Які багаті ниви і гаї
весною, літом, осінню, зимою...
Які ми не косили врожаї,
коли не повінчалися з тобою!

У тебе – осінь, а літа мої
лишаються за нашою рікою.
Між нами сиве плесо течії,
коли ми не побралися весною.

А час летить і каже, – селяві!
Немає щастя ані на Неві,
ні у Дніпрі. Одні жалі та біди.

Іде війна за наше і чуже.
То, може, розписатися уже,
що ми не пара, а чужі сусіди?

08/18

Уже нелегко й поле перейти
і вижити одному – ой, нелегко.
Оглянешся на спалені мости,
усе одно до обрію далеко.

А мусиш не летіти, а іти,
долаючи і холоди, і спеку
у цій хиткій юдолі суєти,
очікуючи долю як лелеку.

І рахувати ночі до весни,
пірнаючи у марева і сни.
Ні мрії, ні надії за душею...

А попереду осінь і зима,
і десь вона чекає ще, сама,
що ми не розминемося із нею.

08.2018

Щемлять серця і душі ще болять
за втраченими юними літами.
Екзамени усі здали на п’ять.
Осінні теж уже не за горами.

Ріка несе віночки із латать
у синю лету за семи морями.
На караулі ангели стоять.
Завізно у Харона із човнами.

Така свобода вибору тепер,
що і старий як юний піонер
готовий і нікому не потрібний.

І за плечами кожного сума,
аби не говорили задарма,
що ти дурний лише тому, що бідний.


08/18

У мене є єдина і одна.
А хто не розуміє цю різницю,
нехай згадає, де його весна
і як весною осінь молодиться.

А поки літо, є лише вона
чужою полонянкою столиці.
І хай не роз’єднає нас війна,
а я не об’єднаю ваші лиця.

Усе іде, усе кудись тече.
Минуле розливається рікою.
Вона уже не кличе за собою.

А ти моє надійніше плече,
аж поки і тобі не допече,
що не були ми нерозлийводою.

08.2018

Немає друга істинного, свого,
душа якого – на семи вітрах,
і наче, навертаєшся до Бога,
коли твій успіх у його очах.

Такою є і суджена, і мила,
з якою лиш тобі і повезло.
І, може, лиш одна і підкорила,
що іншої такої не було!

У небі явно ті ще бюрократи!
Але своїх уміють парувати
і в юні, і у зрілі вже літа...

Якщо сама помітила поета,
який тобі присвячує сонети,
то ти одна-єдина – саме та.

08/18

Позичимо сюжети у Шекспіра.
Якщо є пара, буде і дует.
У ролі короля, Ромео, Ліра
не маємо відбою у Джульєтт.

Аби лише заточена рапіра,
якась медаль на фоні еполет,
тоді Амур і вибере кумира –
на щастя чи на горе амулет.

І являться улюблені герої.
Кохання запалає у двобої
об’єднаної арії сердець.

Тоді й сонети будуть як вінець
усього, що увінчане любов’ю –
негаданий і радісний кінець.


08.2018

В думках не зринули бажання, коли зірки униз летіли,
Вона угору не дивилась, приречено ковтала сльози.
Вона – легкий весняний промінь поміж судилищ і святилищ.
Вона вчинила нерозважно, не відчуваючи загрози.

Цікаво, де вона? В пустелі посеред ангельських потилиць,
Там, де скляні пречисті висі від неї не приймають позов?
А, може, просто і звичайно, коли іще не звечоріло,
Аби збагнути непрожите, мандрує небом у пірозі?

Вона – ромашка в чистім полі, яку спалив пекельний дотик,
Її світанки – без кохання, її самотність – океанна.
Відчайні крики у мовчанні почути був нездатним жоден,

Вони розтанули у тиші. Для неї літо – ненастанне.
Лети ж туди, сумлива німфо, навіки із дитинства родом,
Де час давно уже не плине, де вічність перев’яже рани.

2018

Невесело безжурному мені
дивитися на бісову роботу,
що люди в основному-то смішні,
такі смішні, аж плакати охота.

То забавляють Марса на війні,
то як орфеї ударяють струни,
то забувають звуки чарівні
і лаються як ідоли Перуна.

Але у цьому світі все не так.
І з букви ем заслужений чудак
натягує на деко арфи нерви.

І падають із неба деркачі,
і уночі вичитують сичі
науку осовілої Мінерви.

