Хоч не крається на окрайці,
Але, кажуть, від горя стискається.
Воно болісно так карається
І, буває, болить до безкрайності.

І колись – не снарядом вибухне –
Просто зойкне і… розірветься,
І ніхто не помітить, як випурхне
Диво-птиця з людського серця…

Втікає мій рядок,
Немов ручай по зливі, –
Хіба ж наздоженеш
Сяйливу мить життя?!

На мокрій від сльози
Твоїй щоці
Мінливі
Промінчики чуттів
Примерхло миготять.

А ми ж були колись
(Невже були?) такими
Вишневими,
В цвіту
Надій і сподівань!

Розбились на скалки
Всі вишукані рими
Об гостру грань сльози –
Душі лиш не порань...

У центрі космосу забита паля.
Кодолами орбіт до впертих ший
Нас доля колувати прикувала,
Із року в рік маршрут долати свій.

Усе надіємось і ждемо чуда,
Яке чергове коло видасть нам,
Та мрій розбитих височіє груда,
Не приростає щастя ні на грам.

А на орбітах дати, іменини,
Сумні молебні, радісні пісні…
Усяк хоч раз на линві цій повинен
Пройти крізь пекла кола огняні ,

Щоб відп’ясти себе, немов собаку,
Від халабуди знаків Зодіаку.

15.12.12

Мов чорний птах летить до вівтаря
моя до нитки зношена душа.

Обшарпана вітрами, нещаслива
летіла світом і шукала дива.

Та виявилась ноша непомірна.
Тепер стоїть понура і покірна.

Скінчилася страждань моїх дорога.
Знайшла притулок в володіннях Бога.

Та десь взялася думка знов смілива:
душа, як і колись чекає дива.

2012

В росі не бачу більше діамантів,
у льодових бурульках - кришталю.
Порожніх слів на вітер не кидаю,
усе віддала іншим без жалю.

Нехай вони вмиваються росою,
вночі шукають папороті цвіт.
Цей білий світ із чорною габою
мені останній посила привіт.

2012

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

1
Моя душа була така безгрішна,
Така промінна,
Мов зоря горішня.
Ходила на виду, по видноколу,
Не раз, не двічі падала додолу.
Було, що і згасала під золою,
Та не ставала жовчною і злою.
Сміялися і плакали над нею –
Але й тоді лишалася душею:
Гріховною –
Без тьми гріхопадіння,
Святою –
Без фальшивого світіння.


2
Моя душа була така правдива.
Задивлена в дива.
Сама – як диво.
Протестом по-смертельному боліла.
Чорніла, наче вугіль,
І біліла
Вишневим цвітом, снігом, сивиною.
З веселої робилася сумною.
Вона пручалась, гнівалась, мирилась,
Але навпіл – не вміла! – не ділилась
На дві неправди,
Зв’язані брехнею,
На дві брехні,
Возведені в ідею.


3
Моя душа була така печальна,
Мов лебедина пісня розлучальна:
Вона кружляла безтілесним птахом
Над іншим птахом,
Що зробився прахом,
Над шляхом вороним, непроходимим,
Над рідним домом, що розвіявсь димом.

Моя душа, обпалена війною,
Не пропадай, не розминайсь зі мною!

Воронці нев’янучі – поети,
Що вмирають тихо на зорі,
Всі вони
З маленької планети
Казкаря де Сент-Екзюпері.
Каменем ніхто не кане
В Лету –
Кожен з них тихенько
На зорі
Відлітає знову на планету
Казкаря де Сент-Екзюпері.

Хотілось – журавля…
О як мені кортіло
Зловити в піднебессі журавля!

Не слухалось мене земне банальне тіло
І смертно так до ніг чіплялася земля –
Вона ж бо не могла свою законну жертву
Віддати небесам,
І грішному мені
Все тицяла до рук синицю напівмертву,
Що, як і я, зросла на струєнім зерні.

О Господи, прости! – нащо мені синиця
На дні мого буття, в самісінькім низу,
Де висохла давно дитячих мрій криниця
І журавель згорів, потрапивши в грозу?!

