Коли пролунає, – пора до небес
на спокій у інші покої, –
покину сей світ недоконаний. Весь.
А свій понесу за собою.

Прозорою, легкою буде сума
земної юдолі і раю.
А що ревізує зима і пітьма,
нікому не заповідаю.

Залишу на пам'ять почуті слова,
побачені візії краю,
якими забита моя голова,
допоки по світу гуляю.

І поки ще сам добачаю, що є
у цьому – у білому – це житіє,
помічене ще до обідні,
нехай не минає видіння моє,
що небо сіяє, зозуля кує
і люди – душею не бідні.

                                      12.2017

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…

…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…

Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…

…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…

…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!

…Уста Земель нашіптують молитву.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Так, наче камінчики,
щільно один до одного,
без жодної краплі цементу:
сонце у вікна,
ясні молоді обличчя
і – діамантом на дні свідомості –
блакитні озера Твоїх очей…

Ввесь світ починає тулитися
бешкетним пухнастим котиком
до моєї голої литки.
2017р.

Під вересневим сонцем самотності
ще стигнуть слова,
важніють і повняться силою
аби прорости крізь асфальт
або трепетну душу.
А по темних закутках мозку
Ізлазяться звуки, мов змії, в клубок…

І я щось плестиму з тієї вовни.
Побачимо: светр чи кольчугу?
2017р.

Час плине швидко, мов неосяжна гірська ріка
Чи є хтось в світі, хто би на нього не нарікав?!
Лиш тільки літо було та знову прийшла зима
Ти обернувся, а вже не маєш того, що мав

Життя крізь пальці сочиться наче річний пісок
На гілках квіти з крижинок льоду, а був бузок
Що навесні нас бавив спалахом своїх натхнень
Але є віра - за ніччю знову настане день

Так буде завжди, природа tempora вже така
Час – течія є, прямує в вічність ріка з струмка
Він нами править, ми наче бранці, допоки він
Не зупинив ще життя земного недовгий плин

Час невловимий, він наче є, втім, його нема
Тож планувати чи рахувати його дарма
Для нас він простір, що йде з зачаття у небуття
Але, насправді, все це омана, час - відчуття

Не відкладаймо на післязавтра життя своє
Латинське ego перекладають як «той, що є»
Є тільки зараз, в оцю годину, лише одну
Що було й буде, не екзистує, подібно сну.

ІІ
Життя прожити вартує точно лише живим
В часу потоці пливу у шлюпці і ти пливи
Пливи поблизу, я хочу чути твій баритон
Змахни весельцем, хай занесе нас в якийсь затон

Човнів пелюстки притягне мірта, а в ній причал
Він зветься зустріч, яка розгонить мою печаль
Там Хронос протос скерує звуком, зупинить час,
Скоротить відстань, що розділяла раніше нас

Нехай зима вже, я згодна навіть на темну ніч
Є перевага бо вже не видно й не чутно ніц
Нехай не видно, нехай запізно, але ж це ти
Зі снів своїх дерзнув нарешті в мої зайти

Я хочу чути про що завгодно, лише кажи
Ловити голос твій, чоловіче, не мій, чужий
Чужий і рідний, із найдорожчих, хто тільки є
Тебе з мільйонів моя свідомість розпізнає

Скеруй у мірту хоч ненадовго ти човенце
Тебе торкатись я хочу ніжно, ти знаєш це
І цілувати, куди не видно, тож навмання
Все довідчути допоки Хронос мить не відняв.

Універсальне сито – пальці!
Чого лише не утекло
крізь їхню діри: дні-скитальці,
що розчинилися у тло;
наснага тіла, сила духу,
надії, помисли, діла;
уміння вигнати сивуху,
коли на шнапс ціна зросла…

Крізь пальці сіялись хвилини,
що гуртувались у години,
а ті у дні, у місяці…
Та мить усе була в руці.

