До лісу хочеться, в терни –
Відчути синіх ягід терпкість
І освіжитись… Так натерпівсь
В базарнім шумі! Таїни
Запраглось тихої; стежок
Незвіданих; відчуть спокусу
Качатися по листотрусу,
На їжачків навівши шок.

До лісу хочеться, аж-аж-
Аж розсвербілось те хотіння
Почути барвошелестіння,
Думок поповнити багаж
І задумів, немов грибів,
Набрати в хащі повен кошик,
Аби за тим ліричний зошит
Від образів заголубів.

2003

Поетів різних величин
Час відзначає не чинами,
Не вирізняє поміж нами
Екстравагантністю личин.

Пастушив царствений Гомер.
Війон був славен окаянством.
А Байрон знехтував дворянством
І карбонарієм помер.
Та повелося з давніх пір
Давати ціни всім базарні:
– Ті, що не класики, – бездарні...
– Ні, Євтушенко – не Шекспір...
– Не ті поети, що колись...

Ну що за висновки блюзнірські?!
Невже ж перевелись Бєлінські
І Авербахи завелись?!

I
Їй-богу, я вірші пишу не для слави,
Тим паче, клянусь, не заради гроша –
В годину тяжку
Для розради-забави
Вигадує вірші душа…

Без цього пропав би на світі, я знаю,
Чи спився б, чи руки на себе наклав,
Доведений відчаєм-болем до краю,
Всіляких позбавлений прав.

Пишу… І мене не бентежать "акценти"
Закоханих в себе амбітних колег…
Я сам – у собі,
А всі вірші мої – дисиденти,
Породження інших бентег!


II
Скромний віршописець сьогодення,
На високий ранг не претендую,
Разом із народом голодую,
В річці буднів черпаю натхнення.

Кажуть, я занадто плодовитий...
Ні, я – не лінивий. Ні до чого:
Борщ варю, перу... А після всього
Ще й пишу, пишу, коли – сердитий.

А коли веселий – то читаю,
Людям і собакам посміхаюсь,
Жартома з жінками женихаюсь,
Наче б і не в’яну – розцвітаю.

В інших слави я не відбираю:
Я – не геній, хата моя – скраю.


III
Зарікався віршувати. Відрікався
Від уже написаних речей...

Та в безсонні згаяних ночей
За писанням віршів знудьгувався,
А крім того, місяць заповзявся
Зазирати в глиб моїх очей...

Знов римую. Не німую. Не німію.
Знов сміюся, знову плачу і кричу,
Чому світ мене сприйма, коли мовчу,
Я ж його, коли мовчить, сприймать не вмію,
Таємниць його святих не розумію
І відчаююсь до крику і плачу.


IV
Годі вже нидіти – дні пречудові,
Та й перспектива манлива така!
Грішно замовкнути на півслові,
Не дописати рядка.
Інше все – дріб’язок. Від сигарети
В сутінках танучий сивий димок...
Мусять за будь-яку ціну поети
Свій дописати рядок!


V
Три зірочки, три цятки, три сніжинки
Над віршем, що народжується в муках...
Які ж покоси будуть та обжинки
На нивах, потом зрошених, і луках?
Три мітки, три краплиночки, три крапки
На фініші, перед новим заїздом...
Занадто не страждай. Якщо потрафить,
То стане життєздатним організмом
Твій вірш, бо не для втіхи був рожденний
В час неспроможний надто, злобуденний.


VI
До книги рекордів Гіннесса
Не впишуть моє ім’я.
Бо навіть в Полтавах і Вінницях
Достоту не знають, що я
Спромігся книжок написати
Вже понад вісімдесят –
Це важче, ніж випасати
Вісімдесят поросят!

Ніякого ж я гонорару
(Про премії не говорю)
Не маю: кістки для навару
Купую і зупу варю.

Картоплю, цибулю і крупи
Село презентує... Овва,
Як після злиденної зупи
Натхнення моє прибува!

Зварив би і риб’ячу юшку,
Що зветься в Росії "уха",
Та Ющенко, мабуть, в усушку
Мої перспективи упхав...

Працюю, як віл, на терені
Духовнім – довкола туман,
І чуються в нім теревені
Про те, що Іван – графоман.


VII
Відтоді, як сміюсь
Я над самим собою,
Нічого не боюсь –
Клянуся головою!
Я сам собі – в ціні –
Кажу про це відкрито.
Що критика мені
Опісля самокритик?!

Я сам собі і пан,
І служка одночасно:
Упав і не пропав,
Тож буде все прекрасно!

Якщо ж колись комусь
Мій образ – не до шмиги,
Я тільки посміюсь,
Мов сонце в час відлиги!


VIII
Розпалюю кострище вранці рано.
Рукописи горять! І непогано.
Слова кричать з вогню:
"Та ти ж духовність
Бездумно нищиш!".
Ні, свою я повість
Оцінюю критично,
І практично
Папір використовую –
Незвично,
Зате оригінально...
Хто вже вміє
Косити бур’яни, що здуру сіє
Бездумний розум?!
Вогнище палає
Яскраво і промовисто,
Мов знає,
Що добру справу робить:
Марну славу
Пуска за вітром в непровидь пістряву.


