Облатки листя крутяться у танці,
У срібло місяць кутає думки,
Холоне вечір на блискучій таці
І тулить звук приглушено-м’який

До скроні часу. До зірок далеко,
Але, здається, руку простягни
І те сузір’я над гніздом лелеки
Дістанеш, як намисто… Восени

Так хочеться у золотому вирі
Набрати жмені зоряних монет
Й полинути з коханою у вирій,
Впіймати птаху щастя між планет…

Так хочеться зануритися в спокій,
Минуле зігріває нас допоки…

29.09.13

       Увертюра

…і начебто давно все прозвучало
про золоті «осінні карнавали»,
про «хуртовини айстр» і хризантем,
і не знайти вже для поезій тем…

Та ледь майне поміж дібров
золочена карета
принцеси – Осені… І знов
є тема для сонета…

09.2008

       Осінні дива


           «…На проспекті Свободи
           знову зацвів каштан…»
               Львівська газета,
                 08.09.2008
          ( А на вулиці Княгині Ольги –
           знову зацвіла вишня…
               З власних спостережень
                     09.2008)


- Іще ждете чудес? У прагматичний вік?
О, не марнуйте часу на дурниці!
Чи не простіш – навідати крамницю,
а не шукать джерел, просить в берези лік?

- Прагматику, спинись! Поглянь довкіл – краса!
Торкнися світового абсолюту.
Бач: райдуга, як відблиски салюту,
яким ще мить тому прощалася гроза…

А в «літі бабинім», неначе навесні,
старий каштан – сучасник сивих левів -
цвіте, весніючи неждано, в напівсні…

І наче у піснІ, ще й цвіт вишневий
світилка-Осінь молодятам у вінці
вплела… Тож диво - поруч. Незбагненне…

09.2008 (09.2013)

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

Не горе, як плюне у спину
Відвертий неприятель, - ні !
Біда, як проковтує слину
Озлоблений брат в таїні.

Не в лихо тобі заздрий недруг,
Коли дні твої золоті,
А друг, що розхвалює щедро
Провини твоєї путі.

Одверта відраза – не горе,
Як мінімум знаєш, де зло,
Нещастя, як брат переоре
Тобі лицемірством чоло.

Христос недарма заповів
Любити своїх ворогів…

22.09.13

Тишею бузковою зап’ята,
Зі смутком в череві, що ріс,
Плела петлю із міді кіс
У домовині ліжка розіп’ята.
«У буреломах мрії ліс…
Швидко проб’є година п’ята.
А я, мов Прометей, прип’ята.
Борей Морфея десь поніс.
Зринуть до неба гіменеї…
Сконаю швидко в гінекеї!
Де ви,боги? Мої пенати!
Плетуться шлюбні грати,
Готують воду лутафори –
Вдягаю душу в срібні шори.
2010

Повзе по лезу ночі лінь,
Ховає тінь свою під липи,
Вихлюпує бажання жити
В калюжу втомлених видінь.

Вповзає в осінь… Далечінь
Туманом до тривоги липне,
Тремке прощання ненаситне
Тче музику із голосінь,

У серці голосом холоне…
А невагомість сновидінь
Окутує і по воді
Веде крізь марево солоне.

Слонів рахує… Від і до.
Напевно завтра буде дощ.

18.09.13

Направду, - доброго нема багато.
Воно, - немов у страві солі вміст,
Що смак дає усякому, хто їсть,
І то не кожен день, а лиш у свято.
Пройдуся подумки між сіл і міст,
Немов недоля владарює клята…
Та є батьки, діди і онучата.
Хіба не в цім добра земного зміст?
Хіба для нас оце навдивовижу,
Що лихо страву нам готує свіжу,
Та ще й підступні солодощі ллє?
Не звикли ми, аби ішло все гладко,
Тому і знаємо: усе в порядку,
Допоки сіль у цьому світі є…

08.09.13

Екзистенційний настрій вересня.
Повітря, повне смутку й колючок.
У тінь густу сховався хижий шок
І юність залишилась без коня.