07.20l8

Коли її чекаю, оживаю
і серце б’ється, і пульсує кров,
і лірою душа моя співає,
і сила духу оживає знов.

І сумно аж за край, коли немає,
неначе я за іншою пішов
стежиною утраченого раю,
де на землі кінчається любов.

Але й тоді лишається надія,
і віра є, що не покине мрія,
і не одна чекає ще весна.

Якою б не була моя дорога,
усе одно єдиною у Бога
мелодією слова є вона.

07.2018

Усміхнена далеч зробила невпевнений порух,
Освітлена темінь соромилась бути собою,
Здавалось, що вічність минула уже відучора
І час половину життя відібрав у двобої.

Відкрита душа – то розчинена скринька Пандори,
А розум горлає святенником за аналоєм.
Та найголовніше зі мною, – навіки і поруч,
Хоча сьогодення іще й не такого накоїть.

Іде стрімголов, шкереберть очманіла епоха
І дати їй раду ніхто наодинці не зможе,
Бо їй наші прагнення – мовби об стіну горохом,

Її наші світлі пориви ніяк не тривожать.
Безцільно плетуться сміливці і страхополохи.
Хизується владою час – обважнілий вельможа.

2018

***
Нема тунелю – тільки крок.
Немає світла – біла вічність.
На переправі жде паром,
І невідомість блідо світить.

І передзвонює небес
Така близька невідворотність.
Фігура вбрана у рябе
Траву між зорями толочить.

І поля перекотиміф,
Й життя – безмежна шахівниця.
На вітрі доля тріпотить,
Мов на трепеті обрис листя.

І таємниця небуття
Запаморочлива й пречиста.

26.06. - 03.07.18 © Василь Кузан

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці - очерет,
На стінах осока - ще не прим"ята,
Вже хата вся - зелений мов намет.

Дажбоже мій, ти - чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата,
Зеленого вогню створив бо злет -
Оцю красу земну - зелені свята.

Здається в день цей - репає асфальт,
І упирі ховаються по норам.
Природа лік дає слабим і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, мій народ увесь співає,
Його здоровий, вільний дух літає!

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

***
Вітер такий, що згинає проміння –
Буря наснилася травню сьогодні.
Птахи голодні, бо крихти й насіння
Зметено метеослужбами. Годні

Плакати, падати на териконах
Міста, що плодить сміття інтелекту.
Дехто читає слова на іконах,
Але не вірить… а далі по тексту.

Заповідь перша… Бажання на грані.
Зброя під стрихом готова до кари.
Бджоли збирають із квітів герані
Видимість віри. Блукають отари

Там, де ні світла, ні Бога, ні пари…
Лиш одинокості відблиски ранні.

02.05.18 © Василь Кузан

Куди кому, а ратаю – до краю...
Виполюю у полі лободу.
А як чортополохи помічаю,
десятою дорогою іду.

Лукаве й гонорове оминаю,
і гуру, і фігуру обійду,
нікому нагая не обіцяю,
нікого за собою не веду.

Але оскому маю на ніяке.
Байдуже, чи зоїл то, чи піїт –
прощаю без’язике, язикате...

Не уповаю на лукавий рід,
а те, що має бестії ознаки,
записую у чорний кондуїт.

04. 2018

Повертаю до себе, додому,
на забуті круги нічиї.
І пригадую риси знайомі,
і вуаль на обличчі її.

Таланило мені на хороми:
то левади, то темні гаї,
то із нею у місті чужому
ми ішли у кіно як свої.

Але доля її не любила,
а у мене урізала крила,
розвела через ріки мости...

Як не зводили різні дороги,
та уже натомилися ноги
і до неї далеко іти.

03.18

Сон дорогого коштує, коли
являєшся такою ж молодою,
як і тоді, коли ми ще були
щасливими. І ти, і я - з тобою.

Літали і над нами янголи.
Ішли дощі і падали росою,
де ми нектари юності пили
і називались - нерозлийводою.

Але, буває..., буде уві сні,
ти знову руку подаєш мені...
Чого лише у світі не буває?
І ми йдемо. І сонце угорі
бажає нам до самої зорі
шукати час утраченого раю.

03.18

Ярило б’є у тулумбас.
Весна - ось-ось і засіяє.
І грішно убивати час,
коли на це часу немає.

Уже вибрикує Пегас.
Усе – у повені розмаю.
Які мотиви! А на нас
ніхто уваги не звертає.

Зима пручається, проте
весни осоння золоте
пробилося озиминою.

