Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.

Дозволити бджолам обсісти тіло.
Дозволити кішці залізти на шию.
Дозволити пташці поїсти з долоні.
Дозволити листю торкнутися скроні.

Дозволити Сонцю зіниці торкнутися.
Дозволити Місяцю ввести в оману.
Дозволити краплям розбитись об щоки.
Дозволити світлу злягтися із тінню.

Крок за кроком у темряву світу.
Крок за кроком до світла над хмарами.
Крок за кроком рікою за обрій.
Крок за кроком услід за слонами.

У руках твоїх меч і троянда.
На губах твоїх музика й стогін.
На очах повна райдуга снів.
В вухах тріск і дзижчання космічного.
***

Не буває поганих днів,
І все котиться як треба,
Прийде все, чого ти хтів,
І що мрієш буде в тебе.

І що мрієш – те прийде,
Аби лиш дозволив мати,
Все завжди нормально йде,
Менше треба нарікати!

Менше треба мовчки нить,
Що усе якось не склалось,
Що не так якось в цю мить,
«Ліпше все б інакше склалось…»

Але треба у цю мить,
Так приймати цю реальність,
Щоби добре потім жить, -
Зараз треба транслювати радість.

Зараз треба відпусткать, -
Краще ставлення до Світу,
Щоби міг тобі він дать,
Твою мрію заповітну.

Тож радій – тому, що є,
І обдумуй те, що хочеш мати,
Світ легенько все дає,
Тільки тим, хто носить Свято.

Хто тримає вогник у душі, -
Тому завше прийде вдача,
Світ йому все залишить,
І добром віддячить.

Дякую :-) 10.06.2011р.

Тотальний крах, колапс, невдача,
кінець... і крапка. Марно йти...
Напевно час лиш марно трачу,
бо шляху майже вже не бачу,
і з жалю сяду та й заплачу...
Та ж хочеться її знайти...


2012

Тобою промовляє зло.
Ти без роду і племені:
Ти народився в самітній печері,
Де раніш кажани справляли свої оргії.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти – його улюблена флейта.
Пишайся: твої дисонанси – найкращі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти протяжно волаєш до місяця,
Вимагаючи зорепаду і шматка хліба,
Нагло видертого в голодної дитини,
І, обурений блідістю його німоти,
Гамселиш йому ногою в саму пику,
Розбризкуючи кров через вінця калюжі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Твоє сумління – гниль, що тхне падлом
Замордованого в спеку собаки.
Тож хто тебе прокляв,
Чи, пак, благословив?
Куди ти, виродку, товчеш землю:
Тобі ж товкти душі,
Адже ти народився для вуст зла,
Хіба тобі не сказав про це
Воланд?

2012

раднице голосу
страднице

у думках

я ж тебе виховав
не дорікав
не нарікав

болем стискаєшся
у правоті
в кулаках
кров’ю впиваєшся
аж заніміє рука

висклиться погляд
і стихне гойдання душі
як тобі рибонько
б’ється об лід
на межі
де проступає
непрошена
й тиха сльоза
і оступається
туги
безжалісний жар

ти обіцяєш
клянешся
останнім
що мав
слово вигризуєш
наче дороги
зима
Бог тебе знає
а інший
той знати б не знав

та помиляється
серцем
дитинна весна
стукає
міряє пустку
відлуннями мрій
проситься
шепотом кволим
небого зігрій

і відчиняються
клапани
очі
і з уст
ти розтікаєшся
хриплим
та теплим
молюсь

і одягається
в крила
забутий поріг

край
аж до неба
аж виб’ється
з холоду сніг
і облітатиме
ніби за кроками
світ

я колисатиму
ніжність твою
у Різдві
і розриватимусь
щастям хвилинним
на всіх
хай запанує
запалений в радощах
сміх

раднице голосу
страднице

у думках

не залишай мене
не проклинай мене
на замовка....

