Нічна тополя так шумить,
Та ви не знаєте ці звуки,
А я ловлю щасливу мить
І нещасливу мить розлуки.

Нічна тополя так бринить,
І сльози падають на листя,
Кохана в пальцях затремтить,
Як у руках моїх намисто.

Вночі тополя – дивина,
Вона шепоче тихі звуки,
Така прекрасна і сумна,

Як і кохана в мить розлуки,
Коли приходять осені жнива,
Тополі листя падає на руки.

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

Великий гріх на серці я ношу. В.Стус
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні

Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо гратами рябе,—

Судіть мене. Судіть без знижки
Судіть — я винен — хоч до "вишки",
Мене, а заодно й себе.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

О, мій сонет, сонет моїх бажань!
Заспраглому б дійти до джерела,
Де хочу я пізнати корінь знань,
Де ти, Людино, вже колись була…

Схилити голову, мов полохлива лань –
І пити, щоб розвіялась імла!
Підставити під чисті струї длань –
І спраглу душу вмити добіла!

І ніби знаю я, де є те джерело,
Яке від Світла ключ живий взяло…
І я до нього стежкою іду…

Круг озера сидять сім мудреців,
І шмат пергаменту у кожного в руці…
І я неквапно з кожним бесіду веду…

30.08.2006 року, м. Хмельницький

Курличе в небі журавлиний сірий клин...
Вже зібрано в снопи густе колосся...
І не спинити нам з тобою часу плин...
Скінчилось літо, за порогом – сива осінь...

І я дивуюсь: в мене вже дорослий син...
Яке ж пахуче і густе його волосся...
Роса очей і брів погідний згин...
А в мене в серці – щем, нуга і млосність...

А журавлиний клин, вгорі, знай, все курличе...
І осінь з неба дощ на землю кличе...
А ми з тобою в даль бредемо вдвох...

А жито, зібране в снопи, шепоче й дихає...
Я обійму тебе за плечі: “Чуєш, тихо як?...”
Наш син – весна, а ми – суть осінь... Хліб... Жнива...

Кумпала Вір,
14.08.2007 року, м. Хмельницький

Хай хтось скаже мені, що держави у мене – нема...
Хай сміється в лице, як почує, що предок мій – арій...
Хай глузує, мовляв, у історії нашій – пітьма...
Нас віками товкли – москалі, німчура, чи татари...

Але я не боюсь, я впрягаюся в упряж ярма...
І зі мною, мій Бог, ми навік з ним обоє у парі...
Ця Земля нам дана саме тут, на хресті, не дарма...
Саме тут те коріння, з якого зросте жито яре...

І тоді я візьму й відділю жовті зерна від плевелів...
І тоді я роздую вогонь, що в печі ледве жевріє...
Свіже вимішу тісто й на черені випечу хліб...

І тоді, на обжинках, за стіл сяде дружна родина...
Від святої Аратти, Трипілля, Русі – до Вкраїни...
Й перевтілене тіло моє знов впізнає душа...

Кумпала Вір, 19.08.2007 року,
м. Хмельницький – с. Іванківці

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав в крупі теплому крила...
Такого коня, що на Небо здійнятися зможе,
Й Карпати покаже мені, мов малесеньку брилу...

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав межи жил своїх силу...
Такого коня, що в галопі спинитися не зможе,
І на Синю гору донесе, там живе моя мила...

А на шпилі гори, коло ґражди, той кінь дибки стане,
І підковами срібними гребеня Сонця дістане...
І зарже, ніби грім, новину сповіщаючи їй...

Обернеться Земля, над Карпатами спуститься вечір...
Рипнуть двері твої, я тебе приголублю за плечі...
Тріпне радісно гривою в лузі стриножений кінь...

Кумпала Вір,
17.10.2007 року, м. Хмельницький

Ти сказав над цим потрібно подумать,
а на наступний день "ні" сказав ти
і на останок слів добавив ти "Прости"...
хотіла я тоді інакше бажання задумать....

На душу камінь кинув ти жорстоко,
і сказав мені, що чесно все було....
скажу лише - що було то вже прошло,
і обернулось все мені тривогою....

Ти не бійся, я забуду свої почутття,
і не залишиться нічого, ти повір,
мені ти душу не довірив, то хоч думку довір,
і ось знову перевернулося моє життя....

Але я справлюся і буду знову гарно жить,
без тебе....без думок ніколи не тужить....

Заще́мить груди. Осінь золота
Мені простягне мідні руки,
Ти не чекай, цілуй уста
І не пускай до серця муки.

Заще́мить груди. Листя золоте
Впаде на тво́ї білі руки,
Ти не зважай на листя те
Зважай на серця ніжні муки.

