На волі можна бути у неволі,
Рабом лукавих помислів і зрад,
Без права обернутися назад,
Конати в зачарованому колі.

А є, що сіромашний житель ґрат ,
Немов на царському сидить престолі,
З очей свободи виринає колір,
Аж дриґотить жорстокосердий кат.

Набутий досвід не минає всує.
Між двох вогнів природа балансує.
Болить отут , а там пече чимдуж.

Кому що ближче, те він обирає,
І льос йому віддячує навзаєм
Чи пелюстками, чи шипами руж.

04.05.13

У совісті немає півтонів,
Тінистих місць і холоду зневіри,
Нічної мряки і туманів сірих
В своїй високій Божій глибині.

Хай атакує хижий вищир звіра
Її душі пориви осяйні,
Вона усім інтригам скаже «ні!»,
Та так, що й сили пекла їй повірять!

Дивлюся серцем я, чи ще в мені
Ростки її буяють чарівні,
І бірюзових дум пливуть потоки,

Чи не впадаю у спокуси млу,
І недовір’я фігу півгнилу
Не смокчу розпинателем жорстоким.

03.05.13

У тих літах, перейдених без Вас,
Я мав яскраві сни і споминання
Невмілого , та щирого кохання,
У тих літах, перейдених без Вас.

Петлю на шиї щастя звузив час,
Зоря у небі загасає рання,
Як перше і останнє уповання.
Петлю на шиї щастя звузив час.

Душа сягає мрії днів юначих.
Вона сміється в них, у них і плаче,
Допитуючи : як тепер вона?
Чи до сих пір красою чарівна,
Чи , як тоді, на мене ніжно гляне,
Чи скам'яніло серце полум’яне?

2013

Спросоння син торкається грудей.
Маленькі руці ковзають по шкірі,
Відомі Богу пошуки веде
Весь у натхненні, благодаті, мирі.

Спиває з тіла мамину любов,
Нектар блаженства всотує у себе,
Повільно так потягується, бо
Усе життя попереду. До неба

Летить смиренно мамина душа,
Ідилія панує біля ліжка,
Хоча нема у хаті ні гроша,
Хоча на горло тисне доля-ніжка…

Отак би ніч дивитися на вас…
Життям у вічність відпливає час.

23.04.13

Згубились ми в потоках часу,
Але в серцях не заблукали.
А наше завтра, ніби блазень,
Сміється – нагло зуби скалить.

Хоча і бід було чимало,
Не винесли із них уроки.
Прозріння – неймовірний спалах
І виняток поодинокий.

Які ще жарти і сюрпризи
Нам доля принесе в дарунок?
А щось навіки час відрізав,

Важливі замовчали струни.
Життя – незібрана валіза
І неоплачений рахунок.

2013

Намалюю тебе… Чи наллю нам по сто коньяку?
Бо тебе малювати повинен лиш геній чи янгол.
На гондолі із лілій пропливу попід міст Мірабо –
У Гійома читав. А інших – не бачив, не знаю.

Я наллю нам іще, бо пензля в руках не тримав –
Та краще ніхто не наніс би усе це на біле.
Ці лінії губ, усміхнені, трохи зігріті
Моїми словами про музику, море і гріх.

Ти скажеш на вухо: від ніжності терпнуть обійми.
Налив би вина, та закрили уже магазин…
Далеко за північ. Нічна ненасиченість ліній
Ковтає твій профіль – таку уявляє сліпий…

Та ні! Не дозволю. Як Пінзель творитиму сам,
Щоб душу вдихнути і ребра для тебе віддати.

09.04.13

День без розмов з тобою…
Зброю ховаю в піхви.
Хвіртку відкрию псові.
Пастка впіймає душу.

Душать слова у горлі
Горем… Сказати мушу:
Мушлю свою покину
Винну. Себе пробачу…

Бачу тебе лиш поруч.
Учнем готовий стати.
Мати нерозуміння –
Мінного неба стежка.

Стежу за рухом долі
В полі твого кохання.

04.04.13

Ставали зайвими слова і кроки.
Куди б не йшов, про що не говорив би –
отримував принаймні чистий спокій
при стилізації в розмовах риби.

Озвучуй сенс і думай про високе.
Твої думки – дзвінкі для світла шиби.
Якими дозами, з якого боку
це світло б’є, пронизує, і хибить?