1 Листопада 2012

Кельтські міти присмаком кави
Гіркої та гарячої
Обпікають думки та спогади,
Що теж є думками
Тільки осінніми.
Легенди про феніїв,
Про Кредхе та Конна Крітера
Приходять до мене тінями.
І тільки Місяць
Поглядом сновиди
Зазирає у вікно ночей
Часу мого безсоння,
Моїх болісних спогадів,
Темних лісів рукописів.
А жовтень так само нещадно
Обтинає життя дні –
Бородатий кравець
Кроїть саван із шовку жовтого
Холодними ножицями
Вітру осіннього,
Уриває нитку годин,
Хвилин мереживо.
Перо та папір. І чорнильниця.
Старий кіт намуркає
Сюжет новели
Про героїв,
Що зникли як сон…

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Карикатури тіней на стіні
малює ніч: по чорному - чорнішим.
І не здається в ніч таку мені
цей вічний світ ні праведним ні грішним.
А раптом Царства в небесах нема?
Що нам робити: бути чи не бути,
якщо земля для наших тіл тюрма,
а світ душі не зможемо здобути?
Загине все, бо вічність теж горить.
Стирає час міє долями різницю.
Солоне море випарує вмить,
залишивши по собі сировицю.
Імперії і ті колись падуть,
і час руйнує найміцніші мури.
Хіба не найвірніша в тому суть,
що ніч малює з нас карикатури?!

2003

Нехай симфонії несуться до склепіння храму,
нехай посеред барв одвічної пошани
священна Музика освятить месу
жорстокої історії життя всього,
і богом –
стане звук, нарешті,
злине в небо Слово,
вільний гук
з глибин
по той бік мов,
із Сонця,
схованого в ґрунті,
із серця,
схованого в грудях.

Побачити б янгола
З поглядом тата…

Болотяні бризки,
Невдачі і болі,
Солодкі хвилини,
З краплинами солі,
І будні холодні,
Фарбовані болем,
І спека палюча,
Лінива та квола,
Удари принижень,
І дзвони фортуни…
Усе тут буває...
Лиш тато за муром.

2007 -2012

Підсвідомо тебе розумію,
Але згодом втрачаю свідомість.
Я душею за тебе волію...
І душею, і серцем, натомість.

Досконалим не бути нікому!
Але втілитись, вжитись в ідею,
Та до неї іти поступово-
Це не всупереч мрії моєі.

Я не буду для тебе хмариною,
Як не стала сузір`ям для місяця.
Стану пам`ятю, хоч і хвилинною-
Оксамитом (як ти обІцяв)!

Версія 1
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
таке інтимне, ні для кого іншого,
неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,
ти все життя від самого початку поруч з нею
у диспуті взаємних заперечень,
сплітаючи акорди дивних речень,
як промінь сонячного світла
звиває колір з пряжі темноти…
…Усесвіт нас зробив собі очима,
щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,
де він сплива завихреним самотнім дивом,
як над водою чорною спливає ніжний дим
у першій прохолоді зранку в жовтні.
…там, де не буде більше інших слів,
дерев мовчання вигонить склепіння,
зап’ястки сутінків, на дотик зимні,
окреслять те, що не відняти,
що не потоне з рук у чорноті води.
На кінчику останнього над захід променя
тріпоче смужка – нота «ти»…

Версія 2
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів
ти зрозумієш: від початку ви разом із нею
ідете заплутаними петлями алеї,
напругою між я й усім, що не.
Не «що», насправді – «як»,
«чому» - твій власний клопіт,
«бо таке», там найсильніше «я»,
як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,
кільце річне затягнеться щільніше,
і ти вже ближче оберту планети,
а дати – смужка світла від і до –
летить туди, у бік від джерела –
досліджувати інші чудеса,
без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,
щоб їхніми були очима й бачили.

Дивися в Порожнечу і люби,
тоді дійдеш довершеності,
хвиля – ти,
маленька хвилька,
гарно пролети –
і за тобою знову хвилька,
дивися в Порожнечу і люби
на березі піщанім літери.

(2012, пов. 2016)

Пряча следы и годы,
Прошлых признаний без,
Призрачная природа
Дышит наперевес.

Путает с непривыка
В свете воздушных масс
Равликов древних ников -
Равновеликих нас.

В кадре - в любом оконце,
Днём, как ничто, как дым,
Выгретое на солнце
Стало большим, большим.