IX
Сідай до столу з чистими руками,
Аби не насмітити між рядками.
І не спіши – людей не насміши –
Правдиві й чесні вірші напиши!

Дасть Бог, настане час, і чесний люд
Потягнеться до тебе звідусюд,
Де не вродила правда. Й під кінець
Свого життя відчуєш: ти – творець!


X
Народжуюсь удосвіта щоранку
І проживаю день, мов цілий вік,
Спиваючи спочатку й до останку
Жаги життя гірко-солодкий сік.

Все глибше загрузає в землю корінь,
Вже з кроною зрівнявсь у довжину –
Відтворюються пагони повторень
У межиріччі дійсності і сну.

Можливо, ще на мить якусь прикинусь
Задивленим у завтра... "На добра…", –
Скажу рідні; засну… і не прокинусь,
Не потягнусь рукою до пера…



2003 - 2010

* * *
Графська манія – вірші писати –
Вельми тонке і шляхетне заняття.


* * *
Ні про що мені в полі не кажіть.
Чую – не глухий: колоски шумлять,
Що ростуть вони на крові чужій,
Щоб вцілілих нас хлібом годувать.
Бачу – не сліпий: німці тут лежать,
Знаю – не дурний: воріженьки злі.
Але буду я вирощене жать
На чужій крові – на своїй землі.


* * *
Посміймось, українці, над собою,
Щоб тошно стало нашим ворогам!


* * *
Так і бачу я ту березневу розбурхану повінь:
Через отвір у хатній стіні
Моє ліжко, мов човен біблейський, вигулькує
На розхитане плесо,
І пливе по Сулі, по Дніпру і по Чорному морю.
Мимо марківських снів, мимо тиші полтавської,
мимо
Сновидінь України про давні пороги
дніпровські...


* * *
...І не кожному бути Шевченком.
Треба ж бути комусь і його антиподом –
Верлібристом широкого профілю.


* * *
Не хочу сьогодні голитись, бо холодно,
Бо настрій поганий, бо нічим поснідати,
Бо чоботи рвуться і грошей немає
Й ніхто мене, сивого, більше не любить...


* * *
Єдиний мій співбесідник – поезія...


* * *
Два знаки: запитальний і окличний.
Між ними відстань –
Все моє життя.


* * *
От якби була у мене клуня
Та якби були у клуні двері,
Я зробив би з дощок домовину –
Про своє майбутнє не журився б!


* * *
Доволі я обдурював себе,
Що небо пролісково голубе,
Лінуючись угору подивитись.


* * *
Рекламують котячі харчі –
Щонайвищий ґатунок!
І бурчить невдоволено так уночі
Мій смертельно ображений шлунок.


* * *
Все протекло межи пальців:
Пісок, і вода, і життя...


* * *
Я вибрався з черги без хліба –
Дарма! Ми ж не хлібом єдиним...


* * *
Ганьба! На лисину Вождя
Накакав Голуб Миру...


* * *
А Київ – стоїть!!!
А Дніпро повноводний – тече!!!
І князь Володимир
Хрестом осіняє Вкраїну!


* * *
І ті, і ті, і ті – талановиті!
У кожному вогонь святий горить,
І всі шляхи-доріженьки відкриті
Для самородків:
Твориш – ну й твори...
Нема нікому ні до кого діла,
Ніде ніхто нізащо не спита,
Чого б душа митця іще хотіла
Крім ланцюгів, каміння і хреста.


* * *
Шкода, що не дожив Хрущов, –
Ми всіх у світі перегнали!


* * *
Це б місцями суддям помінятись
Із тими, кого вони судили:
Потебеньку з Горинем, скажімо,
Шишкіну, приміром, з Чорноволом...
Парадокс у світі парадоксів!
Але ж зовсім не парадоксально:
Майже попліч,
У Верховній Раді,
Засідають судді і злочинці...
Справжні судді і злочинці справжні!


* * *
Всю ніч видувало з квартири тепло,
В шибки торохтіло
І грюкало в двері, і нічим було
Зігріти і душу, і тіло.
І вили собаки десь там, за вікном –
Такі ж бо самотні!
Й ніякого відгуку серцю...
Все'дно
Що в мертвій безодні!


* * *
Якби прошмигнути в застійні часи –
Я там би наївся, я там би напився,
Набив би мордяки вождям і вожденкам
І втік би ізнову в сьогоднішній день!


* * *
Це б згодилась махновська тачанка!


* * *
З чого ж почати свій день?
Такі голубі перспективи
Намітила телереклама!


* * *
Пишайся, Росіє! Твої «демократи»
Традицій старих не порушать –
Не тільки «молодшого брата»,
А й матінку рідну задушать.


* * *
Аж на чотири кілограми сала
Спромігся я за місяць заробити...
Без сала Україна помирала,
А з салом Україна буде жити!


* * *
Як відокремити болісне, змучене «я»
Від монолітного і безстороннього «ми»,
Жити як далі?
Мусить у кожного й камера бути своя
В братській могилі суспільства-тюрми –
Це в ідеалі.


* * *
Мій читач потенційний – це той,
Чиї думи я втілив у слові
У часи глухоти й безгоміння.


* * *
Загадкова Росія – колиска
Леніна і... Жиріновського!