У грудях щем. А листя золоте
Кружляє з вітром вальс осінній,
Ти не зважай на листя те,

Зважай на щем, бажання тлінні,
Кохання наше розцвіте
Пелю́стками троянд на тілі.
2005-2009

За обрій розстелилася блакить
Безмежною, одвічною красою,
Вітрило біле чайкою летить
Над тишею та величчю морською.

У позолоті сонячного дня
Лазурний погляд вабить, спокушає,
А хвиля, мов Венера чарівна,
На берег срібні краплі розсипає.

У тихий день, в негоду, в час нічний
Чи в грізний шторм любуюсь я тобою,
Усмішкою твоєю чарівною,
Чи гнівом, що здіймає буревій.

Ти вродою затьмариш все земне –
Моя любов до тебе не мине.

Про долю я твою не розповім
Ні по малюнках ліній на долоні,
Ні по зірках, яскраво-золотих,
Хоч сніг вже вкрив мої русяві скроні.

На роздоріжжі з тисячі доріг
Я не скажу, яка з них довша й краща,
Де сяє сонце, де гроза чи сніг,
Де чисте поле, де чорніє хаща.

Та бачу я в очах твоїх палких –
Нова зоря на сході запалала,
Вона мені дорогу показала,
Одну-єдину з тисячі доріг.

Через пустелі, гори та моря
Вперед мене веде моя зоря.

Я мрію про тебе і твій аромат
Хай стане п’янкою лозою,
Хай пустить коріння і виросте сад
Уста хай покриє росою.

Ти знаєш пахнуть літні вечори
Вологим і зіпрілим сіном,
Зайди в траву і побіжи, –
Роса застигне на твоїх колінах.

Прийди до теплої, осінньої води,
Торкни осінню прохолоду,
Піщаним берегом іди

І не дивись в осінню воду,
Лиш по коліна ти зайди,
Люби свою чудову вроду.

Яка нестерпна мряка і сльота!
Холодний дощ спинитися не хоче.
Десь небо зникло. Замість нього клоччя
Брудний туман на очі наверта.

Як хочеться, щоб сірий дощ ущух,
і недоречність ця в житті минула,
Бо все одно тебе я не прощу,
образу я так швидко не забула.,

Та ось моя рука в руці твоїй.
Зустрілись очі під благанням вій
І в глибині бездонній потонули.

І дощ тепер вже, як вода жива,
І тулиться туман до рукава...
Хоч би життя ніколи не минуло!

Чутно шепіт лаванди вночі,
Монотонно поїзд гуркоче,
Сиве небо сльози ллючи,
Твої плечі пестити хоче.

В твої очі нестямно закоханий
Ніжно торкнуся щоки, -
Тільки дощ, наче гість непроханий,
Знов цілунком впаде до руки.

Чутно шепіт лаванди вночі…
Моє серце занурене в звуки,
Мов лелеки, в одному ключі,

Полетім, втечемо від розлуки.
Одинокий лиш дощ уночі
Буде пестити в’янучі луки.

Чи в дорозі я, чи в тривозі,
Все ти знаєш, люба, про мене,
Хоч у сні, а стоїш на порозі,
Люба мамо, невтомна нене.

У твоєму маленькому серці
Цілий всесвіт любові й тривоги,
І здається, лихо здринеться,
Та й піде з моєї дороги.

Скільки раз тобі говорили:
Бережи своє серце, мила,
Та не вміє воно берегтися...

А неспокій твій і невтома,
Кличе нас до рідного дому,
Щоб ніколи його не зректися.

Зеленим, жовтим і червоним
Спалахують в душі у нас
Якісь неписані закони,
Що за межею слів і фраз.

І на життєвих перехрестях,
У підсвідомій глибині
Як світлофор людської честі
Горять по черзі ті вогні.

Стій! Зачекай! Іди сміливо!
Вони підказують. О диво.
Ми підкоряємось без слів.

І дай нам милості, о Боже!
Щоб ту підказку мав би кожен
З простих людей і королів.

Хтось напише для тебе поему,
Хтось присвятить тобі вірші,
Та мої, лиш мої сонети,
Несміливі для тебе гінці.

Ти сумуєш без них і плачеш, -
І радієш від них без кінця,
Але в римах моїх пoбачиш
Вираз суму і радість лиця.

Хтось напише для тебе поему,
Та нудотна проза життя,
Лиш мої, лиш мої сонети

Змінять вираз сумного лиця,
Лиш в душі і у серці моєму,
Буде радість твого митця.

Як дивно змінює все час:
Надії, мрії, сподівання,
Що вчора вабили так нас
Сьогодні нам несуть страждання.

Зима минає, і весна
Похмуру землю прикрашає,
Снігів змарнілих сивина
У ніжних пролісках засяє.

І оживає все живе –
Цвіте під сонцем насолода,
Щоб листопадова негода
У серце впала знов моє.

Незмінна неба лиш блакить,
Що над Вкраїною летить.

У ніч, яку оспівують поети,
У час натхнення, марення, видінь
Ізнову подумки питаю, де ти?..
Чи згадуєш мене, коли один?

