Стану стрічкою з пісні чужої.
Стану міфом останнього дня.
Не тобі. Не твоя. Не з тобою.
Навмання, по життю навмання…

Голограмного відтиску думки
Слід загубиться десь поміж строф.
Ролі сипляться, сипляться лунко
З недограної п’єси «Любов».

Написався сценарій у когось –
Вища проба розлуки і болю,
Надзвичайно печальна повість
Й аромат ідентичний любові.

Бідолашна, чи може щаслива?
За лаштунками прірва і тиша.
Я на фото не крайня із ліва,
А прямісінько в центрі вірша.

Акт останній прожито не мною –
Підмінили. Ніхто й не помітив…
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Еталон надзвичайного фарсу
І чужого кохання кліше
Обминаю тихенько у часі
От не сплутати б шляху лише!

Присягала на вірність у тиші.
Дзвінко падали в безвість слова.
Я на згадку вірша залишу,
Буде так, ніби я жива.

Добровільно пошились у дурні…
Що блазнюють, чи й весело їм?
Не дограні попурі й ноктюрни
Дивакам залишаю отим.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Не чужі – так, як справжні чужі!
Що то грають! Ото вже уміють!

У якому Парижі кували
Цей холодної посмішки блиск?
Аби потім колись ви сказали:
- Так! Я знав цю актрису колись…

Препогана була, препогана!
Гидко грала, на сцені ніхто!
Зараз де? Та не знаю… Пропала…
- Зовсім?
- Хто зна… Он, висить пальто.

Ви їй хто? І вона вам навіщо?
Та й нездара! Нема що й казати!
Не гукайте. Вже зайнята ніша.
Є кому і без неї зіграти.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Що то грають! Ото вже уміють!
Не чужі – так, як справжні чужі!

Акт останній прожито з любов’ю.
Не помітив. Ніхто не помітив.
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Дням, де «Браво!» гуло нещодавно,
Я тепер від душі посміхнусь.
Якщо хтось хоч один згадає –
Отоді я «на біс» повторюсь.
22.06.2010

Навіщо йдем?
Куди ідем?
Уже не знаємо...
Про що не можна говорить –
Про те співаємо.

Упізнаємо з нот кількох
Космічну музику
І «сображаємо» на трьох
З чужими музами.

Як вітер, довга, кров шумить
В хрестах без написів.
Тут вічність – мить, що не болить,
Забуті напасті.

Як пуповина, шлях у рай:
Короткий, змотаний.
Сміється Бог –
Старенький Ра –
Над ідіотами,
Які виходять на льодок
Тонкий і ломаний.
І роблять злет –
Останній крок, –
Не знавши, хто вони.

А вже коли отам, за всім,
Ураз дізнаються,
Чомусь...
Напевно, добре їм...
Не повертаються...

І. Г.
Як важливо не втратить міру...
Я писатиму – ти налий,
Розфарбуєм буденність сіру,
І зустрінемо Рік Новий.

М. П.
Не лякає нас вітер злобний,
Не турбує нічний нас жах,
То не філін кричить утробно,
То Орфей волає в кущах.

І. Г.
Як туди він забрів – не знати,
А не вийде – хоч вовком вий!
Де йому вже на арфі грати –
Добре п’яний, але живий!

М. П.
Не дивись так на мене, Ваню!
Не кажи: «бідолаха не їв»,
Я таких арфеїстів знаю,
Хай під снігом шука грибів!

І. Г.
Арфеїсти – не аферисти,
Він на «шубку» не заробив?
Дай щось ліпше йому «загризти» –
Може в нього...корпоратив.

М. П.
«Загризе» і почне співати,
І збіжиться ...корпоратив,
Я йому не дружина й не мати,
Тут йому не країна див!

І. Г.
А як в нього святковий... потяг?
То не просто ідея-фікс!
Пожалій – у кущах там протяг,
Бо замерзне й рвоне за Стікс...

М. П.
Бачиш, ось вже і Евридика
(несподіваний заворот!),
Неодягнена, тобто дика,
Ну, навіщо нам зайвий рот?

І. Г.
Бачиш, склеїв вже кислу «міну» –
Не набрався б, коли б знаття...
Набереться адреналіну
До останку свого життя!

М. П.
Ех, не заздрю тому Орфею,
І не камінь серце моє,
Клич його міфоносну фею,
Хай нам свято вже не псує.

І. Г.
Німфи швидко виходять з моди?
Знати б тільки, коли і де!
Та хіба вона нам пошкодить?
От Орфею перепаде!

М. П.
Тихо! Чуєш, у місті бамка,
Наливаємо і п’ємо...

І. Г.
Була б, звісно, Орфею «клямка» –
Евридиці не віддамо...

30-31.12.2010

Колись була я груба трасовичка.
Тепер я стала схожа на людину.
Я кинула свої шкідливі звички.
Мені вже добре платять за годину.

Все в мене є. Харчів стоїть торбега.
Біде собі купила із бідою.
Але приходить іноді бентега –
Як хочеться знов бути молодою!

В осінні дні на широчезній трасі
Спинять раптово отакеееенні фури,
Й давать якомусь Льоні, Петі, Васі
На незручних мішках макулатури...

А потім по усій лісопосадці
І навіть в балці, що була навпроти,
Шукать послЯ напруженої праці
Закинуті у пристрасті колготи.

Не через мене вже ламають гальма.
Гаїшники вже б’ються не за мною.
Стоїть вже інша, наче юна пальма,
В осінні вечори над окружною.