Хоча… Кому потрібно швидко йти
Чи їхати? Летіти? При дорозі
Лежать роки, що йти уже не в змозі,
На шибеницях пам’яті хвости

Гріхів минулих… Відчайдушні весни
Втомили спрагу швидкості в полях,
Що колються і втомлюють. Змія
Приносить жало мудрості. Процеси

Старіння, проминання… Та не згіркла
Моєї Музи недосяжна зірка.

01.09.13

Магістрал (акросонет)

У правіки сягаєш неспроста,
Сліди минулого утаєні нащадкам.
Тайнописом курганів поросла,
Автоніму не видавши спочатку.
Вояцького не бракло ремесла,
Абетку мужності засвоювала гладко,
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Упавши, не показувала п’яток.
Крамольний дух нескорених голів
Румовищем спадав на ворогів,
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!»…
Їдкий сопух новітнього ярма
Набридливо вповзає, як чума…
О, засвітися мудрістю, благаю!

1.
У правіки сягаєш неспроста,
праматінко трипільської культури,
і леза часового гостра сталь
розорює твоїх начал підмури.
Тисячолітня пам’ять пророста
з розкопок: теракотові фігури¹
історії озвучили уста,
безпам’яті не давши на тортури.
Колись на благодатній цій землі
зродилось плем’я, у прадавній млі
посіявши могутності зачатки.
Та жорна часу перетерли геть
цю аксіому в історичну дерть -
сліди минулого утаєні нащадкам.

2.
Сліди минулого утаєні нащадкам
у твердь праукраїнську степову,
та давнини відсунута шухлядка -
до істини наблизитись впритул.
Тисячолітні загадки-нотатки
провозвіщали еру золоту.
Ти ще тоді , сповите немовлятко,
про роль свою й не снила світову.
Душа твоя, оздоблена красою
у скіфській пекторалі, і канвою
гармонії просякнута до тла.
Твоя земля – це плодовите лоно
і артефактів віковічні схрони,
тайнописом курганів поросла.

3.
Тайнописом курганів поросла …
Чи ж до джерел його розшифрувати?
Для ойкумени – густиться імла:
ти – посестра Шумеру і Аратти?
На зламі ер, коли доба нова
свій лік взяла від Божого дитяти,
правиця Первозваного посла³
простерлася твій лик благословляти.
Колись він заіскрить у златі бань
(не скутий ще гримасами страждань)
для світу - у заможності і статку.
І у віки́ вкарбуєш імено,
й воздвигнеш праслов’янське знамено,
автоніму не видавши спочатку.

4.
Автоніму не видавши спочатку,
озвешся в літописнім сповитку,
і згодом, утвердившись у нащадках,
заблиснеш світові у гордому: «Я – У-
країна! У моєму спадку
куточок райський на землі, яку
Господь так щедро, без остатку,
у благодаті дарував вінку!»
А на семи горбах засяє град
і Кий у нім наводитиме лад.
Бо ж як без князя? – Човен без весла.
Й для відсічі навалам кочівним
полянам русочолим і ставним
вояцького не бракло ремесла.

5.
Вояцького не бракло ремесла
звитяжити за честь землі-Вітчизни.
Було всього в борні добра і зла:
побідні учти і жалобні тризни.
Ти світ середньовічний потрясла
своєю міццю-спадком від дідизни
і осипàлись мури, як зола,
під княжою дружиною. Харизми
Аскольдової стачило на всіх:
могутність греків⁴ кинути до ніг -
а Візантія ще про те не мала й гадки.
Безстрашшям кожен русич-відчайдух
утверджував твій переможний дух -
абетка мужності тобі давалась гладко.

6.
Абетка мужності тобі давалась гладко.
Обороняла край від зазіхань,
чужинців-зайд уклавши на лопатки,
аби нових позбутися страждань.
Олег, у владолюбстві не ягнятко,
на каганат простяг правиці длань
й хозарам повелів - ще у зачатку
довіку позабуть про руську дань.
Гартований в походах бойових,
на брамі Цареграда щит воздвиг⁵…
Ти гордо знамено побід несла,
змагаючи за честь впродовж віків,
і переможний дух твій не зотлів,
й звитяги славні… Їм нема числа.