І сині проліски мої,
і непомітні ручаї
бринять прозорою росою.


03.18

Я не видумую, пишу,
допоки є іще чорнило.
Не очорню, а залишу
своє – парафії Ярила.

Пишу собі і не грішу,
малюючи небесні сили.
У пам’яті моїй ношу –
ясне, прозоре, зрозуміле.

Пересихає каламар,
моє перо ще не орлине,
але надія не покине.

Не вичерпався Божий дар,
якщо літає поміж хмар
душі моєї половина.


03.2018

Слова, слова... Яка то сила
тобою має володіти,
аби вони не спокусили
наївну душу неофіта.

Які то музи і світила
сприяють юному піїту
іти за ними до могили
і оминути сіті світу.

Але не буде оправдання
на цьому світі і на тому,
якщо погасне зірка рання.

І не поможе покаяння
ні у літах, ні молодому,
коли мине очарування.

03.2018

Ще десь блукають Ельмові вогні,
і шерхнуть очерети у болоті,
і чуються рулади голосні
невидимої птахи у польоті.

І досі бачу цяточки одні
у голубій небесній позолоті,
і чую, наче на тугій струні
вібрує тиша на найвищій ноті.

І ...падає. Але на те й поет,
аби одного разу у сонет
занотувати видиво далеке.

О! Чуєте? Лунає з висоти
мелодія такої чистоти,
аж завмирає луговий лелека.

03.2018

Згадалося, давно то все було.
Як зовсім юним мать хотів дружину:
Була щоб сама гарна на село,
Палка, струнка, пливла, а не ходила,

Товстіш руки заплетена коса
І голос солов’їний, серцю милий.
Із перцем дівка, зовсім не проста,
Кохали щоб і на руках носили.

Покрила сріблом осінь золота
І думи зморшками чоло укрили,
Немов вода біжать мої літа.

Та хоч змінився ззовні образ милий,
Говориш ти, що вже не молода, –
Носитиму до самої могили.

Я не той, щоб на покуті жити.
Візерунки Його на вікні.
Усміхаються дереворити,
що Поет імпонує мені.

Що не легко усіх полюбити
і плекати надію на те,
що і я заробляю на мито
за сіяння його золоте.

Що до нього я прагну душею,
поки сонце не з’їли орли…
І радіють мої янголи,
що іду я босоніж стернею
і тією крутою стезею,
за яку і його розп’яли.

                                      08.03.2018

***
Ніхто не підставить плече –
Усі зі своїми хрестами.
Буває, приходять до тями –
І думка словами стече.

Мов шепіт, під ноги впаде,
Розколе розпечений камінь…
Думки, що постали між нами,
Неначе спонтанне ґарде.

З дещицею смерті і волі
Пускають коріння. Із них
Наплодиться сотня малих –
Постануть поранені… Голі

На голці намистини днів.
А дійство почнеться о пів…

03.03.18 © Василь Кузан

Непохитно уперті пречисті ефірні вітри,
В оберемок ухоплені часом, несли дивосміх.
Роздоріжжя були, безперечно, лише до пори,
А потому лишилися тіні, сліпі і німі.

Сьогодення завжди і усюди собі на умі
І не хоче приймати до серця небесні дари.
І не кожен зуміє себе не згубити в юрмі,
І не кожен приймає необрані правила гри.

Навіть сонце породжує тіні й не може без них,
Сяйво місяця – темряву здатне спинити на крок.
Та не має ніколи небесне земної ціни.

Пропікає митця невід’ємне епохи тавро
І відсутня довершеність – тільки хиткі півтони…
І до скону зоріє актору незіграна роль.

2018

Далеко та близько є міста
У світі їх ліпше знають
Бо пам"яток більше мають
Реклам їх ворожить краса

Старожитностей там до ста
Трамваї вулицями гуляють
Чи на метро відстані долають
По спинах міцного моста

Подобається тут однак мені
Попасти всюди можна пішки
В морози чи осені пелені

Не лякає тут чорна кішка
Смієшся дівчатам чисто голений
Місяця світлого гойдаються ріжки

2009

Я знаходжу отруйні думки на життєвій дорозі
І нікуди не можу подіти, з собою несу.
А хотілося подумки жити в осяйнім чертозі
І не сльози з очей витирати, а Божу росу.

У бездушному світі, здається, і серце – заноза.
Таємниця найбільша – це те, що завжди поблизу.
За науку я дякую чемно сучасній епосі.
Хоч дивлюся у небо, та все-таки задніх пасу.

