Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Вітер гасить свічки у корзинах.
Пахне паска святами і снігом.
Діти гріються димом і грою
І довкола просвітлено бігають.

Ця молитва змиває судимість
З непідсудного Божого сина.
У поклонах згинаються спини –
Віра вогник запалює тихо…

І Христос воскресає, й спокуса:
Перевірити душу на міцність.
Але вже дозріває в судинах
Те вино, що судилося пити.

Сивину розфарбовує сонце,
Наче крашанку, в золото літа.

13.04.15

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

І тихо у п"янких обіймах танем
Шепочеш, кажучи: «Коханий! Мій!»
Тону в твоїм волоссі, як у манні,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.

Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
І ось воно – вулканне вивергання –
Мій голосе, від щастя занімій.

У напівсні я це побачив диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Вертаюся в життя оце мінливе

Зазнати знов розлуки і біди?
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, не буди.
5.04.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Вербовим котикам хотілося тепла
А їх у іній квітень загортає…
Торкається до білосніжних таїн
Лякливих променів золочена вуаль.

Слизькій дорозі сняться віслюки
Й просвітлений, надихнений Месія,
Він зерна слів попри асфальту сіє,
Схиляючи думками будяки.

Безликий натовп осторонь тече
І баранців пускає за водою,
У жертву їх приносячи. Плече
Уже готове до хреста. Густою

Молитвою лягають жовті тіні.
Шукає Лазар сенс у воскресінні.

05.04.15

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає -
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.
Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах - храмові гаї...
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди - втрачено надію -
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

Птахи співають тут безперестану -
Ти вслухайся, ті звуки - наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то - поет!)

Красі природи заспіва осанну.
І вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану
Гортають вічність, як скрижалі вед.

Мовчи мені. Нехай шумлять отави,
Безмовно, як лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво...

І вже оця шляхетна глушина -
Немов зорі вечірньої заграва -
Весна іскриться сонцем запашна.

28.03.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.
Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?
Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

Спускалося в низини і так спокійно гасло
Усе, що йде на хвилі піднесення і втіхи.
І зайвими ставали обітниці і гасла,
Надії помирали приречено і тихо.

Ті, що в сини годяться, відчули присмак лиха:
Чола торкнулась мудрість раніше за сивини.
А декого у вічність забрав смертельний вихор,
Не давши зрозуміти, у чім його провина.

Не до ладу сміялись і плакали невчасно
Годинникові стрілки, руйнуючи закони.
Усі в життя приходять помріяти про щастя,

Вдивляючись у небо, як в очі на іконі.
Чи варто сподіватись, що час комусь пояснить,
Коли для благодаті підставити долоні?

2015

Сказав той демон, що мене він поверне додому.
Ті сутінкові землі я згадував насилу:
Небесний вітер там гуляв би терасами пласкими,
Та б’ється він дарма об балюстраду мармурову.
Внизу ж, удалині, під тісним павутинням
Із куполів та веж, розкинулося море.
Ще раз – мені він говорив – на ті прадавні гори
Я підіймусь, щоб з них почути відголосся піни.

Він все це обіцяв; як тільки сонце згасло,
Ми увійшли у землі вогняних басейнів,
Де на червоно-золотих престолах безіменні
Боги здригалися в страхах за долю власну.
І, врешті, море ми почули в порожній, чорній ночі.
«Це був твій дім», - сміявся він, - «коли ще мав ти очі!»

В безглузду пустку демон мене вивів.
Світ простору позаду мерехтів,
Коли я час з причинністю покинув,
І Хаос без межі та форми вздрів.

Господь Всевишній там в пітьмі бурчав
Про те, чим марив Він без розуміння.
А поруч ідіотський вир кружляв
Аморфних кажанів, охоплених тремтінням.

Все шаленіло в танці під тонке ниття
Поламаної флейти в лапах потойбічних,
І хвилі звуків, що лунали без пуття,
Закони Всесвіту встановлювали вічні.
"Я Посланець Його" - мій демон заявив,
І у зневазі Панську голову розбив.

