Не все відразу. Крок за кроком
приходить черга за всіма,
і хтось з невивченим уроком
іде у тартар: слів нема…

Але ж були – палкі разючі,
коловорот поснулих мрій.
Як обіг часу: дні п’янючі,
і подвиг вбивць, і честь повій.

З колін устали? Зорепади,
осколки ниці і мани…
Усі навколо – юди, гади,
пекельні діти сатани.

Оце і є спасіння миру ?
З похміллям вічним на лиці
несе в кишені дурень гирю.
За ним - безумці і мерці.

Бояться в світі одержимих
(чи Шікельгрубер, чи "Пуйло").
Народ і вождь – альянси зримі:
оглушне «Біс!» – кульгаве зло…

02.02.2016

Поміж життєвими сюжетами—холодне скло в панельних стінах,
В кафе стоять порожні столики, де двоє нудяться розсіяно.
Напівдріма, зронивши голову, самотня дівчина на станції,
І жінка стигне перед дзеркалом або веде по тілу пальцями.
Ми випадаємо з реальності серед луни в пустельній вулиці,
В чеканні білому зависнувши, там, де нічого не відбудеться,
В епілептично- жовтій аурі і пустоті бензозаправки,
В змаганні з вітром, що вриваючись, в обличчя здиблює фіранки.
В такі хвилини—хто ми? де ми? і на якій живемо відстані?
Хто замість нас сидить у кріслах і в установах їздить ліфтами?
На місці нашому залишена-- подоба наша—голограмою
Перед вікном в подружнім ліжкові сидить в пітьмі пустою рамою.
Куди тікаємо в мовчанні ми впродовж нудьги цілого вечора?
Чому ми врешті повертаємось, ледь роздвоївшись післявтечею,
В горизонтальний світ сюжетів і-- в тісний зажим цієї повісті?
Ось жінка профіль свій підставила квадратно-різаній ранковості...

2015

- А хто ти є? – себе питаю,
коли утомою життя
я перед небом уклякаю
своє нещире каяття.

- А що ти робиш на гостині
розмаю щастя і біди?
На цій замацаній картині
й твої помічені сліди.

- А ну давай, шукай-но паю
серед чернеток і півкуль…
Отак себе застерігаю
від кепкувань і ласих дуль.

Я знаю тільки, що не знаю
речей відомих, бо вони –
лиш світлотіні в темнім гаї,
краплини в повені весни.

Хто надто мудрий, глянь угору:
твоєї мудрості – зеро
на терезах, що важать Мору
гріхи діянь і мрій добро.

Твоє усталене завзяття
розвіє час. Епоха слів
горить у прах. В її багатті
та й не один катрен зотлів.

- А хто я є? – вже не питаю,
а мимохідь, поміж суєт,
дурне питання нагадаю
і сам собі: може, поЄт?

27.01.2016

Як голосно чорніє сонна тиша…
У чорному квадраті – чорні сни.
І чорний кіт полює білі миші,
чекаючи зеленої весни.
Вона осяє ночі і квадрати,
і визволить із темряви кота,
і щезне сенс вухатого шукати,
тим більше, як його уже нема.
Усе навколо світлом подобріє,
і посмішки осядуть на уста,
і ясне коло, вочевидь, зігріє
линялого від старості кота.

22.01.2016

І мить, і день, і місяці…
Роки, віки, тисячоліття…
Тримає всесвіт у руці
осінній сум, весняне віття.
Летить, кружляючи, Земля
(танцює сонце «па» пінгвіна).
Метафорично – міль кружля
навколо лампи Аладіна.
Ці міріади, прірва літ,
і вектор сущої тривоги:
а чи наш дім(ковчег і пліт)
не ляже вічності під ноги?
А чи у вирі чорноти
та не погине слава світу?
Там ходять люди(я і ти),
учені діти заповіту.
Сьогодні – мить, а завтра – день…
Між ними ніч – межа і поле,
і море траурних пісень,
і метастази болю – горе…
А також усміх уві сні:
усе там лагідне і добре,
не плачуть тонко голосні
і дідько спить у міху-торбі.
Летить, кружляє вік Землі
у срібну ніч по колу часу,
і мапа долі – на столі
у доленосного спецназу.

