коли свято напоює легені
то можна стояти аж до пришестя
бо коли свято напоює то холод
значення жодного немає

і де б ти не був а їхати треба
бо тільки так народжуються ісуси
і коли приходить недуга
урятовний жест є одним препаратом


бо високо ти розцвітаєш
як різдв"яна яблуня і світло густіє
у консистенцію прозорого меду

бо то січень чи грудень
коли ти читаєш глибокі рядки
коли свято напоює легені

Як жити далі у житті
і поза ним як нам не жити?
Ховати в марево путі
і на удачу ворожити?

Життя закінчиться колись,
немов закотиться монета.
Не маєш віри, не молись –
над синім небом чорна Лета..

В едемі благодать і сон
На гіллі істини без ядер.
А по периметру озон,
а поза ним оаза-кратер.

І вічні брехні, хто і з ким…
І де течуть молочні ріки.
А милостивий серафим
у трьох кошах розносить ліки.

А унизу своя рука,
владика блуду і безсоння.
На вістрі чорного крюка
висить усміхнене осоння.

Піариш «его», якщо встиг
зайняти місце в казані ти.
Інакше – муки «холодриг»,
у пеклі палива ліміти…

Така мана – то є, то ні…
Душа, цнотлива і розпусна,
іще катається в човні –
іще сьогодні М’ясопусна...

Життя закотиться кудись,
скоріш за все, у сміхо-драму…
А ти поплач і напиши
на нього щиру епіграму.
18.02.2017

Понад нею безвода ріка в
біле плесо не перетекла ще
і тривога не збігла у хащі -
це її я заледве спіткав,
серед новобудов ідучи
і шукаючи пачку в кишені;

узялися мужі за мечі,
адже муж не озвався на ймення
з її вуст, і тому харалуж-
ні птахи одесную, ошую;

Ольга альбо Олена – збагну ж,
докурю і напевне збагну я
(аще руці свої в рукава
не сховає, холодні рамена
не відверне назавше від мене):

білий пломінь, черлена трава,
ізмарагдове світло з імли
(себто очі, задумані очі)
і варязьке бліде узороччя
голубів, що летять на вали.

16.02.2017

А що той світ, в якому ходиш ти?
А що той рух, що обертає зорі?
Бог залишив безсмертя самоти,
а люд на колотнечу вічно хворий.

Позбавлені бентеги і сум’ять,
ідуть угору не господні діти –
уміють жити на звитяжні п’ять,
у соромі ненавчені горіти.

Усі віки ідуть в ура-похід
і міріади зоряних імперій
сумують срібно, дивлячись услід,
як витікає сонце із артерій.

Бог заповів покуту і любов,
але убогі стільки натворили,
що сам Господь стіну б не обійшов,
якою небо від землі відгородили…

У хащах блуду Істини нема,
в юрбі суєт слабіє перше Слово.
А може, це розпука і зима
зустрілися у думах випадково?...

17.02.2017

Як тече вода… Як горить огонь…
Утікає час із земних долонь.

У пісок вода, а огонь у дим.
Попелясте дно і життя під ним.

Але ж є любов… і кохання є.
Хочеш порівну? Забирай своє...

Опустилась ніч, ходить під вікном –
місяць-оберіг сяє над селом.

А над містом тло з руху і тепла,
мурашиний сон і нічні діла.

А над лісом плач – то кричить пуга,
туманіє жах і не спить яга.

А над полем тиш і зірковий пес
озирає світ з висоти небес.

Та минає ніч – суєта суєт,
і маліє пал, а за ним поет.

Як тече вода, як горить огонь –
думи для очей із жаги безсонь.

Наче й воля є… і свобода є,
тільки час-пияк сурогат не п’є…

Утікає десь, як огонь-вода.
Залишає хміль – горе не біда…

15.02.2017

мить навчає світ не боятися
умираючи біля скронь
життя першого чи дев’ятого
утікаючи із долонь

молитовного боже праведний
царю вічності що єси
в небесах святих наче каменем
злою карою не виси

не жаліє нас доля кожного
чи не кожного через раз
не знайти когось нетотожного
що не відає горе-час

дочекатися болю світлого
і туман-сльозу на траву
замести гріхи каянь мітлами
і прокинутись наяву

08.02.2017

Іде вистава і личин
у ній не менше, ніж акторів:
і Вічний Жид, і сучий син,
і топлес неба – юні зорі.

