Усе життя за колір,
за видіння,
усе життя за звук,
за музику,
усе життя за доторк,
за кохання,
за слово і за діло,
за одну маленьку мить…
…і ще одну,
і так за час
накрапає у храмі чаша,
ти на заході Сонця її вип’єш –
там мед п’янкий, а трохи ще –
полин.

У плащ липневого дощу
Одягся день понурий,
Лугами йшов донесхочу,
Тамуючи зажуру.

Минав ріку, обходив став,
Відпочивав у лозах,
Косиці вербам цілував,
Печалив їхні сльози.

Тулився до віконних рам
І доторкавсь порогу,
Мов увійти хотів у храм,
Аби вклонитись Богу.

Моїм обійстям перейшов,
Зашелестів у вишнях,
Торканням вогких підошов
Ледь потривожив тишу.

Мандрівником таємних прощ
На темному узліссі
В отаву скинув макінтош
І до зірок вознісся.

29.07.12

В сердце Океана
Живет Любовь Хрустальная
Ты прислушайся
Песню вечности
Творит ее душа
Шепотом волны
Восход багряный
И Я...
Любовь твоя
С тобою рядом...
2012г.

Цілунок дня від сумороку вистиг,
Туманом розійшовся врізнобіч,
У запашному сіні зір іскристих
Вмостилась на яйце квоктуха - ніч.
Вона укрила тишею дбайливо
Гніздо, допоки сонце - муж в путі,
Щоб на світанні виринуло диво -
Рожева радість на тремкій воді.


25.07.12

Коли над нивами звичаєм
Тремтить прозорчасте тепло,
І світ од хмар бриля жадає,
Бо лиця сонцем напекло;

Коли опівдні у пилюку
Мокає вітер свій язик
І, з неї вивівши зміюку,
Кусає стовбури осик;

Коли грози відлуння дальні
Шукають місця в низині,
І кріт змовкає у копальні,
Сховавшись в ніші потайній;

Коли жахає батогами
Отару неба злий пастух,
І арку райдужної брами
Безвітря вкопує у луг,

Тоді і я словесним пензлем
Папір вдягаю в кольори,
Щоб жодна барва не пощезла
З картин липневої пори.

...Зіллячко моє…
…отаво, вітрами причесана, дощами вмита…
Жаль мені твоєї долі придорожньої, лихої…
Твого стебла прим’ятого, зірваного,
твого насіння, що в пил осиплеться понівеченим,
твого життя, що на моє схоже...

Спориші тугозеленопружні.
Без квіточки, спраглі до неба дотягнутися,
росою захищені, не клоняться – випрямляються,
бо жити їм треба до останнього променя,
до приморозку лютого гордими…

Будь і ти, моя доле, такою!

Скільки днів не відміряла б мені осінь,
зненацька у вікно постукавши дощами-зливами,
нечепурами, розбишаками,
що зеленоквіття моє розгубили
шляхами велелюдними, чорними…

А треба йти –
стежками облудними непорозуміння,
долиною колій рівновизначених та не рівних.
Світлом небесним – всі надії та сподівання,
а на вустах і на серці – гірким пеклом.

Достатньо лелітки, щоб спалахнути.

У цьому світі.
У цьому світлі – іншому, чужому, незрозумілому..,
тугозеленопружному,
тихозеленогрудому,
фатумному
що на душу
падає…

2012

Вот-вот шутя, уйду в сезонный сплин,
Под самый воздух жаркому июню;
Смахну улыбкой весь холестерин
И приготовлю тонкую глазунью.

Чуть выпью, чтоб оставили меня
Обид и ожиданий килотонны.
Как после ливня, на исходе дня
Мир выглядит пустым и просветлённым.

Пока я был завидный эконом,
Предмет учёта канул в керосине.
Бессмысленный, как месяц за окном,
Ненужный даром на своей вершине,

Пригнусь, примусь примеривать к уму
Весь этот резюмирующий палех
Совсем один; пока я не пойму,
Что главное является в деталях.

2012

Добро і зло сплелися у тобі,
Виплескуєш, танцюєш у неволі.
А серце лева – ласка у прибій,
Тендітне й ніжне серце на долоні.

Ти бачив біль, знесилене мовчання,
Криваві танці били душу дико.
Буремні хвилі – болісне повчання! -
Тебе не чують, вічності Владико.

Ти кинув нам доріжку рятівну,
(Ходімо, люди, он які красоти!)
Веди ж у мить відродження святу,
Де дух краси породжує свободу!

Нам так багато треба знати «не»,
Прекрасне в нас, рятує нас святе.

03.07. 2012

Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

Ми стріли, стріли, стріли
вгору…
...від світла і до світла.
Сатири, купідони,
демони,
пророки, тіні звірів –
мавпи бога
і надія
Надлюдини.
Берег радості
на язику хаосу,
швидкоплинність
у венах Вічності,
заряду тління
електричного,
ми – обіцянка
і не більше.

