Поети цього не казали.
Чужі кумири і мої
очікують за волю сала.
Тепер – усі багатії.

І шило маємо, і мило.
Поезія іде на рать.
Про це зоїли говорили,
а нині й ці уже мовчать.

Зате у лірі – ати-бати,
а музу пишуть автомати.
Полову вимела війна,
але – гаряча, затяжна.
Немає вуйку що читати:
усе – поезія одна.

                              07.10.2017

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

Десь є дощі, а інде – холоди
і деінде між хмарами проб'ється
веселе сонце. Це воно сміється,
що дощові літають не сюди.

А я усе чекаю грозової.
Тоді уже і туча – не біда,
коли мою огудину напоїть
не замінима дощова вода.

Тоді й мені захочеться такої –
і прісної, і чистої, й живої,
цілющої як роси навесні,
коли душею хочеться співати,
і ластівка літає біля хати,
і сонце сяє ще у вишині.

                              09.2017

Вчорашній світ розтанув, наче дим,
Новий світогляд зріє на руїнах.
Не маючи ні кредо, ні мети,
Він ігнорує оплески і кпини.

Самотній спогад крізь малу шпарину,
Мов блискавка, майне вряди-годи,
Щоб розум, не помітивши заміни,
Чекав надалі неймовірних див.

Наївна віра, прагнення оманні
Торкають міражами дух людський
І променів із темінню змагання

Приваблюють уяву на віки.
Ілюзіям умисне потурання
Життя карає опіком легким.

2017

Уже по-осінньому душі ятрить
руде і опалене листя.
Над нами – прозорого неба блакить
і обрії, наче намисто.

Ідемо за луки до плеса озер,
де доля описує коло
і, наче, пливуть силуети галер
та хвилями дихає поле.

Уява малює моря-міражі.
Минуле моє із тобою
у осінь тече – за водою.
А літо уже на крутім віражі.
І осені ми у цей час не чужі.
До неї – подати рукою.

                              08.2017

Живемо у час перемін.
Така уже карта упала.
Не ми обирали, а він
у гавані долі причали.

У часу немає керма.
У люду опущені крила.
А на перепутті нема
кому напинати вітрила.

Надія веде уперед,
а вибору долі немає.
Ця дама у смужку буває...
І поки дорога не мед,
нехай хоч удачу поет
рукою за гриву тримає.

                              07.2017

Минає термін дії рандеву,
коли атрофувались апетити.
І ради чого я іще живу,
якщо немає ради кого жити?

А доля ще продовжує політ
і буде що недолі забувати.
Бодай іще якихось -надцять літ
мене у Леті є кому згадати.

І може бути, що стезя моя,
нечуваного ще багатія,
не заросте одними бур'янами.

Це означає, що не марно жив
і поки мав надію і любив,
то багатів майбутніми літами.

                              06.2017

Чуєш, мій ангеле неба,
як то я вторю тобі,
поки чекаю на тебе
у суєті і журбі?

Може і ти одиноко
маєшся десь уночі,
поки дрімаюче око
люду пильнують сичі?

Ніби чекають годину
заходу нашого дня…

…і колискову щодня, –
люлі, ой люлі, дитино.

Може, і ми двоєдині,
поки п'ємо на коня?

                              06.2017

А час іде, не знає він зупинку…
Бува летить, а то відпочиває,
але не віда втоми й на хвилинку.
Так день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу, 
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Із митей тих складається життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
За нею вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…

Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!

28.05.2017

Виснажлива одноманітність, заблудлі голоси і тіні
Зринають, множаться і тануть в долонях нетривкого часу.
Тонка межа лише умовна між дійсністю і сновидінням,
Роки ідуть квапливим кроком і нас, неначе свічку, гасять.

І відключив жорстокий всесвіт нахабно мікрофон сумлінню,
А лицемірство так природно й підступно одягає рясу.
Наш зір звикає поступово до світлотіней мерехтіння,
Цинічний розум не дивує сумна реальність без прикраси.

То застигає час, то плине, то піниться в шаленім вирі.
Він геніальний чи безумний? Цього напевне і не скажеш.
В його ляльковому театрі наявні і вожді, й кумири,

Сміється клоун, плаче блазень, ніколи не бракує вражень,
Та дуже рідко у виставі побачити вдається щирість
І відшукати у масовці упевнену поставу княжу.

