Де твоя правда, друже? Там, де чужа олжа
ходить нага по світу, просить на хліб гроша.

Де твоя втіха, друже? Там, де земна біда
тоне у морі щастя без берегів і дна.

Де твоя мрія, друже? Там, де весни розмай
конику шепче палко: грай, мій скрипалю,грай!

Де твоя воля, друже? Там, де свята любов
поміж ганьби і воєн все ж обирає кров.

Де твоя віра, друже? Там, де зоря небес
мовить устами Бога: мужньо неси свій хрест.

Де твоя доля, друже? Там, де земля батьків
вкотре стає до бою з ігом лихих років.

16.12.2016

 
Я  буду вештатись і самотіти
У теплих капцях вдома.
Гірлянди перестали миготіти,
Минає, тане  втома.

У дзеркалі знизаю голим плічком,
Солодке нудьгування.
Нагода роздивитися дрібнички,
Поличчя, привітання.

Спустілий двір в обіймах хуртовини
Сніжки жбурляє поспіх.
Я зараз відчуваю плин хвилини,
Її разючий посміх.

Перевіває стиха сніговиця
Перини срібно-білі.
Неначе в обіцянках-рукавицях
Мої хвилинки милі.

16.12.2016 П'ятниця. Київ.

- Немає часу – кажуть вчені.
То все ілюзія, мара,
Ненаукові теревені –
це усвідомити пора.

Тоді і вічності немає,
одна лиш мить і є жива,
та хто у сіть її впіймає,
коли ось є і вже нема.

Я туманію в тиші ночі.
- Не цокай, враже, на стіні!
Ач, розвелося вас, неточних,
у кожній хаті на селі.

Та й у містах їх, галасливих,
теж не бракує, вибір є.
Нема на те альтернативи,
хоч кожне тікає своє.

Немає часу, то і добре.
Залишусь вічно молодим.
Мої літа такі хоробрі,
але й бояться разом з тим…

А крім усього, всі щасливі.
Не помічають – ось секрет.
І лиш годинники-дурила
уранці будять на омлет.

Встають із ліжка напівсонні
і, позираючи на час,
до праці люди, наче коні,
рушають всюди й повсякчас.

А часу байдуже до того,
чи він є сущий чи фантом.
У світі яви і живого
злилися Хронос з Кайросом...

16.12.2016

Рельєфно виписані мрії.
Мудрує мавпа угорі.
Орач-надія зуби сіє
на полі битви – зона- free.

А десь виспівує когутик,
тріпоче паленим пером.
Дає про себе гучно чути -
іде услід за пустуном.

Такий звіринець в зоосаді,
чи в коловерті східних рун,
де пес Бровко сидить в засаді –
гарчить на Півня: Ач, літун!

Ще не пора, ще не дозріло,
а ти пієш на цілий світ.
Якби то вправно та уміло,
а то лиш «у» без «кукурік»…

Даруйте, браття наші менші,
а рік Людини що, слабО,
де ум за розум, слава, гейші
і мода знаті на бобо?

Та, певно, рано… чи запізно.
У веремії сущих днів
у кожнім домі віра різно
від катавасії гріхів.

Епоха людськості звірячо
і хижо дивиться у світ.
У тому світу людям лячно
від банькуватих зирк-орбіт…

11.12.2016

У пачці лишилося п’ять сигарет,
замало, аби збайдужіло спіткати
очима невірними сніг пелехатий,
що крає на клаптики небо сире

й плескате, на стишені подихи, щоб
усякому, хто на зупинках вітчизни
зневіриться, доки його перевізник
надійде в одній з невагомих подоб,

воздалась найменша частина зими,
утілена в подихові, у німому
причасті до вітру, задуму зникому
всоталося виболілими грудьми,

і я напросився до черги як гість
непроханий радше; одна за одною
минають маршрутки, минаються мною:
того, хто не передає за проїзд,
хіба що попутка якась підбере;

гойдається зламана віть автостради
і кличе на прощу уздовж снігопаду;

у пачці лишилося п’ять сигарет.

