лайків.

Ще й думки на відстані читаєш,
бо учора запитав, що сталось,
промовчала, думала – байдуже,
раптом сонце на стіну метнулось….

«Що ти думаєш сьогодні, мила Флоро»,-
Боже мій, замовкни, чудо_горе,
Я втікала мріяти у тиші,
Та з`явився ти, людей мудріший!

«Ну, як справи, як твої проблеми», -
Та закрий вже рота, життєсферо,
Не пиши мені свої питання,
Бо полишу розумо_змагання.

Утечу до сонячного блиску….
Там питання, витерті до лиску,
Лежачи в траві, задам …. До біса!
Ну, планшетний, що розкажеш стисло?

Ночи твои хризантемны, мечты натружены.
У тебя локоны голубые, а сны - жемчужины.
Небо идёт, отступая, сбегая тучами,
Быстро назад идущими.

Видишь, я подбираю слова старательно,
Чтоб, значит, в такт говорить,
Чтобы не быть карательным.
Чтобы пенка сомлела.
Чтобы пришли спасатели.

Вот, Новый Год скоро.
Ёлки, игрушки, такое прочее.
Светлые праздники в небо чернорабочее
Запускаем безбашенно,
Чтобы потом воочию
Наблюдать все салюты,
Все новогодние огоньки.

И всё ещё сбудется, чему ещё делать нечего.
На то и сочельник, чтоб даже судьбу залечивать,
Когда все простые радости так застенчивы,
А все недосчастия
Так внимательно далеки.

2012

Як горобець, нікуди не спішу,
Збираю крихти, кинуті навіщось...
Куди лечу? Захочу - залишу
Гніздо чуже, холодну в ньому тишу...

Як білий сніг, хрумтять мої думки
І тануть від гарячої стихії.
Легкі підошви, та сліди важкі -
Упевненість моя на них не діє!

Переживу. А може... може, десь,
Де перехрестя вулиць у заметах,
Там горобця чекає кіт чи пес,
І не втечеш на крилах-перелетах!..

Чужий тобі гостинців не лиша
(Йому не вмерти б, може, і самому).
І до поживи жадібна душа
Пізнає швидко, що таке утома.

Як горобець, я цей не знаю час,
В якому пише світ свої закони.
Він сам собі. А мій, напевне, Спас
Вже переріс у люті забобони...

Та нащо він? Який іще момент
Рятує від вселюдського прокляття?
Самотні сльози - чистий сантимент,
Що рве свідомість на ганебне шмаття...

Хіба властиві горобцям думки?
Пташиний страх... А далі без вагання
З людських очей і з Божої руки
Однакове приходить покарання...

31.01.2013

О всесильне рідне сало!
Похвалити сало мало...
Треба ж пам’ятника салу
З сала витворити
Й сало
Салом мазати,
Щоб стало
Сало гідним
П’єдесталу!

О безсмертне сало рідне,
Світової слави гідне,
Не сусальне –
Колосальне!
Коло
сала
коли –
сала
Нас історія, –
Згасала
Наша слава
В час безсальний...

О, копчене і солоне,
Густоперченочервоне!
Знаю я:
Якби не стало
Сала,
Ми
Пішли б не в ногу
Із прогресом.
Слава Богу –
Завше маєм
славне
сало!


1998

Мов равлик із мушлі,
я вряди-годи
ще виповзаю
на лоно природи.

І все винюхую
та видивляю,
пильно підслухую –
словом, гуляю...

Летить журавлик –
тож радість равлику:
щось гарне равлик
пищить журавлику...

Цвіте конвалія
усім на подив:
щось довго, равлику,
ти не виходив...

Зелений коник
грайливо скаче:
згадай, слимаче,
сідло козаче!

... А скільки ще равликів,
обачливо-ушлих,
мене оббріхують,
сидячи в мушлях!



2006

Так долго длился разговор,
что человек, по сути вор,
я не смолчала, не по мне,
не знала, - «истина в вине».

Но вдруг, мой друг увидел –я -
главарь сей банды воронья,
и…промолчала, ведь вина,
была не друга, а вина.

отныне твердо буду знать,
с вином – ни-ни – не воевать!

Баба Люда – наче сойка:
Скільки крику, скільки зойку!
Як прийдЕ до нас у гості,
То риплять у неї кості.