В стружке из мелких чаек
Завечерел азот,
Сумеречный фонарик
Тайну себя везёт.

Хрупкий, как части речи,
Лёгкий, как лебеда.
Чтобы ему навстречу,
Будем всегда, всегда.


2012

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша
в обіймах висота хреста
від серця іній на уста

страсну дорогу тче щоднини
і час несе свою невинність
на місце зустрічі з творцем
обличчя з воску ґніт вінцем

знівечене при світлі тіло
зшиває тінь по пригорілім
а рани стягує плювок
бо треба забивати крок

у кожну мить у кожен видих
у слово кровне мов корида
пришиті терміни до змін
прошитий милістю амінь

збирайте вітер на вітрила
бо не почеплені ще крила
на гусінь дихання душі
збігайтесь клином не спішіть

за кленами скидати трепет
і небо називати степом
де не пасуться табуни
коней перистих й проливних

готуйте сонце для розливу
хай від росин займеться злива
тінь від оголення завмре
і біль візьметься за старе

за те від чого світ немилий
стає ріднішим та безсилим
на двометровій глибині
нам проростати в рай у сніг

у виплакані очі рідних
по стінах дощових й гранітних
аж доки небеса впадуть
на камінь запечеться ртуть

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша

12 Жовтня 2012

Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого
І сивого як море пророцтва.
Коли місяць сумним котом
Зазирає у вікна вдовиць
З чорними кучерями фатуму
Та чорною білизною самотності
Я літаю разом з птахами тиші,
Що сідають на дроти спогадів
І розмов пошепки
На закіптюжених кухнях
І дивляться, як крутиться колесо часу
У нічних таксі літописів
І хронік прадавніх забутих битв
Скотарів нескінченних степів.
Я кличу білого пса і ще білішого коня
Пасти табуни моїх снів
І стада кольорових ілюзій
Людей, що не сплять у ніч одкровення
І дрімають під хризантемами клумб,
Які розбив і доглянув бородатий двірник
На ім’я Лір.
Я літаю, літаю, літаю…

Примітки:
Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.

давай забудемось
не станемо вмирати
не стане сил
осилимо невидих
і надихнем крилатих
провісників плантидних косовиць
вкладати нас суцвіттям горілиць
під небом хворим

висотою

хай зорепадні крихти
позбирає хвоя
і запече їх у бурштин
а дощовими струнами
здригнеться серце

наше

давай забудемось
і не заплачем
за спорожнілими колисками хвилин
за перелунням щастя в мушлях тіла

ми
непосвячені кути
з лампадами що відболіли
під ликом перемучено-святим

нас
голосом закутаним в молитву й дим
воскресла рань
не раз ще відспіває

хай нам
спорідненим землею
із перелітним раєм
полегшає від слів і пуху надземного

давай забудемось
повернемо дорогу
траві
що проситься до вітру на коліна
ми ж
потечемо маками
немов пролита кров невинних
і проковтнемо поле
від зими змарніле

давай забудемо
що є на світі сили
що зрадять нас
без жодних па покинуть
у колорьори небесні офарбують губи
і не питатимуть чи любиш
неподих
і занепад рук нахврест на грудях

давай забудемось
що ми не люди
а охоронці подихів дитячих
і може ті за нас колись відплачуть
а не відплачуть
то хоч на мить розбудять
осіннє дихання в колисках
де засинали спогади про близьке
і поголовне
опадання листя

як холодно
у небі чистім

11 Жовтня 2012

Дездемона была
Такой беленькой-беленькой
(Разве синие венки),
Что аж светилась.

Некоторые говорили,
Что она точно мраморная,
Фидиевой работы.
Врут, конечно.

А Отелло был
Такой чёрненький-чёрненький -
Среднетвёрдый и непрозрачный.
Дездемона его узнала б.

И когда они встретились,
Притянуло их сильно-сильно
И сразу-сразу.

Дальше произошло
Естественное для многих
Взаимоуничтожение крайностей.

А потом появился Яго -
Такой смугленький-смугленький.
Их ребёнок.


2012

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Вона нічого не сказала.
Вона пішла.
Лиш осінь зранено кричала:
тепер сама!

Бувало часто запивала
водою біль.
Мені і внукам залишила
і хліб і сіль.