ковтаю морок, мовби вирок - судді,
бандана згадує про вічну коноплю.
змія вмостила грубе лігво в грудях -
це неприємно, хоч я змій люблю.

давно мостила, клалися галузки,
і мох, і порох, і стара луска,
і зараз неможливо, хоч би лусни,
її нажахати. душа слизька.

та сором не стидається довіку,
на все є воля, сила, дія є.
повстань же проти себе, недоріку!
стань прямо! вже душа гниє!

За сталевим парканом*

За сталевим парканом –
Майдан Незалежності,
і пильнують сталеві менти.
Вже каркасом стоїть
та ялинка сталевої важності,
і ялинки живі –
до сталевих обрубків хвости.

Веселіться, брати!
Веселіться із владною владою.
Дуже жвавий тепер
президент-поліцай:
в келих поту наллє,
розіп’є того поту із бандою,
що збігає солоний
з народу лиця.

Хай же луплять народ
ті бандити о камені мордою –
щоб із кров’ю той піт –
поки без голови.
Вже будує Йому
за лихою московською згодою
промосковську тюрму
президент –
будівник головний.

У тій спільній тюрмі –
у країні з залізними ґратами
вже чекає із катом
душі аудит:
ті, що злодієм були
не доокрадені,
аудитор докраде –
московський бандит…

Українці, брати!
Україну готують Московії,
вже кати бальзамують «хохландії» розтин душі.
Об’єднайтесь, брати,
не працюйте на банду розколами,
діставайте із піхов своїх палаші.

Сивий Кентавр

* 5-16 грудня 2010 р. Після розгону Майдану
протестуючих проти «Податкового кодексу»

Утекла поезія від мене,
Я упав, немов підбитий птах,
І важкі пегасові стремена
Вдарили щосили по зубах.

Насміхався лунко-шпарко вітер,
Піднімав на глузи і на свист,
Ніби дулю виписав із літер
Мій двійник безжальний – пародист.

Мов отруту випив я медузи,
І заїв зненацька їжаком.
Так буває, як образиш музу…
І життя по крижах б»є кийком.

19.12.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

...Ой шинок...шинок...
Молоде вино...
Молоде вино..
Чаша мідяна...
Росить в споришах
Зваблена душа
Голову хмільну.
Серце вітряне...

Місяць-молодик
П"яний і рудий
Загубив штани
Десь під сливами...
Грає юна ніч
В молодім вині
Та з поетками
Сміхотливими.

Молоде вино...
Випитий шинок...

Ну як, чи буде спокій у країні?
У відповідь – байки на всі лади,
Неначе байкарі лихої днини
З усіх усюд зібралися сюди.

Чиїх порад наїлися вельможі –
Електоральних душ орендарі?
У впалих животах бурчить вороже
Дешевий «харч» заморських «кухарів».

П’ять років у бульйон жовто-гарячий
Підмішували штатівський акцент,
Та знову мідним тазиком невдачі
Накрили черговий експеримент.

Ще не здали знамен сердечно-білі:
Суди, піар, сесійний епатаж, -
Вже «цар» північний викликав на «килим»
Лакузу на детальний інструктаж.

І смикається Україна-мати
Туди й сюди не роки, а віки.
Та скільки можна розум позичати,
Своїх умів проциндривши полки?!

Колись торжествував державний розум
За княжої найкращої доби.
Нема мужів, лишились тонкосльози,
Вишукують повчальників собі.

Закони – декорації вистави,
Міняються зі зміною панів.
А я спокійний, як вода у ставі:
Чомусь таки навчають нас вони?

16.12.2010

Як я хочу полинути в небо
Кажеш не зможу?
Ні, так казати не треба.

Я хочу летіти далеко
Мене ти тримаєш за крила
Говориш, що я не лелека.
А лише людина безсила.

Чому?

Питаю я тебе, себе, усіх,
Чому не можна відірватись від землі?
І поза очі чую лише сміх.

Шкода, що зрозуміти ми не в силах,
Що суть уся тут зовсім не у крилах,
І не в бажанні просто полетіти в небо,
А у стереотипах,
Які давно вже знищити нам треба.

Їхав, їхав пан, пан
На «мерині» сам, сам
До столиці радий-радий,
Бо попав у Раду, Раду.

Голосуйте хором, хором:
Став Михайло Семафором,
А йому на груди цяцю
За ручну невтомну працю.

Як там натовп, стих? Стих,
Бо дали під дих, дих.
Їм і зашморг, бачте, тісний,
Їх інспектор сильно тисне.
Не подобається пісня?
Їм давай своїх артистів?
А! Їдять сухе та прісне?
Не вдоволені міністром?
Щось їм там смердить у місті?
А у нас машини чисті.

Ми вас бачим.
Ми вас чуєм.
Ми вам гетто розбудуєм.

07.12.2010

Майже рік, як пішов з ефірів
Наш майдановий „чемпіон”,
Так безславно кредит довіри
Прогундосивши в мікрофон.

Не по силах народна слава?
А дарма! Бо урвавши пуп,
Ми чекали на чесні справи,
А отримали диcпут-клуб.

Можна гордо до строю стати,
І „Ура!!!” з усіма кричать.
Можна дзиґою обертатись
І не зрушити ні на п’ядь.

Може грім рокотать суворо,
Тільки хмара не дасть дощів,
Може довго шуміти море,
Не виходячи з берегів.

Можна словом любити красно,
Можна гімни співати в тон,
Тільки час відкриває ясно
Дум розхристаних Вавилон.

