А путь далека… чи здається,
але дорога до мети
із чудасії в небо в’ється,
або униз із суєти.

Життя як сенс… і сенс незримий.
На пересіченні доріг
єдиноріг земної рими
лежить і тане наче сніг.

І ми розтанемо у часі.
Вітрило думи рознесе.
Піїт-мізерія у касі
одержить плату за есе...

11.2016

Перелий з порожнього в пусте –
хай пусте наповниться порожнім.
Побалакай про ніщо і все
з пересічним горе-подорожнім.

Вік минає, шелестять вітри
у діброві золотого часу.
Напиши про вічне і зітри
гомінкого слова гала-масу.

Із ужитку виділи нове,
із краплини – океани світу.
Хай візьмуть за душу, за живе,
спогади про Лети юне літо.

Відпусти на волю голоси,
ці рої марудного бажання,
і нічого в Бога не проси
за своє уїдливе мовчання.

28.11.2016

Вже мають зміст мої маленькі справи
У черзі забагато, як колись.
Тремтять довкола радісні октави,
Що посмішками щедро полились.

Втішає щирий сміх, приносить радість,
Щасливими стають години, дні.
Як світла в них багато, повний кладезь,
Життя бринить, як той струмок вповні.

І знову вечір повниться чеканням,
Як молодість, безжурно спогляда.
У гості завітали сподівання,
Цілющі, животворні, як вода.

Я бачу, де закінчується хмара,
Мінливо незбагненні світло - тінь.
Антоніми - ця дивовижна пара
Достоту спонукає до прозрінь.

05.08.2016

Штрихи, портрети, мізансцени…
І дежавю, і статус-кво…
і знову ріже Кліо вени,
і метод обліку – ФІФО.

У межах кола хаос руху
формує числа суєти,
блаженні всує мчать щодуху
спрямляти луду і кути.

Але загострення не стерти
із аскетично-ласих лиць.
Єдиний вихід – тихо вмерти,
упасти в небо горілиць.

Нащадки роду, думи й діти,
єднають душі у ланцюг,
де кожна ланка хоче жити
життям імущих волоцюг…

25.11.2016

І приходить Іуда, кожен раз, як Месія,
і приносить Надію в рамці праведних слів,
уповзає в доВіру за канонами Змія
і Любов, Божу ласку, обертає у Гнів…

12.11.2016

* * *
Мільярди списів, ціль одна –
убити вічного дракона.
В театрі мрій іде війна –
осінній хіт: падіння клона…

Ніхто не буде без призів:
роздача слоників на щастя,
вуаль бажань із гожих слів,
червона нитка на зап’ястя.

А у дракона – сто життів,
а може, декілька мільярдів,
і кожне хоче поготів
свою пробігти сотню ярдів.

Нам не знайти, чия вина,
допоки списи в інші бОки.
Тому й не кається війна,
і не вивчаються уроки…

15.11.2016

Ця тиша ночі — як ріка, як покривало з оксамиту.
Якою хвилею чи сном тебе принесено сюди?
Дерева конями бредуть, ступають маревом копита,
І шиї тягнуться відпить з туману вічної води.

Безсмертя дихає, як ліс, і проростає в ніжні рани
З прозорих коренів і пор первинним променем життя.
Вночі обірвані зв’язки, є тільки порухи і стани,
Співають камені доріг, цвітуть до самозабуття.

Якого задуму цей плід — в нічному шепоті дорога?
Земне призначення твоє — неначе карти на столі.
Признайся — ти вже тут була, і розливалася знемога,
І безтілесний праліс душ зітхав, невидимий, в імлі.

2016

Надумалося якось зодягнутись –
Щоб вийти в білий світ,
Зустріти нових друзів, усміхнутись,
Промовити – привіт.
Почула, що в єдиній лиш конторі
(Монополізм цвіте)
Вбирають душу в одяг непрозорий –
У тіло, що пусте.
Пішла туди, щоб вибрати пригідне,
Побачити ціну,
Примірки поробити необхідні:
А раптом не вдягну.
А там сказали, що ціни немає.
Примірка надпроста –
Заплющуй очі і бери, що скраю.
… Беру в мішку кота.