Скороминуща, невловима,
вона крізь пальці не текла.
Немов марниця, ще й незрима,
зате від згуби берегла.
За миттю мить - вервечка часу,
і зупини хоча б одну,
живій душі не буде спасу.
Життя вселенське на кону…

Дивлюсь на пальці й наче бачу
ці миті вічної ріки.
І сподіваюсь на удачу,
щоби не меншало руки…

07.11.2017

Мене Каїн учора убив.
Та не треба, Не плачте за мною,
Я у музиці нині ожив,
Для вас піснею став весняною.

У художника серце моє,
Що чаклує всю ніч над мольбертом,
Воно віршом поета стає,
Із простим всеосяжним сюжетом.

Пілігримом я йду крізь світи,
Людям зорями душі тривожу,
Зерням в кожній із них прорости,
Навіть в брата-убивці я зможу...

Неможливо інакше мені,
Неважливо, що я був убитий,
Я на світлій живу стороні,
Я ваш Авель. Зі мною вам жити...
2017

Осінній вечір тліє-догорає.
За обріями гаснуть небеса.
Зоря упала. І по небокраю
неначе покотилася сльоза.

Дерева голі як птахи без пір'я.
Одні дуби із осінню – на ти.
Ночами перечитують подвір'я
за їхньою адресою листи.

Опало листя. Килими параду
перепирають жалібні дощі.
І як не сумувати листопаду,
коли не сяють зорі уночі?

Гадає осінь на зів'ялій гущі,
дивується на віти омели,
очікує, коли уже, коли
зима повіє хугою у пущі
і тугою у морі і на суші.
Бо листя й зорі – то не янголи
а падаючі і пропащі душі,
які ловили миті як могли.

                                      11.2017

Блукаю ночами, іду на дорогу,
де вештають снива юначі.
І наче навколо немає нікого,
а я те невидиме бачу.

І ці силуети, і видива, й тіні
живого мене обнімають,
і я не сахаюсь, бо душі не винні,
що юне минуле шукають.

Дурні і розумні, причинні й блаженні –
на прощу ідуть у пустелю.
Пороблено людям, чи ложі таємні
уже зазіхають на землю?

Ночами щезає моє покоління.
Триває очищення краю.
І я на краю, і не марно блукаю,
аж поки почую ще й третього півня.
А п'яти лоскоче тернове коріння
дитячого босого раю.

                                      10.2017

Я стомилась гоїти опіки.
Стомилась відновлювати рівновагу.
Тому
Я зійду із Твоєї орбіти.
Ти більше не будеш Сонцем, -
Ти станеш моїм Місяцем.
2017р.

Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -

Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…

Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…

І беззахисне листя опале – без тями люблю…

У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -

Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…

Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна… яскрава… мов спалах… мов зірка…

Мірка щастя людського у золоті років-одеж…

Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –

І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.

…Опадає-паде листя втишене – долі… під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…

Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…

23.10.2017

Як бадьорими залишимось: бордовими
затужили явора листки.
А кульбаби кущик між бордюрами
навпаки задумав розцвісти.

Усміхнулося ві сні весна йому,
цвіту, що препишно-золотий.
Що за тиждень буде ми не знаємо?
Що - за місяці? Що - за роки?

І яку державу - ми збудуємо?
А кульбаби кущик збудував
дім розкішно-світлий між бордюрами,
є майстерня там, є будуар!

26.09.2017

І де це я? У пеклі раю?
Ні. У едемі мук пекельних
найшов свою хатину скраю
периферії лож таємних.

Ніде немає Вельзевула.
Святі і грішні почивають.
І про Перуна тут не чули.
У висі ангели літають.

Останнє яблуко спокуси
Адам із Євою доїли.
І пера не роняють гуси.
І допили смолу зоїли.

І не один мені товариш
од щирої душі і серця.
І навіть, як себе не хвалиш,
ніщо на тебе не плюється.

Сміється батько Котляревський,
що не міняються поети.
Шевченко списує Закревській
мої елегії й сонети.

