Число тринадцять - якесь магічне…Казились тіні…
Вони шипіли… шукали жертву…мене шукали…
З висот зривали тонкі вітрила рожево-сині,
Гойдали човен, мій тихий човен…перевертали…
Колись ці тіні дивились в очі, ходили поруч…
Побіля мене…побіля дому…побіля серця…
Як розпізнати , де друг, де ворог, де просто покруч,
Хіба іуда своїм іменням коли назветься?..
Як розпізнати, скажіть, будь ласка, де лицеміри,
Що фальш і підлість в личині файній ховають досі?..
Хитнули човен, зірвали якір моєї віри,
Втопили зорі під повний місяць в моїм волоссі…
Число тринадцять таки магічне…фатально хворе…
Гуляють відьми і різна нечисть, до них подібна…
Замало світла…замало вітру…а злості – море…
Рятую душу…
Вона ЖИВОЮ
Мені потрібна…

сприймаю кожен день свій як останній
крізь душу сію мальву і зорю
збираю в серці миті невблаганні
горю
кленовий вітер обрій мій колише
немов колиску згублену чиюсь
розгойдуюся вище вище вище
свічусь
чомусь бракує тиші для польоту
земне тяжіння надто вже земне
і губить осінь пізню позолоту
як ти мене
розтріпані у доленьки вітрила
надломлені і втомлені пісні
цей світ яким обпалено вже крила
він хто мені ?..

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

Повернувшись до коренів,
згортаю себе в ембріон.
Волію бути рафінованою -
найпіднесенішою із форм.

Крокувати не асфальтом, а золотом
ідей-доріг як першооснов,
по клітці пробиваючи молотом,
щоб думали - то дзвони церков.

У прагненні безхлібного спокою
хапати небо з чудо-вікна.
Волію бути в тиші самотньою,
замріяно відкривши вуста.

Хай хвилі наженуться потопами,
під мертвими прогнеться земля,
хтось має потаємними тропами
вогонь внести у вічне буття.

Свобода духу - гідне призначення,
природи суть,її простота,
війни і миру дике побачення,
легень й думок невпинність й жага.

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…

Побачимось у пеклі, друже мій.
Гадаєш мо', що нам не по дорозі?
Тоді бери костур дорожній свій
і не стирчи на цім проклятім розі.

Ти бачиш – три дороги звідціля.
Усі добряче втоптані ногами
і ниць душі пасує до лиця,
і тло життя уквітчано гріхами.

Одна веде прямісінько в тартар.
Немає душ, невинно потерпілих,
зате є безліч усіляких кар,
а ще катів, у ремеслі умілих.

Дорога, що наліво – то мара,
ілюзія величчя і корони,
немов ідеш, а все гора, гора
і усміх божевільної Мадонни.

Направо шлях устелений кістьми.
Надії тут покояться у Бозі.
У тих надіях ще живемо ми,
мов скарабеї в кінському "навозі".

А ти на перехресті небуття
усе до раю вгадуєш лазівки –
отак собі, без сліз і каяття,
та з ореолом навкруги голівки.

Побачимось у пеклі, друже мій,
бо іншого путі цей світ не знає.
Бери суму дорожню, посох свій
і хай тобі недоля помагає.

03.01.2014

мій коню мій друже що грива твоя аж до зір
тримай мене дужче тримай бо сідельця немає
бо кожен мій день блискавично якось проминає
між тіней і звуків і сотень солоних зневір
неси мене коню неси в позахмарні світи
де холод і тиша і вітру прозорі вітрила
допоки у серці останню свічу не згасила
допоки воно здатне навіть стражданням цвісти
...а даль голуба і волошками міниться небо
і дивиться вслід наче мати старенька земля
у ранах як в квітах душа ну чого ще їй треба
промінчик від сонця чи зоряний крик журавля?..
01.01.2014

Хто там ірже за рогом сподівань?
Крилатий кінь чи скалічила шкапа?
Ще на дворі така безумна рань,
а хтось у двері знахабніло шкряпа.

Нести ярмо, коли немає сил,
і сухостоєм утішатись в яслах…
Отож, не дивно, що наявність крил –
це аномальність у природних пазлах.

Без нас, конячко, знітиться весна,
нектаром не наллються білі рози,
у час зеро не кінчиться війна,
і не минуть, розтавши, чорні грози.