От і маєм в своїй державі
Кримінальний нахабний лик.
Що ми бачим? Конкретні справи.
А які? То вже інший бік.

Президенти, як всі ми, грішні.
Хто нас ще за ніс не водив?
Чи то нинішній, чи колишній...
Ми достойні своїх вождів.

07.12.2010

Шурує перо,
мов лопата,
Щодня піддає
гостинці,
Писати, аби
писати –
Такий головний
твій принцип.


Загнавши
на смерть Пегаса,
Мордуєш
тендітну музу.
Нехай виходить
не «в касу»,
Проте, об’єми –
від пуза.


Зруйнуєм омани капище:
Як каже один твій фан,
Щоб стати ТАКИМ графоманищем,
То теж треба мати талант.

6.12.2010

Усе робити треба гарно:
Кришити фрукти на компот,
Плести скатерку чи фіранку,
Обводити червоним рот.

Шукала мушлі між камінням,
Ступала з хвилі на причал,
Ще й хизувалася умінням
У сорок бути між дівчат,
То й не прив"яла, ніби смоква.
Сушу антонівку, киш-миш...
Летять листочки в напівспокій
Світлиці Вітру:"Довго спиш!
Зірви мені в мелісі диню,
Коти баштаном пил, кавун...
Я нині - кішка чорно-синя.
Оселя - прихист риб і лун.
Під вечір я - далекоглядна.
Ні, не кажи - напівчужа...
Неси капусту попід ляду,
Виточуй каяття ножа.
Рахуй дерева і стодоли...
На клямку двері зачини!"

Ой... ти пішов у прірву полем...
Там, каже Грім... дають чини...


2010

Простягнула донька татові долоньки,
на коліна сіла, щось залопотіла.
Лащиться і в'ється, як дзвінок, сміється.
Мружить оченятка, наче кошенятко.
В очі заглядає: чи її кохає?
Татка «нареченим» ніжно називає...

Батько теж щасливий, ніжний і пестливий.
Обіймають доню лагідні долоні.
Сміх його лунає: – Звісно, що кохаю!
Тільки «нареченою» маму називаю.
В тата сяють очі: – Що принцеса хоче?
Книжку почитати чи іще пограти?
Мама обіймає і її, і тата.
Та чомусь злітають вгору бровенята,
і очиці прямо дивляться на маму.

Погляд дорікає:
– Ти відволікаєш!
Мила моя нене! То було – до мене!
І не будь смішною: він уже – зі мною!
«Жениха» мого ти не чекай з роботи!
Не чіпай ні зá що – в тебе буде кращий!
Буду я, як жінка, поруч з татком спати...

– Годі вже, дитинко, маму проганяти! –
мама розібратись у конфлікті хоче,
та її дівчатко слуха неохоче...
Вушка нагострило – і вмовляє тата
(смішно він і мило вміє розказати)!
Кожна оповідка – як у полі квітка.
З ним завжди цікаво, бо не зна лекала!

Клюнув мертвий півень їхню бідну маму:
– Голову й мені він задурив так само?

На себе вільну викроїв хвилину,
Писати віршик по обіді сів,
Пошарудів у мізкових клітинах,
А там не вистачає точних слів.

Тож, голову поклавши на долоні,
Заліг у дрейф, очікуючи Муз.
Прийшов Морфей, стиснУв перстАми скроні,
На тім процес до вечора загруз.

"Вставай, нарешті, скільки можна спати?"-
Дружини голос чується м"який.
Шкода, а так хотілось описати
Свого життя яскраві сторінки.

3.10.2007

Усі, хто може ще тримати зброю,
Гуртом біжімо мову рятувати!!!
Я впевнена, готові ми до бою,
Російську мову нумо в кожну хату!!!

Її з усіх усюдів витискають
Не відає наш люд її ваги...
Про неї освітянський батько дбає,
Та одномУ йому не до снаги!

То треба нам міністру підсобити
І мову Пушкіна від знищення спасти!!!
Щоб в Україні мали змогу діти
Російськомовними надалі в нас рости.

Культурними нащадки хай зростають,
(Не личить їм малоросійська мова),
Та Чехова в оригіналі прочитають,
"Поет" цей - надзвичайний майстер слова...

Як боляче душі моїй сьогодні,
Нестерпно важко думати про те,
Що моя мова, як межа городня,
Вже скоро бур'янами заросте.

В якім краю скажіть, будь ласка, люди,
Тримали б в кріслі владному людця,
З нутром й лицем біблійного Іуди?..
Чия ж скажіть в країні влада ця?..


17.11.2010

Досягнення прогресу безсумнівні.
У кожній справі – чіткий алгоритм.
Вірші, либонь, писатимем пасивно,
Задавши у програму тему й ритм.

Для нас, цивілізації девізом –
Комфорт, компакт і, звісно, компіляція.
Ми, мо′, й залишим місце для сюрпризів,
Але то так, убога аплікація.

Стрімкі здобутки світу технологій.
Чотири"D"рно на екран – пласку свідомість!
Не старчить дерну лиш для аналогій,
Для невимовного – лишИться невагомість.

Омріяне м′яке і тепле крісло,
Розумний дім, безвихідно живий,
І-нет – усе цікаве та корисне
У вузлику на ниточці оцій.

Ширвжиток сприйняття нових шаблонів,
Всесвітня для потіхи заоаженість…
У цьому надшвидкому перегоні
Так хочеться, звичайно, ще й розважитись.

Поглянь, навколо таємниць – без ліку!
В лісах, в пустелях, у глибинах океану…
Вони – завжди, і, певно, ще не зникнуть,
Споконвіків було їм це не притаманно.