* * *
Всього набачивсь на базарі –
Колись онукам розкажу!


* * *
Хоч головою бийсь об стіну –
Не співчувань тобі, ні втіх,
Ані надій на переміну
(Хоч головою бийсь об стіну!) –
Лиш недругів зловтішний сміх.
На негараздах України
Гендлюють з розмахом вони,
Зневір'ям душу отруїли
(На негараздах України!)
До глибини, до глибини.
Та все одно кажу постійно:
Змиритися – найтяжчий гріх!
І знов стою за самостійну
(За одностайну та постійну!)
За незалежну від усіх.


* * *
Не чую, хто іде,
Не бачу, хто такий,
Можливо, новий привид комунізму...


* * *
Не широка вже країна рідна –
Видно всім, хто вільно диха в ній.


* * *
Амплітуда моїх почуттів:
Полюбив – розлюбив – зненавидів.


* * *
Мене собаки люблять –
Я для них,
Напевне, значу більше, ніж людина...


1994

гаплик

Я жду від тебе, новий роче,
Нових надій – не обмани…
Моя душа відчути хоче
Терновий присмак новизни.

Я ж не старий іще, достоту,
В болотних буднях не зав’яз –
Вділи мені таку роботу,
Щоб чув напругу кожен м’яз;

Аби наповнювались жили
Пругкими струмами грози…

Я хочу так тебе прожити –
До повноцінної сльози!


2001

1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993

Намалюй, морозе, на вікні
Все, що малював мені в маленстві:
Літній дощ у грозовім шаленстві,
Щоб аж по обличчю струменів.
Щоб усе, як і колись, було:
Під дощем ростеш собі, мов ясен,
А довкола – світ, росою рясен,
І сіяє Псло, неначе скло.

Не шкодуй, морозе, ні снаги,
Ані хисту – для добра ж, морозе, –
Не малюй лиш материні сльози
Та гарячі від крові сніги.

Намалюй, морозе, на вікні
Все недомальоване тобою,
Що заснуло радістю в мені,
Радістю – не сивою журбою:
Матір, щоб сміялась, як тоді,
Хату, щоб у соняхах біліла,
Землю, щоб війна їй не боліла,
Двоє сонць – у небі й на воді.

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

Розстріляних собак
Скорботно пом’яну –
Супроти них черства й цинічна влада
Веде неоголошену війну,
Маркіза переплюнувши де Сада.

Їх, ще живих, конаючих в крові,
Висмикує зі шкур підпилий гицель,
І тут же,
На димуючій жорстві,
Жує хапливо свій обідній шніцель.

Є в скорняка пристойна зарплатня,
Доплата за шкідливість, преміальні –
Волочиться приморена матня
По шабашу до сморідної спальні.

Не всякий труд людину прикраша
І звіра перетворює в людину,
Собача ж занапащена душа
В добрі пасеться і після загину.

На комунальній службі гріх тяжкий –
Його повік не зняти і не змити...
Допоки ж наш хвалений рід людський
Деградувати буде і звіріти?!


2008

Вродливі не повинні помирати,
На прах перетліваючи в землі, –
Від Господа вони повинні мати
Нештатні привілеї хоч малі
На довший вік. Хай тішаться в народі,
Де звиродніння творить свій шабаш,
Такій облагороджувальній вроді,
Такій красі, що світ врятує наш!
Мав рацію, можливо, Достоєвський,
Жаліючи чужого і свого
В облуді й бруді. Та мені здається:
Ніхто не зрозумів, як слід, його.


2004

Читачу мій, не поспішай
Робити висновки про мене –
Чуття первісне, сокровенне
Таїть беззахисна душа
У глибині своїй;
Чуття
Добра і ніжності...
Його я
Плекаю більше, ніж дитя
Плекає мати,
Рани гою
Добром і ніжністю –
Свої
І не свої пекучі рани...
Біля душевної мембрани
Завжди присутні солов'ї
І цвіркунці нічні.
Отож,
Я не такий,
Якого знаєш,
Якого, певно, не читаєш
Уважно й глибоко,
Або ж
Читаєш знехотя.
Повір
Душі,
В якій нема порядку,
Але в якій живе звірятко,
А не заматерілий звір!


1997

Ми не замислюємось нині,
Як і колись, як і завжди,
Що ні до чого все людині,
Крім сонця, вітру і води.
Уперті ми й твердоголові,
Забули зовсім в суєті,
Що, крім добра, краси й любові,
Ніщо у нашому житті
Не варте серця і півсерця,
І навіть крихітки…
Чому ж
Все мимо нас чимдуж несеться
І вигибає все чимдуж?!

1995

Міфи творяться реалістами,
А реальне життя – диваками,
Що вихоплюють з ватри
Жаринки істини
Незахищеними руками;
Обпікаються – та ніякого
Не виносять із цього досвіду…

Їх на небо живцем забирають янголи –
Спілкуватися з Господом.

Казали: репутація, як дзеркало.
А дзеркало (буває ж!) тільки дзенькнуло.
Й заступництво одразу ж загуло:
«Подумаєш, розбилося?! То ж скло!»
Казали: «В нього совість, як люстерце»…
Заступництво, ти маєш добре серце,
Та не спіши леліяти зловтіху:
Ми – з досвідом.
Були в кімнатах сміху.