Весна приходить восьмого чомусь,
Крізь квіти зазирає в нескінченність.
Вальсує сонце лагідно і чемно,
Котам дарує голос і трубу.

І вже звучать закличні позивні,
Хвости антен виловлюють сигнали,
Записувати нікому в аннали –
Усі в любов занурені. Сумні

Слова зійшли снігами в небуття –
Попереду кохання і натхнення.
Життя – непереборне одкровення,
Первісне незбагненне почуття.

Бажання маю, певно, неспроста
У чомусь бути схожим на кота.

08.03.15

З терпкою тугою тьмяніли далі,
По швах тріщало тло світобудови.
Страшні клуби вселенських аномалій
Випростували щупальці раптово.

Та хто й коли до того був готовий,
Коли зневіра поглядом свердлила?
Цитатами жбурляли суєслови.
Пропагували варварство Аттіли.

Сплели обійми лінощі і дурість,
Нездара тисне безладу правицю.
Приваблюють сміливців амбразури.

Життя і смерть – постійна шахівниця,
Де вічна пам'ять бродить у зажурі
І час відводить крижані зіниці.

2015

Вінок сонетів
1.
ми стоїмо на березі любові
і рук твоїх торкається рука
мелодію нам виграє ріка
і ми до несподіванок готові

час поверта назад на триста літ
та ні зо п’ять разів по триста
коли була вода у ріках чиста
не був таким холодним ще цей світ

а ми такі безпечні і наївні
(не мож судьбу купити на гуртівні)
про долю кожен мріяв нею снив

десь вчився і любити і страждати
як не потрапить в ревнощів лещата
ось наші кроки наче хтось спинив

2.

ось наші кроки наче хтось спинив
і береги освячені й омиті
такі короткі неповторні миті
за знайдену любов а не з вини

вертає час то ми про це молили
і мріяли про це ми в унісон
десь поцілунок мов дитячий сон
перед рікою ми здаємося малими

ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
дивлюсь як вперше у зіниці милі
і добре знаю що не завинив

збігає знову ж та вода цілюща
і як нам зберегти її… тому що
з весни стежина стелиться до жнив
3.
з весни стежина стелиться до жнив
як мрії що несуть за океани
як в юності з любові наче п’яним
хтось зверху нам про зустріч подзвонив

і як тут на шляху не оступитись
коли найгарячіша в жилах кров
за мріями не бігти стрімголов
при виборі такім не помилитись

ось ти завжди красива й молода
переплетуться доля і … вода
а будні нам неначе дні святкові

і нам сміються зорі як блавати
ми ще вчимося світ розпізнавати
серця ж порозумілись на півслові


4.
серця ж порозумілись на півслові
ми перейшли уже чимало рік
але на цій нам зустріч хтось прорік
як відцвітали котики вербові

зректись не можна почуття такого
від погляду аж серденько щемить
спинися мите та бодай на мить
ні! більш не закохаюся ні в кого

нехай нам світить зірка світанкова
ми свого щастя віднайшли підкову
прийшли на берег щоби порадіти

змалюємо його в художнім стилі
є відчуття що ми уже стокрилі
та ми як ті малі маленькі діти



5.
та ми як ті малі маленькі діти
і що нам ті епохи і віки
вже знову ми на березі ріки
прийшла пора кохати і радіти

ось берег наш і наші небеса
і ми долаєм вже безмежні милі
ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
надія наче зірка не згаса

надію перемножено на віру
немов уперше видихаю: в і р ю
а хвилі нас у даль у даль зовуть

ріка життя як океан в безмежжі
немов переплелась в однобережжя
проходять люди нас не пізнають


6.
проходять люди нас не пізнають
від наших кроків ожива каміння
ніхто не бачив ще його коріння
тепло воно вбирає а не лють

десь на ріці вже безліч є мостів
а нам одного нині забагато
хоч ми як люди мов птахи крилаті –
любові крила крила не прості