7.
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Давала раду ти із ворогами.
Коли ж на княжий трон жона зійшла –
прославилась у світі ще й жінками.
Княгиня Ольга. Грішна і свята.
Було - жорстока в помсті до нестями⁶…
З любов’ю в серце прийняла Христа,
у мудрості рівнялася з мужами.
Жона-окраса княжої доби -
прави́ло історичної гарби,
у сонмі праведних завірила печатку…
Не битим шляхом твій котився віз:
зривавсь у прірву, пнувся на узвіз.
Упавши, не показувала п’яток.

8.
Упавши, не показувала п’яток ,
шматована, плюндрована не раз.
Упертості тобі стачало, матко,
являтись знов, і полиск твій не гас.
А літописні пера, для порядку,
великокняжі імена для нас:
Великий, Мудрий, Мономах–на згадку
у невблаганний вкарбували час.
Та не легка історії хода –
і ятагани висталить Орда,
укриє попіл безмір городíв.
І на століття іго татарви
уярмить в сіті стріл і тятиви
крамольний дух нескорених голів.

9.
Крамольний дух нескорених голів,
укоськаний, здавалось, на віки,
ніколи не скорявся. Поготів -
запрагнув королівської руки:
у ній він перемоги знак узрів.
Данилові⁷ не зрадили зірки
(вони – зірки – шанують королів):
схилив коліно темник Куремса⁸,
і переможна линула яса
у стольний Холм і княжий город Львів.
І русичів ставав за валом вал,
і помсти справедливої запал
румовищем спадав на ворогів.

10.
Румовищем спадав на ворогів
той волелюбний, одчайдушний клич
відважних воїв. Слава прабатьків
із мужніх променилася облич.
Як боронили землі литвинів⁹
і власні - українські споконвіч,
на вольну широчінь твоїх степів
вже чатувала Посполита Річ.
Ти проти ляха стала без принуки,
а не дрімала, смирно склавши руки,
і не мовчала: «Мòя хата скраю…».
Під бойову збирала корогву,
і за гетьманську бралась булаву,
а в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»

11.
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»
І розпинала ворога на п’яльцях
своїх звитяг. А хто не пам’ятає
і Жовтих Вод, і Корсуня й Пилявців?..
А далі що, Царице Всеблагая?! -
З Москвою ти зійшлась у п’янім танці
(історія ж помилки не прощає
й для виправлень не залишає шансів).
Та, руку простягнувши москалю
й підступному довірившись царю,
на волю сподівалася дарма:
ще не обсох угоди атрамент,
як вольності твої скував ущент
їдкий сопух новітнього ярма.

12.
Їдкий сопух новітнього ярма
тебе на триста літ заполонив:
невже ж то від московського клейма
незгойний слід до скону? Без вини?
Надії на спасіння вже нема?..
Та просвітління кануло згори:
імперська розвалилася тюрма -
усе, по волі Божій, до пори…
Здавалося, навіки відтепер
зріднилися під стягом УНР
Схід, Південь, Північ і Галичина,
і «свободо́ньки сонічко» 10 зійшло.
Та ба… Потвора з молотом й серпом
набридливо вповзає, як чума…

13.
Набридливо вповзає, як чума,
тебе у «братні» загріба обійми.
Ось воля... з-під партійного керма.
І доля – та, що не об’їдеш кіньми…
Голодомори і колгоспний «рай»,
НКВД, ГУЛАГівські катівні…
Живого місця на тобі нема!
О Господи! Чи встанемо з колін ми?!
А орди «старшобратніх» зайд-заброд,
перетворили націю у зброд,
господарем вляглись у ріднім краю...
А смертоносний зблиск зорі Полин…
Між Сходом-Заходом убитий клин…
О, засвітися мудрістю, благаю!

14.
О, засвітися мудрістю, благаю!
Бо ж можеш… Пригадай лише Майдан!..
Не дай посадовить себе на палю,
а чи до скронь приставити наган.
Тебе поміж собою розпинають
Манкурт_слуга_народу і пахан .
Ти ж корчишся в лещатах чвар: «Конаю!»,
щотретій бо зі слуг твоїх – гетьма́н.
Ще від начал життєпису – в борні,
чи не пора вже знищити на пні
і згадку про двоглавого орла?!
Устань, Вкраїно! Наче моноліт!
Як нація! Хай усвідомить світ -
у правіки сягаєш неспроста!