Чого очікував – боявся надто,
дивився в очі і душі не бачив.
Майдани поміняв на чемодани,

аби не чути виливу набату
у колір півгнилої помаранчі.
Люби мене, заступнице гітано!

2 Квітня, 2013

Це дружба чи кохання – що у нас?
Трансформерами стали почуття.
Притишено-тремким серцебиттям
Між душами перетікає джаз.

Міняє диски хаотично час,
Поєднуючи несумісні речі,
Кохання вже готується до втечі
У дружбу. У надривний резонанс

Високі ноти б’ються і німіють,
Неначе дощ на склі… Я відчуваю,
Що дружба наближається до краю
І… падає в кохання. Ейфорія

У мене нині – ти сказала зрання,
Що ми зустріли більше ніж кохання.

04.02.13

Вони такі тендітні, - ці дівчата,
І , заразом, наснага їх - міцна.
Розкішна кожній бралася труна,
Але ставала місцем для їх ката.
Ніколи не зміліти їм до дна,
Ані в щоденщині , ані при святі.
Допоки трійці щирій існувати,
Історія планети - осяйна!
Якщо та путь, якою світ проходить,
Лежить неподалік гріха безодні
Юрмі за пастку і за рів сліпцям,
Божественна снага цих трьох дівчаток
Особі подає добра завдаток,
Вливаючи життя у серця храм.


03.04.13

Летить життя і дні все проминають всує,
Не знаю справжнє що, а що лише міраж,
І деякі думки не жартом серце труять,
І будні не завжди бажають нам добра.

І навіть голос “я” вже слів не обира,
Говорить все, як є, відверто й без цензури,
А висновки мої не пройдуть на “ура”,
Та зможуть обійти жорсткі логічні мури.

Реальність утекла, на зміну – невідомість,
Просвітлення на мить крізь магію снігів...
Давати звикла я пояснення свідомі,

Але шукати їх мій розум не хотів.
Назустріч щастя йде, коли весна у комі,
І промені несе із осяйних світів!

2013

Маріонетки граються людьми.
То смикають за руки і за нерви –
Такі собі неперелюбні стерви,
То крок стають зі світла до пітьми.

Маніпулюють мудрими людьми
І змушують їх жити по сюжету.
Ведуть у прірву, у прогнилу Лету,
Плетуть інтриги, сваряться, як ми.

Вони такі підступні, що аж-аж.
Із різних «ху» замішують купаж,
Засмічують… А ти таки візьми

І розірви чотири ті мотузки
І п’яту. Прокричи покірно: «Дзузьки!
Маріонетки граються людьми».

25.03.13

Ти малювала хижий всесвіт
На білім аркуші зими…
У слові музика воскресла
Коли зійшлись у часі ми.

Та простір обриси чекання
Неначе гумку розтягнув,
І свічка стрітення погасла
І перестрибнула весну.

А літо випалило сльози
І попіл вітром рознесло,
І висушило цвіт у слові,
І з осені зробило тло.

На тому тлі в погожу днину
Любов стелила нам ряднину.

22.03.13

Кохана жінка – серця тиха гавань,
Душі оаза, тіла млосний щем.
Вона притугу радості дощем
Обмиє доброхітно і ласкаво.

А пестувати - буде ще і ще!
Їй Бог надав усемогутнє право:
Ввійти у долю мужа величаво,
Обпершись на його міцне плече.

Нехай вона кокетними словами,
Кохаючи до болю, до безтями,
Його підійме і жбурне униз, -

Він їй весняні первоцвіти гаю
В дарунок урочисто назбирає,
І виконає будь – який каприз.

21.03.12

Прощанням, без можливих рандеву,
Прошу всім серцем, не карайте.
Хоч ми зустрілися на сайті,
Ви так близькі, немовби наяву.

Я вилив душу в мегабайти,
Ефірами тримаюсь на плаву,
І, день у день спілкуючись, живу,
Тож, не кажіть мені: «Прощайте…»

Хоча ми не відчуємо таки
Руки торкання ніжне до руки, -
Підтримка, добросердя, щира мова

Для мене - сонцесяйні промінці,
Що усміх вигрівають на лиці, -
Буття веселка різнокольорова.

20.03.13

Відстань між минулим і майбутнім
Більшає зі швидкістю життя.
Був ти вчора крихітним дитям,
А сьогодні - сивини попутний.

Що було, - пригадуй, та затям,
Аби нетто не змішати з брутто,
Маєш на цій відстані позбутись
Песимізму світосприйняття.