* * *
Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше озираюся:
Чи й після нас трава росте.
1990


* * *
Шаную ворога свого
І хитрого, і злого –
Остерігаюся його
І жду від нього всього.
Та забуваю в суєті,
Що в мене за спиною
Мені готують пастку ті,
Хто їсть і п’є зі мною.
1990


* * *
Казали: «Щастя не проспи…»
Я завжди рано прокидався,
Для всіх – щасливим прикидався,
А сам собі – тихцем: «Терпи…»
Терпи й зубами не скрипи.
Немає щастя?
Все – омана?

Після біди Ленінакана
Шепчу я:
«Горя не проспи…»
1993


* * *
Поезія середини не зна:
Якщо вже любить – любить до нестями,
Ненавидить словами й почуттями
Аж до сльози самісінького дна.
Служанкою ніколи не була,
Під ноги не стелилася нікому,
Згоряла в хижім полум’ї дотла
І знов цвіла на згарищі гіркому.
1993


* * *
Чого б мені не впасти на межі
Під зливою?
Впаду собі під зливу,
Відмию від столітньої іржі
Сльозу свою,
Колись таку щасливу!
15.08.1997


* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…
26.01.1998


* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!
08.06.1998


* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!
14.03.1998


* * *
Ось тепер моя хата і справді –
Скраю:
Всі дороги в майбутнє –
Біжать віддалік…
Ой, багато,
Занадто багато я знаю!
Небезпечний я чоловік…
1999


* * *
Бузок брунькується.
Теплішають стосунки
Землі і вітру.
Сонце долива
В терпіння чашу
Золотаві трунки.
Росте в яру
Борщева кропива.
1999



* * *
Самотність –
Вершина творення:
Може, якраз сьогодні
Я докопаюсь до кореня,
Схованого в безодні.
Може, ось в цю хвилину,
Щойно зійде зоря,
Я віднайду Людину
Помацки, без ліхтаря…
2000


* * *
Визбирую каміння на горбах
Своєї долі й зношу на долину;
Неначе віл труджуся,
Та хіба
За всі спожиті дармові хліба
Сплачу
В кінці життя свого
Данину?!
2001


* * *
Перечитав старі чорновики –
В життєву суть
свої заглиблювання
пробні…
Яка ж невпевненість невмілої руки,
Які ж наївні мрії і думки,
Які ж чуття…гарячі
й непідробні!
2001

Наперед нічого не планую.
Ось переночую, переднюю,
Перемісяцюю, може, лютий –
Місяць, крижаною люттю скутий;
Березень ще переберезнію,
В квітні, може, й травень ще посію
Для цвітіння, а затим, у червні
Ще місця відвідаю священні,
Де в землі спочила юна мати;
В липні теж не буду планувати,
Що робити, що косити в серпні,
Живучи-жнучи жалі нестерпні
За минулим щастям вересневим,
За жовтневим небом полудневим;
А ще, може, взнаю в листопаді:
Раді мені в світі чи не раді;
В грудні є надія, в кожнім дневі
Буде щось хороше, щоб січневі
Задались на славу іменини…
Рік прожити – щастя для людини!

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж...
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця зливок
По прикарпатській стороні.
Франкова стежка в смеречині
Від хат в гущавину втекла,
Пройшлась узгір’ям,
І в долині
Влилась в дорогу до села.
Вже осьде й хата ковалева,
Стодола, яблуні в садку...
Отак я, втомлений, заледве
Здолав мандрівку неблизьку,
Щоб уклонитися Франкові
Від всіх луганців
І знайти
В його відстояному слові
Оцінку власної мети.
Я не питав у Президента,
Що, був, приїхав:
Що й почім...
Хотів наблизитись –
Та де там:
У нього ж сонце на плечі!
Воно ж засліплюючим німбом
Затінювало і Франка!
І відсахнувся я,
І ніби
Ніде нічого не шукав.
Три посестри із Прикарпаття
Сиділи поруч в холодку
Й народних вишивок багаття
Сліпило зір мандрівнику
До сліз розчулення...
З жінками
Про щось я стиха гомонів.
Франкові яблуні над нами
Схилялись – світ заяблунів,
Забджолокрилився по зливі
У Нагуєвичах, в селі,
Де всі ми – четверо – щасливі
Ділили радощі й жалі...

Хто читає сьогодні вірші
крім самих віршописців?

Я пишу особисто для себе,
щоб очистити душу від сумнівів,
компенсуючи спілкування
з дефіцитними однодумцями.