Серпень 2013

Цей вітер грається вогнями,
Запалює між нами міражі.
Снують по тілу холоду вужі,
Вповзає ніч під пологи піжами.

А вітер пестить літо на межі.
Вже спас осінній зазирнув у прірву,
Зірвавши виграш на останню чирву –
Та це не порятує… Рубежі

Долає зрілість. Непідкупний вітер
Грайливо так ступає по стерні,
Проходить полем – полохкі вогні,
Мов краплі поту із обличчя витер.

А ми удвох обнялися вогнями
І ночі не існує поміж нами.

18.08.13

Тримаючи в обіймах насолоду
І колючки відчувши на вустах
Вхоплю за хвіст непереборний страх
І подихом дістану нагороду.

Зірки обтрусить ніч із небозводу.
Твій крик з балкону – первозданний клич!
Просвітлення торкнеться до облич,
Що випадково втратили свободу.

Твою красу, колючу, мов троянду
Із пелюстками мокрими з дощу,
Я медом орхідейним пригощу
Отим, що приберіг, мов контрабанду.

В твою любов – у річку повноводу
Ступаючи, я не питаю броду.

17.08.13

Із милих уст не здмухують любові,
З очей коханих спокій не женуть,
А, навпаки, у кожнім русі й слові
Дарують щастя радісного суть.
Ревниві часто падають у лють,
А там вже біль і раж напоготові,
Коханню вільно дихать не дають
І мучать самотою чорнобрових.
Віки минули - є і ті, і ці,
Самітність є, і є рука в руці.
Нові спектаклі на старезні теми.
Мені би роль маленьку, хай складну,
В якій кохатиму тебе одну
На сцені, розташованій в Едемі.

03.08.13.

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

Пародія

Моя кохана, я не лось, це точно.
Нема у мене й натяків на те,
Що на макітрі щось, окрім волосся,
Тверде і розгалужене росте.

Хоч сумніви мені вже серце точать,
І ще язик невпевнено плете…
Невже я справді схожий так на лося,
Що навіть ти смієшся? А проте

І сам я, коли стану біля люстра
І подивлюсь закохано туди
Засумніваюсь… Чи продукт я людства?

Чи генетичних вибриків плоди
Осіли у мені і у колисці?
Подай-но прохолодної води…

18.07.13

Оце дитя кохання – Вам скажу я!
І груди є – і поміж ніг стирчить…
Ростуть мені в очах і груші й туї,
Хоч сядь і плач, як тітка на печі.

Із муз уже любив і не одну я,
Були солодкі, ніби калачі,
Тепер сиджу і вірші компоную…
Аж мац… Щось голова моя свербить.

Ой, лишенько, це ж роги, як у лося!
Забув я те, що ти – із Афродит!
І пестив, ніжив так твоє волосся…

А ти, а ти – в спідниці ти – бандит!
У кого немовля оце вдалося?
Середнє щось, ти бач - гермафродит!

17.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ти прокинешся нині щасливою,
Бо у сні обіймала коханого,
Усміхалася сонному синові…
Пробіжаться стежиною тайною

Теплі спомини тихими ласками.
Почуття, вже навчені ховатися
За красивими стінами-масками,
Стрепенуться зім’ятими крилами

І – у небо… Присутність жаданого
Доторкнеться вологими пальцями
До пульсуючих істин. Стожарами
Обпечуть поцілунки… Між нами

Білі лебеді чистого смутку
День фарбують у сонячні гами.

10.07.13

Є в світі віща магія Числа.
Вона – одна із іпостасей Бога.
Зі Словом береже Його чертога
Й очей цікавих не впуска. Імла

Усе накрила, в саван сповила.
Тож ти, людино, стій біля порога.
І тривіальна у душі тривога
Пронизує тебе хай від Числа,

В якім прийдешнє спить, як в сповитку.
Так любо нам удвох. Але яку
Болючу нам життя готує рану?

І долю закликаю я: не смій!
Мені встромляй ніж в серце, а не їй.
Плачу життям. Лиш збережи кохану.