21.01.2016

Один відсоток на плечах тримає пів-землі –
в доходах, акціях, скарбах… у "поті" на чолі.
У руб’ї щирої душі виходять наперед
свої багачики й чужі і пропонують мед
єлейних слів з театру ню, де розкоші юрба
тримає золото вогню, ховаючи раба
у лик первісної жаги, у ненависть і зло,
де перемішані боги і бісове число.
Жадоба, тлуста говірка, віщує звідусіль,
що доля ниці – не гірка і що солодка сіль,
що завше так було і є, і буде до кінця –
пелюстя ружі та шипи тернового вінця.
Життя у сні і наяву: оргазм, іще оргазм…
Вгорі чорніє паспарту, а там святий маразм.

21.01.2016

Ми – нулики на площині буття,
ми – цяточки у обширі блукання…
А час іде і змінює щодня
координати нашого бажання.

І хай не рушиш з місця ти сідниць,
але Земля… навколо днів кружляє,
несе твоє стоїчне горілиць
куди і доля, певно що, не знає.

Бо і система сонячна сама
мандрує у зіркових коридорах,
і безвість, вочевидь – її сума,
і невідомість – хоч якась опора.

Куди прямує розуму жага
у вимірах божественного Слова?
Вночі кричить, лякаючи, пуга.
Не клеїться із мудрістю розмова…

20.01.2016

Хода по колу чи слідами
своїх слідів з минулих днів,
посперечатися з богами
хіба що мертвий не хотів
(або хотів, та тлінь спиняла).
А інші – в чергу до трибун…
Живе у кожному міняйлі
талановитий говорун.
Один глагол на всю спільноту,
одної мови дітлахи.
Якщо не ту натиснув ноту,
глуши її: кахи, кахи…
Ховаєш слово у горлянку,
пережуєш його натще
і пальцем тикаєш морзянку
в своє натхненне «трохи ще»…
Ідуть роки, а ти тупцюєш
і переконуєш себе,
що твориш ти, а не римуєш
своє понуре «цоб-цабе».
Боги сидять на видноколі,
нетлінне лускають униз,
а ти у тому ж его-колі
вірші збираєш, яко хмиз –
палити мари, гріти Музу
і утішатися слівцем,
та сотий раз в діряву лузу
ціляти києм-олівцем.

15.01.2016

Сфера відкрилася вищих частот,
світ захлинається від розуміння
різноголосих ожилих істот—
буйних рослин, гомінкого каміння...

Cкалками сиплються літо й зима,
і часового порядку не видно,
стержня єдиного --знаєш—нема,
вільній природі його не потрібно.

В жменях—танцююче золото змій,
звивистих, радісних і життєсяйних,
трепетних тіней шугаючий рій
тчеться в польотах своїх одностайних.

Пахне безпекою всесвіту сад,
вічністю, домом, сном перебулим.
Тільки не треба дивитись назад,
тільки не слід повертатись в минуле...

2015

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

Концептуальна риса часу –
відбув своє, давай: адью!
Зариють в землю тіло-масу,
душа чекатиме суддю.

А там закони-перепони.
Передпокої, як сізо…
Набилось люду: віп-персони,
вощані ляльки від Тюссо,
а ще убивці та злодюжки,
і просто люди без облич,
пани заможні, вбогі служки,
а також ті, що зовсім нич.
Усе те скиглить, ниє, плаче,
хтось рве сорочку до пупА,
кружляє дзи́ґою і скаче –
шумує, піниться юрба.