Тож не бий повітря кулаками.
Лагідне телятко ссе дві мами,
А битливому й одна - чужа.

З Богом цю дистанцію осилюй,
Щоб, коли здійсниш останню милю,
З ніг опала смертоносна лжа.

18.03.13

Вже відаю, як ворога любити,
Бо ним я був не раз для себе сам,
І досвід сей нікому не віддам,
Допоки не пірну під чорні плити.
Коли в мені навіженіє гам,
І дух димами шалу оповитий,
Я знаю, що і як мені робити,
Аби любов не спала ні на грам.
З надією дивитись на Христа,
І слухати Його « …прости їм Отче…».
Хоч і просилася правдива мста,
За ворогів молився Він пророче,
Бо бачив, як паде імла густа,
І відкриваються незрячі очі…

16.03.13

Так хочеться з цієї колотнечі
Світ за очі втекти без вороття,
Своє почати заново життя,
Забувши все, що скоїлось до втечі.

А скоїлись такі жахливі речі,
Такі гіркі – до вовчого виття!
Такі гріхи тяжкі без каяття
Колодами лягли на кволі плечі.

О де ви, де, пророки і предтечі
З мого буття чи, скорше, небуття –
Од вас мені ніякого пуття
І визиску ніякого, до речі!
Моя душа, мов скривджене дитя,
Що визирає злякано з-за печі.


1993

Тендітна, ніжна панна
У зеленому вбранні
Квіткову косу заплітала:
Її чекають на землі.

І метушилась, і співала
Лунали дзвінко ті пісні
Весна фарби підбирала,
Аби її запам*ятали всі.

Потім проліском махнула
Сонце шлях ій осяйнуло
І до нас вона прибула.

Землю ніжкою торкнулась
Й все навколо ожило-
А панна радо усміхнулась.


2013

Учора біль ятрив душевні рани,
Стискав серденько у міцний кулак,
Але сьогодні зовсім все не так, -
Явилося просвітлення жадане.

Здавалося, - не вибратись ніяк
Із - під печалі чорної сутани,
Що це життя мізерно - копійчане,
А ти у нім згорьований жебрак.

Та, слава Богу, небеса ще є,
І хмарам розступатися властиво,
І сонцю увійти в життя твоє,
І у душі творити справжнє диво!

Нехай розчарування повстає, -
Тому, хто вірує – усе можливо!


12.03.13

Я сьогодні стомлений до краю,
Чахну байдаком на мілині.
Хоч би трохи радості мені,
Та хмарини сонця не віщають.

Запанують ще хороші дні,
Схожі до щасливих митей раю!
Я тому кріплюсь, бо добре знаю,
Що минають намисли сумні.

Як морозні каверзи старої
Березоль проталиною гоїть,
І пускає вниз її майно

Цівками бурхливого підйому,
І не в силі це змінить нікому,
Так мені ожити знов дано!

11.03.13

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

Вона , мов зібгана ряднина,
У темнім закутку єства,
Вже розпрямитися повинна,
Та гине шанс – один зі ста.

Тому від світу неспростá
В собі ховається, причинна,
І приміряє на уста
Святі моління Августина.

Бо зле мине, і вічне стане.
І неба серце полум’яне
Погасне, - мов не до пуття,

Лише вона – шляхетна панна,
Перстом Господнім осіяна,
Просякне радістю життя.

23.02.13

Солом’яну надію нації,
До таці процвітання прип’яту,
Несе Дунай у сиве море,
Вже переповнене марнот.

…Везли її по бездоріжжю,
Хотіли скинути у прірву,
Та на самім краю провалля
Знайшли велику каменюку

І враз – мотузкою до ніг!
Але солом’яна, велика,
Не потонула – стала сторчма
І дивиться, як плаче світ

За тим, що гине без надії
Всесильний в слабості народ.

22.02.13

гаплик (ппць)

Ідуть роки, неначе кораблі
У кругосвітнє подорожування.
Їх пристань жде, єдина і остання,
На невідомім клаптику землі.

Чи мить утіхи, чи розчарування
Підстерігають у далекій млі,
Хоча туди не хочем взагалі,
Та понукає доля безталанна?

Ми, - як один, - усі мандрівники,
Йдемо у море дельтою ріки,
А з борту серця днів прожитих якір

Спадає болем на глибоке дно,
Проте йому вчепитись не дано
В намул ослизлий почуттів побляклих.