Відлуння сну –
природа щастя,
воно завжди
таке наївне,
таке дурне
і примітивне,
наскільки мова
дозволяє.
Слова – ключі,
у вічах відповідь,
на серці сум
і тяглість космосу…
…а зрештою,
ми просто струни,
акорд
з-під пальців Мусаґета,
дух флейти Пана
в темнім лоні
Фауни згори на Флорі,
спалах маленького саторі
і довгий потім слід від нього…

Ми стріли, стріли,
хвилі, кванти,
усмішка Сонця,
вигук зірки,
веретено
навкруг константи,
самотні ноти
мрії квінти…

Ймовірність не одна,
коли переді мною Вічність,
ожити так й не так, отут і там,
тим, іншим, п’ятим і десятим,
прожити сто тисяч кохань
із тим життям, що завжди буде поруч
у тисячах і ще одній подобі,
в годинах тисячі та ще одної долі,
у насолодах тисячі секунд
і ще одної миті – безкінечності.
Хвилюється матерія часів,
і начебто усе живе намарно,
але якщо довічний цей сюжет,
то ще не раз для тебе станеться ця драма,
тому живи життям одним серед світів,
і хай з одною зіркою тобі не буде треба
світла, не від того, що ти її любив,
а від того, що в ній можливість літа,
з Усесвітом ти назавжди одне,
де б ти не був й коли не жив би ти,
він на твоїй лежить розширеній зіниці,
коли переживаєш déjà vu і сни.

Спіраль – за разом раз
крутитися, штовхатися на вісі,
повторювати шлях
всіх попередніх інкарнацій,
іграючи сюжет, імпровізацію,
по нотах навіженого Усесвіту,
по нотах геніального Усесвіту…

Бува моменти у житті,
коли ти знаєш – речі чують,
й насправді пишеться сюжет,
і дервіші всередині танцюють,
ікони, храми, капища, кумири…
Інфлікти духу, запитання,
усе веде – веде кудись,
веде по сходах в небеса,
а небеса все дальші-дальші,
все дальші десятинним дробом,
історія – доробок
по той бік добра і зла.
Звіддаля не оцінити час,
і щастя не побачити,
не видно бо очей,
і рук не доторкнутися,
не пестити по шкірі й вовні,
не затягнути пахощів на груди,
не закричати в екстатичнім болі,
сльозами не полити з вій…

В твоє чоло, на місці ока третього
впирається на парсек витягнутий промінь,
початок твій, твоя єдина Доля,
в краплині між клепсидри стегон – ти
живеш у мить, поки не канеш в спомин,
чекати мить, коли вона назад перевернеться
й тебе на сходи знову поведе…

Ти на початку великої дороги, Друже,
і далечінь завжди блакитна і сумна,
як всі твої улюблені балади
попсових і не дуже колективів…
І погляду завжди занадто довго
летіти стрілами твого самотнього натхнення,
і серцю також забагато треба стукати
перед земним пожовклим відпочинком.
Комусь зручніше заблукати, голову задравши в небо,
комусь, похнюпившись, іти,
так цифрами опісля коми множаться світи,
повір, довершено із нас ніхто не правий…
Усесвіту загвинчений вініл,
тобі твоя замовлена дорога –
попереду ні чорта, ані бога,
а тільки роги, роги, роги,
і стільки Сонця, що не вистачить пітьми…

Відчинене вікно — торкнувся промінь мрії —
Іскрина в жар — на орбіталі заземнії,
Сплітають хвилі — короновані богами;
Земні шляхи заобрійні схрестили гами.
Відчинена душа — із Всесвітом розмова;
Курличуть сни — росинка ночі випадкова;
Мережиться дорога — з вчора у навічність;
Люляє думи прароду зливна зичність.

Юнача мрія вкотре ночувала
Під плотом позабутої журби,
Душею кликала стривожено, аби
Ти знову вийшла з сяйного начала,

І наново тебе я полюбив,
Та муза сну задумливо мовчала,
Лиш спогаду мигнув далекий спалах,
І темінь опустилась на горби.

19.06.12

Хто бачив щастя у просторах вітру?
Там хмари линуть, наче кораблі,
Там ллється із небес одвічне світло
І доторкається до уст землі.

Хто бачив спокій у безодні моря?
Там лагідно виблискуючий штиль
Все знає про романтику історій.
Ти їх лише знайди, лише повір!

Хто чув про вічність там, де чорний космос,
Де іскрами зникає зорепад?
Згораючи в чарівнім безголоссі,
Порушує він сон семи Плеяд.

Хто мрію бачив у своєму серці?
Вона віщує волю почуттів,
Що теж підвладні невгамовній смерті,
Хоч буде в тебе й тисяча життів!

Хто світ побачив іншими очима,
Духовно возвеличиться, як Крез.
Тим шлях відкрився, та нема причини,
Щоб райський сад спустився із небес.

червень, 2012

Підносить осінь золотий ранет:
Круті боки – у крапельках дощевих,
Смаглявих зернят ластів’ячий щебет
Довірливо так проситься в сонет.