десь нас нема і нам не червоніти
хай луснуть усі заздрісники світу
земля благословляє нашу путь

та люди ми і десь між берегами
лунають хвиль низькі й високі гами
а десь вітрище і дощі десь ллють

7.
а десь вітрище і дощі десь ллють
та берег наш барвисто кольоровий
настояні на часові й на слові
надія й віра нам привіти шлють

вони переплелись навіки вмить
нехай хода ще наша не змужніла
та вже стежина вибілено біла
на ній слідів до тебе не розмить

ось літечко з весною вже «на ви»
і ми удвох нам день зійшов новий
його з тепла і пісні перелито

п’янить бузковий неповторний квіт
неначе вперше за мільйони літ
на наших берегах квітує літо

8.
на наших берегах квітує літо
уже серця на відстані руки
не роз’єднати їх через віки
ми хочем заховатися від світу

впіймати б ту одну єдину мить
щоб не уздріло нас те злеє око
знайдемо тінь під ясенем високим
удвох страждати легше… а любить

високі почуття поміж людьми є
вода всіх рік його вже не розмиє
благословила кроки зірка рання

завдячуємо їй за це щодня
очей твоїх не помічаю дна
і крізь віки іде до нас світання

9.
і крізь віки іде до нас світання
не думи час обходить а думки
водиці збігло вдосталь за роки
до нас іде сподіване кохання

що нам зійшло із першою зорею
засяяло у першім з наших слів
і кожен з нас його як вмів зігрів
та й оспівати спробував хореєм

спішили ми страждати і любить
якби тоді нам мудрості? якби
ми б зрозуміли – доля невблаганна

чому ж зіниці світять як вогні
не відпускає як живий магніт
твоїх очей глибокість океанна



10.
твоїх очей глибокість океанна
притягує і через сотні днів
і там вже на самому дні
є таїна як всесвіт невпізнанна

перепливає зустріч у життя
мов хвиля що зливається у хвилю
з тобою я дороги всі осилю
назад уже не буде вороття

на берег наш прийшли ми не даремно
бо він такий один на суші земній
як голос неповторний в голосах

і ніжний він і теплий і високий
а день благословляє наші кроки
і ясність наче зірка не згаса


11.
і ясність наче зірка не згаса
і зелен ясен легінь гоноровий
сховати хоче таїну любові
кохання ave1 лине в небесах

воно розпочинається з води
як нас благословляють у дорогу
так легше переносяться тривоги
і не страшний далекий шлях ходи

на ньому ще до наших берегів
дрібненькі сльози молодих снігів
невдачі стартів оплески завершень

з поміж дівчат побачив (не дружин)
під небесами тисячі стежин
омріяні в час успіхів і звершень

1 будь здоровий (з латині);



12.
омріяні в час успіхів і звершень
ці зустрічі і кроки ясени
десь кожен ними дихав ними снив
і кожне найсолодше як найперше

і є ще мить як день отой новий
ми прагнули його не відпускати
і вкотре ми прийшли щоби зібрати
ті чисті роси з першої трави

вернулися з віддалених планет
у високосний рік зродивсь сонет
і той рядок про осінь нашу першу

бо й через сотні літ в душі весна
знов береги що поєднали нас
сьогодні нам радіють як уперше



13.
сьогодні нам радіють як уперше
роса каміння води в берегах
у нас сьогодні безліч переваг
ми разом – це одна з найперших

і єдність вже дощами не розмить
нехай ще запитання в кожнім слові
(ні! забагато не бува любові)
переплелись серця і руки вмить

а хвилі все у даль біжать регочуть
і вже пів світа під покровом ночі
і ти вся неповторність і краса

вже не згорять слова оці високі
земля благословляє наші кроки
той берег наш і наші небеса


14.
той берег наш і наші небеса
ранкові роси ясени і трави
і наше щастя в надміцній оправі
надія квітне в наших голосах

через століття грози і вітри
стежину не сховають зі слідами
зернина кожна борг віддасть плодами
поллється ясність світла десь згори

мільйонний раз не йду – лечу до тебе
цілує сонце ліс гаї і небо
твоє волосся і уста медові

пливе між берегами наша путь
спиняємось щоби усе збагнуть
ми стоїмо на березі любові


15.