Ніхто мене не научає,
якої маю я співати.
І я нікого не чіпаю.
І навіть є кого обняти.

І це не мощі, не скелети,
а чисті і прозорі душі.
Які ми не були, поети,
але усім казати мушу:

– не бійтеся. Високу залу
я не закрию за собою.
Є ореол над головою,
але немає п'єдесталу.
Усі йдемо до ідеалу,
але дорогою одною.

                                      10.2017

І невмолимий, і незнаний,
і незворотній лине час.
Ніщо як він, коли останній,
не убиває зайвий раз.

Але ніщо і не лікує,
і не рятує як роки.
Адам і Єва одесную
віками, часу завдяки.

Його ніхто не помічає.
Та настає уроча мить
іти за обріями раю
у вічно сяючу блакить.

Тоді він нібито покаже,
які то є ми у житті...
Тоді й побачимо! Аякже!
Рішати будуть – саме ті.

Той самий, що недочуває
сурдинки арій солов'я
на белебені свого раю
і свого его, – ось то я!

Але не умирає мрія.
І хай біснується війна –
реінкарнація ще діє,
хоча стирає імена.

У пошуку своєї тіні
летять монади у світи.
Об'єднуються рідні, рівні
і уникають суєти.

І як не гірко пам'ятати,
що буде день і буде час,
коли уже не буде нас,
та буде сонечко сіяти
і десь когось народить мати
з моєю долею не раз.

                                      10.2017

одинокі галактики
в океані Буття
золоте древо практики
в синім лоні життя

в цьому космосі осмоси
концентрація дір
чумаченьками босими
шлях солений до зір

як утомою-спрагою
час наповнить уми
Бог відродиться сагою
зі сліпої пітьми

на Землі під сузір’ями
подолаємо зло
заколисані мріями
в ніч на сьоме число

ну хоча би в теорії
поміж цяток вогнів
де світи-алегорії
із містерії снів…

11.09.2017

котилось щастя по дорозі днів
та істин у житті не зустрічало
лише мару оману кривду гнів
усе це люди у бульйон кидали
і вариво варили для снаги
іти у бій за шлунок і корони
егоцентричні вирви навкруги
і безуму довічні перегони

пристало щастя зоряне як сон
присіло відпочити край дороги
а мимо йшов із брані моветон
за щастя зачепився й витер ноги
немов од бруду у полин-траву
і дорікнув сіромі розляглося
ішло би краще на святу війну
бо ворогів надміру завелося

сльозу зронила щастя у відвіт
не навчене я інших убивати
якщо уб’ю то мій загине рід
на кого будуть праведні чекати
нехай ворожа але смерть усе ж
нехай і правда на твоєму боці
а чи по крові дійдеш ти до Веж
а чи упАдеш на слизькому кроці
нехай твоя незаперечна пря
а вороги натхненні сатаною
але убий лакузу чи царя
я омину гуляння стороною
спустошення духовно чорна річ
чи ми з тобою однієї крові
коли між нами непоборна січ
і ворожда сильніша від любові

війна війною щастя в стороні
ще теплу кров налили у бокали
за перемоги що на самім дні
усі віки захмелені лежали

02.10.2017

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Я – омега у вовчій зграї.
Альфи й бети, як ті вороги.
Здоровило мене кусає.
Я гарчу на його сліди.
Я останній на святі крові,
підібгавши хвоста за крок,
і хапаю сніги багрові –
куцій вдачі з погонь оброк.
Костомаха і трохи шкіри,
рвані залишки сухожиль…
Погуляли на славу звірі,
узаконили хижий стиль.
Сил немає супроти вітру,
сніговіям і злим дощам.
Я позаду усього світу,
що шанує закони Гам!
Я – омега в бою за простір,
за найкращі шматки-куски.
Сита їжа моя – це кості,
гола правда моя – казки…

12.09.2017

Таки на осінь меркне Світовид…
(Осінній смутку мій, осінній жалю!)
Немов оса, себе у серце жалю,
Коли марніє сонця я́сний вид…

Небесний Царю, Да́ре світлих слів –
В вінчальному вінку – вінок терновий…
Корону Смерті, рівно ж як Любови,
Море́ні й Ладі міряти звелів.