Дарунок щедрий доньці принесу.
Скажу – від зайця. Дзвінко
засміється...
Дитинству все казковим видається –
Не збіднюйте ж душі його красу!

В жаркім вогні оновлюється сад,
Пругке коріння пригорта планета,
Закутує в пухнастий листопад.

Розкривши томик мудрого поета,
Читайте про троянди й виноград
При світлі сонцевидого ранета.

1977

* * *
Не знаю, де кінчаються дороги
Людських шукань добра і досконалості,
І сумніваюся, що є кінці в доріг...
За сумнівами істина зоріє:
Кінця нема і не повинно бути...


* * *
Нікого... Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Море, мов скатертина,
Золотим по голубому вишита.
А серед голубіні і золотавості –
Білим – кораблики вишиті,
Крила і зойки чаїні...


* * *
У весни-дароносиці
Для кожного радість вготована:
Для пралісу – пролісок,
Полю – зело,
Соловейко – для вишні...


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
...Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам’яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані своєї самотності.


* * *
Робочий піт, він весь на видноті,
Він котиться по світлому обличчю,
Брудний, а дивно,
Так обличчю личить,
Немов сльоза – троянді почуттів.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою,
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.


* * *
Криниця смутку –
Чарівна безодня,
І я над нею,
Журавель самотній,
Впустив у воду золоте відерце.


* * *
І свято минуло,
І радість у серці вляглася,
А квіти безсмертника й досі цвітуть,
І ніколи їм
Від безсмертя свого відпочити.


* * *
Смарагдова хвиля
Хлюпає в серце, в зіниці.
На парашуті із сонячних променів
Перший листок опускається тихо
на землю –
Рожева сльоза вересневого смутку.


* * *
Не тільки й світу, що в вікні,
Це так, але ж вікно –
Не просто дірка у стіні:
Вікно у світ
Воно.


* * *
Очима Шевченка –
Гніваєшся,
Очима Олеся – сумуєш,
Очима Вишні – смієшся,
О мій кароокий народе!...


1971

трáви гладить вітер в полі
мов юнак дівочі груди
дриґотять калюжі голі
тут спокійним бути трудно
перешіптують тополі
як то далі жити люди
ми про тишу небо молим
а її мабуть не буде
молодик сів на престолі
пес гарчить на нього з буди
не язик одні мозолі
від брехливої огуди
чумаки згубили солі
не один не два півпуда
біло так на видноколі
диво дивне справжнє чудо
море наче алкоголік
п’є із гирла на відлюдді
й заїдає мимоволі
хвиль бурхливих пінним струдлем
змила ніч химерний колір
лиже ранку сизе блюдо
косарі прилуку голять
після свята знову будень

16.06.12

сплелися долі мріями
серед безлічі стріч.
торкнулись руки серцями —
крок до вічності —
мить!..
2012р.

Панночка і кішка, і розкрита книжка.
У кімнатнім горлі тиші перехлин.
Він поїхав щойно, і лише на трішки,
вже такий далекий до оцих місцин.

Панночка і кішка не встають із ліжка -
за вікном безсонний, ним забутий, дощ.
На столі сумує шоколадна мишка
і уже нікому не найкращий борщ.

Панночка і кішка, і слідів доріжка
з пам’яті луною лине навпрошки -
упівнеба квітне райдужна інтрижка,
звівши у обійми дальні бережки.

І невдовзі пішки Панночка і кішка
по веселці зійдуть над низькі дахи,
і на світлий крайчик хмарного горішка
сядуть розплітати і плести шляхи.

Він поїхав щойно, і лише на трішки.
З пам’яті майбутнє лине навпрошки.
Чорно-білий ангел підбирає лишки.
Панночка і кішка - доленьки стьожки.

Життя – обіцянка великої бійки,
складання планів стратегічних,
напевно щоб перемогти,
богатирі не ми, і заново навчитись
сценарії писати доведеться нам
смішних і страшних драм,
і з плахи покотитися
чиясь ще може голова,
хоча й не хочеться бруднити
папір червоними чорнилами занадто…
…любити більше, менше патрати,
але втопити доведеться нам тоді
всі біди у вині розлитому себе,
неначе винним океаном стати,
щоб захмеліли і зірвалися в екстаз
заблудші люди…
…це наш дар – іконостас лозовий,
мармур поруч хутра дикої пантери:
«Він якщо був хліб, то я буду – вино,
сухе і черстве перше злити треба добре,
і потонути…» З-посеред облич
звіриних вибрати своє – і бігти
в степах незнаного в незнане
й не відати гріха й прощення,
і опинитись на межі, на лезі чесності
і тайни… рука останній завиток
залишить, стисне меч міцніше,
душа піде назустріч тиші,
пірнаючи в туман
із кожним кроком…

Нікого поруч, порожньо у мислях,
Самотність та німа самодостатність.
В повітрі безпричинний страх завислий,
А у руках – розгублена нездатність.