Міняє ролі режисер:
ось ти герой, а ось іуда,
а ще ковбой, а ще тапер…
За «Мурку» плата – два ескудо.

Кишеню часу гріє зло.
Світ поділили частоколи.
Пливе Харон. Суши весло!
У кого нині є оболи?

Відтінки чорного на смак.
Відтінки білого на дотик.
На небо вішають собак.
Із духу виліз нео-гностик.

Іде вистава. Флеш юрби –
"цепна" реакція загалу.
Усе на "Біс!" було б, якби
не вийшов дідько до фіналу…

07.02.2017

Проблема – час. Все інше є.
Найбільше слів – ілюзій, луди…
У чергу втискуєш своє –
поміж людей мудріше буде.

Але тіснява – не урок,
бо там усе – лукаве й бите.
По колу ходить – кроком крок,
цілеспрямоване і сите.

У самоти – свій діалог.
Кричи у пустку, хто почує?
Громаддя зоряних епох
ніч обертає небом всує.

Або не всує…, але мрій
завжди для візій вистачало.
Хтось поучав, хтось йшов у бій,
вписавши правду у лекало

отих потрісканих дзеркал,
де світло й тінь стоять навпроти,
і нескінченний луно-зал –
дитя їх спільної марноти.

Проблема – час. Все інше є.
І єврохіт, і караоке.
Посеред ошуків – своє,
таке вселюдно-одиноке…

04.02.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

на гілці неба висне хмара
вагітна зоряним дощем
ось упаде на плечі кара
ось набіжить заброда-щем

усім чогось в житті бракує
то крові ближніх то добра
молімось Богу щоб не всує
хоча і сенс – це тільки гра

а кольорова птаха щастя
пір’їни губить не за так
десь зачарує не удасться
міняє долю на мідяк

живі покоси срібні роси
осіло сонце на траву
повисихали Божі сльози
у сні-омані й наяву

тримай мене моя соломко
мої дороги і поля
час розриває там де тонко
у небо падає земля…

27.01.2017

Вектор щастя, ера сили,
а душа… у тінь пішла.
Ми кохали, нас любили
біля броду, джерела…

А тепер інакші зорі
(євро, долари, рублі)
напоїли кізку Дорі,
розважаються у злі.

Час іде і нас минає,
розпорошує на тло.
Опадає листя в гаї.
Муза стукає у скло:

- Уставайте, годі скніти!
Хто живий, камон… іди
(у теплі не зле сидіти)
світ за очі… у світи.

Намальовані личини.
Флеш і моб в театрі ню.
Презентація гостини.
Віртуози із меню.

Кожен вік міняє вдачі,
суті мислень і речей,
і нав’язує задачі –
непокоїти людей.

Так, інакше, із ланцями,
із ваганнями на дні,
набігають дні-цунамі,
п’яти лижуть пси-вогні.

Миро висне над душею.
Чи освячена вона?
Йдуть дощі у Піренеях.
Щастя випито сповна.

А тепер – лихе похмілля,
пів-народу на ножах.
Заробітку труйне зілля
посила країну нах…

Тихше, тихше… Бог почує.
Сміхоторбу котить сон.
Скільки мук… аби не всує.
Пий від болю цитрамон…

23.01.2017

Путі Господні вище… далі…
Прозорий замок угорі.
Напій безсмертя із Грааля
і посвіт срібної зорі.

Уздовж надії перегони.
Шукають щастя копачі.
Талан поділено на зони.
Терпке вино із аличі.

Життя – графіті на бетоні,
де потороча і мана.
Герой останній на пероні
чекає потяг Мир – Війна.

Жертовних можна упізнати
по блиску правди у очах.
Вона для них – єдина мати
не сьогодення… у віках.

Путі Господні далі… мимо…
По лезу миті світ іде.
І кожен крок – буденне диво,
що, апріорі, не святе.

Усе минає. Неминуче
засіло в горлі навіки,
де вождь часів, геноссе й дуче
міняють хліб на цигарки.

Бюджети пишуть і сюжети
про не наповнення суми,
про бариші, вино, галети
і зачаровані уми.

У вишиванці ходить Кліо,
перегортає сторінки.
В архіві тліну тека *Діло*
пережила живі роки.

Путі Господні мимо… всує…
Не знати де, коли і як
біль німоти глухий почує
і дасть на благо гріш-мідяк.