26 січня 2013 року

Лукава ж ти!
А з вигляду – ласкава.
У гості запросила недарма.
Димить цигарка і парує кава,
І пес за мною стежить крадькома.
Ведеш розмову з досвідом, уміло,
Немов капкани ставиш і сильця,
І демонструєш перестигле тіло,
Його інтимно-звабливі місця.
Біліє ліжко, мовби кучугура,
А ти на ній – мов баба снігова…
Така натура – справдішня халтура
Й мене із пантелику не збива.
Жаліючи, тебе я не втішаю,
Пірнати в кучугуру не спішу –
Твоє гніздо холодне полишаю,
Пообіцявши: «Скоро напишу…»
Червоні плями на щоках – ознака
Твого розчарування: «Що ж, іди…»
Несамовито гавкнула собака,
Пустивши цівку на мої сліди.
Я геть втікаю, хряснувши дверима,
Вдовині ігноруючи «права»…
Моя душа, стійка і незборима,
Вдихнувши волі,
Плаче і співа.


18.10.1997

(розмови з О.М.)

А жорна літні...
й жнива амбітні,
та на душі сльота
і небо лиє воду,
і янгол не літа-є
в таку погоду.

Досягнута мета,
і сталось, що хотів.
Посеред літа
у вирій янгол відлетів.
І самота…

Десь тут чи там
лишився сам на сам
з ш-м-а-тком свойого тіла,
і поміж інших тіл,
і поміж різних діл
поміж буттям і грою...
тепер вже знаю,
що янголи не повертаю-ться
зимою.

2007-січень не 2012р.

Якось вночі, в тихомареві сну
Я споглядав мізансцену чудну:

Бачу — роденівську пластику тіл,
Злитих у танці палких почуттів,
Тіло до тіла — у відблиску свіч,
Плотська жага струменіє із віч,
Від поцілунків опухли вуста —
Пара знеможено входить в екстаз...
Двоє на ложі — рука у руці,
В неї з утіхи — сльоза на щоці,
Пахне волосся, усе в завитках,
Втома блаженна застигла в очах...

Я придивляюсь до рис їх облич:
Чи зустрічались ми десь віч-у-віч?
Сон же мені недаремно наснивсь —
Може цю сцену я бачив колись?
Думка напружено б’ється — не спить:
З іншої повісті вкрадено мить –
Та ж героїня, і та ж її роль,
В повісті іншій — лиш інший герой —
Вже не коханець і не любий друг,
А офіційно_ «законний_ супруг».
Право його захищає закон
На почуття, на стосунки, на… сон,
Навіть на жінку, що молить: «Не спи…»,
Ну, а «законний»… сумирно хропить,
Або, навушники вклавши до вух,
Ніжністю слів не засмічує слух.
Хто ж кого зраджує в повісті цій?..
Двоє на ложі — рука у руці,
Втома блаженна застигла в очах,
Пахне волосся, усе в завитках…

Сон забирає героїв моїх,
Я вже змирився — не знаю я їх.
Думка нараз осінила мене :
Я приглядаюсь і бачу… себе!
Лиш не второпаю в тім одного —
Хто я в цій сцені, у ролі кого:
Може, коханця, любого друга,
Чи, не дай Боже, такого «супруга»?!

Тиха ніч увсебіч
Розкидає зірки з пліч:
- Шал вогню зупиню, -
Холод тіла – не стерпіла,
У калюжі утопила,
- Не весна, а навісна,-
Гірко плаче вже сама
Льоду ніжна бахрома…

“Are rhymes completely dead?”
A thought came into my head.
“Of course, they may die indeed –
But not with a cosmic speed…” 



Basil Bucolic

Досить, поети, сонце хвалити,
Славу віддайте льоду!
Ці кришталево - прозорі плити
Тягнуть найменш на оду.

Рихлять їх щільні викиди диму, -
Звична байдужість люду.
Скоро забудемо сніг і зиму,
І холодок забудем.

Роблять лілейні шапки планети
Гарну для нас погоду.
Сонце хвалити досить! Поети,
Славу віддайте льоду!

Хай снігова королева, браття,
Дух незворушний дасть нам,
Щоб нам самим себе не скарати
Цим світовим нещастям,

І, відповідно, щоб можновладці
Мали уми холодні.
В році дві тисячі плюс тринадцять
Славу віддайте льоду!

02.01.13

Есть такой заоблачный Камелот -
Девочка словесная там живёт.
Парусом пульсирует у виска,
Строит меру времени из песка.

Веки всё смежает, а то прочтут.
Красками играет в свою мечту.
Пробует лицо из десятков лиц,
Ловит свет ловушками из ресниц.

Где там опрощенье! Куда там злость!
Там стряслось "ах если бы что стряслось".
Не угласт, не част, никого не сдаст
Там ещё какой-нибудь новый пласт.

