Курна провінція донбаська.
Фантомний, нерухомий час.
Картопелька замість ковбаски.
Різдво. Великдень. Трійця. Спас.

Маленькі зліпочки батькові,
о як раділи ми, коли
вони, безногі, безрукові,
з війни до школи нас вели.

Кругом червоні транспаранти,
залізних гасел хоругви,
донбаське мовне есперанто -
немовби розсипи жорстви.

Сумні військовополонені
з руїн дивилися на нас.
На п'єдесталі - з гіпсу Ленін.
Різдво. Великдень. Трійця. Спас.

Ми з тих химерних літ постали.
Було нам зовсім невтямки,
хто винен - Гітлер а чи Сталін,
що інваліди в нас батьки.

Була Велика Вітчизняна
і Перемоги торжество.
Були промови полум'яні,
було кремлівське божество.

Все, що учили ми з принуки,
в архів історія здала.
Вернула б краще батьку руку
чи в мене пам'ять одтяла.

Ростуть прагматиками діти.
Метаном вибуха Донбас.
І предковічні ставлять міти
Різдво. Великдень. Трійця. Спас.

Любов'ю надірване серце,
молла й моджахед України,
стотисячний воїн Петлюри,
піддослідний більшовиків,
ти дервіш в халаті психушки,
провидець з очима дитини,
донецький сумний соловейко
на всі українські гілки...

Чому тебе вибрала доля - не знаєм,
бо відки нам знати,
знання лиш помножить скорботу
за тим, що тебе вже нема.
Тобі Україна була
і сестра, і дружина, і мати -
бувала ж, одначе, як мачуха люта,
як чорна зима.

Ти б міг розповісти, Поете,
як в мушлі ховалися друзі,
як, струєна співом нещирим,
розколювалась голова,
як раптом тобі серед ночі
зривала поезія шлюзи,
поставлені, наче капкани,
і мислям твоїм, і словам...

Та годі уже суєслів'я. Життя -
то суцільна чернетка
на камені, а чи папері,
на лазерних дисках доби...
Аби хоч єдиний нащадок здобув
з глибини Інтернету
й поклав собі десь біля серця:
«Любіть Україну. Люби...»

Грають архангельські труби
і папороті цвітуть.
Апостол із профілем Дзюби глаголить,
а тлуму не чуть.

«Здається, він правду каже..»
«А де ж він раніше був?»
Свистить у повітрі камінь,
бо не зрозуміло рабу,

як житиме, знаючи правду...
Помчав фарисей-патріот
з доносом в найближчу управу:
бунтує апостол народ!

Спітніла, у вічному страсі,
юрма, як завжди, - лайно,
і це не в біблійному часі,
а втім, чи не все одно?

Нащо ти Вітчизні, пророче?
Дарма пропадеш, дарма...
Він дивиться людям ув очі.
Гримить єрихонська сурма...

Веди мене, мелодіє, веди,
Неси мене і сили дай для злету -
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.
Повстань, мій дух! Мелодіє, постань
Лавиною, і вибухом, і виром,
І вироком осіннім хмарам сірим —
Крізь тишини важку, холодну твань!
Накочуйся, о хвиле звукова, —
Я чую звук нечуваної пісні,
Її акорди й рокотання пізні, —
У тишині оглухла голова.
У душу б’ється музика німа,
Це рокотання врóчисте і чорне
В обличчя б’є. Моє лице — потворне.
Та порятунку й сховища нема.
Веди мене, гармоніє, веди,
Неси мене і сили дай для злету —
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.

1972 р., Київ

* ЕМІЛЬ-АНТУАН БУРДЕЛЬ - скульптор.

Вмочає день окрайці теплі
В медяний сонячний настій,
Чарки налиті тонкостеблі
Із дзвоном ставляє на стіл.

В людей є знову будні й свята,
Про сутнє мова запашна...
Пливе житами біла хата,
Дроти, як віжки напина.