Зчерствіле серце і холодний розум
Не зорять далі власних животів.
І я вчуваю неясну погрозу
Для таїни…Для казки – й поготів…

Моя епоха Neo-реалізму,
Бінарного логізму в межах матричних,
Відкинувши свою хистку харизму,
Що здатна будеш залишити завтрашнім ?

Вони ідуть, хай – бавлячись у клумбі,
Верткі непослухи, чомучки безугавні,
Маленькі, ще не знайдені Колумби,
Такі замріяні, захмарні Магелани.

Хто Атлантиду зможе відшукати?
Хто до Центавра, через простір й час?
Ростіть мої маленькі голуб′ята,
Космічні траси ще чекають вас…

2010р.

По сто грамм на брата и фестал.
Скатертью тебе, мой друг, дорога.
Ах, забыл за стрелки – переставь,
натяни ушанку, сплюнь и с Богом...

Если слишком остр я на язык –
прикушу, на то он и змеиный.
Ну давай, на посошок, мужик:
– За любовь к стране... ах, нет... то к Холуину.

Обеднел на русский – нищий Львов,
с валидолом как-то мягче воздух.
Прикусить язык – всегда готов!
Но и ты смотри на вещи просто.

На кукушку не хватает лет –
соловьиный отмолчится в книжке.
От тебя несёт. Ну что за бред,
чтоб язык приравнивать с воришкой?

Я ж тебя по-прежнему ценю,
только ты корней моих не трогай,
а затронул – режь хоть под корню,
всё равно мой город лучше таганрогов.

12 Ноября 2010

Різниця потенціалів.

В приємнім затишку ошатного будинку,
У брудній недозваленій холупі,
В привілейованому домі відпочинку,
На згарищі, чи на сміттєвій купі,

Чи хомутом народу − на загривні,
Дрібним куратором приватної гуральні, −
Усі ми є потенціально рівні,
Хоча фактично − різні номінально.

2010р.

Не задавайте мне вопрос,
Почему я стала стервой,
Почему иду по трупам.
И хочу быть всюду первой.

Почему я хладнокровна,
Умерла в сердце любовь,
И душа моя безмолвна,
Нет прощенья, лишних слов.

Да, была я романтичная,
Й дороги слались мне цветами,
В душе играла музыка лиричная,
И я жила только мечтами.

Но ведь не спрашивал никто,
Разрешения делать больно,
Рушить жизнь мою на части...
Стоп, может быть уже довольно!

Да, вы сломали мне судьбу,
Но не сумели убить до конца,
Я ожила и стала сильнее
Под маской стального лица.

Як важко стало жити між людей.
Собі й малечі не закриєш вуха.
Раніше хоч соромились дітей,
Тепер: "Не хочеш слухати? Не слухай!"

Ще сам в собі не впевнений суб'єкт,
Слинявий рот скрививши нездорово,
Демонстрував "потужній" інтелект,
Відмінюючи три-чотири слова.

Чи так свободу трактував Кобзар?
Свобода є - нема куди дівати:
Свобода в око вставити "ліхтар";
Свобода гідність ближнього топтати.

"Цензура - диктатури рудимент!
Свободу спілкуватись НЕ цензурно!"...
А зміг би ти коханій комплімент
Зашифрувати в трьох словах ажурно?

Обмеженість в усьому розрослась.
Отак і Україну в світі славим.
На конкурс українка подалась:
Слова - англійські; автор - росіянин.

Хай "згинуть воріженьки як роса",*
Ми їх самі навчилися ростити.
А де самодостатність і краса
Одної з трьох найліпших мов у світі?

Чому так скрутно з совістю у нас?
Нема злодюг, а розум, наче вкрали.
Причин багато є, та основна -
Не візьмеш там того, чого не вклали.

Зважаючи на клопіт тат і мам
(а хто сьогодні зайву хвильку має?),
Дитина з телевізору сама
Зразки життя для себе здобуває.

У пошуках "видовищ і харчів",**
Притлумивши турботами сумління,
Втрачаєм не окремих "шмаркачів",
А нації безцінні покоління.

Мовчав би я, та сил нема мовчать.
Чи може прав гуляти я не маю,
Тримаючи за руку дитинча?
І щоб ніхто по мамі не облаяв.

02.06.2008

Пахнуть ранком, розмиті стандартом газети.
Манить простором, шматтям забите вікно.
Політична вуаль у кіно, між людей в інтернеті.
Підсвідомо сьогодні вона - мій гіпноз.



Сонна лампа і промені змерзлого сонця.
На полиці - відксерений друг і поет.
І листівки-агітки на кожному кроці,
Про політику кожен відомий куплет.



Огляд преси вечірній: трагедії, вибори, гроші.
А про цінність і вибір нема ні рядка.
Президент, депутати і мер - всі хороші.
Тільки гречка на рівні з ікрою - гірка.



Енергетики сумно стоять на вітрині.
Не купують їх, надто уже дорогі.
Тільки черга зібралась за "Вінстоном" синім.
І міліції повно, і дим, як туман, навкруги.



"Я радію за тебе. Нарешті навчилась писати", -
Витирає дідусь мій розквітлу сльозу.
Розумію. Політика в домі у нього, як свято.
От і я так повільно у неї вповзу.



На дисплеї замигало щось кольорово.
Вимикаю мобільник. Депресія. Осінь. І я на краю.
Я ступаю розритими клаптями рідного Львова.
Хтось багаття розвів у моїм українськім раю.

період підрахунку голосів
листопад, 2010р.