2017

Відходить літо і дрижать несходжені дороги,
Хвилини-блискавки дарують просвіт нетривалий.
Безбожний час, що у душі позбавлений святого,
Руйнує зболені світи лиш порухом недбалим.

Непізнаний життєвий шлях, свавільний і розлогий,
Поставив тисячі силець прийдешнім на поталу.
Ми розбиваємо серця, скривавлюємо ноги,
А душі тягнуться увись, мов лиха і не знали.

Пророчі загадки планет і виверт сьогодення,
Проігнорований урок розпачливих колізій
Формують наших душ політ і спалахи натхнення.

За рогом досвід хихотить, показує мармизи.
Уламки нездійсненних мрій утратили імення.
А мудрість повагом іде і прийде під завісу.

2017

***
Відстань до серця вимірює куля. Вона
Знає коли наступити на горло герою.
Вічно захоплена пошуком цілі та грою,
Вірить: без неї закінчиться кожна війна.

Серце шукає рятунку в неточності куль.
Знає, що всіх умістити у собі не в змозі.
Котиться полем по ледь уловимій дорозі,
Множить шалену прицільність на зношений нуль.

Нуль, ніби яблучко чорне, вінчає мішень.
Мислить – без нього тим двом не зустрітись ніколи.
Пам'ять прожитих життів поміж комами коле:
Все, що напишуть, уляжеться в точне кліше.

Правда розлуки не може тягнутися вік.
В кулі єднає і смерть, і життя чоловік.

10.04.17

Далекий день украденого часу.
У хаті – тіні. Сонце у вікні.
Туди вертаюсь юним і щоразу
на серці веселішає мені.

Яка там особлива атмосфера
на смак, на дотик, запахи, слова!
Яка щемлива допотопна ера –
ікона-образ – Бозя, як жива!

Ось тільки-що грозою одгриміло
і за ліси полинули дощі.
Зі стріхи капле. Обдають кущі
росою руки, ноги, голе тіло,
коли душа умитися хотіла
у листі, де ховаються хрущі.

                              04.2017

Розлився день весняний безхмарною блакиттю,
В замилуванні сонце і вітер не дихне.
Застиг прозорий простір, немов химерний витязь,
Усміхнені хвилини забули про сумне.

Лице прудкого часу ще заспане, відкрите,
Він хутко вдягне маску, як тільки мить мине.
Ким буде він сьогодні, ти навіть не запитуй,
Нікому не відкриє бажання потайне.

Мислитель і філософ, убивця і провидець…
Він безліч різних ролей у себе увібрав,
Оскільки разом з людством проходив кожен східець,

У нього рани в серці і на плечах гора.
У Судний день останній він виступить як свідок,
А так його завдання – лише мімічна гра.

2017

коли свято напоює легені
то можна стояти аж до пришестя
бо коли свято напоює то холод
значення жодного немає

і де б ти не був а їхати треба
бо тільки так народжуються ісуси
і коли приходить недуга
урятовний жест є одним препаратом


бо високо ти розцвітаєш
як різдв"яна яблуня і світло густіє
у консистенцію прозорого меду

бо то січень чи грудень
коли ти читаєш глибокі рядки
коли свято напоює легені

Такий простий невідворотний сніг
Вкриває землю, пристрасті, тривоги,
Виблискує, іскриться вдалині,
Приборкує страхи і осторогу.

Поволі довшають зимові дні
І зменшуються до життя вимоги.
Майбутнє – нечітке, як уві сні,
Минуле – затіняє кожен спогад.

Мороз віконця всі розмалював,
Тому у них дивитись неможливо.
Рояться і сніжинки, і слова.

Душа від вітру й холоду вразлива,
Довкруж – ні пілігрима, ні волхва,
Та гріє серце нам Різдвяне диво.

2017

Чути плач луни земної рано-вранці, на світанні,
Перший промінь крає темінь, путь годинника невпинна…
Мудрий час фільтрує завжди недоладні сподівання,
Відступає день минулий, ніби вражений чужинець.

Світ змінити вже запізно, зостається споглядання,
Що усе ж не подарує серцю бажаний спочинок.
Дні були, як феєрверки і затемнення неждані,
Як поглянути сьогодні – непроглядна мішанина.