за стіною в другій кімнаті
(а для мене це закордон)
жінка спить (солов'ї закляті!)
в неї груди такі налляті
пожаданням але закон
мов дракон стереже від мене
хоч жадану та не мою
(це злочинний закон!) шалене
неприйняття його (ой нене
я порушником прав стаю
самогубцем своєї плоті!)
жінка стогне в жаркому сні
що ж то буде пізніше потім
як проснеться сама в скорботі
й самоти не простить мені
і зневажить мене а може
і зненавидить (хто ж їх зна!)
у душі затаїть вороже
і покличе на грішне ложе
остогидлого шмаркуна
і заради сліпої помсти
(хто ж їх відає!) втопче в бруд
свою душу тонку і постіль
своє тіло священне поспіль
на грабунок віддасть на блуд
що скажу їй коли зустріну
після всього – свою вину
перекласти хіба ж на стіну
на мораль – почуттів руїну
на загиблу мою весну?

Жовтіють книги на полицях часу.
Старіють фрази, сповнені добра.
Вже популярні зараз не Пегаса,
а Мефістофеля слова.

"О, зупинися, мить, - сказав би й Фауст.
Не дай пропасти вічному на дні.
Нехай зелена гілка в жерміналі
відродиться і зацвіте на пні!"

Починаю дорожити кожним днем,
Подарованим чи долею, чи Богом,
Стережуся – вже не граюся з вогнем,
Вдячно кланяюся пройденим дорогам;
Не суджу поспішно інших, не спішу
Виправдовувати власну поведінку,
Кожну збірку, мов останню вже, пишу.
Кожну жінку обіймаю, мов первінку.

Здається, обдурив судьбу,
Й без тіні каяття:
Відвоював іще добу
У смерті – для життя.

Я цю добу, вважай, прожив
На повен зріст і лет:
Вважай, нікому не служив
І кожним словом дорожив,
Як дорожить поет.
Себе –
За давністю років
Не милував – судив:
Вродило що з твоїх рядків?
В чужих полях своїх підків
Ти, часом, не губив?
Чого навчав своїх дітей
Під знаком «зло – добро»?
Які річки,
Мов кров з грудей,
Твоїх подвижницьких ідей
Текли у наш Дніпро?

За все спитав.
І відповів
На сотню запитань
Відверто й чесно,
Як зумів,
Без блискотворячих громів
Не перейшов за грань…

Я обдурив свою судьбу –
Себе ж не обдурив:
У відвойовану добу
Несу на власному горбу
Усе, що натворив!

Пиши, допоки вільно дишеться,
І дихай, поки не задушиться
В душі твоїй жадоба жить;
Живи, допоки кров біжить
Із горла вірша; хай ворушиться
Приснулий сумнів – ти пиши,
Кресалом з кременю креши
Вогонь, що вітром не потушиться,
І в тім палкім вогні лиши
Звугліле серце...

Боюсь паперу білого: на нім,
Немов на полі, вкритому снігами,
Ні цяточки ніякої, ні плями
Не зародив іще всетворчий грім.

І все ж наважуюсь на цілину
Виходить зі своїм невмілим плугом,
Заклявши грім, аби мені був другом,
Благословивши першу борозну.

Зорю свій клин. Чи зерно, чи зорю
Посію – щось та виросте по всьому,
А я присплю свою осінню втому
І сумніви свої переборю,
Щоб вистачило знов снаги мені
Йти в борозні по білій цілині.

Я лиш мала пташина
Непримітна
В рясному вітті вишень.
Я лишень
Притишена півнота одноцвітна
На празнику розмаєних вишень.
Все ж вірю я:
Хтось виокремить слово
Моє
В гримучім хорі голосів
Бодай лише на хвильку,
Випадково –
Єдине слово,
Скупане в росі,
Єдине слово зболене,
Стражденне
І разом з тим щасливе,
Бо – живе,
Душевно-щире,
Кровно-горлове.
Цього, їй-богу, вистачить на мене!

Віршами живу,
Одними ними
В цім житті й тримаюсь
За живе,
Програмують настрій ритми
Й рими,
В образах щось мріється нове;
Рій думок шикується строфою,
Злагоджено-втомлено гуде –
Втома ж окупається з лихвою:
За прожитим днем услід іде
День,
Який іще прожити маю
В товаристві слів,
Не впорожні…

Сходить сонце – жити починаю
Віршем,
З неба посланим
Мені.

Хоч не крається на окрайці,
Але, кажуть, від горя стискається.
Воно болісно так карається
І, буває, болить до безкрайності.

І колись – не снарядом вибухне –
Просто зойкне і… розірветься,
І ніхто не помітить, як випурхне
Диво-птиця з людського серця…

Втікає мій рядок,
Немов ручай по зливі, –
Хіба ж наздоженеш
Сяйливу мить життя?!

На мокрій від сльози
Твоїй щоці
Мінливі
Промінчики чуттів
Примерхло миготять.

А ми ж були колись
(Невже були?) такими
Вишневими,
В цвіту
Надій і сподівань!

Розбились на скалки
Всі вишукані рими
Об гостру грань сльози –
Душі лиш не порань...