Вже півень сів на огорожу
і піє пісню ретро-сплін.
Пильнує мир і рать ворожу,
що із усіх грозить сторін.

Іще живучі ідеали,
і утопічні сняться сни.
Якби-то люди втіху знали,
то не шукали би вини.

Місця порожні поруч з нами,
а деколи і самі ми
гриземо жадними зубами
принади сяйної пітьми.

Путі Господні всує… вище…
Тут сон святої висоти.
Ану, миряни, трохи тихше!
Вам заборонено туди…

20.01.2017

Якщо печаль за горло стисне так,
що обриває подих на півслові,
лишається сміятися усмак
і жартувати при любій нагоді.

Це наче божевілля й наче ні,
бо сміх – не панацея, та лікує,
коли печуть в душі журні огні,
а сил на опір фатуму бракує.

Не бійся бути щирим і смішним,
осудним за спиною й поза очі.
Ось час мине і все, що є за ним,
розтане на прозорі поторочі.

18.01.2017

Життя – не лицар, не ламає списи,
а тільки долі і земні шляхи,
стираючи свої імлисті риси,
чіпляючи на груди реп’яхи.

Зоріє світ, що й досі не загинув,
бо кожну мить присвячував живим,
народжував надію і дитину
і зоставався вічно молодим.

А ти, старий уїдливий писако,
ази пізнавши азбучних діянь,
із висоти широкого однако
свою стезю життєвості не гань.

Як не крути, вона – своя владика
і п’ятий кут у колі суєти,
мала у юні, а тепер велика.
Обабіч неї – ідоли й хрести...

Під сонцем веремії, при нагоді,
для кожної пишноти є сума,
і щасний лад ховається у зводі,
і бал утіх освячує чума.

Сопе і суне людності армада
баюрами, могилами доріг.
Попереду – огріхи і бравада,
а ззаду – доброти лукавий сміх.

Усе, що є, розписано на ролі
песиголовців і казкових фей.
У затінку судьби, планиди, долі
сидить ніхто, чекаючи вістей.

А ті ідуть звитяжними рядами,
мов на параді сяйних перемог.
Гендлюючи жагою і словами,
напишуть елегійний епілог.

У тому епілозі, як в облозі –
дотації із пільгами нужди,
стоять старці згорьовані на розі
і молять Бога: Господи, прости…

13.01.2017

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

а рік як закільцьований трамвай
зупинка перша і остання
яка твоя не обирай
бо це життя а не змагання
відчинять двері виходи
а чи доїхав не питають
нічого тільки не проси
у кого просиш ті не знають
а той хто відає живе
на відстані земної долі
лекало чорне і криве
шифрує зоряні паролі
твій код без імені і дат
це наче гра із небом в кості
де міріади зір і втрат
згребли докупи на помості
і прокладає макрос путь
хоч колія одна та сама
програма висне не забудь
усе на світі – голограма
вселенська тека файли дум
і алгоритми на щодення
спектральна радість вектор-сум
і трохи вбогого натхнення
біжать пейзажі за вікном
і сонце хилиться додолу
колише звичкою і сном
за роком рік трамвай по колу
не холодить і не пече
не віртуальна і не пам'ять
торкне хтось ззаду за плече
а чи отут нещасних банять
і я не проти доле бий
за все недобре і гріховне
але і ласкою умий
життя трамвайне молитовне

31.12.2016

- А де отой, що говорив: я – Син?
Ти був із ним, ти був йому слугою!
- Не знаю я, про що ви. Я один.
Ідіть собі, я хочу супокою.

- Його розп’яли на ганьбу і сміх,
а ти йому підтакував у слові.
- То був не я, хіба таке б я міг…
Я присягав єдиному Єгові.

- Він – лжепророк, лукавець, єретик …
А ти йому клонився, як святому.
- Не був я з ним, я до Талмуду звик.
Іду із молитов собі додому.

- Минає ніч, вже півень кличе день,
і я утретє зраджую Ісуса.
Витьохкую оманливих пісень.
Сказати правду, Господи, боюся…

-----------------------------

Бува, і ми, коли сягає жах,
від свого відмовляємося… всує,
бо піде мить і проспіває птах,
і зрадниця у губи поцілує.
26.12.2016

Коли ілюзій кінчиться мара –
утрата сенсу(плакати, радіти)?
Я – Магомет(не йде моя гора).
Я – поганин(замовкніть, неофіти).