У павутинні ввічливих взаємин
Знайти б ймовірну істинність стосунків,
Розплутувати надто неприємно –
Банальна ідентичність розрахунків.

У друзі лізуть всі, кому щось треба,
І ті, кого давно уже не кличуть.
І знову наодинці по крайнебу
Одна проходжу зважено і звично.

Клепсидрою сплива в безповоротність
Холодне і таке порожнє літо.
На лаві поряд – віддана самотність,
Листком осіннім скручена в лібідо.

Вдивляючись у випадкові очі –
Нерідні та до болю щиросердні,
Знаходжу світ, в якому жити хочу
Самодостатньо, мудро, життєствердно.

Нікого, окрім себе із собою,
І у думках – розгублена пустотність,
І стрічний погляд з іншою судьбою,
В якому зачаїлася самотність.

І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
День завершу, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А взавтра знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перезимую хуртовини.
Перекладаю у руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розчиню
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

Он говорил ей тихо-тихо - "расти большой".
Она играла гаммы, была свежа.
Тогда ещё не знали, как хорошо,
Как прорастал в смешной спине у неё кинжал.

Дразня наклоном и придыханьем её плечо,
Склониться в томном, склониться в жалостливом над ней.
В былые годы, в такой дырище айда ещё
Любить искусство, тонких женщин и лошадей.

Она в гостиные появлялась уже в дыму.
В глазах еёшных роились брызги ага-ага.
Он был не стар ещё, был не грузен, а потому
Он говорил ей: я покажу тебе берега.

Он карамболил с заплечной лампой, как Алладин,
На новом фронте непобедимый её солдат.
А то, что дальше у ней по тельцу потёк бензин,
В том ни усатый, ни полосатый не виноват.

Прошло столетье, потом полвека, потом февраль.
По телевизору на Дискавери крутят нерп.
Заходят глюки на поэтический фестиваль,
И гонит воды куда-то к морю холодный Днепр.

Неприхотливо кишащий мелом, как дождевик,
Старик по сходням в библиотеку идёт босой.
В библиотеке ведь не потеряна для живых
Мария Лазич, невыносимая, как Лазо.

2012

Цикл

* * *

Я ні на кого зла в душі не маю,
І кривди всі,
Промовчавши,
Стерплю,
А тих,
Кого у списку цім згадаю,
Беззастережно й щиро так люблю!


1. Мати. Замість реквієму

Змалечку наміряв змалювати
Молоду й осміхнену,
Таку
Гарну,
Мов ікона,
Що в кутку
Нашої зажуреної хати.

Так хотів її намалювати,
Щоб світилась в кожному мазку
Доброта матусина,
Яку
В сироти нікому не відняти!

Де ж мені було, малому, знати
Правду справедливу та гірку:
Те, чого не бачив на віку,
Не дано ніколи змалювати?!


2. Батько. Запізнілі жалі

Павутинням снується спомин
Крізь жахіття дитячих мар:
Задихається димом комин,
Підбухикуючи в димар;
А бабуся все підкидає
В зголоднілу грубку дрова,
Всіх лихих і нечистих лає,
Комуністами обзива, –
І хвостаті вони й рогаті,
І сякі вони й розтакі,
Розплодилися в нашій хаті,
Витісняючи прусаків…
– Забери їх, нечиста сило,
За долини й горби – туди,
Де пропав мій зятьок Данило, –
Й замети на снігу сліди!
Не перечить ніхто бабусі –
Всі бояться її проклять, –
В хаті тихо, немов у вусі,
І святі на іконах сплять;
В чавунці дозріває солод
Підморожених буряків, –
Пахне так,
Що худющий голод
Визирає з усіх кутків…
– І за віщо його любила
Моя донечка золота?! –
Натякаючи на Данила,
Знов бабуся в журби пита.
– Таж від нього самі нещастя, –
І не батько, й не чоловік, –
Й на такого стратила Настя
Свій короткий, як подих, вік!..
Пив горілку. Грішив і блудом.
Розкуркулив усіх підряд…
Тричі проклятий чесним людом,
Втік на схід, показавши зад, –
Лає батька мого бабуся…

Я ж у запічку, крадькома,
На пожовклий портрет дивлюся:
Ні, чортячого в нім – нема.
Та якщо вже бабуся каже,
Значить, батько не без вини,
Значить, сила ворожа в’яже
Мого тата до Сатани…

… То була не трагічна втрата
Найдорожчого – на війні:
Я порвав фотокартку тата
І спалив її на вогні.
Навіть попелу після всього
Не зосталося – тільки дим,
Тільки сивий димок від того,
Хто пропащо був молодим…

А сьогодні за фото тата
Я віддав би без вороття
Все, чим доля була багата,
Все, чим грілось моє життя!