08.12.2016

актори візій – правда часу
і шеляг ламаний олжі
втікає гук у пустку гласу
міняють ікла на ножі

а ще подейкують що мало
картає пам'ять – не забудь
безбожжя Сина шматувало,
а той хрипів: у добру путь…

дорога світу в колі Сонця
у хороводі сивих зір
прозору тінь від охоронця
ховає лігво чорних дір

з нічного витоки сліпого
у пріснопам’ятній порі
приходив Юда до святого
поводирем у сон зорі

у цій вселенській веремії
ми загубили і найшли
чи винуваті ретро-змії
що ми по-всякому жили

шукали розкоші усюди
блукали згарищами лих
і ковдру з ближнього тягнули
заради праху і живих

і обіцяли гори-злато
молочних рік медовий плин
і було челяді багато
учив їх благу Августин

усе покоїться в любові
ти тільки вибери її
вона сотворена із крові
вампіри пришлі і свої

тече артеріями потяг
зупинки серце і душа
і чинне «я» у різних ролях
не дасть на долю ні гроша

в тунелях руху тромби часу
зростає тиск у тисячі
у мега-бомбу в біомасу
людей збирають дукачі

йдемо ошукані до Бога
та наражаємось на тло
на перешкоді вись порога
а там занесене «бабло»…

10.12.2016

У сиву бороду зірок
ховає Бог таїни світу.
Земля завершує виток,
несе у ніч свою орбіту.
Немає більшої краси,
аніж Едему першоцвіти,
прозорі перли із роси
і яблуневі спілі віти.
Там благодать у лоні дня,
тотожність Істини і Слова,
і не сідлає смерть коня,
і не трапляється раптово.
А тут криваве і криве
штовхає вічне до загину
і кожну мить нещадно рве
єднальну з часом пуповину.

07.12.2016

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,
Амплуа:
Душити волю
Власного народу
І кров безвинну лити,
Ніби воду!
Світ – не театр,
Він кров’ю підплива.
Актор палає ненавистю –
Він
Свого героя ладен розтерзати.
Він грає так,
Як неможливо грати
На сцені, –
Він руйнує мури стін,
Він проти себе грає!
І глядач,
Захоплений цією антигрою,
«Віват!» кричить
Дволикому герою,
Віта найгеніальнішу
З невдач
Сценічних…
А убивця Короля
Ховається панічно за лаштунки
І в гримувальній
Алкогольні трунки
Гірким вином поразки
Розбавля.

1997

Амоку днів напишуть оди
через розстріляні роки,
на їх руїнах антиподи
зійдуться ладити зірки.

І не зупинять їх братання
ні кров пролита, ані смерть.
У арсеналі – лже-зітхання
і все-минуща коловерть.

Але даремно, бо ведеться,
як спопеляються вогні,
час зберігає біля серця
палючу яр на підлі дні.

06.12.2016

Атланти підпирають неба зводи.
Таріль землі тримають три кити.
Я – думка чоловічої породи
і ми с тобою, котику, брати.
Лежи, старий філософе, на пічці
та грій боки і звивини ума,
а раптом час збунтується у річці
і ти увійдеш двічі до ярма
ілюзії, гармонії та хіті,
де невблаганна істина живе,
що світ людей заковує у сіті,
а так скувавши, їх поволі рве,
бо не у силі стримати печалі
ще до зачаття грішного життя,
де Яхве бог і самозванка Калі
заплутались у пошуках пуття…

05.12.2016

Омилося серце слізьми і дощем.
Дощем і слізьми. Недалеко від Сум.
І сум на пересум зійшов. Тільки щем
Іще не пощез. Ще не звівся на тлум
Думок і чуттів, поминальних зітхань...
Дощем і слізьми. Біля Сум. Поблизу.
Ще пізньоосіння не визріла рань.
Ще мрячно вгорі. Ще туманно внизу.
Слізьми та дощем. Ще полегші нема
Омитому серцю. Дощем і слізьми...
Ще протяг назовні. А душу пройма
Терпке відчуття вже близької зими.
Кому тут потрібен, загублений, я?
Прийшов і – знайшовся?
Але ж не знайшлись
Колиска дитинства – Комуна моя,
І хата, і цвинтар... Нінащо звелись.
Могили немає – не те що хреста.
А сльози і дощ... Не мої, а чиї ж?!
Всесвітньо мовчать порожнеча пуста
І пустка порожня. Впереміш і між...
Ставок, мов більмо. Мовчазливий кортеж
Дерев-патріархів. Впізнали чи ні?
Я – тут! Сльозодощ... І безмежжя. А де ж
У затишку тихо сплакнути мені?!