Приняла мечтательный мультивит,
В небе заблудилась -
И там не спит.
У неё мирок и в своём мирке
Всё гадает месяцу по руке.

2012

Морозный день. Дымок струится...
В избе потрескивает печь.
На старый Новый год родится,
Пожалуй, сын, а может, дочь...
Василий или Василиса? 14января.
Муж- на войне! Далече милый.
Иваном нарекли не зря:
Ему врага "гонять по силам"!
А Марья тоже рвется в бой:
Давай! Давай! Еще немного!
-"Ну, где же ты, любимый мой,
Сегодня мне нужна подмога?"
Раскинув руки "в головах",
Она в бреду перебирает
Святых и грешных-страх в глазах,
Контроль над разумом теряет...
Еще усилье над собой-толчок!
И, разразившись криком,
В сердцах поведала:"Сынок",-
И, силы потеряв, поникла...
Василий, увидавший свет,гарланил!
Что ему?- на воле!!!
Отец врага трощил и ранил,
Заботясь о сыновьей доле...
Отцу посвящается.

Простим себе и всем предметные ажуры,
Пристайность, внешний вид, все сны и все слова.
Как слабый элемент большой литературы,
Невольный парафраз - поэта голова.

Вот руки хороши - ни в чём и не трясутся.
Сбиваешь с рукава какую-нибудь тлю.
Вот так, своей тоской, выходишь из присутствий,
А уж в спине торчит нескромное "люблю".

Печали всё растут подлёдно и подспудно,
Их не пережевать - их просто пить и есть.
Подводной голове выдумывать нетрудно -
Отсеками полна и рубок в ней не счесть.

В ней краешки мечты уходят грузом двести
И там, где два шага, высокопарен слог.
Ведь в энской голове всё не вполне на месте,
Как зыбкость женских рук,
Что цепкость женских ног.

2012

Сидить замислена людена,
немовби статуя Родена;
стоять задуманії люде
й клопочуться: що з нього буде ? :)

I
Їй-богу, я вірші пишу не для слави,
Тим паче, клянусь, не заради гроша –
В годину тяжку
Для розради-забави
Вигадує вірші душа…

Без цього пропав би на світі, я знаю,
Чи спився б, чи руки на себе наклав,
Доведений відчаєм-болем до краю,
Всіляких позбавлений прав.

Пишу… І мене не бентежать "акценти"
Закоханих в себе амбітних колег…
Я сам – у собі,
А всі вірші мої – дисиденти,
Породження інших бентег!


II
Скромний віршописець сьогодення,
На високий ранг не претендую,
Разом із народом голодую,
В річці буднів черпаю натхнення.

Кажуть, я занадто плодовитий...
Ні, я – не лінивий. Ні до чого:
Борщ варю, перу... А після всього
Ще й пишу, пишу, коли – сердитий.

А коли веселий – то читаю,
Людям і собакам посміхаюсь,
Жартома з жінками женихаюсь,
Наче б і не в’яну – розцвітаю.

В інших слави я не відбираю:
Я – не геній, хата моя – скраю.


III
Зарікався віршувати. Відрікався
Від уже написаних речей...

Та в безсонні згаяних ночей
За писанням віршів знудьгувався,
А крім того, місяць заповзявся
Зазирати в глиб моїх очей...

Знов римую. Не німую. Не німію.
Знов сміюся, знову плачу і кричу,
Чому світ мене сприйма, коли мовчу,
Я ж його, коли мовчить, сприймать не вмію,
Таємниць його святих не розумію
І відчаююсь до крику і плачу.


IV
Годі вже нидіти – дні пречудові,
Та й перспектива манлива така!
Грішно замовкнути на півслові,
Не дописати рядка.
Інше все – дріб’язок. Від сигарети
В сутінках танучий сивий димок...
Мусять за будь-яку ціну поети
Свій дописати рядок!


V
Три зірочки, три цятки, три сніжинки
Над віршем, що народжується в муках...
Які ж покоси будуть та обжинки
На нивах, потом зрошених, і луках?
Три мітки, три краплиночки, три крапки
На фініші, перед новим заїздом...
Занадто не страждай. Якщо потрафить,
То стане життєздатним організмом
Твій вірш, бо не для втіхи був рожденний
В час неспроможний надто, злобуденний.


VI
До книги рекордів Гіннесса
Не впишуть моє ім’я.
Бо навіть в Полтавах і Вінницях
Достоту не знають, що я
Спромігся книжок написати
Вже понад вісімдесят –
Це важче, ніж випасати
Вісімдесят поросят!