Оце то влипла я по самі вуха –
Насправді, в щось в’язке.
Навколо темно, мокро – і задуха,
Та добре, що мілке.
Тихенько так і тепло – можна жити,
Бувало гірш не раз.
Що двері щільно начебто закриті –
То з часом знайдем лаз.
Пригрілася, так добре якось стало,
Залишусь тут навік.
Та раптом щось навколо розірвалось,
І кинуло в потік.
Несе мене кудись та тисне люто,
І судороги тнуть,
За голову хтось взяв і так вже крутить,
Що відірве, мабуть.
І світло в очі б’є нестерпним болем,
І ззаду також б’ють.
Я криком голосним вітаю волю
І починаю путь.

Про те, як йшла, розказувать не буду,
Кудою і куди.
Всього було, стрічались різні люди,
Спливло води… води…
Я тіло берегла, щоб повернути, –
Оренда все-таки:
Ні-ні питтю, курінню, бо ж отрута –
Бувають диваки.
Та з часом помічати стала речі
Незвичні і чудні,
Згинатись вниз намірилися плечі,
Та й не вони одні.
До арендованого тіла звикла,
Вже стало, як своє,
Бажання повертатися десь зникло,
Свідомість повстає.
...Ось і ціна висвічується чітко –
Життя беруть взамін:
Все, що пройшла, від мітки і до мітки,
А тіло йде на тлін.

Хоч ти кричи, хоч плач, хоч скач, а підеш
Туди, де голим був.
Останнього свого земного сліду
Ніхто не обминув.
Хоча не вічні – правду кажуть люди,
У них прислів’я є:
Береш чуже, а віддавати будеш
Вже не чуже – своє.
Та з часом ти, забувши обережність,
У чергу станеш знов
За новим тілом – видадуть яке вже,
І знову стрімголов
Ти у Життя влетиш……………………………

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.

Осяяний осінню,
Сам осенію.
Обрій синіє.
Темніють сіна.
Перетемніє. Пересиніє.
Пережовтіє моя сторона.
Старовина проросте новизною
Над крутизною років і віків.
Коні проскачуть –
Лишиться зі мною
Цокіт-працокіт
Уявних підків.
Осінь – остання? Передостання?
Настрій мінорний душу пройма.
Де ти, найперше юне кохання?
Втома. Судома. Осмута. Сума.
Осяяння осінню. Спомини сиві.
Онде – щасливі. А осьде – сумні.
Геть пересохли ріки бурхливі.
Переіржавіли зорі на дні.

1997

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще тепла
По-літньому…
Пора перехідна –
Пругкі іще соняшникові стебла
І кукурудза восконаливна
Ще зеленіє.
Грона ж калинові
Ще не звогнились –
Ліс не запалав,
Не запалив ще плавні приставкові,
Не вилився в один червоний сплав.
Помовчимо увечері під тином,
Затінені кущавістю садів…
Для глибшої ліричності картини
Якби ж оце я ще й помолодів!
Якби ж оце й красуня Катерина
Могла присісти поряд!
Отоді
Воістину куїнджівська картина
Тут ожила б, як в роки молоді.

Я, зрадивши весну,
Осінню пору
Обрав собі за подругу й жону,
Люблю її найперше за покору
І вірність непорушно-кам’яну
І неостудно-теплу…

Цим прологом
Я розпочну осінній марафон
Своїх думок і звітів перед Богом
В живому храмі, в шелесті ікон,
Мальованих природою для мене,
Щоб я молився словом і рядком
За все зелене ще і все черлене,
Й за ту комашку сонну під листком.