Хай на заваді архаїчний клан
із газо-нафто-вугільної сталі,
давай гуртом розорювати лан
і наближати світозорі далі.

Іржи, мій коне, піднімай людей.
Ще так багато мусимо зробити.
Ось лиш запірку зніму із дверей
і рушимо у світ добро творити.

24.12.2013

Колись планида зряче кине кості –
хоч не існує, випаде зеро.
Я умощуся зручно на погості,
узявши в Данте вимислу перо.

Куди іти - до раю чи геєни?
У райських пущах пильнувати сон?
Піду до пекла, може там на мене
чекає слів загублених притон.

Всі дев’ять кіл не подолати, звісно.
Ну, максимум, до шостого дійду.
Там і без мене, безумовно, тісно
від грішників, що стліли у гробу.

Я перше коло промину без страху.
Завіти Божі, як годиться, чту
і добродійність не несу на плаху,
я нею, по можливості, живу.

На другому спіткнуся ледве-ледве,
бо хто би що і як не говори,
я задивлявся на дівочі перси,
ще й до цієї дивлюся пори.

А третє коло перейду скоренько -
я не з породи жирних товстунів.
Харчуюся у міру і пісненько,
тож не боюся тамошніх вогнів.

В четвертому немає що робити.
І жадібність, і щедрість – не моє.
Я необхідність можу накормити,
а лишок - ні, бо кожному – своє.

Ось п’яте коло – це уже питання…
Буває спротив яро запече,
ще утікає інколи бажання
і лінь свята торкає за плече.

У шостому моя, напевно, ніша.
Скажу відверто, наче на духу,
коли пишу я запального вірша,
то копійчаним пафосом грішу.

Люблю повчати там, де не потрібно,
і тих, хто не бажає, теж учу.
А сам себе веду не завше гідно,
у час покути знічено мовчу.

Та як би там, я далі не піднімусь,
на вищий рівень ниці і гріхів,
із карою своєю не зустрінусь
поміж іуд, пророків і вождів.

А взагалі, тут гірше, ніж я думав:
огонь, плачі і ненависть сліпа.
Ідемо, душе, я вже передумав –
з моїм ярмом є ще одна тропа.

Як важко досягнути миті щастя.
Торкаючись, без умислу грішиш.
Геть чорну ніч. Можливо, ще удасться
і ти, небого, в пеклі не згориш.

В чистилищі, передпокої раю,
гріхи мої складуть на терези
і може… сподіваюсь… точно знаю,
залишать на свої уже круги.

28.12.2013р.

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012

ІдЕмо у завтра на битви і гулі:
керманичі наші (царі і вожді),
півцарства ніяких, герої поснулі,
нащадки данайців і майже святі.

Тупцюємо кволо, хитає калину
і цвіт осипають зальотні вітри.
Ще шарпає, смикає бідну людину
усяке безчинство, найбільше згори.

Ціна рівноваги – руйнація цілі
і дружні обійми до чорних задух.
Із мотлоху часу, пліснявої цвілі,
ніщо не осяє зневажений дух.

Приречене коло – служіння у жебрах.
З братами простіше – немає братів.
Наносимо крові в поливаних цебрах
на свято померлих для добрих катів.

Шануємо долю – на чинному троні
так щиро моргає істота людська,
а навкіл зігнулась, закляла в поклоні
босота духовна, висока й низька.

Та юнь проростає у зоряні висі
і спадок терпіння скидає з плечей.
Півцарства постало із сонної ниці,
постало за гідність без блуду грошей.

Яка наша воля, розсудять нащадки,
бо очі у очі – сліпа пелена.
У кожного права свої безпорядки,
у кожної кривди – нічийна вина.

Одне достеменно: негоже мовчати –
тому що з мовчання зростають німі.
Їх просто дурити і легко повчати,
а спротив топити в п’янкому вині.