У центрі космосу забита паля.
Кодолами орбіт до впертих ший
Нас доля колувати прикувала,
Із року в рік маршрут долати свій.

Усе надіємось і ждемо чуда,
Яке чергове коло видасть нам,
Та мрій розбитих височіє груда,
Не приростає щастя ні на грам.

А на орбітах дати, іменини,
Сумні молебні, радісні пісні…
Усяк хоч раз на линві цій повинен
Пройти крізь пекла кола огняні ,

Щоб відп’ясти себе, немов собаку,
Від халабуди знаків Зодіаку.

15.12.12

Мов чорний птах летить до вівтаря
моя до нитки зношена душа.

Обшарпана вітрами, нещаслива
летіла світом і шукала дива.

Та виявилась ноша непомірна.
Тепер стоїть понура і покірна.

Скінчилася страждань моїх дорога.
Знайшла притулок в володіннях Бога.

Та десь взялася думка знов смілива:
душа, як і колись чекає дива.

2012

В росі не бачу більше діамантів,
у льодових бурульках - кришталю.
Порожніх слів на вітер не кидаю,
усе віддала іншим без жалю.

Нехай вони вмиваються росою,
вночі шукають папороті цвіт.
Цей білий світ із чорною габою
мені останній посила привіт.

2012

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

1
Моя душа була така безгрішна,
Така промінна,
Мов зоря горішня.
Ходила на виду, по видноколу,
Не раз, не двічі падала додолу.
Було, що і згасала під золою,
Та не ставала жовчною і злою.
Сміялися і плакали над нею –
Але й тоді лишалася душею:
Гріховною –
Без тьми гріхопадіння,
Святою –
Без фальшивого світіння.


2
Моя душа була така правдива.
Задивлена в дива.
Сама – як диво.
Протестом по-смертельному боліла.
Чорніла, наче вугіль,
І біліла
Вишневим цвітом, снігом, сивиною.
З веселої робилася сумною.
Вона пручалась, гнівалась, мирилась,
Але навпіл – не вміла! – не ділилась
На дві неправди,
Зв’язані брехнею,
На дві брехні,
Возведені в ідею.


3
Моя душа була така печальна,
Мов лебедина пісня розлучальна:
Вона кружляла безтілесним птахом
Над іншим птахом,
Що зробився прахом,
Над шляхом вороним, непроходимим,
Над рідним домом, що розвіявсь димом.

Моя душа, обпалена війною,
Не пропадай, не розминайсь зі мною!

Воронці нев’янучі – поети,
Що вмирають тихо на зорі,
Всі вони
З маленької планети
Казкаря де Сент-Екзюпері.
Каменем ніхто не кане
В Лету –
Кожен з них тихенько
На зорі
Відлітає знову на планету
Казкаря де Сент-Екзюпері.

Хотілось – журавля…
О як мені кортіло
Зловити в піднебессі журавля!

Не слухалось мене земне банальне тіло
І смертно так до ніг чіплялася земля –
Вона ж бо не могла свою законну жертву
Віддати небесам,
І грішному мені
Все тицяла до рук синицю напівмертву,
Що, як і я, зросла на струєнім зерні.

О Господи, прости! – нащо мені синиця
На дні мого буття, в самісінькім низу,
Де висохла давно дитячих мрій криниця
І журавель згорів, потрапивши в грозу?!

* * *
Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше озираюся:
Чи й після нас трава росте.
1990


* * *
Шаную ворога свого
І хитрого, і злого –
Остерігаюся його
І жду від нього всього.
Та забуваю в суєті,
Що в мене за спиною
Мені готують пастку ті,
Хто їсть і п’є зі мною.
1990


* * *
Казали: «Щастя не проспи…»
Я завжди рано прокидався,
Для всіх – щасливим прикидався,
А сам собі – тихцем: «Терпи…»
Терпи й зубами не скрипи.
Немає щастя?
Все – омана?

Після біди Ленінакана
Шепчу я:
«Горя не проспи…»
1993


* * *
Поезія середини не зна:
Якщо вже любить – любить до нестями,
Ненавидить словами й почуттями
Аж до сльози самісінького дна.
Служанкою ніколи не була,
Під ноги не стелилася нікому,
Згоряла в хижім полум’ї дотла
І знов цвіла на згарищі гіркому.
1993


* * *
Чого б мені не впасти на межі
Під зливою?
Впаду собі під зливу,
Відмию від столітньої іржі
Сльозу свою,
Колись таку щасливу!
15.08.1997


* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…
26.01.1998


* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!
08.06.1998


* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!
14.03.1998


* * *
Ось тепер моя хата і справді –
Скраю:
Всі дороги в майбутнє –
Біжать віддалік…
Ой, багато,
Занадто багато я знаю!
Небезпечний я чоловік…
1999


* * *
Бузок брунькується.
Теплішають стосунки
Землі і вітру.
Сонце долива
В терпіння чашу
Золотаві трунки.
Росте в яру
Борщева кропива.
1999



* * *
Самотність –
Вершина творення:
Може, якраз сьогодні
Я докопаюсь до кореня,
Схованого в безодні.
Може, ось в цю хвилину,
Щойно зійде зоря,
Я віднайду Людину
Помацки, без ліхтаря…
2000