Але час пропонує себе і неоране поле,
Хоч краплини, якщо неможливо дістатися рік.
Хай минуле постійно в душі озивається болем

І відпущений термін відомий лише угорі,
Півжиття вистачає, аби озирнутись довкола,
Ну а решта – аби засівати тверді пустирі.

2018

Уже не буде ні нової,
ні неповторної пори.
Усе, що понесуть вітри,
було оманою і грою.

І не любов’ю будеш ти,
а героїнею поезій,
допоки повторяю стезі
на спалені мої мости.

Звучить те саме інтермецо
як із ясного неба грім.
Вся сила в імені твоїм.
Була ти милою. І – з перцем.
Та образ, врізаний у серце,
уже не витравиш нічим.

                                      2007

Всіх висот і глибин осягнути не зможу ніколи,
А тому вмиротворення тихе мені і не сниться,
Та залишився час – передчасно ще бити на сполох,
Вибирає шляхи невгамовна душа-витівниця.

Як дістатися Бога, – не знаю, бо я не теолог,
Не завжди він живе у душі і не завжди – в каплиці,
А у пошуках цих і життя – ніби разовий полиск
І у Вічності будуть, звичайно, лише одиниці.

Та жага пізнання все підштовхує в шию завзято
І постійно голодні і спраглі допитливі очі.
Так набридло невпинно дивитися часу у п’яти,

Зупинити його – надзвичайно багато охочих,
А безчасся й міжчасся не так уже й варто боятись,
Бо приречених небом ніколи ще час не зурочив.

2017

Коли жагою думки осяяні світи
У просторі і часі губились випадково,
Тоді усе прожите вкривав туман густий,
Розгойдувався зором якийсь непевний овид.

І розум був безсилим належно осягти
Такий хаос безмежний і змінені умови,
А пам’ять все кришила минуле на крихти,
Які на мить зникали і воскресали знову.

Правічний страх нового прощався назавжди,
Майбутнє посміхалось і простягало руку,
Надії оживали і танули льоди,

А день співав довкола привітно і стозвуко,
І сумніви, й тривоги він обертав на дим,
І час мене був згоден узяти на поруки.

2017

Все йде у Лету як і ця пора,
і наші юні весни за водою.
Лишається у пам'яті жура
за іншою незнаною тобою.

Минає і житейська суєта,
і все, чого душі буває мало,
коли і їй судилася не та,
якою ти із іншими бувала.

Але не забувається дует,
в якому був і я твоїм слугою,
і ти не доказала ще герою
роману, у якому цей сюжет
показує, що я …або – поет
і досі має бути поза грою.

                                      11.2017

В твоїх очах я майже потопаю.
Тріпоче серце... що це сталось з ним?
Та менш за все тепер про нього дбаю:
Хвилює час, швидкий перебіг днин...

Як житиму тоді, не уявляю,
Коли тебе – перлину із перлин, –
Твоїх очей заманливих глибин
Не буду бачить... Ось що серце крає!

Та чи годиться сумувать завчасно?
Сьогодні ще нікуди я не йду,
Ніщо не провіщає нам біду...

А літечко нам маки родить рясно.
І я ще, ніби, не такий старий...
На мить, будь ласка, поглядом зігрій.

Погуляли по білому світу.
Вирушаємо у майбуття.
Павутиною бабине літо
понесе пуповину життя.

Затуманює биті дороги
епопея у білі світи,
де нікому нема допомоги,
як немає до кого іти.

До Покрови ідуть українці.
Ойкумена дарує на мить,
поки серце за неї щемить,
заповітні свої таємниці.
Поки любимо волю як птиці,
летимо у небесну блакить.

                                      14.10.2017

Іде назустріч завтра, слабке і безборонне.
Реальне й недосяжне вихоплюють мечі.
За нами день прийдешній ані сльози не зронить,
Лукаво посміхнуться хвилини-втікачі.

І час, немов суворий сумлінний прикордонник,
Замкне в минуле двері і викине ключі.
Він з легкістю руйнує і трони, і корони
І на усі питання – насуплено мовчить.

Дарунок щедрий неба – його велика сила.
Увічнені хвилини – карбуються в словах.
Людський зміцнілий розум і сором запізнілий

Не мають аргументів сказати «постривай».
Усіх, що народились, він зустрічав зраділо,
Та хтось його прославив, а хтось його вбивав.