2006

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде гроза
Із-за озонної долини…
Блищать клітини павутини –
В химернім плетиві лоза,
Коза,
До припутня прип’ята,
Осика, осока і м’ята,
І голомоза гомоза –
Моє дитяче страхопуддя…
Повсюди вичахле безлюддя,
І багна – витоки Сули.
Я не змінився ні на йоту:
Стою на відстані польоту
Очеретяної стріли,
Від Івася,
Що білі гуси
Пасе,
І голосок бабусин
Не чує –
Заважа «курли»
Заобрійне і закурганне.
«Ванько, Івасику, Іване,
Іди додомоньку, дитя!»
…Вікно заплакане, туманне…
Й села нема того, Іване,
Й тебе самого теж не стане,
Бо вже домірюєш життя;
Немає хутора за лісом
Та й лісу, що рудавим лисом
На Рудку ласо позирав
Із-за туману.
Ще на Рудку
Не пізно зупинить попутку,
Та повертати вже пора
Ізнов до того повороту
Свого найпершого відльоту
В чужі краї,
В несправжній рай.
Прощай, сплюндрована землице,
І ти, запльована кринице,
Прощай – сльозою прозирай
Крізь тумани і павутиння,
І пилюгу…
Моя святинє,
Могило мамина, – прости,
Що не знайшов тебе я нині
В безлюдно-вичахлій долині,
Де нічим дихати людині,
Де й над покійними хрести
Не прижилися,
Де й ні сліду
Від кладовища!
Геть поїду,
Втечу,
Хоч нікуди втекти
Від Бога, Правди і Покари…

О, ви, новітні яничари,
Своєї пам’яті кати!

1995

Її душа розкололася на тисячу речей:
На ручки шухляд, шаф і вхідних дверей,
На завмерлі гвіздки в темних ребрах стільців,
На фужер із монетами під моноклем серванта.
Їй здавалося – внуки заберуть її у шкатулці для ниток,
Візьмуть із полиці як мельхіорову брошку
Або захочуть роздивитися себе у її дзеркалі –
І заберуть її нарешті разом із пилюкою на долонях.

Ти вирішуєш сам - чим Господь притрусив Твою стежку: снігом чи рунами.
І нехай це виходить за межі здорового глузду і звичні лекала,
та душа, попри болісний досвід, має лишатися юною,
аби ані вічність, ані шарпане тіло її на лякали.
2016р.

Коли в моїх роздумах
знов затівається сварка
між злом і добром,
я применшую значення зла,
в арбітри запрошую
двічі безсмертного Марка
з прадавньої Марківки –
рідного мого села.
В сусідстві жили ми,
всього через кілька обніжків –
той Марко здолав
і голодний терор,
і війну,
і третє безсмертя
зустрів у домашньому ліжку,
пішовши у вічність
левадою тихого сну.
Він був, як на мене,
між добрих людей найдобріший –
гармошкою зморщок
від щирих і добрих очей
душа його грала,
прощаючи винних і грішних,
тягар неймовірний
знімаючи з їхніх плечей.
Я че'реду пас,
як підходила дядькова черга, –
за це п’ять карбованців мав
і путящі харчі:
з яким апетитом
я з Марком безсмертним вечеряв
під вічними зорями
ще й під гудіння хрущів!
Була мені й премія –
путня сорочка під осінь,
модно пошита
дружиною Марка,
і я
«премії» ті пастушачі
пригадую й досі:
лауреатом я чувся
і гордо сіяв!
Зле все забулось…
І люди недобрі – забуті.
В нашім селі
їх не так вже й багато було –
зло лиш при владі верховній було,
а по суті
на доброті виживало
безправне село…
В різні часи
нам то краще живеться,
то гірше –
зло похлинеться від злості,
і знову співа доброта…
Добре вже й те,
що ось цим недовершеним віршем
Марка згадав я –
хтось добрий нехай прочита.