Відчуваю значне полегшення,
закругляючи думку римою,
насолоджуюсь круглістю крапки
й досконалістю знака оклику.

Рву написане,
зловтішаючись,
наче варвар,
що храми знищує,
лише я, на відміну від варвара,
нищу храми свої, особисті,
бо такі вони недосконалі.

Мені би кольорів накупувати
І малювати вірші залюбки,
Та вже ні бурштину, ані дукатів,
Лише баюр засклених срібняки.

Багата панна одвізитувала,
З маєтками усілась у ридван,
І ставу остигаюча фіала
В журбі за нею вилила туман.

Затихнув гам, дощі холодні змили
Її слідів печальну таїну,
І на довкілля полинялі схили
Інакша жінка вийшла в ніч одну.

Із фарб усіх, що є на цьому світі,
Вона лише лілейну принесла,
Та, слава Богу, ясне сонце світить,
А це - вже щось для мóго ремесла.

04.12.12

* * *
Коли до мене рима не приходить,
Пишу я білі вірші
І на них
Нанизую думок зелене листя:
Можливо, хтось помітить серед нього
Промінчик сонця чи хустинку неба.


* * *
Ти – гордий перетворювач природи,
Підкорювач її стихій первісних,
Дресирувальник дикого інстинкту –
Відкинь свою дубину й сотвори
(Не спотвори, а сотвори!) травинку!


* * *
Смутні часи біблійського потопу,
Столітньої війни криваві сплески,
Кошмар Варфоломіївської ночі –
То лише репетиції майбутніх
Майданеків, Хатиней, Хіросім.


* * *
І Гітлера, і Сталіна, й Пол Пота...
Не знаю, чи наважилася б жінка
Народжувати в муках материнства
Дитину,
Якби знала, що дитина
Моря крові невинної проллє?


* * *
Під кригою асфальту задихнулась
Трава мого дитинства,
Стільки літ
Я не ходив босоніж по землі
І призабув давно вже назви квітів,
Що їх приносив мамі на могилу.


* * *
Летять птахи і листя – впереміш...
Дерева ж зостаються зимувати
І гнізда берегти,
Щоб навесні
Було куди із вирію летіти
Птахам і листю, листю і птахам.


* * *
На ковзанці міського тротуару
Сиджу – ніяк до тями не прийду...
Вистрибують з авоськи апельсини
І котяться услід за дітлахами,
Немовби інкубаторські курчата.


* * *
За що люблю – конкретно я не знаю:
За вроду, може, чи за світлий розум,
За добре серце чи душевну щирість?
Одне я знаю твердо й безумовно:
За що колись когось не полюбив.


* * *
Словник Грінченка – заповідний степ.
Все, що росте у ньому, – первозданне,
Нізвідки не привнесене, своє:
І дикий мак, і дев’ясил, і тирса,
І звіробій, і сивий полинок...


* * *
Лиш у тайзі, де обрію не видно,
І жайвора не чутно,
Й чебрецем
Вітри не пахнуть,
Я відчув уперше
Степів донецьких силу магнетичну.


* * *
Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ж ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!


* * *
Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: «Він знадобиться, –
Обережно бережи...»


* * *
Розбудив мене зелений щебет птаства...
І я побачив, як народжується день,
Зачатий в лоні вічності:
Рожевощоке
З блакитних пелюшок всміхається
до мене
Таке наївне й мудре немовля.


* * *
Карбованцем не міряю людину,
Яка продасть тебе за копійчину,
А матір проміня на п’ятаки,
А найдорожче в світі –
Батьківщину –
На тридцять три криваві
Срібняки.


* * *
Круто гнутим половецьким луком
Між горбами вигнулась Лугань.
В тиші звук стикається зі звуком,
Степову полохаючи рань.
Шлях Чумацький
над Бахмутським шляхом
Під вагою неба провиса.
Птах перекликається із птахом.
Зорепадно скрапує роса.

А настрій – прозахідний:
Їду до Львова!

Нехай погуляє душа гонорова
і все ще шляхетна,
хоча й одонбасилась
і заматеріла,
та не «заковбасилась» –
нехай наговориться мовою рідною,
говіркою галицькою, відповідною...

А в мене ві Львові
є друзі прадавні,
а не випадкові знайомці майданні –
ще в юності з ними радів я при чарці
й брехати щось файне кобітам
привчався...