* * *
Визбирую каміння на горбах
Своєї долі й зношу на долину;
Неначе віл труджуся,
Та хіба
За всі спожиті дармові хліба
Сплачу
В кінці життя свого
Данину?!
2001


* * *
Перечитав старі чорновики –
В життєву суть
свої заглиблювання
пробні…
Яка ж невпевненість невмілої руки,
Які ж наївні мрії і думки,
Які ж чуття…гарячі
й непідробні!
2001

Наперед нічого не планую.
Ось переночую, переднюю,
Перемісяцюю, може, лютий –
Місяць, крижаною люттю скутий;
Березень ще переберезнію,
В квітні, може, й травень ще посію
Для цвітіння, а затим, у червні
Ще місця відвідаю священні,
Де в землі спочила юна мати;
В липні теж не буду планувати,
Що робити, що косити в серпні,
Живучи-жнучи жалі нестерпні
За минулим щастям вересневим,
За жовтневим небом полудневим;
А ще, може, взнаю в листопаді:
Раді мені в світі чи не раді;
В грудні є надія, в кожнім дневі
Буде щось хороше, щоб січневі
Задались на славу іменини…
Рік прожити – щастя для людини!

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж...
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця зливок
По прикарпатській стороні.
Франкова стежка в смеречині
Від хат в гущавину втекла,
Пройшлась узгір’ям,
І в долині
Влилась в дорогу до села.
Вже осьде й хата ковалева,
Стодола, яблуні в садку...
Отак я, втомлений, заледве
Здолав мандрівку неблизьку,
Щоб уклонитися Франкові
Від всіх луганців
І знайти
В його відстояному слові
Оцінку власної мети.
Я не питав у Президента,
Що, був, приїхав:
Що й почім...
Хотів наблизитись –
Та де там:
У нього ж сонце на плечі!
Воно ж засліплюючим німбом
Затінювало і Франка!
І відсахнувся я,
І ніби
Ніде нічого не шукав.
Три посестри із Прикарпаття
Сиділи поруч в холодку
Й народних вишивок багаття
Сліпило зір мандрівнику
До сліз розчулення...
З жінками
Про щось я стиха гомонів.
Франкові яблуні над нами
Схилялись – світ заяблунів,
Забджолокрилився по зливі
У Нагуєвичах, в селі,
Де всі ми – четверо – щасливі
Ділили радощі й жалі...

Хто читає сьогодні вірші
крім самих віршописців?

Я пишу особисто для себе,
щоб очистити душу від сумнівів,
компенсуючи спілкування
з дефіцитними однодумцями.

Відчуваю значне полегшення,
закругляючи думку римою,
насолоджуюсь круглістю крапки
й досконалістю знака оклику.

Рву написане,
зловтішаючись,
наче варвар,
що храми знищує,
лише я, на відміну від варвара,
нищу храми свої, особисті,
бо такі вони недосконалі.

Мені би кольорів накупувати
І малювати вірші залюбки,
Та вже ні бурштину, ані дукатів,
Лише баюр засклених срібняки.

Багата панна одвізитувала,
З маєтками усілась у ридван,
І ставу остигаюча фіала
В журбі за нею вилила туман.

Затихнув гам, дощі холодні змили
Її слідів печальну таїну,
І на довкілля полинялі схили
Інакша жінка вийшла в ніч одну.

Із фарб усіх, що є на цьому світі,
Вона лише лілейну принесла,
Та, слава Богу, ясне сонце світить,
А це - вже щось для мóго ремесла.

04.12.12

* * *
Коли до мене рима не приходить,
Пишу я білі вірші
І на них
Нанизую думок зелене листя:
Можливо, хтось помітить серед нього
Промінчик сонця чи хустинку неба.


* * *
Ти – гордий перетворювач природи,
Підкорювач її стихій первісних,
Дресирувальник дикого інстинкту –
Відкинь свою дубину й сотвори
(Не спотвори, а сотвори!) травинку!


* * *
Смутні часи біблійського потопу,
Столітньої війни криваві сплески,
Кошмар Варфоломіївської ночі –
То лише репетиції майбутніх
Майданеків, Хатиней, Хіросім.


* * *
І Гітлера, і Сталіна, й Пол Пота...
Не знаю, чи наважилася б жінка
Народжувати в муках материнства
Дитину,
Якби знала, що дитина
Моря крові невинної проллє?


* * *
Під кригою асфальту задихнулась
Трава мого дитинства,
Стільки літ
Я не ходив босоніж по землі
І призабув давно вже назви квітів,
Що їх приносив мамі на могилу.


* * *
Летять птахи і листя – впереміш...
Дерева ж зостаються зимувати
І гнізда берегти,
Щоб навесні
Було куди із вирію летіти
Птахам і листю, листю і птахам.


* * *
На ковзанці міського тротуару
Сиджу – ніяк до тями не прийду...
Вистрибують з авоськи апельсини
І котяться услід за дітлахами,
Немовби інкубаторські курчата.


* * *
За що люблю – конкретно я не знаю:
За вроду, може, чи за світлий розум,
За добре серце чи душевну щирість?
Одне я знаю твердо й безумовно:
За що колись когось не полюбив.