10 листопада 2011 року

Він скульптор, але глини не любив,
Бо розм’якала, зразу на все згодна.
Твердь каменю в цнотливості холодній
Оголеністю серця він різьбив.

Збив пальці в кров, скривавив серце в біль,
З невдач росла в душі страшна безодня…
Було в його житті все, що завгодно,
Та він не відступав у боротьбі,

Й, розкривши суть приховану свою,
Воскресла брила в нього під руками.
Так і моя любов – не утаю, –

Вже стільки часу стукаю в нестямі…
Чи серце о байдужість розіб’ю,
Чи в ніжність оберну холодний камінь?

15-16 серпня 1981 року

Сонет
Краю мій, що на краю планети.
Та не видно – де в планети край.
Я про тебе вимолю сонета,
Ти – мій світ і мій безмежний рай.

Ще твої не виголили гори
І пульсує ще по жилах кров,
Але щось не так, як бУло вчора.
Тешуть ялиці для корогов.

Все ж життя, як рухи по спіралі:
Оберти… кульбіти… далі… далі…
Але де ж той, де ж той диво грай?

Вріс у тебе серцем і корінням,
Для людей залишиться насіння.
Знає Бог – де у планети край.
2013

Для плачу потрібні сльози,
Плачуть очі ще й душа,
Щоб побачити загрозу –
Їй назустріч вирушай.

Окрім того – треба віра,
Божість дух нам підійма,
А любов безмежно щира
І до правди не німа.

Дороговкази не потрібні,
Коли самих шляхів нема,
Та ще й до каменів подібні
Є перешкоди, зокрема,
Коли вперед іду до Бога,
Де, як надія, – перемога.
u10/28a

На волі можна бути у неволі,
Рабом лукавих помислів і зрад,
Без права обернутися назад,
Конати в зачарованому колі.

А є, що сіромашний житель ґрат ,
Немов на царському сидить престолі,
З очей свободи виринає колір,
Аж дриґотить жорстокосердий кат.

Набутий досвід не минає всує.
Між двох вогнів природа балансує.
Болить отут , а там пече чимдуж.

Кому що ближче, те він обирає,
І льос йому віддячує навзаєм
Чи пелюстками, чи шипами руж.

04.05.13

У совісті немає півтонів,
Тінистих місць і холоду зневіри,
Нічної мряки і туманів сірих
В своїй високій Божій глибині.

Хай атакує хижий вищир звіра
Її душі пориви осяйні,
Вона усім інтригам скаже «ні!»,
Та так, що й сили пекла їй повірять!

Дивлюся серцем я, чи ще в мені
Ростки її буяють чарівні,
І бірюзових дум пливуть потоки,

Чи не впадаю у спокуси млу,
І недовір’я фігу півгнилу
Не смокчу розпинателем жорстоким.

03.05.13

У тих літах, перейдених без Вас,
Я мав яскраві сни і споминання
Невмілого , та щирого кохання,
У тих літах, перейдених без Вас.

Петлю на шиї щастя звузив час,
Зоря у небі загасає рання,
Як перше і останнє уповання.
Петлю на шиї щастя звузив час.

Душа сягає мрії днів юначих.
Вона сміється в них, у них і плаче,
Допитуючи : як тепер вона?
Чи до сих пір красою чарівна,
Чи , як тоді, на мене ніжно гляне,
Чи скам'яніло серце полум’яне?

2013

Спросоння син торкається грудей.
Маленькі руці ковзають по шкірі,
Відомі Богу пошуки веде
Весь у натхненні, благодаті, мирі.

Спиває з тіла мамину любов,
Нектар блаженства всотує у себе,
Повільно так потягується, бо
Усе життя попереду. До неба

Летить смиренно мамина душа,
Ідилія панує біля ліжка,
Хоча нема у хаті ні гроша,
Хоча на горло тисне доля-ніжка…

Отак би ніч дивитися на вас…
Життям у вічність відпливає час.

23.04.13

Згубились ми в потоках часу,
Але в серцях не заблукали.
А наше завтра, ніби блазень,
Сміється – нагло зуби скалить.