Ві Львові ж у мене є син, ще й онучок
(сюжет був ліричний
і ловко закручувавсь,
і східні терени зі львівськими кресами
схрестились –
кохався ж бо я з поетесами!).

До Львова поїду –
востаннє, прощально
пройдуся по місту,
згадаю з печаллю
себе, молодого,
Марічку, Миросю;
в Людмили пробачення щиро попросю;
Грицька Чубая пом’яну й без горілки,
подумавши: «Грицю, як рано згорів ти!»;
згадаю іще Лучука та Оксану –
сусідів невістки –
а плакать не стану,
бо плакати я і не вмів, і не вмію,
бо втрат гіркоту і без сліз розумію...

Зі сходу – на захід:
я там починався.
Я з львівського древа листком відірвався
й занесений був аж на берег Лугані,
де люди – як люди... Хоч є ще й погані...

Кожну ніч, засинаючи, думаю досі -
та невже прийшла осінь
душі моєї.
Кожен день, прокидаючись, нуджуся зрання –
вже минуло кохання,
дощі маєві.
А мій спогад про те пишногруде дівчатко -
я для нього вже татко,
а скоро й діду.
Та вже пізно життя починати спочатку,
перехилимо чарку,
та далі піду.
В тім далекім краю пломеніли заграви
і цвіли різнотрави ,
і світ цим дихав.
І ясніше у небі зорі горіли,
ще батьки не старіли,
не було лиха.
Хочу вже погуляти в небесному саду,
на узбіччі присяду,
як зморить спека.
Там на роздуми буде багато часу..
Кращу світу прикрасу
поніс лелека…


2011.

Трагічно загинула мати.
Фашисти спалили село.
А батька мого в невідомі солдати
Війна записала:
Ні смертної дати,
Ні навіть могили – вінки покладати…
Все інше – у мене було!

Дитинства свого не шукаю –
Густим бур’яном заросло
Чи, може, спливло, мов листок по Дунаю,
В чужій стороні не питаючи краю,
Де гілка його в розмаїтості гаю…
Все інше – у мене було!

І долю мою на поталу,
Завбачно підтявши крило,
Тягли, мов злочинницю, до криміналу,
Ламали помалу поламану змалу…
І зиску позбавлену, і капіталу…
Все інше – у мене було!

Все інше – було:
Небувало
Буяло, шуміло, цвіло,
Мов повінь, в тісних берегах вирувало,
З корінням столітні дуби виривало,
Й душі не здавалось ніколи, що – мало…
Раділа душа, що – було!

Хрести на Добровлянській дорозі -
символи злої волі.
Знаки неминучої смерті.
Жертви невблаганної долі.

Скільки тут? - Два кілометри.
Не їде - летить машина.
Раптом заліза скрегіт -
і більше нема людини.

Хрести при битій дорозі,
на тротуарі, за рогом.
Тіла ще хотіли жити.
Душі - з'єднатися з Богом!

2003

Мир невелик и сенокосен.
Как бы на фото у реки,
Нетвёрдой жимолостью сосен
Мы так пространно далеки.

Четвёртый справа я на фото.
На архаичном, цифровом
Мы в ожидании полёта
В немую складчину живём.

Сластёны знают, сколь же сладко
В шагах от счастья без пяти
Запачкать снежную тетрадку, -
Что в реку новую войти.

Поймать, заглядывая робко, -
Ведь мир не смыслит ничего -
В сачок, в картонную коробку
Себя и, кажется, его.

И заповедано, вестимо,
В конурках жизни пусть не мне -
Ведь я всегда был светлым дымом -
Сгореть на внутреннем огне.