20.12.2013

Ніколи нікому ні крихи свободи,
ні дріб’язку волі за так не віддай,
бо хижі устої людської породи
у пекло пекуче обернуть і рай.
Незчуєшся – кривду долучать до влади,
і право зневажать, на сміхи зведуть.
В сирих казематах, де морок і грати,
твоє волелюбство до скону замкнуть.
Ніколи нікому не кланяйся в ноги,
не йми на довіру солодкі слова.
В житті є незмінне – Господні дороги
і вічний порадник – своя голова.
Ніколи нікого не май за кумира.
У світі, крім неба, усе – суєта.
Реляції сану чи глянець мундиру –
удавана велич, нерідко пуста.
Ти – боже натхнення, ти – плід його праці,
то ж гордо до сонця обличчя тримай
і потяг душі до божественних грацій
за миску поливки, дивись, не продай.

2013р.

Світе мій…
Світе мій…
Світе мій…
Тричі ще: світе мій!
Втома, як міль, мою душу щоденно підточує…
Вільною…
Вільною…
Вільною…
Тричі ще: вільною!
Так самозречено , палко так жити (не бути, а жити!) так хочу я…
Полум’я в серці, в долонях, у мене під віями…
Крила розтрощено… Крила цим світом розтрощено…
В цьому нерівному герці що маю робити із мріями,
Тими , що в небо знялись і… зірвались, непрощені...
Тими, яким не судилось обнятися з дійсністю ?..
Знов нафталінові будні за мною волочаться…
Вчора наснилось, що я воювала зі сірістю…
Виграла, звісно, тому й прокидатись не хочеться…
Боже мій…
Боже мій…
Боже мій…
Тричі ще: Боже мій!
Може, я випрошу, вимолю в тебе для світла лампадку…
Дні побілішають, стануть на ночі не схожими…
З’явиться шанс…аби все розпочати спочатку…
спочатку
2012

бачиш любов не_суть
чуєш вібрато гине
то затихають війни
втомлені від руїни
з рота що кров’ю пінить
в грудні спадає ртуть

ті що не греблі рвуть
кроку критична маса
світла ази і аси
вигоять рани часом
вибухнуть в серці басом
рала перекують

жде на відвагу путь
а на розвагу дума
скільки потрібно суму
пружного ліку з гуми
пилу пили і буму
щоб остогидла суть

світ що не йде спалю
в серці змоловся камінь
слово розрита яма
я розроджусь устами
зболений до без тями
загнаний матом в лють

сльози в біді не ллють
їх утирай слабому
очі відкрий сліпому
голос звільни німому
смикни за звук глухому
крикни щосили будь

22 Листопада 2013

Хімія щастя – натхнення три моля,
означені цілі – зеро.
Викинув кості і випала доля
та райдуги мокре перо.

Я озираюся: всесвіт пульсує
копальнею срібних вогнів,
в жовтому куриві осінь вальсує
з марою осипаних слів.

Я проливаюсь рікою печалі
у море соленого дня.
Всоте відшукую зламані грАблі
гонити із ясел коня.

Важко побачити абрис надії
у юрмищі думо-вагань.
Дух милосердя приходить і тліє
жагою в золі сподівань.

Маскою сміху ховаю не душу –
чуттів перелатані сни,
де не ужилися жаба і ружа
в осипанім цвіті весни.

Що під ногами? Провалля чи терни?
Гармонія, звичка, бедлам?
Звіє мізерію, лишаться зерна,
безлюдні, як зоряний храм.

Вирвала ясності з’ява
Ночі занозу глевку,
Сонця чуприна хирлява
Мокне в імлистім ставку .

Літа деньки перебуті
Грузнуть в намулистім дні,
Верби на зимнім розпутті
Котять сльозини сумні.

Погляд небес одинокий
Дивиться осені вслід,
Грудня шершаві пророки
Ладні віщати про лід.

Добре, що в серце зарані
Я теплих слів назбирав,
І відповім білій панні :
- Ще не пора, не пора…

26/11/13

Прийде осінь, якої не переживу.
Кулеметна сльота обсікатиме сад,
Рикошетом врізаючись в білу траву,
І душа замість неба захоче назад,
Та не зможе вернутись до замкнутих віч,
Розгойдати зупинене дихання знов…

Поховайте її в ненаписаний вірш,
Де ні слів, ні думок, тільки біль і любов.
21-22.11.2013