І глибини, і вершини, і звичайне, й виняткове
Час в мозаїку складає в дивному калейдоскопі:
І його безглузда жертва, і обранець випадковий,

Відігравши певні ролі, перетворяться на попіл;
І вінці його невічні, і лавровий, і терновий,
Тих лише він поважає, що йому чинили опір.

2016

Невже ми не зустрінемось з тобою?
Я не повірю в це нiколи. Знай!
Твій образ наяву й у снi зі мною,
Хоч я не знаю, чи існуєш... Хай!

Чи ти десь є? – питаю я з журбою.
«Десь є, десь є...», - шепоче ніч, - шукай.
Шукати? Де? В душі нема спокою.
І по яким зіркам, скажи, твій край.

«Десь є, десь є...», - мені шепоче небо.
«Тебе нема», - так каже хтось з землі.
Невже тебе менi забути треба,
Як забувають сон в ранковій млі?

Ніколи! Ні! Це наших мрій тенета.
Скажи мені, бо я не знаю, де ти.

2012.07.01

Чи то погода нами пише,
чи ми про неї кожен день,
коли душа на ладан дише?
Але не меншає пісень.

Зима мелодіями жовтня
манила цілий листопад
у дні і ночі допотопні,
а нині рухає назад.

І ніби тане, і не тане,
і замерзає на ходу
душа з душею на біду,
яка ось-ось і …не нагряне.
Засніжило усе неждане,
та знаю я, куди іду.

12.2016

Ніщо поета не уб'є.
Не доконає і пошана.
Ранимі, чуйні на своє,
самі собі лікують рани.

І не болючі – по лиці,
і не смертельні, та у серце,
аби перемогти у герці
і не загоїти рубці.

О, дорогі і чуйні люди
гоноровитої крові,
які пишаються собою...
Вини поета не убуде,
аби не мухи в голові.
А білі тануть і зимою.

12.2016

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016

Захмарний спокій небної краси –
Безгрішно-чистий непохитний докір.
В цю мить уже нічого не вдаси –
Стихають і месії, і пророки.

Хоча іще далеко до грози
І кари за невивчені уроки,
Усе ж намарні пошуки яси,
Небесна синь для зору заглибока.

Прозора висота чарує нас,
Їй вибачити ладні дощ і темінь.
Провалля неба – завжди таїна

І тема для виснажливих полемік…
Кидає тіні сяючий Парнас,
Які доводять до тремкого щему.

2016

Вирує море, темний океан шумить,
На берег хвиля котиться важка – розмить...
І блискає все навкруги, і грім гримить,
І стогне, і гуде, і стугонить...

Морська стихія піниться, шумить, реве,
Десь там у хвилях білий корабель пливе...
Оскаженілий вітер виє в висоті,
Так наче рвать вітрила має на меті...

І дощ: ридає небо – плач його не чуть,
Морських глибин він відкриває справжню суть,
В безодню темну ллється цей потік...

Так чую цей етюд, і в ньому чую крик,
Тріумф природи вічний над усім дрібним,
Що підкоряє все цим хвилям штормовим.

Лютий 2016 р.

Коли ти ще була малою,
тобі співав я, – баю-бай,
рости, дитино, Бог з тобою,
а ти татуся доганяй.

І досі інколи лунає
дитяча арія твоя, –
уа-уа! І до Дунаю, –
ау-ау! – гукаю я.

А як іще мені гукати?
Я на своєму рубежі,
а ти на іншім віражі
уже переганяєш тата.
І як мені не пам'ятати,
що ти – луна моїй душі?

19.11.2016

Маленький ковток живодайної тиші
Рятує думки від непотребу слів.
Прискіпливі тіні неприйнятих рішень
Турбують сумління, безжальні і злі.

Тому не тримається певно в сідлі
Розпачливий розум і плентає пішим,
І страшно палити усі кораблі,
Майбутнє від цього, на жаль, не видніше.

Вузли перепуть і витки віражів,
І манять уяву, і душу тривожать.
А сумніви в’ються, неначе вужі,

І логіка їх подолати чи зможе?
Лякають падіння і травми чужі,
І міряє світ під прокрустове ложе…

2016

Осінь оголила ясени.
Вітер заколисує калину, –
гиля-гиля, листя, у долини,
гиля аж до самої весни.