2012

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей, онуків, правнуків майбутніх.
Хай у світлицях,
На місцях покутніх
Щоранку сходить хліб у добрий час!
Переступлю поріг ваш –
Цю межу,
Що розділяє спільну нашу муку,
Візьму в свої
Безкровну вашу руку
Й про все, немов на сповіді, скажу...
(Мене з колиски вчили не любить
І вас, і вашу глинянку-хатину,
Бо ви, мовляв, поклали в домовину
Мою матусю – жити б їй та жить!..
Хіба ж її забудеш, молоду,
Хіба ж у долі виплачеш, єдину,
Холодну обійнявши хрестовину
В зимовому остудженім саду?!).
Скажу:
Розруха... Засуха... Війна...
А ви були колгоспним головою
І теж борщі варили з лободою
І чашу горя випили до дна.
Свою малечу мали на руках,
Артільні справи горбили вам плечі.
А в тій артілі не було, до речі,
Ні коника, ні віжок, ні цвяшка.
По-своєму жаліли ви жінок:
Щоб з голоду в запіччі не вмирали,
Ви їх у плуг іржавий запрягали –
Орати вигін зрання й до зірок
І сіяти свиріпу і рижій,
І кользу –
На куліш чи на макуху...
Зверну я все на засуху-розруху,
А ви мовчіть.
Нічого не кажіть.
Промовчіть про негадану біду,
Про виорану гітлерівську міну,
Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну
Й про Настю – мою матір молоду.
Мовчіть...
Вони ж бо вас не прокляли
За те,
Що ви лишилися живою
Й самотньою, невтішною вдовою
На тридцять років їх пережили;
Що ви без них з руїни підняли
І наш колгосп,
І зранену державу,
За вашу славу чесну
І неславу
Несправедливу...
Ні, не прокляли.
І я сповна прощаю ту вину,
Яка була не вашою виною, –
Ви чиста і свята переді мною,
І я молюсь на вашу сивину.

1
Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне «Приїду»
В порівнянні із твоїм «Зостанься…»?!

2
Не шукай дріб’язкових причин,
Коли двоє дорослих мужчин,
Не знаходячи спільної мови,
Замовкають, насупивши брови,
І розходяться – кожен своєю,
Може, стежкою, може, стезею.
Не шукай традиційних причин,
Коли двоє – то батько і син,
Коли поклик єдиної плоті
Глухне в сірій буденній марноті,
Коли голос крові на початку
Захлинувся на вічну мовчанку.
Не шукай, не випитуй причини,
Чом сивіють дочасно мужчини.

Хочеться легко зітхнути,
Скинувши з себе тягар
Матеріальної скрути,
Зривів душевних
І чвар;
Легко зітхнути і – жити
Так, як дано від богів:
Пити, любити, творити
І не боятись боргів;
Хочеться жити достойно,
Просто, по-людськи,
Й щодень
Друзів саджати до столу,
З ними співати пісень.
Та не зітхається легко
У безповітряній тьмі –
Друзі далеко-далеко,
Пісня в душі, як в тюрмі;
Повняться криком легені,
Душу вулканно трясе…
Сльози,
Затиснуті в жмені, –
Ось і багатство усе.

Переучуюсь, перевтілююсь,
Перемолююсь на хрести,
Перемелююсь, перебілююсь,
Відмиваюсь від чорноти.
А довкола ще стільки смітників
І зруйнованих цвинтарів,
Заборонщиків-проповідників
І чорнителів-малярів!
Димарями у небо кадимо,
Землю стронцієм кропимо,
Розділилися барикадами,
Стоїмо і чогось ждемо…
А довкола ще стільки бідності,
І безрідності, й самоти,
І душевної інвалідності,
Й дефіцитності доброти!..

На перекрёсток всех своих путин
Я опоздал, и в этом не один.
Жизнь хороша в автомобильной пробке
Стабильной медитацией машин.

Мне всё-то интересно (на беду!),
Откуда вышел и куда иду?
Простой вопрос выносится за скобки
В какой-нибудь надмирный Катманду.

Мой звукоряд несётся, в чём богат,
На волю из трёхкомнатных палат.
Пишу, что вижу и о чём не вижу,
Надеюсь на словесный аппарат.

Вне всех причин,без шляпы, без пальто,
Обычно заходя инкогнито,
Главнейшее увязнет в мутной жиже,
А после, если вспомнишь, - нет, не то.

2012

Пиши. Це краще, ніж запити,
Пустившись берега. Пиши,
Щоб вижити. Не розлюбити
І не зненавидіть. Лиши
Все особистісне за гранню
Душі та розуму. Поглянь:
Це завдяки твойму коханню
Розквітли тисячі кохань!
Пиши для себе. До шухляди,
До мовчазних пиши небес:
Не бійся зради! Після зради,
Не забувай, Христос воскрес.
І ти – воскреснеш. Після пекла
Поразок і розчарувань
Відчуєш знову: не запекла
Твоя душа! Вона за грань
Не перейшла. Вона ізнову
Любити зможе, як могла,
І знайде знов і дивну мову,
І не підбиті два крила.