2004

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,
Живою,
Осіянно-святою
В материнській
самопожертві.
Не знаходжу могили –
Гладесенько,
як після праски,
На бувшому цвинтарі,
На призабутім
пройдешнім:
М’ята нем’ята,
Барвінок
Та вишні-черешні,
Та сивина моя,
Та незборимі поразки…
Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Так ви ж не почуєте…

08.05.1998

Немає вічного у митях.
Шепоче осінь жовтий сон.
Персона грата – тільки витяг
із книги «Право і закон».

Нелегко раціо шукати.
Тече гармонія у тло.
Сама картина – Божа мати
і наша віра у добро.

Чи волоцюги в сітях часу,
якого кажуть, що нема,
а чи ловці на правду ласу,
що світло ліпше, ніж пітьма,

але вітаємо систему
та ідемо(бо рух – життя),
не обираючи дилему,
де тільки згин чи забуття.

І хай розносять буревії
у світі яви і зеро
усяке суще... й мить надії,
що Бог не виписав перо.

02.11.2016

І круть, і верть... І знову верть.
Крутить корбу пані смерть.
До поверхні уже близько.
Кров розлита, трохи слизько.
Світ – епохи і парсеки:
черга смертників до Мекки;
загребущі руки брата;
суд юдеїв, хрест Пілата.
Ніч закутана у шалі.
Витікає зло печалі
із усіх, найбільше, з «мудрих»
владолюбців неосудних.
Сльози, біль, страждання, муки.
Щобла лиха - пси і суки.
Гей, країно моя рідна,
златоглава, знизу бідна.
Розгрібай купину щастя,
тільки вір: усе удасться!
Сон в етері, картка візи.
Усміхайтесь – прес-релізи…

29.11.2016

А путь далека… чи здається,
але дорога до мети
із чудасії в небо в’ється,
або униз із суєти.

Життя як сенс… і сенс незримий.
На пересіченні доріг
єдиноріг земної рими
лежить і тане наче сніг.

І ми розтанемо у часі.
Вітрило думи рознесе.
Піїт-мізерія у касі
одержить плату за есе...

11.2016

Перелий з порожнього в пусте –
хай пусте наповниться порожнім.
Побалакай про ніщо і все
з пересічним горе-подорожнім.

Вік минає, шелестять вітри
у діброві золотого часу.
Напиши про вічне і зітри
гомінкого слова гала-масу.

Із ужитку виділи нове,
із краплини – океани світу.
Хай візьмуть за душу, за живе,
спогади про Лети юне літо.

Відпусти на волю голоси,
ці рої марудного бажання,
і нічого в Бога не проси
за своє уїдливе мовчання.

28.11.2016

Вже мають зміст мої маленькі справи
У черзі забагато, як колись.
Тремтять довкола радісні октави,
Що посмішками щедро полились.

Втішає щирий сміх, приносить радість,
Щасливими стають години, дні.
Як світла в них багато, повний кладезь,
Життя бринить, як той струмок вповні.

І знову вечір повниться чеканням,
Як молодість, безжурно спогляда.
У гості завітали сподівання,
Цілющі, животворні, як вода.

Я бачу, де закінчується хмара,
Мінливо незбагненні світло - тінь.
Антоніми - ця дивовижна пара
Достоту спонукає до прозрінь.

05.08.2016

Штрихи, портрети, мізансцени…
І дежавю, і статус-кво…
і знову ріже Кліо вени,
і метод обліку – ФІФО.

У межах кола хаос руху
формує числа суєти,
блаженні всує мчать щодуху
спрямляти луду і кути.

Але загострення не стерти
із аскетично-ласих лиць.
Єдиний вихід – тихо вмерти,
упасти в небо горілиць.