Хоча і бід було чимало,
Не винесли із них уроки.
Прозріння – неймовірний спалах
І виняток поодинокий.

Які ще жарти і сюрпризи
Нам доля принесе в дарунок?
А щось навіки час відрізав,

Важливі замовчали струни.
Життя – незібрана валіза
І неоплачений рахунок.

2013

Намалюю тебе… Чи наллю нам по сто коньяку?
Бо тебе малювати повинен лиш геній чи янгол.
На гондолі із лілій пропливу попід міст Мірабо –
У Гійома читав. А інших – не бачив, не знаю.

Я наллю нам іще, бо пензля в руках не тримав –
Та краще ніхто не наніс би усе це на біле.
Ці лінії губ, усміхнені, трохи зігріті
Моїми словами про музику, море і гріх.

Ти скажеш на вухо: від ніжності терпнуть обійми.
Налив би вина, та закрили уже магазин…
Далеко за північ. Нічна ненасиченість ліній
Ковтає твій профіль – таку уявляє сліпий…

Та ні! Не дозволю. Як Пінзель творитиму сам,
Щоб душу вдихнути і ребра для тебе віддати.

09.04.13

День без розмов з тобою…
Зброю ховаю в піхви.
Хвіртку відкрию псові.
Пастка впіймає душу.

Душать слова у горлі
Горем… Сказати мушу:
Мушлю свою покину
Винну. Себе пробачу…

Бачу тебе лиш поруч.
Учнем готовий стати.
Мати нерозуміння –
Мінного неба стежка.

Стежу за рухом долі
В полі твого кохання.

04.04.13

Ставали зайвими слова і кроки.
Куди б не йшов, про що не говорив би –
отримував принаймні чистий спокій
при стилізації в розмовах риби.

Озвучуй сенс і думай про високе.
Твої думки – дзвінкі для світла шиби.
Якими дозами, з якого боку
це світло б’є, пронизує, і хибить?

Чого очікував – боявся надто,
дивився в очі і душі не бачив.
Майдани поміняв на чемодани,

аби не чути виливу набату
у колір півгнилої помаранчі.
Люби мене, заступнице гітано!

2 Квітня, 2013

Це дружба чи кохання – що у нас?
Трансформерами стали почуття.
Притишено-тремким серцебиттям
Між душами перетікає джаз.

Міняє диски хаотично час,
Поєднуючи несумісні речі,
Кохання вже готується до втечі
У дружбу. У надривний резонанс

Високі ноти б’ються і німіють,
Неначе дощ на склі… Я відчуваю,
Що дружба наближається до краю
І… падає в кохання. Ейфорія

У мене нині – ти сказала зрання,
Що ми зустріли більше ніж кохання.

04.02.13

Вони такі тендітні, - ці дівчата,
І , заразом, наснага їх - міцна.
Розкішна кожній бралася труна,
Але ставала місцем для їх ката.
Ніколи не зміліти їм до дна,
Ані в щоденщині , ані при святі.
Допоки трійці щирій існувати,
Історія планети - осяйна!
Якщо та путь, якою світ проходить,
Лежить неподалік гріха безодні
Юрмі за пастку і за рів сліпцям,
Божественна снага цих трьох дівчаток
Особі подає добра завдаток,
Вливаючи життя у серця храм.


03.04.13

Летить життя і дні все проминають всує,
Не знаю справжнє що, а що лише міраж,
І деякі думки не жартом серце труять,
І будні не завжди бажають нам добра.

І навіть голос “я” вже слів не обира,
Говорить все, як є, відверто й без цензури,
А висновки мої не пройдуть на “ура”,
Та зможуть обійти жорсткі логічні мури.

Реальність утекла, на зміну – невідомість,
Просвітлення на мить крізь магію снігів...
Давати звикла я пояснення свідомі,

Але шукати їх мій розум не хотів.
Назустріч щастя йде, коли весна у комі,
І промені несе із осяйних світів!

2013

Маріонетки граються людьми.
То смикають за руки і за нерви –
Такі собі неперелюбні стерви,
То крок стають зі світла до пітьми.