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.

Дозволити бджолам обсісти тіло.
Дозволити кішці залізти на шию.
Дозволити пташці поїсти з долоні.
Дозволити листю торкнутися скроні.

Дозволити Сонцю зіниці торкнутися.
Дозволити Місяцю ввести в оману.
Дозволити краплям розбитись об щоки.
Дозволити світлу злягтися із тінню.

Крок за кроком у темряву світу.
Крок за кроком до світла над хмарами.
Крок за кроком рікою за обрій.
Крок за кроком услід за слонами.

У руках твоїх меч і троянда.
На губах твоїх музика й стогін.
На очах повна райдуга снів.
В вухах тріск і дзижчання космічного.
***

Не буває поганих днів,
І все котиться як треба,
Прийде все, чого ти хтів,
І що мрієш буде в тебе.

І що мрієш – те прийде,
Аби лиш дозволив мати,
Все завжди нормально йде,
Менше треба нарікати!

Менше треба мовчки нить,
Що усе якось не склалось,
Що не так якось в цю мить,
«Ліпше все б інакше склалось…»

Але треба у цю мить,
Так приймати цю реальність,
Щоби добре потім жить, -
Зараз треба транслювати радість.

Зараз треба відпусткать, -
Краще ставлення до Світу,
Щоби міг тобі він дать,
Твою мрію заповітну.

Тож радій – тому, що є,
І обдумуй те, що хочеш мати,
Світ легенько все дає,
Тільки тим, хто носить Свято.

Хто тримає вогник у душі, -
Тому завше прийде вдача,
Світ йому все залишить,
І добром віддячить.

Дякую :-) 10.06.2011р.

Тотальний крах, колапс, невдача,
кінець... і крапка. Марно йти...
Напевно час лиш марно трачу,
бо шляху майже вже не бачу,
і з жалю сяду та й заплачу...
Та ж хочеться її знайти...


2012

Тобою промовляє зло.
Ти без роду і племені:
Ти народився в самітній печері,
Де раніш кажани справляли свої оргії.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти – його улюблена флейта.
Пишайся: твої дисонанси – найкращі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти протяжно волаєш до місяця,
Вимагаючи зорепаду і шматка хліба,
Нагло видертого в голодної дитини,
І, обурений блідістю його німоти,
Гамселиш йому ногою в саму пику,
Розбризкуючи кров через вінця калюжі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Твоє сумління – гниль, що тхне падлом
Замордованого в спеку собаки.
Тож хто тебе прокляв,
Чи, пак, благословив?
Куди ти, виродку, товчеш землю:
Тобі ж товкти душі,
Адже ти народився для вуст зла,
Хіба тобі не сказав про це
Воланд?

2012

раднице голосу
страднице

у думках

я ж тебе виховав
не дорікав
не нарікав

болем стискаєшся
у правоті
в кулаках
кров’ю впиваєшся
аж заніміє рука

висклиться погляд
і стихне гойдання душі
як тобі рибонько
б’ється об лід
на межі
де проступає
непрошена
й тиха сльоза
і оступається
туги
безжалісний жар

ти обіцяєш
клянешся
останнім
що мав
слово вигризуєш
наче дороги
зима
Бог тебе знає
а інший
той знати б не знав

та помиляється
серцем
дитинна весна
стукає
міряє пустку
відлуннями мрій
проситься
шепотом кволим
небого зігрій

і відчиняються
клапани
очі
і з уст
ти розтікаєшся
хриплим
та теплим
молюсь

і одягається
в крила
забутий поріг

край
аж до неба
аж виб’ється
з холоду сніг
і облітатиме
ніби за кроками
світ

я колисатиму
ніжність твою
у Різдві
і розриватимусь
щастям хвилинним
на всіх
хай запанує
запалений в радощах
сміх

раднице голосу
страднице

у думках

не залишай мене
не проклинай мене
на замовка....