Але ж суддя… узяв відпустку.
Іще не вечір, ще не час.
Кричи, волай у сиву пустку,
луною – тихий парастас.
Чекають душі. Якось буде.
Бо не було ще, щоб ніяк.
У судний день турнуть у груди:
- Іди до раю! Неборак…

Душа блага почимчикує
із перепусткою в руках:
- Свят-отче Петре, я не всує
томила святістю свій прах.
Давай скоріше спальне ложе,
вина, музик і файних баб,
і щоб усе було так гоже,
як за життя в комеді-клаб.
Апостол гляне в перепустку:
- Даруй-но, душе, ач, облом.
Ти поки йшла, звістили чутку,
що ти жила з одним крилом.
У храмі Господу молилась,
а потім дідьку пай несла,
між білим й чорним вік крутилась,
дитя побожності і зла.
Тобі відмова… се помилка…
Сама же знаєш, як бува –
оце цвіркун, а там кобилка.
Різниця є? А чи нема?
Тож повертайся в лоно суду
і дочекайся на вердикт.
Що переможе – ноша блуду,
а чи чеснот святих інстинкт?

Душа похнюплена вертає
(таке єси на небесах),
але питання: що втрачає,
усівшись знов на терезах,
ота небіжка? Плюс і мінус,
ясу і млу, війну і мир?
В кишені – дуля «фіга-фікус»,
а на устах смачний інжир.

Усе, зачате в дуалізмі,
немає піку висоти.
Є водолази й альпіністи
у морі-горах доброти.
Хто не вставав, той і не падав,
а хто не падав, не літав.
Від Бога сяйво, тьма від Гада
в одній душі. Кого пізнав?
Отож, людино, не проймайся
ні пеклом-раєм, дідько з ним.
Живи люби твори кохайся
собі на втіху і живим…

08.01.2016

Ще в яслах спить те Боже немовля,
А доля - наче тінь від хрестовини...
А ірод вже вичікує здаля...
А натовп вже бере його на кпини...
І до Голгофи є тернистий шлях...
І ниций вчинок Понтія Пілата.
...Ми молимось...а душі - на замках...
А віра так - від свята і до свята...
Йому б не скам'яніти в образах...
Різдвяна Зірка темряву розсіє! (? )
Народжений, щоб жити у серцях
...МЕСІЯ...

Душа щемить від повноти.
Так добре, що забракло слів.
Від нависаючих мостів
з роз’ятреної висоти.

В блакить занурена стою,
цілую місяць яснобокий.
І, вперше за останні роки:
- О, Світ! Я так тебе люблю!
2000р.

Схилилась мовчки над шиттям,
щоб про життя своє гадати,
про те, як у земних завіях
гуляє випадок-крутій,
і проростати відчуттям,
неначе зеленню крізь грати,
що відповідь --не у подіях,
але у нахилі подій.

З численних збігів незначних
народжується визначальність,
одноманітно і ритмічно
стіжок лягає за стіжком,
і світ майбутнього застиг,
іще не втілений в реальність,
він тепло дише позапліччю
і лащиться перед стрибком.

Лункою цілістю, як дзвін,
без тріщини дихотомії,
він розтікається в гудінні,
не розшматований ущент,
від тебе знаку хоче він,
ти опускаєш долу вії:
ми всі -– у вільному падінні,
це -- пауза, ти -- диригент.


2014

Кого й чого хоч раз не існувало!
Реальність, наче сон, не має меж.
Найгірше із можливого збувалось,
хай збудеться найкраще врешті-решт!
2001р.

Відпусти, бурштинове Учора,
золото розхлюпане моє,
мій смарагдово-картонний город,
що небес щоглами дістає…

Наче і не знаю я про Завтра,
як в кривавих променях зорі
попелом надій накриє Правда
спалені твої монастирі…

Має межі тільки те, що є...
А, відтак, і нікому обмежить
й золото розхлюпане моє
і твої сліпучо-білі вежі.
2002р.

Складаю пас’янси з однакових днів,
вже не довіряючись картам.
Якщо Ти не вартий власних слів –
моїх Ти, тим більше, не вартий.
2002р.

Прокрустове ложе чеснот…
Відрізати б хиби і вади –
хай ходить по світу народ,
а повзають черви і гади.
Моральна спільното, агов!
В єднанні добра – яра сила.
Етична і правильна кров
тече переможно у жилах.
І в серці – вселенська любов
до Бога, людини, травинки…
А вади хай тонуть, немов
уражені бісами свинки.
Ідилія повна, якби:
сказати сім-сім та і годі –
умерлі у бруді раби
воскресли у чистій природі.
Міфічний харцизнику, ач,
й тебе умостили на ложе.
І як не крути і не плач,
відмовити долі не гоже.
Наснилося ліжко чеснот,
гармонія і панацея.
Гріхам об’являю бойкот
(рядок чи роман-епопея?...).