13.02.13

Ранковий сон солодший меду.
Дивлюсь на вас: і ти, і він
Всміхаєтеся навздогін
Тому, що снилося. Крещендо

Звучить проміння передзвін.
У ваших позах сонне недо-
Приховане від смутку кредо
І таємниця. Тихий сплін

Ховається у складках ночі,
Що розтікається. Свічадо
Малює вигини колін
Пастеллю. Тонко мироточить

Щасливий день і в унісон
Бог береже блаженний сон.

22.01.13

гаплик (ппць)

За новизною вічно женемося,
Минуле розступається, як хмари.
Іти на компроміси довелося
Одним, а іншим уникати кари.

Уперта пам'ять пише мемуари,
Від себе нам ніщо не приховати,
І б'є у скроні нищівним ударом
Сумління, вимагаючи розплати.

А Завтра прийде, як суддя й філософ,
Йому брехати буде неможливо,
І вибухне звучанням стоголосим,

У мозку відбиваючись курсивом,
Усе, що всує ми наговорили, –
Ганебний і болючий слововилив...

2013

Цієї втіхи я не осягну!
Як вам вдалося ніжно й урочисто
В моїй душі розбурхати весну
Осіннім дзвоном золотого листя?

Вона - курна, безводна і гориста,
І наче степ, де суховій майнув,
Де не весніли квіти літ із триста,
Хіба деінде кущик полину.

Вам удалося оросити порох
Щемливим словом, бірюзовим зором,
Щоб серце веселково розцвіло.

Холонув позір голубої висі,
А ми у теплу юність подалися
Безвиході і фатуму на зло!

08.02.13

Рукописи згоряють і сон душі триває,
А дерево надії ув'язнено в собі.
Я на життєвім полі із часом в шахи граю.
На дошці чорно-білій – виснажливий двобій.

Кому ходити першим, від кого це залежить?
Сліпий безумний жереб означить перший крок.
І на усіх фігурах переліком обмежень
Обставини і досвід поставили тавро.

Нові головоломки ховає день у скрині
І глибина прозріння аж нутрощі пройма.
Коли дарує мудрість любов і розуміння,

Обтяжливим цейтнотом затискує зима.
Я не програю часу роки дорогоцінні,
Допоки біль і втома іще не ставлять мат.

2013

Через життя іду словами.
Слова, як кроки я кладу.
Вони зі мною, коли сплю
Заходять в кожну сонну драму.

Дивлюсь на край свій. Він не дама.
Присів на ньому чорний сніг.
Слово, як кам’яний горіх
Стиснений слабкими зубами...

Вони, що стеляться рядками...
Вони бо голкою комусь.
Буває, слів своїх боюсь.
В’яжу їх чорними нитками.
На папері стають хустками
Наших улюблених бабусь.
20.01.2013р.

Не вернуться минулі дні, не привітають нас ніколи,
Вони лише за нами йдуть і спогади несуть в мішку,
У кожного своє життя і пройдені щаблі і школи,
І двічі нам не увійти ніколи у одну ріку.

Вчимося ми на помилках, міняємо думки, як одяг,
Здається, що не ті слова все вертяться на язиці,
І, визначаючи мету, не запізнитись би на потяг,
Не перетнути би межу, обравши недостойну ціль.

Ворушиться уламком біль, ніяк не замовчить сумління
І знак питання мерехтить постійним сумнівом в очах.
Буває – мудрість у роках, буває – істина в хвилині,

Бувало випадковий збіг подальшу долю визначав.
А час події випліта легким прозорим павутинням
І кожного своїм вінцем у слушний термін увінча.

2013

І перебродить віра на вино,
Від нього ти хмелітимеш до ранку,
Повіє свіжий вітер у вікно
І вийде сонце сонне на веранду.

І я прийду усміхнено-недільний,
Не вільний, бо до волі тільки крок,
Але вікно відчинене і тіло
До тебе прагне. Жовте болеро

Довкола стежки висіє росу,
Спросоння переплутаються долі,
Прокинешся, а я тебе несу,
Надихнений, під верби і тополі.

Ще переплутаються руки і слова…
Оцю любов ти виплела сама.

17.10.11, 16.01.13

Рідне слово тишею співає,
Серенада осені – під вікном зими,
Дощ сльозиться, хату оминає,
Бо в порожній хаті нездійснені сни.