3. Бабуся. Замість вінка на могилу

Приміряв я вашу домовину
На самого себе – ой тісна!
Відняла любов мою єдину
Глибина неміряна земна.
Під хрестом сосновим поховав я
Берегиню роду. Як могла,
В час лихий сирітського безправ’я
Берегла мене – і зберегла!
Ви для мене більше, ніж Мадонна, –
Святістю затьмарили її, –
І без вас душа моя бездомна
Й безпритульні помисли мої.


4. Дід. Погублення роду

Все віддав лайдацтву гуртовому, –
Думав, що позбудеться біди, –
Від гризот заслаб,
А діти з дому
Розбрелись, голодні, хто куди…
Дід полежав трохи та й від’їхав
За вітряк, де цвинтар бур’янів,
Де його чекала божа втіха –
П’ятеро малих іще синів…
Лад колгоспний –вгору все та вгору:
Жити стало краще, веселіш,
Смакував після голодомору
Й водянистий табірний куліш…
… Сім десятиліть горілку цмулить
Гуртова голота,
І, клянусь,
Вже ніхто її не розкуркулить!
Жаль, про це не взнає вже дідусь.


5. Дядько Іван. Замість обеліска

"Вилитий дядько!" –
в селі говорили про мене.
Був я портретом живим
свого дядька Івана:
Риси обличчя, характер –
усе достеменне,
Й швидше від цього
бабусина
гоїлась рана…
Часто бабуся мене називала "синочком",
Ревно жаліла свою "сироту безталанну",
Перешивала на мене шовкову сорочку,
Ту, що купила колись на весілля Івану.
Дядько загинув – мені не було іще року –
Десь біля Штепівки. Навіть могилки
немає…
Переорали давно ту воєнну толоку:
Добрий врожай
на солдатській крові
визріває!


6. Сестра. Замість листа

Всупереч відомому прислів’ю,
Від своєї яблуні, гай-гай,
Покотились ми по безголів’ю
В чужокрай – шукати хлібний рай.
Я на тому березі розлуки,
Ти на цьому березі ріки:
В дні розпуки щиро прагнем злуки,
А воно ж виходить навпаки…
Всохла наша яблуня, сестрице,
А з чужої завше нам обом
Падають зимниці та кислиці
Для пекучих споминів – оском…
Так хотілось долі догодити,
Хоч вона й примхливою була:
Пагінець живучий посадити
В щедру землю рідного села!
Не виходить, сестро… Ти – на тому,
Я – на цьому березі біди:
Покотила доля нас від дому
Та й без повороту, назавжди…


7. Син. Досмертна провина

Син за батька не відповідає –
Син для батька може буть суддею,
Він свої права синівські знає
На вердикт останній! І ніде я
Не подінусь: вічні аліменти
Не врятують, і свою провину,
І свої сопливі сентименти
Заберу з собою в домовину.
Знаю, що не винен,
Та з виною
Все життя ношусь,
Мов із сумою, –
Хочу,
Щоб мій син не чувся винним
Так посмертно
перед власним
сином!


8. Онук. Помножений біль

Бог дав онука.
Але він – у Львові.
А я не маю грошей на квиток
І загубив здоров’я…
А в синкові
В моєму
Не знайшов його синок
Належної батьківської любові.
Отож Богданчик – напівсирота.
До нього батько лиш у дні святкові,
Буває, на хвилинку завіта,
І – без гостинця…
Хочеться онука
Обняти, – ми ж не бачилися ще;
Із сином лиш гнітить мене розлука,
А згадки про онука лютий щем
З роками множать.
Синову провину,
Немов свою, на себе я беру,
І цей тягар мені горбатить спину
І з ним, обридлим, певне, і помру…


9. Дочка. Пошук порозуміння

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу
І ти про це, будь ласка, не проси, –
В усі часи шукав я правду божу
І ласку божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


10. Племінниця. Уявний діалог

У Харкові, на гамірнім вокзалі
Вона мене зустріла й провела, –
Стояли сльози ув очах Наталі,
Але крізь сльози посмішка цвіла:
"Ви, дядечку, мов та мала дитина,
Беззахисно-відкриті, і за вас
Болить душі моєї половина,
А друга обмирає повсякчас…"
"Наталю, ти за мною не журися, –
У тебе ж власні клопоти, сім’я:
Відкритість – це моя не краща риса,
Але ж без неї я – уже не я…"
Ми так нечасто бачимось відтоді
Як вимела нас доля із села,
Мов зернятка, й посіяла в народі,
А захисту в негоди не дала!
Моя любов позначена печаллю.
В очах Наталі – сонячна журба.
"Не плачте, дядю…"
"Не журись, Наталю…
Та що ж ми – не зустрінемось хіба?!"


11. Дружина. Роздум на самоті

Війна тридцятилітня все триває
Між нами, надриваючи серця:
Нема в ній переможців,
І немає
Поразкам нашим краю і кінця…
Давно вже й діти виросли в окопі,
Онуки завелися в бліндажі,
Успішно йде замирення в Європі,
А ми весь час воюєм, як чужі.
За що воюєм – я уже й не знаю.
І ти – забула. І ніхто не зна,
Хто виграє в цій грі,
А хто програє
В оцім безумстві…
Точиться війна.