У сні і наяву чекаю
її дарма.
Замкнені двері відчиняю:
Нема? Нема!

І тільки спогади по колу
тривожать ніч,
і скапують, пливуть додолу
сльозами свіч.

2006

Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки як сніг загублені,
А люди як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…

Минає день за днем і ніч за ніччю.
Усе пливе і кане в небуття.
У суєті міняєм річ за річчю,
між пальцями пускаючи життя.
А я стулю всі пальці у долоні,
притримаю життя у кулаці,
всі поїзди зупиню на пероні,
і плин води затримаю в ріці.
І що тоді отримаю натомість?
Що буду мати навзамін життя?
Нікому не потрібну дивну повість,
де є початок і нема кінця.
Де зупинилась мить, мов на світлині,
зловила непотрібний ідеал,
де головні герої тільки тіні,
а мій кулак - історії вокзал.

2002

Білими парашутами
із блакитних небес
опускаються мрії донизу.
Обплутав їх путами
сумний полонез,
закутались в чорну ризу.

Вічність хвилинами
скапує дня,
плетиться довгими косами.
Сходяться клинами
давні слова,
ранковими стеляться росами.

Літо любові
осіннім листком
капає, капає, капає.
Доля не гладить,
не пестить крилом,
дряпає, дряпає, дряпає.

2012

свята
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
заселена
приблудами-думками
омита
гіркотою спогадів
нестримною сльозою мами
вона
приречена
до сонця
заникати в снах
у серці
тліти
і виринати на хребтах
дрейфуючи безслів’ям світу
аж рай причалить
до її мілин
і вибухне на ній садами
а Бог
подасться в гончарі
і виліпить себе
й назве Адамом

4 Жовтня 2012

Снилось недавно
(нащо не знаю)
мама втікає,
я доганяю.

Завжди між нами
роки - різниця:
мама - красива,
я -- відданиця.

Мама - бабуся,
я - тільки мати.
Знову в дорогу,
знов доганяти.

Раптом край поля
мама спинилась,
сумно всміхнулась,
чимсь зажурилась.

"Мамо, я швидко", -
гірко гукаю.
"Доню, не квапся,
я зачекаю".

Поки я бігла,
маму шукала,
з іншого боку
доня гукала:

"Мамо, спиніться!
Нащо так швидко?
Вас за туманом
майже не видко".

"Доню, не квапся,
я зачекаю.
Часу багато.
Вічність без краю!"

2005

Одіну маску чи вуаль на душу,
піду у світ, прикрившись лже-словами
і стану вами.

А при дорозі пам,ятник Франкові!
В камінні очі камінь заглядає.
Невже впізнає?

Із неба сонце світить,
осяває земну могилу,
таку нам милу.

Та чорна тінь
його не помічає
Вона страждає.

Ось біла тінь до сонця
здійнялася
і обпеклася.

А он вінки плетуть
тернові, однакові
мені й Франкові.

Тікаю в ніч.
А хтось: "Серед ненастя
шукала щастя?"

В провалля, прірву
скочила б сьогодні,
якби і так я не була
на дні безодні!

2012

Навіщо день закінчується ніччю?
Навіщо ніч, коли прийде світанок?
Нащо мене назавжди покидаєш
в цей дивний ранок? Дуже дивний ранок.
Навіщо світ, коли його не бачить?
Навіщо рай, якщо ми там не будем?
Навіщо все це видумано Богом,
коли помремо і про все забудем?
Блаженні ті, що взялися любити,
не думаючи про гірку розлуку.
Блаженний рід людський, такий убитий,
приречений на біль, страждання, муку.
Хвала тобі, Всевишній, Всемогутний,
що тільки так все зроблено на світі!
Хвала за те, що ми такі недужі
потрапили в твої священні сіті.
І буде день закінчуватись ніччю,
великий круг життя - довічним раєм.
І буде Бог іти молочним шляхом,
а ми удвох - своїм зеленим гаєм
Хацй буде так!

2002

Звичайно бідність - не порок!
У бідного великі плани.
До нього в сни приходить Бог
і гоїть невигойні рани.