ми стоїмо на березі любові
ось наші кроки наче хтось спинив
з весни стежина стелиться до жнив
серця порозумілись на півслові

та ми як ті малі маленькі діти
проходять люди нас не пізнають
а десь вітрище і дощі десь лють
на наших берегах квітує літо

і крізь віки іде до нас світання
твоїх очей глибокість океанна
і ясність наче зірка не згаса

омріяні в час успіхів і звершень
сьогодні нам радіють як уперше
той берег наш і наші небеса
1.12.2014 – 30.01.2015р.р.

Холодним сяйвом вічне сонце світить,
Думок відбитки губляться в снігу.
Загуслий час, у просторі пролитий,
Силкується приборкати пиху.

Оманливу зимову святодію
Розмитим блиском ілюструє день.
В довіру втершись, віхола-завія
Співає заспокійливих пісень.

А сни барвисті, як ведмідь в барлозі,
Безперестанно смокчуть лапи мрій.
Мороз тримає серце у облозі,

Мигоче у очах сніжинок рій...
Терпіти погляд сонця не у змозі,
Зима втече о весняній порі.

2015

І музику, де плаче глибина,
Писав би, як всесильнії Богове,
Дев`ятий вал там гребінь вигина
У океані, що коханням повен.

Неначе з мариніста полотна
Являється те видиво чудове –
Сімнадцята соната долина,
Яку безсмертний сотворив Бетховен.

Не місце мов тут пристрастям дрібним,
Та мстить красі раптовий нафти вилив,
З душевної він ллється мілини…

Любов, як і мелодія – мінлива:
То – миру флейтА, ТО – труба війни
Зривається акордами бурхливо.

4.01. 7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Як подивимось часу у вічі – не бачимо дна,
Та йому недоречно сказати про очі бездонні.
Від минулого нас відділяє прозора стіна,
А майбутнє відпустить на волю новітніх драконів.

І у вирі безвиході, втрат і моральних агоній
Переконлива мудрість байдужості прихисток дасть.
Освятили дорогу убивцям лунаючі дзвони
І ховають антихристи совість за іконостас.

В лабіринтах безчасся по колу події вертілись...
Винуватців шукають нащадки крізь марево літ,
Обирають кумирів собі з каяттям запізнілим.

Із віками призначення гублять фортеці-кремлі.
І на зламах епох – вже інакші прогресу мірила.
І поставить філософу Вічність печать на чолі...

2015

Коли у тебе є ще я,
то є й емоцій ціле море.
І тільки цим душа моя
зуміє зрушити і гори.

І поки є у мене ти,
то буде жити і надія,
що у юдолі самоти
не погасає світла мрія.

Зорею ранньою явись,
побудь ще інколи зі мною
туманом, білою габою.

Коли я полечу увись
не забувай, що ми колись
просне́мося озиминою.

                              2004

Сьогодні місяць – мов звізда
В руках у хлопця з Бетлегема.
І ніби, чути: Коляда
Звучить віддалено із неба.
Христос рождається і ми
Із ним рождаємося. Боже!
Зроби щасливими людьми
Закоханих. Най переможе
Любов і правда. Снігу кинь
За комір тим, хто продається,
Щоб їм кутя – гіркий полин,
А нам – ряди мажорних терцій.
Бо Ти – Любов. Бо в ніч Різдва
Бувають щедрими дива!