Маніпулюють мудрими людьми
І змушують їх жити по сюжету.
Ведуть у прірву, у прогнилу Лету,
Плетуть інтриги, сваряться, як ми.

Вони такі підступні, що аж-аж.
Із різних «ху» замішують купаж,
Засмічують… А ти таки візьми

І розірви чотири ті мотузки
І п’яту. Прокричи покірно: «Дзузьки!
Маріонетки граються людьми».

25.03.13

Ти малювала хижий всесвіт
На білім аркуші зими…
У слові музика воскресла
Коли зійшлись у часі ми.

Та простір обриси чекання
Неначе гумку розтягнув,
І свічка стрітення погасла
І перестрибнула весну.

А літо випалило сльози
І попіл вітром рознесло,
І висушило цвіт у слові,
І з осені зробило тло.

На тому тлі в погожу днину
Любов стелила нам ряднину.

22.03.13

Кохана жінка – серця тиха гавань,
Душі оаза, тіла млосний щем.
Вона притугу радості дощем
Обмиє доброхітно і ласкаво.

А пестувати - буде ще і ще!
Їй Бог надав усемогутнє право:
Ввійти у долю мужа величаво,
Обпершись на його міцне плече.

Нехай вона кокетними словами,
Кохаючи до болю, до безтями,
Його підійме і жбурне униз, -

Він їй весняні первоцвіти гаю
В дарунок урочисто назбирає,
І виконає будь – який каприз.

21.03.12

Прощанням, без можливих рандеву,
Прошу всім серцем, не карайте.
Хоч ми зустрілися на сайті,
Ви так близькі, немовби наяву.

Я вилив душу в мегабайти,
Ефірами тримаюсь на плаву,
І, день у день спілкуючись, живу,
Тож, не кажіть мені: «Прощайте…»

Хоча ми не відчуємо таки
Руки торкання ніжне до руки, -
Підтримка, добросердя, щира мова

Для мене - сонцесяйні промінці,
Що усміх вигрівають на лиці, -
Буття веселка різнокольорова.

20.03.13

Відстань між минулим і майбутнім
Більшає зі швидкістю життя.
Був ти вчора крихітним дитям,
А сьогодні - сивини попутний.

Що було, - пригадуй, та затям,
Аби нетто не змішати з брутто,
Маєш на цій відстані позбутись
Песимізму світосприйняття.

Тож не бий повітря кулаками.
Лагідне телятко ссе дві мами,
А битливому й одна - чужа.

З Богом цю дистанцію осилюй,
Щоб, коли здійсниш останню милю,
З ніг опала смертоносна лжа.

18.03.13

Вже відаю, як ворога любити,
Бо ним я був не раз для себе сам,
І досвід сей нікому не віддам,
Допоки не пірну під чорні плити.
Коли в мені навіженіє гам,
І дух димами шалу оповитий,
Я знаю, що і як мені робити,
Аби любов не спала ні на грам.
З надією дивитись на Христа,
І слухати Його « …прости їм Отче…».
Хоч і просилася правдива мста,
За ворогів молився Він пророче,
Бо бачив, як паде імла густа,
І відкриваються незрячі очі…

16.03.13

Так хочеться з цієї колотнечі
Світ за очі втекти без вороття,
Своє почати заново життя,
Забувши все, що скоїлось до втечі.

А скоїлись такі жахливі речі,
Такі гіркі – до вовчого виття!
Такі гріхи тяжкі без каяття
Колодами лягли на кволі плечі.

О де ви, де, пророки і предтечі
З мого буття чи, скорше, небуття –
Од вас мені ніякого пуття
І визиску ніякого, до речі!
Моя душа, мов скривджене дитя,
Що визирає злякано з-за печі.


1993

Тендітна, ніжна панна
У зеленому вбранні
Квіткову косу заплітала:
Її чекають на землі.

І метушилась, і співала
Лунали дзвінко ті пісні
Весна фарби підбирала,
Аби її запам*ятали всі.

Потім проліском махнула
Сонце шлях ій осяйнуло
І до нас вона прибула.

Землю ніжкою торкнулась
Й все навколо ожило-
А панна радо усміхнулась.