Весільний вальс похмурої пори –
Химерний час Морениної вроди…
Але й на те існує Цар Природи,
Щоб рівно поділять свої дари.

Немає ради… Ладонько, змирись!
Невлад зі світом мліють чорні віти.
Десь тліє Руєвит в руїнах літа…
За дар руїни Ладу помолись.

Змарнілі ви́ди… Самоцвіти шат…
Обнови світла… Темряви окови…
Життя і Смерть – гармонія Любови –
В тім роді кревнім Ладу ревний лад.

А що нестерпний колір тих оков
Як осені й весні –зимі і літу,
Вінець терновий – доля самоцвіту –
На Смерть – Морені, Ладі – на Любов!


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997).

Засуджено в Едемі смоківницю:
Плодів не буде. Так угодно Богу.
Смачні занадто. Хай ростуть кислиці.
Для вискочнів це буде засторога.

Краса - вогонь. Пече нестерпно очі.
А Він ревнивий, заздрісний, лукавий.
Нехай черва довершеність поточить,
Покриє листя патока іржава.

Буяє дереза, чортополохи,
Бамбук у небо вистромив кинджали.
Інжиру віти обростають мохом,
Пусті суцвіття покривають галли.

Смоква усохла. Піде на багаття.
З пилою садівник крокує садом.
Від клумби чути крики і прокляття:
Божок ламає запашну троянду.

(за мотивами твору Оксани Розум)

22.08.2017р.

Давно відомо –
цей світ несправжній!
Усе - ілюзій коловорот!
Спитай у себе.
Ніхто не скаже,
що перший промінь уже от-от...
А сон глибокий –
не добудитись,
не докричатися – і нехай…
Ми один одному будем снитись!
Ти тільки серця не вимикай.
Ще зовсім трішки,
а там – світанок.
В мені вже пісня його звучить…
Цей сон розтане.
Загоїть рани любові музика.
Відболить.
А ми прокинемось, як раніше.
Як прокидалися сотні раз…
Бо є щось краще
і важливіше
того, що може вмістити час,
того, що може збагнути розум
що колупається у собі…
Цей сон розтане,
піде із грозами…

Усе – для тебе.
Усе – в тобі.

Викручує тучі росою на поле
перисте руно голубе.
Буває, що інколи – майже ніколи,
коли тарадайкою їде по колу.
– Цабе, круторогі, цабе!

Ніщо із косою її зупиняє.
У милі понурі воли.
– Куди колимага?
– У пекло...
– До раю...
А вітер у іншої хмари питає:
– коли, кучеряві, коли?

Не чути зозулі. Затих соловейко.
Ніхто обіцяє дощі.
Його канцелярія дуже далеко.
Лягають під потяги шпали і рейки
луною сирен уночі.

А день допікає такою жарою,
що краще упасти героєм до бою,
аніж полягти у бою.

Коли на війні не буває сієсти,
копають окопи сапери-поети –
останню надію свою.

                              08.2017

Літо малює лінії, пензлем наводить кути,
Ділить ціле на менше: дороги й стежки до хати.
Та чи вистачить мені досвіду й висоти
І чи стане повітря вдихати і видихати?
Небо грається в символи: пише маслом.
Все стається учасно, по волі й честі.
Та чи вистачить чисел іти за часом
І чи стане любові прожити чесно?
Світ поновлює істини. З давнини.
Вдосконалює душі, мудріє в дітях.
Та чи вистачить мені щирості й глибини
І чи стане гармонії бути для світу світлом?