02.01.2016

У вічі та у спину – білі сни,
розвіяні у ніч над голим полем.
Стирає мить старі й нові роки
з минулим щастям і прийдешнім болем.

Але надія… так вже повелось –
куранти б’ють і побажання звичні
озвучує душа, а інший Хтось
малює у душі круги дотичні.

У тих кругах ще крутиться Земля,
і сподівання на усе удале
жагу людську, як завше, окриля,
аби лишень круги… не відлітали.

30.12.2015

Роздача індульгенцій ворогам.
Ну а своїм – невідворотність кари,
якщо той свій осуджує бедлам,
в якому хазяйнують владні мари.
В минулому кричали за одне:
«Ганьба!» і «Геть!», але сьогодні знову
оте затяте осоружне «Геть!» –
промовисте і актуальне слово.

Налий-но, друже, бойових сто грам –
тверезому не зрозуміти щастя,
коли тебе купують, наче крам,
а потім продають. А хай їм трясця...

29.12.2015

У жовтих снах зотліла осінь.
Відтінки сірого на слух.
І дні короткі голі босі
стоять у черзі в третій круг.

А там усе по номіналу.
Кладе життя на терези
гріхи нужди і капіталу
під пильним поглядом Кози.

Баланс активу і пасиву.
Роздача кульок і слонів.
Уже друкує Мавпа ксиву,
збирає кворум голосів.

І ходить колом скотиняка,
вдягає маски на роки.
Минулий раз була коняка –
вродили мрії-будяки.

А нині кізочка-овечка,
хай ме і бе, та все не те.
Донизу гривня, вгору гречка.
Їй в очі плюй – вона: святе…

А на підході рік макаки
з червоним задом на лиці.
Єднайтесь в люди, небораки!
Глухі обридли манівці.

Живемо, наче в зоопарку,
у клітці миру і війни.
Сидить штукар на троні-карку,
за вуха тягне гожі сни.

За роком рік тупцює доля.
Її утримує дракон
(отой,що в кожному). Є воля,
та заважає моветон.

Іди, убоге, йди вже з миром,
щоб в Лету канули часи,
де ниций рай з щурячим сиром
і духом псевдоковбаси.

26.12.2015

Якщо десь осяння убуде,
те місце накриє пітьма:
чи завтра, якого не буде.
чи нині, тягуча зима…
І люди із «богом» у серці
і люди з тавром «не убий»
стикаються знову у герці –
хто більше за Папу святий.
А святість спливає криваво,
маліє у світі добро,
в сухому остатку – не право,
а правди своєї зеро.
Та іншого шляху немає,
допоки це гноїще «гнів»
не витече горем із рани
народів, кумирів, часів…

23.12.2015

Бої з собою - бої без правил...
Мости згорають на переправі,
На переправі до світу того,
Де ти і тиша...і вимір Бога...
Де миті щастя такі безцінні,
Де ти ще віриш в казки осінні,
Де , як метелик, душа тріпоче,
Де пісня віща злетіти хоче...
І ти гукаєш- тебе не чують.
У душах темних чорти ночують.
У дикім полі - бездонні вирви,
В екстази входять криваві битви.
І ти не знаєш, навіщо все це.
І рвеш на клапті єдине серце.
І ходиш світом по узголов'ю,
Де ще слідочки цвітуть любов'ю...
Твоя молитва стає набатом,
Бо жити важче, ніж помирати...
Бої з собою без перемоги...
Не всі дороги ведуть до Бога...
Не кожна битва - це крок до миру...
Не кожну душу приймуть в офіру...
Ти не програєш в отому герці,
Як зійде світло в твоєму серці.
...Пісні і вірші - як сіль молитви -
Знайдуть опісля на полі битви...

Коли закінчиться зима
і потепліють сни і доли,
сіяч зрадіє – вже весна,
орати піде чорне поле.