Ніякого ж я гонорару
(Про премії не говорю)
Не маю: кістки для навару
Купую і зупу варю.

Картоплю, цибулю і крупи
Село презентує... Овва,
Як після злиденної зупи
Натхнення моє прибува!

Зварив би і риб’ячу юшку,
Що зветься в Росії "уха",
Та Ющенко, мабуть, в усушку
Мої перспективи упхав...

Працюю, як віл, на терені
Духовнім – довкола туман,
І чуються в нім теревені
Про те, що Іван – графоман.


VII
Відтоді, як сміюсь
Я над самим собою,
Нічого не боюсь –
Клянуся головою!
Я сам собі – в ціні –
Кажу про це відкрито.
Що критика мені
Опісля самокритик?!

Я сам собі і пан,
І служка одночасно:
Упав і не пропав,
Тож буде все прекрасно!

Якщо ж колись комусь
Мій образ – не до шмиги,
Я тільки посміюсь,
Мов сонце в час відлиги!


VIII
Розпалюю кострище вранці рано.
Рукописи горять! І непогано.
Слова кричать з вогню:
"Та ти ж духовність
Бездумно нищиш!".
Ні, свою я повість
Оцінюю критично,
І практично
Папір використовую –
Незвично,
Зате оригінально...
Хто вже вміє
Косити бур’яни, що здуру сіє
Бездумний розум?!
Вогнище палає
Яскраво і промовисто,
Мов знає,
Що добру справу робить:
Марну славу
Пуска за вітром в непровидь пістряву.


IX
Сідай до столу з чистими руками,
Аби не насмітити між рядками.
І не спіши – людей не насміши –
Правдиві й чесні вірші напиши!

Дасть Бог, настане час, і чесний люд
Потягнеться до тебе звідусюд,
Де не вродила правда. Й під кінець
Свого життя відчуєш: ти – творець!


X
Народжуюсь удосвіта щоранку
І проживаю день, мов цілий вік,
Спиваючи спочатку й до останку
Жаги життя гірко-солодкий сік.

Все глибше загрузає в землю корінь,
Вже з кроною зрівнявсь у довжину –
Відтворюються пагони повторень
У межиріччі дійсності і сну.

Можливо, ще на мить якусь прикинусь
Задивленим у завтра... "На добра…", –
Скажу рідні; засну… і не прокинусь,
Не потягнусь рукою до пера…



2003 - 2010

Зверь в норе, зима в бреду.
Что-то слов я не найду.
Неказистый весь, неловкий,
Соль земли на общем льду.

Ничего не говоря,
Снег идёт из января.
Я стою на остановке
С пошлым видом главаря,
Мерзло думаю о планах.
Рисовал нас Старший Кранах -
С месяц нам до Грабаря.

Пересыпанный мукой,
Холод снимет, как рукой.
Через время я растаю,
Агрегатный весь такой.

Но покуда есть, чем нет,
Компостирую билет.
Хоть не женщина простая, -
Тоже так себе поэт.

2012

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

новорічна ніч на «носі»
пахне олів’є
вуйко місько цьмаґу носить
але ще не п’є

в телевізорі белькоче:
«сльохкімпаром жень»
вуйна витріщила очі –
наливайте вже

зараз чільний дядя вітя
скаже: «дорогі..»
забаламкає над світом
заволає гімн

під попсу завиє тузік
з нашого двора
назюзюкаємся друзі –
новий рік!
ура!

        Кажуть: не буває правди без брехні,
        кажуть: заримоване слово - найщиріше…
        Кажуть, ще кажуть і ще кажуть…
        Знаю: десь там, в душі, є така межа,
        за якою уже не збрешеш!
                Кажуть - знаю…

Серед матерії єси -
поміж машин, будинків, ковбаси…
А моє слово – об стіну горох
(не було напочатку і не було - Бог),
лиш звук – і-ієрогліф начерканний…
І хоч я радий несказанно,
здається… вдало так його заримував! -
чи ж не збрехав?

О так! Я не брехав останній раз,
коли ще був в утробі мами…
Мій перший крик, мій перший глас,
хоч не були словами,
були брехнею, бо ж не знати,
чи то я мав причину
так голосно кричати…
верещати безупину?

А далі підсумую, брешучи,
мовляв, життя - театр шикарний,
і то такий сценарій…гарний…
а чи наївненько лепечучи,
що світ- поезія незрима
і такі рими,
або ще тисяча причин і оправдань..

О ясноликий! На місце моє стань
і не гнівися,
коли я щось кажУ –
то щирий… Так мені здається…

О, як же щиро я брешУ!
2007 - 2012