1998

Сліпуче плетиво повітряних ниток,
навперебій містками з’єднаних думок,
тремтячих нервів, фейєричних сновидінь,
футуристичних доброзичливих створінь,
химерні витвори фламандської доби —
з-під пензля вихлюпом — "утіх земних сади",
і розкіш музики — цариці всіх доріг,
і шовку мовного нестримний в небо біг —
все має напрямок, і зірку, і мету,
у сфери вищого спрямовану чоту,
немов форель в потоці вічного отця —
згори униз і знову вгору без кінця.

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

…і рятуватимешся сном,
і питимеш зорю крамольну
у ніч бліду і невигойну,
немов петлюрівський погром,

коли передчуття тепла
у непромовленій вітчизні
не втримається і пощезне,
адже не переповіла

весна неписаний обов’ –
язок наступникові свому
нести тривогу незникому
у вівтарі новобудов

(бо ніс листопад на крилі
шрапнель і сипав під Святошин) –
але наступником хорошим
не стати літові, не лі-
тувати вільній жароті,
бо утиски дисциплінарні
падуть на кожну тінь пекарні
і перукарні кожну тінь:

вони продовжити не зда-
тні синю тяглість самотини,
пересторогу невситиму
не може втішити хода
липневої надії вздовж
цих неевклідових поверхонь;

міґрує непідзвітний серпень,
рядок закінчиться також.

Червень – липень 2016

Пусте, одвічне і надмірне коло,
Повз знаки перехресть і аксіом,
Кружляти знову між світами кволо –
Низ плінтуса, лиш мінуси кругом.

І в цьому коловерті боягуза
Нечиста постіль в павутинні меж,
Шукаєш вперто теорему плюса
Серед музейних «так/ні» –
«Ні» – зітреш…

18.07.2016

Страшна жара природу добива,
сокира спеки ще і ще гостриться...
І вже, на жах, середньодобова
температура досягла плюс тридцять!

Сміється з нас колись ласкава вись,
вночі регоче молодик дворогий...
І раптом з неба цівки полились
безцінної, цілющої вологи.

Здавалось: кропу висохле стебло
запалиться свічою поминальною...
Та на тепло смертельне потекло
це диво із машини поливальної.

Страшна жара природу не доб`є:
її врятує і людське, і Боже...
Горобчик із калюжки воду п`є.
І п`є, і п`є: напитися не може...

08.07.2015

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

Світлі і чарівні акварелі
вміють передати півтони,
настрої сумні або веселі,
барви осені і настрої весни.

Є якась медитативна сила
в плетиві барвистих плям і смуг.
Таємнича це, незрозуміла
здатність помічати все навкруг.

І народжує тоді художник
зміст і форму, правду і красу.
В речі кожній, у істоті кожній
він і сміх побачить, і сльозу.

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

Як ми чекали! Сонечко, з`явись!
Години ці у цілковитій темряві,
неначе вічній, злій-презлій, для віч,
для ніжних-ніжних, можуть буть смертельними.

Неначе снігом червень замело.
Ми у пітьмі і холоді поплачемо...
І врешті-решт засяяло воно,
і насолоджуємося побаченням...

Та затягнувся Сонечка візит.
Напружено понурі очі мружимо.
Але не стулимо до рисочок: висить
над нами Хмара, біла. Як морозиво...

11-19.06.2015

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

У літній полудень ми готували борщ
і з овочами давніми і свіжими.
Отак і почуття різняться, бо ж
одні з`явились, інші в зиму вижили.

Весна в очах сіяє і в садах,
і шлях у рік ми весело осилимо.
Але в серцях чому, палкий, запах
томатний сік туманами осінніми?