У ніч, яку оспівують поети,
Полишила тебе я назавжди,
І тугою дзвенять тепер сонети,
А між рядків привиджуєшся ти.

У ніч, яку оспівують поети,
З'являєшся раптово уві сні,
Нагадуючи про щасливі дні.

Та хоч стискає серденько печаль,
Я стерплю біль і затамую жаль,
І тільки тугою дзвенять сонети...

Я не поет, а поки що аматор,
Вірші - мої - краплинка в океан.
В них - споглядання, мій душевний стан,
І книгозбірня - моя Альма-матер.

Проте не лишу мрій та сподівань,
В думках уже - майбутній літератор.
Навчуся тріолет, сонет писати -
Лиш дайте час, щоб більше було знань!

Лиш дайте час... а час летить за сонцем,
Що загляда до мене у віконце,
На Сході піднімаючись угору...

Та що таке епохи і століття
Для того, хто життя дарує слову,
Хто за перо віддасть усе на світі?..

Вона заснула, мов дитина
Підперши щічки кулачком
Втомилася – чи це провина?
Ось і лікує втому сном.

В Європі німець гордовитий
Сном спокій серця береже,
Не спить напившись, як убитий,
А спить – бо спати треба вже.

Дитина спить – всміхнеться мати,
Крізь сон всміхається маля
І мати дивиться здаля
Як щастя спить її у хаті.

Крізь сон всміхнись, всміхнись мені
Даруй усмішки чарівні.

Чи є поезія в віршах моїх,
Чи правда є в словах віршів журливих?-
У квітах непомітних, польових
Краса зростає для очей вродливих.

Я не змагаюсь із майстрами слів,
Іду в життi стежиною своєю
Та, як поет, натхненний Музи спів
Я розумію серцем та душею.

І в чистоті джерельних слів живих
Дбайливо мові шану я складаю,
Мов діаманти сяючі шукаю
У справах поетихних та земних.

Слова приходять з глибини віків
У оксамиті щирих почуттів.

Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Та ж він людина, як і ти:
У нього дома жінки, діти,

Їм треба грошей принести,
І треба - ніде правди діти -
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.

Ми серцем голі догола Тарас Шевченко
В тюрмі, за гратами, в неволі
Мені приснилася ... тюрма.
Але не ця. Ні грат нема,
Ні варти. І всього доволі.

І світ - ідилія сама.
І люди - стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа.

Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть... початку чи кінця?

Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-грати
Безвинно-заячі серця.

Обсіли мороки-химери,
Снується сутінь спроквола...
Тужавіє драглиста мла.
Принишкли камери-печери.

І раптом - вічність ожила!
Здригнулися небесні сфери,
Й зоря достотністю Венери
Над телевежею зійшла.

А потім - друга... п'ята... сота...
Хорали Баха! На висотах,
На рівні Божих партитур!

А поміж нами ліг облогом
Забутий сферами і Богом
Облуплений тюремний мур.

- Ну хто ти проти влади? Гнида.
Хотів основи потрясти!
- А ти? - питаю я. - Хто ти,
Що правиш іншим панахиди

І тешеш мари і хрести?
Основи? Хто тобі їх видав
В оренду? Хто їх так загидив,
Що вже не змить, ні зішкребти?

Мовчиш? Заціпило? Ні слова?
Мов квочка, всівся на основах,
За право взявши власний бзик,

Та й кидаєш слова на вітер.
Та ти, між іншим, не Юпітер.
І я, між іншим, теж не бик.

Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,

Редактори - сановні пси -
І цензори, старі шакали,
Не в заді, в задумах шукали,
А ще й аматори краси

В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд під хвіст собаці.
А може... там бацил нема.

І нас на понт беруть даремне.
Бо що як скажуть: "Діло темне,
І служба йде, і тут тюрма".

Шукайте і знайдете.(Святе Письмо)

Стою — як мати народила:
Без трусикiв, без панталон.
Точнiсенько, як Аполлон,
Безличний. А сержант без мила

Полiз у рот, у афедрон.
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнiзда крамоли. Шмон є шмон.

Сержант шмонає по порядку
I кожну латку, кожну складку,
I кожен рубчик, кожен шов,

Штани, труси, матню, холошi,
Немов — пардон — шукає вошi,
Та чорта пухлого знайшов.

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

На “раз” - кінець, на “два” - початок.
І нібито одне і те ж:
крові первогріховний спадок,
і серця прагнення без меж...
І дивовижні царські очі,
що споглядають, вкотре, світ:
Зорю, вертеп, вогні урочі,
бучно-гучний волхвів прихід...

На раз і два. А поміж ними -
і ти, і я; минулий день,
і день майбутній; літа, зими,

різдвяна злагода пісень;
де все, що варто нам і знати:
Отець-Любов, Дитя і Мати.

2000