Вечір осінній зимний, аки розмова,
Все так доречно – сходи у монастир.
Я – Білий карлик, ви тутки – Супер-Нова.
… Мудра Софія нам пропонує мир.
Що нам до миру? Спільності територій
Ми не вбачаєм, перевтомились, мо?
Щедра Софія Вас відігріє … чаєм.
Поки що вечір, холодно, ідемо.
З Вами знайомі ми десь на іншому рівні.
Певно, майстерному, посеред римо-лих,
Я і не заздрю Вашій столичній царівні
(Зміїв люблю, довгих і захудих).
Та заплітає доля верейки планів
Наших і Божих в римо-прозову суть.
Що Вам у Києві не доспівали каштани,
В Умані верби Софіївські допіють.
Клаптик землі, де розмаху було замало
Гонті з Максимом, дат випрядає мить.
Горлиці й ворони спуджено постихали,
Мовчки мудріють – то ж Чорногуз летить!

Я із тобою частенько стрічаюся.
Напевно, друже, десь поруч живеш?
...Чому ж богинею я почуваюся,
коли назустріч мені ти ідеш?

(Нічого в тому нема особистого.
Як обереги, обручки горять!)
...Один чи декілька поглядів-блискавок –
і кволі крила уже не болять.

І що такого в тобі надзвичайного?
Чи то – проникливі очі твої,
що вимагають польоту негайного
і вивільняють всі рухи мої?

Цього ніколи всерйоз не сприймаю я,
та дивний погляд бентежить мене,
і відлітаю з пташиною зграєю,
на мить здолавши тяжіння земне...

І ось я – птаха із вільними крилами,
і вітер мрії за хмари несе...
...Чи то жінкам, щоб зробитись щасливими,
потрібна просто увага – і все?

...Чому жінки залишаються гордими?
Бо нам відома одна з таємниць:
коли додому вертаємось з торбами,
ви неодмінно йдетé долілиць!

(Чи не тому, що сутулими спинами
ми так подібні до ваших дружин?)
...А нам так хочеться (!) бути богинями –
і не лише... на шляху в магазин.

2009

Для кожного із нас життя — це книга.
Та ми самі в ній пишемо сюжет.
В одного він холодним є як крига,
А в другого — палає як брикет.

Початок книги, то завжди є казка:
Фантазій кольорових повний рій.
Дитячі спогади - найкраща життя частка,
Як безліч нездійсненних милих мрій

Пізніше все міняється раптово,
Так, як стають всі діти - бунтарі.
Сюжетна лінія тепер не кольорова.
Й думки стають всі гострі, як ножі.

А потім нас з'являється роман,
Про перші почуття і про кохання.
Про перший в кожного в житті обман,
Який приносить біль й розчарування.

І тут шляхи розходяться у всіх,
Хтось далі пише по житті романи,
А хтось будує детективний стріх,
Чи пристрасні і ексцентричні драми.

Але усі ці фентезі й поеми,
Гострі пригоди чи історичні чвари,
На старість літ народжують проблеми,
Тоді і пишуться безсмертні мемуари.

26.10.2010 року

Великодня процесія в розпалі.
Душі тішаться, руки тягнуться за благодаттю.
У святковому скупченні постаті,
Повні кошики у руках. І хустинки картаті.
Переповнена церква мирянами –
Сповідалися, причастилися дару святого,
Та почасти так маримо маннами,
Попри Таїнство, у собі замикаємо Бога...

А на паперті, спраглі до малості,
Кволі, кинуті діти милостиню слізно просять,
Їхні очі, у докір і з жалості,
Хто побачить – то дрІбні сИпле та здумає: "досить..."
Та й ідуть, у байдужості – втрачені,
А куди – хто зна? Хто пита, де живе та дитина,
Гроші їй на щО – має то значення?
Відкупились ми мідяками від Бога в сумлінні.

І серця, подаянням розбещені...
Допомога це? Ні, то, швидше – безпомічні кроки.
А свої – чи завжди убезпечені
Наркоманії, СНІДу, інших жахливих уроків?
Може б слухали нас – та не чуєм їх,
Може б бачили... Що спроможні ми їм показати?
Пальцем ближнього – за зразок "лихих",
Хоч насправді – в нас вже давно в серці Бога розп'ято...

Чудо-сльози на ликах скривавілі...
Плачте, праведні...Всеблагі, всетерпимі та чуйні...
Ми – наспільно гірким миром мазані,
Знахабнілі, злі, повні жадоби, пихи – безумні...
Плачте рясно, струмками цілющими
Розчахніть ураз кригу черствості, як ще не скресла,
Від твердої звільніть шкаралущі – ми
Віднайдемо те, що всерЕдині здатне воскреснуть...

2010р

що робитимеш, моя Мріє? вже ніхто про тебе не мріє,
не зітхає вночі у тиші і любовних листів не пише...
кожен другий, о моя Мрія, лиш образи свої леліє,
а щотретій воліє мовчки шаленіти від темножовчі!

та журитися, Мріє мóя, - подарунок для ліргероя,
чи він справді такого вартий, не підкажуть контурні карти
твоїх мандрів, о Мріє мóя, ні славетні уламки Трої,
ні Хеопсові піраміди... Не журюся - воно ще прúйде!