Наше рідне слово зрозумінь шукає,
В мріях і надіях на полях весни
Нашого народу, котрий завмирає,
Бо в байдужість нації вростають сини.

Не почуте слово крізь вуха заткані,
Незнання історії певно бруд брехні,
Їх пора промити, та не в калабані –
У воді цілющій, що в душі, на дні.

Коли слово рідне стане нашим в хаті,
Ми в обіймах світу будемо багаті.
21.10.2010р.

Розквітли зірки на зимовому небі,
Суцвіття планет у пітьму заховали,
Років світових безупинний перебіг
Їх долі вершить і виносить ухвали.

Безлюдні пустоти сміються зухвало,
Бездумно керують потоками часу.
Земного знання видається замало,
Не знаємо ми про підзоряні раси.

Палають у небі холодні світила.
Комусь же у світі вони таки світять,
Тепла і осяйності маючи силу?

Зірки пригрівають планетні суцвіття,
Промінять блакитні чужі небосхили...
Дивують людей неземним розмаїттям.

2013

На дні очей прокинулась надія
Утішитися усмішкою дня,
Та чари новорічні вже не діють
І знов реальність руки вивільня.

А казка подалась у заслання,
Наступних свят чекаючи терпляче,
Вона не часто двері відчиня,
Від нашої зневіри гірко плаче.

Шукаю ту невидиму межу,
Що відділяє нас од віри в диво.
Як сумніви свої заколишу,

Моя надія не проскочить мимо.
Фантазії поллються, наче злива,
І світ покажуть іншими очима.

2013

* * *

Минають за хвилиною хвилини,
Твоїх обіймів остигає жар.
Далеко десь подолані вершини
Сповзають у знемоги сонний яр.

І, як відреставрована картина,
З якої знято ремісництва шар —
Любов, основа і першопричина,
Яскріє світлом первозданних барв.

Метеликами на її світило,
Прочанами у ризах, у нагих,
До неї йдем — по життєдайні сили;
Нехай не полишає нас самих,

Хай пристрасті припливом терпне тіло,
У ласках захлинаючись земних!

2002

Які яскраві кольори кохання!
Яка хмільна мелодія зітхань!
Допоки зійде зоряниця рання
І ніч майне, як прудконога лань.

Опісля днів прожитих самотою,
Найперший дотик ніжністю п’янить,
І ніг уже не чуєш під собою,
І ладен все віддати за цю мить.

У морі ласки тоне корабель твій,
Іде на дно печальним багажем,
А ти спливаєш у томливій дельті,
Що тихий плин любові береже.

То як, скажи, відкинути цей фатум,
Коли у нім блаженства так багато.

11.01.13

Прокинулись із посмішкою трави,
Бо сонце їхній смуток розтопило.
Птахи високу узяли октаву,
Їх чистий спів одразу душу цілить.

Будинки в синє небо поринають,
Дерева поряд, ніби ліліпути,
І простір наші плечі обіймає,
В повітря підливаючи отрути.

Ті, що вдихають невловиму звабу,
Лишаються в полоні у хвилини,
І час тоді плететься, як незграба,

Бездумно заохочуючи втіху,
Але насправді непомітно лине,
Тамуючи над нами регіт тихий.

2012

Майбутній день суворо і критично
У душу гляне докором німим,
Вустам надасть усмішку іронічну,
Повіє в серце холодом зими;

Із марних слів збудує тереми,
Зіб'є з дороги відступом ліричним,
В мету поцілить пострілом прямим,
А часом – розведе мости цинічно;

Дороговкази сплутає усі
І самий чистий розум затуманить,
Життя покаже нам у всій красі,

Лікуючи людські глибокі рани;
Не раз піднявши з грязі у князі,
Бурулькою на сонечку розтане.

2013

Завжди шукати винних – марна справа,
Бо у пітьмі людина бачить зло.
У часу справді дивне ремесло
З вагами днів і гирями обставин.

Іржа образ гризе й на серце давить,
Стереотипи – щирі вороги,
Здолати їх не завжди до снаги,
Якщo наш егоїзм – законодавець.

Себе у комусь легко засудити,
Минулому згадавши власний гріх,
Шукати слід поміж обдертих літер

І між святинь уявних олтарів.
Теперішнє – захмарним сяйвом світить,
З минулого виймає якорі.

2012

Лелеки вертаються, друже.
Летять спозаранку додому.
Їм зняти не терпиться дуже
Із крил і очей перевтому.