06.01.15

Моє «добраніч» зникло в темноті,
Упало в порожнечу недовіри.
Порфіри буре скло лишає діри
На небі почуття. А золоті

Слова, неначе птиці у руці
До тебе прагнуть вирватись, летіти…
Ми, інколи, такі, неначе діти
Рвемо роман на просто папірці…

Чужа печаль ятрить духовний світ,
Чужі ікони моляться і плачуть,
А ти стіну будуєш на додачу
І на стіні малюєш пустоцвіт.

Але я сію стільки спраглих літ –
Слова вростають кварцом у граніт.

02.01.15

У році синьої кози, щоб вам ні горя, ні сльози.
А ця коза ще й дерев’яна – щоб доля не бувала п’яна.
Щоб з кожним келихом вина в минуле йшла оця війна,
Що то гібридна, то АТО… – Нехай не гине вже ніхто!

Єдине побажання зле – нехай ху*ло оте помре!
Але, то там. Ну а у нас нехай все буде – вищий клас!
Хай буде все, як у раю. Кредити всі – щоб по нулю!
Нехай добром зігріє хата – красива, радісна, багата.

Щоби машина, дача, дім – щоб діти гралися у нім,
Щоби довкола дому – сад. Нехай у душах буде лад.
Нехай Вкраїна процвітає, ніхто із нас біди не знає,
І хай солдати, в решті-решт, візьмуть цю владу під арешт.

Щоб ми повірили у себе, щоб зрозуміли: що нам треба?
Щоб мудрості, любові, сили ми всі від Бога попросили.

31.12.14

принижень досить далі більше
залиють сльози лиш тому
що досі непосильну нішу
я перла догори кому

писала вірші повен місяць
здивовано дивився вниз
мала ти певна що павіси
йому потрібні чи каприз

бруківку почорнілих вулиць
дбайливо білим полотном
укриє грудень тіло тулить
пригорне під своє крило

тобі мої займуться вірші
згорять ущент і білий дим
підхопить непосильну нішу
і понесе а ти за ним

банальний погляд аж донебно
звикай мені тебе не треба
2014

1-й.

Мир засыпал...Я не нашёл слова.
В душе моей среди ночного бденья
Дрожала тонко ночи тетива,
Чтоб выстрелить стрелой забвенья.

Я шёл босой среди седых равнин.
Мой дух витал,желающий покоя,-
Он был до боли тягостно одним
В пространстве разноликом.Как изгоем,

Себя я чувствовал в глуши молчанья,
И будто кто-то,а не я – другой,
Глядит на мир с опущенной главой,

Рукой ловя немое ожиданье
Ответа на вопрос простой:
За грех какой несу я наказанье?

2-й.

За грех какой дано мне наказанье?
Слова мертвы,не оживая эхом.
И от бессилья я рыдаю смехом,
Похожим на шаманское камланье…

Мой крик тонул в реке оцепененья,
Не одолев течения свинцовых вод.
Смешались свет и мгла в водоворот,
Рождая хаос вечного сомненья.

Я знал, что это вовсе не спроста,-
Клубится зло коричневым туманом,
Скрывая раны Вечного Христа.

А я в ином ищу прозренья,
Тащась дорогой в никуда,
Пронзённый острым лезвием обмана…

3-й.

Пронзённый острым лезвием обмана,
Мне было ясно – суть обнажена,
Как солнца луч и полная луна,
Блестящие на водах океана.

Я не искал простого оправданья,
За грех невольный и за вольный грех,-
И разбивал себя о камни наказанья
В паденьях вниз, когда стремился вверх.

Мой дух парил, испив освобожденья,
Летя в просторах посреди равнин.
И мир другой без старого названья

Глядел глазами источая смех,
За тщету всех моих страданий,
В сетях которых был я не один…

Пустеля Сходу сипле камінці
На конус часу. Коромисло долі,
Мов терези Феміди… В молоці
Туману загубилися тополі.

Застуда ночі криє настом сніг,
Мов іскри звуків креше із ялини,
А ти вростаєш розумом у книг
Нечитано-неорані глибини.

Немов зерно – на камінь. Далебі,
Знання без віри марно здобувати,
Як марно йти богиням у солдати.