не вірила – життя як море
не згадувала тих очей
в яких тонула… серце хворе
не лікувала – най пече!
підносила щасливця – вгору
швидкий не стишувала лет
і сподівалася – поборе
злу долю і свій страх поет

він римував – натхненний нею
і дихав – подихом її
ішов пожовклою стернею
а далі – небом… пил землі
давно розвіявся і ґлею
забувся присмак… вірив він
що заслужив ці привілеї
і жодної із пуповин

не потребує… він – великий
вже від колиски – геній бог
лиш муза знала епілог
закохана в свого "індúка"

На берег викинуло дельфіна...
Маленький зовсім, йому б ще жити...
Ніхто не скаже, чия провина...
Ніхто не знає, що тут робити...

...Он батько кличе і кличе мати –
шукають в морі свою дитину,
понад водою здіймають спини,
а черевце у малого – шмаття...

Брунатність крові відносять хвилі
назустріч тій відчайдушній парі....
Клекоче натовп:
– Це – божевілля...
А нам сьогодні... у дельфінарій!

– ...Та це ж – той «скутер»! Гвинтом... Одразу...
Не роздивитися, чий... даремно!
І тут зненацька всі чують фразу:
– ...Перед обідом! Як неприємно!

2010

я довирію
і доквокаю
він допетрає
переокає
любий Педро мій
кручу бедрами
і несу весну
плачу ведрами
впав до вока ми
мачо з льоками
мачо мацає
шось поклацує
я напуджена
трохай збуджена
бо то він мене
розгалужує
і лечу я знов
напагонена
і нема вже гов
тіко мо`на мо`
осідлам його
крикну ігого
тут наїздниці
файні їздисі
а за місяць десь
хай ми знудисі
і росте воте
де ми пудилось
любий Педро мій
де ж ти дінишсі
як зайду у тяж
легко винесу
і лапай тоди
хвилю аби встиг
нанести води
ради радости
бо хо-хо нема
а ха-ха згорит
ти мені зламав...
то тепер бери...

14 Жовтня 2010

Ти пішов із життя - стало темно,
Я тримала мокрий букет,
Ти гадав, що було все даремно.
Я ж читала надгробний сонет.

Не судилось знайти для нас щастя,
І невдало скінчився антракт.
Я ж ревіла від болю. От трясця!
Сильний дощ ще підхоплював такт.

Для тебе вже вічність — це мало,
Для мене — дорога в нікуди.
Знов у спогади впала я вдало,
Повітря вдихаючи в груди.

Я поклала квіти у вазу
І взяла у долоню шмат глини,
Тихо мовила лиш одну фразу:
«Я кохаю тебе, мій ЄДИНИЙ!»

Темна завіса і не видно лиць....
Оркестр грає якось примітивно.
Життя моє лише із таємниць,
Закрите ширмою від люду дуже дивно.

Набридло вже шукати образ свій,
Ділити все життя своє на частки.
Немов вогнем безжалісний палій
Спалив усі, які були підказки.

Я граю різні ролі, я - актриса.
І кожен день лише одні антракти.
Тримаю завжди бойового списа.
Щоб відбивати всі правдиві факти.

У моїй шафі безліч різних масок,
Сутність ховаю за ними свою я.
Щоранку вдало нову одягаю,
Та жаль, що не бажаю каяття.

він поет ніби справжній усе заримує
не залишить за кадром ні спеку ні сніг
у гонитві за музами зіб’ється з ніг
і заплаче за жертвами жана гренуя

все розпише до літери – вічне й не дуже
правду виріже стилосом по-живому на тлі
зажиттєвого досвіду – щоб він зотлів!
і – без жартів – ховайся він всюди мій друже

…влітку пише про літо узимку – про зиму
восени – лиш про осінь навесні – про весну
всесезонний поете ніхто б не заснув
під дощем на осонні у пошуках рими

Оздоблений цупкими хоругвами,
Із розмахом козацько-залихвацьким,
Окремий полк затерся між рядами
Контейнерів із мотлохом китайським.

Окремий він, чи ні, судить не буду.
А може "розокремлений"? Як рота?
Частина є? Тож, знайдуться і люди,
А там, диви, підтягнеться й кіннота.

Зате від генералів - повні штати,
А от, скажім, у толоці житейській
"За пляшкою нема кого погнати",-
Казав майор у формі міліцейській.

А орденів!!! Як плями на корові
Ті бляхи поліровані яріють.
Пливуть чини, вгодовані й здорові,
Аж перехожі в місті тетеріють.

Чи кров вони мішками проливали?
Чи у боях з міськими "вітряками"
Тих нагород у кошик назбирали,
Щоб бути "неформалами" між нами?

Можливо, їм немає рівних в славі,
Подивимось на те, що буде далі.
Хотів би я лишитися неправим
У вірші про "фанерних" генералів.

30.10.2008

а "фiнiш - горизонт"
i лєнта - хтозна й де,
бiжи, хоч не бiжи -
а всi там будем вчасно.
життя- несправедливий
i дивний марафон.
скорiше, вище, дужче-
дурiсть. баста!

Е, пан Суддя, скажи
кому медалi цi:
тому, хто перемiг
i вже стоїть, чекає,
чи може он тому,
хто далi ще бiжить
бiжить i не стає
не став i не здихає?

не знаю цього й я..
давайте ще по сто?
In vino veritas!
а досвiд не пропити!
то винно не вино-
це верiтас у нас!
вiд чого ж голова
ще може так болiти?

Завис комп.- зависли отношения,
В природе – «нету» другого решения,
Попали в зависимость все,
Без "компа" мы уже ни «бе», ни «ме».

А раньше общались вживую,
Кричали, шептали, дрались,
А сейчас и секс по телефону,
Так, что про-гррресс держись!!!