2013

Учора біль ятрив душевні рани,
Стискав серденько у міцний кулак,
Але сьогодні зовсім все не так, -
Явилося просвітлення жадане.

Здавалося, - не вибратись ніяк
Із - під печалі чорної сутани,
Що це життя мізерно - копійчане,
А ти у нім згорьований жебрак.

Та, слава Богу, небеса ще є,
І хмарам розступатися властиво,
І сонцю увійти в життя твоє,
І у душі творити справжнє диво!

Нехай розчарування повстає, -
Тому, хто вірує – усе можливо!


12.03.13

Я сьогодні стомлений до краю,
Чахну байдаком на мілині.
Хоч би трохи радості мені,
Та хмарини сонця не віщають.

Запанують ще хороші дні,
Схожі до щасливих митей раю!
Я тому кріплюсь, бо добре знаю,
Що минають намисли сумні.

Як морозні каверзи старої
Березоль проталиною гоїть,
І пускає вниз її майно

Цівками бурхливого підйому,
І не в силі це змінить нікому,
Так мені ожити знов дано!

11.03.13

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

Вона , мов зібгана ряднина,
У темнім закутку єства,
Вже розпрямитися повинна,
Та гине шанс – один зі ста.

Тому від світу неспростá
В собі ховається, причинна,
І приміряє на уста
Святі моління Августина.

Бо зле мине, і вічне стане.
І неба серце полум’яне
Погасне, - мов не до пуття,

Лише вона – шляхетна панна,
Перстом Господнім осіяна,
Просякне радістю життя.

23.02.13

Солом’яну надію нації,
До таці процвітання прип’яту,
Несе Дунай у сиве море,
Вже переповнене марнот.

…Везли її по бездоріжжю,
Хотіли скинути у прірву,
Та на самім краю провалля
Знайшли велику каменюку

І враз – мотузкою до ніг!
Але солом’яна, велика,
Не потонула – стала сторчма
І дивиться, як плаче світ

За тим, що гине без надії
Всесильний в слабості народ.

22.02.13

гаплик (ппць)

Ідуть роки, неначе кораблі
У кругосвітнє подорожування.
Їх пристань жде, єдина і остання,
На невідомім клаптику землі.

Чи мить утіхи, чи розчарування
Підстерігають у далекій млі,
Хоча туди не хочем взагалі,
Та понукає доля безталанна?

Ми, - як один, - усі мандрівники,
Йдемо у море дельтою ріки,
А з борту серця днів прожитих якір

Спадає болем на глибоке дно,
Проте йому вчепитись не дано
В намул ослизлий почуттів побляклих.

13.02.13

Ранковий сон солодший меду.
Дивлюсь на вас: і ти, і він
Всміхаєтеся навздогін
Тому, що снилося. Крещендо

Звучить проміння передзвін.
У ваших позах сонне недо-
Приховане від смутку кредо
І таємниця. Тихий сплін

Ховається у складках ночі,
Що розтікається. Свічадо
Малює вигини колін
Пастеллю. Тонко мироточить

Щасливий день і в унісон
Бог береже блаженний сон.

22.01.13

гаплик (ппць)

За новизною вічно женемося,
Минуле розступається, як хмари.
Іти на компроміси довелося
Одним, а іншим уникати кари.

Уперта пам'ять пише мемуари,
Від себе нам ніщо не приховати,
І б'є у скроні нищівним ударом
Сумління, вимагаючи розплати.

А Завтра прийде, як суддя й філософ,
Йому брехати буде неможливо,
І вибухне звучанням стоголосим,

У мозку відбиваючись курсивом,
Усе, що всує ми наговорили, –
Ганебний і болючий слововилив...

2013

Цієї втіхи я не осягну!
Як вам вдалося ніжно й урочисто
В моїй душі розбурхати весну
Осіннім дзвоном золотого листя?

Вона - курна, безводна і гориста,
І наче степ, де суховій майнув,
Де не весніли квіти літ із триста,
Хіба деінде кущик полину.

Вам удалося оросити порох
Щемливим словом, бірюзовим зором,
Щоб серце веселково розцвіло.

Холонув позір голубої висі,
А ми у теплу юність подалися
Безвиході і фатуму на зло!

08.02.13