12. Адольф Романенко. Адреси зустрічей

Адреса перша: місто Балаклія.
Літстудія – давноминулий рік.
Вродливий середлітній чоловік
Свого тепла для інших не жаліє.
Поет і літстудійний керівник
І мій наставник,
Мабуть, щонайперший
І найщиріший,
Бо не перевершив
Його відтоді жоден чарівник.
Він став моїм прихильником палким, –
Листи писав, провідував у Львові,
Де я служив,
І то були чудові,
Святкові дні,
Прожиті поряд з ним!
Адреса друга: місто на Лугані.
Кінець вісімдесятих –
Громом вість:
"Чекай, приїду…"
Найдорожчий гість!
Обійми небувало полум’яні…
Кремезний, мов билинний богатир,
Морозами полярними калений, –
Неначеб закружляв мене шалений,
Суворий, без екзотики, Таймир…
Чверть віку ми не бачились, –
Доба
Вершинного розгулу кадебізму:
Адольф проходив "школу комунізму"
Там, де й Макар не був, –
Ото судьба…
"За що ж так незлюбило КаДеБе
Тебе, співця краси, ідеаліста?"
"За те, що я доводив комуністам:
Життя не чорно-біле, а – рябе…"
Звичайно, жартували ми.
Тоді
Не можна було вижити без жарту,
Він – переміг,
Поставивши на карту
Свої найкращі роки молоді!
Адреса третя: рай на Осколі
В околицях Ізюма, –
Рідна хата
Адольфа
Посвітлішала від свята
І не було світлішої в селі!
Сюди я приїздив іще не раз…
Адольф мене стрічав неначе брата.
Від нього я осилений стократно
Щоразу повертався у Донбас…
…Тепер Адольф, на жаль, уже в землі, –
Вона йому замінить небошати, –
На жаль, не доведеться нам лежати
Пліч-о-пліч у селі на Осколі!


13. Петро Скунць. Замість освідчення

З вершин карпатських,
Начебто з небес,
На грішну землю ти спустився,
Петре,
І просвітив мене, –
І я допетрав:
Ісус Христос воістину воскрес!
З-під твого чудотворного пера
Народжується Слово сокровенне,
І, світ цей очищаючи від скверни,
Утверджує прапервісність добра.
Ми нерозлучно з’єднані Дніпром,
Хоч річка Уж далеко від Лугані, –
Ти на горі стоїш, я на кургані…

Ось так і розмовляємо з Петром.


14. Микита Чернявський. Світлої пам’яті

Мені без вас незатишно, Микито
Антоновичу, в цім вертепі зла,
Де все ущент поламано й розбито
І безоглядно спалено дотла.
Для мене ви завжди були стіною:
Надійно убезпечені тили
Сприяли перемогам,
І зі мною
На всіх тріумфах поряд ви були…
А нині я
В такій життєвій скруті,
Один, мов перст,
І пізно відступать…
Ви ж хоч посмертно, вибачте, забуті, –
Мене, живого, стали забувать!
Ті, що недавно ще колінкували
Перед обкомом, нині в гараздах, –
Хоч совість пропили,
Зате ж постали
Панами –
З урядовцями в ладах…

Вже скоро я до вас приїду в гості…


15. Катерина. Блакить очей

Вони блакиттю хлюпали з-під брів,
Легким туманцем ніжності повиті…
Я сто річок блакитних перебрів,
Та не зустрів подібної блакиті.
Я в кожній жінці вгадував тебе,
Блакитнооку – й завше помилявся:
Було всіляке – синє й голубе, –
Блакиттю жоден погляд не пойнявся.
Тебе я першу в очі цілував,
Спиваючи з блакиті прохолоду,
Й від того враз теплішали слова,
Голублячи в очах взаємну згоду.
На жаль, ми не навчилися любить
Досмертно, – під зопрілим падолистом
Минуле спить, і вся його блакить
Давно туманом змазана імлистим.


* * *

За рамками душевного реєстру
Лишилось так багато,
І мені
Не встигнути –
Тож хай новітній Нестор
Колись напише повісті сумні
Минулих літ.

Січень 2000 року

у звої мли
спекота літня
дрімає в лозах
жовтневий смуток
веселість квітня
метаморфоза

вагомість крапель
отав безсилля
безвеселкóвість
багряні барви
жура осіння
печальна повість

стерня схолола
і павутиння
прощальність неба
вуаль бентежна
поблідло - синя
на плечі вербам

дорога дальня
шлагбаум ночі
все по - старому
віщає тиша
слова пророчі
іди додому

03.06.12

А літо перейшло вже у літа...
Я вже не та, давно уже не та:
Мої думки, пощерблені морозом,
В безвір`ї засинають у стенозі.

Я вже не та, лечу у ті літа,
Коли життя, мов кладочка, літа:
Впліта нові сторінки й не пита,
Чи ти зігріта, чи замерзла - вмить -
Дощем, захоче, з градом буде бить!