Злидар за мрією іде,
сади вирощує в пустині,
Семираміда не знайде
подібних у своїй країні.

Як вип.є - сам собі король!
Його життя - чарівна казка.
Не відбирайте в нього роль,
не розбудіть його, будь ласка.

Черствої булочки шматок
для жебрака - небесна манна.
Ще день, ще ніч, останній крок,
а там - земля обітована.

2002

Ну що їм до того, що завтра казатимуть люди,
що йде потепління, що тануть арктичні сніги,
що через дві тисячі років знайшли Євангеліє від Іуди.
Ну що їм до того, як разом щасливі вони.

Вони любляться так, наче завтра настане кончина,
наплювавши на вічний, незмінний устав-моноліт.
Ну яка в тебе, Боже, для шила знайшлася причина,
що лежало в Єгипту пісках аж дві тисячі літ?

Усе переплуталось - більше вже зрада - не зрада.
А зради немає - немає і Господа теж.
Розпуста, ненависть, невірність людини не вада.
Та в цьому хаосі, о Господи, істина де ж?

І вдруге прийде Він судити живих і померлих.
Усе повернеться на істину круга свого.
А поки що пише на монускриптах подертих
коптськими буквами фраза: цілуй же його.

2010

Я думала: щоє життя?
Я ніч не спала,
коли нещасна молода
від раку жінка помирала.

Та вічні істини тоді
не доторкались мого серця,
а жінка, шо чужа мені,
в той вечір мусіла померти.

Навіщо зорі, небеса?
Навіщо здалась людям доля?
Нащо уся земна краса,
коли лиш смерть на світі - воля?

Я хочу жити! Хоч раба
завжди я буду й полонена
земного щастя і добра.
Хай смерть не прийде навіжена!

Я думала. Я не могла
заснути тої злої ночі.
Нещасна жінка молода
в той вечір закотила очі.

Великий світ цей і страшний.
Нам смерті не знайти причину.
Той, хто створив, той і забрав
великий витвір свій - людину!

2010

Послідній день на Землі!
Все минуло швидко-швидко
Пролетіли наші дні,
І нічого вже не видно...

Пролетіло все кудись.
Десь лишились наші цілі,
В Вічність ми всі подались,
Хоч завжди кудись ми бігли...

Гнали нас чужі думки,
До грошей, а чи від страху,
А тепер пропали ми,
Не знайшовши свого Шляху...

епілог:
Серед тисяч всіх думок,
Відшукай для себе спокій,
Хай свідомість як твій Бог,
Відшукає стан глибокий.

Щоб побачив метушню,
І що час твій є скінченний,
Вибирай з стежок Свою,
Бо для неї є все в тебе!

Проживи Єдиний день!
Тільки зараз! Лиш сьогодні!
Може і тобі прийде,-
Стан Високий, стан свідомий.

Дякую :-) 22.09.2012р.

Чому я такий джентльмен?
Маже такий самий
Як святий Патрік.
Чому сонце дивиться
Таким байдужим оком єретика
На меланхолійного пса міста,
Який вітає світанок в Даун-тауні
Нудним філософським трактатом?
Іржаві дахи будинків історії
Як палітурки книжок квакерів
Грають на саксофоні
Чорних п’ятниць безхатьків
Невеселі Сократа мелодії.
Тома Аквінський –
Щоденний візитер.
Приходить до мене з дзеркала
У чорній сутані теософії.
Пригощаю його кавою
В гіркому присмаку якої
Пожовані сторінки Апокаліпсису.
Якщо дзвін гуде лише
У твоїй свідомості,
Якщо парастас править
Старий кипарис кладовища,
Де греки сплять і чекають
Слушного часу,
І небо мовчазним псалмом
У твої вікна відчинені –
Слухай!
Миші на горищі –
Шурхіт.