Не знаю я, чи сумніви сумні,
а чи утіхи грішної принади
рахують до життя в минулі дні
усі здобутки, промахи і вади,

але вага із світу не речей,
із світу не тяжіючої далі,
стискає карк до вивиху плечей
або хребет ламає в ідеалі.

Коли не вибір залишає крок,
тоді і убивають, щоб любити,
і на могилі зведений курок
утішно клацне: ми з тобою квити…

25.12.2016

Минає час і все хороше тане,
ховаючи люб’язне у ніщо.
Подяка Богу, якщо ниють рани,
а не байдуже зиркає: а що?...

Є ентропія фізики і щастя.
На віки вічні втрачене тепло.
Гаряче серце криють чорні масті,
і горб росте, де в ангела крило.

Життя іде, хороше і не дуже.
- Налий-но, доле, ще раз на коня.
- Ну, будь здоров і прощавай, мій друже.
У голі п’яти колеться стерня…

22.12.2016

між небом і землею
між миром і війною
тече ріка до Бога
і ти стаєш рікою
накочують на берег
хвилини думи хвилі
а там своє болюче
а там чужі могили

між правдою і лжею
між сущим і марою
на чорно-білих нотах
ранковою порою
хтось грає полонези
хтось марші трубадурів
а безталанні долі
ховаються до мурів

чекати й дочекатись
як зоре-світні далі
піднявшись вище мрії
розвіють всі печалі
і вийти на окраєць
дороги чи безпуття
та перейти у диво
із немочі в могуття

20.12.2016

Де твоя правда, друже? Там, де чужа олжа
ходить нага по світу, просить на хліб гроша.

Де твоя втіха, друже? Там, де земна біда
тоне у морі щастя без берегів і дна.

Де твоя мрія, друже? Там, де весни розмай
конику шепче палко: грай, мій скрипалю,грай!

Де твоя воля, друже? Там, де свята любов
поміж ганьби і воєн все ж обирає кров.

Де твоя віра, друже? Там, де зоря небес
мовить устами Бога: мужньо неси свій хрест.

Де твоя доля, друже? Там, де земля батьків
вкотре стає до бою з ігом лихих років.

16.12.2016

 
Я  буду вештатись і самотіти
У теплих капцях вдома.
Гірлянди перестали миготіти,
Минає, тане  втома.

У дзеркалі знизаю голим плічком,
Солодке нудьгування.
Нагода роздивитися дрібнички,
Поличчя, привітання.

Спустілий двір в обіймах хуртовини
Сніжки жбурляє поспіх.
Я зараз відчуваю плин хвилини,
Її разючий посміх.

Перевіває стиха сніговиця
Перини срібно-білі.
Неначе в обіцянках-рукавицях
Мої хвилинки милі.

16.12.2016 П'ятниця. Київ.

- Немає часу – кажуть вчені.
То все ілюзія, мара,
Ненаукові теревені –
це усвідомити пора.

Тоді і вічності немає,
одна лиш мить і є жива,
та хто у сіть її впіймає,
коли ось є і вже нема.

Я туманію в тиші ночі.
- Не цокай, враже, на стіні!
Ач, розвелося вас, неточних,
у кожній хаті на селі.

Та й у містах їх, галасливих,
теж не бракує, вибір є.
Нема на те альтернативи,
хоч кожне тікає своє.

Немає часу, то і добре.
Залишусь вічно молодим.
Мої літа такі хоробрі,
але й бояться разом з тим…

А крім усього, всі щасливі.
Не помічають – ось секрет.
І лиш годинники-дурила
уранці будять на омлет.

Встають із ліжка напівсонні
і, позираючи на час,
до праці люди, наче коні,
рушають всюди й повсякчас.

А часу байдуже до того,
чи він є сущий чи фантом.
У світі яви і живого
злилися Хронос з Кайросом...

16.12.2016

Рельєфно виписані мрії.
Мудрує мавпа угорі.
Орач-надія зуби сіє
на полі битви – зона- free.

А десь виспівує когутик,
тріпоче паленим пером.
Дає про себе гучно чути -
іде услід за пустуном.

Такий звіринець в зоосаді,
чи в коловерті східних рун,
де пес Бровко сидить в засаді –
гарчить на Півня: Ач, літун!

Ще не пора, ще не дозріло,
а ти пієш на цілий світ.
Якби то вправно та уміло,
а то лиш «у» без «кукурік»…

Даруйте, браття наші менші,
а рік Людини що, слабО,
де ум за розум, слава, гейші
і мода знаті на бобо?