Але ж ідуть. Закони тут слабі:
Ті, що звання купили й ордени –
Не відчувають за війну вини…

11-12.12.14

На таці повні – келихи безсонь.
Сонати слів, сліпі котятка щастя…
Кохання неприборканий вогонь,
Колючі циферблати на зап’ястях

І тіні переораних осонь
Відсвічують опалим жовтолистом.
Цілунками торкаючись до скронь,
На шию дня обірваним намистом

Лягає вечір… Набряки повік
Нагадують: вже світу сниться літо,
Лякливий верес, теплий базилік
І серце, що приречене боліти…

Бо ти – не тут. І я – не там…
І оцет – висохлим вустам.

05-06.12.2014

Пускає грудень метастази
У вени рік, у м’язи гір…
Крихка наближеність поразок
Тамує води, гострить зір.

Дзвенить повітря кришталево,
Прозорішає повні край…
Зими і стужі королево,
Помилуй і не покарай

Цю заметіль, що заховалась,
Цей сніг, що випав десь не тут,
Ці грудня вимоклі підвали
І променів вологий жмут.

Невизначеність перспективи…
Кохатися нові мотиви.

04.12.14

обійми мене, обійми
запитально, що буде далі?
розцілуй, до грудей тули
через вулицю перед раєм

обійми, і жіночий стан
океанним буде припливом
обійми мене і нехай
усміхаються ангели мило

обійми, і тонка вуаль
іспаде із лиця моментно,
заясіється брама в рай
перламутровим флюорисцентом

у чеканні трамваю зими
у обіймах прощальних ми
2014

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Ядуче світло крізь олжу
І маски, що вросли в обличчя…
Ці сльози, що ніяк не личать
І ці слова, що не скажу

Нікому більше… Ці обручки,
Що мов кайданки прикували
До батареї… Ці овали
Довкола осені… Повзуча

Зневіра, зболеність, зневага
До ненаситних зазіхань
На волю втомлену. Нехай
Із вени витече відвага

Й бажання жити… Купол віри
Не затуляє в небі діри.

17.11.14

Війна як дім. Жаскі реалії…
Вростає тіло у бетон
І сон у касці не вкладається
У голову. Лякливий сон.

А дух епічний. Жоден снайпер
Не може вцілити у дух.
Тіла убитих розкладаються,
Але нема щурів і мух…

Бо все згоріло і розплавилось,
Хоча за мурами – мороз.
Противник гріє нас напалмами,
Привчає до великих доз.

Ми живемо. Наш дім – війна.
Та кажуть: хтось його продав…

09.11.14

Так повно смутку у твоїх очах,
Неначе сліз у українських віршах.
Стікає з неба запізнілий час
І сам себе обіцянками тішить.

Така зневіра! Кутиками губ
Опущено донизу крила віри.
У гіркоту занурює вербу
Туман образи. Ніби чорні діри,

Притягують печаль твоїх зіниць
Невтішні думи. Відчай полохливий
Пустив коріння. Сльози, мов човни
У морі тонуть. Вересневі зливи

Ідуть до грудня. Подих мовчазний
Зім’яте серце тисне до стіни.

04.11.14

Не пишеться. Поранені слова
Висять, немов думки егоцентричні
У госпіталі древньому. Психея
Піклується про хлопців під замком.

Один лежить, задивлений у стелю,
І стелить дим, щоби закрити трупи,
А інший втупив погляд в порожнечу
І жне колосся помсти. Та кому?

Не видно ран. Вціліли руки й ноги…
Лише душа розірвана на клапті,
Прострелена навиліт з Калаша
І зорана, неначе Градом поле.

Можливо, мами залатали б діри,
Та санітар, як той циклоп – на вході.

02.11.14

Куди іду? Хіба я знаю,
куди недоля заведе.
Якщо і тут немає раю,
тоді нема його ніде.

Але звикаючи до пекла
у веремії суєти,
я оминаю літо тепле,
аби до осені іти.