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

Люди під парасольками снів.
Осінній дощ – це мара,
Це привид нудного міста «сьогодні»,
Це жебрак, який у рваному піджаку
Сумно співає своє нудне:
«Signore, una moneta!
Almeno un centinaio di lire presentare!»**
Осінній дощ – це Венеція,
Що висить над каналами буднів,
Це хворий священик,
Що тобі відпускає гріхи,
Це сутана старого монаха,
Якого чомусь називають Бог,
Хоча він просто глядач
Цієї вистави без кульмінації та епілогу,
Де море артистів і один поціновувач,
Який більший ніж море.
Я блукаю завжди
Під чорною парасолькою ночі,
Дивлюсь у порожнечу своїх снів,
Візьму квиток у місто
Під назвою Завтра,
І під деревом Бодхі,
Почитаю потріпаний томик віршів
Старому папузі…

Примітки:
* - Якщо твій вогонь не загаситься іншим вогнем... (Франческо Петрарка) (іт.)
** - Сеньйоре! Одну монетку! Хоча б одну сотню лір подаруйте! (іт.)

Ще квіти не змерзли.
Ще хризантеми
Не стали крижинками.
Ще люди не схожі
На старих пінгвінів.
Автомобілі
Ще не нагадують
Затишну хатку
Баби-Яги.
А я вже мрію
На своїх черевиках
Полетіти на Місяць –
З денця кратерів пити
Воду забуття.

(Світлина автора віршів)

Як Петрарка й Шекспір, шо писали нетлінні сонети,
Як Сікорський, знайшовши в повітрі усю свою суть,
Хтось за давністю літ уже канув глибоко у Лету,
Але справи його і донині із нами живуть!

Що залишать по собі сучасне й нове покоління?
Аморальність вбиває в людині культурне єство!
Ми не знаємо, навіть, нащадки чийого коріння,
Ми зробили із хтивості й підлості мас божество.

Озирніться навколо! Хіба ми такого хотіли?
Вже не радує погляд в майбутнє, як було колись!
В наших душах зіяють великі озонові діри.
Справжність, мужність та чесність давно уже перевелись!

Так хотілось і мріялось, але, однак, не судилось!
Топче натовп мораль, як скажений розлючений бик...
Проживи так життя, щоб по тобі у спадок лишились
Хоч малі - добрі справи й безслідно, мов равлик, не зник.

В моєму серці вибухівка,
З годинниковим механізмом.
Ніхто не зна, коли спрацює бомба.

Лютує правляча верхівка,
Вожді чекають катаклізмів,
Тікає люд, утворюючи тромби.

Таким напруженим затишшя
Лиш перед бурею буває,
Коли лякає щонайменший порух.

Хоч обережні та неспішні…
Та ключ не маємо до таїн ,
Сховався він в підземних коридорах.

За все своя чека розплата,
Чи півжиття віддать, чи душу
Сягнувши до омріяної суті?

Навіщо жадібно шукати
У всьому сенс, неначе сушу,
Життям, мов морем, будучи прикутим?

Зо́лота перуку
Торсає вітрець.

Ниву сухоруку
Залишає жнець.

Щедро сіють щиглі
Спів у вись бліду.

Падають достиглі
Яблука в саду.

Літепло втікає
Долом навмання.

Осінь оббирає
Капустину дня…

20.09.12

Йде поміж садиби з оборогами
Вересень отавами вологими

З яблуками в пазусі рум’яними,
З повними туманів чемоданами,

Із весільною до столу піснею,
З бабцею в лазурі славнозвісною,

В душі заглядає ледь присмучені,
Що прийшли до нього стати учнями

Научатись рясно плодоносити
В час нежданої своєї осені…

11.09.12

Смерк.Ранок.Сублімує тінь
Невгадана,нерозгаданна.
Крізь призму непоснулих сновидінь,
Через пустелі караванів-поколінь
Іде вона з чужих жахів-видінь
Відторгнута й прийнята панна.
У декого по-маяковськи страх
Потягує суглобні нерви:
"Схились,замри з молитвой на устах",
"Літай:у висоті теж є свій жах";
У тебе теж є тінь в ногах:
ніяк не збутися цієї стерви.

Та якщо тінь твоя залежить лиш від тебе
Та від світила,що на тебе сяє, -
Зміни освітлення навколо себе,
Аж ось тінь зникла.Істини немає!

"Чим більше дивишся в безодню,
Тим більш безодня віддзеркалює в тобі".
Та чи безодень не багато на сьогодні,
Щоб традиційно нам ходити по воді?