Нащадки роду, думи й діти,
єднають душі у ланцюг,
де кожна ланка хоче жити
життям імущих волоцюг…

25.11.2016

І приходить Іуда, кожен раз, як Месія,
і приносить Надію в рамці праведних слів,
уповзає в доВіру за канонами Змія
і Любов, Божу ласку, обертає у Гнів…

12.11.2016

* * *
Мільярди списів, ціль одна –
убити вічного дракона.
В театрі мрій іде війна –
осінній хіт: падіння клона…

Ніхто не буде без призів:
роздача слоників на щастя,
вуаль бажань із гожих слів,
червона нитка на зап’ястя.

А у дракона – сто життів,
а може, декілька мільярдів,
і кожне хоче поготів
свою пробігти сотню ярдів.

Нам не знайти, чия вина,
допоки списи в інші бОки.
Тому й не кається війна,
і не вивчаються уроки…

15.11.2016

Ця тиша ночі — як ріка, як покривало з оксамиту.
Якою хвилею чи сном тебе принесено сюди?
Дерева конями бредуть, ступають маревом копита,
І шиї тягнуться відпить з туману вічної води.

Безсмертя дихає, як ліс, і проростає в ніжні рани
З прозорих коренів і пор первинним променем життя.
Вночі обірвані зв’язки, є тільки порухи і стани,
Співають камені доріг, цвітуть до самозабуття.

Якого задуму цей плід — в нічному шепоті дорога?
Земне призначення твоє — неначе карти на столі.
Признайся — ти вже тут була, і розливалася знемога,
І безтілесний праліс душ зітхав, невидимий, в імлі.

2016

Надумалося якось зодягнутись –
Щоб вийти в білий світ,
Зустріти нових друзів, усміхнутись,
Промовити – привіт.
Почула, що в єдиній лиш конторі
(Монополізм цвіте)
Вбирають душу в одяг непрозорий –
У тіло, що пусте.
Пішла туди, щоб вибрати пригідне,
Побачити ціну,
Примірки поробити необхідні:
А раптом не вдягну.
А там сказали, що ціни немає.
Примірка надпроста –
Заплющуй очі і бери, що скраю.
… Беру в мішку кота.

Оце то влипла я по самі вуха –
Насправді, в щось в’язке.
Навколо темно, мокро – і задуха,
Та добре, що мілке.
Тихенько так і тепло – можна жити,
Бувало гірш не раз.
Що двері щільно начебто закриті –
То з часом знайдем лаз.
Пригрілася, так добре якось стало,
Залишусь тут навік.
Та раптом щось навколо розірвалось,
І кинуло в потік.
Несе мене кудись та тисне люто,
І судороги тнуть,
За голову хтось взяв і так вже крутить,
Що відірве, мабуть.
І світло в очі б’є нестерпним болем,
І ззаду також б’ють.
Я криком голосним вітаю волю
І починаю путь.

Про те, як йшла, розказувать не буду,
Кудою і куди.
Всього було, стрічались різні люди,
Спливло води… води…
Я тіло берегла, щоб повернути, –
Оренда все-таки:
Ні-ні питтю, курінню, бо ж отрута –
Бувають диваки.
Та з часом помічати стала речі
Незвичні і чудні,
Згинатись вниз намірилися плечі,
Та й не вони одні.
До арендованого тіла звикла,
Вже стало, як своє,
Бажання повертатися десь зникло,
Свідомість повстає.
...Ось і ціна висвічується чітко –
Життя беруть взамін:
Все, що пройшла, від мітки і до мітки,
А тіло йде на тлін.

Хоч ти кричи, хоч плач, хоч скач, а підеш
Туди, де голим був.
Останнього свого земного сліду
Ніхто не обминув.
Хоча не вічні – правду кажуть люди,
У них прислів’я є:
Береш чуже, а віддавати будеш
Вже не чуже – своє.
Та з часом ти, забувши обережність,
У чергу станеш знов
За новим тілом – видадуть яке вже,
І знову стрімголов
Ти у Життя влетиш……………………………

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.