Та, певно, рано… чи запізно.
У веремії сущих днів
у кожнім домі віра різно
від катавасії гріхів.

Епоха людськості звірячо
і хижо дивиться у світ.
У тому світу людям лячно
від банькуватих зирк-орбіт…

11.12.2016

У пачці лишилося п’ять сигарет,
замало, аби збайдужіло спіткати
очима невірними сніг пелехатий,
що крає на клаптики небо сире

й плескате, на стишені подихи, щоб
усякому, хто на зупинках вітчизни
зневіриться, доки його перевізник
надійде в одній з невагомих подоб,

воздалась найменша частина зими,
утілена в подихові, у німому
причасті до вітру, задуму зникому
всоталося виболілими грудьми,

і я напросився до черги як гість
непроханий радше; одна за одною
минають маршрутки, минаються мною:
того, хто не передає за проїзд,
хіба що попутка якась підбере;

гойдається зламана віть автостради
і кличе на прощу уздовж снігопаду;

у пачці лишилося п’ять сигарет.

08.12.2016

актори візій – правда часу
і шеляг ламаний олжі
втікає гук у пустку гласу
міняють ікла на ножі

а ще подейкують що мало
картає пам'ять – не забудь
безбожжя Сина шматувало,
а той хрипів: у добру путь…

дорога світу в колі Сонця
у хороводі сивих зір
прозору тінь від охоронця
ховає лігво чорних дір

з нічного витоки сліпого
у пріснопам’ятній порі
приходив Юда до святого
поводирем у сон зорі

у цій вселенській веремії
ми загубили і найшли
чи винуваті ретро-змії
що ми по-всякому жили

шукали розкоші усюди
блукали згарищами лих
і ковдру з ближнього тягнули
заради праху і живих

і обіцяли гори-злато
молочних рік медовий плин
і було челяді багато
учив їх благу Августин

усе покоїться в любові
ти тільки вибери її
вона сотворена із крові
вампіри пришлі і свої

тече артеріями потяг
зупинки серце і душа
і чинне «я» у різних ролях
не дасть на долю ні гроша

в тунелях руху тромби часу
зростає тиск у тисячі
у мега-бомбу в біомасу
людей збирають дукачі

йдемо ошукані до Бога
та наражаємось на тло
на перешкоді вись порога
а там занесене «бабло»…

10.12.2016

У сиву бороду зірок
ховає Бог таїни світу.
Земля завершує виток,
несе у ніч свою орбіту.
Немає більшої краси,
аніж Едему першоцвіти,
прозорі перли із роси
і яблуневі спілі віти.
Там благодать у лоні дня,
тотожність Істини і Слова,
і не сідлає смерть коня,
і не трапляється раптово.
А тут криваве і криве
штовхає вічне до загину
і кожну мить нещадно рве
єднальну з часом пуповину.

07.12.2016

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,
Амплуа:
Душити волю
Власного народу
І кров безвинну лити,
Ніби воду!
Світ – не театр,
Він кров’ю підплива.
Актор палає ненавистю –
Він
Свого героя ладен розтерзати.
Він грає так,
Як неможливо грати
На сцені, –
Він руйнує мури стін,
Він проти себе грає!
І глядач,
Захоплений цією антигрою,
«Віват!» кричить
Дволикому герою,
Віта найгеніальнішу
З невдач
Сценічних…
А убивця Короля
Ховається панічно за лаштунки
І в гримувальній
Алкогольні трунки
Гірким вином поразки
Розбавля.

1997

Амоку днів напишуть оди
через розстріляні роки,
на їх руїнах антиподи
зійдуться ладити зірки.

І не зупинять їх братання
ні кров пролита, ані смерть.
У арсеналі – лже-зітхання
і все-минуща коловерть.

Але даремно, бо ведеться,
як спопеляються вогні,
час зберігає біля серця
палючу яр на підлі дні.