І ясна жура цієї днини
опікає душу ще живу,
і несе печальне рандеву
жевріючій осені людини.

А літа, як листя і траву,
вітер часу замітає далі,
ніж усі навіяні печалі
і не пережите наяву.

А природа у свої скрижалі
вписує оновлену главу.

31.10.2016

Цей ранок загубився на шляху,
Блукаючи непевно у тумані.
В таку годину, тиху і глуху,
Слова усі несказаними стануть.

З цупких обіймів зайвого страху
Випручуються промені старанно,
Долаючи прискіпливу нудьгу
І стаючи причиною світання.

В запеклій щодобовій боротьбі
Суцільна темінь із ясним промінням,
Із перемінним успіхом двобій –

Постійна смерть і вічне воскресіння.
Отак показано в одній добі
Захопливе мистецтво світлотіней.

2016

Якщо ми є, то і розлук немає,
бо є у мене – ти, а в тебе – я.
Коли одного цього вистачає,
то ми на цьому світі ще сім'я.

Моє ім'я тобі не буде всує.
Твоє ім'я дає мені снагу.
Тебе я за парсеками почую,
якщо не заночую у снігу.

А там уже до тебе недалеко.
Та не радій, що це буває легко,
і не даруй гіркого каяття.
І не сумуй, і не карай журбою.
Ми будемо навіки із тобою,
якщо на тому світі є життя.

09.2016

прийдуть удосвіта
напившись до несхочу чаю
вони (!) і та
незвана гостя – знаю

ініціал
її із подиху легкого – гобелени
вже падали і падали нарешті впали і упав
на них зелений

філологічний черв
із заспаної мряки
прийшли удосвіта принесли меду кави й трохи перл
і дикі – всі червоні! що аж горіли! – маки

прийшли і запалили в свічниках вогні –
горіли свічники усі. я – ні.

2009

Що Бог дає, то те і ймемо,
а забирає сатана
майно, і душу, і окремо
усе, що плодила вона.

Немає плоду – все минає
і по дорозі до Отця
її орбіта добігає
до героїчного кінця.

То й уяви, що ти – у та́нку,
як у танку́. Ото й ... привіт!
Пиши у віршах заповіт,
аби умаятись до ранку.
Але тримайся до останку,
якщо чекає інший світ.

07.2016

Не дивина. Що уві сні люблю,
те і жалію, і усе прощаю.
О те минуле! Я і досі сплю,
коли тебе із вирію чекаю.

І досі ми обоє у кіно
далекої дитячої країни
чекаємо зачаєно години,
яку уже омріяли давно.

Але усе дає єдина мить.
І не тому душа моя болить,
і у юрмі тебе одну шукає.
Усе ще любо-дорого мені,
коли не наяву, а уві сні
осиротілу душу обнімаю.

06.2016

Усіяв дороги акації цвіт.
Рябіє осоння отави.
І сизі сережки березових віт.
уже опадають на трави.

Заманює липа медові рої,
і віє нектарами раю.
Оаза бере у обійми свої
усе, що кує і літає.

Зозуля рахує майбутні літа.
Минулі оплакує одуд.
А щастя невидиме – поряд,
коли досягається ціль і мета.
Гойдає колиску пора золота –
сусіди
            не битимуть
                                   посуд.

05.2016

Омана зору простір випивала,
Стоокий безмір поглинав уяву.
Невтомний погляд – прагнучий блукалець
Ставав тепер заручником обставин.

І невідомо скільки це тривало –
Народжувався в муках світлий травень...
А потім космосом відкрилась далеч,
Промінна і насичено-яскрава.

Свідомість гасла і з'являлась знову,
Та це не створювало перепони.
Здавалося, душа на все готова,

Бо вже не діяли земні закони.
Не спало небо ніжно-лазурове,
Будили простір Великодні дзвони.

2016

Мова поезії інша,
поки існую… мовчу…
А озивалась раніше
Музою вітру, дощу.

Падаючою зорею
Ліра майне уві сні.
І не долине до неї
Мрія моя вдалині.