* * *
Словник Грінченка – заповідний степ.
Все, що росте у ньому, – первозданне,
Нізвідки не привнесене, своє:
І дикий мак, і дев’ясил, і тирса,
І звіробій, і сивий полинок...


* * *
Лиш у тайзі, де обрію не видно,
І жайвора не чутно,
Й чебрецем
Вітри не пахнуть,
Я відчув уперше
Степів донецьких силу магнетичну.


* * *
Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ж ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!


* * *
Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: «Він знадобиться, –
Обережно бережи...»


* * *
Розбудив мене зелений щебет птаства...
І я побачив, як народжується день,
Зачатий в лоні вічності:
Рожевощоке
З блакитних пелюшок всміхається
до мене
Таке наївне й мудре немовля.


* * *
Карбованцем не міряю людину,
Яка продасть тебе за копійчину,
А матір проміня на п’ятаки,
А найдорожче в світі –
Батьківщину –
На тридцять три криваві
Срібняки.


* * *
Круто гнутим половецьким луком
Між горбами вигнулась Лугань.
В тиші звук стикається зі звуком,
Степову полохаючи рань.
Шлях Чумацький
над Бахмутським шляхом
Під вагою неба провиса.
Птах перекликається із птахом.
Зорепадно скрапує роса.

А настрій – прозахідний:
Їду до Львова!

Нехай погуляє душа гонорова
і все ще шляхетна,
хоча й одонбасилась
і заматеріла,
та не «заковбасилась» –
нехай наговориться мовою рідною,
говіркою галицькою, відповідною...

А в мене ві Львові
є друзі прадавні,
а не випадкові знайомці майданні –
ще в юності з ними радів я при чарці
й брехати щось файне кобітам
привчався...

Ві Львові ж у мене є син, ще й онучок
(сюжет був ліричний
і ловко закручувавсь,
і східні терени зі львівськими кресами
схрестились –
кохався ж бо я з поетесами!).

До Львова поїду –
востаннє, прощально
пройдуся по місту,
згадаю з печаллю
себе, молодого,
Марічку, Миросю;
в Людмили пробачення щиро попросю;
Грицька Чубая пом’яну й без горілки,
подумавши: «Грицю, як рано згорів ти!»;
згадаю іще Лучука та Оксану –
сусідів невістки –
а плакать не стану,
бо плакати я і не вмів, і не вмію,
бо втрат гіркоту і без сліз розумію...

Зі сходу – на захід:
я там починався.
Я з львівського древа листком відірвався
й занесений був аж на берег Лугані,
де люди – як люди... Хоч є ще й погані...

Кожну ніч, засинаючи, думаю досі -
та невже прийшла осінь
душі моєї.
Кожен день, прокидаючись, нуджуся зрання –
вже минуло кохання,
дощі маєві.
А мій спогад про те пишногруде дівчатко -
я для нього вже татко,
а скоро й діду.
Та вже пізно життя починати спочатку,
перехилимо чарку,
та далі піду.
В тім далекім краю пломеніли заграви
і цвіли різнотрави ,
і світ цим дихав.
І ясніше у небі зорі горіли,
ще батьки не старіли,
не було лиха.
Хочу вже погуляти в небесному саду,
на узбіччі присяду,
як зморить спека.
Там на роздуми буде багато часу..
Кращу світу прикрасу
поніс лелека…


2011.

Трагічно загинула мати.
Фашисти спалили село.
А батька мого в невідомі солдати
Війна записала:
Ні смертної дати,
Ні навіть могили – вінки покладати…
Все інше – у мене було!

Дитинства свого не шукаю –
Густим бур’яном заросло
Чи, може, спливло, мов листок по Дунаю,
В чужій стороні не питаючи краю,
Де гілка його в розмаїтості гаю…
Все інше – у мене було!

І долю мою на поталу,
Завбачно підтявши крило,
Тягли, мов злочинницю, до криміналу,
Ламали помалу поламану змалу…
І зиску позбавлену, і капіталу…
Все інше – у мене було!

Все інше – було:
Небувало
Буяло, шуміло, цвіло,
Мов повінь, в тісних берегах вирувало,
З корінням столітні дуби виривало,
Й душі не здавалось ніколи, що – мало…
Раділа душа, що – було!

Хрести на Добровлянській дорозі -
символи злої волі.
Знаки неминучої смерті.
Жертви невблаганної долі.

Скільки тут? - Два кілометри.
Не їде - летить машина.
Раптом заліза скрегіт -
і більше нема людини.

Хрести при битій дорозі,
на тротуарі, за рогом.
Тіла ще хотіли жити.
Душі - з'єднатися з Богом!

2003

Мир невелик и сенокосен.
Как бы на фото у реки,
Нетвёрдой жимолостью сосен
Мы так пространно далеки.

Четвёртый справа я на фото.
На архаичном, цифровом
Мы в ожидании полёта
В немую складчину живём.

Сластёны знают, сколь же сладко
В шагах от счастья без пяти
Запачкать снежную тетрадку, -
Что в реку новую войти.

Поймать, заглядывая робко, -
Ведь мир не смыслит ничего -
В сачок, в картонную коробку
Себя и, кажется, его.