А там засіяні плачі
і ненароджених, і вбитих.
Ржавіють сльози і мечі
на небесах, любов’ю вмитих.

У теплій хаті не пече
морозом ярим. За стіною
затятий світ своє рече.
Стоять сізіфи під горою…

Угору поступ… суєта…,
а тупцювання – також кроки?
І смолять байкою вуста
скоробагатьки і пророки.

І котять торбу з вишини
назустріч долі і терпінню
сини святої кабали.
Найважчий бій – життя із тінню.

Коли закінчиться зима,
настане ера уповання,
що щастя більшого нема,
аніж війни ламке мовчання.

21.12.2015

Не научає Заповіт,
і літератора не чують,
що на землі мільйони літ
ілюзії будують світ,
алюзії – його дублюють.

Колаборація ідей
у войовничій круговерті
не додає ні йоти честі.
Не визнає юрма людей
ідею другого Пришестя.

Прозріють душі аж тоді,
коли підуть по їхній вірі
себе явити на суді
чи у вогні, чи по воді
за маяками поводирів.

У рай, якщо це не мана.
У пекло, де одні ізгої.
На небеса, де є герої…
А де, цікаво, сатана
готує смоляні напої?

Немає тої у імлі,
як на землі – біди ...і муки,
що наробили москалі.
А що чекає у землі,
іще не відає наука.

Душа у тому світі – птах.
Що безтілесному за спокій –
не обіймати світ широкий?

Літають тіні у світах,
а душі – лиш у наших снах,
у нашій пам'яті глибокій.

12.2015

Частіш сміюся, аніж плачу,
вже і неправди не боюсь:
щось недобачу, щось пробачу,
хто знає – плачу чи сміюсь.

Свої не закриваю двері
й кого тут тільки не бува!
Все зітреться, та на папері
залишаться нові слова…
2003р.

Вже стільки всотали папери
дощів з неоднакових літер!
Що зносили спокій і затишок,
робили й щоденний сон
щорічним…Тай досі двері
хитає вологий вітер
між двох непідвладних долонь.
2003р.

«Мементо морі» – пам’ятаю…
Своє покликання щодня
я у театрі часу граю
і не питаю, де платня.

А глядачів(їх небагато)
вже не цікавить бенефіс,
пішла на пенсію ЕрАто,
гуляє містом довгий «Ніс».

Фотограф – вік, світлини – миті…
Аналог щастя – сурогат
із необжитої блакиті
і цитаделі хатніх ґрат.

Життя прекрасне і не дуже:
багряне сонце гріє «іст»,
а пересічний мово-суржик,
не подолавши, палить міст.

Що надихає ці вертепи,
оту невтішну коловерть,
де звіздарі – нагі поети,
а ззаду них – чорти і смерть?

16.12.2015

Де сховаюсь я од цього вітру?
Є щось, щоб запорошити очі?
На свої питання знаю відповідь,
навіть, коли знать її не хочу.

Відстань ще не смерть, та я боюсь її
дратувать непевним словом «мій»:
всі пустоти виповнить ілюзія
й я Тебе згублю в тенетах мрій.
2003р.

палахкотіла як свіча на вітрі злому
крізь час і чад і листопад і дику втому
секунди жмутками листків в`язали будні
і миті ці мені були вже незабутні...
а я стояла на вітрах не трепетала
любов світилася в очах любов палала
була сильнішою стократ за всі незгоди
була немов осінній сад і тихі води
немов поліське джерело під журавлями
що гублять втомлене крило летять над нами
була кривавником густим пучечком м`яти
ніхто мене у тому сні не смів спиняти...
твоєю стала а чи ні - сама не знаю...
жила мелодія в мені відлунням раю...
жила любов до цих людей до світу цього
душа босоніж в небо йшла - шукати Бога...

Ти – молодість душі моєї,
гаряча, вірна й нетерпляча,
де тіні в липових алеях
закоханих перстами святять.

Мене ти міг би зрозуміти,
аби ж не сто одна весна,
коли у певний час на вітах -
та сама, сніжна, сивина.
2003р.

Ти приходиш у світ,
народившись у муках – для щастя.
Життя каже: Привіт!
Сподіваєшся? Віриш? Удасться?