Чи марення, чи сон, чи, може, наяву –
у чорному простОрі, у безмежжі,
без ліку душ і кожна з них свічу
несе в руці, прямуючи до Вежі.
Дорога та нерівна і слизька,
мета ходи не досить зрозуміла –
дійти туди, поки сія свіча,
а потім відректися свого тіла.
Ще й вітровій задмухує огонь.
У кого згасло, ті падуть у безвість,
а осторонь під куполом долонь
могутній хтось ховає сивий Всесвіт.
Як глиба часу, тисне височінь
і навкруги ярить ріка безодні.
На сяйво свіч паде вселенська тінь.
Твоя горить? Радій життю сьогодні!
А що тобі готує завтра Бог?
Ти у дорозі чи дійшов до краю
своїх поразок, може, перемог
і ждеш подяки: введення до раю.
Свіча горить – гріховне і святе.
І хай іти трудніше з кожним кроком,
надія є, що кожен з нас дійде
вперед лицем, а не чортячим боком.

2013р.

Ожиною небо ожиле
осилить у сумніві мить,
і синього неба ожина
у жили мої побіжить.

І вижене воду ледачу,
невдачами кисле вино.
Ніколи я вже не заплачу
і не засміюсь. Все одно.

Не хочу я іншої долі.
О, небо, душею лети,
і буду я братом по крові,
і буду я вічним, як ти!

1993-2013

Осінній вітер марить падолистом.
За даллю днів ховається зима.
Із будяків надів на хвіст намисто
старезний пес по кличці Колима.
У нього почуття уже остигли
і цінностей життєвих – мілкота.
А, може, щастя в тім, що не убили
за риже хутро в молоді літа?
А ми, собрАти вищої породи,
все тулимось до золотих оман
і на вершині розбрату і згоди
не одного очікує бовван.
Куди його, сіамського кумира,
що плоттю дум проріс у пишне «я»?
Змінити на лукавого сатира
чи на сідло крилатого коня?
З оази днів у тлінну позолоту
життя людське потиху перейде
і неба плин оберне на скорботу
усе земне, що скону свого жде.
Осінній вітер марить падолистом
і багряніє втомою зело.
Час умістився між теплом і хистом
ховатися в порепане чоло.

Зосеніла, похмура душа опадає
словами-листвою,
у сивіючих сонць полотніє проміння
остиглих долонь.
Знаєш, варті не «де»,не «коли», не «навіщо»,
а хто ми з тобою
для отих он сердець, що шукають тепла…
Я прошу: не холонь…

Не холонь,
самоту прикликаючи свідчити різні образи,
що тобі заподіяли мандри
між межами власних облуд.
Золотими хрестами майбутньому
скручують хиряві в’язи
юди в рясах і без…
Розвелося продажних паскуд.

Свій статут аберація духу диктує моралі:
дурні плагіати
вимальовує нам з архаїчних доріг.
То гірка́ суєта.
Кожен світить,
настільки любові можливо задарма віддати -
і проста, і свята… за маєтністю світу забута мета.

Тож поглянь на мету.
Всі самотності мали можливість світити,
та не стачило духу…
можливо, не стачить і нам… Все одно
не холонь, адже людяність
має ходити по світу,
аби він прояснів,
ніби вимите краплями світла вікно.

Тиша майже сільська на моєму обійсті –
спочиває душа від гармидеру,
тішиться слух
солов’їними соло,
і місяць, закляклий на місці,
випасає зірки по росі, мов отару пастух.
Я – колишній селюк, заблукалий у місті,
відтерпаю поволі
від звичаїв штучних, чужих
і снаги набираюсь прожити ще років зо двісті,
щоб самого себе на щасливій землі пережить...

2009

Я вас люблю на відстані незнаній,
Тендітні й мерехтливі ці шляхи,
Загублені для сущого. В програмі
Мого життя ви входите у сни….

Торкаєтесь словами обережно:
-Пробач їх ,люба, не хотіли ж, ні!
А я ще тільки маю це відстежити
І пережити відстані сумні

Рука тремтлива, глечик із водою,
Спокійне –«йду вже» – вічність на межі.
І дні останні в світлому без бою...
А як насправді дихалось душі?

Як їй було, якщо у першім сні
Мені прошепотіла – ще б пожити…
До вічності не хочеться рости,
Але життя – це тільки просто жито…

Воно з`являється в руках у сіяча
Зерниною потрібною весною,
А восени жовтіє і зника...
І це не поле вже. І там нема двобою…

Я вас люблю. І відстані незнані
Нам не завада стрітися у сні…

03.11.2013

Ну какой, скажи, из Вергилия
Экскурсовод по аду?
С его-то выспренностью,
Всякими там заковыристыми "или-или",
Всякими там поучениями
В античном стиле,
С вымороченной должностной бравадой!