Що часом змито - пережито.
Живим лишився - будь щаслив!
На пережите горне жито
Життя зеленого розлив.

Кохання, вечір і колиска,
Пахуча дівчини коса.
Зоря черкає обеліска
І від печалі погаса.

Село - як паска Великодня,
І щасний спокій навкруги...
І радо так -
Сльоза народна
потроху входить в береги.

Дощ одшумів, і спориші понурі
Принишкли - настрахалися грози.
Кущі жоржин мокрісінькі, мов кури,
Обтрушуються стиха від роси.

В очеретах збира свої пожитки
Намокла чапля і гніздо шука...
Цей світ промок до рубчика, до нитки,
До павутинки в прихистку листка.

У тишу тиша тоне. Та одначе
Не настає у світі спокій, лад -
Качатко кряче,
Голос його плаче
У вечоровім присмерку левад...

Маною, привидами, чарами
Мені перейдено путі,
А осінь їде кіньми чалими,
А в них підкови золоті

В дорозі губляться...Захлюпала
Ти теплу радість на лице,
Круг мене ласки переплутала,
Звела в роковане кільце.

Щоб я хмільною ніччю глупою
Не знав спокою ні на мить,
Знов попід вікнами прогупаю
Тебе безсонну розбудить.

І над палаючими каннами
Із власним серцем не в ладу,
Твоїм коханням заарканений,
Зустріну радісну біду.

Царі Вкраїні викололи очі,
Коли вона край битви знемогла.
Пішла у світ, як ходять поторочі,
Уже ніким - без радості і зла.

Царевою хвалою подавилась,
Хотіла вже з порогів...без весла...
Та раз - ЙОГО очима подивилась,-
Прозріла, встала, із Дніпра умилась
І непокору в серці понесла.
1969 р.

Давно те небо одлетіло,
Криниць нема, що нас поїли.
І чорний хліб, і сало біле
Ми всмак із веснами поїли.
Той дзвін повисіявся з відер -
І навіть шуму не вродило.
Листки слідів позгонив вітер,
А сонце яре допалило.
Нас там немає.
Синій вигін
І голосів зелені луни.
Бредуть під райдуг дивний вигин
Корів задумані парсуни.
Натуралізм нам був за метод -
Пірнали голими в глибини.
Писалась кривцею, не медом
Свята ідилія хлібини.
З клубків розмотують дороги
Вже інші там,
У іншім плані,
Де колоски збирав убогі
Я у самотньому риданні.
Де я почав ладнать удила
На неслухняне перше слово,
Де доля чесно так ділила -
Добра і зла пооднаково.
Де я маленькими стопами
Ходив широкими степами.

Всеспалення, шкарлат і багряниця.
Всепрощення, всепáвітер, габа
оповиває горнього раба
там, де ява всепрóхолоді сниться,
коли пустеля згадує: жнива
і в небі паляниця золотава,
коли пустеля згадує: отава
і згадує: всепáзелень жива
і снігоцвіт живий, коли не в’яне
ніщо довкіл і в небі поготів,
і все таке, як горній раб хотів,
і все таке зелене і жнив’яне,
де полудневе полум’я пече,
всеспалення, димовище і жертва,
там, де пустеля випалена й мертва,
де Він поклав долоню на плече.

28 – 29 липня 2007, Київ

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум'ям
крутиться в полі вітряк.

Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе.

Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки.

Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?..
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж.

Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах.

Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.

Тато хмурився зніміло,
був не майстер на слова.
Усміхався так несміло,
аж ламалася брова.

Та коли сміявся тато,
мама вишнею цвіла.
Усміхалась наша хата,
усміхалось півсела.

Тато був скупий на ласку,
цілуватись не умів.
Клав долоню, наче праску,
на чорнявих пустунів.

Тільки раз, коли в солдати
йшла під марші Слобода,
пригортав нас міцно тато,
і кололась борода.

Тато ніс у смертнім гулі
свій цілунок на вустах.
Обминали тата кулі
у постріляних житах.