А поки все ще проводжає
весна надії, а зима –
не обігріє, то чекає,
коли оказії нема,
що хтось таки поспівчуває,
як не освистує юрма.

                              10.2014

Старий водію, дякую тобі
за гравійоване дорожнє тло,
за чистий дим коліс і, далебі,
за нехитке октанове число,

за злагоджену ритміку поршнів
і за відмову кожному менту,
за друга, що позаду захропів
після важкої зміни на посту,

за руни, що ти на кермо набив,
за високо настроєний клаксон,
за мерехтіння митниць і портів
зі схлипуванням валу в унісон

і за навислу перед лобовим
пластмаску з намальованим святим.

28.10.14

У пелюстках ти – квіти, мов тотем
Тобі дають натхнення й низку тем,
Пришитих павутинням до листків,
Що облітають з дерева. Хотів

Тобі подарувати білих айстр
Букетик незабутній. Тільки Сартр
Трактує все не так. Це вибір твій:
Себе творити та іти у бій

За право бути Панною, а чи
Пливти за течією. Живучи,
Йдучи через нудоту до мети,
Я усвідомив, що майбутнє – ти.

В букеті сонць надихнено цвіте
Усміхнена Богиня хризантем.

27.10.14

Ну ось вона – народна перемога.
Тепер єднайтесь у одне ядро:
свобода, батьківщина й допомога
самим собі і людям на добро.

А як і не проходить правий сектор,
то голосуйте за його права –
направити електоральний вектор
туди, де б’є гетьманська булава.

Скасуйте гімняну́ недоторканість,
люструйте опозицію дурну,
щоб оновити Раду ще одну...
І не прогайте історичну даність:
без віче і черго́вого Майдану
очолити і виграти війну.

                              26.10.2014

Ця осінь схожа на жебрачку,
То злота просить, то тепла.
Знайшла цукерок мокру пачку,
Розсипала… Перетекла
Сльоза через межу надії.
Ніхто не втішить, тільки ніч
Від понеділка до неділі
У шибку стукає… На піч
У хату проситься зігрітись,
Одежу висушити і
Приготувати з листя ліки
І випити. Такі земні
Її потреби, тільки де
Притулок дервішка знайде?

23.10.14

Завантаження осені. Сорок відсотків.
Пожовтіли зіниці у старого крота.
Вже збирається листя на вечорниці
Під березами сірими. Ця простота

І графічність накреслених ліній, узорів
Переорює душу відсутністю мрій.
Лиш печаль, мов туман, заповзає у звори
І думки перелітні збираються в рій.

Скоро вже опаде ця одежа промокла,
Шелестливою ковдрою вкриє стежки.
Між лопатками щось чи пече, а чи смокче
І тягар навалився занадто важкий

На плечі нахилені. Зболені руки
Відчувають в’язку прохолоду розлуки.

19-20.10.14

Плетиво фарб і звуків.
Спалене в рудо літо.
З білих і жовтих літер
Добрим привітом вітер.

Шум. Каблучковий стукіт.
Те ледве чутне соло
Теплого дня і слово
Виписане прозоро.

Сонця шматочки виснуть
Поміж землею й небом.
Променями навмисно
Чисто прозоро й ніжно.
Променями, ну звісно,
Перелечу до тебе.

До 2005р.

Просвічують, немов Пулюй, слова осінні…
Ти, легковажачи усім, лежиш на сіні.
Повз тебе плине цілий світ і всі проблеми,
А ти, задивлена в любов, тасуєш теми.

Пасуться гуси край воріт, печаль ґелґоче,
Косе проміння на землі зігрітись хоче,
Прозоре сонце із-за хат волосся гладить.
Твоїх думок чорновики не мають влади.

Ти вся живеш у відчуттях – ніяких логік.
Усе, що збуджує тебе, втрачає облік.
А що дратує, бісить що, веде до стресів –
То, певно, знаю тільки я – то не для преси.