То ли дело Буковски!
Водит направо-налево без задней мысли,
Говорит, если что не так, несусветным матом
О том, как непросто бывает жить на одну зарплату.
Изредка подвешиваясь на коромысле,
Не ощущает себя ни правым, ни виноватым.

Бабёнок пощупать, набраться, просраться
И всё такое.
Думать о всех и плохо,
Ежедневно бывать изгоем...
Пусть Вергилий твердит:
Эта местность ему знакома. -
Чтобы быть там экскурсоводом,
Там нужно просто быть;
Там нужно быть, как дома.

2013

Всі ярлики познімали з небіжчика –
Голий
Перед Господнім престолом постав дисидент –
Та, очевидно, то був неурочний момент:
Праведний суд від престолу його «відфутболив…»
Сам Вельзевул обома ухопився руками
За дисидента:
«Невстрійливий – так я і знав!..»
Взяв та й обвішав сердегу ізнов ярликами
І зі стабільного пекла ганебно прогнав.
Так і манджає сердега між пеклом і раєм,
Втративши зопалу вічне тяжіння земне…
…Смерть – лише мить,
І з полегшенням ми помираєм
Раз і назавжди…
А далі – безсмертя страшне.


2001

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

Під зіркою Полярною вгорі
не синій птах – а кольору зорі,
ранкової, яка передвіщає
без метушні нудної і печалі
не день один – усі у долі дні.

І посилайте усмішки мені.
А я іду морозною пітьмою
і з мрією чудовою, святою
у серця найтеплішій глибині,
і зіркою Полярною вгорі –
знайти у цих розводдях і торосах
те місце, де зимує чайка Росса,
рожева чайка - кольору зорі.

2007

І Сонцю квітами ще світиться Земля,
І ясен Осені ще золотиться троном.
Але уже виблискує здаля
озимина Зимі аеродромом!

2009-2013

"Поезії маленькі чорнороби"...
Нам доля уготована така.
Хтознаяким не буде наш доробок,
А праця завжди вельми копітка.
Нас Іменем не буде наречено,
Оцінить вірш - по-щирому, сповна
(І це нормально) - люба наречена
Та - по весіллі - молода жона...
І все ж робота наша не даремна -
Ми геніям протоптуємо шлях,
Які в добу з’являються буремну
Та зерна правди сіють у серцях.
Їх полягла на полі змагу низка -
Шевченко, Леся, Симоненко, Стус...
Попереду, здавалось, дуже близько
Князівство волі, сповнене спокус
Писати все, що лиш душі угодно,
Не дуже озираючись навкруг.
Але... дарма. Летімо у безодню
Безумства, зрад, облуди і наруг.
І доки будуть нам іще потрібні
Вожді залізні, велети без хиб,
Живі месії, Богові подібні,
Які здіймуть палючий смолоскип?!!
Душевні крають муки і хвороби,
І марення – така ж бо ненасить
"Поезії маленьких чорноробів":
Ми – полум’я, яке не загасить!


1996 - 2013

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

Як добре: осінь відмиває бруд,
зчищає пил, нанесений вітрами,
й кохання очищає від облуд
своєю зверхністю над бур’янами.
Вигукують і тихнуть голоси
усіх прощань закоханого літа…
Крокує до загибелі краси,
ця осінь, - златовласа Афродіта,
з солодкою усмішкою в устах,
злегка сп’яніла пристрастю прощання…
За нею пролітає суєта
луною журавлиного гортання…
І тільки геть знеможена душа
чекає на очищення до Віри,
заглибивши в коріння лемеша,
готова все віддати на офіру…

Школа. Вітер вирує. Вперед.
Опинюся у спокої скоро я.
Помічаю: а двір – кабінет,
Стадіон, бачу, аудиторія.

У якій викладач – молодик,
Учениці – тополі оголені.
Він проходив крізь них! Я утік
Переляканим парубком-оленем.

Я б і гіршим навчився дивам,
І за те не раз долю поцьомаю,
Що утік я і не побував
На уроці із магії чорної.

Я б і більшим навчився дивам,
І за те не раз долю я вилаю,
Що утік я і не побував
На уроці із магії білої.