Сподівання живе,
як і віра, у серці людини,
а везіння сліпе
ліпить успіх із білої глини.

Нас – велике число,
а теорія чисел віщує:
міріадам на зло
одиницям щастить… але всує.

Бо везіння – то річ
винятково-непевної суті:
ідеал краси – кіч,
коли інші шедеври – зіпсуті.

Над усе – то борня
за чергове «Зумію! Удасться!»
В праці кожного дня
є надія на крихітку щастя.

12.2015

Все має жити, як тече вода,
за вічними законами тяжіння.
Тоді не роз'їдає і біда
сполучені посудини терпіння.

Віки на сонце падає земля.
Польоти думки вище світлової.
Закони світу – бойові набої –
і біля серця чути, і здаля.

Закони сущі пишуться на небі
а діють всюди, де причина є.
Коли віками чубимось у себе,
тоді нас і Росія дістає.

І до усього світу апелює,
і діє за манерою повій,
і нагло, і уміло спекулює
на правді і історії чужій.

У одіозній лютості звіриній
годується на слабості людей...
.......................................
Але на що́ о цій лихій годині
я убиваю цілий Божий день?

Бо поки я записую катрени,
розтягує теорія Ейнштейна
одну мою годину на роки,
коли я витрачаю масу часу
і на повію, і на підлу расу,
якою гидували козаки.

12/2015

Сізіфе, царику, держись.
Ідуть віки, а ти невтомно
мене викочуєш у вись…
одноманітно і притомно.
А потім кидаєш з гори,
неначе міх в кінці дороги.
Під улюлюкання юрби
кочусь додолу я - під ноги.
І все спочатку: бита путь,
краплини поту і сопіння;
і вище глузду тільки суть –
твоє довершене терпіння.
Хто вміє краще, аніж ти,
пізнати шарварки нірвану?
Твоїх зусиль не перейти
ні геркулесу, ні титану...

Де ти, там я – немов одне.
І хай кепкують в очі трутні -
їх кара неба не мине,
а ми давно уже осудні.

06.12.2015

Єдина риска між бровами
каталізує все в момент.
Що перше ляже поміж нами:
слова чи акомпанемент?

Мажор в три чверті – для оркестру,
орган – не тільки для скорботи,
від регента і до маестро –
холодних рук єдиний дотик.

Зв’язок повітря й труб органних,
що трансформується у звук,
не схиб! Співатиме коханий,
а в Неба абсолютний слух.

Дисгармонійність молитов
воно фатально встоголосить
і зробить здатною любов
вже руйнувать, а не підносить.
2004р.

Я втратила давно бажання
перелюбити: хто кого.
Бо двох замало для кохання
і забагато одного.

Перелюбить – двобій для рівних,
еквівалентних самотин,
для двох прямих, неперетинних
в банальній щирості площин.

А, не обмежена дарма,
не здатна лікуватись болем,
самозациклена пряма
обов’язково стане колом.
2004р.

Приходжу до тями – стрималась.
Могла цілу низку речей,
могла сто безсонних ночей
на слово у неї вимінять.

В безмежні дивлюсь дзеркала,
оправлені рамами-римами:
яка ж я слабка і мала,
як важко було мені стриматись.
2004р

Щемить. І смарагдові сходи
рятують. Я ними йду,
міняю потроху свою біду
на кілька ковтків свободи.

І жодного погляду не гублю,
закохуюсь в кожну мить.
Так дивно, що кожне моє «люблю»
завжди починалось з «щемить».
2004р.

Світ ловив – і піймав (і не раз, не на жарт)
гіпнотичним попелом буднів,
де за фінішем знов починався старт,
а зима починалась в грудні.

Тільки в сні я ішла від дверей до дверей,
тільки трави схилялись віддано:
між уявних світів і умовних людей
не забудь – хто ти є і звідки ти.
2004р.

Немає щастя без нещастя.
Немає правди без брехні.
Червоно-чорні б’ються масті…
Хто переможе у війні?
Чия то карта нині бита
на полі яви і чудес,
де на кону червона свитка
і опонент – лисавий пес.