Зле ниття комара побажало спокійної ночі,
За вікном електричка журлива співає пісень.
Під очима закритими сутність незрима шепоче:
«Не хвилюйся, життя безкінечне, проспися лишень!»

Рвані ритми анапесту, вирвані корені ямбу
Переносять плаценту верлібрів у матку комун –
Там вони виглядають дванадцятим колом, де сам був.
Сни роздроблено дійсністю пекла.
Вже ранок.
Бодун.

Пригорнусь до землі запашної,
Що на довго сховалась в снігу,
Притулюсь до тієї одної,
До сніжинки, яку на бігу
Я зірвав задля радощів миті,
Для полегкості всього життя,
Хай сніжинками стануть укриті
Небезпечні шляхи майбуття.

Поплутав хтось! Сідаю зрання
Писати друзям привітання,
Та в звуках радіосичання
Потік знайомих голосів
Отих, хто ставили і клали,
І як хотіли нахиляли.
Бач, не забули, привітали
Рідненьких виборців усіх.

І я завзявся віншувати.
З якого ж краю починати?
Куди не глянь - гладкі й пикаті
Злились в суцільний моноліт.
Хоч тих, хоч інших висуванці
Тримають нас за голодранців,
А ми у виборчому танці
Найменьшу з двох шукаєм бід.

Одні ділки безбожно крали,
Трамваї навіть пропадали*,
Хоча поклони відбивали -
Монахам лаврським на зразок.
А в київських любов не склалась,
Хоча так палко цілувались -
Вода в котлах перегрівалась,
А пара вийшла у свисток.

Хтось в Вашингтоні сльози сіяв,
А хтось тинявся по Росіях
Дізнатись, звідки вітер віє
На наших спритних Труфальдін.
Вони на Кіпрі і в Давосі,
Вони у Раді - пальці в носі.
Вони і влітку "на морозі",
А людям - піст і карантин.

Промерзли руки, пальці коле,
Та ще пишу для вас: НІ-КО-ЛИ!!!
Я не піду по цьому колу,
То тим радіючи, то сим.
Я сім разів переміряю,
Ну а тоді вже відрізаю.
Вкраїнці! Думайте, благаю,
Кому віддати голоси.

29.12.2008

Шмагали нас, і протягом віків
Цвіт націй ґартувався на колінах.
Чарівна сила батьківських пасків
Відтворювала совість в поколіннях.

Для нас дорослий був - авторитет,
Через лозину (пам"ятає кожний)
Стабільний досягався паритет
Між несвідомим "хочу" і "не можна".

Пекучі смужки не заляжуть знов,
Не призведуть до зведення рахунків,
Все компенсують ласка і любов -
Прикраса наших внутрішніх стосунків.

23.09.2007

шалена Європа- пливе гондола
за край сонце у рай
яка там Андора
коли цілує "Ласковый май"

тебе в тої брудні щоки
облизуючи язицярою світ
який наїв уже собі боки
поки ти будував собі пліт

куди і навіщо спитай
як зможеш розгрести
лайно- кричи ламай
тоді зможеш знести
тягар обов'язків своїх- Національних

Народ - плебей у тих аристократів, які живуть для власної душі.
А вас народ читає, любі браття? Лиш чесно - так? Ну, хоч би не брешіть!
Сине́кдохи, ана́пести, октави, верлібри, тріолети, да́ктиль, ямб -
Ви у вікно погляньте для забави. Та не лякайтесь. Гляньте, хто це там.

А там раби вертаються з роботи - у мозолях їх руки, сум в очах -
Вони пригноблені, замучені, в турботах - їх зовсім не цікавлять ваші "ох" і "ах".
Вони не їздять в Західну Європу і не літають навіть в Таїланд -
Вони на дачу їздять у суботу, аби було щось їсти на столах.

Їх не цікавлять книги у книгарні, бо одежину дітям тре' cкоріш,
Їм краще знижки в магазинах гарні, щоб зекономити таки не зайвий гріш.
А ви би що придбали на вечерю, якщо давно зарплату не дають -
Бо що голодному ті ямби і хореї, як і поезій ваших вища суть?..

Простіші будьте - й вас народ полюбить. Про вічність марите? Повірте, це дарма,
Бо, окрім віршів, треба мати в грудях ще й серце, що любов'ю обійма.
А ви загрузли в чварах, у болоті, у копирсанні власної душі -
А той народ, що ходить на роботу, він вас цікавить? Чесно? Не грішіть.


04.09.2010

Сотнями людей набивши черево,
Променем-мечем шматує темряву, -
Мчить на Захід фірмовий експрес.
До безсоння нудного приречений,
Я у Київ їду із Донеччини,
Маючи в столиці інтерес.

Віком заґартовані романтики
Демонструють вправно акробатику,
"На гора" піднявши свій живіт.
Верхня полка в кожного лежачого
Із контексту вирвана дитячого,
Тільки ноги звішено в прохід.

У приємну подорож тирлований,
Виставив плече розтатуйоване
Звільнений з когорти моряків.
Тепла ніч, та вранці ми побачили,
Як тремтячим скручений калачиком,
Під двома він ковдрами сопів.

За перегородкою фанерною
Алкаші моїми грали нервами
І ніяк упитись не могли.
Там на брудершафт з новоприбулими
Цілу ніч гірку сусіди цмулили:
Щоб ви вік тверезими були!

От і Київ. Дружні привітаннячка!
У твої обійми поспішаю я,
До твоїх прив'язаний осель.
Що ти небо так на мене вирячив?
Не чекав? А я зненацька вискочив,
Як отой Пилип із конопель.