Боль пульсирует- сжаты виски.
Душенька, как рана кровоточит.
Мозг оскомой зажат от тоски-
Червь сомненья извилины корчит.
Суррогатное, мерзкое жало змеи-
Оголенная, отравленная рана...
Кажется, что крошится Земля,
Погружаясь в бездну Океана.

Жизнь пошла не жизнь, а полная вообще жесть.
Где там - бланманже на канапе!
Залегла моя поклёванная свежесть,
Буйство, половодье и т.п.

Семьдесят пройдох строчило сто куплетов -
Семьдесят старательных пройдох.
Там кило острот и полкило советов.
Я в них - бармалайка-кабыздох.

Опусы мне эти даром, но постыли.
Думаю с внезапным холодком,
Как они б строчили прямо в соус чили,
Если бы я вышел босиком.

Оттого, надёжный, я пойду в керзухе,
Кришна постсоветский, через дым в Крыму.
Муха тоже пишет? - Не обижу мухи.
Муху виртуально даже обниму.

Хоть впаду у мухи в стрёмную немилость,
Всё это, как с гуся талая вода.
Заходи в светёлку, что уж там приснилось.
Солнечными в доску будем пусть всегда!

2012

Неявная славь, невеликая честь,
Что вышел, рождённый недаром.
Но спелая родина всё-таки есть,
Чтоб жить невесёлым хазаром.

Окраина счастья чуть-чуть далека,
Затёрты макушка и джинсы.
Но здравствуй, катавшая в банки века,
В тебе на века отлежимся.

К заглавным воротам надёжно прибит,
Хотя никого не просили,
Округлый и гнутый, и взяты на щит
Дозорные башни Итили.

И были надёжно в глазу ни одном
Ещё запоздалые инки,
Когда мы, царевне на фарт, под окном
Играли на дутой волынке.

И дальше такой, вот, ещё например:
Для публики неузнаваем,
Сегодня ты сослепу левый эсер,
А завтра проснёшься джидаем.

Мне, знаешь, низовья истоков сродни, -
Всё слышатся, снятся пока мне
Горячие камни, ночные огни,
С тоски посеревшие плавни.

А после - истории тяжкий утюг,
И помнишь как часть катастрофы,
Как осенью поздней сбегают на юг
Ещё не почившие дрофы.

2012

***
Політ у сні…
Ходіння по воді…
Стрибок в минуле…
Подорож в майбутнє…
Цвітіння білих
вишень навесні!
І Райдуги
буяння незабутнє!
Хрести, каміння,
труби і дахи…
Гарчання псів…
Жіночий плач і лайка…
Тобі все змалювати
до снаги!
Уся твоя реальність
– наче байка!

31 серпня 2012 р. Маріуполь

-Якби була птахом, то знала б дорогу,
була ачи вперше, до твого порогу,
якби мала крила,то я б полетіла…
А, може, боюся, - даремні тривоги -
зіб`юся з дороги, зачинені двері,
у темному сквері у пульсі артерій
міського «немає» - сама я, сама я…

Якби була птахом, то я б полетіла,
а я не обрала, -безкрило бриніла.

31.08.2012

Вітер зриває крихкі крівлі.
Ми страждаємо від недокрів’я.
Кожен в своїй оселі вірить:
Простору вистачить всім звірям.
Ми страждаємо, ми відчуваємо
Вовчі лапи на собі. Стаями,
Зграями, ордами
Лорди ночі по нас ходять.
Шепчуть пронизливо,
Нам зазирають
В душі – з верху до низу.
Нам пророкують
Новий апокаліпсис,
Нам пропонують
Жити, як треба –
Без неба
В мороці-лісі...
Ми страждаємо, ми переймаємось
Вовчими лігвами, вовчими зграями:
Що сьогодні їдять вони?
Може, із ними по-бра-та-є-мось?
Проблиски світла –
Лише в блискавицях.
Човгають долом
Люди ниці,
Тремко рахують
Чорні зорі.
Переговорять, перегуторять
Їх громи
Невтомні.
Додому
Шлях – мертвий.
Додолу
Простерто (посмертно)
Руки, змарнілі
Від віри
В сильного звіра.

26.08.12