Осяяний осінню,
Сам осенію.
Обрій синіє.
Темніють сіна.
Перетемніє. Пересиніє.
Пережовтіє моя сторона.
Старовина проросте новизною
Над крутизною років і віків.
Коні проскачуть –
Лишиться зі мною
Цокіт-працокіт
Уявних підків.
Осінь – остання? Передостання?
Настрій мінорний душу пройма.
Де ти, найперше юне кохання?
Втома. Судома. Осмута. Сума.
Осяяння осінню. Спомини сиві.
Онде – щасливі. А осьде – сумні.
Геть пересохли ріки бурхливі.
Переіржавіли зорі на дні.

1997

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще тепла
По-літньому…
Пора перехідна –
Пругкі іще соняшникові стебла
І кукурудза восконаливна
Ще зеленіє.
Грона ж калинові
Ще не звогнились –
Ліс не запалав,
Не запалив ще плавні приставкові,
Не вилився в один червоний сплав.
Помовчимо увечері під тином,
Затінені кущавістю садів…
Для глибшої ліричності картини
Якби ж оце я ще й помолодів!
Якби ж оце й красуня Катерина
Могла присісти поряд!
Отоді
Воістину куїнджівська картина
Тут ожила б, як в роки молоді.

Я, зрадивши весну,
Осінню пору
Обрав собі за подругу й жону,
Люблю її найперше за покору
І вірність непорушно-кам’яну
І неостудно-теплу…

Цим прологом
Я розпочну осінній марафон
Своїх думок і звітів перед Богом
В живому храмі, в шелесті ікон,
Мальованих природою для мене,
Щоб я молився словом і рядком
За все зелене ще і все черлене,
Й за ту комашку сонну під листком.

2006

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде гроза
Із-за озонної долини…
Блищать клітини павутини –
В химернім плетиві лоза,
Коза,
До припутня прип’ята,
Осика, осока і м’ята,
І голомоза гомоза –
Моє дитяче страхопуддя…
Повсюди вичахле безлюддя,
І багна – витоки Сули.
Я не змінився ні на йоту:
Стою на відстані польоту
Очеретяної стріли,
Від Івася,
Що білі гуси
Пасе,
І голосок бабусин
Не чує –
Заважа «курли»
Заобрійне і закурганне.
«Ванько, Івасику, Іване,
Іди додомоньку, дитя!»
…Вікно заплакане, туманне…
Й села нема того, Іване,
Й тебе самого теж не стане,
Бо вже домірюєш життя;
Немає хутора за лісом
Та й лісу, що рудавим лисом
На Рудку ласо позирав
Із-за туману.
Ще на Рудку
Не пізно зупинить попутку,
Та повертати вже пора
Ізнов до того повороту
Свого найпершого відльоту
В чужі краї,
В несправжній рай.
Прощай, сплюндрована землице,
І ти, запльована кринице,
Прощай – сльозою прозирай
Крізь тумани і павутиння,
І пилюгу…
Моя святинє,
Могило мамина, – прости,
Що не знайшов тебе я нині
В безлюдно-вичахлій долині,
Де нічим дихати людині,
Де й над покійними хрести
Не прижилися,
Де й ні сліду
Від кладовища!
Геть поїду,
Втечу,
Хоч нікуди втекти
Від Бога, Правди і Покари…

О, ви, новітні яничари,
Своєї пам’яті кати!

1995

Її душа розкололася на тисячу речей:
На ручки шухляд, шаф і вхідних дверей,
На завмерлі гвіздки в темних ребрах стільців,
На фужер із монетами під моноклем серванта.
Їй здавалося – внуки заберуть її у шкатулці для ниток,
Візьмуть із полиці як мельхіорову брошку
Або захочуть роздивитися себе у її дзеркалі –
І заберуть її нарешті разом із пилюкою на долонях.

Ти вирішуєш сам - чим Господь притрусив Твою стежку: снігом чи рунами.
І нехай це виходить за межі здорового глузду і звичні лекала,
та душа, попри болісний досвід, має лишатися юною,
аби ані вічність, ані шарпане тіло її на лякали.
2016р.