Але тепер це все пусте! Безпретензійно
У себе дивишся, бо є лиш ти і тіні!

13.10.14

Пуйло ваш хутін. Ясно і дитині,
Хто він такий і з чим його їдять,
І те, що п’яна промосковська рать
Витворює з народом нашим нині.

Задумайтесь, кацапи (суки, гадь!!!) –
Що ваші діти роблять в Україні.
Чи їм знамена наші жовто-сині
Поперек горла кісткою стоять?!

Чи ви придурки, чи звичайне чмо? –
А як іще вас називати? – Мо,
Вам невтямки, і хата ваша з краю?

У вибухах триклятої війни
Вкраїнці гинуть. Ваші теж сини,
Та тільки їм нема шляху до раю.

Кава з коханою – радість.
Радість з коханою – рай!
Вітер гойдає фіранку,
Син ухопився за край

Щастя, що мов скатертина
Ковзає з гладі стола…
Я доторкнувся до трему,
Ти за покірність взяла

І пригорнула до серця,
І повела до узвись
Духу, натхнення, прощення…
Долями ми обнялись.

Долі сплелися в косу.
…Витри з обличчя росу…

06.10.14

І все-таки – осінь. І ось таки знову
у колір веселки одягнений ліс,
і сонечко ллється крізь небо ранкове
у паморозь сиву прозорих беріз.

Як завше усміхнене бабине літо
снує павутинням декори свої,
і ловить у пелену жовте намисто,
розсипане вітром під ноги гаїв.

Із пагорбів змита художня палітра
гарячого миру суворого світу.
Небесне бюро прогнозує грозу.

Дугою блакитною річечка в’ється,
і сонце, здається, ось-ось усміхнеться,
змахнувши нарешті останню сльозу.

М.

Моя Королева світанків
У коконі сумніву тче
Малюнки, що медом розтануть,
Кохання, що Богом стає.

Столітні троянди гойдають
В пелюстках проміння святе.
Моя Королева до ранку
Без мене ніяк не засне.

Її золотаве волосся,
Шанелевий шлейф почуттів,
Її оксамитовий досвід
У серці любистком осів.

Вживаюся мовчки у роль,
Я тільки із нею – Король!

05.10.14

Огортає безглуздя знайому реальність,
Розтікаються контури звичних уявлень.
Ще і близько акордів не чути фінальних.
Тих, що марно загинули, звісно, прославлять.

Де немає пророків, потрібні герої,
Там, де мудрість відсутня, потрібна сміливість.
Непочуті охриплі Кассандри у Троях.
І до розуму безум завжди нечутливий.

Духи крові і смерті сліпі і жорстокі.
Накопичує сили хаос-ненажера
І назавжди тікає і губиться спокій.

Невимовно радіють свавільні химери.
Сумно тягнуться дні, не рахуючи кроків,
Ніби час провалився у втрачених ерах.

2014

У горобини листя золоте,
А ягоди – мов молоді рубіни…
Вже вересень акордами плете
Із павутиння небокраї сині.

А очі сиплють іскорки. Летить
Тонка дотичність до твоєї суті
По викрученій лінії століть
До мрії недосяжної. У сутінь

Схиляє сонце голову свою,
Вербові арки прихиляють вечір,
А я перед тобою не стою,
А крилами зігріти хочу плечі

І серце… І усю тебе, бо ти
Умієш по воді святій іти.

24.09.14

Десь горобина обпікає мрії
Торкаючись до пальців, мов до струн.
Крізь листя сонце поцілунки сіє,
Малює вечір білохмарну гру

Чуттями, перевтіленнями тіла
У янгольське окрилене єство…
…Твоя душа до щастя долетіла
І Богу поклонилася за двох…

Червоних ягід лагідне намисто
Лягло на шию, випустило сік
У кров кохання. Солов’їносвистом
Крізь груди погляд ніжністю протік…

Хотілося іти з тобою далі
І розчинятись в музиці печалі…

22.09.14