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

За сім хвилин ти вийдеш на ГД,
бо так на електронному скрижалі
провіщено пророком, що веде
цей потяг і навряд чи налажає:

пророки – не поети, бо вони
за власне слово можуть відповісти,
тому пальто рукою запахни,
не озираючись на машиніста –

він вдячності твоєї не шука,
тож вір гудкові, відданому гучно,
аби була хода твоя легка
до ліхтарів, до сигарет поштучно

від вулиці, де вперше перетяв
твою зарозумілу прощу містом
(неначе доказ божого буття
для хлопчика, що виріс атеїстом)
вугільний присмерк у її очах,
котрі спочатку чорними здалися –

і до дверей станційних, що розчах-
нуті кудись в околицю столиці,
де марять безшелесні патрулі
про три попутки, про пітьму столітню
і йде у хмару місяць угорі,
немов копійка у долоні злидню.

17. 05. 2017

За пругом світла - темінь. Чорнота.
Фінал життя. Грудей останній подих.
Скінчаються відпущені літа
І скоро дух мій вийде на свободу.

Його колись сліпа впіймала плоть,
Вневолила, неначе звіра в кліті.
Вона для нього - кара, химородь,
Прокляття найпідступніше на світі.

Бо дух - це воля. Це - самі боги.
Йому смішні обмеження, кордони.
А тут огидні тіла ланцюги,
Кістки, драглисте м'ясо, кров солона.

Але найгірше - відати думки,
Читати їх, немов одкриту книгу:
Брудні бажання, заздрощі, плітки,
Пиху, жадобу, лестощі, зловтіху.

Нещасний друже, ти мене прости,
Не я тобі завдав такої шкоди.
Уже пора. Від мене геть іди...
Та він не хоче вийти на свободу.

29.06.2017р.

Іще один філософ геть пішов.
Шатро, зібгавши, кинув край дороги
В сузір'ях золотих блакитний шовк
І дерево, що коренем глибоким
Обвило серце матері-землі,
А стовбуром усе живе єднає
І гілка на тім стовбурі одна є
Про неї він казав: вона - то ми.

Час йшов нерівно, вітри молоді
Шугали світом нарвані й голодні,
Був день не довше тріпотіння вій,
А ніч тяжка, мов погляд у безодню,
Цупким покровом душу зап'яла,
Щоб поєднати пахощі і звуки,
Гонитви захват і любовні муки
Та в слово й образ врешті решт змогла.

Єднай, моя голубонько, єднай
Твори себе на образ і подобу
Все поєднай, та, прошу, не чіпай
Своєї ночі рятівні покрови.

Бо, що під ними? Годі, збережи
У таємниці все, чого немає,
Хай гілка пружно й безтурботно має
І птах співає: ти-то-ти-то-ти.

Парує травень дощовий
Крізь вий зелених грубі коси
Мереживо тремтливих вій
Нам прикру істину доносить,
Що годі пнути небуття
Шатро над ліжком пелюстковим -
Не пурханням, не каяттям
А дієсловом. Дієсловом.

2000

I
Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно...
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на кашкетах,
І місяць, немов емблема на голубім погоні;
Креслять кола орбіт металеві планети –
Супутники – запущені в космос сьогодні.
Спить мій товариш...
А в снах розцвітають маки,
Сняться суниці і схожий на сонце сонях...
...А десь далеко про сина задумалась мати,
До ранку розплутуючи сивий клубок безсоння.
Пахне в кутках у пучечки пов’язана м’ята,
А в серці – колючка злюча...
(Мати ніколи не замикає хати,
А серце для болю замкнула б...
Та де той ключик?)
Мати, як чайка...
Усі матері споконвіку
Носять у грудях палаючу рану –
Тривогу.
І лиш єдині на світі є вірні ліки:
Сина обняти живого біля порогу.
Спить мій товариш.
Бо в нього є мати,
Яка не спить, бо в неї є син...
А в моєї матері на могилі
Трава неприм’ята
Плаче важкими сльозами роси.
...Тихо в казармі.
А сни мені дмухають в очі
І ходики зовсім нечутно ходять...
Мамо!
Я тебе уві сні цілувати хочу,
Міцно цілувати,
Як маму свою Володя.