Коли в моїх роздумах
знов затівається сварка
між злом і добром,
я применшую значення зла,
в арбітри запрошую
двічі безсмертного Марка
з прадавньої Марківки –
рідного мого села.
В сусідстві жили ми,
всього через кілька обніжків –
той Марко здолав
і голодний терор,
і війну,
і третє безсмертя
зустрів у домашньому ліжку,
пішовши у вічність
левадою тихого сну.
Він був, як на мене,
між добрих людей найдобріший –
гармошкою зморщок
від щирих і добрих очей
душа його грала,
прощаючи винних і грішних,
тягар неймовірний
знімаючи з їхніх плечей.
Я че'реду пас,
як підходила дядькова черга, –
за це п’ять карбованців мав
і путящі харчі:
з яким апетитом
я з Марком безсмертним вечеряв
під вічними зорями
ще й під гудіння хрущів!
Була мені й премія –
путня сорочка під осінь,
модно пошита
дружиною Марка,
і я
«премії» ті пастушачі
пригадую й досі:
лауреатом я чувся
і гордо сіяв!
Зле все забулось…
І люди недобрі – забуті.
В нашім селі
їх не так вже й багато було –
зло лиш при владі верховній було,
а по суті
на доброті виживало
безправне село…
В різні часи
нам то краще живеться,
то гірше –
зло похлинеться від злості,
і знову співа доброта…
Добре вже й те,
що ось цим недовершеним віршем
Марка згадав я –
хтось добрий нехай прочита.

1998

Сліпуче плетиво повітряних ниток,
навперебій містками з’єднаних думок,
тремтячих нервів, фейєричних сновидінь,
футуристичних доброзичливих створінь,
химерні витвори фламандської доби —
з-під пензля вихлюпом — "утіх земних сади",
і розкіш музики — цариці всіх доріг,
і шовку мовного нестримний в небо біг —
все має напрямок, і зірку, і мету,
у сфери вищого спрямовану чоту,
немов форель в потоці вічного отця —
згори униз і знову вгору без кінця.

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

…і рятуватимешся сном,
і питимеш зорю крамольну
у ніч бліду і невигойну,
немов петлюрівський погром,

коли передчуття тепла
у непромовленій вітчизні
не втримається і пощезне,
адже не переповіла

весна неписаний обов’ –
язок наступникові свому
нести тривогу незникому
у вівтарі новобудов

(бо ніс листопад на крилі
шрапнель і сипав під Святошин) –
але наступником хорошим
не стати літові, не лі-
тувати вільній жароті,
бо утиски дисциплінарні
падуть на кожну тінь пекарні
і перукарні кожну тінь:

вони продовжити не зда-
тні синю тяглість самотини,
пересторогу невситиму
не може втішити хода
липневої надії вздовж
цих неевклідових поверхонь;

міґрує непідзвітний серпень,
рядок закінчиться також.

Червень – липень 2016

Пусте, одвічне і надмірне коло,
Повз знаки перехресть і аксіом,
Кружляти знову між світами кволо –
Низ плінтуса, лиш мінуси кругом.

І в цьому коловерті боягуза
Нечиста постіль в павутинні меж,
Шукаєш вперто теорему плюса
Серед музейних «так/ні» –
«Ні» – зітреш…

18.07.2016

Страшна жара природу добива,
сокира спеки ще і ще гостриться...
І вже, на жах, середньодобова
температура досягла плюс тридцять!

Сміється з нас колись ласкава вись,
вночі регоче молодик дворогий...
І раптом з неба цівки полились
безцінної, цілющої вологи.

Здавалось: кропу висохле стебло
запалиться свічою поминальною...
Та на тепло смертельне потекло
це диво із машини поливальної.

Страшна жара природу не доб`є:
її врятує і людське, і Боже...
Горобчик із калюжки воду п`є.
І п`є, і п`є: напитися не може...

08.07.2015

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

Світлі і чарівні акварелі
вміють передати півтони,
настрої сумні або веселі,
барви осені і настрої весни.

Є якась медитативна сила
в плетиві барвистих плям і смуг.
Таємнича це, незрозуміла
здатність помічати все навкруг.

І народжує тоді художник
зміст і форму, правду і красу.
В речі кожній, у істоті кожній
він і сміх побачить, і сльозу.

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

Як ми чекали! Сонечко, з`явись!
Години ці у цілковитій темряві,
неначе вічній, злій-презлій, для віч,
для ніжних-ніжних, можуть буть смертельними.