11-12.06.2016

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Липневим цвітом розпочався день
Для пташечки, яка з гніздечка випала.
Услід казали : їй не до пісень,
Ще літня спека сліз усіх не випила…
А пташечка візьме собі майне
За веселково-росянисті обрії...
Писав мудрець, що "...це також мине»,
А надто для відважної , хороброї…
І світло на литаврах забринить,
І музика небесна виграватиме,
Бо Ангел соломинку - срібну нить -
Зів’яже так, що пташечка й не знатиме.
Любов’ю розговіються сади,
Липневим медом бджілка дорожитиме.
І пісня знов повернеться туди,
Де попри все в ній кожна нотка житиме…
Бо так уже влаштовано людьми –
Шукати у натхненні недосяжності.
Моя маленька пташко, може ми
Прийшли сюди,
аби
служити
СПРАВЖНОСТІ?.

Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї... Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей...

Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі та химері,
Курили фіміам, лили єлей.

Це ті, яких я переоціняв.
Другі ж, недооцінені, вмирали
І визнання посмертного не мали
Роками. Час поняття підміняв.

Все той же час розставить по місцях
Оригінали творчі і муляжі,
На порохи розсиплються вальяжі
І куражі. Й зостанеться в серцях
Лиш істинно високе! Дант і Кант
Не подарують Пушкіна Дантесу...

До самовихваляння інтересу
Не мав ніколи істинний талант!

Присліпла свічка осовіло кліпає,
Припрошує мене до каяття...
Живу потиху: хліб є і до хліба є;
Новому дню радію, мов дитя.

Та вечори смутять – вони нагадують
Про смуту повоєнну
І грозу
Повальних криз,
І зверхники не радують
Підйомом вгору – длубаюсь внизу.

Я – Низовий. Отож мені й судилося
Досиджувать при свічці, на щаблі
Найнижчому, погрожуючи стилосом
Всім недругам своїм на всій землі.

Таврую словом ближнього і дальнього –
Почують, може, совість допече.
Все ближче образ янгола печального,
Торкається крилом сліпих очей.

пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

У тім краю , де райдуга барвиста
зливається з теплом усіх осонь,
Де так гірчить сльоза твоя пречиста ,-
Спинися ...помолися... охолонь...
Струною болю переріж напругу.
Струною світла тонко забрини.
Прости печаль і ворогу , і другу,
Заблудлого над прірвою спини...
Бо це життя, напевно, пошук смислів,
До себе шлях, від себе і ...туди.
Де кожен крок - то як крилатий вислів
На колах незбагненної води…

Переступаючи з долоні на долоню,
йдеш по руках - то в ліву, то у праву,
знак безконечності виписуючи сміло
(сліпе, наївне – от тому й сміливе)
(аби не коло, не велике коло - хвоста свого вхопивши за кінець).

Глухі кути не оминеш, напевне, –
в них потрапляєш часом підсвідомо,
а часом і життя вганяє жорстко.
Ошкіритись, гарчати і стрибати назустріч кожному тичку? –
та можна… Оце найлегше, найпростіше, мабуть
(медаль за мужність потім ще дадуть).

А чи спинитись…
і, розкривши очі, спокійно, холодно, і з усмішкою прірву
стрибком за межі (їх немає ж бо!!!) прорвати, і
прийняти світ у себе, увесь (увійде, ми – також без меж!!!)

P. S. От тільки без вагань, без приміряння
і без анонсів на усі світи (розплющить стінка,
бо її поставлять, сама постане, виросте умить).

«Пірнай! Тут мілко…» - це життя регоче!

Проллялося насіння у ріллю,
Зійшло і виросло, своє дало насіння.
Земля утомлено: «Піду, мабуть, посплю», –
Та десь узявся теплий дощ осінній
І спрагу втамував, і обігрів.
Життя вернулось, забуяло цвітом.
І полиновий запах вечорів
Спізнілим щастям солодко звагітнів.
***************************************
– ГіркувАте на смак?
– Авжеж.
Ще й липке… Не проллється мимо?
І бурхливе… Я не захлинусь?
Чи осилю ковтнути, що хлине..?
Ми ж обоє не знаємо, як і наскільки наповнено буде…
– Це лякає?
– Та наче не дуже.
– Хочеш спробувати? Ризикни!
– Ну а раптом верну… і тоді буде ніяково нам обом…
– Цей напій п’ють лише ризикові!
Та й не кожен у ньому… чомусь… насолоду знаходить для себе.
– Я готова.
– В мені вже давно несподіване вибухом зріє.