1 Листопада 2012

Кельтські міти присмаком кави
Гіркої та гарячої
Обпікають думки та спогади,
Що теж є думками
Тільки осінніми.
Легенди про феніїв,
Про Кредхе та Конна Крітера
Приходять до мене тінями.
І тільки Місяць
Поглядом сновиди
Зазирає у вікно ночей
Часу мого безсоння,
Моїх болісних спогадів,
Темних лісів рукописів.
А жовтень так само нещадно
Обтинає життя дні –
Бородатий кравець
Кроїть саван із шовку жовтого
Холодними ножицями
Вітру осіннього,
Уриває нитку годин,
Хвилин мереживо.
Перо та папір. І чорнильниця.
Старий кіт намуркає
Сюжет новели
Про героїв,
Що зникли як сон…

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Карикатури тіней на стіні
малює ніч: по чорному - чорнішим.
І не здається в ніч таку мені
цей вічний світ ні праведним ні грішним.
А раптом Царства в небесах нема?
Що нам робити: бути чи не бути,
якщо земля для наших тіл тюрма,
а світ душі не зможемо здобути?
Загине все, бо вічність теж горить.
Стирає час міє долями різницю.
Солоне море випарує вмить,
залишивши по собі сировицю.
Імперії і ті колись падуть,
і час руйнує найміцніші мури.
Хіба не найвірніша в тому суть,
що ніч малює з нас карикатури?!

2003

Нехай симфонії несуться до склепіння храму,
нехай посеред барв одвічної пошани
священна Музика освятить месу
жорстокої історії життя всього,
і богом –
стане звук, нарешті,
злине в небо Слово,
вільний гук
з глибин
по той бік мов,
із Сонця,
схованого в ґрунті,
із серця,
схованого в грудях.

Побачити б янгола
З поглядом тата…

Болотяні бризки,
Невдачі і болі,
Солодкі хвилини,
З краплинами солі,
І будні холодні,
Фарбовані болем,
І спека палюча,
Лінива та квола,
Удари принижень,
І дзвони фортуни…
Усе тут буває...
Лиш тато за муром.

2007 -2012

Підсвідомо тебе розумію,
Але згодом втрачаю свідомість.
Я душею за тебе волію...
І душею, і серцем, натомість.

Досконалим не бути нікому!
Але втілитись, вжитись в ідею,
Та до неї іти поступово-
Це не всупереч мрії моєі.

Я не буду для тебе хмариною,
Як не стала сузір`ям для місяця.
Стану пам`ятю, хоч і хвилинною-
Оксамитом (як ти обІцяв)!

Версія 1
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
таке інтимне, ні для кого іншого,
неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,
ти все життя від самого початку поруч з нею
у диспуті взаємних заперечень,
сплітаючи акорди дивних речень,
як промінь сонячного світла
звиває колір з пряжі темноти…
…Усесвіт нас зробив собі очима,
щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,
де він сплива завихреним самотнім дивом,
як над водою чорною спливає ніжний дим
у першій прохолоді зранку в жовтні.
…там, де не буде більше інших слів,
дерев мовчання вигонить склепіння,
зап’ястки сутінків, на дотик зимні,
окреслять те, що не відняти,
що не потоне з рук у чорноті води.
На кінчику останнього над захід променя
тріпоче смужка – нота «ти»…

Версія 2
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів
ти зрозумієш: від початку ви разом із нею
ідете заплутаними петлями алеї,
напругою між я й усім, що не.
Не «що», насправді – «як»,
«чому» - твій власний клопіт,
«бо таке», там найсильніше «я»,
як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,
кільце річне затягнеться щільніше,
і ти вже ближче оберту планети,
а дати – смужка світла від і до –
летить туди, у бік від джерела –
досліджувати інші чудеса,
без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,
щоб їхніми були очима й бачили.

Дивися в Порожнечу і люби,
тоді дійдеш довершеності,
хвиля – ти,
маленька хвилька,
гарно пролети –
і за тобою знову хвилька,
дивися в Порожнечу і люби
на березі піщанім літери.

(2012, пов. 2016)

Пряча следы и годы,
Прошлых признаний без,
Призрачная природа
Дышит наперевес.

Путает с непривыка
В свете воздушных масс
Равликов древних ников -
Равновеликих нас.

В кадре - в любом оконце,
Днём, как ничто, как дым,
Выгретое на солнце
Стало большим, большим.

В стружке из мелких чаек
Завечерел азот,
Сумеречный фонарик
Тайну себя везёт.

Хрупкий, как части речи,
Лёгкий, как лебеда.
Чтобы ему навстречу,
Будем всегда, всегда.