Лелеки щасливі. І часто
Нам хочеться з ними летіти
У вирій… Вертатися часом
До рідної хати. Ми – діти.

Розкинувши руки – здійнятись,
Пробігти по полю і – в небо!
Стрибати зі скель – не до страти
А йти до спасіння. Монету

Підкинути вгору, впіймати…
Орел а чи решка? Не знати…

29.12.12

Обрамлює гілля жовтаві ліхтарі
І сотнями очей не блимають будинки,
Cпинилися думки о дивній цій порі,
Здається, що і час притихнув на хвилинку.

Розсипались по небу зорі, як родзинки.
Оздоблюють хмарини місяця пиріг.
І довга темна ніч ковтає ласо слинку,
Для неї цей гостинець всесвіт приберіг,

Готуючи бенкет абстрактних категорій.
Частує тут гостей уяви маячня,
А логіка дрімає, позабувши сором,

Від зайвих дорікань мої думки звільня.
І, може, той момент настане ще не скоро,
Коли тверезий розум скочить на коня.

2012

Вогнями виграє вечірнє місто жваво,
Імлиста водна гладь відбила шмат пейзажу,
Осінній вітерець ласкавий для забави
Картині на воді здригнутися накаже.

На березі дерева мовчазні, як стражі,
Хитнуть байдужим листям, навіть проти волі,
Коли себе побачать ув озерній чаші,
Де вітер і вода свої з'єднали ролі.

У свіжому повітрі чарівні флюїди,
Керуючи парадом всіх стихій і часом,
Примушують уявно мандрувати слідом,

Ловити краєвид і всі його гримаси,
А простір постає, як свідок-очевидець,
Що відкриває суть усіх речей без масок.

2012

М.

Тебе тримати у обіймах
Сьогодні хочуть всі довкола,
Бо ти така красиво ніжна,
Що паморока мучить світ.

Тобою марять сотні тисяч,
Тебе побачивши в Інеті,
До серця прагнуть пригорнути
Всі, хто з тобою говорив.

Ти – запах дикої троянди,
Ти – горда квітка орхідеї,
Лілея в райському саду.

Ти – пристрасть. Дихає словами
Натхнення неба біля тебе
Й кохання віршами стає.

24.12.12

Ніби краль не бачили вони
В мінімальних дозах гардеробу, -
Поклонялись древні дикуни
Божествам звіриної подоби.

Мов забули про блаженний мир
З милими своїми на постелі, -
Йшли у люднім галасі юрми
Брати чужоземні цитаделі.

Мов ніхто краси не оцінив,
Що в собі несуть невинні очі...
Славу віддавали дикуни
Усьому, лиш не красі жіночій.

Винне в цім одне-єдине зло:
В ті часи поетів не було.

20.12.12

Сонетна форма й справді затісна
Для почуттів сучасного поета.
Одначе, не освоївши сонета,
Поет смаку мистецтва не спізна.

Творить сонет – приборкувать коня,
Що ні вудил не знає, ні попруги,
Й, подібний струму вищої напруги,
Пронизує живу тканину дня.

Утриматись на гострому хребті,
Не впасти під розпечені копита...
Дорога бита зливами розмита,
І повороти часті і круті...

Приборкавши вогнистого коня,
Посидь в задумі на краєчку дня!

1986

У центрі космосу забита паля.
Кодолами орбіт до впертих ший
Нас доля колувати прикувала,
Із року в рік маршрут долати свій.

Усе надіємось і ждемо чуда,
Яке чергове коло видасть нам,
Та мрій розбитих височіє груда,
Не приростає щастя ні на грам.

А на орбітах дати, іменини,
Сумні молебні, радісні пісні…
Усяк хоч раз на линві цій повинен
Пройти крізь пекла кола огняні ,

Щоб відп’ясти себе, немов собаку,
Від халабуди знаків Зодіаку.

15.12.12

М.

хочеться слухати музику пристрасті
у виконанні бажання твого
що володіє всіма інструментами
тихого трепету леготу го-
голосу голками лоском волосся
плюскотом легкості шовком повік
вікнами пам’яті пензлями променя
дотиком повені полум’я ві-
вірою вирію вимрієш викроїш
крайчиком кінчиком вінчиком і
ніби навіюєш наче вивільнюєш
легко вилущуєш до-ре-соль-мі
з тіла що в душу сховатися хоче
й пити нектар що між нот по-те-че-

13-14.12.12