2008-2013

Одягли намисто часу на стоянках попелища
і накрилися землею і кургани, й племена…
Протитечія історій (кожному із нас найближча)
віднаходить в порохняві нові дати й імена…

Вже давно у світлі деннім проржавіли раритети,
розірвалися намиста, продірявились миски…
У степу пливуть так тихо у туманах силуети,
іноді пірнають в часі, ніби міражі в піски…

Тут кургани й ковила… мерехтливий цвіт янтарний…
Кукутень, Трипілля давні, крізь століття линуть славні,
із глибин каміння й міді, згадки шлють орнаментарні,
візерунки душам рідні, загадкові й стародавні.

Тут із келихів лилося дзвінко-срібне стоколосся
трав’янисто-медове, що по колу йшло до вен…
Десь ховалось покотьоло і під тихе двоголосся
розбігалася піснями пам'ять давнішніх племен…

Ця ніч – як вічність…
Фарисеї
Свої неправедні діла
Потиху вершать…

Сну бджола
В липучому вишневім глеї
Безсоння
Борсається…

Ніч
Цвітіння
Ранніх
Абрикосів
І політичних перекосів
На перехресті двох сторіч…
Я сам суджу себе,
Я сам
Собі знаходжу виправдання:
Ця вічна ніч – моя остання
Молитва щирим небесам,
Землі стражденній
І нужденній
Моїй країні на краю
Німого Всесвіту…
Мою
Молитву
В тиші сокровенній
Господь почує?

В ніч глуху
Бодай хоч він почути має,
Яка печаль мене проймає
На геть безлюдному шляху
Мого безсоння!

За вікном
Сторожко гавкають собаки…
Лакузи сплять і посіпаки
Блаженствують, укриті сном;
Спить гіркоп’яний зрадник мій,
І здирник мій хропе вулканно
І землетрусно…

Окаянно –
Самотньо в келії моїй
Прокуреній!

Ця глупа ніч
Прискіпливо екзаменує
Моє сумління,
Іменує
На перехресті протиріч
Всі перегрішення таємні,
Забуті мною в суєті
В минулім – світлому – житті…

Які ж думки мої недремні!


2001

В печері ночі Місяць, як Циклоп,
що стереже моїх думок ватагу,
щоб я його атакував і щоб
у сон утік, як Одіссей в Ітаку.

2009

В метаморфоз влюбившись буревал,
Большой войны затеяв сериал,
Господний мир свои готовил клёцки.
Здесь не маляр у Свирской на хвосте,
А спазмы всех времён, которых, де,
И в страшном сне не видел Заболоцкий.

Для будущих из прошлых реконкист
Лепил планеты грамотный стилист,
О чём живьём ещё и не мечтали,
Взорвавшись пеплом, мириады звёзд.
Пошли почти что сами в полный рост
Дни и значенья из элементалей.

Вопросом неказистому уму
Чуть только ощущалось - почему?! -
Как вновь расплавом делался под спудом.
Закат бывал то палев, то багров,
И в долгом созревании миров
Металось бессознательное чудо.

По внеочередной команде "пли"
Враз триллионы саженцев земли
Ложились, как ошмётки киноленты.
Толпой вздымались горы, как зазря,
Стремглав рождались новые моря,
Входили в столкновенья континенты.

Мы стлались там незначащей травой.
На шедшей в раж планете огневой
Так главный джинн ещё сидел в бутылке,
Так гейзеры струили серный пар,
Так бился с динозавром динозавр,
Пока мы спали в листовой подстилке.


2013

Я душу ніжну зрадою поранену
Лікую рано лагідною втіхою,
З якою сад у полум’ї багряному
Прихід зими сріблястої очікує.

О, щастя їм: *морозами загояться,
Буранами поранення і опіки.
Черешні, абрикоси і шовковиці,
За літом тугу в заметілі втопите.

Хоч снігом сипатиме, а не сонцем вулиця,
І стануть дні безжалісно-короткими.
Печально. Та чомусь асоціюється
У них зимові місяці з курортами.

Як важко дереву служити вчителем
Дивакуватим плодикам і листячку.
Нестерпно. Хоч у зиму відпочити їм.
На це у них часу-наснаги вистачить.