Ми – у ризик!!!
Та чи влетимо?......................

І знову я біжу кудись по колу, де всі стежки - як навісні мости…Сліпців і звірів - тьма…ну а навколо – до вітру пришвартовані дроти…Такі міцні, що годі обірвати, такі колючі, що не обійти…І видає лукавий автомати…і ти уже не годен утекти…Бо всі стежки ведуть лише до себе, бо всі дороги сходяться в одну…І ти руками ловиш клаптик неба … і гойдалку - легку і навісну…Здіймаєшся над буднями і пишеш…так пишеш, аж заходишся плачем…Написаним уже живеш і дишеш, сплітаючи любов і дикий щем, і світла незнищенного вітрила, що потайки торкаються небес…Ти щось таке в поезії відкрила, що стало таємницею чудес…Що стало кодом вічної свободи , що здатне оживляти плоть і дух…І ці таємні надкосмічні коди – до СОНЦЯ траєкторія і рух…Твій білий біль і сонячна молитва…Приреченість свята і далина…Не програна іще з собою битва…. Іде війна...

Тісно й на цвинтарі,
Не пропхнешся –
Зрештою, лиш у вузькій домовині
Замість заплакати – засмієшся,
Що непристойно живій людині.

Повно і тут всепикатої пихи:
Серед могилок – такі монументи!
Добре, що тихо.
Ніяке лихо
З мертвих не стягне вже аліменти.

Друзі всі тут – і молодші, і старші.
Може, лишитися поряд з ними,
Власною впертістю смерть поправши
Вкупі з гріхами своїми й чужими?!

Ще одного поховавши друга,
Може, останнього вже з найкращих,
Я відчуваю: всевбивча туга
В серце вповза ще живе і… пропаще.

2004

Не з похмілля болить голова –
Від високого тиску.

Цілу ніч я мережив красиві слова
І не маю від того ніякого зиску.
Не друкують поетів. Нехай помира
Найдревніше мистецтво високого слова.
Не пора – для пера!
Хай Гомер позира
Із презирством:
«Яка ж бо доба безголова!»
Хай кепкує Шекспір:
«До яких іще пір
Будуть виродки ждать ренесансу?!»

І звіріє людина.
Людиною ж звір
Вже не стане –
Ніякого шансу
На олюднення звіра немає...

Болить
Голова опустошена,
Задурманіла.

2002

До нестями впився
І лежить
Каменем чужого спотикання
Мій Пілат і Брут.
А час – біжить,
А година ж, Господи, не рання,
Й до смеркання котиться гарба,
І воли волочаться, горбаті…

Не щастьба, мій Бруте,
Не судьба,
Мій Пілате, тішитись на святі!
Ти зчорнів,
Пекельних справ коваль,
Від своєї чорної роботи
Й не тобі судилася печаль
Святоочищальної Голготи.

Я ж знайду і змогу, і снагу
Власний гріх донести до розп’яття
Й на хресті не вихриплю прокляття,
Кров’ю осльозивши пилюгу!
Мій брутальний Бруте,
Мій Пілат,
Підлий мимоволі,
Від неволі,
Маю милосердя я доволі
І для тебе –
Ти ж мені як брат,
Хоч і каїн!
Каюсь, далебі,
Не востаннє.
Знову спотикаюсь.
Матюкаюсь.
Хрест несу в собі
Твій.
І хоч кляну –
Не відрікаюсь.