06.12.2016

Атланти підпирають неба зводи.
Таріль землі тримають три кити.
Я – думка чоловічої породи
і ми с тобою, котику, брати.
Лежи, старий філософе, на пічці
та грій боки і звивини ума,
а раптом час збунтується у річці
і ти увійдеш двічі до ярма
ілюзії, гармонії та хіті,
де невблаганна істина живе,
що світ людей заковує у сіті,
а так скувавши, їх поволі рве,
бо не у силі стримати печалі
ще до зачаття грішного життя,
де Яхве бог і самозванка Калі
заплутались у пошуках пуття…

05.12.2016

Омилося серце слізьми і дощем.
Дощем і слізьми. Недалеко від Сум.
І сум на пересум зійшов. Тільки щем
Іще не пощез. Ще не звівся на тлум
Думок і чуттів, поминальних зітхань...
Дощем і слізьми. Біля Сум. Поблизу.
Ще пізньоосіння не визріла рань.
Ще мрячно вгорі. Ще туманно внизу.
Слізьми та дощем. Ще полегші нема
Омитому серцю. Дощем і слізьми...
Ще протяг назовні. А душу пройма
Терпке відчуття вже близької зими.
Кому тут потрібен, загублений, я?
Прийшов і – знайшовся?
Але ж не знайшлись
Колиска дитинства – Комуна моя,
І хата, і цвинтар... Нінащо звелись.
Могили немає – не те що хреста.
А сльози і дощ... Не мої, а чиї ж?!
Всесвітньо мовчать порожнеча пуста
І пустка порожня. Впереміш і між...
Ставок, мов більмо. Мовчазливий кортеж
Дерев-патріархів. Впізнали чи ні?
Я – тут! Сльозодощ... І безмежжя. А де ж
У затишку тихо сплакнути мені?!

2004

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,
Живою,
Осіянно-святою
В материнській
самопожертві.
Не знаходжу могили –
Гладесенько,
як після праски,
На бувшому цвинтарі,
На призабутім
пройдешнім:
М’ята нем’ята,
Барвінок
Та вишні-черешні,
Та сивина моя,
Та незборимі поразки…
Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Так ви ж не почуєте…

08.05.1998

Немає вічного у митях.
Шепоче осінь жовтий сон.
Персона грата – тільки витяг
із книги «Право і закон».

Нелегко раціо шукати.
Тече гармонія у тло.
Сама картина – Божа мати
і наша віра у добро.

Чи волоцюги в сітях часу,
якого кажуть, що нема,
а чи ловці на правду ласу,
що світло ліпше, ніж пітьма,

але вітаємо систему
та ідемо(бо рух – життя),
не обираючи дилему,
де тільки згин чи забуття.

І хай розносять буревії
у світі яви і зеро
усяке суще... й мить надії,
що Бог не виписав перо.

02.11.2016

І круть, і верть... І знову верть.
Крутить корбу пані смерть.
До поверхні уже близько.
Кров розлита, трохи слизько.
Світ – епохи і парсеки:
черга смертників до Мекки;
загребущі руки брата;
суд юдеїв, хрест Пілата.
Ніч закутана у шалі.
Витікає зло печалі
із усіх, найбільше, з «мудрих»
владолюбців неосудних.
Сльози, біль, страждання, муки.
Щобла лиха - пси і суки.
Гей, країно моя рідна,
златоглава, знизу бідна.
Розгрібай купину щастя,
тільки вір: усе удасться!
Сон в етері, картка візи.
Усміхайтесь – прес-релізи…

29.11.2016

А путь далека… чи здається,
але дорога до мети
із чудасії в небо в’ється,
або униз із суєти.

Життя як сенс… і сенс незримий.
На пересіченні доріг
єдиноріг земної рими
лежить і тане наче сніг.

І ми розтанемо у часі.
Вітрило думи рознесе.
Піїт-мізерія у касі
одержить плату за есе...

11.2016

Перелий з порожнього в пусте –
хай пусте наповниться порожнім.
Побалакай про ніщо і все
з пересічним горе-подорожнім.

Вік минає, шелестять вітри
у діброві золотого часу.
Напиши про вічне і зітри
гомінкого слова гала-масу.

Із ужитку виділи нове,
із краплини – океани світу.
Хай візьмуть за душу, за живе,
спогади про Лети юне літо.

Відпусти на волю голоси,
ці рої марудного бажання,
і нічого в Бога не проси
за своє уїдливе мовчання.

28.11.2016

Вже мають зміст мої маленькі справи
У черзі забагато, як колись.
Тремтять довкола радісні октави,
Що посмішками щедро полились.

Втішає щирий сміх, приносить радість,
Щасливими стають години, дні.
Як світла в них багато, повний кладезь,
Життя бринить, як той струмок вповні.

І знову вечір повниться чеканням,
Як молодість, безжурно спогляда.
У гості завітали сподівання,
Цілющі, животворні, як вода.