Забули, певно, в золотому полум’ї,
Що для дерев зима, на жаль, не здравниця.
До того ж вийдуть до зими оголені.
О, горе їм: *морозами роздавляться!

2012

* збіг логічний

Я твій страх...
Я живу у тобі,
Я в твоїх думках
І в твоїй будові.

Я живу в тобі
Днями і ночами,
Вічно ти в журбі
Моїми слідами.

Моїми ідеш
Ти завжди стежками,
Я оплоти меж,
Я стіна з замками.

СЛУХАЙСЯ МЕНЕ!
БІЙСЯ! ПОВИНУЙСЯ!
Хай тебе веде
Моя стежка вузька.

Хай до тебе сон
Тут в житті прилине,
Щоб і не було,
Тут тебе й хвилини.

Щоб забувся десь
Між моїх кошмарів,
Стратився увесь
І не взнав, що далі...

І не взнав Життя,
І його пригоди,
І що є лиш я,
Там де розум бродить.

Там де він блука...
Темними стежками,
Там моя рука
Розум твій лякає...

Там я лиш живу,
В темнім коридорі,
Я не наяву!
Я думок лиш злодій.

Я їх украду,
Й поведу де темно,
Скажу їм біду,
Це для мене легко :-)

Я лише твій страх,
Я живу лиш в тобі,
Тут мене нема!!!
Я в думках, я злодій!

Я завжди краду
Час твій у ці миті,
Бо заснув твій Дух,
Й "форточки" відкриті.

Я в них прокрадусь,
Й Мозок налякаю,
В вир думок вселюсь,
Хай вони літають.

Хай вони бринять,
Як шалені бджоли,
В цей же час тут я
Заберу все твоє:

Заберу цю Мить,
Насолоду Світом,
Заберу рядки,
Заберу всі Квіти,
Заберу Святе,
Те як сходить Сонце,
Як сніжок іде,
І як дощ в віконце,
Як шумить трава,
Як літає вітер...
Ну а ти в думках...
Тай за мною підеш...

епілог
Й не побачиш ти
В Світі тут нічого,
Будеш з страхом йти, -
То загубиш Бога!

Дякую :-) 11.10.2013р.

Радію

В гармонії милім полоні -
У схожості неба й землі:
на пагорбі паслися коні,
а хмари схил синій скубли!


Сумую

І знов у ночі рись-осінь
тепла не зуміла знайти –
берізкам холодно-косим
печуть самоти сліди.

2003

* * *
Ще по-літньому привітний вересневий сад,
ще веселі та зелені дозрівають співи,
та вже затуляє Сонце Осені десант
на рожевих парашутах яблук вже доспілих.

* * *
О ні, не в сад летить морозна Осінь,
а в осінь – сад, і недозрілі співи
рятуються від полум’я морозів
на катапультах яблук вже доспілих!

09-10.2003

В осені мідно-косій усі – безголосі.
Не до сміху, коли диригує печаль.
Не до співу, коли воєводою осінь
Отамана Любов подолала. На жаль

Забарилося доблесне бабине літо,
Заморилося ніжне дощами іти.
У печалі: веселе крило перебито,
Як упало в гірку осоку з висоти.

Не зуміло голубкою білою долетіти.
А чому небеса грозові промовчать.
Усміхається, кається бабине літо
Зі сльозами у синьо-зелених очах.

За морями - порив осяйний оновити,
На Маямі , і скоро скупий небосхил
Скине доброю бомбою бабине літо –
Ох, і вибухне сміх, і запалиться спів!

2013

З калини погляди палкі
Не можуть люди відірвати.
Кущі калини – маяки:
Малюють осені фарватер.

Вже пломенять. В дерев іще
Зелені коси і чуприни.
І хай огонь не обпече
Плече-крило. І линув, линув

Червоний і чарівний спів
У серця закутки найглибші.
Цілющий він, відомо всім
Політ над відчаєм поліпшить.

Душа краси щоб напилась,
Калини вогники простежать,
Зігріють і врятують нас
В холодній осені пожежі.

Що сподівання спопелить.
Та ми у тузі не загинем,
У мрію почнемо політ
Від полум’я її рубінів.

Дерева в рев: «І нам гори,
Щоб не зайти і нам у відчай»
І задирали до гори,
У вись усміхнені обличчя.