II
Мати…
Мабуть, гарно її мати…
(А мені приснилася хоча б!).
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти
(На могилі посивів полин).
А моя не буде вже сивіти.
І за неї посивіє син.
Пожовтіли довоєнні фото,
Як жовтіє жовтень за селом…
Пожовтіли довоєнні фото
(А твого немає… не було…).

Стежка на кладовищі нерівна,
І на стежку хиляться бузки.
Стали сиві люди на коліна,
Стали, щоб оплакати близьких.
Плачуть очі.
Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат.
Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат. Не вбивця окаянний,
Серце в мене, що зоря огненна.
Матері,
материки
і океани
Дивляться з надією на мене.


1963

І Бог_Творець сльозами світніх злив
за тих "господів" свідчив - "не створив!"
ні Ра, ані Йегова, ні всі інші.
Але не кожен серцем це відкрив...

                        І
Ми убогі по задуму Бога.
Та потуги людей немалі!
Убиваємо Гею потроху.
За епохою буде епоха
і не буде цієї землі.

Уявімо нечувану еру
і нові неосяжні краї.
Ліліпутія із еСеСеРу
буде «гузно лизать» Гуліверу,
аби той уподобав її.

Посуворіє ідол Перуна.
Завоює Європу Зевес.
Опанує Америка руни,
і упаде колода Фортуни
на засіяне «поле чудес».

Папа Карло розколе поліно
і натеше героїв Перро…
Шапіто обере Буратіно,
революцію – син Чіполіно,
а казну – онучата П’єро.

                        ІІ
Все минає. І на перехресті,
де куються мечі сатани,
Україна, заручником честі,
на чолі революцій, протестів
оживає у пащі війни.

Від Ісаії є – і «гонимі»,
і улюблені Бога Отця,
і предтечі Донбасу і Криму
від Содому і до Херосіми,
від Чорнобиля і до кінця.

Бо така от історія клята,
що немає добра без хули
і тер-акції без кабали…

Репетицій ми мали багато.
Необхідно одних розіп’яти,
аби інші святими були.

                              05.2017

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

Така природа або звичай:
Душа у небо, розум в твань
Нав'язлих вічних запитань,
Лиш сниться спокій, чути відчай
Між істин болісних хитань.

Чому? Коли? За що? Навіщо?
Хто винен? Що робити? - теж
Різновиди таємних меж,
А що за ними - кладовище
Чи простір інших узбереж?

Чи дійсно варто намагатись
За межі рушити, знайти
Там гулку прірву пустоти,
Пігулку звільнення чи страти
Або свої старі сліди?

Ятрять питання; невідоме
Лякає так, що хоч кричи:
Що там? Хто ти? А ну, речи,
Чого питання ті симптоми,
Що вкрали спокій уночі?!

І невідоме відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь."

Все як раніше: той же відчай
І запитань знайомий смак,
Але - лихий чи добрий знак? -
Як завжди, спокій лише сниться,
Душа, як завжди, є навзнак -

Вдивляється в малюнок хмарний,
Торує шлях не навпростець -
Тварина, засіб чи творець -
Шукає сенс буття немарний
Серед нездо́ланих фортець,

І непокоїться до рання,
І ніч марнує, не до сну,
Бо прагне відповідь ясну
Крізь горнє чути німування,
Як бачить неба глибину.

І небо часом відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь..."

2014, 2017

Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.

2017

Він прийде!
Всі вони приходять!
В нічних снах,
З крові та плоті.
***
Тотально зламана ти
Лежиш на підлозі ,
Серед темної ночі
Лиш серце тріпоче.
***
І ось диво;
Він прийшов несправедливий,
Та такий справжній,
Ти така чутлива.
***
Ти любиш?
Чи може любила?
Та так і не відпустила,
Бо ти так сильно хотіла з ним життя розділити.
***
Ти так гірко плакала,
І палко щоночі молилась.
Наразі серце просто зломилось,
і ти в чарівну і не підкорену красуню перетворилась.
***
Він кохає тебе,
Так палко бажає тебе.
Лиш ти стала як айсберга вершина.
А він більше не твоя половина.