Злива рейнського металу
тата вбити не змогла.
Смерть солдата наздогнала
на околиці села.

Голосила наша хата,
билась мати молода.
Цілував я вперше тата,
і кололась борода.

Тато косить конюшину,
а я несу через поле
горщики-близнята
з гарячим обідом.
Горщики не прості - золоті.
Що в одному горщику - борщик,
що в другому горщику - каша.
А хліба, каюся, немає.
Дістався приблудному песику.
Тато усміхається:«Не біда. Позичимо в зайця...»
Обідає нашвидку.
Гладить мене по чуприні
пахучою долонею
і знову береться за косу.
Пахне зеленим борщем.
Пахне кашею
і скошеною пашею...
Миттю засинаю
на конюшиновій подушці
і прокидаюся в синіх сутінках.
Вечір. Тиша.
Поруч тато, а в зоряному небі –
Близнята.

Окропило окропом
і сліди замело.
Покотило в Європу –
за сади, за село.

Відлетіло на захід.
Лиш під грім канонад
над солом’яним дахом
зашумів сливопад.

Засиніло на росах,
на іржавій межі.
Розливається просинь
і пливуть міражі.
Синьосливі шрапнелі.
Сиротина жива...
Мов щетина шинелі,
пахне димом трава.

Сохне глина руда.
Відступає орда.
Гаснуть очі розкосі.
А сніги навскоси - на поля, на ліси.
Перекреслюють осінь.

Поспішають роки
по снігах навпрошки –
і дорога коротша.
На рівнині зими
непомітно димить
полинова пороша.

За стогами стоги,
за снігами сніги –
несподівані гості…
Ох, нікого нема!
Тільки біла пітьма
та козацькії кості.

На косогорі, біля школи,
стоїть у нас і до сьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Було нелегко осідлати
високе диво чужоземне.
Та врешті ось вона -
ополячена, отуречена,
орусачена, онімечена
моя земля.
Я милувався нею
з пихатого турецького стовпа.
Його напевне ж охрестив
козацькою шаблюкою
мій предок Перебийніс-Кривоніс,
який не прогуляв урок історії.

Не кожне слово може стати духом.
Не кожним словом може стати плоть.
Нас час приспить.
Накриє завірюха.
Трава віддасть земне своє тепло.

І кожна жінка — трішечки калина —
Сльозу рубінну капне на уста.
Пройде крізь мене
До Отця і Сина,
Во ім'я Духа,
Знятого з хреста.

І кожна пташка —
Трохи боривітер.
І кожна річка —
Трішечки Дніпро.
І трохи зорі, трохи зорі — квіти.
І трохи шабля зболене перо.

І зовсім щастя — ця любов до всього:
До світла, до Світлани, світлячка...
Не кожне слово хоче стати Богом.
Та кожен Бог —
То Му-зи-ка.

…а ще плакат:
вусатий кат
обняв маленьку Мамлакат…

Середня, середульша школо
(Не ті китайці на Тайвані),
Вороже кодло, дружнє коло
(А стукачів — неначе твані),
Шкільне тавро, чорнильна плямо
(Сусідка вмерла на дивані),
Шляхи в майбутнє — тільки прямо
(Нова прем’єра “Дяді Вані”),
Знайома шкапо, бідна гриво
(Підсудні в самовикриванні),
Усі провулки — тільки криво
(На всіх екранах — Ґеловані),
Усе, що складно, — дуже просто
(Йде Схід на захід у нірвані),
Це ти, провінції коросто
(Попід базаром повно рвані),
Лежалий крам, подерта брама
(Все місто в перепохованні),
Немає місця для Абрама
(У мріях тепло, як у ванні),
Усе, кранти. Закриєш кран ти
(Всі дні обчухрані та рвані),
Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя — неначе в каравані),
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе.
Прощайте всі.


Гермашка.
…strasse
2 травня 1999
Altenerding

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так, і жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека,
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри…
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р., Київ