І затихає луною…
Тужить душа за такою,
поки сльозу не утре.

Тільки радіємо рано.
Мрія хмариною тане
і забувається. Мре.

04.2016

Весняне повітря несе живодайне тепло.
Пісками дочасно спливають невпинні хвилини.
Земне існування – суцільний довічний полон,
Усе пережите – випестує розум зміїний.

Проб'ється крізь темінь і сонячне сяйво затінить
Правічна мінливість, що ставить питання у лоб.
Та хай би там що, але досвід людини безцінний
І враження кожне лишається часу на зло.

На чорне і біле не ділиться порівну світ,
Бувають захмарені днини і місячні ночі.
Виховують нас і ламають дороги нові

Тоді, як душа очевидне прийняти не хоче.
Бувають слова, що руйнують чужий заповіт,
І краплі, що влучно і впевнено камені точать.

2016

Яка оспівана печаль…
Який прекрасний клич – залишся!
Та берег сутінки колише,
І відпливає човник вдаль,
Відносить жертву з вівтаря
За виднокрай, за ті діброви,
Що їх торкнулась пурпурово
Остання сяюча зоря…

І не спинити… не змінити…
Згасання бабиного літа…

21.05.2015

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Манлива незнищенна далечінь
Подовжує і простір, і уяву.
Думки мої – свавільні втікачі –
Летять вперед, не знаючи угаву.

Майбутнє віддаляє час лукавий,
В прозорий безмір кинувши ключі.
І розум наш не осягає явищ,
Які, на жаль, завершились нічим.

Страхи підступні полюбляють морок,
Затемнення уяви і думок.
Тоді зневіра, на розправу скора,

Прийдешнє замикає на замок
І уповільнює собі на користь
Такий близький уже наступний крок.

2016

Коли мале цабе не помічає
у силі слова якісну мету,
то це одне, буває, означає,
що інколи я правильно іду.

Ну, а якщо іду за течією,
або не йду супроти неї я,
то вистачає бульки однієї,
аби вертати на круги своя.

Але коли колегія музейна,
виконує не місію буденну,
а набирає у роти води,
то це умовно має означати,
що, може, це і є її пенати,
та їй сюди – по лінії орди.


02.2016

Густий туман і падолист.
Парк доокіл в напівреалі -
оманливо-химерний зміст
і таїна - а що там далі?

А далі – будень, листопад…
Шурхоче золото прив’яле
про тлінь здобутків і утрат,
і почуттєвих карнавалів…

Учора – сонце. Завтра – сніг?
А чи важливо? - дощ чи іній…
Зникає в плетиві доріг

і розчиняється в осінній
імлі її щасливий сміх
від несподіваних обіймів!

05-07.11.2015

Доживу чи ні до самоти –
що на небі писане, не стерти.
Наші долі ділені на чверті.
Йде остання, Господи, прости.

У чаду щоденної борні
за насущне, віще і минуще
наша проща у останні дні
все одно закінчиться у пущі.

Інколи задумуюсь на мить, –
чом душа за втраченим болить,
наче і її молотять черті?

А перед лицем самої смерті
я щасливий, бо мені щастить
жити, оживати і не вмерти.

02.2016

Для зневірених душ небеса пророкують занепад.
Загубивши основу, стають безпорадними дні.
Занедбаєш контроль – і тебе обсідають халепи,
Ти звіряєшся злигодням, наче найближчий рідні.

Це не казка, не сон, а звичайний рокований епос,
Це – підкорення будням, не вартим такої ціни.
Все безжалісний час, окрім душ, незворотно розщепить
І змішає також у великім своїм казані.

Він ітиме невпинно самотнім сумним пілігримом,
Побудує бар'єри і спінені греблі порве,
Не покаже нікому обличчя таємне без гриму,

Та нестиме щодня і щомиті прозріння нове.
Не зламати його, не здолати, він, завжди незримий,
Наче фенікс, відродиться з попелу і оживе.