И заповедано, вестимо,
В конурках жизни пусть не мне -
Ведь я всегда был светлым дымом -
Сгореть на внутреннем огне.

2012

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей, онуків, правнуків майбутніх.
Хай у світлицях,
На місцях покутніх
Щоранку сходить хліб у добрий час!
Переступлю поріг ваш –
Цю межу,
Що розділяє спільну нашу муку,
Візьму в свої
Безкровну вашу руку
Й про все, немов на сповіді, скажу...
(Мене з колиски вчили не любить
І вас, і вашу глинянку-хатину,
Бо ви, мовляв, поклали в домовину
Мою матусю – жити б їй та жить!..
Хіба ж її забудеш, молоду,
Хіба ж у долі виплачеш, єдину,
Холодну обійнявши хрестовину
В зимовому остудженім саду?!).
Скажу:
Розруха... Засуха... Війна...
А ви були колгоспним головою
І теж борщі варили з лободою
І чашу горя випили до дна.
Свою малечу мали на руках,
Артільні справи горбили вам плечі.
А в тій артілі не було, до речі,
Ні коника, ні віжок, ні цвяшка.
По-своєму жаліли ви жінок:
Щоб з голоду в запіччі не вмирали,
Ви їх у плуг іржавий запрягали –
Орати вигін зрання й до зірок
І сіяти свиріпу і рижій,
І кользу –
На куліш чи на макуху...
Зверну я все на засуху-розруху,
А ви мовчіть.
Нічого не кажіть.
Промовчіть про негадану біду,
Про виорану гітлерівську міну,
Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну
Й про Настю – мою матір молоду.
Мовчіть...
Вони ж бо вас не прокляли
За те,
Що ви лишилися живою
Й самотньою, невтішною вдовою
На тридцять років їх пережили;
Що ви без них з руїни підняли
І наш колгосп,
І зранену державу,
За вашу славу чесну
І неславу
Несправедливу...
Ні, не прокляли.
І я сповна прощаю ту вину,
Яка була не вашою виною, –
Ви чиста і свята переді мною,
І я молюсь на вашу сивину.

1
Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне «Приїду»
В порівнянні із твоїм «Зостанься…»?!

2
Не шукай дріб’язкових причин,
Коли двоє дорослих мужчин,
Не знаходячи спільної мови,
Замовкають, насупивши брови,
І розходяться – кожен своєю,
Може, стежкою, може, стезею.
Не шукай традиційних причин,
Коли двоє – то батько і син,
Коли поклик єдиної плоті
Глухне в сірій буденній марноті,
Коли голос крові на початку
Захлинувся на вічну мовчанку.
Не шукай, не випитуй причини,
Чом сивіють дочасно мужчини.

Хочеться легко зітхнути,
Скинувши з себе тягар
Матеріальної скрути,
Зривів душевних
І чвар;
Легко зітхнути і – жити
Так, як дано від богів:
Пити, любити, творити
І не боятись боргів;
Хочеться жити достойно,
Просто, по-людськи,
Й щодень
Друзів саджати до столу,
З ними співати пісень.
Та не зітхається легко
У безповітряній тьмі –
Друзі далеко-далеко,
Пісня в душі, як в тюрмі;
Повняться криком легені,
Душу вулканно трясе…
Сльози,
Затиснуті в жмені, –
Ось і багатство усе.

Переучуюсь, перевтілююсь,
Перемолююсь на хрести,
Перемелююсь, перебілююсь,
Відмиваюсь від чорноти.
А довкола ще стільки смітників
І зруйнованих цвинтарів,
Заборонщиків-проповідників
І чорнителів-малярів!
Димарями у небо кадимо,
Землю стронцієм кропимо,
Розділилися барикадами,
Стоїмо і чогось ждемо…
А довкола ще стільки бідності,
І безрідності, й самоти,
І душевної інвалідності,
Й дефіцитності доброти!..

На перекрёсток всех своих путин
Я опоздал, и в этом не один.
Жизнь хороша в автомобильной пробке
Стабильной медитацией машин.

Мне всё-то интересно (на беду!),
Откуда вышел и куда иду?
Простой вопрос выносится за скобки
В какой-нибудь надмирный Катманду.

Мой звукоряд несётся, в чём богат,
На волю из трёхкомнатных палат.
Пишу, что вижу и о чём не вижу,
Надеюсь на словесный аппарат.

Вне всех причин,без шляпы, без пальто,
Обычно заходя инкогнито,
Главнейшее увязнет в мутной жиже,
А после, если вспомнишь, - нет, не то.

2012

Пиши. Це краще, ніж запити,
Пустившись берега. Пиши,
Щоб вижити. Не розлюбити
І не зненавидіть. Лиши
Все особистісне за гранню
Душі та розуму. Поглянь:
Це завдяки твойму коханню
Розквітли тисячі кохань!
Пиши для себе. До шухляди,
До мовчазних пиши небес:
Не бійся зради! Після зради,
Не забувай, Христос воскрес.
І ти – воскреснеш. Після пекла
Поразок і розчарувань
Відчуєш знову: не запекла
Твоя душа! Вона за грань
Не перейшла. Вона ізнову
Любити зможе, як могла,
І знайде знов і дивну мову,
І не підбиті два крила.

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.