Я вже не та, прийшла у ті літа,
Коли думками-крилами півсвіту
Всім серцем ніжно хочеться зігріти,
І для отвіту віднайти слова....
А літо переходить у жнива...


01.06.2012

Ти , як голубка, в клітці б*єшся,
Коли коханого не чуєш голос.
Як зіллєшся з ним — все минеться,
Сонечко засяє і світу усміхнеться...
2012р

Здригнулись видолинку скроні,
кущі у ролі бороди...
Півмісяць щемно у полоні
високовольтної орди.
Дроти хвостами в сонмі плетив -
іскряться, зраджуючи пил…
Зоря найперша арбалетом
та ятаганом темносхил.
Над головою хмари-фани:
хоронять далеч – новосвіт,
де ніч з обличчям Роксолани,
уже повернутим на схід...

2012р.
Художник Ярослав Саландяк "Світ ідеалізму"

у сутінках блукала навмання...
жахом страху мороз по тілу лився
як до небес я підіймалася
раптом сяйво чарівного світла...
мені назустріч з Пустки Неба
по пелюстках спустився Дух Отця...
2012р.

Тиша гупає у скроні:
Тепло мого подиху
Відчуй у долонях.
Відверто, рішуче,
Доторкнися мене.
2012р.

старі потоптані причали
утаємничено мовчали,
собі гойдалися у тиші,
та поглядали на узвишшя.

життя летіло тут роками,
падіння,злети, відчай,злами.
усе-бо мусили стерпіти,
стояли твердо, як гранітні.

старі потоптані причали,
в собі багато так тримали:
їм би сказати про обмани,
та на вустах печальна брама.

щодень в мороз і літню зливу
всім говорили – ми щасливі! -
а потім, сиві і тремтливі,
в душі надіялись на диво.

старі занедбані причали,
вже б розказали про печалі,
та пусткою стояли нині,
новий підтримував зрадливих

обо всем забыв на свете, сама с собой наедине
к Тебе взывая, мечтаю в предрассветной тишине.
блаженство, как по струнам, мне по нервам провело,
и гортанно зазвучала я, уподобившись струне.
2012г.

Все й одразу не буває.
Тільки з часом все прийде,
Тільки той, хто пам'ятає,-
З часом Ціль свою знайде.

З часом кожен відшукає,
Те, чого він так хотів,
Те, чого він так бажає,
Шлях покаже з "поля снів".

Вийде кожен на стежину,
В час завітній, рідний свій,
Щоб з Душею в Край полинуть,
В Край для Серця своїх мрій.

Дякую:-) 17.05.2012р.

Рано чи пізно кожен з нас прийде до своєї цілі і здійснить те, для чого він з'явився у цьому світі. А все що стоїть перед нами на шляху до цілі - являється тим уроком, який потрібно пройти.

Дякую:-)

Человек, который во всём замечен,
Нервно прячется от обнов.
В человеке несколько женщин,
Несколько городов.
Изнутри он чем-то таким простужен.
Изнутри он, кажется, очень сложен.
Если нужно, неприхотливо слажен.
Как пионер, готов.

Приглядевшийся знает,
Чего он хочет.
У него в груди - неприступный кречет.
Он один вовсю никогда не плачет,
И оттого слеза
У него щепой застревает в коже.
Но те, кто в два раза его моложе,
Смеются ему в глаза.

2012

Ніхто не заважає тут тобі,
Ніхто, ніхто, окрім лиш тебе!
Ніхто не закриває тобі Світ,-
І не затискує у дебрях…

Ніхто не закриває шлях,-
Лише окрім тебе самого,-
Ніхто не скривлює життя,-
Яке так просить впливу твого…

Яке показує тобі,-
Як гарно землю обіймає вітер,-
Як Сонце світить не цей світ,-
І як йому співають квіти…

А ти залишився в думках,-
У їх безмежностях, у їх проблемах,
І в твоїх зложених руках,-
Тобі нічого тут не треба…

А треба вирватись з проблем,-
Бо так життя швиденько зійде,-
Пройде я свічечка з вогнем,-
А вся краса тебе обійде…

Отож, бери собі життя!
Не завтра, потім і пізніше,-
Сьогодні й зараз починай,-
Можливо знайдеш тут щось більше…
P.S.
Можливо щастя подарить –
Тобі у щедрості Планета,-
Потрібно просто зараз жить,-
В щасливих радісних моментах.

Дякую :-) 16.10.2011р.

Собираем невещи. Айда и хрусть
Ощущабельной жизни наст.
Нарочитое время с тобой, и пусть
Наиграется и предаст.

Колокольчиком внутренним посерди -
Чем невидимей, тем родней.
В неуверенном воздухе посреди
Свет невыспавшихся огней.

Упрощение правил, парад пород,
Корни в если бы да кабы.
Умножающих рыб характерный ход
Зарастает собой хлебы.

Опца мир, где какая ни есть нога
Норовит не попасть в рагу.
Мир, скорее склонный к ага-ага,
Говорит нам агу-агу.