Я в'яну без нього,
Я дуже по ньому сумую.
Знаєш,як мені жаль,
Що не можемо склеїти дві половини.
Я до без тями сумую по ньому.
Небесного кольору очі,
В яких я тонула мов в хмарах.
Він став моїм храмом.
Стала б молитись до нього.
В ногах у нього б стояла.
Пестила б як дитину.
Молила я Бога про диво.
Та пішов він давно,
По собі залишив руїну.

Якось йшла я через ліс…
Всюди терен у нім ріс…
Я ішла все кроком швидшим.
Він здававсь мені незвичним…
Знов іду… Але крізь гори,
Світла тут нема ніде.
Чорні, темні коридори…
Чую: хтось собі пряде…
Я пришвидшила свій крок,
І зайшла в якусь кімнатку.
Тут зникав увесь морок,-
Заховався хтось за гратку.
Скромний, тихий… «Хто ж ти є?»-
Запитатися хотілось.
« Ей! Привіт! Ім’я твоє?»
Та все раптом тут змінилось.
«Совість я. Мене покинув
"Чесний, добрий" чоловік.»
І цей «хтось» тихенько схлипнув.
І пропав тут він навік…
Знов іду й не розумію:
«Чом на березі крутім?»
Але вірю, що зумію
Я скоріш втекти звідсіль!
Хоч кудись! Але набридло
Йти вперед-і нікуди…
Знов зустрілося огидне,
Некрасиве, як завжди…
Гордість, жадібність, зло бридке
На шляху крутім стрічала.
А добро минуло швидко,
Наче тління… Я брехала!
Хто б подумав, що життя-
Безкінечная стежина.
І немає вороття…
Будь розумним! Ти ж-людина!

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Я – ідіот?! А чом і ні?
Із давньогрецької: особа,
яка в свої приватні дні
заради «Ми» не тратить лоба.

Нехай усе побив би грець,
ознаки тої не зрікаюсь.
Це не діагноз, а гравець.
А хто із мудрих скаже: каюсь?!...

Багато з них давно в умі
вознесли догми в постулати,
живуть осяяні в пітьмі
новонароджені пілати.

Феміди слово є закон,
а чи слухняне право-дишло,
в якому правда – моветон:
само собою якось вийшло…

І нині маєм те, що є,
що не згубили по дорозі,
коли згрібали в міх своє,
а ще чуже, хто був у змозі.

Я не покину жур святих
заради свята на омані.
Із глини зліплю трьох дурних
і їжачка, що у тумані…

17.03.2017

А я все бачив і мовчав.
А що казати, слів бракує.
Заброда-пес у ніч гарчав
на бліх своїх, та, мабуть, всує.

А зорі падали на спід
і зігрівали голу землю,
і вишивався срібний слід –
котився з неба через греблю.

А хтось навпомацки ішов
і віщував про путь Господній,
хтось сипав сіль на рану-шов,
не довіряв угоді жодній.

На біле мовили брудне.
На чорне правили осяйне.
Казали, кара не мине
і все потайне стане явне.

Хтось спіднє дер на прапори
і вішав ідолам на вуха,
затято дерся догори,
а на вікні… зуділа муха.

І так товклися поміж меж,
своїх, чужих і пересічних,
що закортіло мені теж
сягнути обріїв магічних.

Та оголилась маячня
уже при першій юдо-спробі
і стало жаль святого дня
у рясно-перченій утробі.

Тож відійшов і став убік.
Нехай вирує і клекоче
війна питань, де ветхий вік
не розуміє тамагочі…

Без мене праведне життя
на грішні теми поділили.
Живу, мов кат, без каяття.
Офіри ж вибачень просили.