Свята ідилія покою:
гудять із класики хрущі,
і торбу кОтять над горою
веселий вітер і дощі.
А потім літо, сонця ватра,
купає землю у теплі,
і вічна мрія, сите завтра,
живе у серці й на стеблі.
Ще далі – осінь, листопади
чужих корон, своїх надій…
Таємні думи-ретрогради
звіває жовтий буревій.

Сивіє небо над землею.
Земля чорніє у полях.
Любов, сотворена із глею,
тамує подих в диво-снах.
А вище марень сіра осінь
перетікає в зимо-град,
імлою розстеляє коси
і затуляє зорепад.

02.12.2015

– і не шукай і не жалій
     що я не та яку чекав
     щоденно
– напевно
     я ще у тому вирі мрій
     де літом висихає став
     де марно марив і даремно
     тебе в уяві малював
– але до мене не летів
– а ти зумій
     із тих років
     до мене
– летять у вирій журавлі
     і ти лелекою лети
     у гості
– так просто
     минаючи усі світи
     де є ще я на цій землі
     і є ще ти
     у високості
     у вічно танучій імлі
– усе у Лету відійде
     як наше літо золоте
     чекаю
– немає
     нічого кращого ніде
     як із тобою цілий день
     отого раю
– пам'ятаю
– ніщо нікуди не втече
– але печайкою пече
     усе тече
     усе минає
– із цього виру і біди
     я плів усе своє життя
     до тебе
– не треба
     міняти волю на сади
     едему свого небуття
     лети за чайкою
     лети
     а я русалкою
     завжди
     на небі.

2011

Тільки той, хто падав з леза
(той, хто падав не на смерть),
знає, де у неба межі
й знає дійсно, що є твердь.

Незнекрилений відчує,
що крім хмар і пустоти,
висота не гарантує
щирості і гостроти.
2005р.

Я давно шукаю, Князю,
Вашу королеву,
ми не бачилися з нею
кілька довгих літ.
Бо вона єдина знала, Князю,
хто Ви й де Ви.
Та дзеркала хтось, мій Князю.
обернув на лід.
2005р.

Хтось уполює мій сон,
наснить його веснам прийдешнім
у червні і стиглі черешні
торкнуться моїх долонь.

Ти уполюй мій сон,
стократно заглянь мені в вічі
і втілиться він двічі,
здолавши мільйон перепон.
2006р.

Це так немало – мій сон у твоїх очах,
а ще я знаю – ми граємось у квача,
між очі й роки, нелюблячі і чужі
лише два кроки, але – по той бік межі.
2006р.

Хто з нас перший, ну а хто – останній,
сильний хто, а хто - боїться втрат,
чим "горіння" краще за "згорання"
достеменно нікому сказать.

І коли підступлять тіні ночі,
нагло й незворотньо до спини,
ігноруючи моє «Не хочу»,
зверхнім «Тільки спробуй, зупини»,

вся надія втілиться у «Раптом»,
й виправдається. І ось чого:
випадок – закономірний фактор
за межею розуму мого.
2007р.

Осінь
жовтоголосить.
Хочеться
перших морозів.
І може –
за хмарами місяця
в передріздв’яні дні.
А мені –
шурхіт паперів крильми,
а ще –
занедужав син.
Небесний млин
жирно вборошнює скроні.
Долоні –
теплі і лагідні.
Кожного дня
стелеться
від дверей до порогу
мені під ноги,
босі ноги,
стежечка з променя.
2007р.

Я стрибаю в блакить щовечора
з підвіконня моєї кімнати,
чим товщими є наші грати -
тим є наші душі легшими.

Тим вітер сильніше дмухає
і полотніють крила.
Я місто згори слухаю.
Я тінню його накрила.
2007р.

І в силу мрій, накиданих недбало,
а ще – життя і досвіду «abuse»
захищеності й спокою так мало.
І рідше в головах – якась із муз.

Роби, що маєш, і тоді – що буде
прийми і знай: за все, усім, по всьому.
Я відміряю літери усьоме
і відтинаю. Не моє. Спокуто.
2008р.