Я бачу, де закінчується хмара,
Мінливо незбагненні світло - тінь.
Антоніми - ця дивовижна пара
Достоту спонукає до прозрінь.

05.08.2016

Штрихи, портрети, мізансцени…
І дежавю, і статус-кво…
і знову ріже Кліо вени,
і метод обліку – ФІФО.

У межах кола хаос руху
формує числа суєти,
блаженні всує мчать щодуху
спрямляти луду і кути.

Але загострення не стерти
із аскетично-ласих лиць.
Єдиний вихід – тихо вмерти,
упасти в небо горілиць.

Нащадки роду, думи й діти,
єднають душі у ланцюг,
де кожна ланка хоче жити
життям імущих волоцюг…

25.11.2016

І приходить Іуда, кожен раз, як Месія,
і приносить Надію в рамці праведних слів,
уповзає в доВіру за канонами Змія
і Любов, Божу ласку, обертає у Гнів…

12.11.2016

* * *
Мільярди списів, ціль одна –
убити вічного дракона.
В театрі мрій іде війна –
осінній хіт: падіння клона…

Ніхто не буде без призів:
роздача слоників на щастя,
вуаль бажань із гожих слів,
червона нитка на зап’ястя.

А у дракона – сто життів,
а може, декілька мільярдів,
і кожне хоче поготів
свою пробігти сотню ярдів.

Нам не знайти, чия вина,
допоки списи в інші бОки.
Тому й не кається війна,
і не вивчаються уроки…

15.11.2016

Ця тиша ночі — як ріка, як покривало з оксамиту.
Якою хвилею чи сном тебе принесено сюди?
Дерева конями бредуть, ступають маревом копита,
І шиї тягнуться відпить з туману вічної води.

Безсмертя дихає, як ліс, і проростає в ніжні рани
З прозорих коренів і пор первинним променем життя.
Вночі обірвані зв’язки, є тільки порухи і стани,
Співають камені доріг, цвітуть до самозабуття.

Якого задуму цей плід — в нічному шепоті дорога?
Земне призначення твоє — неначе карти на столі.
Признайся — ти вже тут була, і розливалася знемога,
І безтілесний праліс душ зітхав, невидимий, в імлі.

2016

Надумалося якось зодягнутись –
Щоб вийти в білий світ,
Зустріти нових друзів, усміхнутись,
Промовити – привіт.
Почула, що в єдиній лиш конторі
(Монополізм цвіте)
Вбирають душу в одяг непрозорий –
У тіло, що пусте.
Пішла туди, щоб вибрати пригідне,
Побачити ціну,
Примірки поробити необхідні:
А раптом не вдягну.
А там сказали, що ціни немає.
Примірка надпроста –
Заплющуй очі і бери, що скраю.
… Беру в мішку кота.

Оце то влипла я по самі вуха –
Насправді, в щось в’язке.
Навколо темно, мокро – і задуха,
Та добре, що мілке.
Тихенько так і тепло – можна жити,
Бувало гірш не раз.
Що двері щільно начебто закриті –
То з часом знайдем лаз.
Пригрілася, так добре якось стало,
Залишусь тут навік.
Та раптом щось навколо розірвалось,
І кинуло в потік.
Несе мене кудись та тисне люто,
І судороги тнуть,
За голову хтось взяв і так вже крутить,
Що відірве, мабуть.
І світло в очі б’є нестерпним болем,
І ззаду також б’ють.
Я криком голосним вітаю волю
І починаю путь.

Про те, як йшла, розказувать не буду,
Кудою і куди.
Всього було, стрічались різні люди,
Спливло води… води…
Я тіло берегла, щоб повернути, –
Оренда все-таки:
Ні-ні питтю, курінню, бо ж отрута –
Бувають диваки.
Та з часом помічати стала речі
Незвичні і чудні,
Згинатись вниз намірилися плечі,
Та й не вони одні.
До арендованого тіла звикла,
Вже стало, як своє,
Бажання повертатися десь зникло,
Свідомість повстає.
...Ось і ціна висвічується чітко –
Життя беруть взамін:
Все, що пройшла, від мітки і до мітки,
А тіло йде на тлін.