«Щоб кожен в нашому саду
Відчув себе, немов у казці
У синю осінь, золоту»
Та тільки в сутінках погасли

Мажорні схвалення людські –
В зажурі голови схилили.
Бо розпочнеться, знають всі,
Пожежа осені з калини.

2012

Давало літо бабине вистави,
останні, жаль. У голубому небі
засяяли листочки золотаві
квитками на феєрії січневі.

1993-2013

Як не лякав тебе зими режим:
«По снігу побіжиш ногами босими!»
Ти яблука найбільші залишив
І найгарніші серцю, осам, осені.

А час минав, і намір угасав,
І солов’я замінювали квакуром.
Тебе вже не запалює краса,
А жах пече: раніше не потрапила б

У пазурі і зуби злі зими
Із іклами буранами-морозами.
У сад біжи і пузу те зірви,
Що залишив ти серцю, осам, осені.

2010-2013

Чорнили спілу синь круки,
І тишу крики їх чорнили,
Немов у Січ змогли пройти
І оселитися жовніри.

Немов у православний храм
Попали п’яні сатаністи.
Але в олтар їм не залізти,
Бо настрій вир круків не вкрав.

А щоб спасти політ небес,
Щоб негатив спалить увесь
Достатньо однієї іскри.
Твою отримав есе мес,
І сподівання знов розквітли.

І звідти, з тих дзвінких рядків
Огонь усе перекрутив:
Те, що здавалося бридким
Ставало гарним при бажанні.
А ті, які пішли, безжальні,
Святої віри супротив –
Тепер сумирні прихожани.
І навіть вкраплення круків
І синь, і тишу прикрашали.

2012

Доведений до краю — ще не край.
Кінець життя — початок увертюри.
Усе відносне: космос, люди, рай.
Автентика — це босхівська гравюра.

Мистецтво справжнє — істина крихка,
Породжена реальністю ілюзій.
Реальність нетривала і глевка,
Як люди без властивостей… Ех, Музіль…

Той знав про час, що пластиліном стік
І геть перетворився на сметану.
Людині без властивостей — гаплик,
Вона і так сьогодні — гола рана.

Людина нині — негустий кисіль,
Вона ось-ось — і стане геть сиропом.
Мав рацію той Мýзіль… чи Музíль…
Чи змити цю людину геть окропом?

Я – слуга краси і чистоти.
Щоб не важко я служив, не сумно.
Щоб і восени міг зацвісти –
В мою душу з тротуару, клумби

Хай потоком погляди помчать,
Настрою негожому убивчі
І чарівно-лагідні – дівчат,
І жагучо-милі – чорнобривців.

Хай, та на заваді камінці –
На асфальті виразки гранітні.
Щоб від них потоку по весні
Не гриміти в серці, не грубіти.

Не було незручності від них,
Кралечок, підошвам і підборам –
Те, не зле, каміння у квітник
Хутко я з асфальту зафутболив.

І з пелюстки я нагнав джмеля.
Стрепенувся хтось отам і ойкнув!
Ой! То чорнобривцю влучив я
Не в чуприну, не в брову – а в око!

2012-2013

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

У в’язниці осені ясній
Золотіє і печаль іржава.
Не сльозами, вересню, рясній –
Загоряйся і сіяй віршами!

Посміхаюсь тепло-золотим
Коридору, камерам і нарам.
Барва сяє карму солодить,
І стає життя легким і вдалим.

І веселим. Літечко, пробач,
Бо душа за почуттям не плаче,
Бо жартує добрий наглядач,
І сміються лагідно-ледачі.
Вистачає сил на синій таці

Занести сюди плоди і квіти,
Свіжі, пишні. Літечко, забудь,
До вподоби в осені сидіти.
Бо зі мною в камері живуть
Не бандити дикі та сердиті.

Тут – еліта. Лірики, я – свій!
Співаки, художники, я – з вами!
У в’язниці осені ясній
Покарання сміхом і піснями.

А думки ніхто не стереже.
Ох, і загуляємо,еліто.
Все душі дозволено, лише
Літо заборонено жаліти.

Сумувати буду не дарма,
Бо журба заручена зі мною,
Бо весела осені тюрма –
Перевалочна перед зимою,
Злою і жорстокою зимою.
Осінь міцно піснею сумною,
Псом-осою намертво трима.

2013

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004