2012

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша
в обіймах висота хреста
від серця іній на уста

страсну дорогу тче щоднини
і час несе свою невинність
на місце зустрічі з творцем
обличчя з воску ґніт вінцем

знівечене при світлі тіло
зшиває тінь по пригорілім
а рани стягує плювок
бо треба забивати крок

у кожну мить у кожен видих
у слово кровне мов корида
пришиті терміни до змін
прошитий милістю амінь

збирайте вітер на вітрила
бо не почеплені ще крила
на гусінь дихання душі
збігайтесь клином не спішіть

за кленами скидати трепет
і небо називати степом
де не пасуться табуни
коней перистих й проливних

готуйте сонце для розливу
хай від росин займеться злива
тінь від оголення завмре
і біль візьметься за старе

за те від чого світ немилий
стає ріднішим та безсилим
на двометровій глибині
нам проростати в рай у сніг

у виплакані очі рідних
по стінах дощових й гранітних
аж доки небеса впадуть
на камінь запечеться ртуть

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша

12 Жовтня 2012

Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого
І сивого як море пророцтва.
Коли місяць сумним котом
Зазирає у вікна вдовиць
З чорними кучерями фатуму
Та чорною білизною самотності
Я літаю разом з птахами тиші,
Що сідають на дроти спогадів
І розмов пошепки
На закіптюжених кухнях
І дивляться, як крутиться колесо часу
У нічних таксі літописів
І хронік прадавніх забутих битв
Скотарів нескінченних степів.
Я кличу білого пса і ще білішого коня
Пасти табуни моїх снів
І стада кольорових ілюзій
Людей, що не сплять у ніч одкровення
І дрімають під хризантемами клумб,
Які розбив і доглянув бородатий двірник
На ім’я Лір.
Я літаю, літаю, літаю…

Примітки:
Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.

давай забудемось
не станемо вмирати
не стане сил
осилимо невидих
і надихнем крилатих
провісників плантидних косовиць
вкладати нас суцвіттям горілиць
під небом хворим

висотою

хай зорепадні крихти
позбирає хвоя
і запече їх у бурштин
а дощовими струнами
здригнеться серце

наше

давай забудемось
і не заплачем
за спорожнілими колисками хвилин
за перелунням щастя в мушлях тіла

ми
непосвячені кути
з лампадами що відболіли
під ликом перемучено-святим

нас
голосом закутаним в молитву й дим
воскресла рань
не раз ще відспіває

хай нам
спорідненим землею
із перелітним раєм
полегшає від слів і пуху надземного

давай забудемось
повернемо дорогу
траві
що проситься до вітру на коліна
ми ж
потечемо маками
немов пролита кров невинних
і проковтнемо поле
від зими змарніле

давай забудемо
що є на світі сили
що зрадять нас
без жодних па покинуть
у колорьори небесні офарбують губи
і не питатимуть чи любиш
неподих
і занепад рук нахврест на грудях

давай забудемось
що ми не люди
а охоронці подихів дитячих
і може ті за нас колись відплачуть
а не відплачуть
то хоч на мить розбудять
осіннє дихання в колисках
де засинали спогади про близьке
і поголовне
опадання листя

як холодно
у небі чистім

11 Жовтня 2012

Дездемона была
Такой беленькой-беленькой
(Разве синие венки),
Что аж светилась.

Некоторые говорили,
Что она точно мраморная,
Фидиевой работы.
Врут, конечно.

А Отелло был
Такой чёрненький-чёрненький -
Среднетвёрдый и непрозрачный.
Дездемона его узнала б.

И когда они встретились,
Притянуло их сильно-сильно
И сразу-сразу.

Дальше произошло
Естественное для многих
Взаимоуничтожение крайностей.

А потом появился Яго -
Такой смугленький-смугленький.
Их ребёнок.


2012

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Вона нічого не сказала.
Вона пішла.
Лиш осінь зранено кричала:
тепер сама!

Бувало часто запивала
водою біль.
Мені і внукам залишила
і хліб і сіль.

У сні і наяву чекаю
її дарма.
Замкнені двері відчиняю:
Нема? Нема!

І тільки спогади по колу
тривожать ніч,
і скапують, пливуть додолу
сльозами свіч.

2006

Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки як сніг загублені,
А люди як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…