Все причины, рождённые неглиже,
Не шутя, поправляют грим,
Как актёры, не знающие уже,
Боком вылезти бы каким.


2012

Не спимо обоє ми.
Хочемо одне одному поглянути у очі.
Прошепотіти: я тебе люблю...
Такі мрії на Господній межі.
2012р.

Суха чорнильниці душа,
Пера – обм’якле серце.

Купив би риму – ні гроша,
Та і не знаю, де це.

Строфа сумує за рядком,
Рядок словами марить.

Пробрались лінощі тайком,
Взяли снагу на нари.

Німа тематика пісень,
Мотиви – по комонях.

Чатують сумніви удень,
Вночі - стоїть безсоння .

Глаголю вперто: згинь, марó ,
Я ціль приймаю вищу !

І знов беру до рук перо,
І біль паперу нищу.

09.05.12

У молитві очей світло любові духмяніє,
Незвіданною ніжністью лілеюче ложе живе,
Коли одна долоня іншої торкнеться
І одежу ніяково скине тепло потайне...
2012р.

Од сивих дум сивіє голова,
Од сивих дум я серцем молодію
І виколисую в душі надію
На ще ніким не сказані слова.

О, віро в золоте своє перо,
Яка ти по-дитячому наївна,
Яка глибока й чиста, мов Дніпро,
Яка пречиста, ніби Україна!

Свої, ніким не сказані слова,
Єдині, головні, найголовніші
Шукаю я. Сивіє голова.
Цвітуть сади. Стодзвониться Дніпро…

Я вкотре рву свої невдалі вірші
І вірю в золоте своє перо.


1971

Душа не звір і з нею так не можна:
полохано, відчужено, ніяк…
Або ти прірва, або ти маяк -
у Всесвіті це знає атом кожен.

Або в тобі спасаються, або
зникають у безоднях на століття…
Ти темрява кромішня або світло,
з якого промовля не раб, а Бог.

Твои медовые уста исторгли тепло любви...
И не страшна мне никакая боль,
Даже ежель бы порезали...
Свято признанье, тех кто чист душой.

Сквозь века брели наши тени одиночества ,
Ми всегда вдвоем, только мысленно.
Позови, когда тебе наскучит мучаться,
Если будешь уверена: ты стоишь этого...

За одинокие дни и непробудные минуты,
Косы расплету ночной порой,
Сольемся в пламени полета огня свечи,
Чтобы стать душою – Все–Единой.
2012г.

Яка вона проста і світла!
Немов нема на світі зла.
Зимовим спогадом розквітла
В саду черешенька мала.
Як те дівча у чотирнадцять,
Фату замріяно вдягла,
З горіхом в помислах на шпацір
У бір модриновий пішла.
Я не здивуюсь, як неждано
В садочку не найду її...
У клена мрія є так само
Забрати яблуньку з гаїв.

30.04.12

Ах, календар!
Твої сторінки
Летять вперед
Невпинно-стрімко.
Тепло і холод,
А,бува,
Вліта у душу
Гіркота.
Минув мій березень.
Давно.
Забула, а на смак воно
Яке, скажіть, оте вино,
Яке у літо завело?
Ах,спеки струмінь!
Дивина.
Хіба напився хто
Сповна?

29.04. 2012

Есть молитва у меня одна:
Да будет вечно ограждена
Моя жрица красоты Любви
От бед и злого умысла.
2012г.

І в заду́мі, що в ній мене вабити мало б далі,
ясно так промайне: торкався і всюди колеться,
що не ближньою є, а ближчою по вертикалі,
хоч горизонтально, в цілому, ще та околиця.

І росте третій розмір з роками, як все позаду,
і язик без кісток, і наскрізь тотемна - і все те
буде личити лиш для місцевого літ-параду,
хоч ні толку з того, ні ладу, та прошу: - Здрастуйте!

І вдивлятимуся - в жертовні її всеспалення
тостів, настрою, втечі кави, в зіниці профі ...
Спокусили мене ці очі? чи віддзеркалення,
де один мій, невже все той же, самотній профіль.

2012

Засвечен снов аргентум бром.
Тем перманентней, тем свободней
Вживайся заспанным нутром
В неприхотливое сегодня.

Нырни в эскиз дневных огней
Крутым сорокалетним профи.
А ну ex tempora отпей
Неистово горячий кофе.

Как ненадёжны все слова,
Как всё спонтанно и вдогонку.
Сегодня выглядит сперва:
Как гоголь-моголя воронка,

Как непролазный снежный ком
И заводной китайский идиш.
Из наступившего потом
Себя и роль свою ты видишь

С невыразимой глубиной,
Когда, остуженные как-то,
События поры иной
Тебе становятся постфактум.


2012

він, не поскаржиться нікому, ніколи,
бо думки покриті снігом сивини.
до коханої туга пульсує в серденьку,
сплітаються пелюсточки: я плюс ти...
2012р.