Поети цього не казали.
Чужі кумири і мої
очікують за волю сала.
Тепер – усі багатії.

І шило маємо, і мило.
Поезія іде на рать.
Про це зоїли говорили,
а нині й ці уже мовчать.

Зате у лірі – ати-бати,
а музу пишуть автомати.
Полову вимела війна,
але – гаряча, затяжна.
Немає вуйку що читати:
усе – поезія одна.

                              07.10.2017

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

Десь є дощі, а інде – холоди
і деінде між хмарами проб'ється
веселе сонце. Це воно сміється,
що дощові літають не сюди.

А я усе чекаю грозової.
Тоді уже і туча – не біда,
коли мою огудину напоїть
не замінима дощова вода.

Тоді й мені захочеться такої –
і прісної, і чистої, й живої,
цілющої як роси навесні,
коли душею хочеться співати,
і ластівка літає біля хати,
і сонце сяє ще у вишині.

                              09.2017

Вчорашній світ розтанув, наче дим,
Новий світогляд зріє на руїнах.
Не маючи ні кредо, ні мети,
Він ігнорує оплески і кпини.

Самотній спогад крізь малу шпарину,
Мов блискавка, майне вряди-годи,
Щоб розум, не помітивши заміни,
Чекав надалі неймовірних див.

Наївна віра, прагнення оманні
Торкають міражами дух людський
І променів із темінню змагання

Приваблюють уяву на віки.
Ілюзіям умисне потурання
Життя карає опіком легким.

2017

Уже по-осінньому душі ятрить
руде і опалене листя.
Над нами – прозорого неба блакить
і обрії, наче намисто.

Ідемо за луки до плеса озер,
де доля описує коло
і, наче, пливуть силуети галер
та хвилями дихає поле.

Уява малює моря-міражі.
Минуле моє із тобою
у осінь тече – за водою.
А літо уже на крутім віражі.
І осені ми у цей час не чужі.
До неї – подати рукою.

                              08.2017

Живемо у час перемін.
Така уже карта упала.
Не ми обирали, а він
у гавані долі причали.

У часу немає керма.
У люду опущені крила.
А на перепутті нема
кому напинати вітрила.

Надія веде уперед,
а вибору долі немає.
Ця дама у смужку буває...
І поки дорога не мед,
нехай хоч удачу поет
рукою за гриву тримає.

                              07.2017

Минає термін дії рандеву,
коли атрофувались апетити.
І ради чого я іще живу,
якщо немає ради кого жити?

А доля ще продовжує політ
і буде що недолі забувати.
Бодай іще якихось -надцять літ
мене у Леті є кому згадати.

І може бути, що стезя моя,
нечуваного ще багатія,
не заросте одними бур'янами.

Це означає, що не марно жив
і поки мав надію і любив,
то багатів майбутніми літами.

                              06.2017

Чуєш, мій ангеле неба,
як то я вторю тобі,
поки чекаю на тебе
у суєті і журбі?

Може і ти одиноко
маєшся десь уночі,
поки дрімаюче око
люду пильнують сичі?

Ніби чекають годину
заходу нашого дня…

…і колискову щодня, –
люлі, ой люлі, дитино.

Може, і ми двоєдині,
поки п'ємо на коня?

                              06.2017

А час іде, не знає він зупинку…
Бува летить, а то відпочиває,
але не віда втоми й на хвилинку.
Так день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу, 
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Із митей тих складається життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
За нею вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…

Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!

28.05.2017

Виснажлива одноманітність, заблудлі голоси і тіні
Зринають, множаться і тануть в долонях нетривкого часу.
Тонка межа лише умовна між дійсністю і сновидінням,
Роки ідуть квапливим кроком і нас, неначе свічку, гасять.

І відключив жорстокий всесвіт нахабно мікрофон сумлінню,
А лицемірство так природно й підступно одягає рясу.
Наш зір звикає поступово до світлотіней мерехтіння,
Цинічний розум не дивує сумна реальність без прикраси.

То застигає час, то плине, то піниться в шаленім вирі.
Він геніальний чи безумний? Цього напевне і не скажеш.
В його ляльковому театрі наявні і вожді, й кумири,

Сміється клоун, плаче блазень, ніколи не бракує вражень,
Та дуже рідко у виставі побачити вдається щирість
І відшукати у масовці упевнену поставу княжу.

2017

Відходить літо і дрижать несходжені дороги,
Хвилини-блискавки дарують просвіт нетривалий.
Безбожний час, що у душі позбавлений святого,
Руйнує зболені світи лиш порухом недбалим.