І я простив – собі і всім
аж до кінця, на …надцять років.
Моя фортеця – крайній дім,
де до провалля кілька кроків.

Бо я все бачив й розумів,
та не віддав на осуд слова.
Напевно, іншого хотів.
Тепер сиджу, ламаю дрова…

15.03.2017

А скільки коштує олжа?
На терезах у клептомана
лежить оголена душа,
сухий остаток дерибана.

Доросла казочка, як є –
де «більший меншого кусає»,
а той останнє віддає
і кров за пана проливає.

Усе під крики: Ми – народ!
Шануймося, бо тОго варті!
Пряма дорога до свобод,
лиш ноги ковзають по карті.

Забули знову про багно,
про височини і яруги,
де люди падають на дно
і дно замулює потуги.

У лабіринті до мети
остання рації не має.
Ходи собі туди-сюди
попід утіх над мертвим плаєм.

А чи душа не вміє вже
життя любити без омани,
чи дідько долю стереже –
де ті козачі отамани?

І вільний дух, і мрії лет
над золотавими полями?
Лиш крап злодійських еполет,
а ще вибоїни і ями…

То скільки коштує олжа
без вихваляння і овацій?
Кишеню гріють два гроша,
остача правди і дотацій.

14.03.2017

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

Ця мідь важка, огранено-черлена.
Їй крил нема, ні шепоту, ні снів.
Ішли сніги. Сценічно. В чорні вени
перетекли, стекли.
Нема снігів.

Лиш вени, що застромлені у хмари.
І хмари, що нанизані на віть.
То не ліси. То душі, тіні, мари.
Вони реінкарнують.
Зримо.
В мідь.

...і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.

2010

Хоча б одного жайвора у небі,
бодай одного перепела в житі
почути, перш ніж випаду з орбіти
маленьким, непримітним метеором!
Життя було затурканим надміру –
ні в гору не дивився, ні під ноги,
розчавлював комах, топтав барвінки,
в багнюці власну долю утопив.
Блукаю, невдоволений собою,
примарою по замкненому колу
над прірвою, якої ще не бачу,
та всім єством її передчуваю.

2010

Яка вона, дорога без вибоїн?
Яке воно, життя без гіркоти?
Приходить ніч і сниться світла воїн,
який воює морок і світи.

Але світи несхитні у гордині
і мороку достатньо ще снаги
бороти сяйво у душі людини,
яке заповідали їй боги.

Приходить день і марево інакше –
навколо сонця ореол імли.
Радіють ті, що вище і багатше,
а бідні переймаються: коли

постане той, що випрямить дороги,
а з ними спотикання у ходу,
і поведе до світлої знемоги,
і прожене безумності орду?…

25.02.2017

що мудрому печаль
то іншому для сміху
а може навпаки – початок із кінця
у суєті життя
одна-єдина втіха
не пити сум очей із щасного лиця

у всесвіті зеро
єдине і залишу
із глибини віків летить стрілою мить
і клацає затвор
і розтинає тишу
а сіромаха-світ іще кудись спішить

а чи у срібну даль
а чи у чорні діри
у поторочу-тло без імені й облич
летить предтеча-мить
безпам’ятної віри
несе земне ніщо у неозоре нич

13.02.2017

Перемагають люди зло.
В борні вже кілька тисяч літ!
Лиш лики змінює воно:
Чуму здолали - грянув снід.

І переможуть снід в час свій,
Навчаться мертвих воскресати,
Приборкувати гру стихій,
Спокійно зраду, глум сприймати...

Неподоланне лиш одне,
Що біль несе і тугу люту,
Незриме, вічне, мовчазне -
То недосяжність Абсолюту:

Не осягнути Вищу Суть,
Не стати як одне із другим,
Довершеності не сягнуть,
Не мати радості без туги.

Пусте? О ні! Хоч і не мати,
Дано все спробувать на смак!
Сп'яніти - й так зчорніть від втрати,
Що раєм видасться чума.
2016