1996

1

Прости весну за голос, Мандельштаме,
і виправдай замети навісні,
а також сіль районного поштамту,
цю білу сіль на голеній стіні:

вона невідворотно відкладалась
(я маю на увазі, біла сіль) –
чи, може, штукатурка осипалась,
як варто осипатися росі –

такий лютневий осад безсоромний
або лютневе свідчення німе
спокутуватиметься вельми скромно,
бо березень спокутуватиме

лише сирі автобуси на Київ,
а решта – перебільшення, котрі
насправді дурнуватий сон сокири,
яка давно не бачила зорі.

2

Лучче карна підведи до зради
альбо жля на вої налети –
теплий вітер, княже снігопаде,
без упину бреше на щити.

Біла кров лютіша за черлену,
але нас ніхто не остеріг:
не потяту і не полонену
ляжемо росою на моріг,

аще не сльотою на асфальті
бензобаку сивого опріч:
хто не був порубаний на Альті,
танутиме ринвами узбіч,

бо неситі стріли березневі –
як волосся ханської весни –
литимуться на потіху дневі
на дажбожі внуці та сини,

тож і не запитуй, хуртовино,
рукава даремно не мочи,
чом назад не заверне дружину,
льоду, наче слави, іщучи.

Березень-квітень 2016

В цю герметичну теплу ніч,
у скрині запахів і тиші
ковзає хутром моя тінь,
мов по натертому паркеті,
і є задушливе чуття--
все це сплановане раніше
і ми у ватному бутті--
немов фігурки у макеті.


Знайомо тьохнув соловей—
пристав, невидимий, до гурту,
і все це ніби вже було
в тісному сні в якомусь часі:
усіх зібрали нас тоді,
і хтось затишну неба стулку
як ляду, тихо опустив,
в оббивці ситцево- квітчастій.


Як завершить експеримент,
мета якого невідома?
Чи пальми пластикові ці
хтось планомірно переставить?
Мов порожнистий той горіх,
ця ніч підступно- невагома.
Хтось в ній слідкує і мовчить,
і безіменним правом править.

2015

Прокинувсь шепіт сновидінь,
Повів мене з собою.
Хотів, щоб я віддала світ
Й була його рабою.

Та десь мій голос зазвучав
В криниці сподівання,
І я почула власний спів,
Що мовив про бажання...

"Немає в тебе мрій, дитя,
Немає див чекання.
Лиш волю й намір маєш ти
І дзеркало признання"

Так я відкрила очі в сні,
А потім і від нього.
Я знаю, щось живе в мені -
Моя частинка Бога.

І навіть якщо навкруги
Так смачно кличуть спати,
Настане час віддати борг
За ці солодкі ґрати.

І спільний шепіт сновидінь
Найкраще обіцяє,
Ілюзію усім дає
І бірку прикріпляє.

І ти вже маєш, куди йти
І які ролі грати.
Єдине, що ти віддаєш,
Можливість вибирати.

І тут уже нема питань,
Немає сліз "Чи варто?"
Ти прокидаєшся і йдеш
В свій рай або за парту.

Життя країни і твоє,
як суголосся й паралелі,
де ніч безсоння муку п’є
і зайчик сонячний на стелі.

Такі часи: в руці АКа
і вічні цінності Європи.
Давно помер віщун Лука,
ментів змінили чесні копи.

Плетуть політики зими
масне весняне павутиння
і засівають між людьми
рудиментарне ластовиння.

У варіаціях душі
так мало опції «прощаю»,
коли вторгаються чужі…
Нехай і ангели із раю.

Коли високі хижаки
гукають «Слава Україні!»,
а підпирають їх круки,
усівшись поруч, на драбині.

Коли дволичності сини –
поводирі у сни-тенета,
де гинуть люди без вини
і нівелюється вендета.