2016

мій дід лічив свої літа в окопі
і мама народилась по війні
розповідає інколи мені
коли вже пахло миром у європі
прийшли у села спокій …і весна…
аж раптом появився «визволитель»
чимало крові в ті часи пролито
згасала волі зіронька ясна
загнали нарід на роки в колгоспи
установили різні «норми» «гости»
а храми обладнали на склади…
і знову мир крихкий немов льодина
а мама нині плаче як дитина:
зійди і зглянься господи зійди

Оманливий вигляд показує суть не завжди,
Загальні уявлення висновки наші формують.
Дізнатись майбутнє постійно безумно кортить
І знати напевно, що наші зусилля не всує.

Є дивна межа, за якою ніщо не дивує,
Розгублений розум тікає і нищить сліди.
Епоха сміється із тих, що стоять одесную,
Мовляв, поміняюсь і буде усе не туди.

Пришвидшений час розігнався й несеться галопом,
Під ноги не дивиться, іноді топче посів.
А хочеться просто у вічність жбурнути рукопис,

Почути думки і відлуння далеких часів.
Нехай же натхнення небесним кадилом окропить,
Аби свіжоспечений задум в калюжу не сів.

2016

Іду до вас, несу найперше слово,
що визріло в поезію в мені,
коли ходив лелека по стерні,
у золото вдягалася діброва…

Іду до вас, щоб розділить по-братськи
із квітів роси, аромат полів,
мелодію, що зібрана зі слів
дощем травневим, що полив зненацька.

Іду до вас сьогодні, мов на сповідь,
несу свою журбу й любов у слові,
немов у перше, вкотре вже іду.

Нехай в дорозі біла сніговиця,
нехай вітри і грає громовиця –
безсилий зупинити цю ходу!
2016

у котре січень…сипле сніговиця
планетою крокує рік новий
і юні уже інколи «на ви»
і рідше вже чомусь дитинство сниться

то тільки ще початок ще початок
пів віку /для статиста/ лише пів
ще не затих в душі різдвяний спів
і сніг скрипить…а де ж мої санчата

бо є ще дух здійнятися на гору
знов пригадать: було ж недавно сорок
вернутися на мить в солодкі сни

енергії достатньо є сьогодні
і не лякають серце дні холодні
від січня зовсім близько до весни
24.01.16.

Усе намарне, поки мовчимо.
Але ніщо даремно не минає.
Якщо байдужі – маємо клеймо,
і всі діяння небо пам’ятає.

А у поета місія така –
«лупа́ти скелю у жару і стужу».
І ти, і я не варті п’ятака,
якщо мамоні продаємо душу.

Усе минає лише уві сні.
А на війні усе, як на війні.
Гартуємо і націю, і волю,
і пізнаємо істину просту, –
кого немає ще на цім посту,
за того інший є – один у полі.

01.2016

Виринають із пам'яті спомини давніх надій,
Що колись оселились у мріях привабливим дивом.
Заховали минуле далекі тумани густі,
Прагматичні бар'єри закрили сполохане сниво.

Та відлуння думок не залишать нас на самоті,
Пригадати примусять усі неймовірні пориви.
Хай зі смертних ніхто неспроможний іти по воді,
Та можливо спіймати краплини Небесної зливи.

Поринає свідомість у вихор непізнаних сфер,
Диктувати стихіям людина бажає закони.
Від нахабства такого розгублений всесвіт завмер

І до вічності пустить лиш тих, що пройдуть перепони.
Це природа людська: треба все і сьогодні й тепер,
Та земна жалюгідність у безмірі вічного тоне.

2016

Ой не зозуля роки додає.
Сяють ще карії очі,
та заховалося щастя моє
в сутінки білої ночі.

Жовті діброви, багряні сади...
Де та розвилка розлуки,
що повертала раніше сюди
з лісу у росяні луки?

Позамітало луги і поля
памороззю-сивиною.
Віє і віє зимою.

Ой, замерзає надія моя…
А за лісами ще чую здаля
відгуки долі луною.

Світило сонце неземним вогнем –
Із посмішкою сніг одразу танув.
Здавалося, що тінню дожене
Дотепник-день і глузувати стане.

Невимушено, легко і спонтанно
Повітря чисте, ніби весняне,
Нагадувало: світ – його обранець
І той щасливець, – хто його ковтне.

На хвильку перетнулись паралелі
І щось містичне променем лягло.
Малює час холодні акварелі,

Життя – крокує вперто напролом.
Зім'явши білу снігову постелю,
Іде у гості нетривке тепло.

2016