Неначе снігом червень замело.
Ми у пітьмі і холоді поплачемо...
І врешті-решт засяяло воно,
і насолоджуємося побаченням...

Та затягнувся Сонечка візит.
Напружено понурі очі мружимо.
Але не стулимо до рисочок: висить
над нами Хмара, біла. Як морозиво...

11-19.06.2015

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

У літній полудень ми готували борщ
і з овочами давніми і свіжими.
Отак і почуття різняться, бо ж
одні з`явились, інші в зиму вижили.

Весна в очах сіяє і в садах,
і шлях у рік ми весело осилимо.
Але в серцях чому, палкий, запах
томатний сік туманами осінніми?

11-12.06.2016

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Липневим цвітом розпочався день
Для пташечки, яка з гніздечка випала.
Услід казали : їй не до пісень,
Ще літня спека сліз усіх не випила…
А пташечка візьме собі майне
За веселково-росянисті обрії...
Писав мудрець, що "...це також мине»,
А надто для відважної , хороброї…
І світло на литаврах забринить,
І музика небесна виграватиме,
Бо Ангел соломинку - срібну нить -
Зів’яже так, що пташечка й не знатиме.
Любов’ю розговіються сади,
Липневим медом бджілка дорожитиме.
І пісня знов повернеться туди,
Де попри все в ній кожна нотка житиме…
Бо так уже влаштовано людьми –
Шукати у натхненні недосяжності.
Моя маленька пташко, може ми
Прийшли сюди,
аби
служити
СПРАВЖНОСТІ?.

Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї... Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей...

Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі та химері,
Курили фіміам, лили єлей.

Це ті, яких я переоціняв.
Другі ж, недооцінені, вмирали
І визнання посмертного не мали
Роками. Час поняття підміняв.

Все той же час розставить по місцях
Оригінали творчі і муляжі,
На порохи розсиплються вальяжі
І куражі. Й зостанеться в серцях
Лиш істинно високе! Дант і Кант
Не подарують Пушкіна Дантесу...

До самовихваляння інтересу
Не мав ніколи істинний талант!

Присліпла свічка осовіло кліпає,
Припрошує мене до каяття...
Живу потиху: хліб є і до хліба є;
Новому дню радію, мов дитя.

Та вечори смутять – вони нагадують
Про смуту повоєнну
І грозу
Повальних криз,
І зверхники не радують
Підйомом вгору – длубаюсь внизу.

Я – Низовий. Отож мені й судилося
Досиджувать при свічці, на щаблі
Найнижчому, погрожуючи стилосом
Всім недругам своїм на всій землі.

Таврую словом ближнього і дальнього –
Почують, може, совість допече.
Все ближче образ янгола печального,
Торкається крилом сліпих очей.

пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

У тім краю , де райдуга барвиста
зливається з теплом усіх осонь,
Де так гірчить сльоза твоя пречиста ,-
Спинися ...помолися... охолонь...
Струною болю переріж напругу.
Струною світла тонко забрини.
Прости печаль і ворогу , і другу,
Заблудлого над прірвою спини...
Бо це життя, напевно, пошук смислів,
До себе шлях, від себе і ...туди.
Де кожен крок - то як крилатий вислів
На колах незбагненної води…

Переступаючи з долоні на долоню,
йдеш по руках - то в ліву, то у праву,
знак безконечності виписуючи сміло
(сліпе, наївне – от тому й сміливе)
(аби не коло, не велике коло - хвоста свого вхопивши за кінець).

Глухі кути не оминеш, напевне, –
в них потрапляєш часом підсвідомо,
а часом і життя вганяє жорстко.
Ошкіритись, гарчати і стрибати назустріч кожному тичку? –
та можна… Оце найлегше, найпростіше, мабуть
(медаль за мужність потім ще дадуть).

А чи спинитись…
і, розкривши очі, спокійно, холодно, і з усмішкою прірву
стрибком за межі (їх немає ж бо!!!) прорвати, і
прийняти світ у себе, увесь (увійде, ми – також без меж!!!)

P. S. От тільки без вагань, без приміряння
і без анонсів на усі світи (розплющить стінка,
бо її поставлять, сама постане, виросте умить).

«Пірнай! Тут мілко…» - це життя регоче!