Життя країни і твоє –
мазок, Мазох… уже картина.
Лукаву долю з кров’ю п’є
ще не народжена дитина…

02.03.2016

омріяні
ніякі
запальні
вирують
і накочуються
хвилі
земних бажань
щезають
люди-дні
байдужі
непохитні
і безсилі

у спину віку
дихають вогні
і під ногами
куриво прощання
гарчить хрипить
безсилля
в злому сні
лінчує душу
зомбі-існування

лякає сон
де вічність
не бринить
і не зоріє
срібними ночами
а ефемерне
обіцяє жить
пророчими
і хтивими
устами

антагоністи
щастя і біда
у щирому пориві –
суща пара
історія вихоплює
з кубла
чергового
апостола піару

життя іде
слідами
поколінь
вкарбовуючи
вічне
«все минає»
в сумирне
і угодницьке
«амінь»
та істин
поза нього
не шукає…
19.02.2016

Ми хочемо жити у світі без милиць,
де рівно і прямо, де радість і сміх,
де Каїн – орач, а не братоубивець
і ще зеленіє не скоєний гріх.
Де тихо і сяйно, і гад підколодний
не жалить у п’яти вселенську любов,
не плаче безрідний, не просить голодний
і право на щастя – основа основ.

Ми хочемо жити у світі без болю,
де мирні народи і лиха нема,
де люди не гинуть за правду і долю
і хіт раритету – остання тюрма.
Де вольному воля, а страх потерпає,
і сила насилля в опалі давно.
Тапер задушевну мелодію грає –
в театрі Амура йде чуле кіно.

Та світ без пороків – парафія неба,
а нам до гармоній – парсеки епох.
Гадюча дорога – лякається кеба.
Вибоїни, слизько і куриво-смог…
І рідна країна – окрайок облуди,
і люди усякі, і миру катма.
Та іскра надії ще жевріє в грудях.
А може, то просто… минає зима…

18.02.2016

Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх нема, ні перших.
І схожі, до втрати пам’яті,
Тому що, так значно легше
Вчитися разом плавати
І думати, що уперше...
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Попри невдачі - віримо,
Шукаючи свого світла.
Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

2016

Цей Титанік тоне… не спасти.
І не треба, хай іде під воду.
Не судилось флагманом зрости,
вести в бій за волю і свободу.

Густо пишних слів у марноті
і пліснявий пафос із кишені –
винуваті дідьки і святі,
тільки не оракул, не Арсеній.

Слава Богу, що не куля в лоб…
Нащо їй така ганебна доля?
Цілий час з екрану: Гоп та гоп!
Ген позаду «папєрєднік» Коля.

А то був Титанік чи міраж
з фейками дороги-перемоги?
- Йду на ви! – погрожував кураж,
утікали в паніці тривоги.

Цей Титанік тоне… постели,
айсбергу-народе, йому одри.
Щоби не ікалося: Коли?
Щоби не жахалося: Укотре!...
18-00. 16.02.2016

* * *
Розіграли п’єсу от і до
блазні української Коммори.
На обличчях дивування «О!»
(гонорари, оплески, актори…)...
20-00. 16.02.2016

Гріхи, замолені словами.
Слова, заклеєні устами,
неначе латки на душі.
Від марев дум до інкарнацій,
народжених із моно-рацій.

На зле підбурює лукавий
єства людського доброту.
Летять у небо чорні ґави
терзати синю красоту.
Немає віри без омани.
Нема омани без чудес.
Чорти у пеклі гоять рани.
В раю гарчить на святість пес.

Усяке всує перетліє
у іншу сутність німоти,
і засичать на зорі змії,
і поповзуть із чорноти
у світ живучого безбожжя
жалити п’яти чи любов.
На нечестивому підложжі
будують дім для молитов.

На роздоріжжі – мрії, долі…
і псевдо-базиси весни.
Учи устави і паролі
до епохальної вини:
від одержимих і нормальних,
від пишномовних і німих,
від ще живих і бездиханних –
удач лихих і щасних лих.

15.02.2016