1.03.2010

Откуда в тебе столько пищи и гласности?
Зачем задеваешь натасканным взглядом?
Чуть выше колен – ты вне поля неясности,
летят тормоза и ремни безопасности,
и тушится тушь, прожигает помада.

Чуть пудрой встряхнув, погребая погрешности,
ты следуешь хватко журнальным премьерам,
создав, для приличия, ангела внешности,
с глазами-убийцами, снежною нежностью,
движением губ подражая гетерам.

Цена оценимая, правда со скидками,
коль время торгуется – значит, есть повод.
Мне б сладость твою шоколадными плитками
всю ночь покупать языками-улитками,
виной непопутной, вином из портовых…

А съест лимузин – и ты станешь игрушечной,
мяукая бешено, сколько им надо,
припрятав размашистость в тесных подушечках.
Тебя прозовут, но, наверно, не душечкой,
но счетчик включён, нету места досаде.

Где тело – товар, продавайся втридорога,
ведь ты бы могла стать богиней, царицей.
Присядь, собирай в ожидание шорохи,
пока толстосуму насыплется пороху.
Сошлись полюбовно пшено и жар-птица.

18 Августа 2010

Не залежиться незалежність,
Це як манна – небесний дар,
З нього лише лайдак і лежень
Не наварить собі навар.

Щоби бізнес без страху тримати,
Щоб куліш твій пісненьким не згірк
Молодого купи депутата,
Най до часу потішить курник.

Без поспішності й вуличних акцій
Треба птицю тримати таку
Пару скликань у складі фракцій,
Поки не нагуляє жирку.

Свіже все, без душкУ, повар – дУшка,
Під горілочку, як сльозу,
Незалежних обранців тушки
Обсмали на російськім газу.

З депутата течуть краплі смальцю,
Не біда! Буде страва миліш!
Кілька тушок народних обранців
Поклади в депутатський куліш.

Ну, не все ж йому Канни й палаци,
Депутатства сьорбне най сповна –
У окропі й ропі демонстрацій,
Де народу кипить, як пшона.

О, свобода! – дарована манна –
В тої дівки премилий задок!
Глянь, вже новий у тебе заводик
І млинок, і вишневий садок!

В нім молочна ріка не засохне
В берегах із безе й киселів
Депутат – він не кріль – не подохне,
Хоч за кількістю їх як кролів.

Люблять зелень, траву, дух полину,
Дерибанить бюджет, бариші.
«Дим Отчізни» вкрива Україну
Й депутатські киплять кулеші.

2010

Кінець сезону, листя опадає,
Відльоту час, та як зпокон віків
Обранці знов збираються у зграї,
Щоб мати тепле місце в курултаї,
Бо вирій – то лише для простаків.

Плече ж в плече стояли, не здолати!
Та все тече, і чути лиш здаля:
Летять качки, шумують компромати,
Процес пішов, шановні депутати!
І Юля чи Литвин вже просто ТЛЯ*!

Ми ж тих законів наплодили тони
І що тепер, усе ото пусте?
Засолим сала, відкопаєм схрони,
Не віддамо дідівські мікрофони,
А зміна хай ще трохи підросте.

На всіх вождів не вистачає націй,
Та і штани ще не просиділи до дір,
Не треба з нами, любі друзі, заїдаться,
Для наших з’їздів і для демонстрацій
Хватає в ріднім краї Лисих гір.

Ще вас дивують наші щедрі обіцянки?
Ти ж сам за пляшку голос продаси!
Хвалити Бога, на Хрещатику не танки,
А щонеділі співи та гулянки.
Гуляй, голото! Радісні часи!

Чекаєте повчальної моралі?
Один філософ так сказав колись:
Життя мінливе, як кохання кралі,
І розвивається не прямо – по спіралі,
Лише не добереш чи вверх, чи вниз.

А ще мені добавив віч-на-віч:
Хоч янгола ти можеш обирати,
Вкраде, ну хай не зразу, ясна річ,
Політика ж – як українська ніч,
І сало завжди краще приховати.

Складне питання

Сів, та їду, виснажений вкрай.
Літери стрибають кострубаті.
М'яко заколисує трамвай -
Не дов́езти взявся, а приспати.

Рими, що навіює вагон
Заганяю до свого блокноту:
Треба ж розігнати напівсон,
Їдучи з роботи на роботу.

І за що викручую свій карк?
За грішву дрібну. То я питаю:
На скількох роботах олігарх
Міліард свій чесно заробляє?

21.04.2009

Ссылаясь на трезвон молвы,
играя стоимостью слова,
он сам себя на нём ловил –
полушута и казанову.

Цветочки-строчки. Пустоцвет.
Где ж пасеки мои и пчёлы?
Не видно правды в баловстве,
невнятный почерк, мысли голод.

Загнул по-полной, понесло
на твёрдолобой рифмы рифы.
Как графоманна манна слов –
глотками – шери, графы – грифы.

Шмонает душу, лезет в грязь,
но хватит букв на бред и крики.
С душой навязывая связь,
больной строке не стать великой.

Все реже смысл и режет слух.
Чутьё – предпочитает тонкость.
Удавка-стих, и нем и глух,
как взрыв без дыма и воронки.

Зато как громко ляжет слог,
как грохнется плашмя на радость…
Пусть он без головы и ног,
чуть сыроват на боль и сладость.

Строфа дистрофно-тяжела,
отарой слов бегут чернила.
Нет сердца – значит нет тепла,
души в поэзии ветрилах.

16 Августа 2010

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.