Непізнаний життєвий шлях, свавільний і розлогий,
Поставив тисячі силець прийдешнім на поталу.
Ми розбиваємо серця, скривавлюємо ноги,
А душі тягнуться увись, мов лиха і не знали.

Пророчі загадки планет і виверт сьогодення,
Проігнорований урок розпачливих колізій
Формують наших душ політ і спалахи натхнення.

За рогом досвід хихотить, показує мармизи.
Уламки нездійсненних мрій утратили імення.
А мудрість повагом іде і прийде під завісу.

2017

***
Відстань до серця вимірює куля. Вона
Знає коли наступити на горло герою.
Вічно захоплена пошуком цілі та грою,
Вірить: без неї закінчиться кожна війна.

Серце шукає рятунку в неточності куль.
Знає, що всіх умістити у собі не в змозі.
Котиться полем по ледь уловимій дорозі,
Множить шалену прицільність на зношений нуль.

Нуль, ніби яблучко чорне, вінчає мішень.
Мислить – без нього тим двом не зустрітись ніколи.
Пам'ять прожитих життів поміж комами коле:
Все, що напишуть, уляжеться в точне кліше.

Правда розлуки не може тягнутися вік.
В кулі єднає і смерть, і життя чоловік.

10.04.17

Далекий день украденого часу.
У хаті – тіні. Сонце у вікні.
Туди вертаюсь юним і щоразу
на серці веселішає мені.

Яка там особлива атмосфера
на смак, на дотик, запахи, слова!
Яка щемлива допотопна ера –
ікона-образ – Бозя, як жива!

Ось тільки-що грозою одгриміло
і за ліси полинули дощі.
Зі стріхи капле. Обдають кущі
росою руки, ноги, голе тіло,
коли душа умитися хотіла
у листі, де ховаються хрущі.

                              04.2017

Розлився день весняний безхмарною блакиттю,
В замилуванні сонце і вітер не дихне.
Застиг прозорий простір, немов химерний витязь,
Усміхнені хвилини забули про сумне.

Лице прудкого часу ще заспане, відкрите,
Він хутко вдягне маску, як тільки мить мине.
Ким буде він сьогодні, ти навіть не запитуй,
Нікому не відкриє бажання потайне.

Мислитель і філософ, убивця і провидець…
Він безліч різних ролей у себе увібрав,
Оскільки разом з людством проходив кожен східець,

У нього рани в серці і на плечах гора.
У Судний день останній він виступить як свідок,
А так його завдання – лише мімічна гра.

2017

коли свято напоює легені
то можна стояти аж до пришестя
бо коли свято напоює то холод
значення жодного немає

і де б ти не був а їхати треба
бо тільки так народжуються ісуси
і коли приходить недуга
урятовний жест є одним препаратом


бо високо ти розцвітаєш
як різдв"яна яблуня і світло густіє
у консистенцію прозорого меду

бо то січень чи грудень
коли ти читаєш глибокі рядки
коли свято напоює легені

Такий простий невідворотний сніг
Вкриває землю, пристрасті, тривоги,
Виблискує, іскриться вдалині,
Приборкує страхи і осторогу.

Поволі довшають зимові дні
І зменшуються до життя вимоги.
Майбутнє – нечітке, як уві сні,
Минуле – затіняє кожен спогад.

Мороз віконця всі розмалював,
Тому у них дивитись неможливо.
Рояться і сніжинки, і слова.

Душа від вітру й холоду вразлива,
Довкруж – ні пілігрима, ні волхва,
Та гріє серце нам Різдвяне диво.

2017

Чути плач луни земної рано-вранці, на світанні,
Перший промінь крає темінь, путь годинника невпинна…
Мудрий час фільтрує завжди недоладні сподівання,
Відступає день минулий, ніби вражений чужинець.

Світ змінити вже запізно, зостається споглядання,
Що усе ж не подарує серцю бажаний спочинок.
Дні були, як феєрверки і затемнення неждані,
Як поглянути сьогодні – непроглядна мішанина.

І глибини, і вершини, і звичайне, й виняткове
Час в мозаїку складає в дивному калейдоскопі:
І його безглузда жертва, і обранець випадковий,

Відігравши певні ролі, перетворяться на попіл;
І вінці його невічні, і лавровий, і терновий,
Тих лише він поважає, що йому чинили опір.

2016