Хоч ти кричи, хоч плач, хоч скач, а підеш
Туди, де голим був.
Останнього свого земного сліду
Ніхто не обминув.
Хоча не вічні – правду кажуть люди,
У них прислів’я є:
Береш чуже, а віддавати будеш
Вже не чуже – своє.
Та з часом ти, забувши обережність,
У чергу станеш знов
За новим тілом – видадуть яке вже,
І знову стрімголов
Ти у Життя влетиш……………………………

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.

Осяяний осінню,
Сам осенію.
Обрій синіє.
Темніють сіна.
Перетемніє. Пересиніє.
Пережовтіє моя сторона.
Старовина проросте новизною
Над крутизною років і віків.
Коні проскачуть –
Лишиться зі мною
Цокіт-працокіт
Уявних підків.
Осінь – остання? Передостання?
Настрій мінорний душу пройма.
Де ти, найперше юне кохання?
Втома. Судома. Осмута. Сума.
Осяяння осінню. Спомини сиві.
Онде – щасливі. А осьде – сумні.
Геть пересохли ріки бурхливі.
Переіржавіли зорі на дні.

1997

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще тепла
По-літньому…
Пора перехідна –
Пругкі іще соняшникові стебла
І кукурудза восконаливна
Ще зеленіє.
Грона ж калинові
Ще не звогнились –
Ліс не запалав,
Не запалив ще плавні приставкові,
Не вилився в один червоний сплав.
Помовчимо увечері під тином,
Затінені кущавістю садів…
Для глибшої ліричності картини
Якби ж оце я ще й помолодів!
Якби ж оце й красуня Катерина
Могла присісти поряд!
Отоді
Воістину куїнджівська картина
Тут ожила б, як в роки молоді.

Я, зрадивши весну,
Осінню пору
Обрав собі за подругу й жону,
Люблю її найперше за покору
І вірність непорушно-кам’яну
І неостудно-теплу…

Цим прологом
Я розпочну осінній марафон
Своїх думок і звітів перед Богом
В живому храмі, в шелесті ікон,
Мальованих природою для мене,
Щоб я молився словом і рядком
За все зелене ще і все черлене,
Й за ту комашку сонну під листком.

2006

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде гроза
Із-за озонної долини…
Блищать клітини павутини –
В химернім плетиві лоза,
Коза,
До припутня прип’ята,
Осика, осока і м’ята,
І голомоза гомоза –
Моє дитяче страхопуддя…
Повсюди вичахле безлюддя,
І багна – витоки Сули.
Я не змінився ні на йоту:
Стою на відстані польоту
Очеретяної стріли,
Від Івася,
Що білі гуси
Пасе,
І голосок бабусин
Не чує –
Заважа «курли»
Заобрійне і закурганне.
«Ванько, Івасику, Іване,
Іди додомоньку, дитя!»
…Вікно заплакане, туманне…
Й села нема того, Іване,
Й тебе самого теж не стане,
Бо вже домірюєш життя;
Немає хутора за лісом
Та й лісу, що рудавим лисом
На Рудку ласо позирав
Із-за туману.
Ще на Рудку
Не пізно зупинить попутку,
Та повертати вже пора
Ізнов до того повороту
Свого найпершого відльоту
В чужі краї,
В несправжній рай.
Прощай, сплюндрована землице,
І ти, запльована кринице,
Прощай – сльозою прозирай
Крізь тумани і павутиння,
І пилюгу…
Моя святинє,
Могило мамина, – прости,
Що не знайшов тебе я нині
В безлюдно-вичахлій долині,
Де нічим дихати людині,
Де й над покійними хрести
Не прижилися,
Де й ні сліду
Від кладовища!
Геть поїду,
Втечу,
Хоч нікуди втекти
Від Бога, Правди і Покари…

О, ви, новітні яничари,
Своєї пам’яті кати!

1995

Її душа розкололася на тисячу речей:
На ручки шухляд, шаф і вхідних дверей,
На завмерлі гвіздки в темних ребрах стільців,
На фужер із монетами під моноклем серванта.
Їй здавалося – внуки заберуть її у шкатулці для ниток,
Візьмуть із полиці як мельхіорову брошку
Або захочуть роздивитися себе у її дзеркалі –
І заберуть її нарешті разом із пилюкою на долонях.

Ти вирішуєш сам - чим Господь притрусив Твою стежку: снігом чи рунами.
І нехай це виходить за межі здорового глузду і звичні лекала,
та душа, попри болісний досвід, має лишатися юною,
аби ані вічність, ані шарпане тіло її на лякали.
2016р.